Поборюйте в собі свої страхи.
Не відкладайте радощів на потім.
Ви можете літати, як птахи.
Ви - ангели, народжені у плоті.

Звільніть свої натомлені хребти
і душі ваші від ілюзій очних.
Хай буде кожен помисел – святим.
Хай буде кожен дотик – непорочним.

І хай прибуде світла на землі.
Життя усе - суцільна дивовижа.
Хай між зірок не губиться ваш слід.
І бережіть язик свій від принижень.

Світ може бути добрим і лихим.
А розум ваш - і мудрим і нестерпним…
Поборюйте в собі свої страхи.
Радійте – ви є вищими од смерті.

Дівчинка пише вірші,
Трепетні й недолугі.
Брів її теплі дуги
Схожі на лебедят.
Вечір плете повір'я:
"Дівчинко, - просить, - вір, я..." -
Вкутує в обіцянки
Від голови до п'ят.

Птаху червонодзьобу
Садить собі на роги
Місяць - король безногий,
Вічний блукалець-ром.
Дівчинка небосхилом
Пише свої дороги.
Слід припадає пилом.
Ні, золотим пилком.

Літери - водограї.
Аркуш руки - пребілий.
В морі небес пробіли -
Хвилі перисті хмар.
Вечір-шипун злітає
Вище сузір'я лілій,
Дівчинці залишивши
Пера і каламар:

"Груди для серця - грати.
Рими, слова - не гра. Ти
Будеш передчувати
Мідний пергамент вій,
Дотик пера гарячий..."
Дівчинка снить і плаче.
Дівчинка пише вірші,
Боже мій, Боже мій...

2011

Почни з абзацу. Поїздом у квітень.
Сумлінний рейс. Вже придбано квитки.
Сумнівний сум. І ці весняні квіти.
І це тепло від рідної руки.

Ритмічний рух. Мовчання дріб’язкове.
Нервовий жест. Валізи без речей.
І цей мотив приречено чудовий.
І це купе без вікон і людей.

Не буде вальсу. Тільки наші тіні
Зімкнуться в коло. Стануть між рядків.
Ці дві навіки рівні половини.
Ця увертюра грішних почуттів.
26.03.2011

Нам недолго осталось побыть на земле,
Отгореть, отлюбить удаётся пока нам,
На калёных ветрах помечтать о тепле,
И в тепле посидеть за гранёным стаканом.

Был Всевышний не нас не на шутку сердит,
И хотя он не жаловал нашего брата,
Нам на годы войны всё же выдал кредит,
Рисковал он, и мог не дождаться возврата.

Ты чему научила нас, школа войны,
В сорок пятом вручая свои аттестаты?
Чувству кровного братства и чувству вины,
Да святому и горькому чувству утраты.

Что нам скажут потомки? Не будем гадать.
Но я верю - потомки не скажут плохого.
Знайте: время своё мы не можем предать,
Потому что не выпало в жизни иного.

Кто из нас позабыл, как кипела гроза?
Её эхо доносится глуше и глуше.
Ещё много таких, что хотят рассказать,
Да вот мало таких, что желают послушать.

И рассветы в огне, и закаты в дыму…
Наша жизнь, наша боль, наша пам'ять и слава.
Кто там первым уйдёт? Дайте слово ему.
На последнее слово незыблемо право.

Болю мій, друже вірний, коли ти відпустиш,
чей же мало тих днів відгуло в небуття?..

Годі мабуть уже позбирати докупи
клапті згадок усіх, ні хвилин каяття
за принесений смуток і прийнятий біль,
за зрадливу сльозу, що стікала квапливо,
за незґрабні потуги потрафити в ціль
на розпутті життя, між сум'яття розливом.

Він не йде, не зникає, він завжди на чатах,
колихає мої неспокійні тривоги...
Де шукати рятунку від пам'яті-ката,
що вертає на ту нескінченну дорогу
де на кожну хвилину лягає тягар
многотонних думок, що рояться невтомно...

Господи, не збагну, це покута чи дар -
пульсувати , як серце, ритмічно, судомно?..


2011

Мене все менше і менше,
А літ - все більше і більше,
Все перше - уже не перше,
Все краще - аби не гірше...
Не гірше, минулих звершень
(хоч мрії сягають вище)
Мене все менше і менше,
А літ - все більше і більше...

Я маю два профілі: перший - із сонця,
а другий - із мармуру, строгий, без сліз.
І погляд, спрямований гордо униз,
холодний, неначе вода в ополонці.

Не треба вважати: я зовсім не хвора.
"Зустрінемось в небі..." - о, звичні слова.
Непросто зіграти, хоч роль - не нова:
глядач у театрі одного актора.

Щоночі вимучують втомлену душу
слухняні хімічним реакціям сни.
І все ж усміхатись обличчям весни
щодня безумовним рефлексом я мушу.

Важливо не бачити, а розуміти.
Красиві не очі, а те, що в очах...
Загублено долі, розірвано шлях,
крізь час кличуть нас ненароджені діти.

У колір землі пофарбовано крила,
і сіллю з очей пересипано сніг.
Я маю два серця: в одному із них
іще кровоточать дві рідні могили.

січень 2010

Три дні існування для вічної слави...
І дивляться пильно на нас з небуття
ті хлопці, чиї непрожиті життя
принесені в жертву химері держави.

Зімкнулись війська, і знамена рядами
осяяли їхній безвихідний світ.
Змінивши цей бій на сліпучий політ,
вони народились по смерті братами.

Три дні існування для вічного краху...
Долиною стеляться трави руді.
Тут воїни-діти, такі молоді,
вмираючи, вголос кричали від жаху.

червень 2009

Півтисячі миль і я знову щасливий,
Це серця блаженство й душі то пориви,
Очами, думками, я Вручим гордивсь.

Там на річці Жолоні стояла хатина,
В ній обрамлений образ- Господня картина ,
Щоночі до неї моливсь...

-Дикий ліс незбагненний - моя перша любове,
Чому ти трухлявий звернув мою долю,
Що із кровю поклявся? - бо жив!

Бачиш край Овручанський став серця притулком,
Тримає в собі надприроди дарунки,
Скільки ран він моїх залічив.

Півтисячі миль і я знову з журбою,
Лиш згадка поллється печалі сльозою,
Що те все пам"ятає, болить...

Так хочеться падати снігом у небо – не вмію;
себе привела до землі – колисала хвилину.
Я бачу – не рай. Але вірю. І просто зникаю…
Люблю. Передсердя. Сумна, з полинами, а лину.
Ти душиш очима мене, бо – тернина Христова.
Німує мовчання, до тиші, напевно, не досить.
Немов самарянка, слова тобі вічно лікую.
І падаю з інею, важко, у ночі, у коси…

2011

я захворіла - серце ниє.
шалено б'ється наостанок.
І ковдра тіла вже не гріє,
і ніч,як день, і день,як ранок...
Думки сплели вінок надії,
уста неспритно завязались.
до чого ці безглузді мрії,
якщо я хворою зосталась?
тоді задумалась...
не дивно,
що біль оця прийшла весною,
бо лікаря тут не потрібно,
я ж захворіла лиш тобою...

Змаліло у душі. Весна, а сніг.
Прогнози обіцяли плюс п’ятнадцять.
Півбутерброда і кришки на таці –
нез’їдений, а гризений уранці.
Ти знову повернутися не зміг…
Так скупо бреше безпородний пес.
Хіба такого музика заглушить?
Я нищу в інтернеті мертві душі,
сім клонів. Ворожу на чорній гущі,
на щастя ворожу. Уже прогрес.
Рахую дні і сніг, останній сніг.
У мене черевики наготові
і плащ, і шалик, і весна у слові.
Нема лише пігулки від любові.
Та буде – ти вернутися не зміг…

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про лан неозорий,
бо стигле колосся давно вже зотліло на порох,
бо згасли волошки і тінь їх розвіяно вітром…

Ви тільки, мій Принце, будь-ласка, не треба, не вірте,
коли я казатиму знов, що обряди всесильні...
Сузір’я слідів вигасає на літеплій глині,
і сонце безжальне випалює мертві зіниці…

Ви тільки, будь-ласка, не треба, не вірте, мій Принце,
коли я казатиму знов про сто тисяч і більше
лисиць і мисливців. Розкраяна пострілом тиша
стоїть за плечем - безнадійна остання поразка…

Ви тільки, не треба, не вірте, мій Принце, будь-ласка,
коли я казатиму знов про трояндову ніжність.
Принада пелюстків - спокуса підступна і хижа,
як голос зірок в порожнечі серпневого неба…

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про приспану пам’ять,
про ніжність, солодко-терпку, як шовковиця стигла,
про вміння чекати, тамуючи тугу і відчай…

…коли я проситиму знов, щоб мене приручили…

2009

Всі троянди, мій Принце, за суттю своєю – троянки.
Лиш дурні забаганки і пустопорожні розмови.
Слово честі, ну що ви знайшли в цім трояндовім трунку?
Теревені й цілунки – хіба то заняття достойне?
Пам’ять рани загоює довше, ніж в’януть пелюстки,
пам’ять нині – лиш пустка, лиш пастка – по білому білим.
Пам’ять нині безсила, безкрила, убога проява…
Як, і досі троянда? Мій Принце, їй-правда, це несмак.
(Це тяжіння – небесне сьогодні аж трохи занадто).
Як, і досі троянда? Скажіть мені, принце, навіщо?
Є обряди негірші, а є навіть дещицю кращі,
тож скажіть мені: нащо ця відданість тіні зрадливій?
Принце, бути щасливим – не злочин і навіть не кара!
Принце, вірність – примара, коли поміж вами – століття!
Пелюсткове лахміття давно вже… не стало і сліду!
Принце, вся ніжність світу……чому вам дорожча – вона?

2009

Ця повня як повінь наповнює душу по вінця,
прозора тривога із присмаком лоз і води.
Я кожного разу назавжди тікатиму звідси,
я жодного разу не зможу назавжди втекти.
Хай виплаче очі понура святенниця осінь;
найвища свобода - свобода від втрат і розлук!
Мисливці і кури, цього мені, зрештою, досить.
Мене вже ніхто не зуміє привчити до рук!..

Та спрага любити - безжальна, ядуча, запекла,
розпачлива ніжність - підступніша тисячі Зграй...
Я знову і знову завзято шукатиму пекла,
бо так і не зможу забути свій втрачений рай...


2009

Росте
завжди самотою
де не посій – там і вродиться,
нелюдимкою саме тою –
попід парканами й смітниками
моєї відчуженої вітчизни:
корінням – як дерево, глибоко в землю,
руками – як дівчинка, високо вгору
смутна одиначка вовкувата,
синя_аж_зелена панчоха:
«тільки без рук, будь ласка».

Жалива велика,
дівка схарапуджена,
сто голочок наляканих
навсібіч виставила –
таку не візьмеш голіруч, не обнімеш,
у пальцях скалочки
жалких жалощів дитинних:
як же мені не плакати?

Кропива дводомна,
де ти зараз, з ким ти зараз насправді?
Два доми_два тереми в твоєму серці,
дві риски паралельні на твоїх долоньках –
Стоїш збентежена, роззираєшся...
Перший дім_що у нім – виярок позад хати,
де корінням в каміння вплетена,
наче маківка в коси...
Другий дім_в сні однім – бачений, та далекий,
вирій лелечий сонячний –
а в тебе і крил немає...

Сестро моя наїжачена,
джигуха золотоока,
розкажу тобі казку дівчачу
про лебедів зачарованих –
одинадцять братів сердешних,
і про Ельзу, як я, маломовну,
що любов'ю і кропивою –
(бо кохання – і слів не треба)
що зелено-червоною кров'ю
і жалкими голками у пучках
їх_своїх від біди рятувала...
А найменший – не встигла! – крилечком
помахав – та у вирій подався...

А вона звичайна, така звичайна, вона пахне глицею і одчаєм, аспірин запиває гарячим чаєм і не вірить, що час ще піде навспак. Всі навколо добрі і майже люди, та дарма – вже завтра її не буде. На десктопі – Джотто, "Цілунок Юди"; вона знає, що все було геть не так.
На роботі – бабери, плітки, інтриги. А у неї – лише кіно та книги. Двадцять вісім; в очах – хижі скельця криги. Двадцять дев'ять не буде, і не проси. Вона любить Селінджера і Фродо; вона, кажуть, надто зухвало горда; вона знову на фіг зірвала горло, та мовчати більше немає сил.
А тому – навідліг, тому – навикрик. Кожне слово – біль, кожен погляд – виклик. Вона знає – вже розпочато відлік, вже палає хмиз і чадіє згар.
Королівська зрада болить як рана. І нехай вони кажуть, що все - омана… -
в неї є lj під логіном "жанна".
Якщо повністю – jeanne_of_arc.

Знову дихаєш сповідями,
плачами, проханнями
з підлоги, з-під лавок,
з колін юродивих
заблуклих дітей,
ковтаєш піґулки,
зализуєш рани
церковними співами,
воском мальованим
духом просвітлих тіней...
і займаються зайчики,
тікають з підрамників,
в посохлих садах
проростають квітки,
сподіваєшся,
так, сподіваєшся,
він, як сон, недосяжний,
та одмінно колись
він все ж має прийти.

Поцілована,
так, поцілована,
необділена Божим велінням,
заладована,
душа неодспівана
все шмигає вночі,
неспокоєнна,
знову дихає,
благає -
візьми!
а ікони довкола лукавляться,
їхні зайчики - чорні коти,
усміхається вищість,
вона усміхається-
дочекайся,
чекай,
він колись неодмінно,
він має прийти.

І не думала я,
якби думала - так і зізналася б,
не дійшла,
не сягнула Твоєї мети,
лише руки з тремтячими
синіми пальцями
і для чого тепер молитви?!
закохалась,
ха-ха, закохалася,
зблиски лез,
кровотеч,
онiмілі думки...

самогубце!-
усміхайся в приховану камеру -
неодмінно
колись
спокій має прийти.

2011р.

*
Нет дивана, нет подушки, -
есть бетонный пол.
Радиола, безделушки
и рабочий стол.

Кухни нет и ванны тоже, -
есть весна и дождь.
Кофе, сладкий запах кожи
и коленок дрожь.

Україно свята!
Хоч багато із нас в домовині
І чужинці попи,
Не садили над нами калини,
Та ти вічна - жива
Наша слава ніколи не згине!
Бо ми діти твої,
Подай слово й ми встанем з могили
Це ж бо наша земля!
Вона легка, і ми нею жили!
Йшли в смертельні бої
В безпощадності ворога били.
Це ж не наша вина,
Що у серці вмостилося рабство,
Ось століття пройшли,
А у нас на вершинах нахабство.
Вкорінилась ця гадь
Немов воша, і ссе наше тіло
Все ж збудуємо гать,
Ми ще зробим своє святе діло,
Ми піднімем її
Ту прив’ялу червону калину,
Щоб на нашій землі,
Прославляли святу Україну.

Хлюпа й хлюпа у вікна дощ,
хлипко хльоскає, б'є по листю...
Небо в землю стікає… Що ж,
нам не буде вже так імлисто.

Вже не треба чекати ніч,
щоб кохатись у темній млості.
Небо впало –
                    як коси з пліч –
і зірками у ґрунт врослося.

Тихо!..
Тихше… Пече вино.
Поцілуй мене. В серце. Глибше!..
Небо вмерло в мені. Воно
сіру краплю собою стишить.

2004

Мне бы стать ароматом счастья,
Что б невзгоды собою прикрыть,
Что б собрать все разбитые части,
Неразрывной ниткою сшить.

Мне бы стать дуновением ветра,
Хоть бы малого, но ветерка,
И развеять остатки пепла
Моих слез, что сгорели до тла.

Мне бы хлынуть волною прибрежной
И стремительно к берегу плыть,
Проходя, все пустые надежды
Аккуратно на дно сложить.

Я бы облаком в небе стала
И с дождем пролила печаль,
Я бы молнии счастья послала
Переполненным мраком ночам.

Я бы птицею вечно парила,
В необъятном пространстве миров,
До последней капельки силы,
До последнего взмаха крылом...

20.03.2011

Уйти от повседневной суеты,
Забыться. Выпить яда Леты.
Считать шаги.
Переиграть всю жизнь.
Перечеркнуть все, Богу даные, обеты.
Переписать судьбы пером куплеты,
В которых нет мне никакой нужды.

Пролить вино из жизненного склада,
Годами выдержанного большой ценой.
Им окропить граничную аркаду
Между воображаемой слепой ексцентриадой
И настоящей безвозвратною игрой,
Где нет декоративного оклада,
А правда в сердце колется иглой

16.02.2011 г.

мовчки востаннє мене обійми.
вийми шпильки затяжної образи.
(пластиром з рани мене відірви,
зуби стиснувши - одразу.)

мовчки й так само рішуче - пробач:
все, що тобі не скажу й не сказала.
(темрява ночі, почувши мій плач,
сльози гіркі рахувала...)

мовчки й навіки мене відпусти -
посмішка в споминах тане привітна.
(буду до віку у серці нести
дивних очей оксамитове світло.)


січень 2011 р.

Занурю віршів голоси
В озон любові,
Де душу повива в ліси
Дідусь Любомль.
Хоч юність з віями дощу
Згаса ліхтарно,
На вухо липам прошепчу,
Що все – не марно.
Жило кохання в унісон
З життям вулканів,
І лунко билися в бетон
Серця каштанів.
Коли в безкрайній степ грози
Шляхами неба
Котились хмар важкі вози
Й легенькі кеби,
Для нас Любомль був човном
І плив у тишу,
Щоб юності тривкий огром
Посміливішав.
Щоб ночі грілись нам в руках,
В очах – світанки,
І літа лет не зносив дах
Безперестанку.
… Впадаю, мов потік в ріку,
У світлу тугу,
Бо стертий напис на піску –
Адреса друга.

2010

добридень, лікарю, - прийшла я на прийом:
не діють ні пігулки, ні снодійне.
моя любов - уявна, ненадійна -
мов птаха із пораненим крилом...
слабка, самотня, мріями існую -
в рожевий колір серце пофарбовано.
його коханням здавна залікована:
за що він так? це ж я його лікую...
ця пустка за вікном мене лякає -
куди іти? і де його шукати?
мій прихисток - віршована кімната -
поволі у реальності зникає...
не сплю давно, замучили кошмари -
щоразу здоганяю той літак.
а далі розумію: щось не так -
і знов ця вертикаль... униз... крізь хмари.
заціпило зі страху... чи з утоми?
лежу - не ворухнусь, мов паралітик.
пиши рецепт, мій психоаналітик:
любов - щоб повернулась я додому.



вересень 2008 р.

Будет эта сказка по самым дням
Неосяжной явью казаться нам.
Где-то по неведомым деревням
Есть такое, право, на свете место.

Лунной ночью снов серебрилась нить.
Как батяня трактор пошёл чинить,
В озарённой спаленке, может быть,
Сладко потянулась душа-невеста.

В сказочной сорочке, зело вперёд,
День недлинный радугою бредёт.
От дарёных радостью ей щедрот,
Будто колокольчик, она смеётся.

На спор под крыльцом дворовая знать -
Пёс и жаба - пузы айда чесать.
Ожиревший боров - ни дать, ни взять, -
Кот-баюн выглядыват из колодца.

В палисаде росписи там растут,
У неё там полюшко-изумруд,
У неё там рыбы поют в реке,
Звёзды отражаются в молоке.

2011

Не бажаю ліпше долі,
А щоб так було завжди:
Колоситься жито в полі,
Медом повняться плоди.
В лісі горлиця туркоче,
Соловей із саду: - Тьох!..
В лободі ховає очі
Колючок чортополох.
Ранок п’є цілющі роси
Із листочків ковили.
Розпустили верби коси
І в туманах попливли.
Терпко пахне свіжий вітер
Несмакованим вином.
Ген лелеки край болітець
Позбиралися гуртом.
Сонне сонце хмарка вкрила
І лягла на землю тінь.
Стала ближче сизокрила
Неозора далечінь.
День підводиться поволі,
Прокидається зі сну, -
Не бажаю ліпше долі,
А тримаюсь за одну.

26.04.09.

Мудрість приходить з часом,
але не з віком, ні.
Людство...
Ми дивна раса.
Щасливі, сумні, смішні…
Кожен чогось шукає, -
хто щастя, а хто - себе.
Кожен чомусь звикає
гнути в ярмі хребет.
Маримо ми коханням,
миром і щастям теж,
тільки, нема єднання
і ворожнечі меж.
Тягнемо наші руки
до зброї, до золотих.
Мудрість у душі стука
і проклада мости
поміж серцями тихо, -
чи відгукнеться хто?
Несе нас життєвий вихор,
наче сухий листок…
Мудрість – питання часу:
досвід і все таке.
Страх поглинає масу,
тому і життя гірке…

Світ...
Сталевий в зорі дріт...
Сталева передмова -
і канцелярський гніт.
Пат...
Нічний на розі мат...
На процедурі слова -
одібраний карат.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзінок.

Звук...
Глухий дверима "грюк"...
Упевнена байдужість
як канцелярський хук.
Спад...
На зовні рветься мат...
Народжена "співдружність"-
одібраний парад.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзвінок.

Сум...
І верховенство дум...
Обов'язок і право
як канцелярським глум.
Струм
від іграшкових гум
пронизує лукаво
одібрану гру струн.

Маленький павучок
чіпля собі значок
і павутинку віша
вночі чужих пліток...
Маленький павучок
став власником казок.
І Колобок не дише,
як чути в дім дзінок.

28.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Ты появляешься, когда я исчезаю.
Пока я есть, ты наблюдаешь из тени.
Мы как кусочки двух разбросанных мозаик -
В себе не сходимся и для себя "они".
Не разомкнуть несуществующего круга.
Но, мимоходом встретясь в точке светотьмы,
Все "я" и "ты", друг в друге отыскав друг друга,
На миг сцепляются, и оживаем "мы".

Как приятно осознать что рядом-Друг!
Друг, который все тебе отдаст;
Друг, который не исчезнет вдруг
И в момент тяжелый не предаст.
Это Счастье: отыскать такого Друга!
Этим Счастьем надо дорожить,
А иначе и не может быть!..

...-2011г.

прошу тебе, друже, - газет не читай:
пуста аморальність тече через край.
бездарні замовні нікчемні статті
крадуть наші мрії - прекрасні й святі.

друковане слово безглуздя і фальшу
ховає надію на долю подальшу,
на світло в тунелі зневіри й сміття,
на успіх і радість, на гідне життя.


грудень 2008 р.

Вона подивилась
Вона подивилась в зажурене стомлене небо,
повік доторкнулось сніжинок гаряче тепло,
стискалося в грудях, щеміло закохане серце,
стежину до сонця снігами давно замело.
Вона посміхнулась, прекрасна, як вранішні роси,
лягла під вербою, поринула в радісні сни,
вітри розвівали її білі лагідні коси,
вона засинала і снились їй ночі зими.
Відкриються очі і глянуть на перші світанки,
всміхнуться повіки, торкнуться зіниць волошки,
і місяцю снилось учора колишнє кохання,
а осінь дивилась на свої забуті шляхи.
Її цілували у очі закохані сльози,
її обіймали холодні самотні вітри,
за нею ридали ще перші осінні ті грози,
і тихо всміхались за нею сумні волошки.
Вона подивилася в очі самотнього неба,
злетіли до сонця маленькі сумні ластівки,
і її кохання із неба летіло до нього
до ніг вистилались холодні й гарячі зірки.

неспішно п’єш вино - густе й червоне -
смакуєш трунок, наче чиюсь кров.
подивишся у очі й захолоне
підняте звично втретє: "за любов!"

а очі недосяжно-променисті:
ні тіні хмелю, темні від гріха...
ти - мій. на відстані. мовчазно-урочиста
моя любов: незряча і глуха.

коли приходиш ти - ніхто не знає,
коли ідеш - дивлюсь тобі у спину.
ця однобока близькість не втримає
в секреті зливу пристрасті невпинну.

о не підходь! тримайся якнайдалі
у часі й просторі. безмежно й на віки...
на шиї слід в черговий раз ховаю
тонким зап’ястям кволої руки.



січень 2010 р.

Все навколо одне,
Ці примарливі й стомлені ночі,
Це лише перший крок,
А земля під ногами – пісок.
У заручниках снів,
Закриваються зморені очі,
Вже не видно зірок,
Не підкаже дороги пророк.

Темно-сірий асфальт,
Не рахує твоїх кілометрів,
І відлунням глухим,
Ти розвієшся серед людей.
Неприхований гнів,
Ти шукаєш живих серед мертвих,
Над повітрям сухим,
Що випалює серце з грудей.

Вже не буде “колись”,
Відчуття всі давно поховали,
Серед страчених мрій,
Ти знаходиш надії шматок.
Лише вчора пішла,
Хоч ніколи тебе не чекали,
На узбіччі не стій,
Це ж так легко! Життя – тільки крок!

Ти ще не спиш , м*які провини
Крадуть зрадливо в тебе сон,
І десь думки примарно линуть
За горизонт, за горизонт

За день втамовані тривоги,
Залишили важкий осад.
Душа шукає допомоги,
У крутить стрілочки назад.

І віддаються в серці біллю,
Образи до безсилих сліз
Немов хтось натирає сіллю,
Ще не затягнутий поріз.

І важко ранить часто слово,
А вороги завжди свої,
І просто, ні про що розмова,
Так вибиває з колії.

Яка твоя в житті провина,
Чому дуки такі сумні?
В молитві приклони коліна,
І всім прости гріхи земні.

Через кілька годин буде завтра
Перегортаю вперед календар
Хай на лезо долі лиш правду
Мені розкаже прекрасний рай.
Через кілька годин буде завтра,
Ой прийди, новий день, прийди
Ми актори земного театру
Білий сніг ти мене обійми.
Через кілька годин буде завтра
Стигне в кружці мій чай
Що ж мрія моя одинока
Обнімаю, Цілую, Прощай.

Ви в мої сни приходите кольорові
Тривожите не розбуджену весну
Ті очі незвичайні волошкові
В яких я все у розпачі тону
Дивлюся і боюсь поворухнутись
Ось вуст моїх торкається рука
Так хочеться й не можу посміхнутись
В цей час кудись Ваш образ враз зника
А я біжу і Вас не доганяю,
Услід мені регочеться гроза,
Чомусь у снах я Вас завжди втрачаю,
І обпіка моє плече сльоза.
Мої надії гаснуть у тумані,
Чомусь притихла вже моя душа.
Як береги зникають в океані ,
Ваш образ мою душу залиша

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.
Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

О ні все не так,
Не сьогодні, не завтра й ніколи.
Не тих народили й не ті післязавтра помруть.
Сумління своє ніби лід тисячі надкололи,
І стверджує кожен, що знає у чім чия суть.

Не ті жебраки, що на площі простягують руку,
Буденності лет, і свята стали геть не святі.
І лиш у часи солонаво-гіркої розпуки,
З дитинства видіння приходять до нас золоті.

О ні все не так,
Не сьогодні, не завтра й ніколи.
Не тих народили й не ті післязавтра помруть.
Сумління своє ніби лід тисячі надкололи,
І стверджує кожен, що знає у чім чия суть.

Не ті жебраки, що на площі простягують руку,
Буденності лет, і свята стали геть не святі.
І лиш у часи солонаво-гіркої розпуки,
З дитинства видіння приходять до нас золоті.

Душа згоріла. Пил лишися
А розум став шукати богів
І серця крик десь загубився
І світі смерті і гріхів
Душа порожня . Дух безмовний.
І все байдуже вже мені,
І совість впала в відчай повний
Й минають нудні мертві дні.
Душа холодна вбита юність
Убите все моє життя
Й все , що мене тримає в світі
Це лише дурна серцебиття
Душа забута. Власна гордість
Так підло зрадила мене
Одна лишилась в тілі радість,
Що у могилі зогниє
Душа безсмертна , біль нестерпний
ЇЇ чекає: й муку, й страх
Вона проклята долі жертва
Що ще не знала долі смак.

Пекельна тиша - спонука до зради.
І я тікаю від своїх думок.
Мої моральні і духовні "вади",
Дають надію на останній крок.

Я вирву сірість із чийогось серця.
І вічну смерть собі я оберу...
я з смертю стану... з нею... в рівнім герці,
І все це буде в казці...наяву...

А ти збери... мої весняні речі,
І загнуздай, нарешті, всі думки.
І лиш пливи... пливи, але без течій...
З ім'ям моїм...
без мене...
навікИ.

Мама – це слово чарівне.
Мама – життя джерело.
Мама й дитятко наївне...
Недавно й давно це було
Ніжно з турботою співала
Мама кохані пісні.
Любов до життя прививала,
І снилось майбутнє у сні.
Було неймовірно казковим
Майбутнє в уяві моїй.
Незвичним таким, загадковим...
Я вірила мамі своїй!
Я вірю і зараз, хоч знаю –
Життя вже не зовсім таке.
І правду вже бачу. І уявляю.
Насправді життя не легке.
Та права не маю жалітись,
Бо в мене є головне.
Я мамі можу відкритись,
В наш час це є основне.
Якщо ти маєш людину,
Яка для тебе живе,
Яка у найгіршу хвилину
Захистить любов’ю тебе,
Тоді не дарма ти на світі!
Є в тебе надійне крило.
І це найпрекрасніші миті.
Найліпше що бути могло.
Та тяжко тому, хто не має
Матусі поруч з собою.
Він в спогадах просто згадає,
Як добре, що мама з тобою!
Ще тяжче тому, хто ніколи
Маму не знав і не чув.
Життя їх штрикає, як уколи.
Ніхто з них щасливим не був.
Не знали ви ласки, любові,
Матусі не знали тепла.
Та сильні ви дуже. Ви жити готові
А я певно так не змогла б.
Тому, дуже вдячна я мамі.
За те, що зі мною завжди.
За очі, найкращі, ласкаві.
Без мами мені нікуди...

Я не можу без смутку писати,
Я не знайду потрібні слова
Та й не вмію я так римувати
Як Ви хочеш, і як хочу я!!

Я не маю ні грошей ні слави,
Я не варта уваги Творця,
Я не прошу любові й поваги,
І душа не безмежна моя!!

Я не буду прощення просити,
За жорстокі, та щирі слова,
Я народжена щоб загубитись,
У тумані під гаслом ЖИТТЯ!!!

Просити – це великий гріх.
Мовчати – це найбільша мука.
Зірвати непокірний сміх,
Й чекати, що прийде розлука.

Сто доріг, обійшовши, не знаєш
Чи радіти приходу весни,
Чи сідати на потяг до раю,
Що прибуде опівночі в сни.

Чи в собі відчувати ілюзій
Повну чашу, зрадливих думок.
Та вони – не найкращії друзі,
Лиш життя – це повчальний урок.

Бути бідним, можливо, це краще,
Навіть, ліпше пізнать почуття.
Та багатому в світі найважче –
За любов не віддасть він життя!

Життя буває різнокольорове
То біла,а то чорна полоса
А іноді весняне веселкове
І взимку подарує чудеса!

І небеса блакиттю розіллються
Фіалками запахне білий світ
І очі повні сліз тоді сміються
Життя одягне волошковий цвіт

З ланів життя всі негаразди зникнуть
Лишивши лиш удачу і любов
І хочеться тоді щосили крикнуть:
«чаруєш мене зимонька , ти знов»!
І зацвітуть вишневим садом мрії
До сонця полетять мої вірші
І іскорка мала що в серці тліє
Розтопить усі думи на весні
У сині роси сльози обернуться
Сплету вінок вам з усміхнених зірок
Нехай приємні дні усі вернуться
Дорогою небачених квіток

Життя дорога простелилась.
З тобою поряд я іду.
Боюся, щоб не розвітлилась,
Не втратить курсу у грозу.

Хай струни плачуть і сміються,
Квітками встелений шлях.
А навздогінці пісні ллються,
Вмостившись зручно на вітрах.

Шаленно серце в грудях б"ється,
І світить зірочка ясна,
Але чомусь мені здається,
Що стала бліднути вона...

Схиляю голову на плечі
Своїх стривожених надій,
Та обіймає ніжно вечір,
Сховавши смуток безнадій.

Самотньо сонце в море впало,
Взмахнувши променем своїм.
В останнім промені скупало
Печаль і радість моїх мрій...

Я не боюсь зимових заметілей.
Ані спекотних довгих літніх днів.
А лиш боюся, щоб Любов не тліла,
А щоб цвіла, як мак серед полів.

Я не боюсь в Коханні задихнутись,
Напій медовий пити з кришталя.
Але в обмані так боюсь схитнутись:
З-під ніг моїх тоді пливе земля.

Я не боюсь ходити в синіх росах,
І босими ногами по стерні.
І так люблю, коли ромашки в косах.
Коли вночі приснишся ти мені.

Я не боюсь, коли весняна злива,
Коли Перун керує цілу ніч.
Я серцем відчуваю, що щаслива,
А це уже серйозна в житті річ.

Весняний день потроху зводить вії,
І лютий відступа з календаря.
Як пролісок, пробились мої мрії,
Запахли ніжним цвітом мигдаля..