"Повз омолоджені дерева,
Біжить новісінький трамвай.
Аж раптом чується: Кінцева…
І хтось штовхає: Вилізай,
Бо, чоловіче, ти приїхав
Якраз до цвинтарних воріт…
Але не матиме він втіху
Від слів промовлених в одвіт.
Скажу таке, що ні від кого
Ніколи досі він не чув, –
Хоч виривається з уст стогін –
Я не наїздивсь досхочу.
Зарано ще мені на вихід,
Хоча у сні і бачив вже,
Як край могили заманиха
Мій вічний спокій береже."

Пародія Олександра Сушка

Прокинувся. Довкіл дерева,
Чи то старезний ліс, чи гай...
На циферблаті скоро "перва"!
А шоб тобі! Тьху-тьху! Бодай!

На вухо шепіт: - Всьо! Приїхав!
Я озирнувсь і обімлів!
Кістлява смерть в обличчя диха!
Ряба, нага та без зубів!

- Отамко - цвИнтарні ворота,
За ними яма в повен зріст.
Стрибай, допоки є охота,
А хо - дам копняка під хвіст.

- Я знаю, ти крута чувіха!
У темряві - краса ваще!
Зарано ще мені на "вихід"!
Півпляшки лишилося ще!

Глитнув. Уже не їде стріха,
Питаю смерть: - Ти бу?
- Авжеж!
А край могили заманиха
Мій вічний спокій береже.

08.03.2024р

Він писав їй: «Люба, моя, дорогоцінна дівчинко
Той вечір коли ми зустрілись наповнився щастям,
І я закохався, мов врешті знайшов для вічності
Найкращу риму у сяйві твого кохання».
А вона читала так ніжно його освідчення
І думала: «Господи, мало, що він красивий, ще й
Отримав у спадок розправлені крила вірності
А такі випадковості дуже і дуже рідкісні вже».

Та не знала вона, що писав упівсили поезію він,
Що найкращі рядки зберігав для польотів самотності,
І не знаючи те, поцілунком погодила відповідь
І щаслива тоді віддала своє серце повністю.

Ті, що сонце собі бережуть, а дарують місяць,
Плекають кохання, що тіні чорнильні місить.

22.02.2023

На плечах твоїх відбиток долі,
на обличчі – усмішки сліди,
а хода – легка, як пух тополі,
що упав до ніг із висоти…

У косиці вплетені світанки,
погляд діамантами зорить.
А коли уже ідеш до танку –
взору не відірвеш ні на мить!

За природою ж – міцна корінням,
берегиня затишку, життя.
Ти найвище всесвіту творіння,
що веде народи в майбуття!

Святість і гріхи уперемішку
міцно у тобі переплелись.
Ти комусь уже не нова книжка,
а когось іще несеш увись!

Бо неперевершена коханка,
із твоїх не вирватися рук –
насолоду цмулиш до останку
під шалений серця перестук.

Та немовби пташка – прагнеш волі,
не тримає й клітка золота.
До снаги тобі яскраві ролі,
не лякає жодна висота!

Під ногами головні герої,
в почуттях практична і жорстка –
слабкість обертаєш ти на зброю
і тремтить душа у дивака.

Часом ти сльозою студиш горе,
коли серце крають лемеші,
і готова висушити море –
іскра лиш зажевріє в душі.

Ніби непідкорена вершина,
келих найп’янкішого вина…
Ти така у всесвіті єдина
і для мене ти – лише одна!

Не ангела прихід її збентежив,
Як промінь, сонячний чи місячний
Людьми буває непомічений,
Приймуть його зустрівши як належне
Рослини чи предмети пересічні

Її обурив! Ні , не янгол зовсім...
Чи знати було їй, у ту годину!
Як був тяжкий йому, тілесний образ
(якби ми знали , всю її невинність).

Коли у джерело тієї чистоти,
Лань лісова- ляклива недотрога
Поглянула! То без самця повір,
Зачати спромоглась єдинорога!
(Звір світлоносний, чистий звір).

Не ангельське обличчя, а юнацьке
Схилилося над нею ...так зненацька
Здригнулись плечі, під тонким хітоном,
Два погляди зустрітися посміли
Щоб Діва та без перепони...
Усе довкола ніби спорожніло
Вона пізнала, чим живі мільйони!
Обтяжених! Із нею він, для неї другом...
Вона та він, одні на всю округу;

Відчувши грань, ту саму потаємну
Збентежено мовчали на початку
Мужчина ангел- злякане дівчатко
А потім у красі її, натхненний!
Він заспівав для неї вість благу.

7.03.2024
(Переклад Райнер Мария Рильке " Благовещенье")

Мене не вб'ють плітки та пересуди
Прокльони вражі кинуті у вічі
Убити можна словом - кажуть люди
Мене не вб'є, хіба що...покалічить

Я не помру від муки розтавання
Сухих прощань на протягах скажених
Мене не вб'є, кохання невзаємне
Переболить і шрамами затягне

Не вб'є байдужість, пустота в зіницях
Вона лиш наскрізь душу обморозить
Мене убити можуть.... тільки сльози
О Бог ! Прошу не дай же їм пролитись

Сльозам дитячим, рани невигойні
Хандра чи біль - одне ж бо каяття
Та серце хай і в полум'ї агоній
Ще буде битись, стукати в життя

Жіночі сльози, ви мені як сестри
Галактик морось, втомлено одвічна
Помру на мить і в усміху воскресну
А справжня ж смерть....у сльозах чоловічих

Мене тоді й перо не порятує
Не напишу про них печальні станси
Тоді на плаху зразу...щоб напевно
Без роздумів і реверансів

Бо чоловічих сліз бува й не видно
Дурних стереотипів- вічні кпини
Коли назовні сльози, то не стидно
Біда- коли сльоза усередину.

2.02.2024

Десять років пролетіло вже, по сотні другій:
увійшла війна у силу, силиться наруга…
Таки справдилися, батьку, ворожі погрози,
не рятують Україну твої гіркі сльози…

Дожилися ми, Кобзарю, до самого краю –
знову власні яничари Неньку розпинають…
Вибирали, обирали – та перемудрили
і немудрі всіх премудрих скопом одурили…

Захопили юди владу, одяглись панами,
привели війну у хату, заправляють нами.
Пожинаємо ми лихо, що сіялось рясно –
од байдужости і ліні усім тепер жасно…

Зажурились над водою Славутині кручі,
за синами Батьківщини вже реве ревучій,
бо недовго наша воля у Дніпрі вмивалась,
не пішла на краще доля, як тобі бажалось…

«А тим часом перевертні» підросли, окріпли
і загнали аж під лаву поспільство осліпле,
розтягнули по кишенях народні багатства
і голоту научають розуму та братству…

Твої степи «запродані жидові»… У поті
лишилося працювати зранку на роботі,
гнути спину до вечора за гріш-копійчину,
віддавати урожаю більшу половину…

Розтинають небо дрони, хижо вітер свище,
як гриби ростуть у полі нашім кладовища.
Котрий рік бомбить агресор, стогне вся країна,
гинуть діти, сльози з кров’ю ллються на руїнах…

На «нулі» стріляти нічим і харчів немає –
на складах гуманітарку миші ж доїдають…
Не стає не те що танків – бронетранспортерів,
та лихі винять у всьому світ, не мародерів…

А навіщо виробляти нині власну зброю,
як дешевше відспівати тисячі героїв.
Не тому воно змінило усіх командирів?
Залишилося просити у убивці миру?.

І віддати рідну землю під ворожий чобіт,
бо один тепер у зелі залишився клопіт –
дуже боязно паяцу, що «величність» меркне
і домовленість оманська злине на поверхню…

В мегафони марафони добивають вуха!
Я не знаю, хто ще досі ті «помиї» слуха…
Втікачі зі сходу мужньо туляться у хижах,
а у них – нова бруківка, «автозаки» свіжі!.

Не тому сидять у тюрмах наші патріоти?
У тяжкі часи військові їм нема роботи?!.
Чи для них вони не люди, а овець отара,
і зразок для українця – з Єрмаком Татаров?!.

А оті – такі підступні, прислужити раді,
бо на пагорбах печерських картопельку садять,
та і те усе минеться, є усьому міра –
десь очікує потвору то́чена сокира.

Не віками ж панувати ненаситним юдам,
упаде з очей незрячих бісова полуда
і пробудиться козацтво від Сяну до Дону,
попрохає усю нечисть на вихід із дому!

Доборолась Україна до самого краю,
але іншої Вітчизни не було й немає…
Тож згадайте і вставайте – кайдани порвіте
та вражою злою кров’ю волю окропіте!

За спокійні сни усе б віддав,
В голові ж думок невтішних хури...
Крихта одкровення - це біда,
Дар провидця - гірший за тортури.

Та за що й кому я завинив,
Аби зріти те, що завтра буде?
Краще би Господь мене убив,
Аби майбуття не знали люди.

Не пророк сусід мій, а ґазда,
У таких як він - немає вади.
Зашиваю намертво вуста -
Не почує світ однині правди.

Бо вона гірка, немов євшан,
Наче, .хто сипнув у вічі перцю.
Хай горить лише моя душа,
Хай лише моє палає серце.

08.03.2024р.

Бажаєш, щоб завше була
зорею лише твоєю.
Торкнися губами чола,
не змішуй любов з землею.

Не кидай зізнання святе
під потяг напризволяще!
Нехай у душі зацвіте
лілеєю дивне щастя.

Люби і тепер, як тоді,
коли не знаходив вічі,
боявся у коси руді
зануритися обличчям.

Дивився здаля крадькома,
немов на святу ікону.
Якщо почуття більш нема
кохання сльози не зронить.


08.03.2024р.

-Куди зібрався, муже? Ай-яй-яй!
Я ще гаряча з ночі, наче пічка
Опісля поцілунків не втікай,
Помасажуй зрум'янені сіднички.

А потім у джакузі однеси,
Немов Амур Венеру пишногруду.
Учись служити правильно красі!
Для мене неувага - це отрута.

Ти - чоловік! Коханець! Кіт-баюн!
Доказуй ніч і день чого ще вартий!
Відпочивати будеш у раю,
А тут - зі мною - мусиш гарувати.


Та годі спати! Небо у зірках,
А в тебе вже годину сонний писок!
Сідлаю мужа, наче лошака,
Злітаємо у позахмарні висі.

08.03.2024р.

Чоловіки!Своїх жінок кохайте
І говоріть їм лагідні слова,
Шануйте ви обраниць й поважайте,
Будуть вони обожнювати вас.

Кажіть їм що вони - найкращі
І найгарніші та єдині в світі.
Мов дивна музика слова сприймуться ваші
І зацвітуть у серці щастя квіти.

Бо жінка створена Всевишнім для любові
Та ніжності й добра на всі віки,
Заради милого на все вона готова.
Не забувайте ви про це, чоловіки.

2004 р.

Дощ скінчився і ескізні
Занотовую думки, –
Листя хлипає так слізно,
Що повнішають струмки.
Переброджую калюжі,
Трохи грузнучи в багні,
Де сміються з мене дуже
Каченята голосні.
Полохливі, жовтопузі
Спориші густі скубуть, –
Я б до них набився в друзі,
Якби також птахом був.
Ще б освідчився в любові
Ненажерам край води,
Хоч дотримуватись слова
Удається не завжди.
Пас на вигоні в дитинстві
Стільки вже таких качат,
Що донині золотисті
Кожен день в очах стоять.
І тому, що не заїзний
Заростає рідний двір, –
Листя схлипує так слізно,
Що розгублююсь надмір.
Розпрямляються стеблини
І свіжішими стають, –
Непокоїть дух полинний
Мокру голову мою.
08.03.24

Обвішана турботами й торбами
Та ще дітьми наперевіс,
Ти гордовито йдеш понад світами
Вже стільки непростих тисячоліть,
Спокутуючи невинний Євин гріх...
...І якже поміж ядерними грибами
Тобі вдається ще й тримати земну вісь?

Василько саме у садочку грався
Та із кущів смородину «клював»,
Коли дідусь з роботи причвалав,
Увесь червоний, мов за ним хто гнався.
Червоні й очі, сльози із очей
І носом шморга. – Діду, що з тобою?
Той похитав лиш скрушно головою:
- Та ж зацвіла амброзія, ачей!
- А що таке амброзія, дідусю?
- Така рослина, Васю, клята є…
Спокійно людям жити не дає…
Піду, пігулок від біди нап’юся.
Васильку вже й смородина «не йде».
Поки дідусь приймав пігулки в хаті,
Він взявся із цікавості питати,
Бо ж знати хоче – що воно і де.
- А де росте амброзія ота?
- Де не посієш, там уродить, клята.
Понад дороги, в смітниках багато,
Над річку, в полі…Часом вироста
В людину зростом. Зарості, бува,
Усе навколо з зелені заглушать
І землю, як насоси, наче, сушать.
Все в’яне, сохне – квіти і трава,
А та росте – бо ж корені її
У землю на чотири метри тягнуть,
Забрати звідти все поживне прагнуть.
Усе пропало, а вона стоїть.
Але біда не лиш у тому, бач,
А, як цвісти проклята починає,
То свій пилок навколо розсіває.
І вже тоді, онучку мій, хоч плач.
Пилок той лізе в очі і у ніс,
В людини алергію викликає.
Тоді людина й кашляє, і чхає
Та не встигає витирати сліз.
- А звідки та амброзія взялась?
- Та прибула з Америки, говорять.
Там наробила людям купу горя,
Тепер, бач, нашим краєм зайнялась.
Колись її в Європу завезли,
Бо з неї ліки думали робити.
Тепер про те лишається жаліти.
Так розрослась – спинити не змогли.
- Так, може, її виполоти слід?
- Полоти слід, хоч то даремна праця.
Та клята так уміє вкоріняться,
Що відростає знову, - мовить дід.
- І звідки вона тільки узялась? –
Василько знов. – Американське зілля.
- Я не про те. Із тим то зрозуміло.
Звідтіль вона по світу розвелась.
А звідки узялася взагалі?
Дідусь задумавсь: - Чув колись від діда
Історію. А тому дід повідав,
Звідкіль вона взялася на Землі.
Колись давно, ще як боги були
І на Олімпі в Греції сиділи.
Амброзію вони постійно їли,
Нектаром запивали і жили
Від того вічно. Все то голуби
На гору ту високу доставляли.
Де брали – лиш вони та бо́ги знали.
А рід людський усе життя робив
Та їжу на прожиток здобував.
Не встигла ще нажитися людина,
Як вже і смертна надійшла година.
Тож кожен на Олімп той поглядав
Із заздрістю. Живуть же там боги
Одвіку й не збираються вмирати!
Могли б вони безсмертя й людям дати!
А тут іще й хвороби, й вороги.
Короткий вік! І хто би не хотів
Секрет безсмертя у богів дістати?
Таких завжди знаходилось багато.
Та на Олімп їм не було путі.
Один з таких усе життя своє
Поклав на те, щоб тайну розгадати.
Знання таємні заходивсь вивчати,
Можливо, десь розгадка там і є.
Можливо, хтось колись таки зумів
Отримати безсмертя… Та даремно.
Таємне залишалося таємним.
Тож він звернувсь у потойбічний світ,
Став заклинання відьомські вивчати
І з того світу нечисть викликати…
А там Диявол вже багато літ
Над капостями всякими трудився,
Щоб людям чимось добре насолить,
Щоб довелося їм ще гірше жить,
Ростити зло всіляке заходився.
І у його підземному кублі
Весь час щось булькотіло і шкварчало,
Якась огидна зелень проростала
Із павутини, що нечистий плів.
Та розумів він, що не те то все,
Що на огидне зможе він зловити?
Потрібно щось привабливе зростити,
Що спершу людям радість принесе
Одним лиш гарним виглядом своїм.
І от зростив він, врешті таке зілля,
В якому була надзвичайна сила
Скрізь прорости. У підземеллі тім
Він викохав такий ядучий цвіт,
З якого б людям гірко геть робилось,
Якби те зілля світом розплодилось.
Та як же його випустити в світ?
І тут якраз той самий чародій
Знайшов закляття аби викликати
Диявола. Той, звісно, мусив стати –
Закляттю ж бо противитись не смій.
В підвалі, де той саме чаклував,
Дияволові й місця було мало.
Тож голова аж стелю підпирала.
- Чого ти хочеш? – голосно спитав.
- Амброзію, яку боги їдять,
Аби могли і люди вічно жити!
Дияволу зосталось порадіти:
Ось як він зможе світові віддать
Плід своїх довгих пошуків й старань.
- Амброзію ти хочеш людям дати?
- Так, щоби людям більше не вмирати.
- Що ж, ось твоя амброзія. Поглянь!-
І, мов нізвідки, раптом дістає
Зелену і привабливу рослину,
Що листям дуже схожа до полину.
- Оце така амброзія і є?
- Така і є. Чекай, як зацвіте,
Її пилок життя продовжить людям.
Вони за те повік удячні будуть.
Візьми та посади. Нехай росте.
І раптом зник, неначе й не було.
А в підземеллі вже розреготався.
- Наївний дурень! Як простак попався!
Так ще одне з’явилось в світі зло.
І скільки люди витрачають сил
Аби те зло, нарешті подолати,
Воно все більше розрослося, кляте,
Заполонило цвітом все навкіл.
Воно й не дивно, адже кущ один
Насіння сотню тисяч може дати,
Що де завгодно може проростати.
Легке для вітру. Тож розносить він
Насіння те і сіє по сліду.
І тисячі з них скоро проростають,
А з липня аж по жовтень зацвітають
Жовтавим цвітом людям на біду.
Дідусь задумавсь та іще додав:
- Бувало часто, що добром вважали
Те, що по собі людям залишали,
Але з добра того лише біда.

Поєднання брехні та хламу
нам з реклами робить брехламу.

2024

Мої тривоги - у тернАх плоди.
Пройшла зима, вони ростуть і далі.
Не білий цвіт весни їх породив,
І то не Бог злощасну зав'язь дав їм.

Несу їх. Маю нерви за гілля.
Тримаюся. Бо набирають соку
Щомісяця, щороку, і гримлять
Війни відлунням їхні сиві бОки.

І я від них важнію. А терплю,
Надіюся - гіркі плоди нестерпні
Обірвуться, і втопчуться в ріллю,
Й ніколи більше не посходять терни.

Дитя маленьке тягне ніжні ручки
До рідної матусі, мов до сонця.
І усміхається оце "чомучка",
Для нього мати - янгол-охоронець.

Росте, росте дитя - уже школярик,
І поруч рідна обіймає мама.
І на добро вона благословляє.
Любов її подібна до розмаю.

Ось юність крила сильні розправляє.
Дороговказ ти чуєш материнський:
Зі шляху не збивайся, ти ж не Каїн.
Будь завжди гідним донькою чи сином.

Життя не балує і дме вітрами,
Хоч віддаляють часто вас дороги,
І в віці зрілому з тобою мама.
Не забувай ні хати, ні порогу.

Коли час старості приходить раптом,
Вже й матері потрібна допомога.
Вночі і вдень, і кожним світлим ранком
Ти матір бережи - вона від Бога.

Повз омолоджені дерева,
Біжить новісінький трамвай.
Аж раптом чується: Кінцева…
І хтось штовхає: Вилізай,
Бо, чоловіче, ти приїхав
Якраз до цвинтарних воріт…
Але не матиме він втіху
Від слів промовлених в одвіт.
Скажу таке, що ні від кого
Ніколи досі він не чув, –
Хоч виривається з уст стогін –
Я не наїздивсь досхочу.
Зарано ще мені на вихід,
Хоча у сні і бачив вже,
Як край могили заманиха
Мій вічний спокій береже.
05.03.24

Потягнулись до сонця озимі напружені стебла-
В мирну землю пшениця посіяна ще восени.
Знову грім - то не злива збирається ждана і тепла.
Знову котиться полем загрозливий голос війни.

Підминають під себе стебло знавіснілі зетанки,
Підіймається вибух до неба - з чорнОзему пил.
Тут заліза і тіла пшениця обгорне останки...
На зеленому полі воронки, мов сотні могил

Залишає війна.
А зерно проростало щосили,
Убираючи жовтня тепло, листопада росу.
Ти заплатиш й за поле, що танки твої замісили,
Окрім плати за кров і невинну дитячу сльозу,

Окрім плати за те, що десь батько чи син вже не дома,
Десь коханий чи брат не вернУться на рідний поріг.
Будеш довго платить, ще і внуків розплата ця стомить.
...
Ну а поки - лягай, тут, в озимих, обабіч доріг.
05.2022.

У перший день весни ходив у гори,
мене вітали квіти і птахи.
Забулися на трохи болі, горе
і серце менше краяли гріхи…

Чужі, свої, непрощені, забуті,
даровані чуттєвими людьми,
замолені ночами у покуті
у буревіях лютої зими…

У капищі під дубом, на вершині,
дзвіночки, вервиці, ікони, намиста
виразливо нагадують людині
про ідола міфічного, Христа…

Але у чому суть людської віри?
Яка різниця – Будда чи Аллах?
Усім відомо, два і два – чотири,
і Бог – добро, а інше – лише прах!

Добро і зло – звичайно антиподи
і сумніву у цьому – ні на мить.
А що «брати» несуть нам за свободу?
Від чого хочуть нас вони звільнить?

Од благодаті Бога – жити вільно,
дітей учити мовою дідів,
майбутнє їх вирішувати спільно?!.
Загнати мрію у імперський хлів –

у цьому їхня істина і віра,
що завжди кров’ю нашою текла?
Всього народу треба їм офіра,
а братнє їх добро – ще гірше зла!.

У інші удивлявся я вершини,
старався зазирнути за віки,
угледіти прийдешнє України,
а під ногами линули хмарки…

Забавлялись в круговерті,
а тепер пітьма довкруж —
поміж п'ятим і четвертим
поверхами ліфт загруз.

І назад не повернутись,
і не рушити вперед.
Проковтнули біль осмути,
на губах — гречаний мед.

Скільки солоду, аж нудить
від терпких лукавих слів.
Душі топим в морі блуду
наче щогли кораблів.

А любов — святе причастя,
як підкову у траві,
хтось знайде собі на щастя.
Та не ми вже... C'est La ViТаe!*


C'est La ViТаe!* — се ля ві — таке життя.

Березневий день став сльози лити,
Незатишно і сиро було скрізь,
Але дощу раділи первоцвіти,
Їх запахом наповнювався ліс.

Уже й травички голочки зелені
Тягнулися до сонця з-під землі,
Підсніжники, медунка й ряст рожевий,
Як вишиванки килимом лягли.

Скажу вам: незалежно від погоди
У цей весняний неповторний час
Оте пробудження матусеньки-природи
Не перестане дивувати нас.

2020 р.

Тумани виснуть, наче мрева,
В це час над річкою щорік, -
І повнить сходи березневі
З глибин землі цілющий сік.
Тепло наповнює кімнату
Через прочинене вікно, -
Лиш недалеко б'ють гармати,
Як у військовому кіно.
Лиш обгорілих яблунь крони
І понівечені тини
Мені нагадують про дрони
Та грізне полум'я війни.
06.04.24

Димлять довкола виднокраї,
Вогонь роздмухують вітри,
Післанці смерті скрізь чигають
І стрімко падають згори.

Їх спорядили наче й люди,
Що народились на землі.
Не бусурмани, не Іуди,
А православні москалі.

Такі святі вони і божі,
Про братню цвенькають любов,
А по ділах – на дідьків схожі,
А на руках – ще свіжа кров.

Він сидів і вивчав історію по атласних картах її землі,
Вивчав стратегії воєн, інтриги, і певні аспекти любові,
Мандрував континентами розписаних володінь
Мережами рік, містами, гірськими хребтами й пустелями.
І боявся сказати, щось більше за погляд з її вікна,
Залишати не довше, як сонце лишає небо. Обрій
Щораз повертав йому спокій світанком, вона ж,
Просила його не бути відчайдушно хоробрим.
Часом на картах її виростали гори, проступав краєвид,
Клубились тумани кімнатою й здіймалися пінії
Розкинувши крона, вчувались припливи води
І хмари пливли мов замріяні цепеліни.
Світ хитався тоді кораблем у стихії війни, сирен,
І на картах землі проступали глибокі рани,
Він повинен іти, ледь на довше, як завжди й просив
Обійтися без сліз і без зайвої мелодрами.

Він кричав: «Ти моя!» Та небо його не слухалось
Птахи розліталися парами наполохані голосом.
Він заплющував очі закриваючи карти її землі,
І очі йому наливалася океанами.

22.12.2023

Сліди, сліди... О, скільки їх стежками!
Таких несхожих, як самі стежки.
Коли бувала, й що по них шукала?
Куди спішила ними навпрошки?

Вони то вдалині, то за порогом,
То білий сніг на них, то жовтий лист,
То радо розбігаються у боки,
А то, в одну, натоптану, сплелись.

І хто тільки до мене не заходив!
Жаданий, випадковий і чужий.
Пекла жага, стікали талі води -
Було всього на плетиві стежин.

Іду по них неквапно слід за слідом.
Під ноги стеляться і спомин бережуть,
Життєпис довгий ними віхи мітив,
А десь за ними Бог проклав межу.
04.2023.

Світанок. Місяць округлився блідо.
Внизу рожева смуга розляглася.
У небо ніби фарбу сіру влито,
Недоля сунеться зі сходу ласо.

Земля сумує, і в окопах тускло,
Хоч напрямок весни нестримний, дійсно.
У боротьби не втрачений ще мускул,
Проміння кличе всіх лишень до дії.

У чорно-білий день пошерхли крони -
Свинцю сліди, і серце трохи тисне.
Утримує гілки міцний ще корінь,
Весна життя не піддається тиску.

Ще правил тих не дочитав,
Що взимку їх я мав би знати, –
А вже весна новий устав
Несе, всміхаючись, у хату.
Хай перечитує сама,
Чи зараз вірно написала,
Адже, було, вона дарма
Взувати радила сандалі.
Бо потім снігу намело
Серед весни отак багато,
Що вкрай засніжене село
Помалу стало замерзати.
Календарю наперекір,
Посеред березня й надалі
Ходив у валянках надвір
Та лиш дивився на сандалі.
05.03.24

Hallelujah from Ukraine
На мелодію пісні Леонарда Коена (Leonard Cohen)

Настав цей вік, пройшла зима.
десятий рік ладу нема,
в своїх псалмах про це Давид віщує.
Чия, хтось скаже, в тім вина,
що проти Божих нас війна,
і кожен сам слова ці хай почує:
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

Відчув щоб ворог тут свій крах,
хай буде Бог в твоїх очах,
хай обійме, і пестить, і цілує.
Хай молиться за нас монах,
адже його це Божий фах,
тож станем славить Бога. Алілуя!
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

Удосвіта, коли роса,
коли відкриті небеса,
хай кожен з нас до Бога апелює.
Хай стане кращим повсякчас,
бо частка він народних мас,
хай заклик світом лине: Алілуя!
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

Для вірних дам життя вінець,
упертим дам війни кінець –
Отець говорить тим, хто має вуха.
Втерпи знущання, біль та гнів
що йде тобі від небратів –
доносить ехо нам слова від Духа.
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

До нас доніс Твої слова
Твій Син Христос Цар-Голова
хай царство Його й на Землі панує.
О Отче наш, Христу хвала,
в четвер Він кличе до стола,
душа Його так любить і сумує…
Алілуя! Алілуя!
Алілуя! Алілуя!

04.03.2024р. Україна

Життя безцінне, диктують усі.
Один за одним відлітають у вирій птахи
І життів таких тисячі.
Якщо піду — не переймайся та не вір.
Я ще жива, сиджу і лиш спостерігаю
За вами, мов кіно, де немає інших глядачів.

Якщо не стане — не журися й придивись.
Не на холодне тіло або фото.
Підніми свій погляд десь увись,
Там я серед пташок нарешті вільна
Від думок своїх, літаю і не знаю
Чому жила й не розправляла крила.

Коли піду — прийми. Не зникла я,
А просто інша,
Тепер немає тіла лиш фізично.
Тонкі руки мої стали деревами,
Сухі пальці — гілками, гойдає їх вітер.
Сльозинку пустила,
В очах сірих проросли квіти.
Я ще існую, просто послухай
Вічний ритм, що не затихає.
Він у піснях, де сенс і мотиви
Мене наскрізь бачать й відображають.

Не чуєш голосу? Згадай.
Це я підспівую приспів.
Тобі, вночі, емоційно.
Він тепер кричить щосили в полі,
Не стогне, не реве. Немає болю.
Не загубиться мій пошук буття —
Розкриється в новій свободі.

Надто куцого за зростом
Має Руля чоловіка.
Та не бідкається зовсім -
Головне, щоб не каліка.

"Камасутра" недолу́го
Па́лить у кутку нервово...
Сексуальну же напругу
Жодним не змалюєш словом.

Ноу-хау по-гуцульськи:
Зріст рівнять стільцю належить,
У процесі має Рулька
За очима хло́па стежить.

І як тільки за орбіти
Компле́кт зі́ньок полеті́в,
Слід стілець ногою бити -
Ось такий контрацептив.

2010

З дитинства ти хворів невиліковно
любов’ю до Вітчизни і людей,
бо ріднокрай збагачував духовно,
давав наснагу, тисячі ідей…

В душі завжди мелодії звучали
і зрештою піснями проросли.
Улюбленцю широкого загалу
зі славою ненависть принесли.

Бо «Водограй», твоя «Червона рута» –
убивча зброя. Для «країни рад»
вони були іще грізніше трута,
немов із неба в літню пору град!

У них лунала українська мова,
співали нею наші солов’ї,
і слово те яскраво-кольорове
несло жахи для «братньої сім’ї»!

Не вберегли тоді свою надію,
сумує досі Брюховецький ліс,
але усе ж твою здійснили мрію,
хоча на трон проліз «червоний лис».

Щось будували непомірно кволо,
на лаврах почивали без кінця,
боялись дисидента Чорновола
й діждалися тернового вінця…

І нині Івасюк – це вельми круто!
Онуки вже шикуються у бій…
Їх «Водограй» веде, «Червона рута»,
щоб захистити край батьків і свій!

Вони лише збирались жити,
радіти сонцю і весні,
натхненно вчитись і творити,
співати мамині пісні…

Та не судилось, відлетіли,
рве невимовно серце біль –
взяли ворожі збройні сили
будинок житловий за ціль!

Оце уся вам честь і слава
донині, як у старину…
Навіщо світу та держава,
що і з дітьми веде війну?!.

Вам то не боляче, бо ви – далеко?
Бо це не з вами, бозна де, чуже?
Бо ваша власна ледь надтріснута безпека
суцвіттями нечуйності цвіте?

Два роки вже. Уважне споглядання.
Подачки помочі. Промови співчуття.
Співучасть в людожерському жуванні
покинутого у біді життя.

Яке ж м’ясце вам більше до вподоби?
В наявності сьогодні немовля.
Ну ж бо жеріть, насичуйтесь, панове.
Як носить вас, дворушників, земля?

Вдається ж вам дивитися й не бачить.
Чи профітами заліпило зір?
Не щезне ваша головна нестача –
не відає насичення упир.

Було далеко, може стати ближчим.
Було чужим – наблизитись впритул.
Будинок. Ніч. Влучання. Попелище.
Господь засудження промовити забув.

03.03.24

Моя мрія тьмяніє. Несила їй бути веселкою.
Кольори позмивали новини. У сні чорно-білому
Затягнули тумани дорогу. І стала вузенькою
Й непомітною стежка, якою так жваво я бігала

Зліва неї - війна, чужинА зяє справа безмовністю.
Під ногами не чую слідів, що з дитинства натоптані.
В сумовинні заплутаний птах обзивається болісно,
І надій світлячки загубилися в сірому попелі.

Та пробуджує дзенькіт - синичка метеликом пурхає.
За ранкове вікно проганяється сон мій розпачливий.
Синю квітку вогню запаливши під мідною туркою,
Усміхнуся тобі, й заплету у веселку побачене:

Філіжанка червона зігріє гарячою кавою,
Пеларгонія гляне з вікна пелюстками рожевими,
Жовтогруда пташина на гілці потішить виставою,
І ранковими фарбами знову надія зажевріє.

А той горбок із білими берізками
І нині часто так приходить в сни
Із пролісками гарними розквітлими
Та запахом красунечки весни.

Сюди ми йшли не так за тими квітами,
Як відпочити й бачити красу,
Подихати весняною ще свіжістю
На повні груди, забувать про сум.

Старі берези стали, є й посохлі вже,
За пролісками теж ніхто не йде.
Та дні чудові ті дитинства нашого
Пам"ять назавжди в серці збереже.

2021 р.

Кров'ю вмиті та бідою сни,
Прокидаюсь -- бомблять клуню, гади.
А чи сіятиму жито навесні,
Чи ракета прилетить у хату?

День прожив, а наче цілий вік,...
Ніч минула...вижив. Ну і добре.
Я оглух. Та чую брата крик!
Я осліп. Та зрію чорний обрій!

За сніданок - змучена печаль,
За вечерю - тризна без молитви.
Спить у ліжку сирота- дівча,
Батечко загинув десь у битві.

Я їй не отець і не рідня,
Але свій по духу і по крові.
Кат московський в неї всіх відняв,
Розлилась біда , неначе повінь.

За вікном скрипить старезний в'яз,
Плачуть за плечима вірні музи...
Спи, дитя. Віднині батько - я,
А дружина вірна - за матусю.

3.03.2023р.

На ширину всього вікна,
І в глибину мілку кімнати, –
Уже всміхається весна
Та з буднів радо творить свято.
Дарує іскорки натхнень
І подає нові надії, –
Навчає прагнути щодень
І лиш добро у світі сіять.
04.03.24

Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
- Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
- Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
- Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
- Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
Перестріне міліція, довідку спитає
Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
- Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
- Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
Добре іще – є корівка, молочком багаті
Та ще можемо з городу щось до столу мати.
Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
Було вижити селянам в ті часи не просто.
На трудодні ті прожити неможливо стало,
Із городу й господарства тільки й виживали.
Та і з того ще податки мали заплатити:
Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
Та тканини накупити, щоб штани пошити,
Солі, сірників та гасу, каганець палити.
Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
Коли треба до райцентру часом вирушати.
Чому селян без довідки з села не пускали?
Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
- Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
Ото так жилось селянам про радянській владі:
Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
Які з них і за дерева фруктові здирали.
Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
Бо ж до того вони права на неї не мали.
Та і то їм не держава пенсії платила,
А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
Лише в сімдесят четвертім за людей признали
І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
Люди в космос вже літали, роботів робили,
А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,

Відповідатимуть за все!
Горітимуть в огні геєни
За всіх невинно убієнних –
Ніщо від кари не спасе.

І буде суд. І буде кара.
І лю́дський суд. І Божий суд.
І буревії занесуть
Сліди московської почвари.

Жартуна́ – керувати собою
обирали зі сміхом дядьки;
і коли уже йшлося до бою –
він усім обіцяв шашлики.

А дядьки – геть наївні, як діти!
Рахувати їм щось – не з руки...
От і йдуть – за свій кошт боронити
і Кринки́, й будь-які Шашлики.

Зате лідер – завзяття не втратив,
не прогаяв нагоду таки:
«панібратів» (та й не панібратів) –
перетворює на шашлики.

(Лютий 2024)

Одними «пише Бог», «у сні приходить» іншим,
та заповіді нам кладе у їх уста,
а мій же монолог – не заповіти, ві́рші…
Там на́тяку нема на авторство Христа!

І пафосу катма́, все більше із натури:
про горе і війну, підступність і цинізм.
Відверто, задарма́, без тіні кон’юнктури,
та хи́ба є одна – відсутній популізм.

Навіщо все оце? Кому воно потрібно?
Читатиме і хто ці стогони душі?.
Не думаю про те, як серце б’ється дрібно
й багряними слізьми́ стікає у вірші…

Суцільна чорнота. Ніхто не відав,
Що нелюди пришлють кривавий вітер.
Одеса плаче і нема споко́ю.
Який мерзотник злодіяння скоїв
У березневу першу нічку сонну,
В будинок запустивши смерті дрони.
Руїни і завали - сон навічно,
Ніколи діти не розплющать вічки.
Невинні янголята...Біль проймає.
У когось вбито підло батька й маму.
Одеса плаче, у гіркій жалобі,
Але нескорена ворожій пробі.

(присвячується народній артистці України Світлані Мирводі)

Королева романсів
В такт кружляє у танці
І несе людям радість,
Раювання душі.
Сонцем лагідним світить
І дарують чар-квіти,
Королеві романсів,
Навзаєм глядачі.

В сяйві дивних софітів
Розчинилося світло,
Ллється музика чуйна
І воркує струна.
Королева на сцені
Дні невтішні, студені
Уквітчає собою,
Як весна чарівна.

Підіймає на крилах,
Зачарована, мила.
Солов'їна пташина,
І тендітна немов
Статуетка з фаянсу,
Королева романсу
Перетворює пісню
На безсмертну любов.

29.02.2024р.

...А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості.

Рудіє сонце золотаве
І синє небо меркне теж, –
Дніпро відсвічує заграви
Незатухаючих пожеж.
Вода тьмяніє неохоче,
Хоч сутеніє навкруги, –
Бо колір змінювать не хочуть
Червонобокі береги.
Отут пролито стільки крові,
Що пурпуровий кожен штрих, –
Що будуть відсвіти багрові
Ще довго липнути до них.
03.03.24

............................
Чекати тебе...Кожен крок відчувати на відстані.
Зберегти нашу ніжність в душі... не віддати нікому.
Не втратити віру, приховану десь в серця пристані.
Найкраще повернення те, що до рідного дому.

Вдихнути у груди надію: на краще, на зустрічі...
На ціле життя, що Всевишнім на двох заплановане.
Звернути з дороги, де манять вогні, душі блудячі.
З молитвою йти у майбутнє щасливе, врятоване.

Тримати зв'язок по сусідству, хоч той... кілометрами.
Не дати поглинути прірві, що втягує глибоко.
Кохати... Не втратити щирість та бути відвертими.
Дверцята довіри, мов Всесвіт, розкрито нам широко.

Не впасти у відчай.... Піднятися, мов після сповіді.
Плече десь підставити, руку подати, підтримати...
Людей осипає додолу, порою, мов жолуді.
Життя рівновагу нелегко буває нам втримати.

Потрібно зуміти здолати всі сходини труднощів.
Не можна втрачати надію останню на прощення.
Простелено ковдру ніким неприм'яту для любощів.
За мить, на вершину блаженства чекати нам сходження.

Незмінним в цей час і важливим для нас стало правилом:
Уміння здолати весь біль та живими зостатися.
Я буду на відстані вірним тобі, добрим Ангелом,
Зі світлом моїм, щоб було тобі легше триматися.

Тетяна Купрій, 2023.

Гречні гречку поважають.
Гречні в гречку не стрибають,
Увіходять поволеньки
І кохаються легенько.

Гречні гречку не толочать,
Гречні гречно залоскочуть,
Гречні люди діють гречно,
Аби все було безпечно.

Смаки, кольори, вподобання всілякі
у кожного різні, звичайно, вони.
Тож хто заперечить їх цінність та якість?
Хто наслідки візьме на себе вини?

Ми різні наскільки, що інколи розум
не може сприйняти окремих речей,
які викликають обурення й óсуд.
Нестерпно дивитись на вчинки людей.

Шкода, що у світі багато страждання,
надмірної заздрості, люті, брехні.
Терпець надривається, крапля остання…
Як складно буває промовити: «Ні!»

Це слово коротке знесе перепони,
обійде глухі, непробíйні кути.
А тим, що на себе напнули корони,
на двері покаже, де вихід знайти.

24.02.2024

Органна музика звучить...
Зі сфер далеких, з–понад хмари…
І з глибини земних століть
До нас вона волає марно…

А людство слухає “попсу”,
Легалізує лихослів’я;
Над Божим світом чинить суд
І рушить Храм свого довкілля.

2009

Ранковий промінь у долоні.
Лоскоче березневий подих.
Незатишно і сіро поки.
Та рушили по вітах соки,
І сірокрилки невгомонні
Розтрушують зимовий спокій.

Він опадає м'яко, тихо,
Знебарвлені торкає трави,
Які осонню сад підставив
Минулорічними пластами,
Що пріють почорнілим жмихом -
Останнім сховом крапель талих.

А в мене у долоні - сонце!
Чекаю, як воно зігріє!
Ловлю весняну ейфорію,
Де кожна брунька - світла мрія,
Й сама, пробуджена теплом цим,
Гарячим словом пломенію.