Обложив тебе, але не встояв,
Спаленів від сорому, притих
І подумав, що простягну ноги:
Мій найбільший ворог - це язик.

Ти палаєш, як гаряча пічка,
Жар від тебе - аж на кілометр.
Я горю, неначе з воску свічка,
І знімаю - шапку, шубу, светр…


13.04.2011

У гілках берізки
хмарка заблукала.
Та крилаті вітри
її відшукали.
А береза ніжно
бранку не пускала,
лагідно горнулася
в біле покривало.
Хмарка посміхалася,
сонечком жевріла:
видко заблукала,
бо берізка мила.

І яка тут до біса наука,
Коли пристрасті рвуть на частини,
Гордо йдеш, розіправивши спину,
Мов модель. Як гаряча самбука,
Доторкни – запалаєш, вустами
Обпечеш ненароком сміливця,
Ти тигриця, голубка і панна
І тобі уже трохи за тридцять.
Не чекаєш, береш, те що варте
Хоч на трохи уваги – й поготів.
Завмираєш на хвилю на ноті
Насолоди. Чуттів насолоди.
Перевернеш весь світ задля Нього,
Він – напевно, блукає в дорозі,
І твої вже втомилися ноги…
Не готова сказать собі «досить».
Все в балансі – активи-пасиви,
Рівновагу шукаєш в коханні,
Гордо йдеш, розіправивши спину,
Не збираєшся тиснути гальма.
І яка тут до біса наука?!
А статті наукові – омана.
Ти – тигриця, голубка і панна.
Час настане. Кохання – в програмі.

Покотилась сльоза
одинокими колами суму:
мов нулі на воді
розійшлися вчорашні надії.
І так само пливуть
і розходяться тихо, бездумно
ці роки молоді,
повернути які не зумію.

Покотилась сльоза,
пропікаючи дивну дорогу.
Ця непрохана сіль
роз’їдає окрилені стани.
І так само зведе
нанівець, не залишить нічого
калібрований біль,
що у серці навіки зостане.

Покотилась сльоза
і упала зорею між вірші...
Досконалості рим
не дістатись за браком таланту -
і так само мені
недосяжні можливості інших:
приховає мій грим
цю гірку незворушну константу.

Калина, калина,
Ти, як малина,
Ти, як світло
В сонячне літо

Калино, калино,
Маєш намисто.
Намисто гарненьке,
Як яблучка – кругленьке.

Намисто чудове,
Яскраво-червоне.
Кущ ти природний
Символ народний!

Калина, калина,
Ти, як шипшина,
Кетяги маєш,
Чаєм напоїш.

Калина, калина,
Ти, як дівчина,
Стоїш при стежині,
На радість у чужині.
2011

Чомусь все відцвіло,
Згубило вже свої останні барви…
Весни неначе й не було,
Неначе Все було намарно!

Немов даремно сутінки співали,
І без мети в них шелестіли квіти…
І нам цього сьогодні вже замало,
Бо ми змінилися, - ми вже не діти…

Наївно так ми в літо крокували,
Немов не було ні невинності, ані весни…
Комусь ми ще щось обіцяли,
Чогось СВЯТОГО ще хотіли ми!

Але це все забулося… спинилось,
Завмерло в безколірному бутті…
Йому ми все таки скорились,
Хоча й сьогодні ми ще не чужі!...
2009 р.

"Вийди, вийди, Іванку,
Заспівай нам веснянку!
Зимували, не співали –
Весни дожидали..."
країнська народна пісня


Що за голосок в Іванка!..
Тільки-но з’явивсь на ганку,
Простягнув руки до сонця,
Як до кожного віконця
Прикипіли безштаньки,
І дівчата, й парубки.
Відгукнулися здалека
Льотом стомлені лелеки.
А лошата і телята
По дворах давай гасати.
Пробують на міцність роги
Козенята тонконогі.
Півень із гори компосту
Курочок скликає в гості.
Гуси жалібно гелгочуть –
На ставок рушати хочуть.
Потягнувсь ліниво кіт,
Ласо позира на пліт.
Там, де птаство спозаранку
Додає снаги Іванку.
А земля довкруж парує.
Комашня свій шлях торує.
І старі уже потроху
Забувають свої «охи»,
Повиходили із хат,
Щоб вкотре весну вітать.

і думати лячно - які ж ми малі...
побудь мені знову найпершим
кохай мене сильно, до стертих колін,
співай мені верше мій верше

у сірому світі, у цій метушні
живемо, неначе у диві
і плакати легко - які ж ми дурні,
точніше - які ж ми щасливі!

Домівкою пахнуть антонівські яблука,
гукають у юність - до саду й ріки.
Припрошують спогадом: десь там і я блукав,
приносив плоди тобі, наче зірки.

І ти в пелені їх тримала розгублено,
і щось говорила мені невпопад.
Усе те минулось...
Лиш ти - не розлюблена,
хоч наші листи й розгубив листопад.

Рясних сподівань паперові кораблики
навіки, здається, кудись попливли.
Мені ж досі пахнуть антонівські яблука
вустами твоїми з тих літ, де були...

вареник вариться
варениця вештається
вкотре втіха втихла
високості вискалили вогкі вени
випити вина
вдосталь вдалося
вік відчувати вірити відати
ворушити верлібри воскреслі
впевнено відповідати
вишукано воркотіти
відкрий вікно весно
важкість вкотре вигинає вістря
волочить веретено втілень

Ты в заботах, как дождь неизбежных.
И грустить не ко времени – та же тоска.
Боже, как ненавистна эта рука,
Необходима как! В прикосновениях нежных.

Где-то в пустыне, прожжённой солнцем,
Между барханов, кактусов и миражей
Бродит дух конкистадора, обходящий колодцы,
Убиенный, избавившийся от пажей.

Да и нужны ли тени тому, кто львам
Прикрывал пасти белой панамой?
Может, самому превратиться в тень – галерный хлам,
Утонув здесь, в горячей ванне.

Ты не знаешь. И это печально.
Труден путь улетевшего в ночь мотылька.
И сжимается чья-то рука
То ли в ненависти, то ли случайно.

Байдуже. Час зупинився - за мить
вибухне бомба, ота, що під серцем.
Байдуже! Зліва уже не болить.
Ти не сумуй. А тим паче - не сердься.

Радість. Надія. Самотність. Обман. -
все пережито. Нічого не буде.
Щира наївність дитячих оман
виросла (майже) і вийшла між люди.

Швидкість... прискорені будні мої.
В темне безсоння фарбовані ночі.
Рівно о сьомій помруть ліхтарі -
кожна хвилина знайомо-пророча...

...мріяла: в душу мені зазирни -
очі б зустріла, в які закохалась...
В майже п’ятнадцять ми віримо в сни.
Байдуже. Вибух. Я жити зосталась.

Сильною – у любові.
Ніжною – там де сила.
Я тебе пригорнула.
Я тебе відпустила.

Мудрою – у розлуках.
Де - на межі, вирує.
Я тебе не згадаю
Навіть про себе всує.

Грішною – у святому.
Чистою – там, де грішно.
Я тебе не покличу,
Рідний ти мій, ніжний.

Вічною – в тимчасовім.
Миттю у тім, що вічне.
Стрілися – і – по тому…
Дорого моя зустрічна.
7.11.09.

Неначе вигоріла земля –
Стеблини жодної.
Неначе вітер по ній гуляв –
Аж до безодні, і -
Усе лишилося нічиїм.
Замкнулось коло. Я
Тримаюсь, ніби столітній дім
Опісля полум’я.

На скирту – іскрами – слова –
Фатальні розсипи.
І те, що все іще жива –
Спасибі, Господи!
І те, що все ще хочу йти –
Зберуся з силами…
Лікую рани, і сліди
Мащу білилами…

Усе мине. І буде cин
Казати: «В кого ти
ОТАК?!..»
Насіється полин
Гіркий, як спогади…
24.10.09.

Відрубав серпанок сивий
Чорній дівчині косу,
Розкуйовдив сонця гриву –
Дня квітневого красу.

Млу пакують сонні доли
У сумне єство своє,
За лотоком чують бджоли,
Як гай запах цвіту ллє.

Хмаровиння зрідка сіє
Щиру жменю білих круп,
Чорноземлі повні мрії
Відростити зелен чуб.

Натирає в глянс об вітер
Золотого боку дзвін,
Воскресінням Бога світлим
Світ підійметься з колін.

12.04.11.

А от і жовтень –
Розсипав листя,
Розсипав зорі,
Розсипав вірші.
Іду – збираю:
Кому – гербарій,
Кому – намисто,
Кому – сонети.
І ти – зі мною,
Мені шепочеш,
Що треба краще,
Що треба – більше.
Такі осінні
У тебе очі,
Твоє волосся,
І навіть светр.

Як ліс цей вижух!
Як златом взявся!
У півтонах все,
Все на півслові…
Дерева, трави,
Опале листя
Туманом білим
Із небом злиті.
Все літо – в соснах,
Все літо – в травах,
В твоїх долонях,
В очах медових.
Час обтікає.
Світанок диха.
І на якому
Ми зараз світі?

Я до тебе озвусь джерельцем навесні,
ти мене віднайдеш у кленовім листі,
у долоні впаду зорепадом нічним,
і проміннями сонця осяю твій дім.

Ти мене пригадаєш у краплях дощу,
я тобі принесу світанкову росу,
візерунком змалюю любов на вікні,
і в пташиних піснях пригадаюсь тобі...

…Ти надзвичайно лагідна і ніжна,
мені з тобою хороше безмеж,
а квітень-місяць, нібито сподвижник
дарує щастя і потрійний фреш

…з повітря й сонця, з лагідного вітру,
який торкає скроні і літа…
Моя весна, мов прикінцеві титри,
ще за якими мариться мета…

Люблю, ненавиджу, страждаю разом,
І разом із дощем гублю сльозу…
Яка краса! Яка щаслива казка!
Я нею ще живу в таку грозу…

« –…Ти надзвичайно лагідна і ніжна. –
Мені прошепотіли небеса. –
Хай береже тебе Господь і ближній…»
Скажу в одвіт: – Хай береже краса…

По вінця сльозами наповнюю келих -
рятуюся знову від дум невеселих,
як вчора.
Не вмію мовчати, кричу опівночі,
утримую серце: найбільше не хочу
повтору.
Під оплески обраних гинуть мільйони.
Настала епоха вітрів заборони
на ймення
"Кінець милосердя". Ховаються люди,
мов равлики в мушлі. Як тихо усюди...
Натхнення
над ліжком у мене пером павичевим:
забула про все головне і суттєве
в цій зливі.
По колу: "сама п'ю, сама наливаю",
сама як примара - примару кохаю.
Щаслива...
То ось де моя недосяжна вершина!
Прощаюся поглядом докору в спину...
Я знаю,
що євро віднині - найкраща валюта.
Обмеженість плаче, до стелі прикута.
Немає
насправді нещасним на що нарікати -
бо хто я така, щоб його ревнувати?
Галузки
надії силкуються видати квіти,
та чашу майбутнього владно розбито
на друзки.


2010

Сьогодні знов у хлопців танці,
сьогодні - щоб без втрат!
Або сидить "Шахтар" на "банці",
або... не для дівчат.
Увечері на стадіоні
належить в Донецьку зіграть.
Пропущених п'ять "Барселоні" -
у відповідь п'ять відквитать!

Сьогодні знов Патара в "полі"
чекає на голи...
Або "Шахтар" заб'є доволі,
або... її не зли!
Увечері на стадіоні
належить в Донецьку зіграть.
Пропущених п'ять "Барселоні" -
у відповідь п'ять відквитать!

12.04.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.
------------
«І побачили Божі сини людських дочок, що вродливі вони, і взяли собі жінок із усіх, яких вибрали... І вони їм народжували,- то були силачі, що славні од віку». Книга Буття. 6:2, 4.
«І промовив Господь: «Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі,- і вони перестали будувати те місто». Книга Буття. 11:6-9.

*
...І я пірнаю -
Ухххххххх! -
Яка незграбна!
Світанок.
На роботу.
Ти все спиш?!
*
Грен.
Берег моря.
Сонце.
Вітер.
Прозорість сукні.
Зваба.
Ніч.
*
І в захваті вІршем жбурляю в віконце
Застиглий в очах монітор.
Хапаю сачок. Я - метелик! До сонця!
До біса цей клятий курсор!
*
Я вже мокрий, а ти не йдеш,
Знов викручую всю білизну.
Може, праску хоч принесеш
І віна, і цілунок ніжний!
*
Я теж повертатися снігом у небо не вмію.
І знов за собою тебе лиш одну понесу.
Не в серці, а десь посередині кволю і млію.
Моя Самарянко! Тебе від жаги задушу!
*
Панянки наші котяться бетоном.
Кісток, напевне, зовсім не збереш.
Що ж до котів, то - повесні, сезонно.
Буває й гірше. Вижив врешті-решт...
*
Абсент ховаю під подушку.
Вночі ж розкоркувати - кайф!
Та жах!- проспав, но где же кружка!?
Під три чорти летить о, ЛАЙФ!
*
Я - незнайомим мужчиною в губи.
Знаю напам*ять твої пустелі.
Знову читаю тебе до згуби.
Мрія поета - жіночі скелі...!)))

(з почутого дитячого)

"Декларує тьотя Ганя
Герман зарплатню.
І двохсот немає тисяч...
Байку цю не сню.
Офіційно - ні скоринки
зверху, ані-ні:
гаманець не бачив грошей -
окрім зарплатні.
Розуміти як матрону?
Загадка. Ато.

Натщесерце біля трону
не служив ніхто.
Чарівниця тьотя Ганя
неабияка:
в декларації -
годинник
у її синка..."

Квітень 2011

Відпускаю тебе я до осені,
Відпускаю тепер, на весні.
Всі слова розчинилися в просторі
І не чути у вухах пісні.

Розкажи де межа у кохання,
Я назад відправляю листи.
І звучить ніби все на прощання,
Хтось шепоче мені - відпусти.

Я вигадую щирі образи,
Схаменуся, поїду крізь ніч.
Вип"ю келих мартіні й одразу,
Розчинюся між сотні облич.

І сьогодні мені не співається
І страшенно болить голова.
Та невже усі мрії збуваються,
Всі до краплі, до самого дна?

Ніби, в ліжку забракло сміливості,
Я уголос лічила слова.
Вип"ю пару пігулок цнотливості
І забуде про біль голова.

І чи варто Сезана любити,
Все читати на ніч про Дега?
Без упину про щось говорити...
Я так хочу побути одна...

І погода сьогодні не радує,
Я ж тебе відпускала не раз.
Хто таке без іронії згадує,
Із очима-ну геть без образ!?

Все! Стомилася, вистачить! Basta!
І нічого, повір, не болить.
Надобраніч! Життя, ти прекрасне!
Відпускаю та буду любить.

Какое сердце не умрёт от ласки
И не отложит все свои дела?
Ты смешиваешь трепетные краски?
Ты говоришь - прекрасны зеркала?

А мёртвым утром - ну куда я денусь?
Лишь ввечеру тепло идёт от стен.
Всё в мире повторяется - но верность
Готова мне доказывать Кармен!

2011

В мене за душею – сонця копійчина,
щастя оберемок, пісня солов’їна,
вітер бистрокрилий, неба синь блакитна,
золоте колосся, лісу оксамити.

Все моє багатство – твоє серце щире,
посмішка відкрита, що мені так мила,
ніжність і терпіння, очі твої сині
Це усе, що маю. Я багата нині!

ніколи нікого ніхто не покине,
бо серце навіки без правил і меж.
самотня свобода... минають хвилини:
і що нам робити - не знаю. ти теж.
ти - теж за стіною, зачинені вікна:
цей світ не омити палкими слізьми.
байдужа формальність... а я все не звикну:
сучасне життя - без душі, без вини.
муровано стіни: ховаються люди.
мій голос розбився на тисячі сліз...
я більше не плачу - цього вже не буде -
неплакане горе нанижу навскіс
на нитку розлуки, німого чекання,
на час, що без тебе, на вісь забуття.
у серці любов заколишу востаннє -
отак помирає надія моя.
далекий мій, близький... я думкою лину,
і тихо-тихенько співаю про нас...
ніколи нікого ніхто не покине:
світанок єднає цю відстань і час.

Крізь самоту мою щоденну
Уяви світле джерело
Струмочком радісним натхнення
З душі на волю потекло.
Тому на гілочці бузковій
У квітні бачу сизий цвіт,
І жінки погляд загадковий
Із – за сусідових воріт.
Зелені трави непом’яті
Мені чомусь у напівтьмі
Під ноги стеляться в кімнаті
В години творчості самі.
Уже сидіть немає стриму
Із дня у день на самоті, -
І наяву ловити риму
Біжу у будні золоті.

10.04.11.

Ти навіть не озирнешся, навіть не скажеш що
я перестала жити на висоті твого неба
міряти наші відстані через заплакане скло
а нам так багато треба

Я присягала Богові, віддавала життя у борг
я лікувала крила кров"ю і алкоголем
І на клятому колі відчаю усе іде на повтор
і пробиває душу хронічним стиснутим болем

А що тут скажеш, що тут перегорнеш?
Прийняти усе, як є - це більше, ніж відпустити.
Я дивлюся високо-високо, і бачу як ти ідеш,
щоб не вернутись сюди ніколи...
А ще, щоб мене простити...

В таку погоду можна лиш курить,
курити в тягу, пити і курити,
смалити чад, вдихати і душити,
себе вбивати й не хотіти жить...


Солодкий образ, мрія нездоланна
вся вийде з тіла разом з каяттям,
живу брудна, обляпана життям,
а вік тому була я бездоганна...

То все брехня...ті мрії, мари, небо,
Душі обгарки, попіл і зола..
залишилась страждати я одна,
Нема його!Не буде і не треба!

…підвищувала jcdsne – освіту себто
гуляла «дебрями» інтернету вільно
щоденників не писала – лише «литдибри»
зберігала «інкогніто» rjywtgne – концепту

а вони все стежили – закривались руками мовчки
але дивилися – на екран – невідривно
чоловічки у сірому – cnbkmys – стильні
- не шукайте, шановні – у хліві квочки!

плекаю низкою дощі в душі...
рощу так стверджено образу,
так низько падаю щоразу,
шукаючи спасіння у виші

проламане любов'ю передсердя,
стукоче камінь за ребром!
пробитий мозок наскрізно пером,
й зап"ясток рву-лютую зпересердя!

то все не Я - проекції та тіні...
втікаю знову в любе забуття,
цікавий сон, лише ілюзія життя,
зап'ясток - мій, а інше - миготіння...

Пародія

Не дивись, що в мене сивина,
Я прийшов до тебе – ти не чула…
Пильно озираюсь – ти одна?
Ти сама під покривалом чхнула?

Ліжко, очевидно, не окоп,
Друзі ми, надіюся , не сплутав?
Туго мúслю (чи не остолоп) –
Що ти там несеш про різні пута?

Дúвлюсь в тебе – бачу далечінь,
Неворóжу наче, ніжну, голу…
Стільки часу думаю про інь –
Серце скаче – хоче валідолу.

Все переплелося – верх і низ…
Треба, мила, дочекати днини,
Нині не спроможуся ”на біс”,
Недоступні голому глибини…

Береги, низини, світла даль…
Не дивись на мене так вороже.
Я пустився берега, на жаль,
А кінця пускатися негоже!


11.04.2011

Тихонько, мой ангел, тише,
не мни себя, милый, богом.
Всегда будет тот, кто выше,
не стоит рыть землю рогом.

Ну что ты? Ужели гаже
любой, кто пониже рангом?
Ведь в лидеры рвутся, даже
Родившись орангутангом…

Красуется шар воздушный,
гордится надутым ликом,
но право же, это скучно:
ведь кончится дело пшиком.

О сущности скарабея
не скажешь, что это мило,
но святостью душу греет
он древним народам Нила.

Зачем так стремиться, чтобы
боднуть кого-либо рогом?
Всё ж краше, когда без злобы
дела будут нам итогом.

Ты приезжай порой чудесной,
Когда сады стоят в цвету
Когда черешни, как невесты,
Оденут белую фату.
Весёлых птиц разноголосье
Озвучит небо вдоль дорог,
Хлебов зелёные колосья
Погладит нежный ветерок.
Всю прелесть города степного
Ты здесь увидишь наяву.
Ты можешь верить мне на слово:
Я в этом городе живу.
Да, есть ещё на свете люди,
Что терпеливо ждут и ждут –
Им счастье вынесут на блюде
И персонально подадут.
Ты приезжай, мы ждать не можем.
Иссякнет времени запас.
С годами ценится дороже
И каждый день, и каждый час.
Ты к краскам города родного
Добавишь взора синеву.
Ты можешь верить мне на слово:
Я в этом городе живу.
Карьеры впереди и сзади,
Да гладь залива в стороне.
Тебе дорожный указатель
Укажет верный путь ко мне.
И город, душу открывая,
Зажжёт зелёный свет живой.
Здесь наша слава трудовая
Со славой дружит боевой.
Мой город ждёт тебя, и снова
Зовёт к себе, как я зову.
Ты можешь верить мне на слово:
Я в этом городе живу.

Душі,що гаснуть вже третю добу.
Я - одна з них. Решту світ вже забув.
Світ їх давно вже на собі не бачив...
Я час від часу за ними ще плачу.

Бються об скло металеві дзьоби
Моїх бажань, нездійсненних "якби".
Корчаться, тліють і гаснуть красиво,
Часом фарбоване піря на сиво.

Я так давно у собі їх закрила.
Я їх боюсь. Невідома та сила...
Світлі, красиві - й скаженії! - крила.

Розтовкла кувалда чорна
Злотний вічності горіх,
Річ печальну на валторні
Грає вітер ста доріг.

В теплім закутку оселі
Твори граються життя,
Скрип звучить віолончелі
В такт жаги серцебиття.

Плине долами сюїта, -
Вика, жито і ячмінь,
Підпирає пруг трембіти
Гук з прадавніх поколінь.

Тополині тіні п’яні –
Предків радощі й жалі.
Грають зорі на баяні
Мерехтливої у млі.

Світломузика у травах,
Композиція небес,
Таємнича музи слава,
Партитура і оркестр.


11.04.11.

Я йду одна на зустріч смерті.
(Не відчуваю своїх ніг).
Я йду одна, бо всі вже мертві.
Та мій, чогось, ще теплий слід.

Скальпелем ночі по венах світла –
І все…
І життя вдалося…
До Дніпра зорі летять на мітлах…
Такі беззмістовно босі
Вулиці
Йдуть в безавтомобілля
Стогоном тиші…
З того
Світу, що шепотом білим-білим
Молиться чорному богу…
І на ілюзіях битий відблиск
Трощить ліхтарну втому…
Він би кричав,
О, він…
він би… він би…
Навіть сміявся…
Стогін –
Музика крові в зап’ястях винних.
Плачеш?
А чи почують?
Дощ поміж зорями…
Правда?
Дивно…
Скальпелем ночі… всує…


2011

Весна идет - весне дорогу.
Думаем мы: "Чтобы такого
Нам сотворить-учудить по весне
Ради самого прекрастного чувства на свете?
Милостей от природы не ждем
-Сами, сами их создаем.
Словно птицы, поют сердца,
Души замерли - предчувствие полета...
Вечер, свидание, и конечно свечи:
Настоящий огонь живой любви!
Как две свечи-две души
В танец богов искуством сознательной любви.
Взаимопонимание - вот она гармония.
Невесть откуда крылья появляются.
И души по сияющим небесам
В полет незабвенной любви, воспарив, отправляются.
Любовь! Вечно юная, как сама весна.
2011г.

квадрата чотири кути:
в якому тебе віднайти?
трапеції гідна основа:
коли ми побачимось знову?
а що тоді єдності стала?
на тебе я стільки чекала!
тримай же міцніше за руки! -
я знаю фігури розлуки...
"бувай... і на мене не сердься"
трикутник уп’явся у серце.
і разом усе відхололо:
між нами - роз’єднане коло.

Сам не знаю, чом сумно мені,
Як згадаю я давнюю казку.
І не сходить останні три дні
Із лиця мого трауру маска.

Рейн невтомно хвилі жене,
Навкруг тихо, уже вечоріє;
І над річкою сонце ясне
Усе слабше і світить, і гріє.

Онде, високо там на горі
Гарна дівчина злотоволоса.
Лорелея то. В світлі зорі
Золотим гребінцем чеше коси.

Блищить ручка цього гребінця,
Сумну пісню дівчина заводить.
Унизу молодого гребця
Спів сирени із розуму зводить.

Той весляр у малому човні
Задивився на дівчини вроду.
Він не скель пильнував, зовсім ні,
Не зважав на бурхливую воду.

От у вир скаженющий його
Разом з човником вмить затягнуло...
З допомогою співу свого
Лорелея гребця підманула.

Сучасні пустельники мешкають у мегаполісах.
Нині печери не в моді і келії – теж.
Нині не конче ставати волаючим голосом –
Далі своєї самотності й так не зайдеш.

Сучасні пустельники їздять в метро та автівками,
Каву смакують, а часом вино і коньяк.
Що вам до того, що тужить душа за щедрівками?!
Ще не розп’ята, розхристана пада навзнак…

Наче у казці, між велетнями-хмарочосами.
І поспішаємо, й завжди запізно чомусь.
Мо’, й не завадить побути волаючим голосом?
Спробуй гукнути.
Почую тебе.
Озовусь.
2011

Хто перший, той перший:
у пам'яті він.
Він все перевершив,
і в космосі вперше -
сто вісім з е м н и х хвилин!

Галактики часу
здригнулись від змін.
Усе і одразу.
Уведено фазу -
с т о в і с і м земних хвилин!

Дванадцяте квітня.
Початок світлин.
Людина привітна
і слава всесвітня -
с т о
в і с і м
з е м н и х
х в и л и н !

11.04.2011

Здалося невагомим власне тіло,
коли горіли тихі вечори
кленовими багряними свічками.
Кричали у блакиті журавлі.
Коріння всохле спало у землі.
Не стало і любові поміж нами.
Нічого не тримало - догори
повітряною кулькою летіла.

"Remember" - в пітьмі ворухнулись вуста.
І голос твій, схожий на дощ із безодні,
прошив у ту ж мить всі безсонні міста,
що вже захлинались двоокисом водню.

Під стелею важко хитався кришталь.
Червоні завіси ковтали всі звуки.
Світились крізь дим, мов крізь сиву вуаль,
твої безпорадно опущені руки.

Штрихом досконалості - grain de beauté.
Слова такі чисті, а суть - така грішна.
Якщо в твоїм серці ще є щось святе -
прошу, не з'являйся: убий мене ніжно.


липень 2009

В місті ледь не вхопив мене грець -
Біди всякі, бацили вчепились.
Чимчикую за місто – на милість
Я природі здаюсь. Навпростець

Так ходив би й ходив тут щодня...
На чарівнім природи роздоллі
Крізь поля я простую поволі -
Навіть тінь десь блука навмання...

Тут маленьке теля язиком
Позлиза́ло із мене напа́сті...
Тут пернаті вітаються: «Здрасті!»
Й пригощає коза молоком…

Чом я досі у місті?.. Та ні,
У селі позостанусь навіки -
І душі я поповню засіки
На гнідому у крапку коні.

Та й за вила візьмусь, за косу
І вставатиму вранці о п'ятій...
Я забуду про місто те кляте,
Убираючи в себе красу.

Не тужитиму зовсім в селі:
Буряки посаджу на городі
І дивитимусь, як журавлі
Відлітають. Колись, при нагоді,

Заготовлю на зиму дрівець,
Кожушину куплю у сільмазі,
Заведу, мо', й отару овець...
Як чудово в природі оазі!

Хоч міситиму тут чобітьми
По коліна грязюку весною -
Та скрипітиме сніг під саньми
І сідло на коні піді мною.

Хай узимку по пояс той сніг
Прокидатиму аж до знемоги,
Та зате не писатиму книг
І забуду про сайти і блоги...

Хай невесело стане і тут -
Не заграю на кобзі в оркестрі...
Не просіть, не вернуся... Зер гут!
Прощавай, рідне місто. Маестро.


11.04.2011

Розгубились думки в буревійному темпі ,
Розлетілися й сіли в безлисті кущі,
Проростають бадиллям яложених штемпів
І чекають горіння моєї душі.

Я шукаю себе . Як розбити каміння,
Що закрили стіною мої почуття?
Як же знову скресати іскрою горіння,
Відродити із попелу давнє життя

Запалає вогонь, коли думка воскресне,
Багрянистим струмком полетить в небеса,
Розіб’ється стіна і з під попелу чесне-
Рідне слово дзюрчатиме. Божа роса.

( Буковинській поетессі, Анні Дущак, присвячую)

Завісилось життя на гілці вишні,
Вдихало цвіт рожевої весни,
Вірші родились у кімнатній тиші,
І паростком тягнулись по вікні.

Минали дні, просились вийти в поле,
Туди, де буйно квіти розцвіли,
В цих пахощах живилось тіло кволе,
Простались крила, неслися в світи.

Бо тільки в снах вона могла ходити,
У мріях розквітався квіт весни,
І сну свого старалась не будити,
А жити так, щоб бачив сон і ти.

Ти місяцем ставав у нічну пору,
Лишав зірки, і залітав в вікно
І пригортав зів’яле тіло в болю,
Та цілував розжарене чоло

А вдень душа через вікно втікала
Губилась у божественій красі,
Вона себе калікою не звала,
Була людина і жила так як й всі!

Аня лишила приклад всім поетам,
Як думкою розтоплювать сніги,
Як квіти в полі волею садити,
Творить життя, не гинути з нудьги.

Берега и Дали.
Выси.
Низи.
Голая как баба глубина.
Я к тебе пришел.
Но не услышал...
Разная у нас с тобою седина..
Разный взгляд
И разные оковы
Я в тебя смотрю
А ты в меня
Словно мы не люди, а окопы
Словно мы враги, а не друзья...
Берега и Дали.
Выси.
Низи.
Голая..
Родная...
До конца!!!!!