Тепер у мене немає улюбленого поета,
Я намагаюсь виплекати його із засушених речей
Притрушених пилюкою на горищі, як античні філософи,
Що народжували з неї мишей.

Юність викохує величну строкату квітку,
Обриваючи пелюстки з жовтих і білих голів,
Витягуючи із пустого забрала –
Червоні
І тоді піднімає його в страшну круговерть,
І допоки в повітрі п’янка та напевна смерть
Вона усміхається
Під трояндами Геліогабала.

Ніхто не мовчить, як немає чого сказати.
Це в театрі буває навмисна павза опісля вдалих реприз,
Коли якийсь, доволі хороший автор виливає у дзвін мізансцени
І нею дзвенить
Розливаючись до кінця спектаклю.

Та голос поета німує в моїх очах.
Речі припадають пилюкою і грузнуть у часовинні,
Немов перевертаєш спаяні колби з піском
Чи підкидуєш зерна рядків до вітру
Цілуєш друковані літери з’єднані у любов
Перебираєш вустами, наче вдихаєш повітря
І шумують макові голови, закликаючи сон

Частину землі виїдають тіні, і штучне світло.
О, так
На цьому горищі, поета ніколи і не було.
Він приходить із сонцем і зникає в його промінні.

10.09.2023

Береза згинає спину.
Ти бачиш лише половину.
За нею великий гай.
Грай, моя кобза, грай.

Вікна плювали у вічі.
Скоро тебе прикінчать.
Тобі обіцяли рай?
Грай, моя кобза, грай.

Ти йшов позаду колони,
сьогодні ти вже холодний.
Могила — тобі наш край.
Грай, моя кобза, грай.

Янголи не зустрінуть,
демони теж відкинуть.
Рабам не належить рай.
Грай, моя кобза, грай.

На сонці сяє-виграє
Кожна його червона крапля,
Дівочу шию обів"є,
Немов би обійняв коханий.

Її серденько звеселя
Воно - яскраве гарне й чисте,
Надію в серденько вселя
Милим дароване намисто.

2017 р.

Має осінь хист і сили,
Раз красиво й без потуг
Цілий гай позолотила
Й фарбувати стала луг.
Лиш руді мазки поклала
Від його межі навскіс,
Як чимдуж гайнула далі
Розмальовувати ліс.
14.10.23

Совок живучий і плодючий,
Неначе муха дрозофіла.
Іще "велікій і могучій"
Пекельна трясця не вхопила.

Баталій грім не скоро стихне,
Коли у душах поле бою.
А вороги радіють стиха,
Як ми б'ємося між собою.

нас об'єднує шлях
і вдячність за нього
ти прочанин
а я супроводжую тебе до храму
де прислуговую
ти везеш чимало подарунків
впрягшися у свій віз замість коня
знай
усе тобі зарахується за пожертву
і піт і кров і час
ті що шукають свого місця
знаходять його у єдності з богом
бо віра скасовує випадковість
яка мучить людину гірше за зубний біль
але тебе турбує не це
ти шукаєш чистоти та краси
чистої краси
красивої чистоти
ти везеш щедрий дар своєму богові
і привезеш усе що маєш
аби лиш побачити те
чого не можеш знайти у собі

з храму край поля
виходиш просвітленим
дотиком до самого себе

13.10.23

Так хочу до тебе, любий,
коли у душі клекоче,
жура розтинає груди —
і не заклеїти скотчем,
нестримні плачі горлянку
стискають міцним пітоном,
вистукує пульс морзянку
і пахне кров кардамоном.
То я запрягла у шори
стрімких рисаків розлуки,
коли від одчаю й горя
біда опустила руки.
Щокою, так хочеться, милий,
тулитись до твого серця.
Хай смерть стереже могили,
а хмара стече в безсмертя,
тому, що цієї смути
без тебе не оминути.

09.10.2023р.

В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубих хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху
Химер, що тіні прихистку снують
І тягнуть душі в п’ятий вимір світла
У світ чуттєвих яв, чи навпаки
Лякають віщим голосом із серця,
Що п’є моря у сяєві нічнім.
І там живуть здимаючи вітрила
Грудей. Вони, здається, наче спроба
Збагнути світ із клаптиків, по суті,
Ніколи ненаписаних поезій.
Немов вони твої осколки болю,
Гурма птахів, що кинулися в небо
І там у небі, мов примхливий почерк,
Мережать хвилі втаєних рядків.

07.10.2023

Усе таке крихке навколо,
такий несталий нині світ…
Не здатні вже сім’я і школа
суспільства лити моноліт.

Життєві цінності поблякли,
мораль до зиску подалась…
У матриці застряли чакри,
а до чеснот минулих – зась!.

Ми повернулись до інстинктів
і у серця пустили зло,
блукаєм в долі лабіринтах…
Іще такого не було!.

Ми розучились міркувати,
а працювати – поготів,
покинули душі пенати…
Їх замінив достатку хлів!.

Живемо лише віртуально,
нас полонить черговий хіт…
Загроза ця уже реальна –
летить у бездну штучний світ!

Ларисі П…

Дивовижна енергія світла
Й незбагненна присутність тепла
Від сердець загадково розквітлих
До “Світлини” усіх привела.
Атмосферу родинного свята
При стрічаннях вчуваємо ми,
Бо навчились чиєсь поважати,
Залишаючись завжди людьми.
Поєднались закохані в слово
І залюблені в пісню митці,
Щоб усмішки були празникові
В повних залах на кожнім лиці.
Наповняє натхненням “Світлина”
Й осяває світінням життя,
Щоб утома зникала з людини
Та манило її майбуття.
13.10.23

Частує осінь квасом золотим
із келиха ранкового світила.
Туманом устеляє сизий дим
стежину, що іде до небосхилу…

Чарує ранок тишею гаїв
і переливом променів у листі.
Ще досі чую голос я її
і бачу очі-блюдечка іскристі…

Колише легіт пам’яті полин,
висить кришталь роси на павутині,
а небо навпіл розтинає клин
і тане в неозорій голубіні…

Повз село Новомайорське річка протікає.
Навколишні всі Шайтанкою її називають.
Невелика зовсім річка по степу кружляє,
Як велика стоїть спека, то й пересихає.
Тоді, кажуть, горобцеві у ній по коліна.
Люди греблі насипали в річковій долині,
Ставки кругом поробили через ці загати,
Щоб було чим хоч городи влітку поливати.
Та і рибу розводити. Хочеться ж іноді
Посидіти із вудкою на тихій природі.
Та й скупатися улітку у ставках тих можна.
Тож громада поробила ставки ледь не кожна.
Їхав якось мимо ставу у літнюю спеку.
А ще було мені їхати доволі далеко.
Тож над ставом зупинився аби відпочити,
Попід вербами у тіні трохи посидіти.
А там дідусь із вудкою на березі всівся.
На поплавець нерухомий півсонний дивився.
Не хотів йому завадить та він, як побачив,
Каже: - Іди, коло мене посиди, козаче!
Я підсів, розговорились – одне до другого.
Я багато цікавого дізнався від нього.
Поміж іншим і питаю: - А як річка зветься?
- Та ж Шайтанкою, козаче. – дід в отвіт сміється.
- А від чого така назва, татарська, неначе?!
- А і справді, що татарська. Ти правий, козаче.
Хочеш? Можу розказати, чому так назвали?!
- Звісно ж, хочу. Ви про теє б, навіть, не питали.
І повідав дідусь мені історію давню:
- Було то все років триста тому на Украйні.
Степом цим іще татари тоді володіли.
Наші ж предки північніше над річки сиділи.
Будували міста, села, землі обробляли,
Коли треба, то з шаблями орду зустрічали.
А орда в часи ті часто по здобич ходила.
То, бувало, що пхалася їх велика сила.
А то й загін невеликий на село наскочить,
Пограбує, поясирить та і світ за очі.
Десь над Пслом чи над Сулою село одне було.
Як же воно називалось, люди вже й забулись.
Та й не надто то важливо. Жили, як і всюди,
Будувались, обробляли землю свою люди.
Жила там одна вдовиця, одну дочку мала.
Люди її поважали, бо ж багато знала.
Зараз би сказали – відьма. Може, й відьма буде?!
Та за поміччю до неї ходили зусюди.
Дочка ж біля мами, звісно, теж чогось навчилась.
Тож, на неї хлопці, хоч і без кінця дивились.
Бо ж красуня була, як же на таку не глянуть?!
Та боялися, бо ж раптом сердитися стане.
Гляне своїм чорним оком та щось наворожить.
А у неї такі очі, що всі знали – може!
Якось влітку зібралися дівчата над річку.
Вінків собі нав’язати, пустить у водичку.
Пісень своїх поспівати, танок поводити.
Адже свято, то ж не можна нічого робити…
А, тим часом один мурза здумав «погуляти»,
Зазирнути в село якесь та здобичі взяти.
Зібрав татар з два десятки – невелика сила.
Та ж, коли б вони зненацька отак налетіли,
То могли б і поживитись. Рухалися тихо
І до річки саме тої дійшли, як на лихо.
Зупинилися в лісочку, коней поховали,
Придивитися спочатку до села бажали.
А тут саме поряд з ними дівчат ціла купа.
Та за таких з купців мурза грошеняток злупить!
Поряд парубків немає, щоб тих захищали.
Вилетіли вони з лісу, дівчат похапали,
Пов’язали та й на коней перед себе вклали,
Розвернулися та й хутко у степ поскакали.
Й тої здобичі доволі, що ризикувати?
В селі шаблями зустрінуть із кожної хати.
Мчали, мчали вони степом, коней утомили.
Врешті, вже за якусь річку надвечір спинили,
Щоби їм перепочити та і далі мчати.
Опустилися на землю й злякані дівчата.
Мурзі якраз і попала удовина дочка.
Доки їхав, роздивився, запалали очі,
Бо ж красуня. Та такої жаль і продавати.
Краще вже собі за жінку до гарему взяти.
А вже і ніч опустилась. Місяць понад балку.
Мурза дівчині в коханні звіряється палко.
Вона ж дивиться на нього, неначе на гниду,
Зрозуміло – така заміж за нього не піде.
Та ні слова не сказала. Вже і ніч минає.
Врешті вона слова перші йому промовляє:
- Якщо хочеш ти за жінку, мурзо, мене мати,
Дай помитися у річці, пил весь позмивати.
Мурза радісний від того – таки поступилась.
Що поганого у тому, щоб в річці помилась?
Повів її він до річки. Вона в воду стала,
Вмила лице, далі мити руки свої стала.
На мурзу раз озирнулась, поглянула пильно
І він, наче, скам’янів весь, рушити не вільний.
Вона бігом через річку – води ж не багато.
А вже звідти мурзі стала весело махати.
З мурзи, наче чари впали. Кинувся до неї,
Не схотів, бач, розлучатись з мрією своєю.
Але, тільки став у воду, та завирувала,
Налетіла звідкись хвиля, що із ніг збивала.
Ледве вибрався на берег та порятувався.
А вода кругом вирує. Мурза аж злякався.
Й хоче скочити у воду, на той бік дістатись,
Але ж бачить, що ж життям так можна й розпрощатись.
Метавсь берегом мурза той та кричав сердито:
- От, шайтанка! От, шайтанка! Але що робити?
Утекла від нього дівка. Одурила, клята.
І тепер йому красуню оту не догнати.
Хто зна, що то воно було – річка врятувала,
Чи то дівчина на нього мороку наслала.
Та без здобичі вернувся мурза той додому,
Тільки й згадка залишилась відтоді по йому:
Щоби той випадок всяким зайдам нагадати,
Стали річку цю Шайтанка люди називати.

ти стаєш міфом нечутно
як росте дерево
і як дерево стає собі пам'ятником
зодягаєшся у нетлінне в моїх оповідях
моє вухо мов дзьоб пташеняти
захланне та вічно одверте
з неба сотає твій голос
ніби струмінь дощу
переривчастий
проте ніби море
вічно присутній в собі

голос втрачає впізнаваність
набуває чистоти мелодії
вона віє усюди як вітер
і не стихає

12.10.23

Стільки струмків у тобі, рік, озер,
Стільки зеленого листя і вітру багряного,
Стільки безодні і темних вузьких печер,
І стільки іще не розгаданого.
Знаю, що ти непоступлива і пливка
Туманом холодним з відлуннями залізниці,
Далека, як обрій, як сонце, але близька
Тяглістю в чорних на простяж віків зіницях.
Здається, що й скали чи міста холодний руст
Означать тебе і риси твого обличчя, що
Вгадуєш контур волосся твого та бюст,
Які проступають у формі, щоб далі снитися.
І всюди, куди не поглянеш — це ти, все — ти,
А я наче вільна, та змучена тінь лакея,
Все плентаюсь містом, яким довелось версти
Спраглим поетам, що втрапили в Лаодікею.

10.10.2021

Не сумуй, кохана, все минеться
і зажура врешті відцвіте.
Повернеться спокій знову в серце,
де квітує вчора золоте…

Промайне не раз перед очима
у житах зелена смуга лип,
а іще минулого личина –
із волошок висушених сніп…

Пада. пада, пада лист
І танцює падолист
Під мелодію струмка.
Вітру музика дзвінка

На увесь ліс знов луна
То весела, то сумна.
Чути кришталевий дзвін,
Звідки долинає він?

Це на крапельках роси
Грають сонця промінці,
Дощик в бубон вдарив теж.
Ганий осені оркестр.

2015 р.

Після пострілів стрільців,
Не шукали манівців
Перелякані зайці,
А чкурнули навпрошки
Крізь густі чагарники
І в той раз втекли таки,
Бо розгнівані дядьки
За капусту й буряки
Вже не раз влучали в ціль –
У прожерливих зайців.
12.10.23

Залишусь один, буду тишу слухати,
Подихом холодним вона підкаже слова,
Такі, які люди-людям не в змозі сказати,
Глибокі, прийманні, глибші, ніж ваша душа.

Навіть тварина може від болю кричати,
Про яку душу мова, звідки людські почуття?
Тільки падаючи з неба, лебідь буде мовчати,
За порожнє ваше "кохаю", він покладе своє життя.

У лісі всі, крім лева-новачка, знали,
Мисливець той надзвичайно вправний.
І ось тепер, тільки-но ввійшов у хащу,
Страх охопив і звірів, й птаство.
Хто пострибав, хто полетів,
Бо жертвою буть не схотів.
Лев лиш один там не злякався
І з чоловіком вирішив змагаться.
Лук тут мисливець натягнув негайно
Й пустив стрілу, немов послання:
«Як долетить вона до тебе,
Розкаже все, що знати тобі треба!»
Тільки-но встиг це лев почуть,
Як рани вже його печуть,
І щоб уникнути біди ще гіршої
Звір почвалав в хащу густішу.
Лис всюдисущий все те бачив
І лева став він наставляти:
«Стріли злякався, любий друже,
Віч-на-віч стрінься з ним! Подужаєш!»
«Е, ні, якщо послання таке болюче,
Якою ж має бути зустріч?..»

Р.S.
Не вір беззастережно сторонній раді,
Бо часто-густо – це голос зради.

Бракує слів у мене і у тебе.
Мовчить душа, коли сльоза кричить.
Кохання піднімається до неба.
Лишилася одна-єдина мить…

Поволі відлітає наша осінь…
Попереду без фальші листопад?
Ми тонемо в німому суголоссі,
своїм думкам не в силі дати лад…

Люби цей день, його уже не буде,
а завтра снігом раптом замете.
Не розривай у думах мої груди
і на поталу не віддай святе.

Унаслідок, чи завдяки…
Одне із двох є надважливе -
Злягла трава, а будяки
Сьогодні особливі.
Чи то тривога їм за фарт…
Чи то байдужість зайва буде,
Але згострились не на жарт
На новоявлення іуди…
Та хлопці вилились зі сну…
В ійменні звані косарями…
Я їм на вірність присягну,
А як іще із бур’янами?
І навіть годен на обід…
І на вечерю запросити!!!
Будяк, бур’ян - кубло для бід.
Так і травичці ж легше жити…
9.10.2023.

Жовтневих смерків ранні з'яви
Пообкрадали гожі дні
І вкоротили час на справи
Городні людям і мені.
Давно заученим маршрутом,
Такої гарної пори, -
Тече й густіє швидше сутінь
І легко будить вечори.
Пітьми потоки каламутні
Тому прискорюють свій біг,
Щоб місяць - темряви попутник, -
Світити довше сонця міг.
Нарешті зміну декорацій
Небесні сили провели,
Щоб відпочили ми від праці
Та посідали за столи.
11.10.23

І дай мені, Боже, дійти й всколихнути…
Завмерти у ніг на кілька хвилин.
А скоєне, ні, неможливо забути…
Тим більше що тут одна із цеглин…
Пройдемося спішені… втомлені боєм,
Пом’янемо мовчки товаришів…
Почуй мене, Боже, мо’ досить цих воєн…
Невже вони є комусь до душі?
9.10.2023.

море обиратиме собі колір, заливатиме ним твої жили
сонце від сьогодні востаннє ковзнувши схилом
ввійде у твоє море, втопиться у чорному піску
ти будеш спостерігати, знаючи, що сам обрав йому смерть таку

колір обиратиме собі пензля, провістить його своїм
по усім вже заповненим аркушам наставить свої сліди
ти не зможеш ним керувати, твоя рука сателіт його дум і дій
поки сонце іще на схилі, ти лишаєшся зрячим, рішайсь – убий

пензель човгає шовком, шовку боляче, він кричить
ніжне лоно матерії захопили щербаті старі хрести
і угризлися мертво, паруються – мур з хрестів
гробовище любові, якої ти так хотів

чи прийде вона ще раз, щоб скопати увесь пісок
чи зуміє пройти крізь туманність твоїх казок
чи ти пустиш її, чи ти пустиш, бо справа в тобі
ти насмілишся вийти зі страхом своїм на двобій?

10.10.23

за вуаллю твоїх зморшок, о моя старенька – лазур очей…
о тиха моя Алушто… час твій світлим медом тече…
і куди б не летів я – завждѝ зупинюсь над краєм
старої стіни генуезької якої давно немає…
твоїми садами – слідами татарської вічної праці –
сумними рядами панельного раю – барак на бараці –
іду до палацових вікон сумних «Червоного раю»
спіймати гармонію ліній якої давно немає…
тут вічне лиш небо над цвинтарем біля моря
свічками горять кипариси в сумній покорі…
я йду до гарячих від сонця скель – час сліди стирає –
де світить-співає руденький хлопчик… якого давно немає…

Наче бурштинова смола,
А чи сльоза осіння
Скапує вранішня роса
З черешневого гілля.

Неначе золото блищить
На косах у берізки.
А коли раптом задощить,
То вже її й не видко.

Бо із краплинками злилась
І довгими нитками
Снує і пада раз у раз
В обійми землі-мами.

2018 р.

Ізнову день якийсь вітристий
Прийшов, спинився і стоїть, -
Лопоче явір жовтим листям,
Його пускаючи в політ.
За літо трохи пригоріле,
Воно кружляє так кругом,
Що аж надворі споночіло
І потягнуло холодком.
Ознаки осені повсюди
В оцім затемненні рудім, -
Пишу ескізи та етюди,
Не залишаючи свій дім.
10.10.23

Як добре, що у ці часи
Чути поетів голоси,
Як добре, що у них є дар
Покласти слово на вівтар.

На жаль словом не змінити
Нам державного діяча,
Римою не зупинити
Загарбника та палача.

Тож не потрібно мовчати –
Свою правду кажіть всюди,
Щоб цю правду могли знати
На всім світі наші люди.

Можливо, слово не спасе
Від того, що непокоїть,
Не передасть жахливе все,
Але, може, заспокоїть?..

Тому, поети, не мовчіть –
Римуйте думи у слова,
Про Україну розкажіть,
Бо ще Поезія жива!

09.10.2023.

Наскільки б життя наше було пісніше,
Якби не стало пісень, казок і віршів.
Ба, навіть думать було б тоді годі
Про те, що причаїлось в слові Врода.
Отак би й ниділи в печернім кладовищі,
Якби не підказав Господь пісень, казок і віршів.

Невдоволена Марійка
Тим, що в Каті менша лійка
І до грядки на городі
Каті легше нести воду.

А Катрусі ще гіркіше –
До криниці йде частіше,
Ніж доросліша Марійка,
Бо в тієї більша лійка.

Не потрібно двом сестричкам
Змалку брать собі за звичку
Установлювати потай,
Хто втомився більш в роботі,
Бо впливає і вторинне
На взаємини родинні.
09.10.23

Проміням сонячним гасив…
Росою мрійника припудрив
І там, де склалося - зронив,
Скажіть мені, хіба не мудрий!?
Зрослося так, як побажав.
Прийшлось когось і зневажати.
Відсторонилася іржа
З усіх сторін навколо хати…
Та видно недогледів щось -
( Не доброчесна алергія )
Ні кроку більше на авось
Хіба що сам як Єремія…

Чекаю сонячного дня.
Маленьким натяком утішу
Своє єство, воно ж ягня
У росах мрійних найсвітліше…
8.10.2023.

Місяць ледь дихає…
Скупчились зорі
Туга за вирієм
В тьмі неозорій…
Ой не забудемо
Хрипи і скопища
І не розлюбимо
Страсті до сховища…
Тільки щоб висновки
Із запитаннями…
Всі оті ризики
Ще до поранення…
Свічі з полеглими
Й біль - розподілено…
Стрій з непідлеглими
Наново білено…
Місяць отямився…
Зорі шепочуться...
Знаєш що? радуйся!
Боже, не хочеться…
6.10.2023.

Тобі канун. І чорна рвана рань.
Мов рана – сонце. Мов Нірвана.
Прожого лупнула і знов пірнула в твань.
Світлоефект зробила темна сила.
Нова смертельна ніч
старий словник відкрила –
і для початку цей епіґраф ось такий.
Тобі канун. Мені – твоя Нірвана.

Прийшов мій Вознесенський, Ойстрах мій,
мій Брамс не так короткий, як щасливий,
мій любий Стінґ, мій Бах новий-старий,
мій Сальвадор Далі честолюбивий,
прийшов. Прийшов і я.
Ми не згуртуємося, ми?
Зара́ні вдячний.

День плавати навчився без води,
я пропускаю в нім кораблик віршомовний.
Тобі він на́що? Захлинешся ти,
мій враже кровний.
Тебе врятую я, якщо неглибоко,
якщо не глибоко ця злість є у мені,
мій враже кровний…
Ні.

Якщо гітара вдосконалить лад
до самих меж найближчої Нірвани,
то зупинити зможе кровний брат
блаженство дня останнього на ґрані.
І ширші стануть звуки у гітар,
і неушкодженим повернеться Ікар,
мій кровний брат,
себе всепокоритель.

А отже епілог мій – твій канун.
Навчись у брата всі висоти брати.
Ціна за це – сімсот священних рун,
які я буду вголос віршувати.
Якщо не ворог ти, продай мені життя,
яке не гріх назвати словом я́.

20 лютого 1996 р., Київ

Вже сонечко добряче припіка,
Хоч хмарки в небі. Все навкруг буяє,
Бо ж скоро й літо у права вступає,
Весна кудись на північ утіка.
Біля колоди на краю села
Зібрались дітлахи . Адже субота.
Удома перероблена робота.
Поки ще череда не надійшла,
Сидять, чекають, гомонять про все.
- От би скупатись?! – заявля Микола, -
Бо ж така спека вже стоїть відколи.
Хоч вечір прохолоду принесе.
- Не можна, кажуть, до зелених свят,-
Йому Сергійко менший отвічає.
- А чому так? Хтось що про теє знає?
Сергійка одізвався старший брат:
- Полізеш в воду до зелених свят,
То можеш мавці і за здобич стати,
Як випірне, візьметься лоскотати,
Що і купанню будеш вже не рад.
Та що купанню. Залоскоче так,
Що й втопить. Тому краще не купатись.
- А звідки мавкам тим було узятись?
Чогось я не второпаю ніяк.
Василь повчально: - Дід мій говорив,
Що мавки – то нехрещенії діти.
Коли якійсь прийшлося народити,
А їй дітей не треба й поготів.
Вона візьме та й згубить те дитя:
Чи втопить, чи із ним щось інше вчинить.
То мавка й вийде із тії дитини,
Озлиться на людей на все життя.
Та й буде вічно шкоду їм робить.
А у воді найлегше то зробити –
Когось залоскотати, утопити.
Так, що до свят на річку не ходіть.
- Так, так,- Іван ізбоку одізвась,-
Я чув, жінки на лавці розмовляли.
Ми яблуками саме смакували.
Вони ж про мавок повели якраз
Тоді розмову. Кажуть, що колись
В селі сусіднім парубок зібрався,
До свят зелених у ріці скупався…
Під вечір вже шукати узялись.
Вже синього в очеретах знайшли.
І на обличчі посмішка у нього.
Залоскотала клята та небогу…
Малі слідом питати почали:
- А чому саме до зелених свят
В річках, озерах мавок слід боятись?
Хіба не може і по тому статись?
Знов одізвавсь Сергійка старший брат:
- Великдень мавчин на свята оці,
Говорять, ще деінде відзначають.
Його усі із квітами стрічають,
Любисток носять, м’яту у руці.
До церкви з тими квітами ідуть,
Чи по селу із ними ходять просто.
Заходять до своїх кумів у гості.
Ті, в хаті теж уквітчаній, їх ждуть.
Говорять, після всіх тих віншувань,
Стають добріші мавки, не чіпають.
Нікого у воді не нападають…
Тоді і час надходить для купань.
А тут озвався мовчазний Степан:
- І до зелених свят купатись можна.
- Звідкіль узяв? Брехати тут негоже.-
До нього тут же обернувсь Іван.
- Я не брешу. Мій дядько розповів
Один секрет… - То з нами поділися?!
Степан на всіх уважно подивився:
- Щоб хтось на мене батькові наплів?
- А то чого б? - А хто усіх вас зна?
Я ж вже купався. Як батькам прознати,
Мене не будуть й з дому відпускати…
Для всіх то була справжня новина.
- А мавки що? Не бачив ні одну?
- Та я ж кажу – секрет від дядька знаю.
Тому вони мене і не чіпають.
- То поділися ним із нами! Ну!
Степан на всіх поважно поглядів,
Бо ж знає те, чого вони не знають.
- Ті мавки вас тоді не зачіпають,
Коли ви із полином у воді.
Тримати слід в руці і примовляти:
«О, Мавко, Мавко, на тобі полинь
Й до мене ти чіплятися покинь!»
Вони тоді й не будуть лоскотати.
А, як без того влізти, то тоді
Чекай, що звідкись випірне, проклята
Й зачне тебе до смерті лоскотати…
Та ж тільки не кажіть батькам. Глядіть…
Та тут заляскав пастуха батіг
І череда з-за пагорба з’явилась.
Усі розмови миттю припинились,
Бо свою кожен зустрічать побіг.

*
дзвенить цикада
в присмерковому саду…
я зупинився
із поклажею в руці –
ураз тягар полегшав…
*
ранкове сонце
доторкнуло схилу гір…
на теплий камінь
руку струджену поклав –
спинився час навколо…
*
вечірнє сонце
доторкнуло ніжно вій…
цілує мама
із небес мене на сон –
завмер у горлі подих…
*
затихла пісня…
тиша стала навкруги…
далекі зорі
услухаються в печаль –
я двері відчинив їм…
*
здійнявся вітер…
хвиля рветься в небеса…
понісся човен
у таємну темну даль –
геть весла я закинув…

Не шукай серед літа мене.
Я тепер у осінній діброві
П'ю очима її кольорове
Розмаїття, що скоро мине.

Споглядаю, як мила краса
Ця щоночі втрачає зелене,
Золотавить понурені клени,
Віддає сивину небесам.

Жовте липам, багряне дубам,
Накидала без їхньої згоди.
Заперечень не знає природа,
Все підкорене часу й рокам.

А мені, що приносять ці дні?
Тиху пісню, щоразу печальну,
Що, неначе з тобою прощання,
Мов з життям, що минуло у сні.

Але поки буяє вона,
Буду пити її прохолоду,
Відчуваючи дивну свободу,
Та чи випити встигну до дна?

«Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому».
Українська народна пісня
«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

І
Єдиного сина плекала в любові.
А очі у нього були волошкові.
Красивий і мужній, доспіле колосся.
Хотілося жити, на жаль, не збулося!
Грім гримнув, у серце пальнули гармати,
Війна увірвалась до рідної хати.
Як ворони чорні злетілись ординці.
Вставайте на захист землі українці!

Приспів:
На мінному полі Героя могила,
Над пагорбом сивим шумлять ясени.
Мій любий синочку, тебе ж я ростила,
Для світлої долі, а не для війни.

ІІ
Згорьована мати оплакує сина,
В скорботній жалобі уся Україна.
Летять журавлі над Шевченківським краєм
І віра в майбутнє в серцях не згасає.
Хоч ворог лютує — здолати не вдасться,
Боротися будем за мир і за щастя.
Все зло переможемо, скреснем з руїни!
І зійде над світом зоря України!

10.09. 2023р.

Зорями всіяне небо. мов квітами,
А місяченько, мов той садівник
Пестить-леліє, слова мовить ніжні
Тихо-тихесенько кожній із них.

Зіроньки слухають як зачаровані,
Не втомлюються вічно в танці кружлять,
Сяють-виблискують, неначе золото,
В серці хай квітне теж зоряний сад.

2015 р.

Кохати можна одночасно
Одну і двох, і трьох жінок, –
Одна сіяє, інша гасне,
А третя - блимає у строк.
Кохати треба обережно,
Якщо ти любиш не одну,
Бо можеш поглядом бентежним
Рідні відкрити таїну.
Кохати маєш неодмінно,
Допоки в тебе стане сил,
Бо кожна жінка – дар безцінний,
Єднання зваби і краси.
Люби піддатливих і гордих,
Кохай веселих і сумних,
Аби яскравості акорди
В житті буденнім не спинить.
08.10.23

Без крапельки тепла - усе життя!
Нема любові - тільки стиглі вірші.
Нещасним бідакам я не суддя,
Окремо долю кожен власну пише.

Геть макіяж легкий,гідропірит,
Коштовне зі смарагдами намисто!
Томи феміністичної мури
Турбують буркітливих суфражисток.

В мегер закриті лона на замки,
На чоловіка блимо люто кожна.
Але ж могло і бути навпаки -
Дітки, дбайливий муж, подружнє ложе.

Сімона, та що, наче, Бовуар,
Заповідала мавкам рівноправ'я.
А я знімаю з лади пеньюар,
Несу її, усміхнену, до раю.

Цілую жінку в звабини-вуста,
Спокуси змій торує шлях до пекла...
А, може, безнадійно я відстав?
Персистим дівам тра ломи та цегла?

Пишіть, колеги, вірші про любов,
Слідкуйте, щоб слова сплітались ловко.
Мені ж пора - жона зварила плов,
Наїмся й умощусь під її боком.

07.10.2018р.

Цей поминальний день… А поминати з ніким…
Три дня жалоби знов. А бід на все життя.
Сльозинка до сльози - наповнюються ріки
І клекіт їх сумний спішить в серцебиття…
Мій лист один із тих… він цілиться в майбутнє
Дай Боже, щоб читавсь, в очах заліг, завмер
Бо кожна смерть живих - хвилина незабутня…
І де ж той острівець любови без химер???
Одне і теж в роках… роки - тисячоліття
А миру лише перст у пригорщах чекань…
Спочатку не гнівиш, - я побажав би дітям, -
До того як зайти у світ татуювань…
Цей поминальний день… А поминати з ніким…
Завали розберуть… возрадують мерців
Побуду серед них… Потрібно буде скільки,
Допоки у жалобі від болю не зацвів…
7.10.2023.

Бог запитав: для чого ти живеш?
які шляхи обрав? чи важко жити?
я відповів: любов не має меж –
я вчуся лиш прощати і любити…
- ти всіх простиш? і тих чия рука
твоїх дітей вбиває зла заради?
- ні… я візьму найтяжчого гріха
для порятунку доброти і правди…
я приведу, о Боже, на Твій суд
і зрадника… і ката-маніяка…
прости мене за кров… за смерть… за бруд…
- і ти мене прости… і Бог заплакав…

коли у хлопця
рясно засіялося під носом
і на підборідді
його почали кликати дідом
коли ж пазурі хижого життя
лишили на його тілі глибокі сліди
хлопця вже не кликали інакше
та він не зважав
плинув течією
що її колись був обрав
за власну долю
влітку теплою
взимку холодною
як і має бути у природі
тому спізнав усе
хоч і ніколи не ступав
на береги буття

а я жила на березі
і бачила здаля
вогнисте серце його серця
а ще легкі думки
що наче хвилі
колами гуляли по воді
але не гасли

07.10.23

Стала Оля помічати,
Що не миє руки Катя
І від неї завжди потай
Ними все бере до рота.
За немиті рученята
Дорікає Оля Каті
Тим, що віруси й мікроби
Розповсюджують хвороби
Й від бактерій захворіти
Можуть легко інші діти.
Не важка для всіх наука –
Вчитись гарно мити руки.
07.10.23

Питає нині вчителька у Тані:
- Скажи, що значить слово «водоплавні»?
Мовчить. Не знає та. – А хто поможе?
Хто, дітки, плавать у воді ще може?
У класі варіантів, звісно, кілька:
Це, певно, риба, пироги й сарделька!

06.10.2023

Чорна субота і вірш про неї.
От і не стало маленької феї.

Бджілки літають, струмок сюркоче.
Твій повелитель нічого не хоче.

Що то бажання і що то надії.
Супроти смерти нічого не діє.

29 червня 1996 р., Богдани́

Тебе лупили градом…
Бомбили з неба в спину
І заливали чадом
Завзято, безупино…
Чіплялись дієсловом
Безбожно по ефіру -
Та все це тимчасово -
Увірював, і вірю…
Чатує долю карма
На нелюдів… Скоріше б!
Тут зайві будуть гальма…
Фрагмент. Один із віршів…
6.10.2023.

Мабуть, на вірність нас випробовує Господь.
Мене – як Йова, тебе – як Яакова.
Ввігнав у мене цю хворобу сатана
І ми удвох із нею боремось...
...Пригадуєш, як за твою маму боровся тато?
Не вірив він у Бога. Комуністом був .
Шукав повсюди ліки відчайдушно.
Намарне. Всесильний сам не зміг пробити
Концтабірну радянську стіну залізну...
Хвалити Бога в Ізраїлі ми, де ліки й лікарі -
Не тільки найкращі в світі, а й доступні
Навіть тим, хто од багатства відстоїть
На неймовірно недосяжній відстані.
Сил додає ще й віра у Всесильного
Та майже шість десятиліть віра одне в одного:
Мене – у нехіті йти на той світ,
Тебе - нізащо не відпускать туди.
Тож сатані не вдасться нас зломити, люба.

Айстри кольору бузку
Під вікном розквітли.
Де знайдеш іще таку
Ти красу на світі?

Чорнобривці й купчаки
В помаранч вдяглися,
Наче диво-рушники
До ніг простяглися.

І троянди ще цвітуть,
Хоча ранки зимні,
Вечори також несуть
Прохолоду нині.

Пелюсточки хризантем
П"ють росу сріблясту.
У душі приємний щем,
Серце просить щастя.

2023 р.