Кіс О.В.
Гарно. Тонко. Вишукано. Вимріяно.
Зболено. Промучено. Знадієно.
Знайдено у найтемніших закутках
Думи й мислі. Виспівано птахами.
Ходжено глибинними дорогами –
В душу, в серце, в нетрі. Крутогорами
Ношено до сонця правди пуп’янки –
Для життя, для радості, для муки. Ми
Можемо відчути спраги порухи –
Як здійма життя завію порохом,
Як засипле нас піском буденщини.
А ми є. Ми предковічні жони. Ще
Ми, жінки, були каріатидами,
В океані сліз – німими рибами.
У вогні жалю – палкими птахами.
Та ніколи не були ніякими.
Ми любили. Плакали. Молилися.
Ми за долі інших потомилися,
Щоб життя ніколи не кінчалося.
Ми -- жінки. Земна печаль уся
В нас так щільно напхана і втоптана,
Що, здається, вже немає місця там
Для чогось прекрасного і світлого.
А ми квітли, квітнем й будем квітнути!
Всупереч законам прагматичності,
Аксіомам злючості і звичності,
Завдяки тому, що не вмирає в нас
Божий Дух, його любові глас.

2010

З твого лиця
Зіп’ю до краплі вроду,
Тіла зіллються наші
У одне,
Як два стрімкі струмки в річкові води.

Не мовчи
поруч вночі –
словом ласкавим
серце залоскочи,
хай навіть з відстані
двох розкинутих рук,
коли шепіт лиш
прилягає до вух,
коли звук
тоне в темному мареві
в голові
і
родить сни –
як плоди
мого невимовного
щастя.

Він сильний був, хочай життя пекуче
Старалось гнуть його сильний хребет,
Та його слово тверде і рішуче
Спиняло зло і нищило ущент.

Безстрашний був, нічого не боявся.
Поради не від кого не приймав.
Він вершник -на коні своєї долі!
Борець життя і розповсюдник прав.

У серце не пускав бездійні мрії,
Гартований наукою життя,
Він дозволяв собі лишень надії
На краще завтра, щастя і добра.

Такий він був в очах, що його знали.
Твердий, не зламний , відданий юнак.
Життя віддав за волю України,
А не схибнув, не зрадив свій маяк.

Ти давно вже не можеш зайти до цієї кімнати,
Де у стелю вростають обдерті до сорому стіни,
Де відбитки самотності важко не розпізнати
По кутках, де завмерло життя в гамаку павучинім...

Ти не можеш прикласти до дзеркала часу долоню -
Переплелися лінії долі та зморшки душі,
Твоє тіло черствіє, цвітуть сивиною скроні,
Це початок того, що закінчується на межі,

Де тебе затискає майбутнє і перебуте
У лещата ілюзій, які собі створюєш ти,
Щоби знову згадати усе і назавтра забути...
Ти давно вже не можеш з цієї кімнати піти...

Нема пророка в своїм царстві!
Немає більше Хмеля, Богуна.
Перевелись герої на Вкраїні.
Пани й голота, марнославство і журба.

І те, що нам Тарас казав віршами
Є актуальним до теперішніх часів.
Народ все терпить під ярмом у пана.
Немов не бУло декількох віків.

Між часом тим страшним і сьогоденням,
Хтось постирав роки тривалі.
Куди подівся дух козацький і натхнення
До подвигів, звитяг що так збирали.

Ми поколіннями від князя до гетьмАна,
Скидали іго, шляхту й москаля.
Та все ж раз по раз лізли по-під пана.
Бажаєм жити поряд, не здаля.

Погляньте, знову Катерини
гуляють вдома й поза з москалем.
Жирує знову шляхта, їй «до спини».
Людські тривоги з жалем і болЕм

Івась же з дідом бабою нидіють
На ту подачку, що дають верхи.
Керують же країною вампіри,
Ті кляті олігархи та жиди.

Терпіння все ж людське вже закипіло,
Знайдуться скоро славні козаки.
зімнуть нестримно панство знахабніле
Тримає що народ наш у ярмі.

Тримайся пане, за свої ти статки,
Але й за пазуху свою не забувай.
Нагостряться на тебе ще рогатки,
Прийде ще Залізняк у рідний край.

Ще наш терпець міцний таки урветься.
Посвятять зброю ще в Холодному Яру
З колін народ вкраїнський підійметься
Щоб вийти з пекла,країни болю та жалю.

Ми перекинулись з тобою
Двома-трьома словами – й тільки.
І ти пішла. Однак зі мною
Лишився запах. Запах… жінки.
Він збуджував мою уяву.
Він не давав мені робити.
Я заварив духмяну каву,
Щоб запах жінки перебити.
Але хіба якась там кава
Замінить справжню насолоду?!
Не допоміг й настій на травах,
Вже не говорячи про воду…
Додому йшов я, як в тумані.
Ще крок. Тролейбусна зупинка.
Хтось поруч став – і одурманив
Мене знов запах. Запах жінки!

Усмішок, усмішок, усмішок,
Милих чарівних жаданих
Ввечері, вдень і удосвіта
Дружніх, чужих і коханих.

Хай посміхаються люди
Вашим очам і принадам!
Хай розливається всюди
Сміх ваш, як джаз по естрадам.

Милі жінки я вас хочу…
З святом Весни вас вітаю!
За вашу долю жіночу
Вам рушники аж до раю.

2011р.

Мне и раньше в любви признавались,

мне и раньше дарили цветы,

но не так мне как ты улыбались,

ведь как свет улыбаешься ты.


Мне и раньше скучать приходилось,

мне и раньше хотелось летать,

но, поверь мне, не так сердце билось,

и ни кем не хотелось дышать.


Я и раньше мечты рисовала,

я и раньше любила писать,

лишь Тебе я себя открывала,

и готова открыться опять.

Я хочу, что бы ты улыбался

Ни минуту, ни две и не час,

Я хочу, что бы улыбался

Все время, всегда и сейчас.


Я хочу, что б мечтать научился,

Что бы вместе с Тобою летать,

Я хочу, что бы в небо влюбился,

Что бы звездочки все посчитать.


Я хочу, что бы счастье искрилось,

В Твоих не обьятых глазах,

И чувства любви сохранилось

В наших с тобою сердцах.

В жизни все случается

на землю опускается

из неба светлый лучик, золотой.

И в жизнь твою закрытую,

на все замки закрытую,

стучится тот, кто знает твой пароль.


И ты в словах теряешься,

тихонько открываешься,

ведь чувствуешь его, как будто СВОЙ,

И к звездам подымаешься,

и миру удивляешься.

Ведь снова чувствуешь себя живой.

Світ поділено навпіл. Звісно,
чоловічий і наш, жіночий.
На своїх половинах тісно.
То ж на іншу стріляють очі.
За краватки, за руки-ноги
перетягуємо в коханці.
Десь надавиш, дрібничку, трохи,
і коханий уже в обранцях…
Зовсім крапелька – ти не краля,
а обвішана пелюшками.
Таня, Маша, Лариса, Галя
із борщами і галушками.
Цілий рік круговерть кухонна.
Тільки тішить скупа надія –
8 березня. І коханий
фартушок у квітках надіне…
08.03.11

Вона прийшла і вчасно, і неждано
Снігам - на сльози, сонечку - на сміх,
Любові повна елегантна панна,
Готова знову обійняти всіх.

Її рамена ласкою налиті,
Блакитний погляд крізь серця зорить
І теплим щемом з’єднує щомиті
Мільйон епох у неповторну мить.

Вона прийшла. Прокиньтеся, кохані ,
І проженіть геть крижану печаль,
Що вже сидить на сірім чемодані
І почорнілу стріпує вуаль.

Вона прийшла. Побачення, цілунки,
Утіха стрічі і розлуки біль,
І ніжна мрія не одної юнки
Про сукню білу на пору весіль.

08.03.11.

Чи не зіллям мене напоїла
Несподівано ти навесні?..
Позашлюбне хмільне божевілля
Оживає в душі вглибині.
Я нікого не чую й не бачу
Окрім тебе на грішній землі, -
Чарівнице солодка й гаряча,
Промінь світла в буденній імлі!
Не минає кохання оскома
І бажання вогонь не затих.
Не спішу повертатись додому
Із обіймів затишних твоїх.
За усе пережите й прожите,
Наче борг повертають літа.
Твого теплого подиху вітер
Мої спраглі воложить уста…

08.03.11.

Рушниками підперезані,
Як весільні старости,
Між ялинами старезними
Стали цвинтарні хрести.

Хай на Світі Тім заручені
З пеклом зайди і народ,
Більше, ніж на Цьому, мучити
Не додумається чорт.

Рушники крильми розп’ятими,
Як на плечах, на хрестах.
Хто ж на Світі Тім спасатиме?
Може, Будда чи Аллах?

Трухлявіють-розсипаються
І хрести, і родовід.
Рай і пекло починаються
Ще до цвинтарних воріт!
2011

Як гірко плачуть наші діти,
Коли неправедно караєм.
Наче журавель підбитий
Над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
Зойки до остраху і дрожі...
...Немовби вдарили під дихало –
Кричати б треба.
А не можу.
1979

"Як много важить слово..."
Тарас Шевченко

Сказала в злості ти:
«Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати допуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова- каліки.
2008

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Обурений аж до щілинки
дрібної зморшечки чола:
"швидка", яку просив для жінки,
за дев'ять місяців прийшла.

Та що це за "швидка" ледача?
Я ж телефоном пояснив:
запліднення... дружина плаче...
я б двері лікарю відкрив!

Вже якось сам її, кохану,
таки утішив, як умів.
Попросить, щоб підвівся... - стану!
"Я найсмачніша," - каже. Їв.

А звідки знать, що полюбовно
жінки на черево слабі?
Я догоджав, дружина - повна!
І просить кислого собі.

І ось таки прийшла нарешті,
хоч і з запізненням "швидка"...
"Усе гаразд!" - сказали тещі
й запеленали малюка.

8.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

В потоках теплого проміння
Шугає провесінь тепліням,
Струмками-іскрами у далі
Сніги знесли свої печалі...
Земля всю силу живодайну,
Ніким не звідану, потайну
Видобуває із корінь...
А небо сіє голубінь...
У гомоні лісів привітно,
Дзвінково-диво-самоцвітно,
В злиняло-листяній імлі
Розквітли зорі весняні.
Поміж зів’ялого бадилля
Зростають келишки сон-зілля, -
Проліска-соньчик дзвінкувата,
Сапфіро-синьо-яснувата –
Пралісу давній оберіг
Весну виводить на поріг.
Сон-зілля – страж ліловий лісу,
Знімає марева завісу,
У гіллі будить думи мрійні:
Розкрити листяні обійми.
Дзвінково-чиста сон-трава
Весну стрічає і співа.
І ліс, почувши диво-спів,
В проміннях теплих заяснів.

На червоне всі дружно спинилися.
Пронеслось ностальгійне “до зустрічі”.
І трамвай, мов каліка на милицях,
Проповзає по втомленій вулиці.

У бруківки, здається, істерика,
Бо століттями плаче згвалтована.
Їй Італія сниться, Америка,
А навколо каміння зальвовлене.

Вмить трамвайна каліка на милицях
Загубилася під атмосферою.
На хвилинку життя зупинилось.
Вже зелене. Дорога попереду.

Я Тобі подарую ніч....
Суть чеснот серед дня відгоріла
Навіть тінь в лабіринтах сторіч
ловить подихом запах тіла

Я Тобі подарую ніч,
як прозріння страждань невгамовних.-
Без боязні суворих віч
під архангельським стягом верховних.

Я Тобі подарую ніч,
наче"SOS",рятівне кораблями,
в океані холодних облич
з дев'ятьма штормовими валами.

Я Тобі подарую ніч,
на гарячих руїнах Помпеї
щоб наляканий попелом сич
не тривожив розраду Псіхеї

Зустрінь себе в мені,
Поговори з собою
Про вибухи шумні,
Що розійдуться мною.

Кохай мене чимдуж,
Люби мене повільно.
Ти мій славетний муж,
А я лиш божевільна.

Бери мене до дна,
Кохай мене устами.
Шукай, що не мина.
Цілуй, обвий ногами!

Схопи. В мені відчуй
Проміння сонця твого.
Хрипи, кричи, цілуй!
Убий мою тривогу…

лютий 2011

Мотузка туго провиса.
Ще б пак! Тягар, вважай, подвійний!
У вухах - цілі небеса...
Хіба вони у чомусь винні?

По самі аж прищепки зле:
у голові вода хлюпоче.
У жоден отвір, котрий є,
чомусь ніяк текти не хоче.

Отож на сонечку нехай
просохне, як на те є ласка.
А думка хлюпа через край:
"Тоді навіщо в домі праска?"


07.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

В свято вічно чарівних фей
По весняному вітер свище.
Знову ми коло Ваших грудей,
А часами і трохи нижче…

Іван Гентош «Зі святом 8 березня»
http://maysterni.com/publication.php?id=59261

Знову не туди!
(пародія)

О, жінки! 8 березня скоро
За годину. Чи, навіть, ближче.
Знову ми коло ваших грудей,
А часами і трохи нижче.

О, жінки. Скоро свято. О!
Ми в захопленні – «ахи!», «охи!»
Знову ми коло ваших ніг,
А часами і вище трохи.

О, жінки! Ви не лайте нас –
Це буває лише сьогодні.
Ми, хмільні від жаданих тіл,
В ціль попасти ніяк не годні.


07.03.2011

Читаю Тичину серцем – не очима.
Крізь серце свищуть вітри його доби.
А він на вітрах тих прапором має
Такий же бо соняшний та голубий.
То як же червоним все те залилося?
Як замість зозуль трактори загули?
Як голод і мор проросли колоссям?
І як же трансфер зміг на дружбу народів зрости?..
Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,
Бо начебто з ним і я завинив.
І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає
Великих своїх і малих синів.

1989

Не воювать, а тільки відвойовувать
Чужинцями загарбане добро –
Така-от випала тобі планида, Україно.
І відвойовано-таки воно було б...
Якби
За булаву проводирі твої не бились,
Якби
Тверезим назвався королем Богдан,
Якби
Не перехитрив себе Мазепа,
Якби
Криваві чоботи Петрові носи і галагани не лизали,
Якби
В Петлюри більше було вдачі,
Якби
Махно знав, де йому пристати...
Якби...Якби...Якби...
Коли ж нарешті без цього триклятого «ЯКБИ»
Вкраїна суверенною стане де-факто.
2010

Він песика назвав бомжем і відштовхнув.
І песик заскавчав і став обнюхувати інших.
І ось до мене підійшов,
І сумно так заглянув у вічі.
«Ні, ти не бомж - он пасочок на шиї...
Загрався, мабуть, от і заблудивсь...»
Та співрозмовник мене уже не чув:
Хвостик задер і нашорошив вуха,
І притьмом, мов ракета, полетів -
І опинивсь в обіймах старого чоловіка.
І слава Богу, що все скінчилось так –
На радість і мені, і гицлям .

2010

Ось і знову тугА.
Тисне в грудях нудьга,
Не знайду собі місця спокою,
Відлетіла любов,
Не повернеться знов,
Все минуло, не буду з тобою.

І не треба більш слів,
Ти обманом горів,
Твоя щирість у шклянці болота.
Чи отрути ти з’їв?
Чи навмисне дурив?
Закриваю для тебе ворота.

Моє сонце зійде,
На подвір’я впаде,,
Під вікном знов розквітне калина.
Зникне з серця нудьга,
Бо так завжди бува,
Що до всього існує причина.

Приснився сон, що я десь серед лісу
Згубилася й дороги не знайду,
Туман густий, спустив свою завісу,
Сховав й мене в холодну темноту.

Не розберу, земля це, а чи небо?
Мене хапають руки неземні,
Я грішниця, тулюся так ганебно
І соромно і солодко мені.

Пішла би я , та серце не пускає,
Повільно впав краплинами туман,
А півень вже ось третій раз співає,
Прокинулась. Це був лиш сон, обман.

Пощо ж ти, Господи, створив
Цей світ такий двобічний?
Чому не знищив сатану
Коли задумав вічність?

Якби не було в світі зла,
Земля б пишалась раєм
І була б вічність на землі,
А так живем, вмираєм.

А землю ту, що сотворив
Злий дух собі присвоїв
І подивися , Боже мій,
Що з неї він накоїв.

Кругом панує розрух, біль
Вбиває Каїн брата,
І по землі шугає гріх,
Горить земля , проклята!

І чую голос із небес,
Мов батька до дитини,
-Відкрий зіниці, подивись,
Тут є перед і спини.

Якби усе було «перед»
То це була б картина.
Застиглий образ із життя,
Що блякне згодом й гине.

Ніщо на місці не стоїть,
Усе йде оборотом,
То ж відсівай добро від зла,
Не піддавайсь турботам.

Я дав життя тобі одне
І розум для творіння,
Злий дух не всилі побороть,
Мого в тобі прозріння.-

Заблоковані вхід і вихід;
Абонент полетів в недосяжність.
Ночі подихи знову тихо
Ілюзорність твою протяжну
Намагаються загубити
У заміни холодних обіймах.
Відриваючи крихти болю,
У терпкім забутті поцілунку...
Було страшно удвох з тобою,
Та без тебе нема рятунку
Від брехні неспівзвучних терцій...
Знов закусую губи до крові
В недосяжність лечу за тобою...

2011

в провалля сну
в тепло весни
у ніжність
я падаю
в твої обійми і
зникаю там
в блаженстві розчиняюсь
розвіююся
і зникаю
і
я всотуюся
лагідно
повільно
у губку ласки
любощів
принад
трут пестощів
голублення
любові
мене немає
є казковий сад
є невагомість
невгамовність щастя
є повнота кохання
благодать
у раюванні
в плині насолоди
на шкірах білих
тигрів і пантер
нам добре так
нам так безмежно добре
що навіть рай
не сниться нам
тепер


2011

Завісилось життя на гілці вишні,
Вдихало цвіт рожевої весни,
Вірші родились у кімнатній тиші,
І паростком тягнулись по вікні.

Минали дні, просились вийти в поле,
Туди, де буйно квіти розцвіли,
В цих пахощах живилось тіло кволе,
Простались крила, неслися у світи.

Бо тільки в снах вона могла ходити,
У мріях розквітався квіт весни,
І сну свого старалась не будити,
А жити так, щоб бачив сон і ти.

Ти місяцем ставав у нічну пору,
Лишав зірки, і залітав в вікно
І пригортав зів’яле тіло в болю,
Та цілував розжарене чоло.

А вдень душа через вікно втікала
Губилась у божественій красі,
Вона себе калікою не звала,
Була людина і жила так як й всі!

Аня лишила приклад всім поетам,
Як думкою розтоплювать сніги,
Як квіти в полі волею садити,
Творить життя, не гинути з нудьги.

Там, де біди піднімались вежами,
Ідуть дві Жінки: Муза і Поет.

Я – Жінка, тож повинна бути мужньою.
Спасибі вам за цей приорітет!


Коли караюсь, мучусь, бо не знаю
Наскільки вічним може бути світ,

Я – Жінка, тож повинна бути сильною,
Спасибі вам за чесний заповіт!


Коли струмок життя пересихає,
Вона – єдина, хто подасть води,

Я – Жінка, тож повинна бути вірною,
Щоб душі полином не поросли.


Коли нема ні віри, сподівання,
Що зробить Муза, коли ж Поет – Жінка?

Я – Жінка, я народжена з кохання,
Бо здатна теж на божевільні вчинки.


Та де ж мій принц на білому коні,
Який мене вірно візьме за руку?

А є лиш Муза й вогник вдалині.
Чужі молитви із чужої Мекки!


Куди, не знаю, і з якого краю,
Ідуть дві Жінки: Муза і Поет.

Я – Жінка. Я повинна бути Жінкою!
Та це, нажаль, не ваш приорітет.


03.03.11 21.15

Обминаю свою самоту,
Залишаюсь на відстані сонця.
Загадай на найвищу мету.
Віще щастя – чужа традиція.
А між нами всього лиш небо.
Я іду по твоїх слідах
У вічність, де до бога Феба
Веде туманний Чумацький шлях.
Як завжди, на «зустрічну» з часом.
Тобто, вперед, по спіралі – назад.
А минуле Ніхто лиш погасить,
Як стане солодко від порад,
Занадто солодко, навіть гірко…
Покохали суботи будні…
Занадто щастя – та це ж не гірше,
Як коханню ТАКА підсудна.
Забуваюсь у сотнях поглядів.
Не твоїх. Бо не маю і твого фото…
Пів години – а скільки спогадів!..
І двадцять сім слів, яких не забути.
Два – на вітання, два – на прощання.
Двадцять три – нуль - зіграли в пінг-понг.
Але є ще кілька – моє сподівання.
А твої три, наостанок – несказаний вбивчий експромт.
Якось так без права на дзвінок
Розминулись в своїй круговерті.
Ніхто й не підступив на зайвий крок.
Слова мовчали, бо були відверті.
Та чому ж не забракло щирості???
Щоб тонути в пустих словах?!
А між нами бар’єр же не виросте
З нерозуміння мовчань у снах?
Та якби ж то… із тої прірви
Щось піднялося – та не в порох…
Може й краще, - ніхто не зірве
Моїх мрій, що манили твій порух.
І залишать ту пісню по радіо,
Що пам’ятає твій безіменний номер.
Ти пішов на той бік ще завидна…
Так піднесено… не згубив ні слова…
Ну а я прикривалась гордістю…
Не із гордощів. Просто так
Якось треба миритись з свідомість,
Бо небо – не синє – сіряк!
І я лишилася так піднесено,
Не поранившись навіть словом.
Хоч і знала: Для серця – порізно –
Це ще гірше, ніж захлинутись струмом.

Так і зараз живу. «Щаслива»
За мільйони секунд вперед.
Кажуть, в мене хороша аура,
Я – щаслива…
Хіба?
- Секрет…
Усміхаюсь – це вже не боляче,
Але це не значить, що я забула.
Та дуже рідко дивлюсь у очі.
Якби ж ними… тебе повернула!
Ще болючі рани від спогадів
Забинтую… І все – готова!
Які дамби, як після повені?!
Тільки з жахом чекаю знову.
Але йду гордо, творю ілюзію.
Головне – не дивитись під ноги…
Багато чого на безкінечній дорозі,
Але помочі ждать ні від кого.
А часом спіткнусь об знайомий номер,
А до прірви всього лиш крок.
Щоб вхопитись за чиєсь слово? –
Та вже ближче, мабуть до зірок…
З гордістю, без права на розмову.
Простіше вимкнути телефон!
Бо не зможу промовить й слова…
Це не гра – це вже мій марафон.
Забуватись у сотнях поглядів,
Розміняти мільярди слів.
Не лишити про себе спогадів…
Почуття? – а про них й поготів!
Телефон. Без права на розмову.
Фотокартки чужих облич.
Це ж, як гра: Просто слово до слова,
А тоді вже не владна й ніч.
По спіралі часу – вперед.
Може в гості до свого Феба.
Йду, ступаючи слід у слід.
Просто - в вічність. Непросто – з неба!

20.02.11 01.13

Залишися, ще хоч на хвилинку. Дивом,
Спогадом, казкою... Чим завгодно!
Все минуле туманом сивим
Застелив би мені сьогодні...

Залишися, хоч я не відаю,
Як без тебе сади цвітуть...
Забуваюсь ночами, квітами...
А години назад не йдуть!

А зірки - все кудись по небу...
Креслять карти. "Чумацький шлях".
Я - з тобою. Не я без тебе!

Залишися. Хоча б сльозою
На моїх, поцілованих сонцем,
щоках.

18.02.11 22:34

Весна прощає. А зима прощається.
Розстане сніг і на моїй землі!
Як не загадуй - а життя збувається!
Летять назад з паперу журавлі.
В саду скульптура вишні білосніжна
Чекає в снах і вірить у весну.
А я стою розгублена, і ніжно
Тебе покличу, оживлю зі сну.

Промінням сонячним цілую твої губи,
Вони п"янкі, немов терпке вино...
А почуття - настоянка від суму.
Іде весна! Все інше - всеодно!

Летять додому небом журавлі...
Може й душа із "Зони" повертається?

Я боса йду з тобою по землі.
Весна прощає. А зима прощається!

05.02.11 23:53

Я живу лиш тоді, коли ти є зі мною,
Коли йдеш не спіткувшись, твердою ходою,
Береш руку мою в свою теплу долоню,
А я голову ніжно на плечі приклоню.

Ти голубиш мене і зникає печаль,
Летимо мов на крилах з минулого в даль.

Не страшні перед нами не знані дороги,
Зустрічаємо їх, як батьківські пороги,
Вони манять до себе, ведуть у світи,
Ми у пошуку щастя, летимо до мети.

Поки серце ще б’ється, пульсує життя,
Нас єднає любов, це відвічне чуття

1 березня
- Боже! Мені вже пора?
- Ні! Ще довкола зима...

2 березня
- Дотик! Це крила весни?
- Ні! Це лише твої сни.

3 березня
- Талої запах води?
- Ні, бо довкола сніги.

4 березня
- Шум! Це летять журавлі?
- Так! Це птахи... Та не ті.

5 березня
- Боже, дозволь прорости!
- Ні! Трішки ще підожди.

6 березня
- Що це? Краплинки роси?
- Ні! Це Мої дві сльози.

7 березня
- Чуєш, малий, вже пора!
Бо наступила весна:
Щоб розтопити сніги,
Щоб прилетіли птахи.
Віснику перший весни,
Час вже тобі - прорости!

8 березня
Зі святом весни!

Час зимовий поволі збіг,
Потекли веснянí потоки…
Знову ми коло Ваших ніг,
А часáми і вище трохи…

Нам пробачте провини всі,
Ваша ніжність така безкрая…
Ми не зáвжди міцні бійці,
Але міцно завждú бажаєм!

В свято вічно чарівних фей
По весняному вітер свище.
Знову ми коло Ваших грудей,
А часами і трохи нижче…

Щоб життя Вам – палкий екстаз,
Не губіть почуттів нізáщо,
Щоби все було – вищий клас,
А часами і трохи краще.

Усміхалась на мужнім плечі,
Й говорила щоб жінка кожна,
Як не звечора, то вночі,
Як не зразу, то потім: “Можна!”

І для Вас – всі зірки з небес!
Подарунки – прекрасна справа!
Пережити приємний стрес –
Раз у році – до ліжка кава!

Пригорілий домашній торт
Будем їсти на пару з Вами…
Щоб із нами Вам був комфорт
Круглорічно, а не… часáми!


07.03.2011

В мені тебе - безмежне море,
В тобі мене - малий ручай.
Твоя жіноча непокора
В мені народжує відчай.
Мені тебе – не повторити,
Тобі до мене – не зійти.
Твоїх бажань стрімкі візити
Мене штовхають у кути.
Твоє - мені не осягнути,
Моє - тобі на видноті.
Ти безкінечний первопуток
Моєї давньої путі.
В мені моє усе єдине,
В тобі твоїх багато "Я”.
Душі жіночої глибини
Не змірить думки течія!..

18.02.10.

***
Малесеньке сонце
миготить між деревами
це син мій біжить
він сказав що пережене вітер

Смійся мій любий смійся
це наші серця
по небу і по землі
котять кульбаби
щасливого сміху
*

Цей дощ про мене довго мріяв,
Весною вмив мою свободу.
На вулицях себе посію
Шукаючи в асфальті броду

Я зустріну фантомів їдючих,
Що ховають від вітру серця.
І кричатиму в вуха колючі
Аж проллється з дощу сивина.

Я чіплятиму колесо міста
І загину горбатим щуром.
Та зустріну із виразом кислим
Той замріяний вічний шторм.


11.05.2010.

Ми частинки своєї землі,
Ми для неї живемо на світі
І для нас голосні солов’ї
Сповіщають про сонячне літо!
Ми цю землю повинні любить,
Шанувати традиції давні,
Пам’ятати коріння і жить
Для нащадків, як пращури славні!
Без історії гине життя,
І того, хто не зна Батьківщини
Не сприйме і саме майбуття,
Бо людина – частинка країни!

Тяжко Україні умиватись слізьми,
Упиватись горем, не радіть весні.
Закінчились муки через речі грізні,
А на їхнє місце прийшли ще одні.
Сумно й неможливо втратити, забути,
Виправити те, що зроблене до тебе.
Важко інший досвід серед бід набути
І відкрити знову українське небо!
Тяжко Україні, тяжко українцям
Жити в цьому світі, жити-виживать.
Але може зміниться доля вже нарешті
І не будем більше часто так страждать!
А Природа-мати все ж бере своєї
І бере за душу прийдешня весна.
І тривожать думи про життя, про неї…
Україно, серце! Ти все ж не одна!
2010 р.

Питалися дітки матусі:
-А звідки бабуся взялась?
Чому її дітки не в русі,
А пильно так дбає про нас?

Чому, коли бабця змерзає,
Вдягає нас в светри й шапки,
А голод коли відчуває,
Годує! Хіба ж ми шпаки?

Чому, як бабуся сумує,
Вона розважає лиш нас,
Коли щось болить, нас лікує,
Заснула б - до нас " Спати час! "

Всміхнулась матуся до діток
На сон приласкала нас знов,
Горнула до себе лебідок-
Бабуся- це вічна любов.

...кіт-вуркіт сидить на ґанку, миє вушка, миє щічки,
сонячні зайці стрибають з пучок пальців – раз-два-три,
принесеш уранці квіти – теплі хмари снів бузкових,
де цілунки – п'ять пелюсток
наворожать нам весну.

Час тече – вовняна нитка –
шалик знов не дов'язала,
спиці плетиво пустили – і водою все стекло,
і бузки стоять навшпиньках,
глечик з талими снігами,
бузько з босими ногами,
заєць сонячний – на ніс –

стриб! –

і жмені ластовиння –
сіє-сіє-посіває,
щоб на щастя – на здоров'я,
щоб родила тут любов :)

Реве, свистить, бушує хуртовина
Летить стіною тяжкий морозний сніг,
Спинився рух, спинилася година,
Природа в гніві, карає люд за гріх.

За те що Бога замінили Дід Морозом,
За те що душу мамоні продали,
За те що в хату подарунки везуть возом,
А бідного минають у біді.

Верніться в лоно Господа святого,
В Його обіймах щастя на віки,
Він всім зіслав блаженство- Сина свОго,
Щоб пеленою правди, змити всі гріхи.

Дай Боже нам у єдності прожити,
Щоб нарід наш відчув любов Христа,
Щоб Україна в добробуті могла цвісти й радіти
Щоб врешті сповнилась наша свята мета.

Вщухала у молитві хуртовина,
На небі блискали оновлені зірки,
Природа нині привітала Сина,
Різдвом Христа очистила думки.

То ж радість хай пливе з джерел ріками,
Хай зло й ненависть згине назавжди?
Христос родився! Він тут! Він є між нами!
Славіть Його! Співаймо коляди.

Прийшла і сіла. Гепнулася тобто
у давнє крісло. Ексцентрична пані.
Пристаркувата. А дивилась томно
у смугу світла на долівці спальні.
Не привіталась і не говорила,
так, наче вдома, не у нас – у себе.
А протяг підіймав завісам крила.
Та що цій жінці у квартирі треба?
Дивились, ніби з осудом, із рамок
пожовклі лиця тих, кого немає.
Вона пішла, так само рвучко, раптом.
І попросила корвалолу мама…
07.03.11