Як хочеться собакой стать,
Великим, злим і волохатим
Шоб всіх кицьок-котів ганять,
У парку під забором спать.

Тоді б я тих тварюк гібрідів,
гламурних педиків-сусідів
Зубами крепкими, як сталь
Перетворив на інвалідів..

Я б гордо бігав по алеях,
Сторожував вночі в музеях,
І завивав Mademoiselle Nobs,
Як в сємсят першому в помпеях

Як буду бігти в сєнтябрі
Через шулявку, весь в багні,
То зловлять мене кляті негри
І поховають в шаурмі.

А як покриюсь лишайом?
Як дядько вліпить костильом?
Як переїдуть жигульом?
А як прийдеться спать з бомжом?
Карочє шось сплошний облом.
Можливо краще стать бобром?

Ой дідусю, дідусю, сивая борідка,
Чом ти мене не любив, як була я дівка?

«Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні».
« То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?»
«Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?»
« А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...»
«Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...»
« І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...»
«То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...»
«Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?»
«Любив її головою,
А тебе – всім серцем».
«Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна».
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір’ї в «жмурки» грала
Безжурна малеча.

Не так легко – скільки взяв до голови,
а тепер – хоч бийся в груди, а лови
звірину, що топче серце кожну ніч,
залишає недотопчене мені.

Не так вітру – скільки піни з перемін,
просто з моря, що по вінця чаш колін.
Терня світла. Біль по пам’яті гребе
сіно слів – суху потраву для небес.

Не так стріхи – скільки втіхи у сльозі
від пера – чорнильного гасила зір.
Хай стікає паперова білизна,
проступає крізь безмовність чужина.

Не так плахи – скільки розмаху й біди.
Знав би де – не клав би голову туди.
Очі світу – і для круків і для ніг,
повен рот набрав дощівки… і побіг.

Як-не-як – поета видно по віршу,
але я – не він, бо римами грішу.
Не так риму – скільки скошене прогріб,
аби вам – на око, Богови – на хліб.

6 Квітня 2011

І Його розпинали, як всіх.
Хоча, ні - в Нього "важча" провина,
Він "розбійник", який прорік,
що насправді є Божим Сином.

А такого юрба не проща,
їй не треба месій-пророків.
Коли брязкає сріблом душа,
до покути - ще тисячі років.

Скільки знаків з небес було!
Почорніло сонце від болю.
Він молився, прощаючи зло
всім, що сліпо чинили сваволю.

І смиренно поніс свій хрест
за гріхи людські на Голгофу.
...А на третій день Він воскрес.
Чи прозрів хто з юрби хоч трохи?

2007

***

метелику мій
я знаю
коли блискавицею
час влучить у мене
і я
засвічуся так
що очі заплющу від жаху –
ти прилетиш
і збиватимеш
вогонь
з мого даху
*

Гуляє місяць в зорянім готелі,
гвоздикою сузір'я на тарелі.
У срібну чару наливає ніч ця
терпкі, медові пахощі по вінця.

Нічний володар дивного сопрано
клавіатурить forte і piano
на всі лади натхненно, віртуозно
своїй улюблениці аrioso.

І я закохана. Зайшлося скерцо
грайливе, щойно випещене серце.
Метеликом розніжилось у лоні
твоїх долоней, ніби на осонні.

2011 р.



Переклад з української Світлани Груздєвої

http://www.stihi.ru/2017/02/12/7428

Гуляет месяц в звёздчатом отеле,
Гвоздикою созвездье на тарели.
Вино в ларце серебряном навечно
Медовый аромат хранит по венчик.

Ночной владелец дивного сопрано
Клавиатурит forte и piano
На все лады, легко и виртуозно
Любимице единой, аrioso.

Я тоже влюблена. Изныло в скерцо
Игривое балованное сердце
И мотыльково нежится в затоке
Твоих ладоней, как на солнцепёке.

Захід
спалює минулий день,
схід
запалює минулу ніч,
а тим часом
навіть «дякую» твоє
звучить,
як прокляття...
A я – не плачу:
бачиш?–
це
після слів прекрасних
вже й слова страшні
починають втрачати
сенс.

1993

Сп’яніння - річ для ідіотів,
Так здуру «триста» і колотить,
Секунди щастя, ген, надіюсь.

Сп’яніння...нервам стало прикро,
Як тіло подалось у вихор,
Лиш серцю, сам собі жаліюсь.

Склянка...хоче ще набрати,
Душа так вирветься з-за гратів,
Та не пройде розкішна біль.

Ось так і все, десь там на плоті*,
Чи заночую у болоті,
І знов, і знов, на рану сіль...





Пліт* – житомирське – штахет, забор,огрожа,стовбці,заградка.

Я не просила в тебе слова
Мовчання ріжеш на куски
Навіщо пишеш ти це слово
І повторяєш наші дні

Не хочу знати я про тебе
А ти нагадуєш мені
Що не одна у світі цьому
Десь поряд дихаєш і ти

Прошу: замовкни, не ятри
Ту рану, що зробив не ти
Ти іншу гру собі знайди
Замовкни й замети сліди...

В моїй душі звучить дощу мелодія,
У ній тебе не чую – у тривозі я...
Й самотньо плаче серце в цьому напівсні,
І я стихаю в цім осіннім темнім дні.

В моїм саду лише зів»ялих квітів аромат,
Пожовкле листя й білі пелюстки троянд,
І тільки спогади цілунків на вустах,
Й мого кохання полонений птах...
2010 р.

finita la commedia

Отак було: улеслива й невидима
У краї римськім – давня таїна:
Ранкова мла, і мариться Давидові
Тривожних снів прозора мілина.

...І сталось так: написане – не читане,
За видноколом — Овиду слова:
Коли останній в полі не спочитиме,
Якщо хвилина вічна не спливла...

Нарядилась Осень бусами калины,
В шаль из желтых листьев кутала плечо –
Ведь еще весною так была наивна,
Только целовало Лето горячо…

Дождевые капли – слезы о любимом:
Серьги-побрякушки искрами горят –
С ним весною майской в сарафане длинном
Подолгу стояла, опуская взгляд...

На заре простились – будто бы чужие –
И цыганкой стала на исходе дня.
Рассмеялась звонко, с ветром закружилась –
Пели песню в стане, бубенцом звеня…

Плакала? Конечно. Думала? Забылось…
Ворох палых листьев бросила в костёр.
На ветру трепались кудри золотые –
Черный конь ненастья мчал во весь опор…

Осадча Катя десь знаходить
й показує столичне дно,
де з грошей, вкрадених в народу,
жирує всякеє г...о:
тут і державні казнокради,
й нуворіші усіх мастей,
і обслуговуючі їх гади –
лакуза, гей, халдєй, лакей.
Тут і худіючі обжори,
й московський франт (він же – сексот),
тут і обкурені мажори,
і інвалід гламурних мод.
Тут не жінки, а їх «моделі»
від голоду кістляві й злі,
і їх господарі дебелі –
«вори в законє» й торгаші,
тут вся пластична хірургія –
«підтягнуті» альфонс-орли
і силіконові повії,
і обезжирені курвИ,
«мистець», що присмоктавсь до фонда,
тупі спортсмени-пацани,
«блювонд», що мнить себе бомондом
і безголосі «звєздуни».
В звіринці тім нема людини.
Показуйте нам далі, Кать’,
всіх паразитів України –
кого на вила треба брать.

Колись ухОдниками звали тих,
хто від буденності тікав, від суєти
на вольнії хліба в козацькії степи
здобути славу чи свободу віднайти.
Уходники і зараз є. Це ті –
хто тягнеться всім серцем до віршІв,
тікає від духовної іржі
до образів й думок в світ свята слів.

Що, як сумно стало трішки?
Сумувати ви облиште!
Пропоную вам рецепт
як залагодити це:

Два лимони, дрібку солі,
цукру... Варимо поволі
все на вогнику слабкому:
хвильок десять - та й по всьому!

Доки вариво холоне,
цедру з двох отих лимонів,
цукру склянку, соду з оцтом
(що це - відає жіноцтво),
ще й муки півсклянки личить -
манки треба більше втричі:
добре все перемішати
(не заляпайте ж халата!)
на воді - поки не стане
як густа смачна сметана.
Ще олії грам зо двісті
замістити варто в тісто.
Хай побуде півгодини
(час у справах швидко плине).

Потім форму для тортів
(звісно, хто яку хотів)
обмастити густо-рясно
запашним рослинним маслом!
Позаяк - Великий Піст.

Далі - вже на власний хист -
Наше тісто - на частини,
начинку смачну - між ними.

Випікаємо годину
під контролем без упину.
Двісті градусів. Готово!
Настрій знову став чудовим! :)

Мені сьогодні
Хоч мур, хоч грати,
Незнана легкість
Взяла в полон.
І я долаю,
Що не здолати
Отак з усмішкою,
Напролом.

Здається, крила
Вросли в свідомість.
Маленьке серце –
Аеростат.
І бачу,
Корчиться у судомах
Нав'язник правил і форм –
Диктат.

Кому цю вдячність
За так віддати?
Кого вписати
В посвяту слів?
Звичайно,
Музу мою крилату,
Що має кращий із голосів.

З нами Світлий. Той іще блондин
(він у нас із віршами такий один)!
А усі разом ми золотий, славетний злиток.
З нами Вітер. Правда, уночі
він сидить замріяний і слухає - сичі!
І тут один із нас прокашлявся і каже:"Збиток!"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

З нами Ігор і його вогонь.
Полум'я Рубцову - пиво "Оболонь,
а кінці не в воду - в чоловічу тисне жменю.
З нами Сірий. Він телят не їсть.
Лиш на сік березовий "заробляє" гість.
І тут один із нас навідався у гості: "Зеньо?"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

З нами Гаррі. Сідоров до сліз!
Верштається там, де Андріївський узвіз
серпантинком в'ється, наче норовиста норка.
З нами Третій (здалеку хоча)
Олексій Потапов тундри поуча...
І тут один із нас довідується: "Я - з Нью-Йорка!?"

І що це за Джеймс Бонд такий і що за Гондурас?
Гуркоче обладунками в дорозі котрий раз...
Ну а ми його не слухаєм (я маю на увазі брязкіт!)
Англійську досконало таки вивчив і АК.
Лазірко з ним спілкується (єдиний без ПК),
ну а ми тоді на радощах - за каску і аж до... Аляски!

І всі, хто з ним спілкуються, пасує йому, кажуть, каска!


5.04.2011

Это лето сошло с ума,
изменяя судьбы итог:
вот порог тебе, вот сумá,
вот развилка тебе дорог.

Хоть разламывай хлеб, хоть вой,
хоть плети макраме из рук –
улыбается синевой
только что отошедший друг.

Пусть печали идут войной –
в битве с камнем сильней вода,
это лето, где мы с тобой,
не закончится никогда.

2010

* * *
Ти станеш іншим …
І затихне смаглява музика руки.
Моїм недосконалим віршем
Впадуть на клавіші рядки .

Лиш місяць опіком багряним
Пожовкле небо заквітча.
Мої вуста залишать рану
На ріднім вигині плеча.

І вже душа – легка пір’їнка,
І вже в очах терпкий азарт ,
І ось уже я – просто жінка,
А вірші – мій торішній жарт.

У сплеск тепла дзвенять акорди,
Єдиний сплеск , нічого більш …
Ти впертий і занадто гордий ,
Та це уже наступний вірш.

2009

Прошедшие по жизни раньше нас,
Мы к вам приходим в скорбный день и час,
Чтоб праху дорогому поклониться.
Стоим у рокового рубежа,
Где пролегла печальная межа –
Судьбою возведённая граница.
Колокола звучат, колокола.
Их музыка печально поплыла,
Разбуженная памятью людскою.
И все преграды на пути круша,
С душою здесь встречается душа
Над тишиной могильного покоя.
Мы помолчим в объятиях тоски,
Так далеки от вас и так близки,
Единой цепи кованные звенья.
Здесь своё слово память говорит,
Свою тропу сюда не проторит
Лишь тот, кто исповедует забвенье.
Да, смертны мы, но беспредельна жизнь.
Она ведёт живых вперёд и ввысь,
До самого последнего предела,
До самого последнего конца.
К добру и счастью тянутся сердца,
Пока нам смерть в глаза не поглядела.
Вы наши корни, наша боль и свет.
Вы на земле оставили свой след.
Пройдя через болезни, годы, войны
В земном костре мы порохом горим,
Настанет срок, мы путь ваш повторим,
И так же будем памяти достойны.

Оце вже день, в пророцтвах і у снах
Дарований мені не раз, не двічі.
Здається, сонце зазирає в вічі
І визріває у душі весна.

Дивлюсь отак за горизонт декад,
За обрій сліз, надії попелища –
Там вогневиця сходить, та все вище –
Понад Олімп духовних барикад.

Промінням вмиті тисячі облич,
Усміхнених, не займаних байдужістю,
І кожному не позичати мужності
Величну долю не впустити з пліч.

Святі імення - не для нагород,
Собі – зерно, худобині – полова.
В колисці немовля лепече МОВОЮ,
І знають діти, що вони – НАРОД,

Таке єдинство. Слово, наче клей.
Будують вежу не для Вавилону –
Своєї віри і свого закону,
В своїй країні для своїх людей.

Вінком терновим пам'ять на чолі,
Горять багаття в присмерках історії.
А віра – вічна. Час її повторює.
Хто в землю вріс, той виросте з землі.

Біля брам лікарні для душі
янголи, перебрані за вбогих,
простягають неба далечінь
поглядам затупленим під ноги,

вирокам закинутим й мутним,
виродкам зухвалим і безшиїм.
Очі наливаються лиш тим
що, коли не вб’є, до п’ят прошиє.

Сонце відмальовується знов,
тінню висихає посходинно
і сіріє на очах панно
матері навколішках й дитини.

Мамин хрестик у руці живе,
дихає крізь пальці. Серцем трусить
дзвін монет... чіпляє за живе
вулицею бавлений Ісусик.

Проминає променадно люд,
псячі очі стережуть і гоять
вірністю з добротного жалю,
мов земля присіла під плитою.

Шість очей, шість вогників надій
ділять сирість, поділяють ласку –
мідних крапель плюски золоті,
проблиски душі з-під криги маски.

Назбирали милості на хліб,
буде свято під мостом без столу...
В кузні серця світло й ковалі
ніч куватимуть для неба голос.

5 Квітня 2011

Крок від проліска, крок від крокусу – ось і примула.
Вітром залишки сну зимового всі повимело.
І питається ряст стривожено: «Хто топтатиме?»
Тихо мрії дерев збуваються квітом-шатами.
Ельфи з німфами ловлять променів теплі хвилечки.
Ніжним співом лунає світом весни сопілочка -
сЬогоденню пташа радіє з тонкої гілочки.

Життя, позбавлене надій,
життя, прожиті для екрану...
В асфальті - зірка, і на ній
п'ять літер втомлених...

Нехай глузує цілий світ:
я усміхатися не стану.
Не погляд - темно-карий лід.
Не теплий вітер, а...

Ролей - мільйон, актор - один:
робота вмить знеболить рану.
Він - Алекс, Нельсон, Константин,
він хто завгодно - не...

Самотня постать вдалині
зника за хвилями туману.
Чому все так? Скажи мені,
чому обрав цей шлях?...

Я відчуваю у душі
потужний подих океану.
Нехай залишиться в вірші
його сумне ім'я...


лютий 2010

Мій голос хрипить нікотином,
Недопалком топчу траву,
На себе давно вже все рівно,
Співаю: «I just want you»

Крематорій нервових клітин
Попелищем укриє журбу.
Хай пробачить, що надто дурний,
Медитую: «I just want you»

Не віддав би ніколи нікому,
Але знаю – собі не збрешу:
Обіцянка стара вже і гола.
І шепочу: «I just want you»

Намалюю на власній шкірі,
На граніті колись напишу
Той дотепний набір із літер,
Безсмертне «I just want you»


5.04.2011.

Виганяю усе наболіле.
Хай іде, хай існує, лиш там,
Де пекельної втоми повії
Продаються на зло ворогам.

Виганяю душевний непотріб,
Самознищення прагну його.
Бо життя на крутім повороті
На моє зазіхнуло чоло.

Виганяю вороже повітря
Із моїх нездорових грудей.
Хай його понесе диким вітром
На той світ, де немає людей.

Там існують лише їхні душі,
Виганяти вже нічого там.
І купається Смерть, ніби в душі,
В помилках, що призначені нам.

Виганяю усе, що любила,
В що так вірила…, прагнула…, йшла…
Виганяю. Бо я ще Людина…
Бо я в іншому щастя знайшла.

представьте, что между Землей, Океаном и Небом
вдруг затерялся маленький дивный город,
в нем каждый домик – где бы он не был –
на удивление близок, знаком и дорог.
массивные скалы, спускаясь почти к прибою,
город собой от мира они застилают,
и голубой Океан, и небо над ним голубое,
и даже звезда над Мадейрой яркая. Голубая.
маленький город уснул в колыбели лагуны,
море его, как младенца, тихонько качает;
ночи всегда на Мадейре теплы и лунны –
блики на стенах домов от воды мерцают…
утром проснется город – умыт и светел –
выглянет женщина через оконце,
выйдут на улицы смуглые крепкие дети,
радуясь спелому Солнцу…



апрель 2008 г.

Я - Чорногуз. Та хочу вити!..
Журба лягає на папір.
Ну не дає спокійно жити
Мені проклятий ювелір.

Очей своїх палкі смарагди
Ти до вітрини не звертай.
Всі ювеліри - просто гади!
А цей - "отпєтий нєгодяй" -

Тиця під ніс тобі рубіна.
Мені ти робиш впертий знак.
А в мене аж дрижать коліна,
І правий вже свербить кулак.

Шліфує він, той змій гримучий,
Сапфір, алмаз, гірський кришталь.
Давай, моя кохана, лучче
Читать "Як гартувалась сталь".

А як од сталі в'януть вуха,
То є "Гранатовий браслет".
... А що вона? Вона й не слуха,
Про що торочить їй поет...

Кажу: не ті у нас фінанси!
І бачу, як зникаєш ти.
Зате які пишу романси
На гордім ложі самоти.

Віддавна стали пасткою людині
склепіння зачарованих кімнат,
де золота старого аромат
навіки вкарбувався в темні скрині.

Повільно йду, ступаю по монетах,
немов торкаю струни арф сумних.
Дивлюсь у сни чудовиськ кам'яних,
що згинули безславно в цих тенетах.

Немає ні кінця, ані початку:
о, скільки зниклих безвісти імен!
Між символів гаптованих знамен
принишкли нерозгадані загадки...

Стою, згубившись в присмерку скарбниці.
Стікають з рук прикраси, наче кров...
Чи житиму, якщо погляну знов
в бездонні василіскові зіниці?


квітень 2009

І ясні зорі, і тихі води -
Князівство миле твоєї вроди.

Моя домівко, мій отчий краю,
І сню тобою, і душу краю:

Земля багата, а люди бідні,
Неначе діти твої нерідні.

І незалежна, і самостійна
Для горлохватів - корова дійна.

Невже терпець твій - гінка раїна?
Велична, славна, ти ж - Україна!

Я назву Твоїм іменем осінь:
Ти приходиш із холодом теплим.
Як вона Ти — сумний і відвертий,
Вдень німий, а вночі стоголосий.

Я назву Твоїм іменем вітер:
Він навчився літати у Тебе,
Хоч ламати і зовсім не треба,
Та ламає поривом всі квіти.

Я назву Твоїм іменем зорі:
Ти ж палаєш у небі вечірнім!
Жодна інша Тобі не співмірна.
Ти ховаєш у сутінках сором.

Я назву Твоїм іменем ранок:
Він солодкий і ніжний на дотик.
В ньому пристрасть і присмак свободи,
Він зализує свіжі ще рани.

Я назву Твоїм іменем тишу,
Хвилі радості й миті мовчання.
Сонне небо і промені ранні
Я Тобою назву і залишу.

Я Тобою назву всі дороги,
Всі країни, закони і дії.
Я назву Твоїм іменем мрію...
Не назву я Тобою лиш Бога.

05.04.2011

 
Кружляйтеся, сонмищами фантомними

Несхибно навмисні зустрічні долини снів
арабески мелодій, дикунські пісні
нестямні фари зі хрипкими клаксонами
віват Парадіз- Парад, Карнавал- Сіті

Бульвари неонові, сліпучі сапфіри
осяйні колісниці, вчені сатири
кабаре- танцівниці храмівниці хіті

За вершницею сенегальського тигра
пекельними саламандрами з-під напалма
довільні привиди, металічні більма

Татуйоване мороком явлення Звіра
на сутінковий вітраж, зимовий кришталь
стягнеться кажаняча волаюча зграя
над брутальні палі, містральні провалля

Піднесе блискавичний меч мессір Парцифаль



L'




 

Не треба нам багато розуміти
мій таємничий втомлений семіте
бо нам потрібні речі найпростіші
замислення і сум і трохи тиші
розбилася на щастя чи на жаль
законів давніх пещена скрижаль
ніщо нас не вбезпечує від спеки
найближчі нам для нас завжди далекі
і наше серце завжди безборонне
супроти тебе хижий скорпіоне
бо сумнів є в отруті твого жала
що манна з неба падать перестала
що почуття невпинно бистротічні
й лише блукання у пісках довічні
що небо подає лихі прикмети
про пошесть що прийде до нас в намети
але занадто складно зрозуміти
всі речі ці страшні й несамовиті
тож нам потрібні речі найпростіші
замислення і сум і трохи тиші
і погляд в споночілі сірі далі
й верблюди мудрі впевнені і сталі

Нам родная земля
По наследству завещана,
Через чёрные годы
По ней мы прошли.
И пока на земле
Есть Прекрасная Женщина,
Нам не надо иной,
Самой лучшей, земли.
Оглашают века
Ярославны рыдания,
А в глазах отраженье
Речной синевы.
Всё отмеряно ей:
И любовь, и страдание,
Материнское счастье,
И горе вдовы.
Не пытайтесь понять
Её душу бездонную.
Её нежность и верность
Преграды прервут.
А поэты её
Называют Мадонною,
А мужчины до гроба
Любимой зовут.
Снова ветры подуют
И тучи закружатся,
Но в душе не погаснет
Надежды свеча,
Если в сердце вливает
И силу, и мужество
Та, что рядом стоит.
У мужского плеча.

Візьми в долоньки дитинко,
Сонячних променів краплинку,
На щічку посади гратися,
Тобі потрібно гарно сміятися.
Сонечко посміхатись допомагає,
Лихо, хвороби, смуток відганяє,
Ніжкам дай погратися,
Вони теж бажають сміятися.
Від сміху дитячого Сонце радіє,
Зло в Землю тікає, горе сивіє.
Смійся дитино, рости що хвилини,
Спіють суниці, чорниці, солодка малина,
Сонечко ягідки в радість одягає,
Тепер дитя здоровим зростає.
2005р.

Цвинтар для мрій, їх багато лежить під хрестами.
Цифри на дощечках - смерті і дні, і роки.
У самоту і у братські могили лягали,
З ними прощалися мовчки і клали вінки.
Світлим надіям відкрита у темінь дорога,
Мрії померли, згоріли і дим сизий ліг.
До сатани не звертались, а тільки до Бога,
ще не почув молитви і бажання усіх.
Реквієм в тиші луною звучить по довкіллю,
Мріям розтерзаним пухом хай буде земля.
Я незабудками горбики рясно засію,
Ще і барвінок вперемішку – символ життя.

Сум і печалі розбурханий вітер розвіє,
Хмари свинцеві народять прозорі дощі,
Змиють намул і відродять нам вічне, нетлінне,
Будем боротись, у нас ще кипить у душі!
25.03.11р

Ой за двором за новеньким
Брала вдова льон дрібненький.
Вона брала, вибирала, тонкий голос подавала.
А там козак сіно косить, тонкий голос переносить.
Кинув косу в долиноньку, а сам пішов додомоньку.
Українська народна пісня


Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй вже утопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідлав коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

Вже майже місяць як весна:
довкола пахощі розлито -
в черговий раз мені вона
рожевим намалює квіти.

Щемить краса тендітна ця,
коли іду крізь люд безлика.
Торую шлях по манівцях,
прошу, щоб ти мене покликав.

Іду, не зводячи очей.
У грудях завше бракне кисню:
не бачить серце - й не пече,
як оглядаються навмисне.

І тільки ти - не омини!
Квітчає зустріч білий цвіт...
Посеред величі весни
згадай мене, поглянь услід.

І підійди, і посміхнись
так само лагідно-привітно,
поглянь на мене як колись,
ввімкни "на повну" дивне світло.

Не бійся осуду й біди:
побач мене - легку й крилату!
Віднині буде назавжди
четверте квітня, пів на п’яту.

Щось варварське було в його руках,
Якесь свавілля у жагучих рухах.
Я говорила, він мене не слухав
І рвався вдаль, неначе дикий птах.
Він рвався із обійстя, із тепла,
Кричало серце у холодний грудень,
Пекло і розпиналося у грудях,
І погляд розтинав, немов стріла.
А ніжність захлиналася на дні
У танці поневоленого ритму,
І я впивалась в губи, як в молитву,
Аби не залишатися одній.
Він вільним був, як тисячі вітрів,
Він не чекав, не сподівався жертви...
Я знала: відпустити – це померти,
Та не шукала непотрібних слів

2003

*
Ты придёшь в затуманенном платье,
Перламутровый блеск на губах.
Улыбнёшься и скажешь некстати
О весенних тоскливых дождях.

А ещё, по мелованным стенам
Паутинку на палец собрав,
Бросишь взгляд удивлённый и пенный
Вдоль проёма простуженных рам.

И, паркет засоряя вещами,
Заметая следы за собой,
Будешь плакать в подушку ночами,
Прикрываясь чужою рукой.

Піддослідні думки побриті наголо.
Шукають вчені ознаки людини.
Вивчають душу скальпелем і лазером.
А в мене є пояснення для сина:
«Ми всі, насправді, трішечки, та ангели.
До речі,за природою ми звірі.
Не випускай в час гніву гострі пазурі,
І не показуй іншим ікла білі.»

Зрадники
Ода Ані Герман і тушам депутатам.


Ода Ані Герман ітушкам депутатам


Баба Фрося, Ану Герман
Параскою назвала,
Бо як була при радіо
То гарно співала.

Тепер продалась за мільйонне
Хвалить владу і регіони
Міняє різні парики,
Сукинки різні, шеніони.

За гроші все можна купити
З потрохами продатись теж
(від Юди зрадники повелися)
І в зраді в них немає меж.

Між депутатами повелися
зрадливі туші
Про них кажуть,вже тепер
Що у них вонючі душі.

Зів'яне зрадлива слава
І обірветься їм вінець,
Як лайну продажному
На смітнику їм кінець

4 квітня 2011

Слободський Г

прилетіли знов голуби
літній дощ іти перестав
я тебе уперше любив
очі цілував і вуста

трепетно і ніжно було
ще на крок ступити вперед
бачити спітніле чоло
і волосся липовий мед

рухалась кімната немов
субмарина в тихих морях
двічі подзвонив і пішов
листоноша стомлений птах

на подвір"ї грались коти
синім наче небо м"ячем
їздили машини а ти
дихала мені у плече

струмом від руки до руки
захмелілі ми не вином
діставав сусід цигарки
скоса поглядав на вікно

сонце залишало сліди
теплим зайченям на стегні
літо починалось і ти
вперше починалась в мені

Lacrimosa dies illa... Кожен день
пропікають наскрізь звуки вібрафону.
Не коштовні краплі - сльози: дзень-дзелень...
Не впізнаєш номер мого телефону.

Світла сукня, строга зачіска... Змогла
вийти з ряду, щоб до мрії бути ближче.
Між бровами зморшка болю пролягла:
погляд вгору, а увага - трохи нижче.

Lacrimosa... Ще невидима сльоза
dies illa... того дня сушила очі.
qua resurget... Воскресила, мов роса,
ex favilla... попелясті сни дівочі.

Що, маестро, вже не весело, мабуть?
Обіцяв же, повертаючись додому,
що й мене навчиш дивитися у суть
й розчинятись в сяйві сонця золотому.


березень 2010

Я знов позву тебе. І в тиші
Своє кохання заколишу.
Й тобі, знайомому такому,
такому ідеально – неземному,
Писатиму свої вірші.

І щось воскресне у душі.
Я щось покину в сірім дні,
Й співатиму тобі свої пісні
Допоки не прокинусь! Знову й знову!

Забуду це невтішне, невловиме слово,
І тільки поцілунком, дотиком нестримним,
Усім, чим зможу, поки не загину,
Я малюватиму тобі своє кохання!
Допоки не народиться останній
Мій подих-погляд. І зітхання
Не зрине тихо з твоїх вуст.

Й щоб ти мене ніколи не забув,
Я вітром даруватиму тобі любов,
Щоб пам’ятав мене. І знову... знов!!!
Любов мені свою, і пристрасть, і кохання –
Віддав уперше. І востаннє.
2008 р.

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву.
Щоб дорогою не билася
В пакет од відчаю,
Не хапала міського повітря
Губами спраглими,
Не дивилась на мене щоб
Очима круглими…

Ці очі надовго ще в душу втупляться,
Ці очі довго ще мене молитимуть:
На столі кухонному,
На плиті розжареній,
На тарілці,
Золотом розмальованій…

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву,
Щоб я, тріпотливу її, не клала
У холод і темряву морозильника…
Щоб не дослухалася під дверцятами,
Чи б’ється хвіст її, чи уже
Остигнув…
Щоб не таїлася ночами мерзлими:
Чи б’ється серце моє, чи уже …

Продайте мені, будь ласка,
Рибину мертву,
Щоб довго не нудилася у цеберці, -
Сім літрів простору,
Щоб не затягувала мене у себе
Ця доля риб’яча,
Не задихалася вечорами
В німім безвиході…

Усі ми добрі. І я також.
Рука підніметься?...
Мені ось цю, що підплила -
З червоним хвостиком…
Я відвернусь. А ви - продайте…
8.03.11

Солоні дощі починались без блискавки й грому.
Удвічі важкою ставала убита печаль.
Вареничні душі спішили із дому Додому.
Одні були з вишнями, інші ржавіли, як сталь.

Коня не було у Чумацького Шляху над нами.
Чи вкрали сусіди, чи, може, свої пропили?..
Підпанками легше.
Та важче назватись панами,
Налившись сивухою, наче печаллю калин.

З чужими панами, під культом безбожності й мату,
Живемо, існуєм з глибинними мінами душ.
Все важче і важче обходитись без автомата.
Все легше і легше піснями накликать біду.

Душа ж не вмирає.
Душа засинає, як вітер,
Вином полиновим упившись
І голосом зір.

А як засинає – тоді вже не гріє, а світить.
Не гріє, а світить,
Мов шкіра, протерта до дір.

Ходит женщина по свету.
Вы не раз её встречали,
Проходили торопливо,
Бросив беглый взгляд едва.
Для неё я собираю
Вечерами и ночами
Несравненные сравненья,
Драгоценные слова.
Закричит полночный поезд,
Мне про отдых намекая,
И уснёт усталый город
В жёлтых пятнах фонарей.
Ходит женщина по свету,
Для неё я проникаю
В тайны звука и глагола,
В лабиринты словарей.
Она манит и тревожит,
Как звезда Кассиопея.
Без неё мои порывы
Безнадёжны и глухи.
До весеннего рассвета
Я надеюсь, что успею
Звонких слов собрать копилку,
А затем отлить в стихи.
Я живу большой надеждой,
И не вижу в том секрета,
Что однажды, на закате
Замечательного дня,
Сядет женщина за столик,
Развернёт она газету,
Прочитает эти строчки
И узнает про меня.

коли б’ються об щоки темні слизькі хвости,
відчуваєш: ця ніч безводна, а більш – бездонна,
відчуваєш в плавцях наспинних мости понтонні,
ті, які пережити – неначе переплисти…

коли роки задкують, неначе дрібні рачки,
а в очах запікається місяця чорне срібло,
з прибережних коряг ти минеш у нічне безриб’я,
розігнувши ці води, неначе потрійні гачки

щоб відчути: ці ріки, ці верби, усе це – ти,
щоб молитись, допоки стане тобі безсоння,
за рибалок нічних і важкі, ніби час, понтони,
доки спини сомові будуть цей світ нести