Вечоровою тишею,
Прохолодою ночі
І ранковою свіжістю
Та полудневим сонцем

Так привітно всміхається
Тепле літечко знову,
Із птахами і травами
Починає розмову.

Квітам пестить голівоньки,
Вишням щічки рум"янить,
Йде вмивати до річеньки
Своє личенько славне.

Пахне м"ятою дикою,
Татар-зіллям встеляє,
Пригощає суницями
Та малиновим чаєм.

Високо в небі синьому
Жайвором затріпоче.
Почуваюсь щасливою
І співать серце хоче.

2016 р.

Живу з відкритою душею
Завжди закоханий у світ
І славлю піснею своєю
Найкращий край багато літ.
Шаную вічно Україну
І на столі високий хліб, –
Від хати нашої стежину
До поля знав увесь мій рід.
Без нарікань, страждань, нотацій,
Повсюди в будь-які часи, –
Люблю оспівувати працю
Заради статків і краси.
Бува веселою й сумною,
Але сердечною завжди, –
Та пісня, що іде зі мною
У ваші зімкнуті ряди.
Співаю з вами в один голос,
Щоб спів почуло сто доріг, –
Щоб ми, як прадіди боролись
За незалежність від усіх.
21.06.23

Ніч приголомшлива, танули зорі,
Ніби повільно текли і текли.
Місяць в пірозі сріблясто-прозорий
Небом мандруючи, світло розлив.

Кучері з мокрим ефектом вербові
Ніжно леліяв розлогий ставок.
Ось народились слова від любові,
І поцілунків єднав ланцюжок.

Душі сплелись у солодкій знемозі,
В ласці обіймів. Всміхалася ніч.
Голос гнучкий і чуттєвості лози.
Ніч приголомшлива без протиріч.

Не уявляю, якби не зустрілись,
Мимо пройшли б в паралельних світах.
Мабуть, фортуни торкнулися стріли,
Ніч приголомшлива в наших руках.

Дружина питає:
- Сашуню! Хто і коли зачав Єгову? І чи він з'явився на світ у результаті непорочного зачаття чи порочного? Отакого як ми з тобою. Та й усі люди також.
Я коли почув це питання, то ледве не подавився вареником. Бо такі питання мені у главу не лізуть апріорі. Мене турбує город, комуналка, діти, парники, творчість, коти та собаки. куховаріння, кабанці. А непорчне зачаття - це щось із розряду дурниць. Ще й коннтрпродуктивних.
А ви, до речі, не думаєте про непорочне зачаття чи інколи думаєте? Га?
Щось мені підказує, що ви люди розумні і такі мислі вас не терзають.
Я, коли кохаюся з жінкою, думаю тільки про одне: аби їй було добре. Щоб вона отримала насолоду, щоб охала і ахала, щрб хотіла мене розцілувати. А за півгодини щоб попросила:
- Сашуню! Хочу ще!
А казку про непорочне зачаття придумали безсилі євнухи, аби виправдати свою неміч.
Вважаю, шо жінка повинна цвісти як ружа, пахнути як ружа, виглядати як ружа. І любити чоловіка безтямно. Але це неможливо, якщо чоловік не дбає про жінку, не кохає її щодня до безтями, не захищає її, не жаліє. І не поводиться з нею шляхктно, як вихований денді.
За все подружнє життя жодного разу в її сторону не матюкнувся, жодного разу не підняв руку. А чи хотілося?
Звісно, хотілося. І не раз!, Інколи аж зуби скреготіли від злості. Але ображати благовірну - це ображати бога. І принижувати себе. Ну, як після матюччя можна лягати разом у ліжко? Та ніяк.
Мої батьки жили в цивільному шлюбі, не вінчалися. Просто зійшлися. І полюбили одне одного. Обидва - діти війни. Мама 31-го року народження, батько -32-го. І народився я. І став письменником. І що - я дитина гріха? Це який ідіот таке скаже? А батьків уже немає. Померли. І я колись помру. Але ми відволіклися від теми непорочного зачаття. Питання: ви себе вважаєєте продуктом такого зачаття, чи ні?
Піп Онуфрій мені якось сказав:
- Олександре! Є тільки одна непорочна особа у світі - Ісус Христос. Решта - грішники.
-Ти впевнений?
- Так.
- А Єгова - отець Христа - порочний?
- - Е-е-е...
- А ангели та архангели порочні?
- Е-е-е...
- А пророки та святі порочні?
- Е-е-е....
- Так нащо тоді озвучувати дурниці, які написав якийсь бовдур? Який зиск від того християнській церкві? Може, краще промовчати?
- Не можна мовчати. Треба людям пояснювати різницю між святим та грішним. Інакше паства розбіжиться хто-куди.
- А Аллах зачатий в гріху чи ні?
Як на мене розізлився Онуфрій! Як кричав! Наче я волосину з його бороди висмикнув.
І якщо у церкви немає відповіді на такі прості питання, то що говорити про складні? Цитувати мудрі мислі зі Святого письма? Чи з Корану? Чи з Бхавадгіти?
А життя - це не цитати, це щоденна праця, важка і неприваблива. Жінка каже:
- Сашо! Ти не вмієш відпочивати. Постійно щось робиш. Встаєш о третій, а лягаєш опівночі. Так не можна.
- Роботи багато,- відповідаю. - І ніхто її, окрім мене, не зробить. А часу обмаль.
А жінка тихо мене обнімає, цілує і мовчки йде на кухню куховарити. Хоч і не хочеться. Бо знає: якщо не буде борщу, то після праці я сам стану до плити.
Не знаю як кому, а моя благовірна мені пахне, як весна. І я панічно боюся цю весну втратити. Бо тоді життя втратить усілякий сенс. Не буде для кого жити, не буде про кого піклуватися.
Я щодня чекаю виклику у військкомат, бо контракт з ЗСУ підписав на три роки. І рано чи пізно я опинюся на фронті. А там нічого хорошого не буде. Це я знаю точно, не приблизно. І моя любов до жінки може обірватися миттєво. І казка, в якій живу, погасне.
А жінка залишиться одна: без любові, без піклування, без майбутнього. То, невже ми - діти гріха?
20.06.2023р.

Світ любити ще той наратив...
Де ж ненависть подіти однині
До "братів"?.. Ні, пробачте... Катів,
Що Вкраїну плюндрують безвинну?
Слово "ми" протилежне "вони".
Пеклу вирій антонім ужитий.
Буде мир, та огиду війни,
Що скінчиться, розвіє не вітер.
Ні... Не вітер... Сталева мітла
Очищатиме отчі пороги
Від огидного їхнього зла
Проти нас, несучи Перемогу,
Мов омріяний дар чистоти,
Що зерно відділяє від плевел,
І в майбутні одкриє світи
Чистий шлях наша воля сталева
Крізь фронтами розрізаний час...
…світ для НАС. Не для НИХ, а для НАС.

Серго Сокольник 2023

В годиннику торішньої жаги
Зламалось щось. І стрілки зупинило.
Та вже не мала жодної ваги
Обставина, яка згорнула крила.

І зникли сенси запитань простих:
Що на заваді вічності стояло?
Можливо, то були хиткі мости,
Які колись собі проторувала

Шалена пристрасть... А вона слаба
Протистояти часу в намаганнях.
Свого вогню пекельного раба,
Як темрява згоріла на світанні.

В приречених на згубу почуттях,
Які не мали глибини і сили.
Отак безкарна прірва забуття
Ховала у проваллі попіл сивий...

22.01 - 02.02.2020 року

Постійне повернення твого корабля
У гавань неситості, з океану,
Що плине від острова десь віддаля
Відкритих земель відчайдушного плавання
У місто портове, в широтах екватору
З просторими віллами та садами
Захланне повернення спраглого тіла
В пливке межиріччя, щоб спити вустами
Усю широту прісноводних глибин.
Роз’ятрені душі гойдають у заводях
Втоплені мрії жагою, що й повінь з гір
В жодному випадку геть не наповнює,
І падають ідоли, в те помутніле
Гирло у горло і далі углиб
До вічно безлюдного острову серця
Твого відчайдушного спротиву тій,
Що дихає в спину. Бажаючи втечі,
Гарячого сонця, що тягне з колін
Щонаймізернішу спробу встояти.
Цей пломінь хапає тебе за пояс
В розпеченій магмі і в надрах землі
Клекоче пороками, складками течій,
Химерну істоту злучивши в тобі,
Адепта священної проституції
При храмах Астарти. І навіть тоді
Жага, що цілунками пожирає,
Ніяк не наситить, та й сила тертя
Звільняє енергію темної похоті,
У вільне падіння не пізнання
Розчарування твого, збайдужіння.
В публічному домі з якого бліда
Під ранок вертається Мессаліна.

Лиш блимнуло сонце і знову – пітьма.

05.06.2022

Не слід розповідати
про свої образи і сльози.
Або не варто думати
про тих, хто не згадує про тебе.

Життя коротке і доволі
швидко проходить.
Не встигаєш зрозуміти,
як минають години, дні, роки.

Ще хвилина і всьому
настане кінець.
Ще секунда і спалахне
остання зірка на небі.

Не знаючи, коли саме,
в яку із хвилин завершиться все.
Сьогодні, завтра чи
через кількадесят років.

Облиш свою безнадію
і зміни її на свободу.
Простір світлого розуму
і вільної від смутку душі.

Якщо й досі існує
шанс спіймати вдачу.
Він десь зовсім недалеко,
відраховує час до зустрічі.

19.06.2023

Знову залишаю
мій маленький острів.
Знову вирушаю
у космічний простір.
Корабель – на старті.
Двигуни – в роботі.
Капітан – на варті.
Всі пілоти – в поті!

Десять, дев’ять, вісім, сім.
Пильнувати треба всім.
Сім, шість, п’ять, чотири, три –
як лічилку повтори.
Три – вже два, а два – один.
Нуль годин і нуль хвилин.
Крізь вогонь і землетрус
нам планета каже: Пуск!
Пуск!!!

Нерви відпустили.
Йде політ нормально.
Протестує тіло.
А душа – астральна.
Вже з-під влади світу
нам пора нато́мість
вийти на орбіту
через невагомість.

10, 9, 8, 7.
Слідкувати треба всім.
7, 6, 5, 4, 3.
Низ на нас повзе згори.
3 – вже 2, а 2 – 1.
Йде годинник без годин.
Де твоє – а де моє?
Невагомість настає.

Кожен з астронавтів –
трішечки психолог,
чи то бортмеханік,
чи мікробіолог.
В кості не зіграєш,
в шахи теж не зможеш.
Всьо́го, що і маєш –
досліди проводиш!

10, 9, 8, 7.
День чи ніч, а спати – всім.
7, 6, 5, 4, 3.
Не кусають комарі.
3 по 2, а я – один.
Земле, я – твій вірний син!
Знов на вахті, знов не сплю!
Не скажу, кого люблю!

Досліди проводжу,
найскладніші в світі:
скільки жити зможуть
бджілки на орбіті.
Можуть чи не зможуть,
але річ не в тому!
Сам, на бджілку схожий,
вже лечу додому!

10, 9, 8, 7.
Дома бочку меду з’їм!
Ще й 6, 5, 4, 3.
Ти мені борщу звари!
Нам за два йде рік один,
рік один без половин!
А Сергій – це я!
Здрастуй, матінко! Земля!
Земля-а-а!!!

7 серпня 2000 р., Богдани́

Жовтіє, в’яне, гине,
Без крапельки води, –
Усе, що я донині
І сіяв, і садив.
Так сонце знахабніле
Наситилося вкрай,
Що річка обміліла
І пересох ручай.
Нічної прохолоди
Нема давно також, –
Лиш спека верховодить
І геть відсутній дощ.
20.06.23

Є люди-пустелі –
коли наступають,
розумне все
з іхнього шляху
зникає.

А є люди-скелі.
Даремно стучати –
не знайдеш у скелі
ні вікна, ні двері.

Є люди-безодні,
як глиб Маріанська.
Сюрпризи чи смерть
в глибині океанській?

Є люди-фальшивки,
як перли з пластмаси.
Все більша їх частка
від лЮдської маси.

Є люди-зайчиська,
такі ж боязливі.
Будь-що їх злякає –
тікають щосили.

А є люди-вовки,
підступні і хижі.
Постійно полюють
на нових і свіжих.

Так хочеться інколи,
хоч на хвилину,
зустріти звичайну
людину-людину.

19.06.2023

І все таки напишу
слова
що на серці маю
я вірю в свою любов
я вірю
я їй ввіряю
життя своє
та навік
свій подих
та до останку
своєї душі тепло
від заходу
й до світанку
своєї душі любов
і мрії своєї крила
щоб ніжність єднала знов
щоб пестила
і любила
і хай весь руйнується світ
з єдиного
на уламки
то байдуже аби ти
і коханні був
і коханим...

2013 рік

Не чешися, носе,
навіть як попросять
пригубить чарчину:
бить ординську нечисть
тверезим належить
щодня й щогодини,
щоб неохмеліла
в землі нашій тліла.

На грішній цій землі … ти – гість.
Прийшов – пішов…Ослабла міць.
Як зáвжди все, тебе нема.
В страшну годину, мов німа.

Шалено квітне абрикос.
Невже нечуваний мороз,
Якому притаманний гнів,
Позбавить дерево плодів?

Дармá, цього не бачиш ти…
Шляхами в інші йдеш світú,
Захмарні, не сприймає зір.
Людина – безпорадна й звір.

Не осягнути далечінь!
Перетворила образ в тінь.
Тобі опорою хто був?
Нещасний, навіть не збагнув,

Шкодá, допомогти не зміг.
На себе одягнувши гріх,
Отримує земля тіла,
Без нарікань всіляких, зла.

Лиш душі прагнуть до палат
Небесних, в пошуку порад.
Але життєву кожну мить
Чи зможе Всесвіт захистить,

Не відкриваючи секрет:
Падіння далі буде? Злет?
Ніхто не знає до кінця.
Не бачив Божого гінця…

А ти – лиш гість… Прийшов – пішов…
У тих, хто поряд … туга знов…

10.05 – 03.06.2023

Ти вся моя.
Ти вся моя тепер була.
Чемно відмовлюся від тебе.
Спи.

О, вона спала.
І ніби квітка під місяцем цвіла.
І я потраплю в сон її,
потраплю в сон її
блаженний.

Я в сад нічний виходжу, літній сад.
О, матіоли, ви запаші́ли так,
як удоволені вуста коханої, моєї.

О, ви співаєте на свій снотворний лад!
І поринаю в вас, і сплю,
і бачу сон коханої моєї…

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.

Цілуються птахи і ніч блідніє.
Весь голос мій – сумна віолончель.
Спокійний стан коханої, моєї.
О, матіоли, загляніть під довгі вії
її святого сну – скажіть, скажіть,
чи зараз я ріднішим є для неї?

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.

Ти стрепенулася всім тілом уві сні
від подиху безсонних матіол.
О, спи…
О, спи…
О, спи…
Чаруй мене собою.

Матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад.
Перша втіха моя –
матіоловий сон.
Матіоловий сон.
Солов’їна пітьма.
Скрізь п’янкий аромат.
Матіоловий сон.
Голубий зорепад…

Ти вся моя.
Ти вся моя тепер.
Чемно признаюся до тебе.
Про – бу – джу-у-у…

27 квітня 1997 р., Київ,
ніч, Свята Пасха.

Розгубленість, спустошеність, безсилля…
Куди ні глянь – самісінька вода.
І ніби лагідно плескочуть її хвилі
та серце стислося і в відчаї рида.

Тягучі дні, гнітюче-однакові.
Долоні всі в крові і в мозолях.
Він чує поклик голосу любові
й не може віднайти до нього шлях.

Все ж пробує на кожному світанні
зібрати, що лишилось з віри й сил…
Можливо, це безплідні намагання.
Можливо, краще б він їх потопив?

Та їх втопивши, нащо жити далі?
В яке б болото затягло таке життя.
Хай сотня спроб і хай усі невдалі
допоки стукотить серцебиття

ігнорувати садна і утому
й пекучий біль, що душу попелить,
шукати шлях – до голосу, до дому,
вдаючи, що нічого не болить.

05.06.23

Чорна ніч розкрила тиші нутро:
Ненаписаний знову лист,
А паперу білий батист
Зберігав думок мовчазне тавро.

На важницях хитких свідки долі.
Серцю радість чи вже поміст?
А той сум - печалі соліст
Тиснув клапан під знаком бемоля.

Не від Кафки вік і мурахи крах -
День піднявся на повний зріст.
Молитовного тону міст
Прокладав, тамуючи в серці страх.

Цей рік , мабУть, за десять, не за п'ять.
Замість зими мені тривога снігу
Накидала на коси, і ятрять
Щоночі думи, ніби стогін віхол,
Які не ляжуть ранком в перемет
Дороги пОперек до сходу вогневого.
І серце стомлене по- новому пройме
Щоденно гостре відчуття тривоги.
А в дзеркалі - то хто, скажи мені?
Куди подівся погляд, з небом схожий?
Зібрались хмари у височині,
І тінню опустилися під очі.
2023.02.

Килимами по землі
Стелиться барвінок,
Ніхто його не садив,
А він зеленіє.

Лише вийду на поріг
Я рідної хати,
Тішить душу оберіг -
Барвінок хрещатий.

І блакитний погляд той
Оченяток-квітів
Пильно стежить за тобою,
Нікуди й подітись.

Із калиною у парі
На весілля кожне
Прикрашають короваї
Чудовим віночком:

Червоними ягідками,
Листячком зеленим,
Щоби доля усміхалась
Завжди нареченим.

2016 р.

Сонцем розігрітий повіває вітер,
Прагнучи від спеки зникнуть серед дня, -
На квітучім лузі зупинило літо
На перепочинок жвавого коня.
Теплодайний коник фиркає й тупцює,
Бо вже так набігавсь, що проймає піт, -
Виграє на світлі золотиста збруя
І вражає блиском різнобарвний світ.
Зеленіє пишно лугова місцина
І в блакитний колір вбрана височінь, -
Жаль, що нетривалий має відпочинок
У краю моєму теплодайний кінь.
19.06.23

Як хороше в подільськім лісі -
Між крон містичний чути шум.
І небо цілиться із висі...
Свій шлях колись тут завершу.

Коли мій час прийде урочий
І буйна музика вітрів
Мене заколисати схоче
Акордів схлипами вгорі.

А поки що мені ще рано
У далечінь, за небокрай...
Бо десь за обрієм кохана
У свій розквітлий кличе рай.

І птаства щебіт наслухаю,
Повітря повними грудьми
Вбираю в літньому розмаї,
П'єм щастя музику мов ми.

18 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Можливо так дивилися на місяць
В один із тих часів, що барельєфом
Лежить в монастирях, в музеях, книгах
І думали, що бляклий медальйон
Ще трохи повисить і на долоні
Впаде і зорі сколихнуться в ніч —
І все мине. Що присмак сліз солоних
Мов присмак міту, що старий Содом
Руїни Риму чи старі Помпеї
В його морях із срібним ланцюжком
Повисне мов медаль на смуглій шиї.
Немов тоді, отой голодний погляд
Спинивши ніч продовжив свій мотив
В очах мрійливих серцем позачасся
Без віддиху додавши власний міт —
Лишень тепер відчув себе достатнім.
І лиш на мить здавалося зловив
Той медальйон за срібний ланцюжок,
І сам застив, як соляні скульптури,
Давним-давно та лавою ночей
Комусь пустим, колись відкриюсь словом
Як гіпсові фігури із Помпей.

20.06.2022

«У голові моїй тумани-мани,
Та тебе чекати я не стану…»
Макс Барських «Тумани»


У кишенях моїх діри-Іри
задовбали на роботі боси-оси
я не сплю, бо серед ночі-очі
один чорний, другий сірий-ірий
насувається на мене хмара-Мара
за кредит для автокара-кара


18.06.2023

Якби стерти пам'ять
і звільнити місце для майбуття.
Якби залишити минуле там,
куди веде стежка забуття.

Минуле збиває зі свого шляху,
нагадуючи допущені помилки.
І навіть якщо сталося подібне,
чи зробиш ти це знову?

Чи дозволиш знов собі
вдатися до змін у розрахунку?
Пропустиш одну цифру чи слово
і залишиш позаду свій дім.

Так легко позбутись себе,
лише стримуючи спогади.
Їх можна знаходити й знищувати,
або тримати й зберігати.

Не всі із них такі чужі
для голосу із підсвідомості.
Не всі такі страшні
для тих, хто їх чує.

Коли минуле докоряє
пережитими спогадами.
Здається, вихід знищений
задовго до кінця.

Ось-ось все зникне
з поля зору.
І лишитися лиш
тихий шепіт небуття.

16.06.2023

Сидить в своїм шатрі великий хан.
Весь світ, здається перед ним схилився,
Орда пройшлася, наче ураган
І зник зі світу той, хто не скорився.
Лиш темники і мурзи перед ним,
Що іменем його цей світ тримають.
Хоч він не надто й довіряє їм,
Бо, бач, як косі погляди кидають.
Та голови схиляють і, йому
Приниження те дуже до вподоби.
Передавив би всіх по одному
Та ж треба слуг йому покірних, щоби
Народи у покірності тримать.
- Я вас зібрав сюди, аби сказати –
Нам світ вдалося весь завоювать –
Від моря сходу по самі Карпати.
Нема племен в цих землях чи родів,
Які б рабами нашими не стали.
Сам Чингізхан би тому порадів…
Всі головами разом закивали,
Підтверджуючи правильність тих слів.
Один лиш хан кипчацький не киває.
Хан розлютивсь: - Ти сумніватись смів?
- Ні, славний хане. Просто, добре знаю,
Що є в степах не скорений ще рід.
Ми його «чирі кисі» називаєм,
Чи «люди сили». Тобі знати слід,
Що їх сильніших у степах немає.
Ще наші предки пробували їх
Скорити та лиш шаблі затупили.
- Що ж, коли ти той рід скорить не зміг,
Не дивно. Адже ми вас покорили.
А, значить, ми сильніші і для нас
Той рід скорити зовсім легко буде.
Мурза Аділь, даю тобі наказ:
Візьми дві сотні кращих свого люду
І тих «чиркисів» приведи мені
На мотузках. Мурза вмить підхопився.
- Я повернуся, хане, за три дні! –
І у поклоні низькому схилився…
Пройшло три дні. За ними п’ять і сім.
Та про мурзу ні слуху, а ні духу.
Від того хан зробився дуже злим
Дає наказу тисячнику: - Слухай.
Бери батирів тисячі зо дві,
Знайди мурзу і тих «чиркисів» клятих,
Що наш ординський зневажають світ.
Велю їх привселюдно розіп’яти!
Пішли ординці й канули, немов.
Ні полонених, а ні, навіть, вістки.
Хан темника до себе кличе знов,
Велить тумену він на коней сісти
І мчати в степ та зниклих там знайти,
А заодно й «чиркисів» відшукати
Та на розправу хану привести.
Та й став уже з надією чекати.
Дарма чекав. Тумен в степах пропав,
Неначе голка в сіні загубився.
Тоді вже хан орду усю зібрав,
Шукати тих «чиркисів» заходився.
Ідуть і йдуть по стоптаній траві.
Знайшли мурзу й дві сотні з ним батирів.
Усі лежать на полі неживі,
Вже знівечені спекою та звіром.
Ще день пройшли – дві тисячі лежать
Теж покотом по всім степу побиті.
Напевно, у «чиркисів» сильна рать,
Коли батирів подолали в битві.
Ще день минув – тумен знайшли в степах.
В живих нікого й темник поміж ними.
В ординських душах поселився страх
Перед страшними воями отими.
Та хан велить, аби ішли… І йдуть…
Повзе орда. Аж раптом на дорозі,
(Немов би, їй загородивши путь)
Став чоловік. Спинились голомозі.
Такий сміливий – сам проти орди?!
Чи, може, пастку вже наготували
І слід чекати скорої біди?
Завмерли, чоловіка розглядали.
А він сидить спокійно на коні.
При боці шабля, чуб звисає довгий.
Питає раптом : - Що ви за одні?
Чого припхались ви до краю мого?
Хан, те почувши, аж позеленів:
- Ти хто такий? Напевно, з «чирікисів»?!
Як моє військо зупинити смів?
Та чоловік спокійно подивився:
- Хто я – «козак», бо ж вільний чоловік.
І тут мій степ. Тому ще раз питаю:
Чого припхались? Жартувать не звик.
Таких гостей я шаблею стрічаю.
- А ми не гості! – набундючивсь хан, -
Ми всіх степів господарі навколо.
І ти спинити здумав нас?! Ха-ха!
Так знай: хто не скориться нашій волі,
Того чекає смерть! Візьміть його! –
Велів батирам. Ті лиш крок ступили,
Козак як свисне. І уже кругом,
(Неначе він шайтан – нечиста сила)
Мов з-під землі з’явились козаки,
На ханське військо зусібіч напали.
І був кінець орди в степу гіркий,
Всіх козаки покосами поклали.
А, хто зумів, як вітер утікав,
А хан великий мчав поперед всього,
Бо ж скакуна найкращого він мав,
Тож і летів, не обирав дороги.
Коли криваві скінчились жнива,
Зійшлися козаки оглянуть рани.
- То як, ти кажеш, він нас називав? –
Спитавсь один. – «Черкаси», отамане.-
То «люди сили» мовою орди.
- «Черкаси»? Що ж,звучить теж непогано.
Ми козаки, але нема біди,
Як ще й «черкаси» прозиватись станем.
Біда для тих, хто схоче покорить
Цей край і нас. Пощади тим не буде.
Орду усяку зможем зупинить,
Бо ж ми, як вони кажуть, «сильні люди».
А силу нашу нам земля дає,
Поки на ній ми – нас не подолати.
За кожним вбитим двоє устає,
Щоб свою рідну неньку захищати…
Відтоді й стали звати коза̓ків
«Черкасами». А місто збудували
Понад Дніпром, то вже від них-таки
Черкасами теж називати стали.

Сонечко засяяло у небі,
Вітер тихо-тихо шепотів,
поміж гілок на старій березі
Соловейко бесіду завів:

Роки наші плинуть за водою,
мудрість сивиною поросла,
шлях тернистий, Доленько, з тобою
вивів нас на краєчок села.

За селом далекий світ, широкий
загубились ми з тобою там...
Час минув, його не повернути,
курява покрила душу нам.

Сонечко ясне на небосхилі,
Вітер долиною шепотів...
Соловейко на старій березі
свою щиру бесіду завів

Із Д.Мінаєва

В одній землі, в часи колишні,
з’явився між людьми ураз
моральний звих, чи навіть сказ, –
такий, що всі, святі і грішні,

здійняли лемент до небес, –
немов завзяті однодумці
(хоч кожний – різне мав на думці):
– Ех, от якби в нас був прогрес!..

Прогрес, насправді, був не трібний
тоді нікому в тій юрмі,
жили там добре і в пітьмі,
а світ... на що він, друзі, здібний?!

Та кожний – скиглив, наче пес,
усім навкруг в обидва вуха,
або, як сич надутий, ухав:
– Ух, от якби в нас був прогрес!..

А чорт один – прибіг відразу
у ту країну чарівну:
злість охопила сатану,
коли він вчув дурну цю фразу;

і щоб тамтешніх неотес
приструнчити та полякати,
надумав він прогрес їм дати:
– Стривайте, буде вам прогрес!..

Прогрес немов звалився з неба –
і тут почав виття та плач
усяк «передовий» горлач,
кому було прогрес той треба:

його спостиг нараз бельмес,
що весь бариш – приносять ду́рні,
а тут – пройшли часи безжурні,
і в цьому винний – так, прогрес.

Вся журналістика захляла,
у неї ґрунт пішов з-під ніг,
бо псевдосенсаційних книг
вже публіка не купувала.

Читач колишніх днів почез,
і журналісти-крокодили
одне на одного насіли,
пославши геть увесь прогрес!

Секрети взнавши гігієни
в обхід лукавих лікарів,
ніхто вже більше не хворів;
і лікар, зліший від гієни,

звихнувшися з таких чудес,
похмуро пив шартрез із Шартра
і бурмотів: коли вже в тартар
оцей провалиться прогрес?..

«О, доле наша, як гірка ти!
Ніхто не судиться дарма,
вже навіть і убивств нема! –
стогнали всюди адвокати. –

Хоча б один якийсь процес!
Про що завгодно, про дрібниці!
Життя – безглузде, дні – безлиці,
коли панує скрізь прогрес!..»

Всі сфери, прошарки та кола
змінилися; нема поем,
городових, плетух-нікчем
та ябед, що кругом – крамола;

юрба завсідників трапе́з
узялась раптом за роботу...
Коротше – лиш бучну нудоту
в країну ту приніс прогрес.

Отак нечистий більше року
тримав населення в нуді;
та згодом знудивсь, і тоді –
розвіяв вщент прогрес, нівроку.

Й коли скінчив нарешті край
цю прогресивну грати п’єсу,
збагнули всі: лиш без прогресу
можливий в їхнім царстві рай!

(Лютий 2023)

аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа

Тремтить, дрижить знекровлена весна,
Обпалена пекучою війною.
Під снігом, льодом мрія застига,
Яка недавно ще була живою.

Ішла, щоб захистити від зими,
У згарища, руїни, справжнє пекло.
Свистіли кулі, танки десь ревли
І вибухи гриміли недалеко.

Жахіття всі побачила вона —
Як діти помирали з матерями...
І безліч лих, що клята ця зима
Принесла із останніми снігами.

Від болю й гіркоти усіх страхіть
Її душа завмерла у печалі,
А сніг прикрив, немовби мимохіть,
Красу весни, що так і не настала.



24.02.2023

Сокровище творчества
Как мудро сказал Авиценна,
Что для общения с людьми,
Нужно тропы проложить,
Добротой к душам и сердцам их .
Творческие клубы в интернете,
Создают гармонию, тепло, уют.
Поддержка, искренние слова,
Общение - в радость, позитив.
Благодарю, кто создал их.
Возможности каждому даны,
Свою душу и взгляд открыть.
Много нового, интересного,
Для себя здесь узнаешь,
Источник знаний, творчества,
Взгляды интересные,
Увлеченно их читаю,
Впечатляют, вдохновляют! 18.06.21

Скарбниця творчості
Як мудро сказав Авіценна,
Що для спілкування з людьми,
Потрібно стежки прокласти,
Добротою до душ і сердець їх.
Творчі клуби в інтернеті,
Створюють гармонію, тепло, затишок.
Підтримка, щирі слова,
Спілкування - в радість, позитив.
Дякую, хто створив їх.
Можливості кожному дані,
Свою душу і погляд відкрити.
Багато нового, цікавого,
Для себе тут дізнаєшся,
Джерело знань, творчості,
Погляди цікаві,
Захоплено їх читаю,
Вражають, надихають! 18.06.21

Де утікала із під ніг,
земля, що не тримала більше,
там, пройдених вітри доріг,
гасили гіркоту тих віршів.

Що надавали слАбих сил,
продовжити дорогу знову.
Про милість день іще просив, -
ніч притягла свої окови.

І, метушню прибравши ту,
ні, не сестра, але чаклунка.
Взамін на марноту пусту,
Потроїла мої рахунки.

Поїла очі та вуста,
росою дивного безсилля.
І безсоромна і проста
мені доламувала крила.


16-18.06.2023 року.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твій вечір простягає теплі руки,
І сутінки прядуть свій знаний кужіль,
Мов скреготом, в житті моїм, по бруку.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
У тебе ще світанків ціле поле.
Я виполю з душі той білий кукіль,
Що тягне живо соки, п*є із волі.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твоє кохання полум'я вже лиже.
І припікає гАряче облуда,
Я по вогню не побіжу на лижвах.

Звичайно, не свята, гріхів доволі.
Важка чуттєво-розумова брама.
Довіку вже у просторі юдолі,
Не клич мене, не клич, прийду...думками.

Безцінна кава, зварена на двох.
Та ще коли готується по черзі.
Бо той заварить, хто проснеться першим,
Й підсмаченим турботою еспресо
Застелить аромату ніжний шовк .

Безцінна кава у твоїй руці
У переході ранку напівсоннім,
Що хлюпнув першу тінь на підвіконня.
Не просто чашка та напоєм повна-
В долоні то не бризки- промінці.

і тиша знов
довічна
чи не вічна
на мить лишень
на день
чи на добу
чому мені не солодко з тобою
а солоно і гірко , мов печаль
то наш назавжди друг
і побратим по крові
нещастя , гіркота і самота - то не лише слова
то наша доля
кохання наше
наші молитви...

навіщо тиша
коли ж є бажання
до радощів
до терпких як вино
цілунків під проміннями Ярила
під сяйвом місяця і дрібки зірочок
навіщо гіркота
образи
смуток
коли є час для лагідних розмов
коли є час для таїнства зізнання
для пестощів словесних
і тепла

навіщо тиша
коли все жадає
гарматних пострілів
і грому
й блискавиць
щоби яскраво
яскравіш веселки
заграло барвами життя і сум
заляканий таким ось різноцвіттям
навіки щез
загинув в забутті
і тільки щастя
радісно й квапливо
життю удвох
віддали небеса...

2013 рік

Лежанка

Сам себе обійму
і засну на вузенькій лежанці

Теплий сон загорну
у безпечні шанці…

Ще не пізно піти на війну
та хоробрість моя у відставці…

Для чого тоді прокидатися вранці?

Олесь ПАСІЧНИЙ 2020 рік

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Спливає час, але не взмозі
Я позабути до цих пір
Старого клена при дорозі,
Яка впиралася в наш двір.
Лапате листя зеленіло
І шелестіло часом так,
Що соловей лише несміло
Йому підспівував у такт.
Бо комбінації тих звуків
Він повторить ніяк не міг, -
Лиш птаха з листям перегуки
Розвеселяли літа біг.
Щоденні їхні переспіви
Мене у творчий світ ввели
Отак, що юний літгуртківець
Діждавсь від старших похвали
За те, що словом описати
Зумів тоді уміло я,
Як листя спів дивакуватий
Дратує дуже солов’я.
18.06.23

Скляні скарби

На заході,
де табуни коней ночують під старими мостами,
а одинокі сіроманці проводжають поночах подорожніх,
завиваючи місячну пісню,
густий верболіз ховає блискучу мрію,
підвішену на найнижчій гілляці найвищого дерева.
Подібна до смарагду вона сяє,
відкидає на пагорби і серпантинні дороги
обнадієний промінь майбутнього,
вколює чужих і далеких
здогадом недосяжности.
Шматок зеленого скельця
над пучком золотого безсмертника
стереже привид минулого дівчинки
з голосом, подібним до музики вітру,
зі сміхом, подібним до дзенькоту скла,
досі живої,
досі живої.
І випурхують з-під дерев'яних хрестиків мертві пташки
між іржання та шум верболозу,
бо радісно вдома.

Гриць

Шляхом непротоптаним аж ген за край
між травами-травами дехто йде.
За пагорбом-пагорбом – тихий рай – сунична галявина.
А десь позад нього – гніздо лелек,
краєчок села завернув під ліс,
за водонапірною баштою сонце хилиться.
І згарище-згарище між суниць.
І далечі-далечі. І весна.
І він, що не вперше долає світ
від смерті до смерті.
Його пам'ятатимуть диваком.
Його забуватимуть тільки так.
Та вічність не раз ще закине додому
друга місцевих собак –
прозорого чоловіка.

Яфори

Кичеро, кичеро, що дивишся спантеличено
на село моє, як моє чоло,
зарости мене, кичеро, мов чумні тіла колись
соснами, ялівцями, ягоди до лиця мені,
зелений до тями, кажуть, як ліки серцеві.
Осьо мені, кичеро, випало на удачу
мати твою фотокартку, оспівувати розпачливо.
Ще б не забутися, кичеро, для чого це все було –
розлучилися аж навік.
Та ти мене згадуй, люба,
хоч за дня, а хоч вичером.

11-12.01.2022

На чернетці життя – лиця, яких не забути.
На віршах – шрами від олівця.
Боже, воздай кінця дням затяжної смути!

В руках мені мнуться послання янголів: не спасти!
В очах мені хтось запалює, попеліють їхні листи.
Почах дивний зв'язок, що викільчувався з сердець.
Боже, пам'яті та сподівання подай з другого боку кінець!
Боже пам'яті, покажи як маю тобі молитися!
Срібло спогаду рідшає від торкання руками пожадними.
Лик твій в сніжному небі сребристо до мене світиться.
Боже жадности, споможи загарбати, споможи!

Вже й зима розтягнулася тістом на чорному ґрунту деку,
аж ген далеко, тож спечи її!
Вже й замарений ліс нарядився до свят врочисто,
тож освяти!
Вже й ріка моя вперта втомилася на гору витоків плисти.
Боже чемности,
Боже милостивий,
відпусти!

10.01.2022

Цієї ночі білий пух
так обезкрилено кружляє
спіраллю янгольських доріг!
Лунає спів: якби він зміг!..
Луна є спільницею хору.
Щось, наче гавкіт, рветься з двору
і гасить свічку віри – дмух!
Аж яленіє в грудях ружа.

По небовиді – біла стужа
молочні ріки мілко лляє.
Лунає спів: вона чекає!..
Луна єство своє являє,
спіраллю сипле: ає... ає...
Та перетворює на сніг.
І вже, неначе повінь дужа,
до ранку не спиняє руху.

Лунає спів: бо небайдужа!..
І наскрізь серця проростає.

09.01.2022

А потім – місяць вийшов до ріки.
Зима сіяла, наче чиста діва.
І тільки два задумливі круки
тінь відкидали на просвіток зліва –
зі зграї часу вибились роки.

Промерзлі береги тримали світ
людини, що доходила до краю.
В зимовій річці відголосок раю
дзюрчав манливо оберемком літ,
квітуче право, мов правдивий квіт,
цим укладав людині до руки.

А два круки верталися у зграю.

04.01.2022

Подай мені сили, Господи, і спаси!
Я вкотре втікаю, страхи – мої дикі пси.
Спромоги подай, жеби стримати викрик: фас!
Виграти час.

Я – скуток уявного, закуток власних мрій.
В марунках, як в дрантищах. Господи, та не зрій
се пустище волі, зроби хоч би щось, зроби
зо свої раби!

Кущами крізь груди росте моя давня суть –
створив єси айстрову, та не во ймення рвуть
Твоє, о мій Господи, ці святотатські пси
квіту з роси.

Господи, воскреси!

04.01.2022

І здається мені...
Так, – здається мені!
Все здається мені, що так,
саме так на струні стрійні звуки
і звій-іній так на стіні...
Ійон!
Чи здається мені, а чи ні, а чи ні? –
Саме так помирає поезія!

24.12.2021

Линь
Огню
Кусає
Около
Мого
Одуру.
Тратяться
Искр
Вагони.

Коломотив!

23.12.2021

Напрочуд білим видався світанок
опісля чорних
снів.
Ширококрила птаха Ніч знялася з місця
так само різко, як з галузки перший сніг
важкою грудою впаде мені до ніг.
По тому –
дерев окістя
обгризе ранковий рух,
оближе подув днів, і наостанок
суха долоня усотає вись розталу
і вичавить в куточках спраглих віч.

Так вчасно виникають тільки зими –
безкровні панни з глеками молік.
Так щасно нині, наче й не обпік
раптовий сніг ще не опалі рими.

Так груднево,
наче повні очі життя.

03.12.2021

Тремтінням струн берези гілочки
скидають ноти, й кожна, нотабене, –
брунатна чирва в кутиках очей:
зверніть увагу, слухачі, на мене!

Триває піцикато вітру. Ніч.
А берег річки відгомін возносить
від хвиль води до хвиль тонких плечей,
в брунатні чирви-родимки. Й не досить,
усе не досить музики душі.

Тремтінням струн розгойдані вірші
дочки стихії та сестри живини.
Камінних берегів колінні згини...
Березові гілки плакучих віч...

Це музика для струнних і челести.
Це – шелести натури, вітру жести.
Це – провід стріч.

О кутики очей, стрясайте листя
до голих струн!

28.11.2021

Зірвалась з неба безйменна зірка
у листопадову темну ніч.
Так рветься долу сльоза прогіркла,
коли кохані не зводять віч
у мить прощання.

Зірвалась рання, відтак – невміло
всявала простір ефірним тілом.
Померкла з прикрості круговина.
Так меркне раптом чужа провина
за некохання.

Зірвалась зірка, та в мить падіння
хтось все ж нарік її – Неостання.

27.11.2021

Коли мені страшний наснився сон –
зминали мухи білий круг довіри,
де радіусно я і давній друг,
і де площинно діри, діри й діри,
тоді мені страшний наснився сон.

Коли у прірву падала моя
нагріта постіль й миттю холодніла,
та все, мов дзиґа, в просторі вертілась,
бо простір прірви підбивав їй ніжки, –
свідомість в прірву падала моя.

О мух нічних оскалені усмішки!
З комори снів не вигнати задух,
де я діаметрально й давній друг,
й периметр вкотре змінює фасон...

Давно забутий знову снився сон.

16.11.2021

"Один тільки мудрий північний вітер не міг знайти спокій"
З к/ф "Шоколад"

Осінь.
Ранок.
Пейзажна лірика.
З-понад ріки туман.
Дві ялини ялинно свої витинанки витнули.
Шлях шумливо шумить.
Буде вітряно –
розлиття передсвітніх ран.
Жінка в малиновому пальті увійшла у тло.
Кімната.
Вікно.
Поруч вікна – картина.
На картині – вікно і поруч вікна картина,
малинове полотно:
відступ в заобрій ліричної світу частини.
Буде оглушний день, – пророчить кавове дно.
Тиша й тиша стоять.
Фантастичні в східсонці ялини.

07.11.2021

Ой, поле, поле! Соняшник цвіте!
І я цвіту, упоєний красою.
Подвір'я, хата, нива - до ладу,
Коса дзвенить, окроплена росою.

Аж тут кацап! Підступний живолуп.
Коси замало. Тут потрібні танки.
Від перегару в хаті чорний клуб
Висить, аж полякалися собаки.

Та самогоном потруїв усіх:
(блідих поганок накришив у пійло).
Лежать, неначе дохлі карасі,
Солдатики. Оце потрібне діло.

Москвини - це не люди, а кати,
Убили всіх! Вагітну жінку, тестя...
Ціна свободи - смерть моїх братів,
Ціна неволі - зрада і безчестя.

17.06.2023р.

Вона тримала його за руку, аж раптом – в вересні випав сніг.
Отак буває, що й по людині одежа висить на звичнім місці.
По парі всього, горнят і ложок, лиш слід на біле самотньо ліг,
а в даль пригаслу ввіпнулись сосни, як в папірець запізнілі вісті.

Вона чекала його на ґанку. І так щоднини, і так щоранку.
Тороччя скубла з його ряднини. І так щоранку, і так щоднини.

06.11.2021