Время пришло.
Это край.
За ним тоже есть что-то,
Но я туда не хочу.
Моя слабость меня туда тянет.
Постоянно.
Без передышек.
Мой путь устлан краснодорожной апатией
С каёмками лени излишек.

Тело напрочь зимообмякло,
Мысли как-то всё ближе к берегу,
Самонытьё достало, однако,
Попробуй возьми не поверь ему!

Долгосрочная мотивация…
Это, пожалуй, как вечный двигатель…
Он в теории есть конечно,
Но видеть его всё же не приходилось.
Он тонет в своей идеальности.
Он слишком весом чтобы существовать.

Долгосрочная мотивация -
Идеальная трансформация
Твоих планов в реальные действия.
Без потерь
На нехватку желания,
На дефицит времени,
На переизбыток к себе сострадания
И прочую-прочую дребедень.

Идеальным хочу трансформатором стать
Но мешают потери, виною им я.
Как же воду из масла мне отфильтровать,
Ведь внутри в моём баке его до… горла.

Вода в масле…
Хоть капля ещё – и пробой!
Где ионы, устроив свою чехарду,
Моё масло взорвут за мгновенье дугой
И гореть буду в собственном тесном аду
Чёрный дым из него всё заполнит собой.
Нет! Не надо воды!
Сколько можно воды!?
Мне вода вымывает последнее,
Оставляя огарков наследие.

Вода в масле…
Завязнет.
Заставит о себе вспоминать
От неё насовсем не избавиться.
Она рядом, вокруг.
Стоит только отвлечься –
Сразу строит мосты,
Сразу всё под себя подминает.
И бороться нет сил.

Долгосрочная мотивация
К сожаленью пока лишь абстракция,
Так что стоит всегда,
Как бы ни было кисло
Фильтровать Свои Мысли.

04-07.04.11

Чорно – білі сни і кольорові,
Наче дні веселі та сумні.
Як жіночі очі загадкові, -
Сни надій запалюють вогні.
То вони, як вистояна тиша
Поміж нас із ранньої весни.
То шумлять і спомини колишуть,
Як вітри мінливі ясени.
Сни мої, запліднені коханням,
Зрощені із чистої снаги,
Зігрівають душу сподіванням
І вкривають смутком, як сніги.
Може, справді, так повинно бути –
Загубити радість і знайти?
Розібратись як мені у суті
Ранньої моєї самоти?
Чорно – білі сни і кольорові
Непомірно довго затяглись.
І немає близькості розмови
В безгомінні ночі, як колись...

11.06.11.

Кажеш, сину,
Журитись негоже…
Що чекає тебе у путі?
Друзів щирих і вірних дай, Боже,
Не дай, Господи, зрадника тінь.

А як ворог,
То рівний і гідний –
Добра сила долатиме зло –
Посилаю тобі на мобільний
Дев’яностий псалом.

2011

Ми хочемо, щоб було все інакше,
Не так, не так як є.
Щоб змінювався світ на краще,
І кожен відшукав там щось своє.

Свою надію, що загублена між днями,
Між сірим буднем, і казковим днем.
Ми хочемо щоб чудо було з нами,
Та неможливо наземлі щоб був Едем..

Горджуся тими, хто зуміє,
У серці казку зберегти.
Горджуся тими хто уміє,
ЇЇ в життя перенести.

І тим, у кого мрій вже не лишилось,
Згадайте їх повірте над усе.
Можливо би тоді у вас на краще все змінилось,
Куди вас далі мрія понесе?

Ах вот она я какая!
Проснулась - писать стихи.
Ещё не умылась, без чашки чаю,
не успела постель застелить.

А ручка в руке размеренно
выводит слова мои.
Хоть ты потом скажешь уверенно:
"Ты не умеешь писать стихи!"

12.06.2011

Черешні виспіли червоні
І мліє літо у саду...
Хіба утримать на припоні
Завзяту душу молоду?

Бринить-щемить, як пісня мами,
Ширяє спрагло, наче птах.
Вона, розбуджена громами,
Не заблукає у світах!

Верта до отчого порогу,
Спішить до рідної землі,
Розвіявши свої тривоги,
Загоївши чужі жалі.

Я люблю оранжевые носки,
которые достались от тебя в наследство.
В них каждый пальчик, как я и ты,
в своей ячейке, одинокой клетке.

И хоть тепло, и вроде бы уютно,
и никто буд-то не мешает,
но просыпаясь каждым зимним утром,
все пальцы из ячеек убегают.

12.06.2011

Мов пес побитий, заглядаю в очі,
Лизнувши руку, я тулюсь до ніг.
Така біда – і глянути не хочуть,
Хоч я пробіг за ними сто доріг.

Забракло слів і задиміла рима,
Немовби хтось пластмасу підпалив.
Бреду я знов до читачів незримо,
Шука нудьга в портвейні почуттів.

З того вина одна лишилась пляма,
Тож ти за безцінь вірш не віддавай.
А питимеш, відчиниш в пекло браму,
І слово промине - земний твій рай…

10.06.2011

Коли спадають сутінки вечірні,
А день останній промінь посила,
Думками лину в простори осінні
І згадую пестливії слова.

Ти обіцяв повіки не забути,
Тулив мене і на руках носив.
Я вірила, пила слова отрути,
Тремтіла вся, навколо світ горів!

Лилося піснею наше кохання,
В твоїх обіймах зупинявся час.
То де ж поділась пісня та остання,
Яка затихла і роз’єднала нас.

Кому ж іще, як не мені самому,
Плюватися у дзеркало під вечір?
Кому, як не мені, ганьбить особу,
Чий мозок тисне на сутулі плечі?

Кому, як не мені, себе пізнати?
Пізнати всю огиду, що у серці?
І хто, крім мене, може проклинати
Ті ідеали, ті розбиті скельця?

Хто, сам собі будуючи жертовник,
Вкладається і ріже по живому?
В мені живе сектант, живе паломник,
А ще в мені живе всесвітня втома.


11.06.2011.

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за “прощай” і “згинь”?
В що оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

прости мене я сам не свій
і я не хочу загубити
твою довіру ласку і любов
це все що стримує мене
на цьому світі
твоє кохання
це зоря у темряві життя нудного
на всій землі лиш ти і я
і вже ніхто не взмозі
нас розлучити тільки смерть
та що нам смерть
якщо й на небесах ми будем разом
бо я лиш твій а ти моя
твій стан твоє лице а твої очі
бездонні й чисті як роси краплина
ти вся моя моя єдина
тебе я покохав та я не знав
що просто погляд у твій бік
наповнить душу мою вогнем кохання
ця зустріч наша не остання
ти дай мені любов свою
кохана я тебе люблю

1992р.

Тебе у Світі всі шукають…
До тебе гоняться усі!
Твої плоди ростуть у Раї,
Тобою зітканий цей Світ.

Твій подих легкий, невловимий,
Тебе у Світі є безмежно,
І твого Океану б’ються хвилі,
Могутні хвилі, ніжні й обережні.

Тобою мріють усі люди,
Тебе у Всесвіті шукають,
Вони не знають, що є Ти усюди!
Тебе вони не знають!

Ти є на квітів ароматах,
Ти падаєш на землю у росі…
Тебе у зорях неба так багато,
Чому ж тебе не бачать люди всі?

Ти є в ударах океанських хвиль…
Ти є у вітрі весняно́му!
Ти є, коли паде лапатий сніг…
Ти є в житті, ти є у всьому.

Ти плаваєш у посмішці!
Ти є у відкриттях,
Тобою Світ цей повниться,
Тобою пахне це життя.

Ти є в ковтку повітря,
У погляді на цей прекрасний Світ!
Тобою пролітає вітер!
Й тобою пахне Цвіт.

Весь Всесвіт повниться Тобою!
Ти є у миготінні зір,
І Бог Тобою лагідно говорить,
Коли оглядує Свій Світ.

І Ти нежданно так приходиш,-
Коли зіниці радістю блищаться!
Ти Світ у Рай заводиш,
Ти блиск очей, - Ти Щастя!!!

09.02.2009р. Спасибі :-)

Як перший сніг – отак мені світає...
Немудро бути вдома і сумним.
Чумацький Шлях – нічна веселка краю –
Красивий біль спасає з глибини.

Я тут живу.
І скрізь мені Вкраїна.
А щастя там, де є любов і сон,
Вода в Дніпрі, на вид і смак полинна,
І, може, степ, міщанський грамофон…

Отут закусиш яблуком вишнівку,
Запахне сіном… жінка затремтить –
І через даль тобі народить дівку,
Як пісню, без якої не прожить.

Як хліб і сіль, кругом земля і море.
Осіннє злото капає з дерев –
Такенний рай, содом такий, гоморра,
За плугом прадід –
Світ, як сніг, оре…

Як перший сніг – таке мені світання.
Нажився вже.
І поле перейшов.
Оце помру – відважусь на повстання.
Воно завжди останнє –
Як любов.

Дівчина у ситцевому платті,
Плетиво волосся в споришах,
Тій, кому дозволили пізнати
Як цвіте незаймана душа.
Дівчина вільготного падіння,
В серце у котрої в’ївся щем,
Та, котра сама у всьому винна,
Та, яка не мокне під дощем.
Дівчина в червоному намисті,
Зіткана з небесного тепла,
Та, котра згубилася у місті
Та, котра згубила, що знайшла.
Дівчина в пожовклому тумані,
З жалем переповненим до дна,
Та, котра залишиться остання,
Та, котра залишилась одна.

27 червня 2011 року селі Урич Сколівського району Львівської області в межах фестивалю "Героїчна Тустань".

Фестиваль пропонує конкурс виконавців такого особливого жанру, як авторська пісня та співана поезія, який є джерелом для всіх інших пісенних жанрів. Метою фестивалю є підтримати і розвинути паростки сучасної пісенності, спонукуючи їх до високого мистецького рівня у створенні нової україномовної пісні.

Заявка
• Ім’я виконавця/назва гурту
• Дата народження
• Місце проживання
• Контактний телефон
• e-mail
• Номінація (потрібне підкреслити)
o авторська пісня (слова , музика і виконання)
o співана поезія (музика і виконання на текст іншого автора)
група (до трьох чоловік)
o виконавець у жанрі авторської пісні та співаної поезії (лише виконання без авторства)
• Подані на конкурс твори:
o 1 твір (назва, автор слів/музики, тривалість)
o 2 твір (назва, автор слів/музики, тривалість)
• Необхідні технічні засоби
• До заявки потрібно додати тексти пісень.
• Заявки надсилати електронною поштою на адресу yarynamelen@gmail.com до 20 червня 2011 р.

• Більше інформації за телефоном 097-97-95-717 (Ярина).

Живий звук,український текст, без фонограм, вікові обмеження відсутні.

Програма дня

13:00 - 16:00 конкурс "На вістрі слова і меча"
16:00- 18:00 - літературні читання за участю поетів, акторів, видавців (чекаю пропозицій стосовно участі)
18:00 -22:00 - Нагородження переможців конкурсу. Концерт гостей фестивалю та кращих виконавців конкурсу.
--------------------
Журі фестивалю:

- Василь Ворон - голова журі, організатор фестивалю «Оберіг 89-92»( м.Луцьк)
- Люцина Хворост - володарка 1 премії фестивалю українського романсу імені Квітки Цісик. (Харків)
- Ліля Кобільник –доцент педагогічного університету , автор і виконавиця (Дрогобич)
- Богдан Лялька - виконавець (Львів)
- Роман Паранчук – сайт www.pisni.org.ua
- Віктор Пашник – автор і виконавець (Чернівці)
- Ілля Лемко – письменник, журналіст (Львів)
- Віктор Цимбалюк - автор-виконавець (Хмельницький)
- Святослав Бойко – автор і виконавець , лідер гурту "Широкий лан" (Калуш)
- Ірина Єрмолова - виконавиця ( Крим)

Художній керівник та режисер - Наталка Криничанка

Щось мусить трапитись.
Бо ангели вже носять грозу під серцем
і кожного разу вільнішу одіж.
Бо повітря рідке й гаряче
молоком по горлі.
Щось мусить трапитись.
Бо принишклі дерева
так хочуть повірити в свою від-
сутність,
що і справді стають ви-
дивом і відлітають.
Щось мусить трапитись.
Бо тиша якась нетутешня
і приторна надто.

Нам обом сьогодні трапився дощ.

Кімната топилась від цитрусових променів,
що прорізались з вікон і падали на паркетну підлогу.
Вона сиділа на ліжку,гаряча і стомлена.
І якби була наймізерніша змога,
ви могли б почути як вона плаче...

Чекала,перебираючи в голові
слова головні
про наболіле,про те,що далі немає
жодної крихти сили
терпіти.
Серце билось метеоритом.
Скроні,наче мости,зводило в єдине.
Так минула майже година… він прийшов.

Cміливий і голий як палець,
зі свіжим парфумом,який вона йому дарувала,
щоб потім тільки ним і дихати.
Темний,ніби вилитий іспанець
з усіма своїми манірними примхами.

Істеричний тет-а-тет,
діалог з ним,наче солоне танго.
В душі виконував прелюдію,ніби на нервах,струнний квартет.
Чорт забирай!Це нестерпне життя із законами бумерангу!
Поділ на касти,династії,ранги...

Коли вона читала в голос Дереша,мама вибивала з рук книжку
і називала його слова єрессю.
Купленою на базарі за безцінь та знижку.

Так і він ніколи ніде не був й нічого далі власного носа не бачив...
І,ніби в намул,засмоктувало її кожне з сотень побачень.
Мабуть,він просто надто багато значив,щоб бути ніким.
Вона нехтувала,брехала,давала йому гроші...свої або ж поцуплені з дому.
Щоб всупереч усьому
просто бути з ним.

Було багато сліз,розірваних блузок,поламаних ребер,викиднів...
Вона обрізала до м'яса нігті,тричі на день їхала з глузду.
А він,хтивий боягуз,полохливий цербер,її,мов непотріб,назовні викинув.
Треба було частіше ходити до церкви
І молитись не пошепки,а молитись криками!

Ім'я твоє-Слово,з якого почалося світло.
Воно беззвучне,в ньому майже немає літер.
Воно для мене,як пористий валіум,
безнадійно влучне,
я ним вже декілька років поспіль сита.
Наче вугілля,спалена.
Безіменні,порожні сни.Особиста,німа літаргія.
ти-вогонь.
І якби хтось мені пояснив...божевільні,
складні алгоритми.Я б до них призвичаїлась,звикла...

Я вода-протилежна тобі стихія,
ти ,крізь мене холодну, проходиш так спритно,як тільки вмієш.
Можеш мною пігулки свої запити.Наніч,коли в кімнаті стемніє.Протерти долоні
виноградним спиртом.
Бо руки від холоду поволі синіють.

Загасити б тебе,як сірник.
Щоб ти разом зі стрічкою сивого диму у просторі зник...
чи тобою себе скип'ятити?
Додавши у серце столовий барвник.
Нехай затерпне.Тоді переломом думок відкритим
твоє ім'я стане для мене нестерпним.

Повернулась додому рівно опівночі,

роззулась в коридорі,пестячи долонею втомлені ступні...

Плечі зів'яли прислів'ями...

Відлік пішов,серце чекало наступних.

Поряд з ліжком порожні чашки з-під кави...

На дні зсохлась пелюсткою гуща.

Як він там?Мабуть,знову словами лукавить,

та всупереч всім законам фізичним і Божим...

Я без нього не зможу!

Я саме за це кохаю його ще дужче!



Прокинулись зранку поряд...

Моя долоня дихала спокоєм йому на груди...

І,хоча, на дворі був майже грудень-

всередині закипало від щастя море!



Іноді здавалось,що мої подушки треба виносити на балкон

і сушити від тонни гірких,болючих сліз...

Забути минуле...Звісно,слушно.

Але покажіть мені того,хто

це зробити з першого разу зміг...?

Мінорний лад і сп'янілий субтон

між нами чорною кішкою ліг...


Сотні тисяч історій на цих простирадлах,

писаних тілом по черзі...твоїм і моїм

на вустах яскраво-червоних,помадних.

І,навіть,якщо ти останній у світі зрадник...

Я одержимо смачно тебе ними з'їм!

Шоколад тепер їм тільки плитками,
тижні - вимірюю плівками.

Руки поволі розкидую
теплими снами на молочні подушки.
Заливаю спину крохмальними ріками
і цілую тебе ніжно за вушком.
Вкотре,знаючи відповідь,
мов ненаситна,запитую:
-Який термін придатності у слова "вічність"?
Мабуть,доти...поки ти мене любитимеш!
Палко,одержимо,нестримно міцно.

Зацукрилась словами,ними ж злиплась,
ніби перетинка між язиком і піднебінням.

Я народилась у липні,коли цвіли липи,
їх оберемками виривали з корінням

засмучені люди,щоб напитись чаєм
"липовим"...Несправжнім?

Лікувати ним депресивні простуди,
полоскати горло істеричними криками.

-Який термін придатності у слова"завжди"?

-Яке відображення у "багатоликості"?

-Яка брехня приховує "правду"?

Прожити б ще одне життя...Заради єдиного вдалого фото.
На ньому спочатку тільки ти і я.А згодом-просторий будинок,діти,
лабрадор,руде кошеня й привітні
сусіди навпроти.

Вона завжди метеликом була,
Натуру мала щедру, тож піввіку
Кудись летіла, щось не берегла,
І роги виростали в чоловіка.

Та все минулось… старість, сивина
Послали вроду до "такої мами"…
І ось тепер – самітниця вона,
Приперта чоловічими рогами.

Чому обличчя кривить у сусіда?
Чому паплюжить посмішка уста?
То воронням мій дім обсіли біди -
Й життя похмурі сторінки горта.

Тож проганяю сірості полуду.
Й сусід ужалить поглядом: Невже!
Та й понесуть уста брехню між люди
І скривить їх - без посмішки уже.

Не зачиняти двері за собою -
Погана звичка.
Ввірвуться в душу вершники юрбою,
Заїде бричка.
Копита кінські витопчуть миттєво
Блакитні квіти.
А зачиняти двері - не суттєво -
Надворі літо.
Придбати може завтра в переході
Дверний дзвіночок
І десь під ним без цифр і без кодів
Нерівний почерк
Покірно ляже стрічкою тонкою:
"Заходьте в гості."
І може хтось ввійде в мої покої
Уже без пострілів...
11.06.11р.

* * *
Вкотре в вікно задивлюся і знову
Сотні розмов у думках відмовчу.
Сірий листочок б’ється, мов човен,
На узбережжі вітру й дощу.

Ніч напливає, мов плями мазутні,
Поза дощами – важка непроглядь.
Що принесе недалеке майбутнє –
Навіть Кассандра воліє мовчать…

2009

* * *
На долонях щорік – мов на Марсі – різкіші канали.
Вдосконалює доля жорстокий, як ніж, телескоп.
Між шеренгами днів і ночей нас безжально прогнали
Під шпіцрутенами, над вологим від крові піском.

Скільки нас уже впало, безсило вростаючи в небо
Білим коренем видиху із обважнілих легень.
Басамани каналів – різкіше і глибше крізь тебе,
І стоять все нові ніч і день, ніч і день, ніч і день.

2009

* * *
Торкаєшся мови, як глини,
І ліпиш епохи й світи,
Немов проявляєш світлини –
Й у кожній ховаєшся ти.

Твій автопортрет – на іконі,
На світі – сліди твоїх рук…

Кружляє у божих долонях
Орбіти гончарний круг.

2009

Я проросту нейроном крізь асфальт
Словесний фарш крізь м`ясорубку горла
Втрачає сік. Лиш шкаралупки шпальт
Немов на манекені уніформа.

легінь що гори горне
понад водою йде
корчить коріння чорне
в сяйві скрипкових дек

чеше циганським свистом
гриви нічних лошат
гнеться гілля рунисте
очі в куниць блищать

струсить небесну свитку
скрипне Великий Віз
тішся примхлива квітко -
місяць тобі приніс

Ніби куля із рани солдата
Повернулась до дула назад,
Ожила так занедбана хата
І розцвів занехаяний сад.
Тато з мамою відмолоділі
По кудлатих, як ніч споришах
Мчать до мене, як стріли до цілі,
Притулити до серця спішать.
Тільки я у тумани повитий
В дзюбку часу до інших країв
Переношуся , щоб погостити
У своїх чад хоч декілька днів.
Та боюся, що їх не застану,
Бо й вони у історію мчать…
Отже , куля із рани солдата
Не вертає ніколи назад.

10.06.11.

У нього що не слово – то кивок.
Він на підмостках – наче поплавок.
Довкола рибок купа воду п'є
І кожна на сердешного клює.

Бо знаменитість, має друзі хист,
Пісні розповідати той артист
І, щоби завше бути на плаву,
Щоночі жарить рибину нову.

Кропив'янки змовкли по кущах -
Літо по коліна у дощах.

Парасоль дірява в деревця -
Змокли ми з тобою до рубця.

Хмарі грім вдоволено гука:
- Не капіж, а свято гопака!

Справді свято.
Й трави молоді
Аплодують радісно воді.

Йому не сказали, що там нема - нічого,
І що як вісь зламається - то це ще не кінець,
Ще за життя - напівзотлілий мрець
Склада поволі сам собі некролог.

Гротескний жест людського дитинчати,
Що по землі старечий відбиває хід,
Могили зов в його очах - політ,
І блеф життя - не означає помирати.

На ньому з алюмінію і золота корона,
У його жилах - жовч з очей вампіра,
Збудивши вкотре, світе, в собі звіра,
По тобі смерть зіграє Мендельсона.

1999р.

Мужчина спить й мужчині сниться:
В руках у нього паляниці,
А поруч десь клекоче чан…
Туди б закинути качан!

От вже гарячий чан відкрився,
Смачною юшкою налився.
Та страви бовдур не зварив –
Качан у нього не дозрів.

Завмер на вовняній подушці.
А жінка, вже й не рада юшці,
Пілюлю випивши гірку,
У власнім вариться соку…

Всі сміялись з Василя,
того, що у казці,
що женився на свині,
а не на Парасці.

А Василь – не лох який,
знав, Параня – гарна,
тільки в льохи рід крутий,
у попа задбана.

Стане "муза" як ніхто,
можна – в позу іншу.
І заповнить на всі сто
гендерную нішу.

Бо Параня все співа
про зірки і небо.
Тема, братці не нова,
скільки того треба?

Чи Параня надихне
на творіння вдалі?
Та ж від неї бідність тхне
на версту чи й далі.

А та Сваня не модель,
Зна Василь, що вдієш.
Тільки в придане готель,
п"ять звізд, розумієш?

Ще й ревла сопрано "хрю",
як кричали "гірко".
Піп їй: "Оперу дарю,
справжня вам рох-зірка!".

Надихає на віршІ,
на експромти нотні.
Василь радий у душі
і щасливий зовні.

Отаке-то весіллЯ
у СванІ і Василя.

10.06.2011

Красуні часто норовисті
І зрідка розумом блистять,
Свиня у перлах і намисті –
З тупим умом прекрасна стать.
Їй кіл теши на волосині,
Стійким резоном укривай,
Вона лиш кліпає невинно
Нехай у сто раз неправа.
З самим собою у конфлікті
І з нею мучишся весь вік
І що то дасть кусати лікті,
Коли ти з честю чоловік.
Погіршу - кажуть - та розумну ,
Там на манорії* зима.
Але бува до болю сумно,
Що поруч кращої нема.

* погані риси характеру

10.06.11.

***
кроком
що не завдає шкоди
торкаючись землі
звуком
що має голос вітру
який заледве голосніше тиші
пройду цю дорогу
вдивляючись у довершенність світу
яку ми примудрилися закидати
хмизом пристрастей породжених нерозумінням
немудрі
ми спливаємо за Горизонт
і одного разу там нас просто не стане

наші гіркі сліди вивчатимуть нащадки
і від того можливо стануть розумнішими
і коли вони дійдуть до Горизонту
сподіваюсь ТАМ стануть Світлом
завдяки нам
немудрим
*

Про жасмин є легенда красива.
Згідно з нею всі квіти колись
Були білі в садах і на нивах,
Аж незнаний художник з’явивсь.

Мав з собою він фарби яскраві
Й запросив, щоб забарвити всіх
Синім кольором, чи золотавим,
Чи червоним , – для їхніх утіх.

Кущ жасмину знаходився поряд,
Взяти колір хотів золотий
Сонця любого, й сяяти в морі
Неповторної зелені ним.

Невдоволений був живописець,
Що жасмин попереду троянд, –
За красою троянди найвище,
І немов королеви стоять.

В покарання жасмин мав чекати
До кінця, та характер зберіг.
А художник узявсь фарбувати
Квіти барвами всіх кольорів.

В результаті вподобана фарба,
Що жасмин взять для себе хотів,
Майже вся-вся дісталась кульбабам,
Та й просить більш жасмин не волів.

На вимогу щоби поклонився,
Він художнику так відповів:
«Я вважаю, що краще б зломився,
А згинатись не буду повік».

Залишився жасмин і понині
Нескоримим, тендітним, крихким,
З білим цвітом на гордій билині,
І ми любим його ось таким!

09.06.2011 року

Яке велике щастя маю,
Про тебе – вік пісні співаю!
Ти народилась в рік свині,
І стала музою мені.

Торкнув щетинку, ніби струнку,
Я довгим, ніжним поцілунком.
І вже забув про все в ту мить,
Як ніжне рох твоє бринить…

Крутнула хвостиком грайливо,
Я весь тремчу, такий щасливий!
А тут, як пісня, рох та рох…
Одна мелодія на двох.

І захотілось так співати,
Але боявсь – почує мати.
Як на садок упав туман,
Я мовчки взяв тебе за стан.

І почали ми танцювати,
А з нами – яблуні і хата.
Коли я зовсім осмілів,
То закружляв із нами хлів…

З тих пір я спокою не знаю,
Про тебе – вік пісні співаю.
З небес упав талан мені, -
Ти народилась в рік свині!
10.06.2011

Коли я буду не в змозі
Свій нести вогонь
Як задихнусь у полоні
Сталевих долонь

Коли груди мої
Перестануть здійматись
Я вийду з себе назавжди
Щоб не повертатись

Я розірву облогу
Своїх жахливих химер
Я з птахами полину
До заповітних озер

Щоб вітром хвилювати
Їх рідкі дзеркала
Щоб, пірнувши у них,
Звільнити душу від зла

Щоб літати вночі, -
Вдень по крилах тужити
Щоб, прокинувшись вранці,
Знову вчитись ... ходити.

Коли полин од спеки охолоне
І на листках росинки заіскрять, -
Вологу їх я зачерпну в долоні,
Умиюся від голови до п’ят.
Укриюся весь темрявою ночі
Від сонця і допитливих очей.
Я не потраплю у полон охочих
Кохатися, бува, улітку фей.
Сховаюся, розгубленим на подив,
Поміж гірких, зів’ялих полинів,
До бажаної серцю прохолоди
Ночей серпневих і осінніх днів…

09.06.11.

Пародія

Чого встидáтись – маєм те, що маєм…
Невéсело – все падає із рук,
Вкусити думав те, що зветься раєм,
А маю – як колись казав Кравчук…

Ото момент, що краще би пропасти –
Тепер усе поставив би “на кон”!
Ну як дивитись потім в очі Насті?
(До амазонок– нині би в полон!)

Які здобутки? Буде кисла міна…
По самурайськи – треба би меча.
Навряд чи тут поможе “на коліна”,
А мо’ сховатись в кутику плеча?

…І після того серце загрубіле,
Ще злий, недобрий, як побитий пес…
Я не боюся – добре, що зуміли
В єдинім цілім – пережити стрес!

9.06.2011

Зголосилось слово "Хай"
надихнуть у спорті мати -
травми й вад психічних ґрати.

О, чого б від струсу й "Ай!"
та не стать лауреатом?
П'єдестал, медаль - за матом.

Мат за матом... знову мат!
Кожен раз, як упаде хто,
мат уже - ну, рівня... Брехта!

Все! Новий лауреат -
мат, котрий встановить ринок!
Та не впав Борис Олійник.

9.06.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Я сповідую Сицилію апельсинами й довгими вулицями,
що розплелися ,неначе волосся, милями.
Витонченими вилицями
тріснутих навпіл будинків.
Гамірними агоніями фруктового ринку,
білосніжними простирадлами на розлогих балконах, тихим світлом
гасових ламп в оселях.
Ілюзорним, невагомим ритмом,
виноградниками, що проростають на стелях.

Я, ніби бруківка, дихаю твоїми ногами посеред околиць Палермо.
На зенітну плівку, майже гола, знімаю сльози ,заливаючи їх у термос,
щоб вони зберігали тепло.
Замовляю в найближчій до серця таверні
пасту Ді мандорле, полощу Марсалою горло.
Пересипаю себе, ніби розбите скло.
Змочую у вулкані язик...такі відчуття, наче його запхнули в розетку.
Я знеструмлена
і мій божевільний крик розбудив сонну, надчутливо збуджену Етну.
В душі добре старе італійське етно.
На столі ідеальні серветки.
Витираю ними вуста від стиглих томатів.
Залиті лимонним соком тигрові креветки,
розкидані днями пазли. Їх треба в єдине зібрати.

Я сповідую Сицилію. За всі гріхи вона буде прощена.
Омита солоними хвилями, зцілена святими любові мощами.

Хочеш,я стану для тебе донором?
Віддам тобі власне серце...
Писатиму листи на підлозі в коридорі
без зайвої пихи і гонору,
тільки не сердься.

Боляче читати їх?
Рядки,ніби післяопераційні рубці на грудях.
Ти хотів,але так і не зміг
пробачити все байдужим,інертним людям.

Тримай.Це тобі,нехай б'ється...
Підійшло?Я вгадала розмір.
Обожнюю,коли ти поряд.Обіймаєш мене,смієшся...
Тоді від внутрішніх спазмів стискає простір
в одне єдине ціле.
Надтонкі,ілюзорні оргазми пронизують свіже тіло
і ламають ніжністю кості.


Прокидайся.Це вже зовсім не схоже на кому.
Це був сон.
Ти ковтав соковиті шматки озону,
їв неон.
Спорожніло моє аксіомне лоно
і поки ти так манірно,спокійно спав...
Я була тобі вірна.Цілувала вуста і руки.
Як незмінно проста органічна сполука
вуглецю з воднем.

-Виходь за мене.
-...А,знаєш...Я згодна.

Ти ж як фільм Кустуріци,
затиснутий у вилицях.

Сидиш один.В метро.Нахмурений
й ніхто не дивиться.
А я цигарками поснідала...
і ми з тобою ніби квити.
Не знаю,кидАти снідати,
а чи палити?

Мовчи,чави руками
гірко-солодкі,зморені грейпфрути...
На серці тісно,тисне камінь.
на пульсі відстань,щоб забути.

Ви коли-небудь
На повні груди вдихали небо?

Чи куштували під хмільні розмови
щастя?
Щоб упіймати моє серце,
яке натерлось поміж ребер
до крові...
Пожертвуй всім і будь готовий.
закидувати снасті.

***
мне нравится твой голос -
мягкий ветер скользит в пространстве
я знаю и мой звучит совершенно иначе -
падающие листья летящие в бесконечность...
мы еще долго оговариваем разные мелочи
скрывая от себя что их нужность лишь в том
чтобы слышать музыку соединяющего нас расстояния
*

Срібно тане надвечір'я у зеленім червні.
Малиново кличуть дзвони в церкву до вечерні.

Сонце котиться на захід, за Радькову гору.
Паперовий змій хлоп'ячий з вітром рветься вгору.

А із степу до Осколу запахи гарячі
Розливає надвечір'я, втомлене від праці.

І отам, де синє плесо в осоці з кугою,
Ми у юності далекій на човні з тобою...

Поліфонія та багатогранність...
Фрактал, що хоче стати вітражем.
Я плутаю - де сон, а де - реальність...
Як площина, що згадує об`єм...

У краплі - голограма океану,
Це - гра у бісер із спіраллю ДНК.
Коани дзен, що зламують програму.
- Зустрінемось у сні. Бувай.
- Пока.

У світі торнадо, де стих жалю блюз,
У світі, де радість наводить конфуз,
У світі, де зіверти замість троянд,
Стихає романтики стомлений ямб.

Фіксую лиш кроки Твої на віки,
Сліди на піску, на Голгофі душі...
Розтрощило серце торнадо зі зла,
Торкається ніжно квіт яблунь чола.

Фіксую зарубки на ранах смерек,
Пеньки замість лісу без гнізд і лелек.
Розкроєно розум на друзки із мрій,
На рій фарисейок і чесних повій.

Фіксую розморене сонцем дитя,
Що просить копійку на хліб, на життя.
Розірвано душу на клапті добра,
Шматини спокус, потайного гріха,

Опущені руки у вчителя муз
У світі, де бідність наводить конфуз,
У світі, де гроші замісто сердець,
Де тихо вмирають нездара й митець.

Фіксую словами мовчанку ягнят
У світі, де плаче книжок старих ряд,
Ноутбуки і файли — в канаві думок...
Запхати би духа в наступний рядок...

Та, Господи, чом та фіксація зла
Зорала несіяне поле чола
І дім на піску, де народ – за бортом...
Вуста лиш наповнені ситим добром.

У світі торнадо любов - як конфуз,
Фіксує душа тихий радості блюз.
Де Голгофа Твоя, мій Ісусе, була,
Там урвалась фіксацій струна...