Ти давно вже не можеш зайти до цієї кімнати,
Де у стелю вростають обдерті до сорому стіни,
Де відбитки самотності важко не розпізнати
По кутках, де завмерло життя в гамаку павучинім...

Ти не можеш прикласти до дзеркала часу долоню -
Переплелися лінії долі та зморшки душі,
Твоє тіло черствіє, цвітуть сивиною скроні,
Це початок того, що закінчується на межі,

Де тебе затискає майбутнє і перебуте
У лещата ілюзій, які собі створюєш ти,
Щоби знову згадати усе і назавтра забути...
Ти давно вже не можеш з цієї кімнати піти...

Нема пророка в своїм царстві!
Немає більше Хмеля, Богуна.
Перевелись герої на Вкраїні.
Пани й голота, марнославство і журба.

І те, що нам Тарас казав віршами
Є актуальним до теперішніх часів.
Народ все терпить під ярмом у пана.
Немов не бУло декількох віків.

Між часом тим страшним і сьогоденням,
Хтось постирав роки тривалі.
Куди подівся дух козацький і натхнення
До подвигів, звитяг що так збирали.

Ми поколіннями від князя до гетьмАна,
Скидали іго, шляхту й москаля.
Та все ж раз по раз лізли по-під пана.
Бажаєм жити поряд, не здаля.

Погляньте, знову Катерини
гуляють вдома й поза з москалем.
Жирує знову шляхта, їй «до спини».
Людські тривоги з жалем і болЕм

Івась же з дідом бабою нидіють
На ту подачку, що дають верхи.
Керують же країною вампіри,
Ті кляті олігархи та жиди.

Терпіння все ж людське вже закипіло,
Знайдуться скоро славні козаки.
зімнуть нестримно панство знахабніле
Тримає що народ наш у ярмі.

Тримайся пане, за свої ти статки,
Але й за пазуху свою не забувай.
Нагостряться на тебе ще рогатки,
Прийде ще Залізняк у рідний край.

Ще наш терпець міцний таки урветься.
Посвятять зброю ще в Холодному Яру
З колін народ вкраїнський підійметься
Щоб вийти з пекла,країни болю та жалю.

Ми перекинулись з тобою
Двома-трьома словами – й тільки.
І ти пішла. Однак зі мною
Лишився запах. Запах… жінки.
Він збуджував мою уяву.
Він не давав мені робити.
Я заварив духмяну каву,
Щоб запах жінки перебити.
Але хіба якась там кава
Замінить справжню насолоду?!
Не допоміг й настій на травах,
Вже не говорячи про воду…
Додому йшов я, як в тумані.
Ще крок. Тролейбусна зупинка.
Хтось поруч став – і одурманив
Мене знов запах. Запах жінки!

Усмішок, усмішок, усмішок,
Милих чарівних жаданих
Ввечері, вдень і удосвіта
Дружніх, чужих і коханих.

Хай посміхаються люди
Вашим очам і принадам!
Хай розливається всюди
Сміх ваш, як джаз по естрадам.

Милі жінки я вас хочу…
З святом Весни вас вітаю!
За вашу долю жіночу
Вам рушники аж до раю.

2011р.

Мне и раньше в любви признавались,

мне и раньше дарили цветы,

но не так мне как ты улыбались,

ведь как свет улыбаешься ты.


Мне и раньше скучать приходилось,

мне и раньше хотелось летать,

но, поверь мне, не так сердце билось,

и ни кем не хотелось дышать.


Я и раньше мечты рисовала,

я и раньше любила писать,

лишь Тебе я себя открывала,

и готова открыться опять.

Я хочу, что бы ты улыбался

Ни минуту, ни две и не час,

Я хочу, что бы улыбался

Все время, всегда и сейчас.


Я хочу, что б мечтать научился,

Что бы вместе с Тобою летать,

Я хочу, что бы в небо влюбился,

Что бы звездочки все посчитать.


Я хочу, что бы счастье искрилось,

В Твоих не обьятых глазах,

И чувства любви сохранилось

В наших с тобою сердцах.

В жизни все случается

на землю опускается

из неба светлый лучик, золотой.

И в жизнь твою закрытую,

на все замки закрытую,

стучится тот, кто знает твой пароль.


И ты в словах теряешься,

тихонько открываешься,

ведь чувствуешь его, как будто СВОЙ,

И к звездам подымаешься,

и миру удивляешься.

Ведь снова чувствуешь себя живой.

Світ поділено навпіл. Звісно,
чоловічий і наш, жіночий.
На своїх половинах тісно.
То ж на іншу стріляють очі.
За краватки, за руки-ноги
перетягуємо в коханці.
Десь надавиш, дрібничку, трохи,
і коханий уже в обранцях…
Зовсім крапелька – ти не краля,
а обвішана пелюшками.
Таня, Маша, Лариса, Галя
із борщами і галушками.
Цілий рік круговерть кухонна.
Тільки тішить скупа надія –
8 березня. І коханий
фартушок у квітках надіне…
08.03.11

Вона прийшла і вчасно, і неждано
Снігам - на сльози, сонечку - на сміх,
Любові повна елегантна панна,
Готова знову обійняти всіх.

Її рамена ласкою налиті,
Блакитний погляд крізь серця зорить
І теплим щемом з’єднує щомиті
Мільйон епох у неповторну мить.

Вона прийшла. Прокиньтеся, кохані ,
І проженіть геть крижану печаль,
Що вже сидить на сірім чемодані
І почорнілу стріпує вуаль.

Вона прийшла. Побачення, цілунки,
Утіха стрічі і розлуки біль,
І ніжна мрія не одної юнки
Про сукню білу на пору весіль.

08.03.11.

Чи не зіллям мене напоїла
Несподівано ти навесні?..
Позашлюбне хмільне божевілля
Оживає в душі вглибині.
Я нікого не чую й не бачу
Окрім тебе на грішній землі, -
Чарівнице солодка й гаряча,
Промінь світла в буденній імлі!
Не минає кохання оскома
І бажання вогонь не затих.
Не спішу повертатись додому
Із обіймів затишних твоїх.
За усе пережите й прожите,
Наче борг повертають літа.
Твого теплого подиху вітер
Мої спраглі воложить уста…

08.03.11.

Рушниками підперезані,
Як весільні старости,
Між ялинами старезними
Стали цвинтарні хрести.

Хай на Світі Тім заручені
З пеклом зайди і народ,
Більше, ніж на Цьому, мучити
Не додумається чорт.

Рушники крильми розп’ятими,
Як на плечах, на хрестах.
Хто ж на Світі Тім спасатиме?
Може, Будда чи Аллах?

Трухлявіють-розсипаються
І хрести, і родовід.
Рай і пекло починаються
Ще до цвинтарних воріт!
2011

Як гірко плачуть наші діти,
Коли неправедно караєм.
Наче журавель підбитий
Над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
Зойки до остраху і дрожі...
...Немовби вдарили під дихало –
Кричати б треба.
А не можу.
1979

"Як много важить слово..."
Тарас Шевченко

Сказала в злості ти:
«Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати допуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова- каліки.
2008

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Обурений аж до щілинки
дрібної зморшечки чола:
"швидка", яку просив для жінки,
за дев'ять місяців прийшла.

Та що це за "швидка" ледача?
Я ж телефоном пояснив:
запліднення... дружина плаче...
я б двері лікарю відкрив!

Вже якось сам її, кохану,
таки утішив, як умів.
Попросить, щоб підвівся... - стану!
"Я найсмачніша," - каже. Їв.

А звідки знать, що полюбовно
жінки на черево слабі?
Я догоджав, дружина - повна!
І просить кислого собі.

І ось таки прийшла нарешті,
хоч і з запізненням "швидка"...
"Усе гаразд!" - сказали тещі
й запеленали малюка.

8.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

В потоках теплого проміння
Шугає провесінь тепліням,
Струмками-іскрами у далі
Сніги знесли свої печалі...
Земля всю силу живодайну,
Ніким не звідану, потайну
Видобуває із корінь...
А небо сіє голубінь...
У гомоні лісів привітно,
Дзвінково-диво-самоцвітно,
В злиняло-листяній імлі
Розквітли зорі весняні.
Поміж зів’ялого бадилля
Зростають келишки сон-зілля, -
Проліска-соньчик дзвінкувата,
Сапфіро-синьо-яснувата –
Пралісу давній оберіг
Весну виводить на поріг.
Сон-зілля – страж ліловий лісу,
Знімає марева завісу,
У гіллі будить думи мрійні:
Розкрити листяні обійми.
Дзвінково-чиста сон-трава
Весну стрічає і співа.
І ліс, почувши диво-спів,
В проміннях теплих заяснів.

На червоне всі дружно спинилися.
Пронеслось ностальгійне “до зустрічі”.
І трамвай, мов каліка на милицях,
Проповзає по втомленій вулиці.

У бруківки, здається, істерика,
Бо століттями плаче згвалтована.
Їй Італія сниться, Америка,
А навколо каміння зальвовлене.

Вмить трамвайна каліка на милицях
Загубилася під атмосферою.
На хвилинку життя зупинилось.
Вже зелене. Дорога попереду.

Я Тобі подарую ніч....
Суть чеснот серед дня відгоріла
Навіть тінь в лабіринтах сторіч
ловить подихом запах тіла

Я Тобі подарую ніч,
як прозріння страждань невгамовних.-
Без боязні суворих віч
під архангельським стягом верховних.

Я Тобі подарую ніч,
наче"SOS",рятівне кораблями,
в океані холодних облич
з дев'ятьма штормовими валами.

Я Тобі подарую ніч,
на гарячих руїнах Помпеї
щоб наляканий попелом сич
не тривожив розраду Псіхеї

Зустрінь себе в мені,
Поговори з собою
Про вибухи шумні,
Що розійдуться мною.

Кохай мене чимдуж,
Люби мене повільно.
Ти мій славетний муж,
А я лиш божевільна.

Бери мене до дна,
Кохай мене устами.
Шукай, що не мина.
Цілуй, обвий ногами!

Схопи. В мені відчуй
Проміння сонця твого.
Хрипи, кричи, цілуй!
Убий мою тривогу…

лютий 2011

Мотузка туго провиса.
Ще б пак! Тягар, вважай, подвійний!
У вухах - цілі небеса...
Хіба вони у чомусь винні?

По самі аж прищепки зле:
у голові вода хлюпоче.
У жоден отвір, котрий є,
чомусь ніяк текти не хоче.

Отож на сонечку нехай
просохне, як на те є ласка.
А думка хлюпа через край:
"Тоді навіщо в домі праска?"


07.03.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

В свято вічно чарівних фей
По весняному вітер свище.
Знову ми коло Ваших грудей,
А часами і трохи нижче…

Іван Гентош «Зі святом 8 березня»
http://maysterni.com/publication.php?id=59261

Знову не туди!
(пародія)

О, жінки! 8 березня скоро
За годину. Чи, навіть, ближче.
Знову ми коло ваших грудей,
А часами і трохи нижче.

О, жінки. Скоро свято. О!
Ми в захопленні – «ахи!», «охи!»
Знову ми коло ваших ніг,
А часами і вище трохи.

О, жінки! Ви не лайте нас –
Це буває лише сьогодні.
Ми, хмільні від жаданих тіл,
В ціль попасти ніяк не годні.


07.03.2011

Читаю Тичину серцем – не очима.
Крізь серце свищуть вітри його доби.
А він на вітрах тих прапором має
Такий же бо соняшний та голубий.
То як же червоним все те залилося?
Як замість зозуль трактори загули?
Як голод і мор проросли колоссям?
І як же трансфер зміг на дружбу народів зрости?..
Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,
Бо начебто з ним і я завинив.
І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає
Великих своїх і малих синів.

1989

Не воювать, а тільки відвойовувать
Чужинцями загарбане добро –
Така-от випала тобі планида, Україно.
І відвойовано-таки воно було б...
Якби
За булаву проводирі твої не бились,
Якби
Тверезим назвався королем Богдан,
Якби
Не перехитрив себе Мазепа,
Якби
Криваві чоботи Петрові носи і галагани не лизали,
Якби
В Петлюри більше було вдачі,
Якби
Махно знав, де йому пристати...
Якби...Якби...Якби...
Коли ж нарешті без цього триклятого «ЯКБИ»
Вкраїна суверенною стане де-факто.
2010

Він песика назвав бомжем і відштовхнув.
І песик заскавчав і став обнюхувати інших.
І ось до мене підійшов,
І сумно так заглянув у вічі.
«Ні, ти не бомж - он пасочок на шиї...
Загрався, мабуть, от і заблудивсь...»
Та співрозмовник мене уже не чув:
Хвостик задер і нашорошив вуха,
І притьмом, мов ракета, полетів -
І опинивсь в обіймах старого чоловіка.
І слава Богу, що все скінчилось так –
На радість і мені, і гицлям .

2010

Ось і знову тугА.
Тисне в грудях нудьга,
Не знайду собі місця спокою,
Відлетіла любов,
Не повернеться знов,
Все минуло, не буду з тобою.

І не треба більш слів,
Ти обманом горів,
Твоя щирість у шклянці болота.
Чи отрути ти з’їв?
Чи навмисне дурив?
Закриваю для тебе ворота.

Моє сонце зійде,
На подвір’я впаде,,
Під вікном знов розквітне калина.
Зникне з серця нудьга,
Бо так завжди бува,
Що до всього існує причина.

Приснився сон, що я десь серед лісу
Згубилася й дороги не знайду,
Туман густий, спустив свою завісу,
Сховав й мене в холодну темноту.

Не розберу, земля це, а чи небо?
Мене хапають руки неземні,
Я грішниця, тулюся так ганебно
І соромно і солодко мені.

Пішла би я , та серце не пускає,
Повільно впав краплинами туман,
А півень вже ось третій раз співає,
Прокинулась. Це був лиш сон, обман.

Пощо ж ти, Господи, створив
Цей світ такий двобічний?
Чому не знищив сатану
Коли задумав вічність?

Якби не було в світі зла,
Земля б пишалась раєм
І була б вічність на землі,
А так живем, вмираєм.

А землю ту, що сотворив
Злий дух собі присвоїв
І подивися , Боже мій,
Що з неї він накоїв.

Кругом панує розрух, біль
Вбиває Каїн брата,
І по землі шугає гріх,
Горить земля , проклята!

І чую голос із небес,
Мов батька до дитини,
-Відкрий зіниці, подивись,
Тут є перед і спини.

Якби усе було «перед»
То це була б картина.
Застиглий образ із життя,
Що блякне згодом й гине.

Ніщо на місці не стоїть,
Усе йде оборотом,
То ж відсівай добро від зла,
Не піддавайсь турботам.

Я дав життя тобі одне
І розум для творіння,
Злий дух не всилі побороть,
Мого в тобі прозріння.-

Заблоковані вхід і вихід;
Абонент полетів в недосяжність.
Ночі подихи знову тихо
Ілюзорність твою протяжну
Намагаються загубити
У заміни холодних обіймах.
Відриваючи крихти болю,
У терпкім забутті поцілунку...
Було страшно удвох з тобою,
Та без тебе нема рятунку
Від брехні неспівзвучних терцій...
Знов закусую губи до крові
В недосяжність лечу за тобою...

2011

в провалля сну
в тепло весни
у ніжність
я падаю
в твої обійми і
зникаю там
в блаженстві розчиняюсь
розвіююся
і зникаю
і
я всотуюся
лагідно
повільно
у губку ласки
любощів
принад
трут пестощів
голублення
любові
мене немає
є казковий сад
є невагомість
невгамовність щастя
є повнота кохання
благодать
у раюванні
в плині насолоди
на шкірах білих
тигрів і пантер
нам добре так
нам так безмежно добре
що навіть рай
не сниться нам
тепер


2011

Завісилось життя на гілці вишні,
Вдихало цвіт рожевої весни,
Вірші родились у кімнатній тиші,
І паростком тягнулись по вікні.

Минали дні, просились вийти в поле,
Туди, де буйно квіти розцвіли,
В цих пахощах живилось тіло кволе,
Простались крила, неслися у світи.

Бо тільки в снах вона могла ходити,
У мріях розквітався квіт весни,
І сну свого старалась не будити,
А жити так, щоб бачив сон і ти.

Ти місяцем ставав у нічну пору,
Лишав зірки, і залітав в вікно
І пригортав зів’яле тіло в болю,
Та цілував розжарене чоло.

А вдень душа через вікно втікала
Губилась у божественій красі,
Вона себе калікою не звала,
Була людина і жила так як й всі!

Аня лишила приклад всім поетам,
Як думкою розтоплювать сніги,
Як квіти в полі волею садити,
Творить життя, не гинути з нудьги.

Там, де біди піднімались вежами,
Ідуть дві Жінки: Муза і Поет.

Я – Жінка, тож повинна бути мужньою.
Спасибі вам за цей приорітет!


Коли караюсь, мучусь, бо не знаю
Наскільки вічним може бути світ,

Я – Жінка, тож повинна бути сильною,
Спасибі вам за чесний заповіт!


Коли струмок життя пересихає,
Вона – єдина, хто подасть води,

Я – Жінка, тож повинна бути вірною,
Щоб душі полином не поросли.


Коли нема ні віри, сподівання,
Що зробить Муза, коли ж Поет – Жінка?

Я – Жінка, я народжена з кохання,
Бо здатна теж на божевільні вчинки.


Та де ж мій принц на білому коні,
Який мене вірно візьме за руку?

А є лиш Муза й вогник вдалині.
Чужі молитви із чужої Мекки!


Куди, не знаю, і з якого краю,
Ідуть дві Жінки: Муза і Поет.

Я – Жінка. Я повинна бути Жінкою!
Та це, нажаль, не ваш приорітет.


03.03.11 21.15

Обминаю свою самоту,
Залишаюсь на відстані сонця.
Загадай на найвищу мету.
Віще щастя – чужа традиція.
А між нами всього лиш небо.
Я іду по твоїх слідах
У вічність, де до бога Феба
Веде туманний Чумацький шлях.
Як завжди, на «зустрічну» з часом.
Тобто, вперед, по спіралі – назад.
А минуле Ніхто лиш погасить,
Як стане солодко від порад,
Занадто солодко, навіть гірко…
Покохали суботи будні…
Занадто щастя – та це ж не гірше,
Як коханню ТАКА підсудна.
Забуваюсь у сотнях поглядів.
Не твоїх. Бо не маю і твого фото…
Пів години – а скільки спогадів!..
І двадцять сім слів, яких не забути.
Два – на вітання, два – на прощання.
Двадцять три – нуль - зіграли в пінг-понг.
Але є ще кілька – моє сподівання.
А твої три, наостанок – несказаний вбивчий експромт.
Якось так без права на дзвінок
Розминулись в своїй круговерті.
Ніхто й не підступив на зайвий крок.
Слова мовчали, бо були відверті.
Та чому ж не забракло щирості???
Щоб тонути в пустих словах?!
А між нами бар’єр же не виросте
З нерозуміння мовчань у снах?
Та якби ж то… із тої прірви
Щось піднялося – та не в порох…
Може й краще, - ніхто не зірве
Моїх мрій, що манили твій порух.
І залишать ту пісню по радіо,
Що пам’ятає твій безіменний номер.
Ти пішов на той бік ще завидна…
Так піднесено… не згубив ні слова…
Ну а я прикривалась гордістю…
Не із гордощів. Просто так
Якось треба миритись з свідомість,
Бо небо – не синє – сіряк!
І я лишилася так піднесено,
Не поранившись навіть словом.
Хоч і знала: Для серця – порізно –
Це ще гірше, ніж захлинутись струмом.

Так і зараз живу. «Щаслива»
За мільйони секунд вперед.
Кажуть, в мене хороша аура,
Я – щаслива…
Хіба?
- Секрет…
Усміхаюсь – це вже не боляче,
Але це не значить, що я забула.
Та дуже рідко дивлюсь у очі.
Якби ж ними… тебе повернула!
Ще болючі рани від спогадів
Забинтую… І все – готова!
Які дамби, як після повені?!
Тільки з жахом чекаю знову.
Але йду гордо, творю ілюзію.
Головне – не дивитись під ноги…
Багато чого на безкінечній дорозі,
Але помочі ждать ні від кого.
А часом спіткнусь об знайомий номер,
А до прірви всього лиш крок.
Щоб вхопитись за чиєсь слово? –
Та вже ближче, мабуть до зірок…
З гордістю, без права на розмову.
Простіше вимкнути телефон!
Бо не зможу промовить й слова…
Це не гра – це вже мій марафон.
Забуватись у сотнях поглядів,
Розміняти мільярди слів.
Не лишити про себе спогадів…
Почуття? – а про них й поготів!
Телефон. Без права на розмову.
Фотокартки чужих облич.
Це ж, як гра: Просто слово до слова,
А тоді вже не владна й ніч.
По спіралі часу – вперед.
Може в гості до свого Феба.
Йду, ступаючи слід у слід.
Просто - в вічність. Непросто – з неба!

20.02.11 01.13

Залишися, ще хоч на хвилинку. Дивом,
Спогадом, казкою... Чим завгодно!
Все минуле туманом сивим
Застелив би мені сьогодні...

Залишися, хоч я не відаю,
Як без тебе сади цвітуть...
Забуваюсь ночами, квітами...
А години назад не йдуть!

А зірки - все кудись по небу...
Креслять карти. "Чумацький шлях".
Я - з тобою. Не я без тебе!

Залишися. Хоча б сльозою
На моїх, поцілованих сонцем,
щоках.

18.02.11 22:34

Весна прощає. А зима прощається.
Розстане сніг і на моїй землі!
Як не загадуй - а життя збувається!
Летять назад з паперу журавлі.
В саду скульптура вишні білосніжна
Чекає в снах і вірить у весну.
А я стою розгублена, і ніжно
Тебе покличу, оживлю зі сну.

Промінням сонячним цілую твої губи,
Вони п"янкі, немов терпке вино...
А почуття - настоянка від суму.
Іде весна! Все інше - всеодно!

Летять додому небом журавлі...
Може й душа із "Зони" повертається?

Я боса йду з тобою по землі.
Весна прощає. А зима прощається!

05.02.11 23:53

Я живу лиш тоді, коли ти є зі мною,
Коли йдеш не спіткувшись, твердою ходою,
Береш руку мою в свою теплу долоню,
А я голову ніжно на плечі приклоню.

Ти голубиш мене і зникає печаль,
Летимо мов на крилах з минулого в даль.

Не страшні перед нами не знані дороги,
Зустрічаємо їх, як батьківські пороги,
Вони манять до себе, ведуть у світи,
Ми у пошуку щастя, летимо до мети.

Поки серце ще б’ється, пульсує життя,
Нас єднає любов, це відвічне чуття

1 березня
- Боже! Мені вже пора?
- Ні! Ще довкола зима...

2 березня
- Дотик! Це крила весни?
- Ні! Це лише твої сни.

3 березня
- Талої запах води?
- Ні, бо довкола сніги.

4 березня
- Шум! Це летять журавлі?
- Так! Це птахи... Та не ті.

5 березня
- Боже, дозволь прорости!
- Ні! Трішки ще підожди.

6 березня
- Що це? Краплинки роси?
- Ні! Це Мої дві сльози.

7 березня
- Чуєш, малий, вже пора!
Бо наступила весна:
Щоб розтопити сніги,
Щоб прилетіли птахи.
Віснику перший весни,
Час вже тобі - прорости!

8 березня
Зі святом весни!

Час зимовий поволі збіг,
Потекли веснянí потоки…
Знову ми коло Ваших ніг,
А часáми і вище трохи…

Нам пробачте провини всі,
Ваша ніжність така безкрая…
Ми не зáвжди міцні бійці,
Але міцно завждú бажаєм!

В свято вічно чарівних фей
По весняному вітер свище.
Знову ми коло Ваших грудей,
А часами і трохи нижче…

Щоб життя Вам – палкий екстаз,
Не губіть почуттів нізáщо,
Щоби все було – вищий клас,
А часами і трохи краще.

Усміхалась на мужнім плечі,
Й говорила щоб жінка кожна,
Як не звечора, то вночі,
Як не зразу, то потім: “Можна!”

І для Вас – всі зірки з небес!
Подарунки – прекрасна справа!
Пережити приємний стрес –
Раз у році – до ліжка кава!

Пригорілий домашній торт
Будем їсти на пару з Вами…
Щоб із нами Вам був комфорт
Круглорічно, а не… часáми!


07.03.2011

В мені тебе - безмежне море,
В тобі мене - малий ручай.
Твоя жіноча непокора
В мені народжує відчай.
Мені тебе – не повторити,
Тобі до мене – не зійти.
Твоїх бажань стрімкі візити
Мене штовхають у кути.
Твоє - мені не осягнути,
Моє - тобі на видноті.
Ти безкінечний первопуток
Моєї давньої путі.
В мені моє усе єдине,
В тобі твоїх багато "Я”.
Душі жіночої глибини
Не змірить думки течія!..

18.02.10.

***
Малесеньке сонце
миготить між деревами
це син мій біжить
він сказав що пережене вітер

Смійся мій любий смійся
це наші серця
по небу і по землі
котять кульбаби
щасливого сміху
*

Цей дощ про мене довго мріяв,
Весною вмив мою свободу.
На вулицях себе посію
Шукаючи в асфальті броду

Я зустріну фантомів їдючих,
Що ховають від вітру серця.
І кричатиму в вуха колючі
Аж проллється з дощу сивина.

Я чіплятиму колесо міста
І загину горбатим щуром.
Та зустріну із виразом кислим
Той замріяний вічний шторм.


11.05.2010.

Ми частинки своєї землі,
Ми для неї живемо на світі
І для нас голосні солов’ї
Сповіщають про сонячне літо!
Ми цю землю повинні любить,
Шанувати традиції давні,
Пам’ятати коріння і жить
Для нащадків, як пращури славні!
Без історії гине життя,
І того, хто не зна Батьківщини
Не сприйме і саме майбуття,
Бо людина – частинка країни!

Тяжко Україні умиватись слізьми,
Упиватись горем, не радіть весні.
Закінчились муки через речі грізні,
А на їхнє місце прийшли ще одні.
Сумно й неможливо втратити, забути,
Виправити те, що зроблене до тебе.
Важко інший досвід серед бід набути
І відкрити знову українське небо!
Тяжко Україні, тяжко українцям
Жити в цьому світі, жити-виживать.
Але може зміниться доля вже нарешті
І не будем більше часто так страждать!
А Природа-мати все ж бере своєї
І бере за душу прийдешня весна.
І тривожать думи про життя, про неї…
Україно, серце! Ти все ж не одна!
2010 р.

Питалися дітки матусі:
-А звідки бабуся взялась?
Чому її дітки не в русі,
А пильно так дбає про нас?

Чому, коли бабця змерзає,
Вдягає нас в светри й шапки,
А голод коли відчуває,
Годує! Хіба ж ми шпаки?

Чому, як бабуся сумує,
Вона розважає лиш нас,
Коли щось болить, нас лікує,
Заснула б - до нас " Спати час! "

Всміхнулась матуся до діток
На сон приласкала нас знов,
Горнула до себе лебідок-
Бабуся- це вічна любов.

...кіт-вуркіт сидить на ґанку, миє вушка, миє щічки,
сонячні зайці стрибають з пучок пальців – раз-два-три,
принесеш уранці квіти – теплі хмари снів бузкових,
де цілунки – п'ять пелюсток
наворожать нам весну.

Час тече – вовняна нитка –
шалик знов не дов'язала,
спиці плетиво пустили – і водою все стекло,
і бузки стоять навшпиньках,
глечик з талими снігами,
бузько з босими ногами,
заєць сонячний – на ніс –

стриб! –

і жмені ластовиння –
сіє-сіє-посіває,
щоб на щастя – на здоров'я,
щоб родила тут любов :)

Реве, свистить, бушує хуртовина
Летить стіною тяжкий морозний сніг,
Спинився рух, спинилася година,
Природа в гніві, карає люд за гріх.

За те що Бога замінили Дід Морозом,
За те що душу мамоні продали,
За те що в хату подарунки везуть возом,
А бідного минають у біді.

Верніться в лоно Господа святого,
В Його обіймах щастя на віки,
Він всім зіслав блаженство- Сина свОго,
Щоб пеленою правди, змити всі гріхи.

Дай Боже нам у єдності прожити,
Щоб нарід наш відчув любов Христа,
Щоб Україна в добробуті могла цвісти й радіти
Щоб врешті сповнилась наша свята мета.

Вщухала у молитві хуртовина,
На небі блискали оновлені зірки,
Природа нині привітала Сина,
Різдвом Христа очистила думки.

То ж радість хай пливе з джерел ріками,
Хай зло й ненависть згине назавжди?
Христос родився! Він тут! Він є між нами!
Славіть Його! Співаймо коляди.

Прийшла і сіла. Гепнулася тобто
у давнє крісло. Ексцентрична пані.
Пристаркувата. А дивилась томно
у смугу світла на долівці спальні.
Не привіталась і не говорила,
так, наче вдома, не у нас – у себе.
А протяг підіймав завісам крила.
Та що цій жінці у квартирі треба?
Дивились, ніби з осудом, із рамок
пожовклі лиця тих, кого немає.
Вона пішла, так само рвучко, раптом.
І попросила корвалолу мама…
07.03.11

Все добре, і нічого наче не змінилось,
Усе намісті і життя іде.
Лиш у квартирі пустка оселилась,
Вона від мене точно не піде.

Тебе нема, та ти мене тримаєш,
Я прошу мила, відпусти!
Я зможу все, і ти це знаєш,
Я серце вирву, буду далі йти.

Проллється час, він заспокоїть душу,
І стане краще, може я не знаю.
Тебе пробачу і забути мушу,
Та як забути коли досі ще кохаю.

І ти пробач, пробач що відпустив,
Не втримав, слів не підібрав.
Та знай, ніхто тебе іще так не любив,
Ніхто тебе іще так не чекав.

В тумані десь розвіялось довкілля,
І стало пусто й боляче в душі?
Чорні думки немов зів’яле зілля,
Закрили всі щасливі меражі

Чи ж зацвітуть сади знов біля хати
І чи всміхнеться сонце у вікно,
Чи вже навік минуло й не діждати
Того, що зникло, а може й не було.

Усе довкола стихло у чеканні
Нових поривів, розквіту весни,
А серце вірить, що на цім вигнанні,
Я віднайду свої щасливі дні.

_________________

Життєвий шлях ,мов по рейках,
Біжить у даль туманну
І гасне полум’я в очах
Пізнавши всю оману.

І ти і я, це паралель,
Життя йде понад нами,
А рейки струнко мов шпалер,
Біжать вперед роками.

Не знаю, що нас ізвело,
Чому жили ми разом,
Що спільного у нас було,
Хто поєднав нас в’язом?

Хто вніс між нами іскру зла
Ту гордости отруту?
Вернім кохання квіт добра,
Любовну квітку, руту.


Стукоче потяг голубий,
Життя уже на склоні,
Подай же руку, друже мій,
Не будьмо в перегоні.

С. Бабичу


все непевніше друга плече
все дошкульніше ворога лікоть
все пекучіше в долю тече
чи отрут шумовиння чи ліків

жовтий губиться в зошитах лист
і знаходиться ніби зненацька
пересушений шелест і хист
в Божих пальцях потрощена цяцька

_______________________
1998