Я не мастак в підривній справі,
зростав у мирніїй державі
(всім так здавалось, і мені),
не навчений стрілять по людях,
та хай цей вірш убивцям буде,
як смертний вирок в Суднім Дні.

Бо серце, неспроможне вбити,
картеч готове зарядити
й пижом прокляття заліпить,
щоби скарати всіх злодіїв,
насильників, убивць і гнівом
до смерті їх приговорить.

Щоби очиститись від бруду,
брехні, обману і облуди -
піду на гріх, згорю в вогні.
Я підірву разом з собою
цей світ неправди, мордобою,
щоб згинув, як в страшному сні.

Та не тротилом і не толом -
а підірву його я словом,
щоб зник навік зловіщий слід.
Щоб вибух знищив метастази
тої бандитської зарази -
я підірву цей грішний світ!



2011р.

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

2008

В обіймах у тебе все важче ховатись мені.
Життя невблаганне – тікає у зрілість і спогад.
В обіймах все важче. І рідко, і холодно. Ні,
нічого не змінюй. У мене є сили ще поки
лишатися жінкою. Попри реальність і світ,
який переповнив життя чоловічим безсиллям.
Ти гарний у міру і добрий, і щирий, і сильний,
але від твоєї рішучості кидає в піт –
відсутня вона. Ані тіні, ні згадки давно
твого чоловічого я… Добре – маю обійми.
Ілюзія щастя надвечір, як морок, обійме.
Великий екран на стіні - чоловіче кіно.

Голубою водою минуле
Промайнуло, пробігло, спливло.
І душа переповнилась мулом,
Як забуте людьми джерело.
Та поверхня її, наче люстро,
Відображує колір і рух.
Вирізняє – де повно, чи пусто,
Відчуває життя все на дух.
Нерозсудлива, чиста, тривожна,
Неприкаяна, наче я сам, -
Вона пісня моя подорожня
І довічний єдиний мій храм.
Довіряю лиш їй своє сутнє
Не вагаючись, щиро, сповна.
Углядаюся нею в майбутнє
І зникає в душі мілина…

Туманна осінь пожирає думки
І вирватись зможе не кожна.
А в мозку вже роєм живуть хробаки
Повіки болять і кричати не можна.

Та серце все рветься, хоче літати
Для когось воно цілий світ.
А ти лиш спробуй того розпізнати
Того, хто розтопить цей лід.

Білі стіни скупої палати
Гнітять тобі душу чимраз
І хочеться звідси тікати
Крізь білі колони терас.

Та сковує рухи німа пустота,
Суглоби ламає від болю
Вже трапилось так,що навкруг темнота
І хочу напитись любов'ю.

Поглине мрії реальність жорстока
Розіб'ю її священним мечем.
І лава гаряча стрімкого потоку
Ввірветься в кімнату священним вогнем.
Жовтень,2010

Стільки болю і сліз, стільки мороку й крові,
Загублених душ, самогубців сердець
І годинника стрілки нервові
Сповіщають мене про кінець.

Чорний сніг, іржаві ставні
Скриплять і ріжуть серце живе.
Потоки болю – сурми давні
І вхід до пекла Цербер стереже.

До раю немає дороги.
Всі стежки смолою залиті.
Мушу оббивати пекла пороги
І чекати тієї миті.

Миті, коли з'явишся ти.
Поштовху, що спонукатиме жити,
Струску мозку, впавши з висоти
І інфаркту від пізнання любити.

Уламки ілюзій, сплави матерій
Двобій із собою не на життя.
Та душа непідвладна критерій
Настав той час каяття.
29.01.2011

Відрізки болю, охоплені жахом кохання.
Відбитки ілюзій,розтерті на запрілому склі.
Відголоски бажань і серцевих м`язів стискання
Переповнюють тіло в синій імлі.

Смутку цвітіння думки полонило
Змієм підступним до серця обман.
Смак недовіри воно відродило
Розмита свідомість, мов ранковий туман.

Дотик рук на розпеченій шкірі
Струмом у кров почуття.
Втоплені мрії в страшній недовірі.
Моральна безвихідь несе в забуття.

Крихка підсвідомість розчинилась в бажанні
І тінь твоїх губ помре в небутті.
Це не поезія і не зізнання,
Лиш самотні думки - присвята тобі.
1.02.2011.

І той,
хто зціловує сльози з очей,
хто ніжність плекає
в розпачливих пальцях,
кому,
як безногий жебрак на асфальті,
душа моя зболена душу пече;
і той,
хто акордом знервованих струн
примушує пам’ять
зіп’ятись навшпиньки,
смичком, ледь здригнувшись,
торкнутися скрипки -
і - лихом об землю,
як циган-хитрун;
і той,
хто один мені - батько і син,
невінчаний муж мій,
зворушливий лицар,-
невже він мине?
спопеліє в зіницях?
Лиш спогадів жменю
жбурне навздогін...

1998

Хортица, святая Запорожья земля,
Духовная святыня Киевской Руси.
Хортица - родная матушка,
Хортица - колыбель козачества.

Хортица, Хортица вольная,
Благославенны души козачества.
По Воле Всемогущего Отца,
Едины дети, а вера,
Вера Православная.

Хортица,Хортица,
Крепче стали плоть козака.
Душа, хранима мудростью небес,
Чистота нежности - Хортица, Хортица.

Жизнь, Любовь, Покой
Родной матушки земли,
Берегут благословенные сердца-
Святого Духа Сыновья и Дочери.

2007-2011г.

Зім’ятий шарф.
Як тихо ниє рана.
Тупцює кіт.
До ранку –
П’ять годин.
Твоя рука –
Холодна
І жадана.
Моя нудьга
Під зморшками
Гардин.

Кипить вода.
На кухні
В’ється квітень.
-Тобi болить?
У шибки
Б’ється дощ.
Сліпа любов
Приречена
Боліти.

І я також…
20.02.2011

невиднява. за іншими лечу.
прощальне коло понад рідним домом.
і сум важкий, і неземна утома,
немовби випила ріку плачу.
зникає голос, дихання судомить.

під вією - карання, не сльоза,
впадуть дощі, ніхто і не дізнає -
росла зерниця повна слави й таїн.
та шашіль потай серце підгризав,
щоб винести, мов обірник зі стаєнь.

дуплавий стовбур, голий, потемнів.
колись буяло те штурпаччя дубом.
і привид роду. сам себе не любить,
а покручів приймає за синів.
торкаюся кори, гай, зашкарубла,

черства, байдужа. обійму – прощай...
і чи здалося, ворухнувся корінь,
і якось дивно струсонуло гори,
вп'ялось у скибу рало орача.
і чути стало, як земля говорить.

2011 р.

Заблукало життя між жовтавих кульбаб,
Обірвалася хмара, повисла на груші.
Я дивлюся на світ жовтим зором раба.
Я не знаю, що значать слова й боротьба.
Всі завмерли в чеканні нечуваних зрушень.

А низенька ще тінь атакує асфальт,
Із жагою мистецтва стискаючи крейду.
Розтинає країну минуле навал.
Крізь малого життя ніжнотонну вуаль
Пробивається критик теорії Фрейда.

В тебе збиті коліна. До блідості щік
Ти малюєш асфальт. Грім ударить дверима.
Гострим спалахом блискавки зникнеш мерщій.
Зі щетини асфальту змивають дощі
Білі залишки посттеатрального гриму…

2011

Пародія

Ми з тобою два генерали,
Нам потрібний швидкий бліц-кріг.
Ти – мов пень… А у мене скали…
Що то в тебе видніє, ріг?
Обіцяю – ласкáва буду.
Лиш не супся, і брів не хмур.
Я, звичайно, не з Голівуду,
Та сховається й Демі Мур!
Напролом так не треба… зразу…
Трохи пристрасть свою вгамуй.
Ще запаришся до …екстазу,
Як плавець, що заплив за буй.
Вже противитися несила,
Я пантера – не ніжний звір!
Почекай – закушý вудила,
Ти готовий злетіть до зір?..
Ще б відсунув подалі вазу,
Налаштуйсь, абстрагуйсь від справ…
О! Нагайку бажаєш? Мáзо?
З виду скромний – ну хто б сказав?
Ти надіявся – добра фея
До фантазій додасть таки?
Я – податлива Галатея,
І – як глина! Ліпи, ліпи!..

…Ще поезій читали томик,
Все даремно – коньяк, шансон…
Перевірила – просто гномик,
А хвалився – Пігмаліон…


20.02.2011

Заплакана, налякана. Та ні,
не плач, маленька – березень – не більше.
До шлюбу рано. Звуть лише до віршів,
в русалчині й поетові пісні.
Не бійся. Одягнися в пелюстки
підсніжників. Зніми важкі тумани.
Оно дивись юнак, неначе п’яний,
чекає твого запаху, руки.
Заплакана. Не бійся. Перший крок
страшить лише уперше – сміливіше.
Чекає світ на сонце і на вірші,
на пісню і народження зірок.

Що принесеш мені ти, новий день? -
Влетиш у серце подихом натхнень,
В своїх долонях ніжно обіймеш,
Чи кинеш знов у згарища пожеж?

Зійде зоря, і тепле світло дня
Осяє душі тих, хто навмання
Ідуть в пітьмі пустелями світів,
Забувши навіть істини прості.

Хай новий день ці душі окриля,
І заколосять душі, мов земля,
Що благодатним сититься дощем,
І віднайдуть дорогу до прощень.

Ранкове сонце пестить новий день,
А він проллється зливою пісень
На всі тони, октави й голоси -
На нас, що молять Господа "Спаси!"...

Радію я тобі, мій новий день,
Іде душа стежками одкровень
Вже не наосліп і не навмання -
На голос Неба, світло цього дня!

День – очорнила.
Ніч – мов чорнило.
Сни на папері.

Північ – причинна.
Місяць – дитина.
Запах у двері –

неба – чи лісу?
Дерево – списом
місяць проколе.

Небо – мов очі
грізно-пророчі:
що там довкола?

Я стою на пероні прощальних сонет і віршів,
І лиш осінь виводить мене із цієї задуми,
Я вслухаюсь у пісню померлих навік комишів,
І виводжу сльозою по досі не видимих струнах.
Я гукаю до поля, гукаю до неба: "Спиніть!
Хай же дармо не рвуться натягнені працею струни.
Нам тепер дорога всяка ясність, кожнісінька мить,
Хай же вас не тривожать ніколи незнанії сурми".

За туманами - сонце. За ніччю знов день і знов сміх.
Я відходжу в минуле, не чувши веселих казок.
Я була лиш своя, та у віршах ділилась для всіх.
Я жила лиш для вас, і для вас я зробила цей крок.
Буде світ. Може, ви ще згадаєте досі незнане?
І побачите край, що героями здавна пашів.
Я закрита у собі, ніколи й ніким не пізнана.
Я стою на пероні прощальних сонет і віршів.

Слова лякались блискавки і грому,
Слова боялись щирості душі.
І мокра, я під дощиком додому
Іду, з калюж зриваючи вірші.
А кожен крок для мене - виблиск неба,
Який ніхто узяти не посмів.
Нехай цей вітер занесе до тебе
Мої травневі сплакані пісні.

І знову - безліч списаних сторінок,
І знову - двісті схоплених думок.
А за вікном розмножився барвінок,
А за вікном родив життя струмок.
Не можна на щось добре не чекати –
Надія все-таки не помира.
Виходить тихо смуток із кімнати,
Бо вже пора, бо вже, бо вже пора.
І байдуже, що діється навколо,
А дим в кімнату радісно несе.
Я знаю, що тебе побачу скоро
І що оце закінчиться усе.

Не вій вітер, не грій сонце, всі потуги марні
По степах, по українських йдуть вояки славні.
Йдуть безстрашно понад Дніпром, впевнені, сміливі,
Попід ними коні скачуть, сильні, норовливі.
У руках мечі свободи, захисту і права,
Для вкраїнського народу – це єдина справа.
Захистити вже померлих та тих, що невинні,
Бо сучасні люди щедрі та живучі сильно,
Бо сучасні люди вміють добре рахувати
І практично нема чого і їх захищати.
Підриваються і мерзнуть, гинуть у завалах…
Поминать свічками душі – то велика справа.
Оголошувать про злочин, бути об’єктивним,
Це нелегко, коли в Раду не пускають пильні.
Це нелегко простих людей за носа водити
Щоб вони могли в політиці усе пропустити.
Не вій вітре, не гни лози і ти не побореш,
Як судилося прожити те не переробиш.
Як судилось Україні раю не пізнати,
То ти хоч плач, хоч танцюй, а щастя не мати.

2009 р.

В холодном поту и с грузом на плечах,
В бездонную ночь на звездных огнях,
Застегнута в шаль, и с голой главою
Сквозь соль и позор проходит печаль.
Она поднимает буран за собою,
Сжигает мосты и рушит дома,
Берет она приступом, измором, боем
И добрые й злые людские сердца.
Она засевает плодородную ниву,
Где всходы становятся горькими муками,
Она не приносит надежды счастливым,
А дарит несносную боязнь разлуки им.
Печаль не жалеет, не знает покоя
И все подливает в огонь капли масла,
Печаль измеряется только душою
И только душа навсегда в ее власти!

2007 г.

Любовний трикутник – буває й таке,
Трикутник-безкутник, ланцюг круговерту,
Де люблять і вірять та брешуть відверто
І просто не знаєш, коли це мине.
Один – смолоскип, запалює душу,
Жагу викликає і серце ятрить,
Але це життя крізь нього летить,
Він звик жити вільно й нічого не мусить.
Один, наче промінь, теплом зігріває,
Але у душі не може пригрітись,
Він просто дарує, бажає любитись,
Та певно у ньому чогось та немає.
А третій, як третій, звичайний такий,
В душі викликає точкові заряди,
Щось хоче, щось може – тим він і радий,
Щось має, щось ні – легкий і простий.
Життя круговерть, неспинна, незмінна,
Хтось має усе, хтось останнє втрачає
І як обирати – ніхто те незнає,
Як доля розсудить, воно не відмінне.

2008 р.

Прогавиш перший сон, а кожен другий –
Уже не той, і не наздоженеш.
І ніч у сон не хоче пригорнути,
З собою взяти втомлену мене.

І все вже пропливає поза мною,
І навіть – що в мені… Так наяву
За ніччю в ніч безшумною ходою
Проходять сни, в яких я не живу.

Безповоротно, байдуже, за обрій…
Найкращий мій, - і той повз мене стлів.
А в ньому ми – і радісні, і добрі,
І нам не треба хліба і землі.
19.02.11

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами й священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.
2010

Мембрани пам‘яті вібрують наче мушлі,
Несуть столикі гості стоси літ пожухлі,

Муляють роки спопелілі ранки,
Сміються Мойри — вічності коханки.

У кроках літа — гомін осені,
В твоїм волоссі — зими провесінь.

Ірієм відцвіли очей закличні зови
Мов жмуток листя в синім морі,

Ріднить щомиті світ мене з тобою,
Я чайка, що літає над водою…

За небом — край, за брамою долання,
В глибинах, зріють овочі кохання.

Міцніє сталь у погляді відваги,
Нема в прийдешнім вороття
Лиш тлінь. І жага, жага…

Міліє стежка обрію
В смарагдовім світанку слави,

Горять розшерхлими устами
Слова похвали ангелам,
Як Він устав. Вони — злітали.

Сірим криком набрякло місто.
Ні за спухлого душу – гине.
Люди з плоті його виймають
По цеглині.

У бетон заталують бруди,
Замість чорний граніт плекати.
Чорний біль затамують груди –
Біль утрати…

Тих скарбів, що були під ногами,
Що віками твердо лежали
І блищали, як чорні коралі –
Враз не стало.

2009

Камінь, тяжкий від води, піднімаю із дна.
Він перевтілиться, висхне - і сутінним стане.
Він - як зернина. Озерність його - з празерна.
З передзнання сокровенного. З вирви нірвани.
Хочу той камінь знемовити, переректи.
Хочу посіяти в серце, а серце спинити.
Люблю тебе аж до болю... Бо видихнув ти:
- Камінь тяжкий від води, але легший за квіти.

Я пишу зеленими рядками,
Що бриніли звуками пісень.
Чуєш, чуєш шепіт листя, мамо?
Це тобі вибрунькується день.
І всміхнеться синьооке літо,
Липоцвіт спускаючи човном.
Чуєш, мамо, знов радіє жито
Жовтим небокраєм за селом?
Гори знов засіються по далі,
Липнучи верхами в небозвід.
Чуєш, мамо, зірочки печалі
Залишають шляху білий слід?

Серце закрите в раму.
Ночі сумне виття.
Не відпочинеш, мамо,
Поки бринить життя.
Все біля нас непевне.
Усміх? Усмішка? Ні.
"Я допоможу", - ревно
Серце золить мені.
Мамо, для тебе раю
Я простелю крило.
Другого ще немає
(Мабуть, не відросло).

Рідна мати моя, вишиванка на сонця долоні
Заяскрава для нас. І без хрестиків в'яжеться рай.
Я присяду дощем― не зганяй лиш мене з підвіконня.
Ти пробачить - пробач, але вже ні про що не питай.
Вірний вітер зими перетворить мене у людину,
Ну, а сонце на мить утече і своїм язиком
Злиже білу сльозу, а для тебе загубить дитину.
Рідна мати моя, прочитай мене першим рядком..

Фарби змішує лютневий вечір,
Сніг у сутінках - як молоко,
Поглина зорю, мов жар у печі,
Лісового "попелу" наскок.

Білий колір темінь ця не витре,
Лиш його розчинить звідусіль,
Хміль я п"ю холодного повітря,
Наче фіолетовий кисіль.

Ніби йогурт - з молоком чорниця -
Тільки в ньому солоду нема.
Ох, яка химерна чарівниця -
Світляків родзинками іскриться -
В чорносливній темряві зима.

19. 02. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Зелені штори на кусочках неба,
закритий світ від доторків німих
Мені тебе так сильно зараз треба
Пршепочи *пробач* і обійми.

Бракує слів, бракує теплих фраз
і з памяті запущених моментів,
стираю сльози із малих образ
для усмішок майбутніх компліментів.

Шукаю поглядом проміння золотого
погріти руки від самотності обійм,
а нишком мрію про відкритість того,
що так шалено полюбити вмів.

Холоне чай ще ненадпитий мною,
мовчить мобільний, абонент не спить.
Я понад міру захопилась грою
Мені б ще раз по рівнях всіх пройти.

Грозить гілок прачорна свастика.
Паркану лінії скісні.
Мов на малюнку першокласника,
Летить униз лапатий сніг.

На рукавичку білу дівчинці
Кладе пухнасту лапку пес.
І тільки ми, неначе біженці,
Йдемо від світу, що воскрес.

У співжитті полону з волею,
Де за горою ліс принишк,
Зіниці болісно проколює
З-під снігу кров горобини…

2011

Каганець – тремтливий ліхтарик
напише ноти-чуття,
неначе старенький скрипалик
до ранку тужно загра.
І вижене місяць на небо,
розчахне віконницю...
Жаль, скрипковий ключ не поверне
тебе – мою молодість.


2011 рік

Україна – духовна пустеля.
Ненажерності дують вітри.
Влада має народ свій за челядь,
Пораховану на раз _ два _ три.

Їй би тільки не втратить портфелі
І, неначе з азартної гри,
Перти гроші на срібній тарелі
У свої надто скромні двори.

А які в них словесні дуелі!
До дебатів там справжні майстри,
Без рахуби для вух вермішелі
В синьо – жовтих сумах з мішури.

Та чи людям від їх язика
Є хоч мізерна користь яка?

2011

Ріка, до якої говорить мудрець, засинає.
Зростається тім'ячко небу, бо то немовля.
В найдовшій дорозі - між сном про Синай і Синаєм -
Рятуються часом піщаним душа і земля.
Суха повсякденність любові. Втрачаючи мову,
Оту попередню, а в іншій вмирати росту.
Душа - ніби чаша, наповнена знову і знову
Піском по краплині, по істині, по наготу...

Смерть, з якої почнуся, в яку упаду
Не зупинить дерев у моєму саду,
Чорно-біло-червоних, крислатих,
Над якими так легко літати,
Тихо-тихо хотіти.. Чи я це? Чи я?
В цьому досвіді світу - твоя-нічия
Чорно-біло-червона птиця
І клепсидра, якій не спиться.

Привіт, Коханий мій, привіт!
В моїм вікні біліє світ,
Все запорошує зима,
Твої сліди сховав туман.

Вітри холодні дмуть і дмуть,
Думки навіюють сумні...
Така любові дивна суть -
Тебе нема, хоч ти - в мені.

По небу хмари знов снують,
Кидають тіні на життя.
Усю печаль до дна доп'ю
І завтра інша стану я.

І не злякаюсь холодів,
В душі роздмухаю вогонь.
Чекає сад моїх надій
На ніжні дотики долонь.

Мені вже вистачить тепла
Зігріти всенький білий світ.
Душа до тебе привела -
Привіт, Коханий мій, привіт!
19.02.2011р.

Вона в мене - одна
вже тому, що корінням одвіку
між ланів молодих,
між веселого плескоту рік.
Тут у будь-якій хаті
знаходжу привіт і домівку,
хоч коли б не вернувсь
з нелегких і далеких доріг.

Вона в мене така,
як матуся - і строга, і ніжна.
Все життя йду до неї,
а з нею у завтрашній день.
В ньому стільки для щастя:
роботи, любові і пісні.
В ньому стільки для мене
і всіх небайдужих людей.

Хай на плечі мої
наляга узвичаєна втома,
Хай гостюють удачі,
а з ними - турботи й жалі.
Нема краще нічого,
як себе почувати удома,
свою пісню вести
з однієї
такої
землі!

…Веди мене стежиною цією,
веди за руку чи під лікоть…
Аби нам душі не проїхав грейдер,
На клік один… Та досить кліків!

Торкнися вуст і шепочи на вухо…
про що завгодно… Про погоду!
Я – зрозумію… Помолюсь до Бога!
І… не піду з тобою бродом…

Я заведу тебе в пустелю світу,
навіщо нам з тобою фрейми..?
…Аби ти знав, як тіло прагне літа,
якому щастя ще в перейми…!

Луною серед лун – моє «…кохаю»…
Веди, рятуй мене від горя…
Відлуння щастя, що мене тримає... –
тобою зцілена погорда…

Прости мене! Я знаю – в забороні –
відбутися з тобою, ніжним…
Ми – грішні. Ми перелюбом гріховні
…колишні…

Застуджена зима... А скільки тих ночей?
Розбухлих від тепла… Як таємничий привид,
Увійдеш без дзвінка. Притулиш до грудей
І скажеш: «Це не тінь – то чийсь болючий вивих…»

Усміхнено зітхнеш, роззброївши й пітьму…
Розкажеш про п'янкі зефірові простори...
І я тебе сама уперше обійму,
Як втомленість чужу – застуджену і хвору…

Мені б твої думки – я б звідси утекла…
Туди. В чужі листи. На виснажені скелі…
Ти знаєш: я була провісницею… зла
Тоді, мабуть, як ти ще не зійшов зі стелі…

Як не гойдався світ. Не багровіли пні…
Не краяла зеніт замайоріла осінь…
Ти знаєш: вже давно не холодно мені...
Була твоя зима. Це їй усе здалося…
2011 рік

Ішов крізь сонце і вітер.
І світ здавався малим.
Здається, я не помітив,
Як став великим.
Крутим!

Ішов дворами я гордо.
На мені капелюх горів.
Ішов — а навколо морди,
Лимонні всі, без голів.

Ішов навпростець бентежно.
Дивився крізь натовп я.
На мене — необережно
Звернула увагу сім’я.

Мале хлопча роздивлялось.
В обличчя вдивлялись батьки.
Уява моя розчинялась.
«Я крутий! Мене ждуть віки!»

Знову вулиця обернулась.
Я задумався. Аж присів.
Я великий, немов акула.
А навколо — малі кораблі.

Всі дивились, немов злодюги.
На мені роздувалась злість.
Ух, і пиха. Ух, ці бендюги!
Не дивиться. Ну! Хоч на мить.

Я великий. Я собі любий.
Так комфортно і легко йти.
Ну подивляться, ці верблюди!
Ну і що? Хто я — а хто ти?

Знов додому вернувсь під вечір.
Зняв піджак і у крісло сів.
І побачив в люстерку дещо.
На щоці був чорнильний чирв.

От чого витріщались люди!
От чого я їм був не свій!
То не велич, то клякса буде.
Ось причина усіх подій.

А з люстерка крук чорний прокряче:
Ти відомий, крутий, мій юначе!

Мені з вами так легко і просто,
Розмовляти - аж вистигне чай,
І свіча, що заплакана воском,
Вже засне, як бува зазвичай...

19 лютого 2011р.

Як довгоногий чорногуз
У мул прокислого болота, -
Я в перемет по пояс вгруз
І запізнився на роботу.
Та керівник не розумів
Моїх пояснень не уявних
І, не приховуючи гнів,
Корив уперше безпідставно.
Йому було не до снаги
Мені повірити хоч трішки,
Бо замели густі сніги
Слідів залишену доріжку.
Хоч я благав його чимдуж
Зневіру в щирість побороти, -
Не вірив він, що в сніг я вгруз,
Немов лелека у болото...

Він переміг Господаря, і Церкву,
і ярмарковий натовп, що волав
когось спалити?
..............

…Ні, Жуане милий,
не переміг,
бо це - не бойовище,
не герць шалений, не мисливський шал –
дістати, упокорити, зловити
у клітку слів і поглядів дівицю,
довірливе пташа, яке не знає
полону, що солодший за любов...

…багато їх було у пташникові,
бо ти ловець удатливий, Жуане...

Тих відпустив, коли тобі набридли,
тих обміняв на вина андалузькі,
а ті сконали з горя, як лишив
їх без води своїх цілунків чулих…

… я - не така.
Бо я з тобою - рівна.
Бо чорна кров у тілі, бо жадоба
всього і зараз, і страху немає.
Таку ти не вполюєш,
бо не жертва
вона, Жуане.

Адже певна сили:
своєї і твоєї.
Не тікає,
а йде сама, куди вона захоче,
щоб на горі найвищій – онде, бачиш? -
владарювати тільки з рівним їй…

…метелику-Жуане, не боїшся?

…аквітанійський манускрипт відклала,
дивилася на море за вікном,
як човник – то приплине, то відплине
від берега скелястого…
і усміх
її дівоцький на вустах бринів…

На Беговой искал напрасно
я дом, в который не был вхож,
где плюш на окнах темно-красный,
на вишни спелые похож.
Где на старинном гобелене
в гостиной – свечи тлеют и
в бокалах пляшет отраженье
в глинтвейне жарком и "Аи".
Мне крен окна служил приметой
и плющ, скрывающий фасад,
но тишиною предрассветной
был поглощен и дом и сад…
В тщете моей преобладало
соблазна больше, чем тщеты –
стать гостем тем, с пустым бокалом,
постигшим горечь пустоты.
И скорбный праздник, и утраты
невосполнимость… Был соблазн
увидеть, как рассвет крылатый
роняет слёзы рос из глаз.
Мне так хотелось быть последним
и самым пьяным из гостей,
что тризну правили намедни
по человеку всех честней.
Мне так хотелось быть нездешним,
и с нарочитостью слуги
хозяйке дома безутешной
читать без устали стихи.
Окутав шалью невесомой
её горячие плеча,
дождаться, как с последним словом
сгорит последняя свеча.

5 января 1987 г.

На улице Пейзажной зайдём в кафе-шантан.
Там летом воздух влажный и пахнет морем там.
Закажем горку мидий и красного вина.
Любимый наш Овидий потешит всех сполна-
свои «Метаморфозы», как рэп, проговорит...
У философской прозы свой стихотворный ритм.
Но лучше б «Илиаду» Гораций нам прочёл
про древнюю Эладу. Её бЫ предпочёл...
Вино здесь кисловато, и мидии горчат.
Идём, жена, к пиратам на старенький причал,
возьмём у них бочонок бургундского в отель.
Испробуем , грачонок, там истинный «Мартель»
А может, это будет сухой «Пино нуар»,
и страсть он в нас пробудит- ты снимешь пеньюар.
Кричат над морем чайки. А где-то во дворе
романс поют гречанки... И жарко в сентябре.
Мы на широком ложе лежим, и мягкий бриз
так ласково по коже скользит всё вниз да вниз.
Как в шёлке невесомом, укутаемся в сон..
Ты скажешь полусонной: «Красивый был гарсон!».

18 февраля 2010 г.

Зім'ятий сніг в відкриті двері
Мене від болю застеріг.
І порозкидані папери...
Й мільйон закреслених доріг.
І все не так, бо всюди люди,
Які топили теплий лід.
Іде по вулиці приблуда,
Думок ковтаючи політ.
Чомусь помилками налите
Чорнило пише без помих.
А я сиджу. Вікно відкрите:
Іде жебрак і крає сніг...

А ти мені багато ще сказав би,
Коли б не комплекс цього сьогодення.
Ми накотили сніговії баби,
Щоб годувать малиновим варенням.
Ну, як його та й можна не хотіти?
А, може, вам гарячого ще чаю?
І ми, малі (Ну, сказано вже, діти!),
Дивилися, як баба розмерзає.
Із ґудзиків викочувались сльози,
І плакав наївно і уперто.
Не треба Хто родився на морозі,
Від теплоти людської може вмерти.

Десь переорані дороги чекають повінню дітей.
І жовті пастки падолисту нераз заманять їх в нікуди.
Та не боюся я нічого: ні злої долі, ні людей,
Бо маю мрію в серці чисту, бо мама є зі мною всюди.

Приспів:
"До мами, до мами... до мами!" - шепталися стежки роками
І бігли жита у колосся. А, може, мені це здалося?
"До мами! До мами... до мами," - просили зірки із вітрами
І роси влягалися в бренькіт: "До мами, матусеньки, неньки!"

І ми, засліплені дитинством, самотньо топчем паралелі,
Та непомітна павутина нам ніж до скроні підставля.
Коли дитя упилось містом, то лиш душа біжить до неї.
І вже затравлена стежина свої сторінки оновля.
Приспів.