Іде хаос по рідній стороні і розсипає ненависть степами,
Згинає націю до самої землі, залякує майбутніми роками,
Іде хаос і хилимося ми, звільняючи дорогу злу і лиху.
Перевертаються в гробах своїх діди і в’януть кетяги калини тихо.
Пролита кров, безглузді смерті, біль – це все за те, щоб отаке було,
Щоб Україну роздирали навпіл, щоб за ідею ішло місто на село?
Пролита кров і трупи пращурів, що бастіони можна будувати
Утоптані у бруд священних берегів і чистими їх просто не підняти!
Іде хаос, втопає Україна в полеміці розіграних розмов,
Попереду майбутнє Батьківщини, а ми по колу ходим знов і знов!

2008 р.

Спини мене, ну спробуй, зупини!
Отям, збуди, покинь і повертайся.
Та зайвий раз лише не відрікайся,
Своїм теплом доповнювати сни

Облиш думки, розлуку відтягни,
Дозволь себе щоранку обіймати
Бо тільки в тому, люба, винуватий,
Що не схотів чекати до весни

Квиток на поїзд знову розірви,
Рішуче з карт повитирай кордони.
Кохати нам ніхто не заборонить,
Кохання з нами вже давно «на Ви»

Пора би мріям вийти з-за спини,
Така любов буває раз в ніколи!
Таку любов Всевишній нам дозволить,
Спини мене, як зможеш, зупини…

(з почутого дитячого)

"Каже дядько президент -
ніби він з народом...
Та - голодні шахтарі там,
звідкіль він родом.
Лиш існують - не живуть -
нині землероби.
Страхітливі у моїх
земляків хвороби.
У одежі з других рук
вчителі у школі.
Однокласники мої -
анемічно кволі.
Брат - у війську.
Нам його,
звісно, годувати.

...А той дядько сам собі
рад аплодувати...

Уготовано старим
доленьку собачу.
Я ніколи сивину
мами не пробачу.

Вертоліт у дядька є,
дорогі палаци...
Услуговують йому
маршалки, паяци.
А я гречки смак забув,
і мука зникає...
Не з народом дядько, ні:
мимо десь блукає."

Лютий 2011

Не Мегрэ, но тем не менье
Как-то я уже привык,
Что у Светки вдохновенье,
Чуть в нее вошел мужик.

Вот и днесь - шедевру здрасьти!
Завелся, видать, сокол.
И она в порыве страсти
Пишет, как и чем вошел.

Что расперло, но не слишком,
Что без геля прямо в цель.
Что, конечно, он мальчишка -
Так, на тридевять недель.

Что оргазм, как ты ни ловок,
Не поймаешь без труда.
Что, мол, пара драпировок
Живописно ниспада...

Что, мол, счастье, так и знайте,
Не задушишь, не продашь.
Как прочту шедевр на сайте,
Прочь швыряю карандаш.

Даже если с перепоя
И в глубокой мураве,
Чтой-то как-то мне такое
Не подходит вдохнове...

2009

Я вічність сховаю в кишені,
Щоб мить, але разом були,
Солодкий мій гріх немолений,
Спокуса у розпачі мли.

В сьогодні я буду щаслива,
І ти - тільки мій, хоч на мить,
Моє невідмолене диво,
Бажання розпутна блакить.

Хоч вчора і завтра не разом -
Я в пам"яті ніч збережу;
Забувшись в полоні екстазу,
Зайдемо таки за межу.

За любовь твою богатства любые
Я б отдал пятью годами моложе.
Все гляжу в твои глаза голубые,
Знаю, вместе мы с тобой быть не сможем.

В те года - да я б и сам себя высек.
А вокруг гуляли вепри да лоси.
Помню, помню, как студент, статный физик,
Умыкнул тебя и вскорости бросил.

Не пойду я не за тем на уступки,
Что за десять лет дойдешь ты до точки,
За которой будут портиться зубки,
Будут изредка побаливать почки.

Не затем, что у меня есть подруга.
С нею вижусь я невольно и редко.
Эх, с какой нечеловеческой вьюгой
Ты во мне в надежной связи, брюнетка.

Проще было б круг наждачный - зубами.
Это было б все равно; как на плаху.
Я с тобою не сойдусь просто в память,
Как тогда тебя любил я, Натаха.

2009

Колись життя натягне тятиву
і вистрелить наосліп і в останнє.
Яка різниця? Я хіба живу?
Ніхто і не помітить, що не стане
іще одної дивності між них,
наповненої словом під зав’язку
і згадок атипових, не смішних.
Сумна у мене і недобра казка.
Розколеться історія на дві,
реальну і на ту, яка у віршах.
У першу, я прошу тебе, не вір.
А другу, якщо треба, перепишеш.

Непитущий сік любові
З уст коханих поцілунком
Геть од спраги засихає
Мов пустеля без води
І не має він ні в чому
Від погибелі рятунку.

Під піском розлук щезає
Шлях до щастя назавжди.

А кохання – то оаза
Між барханів зла і горя,
Де пече безбожно сонце
Аж тремтить земний обруч,
Ще й вночі студені хвилі
Жару гибельному вторять.

В двері щастя крім цілунку
Не годиться жоден ключ.

Пийте, любі, сік блаженства,
Поки ще піщана буря
Зір вам ясний не скорила
І у душу не ввійшла,
Хай сміються, хай кепкують,
Заздро тішаться і журять.

Ви цілуйтесь, - у цілунках
(Лиш не юд) немає зла.

22.02.11.

Пародія

«Дзюрчать струмки» – під мурами амури
зливають пиво, щоб злетіти в небо.
Готують стріли й іншу фурнітуру.
Весна. Робота. Хоч-не-хоч, а треба.

Коти – не люди, не до камасутри.
Примітивізм! - займаються вокалом ...
І не кажіть, якісь такі немудрі.
Якби ж то люди теж отак співали.

Наш «півень хоче виступити в цирку»,
а не дають – «кукуріку», і в зупу.
Аби на кур надпланово не зиркав
і оком ласим раз-у-раз не лупав.

«А квіти бджіл чекають нетерпляче...» -
уява автора бурхлива і неспинна :
то тішиться, а то ледь-ледь не плаче,
розпалений жертовністю рослинок.


Іде весна, штурмують феромони.
Не зважиш сил і власної природи,
впадаючи в азарт не за сезоном,
нарвешся на рядки експромт-пародій.

Магия нашей любви
Сказала прости,
Прости родных, друзей, всех,
Кто чем то завинил
Перед тобой.
Пускай порой
Нам тяжело любить,
Но мы идем вперед,
Нам не забыть
Тех светлых дней
И тех вестей
Укутаных весной.
Как пригал
Под окошком воробей,
А ты бежал за ней
Такой счастливой и наивной.
Ты звал ее своей мечтой.
Казалось время
Между ними остановилось.
Завет судьба,
Манит к чудесам.
Уплыть бы с любимым
На алых парусах.

Вiн каже, що ii не любить.
Нехай буде, так захотiла доля.
Вона його розлюбить тiльки на сьогоднi.
Виглядатиме все добре ззовнi.
А в серединi виверженння вулкану.
Безсоннi ночi, книги, пошук вiдповiдей.
Порожнiй кімнаті не потрiбнi зiзнання.
Не повернеш загублених речей.
А йти вперед i в серцi берегти кохання.
Днi проходять, а вiн для неi единий.
З тисячi, з мiльйона в цьому свiтi,
Тiльки вiн один iй потрiбний.
На щастя вiн з iншою щасливий.
Про неi вже давно забув.
Той час радiсний минув.
Та тiльки не забула вона.
Щоразу у снi бiжить йому назустрiч,
А коли прокидаеться, його нема.

4.02.2011

Мені наснилась донечка,
Така біленька як курчатко.
Такі маленькі її рученятка
І носик курносий як у мене.

Мені наснилась донечка моя,
Безмежна радість і щастя.
А її голубі оченятка.
Були схожі на небесну казку.

Отерплі душі, втиснуті у мушлях
Страху, злоби, зневіри і олжі
Стоять і нині знову на межі
Між світлом і пітьмою незворушно.

Куди іти? Кому себе продать?
В чиї обійми ввіритись довіку?
В людській подобі жить, чи як каліка
Лиш подумки недолю проклинать?

Потреба ідеалу не даремна!
В бою за нього варто полягти,
Волошками у полі прорости
Чи променем розтяти царство темне.

І хто б нас не купляв за гріш нікчемний,
Чи знову не присилував зректись
Землі своєї й мови – не зречись!
Потреба ідеалу не даремна!

То ж хай народ наш, повний безнадій,
Зіщулений у макову зернину,
Воскресне духом, встане за Вкраїну
Й господарем відчується на ній!

…Із небуття, із попелу і тліну,
Оспівана поетами в віршах,
Постане скоро Вільна Україна,
За котрою зтужилась так душа!

я ніч виглядатиму день виглядатиму жити
клячатиму довго над яром наляканих снів
позаду кривава трава і опалене жито
і брех у шовках та гріхах юродивих синів

насіння зійшло уродило начорно насіння
не вистачить вод щоб залити згасити вогонь
від борозен ярих до крайньої лінії тління
комонних не стане а коням жалобних попон

із яру підходить пітьма ситі півні помовкли
туман підіймає вітри - не барися лети
мені ще не важко не терпне рука від коновки
та важко воді - надто крихітний лан з висоти

Як відшукати сенс цього життя,
Як розгадати тайну змісту слова,
Відкликати як думку з небуття,
В потрібний ракурс повернуть розмову?

Як розгадати вічності секрет,
Як віднайти все те, що не вмирає,
Як змалювати відчуттів портрет,
Як дати відповідь, коли її немає?

Як зрозуміти те, що не дано,
Як роздивитись те, що не існує,
Як осягнути поглядом пано
Й не пропустити те, чого бракує?

Як розпізнати в різнобарв"ї перл,
Як в гамах віднайти потрібну ноту,
Як правильно довірить влади жезл,
Чи вовка відрізнити від койота?

Як не знітитись в темряві на мить,
Не отруїтись при пожежі димом,
Як пересилить біль, коли болить,
І з тисяч слів знайти потрібну риму?

Як прочитати, що писав поет,
У лабіринт думок відкрити дверці,
Щоб зрозуміти правильно куплет,
Наспіваний не голосом, а серцем!

відчуваю потребу в дотиках
доволі (до болю) лагідних
мінлива хмарність (без опадів)
вітер північно - західний

(2011)

Я тебе відігрію від холоду, болю мій, болю!
Я тебе заховаю за пазуху каменем. В очі
Не дивись тим, що завтра зрубають у полі тополю.
Не дивись тим, що листя гаряче безжалісно стопчуть.

Я тебе загорну в оксамитову тишу стежками,
Де ходили століття босоніж у вицвілих свитах.
Озирайся на голос. Він буде сьогодні ласкавий.
Не дивися назад. Ти ще зможеш спочатку любити.

Сто дванадцять світів, і немає ні волі, ні правди.
Сто дванадцять кімнат, і немає притулку приблуді.
Захлинається Бог, пропливаючи повз автостраду.
Забуваються прізвища друзів і недругів. Будень.

Я тебе заховаю до часу, відточиться камінь,
Хоч нестерпно ступати не вперше на шлях від провінцій.
А коли обберу густо вквітчані сни колючками,
Будеш більше боліти. З душею любові по вінця.

2011

      Я не була киянка. …я була петербуржанка.
         О. Теліга

      …Пані в капелюшку – неначе королева.
         Зі спогадів про О. Телігу

О Лєно, петербуржко, варшав’янко,
Діано прудконога, Грето Гáрбо,
Чиєсь життя, що вирувало п’янко,
Чиясь фатальна, золота панянко!..
Найтонший пензлик, найясніша фарба
Душі невдатні передати стан,
Яка торкнулась сонця і …загасла,
За віссю світу, де небесний лан,
Розпросторíє, і приймають ясла
Нове життя її, в новітній жбан!..
А ми? Сліпі, безкрилі, недолугі,
Запитуємо: нáщо так було,
З розгону – в смерть, в політики полон…
Всю молодість і вроду – що вже вдруге
Не запізнати, – на вселенське зло?!
Так просто, що здається легковажним,
Так виважено ніби… Падав сніг…
На квіти, і на квітні епатажні –
Колись… колись… На мрії навісні…
На гасла, що тріпоче вітер ними,
Над головами… На задвірки свят…
Сніг падав, як тепер, під шкіру, зимний…
І пропікав, і кликав, сніжив сад
Її, Оленчин… Та принади чину,
Той королівський вибір, вищий спів,
Що не дає ні часу, ні спочину –
Все переважив – на високе звів…
Олено, варшав’янко, петербуржко,
Киянкою ти стала, пані сніжна!
Дай, Боже, пам’яті – най буде ніжна
Ця згадка, наче «пані в Капелюшку»!

- Юні заводі блакиті, янголів осанні співи,
Золотаво-сонні миті, ночі в любості волозі,
Милоданка літа – осінь, сипле дні - осонні сливи,
І пухо́вою жагою білотіла вторить хузі…

О ряди меди́, Забаво, - грає обріями море,
І яремна хвиля ново крає серце нелукаве,
І лице таке суворе донно поглядами коле,
І згинаються коліна у розпачливому «Авве..»

І солоногубі брижі. І човен у перехлині.
А у ньому її віна, і снага гребця жадана, -
У полоні мрії вії опускаєш у хотінні…
І на згадку, і прощення, і прощання Дон Жуана.


2011

Повітря знов подібне кришталю.
Дзвенять у ньому неопалі вишні.
І я молюсь. І я тебе молю
нарешті стати всім, але колишнім.
У мене світла – вистачить на двох!
Тобі віддам і їй – я стану ніччю.
Лише б мене почув нарешті Бог.
І ти почув. Мені любити нічим.
Я випалена спекою чуттів.
Я викошена словом. Я зів’яла.
Ми, зрештою, завжди були чужі.
Вона, своя, між нами вчасно стала.
21.02.11

Народ мій терпить спрагу вже роки.
Нема цілющих вод живому слову.
Замулені джерела і ставки,
А недруг нищить українську мову.

Приспів
Чи можна спрагу слова втамувати,
Якщо печать поклали на уста?
Не спи, Вкраїно! Не спи, Вкраїно!
Можна все проспати.
І рідну мову -- а вона у нас одна.

Чому замовкли, сестри і брати?
Так меншає джерел живого слова.
Не будь манкуртом – рідне бережи!
Як стулимо вуста – замовкне мова!

А Маркіян збудив, додав снаги -
Цілющої води живого слова.
Щоб рідну мову мали на віки,
Він без вагань віддав себе самого.

лютий 2011

Четыре тыщи лет тому
В Шумере
Пишу тебе письмо
На клинописной,
Стремительно твердеющей табличке.
Еще бы - по такой-то по жарище!

Я тороплюсь сказать тебе, послушай,
Что я люблю тебя все также нежно,
И жизнь моя затем и длится, чтобы
Послать тебе письмо, что ты любима.

В P.S. я прилагаю список правил
Хранения кормов для канарейки,
Два способа очистки ожерелий
И два рецепта молодости кожи.

Но главное - хочу к тебе приехать,
Чтоб наша страсть так быстро созревала
И так же вечно сохраняла свежесть,
Как эта нетяжелая табличка.

2009

В инакий век чему б откуда взяться?
По смерти взятки гладки? Нет, постой.
И целый ряд суровых рекламаций
Шекспиру предъявляет Лев Толстой.

Что весь итог лихого фестиваля
Совсем иначе мнится поутру.
Что вкупе несчастливцы и канальи
Совсем не учат свету и добру.

Что в вихре грез о залихватском бреде
Был копьеносец на руку нечист.
Отчаянным развитием трагедий
Так недоволен зрелый моралист.

А что Шекспир? Осадки свесив свыше,
Небесных таинств выглянув за край,
Чего видать? Какой-то барин пишет
О войнах и о мире? Ну, пускай.

2009

я побачив планету Земля
утаємничену і тремтливу
в космічних вихорах
вона стала іншою
стали видимі
лише
безсмертні речі
дерево
оселя
вітер


* За картиною Валерія Франчука

Сиреною співучою над Сциллою
Твоя мелодія поета зачаровує.
Милуюсь я спокусою і силою
Ідеї, що фонеми відсотковує.

Стаю перед тобою на коліна я,
Твоєї милості прошу – аудієнції,
Бо чую, як несе мене билиною
За течією ліро-квінтесенції.

Ти явище, не вивчене наукою,
Що називаємо її психіатрією,
Явись мені - молюсь і лобом стукаю
У ейфорії дотику із мрією.

Прозоросте! О, будь мені опорою,
У милозвучності моєю панацеєю…
Луною відповідь: «…і станеш хворою
У психлікарні білою лілеєю…»

-На всій землі єдина мова,
Душа одна, одні уста,
Тож вежі нашої будова
Легка напрочуд і проста.

Понавипалювали цегли,
Давайте ввись, у небеса !..
Мужі тоді були дебелі,
У м’язах - міць, в очах - яса .

Поглянув Бог із високóсті,
Аж пнеться люд в його житло,
Не те щоб радісно у гості, -
Собі на славу чинить зло.

На їхню працю непривітну
Він сміле рішення прийняв,
Тодішні букви алфавіту
У їх думках перемішав.

Без тями кинувши будову,
Розбрівся світом Вавилон,
Несýчи з жахом іншу мову
Інакшим сторонам в полон.

Так появились мови різні.
І наша теж із них одна.
В ній серцю звуки милі, ніжні,
Чудесна духу глибина!

Та прийде час, постануть знову
Такі собі мулярчукú *
І воєдино люд і мову
Єднатимуть усе - таки.

Той час далекий, мій читачу.
Тож зараз, поки є ще час,
Плекаймо мову нашу зрячу,
Щоб тьма не полонила нас.

мулярчуки* (масони), буквально - мулярі.

21.02.11.

Як з розірваного намиста
Котяться намистини:
Одна – в нірку,
Інша – в дірку,
Третя – в павутину;
Та – від страху –
Аж під шафу,
Та – під п’ятку,
Та – в підкладку…
Котяться, намистини, котяться,
Не зібрати…

Розірвали – не зуміли
Всім щоб – поділити.
Котяться – аж ген із хати –
За безцінок -
Вагони з житом…
Вагони з цукром…
Вагони з хлібом…
По рейках гарячих.
Котяться сподівання, котяться
Під хвости собачі.

Розірвали – позбирали
Намистини рачки:
Хто – заводик,
Хто – колгоспик,
Хто - собі на дачку;
Хто – в кишеню,
Хто – у жменю,
Всім – по намистині…

Котиться, народ, котиться,
Відтоді – й донині:
Хто – без толку,
Хто – на голку,
Хто – у горловину…
Хто – в палату,
Хто – за грати,
Хто – у домовину…
Хто – у ліжко,
Хто – в підніжки,
Хтось - і в емігранти…

Котяться, намистини, котяться, -
Хто зібрав би?…

Обожнення не буде. Я – без крил.
Координую рухи – по падінні...
Наш мікрокосм завбачливо твори,
Сади бузок і... розмальовуй стіни.

Запрошувала в казку, але ж ти
Не віриш у інжир на гілці туї.
Моє кохання – довгий серпантин.
Моя зневага – то шпаркий Везувій.

Мене боготворити? Можна... Ні!
Ти біля мене спи – рахманний, ситий,
А я тектиму на світила німб -
Щоб в кратер напівсонний сліз улити.

Й тоді розквітне і... зів"яне день.
Тоді – по землетрусі – вкотре впевню:
Світ - нерушимий: чай із каркаде,
В оправах із лози верцадла, первні...


2005

У „Мéтро” я корівку вибирала –
З м’якого хутра, з поглядом веселим.
Вже іграшок огрійливих чимало.
Я прикрашаю всі кутки оселі.

Обрала найгарнішу, та й лишила
Її, наївну, на полиці з милом...
Отак мене – довірливу, красиву –
Лишив юнак біля старої сливи.
Він кликав за собою в невідоме,
На шибі малював травицю прерій...
Він розчинився, мов краплина крові, –
У каві, як між айстрами – метелик!

Несу банани, сир, сиру пулярку...
Таке м’якеньке прізвище – Кошанська.
Бурчала мати хлопця: „...окуляри...” –
І не лишила на кохання шансу.

...І прерії побачила, і море,
Та не сказав мені Кошанський „Sorry”.
Чехословацькі лінзи рік носила...

Вертаюсь по корівку ту – щосили!


2009

Ти цілющим дощем мою душу окропиш – прокинусь
Я од сну віковічного, силу свою відновлю,
Потече тілом глиняним, зліпленим поспіхом Кимось,
Твоя кров, що подібна вину...

Ти загорнеш мене у полотнища білого шовку,
Щоб невинна душа не зазнала завчасно спокус,
І я буду з тобою такою, як ти хочеш, поки,
Я до Нього не повернусь...

Коли звуки вкладаються спати
за вікнами дерев’яними,
І патьоки на склі, наче рани,
мороз затягує,
Над містами і селами,
горами і океанами
Творить ніч непроглядна
свою праадамову магію.

Творить сни і видіння,
і слово не ділить надвоє,
І з-під рук піаніста
вихоплює імпровізації,
І на всі ліхтарі
снігу понавигадує,
І на лави, й дахи,
й вузлуваті акації.

Ніч виводить дива.
А мені до остуди тривожно, мов
Щось незриме чекає
хвилини своєї врочистої.
Як багато я хочу:
щоб хліба було на кожного
І на кожного щоб
води не забракло чистої.

Щоби стачило дружби –
як не любові – до старості,
І спокійного сну –
і для бідного і для заможного.
Та в шалені часи,
вихолощені до ненависті,
Лиш по декілька куль –
про всяк випадок – є на кожного.
17.02.11

не тут
не туди
не така
не спіткнися
не вийди із кола
крила літа
а чи літака
замикають
пунктир виднокола

не так
не із тим
просто не
життя
а лише існування
так і світ тебе
обмине
чи для того
прокинулась зрання

не сумуй
не янчи
не гніви
вищі сили
своїм небажанням
бо тоді
не розтануть
сніги
темна ніч
не зітреться світанням

21.02.11

Я хотів би, щоб мій будинок
Огорнувся зеленим плющем
І щоб вікна були закриті
І для сонця, і для поем.

Я хотів би відкрити душу
Але знаю, що зроблять смітник.
Хай замерзне – зігріти не можу
Адже зломлений гострий сірник.

Я хотів би сміятись самотньо
А не тільки при зграї чужих.
І утік би від власних пародій.
Та зламався не тільки сірник...

Я хотів би у дзеркалі пляму
В небі – янгола, в землях – зерно.
У собі я вже викопав яму.
І залишив у ній бите скло.

І на дні буду дихати важко,
Буду гратися шматтям зі скла.
А незграбно скривавлені пальці
Не помічу. В них крові нема.



8.01.2010.

Я не мастак в підривній справі,
зростав у мирніїй державі
(всім так здавалось, і мені),
не навчений стрілять по людях,
та хай цей вірш убивцям буде,
як смертний вирок в Суднім Дні.

Бо серце, неспроможне вбити,
картеч готове зарядити
й пижом прокляття заліпить,
щоби скарати всіх злодіїв,
насильників, убивць і гнівом
до смерті їх приговорить.

Щоби очиститись від бруду,
брехні, обману і облуди -
піду на гріх, згорю в вогні.
Я підірву разом з собою
цей світ неправди, мордобою,
щоб згинув, як в страшному сні.

Та не тротилом і не толом -
а підірву його я словом,
щоб зник навік зловіщий слід.
Щоб вибух знищив метастази
тої бандитської зарази -
я підірву цей грішний світ!



2011р.

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

2008

В обіймах у тебе все важче ховатись мені.
Життя невблаганне – тікає у зрілість і спогад.
В обіймах все важче. І рідко, і холодно. Ні,
нічого не змінюй. У мене є сили ще поки
лишатися жінкою. Попри реальність і світ,
який переповнив життя чоловічим безсиллям.
Ти гарний у міру і добрий, і щирий, і сильний,
але від твоєї рішучості кидає в піт –
відсутня вона. Ані тіні, ні згадки давно
твого чоловічого я… Добре – маю обійми.
Ілюзія щастя надвечір, як морок, обійме.
Великий екран на стіні - чоловіче кіно.

Голубою водою минуле
Промайнуло, пробігло, спливло.
І душа переповнилась мулом,
Як забуте людьми джерело.
Та поверхня її, наче люстро,
Відображує колір і рух.
Вирізняє – де повно, чи пусто,
Відчуває життя все на дух.
Нерозсудлива, чиста, тривожна,
Неприкаяна, наче я сам, -
Вона пісня моя подорожня
І довічний єдиний мій храм.
Довіряю лиш їй своє сутнє
Не вагаючись, щиро, сповна.
Углядаюся нею в майбутнє
І зникає в душі мілина…

Туманна осінь пожирає думки
І вирватись зможе не кожна.
А в мозку вже роєм живуть хробаки
Повіки болять і кричати не можна.

Та серце все рветься, хоче літати
Для когось воно цілий світ.
А ти лиш спробуй того розпізнати
Того, хто розтопить цей лід.

Білі стіни скупої палати
Гнітять тобі душу чимраз
І хочеться звідси тікати
Крізь білі колони терас.

Та сковує рухи німа пустота,
Суглоби ламає від болю
Вже трапилось так,що навкруг темнота
І хочу напитись любов'ю.

Поглине мрії реальність жорстока
Розіб'ю її священним мечем.
І лава гаряча стрімкого потоку
Ввірветься в кімнату священним вогнем.
Жовтень,2010

Стільки болю і сліз, стільки мороку й крові,
Загублених душ, самогубців сердець
І годинника стрілки нервові
Сповіщають мене про кінець.

Чорний сніг, іржаві ставні
Скриплять і ріжуть серце живе.
Потоки болю – сурми давні
І вхід до пекла Цербер стереже.

До раю немає дороги.
Всі стежки смолою залиті.
Мушу оббивати пекла пороги
І чекати тієї миті.

Миті, коли з'явишся ти.
Поштовху, що спонукатиме жити,
Струску мозку, впавши з висоти
І інфаркту від пізнання любити.

Уламки ілюзій, сплави матерій
Двобій із собою не на життя.
Та душа непідвладна критерій
Настав той час каяття.
29.01.2011

Відрізки болю, охоплені жахом кохання.
Відбитки ілюзій,розтерті на запрілому склі.
Відголоски бажань і серцевих м`язів стискання
Переповнюють тіло в синій імлі.

Смутку цвітіння думки полонило
Змієм підступним до серця обман.
Смак недовіри воно відродило
Розмита свідомість, мов ранковий туман.

Дотик рук на розпеченій шкірі
Струмом у кров почуття.
Втоплені мрії в страшній недовірі.
Моральна безвихідь несе в забуття.

Крихка підсвідомість розчинилась в бажанні
І тінь твоїх губ помре в небутті.
Це не поезія і не зізнання,
Лиш самотні думки - присвята тобі.
1.02.2011.

І той,
хто зціловує сльози з очей,
хто ніжність плекає
в розпачливих пальцях,
кому,
як безногий жебрак на асфальті,
душа моя зболена душу пече;
і той,
хто акордом знервованих струн
примушує пам’ять
зіп’ятись навшпиньки,
смичком, ледь здригнувшись,
торкнутися скрипки -
і - лихом об землю,
як циган-хитрун;
і той,
хто один мені - батько і син,
невінчаний муж мій,
зворушливий лицар,-
невже він мине?
спопеліє в зіницях?
Лиш спогадів жменю
жбурне навздогін...

1998

Хортица, святая Запорожья земля,
Духовная святыня Киевской Руси.
Хортица - родная матушка,
Хортица - колыбель козачества.

Хортица, Хортица вольная,
Благославенны души козачества.
По Воле Всемогущего Отца,
Едины дети, а вера,
Вера Православная.

Хортица,Хортица,
Крепче стали плоть козака.
Душа, хранима мудростью небес,
Чистота нежности - Хортица, Хортица.

Жизнь, Любовь, Покой
Родной матушки земли,
Берегут благословенные сердца-
Святого Духа Сыновья и Дочери.

2007-2011г.

Зім’ятий шарф.
Як тихо ниє рана.
Тупцює кіт.
До ранку –
П’ять годин.
Твоя рука –
Холодна
І жадана.
Моя нудьга
Під зморшками
Гардин.

Кипить вода.
На кухні
В’ється квітень.
-Тобi болить?
У шибки
Б’ється дощ.
Сліпа любов
Приречена
Боліти.

І я також…
20.02.2011

невиднява. за іншими лечу.
прощальне коло понад рідним домом.
і сум важкий, і неземна утома,
немовби випила ріку плачу.
зникає голос, дихання судомить.

під вією - карання, не сльоза,
впадуть дощі, ніхто і не дізнає -
росла зерниця повна слави й таїн.
та шашіль потай серце підгризав,
щоб винести, мов обірник зі стаєнь.

дуплавий стовбур, голий, потемнів.
колись буяло те штурпаччя дубом.
і привид роду. сам себе не любить,
а покручів приймає за синів.
торкаюся кори, гай, зашкарубла,

черства, байдужа. обійму – прощай...
і чи здалося, ворухнувся корінь,
і якось дивно струсонуло гори,
вп'ялось у скибу рало орача.
і чути стало, як земля говорить.

2011 р.

Заблукало життя між жовтавих кульбаб,
Обірвалася хмара, повисла на груші.
Я дивлюся на світ жовтим зором раба.
Я не знаю, що значать слова й боротьба.
Всі завмерли в чеканні нечуваних зрушень.

А низенька ще тінь атакує асфальт,
Із жагою мистецтва стискаючи крейду.
Розтинає країну минуле навал.
Крізь малого життя ніжнотонну вуаль
Пробивається критик теорії Фрейда.

В тебе збиті коліна. До блідості щік
Ти малюєш асфальт. Грім ударить дверима.
Гострим спалахом блискавки зникнеш мерщій.
Зі щетини асфальту змивають дощі
Білі залишки посттеатрального гриму…

2011

Пародія

Ми з тобою два генерали,
Нам потрібний швидкий бліц-кріг.
Ти – мов пень… А у мене скали…
Що то в тебе видніє, ріг?
Обіцяю – ласкáва буду.
Лиш не супся, і брів не хмур.
Я, звичайно, не з Голівуду,
Та сховається й Демі Мур!
Напролом так не треба… зразу…
Трохи пристрасть свою вгамуй.
Ще запаришся до …екстазу,
Як плавець, що заплив за буй.
Вже противитися несила,
Я пантера – не ніжний звір!
Почекай – закушý вудила,
Ти готовий злетіть до зір?..
Ще б відсунув подалі вазу,
Налаштуйсь, абстрагуйсь від справ…
О! Нагайку бажаєш? Мáзо?
З виду скромний – ну хто б сказав?
Ти надіявся – добра фея
До фантазій додасть таки?
Я – податлива Галатея,
І – як глина! Ліпи, ліпи!..

…Ще поезій читали томик,
Все даремно – коньяк, шансон…
Перевірила – просто гномик,
А хвалився – Пігмаліон…


20.02.2011

Заплакана, налякана. Та ні,
не плач, маленька – березень – не більше.
До шлюбу рано. Звуть лише до віршів,
в русалчині й поетові пісні.
Не бійся. Одягнися в пелюстки
підсніжників. Зніми важкі тумани.
Оно дивись юнак, неначе п’яний,
чекає твого запаху, руки.
Заплакана. Не бійся. Перший крок
страшить лише уперше – сміливіше.
Чекає світ на сонце і на вірші,
на пісню і народження зірок.

Що принесеш мені ти, новий день? -
Влетиш у серце подихом натхнень,
В своїх долонях ніжно обіймеш,
Чи кинеш знов у згарища пожеж?

Зійде зоря, і тепле світло дня
Осяє душі тих, хто навмання
Ідуть в пітьмі пустелями світів,
Забувши навіть істини прості.

Хай новий день ці душі окриля,
І заколосять душі, мов земля,
Що благодатним сититься дощем,
І віднайдуть дорогу до прощень.

Ранкове сонце пестить новий день,
А він проллється зливою пісень
На всі тони, октави й голоси -
На нас, що молять Господа "Спаси!"...

Радію я тобі, мій новий день,
Іде душа стежками одкровень
Вже не наосліп і не навмання -
На голос Неба, світло цього дня!

День – очорнила.
Ніч – мов чорнило.
Сни на папері.

Північ – причинна.
Місяць – дитина.
Запах у двері –

неба – чи лісу?
Дерево – списом
місяць проколе.

Небо – мов очі
грізно-пророчі:
що там довкола?

Я стою на пероні прощальних сонет і віршів,
І лиш осінь виводить мене із цієї задуми,
Я вслухаюсь у пісню померлих навік комишів,
І виводжу сльозою по досі не видимих струнах.
Я гукаю до поля, гукаю до неба: "Спиніть!
Хай же дармо не рвуться натягнені працею струни.
Нам тепер дорога всяка ясність, кожнісінька мить,
Хай же вас не тривожать ніколи незнанії сурми".

За туманами - сонце. За ніччю знов день і знов сміх.
Я відходжу в минуле, не чувши веселих казок.
Я була лиш своя, та у віршах ділилась для всіх.
Я жила лиш для вас, і для вас я зробила цей крок.
Буде світ. Може, ви ще згадаєте досі незнане?
І побачите край, що героями здавна пашів.
Я закрита у собі, ніколи й ніким не пізнана.
Я стою на пероні прощальних сонет і віршів.