Мы живем в ожидании вести
И укутавшись в дым сигарет
Привыкая к грубеющей лести
Пропиваем полуденный свет.

Мы расходимся с колющим снегом
Засыпаем солью следы,
Забываем друг друга с успехом,
Переходим с похмельем на «ты».

А потом просыпаемся … снова.
За окном - утомленный пейзаж
На часах половина второго
У двери устарелый багаж.

И уйти вроде надо, но жалко.
Вроде нужно проститься - но нет.
Только в сердце застрявшее жалко,
А в ушах все гремит менуэт.

На плите подгорает надежда
Все, прощай вот теперь ухожу.
Истрепалась ночная одежда
Я сниму ее и отложу.

И не надо кричать мне вдогонку
«Голышом ни к чему уходить!»
Доверяя - разбили солонку
Все закончилось, нечем тут крыть …

Ти знов приходиш в сон

В той теплий , щирий, довгожданий.

І серце б'ється в унісон.

Обняти хочу я тебе, коханий!


Вустами я торкнусь до твого серця,

Зігрію подихом його палким.

І може знов любов твоя озветься,

І будемо удвох, і більш ні з ким!

Уперся місяць
рогами в Чумацький Шлях…
завмерли зорі.

(2011)

Ми вчимося любить через біль, через жаль, через муки,
Відцвітають літа і збирає врожай сивина,
Але тільки тоді, як побачать світ Божий онуки,
Пізнаємо любов і якою є справді вона...

Із Володимира Висоцького

По мені кохана відсумує чесно,
після мене друзі роздадуть борги,
замість мене іншим явір прошелесне,
і за мене, може, вип’ють вороги.

Я не маю сонця, та бодай би - хвищі,
і моя гітара - без струни.
І не можна нижче, і не можна вище,
і зірок не можна, і далечини.

Вільно мандрувати - відібрали право,
є лише два кроки до стіни.
І не можна вліво, і не можна вправо,
тільки й залишили - клапоть неба й сни.

Сни про те, як вийду, як відчинять брами,
як мені гітару віддадуть...
Хто мене зустріне, чи усе - те саме,
й що за спів розвіє в серці каламуть?

(2009)

Коли сонце згорало щоночі,
Коли я поринав у ці очі,
Я сягав найпотаємніших глибин...
Ти співала, коли інші молились,
Коли інші сміялись - ти голосила, -
Безмежна неосяжність граней та сторін...

Ти -
Квітка ланів,
Відлуння штормів,
Мій метаморф...
Морська глибина,
Незвана свята,
Ключ від життя...

Я -
Сліпе кошеня,
Прожите життя,
Твій метаморф...
Повітряний змій,
Щільний клубок мрій,
Мінорний акорд...

Що з того, що місяць - не місяць,
І зорі - не зорі,
Й ти - не моя?..
Розпеченою головою
Торкнусь прохолодного скла...
Та поруч і очі бездонні,
Й палкі, недосяжні уста...
...І місяць - як місяць,
І зорі - як зорі,
Та я - вже не я...

Оповіщайте серце ледь відтале!
Немов зі шпальт, моя любов не сходить
із розуму. Проталинами далеч
веде і просить милості в погоди.

Даруйте ви йому, що не застало
розпущених небес і їх приплоду,
річок вогню з пегасового шалу.
Даруйте зайву мить, коли не шкода.

Бо роздароване, як діви цнота –
пиши пропало, а на думці – млосно,
є хить, нема того за чим жаліти

і повкладати зграбно струни в ноти.
У домовині лютий високосний,
відспів, бракує смерті три до літа.

16 Лютого 2011

хтось малює наосліп а хто сіє бруд межи люди
«щирі» душі чорнильні – у місиво крові і крику…
де ся кривда мій любий – не бачиш до шорсткості звиклий
а чому ж відчуття моє ранять життєві прелюди

збоку це не помітно – всередині мабуть вже пізно
незворотні учинки занурюють душу у гній
ти гидке каченя чи тебе упізнає вітчизна
як зберешся летіти у вирій чужий

Осінь.Останній дощ,
Стоїш струшуючи каплі з волосся.
І так пристрасно в танці,
Злітає останній листок.
І тихо в шепоті вітру,
Чую голос минувших літ.
Яловлю запах дощу,
Такий невловимий.
Я тихо стою,
Повз мене проходять перехожі.
Швидкими темпами, ступаючи в калюжі.
Усі кудись спішать,
Заклопотані ритмом життя.
Їх парасолі стрімко летять.
А я стою і чекаю, що буде далі...

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Забрів у край наш Менестрель.

Він так співав, що тихли птахи,
Він грав на лютні, наче бог...
І серце, сповнене відваги,
Було позбавлене тривог.

Та доля любить жартувати
І зорі кидати у став...
Мабуть за голос у розплату
Поет безтямно покохав.

Він грав, вкладав у пісню душу,
Один, самотній, день у день...
Та тільки дівчина байдужа
Зникала в натовпі людей.

Та в ніч, окрилений коханням,
Чи то між маренням і сном
Співав поет, немов востаннє
Перед зачиненим вікном...

І крига скресла. На подвір'я
прийшла Вона! Вона! О бог!
Поет співав і все не вірив,
Яка всесильна ця любов.

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Тут залишився Менестрель...

2011

В осени Любов збирає
Молодят до пари
І в серцях їх заспівають
Радісні цимбали.

Лине пісня величальна
З долини в Карпати.
І веселії музики
Не вщухають в хаті.

Ця весільна пісня лине
по всій Україні.
Славить Князя та Княгиню(Замінити на імена)
Новую родину.

Ми бажаєм Вам здоров*я,
Щастя ціле море.
Хай над вами сонце світить
В небі барвинковім.

Ще бажаєм Вам багато
Діточок хороших.
А щоб дітки підростали,
Ще й багато грошей.

Щоб жили, як голуб*ята.
В мирі і злагОді.
Душа в душу, очі в очі
При любий погоді.

Хто Любов шанує щиро,
Буде той щасливий.
Бо кохання завжди в моді
В нашій Україні.

Хай Любов, Надія й Віра
З Вами завжди будуть!
І неякії незгоди
Серця не остудять!

4.10.99р.

Крізь холодний застояний морок
скоро й нас заволає на герць
ця країна мертвих героїв,
де свобода дорівнює смерть…

2010

Мій світ помолився. Спить.
Лягає о двадцять першій.
Народжений в двадцять першім
столітті. Здається, мить
між нами. Але роки,
дилема «батьки і діти».
Немає де правди діти.
І правди нема таки…
Мій світ уві сні сопе
і часом муркоче з кимось.
А всесвіт на дворі скимлить
бродягою… А проте
допоки човни долонь
гойдають не сни, а спокій,
я – мама, я – сонце… поки
він спить і росте, либонь…

Я себе ніяк не розумію
Все ніяк до тями не дійду
То я вас в душі свої лелію
То забути хочу і біжу

А то раптом голос хочу чути
Подивитись в очі голубі
Посміхнутись та назавжди забути
Погляд щирий, що ллється із душі

Ви неначе сонце те прекрасне
Чи промінчик місяця вночі
І буває що в очах ви гасните
І так холодно стає мені

Я з вами плачу і сміюся
Іноді щаслива, іноді сумна
Лишнє слово я сказати вам боюся
І про все шкодує я лише сама

І весь час сумління лізе в душу
Ви для мене радість чи печаль?
Довго я над чим сидіти мушу
Але час так швидко йде… а жаль

Час невпинно лине десь у зиму
Скоро пролітатиме сніжок
пам’ятайте я завжди поруч лину
в радість чи печаль ваших думок

посміхніться, бо щастя так близько
лиш два кроки і шлях в забуття
не лякайтесь що холод та слизько
від «падіння» секрет – почуття

і весь час сумління лізе в душу
розриває серце від жалю
чому я вам усі ці вірші пишу
чому я вас так ціную і люблю

Холодний вітер душу не зігріє
Холодний дощ сльозами обіллє
Холодне листя під дощем зотліє
У холоді згорить життя моє

Усе минає радощі і горе,
Вчорашній день іде за горизонт,
Відходять кораблі у синє море
Покинуть літаки аеропорт
Вчорашній день не вернеться ніколи
Вечірнє сонце не повернеться на схід,
І ви йдете, як вітер через поле,
Не залишаєте за собою навіть слід
Ну хто сказав, що рани час лікує?
Ну хто сказав, що завтра не болить?
Чом серце слів красивих тих не чує,
Як пташка б’ється і в грудях болить?
Чому слова, як мед, стають гіркими?
Чому від щастя на очах сльоза?
А рівний шлях є сходами крутими?
А ясний день заполонить гроза?
Прийде весна за сніжною зимою,
Я з нову вранці вийду на поріг,
Щоб так як вчора стрітися з весною
Та в полі я побачу лише сніг.

Тут, на пагорбі скелястім,
Де біжить внизу Кура,
На попоні попелястій
Розважає хванчкара.

Позбирала пісня друзів,
Підіймає вище гір -
На гулкому виднокрузі
З-над тбіліських берегів.

Простелили щедрі далі
Дивовижно-юні дні,
Де Вахтанг сам, Горгосалі,
Мчав на вихорі-коні.

Звідтіля, де горда Мцхета
З храмів забрела в сади,
Де світила
дзвін-карета
З неба котиться сюди...

Синь така - не надивиться,
Мріє цяточка орла.
Ми сиділи на травичці,
Що яріла і цвіла.

Роки танули, як хмари,
Гусла зморшками кора.
І, немов уста Тамари,
Нас п'янила хванчкара.

І був їй голос. І була вона
у голосі - і трепетна, і ніжна,
одна така, однісінька-одна,
у передзим’ї квітка передсніжна.

Вона жила у голосі - на всю
і глибину, і висоту, і силу,
на всю свою незглиблену красу
звучала - аж душа мені бриніла.

А вірші зачаїлись у рядках,
мов зерна, що в ріллю весняну впали,
готові зазвучати так, що - ах! -
і тільки того голосу чекали...

2010

Сумні чомусь твої пісні
І серце б’ється хаотично,
І муза наче в напівсні
Складає вірші неліричні…

До неба виросли думки,
До сліз і білого цвітіння,
Затерпли ноги і смаки
І щезли ночі й сновидіння.

І розтікається мов віск
Зліпивши стіни у кімнаті
Смарагдово-безмежний блиск,
Глибинна тиша анахати.

Галас вечора гундосий
Тиші ліг у жменьки,
Заплітає вербам коси
Вітерець легенький,

Завмирає ніч бліда
Від напливу цноти,
Хлюпом грається вода
На стрімкім звороті,

У гаю горлає сич,
Пахне з поля жито,
Крапле небо могорич
Травам сумовито,

Мишка в нірці шарудить,
Плямкає спросоння…

Місяць тупнув молодий
Об нічне бездоння

І заграли угорі ,
Хто де міг присісти,
Неосяжне попурі
Зоряні арфісти.

2011.

замінивши рапсодії на рапідол,
ми навчилися бути німими до втрати,
ми навчилися грати відомський футбол,
і голи забивати...

ми шукаєм небесного шалу, а є
тільки те, що самі віддали на поталу -
чорне серце навіки - моє і твоє,
із броньованого металу.

як довбешки, стоять непохитні людиська -
місто рухається і втікає плинне.
...подивись в мої очі зблизька -
ти побачиш людину?...

Їй би заміж… в травні чи у квітні.
Ще й для доньки зберегти фату…
Як трудились пальчики тендітні!
Мить краси ловили на льоту.

Їй ще б жити. Народити сина.
Щастя жінки випити до дна…
Боже мій! Вона ж іще дитина.
Нащо їй та місія трудна?

А проте, Тобі таки видніше –
Раз дівча за той десяток літ
Доброти створило, може, й більше,
Ніж створив для світу – цілий світ.

Добра справа – ось найвища слава.
Добре серце – ось найбільший хист.
У малюнках впізнаЄ Полтава
Неземну печаль знайомих рис.

…А між зір, що світять незборимо,
Всю планету сяйвом обійма
Дівчинка з великими очима,
Дівчинка, якої вже... нема…

2004

…Я стою в глибині снігопаду…
…Я лечу повз мільйони світил,
мимо безлічі білих світів,
гіпнотичну їх чуючи владу…
…Я стою в глибині снігопаду,
він мене у свій космос пустив…

…Угорі, і довкола, і всюди
непросіяний падає сніг…
Поза мною іде, і в мені,
проникає у мозок і в груди…
…Угорі, і довкола, і всюди
все пливе в сніговій пелені…

…З тихим шелестом, з мірністю пульсу,
з неухильністю вищих істот
з неба мчить біле військо – і от
завойовують Землю прибульці…
…З тихим шелестом, з мірністю пульсу
сніг лягає на місто марнот…

2011

Буде добре нам усім
Через років, едак, сім,
Коли наші демократи
Перестануть все хапати,
І наїдяться вже до пуза…
Хай буде тяжко їм від груза,
Хай постраждають вони трішки,
Дивись, і відпадуть в них ріжки.
Лише тоді, люба братія,
У нас настане демократія.
2.02.2009

1.
прибігла Жаба,
поважна пані,
до пана Яна
на знимкування.
на кожнім пальці -
по перстенькові,
блищать коралі
нові перлові.


2.
а пан фотограф
порадив спритно:
«ваш усміх, sorry,
занадто видно.
щоби не вийшло
яке страшидло,
як мúґне світло,
кажіть «повииидло»»


приспів :

Жабо, не гай бо часу,
Жабо, не корч гримаси.
Жабо, аби не встидно,
Жабо, кажи «повидло»,
Жабо, о, Жабо



3.
«о, прошу пана,
велика дяка!
буду старанна
на ваші знаки.
заждіть хвилинку -
мазну помаду...»
«увага – знимка!»-
блись!-«...мармуля-а-а-а-да!!!»

Як втиснути весь біль в прості слова,
Щоб стало легше, змученій тобою…
Щоби душа у тілі ожила,
Зміцніли крила, зламані і кволі?..

Як умістити сум розчарувань,
Який болить сильніше від поранень?..
А ти, як зможеш, в очі ці поглянь,
Що так боліли тисячами марень.

І як прощати те, що непростиме,
Що раз-по-раз відлунює в душі?..
Увесь цей щем надвоє неділимий,
Бо в серце зради встромлені ножі.

31.01.2011

…надвечір цвіт граната принесла в мої покої вірна Маріквіта:

- Це вам, солодка донно, передав
сеньйор у масці, імені не знаю…
Зухвалий вчинок, адже всім відомо,
що квітка із граната – знак жаги…

…вощані пелюстки такі вабливі, як поцілунків памороч, очей
не піднімала, потемки чекала
його приходу, як зміїно_жала,
що душу вип'є з горлечка мого…

навпомацки
гранатне розбирала
доспіле тіло…

... Сік перебродив
у чорних венах,
і тужаву шкіру безстидні пучки вправно віддирали,
і роздягали донну молоду,
і млість текла притоками-руками,
і сонце пульсувало в животі:
- смалке заласся!
- ладо світлоокий!

…і ця жага розчахнута граната,
мінилася кривавою росою,
хребет дівоцький – тятива напнута,
а лук –
то тіло легіня, і лет
стріли жалкої серце роздирав їм -
надвоє, троє, п"ятеро, на друзки,
і їхній світ конав од хитавиці,
від надміру, від наміру: іще.....
іще-іще-іще-не зупиняйся....

...і бризнула гранатова знемога
на льон постелі, на пелюстя губ -
напіввідкритих, жадібних, дитинних,
і посміхалась донна, і повіки
її тремтіли, ніби мотилі...

Мої слова. Твоя душа.
Щось ранить, щось вціліє.
Ти – бездоганна білизна.
А я? Десь там сірію...

Мої думки, Твої вуста –
Щось особисто спільне.
Є те, що варте забуття,
Є те, що неподільне...

Моє життя – Твої шляхи.
Роблю незграбні кроки...
Та я не відпущу руки.
Я досягну! Все буде добре...


13.11.2008.

Так порожньо, так боляче… Печаль
Пустила корінь, ніби метастази.
Отруйні стріли, видалені фрази.
Так холодно, так боляче, так жаль.

Проціджується смуток крізь вуаль,
Стікають сльози у китайські вази.
Шліфує ніч стражданнями алмази…
Час розвіває вітром білу шаль.

Намотана на колесо струна,
Обірваний на півдорозі танець,
У зашморгу римовані слова…

На півдорозі постає стіна –
Утрати айсберг в серці не розтане.
А на могилі виросте трава…


2011

Забобонна
гнітюча
липка
безборонна
затьмарена злобою заздрість
ковтає невинну радість.

Кольори червоні світлофорів
Непривітно в темряві мигтять
Поміж нами нині відучора
Німотою збуджених проклять.
Ти мене ніколи не любила,
А терпіла болісно, авжеж.
Та і я не маю більше сили
Грати роль закоханого теж.
Жовтий промінь місячного сяйва
До порогу суне по стіні.
Та йому указувати зайве,
Що робити вдосвіта мені.
Відтепер не дивляться на мене
З – під повік приплющених оков
Очі наполохані, зелені,
Від яких кипіла моя кров.
Кольори мигтять у безгомінні,
Та немає спокою, ні сну.
По кутках розбіглися дві тіні, -
Не зійдуться більше у одну…


15.02.2011

ці акценти дощу це мовчання зірок як цитати
натщесерце заучую зранку запивши водою
я навчилась чекати скоріше мабуть ніж читати
і дивитись услід за весною рікою тобою
я недавно потрохи почала до себе звикати

я привила пришила нитками цвяхами прибила
до найтоншого тіла до шкіри де найбіліше
щоб носити тебе за собою (де й бралися сили?)
бо любила бо запах твій був мені наймиліший
бо ти витягнув серце й лишив мені мозок і жили

боже скільки ще ранків таких і ночей перебутих
і речей що вивільнюють душу полегшують ношу
я давно вже нічого для себе одної не прошу
я сьогодні забуду нове щоб згадати забуте
те що стало далеким - усе тепер стало хорошим

нам ще смисли шукати а час уже начебто витік
в учнях вічність ходити мені і збивати ще порох
ще на тисячу друзів єдиний приходиться ворог
нас мовчання засудить вигнанням снігами і скоро
відчуватиму сум і твою неприсутність на дотик

Майнув у зорях болід безрадісний,
Відмітив лінію, зник у ніч.
І Ківш нахилено, і Риби, крадучись,
Шукають течію. Дивна річ.
Зима морозами, снігом-піною,
Примерзлим садом попід вікном.
І місяць тінню іде за спинами,
Стежина стелиться, мов рядно.
Болід безрадісно відмітив лінію,
Як спогад болю минулих зрад.
А попід снігом, в полоні зимньому,
Ледь-ледь жевріє пшеничний ряд…
Закину геть цю журбу вчаровану
Снігів навіяних лютим сном,
І, навіть, зірку, нереєстровану,
Шукать не стану, мов астроном.
На нову зустріч надію матиму
З весняним проблиском… Тільки б сил.
А зараз, просто, у ніч мовчатиму,
І знаки вчитиму зіркових крил.

2011-02-16

Ніч на дворі,
Сузір'я на небі,
І тихий в цім морі
Кораблик в далебі.
Кораблик незвичний,
Він круглий як сонце.
В ночі його звичка -
Заглянуть в віконце.
А ти собі спиш ,
Та і гадки нема.
Влюбилась в кораблик
Чарівна зима..
***
І зараз тихесенько дуже вони,
Про щось за вікном розмовляють.
А я підкрадуся і чутно мені,
Як снігом вони по землі розсипають...

Вересневий вітер
вересовим квітом
стежку прокладе

з ранньою імлою
тихою водою
мій вінок спливе

купальське чар-зілля
на наше весілля
смуток — забуття

калинОвим гроном
в глибину долоні
щастям — вороття

перелітним зором
промайнули хором
береги — птахи

вересневий вітер
гне вербові віти
крони — нам дахи
1995

Чом зажурився, мій акордеон?
Всміхнися, друже, барвами октави,
Міхами здуй пилюку із вікон -
Хай сонце сніг у лютому розплавить.

Всміхнися, брате, рано нам тужить!
Ми ще не граєм із тобою марша -
Життя вітання нотками бринить,
Ми просто стали на один рік старші!

А пригадай, коли ми молоді,
З тобою, друже, весело співали -
То танцювали лілії в воді,
Дівчата нам проходу не давали!

Як ми у школі дітками колись
Акордами перебирали гами!
Сьогодні б крикнуть часу: "Повернись!!!"
Але цього робити ми не станем.

Бо нас чекають ще бурхливі дні -
Не раз стривожим піснею серпанки,
Все ж не старіють душі молоді -
Збудися, друже, у озоні ранку!

В житті моєму знову зорепад,
Кривавий шабаш замінив банкети.
А ти і сам не знаєш, зараз, де ти,
Й плетешся за подіями навгад.

15.02.2011

Між нами нічого не сталося. Просто зима,
холодна і довга. А ціни на газ – грітись марно.
Між нами нічого, хоча ми ще звемося «пара».
Ти знову деінде. Я знову удома сама.
Ці будні вбивають і кепські новини також.
Хороших немає. Хіба що у давніх журналах.
Ти надто байдужий. Я надто нервовою стала.
Нічого не сталось – ми просто чужі… Просто, Бож-
ееее….
Холонуть бульйони, скисає капуста і час…
Ніщо і ніхто від розлуки не втримає нас…
14.02.2011

Скажи, кому ти совість запродав?
Де щедрість християнської натури?
...
Віддячив шеф, - бездітному, мовляв,
І сотенної вистачить купюри.

За що, питають люди, дар такий?
За те, що хлопець, як малах крилатий,
Накинувся на згусток вогняний,
Не дав йому у смак потанцювати.

А перший склад колись згорів дотла.
Забув? Тому минуло кілька років.
Зцілився швидко, наче й не була
Пожежа та найтяжчим із уроків.

Мовчи про кризу, бо на рік, бува,
Разів із п'ять катаєш по курортах,
Машини - дві, а їжі і питва
Із надлишком пливе до твого рота.

"Копійку" дав і руки не тремтять.
Що, жаба задавила? Помічаю.
Тобі п'ятак на бублика подать?
Бо в кого є, тому й не вистачає.

15.02.2011

Мне поверят девочки едва ли,
как задорно мамы их играли,
мелом клетки "классиков" рисуя,
школьный двор с ума свести рискуя...
Перемен заветных передышку
коротали девочки вприпрыжку.
Я и сам, признаюсь вам, пытался -
в той игре, увы, не состоялся...
Потихоньку, мелкими шажками,
а потом - уверенней - прыжками,
очень ловко двигались мамаши
(в те года - как есть - подружки наши).
...В прошлом детства вольница святая.
Но, в раскрой асфальты вновь пуская,
в полдвора, бессменными мелками
"классики" рисую под ногами.
2003

Я з нею можу поділитись
Усім таємним що в житті
І сльози можу з нею лити
І стане легше на душі
В житті бракує вірних друзів
Вона замніть їх усіх
Вона нізащо не засудить
Завжди пробачить мені гріх
Лише вона плече підставить
І буде поруч в тяжкий час
І так як друзі не заставить
Мене страждати повсякчас
Моє життя на Вас надія
Ідіть зі мною по житті
Не покидайте в час розлуки
Коли здається : Все! Кінець!
Візьміть мене сильніше за руки
Ось де початок! Не кінець
Вона моя душа,моя світлиця
Розум, а ще часто настрій мій
Промінь, що у серці оселився
Нагорода,за життя без мрій
Вона моя розрада, якщо горе
Я з нею забуваю про усе
Я не зважаю, що мені говорять
Ви друг мій єдиний і це Все.

Пробачте мені, вибачте ви
Я так не хотіла, погано вчинила
Моя поведінка – це сором і жах
Моя поведінка абсурдна –це страх
Зганьбила я своє ім’я
Я знаю тепер нема вороття
Хорошою та доброю, тихою , не злою
Вічливою , чемною – була я такою
Та щось за мутніло, скрутио
Мій розум накрило
І все моє добре кудись полетіло
Пробачте мені, вибачте Ви
Мої гріхи – ось всі вони
Я вам віддаюсь всі і сповна
Робіть все що хочете , бо я вже не я
Пробачте за все, за все на землі
За мої слова, за мої вчинки
За біль від тих слів, що я вас казала
Я більше не буду – завжди так казала
Тепер на колінах перед вами стою прощення
за всі ці слова я молю.

Веде мене стежина крізь поля,
Де сонечко гуляє ще зрання
Де кожен промінь золотистий
На колосці все гра імлистий

Веде туди де зорі ясні
Освітлюють сади прекрасні
Де кожен подих вітерця
Вдиха у все нове життя

Веде не просто так гуляти
Де можна гарно поспівати
Веде до вічного тепла
До вчительського стола

Невже це не моє життя??
Невже це час не той, що мав би бути?
Невже таким є шлях до каяття?
Цей шлях…мені б дорогу не забути
Наосліп йду. Куди не знаю
Не бачу Вас й не намагаюсь
Вже не кричу лиш подумки питаю
«Дорога в пекло?» так… і поки ще не каюсь
Була б змогла виправити все
Був би шанс у прірву не скотитись
Хоча ні…. За течією вже несе
Давно несе, давно скотилася, упала
Хоча на що жалітися, такою доля є
А нещодавно ще так високо літала
У думка в голові: життя це – не моє

Натхнення час коли приходить,
то світлий час в моїм житті:
усе на другий план відходить,
і все навколо в забутті.

Душа у хмарах десь літає:
Вона уже не на землі.
Літа на крилах десь в розмаї,
земля ж далеко десь в імлі.

Проходять болі і печалі.
Душа тепер уже не та:
із нею ангели літають,
Коли вона у вись зліта.

Ловлю летючу мить життя,
І її чарами впиваюсь...
Це - неповторне відчуття:
В чарівних розкошах купаюсь...

стаю щасливою, чуткою,
стаю прозорою, легкою..
Душа все бачить і вчува....
Та інший це... не відчува...

Розійшлися дві дороги, що вели у майбуття,
Дві дороги, дві тривоги, два поранених життя.
Розійшлися розлетілись у невідані світи
І вже більше не зустрілись, не судилось разом йти.

Ти колись ішов праворуч і тримав мій світ в руці,
А тепер зі мною поруч тільки сльози на лиці.
Ти колись ішов зі мною, а тепер тебе нема,
А тепер летить за мною із морозами зима.

І летять незграбні миті у незвідане буття,
Ми були єдинні в світі, а тепер час забуття.
Ти забудеш все сьогодні, я ж зловлю терпку цю мить,
Ще півкроку до безодні, тільки б в неї не ступить.

Тихо, тиша й більш нікого тільки сірі небеса,
Лихо дихає для когось, а в очах бринить сльоза.
І на крилах у тривоги ми зустрілися колись,
А сьогодні дві дороги розлетілись, розійшлись.

Сніжинкою в пейзажі твого літа
Я від сьогодні бути не схотіла;
Сьогодні можеш з іншою радіти,
І медом вуст торкатися до тіла.

Я не твоїх фантазій Афродита -
Це просто лялька добре грає ролі...
Ти не схотів, я не змогла любити -
В життя театрі від сьогодні двоє.

Під пресом маски ще душа не всохла,
І я сама щаслива вмію бути.
Я ще жива, іще не зовсім мотлох -
Мій ляльководе,я скидаю пута.

Накрила сном міста і села нічка,
Сипнула жменю зірочок у небо
І запалила місяць, наче свічку,
Щоб помолитись, Господи, до Тебе.
Ось вітер заховався під ялинку
І задрімав там якось ненароком.
Пробач прошу за всі погані вчинки,
Хай кожна помилка буде уроком.
Я не молю про золото і крам,
Я не благаю долі золотої.
Лише любов усіх на світі мам
Візьми до Себе і зроби святою.
А коли раптом в грудях запече
І страх загляне у зірниці-очі,
Підстав, благаю, батьківське плече,
Це все чого в цю мить, мій Боже, хочу.
Так ніжно й легко падають сніжинки
І гинуть від тепла чужих очей.
А прощення за всі гріховні вчинки
Летить і губиться серед пустих речей.
І неба синь, і нічка-українка
Покірно припадуть Тобі до ніг.
Німі слова із легкістю пір*їнки
Зворушать душу і впадуть у сніг......

Нехай лютують злі морози
Нехай вітри сніги метуть
Та не страшні зими погрози
В моїй душі квіти цвітуть

Мороз все більше шаленіє
Покрилась кригою земля
Мене весь час як сонце гріє
Ваша усмішка чарівна…

А вітер більше, більше злиться
І кучугури наміта
Та тепле літечко дарує
Очей чарівних синєва

Людино!Ось ти родилася на світ
І перед тобою праведна дорога
Тобі прожити треба сотню літ
Щоб хоч на крок наблизитись до Бога

Це персональна є твоя дорога
Дорога у життєве майбуття
Стежина, що веде до Бога
Де буде звіт за прожите життя

І в кожного своя дорога
І кожного тернистий шлях
Від материнського порога
А дальше все в твоїх руках

Якщо ти в дим пустив всі дні
І не оставив в сіті свого сліду
То час твій,як папір згорить в огні
І по слідах твоїх ніхто не піде

Я бачила у сні прекрасні очі…
У них блакить і темінь водночас,
І ніби день, але темніший ночі,
Й мов сон, але правдивіший за нас.

Таких іскрин, як в їх глибинних шквалах,
Таких сльозин, як на повіках їх
Я ще в житті ні разу не стрічала,
Ні на яву, й між сновидінь доріг.

І не могла ніяк я зрозуміти,
Чому ці очі ранять так мене, –
Чи я колись їх зрадила в цім світі,
Чи вкрала їх сіяння осяйне?..

До них немов віки уже прикута,
Дивилась я, не зводячи очей,
На цю красу, що наче тло отрути
Так моторошно впало на плече…

Я бачила у сні прекрасні очі.
От тільки плакали вони…
А я, не вірячи у сни свої пророчі,
Не знала, що була це, ти…