Що ти побачиш, почувши:
«Старий і море?»
... Темна стихія нескорена,
мрія, що рибою дужою
долає закриті дужки мовчання,
уперед і вперед, Сантьяго!

Що намалюєш подумки,
як почуєш «Стара і море»?
...тлін і кінечність,
заздрощі, сум, лахміття,
вічне корито дурощів неминущих...

...дівчинко мила,
штампи – твоє намисто,
хлопчику любий,
бранцю химерних текстів,
діточки рідні,
жертви лі-те-ра-ту-ри...

Тишина...
от би залишитись...
Десь поділася вона?..

От би розчинитись в ній...
В тишині би зупинитись,
Щоб лишився я без слів,-
І думки щоб не толпились...

Хоч посидіти отам,-
без шумíв..., без водопаду...
Я би все за це віддав -
Тільки мозку це не стане,-

Бо замало тут йому -
Просто тиші маловато,-
Він повинен чути звук,-
Хоч би й свій, аби лиш мати...
Аби лиш мати чим гудіть,-
Аби своя ішла волна...
Та не відкриє він цю мить,
Як відкриває ...

Дякую:-) 7.07 і 11.07. 2011р.

Коли вже я запам'ятаю?
Коли згадаю свою Суть?
І щоб дібратись Раю,-
Собою треба тільки буть!

І залишатися стороннім,-
До всіх подій свого життя,-
Тоді лишúшся ти свободним -
Тоді почуєш своє Я.

Коли ти лишишся ізбоку,-
Від гамору і від проблем -
Тоді відчуєш власний спокій,-
І зможеш взнать: "Хто ти тут Є!"

І зможеш ти собі побачить -
Для себе Шлях-
І тільки твій-
Тоді й Душа твоя поскаче-
В Край до Казок і своїх Мрій.

Дякую:-) 29.06.2011р.

Все іде за хмарами...
Пролітає в даль...
Те що ми тут маримо,-
Ти не забувай.

Не забуть проснутися -
Ти у цьому сні,-
Щоб рутини збутися -
Й ціль здобуть собі.

Бо нічо не лишиться -
Як пісок в руках,-
Хай душа потішиться,-
Тут у своїх снах...

Хай вона віднайдеться -
Тут у свому сні,-
В щасті хай зостанеться,
Як знайдеш тут Ціль.

Дякую:-) 7.07.2011р.

Коли думи в розвої, слова — на припоні,
Як талан вислизає, недоля — в долоні.
Коли світло згасає, зневажено вроду,
Як серце вмирає, втішається розум...

Поставити крапку над "і"
Та мислі порожні продати,
Як тару, комусь без борні,
Одягти в убілені шати
Оголену душу свою,
Забути про слово "люблю"...
Забути, щоб знов забувати?..

Пелюстками
Ромашково-ніжними
Цілунки падали,
П'яними, грішними,
Чи кохали ви, а чи зрадили?
На уста поцілунки
Падали...
РозсипАлися, не втомилися,
Цілувалися,
Мов молилися!
Пелюстками
Любов заквітчана,
Із весною навік
Повінчана,
І розпещена подарунками,
Ніжно-грішними
Поцілунками!
Чи кохали ви, а чи зрадили?
На уста поцілунки
Падали...

11,07,11

На кливі, друже, лячно у негоду,
Від грому й зливи щулиться усе.
Міркую, що ж це: наче на догоду
чужинцям тут Марко телят пасе...
Де папороть у дощовій короні,
на свіжих зрубах щирять ікла пні.
Яка романтика? Поскаржитись – вороні,
що все пощезло, як в лихому сні.
Жар-птиця в зворах розгубила пір’я,
і що ж тепер осяє нам казки?
Ні в боже, ні в нечисте тут не вірять,
вже тільки зиск...
Оце фінал гіркий.

Поема сильна, як “холєра”
(Напевне в ній глибинна суть)!
“Рискóвий” хлопець ти, Валєра –
“Не рукоплéщ”, “не словоблýдь”…

Ще “підітруть” – то так… немало
(Лєксєй писав: “Бо-бо-бу-бу”)
І Гренуіль попереджала –
Тобі би каску… голубу.

А хто сваривсь? Дуель пропала
(Хоч зброя змáщена “на кант”)
Його Москва “захомутала”,
Але лишився секундант?

Той жабі може дати цúцьки –
В поему взяв, і мить спинив!
На те напевно він й Хмельницький
(Щоб довго жив! І не забив!)

Думкú про вічність мучать хворі…
Ну ж миротворець-“піонєр”!
Ти б ліпше може щось про… зорі?
Це я, Іван, – тобі, Валєр!

Не чув команду – “до бар’єру?”
По слові:“Три!” – останній крок…
Не ти писав оту “холєру?”
Та менше з тим… Ну, ти усьок…

11.07.2011

я хочу слів нових
михайль семенко
я хочу слів нових
щоб ці слова
не як полова
щоб як трава
вона як не танцюй завжди жива
трава
трава у кожного своя
майбутнє мружить очі крізь пенсне
твоя трава крізь тебе проросте

Що за думка, мов сталактит,
У печері, де небуття?
Я у долі прошу в кредит
Хоч годинку, хоч мить життя.

Осідає додолу пил
На дорозі моїй курній.
Ну, позич хоч краплину сил,
Щоб ступити ще крок по ній!

За гнуздечку судьбу ловлю,
Мов коня зупиняю "Стій!".
Боже, як я життя люблю!
Це ж найбільший набуток мій!

Та чому ж це тьмяніє світ?
Вже й захмарилась доля з ним
І шепоче мені в одвіт:
-Віддавати не маєш чим!..

* * *
Яке ти, мiсто? Просiда в туманi
Стареньких вулиць ламаний асфальт,
І лiхтарi, хитаючись, як п’янi,
Пiдслiпуватим маревом горять.

Порожня нiч.
Лиш темiнь ллється з вiкон.
Лиш магiстралi потойбiчний гул.
Зiм’явши погляд, заповивши звуки,
Туман не вiдчува свою вагу.

Що там – в пiтьмi людських невiчних келiй?
Зачаття? Плач? Безсилля горiлиць?
Панелi провiнцiйного Растреллi
Службових не вiдкриють таємниць.

Проявиться – i щезне непомiтно
Самотнiй випадковий чоловiк.
Туман над мiстом i туман над свiтом.
В молочний простiр тихо тоне вiк.
1989

Дівочий стан, дівочі очі -
Ці невгасимі світляки:
То обіцяюче - пророчі,
То - полохливі, то - п'янкі!

Одне дівча од поцілунку
Тремтить осичини листком,
А інше, знявши обладунки,
І трунком поїть, і медком.

Одне - аж надто соромливе.
Його пригубиш, - кине в жар,
А інше, звісно, пустотливе,
Закутує в серпанки чар.

Одне обіймеш - то, здається,
Втече кудись по бережку,
А інше - радо віддається
В духмянім росянім стіжку.

На Пушкинской улице –
Клумбе подстать, –
Девчонки зимою и летом
Волнуют, зовут,
Не давая мне «спать» –
Ну, как тут не станешь
Поэтом?

Походка, тревожащий
Душу разрез,
Овалы, изгибы и позы,
Манящие взгляды,
С интригой и без...
Ромашки, Азалии,
Розы

Стреляют глазами
Кокетливо мне,
Дразня, соблазняя,
Играя,
А ночью гурьбою
Приходят во сне –
Нагие изгнанницы
Рая.

Признания, страсти, как будто
В кино...
Под утро, с истомою
В теле,
Я вспомню, что выбрал подругу
давно,
С женою–любимой
В постели.

На Пушкинской улице –
Клумбе подстать, –
Девчонки зимою и летом
Волнуют, зовут,
Не давая мне «спать» –
Ну, как тут не станешь
Поэтом?

11.07.11г.

Неждана зустріч – знову трепет серця,
В минуле знята на момент завіса,
Терпкий, невинний спогад птахом б’ється,
Відкрита враз душі стара валіза
В Моїй Пам’яті…

Ожив каскад цілунків в спомин стертих,
Роками вбраних у покрій «реальність»,
Панно зіткала зі шматків протертих
Єднання мить – колишнє і сучасність
В Моїй Пам’яті…

Воскрес священний попіл в щастя вихор,
Диктує вальс моє затерпле серце,
Любов торкнула знов – найбільший витвір
Людини. Бога. Чистих мрій озерце.
В Моїй Пам’яті…

Трамвай рушає з місця свого в простір,
Лице в вікні змиває туман часу,
Удар дверцят – неначе долі розтин,
Чекати варто ще одного разу?..

Уже на вечір сонце заверта.
Пил висне на шляху від череди.
А дуба, що забрів у степ один,
Задума, наче батька, огорта:
Що в небі - жайворина висота,
А спраглий степ посухою рудий;
Прийшов би грім і добрий дощ збудив,
З якого славне зілля вироста.
Шелеснули й примовкли вишняки.
З ставка верта замурзана малеча.
Мить ще якась - і синь розіллє вечір.
Біліють свіжопрані рушники.
Дійниця сохне сторчма на ослоні.
...А сонце в небокраю на долоні.

З шаленою швидкістю мчить нас крізь морок планета,
Галактики й зорі летять незбагненно у даль...
Ти вранці встаєш, чистиш зуби, читаєш газету
І йдеш на роботу, ховаючи в грудях печаль.

З шаленою швидкістю мчить нас планета крізь холод -
Ти в змозі собі уявити це хоч би на мить?..
Та час до обіду, пора тамувати йти голод –
Тобі не до того, як щось і кудись там летить...

Навіщо існує величний і гордий Усесвіт,
Чому уночі сяють зорі і є зорепад -
Тобі не до того... Гадаєш, а що би смачнесеньке з'їсти
Й з роботи додому скоріше вернутись назад.

З шаленою швидкістю мчить нас крізь космос планета,
У небі блакитному білі хмарини пливуть...
Та розум твій спить, як уплутаний міцно в тенета -
Його не цікавить, для чого й навіщо ти тут...


10.07.2011

Незнайомий об’єкт вислуховує всі мої скарги,
І підносить мене до богів й до сумного Олімпу.
Невідомий суб’єкт позбавлятиме грізної кари
За тривале порушення всякого слушного ритму.
Він (ВОНА) не любитиме душу лиш за оболонку,
Не страждатиме більше від браку моїх повідомлень,
Стрімголов устрибне у холодну й тісну ополонку,
Лише б бути на відстані рук… навіть без усвідомлень.
І без міри прощатиме всі мої вибрики в часі,
Сповіщатиме рідних про те, що любитиме вічно.
Й навіть ваги гордині триматиме в зручнім балансі,
Аби раз подивитись в мої нерозплющені вічі.


26.06.2011

І світ починавсь. Все по колу ішло споконвіку.
І цей чоловік, що так пестить моє ім’я,
Співав і моливсь, і спадали з долонь його ріки.
У водах душа відчувала себе - це я.

Під серцем туман... Прозирають із вранішніх вікон
Пелюстки і сни. І гойдають моє ім’я.
Так тепло від слів золотого, як мед, чоловіка,
І музика йде. І до нього ще крок. Це я…

В легкім ландо запряжені пегаси,
І віжки вже натягнуті в руках
Прекрасного екскурсовода-аса,
І вітер вічності повіяв. Змах,

І ми вже їдемо-летим у казку,
(Чи наяву це діється чи в снах?)
І слів намисто нижеться так в"язко,
В глибинах віт чекає віщий птах.

Содом життя міського тут не владен,
І скрегіт гальм не ріже тиші нить,
І недоречна лайка не окраде
Цнотливий дух, що руслом струменить.

Смарагдові, коштовні саду шати
Спроможні світ цей тільки прикрашати.

Умань

9.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Із Володимира Висоцького

Мій строк не меншав ніби, а зростав...
Тепер за втечу додано недолі...
Будь ласка, напишіть мені листа,
як, хлопці, справи там у вас на волі.

Що ви п’єте? У нас ніхто не п’є.
У нас тут сніги, - холодно й волого...
Будь ласка, напишіть про все, що є,
бо тут не відбувається нічого.

Мені тут ваша мріється весна,
і ваші пики стали ще миліші.
Як там Наталя? З ким тепер вона?
Якщо сама - хай теж тоді напише.

Мій всесвіт зараз - прикрощі та лють.
Ваш лист в моєму пеклі - світла казка.
Мені його, мабуть, не віддадуть,
та все ж - ви напишіть мені, будь ласка.

(2009)

так чаїно гук надсадний
виливає в піднебесся
молоко криваво-винне
загортає в кармазин
злопотішний камінь зради
виглядає сум з-під весел
і ховає в мідну скриню
голос першої сльози

спи-засни у чорній хвилі
хай тебе колише спокій
хай тобі шепочуть мушлі
обів’є морське зело
ти пропаща ти безсила
ти з березового соку
зоставайся непорушно
мов тебе і не було

мріє глум простоволосий
і бриньчить на срібній цитрі
каламутить сон прозорий
повний чару і облуд
не чеши зелені коси
не співай на буйний вітер
ти віднині -тільки море
то ж забудь.

забудь...

забудь.........

Мир заминирован людьми,
Их души скованы телами.
И только кнопку лишь нажми -
Польется кровь меж дураками.

Восстанут кукловоды вновь,
Затянут все узлы потуже.
Рассечена у Бога бровь,
Он плещется в кровавой луже.

Стальные ангелы дымят,
И микросхемы вместо крыльев.
Наше безумие - снаряд,
Измазанный кровавой пылью.

Из муравьиной кислоты
Мы приготовили ракеты.
Как паства пошлой пустоты,
Вновь кланяемся взрывпакетам.

Грядет свержение святых,
Мир заминирован богами.
И полчища людей живых
Окажутся лишь сопляками.

И прогремит жестокий взрыв!
Наденет водорода маску.
Все человечество - нарыв,
Мир потерпел уже фиаско...

***
Ти хочеш спокою. Я бачу перший сніг,
Він півстоліття мешкає в наметах,
Він Будду схвалює і Магомета.
А ще Христа. Тож обирай із них.

Не вмієш, то облиш. В твоєму сні
По закутках розставлені тенета.
Шукають пальці клавіш від кларнета
Тендітні й до нестями мовчазні.

Ще півстоліття – по воді убрід –
Мелодії Його блукає привід,
Радію голосу її відзнак.

Пробач, не слухав, знизував плечима,
Тому завжди знаходилась причина…
Чекай на Нього. Він тебе впізнав.

Море Чорне, що ти хочеш?
Берег хвилею лоскочеш,
Хлюпотиш і завиваєш,
Пригортаєш і ламаєш,
Щось своє землі бурмочеш.

Ти нахмурене сьогодні,
Все зовеш в свою безодню,
Розігнало стрімко, в силі
Ладні щось вхопити хвилі:
Таємничі, надприродні.

Чом ти злишся, Чорне море:
Непривітне, неозоре?
Чи з глибин, немов химери,
Озиваються галери
Козаків закутих горем?

Моє маля, народжене у муках,
Все в розчерках, замурзане дитя,
Прости мене, людину-словоблука,
Що довго так творив тобі життя.

Виточував на білому обрусі
В букети строф зав'язані слова,
Щоб ти жило, завжди було у русі,
Щоб думка в серці билася жива.

казка

ЖилА собі дівчИна
і звали її Ганна.
Служила у родині
в якій була зла панна.

Та панна вередлива
і заздрісна й ледача,
сама ж бо невродлива,
лукаву мала вдачу.

Щоб Ганна не робила
тій кралі все не йметься.
- Не так ,-каже помила
підлогу, - і сміється.

-Не так переш і шиєш
і вариш все не так,
і посуд не так миєш.
Поганий маєш смак.

Розплакалась дівчина
бо ніде правди діти-
всяк кривдить сиротину
і нІкому жаліти.

Як ляжуть спати в домі,
дівча піде до річки.
на березі крутому
розкаже все вербичкам.

Одна із них , як мати,
а інші, мов сестрички.
Сьогодні буде спати
уткнувшись в листя личком.


Тут добре.Всі вербички
Ганнусю колисали
і листячком зеленим
їй сльози утирали.

-Не плач, моя дитино,-
найстарша їй сказала.-
Поспи іди з годину,
я хочу щоб ти знала-

у тебе серце дивне.
Не плач і не журися.
Почуєш треті пІвні
до мене повернися.


Озвешся : „Вербо мила,
до мене доторкнись,
Чарівна твоя сила.
Ганнусі відчинись.”

Послухала Ганнуся-
мерщій побігла в хату
- А що, як не проснуся?
Не буду я лягати...

За думами сумними
збігає швидко час.
Згадала як малою
блукала в лісі раз...

Аж раптом треті півні
за клунею запіли-
згадать слова чарівні
дівчинонці веліли.

Схопилася й хутенько
до річечки помчала.
Прибігла і легенько
вербиченьку обняла.

Озвалась:"Вербо , мила
до мене доторкнись.
Чарівна твоя сила.
Ганнусі відчинись."


І тільки це сказала,
то диво стало враз.
Верба з дверима стала,
й промовила шість раз:
- Відкриються ці двері,
сміливо в них зайди.
Візьми все до вечері,
мерщій відтіль іди.
І ось Верба відкрила
їй двері до скарбів.
Ганнуся там уздріла
сім різблених столів.
А на столах достоту!
Аж сяє все й блищить
прикрас зі срібла й злота
лічить – не полічить.
Там сукні й покривала
І шуби й килими.
Зозуля їй кувала:
- КУ-ку! усе візьми!

Та Ганна пам’ятала:
коли відкрились двері,
Верба тоді сказала
брать те що до вечері.

Ось кухоль золотистий
і гарна срібна чаша,
на скатертині чистій
у мисці смачна каша.

І хліб свіженький білий
Вареники у кринці
лежить кавунчик стиглий
ковбаска у торбинці.

Взяла тоді Ганнуся
вареників із кринки,
білесеньку хлібину,
ковбаску із торбинки.

Тай винесла за двері
свої маленькі клунки:
- Хіба ж я заслужила,
Вербичко, ці дарунки?

Верба лиш загойдалась,
враз двері зачинила,
до Ганни обізвалась:
- Ти правильно вчинила!

Тепер коли захочеш,
до мене завітаєш,
прийму тебе охоче.
Слова чарівні знаєш.

Бери всього по - трошку,
в усьому міру знай.
Візьми й чарівну ложку –
Про бідних тільки дбай!

З тих пір Ганнуся наша
не знала вже біди.
Була у неї й каша
і одяг хоч куди.

Їй дім купить звеліла
матусенька Верба.
Жилось там любо - мило,
покинула журба.

А злую тую панну
вже заздрощі беруть.
Слідить рішила Ганну,
бо сумніви згризуть.

Не може їсти й пити,
бурчить все та бурчить.
Все ж Ганну підслідити
вдалося й аж сичить:

- Тепер слова чарівні
піду скажу Вербі,
й скарби усі ті дивні
я заберу собі.

Аж раптом треті півні
зухвало заспівали,
згадать слова чарівні
злій панні обіцяли.

Схопилася й щодуху
до річки полетіла.
Прибігла і вербу ту
руками обхопила:
- О, вербо, щоб ти згнила,
до мене доторкнись.
Чарівна твоя сила,
Я, Ганна, відчинись!
І тільки це сказала,
то диво стало враз.
Верба з дверима стала
й промовила шість раз:
- Відкриються ці двері,
сміливо в них зайди.
Візьми все до вечері
й мерщій відтіль іди.
Коли Верба відкрила
їй двері до скарбів,
то панна там уздріла
сім різблених столів.
А на столах достоту!
Аж сяє все й блищить.
Прикрас зі срібла й злота
лічить не полічить
Там сукні й покривала
і шуби й килими.
Зозуленька кувала:
- Ку - ку! Усе візьми!
Цить! – панна закричала, -
бо вкину в гаманець,
тоді вважай: пропало,
настав тобі кінець!
Так панна і вчинила,
запхала все в мішок:
і хліб свіженький білий
й золочений рожок;
та ще сріблясту чашу,
шерстяні килими,
смачну гречану кашу,
стрічки з віночками.
Старанно набивала
мішки вона собі,
та все під ніс бурчала:
-Гей, Вербо, підсоби!
Враз двері зачинились,
зненацька, як завжди:
- Недобре ти вчинила,
Лишайсь тут назавжди.-
Сказала те і впала
вербичка у ріці.
Ганнусеньку позвала
сказала так дочці:
Ганнусю, як побачиш,
сестриченьку- вербу,
коли сумуєш,плачеш-
віддай їй всю журбу.
Запам'ятай, дитино-
дерева ці зелені
землі окраса дивна,
а ще її легені.
А будеш шанувати
природу ти завжди,
то маєш, доню,знати-
не матимеш біди!


Мене ж не забувай!
Бувай, бувай, бувай...
***************
Таку оcь казку дивну
розповіла старенька,
цю казочку чарівну
я чула ще маленька.
Я в казку закохалась
із самого початку
ото ж і записала
й дарую вам на згадку.

Мама завжди запитує "Ти куди?"
Хоча, звісно, про все давно знає...
Одяг пронизує цигарковий дим,
шлунок промитий алкогольним чаєм.

Підбори ламаються об вологу бруківку,
Сухий кашель рве горлянку вперто.
Це ж так до смішного наївно
шукати собі героїнових богів серед
звичайних смертних.

Ти нестерпне більмо на моєму оці,
розфарбованому вугільно-чорним олівцем.
Серед всіх педантичних, надмірних емоцій,
що змінюють моє лице, я сьогодні обираю таку,
з якою Бродський розповсюджував істини,
наче спекулянт, під своїм сірим, розхристаним,
затертим до ниток плащем.

Я не знаю чиє ліжко власним тілом сьогодні грітиму.
Де забуду нижню білизну, розлию нові парфуми.
Проте, вкотре залишу броньовану, мов двері,
душу відкритою.
Щоб всі мої колишні музи, наче залежні,
у римовані рядки повернулись.

В котлі морського кодла
Скипала піна біла.
Вітри ламали щогли,
Вітрила мали крила.

Слід в синьокрових шквалах
Лишало птаство ткане.
Вже й той зника, мов спалах...
Чи тоне він, чи тане?

2003

Полно грезить! Пусть приходят сами
В занзибарно поэтичном Крыме
Лист бумажный накормлю словами -
Может, и не самыми крутыми.

Пусть он будет не скрижаль святая,
Не листок с забронзовевшей басней,
Но зато, как все здесь, опадая,
Равнодушной сплетней не угаснет.

Псевдодева с памятью короткой,
Не кривляйся, погляди, послушай:
Делят лавры скопом и в охотку
Жадные, оплавленные души.

А у нас гран-при в еще неспетом,
Крошечная пташка - юбер алес.
Мы и сами бавимся рассветом,
В щедрый лист бумаги превращаясь.

2010

Спокій жив, але тихцем
обколовся вістрям голки.
Циркуль - чирк, і похапцем
розлилася папірцем
площина на два осколки.

Не втекти. Уже ляга
вістря дотиком на соло...
І заноситься нога
коромислом батога,
що розгорнуто у коло.

На чавунних швидкостях
ґрати спущено на нитці.
З гіркотою на зубах
погляд нишпорить в замках...
що відсутні на решітці.


Не найкращий оптимізм.
Не найкраще й тло підвалин.
Спокій? Ні. Ідіотизм
набира все більш харизм -
мужність жить за цих обставин.

10.07.2011

Я послан сюда, как в атаку на зайцев.
Я знак им: внимание, стой.
Но есть ощущенье у зайцев-малайцев,
Что сам я немного косой.

Левей от шлагбаума, как около трапа,
Аж целый раскосый парад.
Нахально вструмляют матерые лапы,
На мыло судью - говорят...

Нелегкая заячья эта путина
Безбрежна и вместе, и врозь.
По соннику зайцы почти что невинны,
Пускай пробегают насквозь -

Пускай добегут эти зайцы, куда им
До - как им? - лесов им и рек!
А мы, дедмазайцы, прискорбно не знаем,
Где так бы и жил человек...

2010

Як тихо скрізь…Німують навіть стіни…
Хоч раз би обізвалися за ніч...
Хіба хтось прийде? Клич ачи не клич…
Ні голосу… Ні слова… Ні сльозини…

Не скрипнуть двері… Душі, мов руїни…
Знайти в них можна завалящу річ...
І сам її не бачив ти увіч…
Забуті душі стухли, мов каміни...

Де той, що носить сонячний кларнет?..
Ніхто не бачив і ніхто не знає...
Дешевий стилос... Дорогий стилет…

І все ж… Послухай… Десь душа ридає…
Нічого в цьому дивного немає,
Бо там живе якийсь дивак – поет…

2011

Все глибше й глибше в ночі й холоди
Пірнають кленів жовті субмарини,
І стелиться в алеях світлий дим,
Як мілководдя – ледве по коліна.

Був вересень на двох, але тепер
Ти вдалині. В нас навіть осінь різна.
У хмарах скинувсь місяць-срібнопер,
Мов склом автобус при відході блиснув.

Душі моєї дивний устрій
Лиш той, напевно, пізнає,
Хто в неї дивиться, як в люстро
На відображення своє.
Немає в ній ні зла, ні бруду,
Ані омани сліпоти, –
Хмільними чарами облуди
Її не вдасться обплести.
Вона не знає меж, ні впину,
І вирізняється на слух, –
Вам не здається в цю хвилину,
Що ви її відчули рух?
Що, у нічному безгомінні,
Її тепло вас обняло,
І, наче сонячне проміння,
Зігріло вас і ваше тло?
І залишилося назавше
Із вашим жаром пополам…
Душі людській тепло віддавши
Свою зігрію потім там.
09.07.11.

уламками ночі тремтіли страшні передбачення.
що з неба лягло на душу - пролилося на папір.
ми сильні були, хоч покинуті, та не втрачені.
кроїли аркуш словами, а він смиренно терпів.

кожен просив для себе: дай мені самоти,
зміни мені почерк, прочерк постав у колонці
де треба писати про те, чи палив листи,
про те, чи втрачав любов, чи молився сонцю...

тавро таємниць тягарем опускалось на плечі,
як втомлений сніг заховав під собою зелене.
колись вже тікали, нам навіть забракло втечі,
за нами ганялось тіней похмуро-сіре знамено.

можна було вагатись, "ламатися" до останнього,
і знаєш, ніхто не питав, чи воно того варте.
бо ми тоді ще не вміли прострелювати питаннями.
ми вчилися божеволіти і змінювали стандарти.

18.02.2011

Зміни плечей торкались важкими краплями,
від кожної з них лихоманило, аж трусило.
Впертим і змученим, нам давалася сили -
так вектори оберталися в інший напрямок.

Так ми ховалися, окреслювали територію:
крейдою коло, як хрестики-нулики в зошиті.
Знецінювали свободу. Не разом. Умовно поряд.
Замість істерик - "хочу" на вушко, пошепки.

Досвід приймали від долі, як даність, як аксіому.
Впивалися відчуттями мазохістично, тонко.
...не продавали душі і виглядали при цьому,
як діти із кульками ртуті на білих долоньках.

28.02.2011

ти завтра створиш світ із попелу як завше
і буде все у ньому віск і зерно буття
він буде видаватись непрошеним і зайвим
мінитись і змінятись - і галька і кришталь

він буде проминанням, само- і -всеопертям
і кожним із імен і лиш своїм імям
він буде догоряти і купина і терен
в окутті із вогню як жовтий ортоклаз

і буде все у ньому - кальварія і верес
і порожнеча слів і серця пустизна
він буде розквітатати і видаватись мертвим
колотись і кривавитиcь - трояндою в руках

От і кінчилась субота,
Я лягаю спати,
Дожую лиш бутерброда,
Нап'юся гарбати.

З'їм іще одну канапку
Із плавленим сиром,
Потім зуби пополощу
М'ятним еліксиром...

Кажуть, що після шести
Вже не можна їсти,
Бо штани на пузо вранці
Можуть не налізти.

То ж як голод перед сном
Втамувать я схочу -
Я після шести не їм,
Чекаю до півночі.

***
А янголи над цвинтарями мертві,
Вщент кам’яні.
А до поверхні трохи більше метра…
Чи то мені
Стояти над тобою дні і ночі,
Чи долілиць
Стелитися. Стулитися. Як хочеш,
Припасти ниць.
Вдихати листя тліючого сморід
Чи взагалі
Радіти з того, що з тобою поряд
На цій землі.

***
затягивающие горизонт
вплетающие нас в свои
искрящие серебристые дали
полыхающие зарницами воспоминаний
таящие в себе
неизбывность высокого чувства
уходящие
но всегда остающиеся с нами
убивающие
но всегда возрождающие нас
Печали
единственно преданные нам
и потому
только они
наполняют Вечность
унося
наши имена
наши слова
наши беспечальные сны
*

Це у твоєму гарному обличчі,
У водоспаді променистих кіс
Призначення ми бачим героїчне:
Месії шлях, що тернами поріс.

Корона, що лягає короваєм
І голос, хоч і зморений, палкий
Майбутнє українцям обіцяють,
Толочать безнадій полин гіркий.

Хоча стомились губи, серце й руки,
І потонули думи у журбі,
Це твій народ зове тебе на муки,
Вкраїнську д'Арк, побачивши в тобі.

За тебе ладен кожен помолитись
І встати проти нечисті громадь.
Тобою прагне Небо прихилитись,
Лишень благаєм: "Юленько, не зрадь!"

Не плачте за літом
Воно знову прийде:
Мине осінь, зима
Знову тепло буде .

Біля мої хати,
чи може порога;
в'ється до літа
через сніг дорога.

Ластівки до літа
Будуть прилітати,
А я своє літо
не можу догнати.

Зношені крила
Як вітряк махають
Осінні вітрила
Ніяк не злітають.

Хочеться хоч раз
Знову злітати
Весною кохання
Хоч раз цілувати.

Ще алмаз, а не діамант...
Чи з цікавості то, чи здуру,
Поспішав молодий талант
На шліфуючий суд цензури.

Зашарівся, чекати став,
Там шліфуючу знали справу.
Тож подумав: добротний сплав
Оберуть йому для оправи.

Сплав обрали... За кілька днів
Той зробився життю межею,
Діамант потускнів, змарнів
Й, не повірите, взявсь іржею.

Метушився у пастці він,
На красивого схожий звіра.
Й обпекла його навздогін
Хижа посмішка ювеліра.

Сам же долю обрав гірку,
Сокровенне зміняв на "липу"...
Але якось уздрів ріку
І, неждано, з оправи випав.

Тож тепер він природи син
І щасливий, мабуть, без міри:
Все виблискує із глибин
Недоступний для ювеліра!

Прохромлено небо жаскою хвостатою зіркою,
стривожені ночі посипано сіллю Стожар.
Подейкують, ніби з кометної гриви жаринкою
зайнявся тим літом великий подільський пожар.

Горіли хати, і дерева, й крамниці з лабазами,
горіли рибалки, музики, шевці та кравці.
Вогонь розповзався оранжевими метастазами,
жартуючи бліками світла на княжій ріці.

Не встигнув Поділ помолитись як слід, ні покаятись:
оспалим спалила його найчистіша зі страт.
Спіжевий архангел крізь дим просурмив апокаліпсис,
і, наче у Лету, в багаття пірнув магістрат.

Спливла сургучем гордовита стара магдебургія
( а гродські ключі вже давно в хазяїв на Неві... ).
Мільярдами свіч розсвітилась подільська літургія,
чи то панахида за тим, що минало навік.

За рік запалає загравою серце імперії,
задихає жаром відлуння далеких пожеж...
Історія – попіл, натомість – бундючні мізерії,
і шлях нескінченний – у ніч, до палаючих меж.
2001

Завмерла думка, серце спить,
Душа з вітром гуляє!
Чомусь не радісно мені,
Ніби чогось чекає?

Беру перо , слова мовчать,
Прикрилися туманом,
Замовкла пісня на устах,
І все це так неждано.

Чому цей сум такий тяжкий,
Чом сльози стали льодом,
На можу очі вгору знять,
На все дивлюсь «проходом».

Чекаю днями на життя,
Для розквіту додаток,
Вже напис «вихід», я стою,
А де ж отой «початок» ?

У міжзоряний політ
наш Сашко зібрався.
У новий незнаний світ
сам приготувався.

На голівку одягнув
банячок новенький,
а космічні ноги взув
в валянки старенькі.

Та вклонятись зірочкам –
не в його манері,
тож голівка з банячком
бахнулась об двері.

Засвітилось у очах,
Заглушило вуха
- Ой, який у небі жах, -
Сашко лоба чухав.

Розчаровано зітхав,
на коліна дмухав:
- Через те я з неба впав,
що маму не слухав.

Дощик, дощик накрапає,
дощик землю умиває.
Умиває поля й луки,
сипле краплі, стелить звуки.

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Дощик в гості завітає,
трави й квіти розпитає:
- Чи умились ви росою,
чи полити вас водою?

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Краплі кинулись в таночок
із квіток сплели віночок,
потім в піжмурки погрались,
а стомившись – поховались.

Приспів: Іди, іди, дощику
зварим тобі борщику,
та варенички в сметані.
Пироги спечем рум'яні

Йди до мурашки, ледарю, поглянь на її шляхи та й помудруй:
нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя.
Вона заготовляє влітку свій хліб, збирає в жнива свою поживу.
Книга приповістей Соломонових. 6:6-8

Якби хтось подивився на землю з неба,
то в чім би побачив він різницю поміж тим,
що робимо ми, й мурашки та бджоли.
Цельс «Правдиве слово»

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
Неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
Чимчикують звідусюд в Єрусалим...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
І затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
Такі ж бо схожі на міфи та казки людські.
-------------

«Воїстину, тих, хто вірив і творив добро, тих, хто праведним був у ділах своїх, Ми не зоставимо без нагороди. Їм уготовано сади Едему, де ручаї дзюркочуть попід деревами. В коштовностях із золота, в одежах зелених з єдвабу й парчі лежатимуть вони на ложах. Дивна винагорода, чудова обитель!» Коран, Сура вісімнадцята («Печера»):29-30.
«Так говорить Господь Бог: «Ось Я повідчиняю ваші гроби і позводжу вас із ваших гробів, мій народе, і введу вас до Ізраїлевої землі!» Книга пророка Єзекіїля, 37:12.

Вона збирає метеликів й кладе їх у кошик з ромашками,
Відтягує спокій до вічності й читає уголос книжкИ.
А він заперечує дійсність, відшкрябує попіл із пастками,
Вирізьблює з дерева квіти й вплітає в жорсткі мотузкИ.

Між ними мілІметри відстані на мапі чужої держави,
Лиш крок до сумного екрану і подих до висі небес.
У них все не як у закоханих, не як у чужинців й бувалих.
У них лише мрії про небо і мить Інтернет-них чудес.


04.06.2011