Не сняться сни,
Не снишся ти і просинь,
Що наче острів
Ставши відколись,
Складаючи із форм і рис твоїх
Оголену і випещену осінь.
Триває спринт.
Затягується небом.
Туман спадає, день
Спадає, ніч.
І на футболці в тлін затертий принт
Твого ім'я, яке складали зорі
Своїм яскравим сяйвом.
Геть біжать: в пейзаж,
Дорогу, шприхами і далі
Летять по колу циферблатних справ
Короткі стріли, пошуки невдалі,
Відкинуті холодні імена.
І правда, —
Не сняться сни,
Не снишся ти і — досить.
Туман спадає, день
Скидаєш в піч.
І легко так, і легко, і непросто
Любити не привласнюючи ніч.

22.10.2021

Місячним сяйвом осяяні очі
Сліплять мої поривання вогнем, –
Видно, до любощів жінка охоча,
Чую, що пристрасно прагне мене.
Важко позбутися чар домагання
І відступити від неї на крок,
Адже нестримна і вкрай невблаганна
Сила хотіння гарячих жінок.
Швидко звільняє себе від накидки
І, наче пташка, кружляє в танку, –
Більше нічого, крім неї, не видко,
Чутно її лиш співучо-лунку.
То наумисно грудьми доторкнеться,
То усміхнеться привітно здаля, –
Ладне з грудей уже вискочить серце
І з-попід ніг утікає земля.
Шалу душевного не вгамувати,
Чуду блаженства – немає кінця, –
Хочеться дуже продовження свята
І цілування близького лиця.
Тільки я зрадить ніколи не зможу
(Вистачить волі, сумління, терпцю)
Жінці своїй, що відвертістю схожа
На невгамовну красуню оцю…
17.05.23

Канув день вчорашній в Леті —
душогубкою* на дні.
Аличеві силуети —
міражами у вікні.
В небі місяця підкова
над фіалковим шатром —
там ворожить ніч сливова
на єгипетських таро:
виливає віск на зорі,
пророкує дощ грибний —
трощить вітер дуб під корінь,
сон-траву п'ють чаклуни,
лементують сови в лісі,
жаби у чагарниках —
і холоне чай з меліси
на тремких моїх губах.

Душогубка* — невелике судно

16.05.2023р.

Вітер коси кульбабі розпушить
У годину оцю нелегку.
Відпочинь, відпочинь, моя душе,
Там, де грона розкішні бузку.

Там, де саду гостинного пуща
Ароматом п’янить звідусіль,
Де повітря жагучо-цілюще,
Розливає нам пахощів хміль.

Де буяє травнева навала
Ніби втоплює в марево снів.
І в екстазі розквітлого шалу
Уклоняється зрілій весні!

15 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Бузково, й ще нарцисово.
І шурхіт у дворі:
вітріє день, та вистоїть
цвіт яблуні в порі.
Як доторком - світлиною,
а ніжність - не спини...
В замрію травня ринули,
що в небо без війни.
2023

Мої музи – любов і біль –
аж навіки мене покинули.

Як ходили ми серед піль
з довгокосими цими дівами,
з світлим шлейфом святих неділь,
та все вітру шляхи оспівували,
та все тужно наш стогін-гін
гір торкався, що виснуть скраєчку,
а що грізні – це відгомін,
а що хижі – це баєчки,
нам було так, як в церкві, спів
й вірші з хорів сповідно линули.
Відбуло так і більш нема.
Тільки гори, немов китаєчка, –
синій відблиск на шовку личка.
Вже полями сную сама.
І назбирую впалих слів
повні чаші, не приступитися.
Разумійте, язици, смів
лиш натхненний із них напитися.

Ох, розлоги сухих полів,
погубили в собі за віщо
цих посвячених в вірші дів?
Мої музи помовкли віщо.
Аж навіки любов і біль
загинули.

26.03.2021

Страх прилітає до мене щоночі сивавим птахом.
Знаю якого йому насипа́ти зерна і сміху.
Все виграє, добре грає, направду, в слова і шахи.
Я ж – червонію, коли махлюю, йому на втіху.

Страх виїдає мою вечерю й запалі груди.
Каже: несмачно, та нащо має цей хліб пропасти!
Що не співає, – усе зі змістом в мій бік огуди.
Світ заступає своєю тінню і сон почасти.

Страх начитався либонь чи Андерсена, чи Гріммів,
пообіцяв, що облишить на певних чудних умовах:
маю три спроби, аби назвати його по-імені,
або ж поцілити звіром ув око собі на ловах.

Я зберігаю для нього в покутті чарівну клітку.
Довго плела її з грубих лозинок чужої віри,
так вони кажуть, в мою п'янку, нерозкриту квітку.
Та завеликими є для страху в плетінні діри.

Страх і сьогодні навідатись має о мить на першу,
я назначала йому побачення, мов коханцю.
Знаю, очікує мало, втім – я себе перевершу,
ось бо рощу троянди у грудях своєму бранцю.

25.03.2021

Ніч назбиралася, прибула
запахом молока.
Ніч мені твердо в живіт лягла
щільністю молока.
Ніч розтеклася з грудей довкіл
кольором молока.
Ніч розглядає моє між тіл
й мовить: ти теж липка!

І сті-
кають (відрікаюсь!)
по мені моло́ка.
І спи-
вають (обіцяю!)
ситі та неситі.
І зма-
гаються (від нечистого)
за лице своє, за ім'я.
І збу-
ваються (служити Господу вірно)
істини.

Ніч укрила,
мов крижма біла,
мов молоко пролите,
усю круглу родючу землю.
Та ша! Тихо бо! Спить бо земля, посполиті,
не галасуйте так!
А я вам цвіла, не плодоносила – так цвіла.
Що ж бо тепер робити?
Дайте мені його притулити!

Чи чорна ніч,
чи білий день –
чатують під стелею херувими.
Не стулять віч,
не втнуть пісень –
збирають сновиддячка для дитини.
Та й в молоко усе, в молоко!

22.03.2021

Просто людина середнього зросту
в сірому светрі, в порушенні посту
десь у торговому закутку міста,
з порзного тіста.

Стерте ім'я поміж кликом й луною
просто людини з смішною ходою,
що проявляє заледве реакції
на декорації.

Голуби вже повертають на стріхи!
Вже визирають на клумбах потіхи!
Вже домальовують кутикам роту
теплі широти!

Просто людині, у вузол зав'язаній,
медом та м'ятою губи помазані,
тож, що почує, – те не переказує.
Щось в ній від джазу є.

Дуже середньо узятими нотами
у перехожих з болота... гризотами
просто людина поповнює музику
з власного стільнику.

19.03.2021

Буває, що з сусідом не щастить.
Оселиться опліч якась істота
і капостить, злодюжить та смутить,
постійно учиняючи підлоти.

Така собі чемненька, має хист
порядну з себе певний час вдавати.
З короною у пазусі чекіст,
що зиркає чомусь на вашу хату.

Це дивно, адже в нього добрий дім:
бебехів повно, місця вистачає.
Чи вдовольнитись важко всім отим?
Чи міри у жаданнях сих не має?

Задивишся, вже лізе крізь паркан.
І каже: «це паркан на мене лізе!
Бо той паркан – насправді хуліган,
загрозливо збудований поблизу!»

І думаєш, чи це воно дурне
чи, може, недоречно так блазнює?
А він з-за спини глечик як жбурне –
позицію свою аргументує.

Такий собі паскудненький сусід.
А здихатися його неможливо.
У другий глечик пхає динаміт
і щось про дружбу меле маячливо.

І що робити? Розмовляти? Як?
Він людської, либонь, не розуміє.
Бундючний, пустолобий маніяк,
що тішиться із ролі лиходія.

Ще й шкіриться і пропонує щось.
І каже: «ось це все роблю для тебе».
Де ж падло лицемірне це взялось?
Що наволочі цій сусідській треба?

Що ж доведеться учинити гріх
й трошки «благодетеля» прибити,
щоб навіть носа вистромить не міг
із свого незрівнянного корита!

весна 2022

Знаєш, буває так, що сказати нічого,
І без зайвої скромності та риторики –
Не просто мовчати, а промовчати,
По-справжньому, вдумливо, не тараторити.
Та й, що сказати, хіба для рими
Щось дуже простеньке і пустопорожнє,
Бо все, що важливе присутньо-незриме,
Як погляд туристки в кафе "Дорожне".
Тому не скажу, я нічого лишнього,
Взагалі нічого, що варта подиху.
Я випитав слово у Всевишнього,
І став мовчазливим, самотнім,
злодієм.

27.04.2021

тарую час , відведений для бою
відважую печаль і сльози каяття
я не люблю... та полюбить готова
твою журбу в захмарених очах
я йду у тінь , молюся до нестями
своєму ідолу Перуну й Лані-див
прошу - нехай барвінком заквітчає
нам доля шлях до істинних країв
де щастя дощ раптово нас зустріне
посеред поля диких першотрав
де сонце час завбачливо зупинить
для двох , що загубились серед мальв
нехай лиш мить триватиме блаженство
мені однаково аби з тобою йти
у нових днів нескорене шаленство
у нових зустрічей примарені світи...

2007 рік

Качиний крик лунає поруч
десь у плавнях.
Пучки проміння пробиваються
крізь ставні.
І, наче шурхіт сторінок
книжок прадавніх,
гортає вітер на горищі
жовту «Правду»*.
На грубі вицвіле зображення
жар-птиці.
Потроху точить шашель балку
у світлиці.
На стінах старі фото –
миті долі
людей несхожих і несхожих
їх історій.

16.05.2023 р.

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

Ой, промчали роки-коні,
Ой, пробігли,
Мої коси й твої скроні
Побіліли.
І чоло глибокі зморшки
Поорали,
Бо пробігли коні-роки,
Ой, промчали.

Разом з нами постаріли
Оті вишні,
Що з тобою ми садили.
Квітнуть пишно
Навесні іще щороку,
Влітку родять,
Яблуні також в садочку
Плодоносять.

Хоч промчали роки-коні
Та пробігли,
Але почуття любові
Не зміліли.
Молодо серця співають
Про кохання,
Хоча роки вдаль птахами
Пролітають.

2023 р.

Загоюй кривди нещодавні
І не доводь мене до сліз, –
Всі аромати й барви травня
Тобі під вікна я приніс.
Не нарікай лише на долю,
Не вір у силу віщих снів, –
Небес причаєні приполи
Бояться подувів вітрів.
Іди з відкритою душею
Куди Господь благословля, –
Я довго жду і зву своєю
Тебе одну, любов моя.
І світлі дні, і ночі темні
Зітруть усе сумне й смішне, –
В своїй безгрішності даремно
Ти переконуєш мене.
16.05.23

З мене всі тепер сміються. Бо така вже доля.
Бо на лобі ріг з’явився. Величезна ґуля.
Пару днів я був на рибі. Стріла зла дружина.
І давай кричати, лаять. Нерви, як пружина:
- Вудку вдома ти залишив. Думав, я дурніша?
Я відразу здогадалась! Є у тебе інша!
- Звісно є. А що такого? – кажу їй, сміюся.
А вона як хрясьне здуру. Я, мов гак, зігнувся.
Прикра логіка жіноча. Часом навіть дика!
Скажеш слово, а страждає голова чи пика.
Пояснить не встиг дружині. В тім воно і штука!
Їй здалось, що інша жінка. В мене ж інша вудка!

15.05.2023

Марець спіє. Когут запіява.
Вже народжують Тимофія!

Господи, Господи,
з пильного розсуду,
зсподу, як воду,
дай йому вроду,
волос – ярицю,
душу – криницю!

Дай йому, Боженько,
вибору множенько,
путь – білолицю,
словеса́ – шпицею,
помисли – ягіддя,
мудрості – загодя!

Дай йому, веснонько,
квіту тілесного,
між перелесного –
сіянцю чесного,
лагідну вдачу та
вміння пробачення,
нашим побаченням –
правди і значення!

І мене задля нього зроби дужокрилою,
щоб, як належить, твердо любилам го!
Щоб, скільки моці, при кождім кроці,
хоч порох в оці, – Богу молилася
за його радощі та жалі.
Дай крила дужі, як в журавлів,
жеби те світло, яким володію,
світило доброму Тимофію!

Марець спускається зо свого згину –
Вже народили мені дитину!

18.03.2021

Скільки слів в тобі померло ненароджених від неї,
Скільки подихів зів’яло у блакитнім, синім небі,
Скільки раз птахи злітали у його відкрите лоно
І складалися у вірші чорним вихором. Долоні
Скільки книг читали з серця, скільки в променях спинялась
Мить коли горіло сонце, мить коли вона являлась.
І розходились ненатлі, щедрі поклики любові,
Що в’язали трепет серця до присвяти в кожнім слові,
І здималась від знемоги яви паволока димна,
І знічев’я проявлялись в переписаних картинах
Наші зустрічі любовні, парк в якому грудь колише
Театральну гру де шелест вулиць млосну драму пише.
Тільки ти шукала сцени не закоханого міста,
А блукала вільним серцем, чорним шелестінням лісу.

14.05.2023

я поринаю в вихор чистоти
шукаю таїну в забутому столітті
так , я не янгол - світоч доброти
але й не тіні зрадливе монисто
я не герой... людина... просто так...
крокую день-у-день у неймовірне
можливо й друг тобі , можливо й так
забуте слово - слово заповітне
я сам на сам з незгодами душі
я сам на сам з тривожними думками
чаїним криком - криком таїни
хитким містком між нашими світами
уклін минулим долям і словам
уклін земному притяжінню й волі
я кров і плоть , не лише дух забав
я ціль , мета , завдання , поклоніння
я мить , та мить одвічна і терпка
на присмак - брат гіркого цар-полину
мотив , мелодія - проста , дзвінка
людина , ціль , ідея , мрія , диво...

2007 рік

І знову поїзд. Небо і поля
Малюють прапори на мокрих вікнах.
Чиясь земля – то є чужа земля.
Я тут вже рік, але ніяк не звикну.

Стара Європа – Дрезден, Прага, Рим...
Мости, собори, опери, руїни...
І хто б мені про що не говорив,
Нема у світі краще України.

Де вітер з моря й магія Карпат,
Де ллються дзвони схилами Печерська,
І кожен, хто військовий – наче брат,
Де мова не німецька і не чеська...

Де ти працюєш, не скажу "живеш".
Яке життя, якщо ти там без мене?
І я тут не живу без тебе теж –
Бездомна, все одно, що безіменна.

Розкраєне ракетами життя.
Я не одна, хто каже – "до і після",
Хто утікав за руку із дитям,
Кому в чужій землі бракує кисню.

Ми вернемося, доньки і сини,
З чужих осель до зболеного дому,
Який вціліє в згарищі війни,
Що почалася сотні років тому.

Для мене закінчилася війна,
навіки повертаюся додому…
Не краятиме душу вже вона,
московських залпів не почую грому.

Нарешті спокій! Жаль, але такий,
уже ворожа куля не дістане…
Хоча на сході ще триває бій
і ще надовго нам роботи стане…

Там побратими, ще живі, мої
грудьми боронять Неньку-Україну.
І день, і ніч ідуть тяжкі бої,
а тут кати… допродують країну!

За гратами сидять захисники,
а «лідор» на очах всього народу,
продовжує ялозити байки
і свиті вже вручає нагороди!.

На фронті – пекло, там не до «сватів»,
та у тилу роботи теж не менше…
Бо доки не позбавимось кротів –
війну цю кляту точно не завершим!

Чи довго ще триватиме вона?
Війна – у їх кишенях й наших мізках!
Калиною не змінимо берізки –
чекає нас березова труна!

Я вибір усвідомлено зробив
і ні про що уже не пожалію,
але здійсніть ви заповітну мрію –
складіть у ту труну усіх катів!

Над столицею хмари – висóко,
а у горах – дістати рукою.
Поять весни березовим соком,
наче січень святою водою.

Арештовані кригою ріки
розливаються в травні в моря,
і вуаль з тополиного пуха
одягає зігріта земля.

У симфоніях солов’їних
потонули гаї і сади.
Все живе невгамовно радіє
черговому приходу весни.


15.05.2023 р.

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Твоє красиве тіло
Привабливе таке,
Бо завжди сніжно-біле
Й пружинисто-м'яке.
Як виріб ювеліра,
І зваба для очей, -
Оця гладенька шкіра
На горбиках грудей.
А запахи дитині
Від шиї аж до п'ят, -
Вдихати щохвилини
До скону буду рад.
Лиш тільки зараз, люба,
Мене ти не розсердь, -
Дозволь упитись в губи
Розтулені ледь-ледь...
15.05.23

І подув потаємно, й покликав мене: ходи!
І манив повним яблуком, що відбуло морози.
Де гілляка стирчала у полі, як мітка моєї біди,
там здибала його соромливо, листком мімози.

Та й стуляла докупи дві руці, а в них – лице.
Дай же дихати, милий, розверзнися одаль духу!
І встрягало тим яблуком в горлі докірне моє слівце
деревцяті на помсту чи тільки йому на потуху.

Я відслухаю все, що набрешеш зухвало мені тепер, –
тихо-лагідно мовила й ледь відвела долоню.
Він чесав мені коси абияк та пестив дбайливо скроню,
і прибріхував: Гери наступнице, місце тобі – етер!

Ми стояли – направду два прибідні – страчений і сліпа,
і стікали, як фарба з картини, з обійм наших теплі води.
Аж прозрію, дивлюся, а ноги мені обмиває густа ропа.
Та й подув тоді дужче й небесні хитнулись зводи.

Та й подув ще раз дужче, аж витиснув ребра в гладь
чисто-білої шкіри моєї, що ґрати невинному серцю.
Як не візьмеш з собою, то зрадь мене, чуєш, зрадь! –
Так кусала те яблуко з першогріхом в ядерцю.

І не стало ні слуху, ні духу, лиш поле й день,
лиш покручений стовбур без плоду і тінь, мов покруч,
лиш загущене синяве небо, без поруху й одкровень,
лиш закликана й лишена я, вже без клику поруч.

18.03.2021

Заголоси в мені! Заголоси!
Світнеш, мов наголосом пробитий.
Скосом, як сніг березневий, в мені коси
трави, як мито.

З небом відкрито кордони. Мій сон – мій сум.
Пасмуги болю – стрічки сіряво-сині –
падають звивисто з висі. Чи ми просили?
Те, про що ми просили, чи їм по силі?
Не обіцяй почутися по весні,
бо не мені!

З небом домовленість – стрітися по життю.
Шле, кажуть, жовтий – прощальний, букет нагідок.
В сні ж мені шле! З запискою "напослідок..."
Сніг йому – сльози. Сніг мені в судний – свідок.
Сходили трави словом по сум'яттю.
Їх пересіють ті, що настануть після.

Світ йому – мічення. Світ мені – тиха пісня.
Я доспіваю свою і його зачну.
Березню, снігом, коханий, хоч словом – сійся!

15.03.2021

Все в порядку, дівчино, все в порядку! –
ніч влягається кутиком простирадла,
мов дарує улюблену чоколядку
і питається: чом ти мені не рада?

Я кажу їй: ноче, бо ти бездушна!
Повсинали, як зернята в животятах,
у тобі наші душі. Хоч там не руш нас!
Вже історія доста тобою втята.

Все даремно, дівчино, все даремно, –
ніч сідає, мов кіт, на краєчок ліжка
і нашіптує снище жаске у дрему:
ти сама по собі, отже також кішка!

І виводжує вервечки котеняток,
що нанизані густо, мов чорні перли.
Вспію стиснути в жмені ниток з десяток,
решта – сиплються долу, мов щойно вмерли.

І викрикую: ноче, ти – чорна відьма!
Тягнеш хвіст свій, аж рвуться меридіани.
Най вкривають нам очі біленькі більма!
Вже роз'ятрені доста пітьмою рани.

Все минеться, дівчино, все минеться, –
ніч задобрює ту, що лежить під боком.
Аніж серце, як грубе намисто, врветься –
най закотиться в темінь мою глибоко!

12.03.2021

Причепилася ніч-смола
До стремен і мого сідла.
І до того ж кобилка чала
Норовиста була і щодуху мчала.
А чи думав кобили хвіст
Про палкий жеребиний твіст?
Мабуть, так, хоч і шерсть пекла,
Бо та ніч, як смола, по спині текла.
А чи думав я, чи гадав,
Що в коня я кобилку вкрав?
Як бретельки, тріщать загони.
Б'ється там ошалілий коник.
Та між нами і ним простяглися гони.
Буде десь мені щира дівка.
Цій кобилці стрімка мандрівка.
Танцюристу ж твісту -
Конику вороному,
Жевжику молодому ,
Хлопчику запальному -
Від бублика дірка.
Знаю я чоловічий шал,
Що несе, як дев'ятий вал.
Не піддайся, коню, злобі:
Поверну я під ранок кобилку тобі.

Люблю весну за сонце променисте
Що з-за обрію встає вдалечині,
І промінчики свої вогнисті
Пускає по ріднесенькій землі.
Люблю весну за цвіт вишневий
Немов крилаті пташечки
Осіли на деревах
І розсипали квітки.
Люблю весну за ясні зорі ,
Що блищать, он там вгорі.
Люблю весну за неповторність,
за миті ,що даруються мені.

- Чи Зеленого, спитати хочете, я знаю? –
Дід хитренько усміхнувся, - Як його не знати?
Бо ж стояли у Трипіллі поряд наші хати,
Я його іще з малого зовсім пам’ятаю.
Ілько столяром був знаним на усю округу,
Мав дітей з десяток, може, серед них Данила.
Наймолодший був із хлопців, і столяр умілий,
Та погнала його доля на дорогу другу.
Як народ проти царизму вперше збунтувався,
Опинився між есерів молодий Данило.
Через пару літ, здається, парубка зловили
Та й в Сибір аж на три роки в заслання подався.
А, коли вже повернувся, пам’ятаю добре,
То війна розпочалася, його і забрали.
Багатьох тоді з Трипілля на війну послали.
А Данило, говорили, воював хоробро.
Дослуживсь до «охвіцера», звання вже не знаю.
Кажуть, побував, неначе, німецькім полоні.
То не знаю. Та ж казати я не заборо́ню.
Може, й так. Та у житті всяко у людей буває.
Вже в сімнадцятому, наче, приїхав в Житомир
Там на прапорщика вчився, але не довчився,
Бо ж заколот більшовицький в Росії «случився».
Вже було не до навчання Зеленому тому.
Що ж я все кажу Зелений, він же був Терпило.
З діда-прадіда Терпили жили-поживали.
То його уже Зеленим есери прозвали.
Молодий же був, зелений. Так і приліпили.
Як Центральна Рада владу в Києві узяла,
Він вернувся у Трипілля владу лаштувати.
А тут скоро вже й німецькі загули гармати.
Скоропадському гетьма́ном душа забажала.
Може б ми були й не проти, так же він узявся
Землю всю колишню панську панам повертати.
Отоді Данило й взявся загін формувати,
Щоби гетьманові план той так просто не вдався.
Пам’ятаю, ходив в шапці з червоною стрічкой,
Казав, треба владу Радам в країні віддати.
Чисто тобі більшовицький який агітатор.
Потім, правда вже покинув дурну оту звичку.
Коли німці покотились в Німеччину сво́ю,
Встали всі проти гетьма́на і Данило з ними.
Бо ж стараннями, як кажуть, на той час своїми
Дві дивізії Дніпровські мав попід рукою.
В вісімнадцятому, в грудні пішов він на Київ.
Прапори тоді червоні над ним майоріли.
Видавалось, більшовицьке то військо вступило.
А вже ж Київ Муравйова забути не сміє.
Та і хлопці у Данила попали в столицю,
Їм, як вдягнений гарненько – то буржуї, наче.
Узялись бешкетувати, піднялися плачі,
Аж Петлюра наказав їм забиратись звідси.
І не просто забиратись – іти к галичанам.
Та Данило не скорився, повернув додому.
Сказав, що уже не буде коритись нікому,
А свій край від всіх «засланців» захищати стане.
Ледь провідали про теє вожді більшовицькі,
Стали тут же під’їздити «на рябій кобилі».
Стали зманювать до себе…І таки зманили.
Із петлюрівцями з ними взявся разом биться.
Та недовго була «дружба» і з більшовиками.
Ті ж так само захотіли ним покерувати.
Довелось тоді Данилу їх також послати.
Сказав: «Хай їм чорт, робити будем усе са́мі!»
Для Зеленого Трипілля, мов фортеця стала,
Кожна гопа – то склад зброї, в кожній хаті – друзі.
Та й таке ж в селі у кожнім по усій окрузі,
Його, наче свого батька всі люди приймали.
Хоч був він ще молоденький, іще нежонатий.
Та із виду такий гарний – дівчата любили.
Невисокий та кремезний, у руках мав силу.
Як потисне, бува руку – хоч «пробі» кричати…
А тут за більшовиками прийшли продзагони,
Бо їм, бачите, голоту нічим годувати.
Стали шнирити по селах та хліб відбирати,
Та сказав тоді Данило : «То не по закону!»
Знов підняв усе Трипілля та усі околи,
Розігнали продзагони та усі ревкоми.
Побували (ненадовго) в Києві самому.
Не пішов хліб український до їхнього столу.
Розсердились більшовицькі вожді, розізлились,
Бо ж із Києва боялись, навіть, виїздити.
Об’явили отамана злодієм й бандитом.
Та війська супроти нього збирать заходились.
Не тисячу, не дві – двадцять тисяч надіслали,
Ще й по Дніпру кораблями заходились бити.
Щоби хлопців своїх дарма в боях не губити,
Розпустив свої загони, щоб часу чекали.
А сам з Ангелом ( то ще був отаман) подався
За Дніпро на лівий берег, де і зачаїлись.
Що козаки порубали – чутки розлетілись,
А він сидів, пив горілку та над тим сміявся.
І місяця не минуло, як знов повернувся,
Знов червоних розігнали, зібралися хлопці.
В дев’ятнадцятому було то вже, мабуть,році.
В липні місяці, здається, коли не забувся,
В Переяславі Данило зібрав люду купу
І при всіх Переяславську скасував угоду,
Ще підписану Хмельницьким. З неї одна шкода,
Через неї з України москаль шкури лупить.
Вже зібралося в Данило з тридцять тисяч люду.
То вже, вважай, ціле військо мав він під рукою.
Міг змагатися на рівних з самою Москвою.
Хоча гнали більшовицькі армії зусюди.
Й Директорія взялася, й Денікін із півдня.
Скоро вжеДенікін Київ зумів захопити.
Довелося із Данилом Петлюру мирити,
Бо без помочі такої перемог не видно.
Сам Петлюра з Денікіним не воює, наче,
А ті взялись в селян землю знову відбирати.
Як Данилові із ними та й не воювати,
Він наругу над народом панам не пробачить.
Усю осінь того року денікінців били,
Не давали їм і кроку з Києва ступити.
Тут ще й військо більшовицьке взялось їх тіснити.
І в Данила росло військо, набиралось сили.
Хто зна, як би воно далі із Данилом сталось.
Але ж долю не обскачеш на коні нія́кім.
Пішли Канів здобувати, де були вояки,
Що, хоч, наче, українці – денікінці звались.
І було їх там під сотню, й не такі затяті,
Але сплутали Данила із більшовиками.
В перестрілці і попали в отамана прямо.
Довелось його козакам з міста відступати.
Узяли вони Данила ще живого, наче,
Думали, що до Трипілля довезуть такого.
Не довезли. Закінчилась в Стрітівці дорога.
І здригнулись козаченьки від гіркого плачу.
Із тим плачем і привезли тіло у Трипілля,
Поховали так, щоб менше хто могилу бачив.
Бо прийдуть чи ті, чи другі – йому не пробачать,
Відкопають, понівечать, навіть, мертве тіло.
Прожив, як Христос, на світі тридцять і три роки.
Любив неньку-Україну, за неї змагався
Може, в чомусь був неправий, десь і помилявся.
Та згадують його люди лиш з гарного боку.
Дід на тім перехрестився та і мовив строго:
- Бува, що людину брудом довго поливають.
Та до неї бруд не липне, сльозами змиває.
І народ добром, все рівно, згадає про нього.

Матері, матері, матері,
Ми життям вам завдячуєм, рідні.
Прокидаєтесь ви на зорі
Й у турботах проводите всі дні.

Все про діточок дбаєте ви,
Щоби були успішні й здорові,
Зігріваєте ви їх любов"ю,
Прагнете, щоби були Людьми.

То ж матусенькам рідним усім
Вдячність наша безмежна-безмежна,
Берегиням усіх-всіх родин
Щиросердний уклін наш доземний!

2019 р.

Ховаючись за ясністю причин,
з відкритістю і щирістю доводжу,
що в самоті є сенс, що я один,
що це над вами досліди проводжу.

Як сяє в одинокості свіча,
то це омана, їй повітря – спільник.
Це знає той, хто з вогником в очах,
для кого світло – не лише світильник.

Я концентруюся, і мій секретний центр
працює сильно і на пульсі часу.
Моя любов – одна – на кілометр,
де я збираю всю критичну масу.

5 серпня 1995 р., Київ

мені не боляче ввійти до світу ночі
мені не боляче забути назавжди
пекельно-сірі , з голубінню неба очі
гріховно-тяжкі , гіркі молитви
я все пізнала на шляху до воскресіння
я все пізнала в сяєві лампад
прости мені щасливу мить падіння
в ласкавий , ніжний , істинний дурман
я вкрала серце , скроєне з любові
з любові до життя , до світу , до небес
я присяглася в вірності на крові
та тільки тілом... дух же не воскрес
не одізвався на закличний відгук плоті
не полетів в гріховну , темну даль
він на землі лишився забобоном
щоби любов не викрала печаль
та що з того ? ти не повірив долі
ти не повірив пристрасним словам
дух залишився духом , плоть же плоттю
котрій з ненавистю сказали - не права
мені не боляче , нехай стікають сльози
пройде цей час - і спогад лиш вони
але на серці залишиться слід погрози
любові плоті... жаль , що не душі...

2007 рік

На криницю сіра киця
сіла і сидить.
У криниці видно хмари
і неба блакить.
До криниці веде стежка,
далі – осока.
За криницею черемха
біла зацвіта.
Та не зможете напитись
води із криниці,
бо ланцюг з відром украли
місцеві п’яниці.
Здадуть метал за копійку
на металобрухт
і горілки на копійку
їм за це наллють.

14.05.2023 р.

Я не розумію твоїх слів
Твоїх поглядів, твоїх голосів
Твоїх ніжних торкань і смішків
Я не розумію тебе як би я не хотів

Що ти маєш під словом «кохаю»
Що це «кохання» і що воно означає
Саме для тебе, в твоїх душі
Давай наші поняття зустрінуться на межі

Поясни мені як тебе кохати
Як дивитись на тебе, як тебе обіймати
Чи може, для тебе це зовсім інше
Щось нове, щось набагато більше

Щось що не поміститься в одне слово
Чи навіть в життя, чи в усе покоління
Щось неосяжне божим творінням

Таке велике, але я бачу це в твоїх очах
В моєму светрі на твоїх плечах
В кожному листі що ти мені писала
І в кожній посмішці що ти мені дарувала

Я досі не знаю що означає «кохання»
І не дізнаюсь до кінця існування
Але я точно знаю що воно в тобі є
Кохання в тобі, кохання живе

10 квітня, 2023

мені інколи хочеться переселити тебе від себе на далеку відстань
в якесь містечко маловідоме,
яке ти так тепло і любляче називатимеш домом,
з яким не буде прямого сполучення й рідко їздитиме транспорт до мого міста.
мені, їй-бо, інколи дуже хочеться, щоб ти не був досяжним ні фізично, ні телефонно,
щоби було купа справ і не можливо було достукатися
до халупки твоєї особистості без дверей, вікон, ручок,
щоб направду помежи нами були реальні доконано досконалі й видимі, а не вигадані перепони.
мені, часом, до сверблячки у п'ятах прагнеться вже й негайно
твоєї абсолютної відсутності,
щоб в ній якомога довше бути, побути, набутися,
не заходячи на терикони, спільно сотворені, не дотикаючи спільних кордонів ні їх окраїн.
мені, буває, бажається стерти наші спогади, наче вони фальшиві, цілком притомно,
отак вивести значення твого імені, як тату невдале,
наче зроблене воно по юності/дурості, ну, бо клепки мало,
наче проявилося скрізь усередині стигматами, хоча зроблене зовні.
і ті проекції і потенції чаять ризики стати нав'язливими станами,
ідеєю фікс, мрією Маска освоїти космос,
в певні моменти мені навіть шкода нас з тобою дорослих,
тих, що попри усе, стали одне для одного бездоганними.




17.04.2023

Перевернути подушку холодним боком!
Медитувати на штучних цеглин стіну!
Не забувати про суще повсюди око!
Не дозволяти себе засмоктати дну!

Якщо дивитись затемна в діру шкарпетки,
то можна вгледіти всесвіт і глибину.
Я так дивлюся на дивне звання поетки,
як на розраду і радість свою єдну.

У мене вкрали (забрали) та вже й продали.
Мене згубили, (не били) не берегли.
Неперетравні направду часи настали,
які хіба що нам лиґнути до снаги.

Я їх жую, мов рапатий пучок волосся,
а нігтем ріжу по стінах несправжні шви.
З порогу кажуть: що мусило, те й збулося.
Долежуй нині, а завтра вставай, живи!

07.03.2021

Навряд чи колись пострічаєш колишній світ,
у, здається, подібному вимірі вулиць та схожості
дверей, за якими зникають знайомі тобі
лиш модою ледь видозмінені образи й постаті.
Здалеку
все видається незмінним. Чи навпаки,
зблизька:
вікно, що тримає у пам'яті давню зустріч,
відділило тебе від кімнати спаданням ріки,
мінливістю серця із часом яке не злучиш.
І в цьому весь фокус. Як книга, яку давним-
давно прочитав, повертаючись знову і знову;
як вигук нещасного Джері, який все одно
не може повірити у неможливість любові.
Тікай! Забирайся! Стій, книгу свою забери!
Прокляття. Прокляття! Скрадається.
Забирає.
Тікай! І тікає, біжить через струмінь ріки
невпинного часу, що смертю в тобі минає.


18.09.2021

Якби можна було
обирати свою роль в житті.
Я б обрала бути птахом
у безмежному небі.

Що могло б бути краще
за високий політ?
Що могло б стати гірше,
ніж безвихідь людських бід?

Коли птахи здіймать крила,
вони відривають свою душу.
Наповнють легким повітрям
свої крихітні легені.

Птахи можуть зробити те,
про що лиш може мріяти людина.
Люди не здатні бачити цей світ
настільки яскраво, як бачить птаха.

З простягнутими крилами,
злітаючи у вирій.
Якби люди вміли літати,
вони б знищили небо.

Забрали б хмари
і нічні зорі.
Зібрали б дощ
в свої великі чани.

Люди не здатні любити небо
так сильно, як люблять птахи.
Люди люблять світ,
що обертається довкола них.

13.05.2023

А зранку проснуся з дірою в тілі.
За ніч не заштопали, бо не сміли.
Який експонат – голубе на білім!
Сміється, – коли прилетіли?

Та ні, я земна, просто дещо дивна.
Ну викиньте врешті, коли набридну!
Ця посмішка звична, тому й пасивна.
Вдягла її вже завидна.

А ніч в мені, ніч в мені!.. Боже, Боже!
Взиваю намарно, як баба Роза.
Ти дав мені тіло чи дещо схоже,
уклав би ще розум!

Я маю п'ять пальців і ще п'ять пальців.
Я чую, як час по моїх судинах...
Я знаю слова і пишу слова ці:
доросла дитина.

Воістину, їстиму нині їжу,
а завтра – дивитимусь людям в очі.
Коли вже, коли вже мене розріжуть,
щоб розглядали охочі?!

07.03.2021

Помирати щоразу не зразу (разом би з ким?),
бо раба голови своєї.
Не вмирай, а що-небудь роби!

Найгірший день, це мій найгірший день нерішень, де
понарізані ромбами між ребром і ребром
прірва, яма, діра... Рукою торкай!
Там кістка – тверда як вирок: на каторгу! Гууу...

Прикладися мені до грудей, дитино мала!

Прикладися мені до вирви, рани, чужа дитино, руками!
"Ами, ами..."
Бачиш, як з мене тут сходять грами?
В лялі проблеми, а ти не будь як вона,
краще слухайся мами!
Хвостики два – направду антени. Що вони визначають,
німба діаметр?
Прикладися мені до грудей, дитино свята!
Що вони мені шлють до свята?
"Ата, ата... "
Твої оченята?
Спитайся, чим я заслужила такого (якого?) ката?
До восьмого все ж доживу, хоча й зачастила вмирати.
Хай не буде тоді компліментів, тюльпанів, дарів,
перекажи, нехай лишень не збирають по світі моїх боргів!

Сум. Сум у мені. Суму мені! Сум, уме, ні! Але і сумнівам – ні!
Як виживу, розкажіть, чи досі існує гнів?
Чи збагатився хоч хтось моїми смішними втратами?

06.03.2021

ти мій листок , мій чистий папірець
в мені написані рядки чекання
я одинак... а ти душі знавець
ти моя мрія , істина , зізнання
ми сам на сам... а нивою життя
крокують наші душі непомітно
я твоя книга... правдонька твоя
що розквітає весною привітно
цілющий промінь твого почуття
вкарбований словами у століття
а я все йду... все далі... навмання...
бо твоя книга - то моє життя
навіщо , запитаєш , кожен раз
один сюжет відтворюєш недбало
я відповім - настав мій час
мене , нарешті , щастя відшукало
і кожна книга то чиєсь життя
з якого черпаєм своє уміння
і не журись , що йду я навмання
ти лише мить , а книга - покоління...

2007 рік

Роздерте неба полотно
цвяхами пальців.
Було вже все, а все – одно.
Були й слова ці.

Мій профіль – гостре і просте –
носила інша,
і волос – руно золоте,
і срібні кільця.

Пили уже до мене ніч,
як теплу воду,
і витрясали в світлі свіч
зі себе вроду,

і рахували в дзеркалах
родимі плями,
і заплітали в косу страх,
а сміх – вузлами.

Колись уже дивились тут
з душі обломків
на щастя інших, наче Рут
на суд потомків,

пташиним оком сірих стріх
графили кліті,
і пальці нагрібали сніг,
невідігріті.

Моя правиця дре нутро
сирого неба.
Вже так чавили туш ворон,
як сік з-під ребер.

Колись уже заходив Біг
на серця кригу.
Вже так молилися на сніг
і на відлигу.

05.03.2021

Я розчулююсь,
чуєш,
тече поміж нами вода,
брунькування нових сподівань сповіщає:
минулось знечулення.
Недозрілим чуттям ще потрібен
міцний чотар,
бо долоні закриті,
вуста несподівано стулені.
Бо допевне весна ще блукає
у чорнім вбранні,
ще вишпортує з сонних очей
неполузані соняхи,
ще мене обіймає отак,
на зимовий манір,
не вважаючи студінь ні вмисним учинком,
ні огріхом.
І хоча
розговіння несе неминучість утрат,
а зустрічні дороги лякають людьми,
що зозулями,
крадуть місце й тепло
в найпалкіших
зі спільних багать –
я розчулююсь аж до потопу зіниць.
Я розчулююсь!




22.03.2023

Місто в ночі виглядало скам'янілим еквалайзером світла
Над яким от-от різким гулом завиє сирена війни.
Наче старі тополі покосяться і кришкою фортепіано, —
Густими тінями гепнуться
На зорями виструнчену поверхню озера.
І ми оглухнемо з тобою.
Зникнемо хапаючи гортанню радіоактивний пил історії
Захлинаючись застояними водами романтизму
Якому потрібен оновлений ландшафт сущого.
Оглянься. Цей світ, що застиг
Обростає коростою розпанаханого сонця.
Непомітно відлітають книги вдаючи птахів
Залишаючи забальзамовані тіла голубок та куріпок
В бібліотеках.
Наш вітер був леготом від колихання пасм пахучого волосся
Величної діви геометрії, що виростала із пагорбів юності:
Арками, галереями, контрфорсами;
Тягнулась музикою до вкритих патиною куполів
І бронзовіла поетами.
А тепер вона лежить з розбитим тілом, як Колос,
Що поріс мохом у глибоких розколинах.
Рука, ще тягнеться до небес
Силкуючись зловитись за бахрому хмар
Знесилено падає до Чорного лісу —
В лоно старих австрійських полігонів.
Вона крехтить, стогне не маючи сил розтулити уста;
І це не тополі, а її коліно зігнуте,
Скорчене від болю не втримує рівновагу та гепає в озеро!
Оглянься! Там, за тополями, — очі її не прикриті повіками
Дивляться на нас в передсмертній агонії.

18.02.2022

Пробіг вже пів дороги травень,
Весна завершує свій шлях.
Хай буде літечко ласкавим
Й теплим, без пострілів гармат.

Нехай цвітуть ромашки в полі
Та колосяться пшениці,
Щоб було хліба в нас доволі,
Благословився миром світ.

Запаморочливо квітують
Старезні липи край доріг.
А землю-матінку святую
Вкраїнську щоб Господь беріг.

2023 р.

Хоч вологу з огірочків
Вранці вітер обтрусив, –
На стеблинці під листочком
Крапелиночка роси.
Ця краплиночка везуча
І чистенька, мов блакить, –
На огудині повзучій,
Як прив’язана, тремтить.
І дрімає у затишку
В нетривалім пізнім сні,
Бо вчепилась міцно нишком
За стеблинку в метушні…
12.05.23

без промоції сонні дзеркала не витягнуть простір назовні,
не подужають цівкою срібла зродити без світла проекції
не постійних, як сонячні зайчики в листі вазонів,
наших, зваблених рухом, очей. на догоду поетиці

розгортається день білосніжно промінням у тебе на спині –
уночі я писала на ній щось сумбурне без ком і без комплексів –
розгортається день, засинають під боком тварини,
що впізнавано голосно гралися звуками дикими в голосі.

і без певного місця для дому, без спільно означених точок,
до яких запровадять поцуплені риски з маршрутів насмикані,
ми зайців задля сховку тепла вигризаєм з вікон по-вовчи,
зігріваємо ліжко торканням, а стіни збентеженим диханням.



10.05.2023

а хто ж то я ? і де моя дорога ?
для чого народилася на світ ?
і ти , і я - ми доленьки небоги
як таємничий папороті цвіт
ти віриш в тінь , а я в безодню неба
мандрую манівцями в майбуття
ти мов негода . А мені не треба
твого смертельно-палкого чуття
я йду в нове , не боючись тривоги
я посміхаюсь вдячному дощу
переді мною - світлії дороги
і промінь цей навік не відпущу
я знаю - ти завжди зі мною
мій янгол щастя і моя любов
ти не залишиш мене самотою
і обереш для мене долю знов
я як і ти - молю у світла блага
я як і ти - бажаю лиш добра
але як ти - нещастя і омана
я вирішальний крок зроблю сама

2006 рік.