Коли ніч надщербить очі снами,
Занявчить весна вербовими котами,
Потечуть дахи гольфстримами під ноги...
Укради мене з чужого блогу.
Заховай під чубом свого сонця,
Де немає міста в ополонці,
І очей твоїх одні маршрути...
Де стрибають зорі з парашутом
Нашим віям прямо на рожен...
Укради мене
сьогодні
зараз
вже

Признач мені побачення у сні,
Коли відмолить північ отченаші…
Давай у ніч, галопом на коні!
Весь Луцьк у вікна теплі загнуздавши.
Налає тихо сонний Дядько Стир,
Бо з Любартом ведуть одвічну мову...
Ліхтар останній втратить знову зір,
Довіривши все місто тільки совам.
І встане вулиця розкудлана й стара,
Що в пелені ховала псів бродячих…
А очі будуть нам за ліхтаря
Серед дерев знеструмлено-незрячих
Розстелиш небо, скажеш: «Йди сюди!»
Ми будем вдвох у зорянім гаремі…
А десь цвістимуть перший раз сади
Врочисто так, немов над Віфлеємом.

Ось нарешті і ти помітив:
Наша осінь не йде – вповзає
Саламандрою в хижі сіті
Інтернетних лихих мозаїк.

Осінь чатиться листопадом,
Не словами кружляє – цвітом
Із багряно-достиглим садом –
Відставним приходським піїтом,

Одяг палить, на шкіру схожий,
І горлає, як Стєнька Разін,
Про князівен, що в душі вхожі,
І про іншу хмільну заразу.

Човен-листя гойдає снами,
І зникають князівни в тіні,
Тільки скринька живе листами
В нескінченній журбі осінній.

Вона була цілована не мною,
Побачила всі грані молодою,
Що принципом потрощені були.

Натурниця змальована поетом,
За гроші потривожила секрети,
А я на це дивився і молив...

Без пам"яті палив я сиві згадки,
Сльозами повиплакував задатки
Коханню, та чи варто це, чи ні?

Вона була цілована не мною,
Втікавши геть,дорогою крутою,
Дивився собі в очі й червонів...

Все мы - человеки, и все мы - в плену событий.
Ей нужен мотив. Впрочем, нужен ли ей мотив?
Успеет понять - нецелованной ей не выйти.
Успеет сказать - обязателен презерватив.

О, эта родная природе самой фигура.
Хэйё! - Эволюцией в муках рождённый зад.
И раз не монашенка, значит, раба лямура.
И руки по ней то вжимаются, то скользят.

Влечением ей предназначена поза-ретро.
Быть может, весь этот порыв - только ей одной.
И ей предлагается выдержать силу ветра,
Когда она развернётся к нему спиной.

2011

не бійся: ти нічого не відчуєш -
я скальпелем відріжу пуповину.
п’явками виссе кров моя байдужість...
здавалось, хвора - я: а ти - нездужав.
у чім тепер знайду твою провину?
одним лиш словом ти мене рятуєш...

не бійся з рук моїх мікстуру пити -
сльозам наплаканим дано зцілити душу:
настоянка самотності й печалі...
я знов лечу униз по вертикалі,
сміюся вголос, бо щаслива бути мушу -
тоді ми зможемо обоє жити...

не плач, якщо колотиму голками -
в холодне серце я твоє поцілю.
тонкі надрізи віршами зроблю...
ти виживеш, бо я тебе люблю.
і це не страшно, що сама хворію -
ім’я твоє гаптоване зірками...



серпень 2008 р.

Шелестіли слова, мов дощі,-
Ніжність нас одняла у тривог.
І спокійно було на душі,
І так гарно було нам удвох.

Погубились буденні ланці,
Піднімало крило до небес.
І богів золоті куманці
Розливали розпахчений без.

Смакувало зелене вино,
І пірналось у вирій надій.
І було це сьогодні й давно,
І лишиться в душі молодій.

Спинімось, уже добалакались! Годі, – дофантазувались!
Ввірвалось екранне цунамі – у геть не екранний світ.
…А треба ж було край безодні не гратись бездумно словами.
І хвору, безглузду уяву – саму не пускати вбрід.

Їй всюди – і темно, і страшно. Їй скрізь – під ногами хистко.
Вона ж бо зайшла так далеко, що явно кудись не туди.
І чи не її «молитвАми», – і збоченки, і мазохістки, –
Японія аж похитнулась під шквалом лихої води.

То, може, тепер схаменемось? А раптом це допоможе
І Бог чергову катастрофу відмінить чи хоч відкладе? –
Почнімо собі і планеті «пророчити» тільки хороше,
Або – взагалі нічого, ніколи, нізащо, ніде…

03.2011

Ти сумісний зі мною - мене це підносить!
Я пірну з головою у вирій відносин.
Стану тінню твоєю, твоєю примарою...
Воїн світла із феєю - незбагненною парою!
Дві життєві енергії ми з’єднаєм навіки,
Щоб ніякі егрегори не зліпили повіки!
І багаття і полум’я хай буяє довкола...
Хай твоє і моє ім’я не згасне ніколи!
Зорі стали над обрієм, місяць з сонцем зіткнувся!..
Світ оманливим спокієм на орбіту "Земля" повернувся...

2011 рік

Лелик-метелик
обрáзився трішки:
Склалися крильця,
похнюпились ріжки –
Сів на гіллячці
старенької липи,
Тільки спідлоба
нахмурено глипа.

Щойно він мирно
в садочку балакав
Біля доріжки
із квіткою маку.
Раптом нізвідки
взялося дівчисько -
Над квіточками
схилилося низько.

Близько до крилець
сплеснули долоні –
Був би навіки
лишився в полоні.
Так, утікати –
це справа нелéгка!
Ще півгодини
він пихкав і хекав.

Добре – сховався
у затишній кроні.
Тут вже не буде
такий безборонний.
Ще й поговорить
із липовим цвітом:
Чом це бувають
неввічливі діти?

2011

Чуєш, як серце любов'ю горить?!
Літньої друзі зібрались пори.
Файно було, як у рАю.
Пам'ять тримає у повній красі
ВІдгомін ваших усіх голосів,
Радісним спОмином крає.

Стане сутужно і зимно колись.
Що ж! Не навІки, вважай, розійшлись,
Будуть ще весни та літа..
Проситься лист з монітору ПК*,-
Клавіш торкається дружня рука.
Як вас таких не любити?

26.08.2009

А на макітрі – насиво…
Страх, зим отам, нажбурляно!
Ще кресне викрутасово
одна…
Згорнула своє прясиво,
нетреб-макулятурляно,
бо з човника зістрибує
весна.
Базікали фолікули
смугастої –тримастої,
чи ж дожене втікачку
сажотрус?
Плаксун, графіті-растровий,
вночі під`їздом шястає.
Здається Вася, пранця йому
в вус!..
...Зеленого схотілося…
Борщу а чи довколішшя?
По вінечка-вінки аби обох!
Любилося і їлося,
ось-ось вже пурхне пролішшя…
Втреновуй вух, ай, скорше
буде «тьох»…

30.03.2011

1
Я нарисую весну, я нарисую цветы,
Я нарисую мечту невиданной красоты.
Я нарисую закат, я нарисую рассвет,
Я нарисую тебя и глаз твоих силуэт.
Припев:
Я нарисую любовь, я нарисую сирень,
Я нарисую её и буду счастлив я с ней,
Я нарисую любовь, я нарисую мечту.
Я нарисую любовь, ведь только ей я живу.
2
Твои прекрасны глаза, твоё красиво лицо,
Ведь я рисую тебя и в моём сердце тепло.
Я нарисую ещё немного рыбок морских,
Любовь ударной волной сердце моё поразит.
Припев тот же.
3
Как нереален твой взгляд, как нереален твой след,
Ведь я рисую лишь то, чего в реальности нет.
Я нарисую любовь и я её оживлю.
Я нарисую любовь, всю жизнь я с ней проживу.
Припев тот же.

Я не янгол: я просто боюся доріг.
Тож нехай не дивують тебе мої крила.
Я з тих білих ворон, що відлякують всіх -
навіть тінь відкидаю приречено-білу.

квітень 2009

Ми з тобою пропащі, мій янголе. Так повелося.
Нам на двох – пів душі і засніжене сумом волосся.
Райських яблук оскома і втома, як вершник на карку,
Пів цілунку, пів долі, пів чашки гіркої заварки...
Нам не часто щастить – не дарма, як подумати краще.
Ми з тобою пропащі, мій янголе, зовсім пропащі...
Ми не вміємо бити у спину й брехати у вічі,
І для нас кожен день – тільки бій невблаганний і вічний.
Ми блукальці одвіку. Ми гнані завжди й звідусюди.
Нам лишилися вірші. І прагнення кави і чуда.
Розтривожена пам’ять і сни, божевільно-крилаті,
Боленосність любові. І присмак отрути по страті...

...А із наших зіниць проростають триперстями квіти...
Ми пропали з тобою зі світу. І світ не помітив.

2009

Така холодна видалась зима.
По селах мерзнуть дідусІ старенькі.
СкінчИлись заготовлені дровА.
Горять бібліотеки чималЕнькі.
Один дідусь збирав усе життя
свою бібліотеку – скарб духовний –
розкішні передплатні видання,
найкращих авторІв зібрАння повні.
Ех, старість! Бідність!
Але треба їсти,
вугілля треба, дров… і крапель в очі.
Та на базарах і у лАвках букіністів
й за півціни книжок ніхто не хоче.
То ж кидає книжки свої у піч –
обігріває захололу хату.
В таку морозну довгу зимню ніч
книжОк доводиться палИть багато.
Горять бібліотеки чималЕнькі.
СкінчИлись заготовлені дровА.
По селах мерзнуть дідусІ старенькі.
Така холодна видалась зима.

Збирала дівчина квітки і рвала повні ружі,
сердечні таїни свої проказувала тихо.
Аж тут повз неї проїздить та й сам ясний царевич,
і просить в неї ружі дві – вона ж дає чотири.
А мати все угледіла зі свого віконця:

– Ах ти безпутна, ах ти шльондра, сяка-така, безстидна!
Не постидалась, дочко, ти каблучку ще й узяти.
Дванадцять в тебе є братів та ще й сестриць сімнадцять,
твій наречений верне із далекої дороги –
усе їм розкажу й побачиш, що тобі учинять!

Братів дванадцять ізійшлось, та ще сестриць сімнадцять,
виходить матінка до них і про все їм каже.
Сестриці і брати разом, і батечко, і мати –
усі гуртом катують дівку кіллям із заліза,
мов нежива уже лежить, конає на осонні.
Тоді отець її пита і матінка їй каже:
– Конаєш, доню. В що тебе до смерті убирати?
В одежу вовняну, пістряву, чи хочеш – в оксамитну?
Чи в ту зелену, що її тобі привіз був Янніс?

– Ні в вовняну, ані в пістряву, ані в оксамитну,
ані в зелену, що її мені привіз був Янніс.
Я хочу, щоб мене ви цій кривавій поховали.
Нехай про те царевич зна і грецькая земля вся,
що за двойко руж на смерть замучили мене ви.

1.
Просто неба нагота,
просто неба благо так.
Благо так – нема куди
йти дощу. Не до води
доведи його – до сліз,
аби він у серце вріс
і наніс мені тривог,
ваготи в моє єство.

2.
Хай позакипає ртуть,
янголи себе скубуть
і сідає їхній скуб –
там, де рай у пеклі губ
зрубано. Пішов на пал
у грудневих барвах ‘па’.

3.
Сльози – грудочкою сіль,
хто вас розкидав на сніг
і пропалював у сні
‘так’ утраченій весні?
Ось вона – пробила як –
ближче ‘ти’ і глибше ‘я’,
краще слів, влучніше стріл.

4.
Вен моїх здичілий Ніл
вибився, тече і тче –
тінь від сонця на плече,
інь із янь. Де низзю – вись –
хрестиком – моє ‘колись’,
маками – нитки й моря.

5.
В подиху світи згорять –
стане вітру на порив.
Скільки ніжності в кори.
Серцевини не чіпай,
це беріз плакучий рай.
Рік у них кільцем пройшов,
вістрям виплакалась кров
і з-емалювався день.

6.
Замалюю в серці те,
що з молитвою не йде,
що питає не мене –
як наструнчити мій нерв,
як зодіти в гіркоту
просто-неба-наготу.

29 Березня 2011

. Чому?
чому такі сумні вірші в думках твоїх витають?
Чому?
чому такі рядки палкі уста твої торкають?
Ти Жінка!
Так! Ти- щастя, радість й горе,
тендітна, ніжна й нерушима світова опора!
Сирена, німфа, муза й амазонка –
Це все є Ти –
жона, кохана, мати й донька...
Тяжке життя Твоє й палке,
але і буднями жарке
од вічно вогнища Буття
що Ти підтримуєш в умах!!!
Отож,
відкинь сумні думки,
бо Ти- Життя, і Світ є Ти,
і попри всі людські страхи
бажаю - Сонцю - розцвісти!!!
07.2010.

Я положив до твого ліжка
Квітки в журбі напівживій
І пелюсток суха усмішка
Струїла духа моїх мрій.

Я нашептав моїм левкоям
Про остигаючу любов
І ти в оплакані покої
Вже не приманюй мене знов.

Ми смутним випоєні трунком,
Для нас краси єдина мить,
Та ти не зможеш поцілунком
Уста холодні запалить.

І хай читаю я у мріях:
« Ти не кохав, тобі не жаль » ,
Зате я краще розумію
Твоїх чуттів палку печаль.

29.03.11

"Люблю" – скажу, чи промовчу?
Чи покажу, або навчу
Себе любити і мене…
Життя прожити? Чи мине
Воно як вітер у полях?
Не знаю звідки той мій страх…

Я у безодню наших снів
Піду сьогодні. Мало слів,
Щоб розказати хоч півсловом.
Прошепотіти але мова
Спинилась. Годі зайвих слів!
Якщо сказати не зумів –
Не треба й навіть пам’ятати,
Просити небо щось там дати…

Посеред тих моїх думок
Вогонь затих, і на замок
Своє я серце зачинив,
Неначе дверці в твої сни.
Ключі згубив я назавжди,
І сам не знаю вже куди…
Куди іти і що робити?
Звести мости, чи знов палити?

…Так довго думав і не знав я,
Бо говорив або ж мовчав,
Але усе, ти знаєш, зайве,
Як головного не сказав.
Тож годі з мене зайвих слів.
Тепер я знаю, що зроблю:
Про те, що так давно хотів
Не промовчу. Скажу: "Люблю!"


Роман Дука 2010г.

Скрижать молекули довіри
І слів натягнута струна.
Цитую вічного Шекспіра,
А за вікном не спить весна.
Вона з усміхом споглядає
На нас, п’янких рабів турбот,
Що у своїх земних сараях
Згортають в купку кілька нот.
І ллється пісня по домівках.
Щоденна пісня почуттів.
Я на вчорашніх кіноплівках
Недорахуюся років.
І буду жити кожним ранком,
Неначе вперше у житті.
З’їдати пам'ять за сніданком,
Добро шукаючи в смітті…

Не ті давно уже закони,
Не ті турботи і слова.
Ми всі – заручники озону,
Наш час не множиться на два.
Та часто в вир кидають нас
Чуттєві пута почуттів.
Ну а коли приходить час –
Нам бракне смілості і слів,
Або спроможності забути,
Який в мені таїться звір.
Промовить «Бути чи не бути?»
Очима осені Шекспір…

Життя прожити, як то кажуть,
Не поле пішки перейти.
Нас по новинах не покажуть,
Бо не нові ні я, ні ти.
Оксюмороном почуттів
Дощу в’їдається волога.
Ти, кроком пройдених років,
Пройдеш зі мною до порога.

І знов довіра на ножі,
І звук струни, що кане в небо, –
Усе, що хочеш розкажи!
Усе, що треба і не треба…

КругОм кохання і зітхання,
А я тобі, одній тобі
Все задаю одне питання:
«My sweet, to be
or not to be..?».

Вдруге народжений Понтій Пілат
себто з Христосом зустрівся...
Корчив лице, підлаштовував мат,
писано давньо - він кат!

Але на Голгофу Ісуса не вів,
та й на Хресті не повісив.
Кров'ю омити святе не зумів,
себе ж самотужки убив...

Сотні пілатів - отруйних мужчин
ноги по грунті волочать.
В спадок від першого - слава і чин,
але ж син Ісус був один...

Із Пана_Дриґом_Догори,
Що у воді стоїть,
Сміюсь щоразу я, хоча
Робити так не слід.
Для світу іншого, мабуть,
Чи міста,
Чи пори,
Він, як належиться, стоїть,
Я ж – дриґом догори.


Reflection

Each time I see the Upside-Down Man
Standing in the water,
I look at him and start to laugh,
Although I shouldn't oughtter.
For maybe in another world
Another time
Another town,
Maybe HE is right side up
And I am upside down.

Податки
Я не раз від старших чула
слово дивне – «податкова».
А ще чула про податки,
що це значить – невідомо.
«Розкажи мені, будь ласка, -
попросила я у мами, -
що ж таке є, цей податок?
Це цікаво мені знати».
«Донечко, - мама промовила, -
це серйозне дуже слово.
Коли станеш ти доросла,
то його почуєш знову.
Зобов’язання серйозні
кожен має у державі.
Допомога громадянам -
ось мета цієї справи.
Вчасно сплачений податок –
це сиріткам допомога,
а також пенсіонерам
хоч мала, та все ж підмога.
А якщо матуся вдома
догляда мале дитятко,
тимчасово їй поможуть
вчасно сплачені податки.
А людина, що хворіє
і не може працювати!
Як не зробить це держава,
хто про неї буде дбати?
Ще – багато інших виплат
(соціальні – вони звуться)
багатьом допомагають
і з податків всі беруться.
Щоб надходили податки,
є державна установа,
що слідкує за порядком.
Вона зветься – податкова».
Ось тепер я зрозуміла,
що це за цікаве слово,
означають що «податки»,
і що значить «податкова».
Висновок зробить неважко,
це не ребус, не загадка:
щоб не було в вас нестатку,
вчасно сплачуйте податки!

Наточили крові із берізок,
У бідони і пляшки зливали.
Цей, з минулої весни відрізок,
Від болючих ран відпочивали

Ці красуні з білою корою…
Але кров у них вдалась на диво,
Тому знов весняною порою
Точить сік людина неквапливо.

Ці природні чудодійні ліки
Задарма в берізки звикли брати.
Не одному сік добавив віку,
Тож спасибі не забудь сказати.

29.03.2011

Lilith, так плакав вітер, коли ти мовчала,
Сховавши погляд свій в глибокій далині.
Нас знову розлучали всі вокзали
Крізь шепіт й гордість сонних вітражів.
І тихий щем важкої сталі
Порушить кожен нерв, легкий мов літій,
Пройме ці стіни, тугою роздавить,
Тобою серце змусить знов боліти.
Чекання скрапує в моїх іржавих ринвах,
Судомить волю неозорих споглядань.
Я ж клятий потяг в самоту не стримав,
Коли він рушив в непроглядну рань.
Відмолю час і цей двотактний спокій.
І хай шкребуть на душу тлін і злидні –
Прийти хоч в сни до тебе одиноким,
І, так же хочеться, тобі потрібним.


29.03.11

Зникли геть налякані морози.
Вже і сонце вирвало свій шмат.
Жовта гілка з кульками – мімоза
Спокій мій впроторила у пат.
Вислів «я кохаю» вже не в моді,
Час такий. І ніжність не в ходу.
Квіти ці… Картини і комоди…
Як же зрозуміти, мову цю «круту»?
Ти ж неначе зіткана зі світла,
Ти ж неначе сонячна стріла…
Поки у вікні мімоза квітла,
Ти все серце випила до тла…
В хмарах день на сонці танув,
Десь далекі сполохи гасив,
Поспішали ми мов капітани,
Кораблі вернути до роси…
Десь у небі зорі заясніли…
Очі в очі. Ніжності без меж…
Ми в собі нічого ж не змінили
І пірнули у нічний кортеж.
Жовті кульки висипали пилом,
Свіжий подих березнем буяв.
Ти мене, в той раз назвала милим,
Поки у вікні букет куняв…

Березень 2011

В жестоком мире зла и холода
На нас - прощания печать.
Прости раздаренную молодость,
Прости внезапную печаль.

Прости, прости - но слова мало...
Да и за что же? Боже мой!
За то, что сердце замирало -
И билось в нежности немой?!

За то, что передал приветы?
За то, что плакала навзрыд?
Пусть это солнышко посветит,
Пусть это счастье отболит...

У Львові
все збирається на дощ.
В мені
усе збирається на сльози.
А я, з того всього,
збираюся борщ
варити.
І як би то так зробити,
щоб сліз туди не нападало -
знов пересолений буде!

2002

Незнані людям задуми Творця
І неосяжність світу незбагнена.
Ми є усі акторами на сцені
Театру, що ім'я йому - "Життя".

В нім режисер сплітає у вінок
Непоєднане – віру та зневіру,
Буття яскраве – існування сіре,
Бездумність і шалений вир думок.

Сліпучий промінь тне небес блакить,
На світло дня лягає темінь ночі
І чорним круком дивиться нам в очі,
Тамуючи за снами ненасить.

Гірський струмок, напившись досхочу,
Зринає враз стосильно й стоголосо
І розриває плоть землі в покоси,
Задобрюючи бога від дощу.

І холод зим роз’ятрює вогонь
Гарячих душ, залюблених у волю,
В театрі цьому біль зціляють болем,
А самоту – теплом своїх долонь.

Там у безсилих зроджується сила,
Що вісь земну спроможна відхилить,
Тамують за любов'ю ненасить
Усі, хто прагне лету і окрилень...

Незнані досі задуми Творця,
Що є в театрі цьому режисером.
Приходьте - там завжди відкриті двері!
Театр чекає нового гравця...
2010 - 2011р.

у діда Миколи повно роботи -
небо неметене, зорі мляві
не спиться діду - життя напроти
котом приблудним дріма на лаві
потріскана груба журбу розтопить
по хаті жмурки духу нічного
і хмари наче трипільські розкопи
а доживати нема для кого

Лукавила в житті чимало,
Пішла важка на сповідь.
Марію в очі цілувала,
Бо Божа кара – совість.

Посипались гріхи крамольні
Сльозами на підлогу,
Нема де дітись… Повно… Повінь…
Увесь непотріб – Богу.

Покаялась і відмолили.
Пречиста у неділю.
Та грішну душу не намилиш,
Лише притрусиш сіллю.

2011 р.

***
Мій погляд,
важкий, як камінь,
не відвЕсти
від прірви обличчя,
не зрушити
з дна обличчя,
не піднЕсти
з землі обличчя –
він такий незворушний,
як камінь...
Він може
тільки насилу
відірватись
від мОго обличчя,
відбитого на нічному
автомобільному склі,
крізь яке побіжно
просвічує світ -
сам вслід за світом,
занадто важким,
щоб могти його втрИмати
поглядом...

2002

Курчат рахують восени,
Їм іспитами – літо.
А вам до заліку, сини,
Ще довго-довго жити.
Тоді, коли насіє час
Вам сивини на скроні –
До рук мені диплом за вас
Життя вкладе в долоні.
І невідомо, чи жива
Я буду в ту годину…
Які ж то бажані слова:
«Ваш, жінко, син – Людина»…
Та на сьогодні ви моє
Досягнення найбільше,
Бо сенс у тому, що ви є,
А потім – усе інше.

Отгорели салютов ракеты,
Наступила пора тишины,
И пошли инвалиды по свету,
Опалённые в топке войны.

Они шли, костылями стучали,
По вокзалам и по городам,
По дорогам народной печали,
По летящим во мрак поездам.

Костыли над землёй их держали,
А надежда по свету вела.
Они руки тянули к державе,
Но держава помочь не могла.

Пережившая горькое горе
Вся в руинах лежала страна.
За награды платили, но вскоре
Сняли плату и за ордена.

Они шли по земле в непогоду.
Падал снег и закат угасал.
Они руки тянули к народу,
И народ им копейки бросал.

И, бывало, при встрече случайной,
Вспоминали былые бои,
И сидели в прокуренных чайных,
Пропивая копейки свои.

Всё текли и текли ручейками,
Оглушённые страшной грозой.
Придорожные серые камни
Прожжены инвалидской слезой.

По дорогам, слезами политым,
Всенародной наглядной виной,
Шли и шли по земле инвалиды -
И с поверхности скрылись земной.

прочитаю твоє ім‘я у небеснім зорепаді,
відгадаю нашу правду серед тисячі «але» –
і замріюся в чарівнім золотистім листопаді,
і залишуся навічно, як миттєвість промине.

проголошу наше щастя непорушеним законом,
заквітчаю наші мрії едельвейсом в тихім сні –
бо коханням серце стигне, наливається, мов гроно,
і росте до тебе думка, наче квітка навесні.

ти не бійся, що замерзнеш, бо зима – це тільки спокій:
це не кара й не розлука, що нас губить в самоті.
потримай мене за руки... я лічу несмілі кроки...
почуття між нами сяють – неосяжні і прості.

перші промені рожеві розчинили наші вікна –
тихо й біло насвітанні... подивися, випав сніг!
наше щастя несміливе вже до нас потроху звикло:
сипле срібними зірками з піднебесся нам до ніг.



січень 2009 р.

Квітневий день жеребчиком баским –
Пахнув у ніздрі гострий дух роздолля,
І мчить лоша, аж грива навдибки –
Переліски, діброви, байракú…
Чорнóземом і вітром дише воля!

Нуртує запал, б’є в його кровí
Буремна сила, зроджена весною:
Вже сонце розлилося в синяві,
Вже міцно-терпко пахне деревій,
Вже дибляться поля озиминою.

Квітневий день. Іще непоказний,
Ще приморозки ранні, а у стайні
Дріма лоша, в його молочні сни
Негнуздані ввірвались табуни
В рожево-яблуневому буянні.

В наших желаниях все запутанно
Ты рад жизни, а я к заутренней
Спешу по лужам, сломя голову,
Замаливать грехи своего голубя.
В наших жизнях все устроено.
Живем не живем, а так войнами
Прожигаем закаты с рассветами
И засыпаем со своими секретами.
В наших страхах все яснее ясного.
Не волнуйся - я ведь напраслину
Возводить не умею намеренно
И боюсь уходить преждевременно.
В наших днях уже все прожито.
Только вечером каждым множится
По росинке, по капле патока
Как былые надежды пагубна…

А я бажаю тобі щастя,
Нехай воно і швидкоплинне -
Ти зовсім не гнилої масті,
А мов з бурштину...

І я віддам своє натхнення,
Щоб викрасти з Олімпу крила.
Їх прикріплю до твого ймення,
Згубивши тіло...

І боротьби вічна стихія
Знімає джгут із ран укусів.
Над нами небо ще синіє -
Тож жити мусим...

Викинь з серця льоду жменю,
Я бажаю тільки щастя!
Не пхай невдачі у кишеню.
Ми ж, наче, однієї масті???

невагомі човни – хоч вихлюпуй черпалкою небо…
в них нізвідки плисти, в них не знати про стіни і скло
щоб знайтися відбитками пальців на кременях скребел
щоб розчути повільне, мов тінь лебедина, весло

народитися там,
де так довго тебе не було

де вартують вогонь, де віки кам’яніють у глиби,
де слова ще найперші, мов дотик на рівні грудей…
невагомі човни між сузір’ями Рака і Риби
проминають тобою в далеке-далеке ніде

щоб причалити там
де і небо ще досі тверде

а коли ти зійдеш, щоб оговтатись в тілі й у часі
у містах, що всотались у пам'ять підшкірну твою,
то чекатимеш снів прокидатись у тому баркасі,
де сплітаються зорі в Чумацького Шляху змію,

прокидатися там
де і досі тебе впізнають

спраглий, але воду не шукає
терплячий- хоч би й вiчно шкандибать
тягти останнi ноти- лише б пiсня не минала,
укорiнившись в свiт душа iще до раю зацвiте
й цвiстиме як вiд плiсняви хлiбина

за що чiплятись в свiтi вiдображень неба
хто прагнув влади, знову став її рабом
ше й замахнувсь на Бога булaвой, дурило.
а меньший з заздрiстю iзкоса погляда
ослiпне й геть загубиться дитина

28 березня 2011

Поборюйте в собі свої страхи.
Не відкладайте радощів на потім.
Ви можете літати, як птахи.
Ви - ангели, народжені у плоті.

Звільніть свої натомлені хребти
і душі ваші від ілюзій очних.
Хай буде кожен помисел – святим.
Хай буде кожен дотик – непорочним.

І хай прибуде світла на землі.
Життя усе - суцільна дивовижа.
Хай між зірок не губиться ваш слід.
І бережіть язик свій від принижень.

Світ може бути добрим і лихим.
А розум ваш - і мудрим і нестерпним…
Поборюйте в собі свої страхи.
Радійте – ви є вищими од смерті.

Дівчинка пише вірші,
Трепетні й недолугі.
Брів її теплі дуги
Схожі на лебедят.
Вечір плете повір'я:
"Дівчинко, - просить, - вір, я..." -
Вкутує в обіцянки
Від голови до п'ят.

Птаху червонодзьобу
Садить собі на роги
Місяць - король безногий,
Вічний блукалець-ром.
Дівчинка небосхилом
Пише свої дороги.
Слід припадає пилом.
Ні, золотим пилком.

Літери - водограї.
Аркуш руки - пребілий.
В морі небес пробіли -
Хвилі перисті хмар.
Вечір-шипун злітає
Вище сузір'я лілій,
Дівчинці залишивши
Пера і каламар:

"Груди для серця - грати.
Рими, слова - не гра. Ти
Будеш передчувати
Мідний пергамент вій,
Дотик пера гарячий..."
Дівчинка снить і плаче.
Дівчинка пише вірші,
Боже мій, Боже мій...

2011

Почни з абзацу. Поїздом у квітень.
Сумлінний рейс. Вже придбано квитки.
Сумнівний сум. І ці весняні квіти.
І це тепло від рідної руки.

Ритмічний рух. Мовчання дріб’язкове.
Нервовий жест. Валізи без речей.
І цей мотив приречено чудовий.
І це купе без вікон і людей.

Не буде вальсу. Тільки наші тіні
Зімкнуться в коло. Стануть між рядків.
Ці дві навіки рівні половини.
Ця увертюра грішних почуттів.
26.03.2011

Нам недолго осталось побыть на земле,
Отгореть, отлюбить удаётся пока нам,
На калёных ветрах помечтать о тепле,
И в тепле посидеть за гранёным стаканом.

Был Всевышний не нас не на шутку сердит,
И хотя он не жаловал нашего брата,
Нам на годы войны всё же выдал кредит,
Рисковал он, и мог не дождаться возврата.

Ты чему научила нас, школа войны,
В сорок пятом вручая свои аттестаты?
Чувству кровного братства и чувству вины,
Да святому и горькому чувству утраты.

Что нам скажут потомки? Не будем гадать.
Но я верю - потомки не скажут плохого.
Знайте: время своё мы не можем предать,
Потому что не выпало в жизни иного.

Кто из нас позабыл, как кипела гроза?
Её эхо доносится глуше и глуше.
Ещё много таких, что хотят рассказать,
Да вот мало таких, что желают послушать.

И рассветы в огне, и закаты в дыму…
Наша жизнь, наша боль, наша пам'ять и слава.
Кто там первым уйдёт? Дайте слово ему.
На последнее слово незыблемо право.

Болю мій, друже вірний, коли ти відпустиш,
чей же мало тих днів відгуло в небуття?..

Годі мабуть уже позбирати докупи
клапті згадок усіх, ні хвилин каяття
за принесений смуток і прийнятий біль,
за зрадливу сльозу, що стікала квапливо,
за незґрабні потуги потрафити в ціль
на розпутті життя, між сум'яття розливом.

Він не йде, не зникає, він завжди на чатах,
колихає мої неспокійні тривоги...
Де шукати рятунку від пам'яті-ката,
що вертає на ту нескінченну дорогу
де на кожну хвилину лягає тягар
многотонних думок, що рояться невтомно...

Господи, не збагну, це покута чи дар -
пульсувати , як серце, ритмічно, судомно?..


2011

Мене все менше і менше,
А літ - все більше і більше,
Все перше - уже не перше,
Все краще - аби не гірше...
Не гірше, минулих звершень
(хоч мрії сягають вище)
Мене все менше і менше,
А літ - все більше і більше...

Я маю два профілі: перший - із сонця,
а другий - із мармуру, строгий, без сліз.
І погляд, спрямований гордо униз,
холодний, неначе вода в ополонці.

Не треба вважати: я зовсім не хвора.
"Зустрінемось в небі..." - о, звичні слова.
Непросто зіграти, хоч роль - не нова:
глядач у театрі одного актора.

Щоночі вимучують втомлену душу
слухняні хімічним реакціям сни.
І все ж усміхатись обличчям весни
щодня безумовним рефлексом я мушу.

Важливо не бачити, а розуміти.
Красиві не очі, а те, що в очах...
Загублено долі, розірвано шлях,
крізь час кличуть нас ненароджені діти.

У колір землі пофарбовано крила,
і сіллю з очей пересипано сніг.
Я маю два серця: в одному із них
іще кровоточать дві рідні могили.

січень 2010

Три дні існування для вічної слави...
І дивляться пильно на нас з небуття
ті хлопці, чиї непрожиті життя
принесені в жертву химері держави.

Зімкнулись війська, і знамена рядами
осяяли їхній безвихідний світ.
Змінивши цей бій на сліпучий політ,
вони народились по смерті братами.

Три дні існування для вічного краху...
Долиною стеляться трави руді.
Тут воїни-діти, такі молоді,
вмираючи, вголос кричали від жаху.

червень 2009