Гармонія душі? Яке тілесне диво!
Чому б і ні, коли марудний день
У очі знову зазира примхливо,
Наповнений зловісних одкровень.

Чому б і ні? Від зірки і до зірки
Відносна відстань таїни буття.
Екперимент на славу – дві пробірки, –
Жіночі й чоловічі відчуття.

Та в цьому протиставленні одвічнім
Олімп трясло і нищились міста,
А ти бажаєш висновком логічним
Закінчить пошуки свого єства.

І триєдиний біль, і слід омани,
І все, що ми накоїли удвох –
Прикраси, як юродивому рани,
Єдина сповідь, а суддя їй – Бог.

Дитячий світ гниє понуро,
Дорослий вабить блядством.
Ласкаво просимо в зажуру,
Любіть соціопатство!

А хто б із нас престолу зрікся?
Хто відречеться папства?
Хто вип’є темну воду Стікса
І розіллє йорданську?

Хто заговорить не про себе?
Хто зорі ввімкне сполотнілі?
Ми плутаємо стелю й небо,
Ганьба соціофілам!


18.09.2010.

В боги заползая и в блоги,
Все они то оземь, то наземь.
Ох уж эти женские ноги -
Женщина сама им не князем.

Женщина не крутится в танце,
Вовсе не преследует цель, но
С тщательно наведенным глянцем
Ноги веселятся отдельно.

Может быть, она и невинна.
Только, облегчая природу,
Пальцы на ногах у дивчины
Явно повлеклись на свободу.

То ли, вот, мои - как солдаты.
Ход их, правда, менее плавен.
Бодро говорят, волосато:
"Что прикажешь делать, хозяин?"

Зимовий вечір в синіх кольорах
Жбурляє тіні на асфальт подвір’я.
Сидить на підвіконні синій птах,
І сніг летить за склом, мов пір’я.

Такі далекі всі мої думки…
Й такі далекі контури предметів,
Що бачу лиш самотні острівки
Дерев, що виглядають з-під заметів.

Торкнуся вечора. Його блакитна шкіра
Неначе шовк звабливий, небо обгорта.
Тонку матерію з солодкого ефіру
Я бачу в розрізі прозорого вікна.

Ось павутиння з синіх півтонів
Повисло на старій розлогій кроні.
Легким мереживом вже вітер засніжив…
Легким мереживом, що тане на долоні.

2009

Скажу я Осені: «Люблю»,
Нехай почує, златокоса,
Нехай мелодія дощу
Пливе все вище, стоголоса.

Осінній день нехай блищить,
Мов помаранчева перлина.
О, Осінь, як я Вас люблю,
Моя фантазіє єдина!

Нехай розкриють аромат
Жовтневі айстрові вуалі
І загоряться у саду
З червоних яблук пекторалі.

Нехай все місто вкриє сніг
Із аметисту та бурштину.
О, Осінь, як я Вас люблю!
Люблю не просто так, а сильно.

2009

Це дощ цілує руки місту,
Повітря свіже розлилось,
Прозоре дощове намисто
На шию міста одяглось.

Осінній дощ торкає віти,
Іде по площам мовчазним.
Летять листки, багряні квіти,
Назустріч квітам золотим.

А вітер ніжно обіймає
Мостів гнучких тоненький стан
І, наче дівчина, зітхає –
Осінній пан, осінній пан…
2009

Спалює душу на попіл тривога за долю твою,
Скільки минуло вже років – ти все не скинеш броню.
Рвешся незмінно до бою, хочеш комусь довести...
Лише однією розмовою важко чогось досягти!
Краще так швидко не стане. Треба змінить все навкруг,
Лише тоді перестане над нами змикатися круг.
Хочеться вірити в краще, тільки мабуть дарма,
Бо все що було в свій час наше, того сьогодні нема.
Знову ти мітингуєш, кидаєш молодь на плаху,
Тільки вмовлянь не чуєш стати спокійною, мамо!
Ти не подумай рідна, тебе я люблю більш за все,
Тільки чи ти цього гідна, щоб помирали за тебе?
Тільки цього ти не ціниш, топчеш пожертви і сили,
Хочеш підвищити ціну для душ, що тебе любили.
Ні, ти жорстока, Вкраїно, ні, ти холодна й німа,
Ти не жалієш й дитину, - вона, себто, робить сама!
Боже ж ти мій, Україно, рідна моя сторона,
Вірна тобі до загину, кращої в світі нема.
Тільки чому, дорогая, спалюєш ти почуття,
Не остепенишся, такая доля мабуть твоя:
Жертвувать весь свій вік дітьми, душі складати до ніг –
Рідна моя Україна - непевний душі оберіг.
2003 р.

Не забувайте, друзі, ви мене!
А я повік, мабуть, вас не забуду,
Хоч і настало в нас життя таке,
Що всі константи поламали люди...
Не забувайте, друзі, ви мене!
Нехай погана память у людини,
Вона не може все запам’ятати,
У пам’яті хай друзі не загинуть,
Нехай живуть, аж поки віку стане!
Хоч і погана пам’ять у людини!
Ми стільки років будем разом йти!
Що доля там для нас приготувала?
Нехай в майбутньому розійдуться шляхи,
Я хочу, щоб мене ви пам’ятали!
Бо ж стільки років будем разом йти!
Тож пам’ятайте, забувать не смійте,
Мене і інших, з ким життя звело,
З ким ще чотири роки будем вчитись,
Хто другом був, а хто товаришем...
Ви пам’ятайте, забувать не смійте!
2003 р.

скляні вітрини вбрані шовком рясно -
за ними манекени в два ряди:
нещирі посмішки з дешевої пластмаси.

(ти - інший. з надлюдської, певно, раси.
ще на піску горять твої сліди.
а серце зупинилося дочасно.)

тонкі шибки розбились на друзки -
впіймати Сонце їм не стало сили:
змели його тепло - і на смітник.

(ти - наче мідний напівпровідник
між тишею самотньої могили
і світом, у якім живуть казки.)

усе - не так. нічого не було.
крізь тебе не заломлюється світло.
прозорість - ілюзорна, наче сон.

(крихка краса освітлених вікон
така ж, як ти: приваблива, тендітна.
і лиш в очах твоїх - холодне скло.)


лютий 2010 р.

тихо... присмерк... весняна ніч...
чути цокання на стіні.
засинає вечірнє місто
і зірки, мов скляне намисто,
розсипаються у вікні -
а мені не стулити віч.

ти вже спиш. і твоє тепло
заколише у хвилях сну...
я такою ще не була -
тиха посмішка розцвіла:
це я вперше люблю весну!
дивне щастя мене знайшло.

тихо... ніч за моїм віконцем...
і не знати поки нікому -
я, мов мушля, лежу в піску,
бережу неземну красу...
я – у темній кімнаті. вдома.
а всередині мене – Сонце.


березень 2009 р.

сто років самоти - й одна любов.
коли безумно серце калатає,
коли на видиху миттєвістю живеш -
й здається, що нема для тебе меж:
а серце - сонце, що встає за небокраєм.
сто років самоти, щоб ти прийшов.

випробування? кара? нагорода?
вже майже сім мільярдів на Землі -
і тільки одного тебе шукала.
сама собі сміялась у дзеркалах,
вигадуючи обійми твої...
сто років самоти - й одна свобода.

самотня й вільна - аж хотілось вити -
по-вовчи, заливаючись слізьми.
посеред людства - наче у пустелі.
безсонням приторочені до стелі
самотні думи, зіткані з пітьми...
сто років самоти... несила жити.

"у самоти немає майбуття".
та щоб не сталось - розквітають квіти
зірками новими з-під снігу навесні...
напевне, знадобилося мені
сто років самоти, щоб зрозуміти
найважливішу істину життя.


грудень 2008 р.

у затісній кімнаті бракне кисню,
в маленьких вікнах - промені світанку:
блакиттю сліпить неземна заграва.
а ми з тобою - тут. не маю права
облишити тебе і цього ранку.
у грудях щось болить мене і тисне.

свідомість ти моя і підсвідомість,
ти - тінь моя і мій одвічний біль.
ховаю я тебе від всього світу -
і не втекти мені... куди подітись?!
вчорашні мрії роз’їдає цвіль,
минуле ж завтра змінює натомість.

розбиті двері, зламані думки...
пливе в кімнаті світло від свічок...
у цім оазі - все, окрім розлуки:
не відпускай мене, тримай за руки!
ми впіймані, мов риба на гачок:
вже навіть в сни загублено стежки...

отак минає тиха наша вічність -
в півтемній тиші я любов гірку,
неначе немовлятко, заколишу....
не бійся, я ніколи не облишу!
а помаранчі вранішні п’янку
приречену квітчають нашу ніжність...


грудень 2008 р.

сонячний. ніжний. замріяний мій:
не надивлюся на тебе!
блискітки крапель на кінчиках вій -
серцем торкнулася неба.
ця необмеженість шарму й краси,
срібного голосу чари...
дивна веселка у колір весни
осінь малює на хмарах.
ти - досконалий: не маєш межі.
світло для інших - зелене.
ти - заборона самотній душі
й тим нездійсненний для мене.


вересень 2008 р.

не снись мені більше - паду від утоми,
неначе хтось вичавив в склянку лимон.
залиш мене, мій незагоєний сон...
здаюся. вертаюсь у серпень. додому.
шість довгих годин із позначкою плюс -
мандрує у часі самотня душа.
на цім боці сонця - осіння іржа.
вологого вітру заплаканий блюз...
так страшно гортати пусті сторінки
і часом минулим позначити нас.
страшніше - не жити: життя повсякчас
міняти на сон, ілюзорні думки.
...я знову зриваюсь на тій висоті -
в черговім кошмарі додолу лечу...
і знову, прокинувшись, тихо шепчу:
"не снись мені більше ніколи в житті!.."


серпень 2008 р.

тридцять вісім тепер на сонці -
так гарячкою марить літо.
слово "зустріч" закреслено синім:
білосніжні тендітні квіти
не мені подарують нині...

тридцять вісім хвилин до ранку -
так минають самотні ночі.
слово "серце" горить червоним...
знову злива. закрию очі -
небо плаче чомусь солоним...

тридцять вісім малих дрібничок
нагадають мені про тебе...
слово "ми" розлетілось світом...
твій літак десь високо в небі -
як ми зможем нарізно жити?!


серпень 2008 р.

невдовзі - чуєш? - квітень відцвіте,
бентежачи обидвох почуттями...
вже скоро травень. як любов росте!
співає серце навесні піснями!
погляну в очі, у самі зіниці -
травневі зорі бачу золоті...
я п’ю любов, мов з чистої криниці
п’ють воду величаві журавлі.
цвіте життя, цвіте моє кохання,
на підвіконні - різнобарвні квіти...
я знаю, що весна ця - не остання,
та все ж так сумно... відцвітає квітень...


квітень 2008 р.

зіронька у воду задивилась,
ледь торкнулася її рукою,
світанковою росою вмилась,
перший промінь заплела косою.

раптом спохмурніє біле личко -
їй не можна білий день стрічати.
в коси ранок заплете, мов стрічку,
і в чеканні ночі ляже спати.


квітень 2008 р.

ні, я не плачу: осінь плаче,
схилившись на паркан
з жалю.

не чуть пісень птахів,
що донедавна лунали
у моїм гаю.

тремтять дерева. з холоду, неначе;
і зовсім по осінньому
лежить туман.

ні, я не плачу. осінь плаче,
схилившись на паркан.


квітень 2008 р.

Когось би рідного -
покликала,
комусь би любому -
поплакала:
весна кульгавою калікою
до мене ледве дочалапала...

Хоч як її заклично кликала,
хоч як її, неквапну, квапила -
весна,
що мала бути втіхою,
всю мені ніченьку
проплакала...

1993

Дід був маляром. Батько – трохи.
Мати шила хрестом, по-моді.
Він – художник. Малює роги
тим, що дивляться із біг-бордів.
Три балончики, трафарети,
куртка терта і джинси рвані.
Хтось – на пиво і сигарети,
він на фарбу віддасть останні.
І навчається гарно. Може,
і поїде до вишу в Київ,
якщо вистачить сил і коштів.
Він ще юний – тому і мрійник.
Він малює плакати в школі
(припускають, найкращі в світі),
та не зрадить уже ніколи
серцю вулиці у графіті.

Ми двоє, коханці минулих віків, -
Когорти бажань серед ночі.
Оголений місяць від сорому тлів -
Він пристрасті жадібно хоче.

За холод прокляв він і ніч і весну -
Кохання сховалось за штори.
До ранку він більше між хмар не заснув,
Холодним знеболений болем.

Ковтав безсоромно він заздрості сльози,
Вслухаючись в музику тіл,
Та ранок настав, і місяць негоже
У інше вікно полетів.

А ми залишились, до болю холодну
Весну поміняли на осінь...
Когорти бажань утопились в безодні -
Це була вистава, щоб заздрив хоч хтось нам.
12.03.2011р.

Нової шуби запах, нових бажань натхнення…
Пельмені наліпити й сховатися в думки.
У день вчорашній – може, там щастя залишилось?
Та ні! Воно у серці, у серці назавжди.

Такі цілунки спраглі, такі жадані очі…
Змивається водою образ минулих біль.
У бані і в коханні душа вмиває руки –
Їй бог дарує щедро прощення від гріхів.

В розмовах телефонних, у голосах притихлих
Народжується ніжність, мов ангел у добрі.
І де б не був ти, любий, і де б не спав – зі мною
Ти будеш біля мене, на відстані руки.


2011

Пародія

Сторінка третя: схилені над тілом…
– Він буде жити? Три доби іскрило…
Скажіть, Він буде? Лікар строго: “Цить!
Могли ж Ви перерватися… на мить?
Щоб без перерви, їжі аж три дні!
Він не машина, а людина, ні?
І, схоже, обезсилений до краю,
Від голоду, напевно. Зараз взнаю…”

Хвилина… дві… чотири… Час втіка!
“Де пульс? Де пульс?” Оголена рука…
Стиска сухарик, наче хто приклеїв…
– Сидів отам в кутку, на батареї,
Щось шепотів про “спрощений маршрут”.
І про десерт. А ще – що не верблюд…

– О, ні! Він диха! Схоже – симулює!
– Коханий, правда? Лікар не жартує?
Ах, котику! Та ти ще той актор!
То що там про… штанята… Піфагор?
Тобі вже краще – то подай сигнал!
Я збуджуюсь – який ти… театрал.
Думки ми проженем оті дурні,
І зараз будеш знову… на коні!
Іди до мене! Киця хоче гаму!
– Е, не втікайте, лікарю! Я з вами!


12.03.2011

О,друже вірний, чуєш ...не покидай нас,
Хіба прийшов вже той нестерпний час,
Як місяць відвертається від тебе...
Йому ти оду наспівав не раз...

Твої чорняві очі- вісники довіри,
що так безсильно дивляться на нас,
Господь не знав твоєму серцю міри...
Йому волав, піднявши на октаву бас...

Без сліз не можу рахувати я хвилини,
Як ти в знемозі кличеш : «Прощавай»
Нехай тебе зігріють...ті земні билини,
Прошу тебе одне : «Ти тільки не вмирай….»

Тримайся ,друже,я буду біля тебе...
Я підірву те небо,як хочеш того ти...
Чому все так?Чому ти Богу треба?
Не розумію... не просто це ...піти...

Просто треба дожити до літа...

Не затонути у спогадах березня.
Перефарбувати стару кімнату
В колір мрій, від яких було весело.

Якось треба дожити до літа...

Не оп’яніти від своїх спогадів.
Трохи осторонь триматися квітня,
Щоб твій голос мене розбудив.

Якось так перечекати до літа...

Щоб ніхто знов не вдарив у спину.
Не чекати від Нього слів-квітів,
А звично пити свій чай з жасмином.

А літом завжди простіше...

В турботах дні пролітають миттю,
Правда, серце болить ще гірше...

Але треба прожити це літо!

08.03.11 22:17

Ти знаєш що,.. Я не скажу нічого.
Не ображайся, просто слів нема.
Я до цих пір стою біля порога,
Зомліла серцем, щира,.. та німа.
Ще до цих пір мій світ не став на місце,
Я, часом навіть думаю: "Так треба..."
Наївна, до цих пір чекаю вісті.
Приношу час у дар. Молюсь на свого Феба.
Скільки часу... А я не змінилася!
Все так само уперше кохаю.
Я у очі тоді задивилася...
І втікаю від них... Утікаю!
Зомліла серцем, щира,.. та німа,
Знов повертаюсь до того порога.
Не ображайсь, коли мене нема.
І зараз вибач, не скажу нічого.

07.03.11 23:20

Я залИшу
тобі на пам’ять
замість фото –
рентгенограму.
Тоді
ти зможеш сказати,
що бачиш
мене наскрізь?

В кімнаті музика. Чекає спрагло постіль
Двох тіл танок – і скинуті одежі.
Я у тобі, а ти в мені. Безмежність
У почуттях і витворах уяви…
Твій стан п’янить, немов настій на травах.
Втрачаю голову. І хвилі твого тіла
Мене несуть туди, де дива раю.
Я в тебе всім єством своїм вростаю
І чую ти щаслива кажеш: «Милий…»
В кімнаті музика звучить осиротіло,
Бо ми з тобою десь ген-ген, далеко,
Де райські квіти, солов’ї і спека…
Нам хороше… Я вдячний тобі, мила,
Що постіль ти для мене розстелила.

Все навколо одне,
Ці примарливі й стомлені ночі,
Це лише перший крок,
А земля під ногами – пісок.
У заручниках снів,
Закриваються зморені очі,
Вже не видно зірок,
Не підкаже дороги пророк.

Темно-сірий асфальт,
Не рахує твоїх кілометрів,
І відлунням глухим,
Ти розвієшся серед людей.
Неприхований гнів,
Ти шукаєш живих серед мертвих,
Над повітрям сухим,
Що випалює серце з грудей.

Вже не буде “колись”,
Відчуття всі давно поховали,
Серед страчених мрій,
Ти знаходиш надії шматок.
Лише вчора пішов,
Хоч ніколи тебе не чекали,
На узбіччі не стій,
Це ж так легко! Життя – тільки крок!

Мені не жаль всіх тих, хто марно мріяв,
Усіх, хто неба так і не сягнув,
Хто миті у журбі роками міряв,
Хто мріяти знемігся і забув…

Хто в небо знявся, хто летів, боровся,
Кого тягнули рани до землі,
Хто на гіркий причал свій повернувся,
Кому зламали крила бурі злі…

Кому забракло у польоті сили,
На половині хто дороги став,
І тих, кого спокуси погубили,
Хто, долетів до сонця і упав…

Та жаль мені, так жаль мені безмежно,
Всіх тих, хто і понині не літав,
Про крила хто ніколи і не мріяв,
Дивився вниз, не жив, а існував…

Та жаль часу, що провела не з тими,
Шукала правди, де її нема…
Що оточила стінами глухими
Своє життя, холодне, як тюрма…

Та жаль, що я запізно зрозуміла,
Що втрачені не повернуться дні.
Невже літати розучились крила? –
Вони поникли, сірі і сумні…
2011

Життя відходить у світ далекий,
А щастя долі лиш у думках.
Гартує час всепоклоненний,
Що віддзеркалився і в нас.

А почалося все з зернини,
Що із любові посадили,
Як боронили від тварини,
І новій долі світ відкрили.

Та швидко світ пізнала-
Одна тут залишилась,
Любов не зберігала
І враз перемінилась.

Змінилися старі закони,
Забулись неньчині слова,
Друзями стали вже ворони-
Розпочалась нова пора.

Було так довго,та не вічно.
Й її чекав сумний похід,
Кінчалося життя трагічно,
А ще ж хотіла другий зліт.

Порозуміння та любові
Шукала як і всі колись,
Чекала мрії кольорові,
Та лише сльози полились.

Хотіла пам*ять залишити,
Зробити все,що не змогла,
І вирішила дні прожити
Немов дорога всім одна.

Старі закони повернула,
Чекала славного кінця,
Зловісні плани всі забула,
Чулися звуки від гінця...

Забули пальці
дотик струн -
Забули струни
дотик пальців...
Крізь пил німих імпровізацій
сльозою проникає сум...

Бринить давно забутий біль -
звучить предтечею страждання.
І переношене кохання
вже на життя не має сил...


1983

Нехай ім'я твоє святиться,
зорею світить, не згаса.
А ти, судьби моєї птиця,
злітай частіше в небеса.

Душею, намірами, вчинком
ширяй подалі від боліт.
Твоє велике серце, жінко,
не зрадить і не відборлить.

І доки йдеш зі мною поряд,
удвох усе нам до снаги!
І сяє дня сліпучий погляд,
немов незаймані сніги.

Болить у тебе в грудях, знаю,

Горить, пече нестерпно, дуже.

Та я хороших змін чекаю,

Молюсь за тебе, любий друже!


Щоночі як лягаю спати

У Господа для тебе ласки я прошу

О, як хотілося б ще знати ,

Яку провину у душі несу?


Всі муки, що відчуваєш ти,

До мене в снах страшних приходять.

І в голові зливаються світи,

Де в'язні хороводи водять.


Прости, друже мій, прости

За те, що порятунку тут нема,

Та буду вірність дружбі я нести

І молитися за тебе силами всіма.

Вона не для цього світу,
Вона там, де пишуться вірші.
Тендітна небесна квітка,
Чий сміх не порушує тиші.

Без неї землі буде порожньо
Але Вона знов відлітає.
Це шлях у весну, де поруч ми.
Вона всі стежини тут знає.

Люблю у Ній все, що живе,
Тричі зплівся із Нею душею.
І шкодую: життя лиш одне,
Лиш одне проживу разом з Нею.


26.07.2010.

"...Я їм дам у Своїм домі там в мурах Своїх
місце і ймення, що краще воно за синів та дочок,-
Я дам йому вічне ім’я, яке не понищиться"
Книга пророка Ісаї, 56.5


Не намагайся скривдить скривджених.
Всевишній їх сотворив такими
Не для твоїх глузів й кпину
(Найчастіш – позаочі чи в спину),
А щоб пам’ятать щоднини,
Що й ти стать можеш поміж ними.
Отож, якщо сліпого стрінеш чи кульгавого,
Хай серце відгукнеться зовом неугавним:
«Допомогти каліці! І негайно ж!»
І слово дяки відгукнеться тобі двічі –
На цьому і на тому світі,
Бо в кожнім місці, в кожну мить
Погляд і слух Всевишнього – поміж людьми.

"...В повітрі пише ще його рука"
Микола Зеров

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.
«Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетности думок, такого міцного й суцільного патосу піднесення і, нарешті, такої широти й людяности мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років[1].,- писав Яків Савченко в журналі «Життя й революція» (1927р.) про його «Дев’яту симфонію».

Вже рік минув, як виселили голубів з горища,
Але щодня вони разів по кільканадцять прилітають
І б’ють дзьобами в ляду, через яку колись в гніздо влітали.
Зранку й до вечора намарне добиваються туди
Та ще на мене скоса позирають червонястими очима.
Мовляв: «Допоможи ж, нарешті, безсердечний чоловіче!»
«Не можу!..» - відповідаю поглядом сумним, бо добре знаю,
Який гармидер там чинили і як непросто вигнати було їх відти...
...Чом же для тебе дивина, що я щодня думками рвуся в Україну?!
Невже ж мій потяг до місця, де зродився, слабший, аніж в голубів?
А там же, на Канівщині, окрім гнізда, в якому хазяйнують інші,
Ще ж і стежки, що в босі ноженята врізались назавше...
І товариство, котре не все вляглося спочивати в землю...
І чар, що не вкладається в слова, від виднокраю, неба і повітря...
...Зранку й до вечора парами і поодинці
Прилітають голуби і б’ють дзьобами в ляду.
I в унісон із ними клює до болю серце.

2010

Не спалюй спогаду в мені
останнім словом. Хочу тиші.
Ми в цьому світі не одні,
ще стільки дублів «так» і «ні»…
комусь лиши… І я залишу

уламки доторків і снів –
калейдоскоп. Дивлюсь у вічко.
Півнас лишилось. Тільки пів.
А голос решту спопелив,
і попелом поніс у вічність…

Лиши мене одну, бо нічим
любити… В серці тільки січні…

ця жінка здатна прибрати хату, спалити хату
главою стати якого-небудь матріархату

роман крутити, роман писати, ввести в оману
варити воду, варити каву і кашу манну

ця жінка може наворожити сумý і ґрати
зіграти соло (на нервах також уміє грати)

шукати руту, зігріти руки, сказати правду
сидіти в чатах, у сні кричати, носити prada

ця жінка здатна убити словом, убити муху
лапшу зварити - собі в тарілку, йому на вуха

ця жінка може начаклувати і смерть, і вдачу
ця жінка любить. ця жінка вірить. ця жінка плаче...

Подолавши розлуки утому,
Пам’ятаючи серцем дорогу
До свого первопутку земного,
Як турботливі діти додому,
Журавлі повертають весною,
В обцілованій сонцем блакиті,
Розполохавши крилами вітер,
Над ріллею грузькою, парною…
11.03.11.

Я скучив за тобою,
Як ніколи.
О, весно, виглянь з дзеркала зими.
Я скучив за тобою,
Як ніколи.

Через Двери заходим, через Двери уходим
В Двери стучимся, пока нам не откроют
Из-за двери глядим в темноту коридоров
От мира беспокойных человеческих споров

А люди - лишь очередные дверные проемы
Для тех кто живет на том конце телефона
Для тех, чьи силуеты видны в мониторах
Но ускользают в промежутках нашего взора

Их имена несущественны, а лица без форм
Мы принимаем их верно, а личность их дом
И только мысли достаточно быстрые в нем
Чтобы настигнуть своим священным огнем

Но едва ли кто сойдет с тонУщего судна
Толи по причине слепоты, толи безумства
А я останусь здесь, ибо такова задумка
Как созерцатель Света, Тени и Проступка

2011

Когда над безмолвным лесом рождается пламенный бог
Уходящая ночь сгорает в постели, оставив прозрачный дымок
И духи, и демоны, с теми кто выжил прощаются вновь
Покидая мятежный обитель потерянных снов

Лишь Дух праздности все никак не желает оттуда уйти
И туманные веки тяжелеют с каждым ударом сердца в груди
Но и он уступит свой непомерно разлёгшийся трон
И покинет со всеми априори забыточный сон

Кто я? Где я? Зачем я? Снова встает неизменный вопрос
Как снова ответ исчезает в отзвуках нот уплывающих грез
И есть только здесь и сейчас в кругу прочих времен
Будто новый обьект коллекционера имен

Пройдет день, приведет с собой прохладу мохнатая ночь
Я пролечу сквозь Двери в миры, где никому уже не помочь
Там лишь расплавленный дух витает в электроцепях
И вселенные ничего расцветают в глазах

Но родится над каменным лесом вечно пылающий бог
И спалит мою Хозяйку в постели оставив прозрачный дымок
Духи и демоны, с теми кто выжил попрощаются вновь
Покидая мятежный обитель потерянных снов

2011

Однажды в ванной, покоясь под нежным покровом воды,
я увидел небо. Небо в своем потолке
На этом небе было всего две звезды,
и звезда сияла звезде.

Едва ли я был жив тогода. Едва ли мертв.
Я мог закрыть глаза и видеть то же небо
И погружаясь глубже в уютный покров
Сияние звезд становилось сильнее

Кто ты? Прозвучало беспечно в моей голове.
Кто я? Отразилось эхом от зеркала мысли.
Здесь нет никого, кто знал бы ответ
Лишь звезды что в небе повисли

Повисли как мы в своих бетонных квартирах
С невидящим взором в открытую дверь
И пределом пустот в остывающих душах
Как будто людей

Но в дверь постучали и звезды взорвались
Оставив на расколотом небе лишь пыль
Я не взял у первой звезды ее знаний
Как не отдал второй свою жизнь.

2011

Из никуда в ниоткуда
Из вечности в вечность.
Из юности в старость
из честности в грешность
Из сектора в сектор
Движение по кругу

Со знанием в пропасть
С распятьем по шлюхам
С претензией к Богу
Об отсутствии духа
По великому закону
С верою в глупость

На краю светофора
От желтого к желтому
Как по причине сведЕния
К сходному множеству
Стоят наши тени
В идиллии Годвина /без собственности и без собственников/

2010

И долог путь, и ночь светла
Я сижу у запотевшего окна
Внимаю грусти

И есть вопрос, и нет ответа
Вопрос как дуло пистолета
Уставился в висок

И город нем, и с виду сыро
Как посланник смерти миру
Пролетела мышь

А я устал, да и охрип давно
Когда б не ты и терпкое вино
Уже не стало б

Но долог путь, и ночь светла
Лишь я у запотевшего окна
Внимаю грусти

И тишина, и тишина...

2011

Когда ночь приходит на призрачных птицах
И небеса развернутся сетями огней
Готов ли ты прыгнуть через них на границу
Между словом и тенью забытых друзей?

Тоска льется из крана ссылаясь на память
В Тишине еле слышно время скрипит
За окнами бегают капли и капля за каплей
Всеблагая вода пробивает гранит

Пр.
Этот ветер не дует, он говорит
О том как птица в полете прекрасна на вид
О том как пламя то греет то нещадно палит
А пепел бессмертен - он не горит

Ночь не скажет погаснуть фонарным столбам
Не наполнится истиной бездна огней
Но сидящие в тлеющих думах у слепого окна
Увидят сияние чистого разума в ней

На миг все станет ясно в колыхании свечи
Но свеча потухнет при выдохе слога
И вместе с нею сгорят все святые мосты
Между словом и тенью забытого бога
(Забытый Бог - любовь, дружба, нирвана)

Пр.

2011

На саміті дружніх до мене злодюг
освітлювать мав я презумпцію здирства.
Колеса, що їх обміняв я за плуг,
лишались наруги кіло так на триста.

Новесенький все-таки велосипед:
кабріолет, а можливості джипа!
Під гусячу шкіру пасує, як мед -
вершковому маслу на скибочці хліба.

Сиджу ж я на саміті проти вікна,
чекаю на слово, що мають надати...
Встигаю помітити: пика одна
засмаглої нації зникла із хати.

Спочатку тому не надав я ваги.
Нагальні питання, мо', є у колеги.
Чужого коня не з тієї ноги
запрошував методом Дейла Корнеги.

І тільки тоді, як усі з усіма
погодили всі двосторонні питання,
впізнав я обличчя, котрого нема...
На прізвисько Фомки подав клопотання.

Мужик, що засмаг ще, коли в животі
носила засмагла його громадянка,
без візи на виїзд розмитнив статті
бюджетного транспорту там, де стоянка.

12.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Барви ночі не застиглі, –
коливаються.
Білі плями чорним тіням
усміхаються.
Снів немає віднедавна,
а найважчі з них –
у тумані чорні круки,
як на звалищі…
Копирсають моє тіло
не обніжене,
не ціловане вустами
та обсніжене…
Чорні вії наче списи
вже поламані,
біль тримають не зотлілий
в тихій гавані.
Де у сльозах народились, –
буде росяно…
Там затравлене й побите
небо й босі ми…
Суголосся наче стогін
над курганами,
Б’ється в клітці світ весняний
орігамами.
Ваші погляди аж чорні,
Не обрамлені,
Ваше слово наче камінь
і від каменю.
Чи потреба чи значимість
від чужинців нам
Тільки серце, наче прима
калатає в злам.
Не розчавите! Не треба
й намагатися.
Яничарами зачаті –
янирчата ви..
Буде сонце, буде літо –
обпечетеся
Спопелієте в століття
й перечепитесь!
Не під ноги б вам дивитись,
а ув очі нам…
Перехожі з перехрестя
перехожим нам.
Світ затьмарений повстане
і ударить в дзвін…
І заграє, і запалить,
і розвіє тлін…