Весняні вітражі беріз.
І синявою день проріс
В прозорості небес.
Тремтить в тривозі тихій ліс,
Бо час новину вже приніс.
Радій! Христос воскрес!

І все оновлюється знов,
І слово вже п’янить – любов –
Розлите з-під небес.
Життя ожило. Спів птахів
Бринить, як великодній спів.
Радій! Христос воскрес!

Природа довго так ждала,
А тут умить вся ожила
І тішить буйством нас.
В захопленні від дива світ
До цього дня йде сотні літ.
Радій! Христос воскрес!

2010

Свесились ноги созвездий
В чёрные дали лесов
На голубином насесте
Пара засиженных снов

Там закрываются двери
Вещие пляшут волхвы
Там под воротами звери
В ночь растопырили рты

Голоден волк и лисица
Стаей собаки во тьме
Там околесица снится
Там всё не нравится мне

Мучаясь тихою далью
Слышу как вновь стоголос
Ветер за девичьей тайной
Гонится среди берёз

Там за околицей где-то
С раннею песней волхвов
На коромысле рассветным
Вёдра я вынесу снов

Пятку росе (как собаке)
Брошу на землю опять…
Что я всю ночь эту плакал
Вам нахрена это знать?

напівсонячно. напівтьма.
час показує напівсьому.
напівшепіт мій пролуна
надто голосно - напівдому.
напівподумки. напівсон.
обриваюся на півслові...
все змінилося - на півтон:
та й по всьому: кінець розмові.
напівобрію - тільки сніг.
напівзгасле тепло зірок...
я не плачу. це - напівсміх:
напівсерця і напівкрок*.

Дама в светёлке поёт: а пошёл ты!
Съеденный лириком наполовину
Красный бюстгальтер на ниточке жёлтой,
Красный бюстгальтер цветов апельсина

Никнет собою, букетом и дамой.
Вот ведь случилось быть собственной тенью.
Вот ведь хотелось быть самою самой.
А во дворе полыхает сиренью.

Жить оказалось опасно, непросто.
Колом все вещи и дыбом квартира.
А за окном расцветают форпосты
Этого непревзойдённого мира.

Взять и разъять мигренозные стены,
Сдуть оголтелые годы метаний
Юго-восточным и ласковым феном,
Смыть это старое в кафельной ванной.

Вдруг улыбнётся, как разве что дети,
Даже и трагик в финале - ну что ты!
В лучшие дни, в полыханья соцветий
Аленькой жизни - бывают полёты.

2011

Полюбив –
прости, что я такой:
Не Шумахер, Сорос или Клуни*.
Я поэт,
увы,
а не герой
И не пленник сладостных безумий.

Не клянусь, что буду лишь одну
Воспевать избранницу и Музу –
Не спеши поставить мне в вину,
Не дави на совесть этим грузом.

Не бросай упрёки второпях,
Что ласкаю взглядом чьи-то ноги,
Береги Любовь, – она дитя –
Отгоняя Ревность от порога.

И увидишь: я тебя в ответ
Обожать и нежить не устану,
Пробуждая утренний рассвет
И волнуя жадными губами.

28.04.11г.

Коли конвалії цвітуть,
Мов обіймає ніжний погляд.
І ти не десь, а знову поряд,
Коли конвалії цвітуть.

Заколивається, як ртуть,
Повітря трепетом юначим.
Ми молодіємо неначе,
Коли конвалії цвітуть.

В душі розтане каламуть -
І стане світло і духмяно.
І ми сяйним коханням п'яні,
Коли конвалії цвітуть.

Нива, розмокла від крові і сліз.
Небо, прокльонами зоране.
Там, де заклякли Чепіги і Віз,
марно шукали вкраїнці між звізд
зірку, найвищу над зорями.

Ту, що віщує їм сповнення мрій,
ту, що із невиді виведе.
В небі – світил стомільярдовий рій,
тільки тієї не видно зорі,
входу не видно і виходу.

Хоч би з’явився звіздар чи пророк,
хоч би про зірку щось вигадав…
Є лише морок, і море морок,
безліч чужих та холодних зірок,
тільки в безвихідь є виходи.

Може, та зірка зірвалась вночі
ще у часи незапам’ятні?
Може, був марним кожнісінький чин,
пломінь молитви даремно точив
храмів намолені камені?

Вік свій вікують співці й трударі,
йдуть з цього світу невтішені…
Рід не один так намарне згорів;
порожньо жить, як немає зорі –
піснею держаться й віршами.

2007

Як добре, що ми усі разом: живі, здорові,
Що нас не зламало життя і стрімке, і шалене,
А музика…
Музика, мабуть, у нашій крові,
Віки і віки невпинно пульсує в генах.

Вона прокладає дороги у простори, у часи, і
Змітає-змиває кордони і забобони,
Так чисто і легко, мов дощик прошелестів
І знову бринить душа в унісон камертону.

Так добре буває, коли оживаєш всоте
У радості ранку, у невагомості тиші,
І висоту набирає сила нового польоту
Що – за вчорашній політ іще красивіший.
27.04.11.

усе на свої береги... ти смієшся чи плачеш?
розходяться друзі, як шахи, – усі по місцях.
чи чорні, чи білі клітинки – забуто, без значень,
а завтра у бій – по чужих і по власних серцях.

приймаємо ролі. мені тільки мить поза грою –
вдивитися в очі, у обриси стомлених душ,
мені б вам сказати... та краще зостанусь німою –
під свист і прокляття в клітинку свою кроком руш.

заклятий противник... здається, ти граєш без правил?
та ні, – тут все чесно – ми всі під законом і в грі,
і ти тільки там, де наш вибір фігури розставив –
чи стати пліч-о-пліч, чи ворогом бути мені.

лукаві обійми – лови пішаків-перехожих,
в дурманнім похміллі верстаючи ночі і дні, –
не знати б й не чути... я граю, тамуючи сльози, –
ми все ще на дошці, мій друже, ми ще на війні.

І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,

кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.

І скільки б ти,
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.

Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.

Ніби сувої тче,
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.

Так і вона –
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,

стільки псів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,

що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні,

як виника
пам’яті вогкість в’язка,
те, чого вона старанно уника.

І все що є,
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,

і попри бої,
та всі порахунки свої,
просто триматись її, триматись її.

І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Її шкіра світла, мов срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від хиткої води.

Через те, що всі промовлені нами слова,
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проглядає
збитий подих вологи, музика горлова,

залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела –
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.

ну давай, скажи же это вслух.
только не злоупотребляй капслоком,
чтобы не спугнуть кого-то вдруг
и не испугаться ненароком.

ну, давай же, будь смелей меня.
прыгни головы своей чуть выше.
звук включи. и, нервами звеня,
выдохни и подойди поближе.

ну, давай же, не держи в себе.
чтобы не переросло в иное,
что скребется кошкой по душе
и не оставляет сон в покое.

ну, давай, руби уже с плеча.
и пойми, что нечего терять-то.
разве лучше продолжать молчать,
чем сказать и оставаться рядом?

ну, давай: пытаться - не пытать.
покажи, кто здесь из нас сильнее.
лучше строить что-то, чем ломать,
лучше кто горит, чем тот, кто тлеет.

2011

 
Квітневий порох настав і лежить байдуже
Старий садівник, як назавжди, мовчазний
Згадає булі віки та зворушить душу
Крізь вогкі чорні дерева, неначе сни

З-за відчуття порожнечі глузує морок
Сонце посіяло помсту, та Місяць жне
Бруківкою дзеленчу я, пляшковий корок
Похмільне пиво для джезу твого блюзмен

Квітневий порох настане яко тать в нощи
Місто огорне лункий ледь видимий дим
Твоя Алтея під ранок загубить ключі
І твій садівник зникне, на все & завжди



 -- -- -




 

Зумовлюють спрагу сім вічних причин,
сім вічних причин неодружених хлопців,
що роблять із них потенційних мужчин
у храмі інтриг на жіночому боці.

Один собі, йолоп, аби одруживсь!
Йому феєрично, що статус - не кактус.
А другий - самотній. Тому і сказивсь.
Його реєструють, як грядкою аґрус.

А третій у власних очах не росте,
хоч хочеться бути у центрі уваги.
Життя для такого без жінки пусте -
летить, як папір, підпирати зигзаги.

Четвертий затятий на "адреналін",
виношує завжди обтяжливий погляд,
що "звестися" вище жіночих колін
спроможний, як жінка приляже десь поряд.

У п'ятого шелест бундючних розмов
розбурхує рій утопічних ілюзій.
Кидається в воду, хоч брід не знайшов,
а потім зудить, що такі в нього друзі.

Для шостого жінка - це імунітет,
приборкана власність у вирі шаленства.
Він власний доповнити прагне портрет
критерієм "щастя" на фоні блаженства.

За сьомим насмішливий водиться глум:
верзуть казна-що, особливо, жонаті.
"Він лом,- кажуть, - носить крихкий, як чавун..."
І мусить женитися, щоб спростувати.

Усіх напувають з криниці краси
потужні джерела жагучої вроди.
І котиться світ... під чотири носи,
пищить і причмокує від насолоди.


28.04.2011

І
Мінлива ферментована весна
катає на таксі тосканське сонце,
стара бруківка, погляди масні,
розчахнуте готельне полотенце,
і ліжко, що поскрипує, і крем
на шкірі мідній, - наче у живицю,
дахи, ледь-ледь зволожені дощем,
мокнули керамічну черепицю.
ІІ
І мачо - середземний квітень-пан,
стискає груди (і не тільки груди),
і в голові, де весняний бедлам,
мартіні асті і прошутто крудо,
зникають рештки пережитих драм,
і фалосні античності споруди
бажання перемножують на крам,
на хтиві зори покупця зусюди…
ІІІ
«О скільки маєш – більше не проси!» -
ба, навіть я давно уже не плачу
за тим, що залишилось від краси –
від гарних ніжок і простої вдачі.
Так пучка ніжна ковзне по хребту,
малюючи лиш їй відомі руни,
і невтямки, що знов бере не ту.
Не там і не тоді. Тре, дуе, уно…

26-27.04.2011

Ще стільки слів. А ранок лиже шибку.
Цей циферблат без стрілок. Мимохіть.
Твоє плече торкається до литки
І босий гріх вже липне до воріт.

Ще стільки хвиль. А вітер навіжений.
Ці стіни-свідки кольору води.
Твоїм волоссям пахнуть хризантеми.
І червень чари сіє, як завжди.

Ще стільки див. А сонце пестить небо.
Ця мить, як спалах. Спалені рядки.
Моє життя на відстані до тебе.
І циферблат без стрілок – на віки.
22.04.2011

Ти бачила?
Чорнобиль почуттів
прошепотів своє холодне слово.
А я?
А я ще не доріс
до смерти.
Ти - померти вже готова.

Ти чула?
Променевий смерч
затанцював на втрачених надіях.
Я цього заслужив,
мабуть.
А ти?
А ти не заслужила?

Ти знаєш?
Там де виріс хрест,
здається, все торкнулось зони страху.
А я живу.
І ти таки живеш.
Чекаючи
незвіданого часу.

Ти бачиш?
Великодній дзвін
задумався над віщим своїм словом.
І я повірив.
Чи повіриш ти?
У третій день
з уже порожнім гробом.

finita la commedia

Що ж! Тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив.
Леся Українка «Товаришці на спомин»


Обидві в нього досьогодні в серці.
Перша увійшла тоді,
Як друга ще під стіл ходила.
Мабуть, Всевишній послав був першу,
Аби відтоді носив він образ Діви Пречистої.
Не для якихось там плотських утіх,
А лиш як недосяжну муку-мрію.
Таке не новина. Таке уже було,
Відколи чоловік на світ з’явився.
Греки назвали Музою її.
Та відки підлітку було про теє знати?
І тому мучивсь він: оспівував її
І ревнував навіть до подруг...
Не знала і вона, що Музою була.
За іншого пішла і народила діток.
Тільки тоді він схаменувсь
І поклав край своєму парубоцтву.
І хоч тепер його вже надихала інша Муза,
Не забував і ту, що стільки літ зоріла.
За посестру стала вона.
І її муки стали його мукою.
І святотатством він ненависть назвав би,
Якби посміла та закрастись в його серце.

***
Нема дня і ночі
білого і чорного
є просто буття
у якому
тільки самопожертва набуває змісту
*

Тебе ніхто так не любив як я.
Шукала в соняхах долонь проміння.
Шукала ніжність твою навмання.
Губилась тихо від твого хотіння...

Любила я. По хмарах, восени
Зривала зорі - й поспіхом у тіло.
А як кортіло босоніж у сни!
Вплестися в сонце навзаєм хотілось!

Тебе ніхто так не любив як я.
Ну що ж прощай, незнайдена відмово...
Ти десь не сам, я звісно ж не одна.
А в поміжрядді - спомин й слово.

Ти не картай
буденний словограй.
Душа така німа...

26. 04. 2011

(стародавня язичницька легенда)
(за С.Плачиндою)*

Коли мій світ був юний, як весна,
Лиш темрява у ньому панувала,
Похмура і важка була вона,
Мов безконечне ночі покривало.

Нема тобі ні неба, ні землі,
Ні сонця, ні води – пітьма сувора,
І всесвіт потопав увесь в імлі,
Сповитий, мов дитя, в холодний морок.

Та світлий спис пронизав тьму, здалось,
Мов блискавка розбила сон глибокий,
Густющі пасма відьомських волось
Прорізало і висмикнуло око.

Питався хтось: звідкіль взялось воно
Й летить куди – з нізвідки і в нікуди?
- Справіку око нам було дано, -
Сказав так волхв. І зрозуміли люди, -

Із вічності у вічність стільки літ,
Летіло, мчало око те назустріч.
- З старих світів створити Новий світ, -
Вслід за волхвом промовив Заратустра.

Сльозу зронило око – й диво з див
Тут сталося. Йому мільйони років,
Тут першобог і першоптах родивсь,
Подвійну назву мав він: Род і Сокіл.

Розправив крила мудрий Сокіл-Род,
І колами кружляючи над оком,
Він золоту сльозу – (зачаття код!)
Пустив росою з верховин високих.

І ось раптово розрослось воно –
І острів серед мороку зринає,
Пустив і срібну слізку заодно –
Вже озеро Води живої сяє.

Й зелена впала слізонька-роса –
Зросли яскраві квіти величаві,
Й густі зелені і високі трави –
Життя нового врода і краса.

І сів зраділий Сокіл поміж трав
І нову думу думати почав.

20.11.7518 р. – 27.04.7519 рр. (Від Трипілля) (2010-2011)

Пародія

Я існую – попрошу діяти більш активно,
Нижче спини почав, а дорога така далека.
Зовсім коротко так… Постараюся конспективно:
Непутящий герою – ти можеш зробити спеку?
Набридають кошмари – і ставлю питання рубом:
Розігрієш чи ні? Бо холодна, неначе фреска.
Ти напевно боїшся затупити стамеску дубом?
І якась вона, вибач, недолуга твоя стамеска…
Я здаю собі справу – навряд ти мені до пари
(Есемески не шлю, на рахунку, пробач, негусто)
Схоже, вигнати треба, як барана з кошари,
Чи як пиво із тари, і буде у тарі пусто.
Навіть лого якесь наліпити уже не в стані?
Та пірнути в глибини хочеться – каюсь, каюсь.
Добре, нині спущуся в пекло твоє востаннє.
Далі густо закреслено. Ти почекай. Спускаюсь…


26.04.2011

Ну, допустим, ты выйдешь из поезда
По пути
И оставишь меня с вопросом:
"Куда мне теперь идти?"
И я приду обратно,
Прямо к себе домой -
Сам не свой.

Конечно же, ты, как вектор,
Уйдешь вперед,
Как это обычно принято делать, -
В любой черед.
А я заплачу к Богу - точно! -
Таким, как есть:
"Ваша честь!"

Вот ведь еще какою -
Усталой тебя найду?
Крылышко обтрепавшей
Маленькой какаду?
Вылинявшей, обритой,
Выменявшей окрас?
Полный джаз...

Не доверяйся встречным -
Я же тебе сказал.
Вымороченный опыт
Встречных не так уж мал.
Цедишь себе сквозь зубы
В Сумах ночной Париж
И молчишь...

А тем временем -

Северным окияном
В Бирму плывет конвой.
А у меня на боку напсано:
Приму любой
Буддою Гаутамой.
Прочно тебя любя,
Я ведь и так нарожал
Сто сущностей
От тебя.

2009

закатай ми істерику, дівчинко, дуже скучив
за твоїми роздутими венами на шиї,
за фальшивим контральтом прокльонів, колись пекучих,
за кіношно-їдким збиранням валіз наживо.
я готовий хоч зараз дурницю якусь утнути,
увійти усім тілом в режим "Показна байдужість"
і тремтіти, щасливий, у хвилях твоєї смути.
закатай ми істерику, дівчинко, і щоб ДУЖЕ ...!

Прилетают холёные гуси
И ютясь на проталине первой
Перья чешут совсем не по-русски
С мусульманскою дикою верой

Мне в подмётки весна не годится
Что-то блёклая стала с годами
А зима утопилась сестрица
В талом омуте под бурунами

Окольцованы все на Востоке
И с арабскою дивною вязью
Воротились к родимым истокам
Даже лебеди на Закавказье

Но пишу я стихи вам про зиму
Да весну проклиная чем свет
Оказался ли необходимым
В Украине и русский поэт?

Накрывая столы не метелью
Под берёз зеленеющих дымкой
Я цветам света нового верю
Но устал мыслью тешиться зыбкой

Что полюбите родину сами
Твари вы сановиты лицом…
И зову их на русском стихами
Даже крепким однажды словцом

Соловьём извиваясь и зверем
На любимом своём языке
Я цветам света нового верю
Но не в краски увы на цветке

Воротятся когда из загула
Все весной кто воспел эту бл... ажь
Вы мне зиму верните на скулы
Когда родина всякая в раж!

Весна, не наша...
.
Валерий Гребенюк
.
На просторы безкрайней равнины,
С гор пологих, стекают ручьи...
В роднике ключевая водица,
На деревьях поют соловьи...
.
Небольшая речушка мерцает...
А весна для садов, и лугам...
Возродится, ничто не мешает,
На зелёных просторах,- цветам...
.
Всей природы любовь, восхищает,-
Тёплых дней, всей планеты - в цвету!..
Всё вокруг, от зимы оживает...
Но с тобой не встречать мне весну!..
.
Предрешила судьба, нам простится,-
Нам не свидется, богом дано...
И мне, даже, тебе - не приснится...
Но мечтаю, я бедам, - назло!..
.
В этом мире, тебя я не встречу,
Не сольются дороги в одну...
Обнимает печаль, на рассвете...
Но как жаль - не обманешь судьбу!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21104260105

В тому краї, де звично шукати поживи вовкам,
Де самі вже вовки, мов пожива для дикого звіра,
Без мети і притулку лихими стежками блукав
І дивився на небо від осені чорне та сіре.
Я не вірив нікому і жоден не вірив мені,
Я жінок цілував, не вчуваючи в тім насолоди,
А зраділий мертвяк прокричав чудернацькі пісні,
А підступна ріка поміняла прадавнії броди.
Щось не так. Нісенітниця. Розпач. Болить голова.
Я немов би не я. Світ спотворено злою рукою.
Ось радію: рослина собою асфальт пробива.
Придивився: блекота асфальт пробиває собою.
Хочу жити, знайти острівець серед повені зрад.
Князь абсурду нехай помирає самотньо і швидко.
Щоб на півночі сніг, а на півдні п’янкий виноград,
Сонце зранку - червоне, опівночі - зоряні злитки.

Коли полинеш знов у вись, де жар пашить жагучий,
то крила вирослі свої ти відсічи рішуче,
тихенько й обережненько на твердь земну спустися,
щоб розуму набратися, в водичці остудися.
Я знаю ворогів твоїх – заклятих двох подружок:
любов і пристрасть, повсякчас вони могутні й дужі,
ти проти них слабкий, отож, відмовитися зможеш
від нездійсненного, тоді відразу ж переможеш.
Пашить у вишині вогонь, що палить тому крила,
кому те недосяжне, знай, сягнути не під силу.
Не думай про палац, забудь царя дочку чарівну
в бік не дивись її, вважай, померла та царівна.
І викинь з голови думки, пригріті у засаді,
вертайсь до соколів, собак, що будуть тобі раді.

переклад з грецької

Хмарина - дівчина в руках тримає сонце.
Вона сміється і сміється небо.
Та кучері на хмарах золотяться:
І неба соняхи поглянули на тебе.
А я блукаю мріями, мов полем,
Де ланцюжком виблискує стежина.
Сливова синь, небесний дивний спокій,
Та соняхи...із посмішкою сина.

Не бійсь, чорнявий котику, не бійсь.
Не серджусь аж ніяк на тебе,
Що ти мені дорогу перебіг:
Мабуть, була на те потреба.
Та й, зрештою, хто так рішив,
Щоб все на світі людям слугувало.
Адже Господь котів раніш створив
І наділив їх, як і людей, правами.
Так що не бійся, котику, не бійсь.
І не дивись на мене скоса в дрожі.
І якщо вже дорогу перебіг,
То й далі шлях без остраху продовжуй.

Питання пікантне і тут, о позор,
Справжній по факсу зайшов ревізор.
З озера мрій залишилася жменя,
Була Жанна Д'Арк, а зосталася Женя.
В нього обличчя тверде, як та криця,
В неї, як зброя, одна лиш спідниця.
- Ваш статус який у пеем-документах?
- Аналіз думок, більше тих, що в коментах,
Критика з гумором - то апріорі,
А шпильки - лиш хобі, вже вибачте, sorry.
- В пеем зміна курсу чи інше знамення?
- Я тут не як автор, я тут просто Женя,
Сторінка моя лиш читабельність має,
Як точки кипіння інтрига сягає.
- Тематика думки збідніла у Жені.
- Така ж, як життя - лише свист у кишені,
Кругом роззирніться - одне тільки "Love",
А я в це не вірю, тому ловлю ґав.
Та іноді душу рве слів простота,
Питання насущне, ціною в життя:
Крапля таланту, ілюзії жменя,
Прочитана книга чи загадка - ЖЕНЯ!
25.04.2011

Я ненавиджу місто у будні,
Коли струмінь машин мене душить.
Перехожі всміхаються брудно,
І ховають міліючі душі.

Я зникаю із міста у свято –
Лицемірство тече через край,
І затоплюють квіти плакати...
Проживу без усміхнених зграй.

Покидаю це місто протестів,
Коли гнів заливає дахи.
І встеляють кути перехресть
Покалічені злістю птахи.

Я тікаю від трауру міст,
Бо скорбота завжди полинова.
Але знаю – знайде мене скрізь
Тінь сталевих лещат Вавилону.


26.04.2011

1.
Літо-літечко збігло удалеч.
Парасолю цілує сльота.
Чом ти, осене, краєм печалі
перекреслила жінці літа?

Чом на грудях натомлені руки
їй складаєш, для сповіді мов,
позбавляючи щастя і муки, -
слід її іще не охолов!

Відцвіли вже лапаті блавати,
і достигло життя, як жита.
...Тільки лавка в дворі, біля хати,
іще й досі її вигляда.

2.
Виглядає - й не вигляне більше.
Всім нам Богом відміряний вік...
Вслід за жінкою в зоряну вічність
нині тихо пішов чоловік.

Перенісши розлуку і смуток,
пригорнувши востаннє біду.
...Знов, щасливі, присядуть укупі
десь на лавці у райськім саду.

2009

Чого накоїв, що вчинив?
Чим дихають твої вітри,
хто збереже для них відрив
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Мене ж по натяку веди.

Тепло тремтливе. У руках
Любов зігрію я колись,
де ще гойдання збереглись
колиски світу. Зачекай,
я знаю, я живий – ти тут,
в дощі збираєш гіркоту.

Долоні падають униз –
покрова на пруги чола,
де не засне ніяк хула.
Ховаю жаль у плач без сліз,
ці блискітки. Їх бальзамуй,
в очах порожніх зазимуй.

Попробуй сонце принести
у срібно-місячнім ковші,
надії – рани для душі,
бажання зцілення. Зайди
в це скоро, що зарано знов,
мов кисень у голодну кров.

Не дай затнутись, я затих...
Oсічко, у затишші гри
чим дихають твої вітри,
з вакантних мушель, як від них
ітиме за вогнями дим?
Веди мене туди – де ти!

19 Квітня 2011


And in English:

What have you done
------------------

What have you done?
What would you breathe
from vacant shells
to reckless winds
when smoke is gone?
I need at least
a tint
of hint.
Oh Love,
I’m used to chafe
these trembled hands
and share the warmth
with cradled World.
I know
you wouldn’t leave...
My pain expends
in rains impossible to hold.
Two palms
are dropped,
they shroud my restless brow
and bury it
in tearless cry.
Embalm
the angel sparkles,
eyes in tow
by emptiness...
I’ll let you,
try...
to bring with every moon
reflections of the sun,
another hope to kill
and will to heal,
another soon
too soon.
Oh Love,
you are
my endless and revolving spin
in once misfired gun.
What would you breathe
from vacant shells
to reckless winds
when smoke is gone?

April 19, 2011

У медалях брунастий кітель
Вік сумує на вішаку,
Хлором випалено кілька літер,
Кілька цифр у наступнім рядку:

В / ч: дев’ять - дванадцять - тридцять.
Хімвійська. Радіоінженер.
З фото в рамочці на полиці
Усміхається офіцер.

Кожен рік двадцять шостого квітня
Літня жінка, немов трофей,
Витягає із шафи кітель
І притулює до грудей.

Син єдиний пішов навіки
За околиці неба ген
У компанії чоловічій,
Процідивши життям рентген.

По відході його посмертно
Кітель кілька прийняв відзнак.
- Мій синочку, озвись, де тепер ти?...
Аж здригнувсь од тих слів вішак.

Тишина. Чути стук у скронях.
Йдуть секунди, як вартові
В небеса, крізь відчуження зону,
Аж туди, де й по смерті живі.

Знов старенька повішає кітель
За святі половинки дверей.
О який ти важкий, білий світе,
Матерям, що ховають дітей.

2009р.

Для мене ти – немов дарунок долі –
безмежно світлий, пристрасний, дзвінкий…
В тобі свободи й радості – доволі…
Ти справді – інший! Диво: не такий!

Втомилась я від них, отих буденних,
таких звичайних, стриманих, нудних!
Ти – випадок спокусливий для мене,
вулкан бажань нездійснених моїх!

…Розгублена, не знаю, що робити
з сюжетом, приголомшливо стрімким.
Ти ж – лагідно даруєш перші квіти
із запахом медовим і п’янким…

Я прагну мимоволі пригорнутись,
вдивляючись у очі голубі,
у близькості зворушливій забутись,
розтанути й розквітнути в тобі…

І хай по тóму вже тебе не буде –
ти житимеш у ластівках пісень,
щоб віддано закохувались люди
в заквітчаний весняний теплий день .

Коли нам буде по сто, а чи – двісті, чи навіть – по триста....
І хмари стечуть із небес, і просочаться вглиб...
І сотні разів опаде й знов розпуститься лагідне листя,
Що ми його пальцями рук доторкнутись могли б...

Якби через - сто, через – двісті... Немов – із туману
Ми вийшли б і стали на склі молодої води,
І знов би, як – вперше, а може як - вперше й востаннє
Спустились фламінгами біло-рожеві сади...

Якби то, якби... сонце вийшло із іншого краю
І все навпаки розкрутилося, наче – сувій...
… Ми знов пролетіли б ясним фіолетовим маєм
З коронами срібними на голові.

Зазеленію рястом, зацвіту.
Скажу, що народився лиш для тебе…
І відштовхну галактики від себе,
І пригорну тебе лиш на льоту.

Ти не збагнеш. Сама ж бо – незбагненна!
Не зрозумієш… Що тут розуміть?!
Лиш ніжно так притулишся до мене,
Щоб легше нам обом було летіть.

Узвишшя гір, мов кучугури снігу,
А сонце, наче – сонях, що розцвів!
І хмари, ніби – військо печенігів,
Яке ніхто здолати не зумів!
Ми летимо! У цьому леті – сила!
І – вітер! І – проміння навскоси!
І ми обоє, дужі та щасливі,
В полоні поцейбічної краси.

Перезорює ніч… І стане – біло!
Розгорнеться сувоєм новий день.
… Я поцілунок покладу, несмілий,
Немов троянду між твоїх грудей.

Рання зіронька зі славою
В образі святім Христа
Піднялася над державою
Вседержителя буття.

Світлом праведним осяяла
Усілякі племена,
Розтопила в правди сяєві
Хибні всі принади зла.

Окрилила страхом скованих,
Вгамувала пихи стан,
Для душ грішних поневолених
Порятунку час настав.

Усепрощення Вершителя
З каяттям до нас прийшло,
Древо Хресне, Хрест Спасителя,
Життєдайний плід дало.

На лузі, вишитім весною
Стобарвним хрестиком, з тобою
Я був закохано – коханим,
А далеч мітлиськом багряним
Мела стежини злук і зрад,
Плаща скидав осінній сад,
Згасало сонце полум’яне…
Та все це ще було незнане.

Лунали трелі солов’їні
І ми в блаженному хотінні
Нектар із уст пили устами,
Веселка гралася над нами,
А обрій був у сивій млі ,
Мов при убогому столі,
Де ні причастя, ні спочиву,
Лиш ворон каркає зрадливу
І віє вітер за дверима…
Та даль нам ця була незрима.

Ми на ланах золотополих
Печаль жовтіючу збороли,
Волошок - крапельок висот -
Зірвавши радісно джекпот,
А за горбами злі завії
Жбурляли сніг в лице надії
І в узи льоду сліз тепло
Кувало зимне ремесло ,
І брало жар сердець на сито…
Та це від нас було закрито.

25.04.11.

Відчуй мій біль
Що серце розриває
На шматки і сіль
На рани насипає

Знищує все те
Що було святим
І мене гризе
Я живу між тим

Відчуй мій біль
Що сльози виливає
Втікаю я звідсіль
Моя душа вмирає

Немає більш надій
Що жити зможу я
І по щоці твоїй
Гірка сльоза стікає.

2011

Зачинило сонечко золоте віконечко,
Повлягались хмарки на дерева спатки,
Задрімала річка... Спи, моя сестричко!
Хай насняться дітям поле, повне квітів,
Золоті покоси, пісня стоголоса,
Хлопець ясноокий... Ніч дарує спокій...
Спи, моя маленька, в ліжечку тихенько!

***
Мов у нірці мишеня,
Спить у хованці маля:
Сплять тихенько любі ніжки –
Натомились нині трішки.
Спить косичка, рученята
У звитяжного маляти...
Сон насниться кольоровий:
Нотки, музика чудова...
Ваську, коте, не шуми:
Спи, сестричко моя, спи...

***
Спить моя сестричка, сняться дітям сни.
Спи, мала косичка, носику, засни...
Засинайте, очки, рученьки, засніть –
Вкрийтеся гарненько і тихенько спіть.
Хай насниться хлопчик з Музики Ключем
Або наша хатка з милим журавлем!

***
В теплій нірці мудра мишка
Прочитала на ніч книжку,
Мишеняток повкладала,
Добру ніч їм побажала...
Щоб гарненько тихо спали,
На невдачі не зважали,
Жили радісно, щасливо,
Бо життя дарує Диво.
Я бажаю теж тобі
В світлі ясної зорі
Добру долю, тихий сон...
Світло ллється із вікон...

Шанувальників грецької міфології радий буду зустріти на форумі дитячої літератури у Львові 28-30 квітня

Долоні холодні, не можу нагріти,
З душі не зникає брудна каламуть -
Я можу їх з милом, хоч тричі помити.
А сніг вже розтанув і квіти цвітуть.

Весна нареченими вбрала дерева
У пишнім саду, мов нагадує: «Час!»
Стою поміж них – льодяна королева,
А в небі останній ліхтарик погас.

Вишневі перлини всипають дорогу,
Медово-ванільний дурман полонить.
Зелені лани розповзлися потроху -
Чому ж, моє серце під ковдрою спить?

Веди мене вітер в зелені лани,
І як мені жити – підкажуть вони!

Молодий і прекрасний, мов вітер.
Знати б, звідки такі, як ти.
Ось, поглянь - уже скоро літо,
Якби знала, куди іти,
Я зібрала би експедицію,
І летіла б туди, мов птиця я!

Та куди летіти, куди?...

Я – роса на траві, якій зникнути після сходу.
Я – перелесник. Зваба чужа таємна.
Я – розлога ліщина. Віти черпають воду.
Я - жінка. Спрага твоя взаємна.

Пісок сиплеться в очі. Скупа сльоза чоловіча.
Несправжня, звісно ж. Але додає шарму.
Мати чекає сина. Піднятий прапор кличе.
Чоловіки бавляться війнами. Жінка – будує храми.

І тоді клепсидра ніколи вже не наповниться,
І тоді ти вип’єш воду богами налиту.

Бачиш на дереві любляться дві горлиці.
Певно це їхнє найперше кубло і літо.

Пісок вертає домів. Вростає у босі п’яти.
Жінка колише дитину. В сховку біда колишня.
Оком куди не кинь – цвітом рожевим вишні.
Це моя казка. Моя ідилія. Моє свято.

Пародія

Почав видінням лік – вночі приснилась
(Прозріння теж прийшло – але пізніш):
А таємниця вперто не відкрилась,
Хоч намагавсь осилити скоріш…

Знайти своє – та скільки того діла!
Я ж так прекрасне стрінути хотів…
А час ішов – трава зазеленіла
Від допотопних несміливих слів.

Ще таємниця та щоночі сниться,
Відкрию очі – пропада Едем…
Звичайно – ліпше була би синиця!
Але нічого… Втішусь журавлем…

25.04.2011

Засохле листя у «Зів’ялім листі».
Чернетка з дев’яностих – кілька слів.
Сьогодні квітень у моєму місті,
тоді мій перший жовтень відгорів.
І плакала душа, скупа у римах,
проте емоцій повна – до країв…
Тоді ще юність рипала дверима
і хтось мені дурниці говорив.
А нині жаль і біль – стрункі у строфах.
Засохле листя в томику Франка.
Поезія обох змінилась трохи…
Але чия здригнулася рука?

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!