Вдача твоя темно-синя, і врізається в небо
артерія відчаю - витікає в Сонце.
Усе, що ти маєш, те ніколи не треба ,
допоки внутрішній вибух ,
і стронцій -

назовні.

Ми - це ж навіть не втрачене покоління,
тільки помилкове віддзеркалення пустки,
що наче в театрі , де грають лиш тіні,
обличчя виказувати ніхто не змусить.

Голкою висвердлити у скронях світ,

щоб відчути ,
як воно твоєму богу,
хто напившись інформації ,за бітом
біт,
падає просто під ноги

песика Пушка на вулиці
Індустріальній.

дощем

На пероні стоїш у капцях.
Смужка диму і мій потяг.
-Ну, чому ти мовчиш? Прощайся…
Цей нестерпно тісний одяг.

Ці валізи такі тут зайві.
Гріє сонце твої груди.
Це незграбне липневе сяйво.
Довга стрічка доріг всюди.

-Ну, прощайся…
А там, у горах
На вершинах лежить крига.
-Не сумуй. Я приїду скоро,
Не відкрита моя книго.
5.03.2011

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства


Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються навіть окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев? І немічні, й не вічні.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

1980

Я люблю тебе моя кохана
Моя єдина, дівчинка моя
Моя красива , та навряд щаслива
Моя ти муза й музика моя

Моє ти щастя, і водночас горе
Мій промінь світла, на яке іду
Та ось ніяк дійти не можу
І вже наврядчи я дійду

Так певне розсудила доля
Ця зла провісниця майбутніх літ
Щоб ми з тобою,
Мов ті прямі що паралельні

Завжди і бачили, і розуміли
Та от ніяк зійтися не могли
Не мають вони в світі спільних точок
І що ж поробиш, як життя таке

Одним , як мед солодке
А іншим, як той же мед нудке
І вже напевне світ на цім стоїть,
На цім безмежнім просторі прямих

І кожна з них прямує в два світи
А людям видно тільки шмат
Той шмат, що видно на папері
А що там далі нам не взнать.

2010

Ранкові сонети співав вітерець
На небі плин тихого неба
Прости мене грішного добрий Отець
Я знаю, що болі не треба

Молюся у котре, прости всі гріхи
Забуті та скоєні в люті
Я буду молитися тільки тобі
І людям.

2011.03.05

Йду стежками, стежками, стежками,
Що навколо розкрилля снують,
Крізь поля і ліси за струмками
Пролітаючі миті несуть...

Ой, стьожками, стьожками, стьожками
Вишивають стежки кожен крок
І лягають в шляхи рушниками –
Від колиски до висі зірок...

Йду стежками, стежками, стежками...
В чергу смужки: розлук і стрічань,
Сум і радість, комедії, драми,
Підлі зради і віра вінчань...

Над стіжками, стіжками, стіжками
Розлилося роздолля-блакить,
Де від сонця проміння стежками
Живодайним вогнем струменить...

Йду стежками, стежками, стежками,
Що заплетені Богом в полях,
Де в роздолля-розкрилля думками
Кожен день мій лягає на шлях...

Ледь-ледь зимові сніговиці
Затихли й відступили.
Тепла рожеві рукавиці
Світ лагідно зігріли.
Розтанув сніг. Біжать ручаї.
Чарунком споєна блакить.
Ледь-де відблиском молочаїв
Цвіте південна крутохить.
Затріпотіла в гіллі птаха.
Принишкли час і мить стрімка.
І полилось, мов фуга Баха, -
Дзвінке сольфеджіо шпака.
І закрутились у ламбаді
Привітне Сонце і Земля,
І Лель співає, кличе Ладу,
Сопілка душу звеселя.

Не прошені ідете в нашу хату
Й немов господарі сідаєте в лавках,
Ні вигнать вас, ні силою здолати,
Шнурком звязали нас й тримаєте в руках.

Колись давно, ви додавали сили,
Надії зроджувались і росли в душі
Цвіла весна, а ми кохали, жили
І не було нам спину, не було межі.

Роки, роки! У чому ваша сила?
Чому не можна хуртовину зупинить?
Ось ви прoйшли. Обіцянка зрадлива,
Що щастя близько! За горою тут лежить!

Ми сили тратили, долали гору,
Бо вірили, що там в долині сонця- рай,
А там ліси, тернистий шлях до бору
І знову треба було чистити свій гай.

Так дні плили, роки не жартували,
Мов хвилі моря били піною до скронь,
Тепер вже , бач, господарями стали
Повільно гасять догоряючий вогонь.
-----------------«»»»»»»»»»»-----------
Гей ви роки! Ще не гасіть багаття!
Ще недописані палаючі думки.
Вони в душі, наповнені завзяттям,
І ще карбуються в граніт мої рядки.

Вона - у всім! Вона - завжди!
В веселках ранку, в свіжих барвах літа.
Вона - в вокзалах, проводжає поїзди,
вона на пристанях, куди приходять діти.
Вона - в аеропортах, в літаках,
в автобусних зупинках, на пероні -
Вона - завжди! Вона - така жива,
ч"є серце не витримує іроній!
Бо серце те любов"ю палахтить,
тим пломенем одвічного горіння.
Його вже не задуть, не затушить -
з покон-віків він у душі корінням.
У цім горінні - істина Буття,
суть існування людства в Божім Слові.
Вона - це матір, оберіг життя,
це гімн її! І гімн її любові!

Її впізнати легко в світі цім,
бо то вона за малюком в пориві
біжить сходинками,коли ступає він,
не вміючи ще це робить. Надривно,
в передчутті тривоги і незгод
паде на груди при прощанні з сином.
Вона страждає, кличе з дальніх вод,
зове на пристані, взиває море синє
вернути те, що лиш належить їй,
вернути радість, що її належить,
вернути сина, бо утрати біль
її спалить, як незлічима нежить!
Це її сутність, поклик поколінь,
це клич віків, одвічної любові,
і лише їй свячу цю скриньку слів,
і лиш її я славлю в кожнім слові!

Не знаю ким задумав нас Господь -
могутніми, насправді, чи слабкими,
бо слабаками виглядаєм, хоть
і сильні тілом, з нервами стальними.
Ми можем все. Буквально. Без хвальби.
Ми відкриваєм нові горизонти,
штурмуєм небо, в новії світи
на бригантинах направляєм гроти.
Та лиш одне нам не дано ніяк -
відчути біль дитячого серденька,
задути ранку, чи зацілувать,
дати життя дитяткові маленькім.
Це дар її, чи може Божий дар,
але вона, мов ангел-хоронитель,
услід за нами на землі, з-за хмар
і любить так - як більш ніхто на світі!
Возздай же, Господи, їй радості щодня,
як Богородицю зроби її святою,
а ми в граніті виб"ємо ім"я,
щоб Матір"ю гордитись і Тобою!


2009р.

Люблю, люблю, люблю,
Як вишневі зернятка садила,
Люблю, люблю, люблю,
Коли в сад цей пахучий ходила.
Ти мені присягав,
що безмежно кохав,
Білий цвіт тут для тебе дарила.

Люблю, люблю, люблю,
Коли вперше кохання те пила,
Люблю, люблю, люблю,
І від нього назавжди сп’яніла.
В юнім цвіті краси,
Ми себе віднайшли,
Пелюстками весна серце вкрила.

Люблю,люблю, люблю,
Цілий світ нам упав на долоні,
Люблю, люблю, люблю
Посріблилися в нас уже скроні.
Я кохаю тебе,
Пригортаєш мене,
В ці останні вишневі розгони.

За тобою, мила, за тобою
Я піду, помчуся, полечу.
Зацілую сонцем, а водою
З голови до п’ят облоскочу.
Обплетуся хмелем пустотливо,
Заквітчаю різнобарв’ям всю.
Гомінким пташиним переливом
Я тобі неспокій принесу.
Я примушу потьмянілі зорі
Засіяти ясно уночі.
Забуяти зеленню безкорі
Навколінках попрошу корчі.
Споришем і м’ятою дороги
Застелю, а всі твої стежки
Я сьогодні до свого порога
Поверну назавжди залюбки.
Морем ласки і пісень прибоєм
Зачарую ночі, дні твої.
Ми давно, кохана, із тобою
Хвилі однієї течії.
Утекти від мене не удасться,
Бо хіба від долі утечеш?..
Ось побачиш, - мліючи від щастя,
Ти в мої обійми упадеш!
27.01.10.

Шепоче вітер про прихід весни
Веселим шелестом колише гілля клена
І хоч морози ще лютують злі
Але весна вже близиться до мене.

Мете ще віхола надворі, завіва
Пронизує мене морозом лютим
Мабудь вона сама іще не зна
Що скоро буде спогадом забутим.

Шепоче вітер що чека весну
Веселий шелест навкруги розносе
Жене зиму набридливу і злу
І радість до душі моєї вносе.

Забудем ми морози люті, злі
Метіль яка так довго дошкуляла
Забудем неприємності всі ті
Якими нам так довго набридала.

Шепоче вітер про прихід весни
Веселим шелестом колише гілля клена
І спокій входе у спокійні сни
Тривогу й смуток відганя від мене.

Коли почуєш чайки голосіння,
I в хвилях вловиш місячний прибій,
Згадай ,коханий, молодe горіння,
Іскристий світ не гаснучих надій.

І не питайся де поділись рОки,
Чому інеєм вкрилася коса,
Чому я завжди чую твої кроки,
Коли спадає ранішня роса.

То ж не тривож минулого, не треба,
Ми ще разом, хоч згасла вже весна,
Своїм теплом, мов сонцем серед неба,
Ти грієш ніч, хоч за вікном зима.

Брехневий джем на кусень ранку –
солодкий стан,
Вмочила б язика в солянку,
бо вже дістав,
Він не мовчить і мармеладу
слова, мов ґлей,
Зліпили правду і неправду
в одне, але

Я відчуваю, що до чого –
первинну суть,
Випльовую перестороги –
хай не гризуть,
Думок сум’яття, наче вати
липкі мохи,
Я вивергаю, щоб сказати...
а світ глухий...

Спи, дитинко, люлі-лю,
літо в лісі заблукало,
в закапелку задрімало -
може й я тебе присплю...
Спи, малесеньке, засни,
помандруємо на Возі
ген по зоряній дорозі
через зиму - до весни.
Спи, хороше, в зорях ніч,
як у цвіті синя липа:
тільки гілку прихилити -
срібний цвіт торкнеться пліч.
Засинай, моє маля,
засинай, моє кохане,
скоро знов засвітить ранок
сині зорі оченят...
Тихо диха тиха ніч.
Тихо спить моя дитинка.
Як в куточок намистинка,
закотилася сльозинка
в тепле вушко...
Ще блищить...

1992

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті , коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Туман манкий...
І роси сіє вечір.
Медвяний келих
сонячного сяйва
зімлілим небом
випитий до краплі.
А місяць вже кує
сріблясту шаблю,
і срібні іскри
сиплються зірками
в нічної тьми
бездонний чорний глечик...
Піднявшись, скупана,
із трав духмяних,
ніч по землі
волочить чорні коси,
їх довгі пасма
місяць відтинає...
Минає ніч.
Світлішає... Світає...
Зворушливий,
як проліскова просинь,
у лоні неба
тОркається ранок.

1994

Як пахне помираючи полин.
Здригнувшись під безжальною косою,
Він ліг на землю з іншою травою
До сутінків за декілька годин.
Коли ранкові зорі спалахнуть,
Закохані заснуть на свіжім сіні.
Покута-смерть – буття прадавня суть,
Народження – життя ясне проміння.

Світлій пам’яті ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

А ця свіча нехай зігріє душу,
Ще молоду, всього лиш тридцять літ.
І біля свічки хлібчик наш насушний,
І перших квітів, пролісочків цвіт.

Ще квітка-рута мерзне в Чорногорі,
А спів її по світу, наче дзвін.
«Вічная пам’ять…» українським хором.
Лунає нині із усіх сторін.

І досі в струни б’є старий ЧерЕмош,
І чути від Карпат аж до Сан-Ремо.
Бо неповторні є на земській суші

І «Водограй» і «Рута…», «Два перстені»…
Знов дні вже молоді, вже дні весняні,
А ця свіча нехай зігріє душу.

Березень 2011

Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий. А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Погляда на молодиць і мене не слуха…

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Мовчання, як притулок уночі,
Твоїх дозрілих вуст
І рук сплетіння
Знайшов. Затих.
І розчинивсь в тобі.

Я стільки часу на одній зупинці...
І не рушаю, і не йду додому.
А ти давно належиш іншій жінці.
А я, мені здається, вже нікому.

І мчать повз мене і авто, й хвилини.
Буває, зупиняються, але
Немає, мабуть, в світі ще машини,
Щоб з цього часу вирвати мене.

Отож, стою я на своїй зупинці.
Зникаючим авто дивлюсь услід.
...А хтось для мене на доріг сторінці
Малює пішоходний перехід.

2008

Затримай дух і серце відпусти,
І не шукай правдивості і щастя,
Бо все, чим можеш вільно жити ти
Зруйнують, розграбують злі напасті.
Душі не відкривай, не продавай, -
Вона єдине праведне багатство,
Але і щирості життєвої надбай,
Щоб звинуватить не могли тебе в недбальстві.

Відгомоніло – залишило втому,
Чом не зотліло на видноколі,
Чом не спеклося на вражому сонці,
Відгомоніло – світло в віконці.
Відгомоніло, перепеклося,
Стало сміливе, глянуло в очі,
Перетерпіло дикі напасті
І відлетіло в пошуках щастя.
Відгомоніло і не зосталось,
Вітер сміливо коси гойдає,
Не повернеться – дуже далеко,
Не озирнеться – втрачати нелегко.

2009 р.

У рідній стороні на чотирьох стовпах
Висіли долі знаки миготливі,
Чи був той знак моїм, чи взятий невпопад,
А жить доводиться хотіла-не хотіла.
І хтозна чи то знак, чи може так велось,
Ніхто про те тепер не скаже,
Але моя любов до рідного всього
Горить вогнем, не дивлячись на враже.
І що б то не було, який химерний світ,
Як може доля закрутити,
І не знайти на запитання це отвіт,
Чому на світі треба жити?

Шелестить пора осіння,
Листя розкидає,
Мов Стрибог на колісниці,
Злісно наступає.

З давнини відкрив віконце
Дажбог всевидющий,
Він насупив хмурно брови,
Вже не всюдисущий.

Хоч проміння посилає
Та землю не гріє,
Сварожича сюди просить-
Хай вогонь леліє.

Пасе Велес худобоньку,
В кошару загонить,
Холодніє, вітер віє,
Бо зима надходить.

Отакі були боги
В нашій Україні,
Молилися до природи,
Іще до руїни.

Отець Бог їм помагав
Бо ще не відАли,
Про Христа і Божу Матір,
Й біблії не мали.

Тепер знають всі про Бога,
Себе богом ставлять,
Тому й тяжко на землі,
Атеїсти правлять.

Поки буде така влада
У нашій країні,
Буде лихо панувати,
Не встать Україні.

То ж пора піднять булАву,
За народнє право,
Кличте Бога в допомогу-
Він підніме славу.

І ти один, й вона одна
На бездоріжжі.
Хліб із пророслого зерна
Пісний без дріжджів,
Як дім без даху і без стін –
У небо сходи,
Як протилежний знак і спін –
Не сходить…
Не сходить сонце на світанні
Без любові,
Наївні, прагнули кохання
Та й без болю.
Чи нагорода, чи розплата
Що ми різні?
Грядуть настирно і строкато
Роки залізні.
То є офіра, чи спокута
Що ми схожі?
Так часто п’ють життя отруту
Творіння Божі.
Швартують в райському піску
Чужі триреми,
А мить мечем по волоску
Всі теореми
Зітре, на пил. Ні, зле не буде –
«візьмуть її люди, не моя буде» –
забуде.
Від небуття до забуття
Одвічне коло,
Людина жде тепла й життя
Білить около.
Замісить з глиною кізяк –
На те і мати
Мастити рани, позаяк
Старенька хата.
Вербова хата, на корчах,
В ній літ немало
Надії теплилась свіча
І ночувало
Кохання в роки молоді
Тої відлиги,
Спливли за листом по воді,
Застигли в кригу.
Мені ж арканами плести
Ці танці дикі:
Кордони, руки і листи
Й ікони-лики.
Приймати з вуст гірких твоїх
Кохання згубу,
Воно на серці відміча
Свої заруби.
Тих шрамів біль, тих співів гук –
Дорога наша,
Я сам беру з коханих рук
Цикути чашу.
08.03.2010

Спішу до тебе. На крилах би летіла.
Ти ж відцурався і розлюбив мене
А я кохаю, забуть тебе не сила.
Сльозою вмиюсь і може біль мине!

Чому так мрію про дні оті весняні,
Про поцілунки ,що квітнули в саду,
На дворі ж осінь. Засну у сподіванні,
Що в небі зорянім , я тебе знайду!

Моя надіє! Ти серце мого серця!
Воно стукоче тихенько в унісон.
Це такт кохання, бездонного джерельця
Я причарую! Візьму тебе в свій сон!

Хто ти мені? Стара знайома,
Що йде своїм окремим шляхом?!
Любов моя ти несвідома,
Що зникла раптом, ставши крахом.

Твоя усмішка в ближчій хвилі
Мені немов священне миро.
Боротись з поглядом не в силі!
Ти закохала бранця щиро.

І взявши серце моє в руки
Стиснула, що було потуги!
Любов мою дала на муки,
Знущання і страшні наруги.

А я кохав, не кидав спроби
Тебе прихильною вернути,
Тебе, що впала до вподоби
І положила вірність в скрути.

Кайдани я не зміг зірвати,
А ти пішла і не вернула…
І гинув я од цеї втрати -
Кохання мого не почула.

І думав я, хто ти, утрата,
А чи на гибель мою схожа.
І я не знав з чого почати!
Байдужа просто перехожі…

2008

Даремно сипле сніг, даремно він мете,
Даремно намагається кохання вбити вбоге!
Весна моя далеко там цвіте!
Байдужі їй сніги - мої тривоги!

Вона зірок вогонь і світоч в ночі темні,
Вона як раю заборонний плід!
Це через неї серце моє в терні
І залишився розпростертий слід…

Це через неї, грішний, побиваюсь,
Це через неї ниць щодень паду…
Хіба вона не зна, як я страчаюсь,
Як сам брешу собі, що правду віднайду!?

А сніг невтомним холодом на мене сипле,
Куди йому те знати, що не вмерла
Вона в мені! Дихання в неї хрипле…
Не бачу я, щоб почорніли перла.
2007
Вона жива! Їй дано довгий вік!
Моєї немочі й величності основа!
Їй вічність я сьогодні передрік -
Безсмертям будь, любове поетова!

І я не вірю в передсмертні муки
Кохання, що вмира й не вміє вмерти!
І я не дам любові на поруки
Не досить справедливої оферти!...

Усі сокровища земні
За тебе я віддам бездумно!
А ти не хочеш. Й знову сумно,
Знов сумно робиться мені…

Безликий демоне любви,
Коли покинеш моє тіло,
Щоб не пекло воно й боліло?
Із лона мертвої крови
Ти наситився. Опустіло
Во мні життя і голос стих,
І вже не дише більше сміло
Кохання мертве… Годі примх!

О, темний янголе судьби,
Фортуни полководче лютий,
Що у твоїм огні закутий
Стирач минувшої ганьби.
Знамено чорної облуди
Зніми з душі, що тисне груди,
І спис од серця відверни.
Будь другом або навіть братом,
Допоможи більш не згадати
Її. А ні - то прокляни
Слугу любови, кинь у г'єнну,
В пекельну яму мокру й темну!
Убий у серці стукіт й рух!
Твоїй скорюся чорній волі,
Щоб лиш не гинути поволі
І біль у серденьку приглух!

Дороги всі сходив за нею,
Благав цілющого єлею
Її святої красоти.
Хотів не раз її обняти,
І личко біле цілувати
Та різні з нею ми світи…

Усі сукровища земні
За тебе я віддам бездумно!
А ти мовчиш та й просто глумно
І шансу не даєш мені…
2009

Знепритомніла усмішка від частих думок,
Що оточують жертовний вівтар надій…
Загартований повис на почуттях замок,
І тільки слово-ключ відімкне його твій.
Забути хотілося той хиткий міст до тебе,
Проте оновлюється в стократ він щодня:
Закарбовуючи віршем чудові моменти
Я не можу прожити без тебе ні дня…
Напевно хтось із поганим сюжетом,
Писав історію кохання наших сердець
Зробивши із них полонених моментом,
Що вимушено голосять – «Хай йому грець»
Ніби так просто було ступити крок,
Поглянути колись із щирістю у вічі,
Відкинути триклятий минулого урок
Із пристрастю поцілувати тебе двічі.
Поцілунок перший у щічку твою ніжну,
Сказати ним, що другом буду навіки
І тебе не покину сонячно-білосніжну
Навіть, якщо опустиш із сумом повіки.
Другим покажу, що тебе палко кохаю
Поцілувавши у твої вогненно-гарячі уста
І у світі нікого я більше не знаю,
З ким хотів би провести своє життя.

04.03.11

Когда отпускаешь голубя в небо
И видишь, как он на свободе парит,
Ты думаешь, сам я свободным и не был,
Но голубю смог ее подарить,

Да, покружат и вернутся обратно,
У свадебных птиц крыльев нету в душе,
Но в те минуты, они безвозвратно,
В небо зовут, тех, кто вместе уже.

Не растерять, не забыть ощущений,
Помнить те клятвы, что были даны,
И на свободе гулять в освещеньи,
Вечного света, тепла и любви.

пастух ластів’ячий виспівує світло.
весна прокидається в синьому дзвоні,
розсвастює повінь на вітростороння,
здригається брижами, краплями квітне.

на голос, що дзвінко і смачно пасеться
в шовковому небі при ярому сонці,
летить її повне мов річище серце,
найбільш первоцвітножадане у році.

а рік витинає зелену сопілку,
і кучері чеше, і слухає ночі.
і мариться стільки, і знається стільки.
і топиться віддих у вільнім розточчі.

Стелила зі суцвіть та трав
шовкову постіль.
Здавалось янгол завітав
до неї в гості.
На тишу впали тягарем
звабливі крила.
До щему проливним дощем
заголосила.
Душа – волаюча сурма
в його долоні.
Отямилась... Пітьма німа…
Пір’їни чорні.

2011 р.

депресивне метро дощова надвечірня втома
загортають бабусі непроданий свій товар
проповзає трамвай і поволі везе додому
одиноких істот одурманених світлом фар

зачаїлася осінь в лук"янівському базарі
для підборів студенток нельотний тепер сезон
закривається небо і б"ються старезні хмари
голубами у вікна лук"янівського сізо

Життя таке коротке,
Ти не помітиш,як увійде,
У двері чорне полотно,
погаснуть в домі всё свічки,
І холодом подує,
Мороз по шкірі пробіжить,
Сльоза покотиться із ока,.
І стане холодно усім.
Всі мрії і бажання,
Поринуть в тишу й спогад.
Лиш думка промайнула,
Укогось на умі.
Була людина і немає,
Жила собі раділа,
До чогось йшла,
До певної мети.
Й мита в останю мить згоріла.
Як часто говорили ми:"Життя!"
І рідко-смерть,обов*язково.
Колись ходила по хатам,
І щас вона тихенько ходить,
І ми ридаємо по ночам.
Ми цінимо людей,коли не стало.
І лиш не цінимо людей,
За те,що маєм поруч завжди.
Життя-безціна річ життя!
І хочеться ридати,коли чуєм:
"Нема життя,остання свічка догоріла.."

Танец,красивый момент,
Дижение тела,танцуеш на сцене.
Видеш знакомые лица,
И на зло улыбаешся им.
Ты гордишся собой,
Каждой частичкой тела.
Ты вонуешся,просто знаеш так надо.
И волнение лиш видно ему.
Да пускай ведь другие не видят.
Каждое движение,
Ведь идёт из души,
Пропущено через сердце.
Танцуеш жизнь свою.
И каждое движение твоё,
Поступок,которым гордишся ты.

1.12.10

У лісі темному,я чую звуки ,
Як хтось реве,неначе стогне,
І це двобій не на життя,на смерть.
І хтось із них сьогодні в небо полетить.
Це стогне вовк,жорстока тварь,
Що б*ється за своє життя.
Жорстокий звір,що любить лиш своє життя.
І доля в них жорстока і страшна.
І мало хто,хотів собі таку.
А в них життя таке,
Вони не вибирають.
Вони приймають лиш і виживають..

28.01.11

Ты пишеш строки и не знаеш,
Где похоронин будеш ты,
Кто вспомнит и прийдёт поминет,
А кто забудет,вроде лжи,
ТЫ щас счастливый,жизнь имееш,
а что случится ты не знаеш.
И для чего живёш вообще ,
Мы часто думаем о смерти,
Мы не подумав рассуждаем,
И после много лет настанит старость,
Хотелось бы сидуть в тепле,
Пить кофе,возле своего камина,
Читать рассказы,вроде сказок,
Напоминающих про жизнь.
И думать, вспоминать, о прошлом.
Чего просто так зачеркнуть нельзя,
Чего придумать , невозможно.
Без чего жить нельзя..

Сп'яніло повітря весною, весною -
Крилатою брунькою і борозною.

Струмки задзвеніли рішуче, врочисто.
О як оновилось улюблене місто!

І сонце повсюди, і радість усюди.
Всміхаються люди, ніжнішають люди...

з корабля що тоне
першим тікає привид
і йде по воді до берега
добре що ніч
вітер хвилює коням морським
нечесані гриви
і заплітає в них
водорості протиріч

я й забула що ти
за одне з мусонами
і все тобі з рук
виходиш з води сухим
приходиш тоді коли я
напів-я напів-сонна
а в спальній кімнаті
навхрест чумацькі шляхи

море у вазі про що воно?
квіти зі сіллю
риби від туги німої
пливуть на шипи
мушлі трублять приречено:
знову весілля
ночі і дня
дивись не проспи

зорі проводять дні
на дні Маріанської впадини
де чорні пейзажі
й холодне мовчання струн
виходять на берег вόди
при жовтому світлі лампади
нічийні обручки
п’ялить на себе Сатурн

не оглядайся
позаду в засаді всі ті безіменні
і може ти щось забув
у їхніх глибоких очах
розкраяний сон на двох
а хочеш до мене?
іди та не бійся
бо пси Гекати гарчать

змії-комети з-під ніг
пілігриме ну де ти?
ніч витягає
місяць-мачете з чохла
знаєш
кити не втримали нашу на двох планету
знаєш
для моря ми теж антитіла

Мить між життям і вічністю – тиша.
Муза, її величність,
пензлем незримим пише
Переплетіння стократні моєї долі.
Тиша – це нагорода, це - подих волі.
Дотиком абсолюту яскраві картини малює.
Я знову на хвилях пам”яті
В прекрасне минуле мандрую…
Яка всеосяжність в мовчанні
Без палких, патетичних фраз,
І без звичних словесних штампів,
Кимось сказаних ще до нас.
Ми удвох в паралельному світі,
Де йде обертом голова.
І про цінність кожної миті
Не придумані ще слова.

Вперта хата пуста
не відпускає… не …
…Нас двоє тепер та
нас все одно – одне.
Пустка, пустеля, пус
ковий механізм ТТ.
Кажеш: «кохаю та
ти не зважай на те.
Не заважай, вважай
заприсягнувсь тобі:
скільки не від’їжджай, –
будемо далебі…
Будьмо, моє золоте,
вип’ємо міста Че;
і ліхтарів, і аптек
вистачить ніби ще».
Тіні і голоси
із особистих тек
зважують терези
спільних бібліотек.
Говори, не мовчи, –
буде жбурляти луна
для пінг-понгу м’ячі –
відзвуки наших зізнань
доки на правій щоці
пальцями пишеш: «моя»
(мов ієрогліф «янь»)
і на підставленій, цій,
легко тавруєш: «твій»
(як ієрогліф «інь»).

2011

1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
...А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
що спраглим Пісні
дарував Співець.

Допоки Він плекав «Червону руту»,
любов’ю пестив ніжні пелюстки,
ви бовтали ненависть як отруту
й сумління рештки
рвали на шматки.

Це ж треба вже дорватись до нестями,
щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
в ту мить, як замишляли ви
лихе...

2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось...
А ви за упокій уже пили
у спокої й покоях. Чи гадали –
на Пісні міцно зашморг затягли?

Самі, напевно, не збагнете й досі
чим саме вам та Пісня допекла:
чи тим, що рута-м’ята у волоссі,
чи тим, що за плечима два крила?

Тоді її сахались, наче ладана,
й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зроду-віку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.

...Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
і думали – хороните її,

зраджену і заборонену,
зболену Пісню Володину...

3.
...Втирався світ од мряки й плісні
і в синє небо позирав:
так високо вкраїнську Пісню
іще ніхто не підіймав!

Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Дивіться, ниці, як пасує
їй благодатна висота!

Щось є в цій Пісні від санскриту,
прадавня загадка якась...
І неможливо приручити
її крилату іпостась.

Погляньте, до наживи ласі,
як їй свобода до лиця!
...Витає Пісня в позачасі,
подібна до свого творця.

03.2009(2011)

Життя хробацьке без слабкої статі.
А з ними, особливо навесні,
Окрилені любовію, літати
Ми можем наяву і уві сні.

Із досвіду юнацького ще знаю:
Природа нам нав'язує своє.
Наснажує, а розум відбирає;
Приймає спокій, а любов дає.

Годинника вважав я за непотріб.
Години йшли, а хто їх рахував?
Тому, було, стрімким галопом, вкотре,
Тролейбус свій нічний наздоганяв.

Інтелігент миршавенький і кволий
З-за рогу, у наївній простоті
Підставив ногу і летів я долу,
Як не літав ніколи у житті.

Нехай би то на тенісному корті.
Ні! На бруківку, як вареник впав.
Улюблені штани пішли на шорти,
Та хоч кісток собі не поламав.

Літав і уві сні, хоча недовго.
Кохану так тривожив мій кураж.
Прокинувсь від удару об підлогу.
На цьому й припинився пілотаж.

Комусь дружина швидко набридає:
Наївся супу, хочеться борщу.
Мене лиш ти всі роки окриляєш.
Всміхнись мені, я хутко полечу.

06.03.2008

Зухвалий лід вчепивсь у тло
того, що досі ще було.

А що йому? Зима, мело...
Бурхливий березень - це зло.

Холодне серце - наче скло.
А час згорта йому крило.

Колодку в'яже, щоб взяло
і одружитись припекло.

Дивись, візьме-таки весло
і сам обернеться в тепло.

Сховає холоду чоло
у найвіддалене дупло.

Пробачить жарт, пробачить зло...
Приємно: Восьмого - зело!

04.03.2011

Трагічний день, лиш вітер сумно віє ,
Ліс шепотить і просить пом’януть
Невинних душ, розстріляних, прибитих,
Їх тут у Биківні скінчився путь.

За що ж були покарані ці жертви,
Розгулу комуністів давній пир,
За те що злу коритись не хотіли,
А чи за те, що снивсь народній мир?

Панує тиша у старому лісі,
У Биківні говорять лиш гроби,
Народня честь не дасть про них забути,
Пов'яжуть стяжки жовтої журби.

Покотилось яблуко
Під сусідський пліт,
Залишило яблуню
І свій перший цвіт.

Проросло зерняточко
На чужій землі,
Йому тепло й хороше
Турботи малі.

Вітерець не дує тут,
Сонце не пече,
Лиш в старої яблуні
Чомсь сльоза тече.