-На всій землі єдина мова,
Душа одна, одні уста,
Тож вежі нашої будова
Легка напрочуд і проста.

Понавипалювали цегли,
Давайте ввись, у небеса !..
Мужі тоді були дебелі,
У м’язах - міць, в очах - яса .

Поглянув Бог із високóсті,
Аж пнеться люд в його житло,
Не те щоб радісно у гості, -
Собі на славу чинить зло.

На їхню працю непривітну
Він сміле рішення прийняв,
Тодішні букви алфавіту
У їх думках перемішав.

Без тями кинувши будову,
Розбрівся світом Вавилон,
Несýчи з жахом іншу мову
Інакшим сторонам в полон.

Так появились мови різні.
І наша теж із них одна.
В ній серцю звуки милі, ніжні,
Чудесна духу глибина!

Та прийде час, постануть знову
Такі собі мулярчукú *
І воєдино люд і мову
Єднатимуть усе - таки.

Той час далекий, мій читачу.
Тож зараз, поки є ще час,
Плекаймо мову нашу зрячу,
Щоб тьма не полонила нас.

мулярчуки* (масони), буквально - мулярі.

21.02.11.

Як з розірваного намиста
Котяться намистини:
Одна – в нірку,
Інша – в дірку,
Третя – в павутину;
Та – від страху –
Аж під шафу,
Та – під п’ятку,
Та – в підкладку…
Котяться, намистини, котяться,
Не зібрати…

Розірвали – не зуміли
Всім щоб – поділити.
Котяться – аж ген із хати –
За безцінок -
Вагони з житом…
Вагони з цукром…
Вагони з хлібом…
По рейках гарячих.
Котяться сподівання, котяться
Під хвости собачі.

Розірвали – позбирали
Намистини рачки:
Хто – заводик,
Хто – колгоспик,
Хто - собі на дачку;
Хто – в кишеню,
Хто – у жменю,
Всім – по намистині…

Котиться, народ, котиться,
Відтоді – й донині:
Хто – без толку,
Хто – на голку,
Хто – у горловину…
Хто – в палату,
Хто – за грати,
Хто – у домовину…
Хто – у ліжко,
Хто – в підніжки,
Хтось - і в емігранти…

Котяться, намистини, котяться, -
Хто зібрав би?…

Обожнення не буде. Я – без крил.
Координую рухи – по падінні...
Наш мікрокосм завбачливо твори,
Сади бузок і... розмальовуй стіни.

Запрошувала в казку, але ж ти
Не віриш у інжир на гілці туї.
Моє кохання – довгий серпантин.
Моя зневага – то шпаркий Везувій.

Мене боготворити? Можна... Ні!
Ти біля мене спи – рахманний, ситий,
А я тектиму на світила німб -
Щоб в кратер напівсонний сліз улити.

Й тоді розквітне і... зів"яне день.
Тоді – по землетрусі – вкотре впевню:
Світ - нерушимий: чай із каркаде,
В оправах із лози верцадла, первні...


2005

У „Мéтро” я корівку вибирала –
З м’якого хутра, з поглядом веселим.
Вже іграшок огрійливих чимало.
Я прикрашаю всі кутки оселі.

Обрала найгарнішу, та й лишила
Її, наївну, на полиці з милом...
Отак мене – довірливу, красиву –
Лишив юнак біля старої сливи.
Він кликав за собою в невідоме,
На шибі малював травицю прерій...
Він розчинився, мов краплина крові, –
У каві, як між айстрами – метелик!

Несу банани, сир, сиру пулярку...
Таке м’якеньке прізвище – Кошанська.
Бурчала мати хлопця: „...окуляри...” –
І не лишила на кохання шансу.

...І прерії побачила, і море,
Та не сказав мені Кошанський „Sorry”.
Чехословацькі лінзи рік носила...

Вертаюсь по корівку ту – щосили!


2009

Ти цілющим дощем мою душу окропиш – прокинусь
Я од сну віковічного, силу свою відновлю,
Потече тілом глиняним, зліпленим поспіхом Кимось,
Твоя кров, що подібна вину...

Ти загорнеш мене у полотнища білого шовку,
Щоб невинна душа не зазнала завчасно спокус,
І я буду з тобою такою, як ти хочеш, поки,
Я до Нього не повернусь...

Коли звуки вкладаються спати
за вікнами дерев’яними,
І патьоки на склі, наче рани,
мороз затягує,
Над містами і селами,
горами і океанами
Творить ніч непроглядна
свою праадамову магію.

Творить сни і видіння,
і слово не ділить надвоє,
І з-під рук піаніста
вихоплює імпровізації,
І на всі ліхтарі
снігу понавигадує,
І на лави, й дахи,
й вузлуваті акації.

Ніч виводить дива.
А мені до остуди тривожно, мов
Щось незриме чекає
хвилини своєї врочистої.
Як багато я хочу:
щоб хліба було на кожного
І на кожного щоб
води не забракло чистої.

Щоби стачило дружби –
як не любові – до старості,
І спокійного сну –
і для бідного і для заможного.
Та в шалені часи,
вихолощені до ненависті,
Лиш по декілька куль –
про всяк випадок – є на кожного.
17.02.11

не тут
не туди
не така
не спіткнися
не вийди із кола
крила літа
а чи літака
замикають
пунктир виднокола

не так
не із тим
просто не
життя
а лише існування
так і світ тебе
обмине
чи для того
прокинулась зрання

не сумуй
не янчи
не гніви
вищі сили
своїм небажанням
бо тоді
не розтануть
сніги
темна ніч
не зітреться світанням

21.02.11

Я хотів би, щоб мій будинок
Огорнувся зеленим плющем
І щоб вікна були закриті
І для сонця, і для поем.

Я хотів би відкрити душу
Але знаю, що зроблять смітник.
Хай замерзне – зігріти не можу
Адже зломлений гострий сірник.

Я хотів би сміятись самотньо
А не тільки при зграї чужих.
І утік би від власних пародій.
Та зламався не тільки сірник...

Я хотів би у дзеркалі пляму
В небі – янгола, в землях – зерно.
У собі я вже викопав яму.
І залишив у ній бите скло.

І на дні буду дихати важко,
Буду гратися шматтям зі скла.
А незграбно скривавлені пальці
Не помічу. В них крові нема.



8.01.2010.

Я не мастак в підривній справі,
зростав у мирніїй державі
(всім так здавалось, і мені),
не навчений стрілять по людях,
та хай цей вірш убивцям буде,
як смертний вирок в Суднім Дні.

Бо серце, неспроможне вбити,
картеч готове зарядити
й пижом прокляття заліпить,
щоби скарати всіх злодіїв,
насильників, убивць і гнівом
до смерті їх приговорить.

Щоби очиститись від бруду,
брехні, обману і облуди -
піду на гріх, згорю в вогні.
Я підірву разом з собою
цей світ неправди, мордобою,
щоб згинув, як в страшному сні.

Та не тротилом і не толом -
а підірву його я словом,
щоб зник навік зловіщий слід.
Щоб вибух знищив метастази
тої бандитської зарази -
я підірву цей грішний світ!



2011р.

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

2008

В обіймах у тебе все важче ховатись мені.
Життя невблаганне – тікає у зрілість і спогад.
В обіймах все важче. І рідко, і холодно. Ні,
нічого не змінюй. У мене є сили ще поки
лишатися жінкою. Попри реальність і світ,
який переповнив життя чоловічим безсиллям.
Ти гарний у міру і добрий, і щирий, і сильний,
але від твоєї рішучості кидає в піт –
відсутня вона. Ані тіні, ні згадки давно
твого чоловічого я… Добре – маю обійми.
Ілюзія щастя надвечір, як морок, обійме.
Великий екран на стіні - чоловіче кіно.

Голубою водою минуле
Промайнуло, пробігло, спливло.
І душа переповнилась мулом,
Як забуте людьми джерело.
Та поверхня її, наче люстро,
Відображує колір і рух.
Вирізняє – де повно, чи пусто,
Відчуває життя все на дух.
Нерозсудлива, чиста, тривожна,
Неприкаяна, наче я сам, -
Вона пісня моя подорожня
І довічний єдиний мій храм.
Довіряю лиш їй своє сутнє
Не вагаючись, щиро, сповна.
Углядаюся нею в майбутнє
І зникає в душі мілина…

Туманна осінь пожирає думки
І вирватись зможе не кожна.
А в мозку вже роєм живуть хробаки
Повіки болять і кричати не можна.

Та серце все рветься, хоче літати
Для когось воно цілий світ.
А ти лиш спробуй того розпізнати
Того, хто розтопить цей лід.

Білі стіни скупої палати
Гнітять тобі душу чимраз
І хочеться звідси тікати
Крізь білі колони терас.

Та сковує рухи німа пустота,
Суглоби ламає від болю
Вже трапилось так,що навкруг темнота
І хочу напитись любов'ю.

Поглине мрії реальність жорстока
Розіб'ю її священним мечем.
І лава гаряча стрімкого потоку
Ввірветься в кімнату священним вогнем.
Жовтень,2010

Стільки болю і сліз, стільки мороку й крові,
Загублених душ, самогубців сердець
І годинника стрілки нервові
Сповіщають мене про кінець.

Чорний сніг, іржаві ставні
Скриплять і ріжуть серце живе.
Потоки болю – сурми давні
І вхід до пекла Цербер стереже.

До раю немає дороги.
Всі стежки смолою залиті.
Мушу оббивати пекла пороги
І чекати тієї миті.

Миті, коли з'явишся ти.
Поштовху, що спонукатиме жити,
Струску мозку, впавши з висоти
І інфаркту від пізнання любити.

Уламки ілюзій, сплави матерій
Двобій із собою не на життя.
Та душа непідвладна критерій
Настав той час каяття.
29.01.2011

Відрізки болю, охоплені жахом кохання.
Відбитки ілюзій,розтерті на запрілому склі.
Відголоски бажань і серцевих м`язів стискання
Переповнюють тіло в синій імлі.

Смутку цвітіння думки полонило
Змієм підступним до серця обман.
Смак недовіри воно відродило
Розмита свідомість, мов ранковий туман.

Дотик рук на розпеченій шкірі
Струмом у кров почуття.
Втоплені мрії в страшній недовірі.
Моральна безвихідь несе в забуття.

Крихка підсвідомість розчинилась в бажанні
І тінь твоїх губ помре в небутті.
Це не поезія і не зізнання,
Лиш самотні думки - присвята тобі.
1.02.2011.

І той,
хто зціловує сльози з очей,
хто ніжність плекає
в розпачливих пальцях,
кому,
як безногий жебрак на асфальті,
душа моя зболена душу пече;
і той,
хто акордом знервованих струн
примушує пам’ять
зіп’ятись навшпиньки,
смичком, ледь здригнувшись,
торкнутися скрипки -
і - лихом об землю,
як циган-хитрун;
і той,
хто один мені - батько і син,
невінчаний муж мій,
зворушливий лицар,-
невже він мине?
спопеліє в зіницях?
Лиш спогадів жменю
жбурне навздогін...

1998

Хортица, святая Запорожья земля,
Духовная святыня Киевской Руси.
Хортица - родная матушка,
Хортица - колыбель козачества.

Хортица, Хортица вольная,
Благославенны души козачества.
По Воле Всемогущего Отца,
Едины дети, а вера,
Вера Православная.

Хортица,Хортица,
Крепче стали плоть козака.
Душа, хранима мудростью небес,
Чистота нежности - Хортица, Хортица.

Жизнь, Любовь, Покой
Родной матушки земли,
Берегут благословенные сердца-
Святого Духа Сыновья и Дочери.

2007-2011г.

Зім’ятий шарф.
Як тихо ниє рана.
Тупцює кіт.
До ранку –
П’ять годин.
Твоя рука –
Холодна
І жадана.
Моя нудьга
Під зморшками
Гардин.

Кипить вода.
На кухні
В’ється квітень.
-Тобi болить?
У шибки
Б’ється дощ.
Сліпа любов
Приречена
Боліти.

І я також…
20.02.2011

невиднява. за іншими лечу.
прощальне коло понад рідним домом.
і сум важкий, і неземна утома,
немовби випила ріку плачу.
зникає голос, дихання судомить.

під вією - карання, не сльоза,
впадуть дощі, ніхто і не дізнає -
росла зерниця повна слави й таїн.
та шашіль потай серце підгризав,
щоб винести, мов обірник зі стаєнь.

дуплавий стовбур, голий, потемнів.
колись буяло те штурпаччя дубом.
і привид роду. сам себе не любить,
а покручів приймає за синів.
торкаюся кори, гай, зашкарубла,

черства, байдужа. обійму – прощай...
і чи здалося, ворухнувся корінь,
і якось дивно струсонуло гори,
вп'ялось у скибу рало орача.
і чути стало, як земля говорить.

2011 р.

Заблукало життя між жовтавих кульбаб,
Обірвалася хмара, повисла на груші.
Я дивлюся на світ жовтим зором раба.
Я не знаю, що значать слова й боротьба.
Всі завмерли в чеканні нечуваних зрушень.

А низенька ще тінь атакує асфальт,
Із жагою мистецтва стискаючи крейду.
Розтинає країну минуле навал.
Крізь малого життя ніжнотонну вуаль
Пробивається критик теорії Фрейда.

В тебе збиті коліна. До блідості щік
Ти малюєш асфальт. Грім ударить дверима.
Гострим спалахом блискавки зникнеш мерщій.
Зі щетини асфальту змивають дощі
Білі залишки посттеатрального гриму…

2011

Пародія

Ми з тобою два генерали,
Нам потрібний швидкий бліц-кріг.
Ти – мов пень… А у мене скали…
Що то в тебе видніє, ріг?
Обіцяю – ласкáва буду.
Лиш не супся, і брів не хмур.
Я, звичайно, не з Голівуду,
Та сховається й Демі Мур!
Напролом так не треба… зразу…
Трохи пристрасть свою вгамуй.
Ще запаришся до …екстазу,
Як плавець, що заплив за буй.
Вже противитися несила,
Я пантера – не ніжний звір!
Почекай – закушý вудила,
Ти готовий злетіть до зір?..
Ще б відсунув подалі вазу,
Налаштуйсь, абстрагуйсь від справ…
О! Нагайку бажаєш? Мáзо?
З виду скромний – ну хто б сказав?
Ти надіявся – добра фея
До фантазій додасть таки?
Я – податлива Галатея,
І – як глина! Ліпи, ліпи!..

…Ще поезій читали томик,
Все даремно – коньяк, шансон…
Перевірила – просто гномик,
А хвалився – Пігмаліон…


20.02.2011

Заплакана, налякана. Та ні,
не плач, маленька – березень – не більше.
До шлюбу рано. Звуть лише до віршів,
в русалчині й поетові пісні.
Не бійся. Одягнися в пелюстки
підсніжників. Зніми важкі тумани.
Оно дивись юнак, неначе п’яний,
чекає твого запаху, руки.
Заплакана. Не бійся. Перший крок
страшить лише уперше – сміливіше.
Чекає світ на сонце і на вірші,
на пісню і народження зірок.

Що принесеш мені ти, новий день? -
Влетиш у серце подихом натхнень,
В своїх долонях ніжно обіймеш,
Чи кинеш знов у згарища пожеж?

Зійде зоря, і тепле світло дня
Осяє душі тих, хто навмання
Ідуть в пітьмі пустелями світів,
Забувши навіть істини прості.

Хай новий день ці душі окриля,
І заколосять душі, мов земля,
Що благодатним сититься дощем,
І віднайдуть дорогу до прощень.

Ранкове сонце пестить новий день,
А він проллється зливою пісень
На всі тони, октави й голоси -
На нас, що молять Господа "Спаси!"...

Радію я тобі, мій новий день,
Іде душа стежками одкровень
Вже не наосліп і не навмання -
На голос Неба, світло цього дня!

День – очорнила.
Ніч – мов чорнило.
Сни на папері.

Північ – причинна.
Місяць – дитина.
Запах у двері –

неба – чи лісу?
Дерево – списом
місяць проколе.

Небо – мов очі
грізно-пророчі:
що там довкола?

Я стою на пероні прощальних сонет і віршів,
І лиш осінь виводить мене із цієї задуми,
Я вслухаюсь у пісню померлих навік комишів,
І виводжу сльозою по досі не видимих струнах.
Я гукаю до поля, гукаю до неба: "Спиніть!
Хай же дармо не рвуться натягнені працею струни.
Нам тепер дорога всяка ясність, кожнісінька мить,
Хай же вас не тривожать ніколи незнанії сурми".

За туманами - сонце. За ніччю знов день і знов сміх.
Я відходжу в минуле, не чувши веселих казок.
Я була лиш своя, та у віршах ділилась для всіх.
Я жила лиш для вас, і для вас я зробила цей крок.
Буде світ. Може, ви ще згадаєте досі незнане?
І побачите край, що героями здавна пашів.
Я закрита у собі, ніколи й ніким не пізнана.
Я стою на пероні прощальних сонет і віршів.

Слова лякались блискавки і грому,
Слова боялись щирості душі.
І мокра, я під дощиком додому
Іду, з калюж зриваючи вірші.
А кожен крок для мене - виблиск неба,
Який ніхто узяти не посмів.
Нехай цей вітер занесе до тебе
Мої травневі сплакані пісні.

І знову - безліч списаних сторінок,
І знову - двісті схоплених думок.
А за вікном розмножився барвінок,
А за вікном родив життя струмок.
Не можна на щось добре не чекати –
Надія все-таки не помира.
Виходить тихо смуток із кімнати,
Бо вже пора, бо вже, бо вже пора.
І байдуже, що діється навколо,
А дим в кімнату радісно несе.
Я знаю, що тебе побачу скоро
І що оце закінчиться усе.

Не вій вітер, не грій сонце, всі потуги марні
По степах, по українських йдуть вояки славні.
Йдуть безстрашно понад Дніпром, впевнені, сміливі,
Попід ними коні скачуть, сильні, норовливі.
У руках мечі свободи, захисту і права,
Для вкраїнського народу – це єдина справа.
Захистити вже померлих та тих, що невинні,
Бо сучасні люди щедрі та живучі сильно,
Бо сучасні люди вміють добре рахувати
І практично нема чого і їх захищати.
Підриваються і мерзнуть, гинуть у завалах…
Поминать свічками душі – то велика справа.
Оголошувать про злочин, бути об’єктивним,
Це нелегко, коли в Раду не пускають пильні.
Це нелегко простих людей за носа водити
Щоб вони могли в політиці усе пропустити.
Не вій вітре, не гни лози і ти не побореш,
Як судилося прожити те не переробиш.
Як судилось Україні раю не пізнати,
То ти хоч плач, хоч танцюй, а щастя не мати.

2009 р.

В холодном поту и с грузом на плечах,
В бездонную ночь на звездных огнях,
Застегнута в шаль, и с голой главою
Сквозь соль и позор проходит печаль.
Она поднимает буран за собою,
Сжигает мосты и рушит дома,
Берет она приступом, измором, боем
И добрые й злые людские сердца.
Она засевает плодородную ниву,
Где всходы становятся горькими муками,
Она не приносит надежды счастливым,
А дарит несносную боязнь разлуки им.
Печаль не жалеет, не знает покоя
И все подливает в огонь капли масла,
Печаль измеряется только душою
И только душа навсегда в ее власти!

2007 г.

Любовний трикутник – буває й таке,
Трикутник-безкутник, ланцюг круговерту,
Де люблять і вірять та брешуть відверто
І просто не знаєш, коли це мине.
Один – смолоскип, запалює душу,
Жагу викликає і серце ятрить,
Але це життя крізь нього летить,
Він звик жити вільно й нічого не мусить.
Один, наче промінь, теплом зігріває,
Але у душі не може пригрітись,
Він просто дарує, бажає любитись,
Та певно у ньому чогось та немає.
А третій, як третій, звичайний такий,
В душі викликає точкові заряди,
Щось хоче, щось може – тим він і радий,
Щось має, щось ні – легкий і простий.
Життя круговерть, неспинна, незмінна,
Хтось має усе, хтось останнє втрачає
І як обирати – ніхто те незнає,
Як доля розсудить, воно не відмінне.

2008 р.

Прогавиш перший сон, а кожен другий –
Уже не той, і не наздоженеш.
І ніч у сон не хоче пригорнути,
З собою взяти втомлену мене.

І все вже пропливає поза мною,
І навіть – що в мені… Так наяву
За ніччю в ніч безшумною ходою
Проходять сни, в яких я не живу.

Безповоротно, байдуже, за обрій…
Найкращий мій, - і той повз мене стлів.
А в ньому ми – і радісні, і добрі,
І нам не треба хліба і землі.
19.02.11

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами й священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.
2010

Мембрани пам‘яті вібрують наче мушлі,
Несуть столикі гості стоси літ пожухлі,

Муляють роки спопелілі ранки,
Сміються Мойри — вічності коханки.

У кроках літа — гомін осені,
В твоїм волоссі — зими провесінь.

Ірієм відцвіли очей закличні зови
Мов жмуток листя в синім морі,

Ріднить щомиті світ мене з тобою,
Я чайка, що літає над водою…

За небом — край, за брамою долання,
В глибинах, зріють овочі кохання.

Міцніє сталь у погляді відваги,
Нема в прийдешнім вороття
Лиш тлінь. І жага, жага…

Міліє стежка обрію
В смарагдовім світанку слави,

Горять розшерхлими устами
Слова похвали ангелам,
Як Він устав. Вони — злітали.

Сірим криком набрякло місто.
Ні за спухлого душу – гине.
Люди з плоті його виймають
По цеглині.

У бетон заталують бруди,
Замість чорний граніт плекати.
Чорний біль затамують груди –
Біль утрати…

Тих скарбів, що були під ногами,
Що віками твердо лежали
І блищали, як чорні коралі –
Враз не стало.

2009

Камінь, тяжкий від води, піднімаю із дна.
Він перевтілиться, висхне - і сутінним стане.
Він - як зернина. Озерність його - з празерна.
З передзнання сокровенного. З вирви нірвани.
Хочу той камінь знемовити, переректи.
Хочу посіяти в серце, а серце спинити.
Люблю тебе аж до болю... Бо видихнув ти:
- Камінь тяжкий від води, але легший за квіти.

Я пишу зеленими рядками,
Що бриніли звуками пісень.
Чуєш, чуєш шепіт листя, мамо?
Це тобі вибрунькується день.
І всміхнеться синьооке літо,
Липоцвіт спускаючи човном.
Чуєш, мамо, знов радіє жито
Жовтим небокраєм за селом?
Гори знов засіються по далі,
Липнучи верхами в небозвід.
Чуєш, мамо, зірочки печалі
Залишають шляху білий слід?

Серце закрите в раму.
Ночі сумне виття.
Не відпочинеш, мамо,
Поки бринить життя.
Все біля нас непевне.
Усміх? Усмішка? Ні.
"Я допоможу", - ревно
Серце золить мені.
Мамо, для тебе раю
Я простелю крило.
Другого ще немає
(Мабуть, не відросло).

Рідна мати моя, вишиванка на сонця долоні
Заяскрава для нас. І без хрестиків в'яжеться рай.
Я присяду дощем― не зганяй лиш мене з підвіконня.
Ти пробачить - пробач, але вже ні про що не питай.
Вірний вітер зими перетворить мене у людину,
Ну, а сонце на мить утече і своїм язиком
Злиже білу сльозу, а для тебе загубить дитину.
Рідна мати моя, прочитай мене першим рядком..

Фарби змішує лютневий вечір,
Сніг у сутінках - як молоко,
Поглина зорю, мов жар у печі,
Лісового "попелу" наскок.

Білий колір темінь ця не витре,
Лиш його розчинить звідусіль,
Хміль я п"ю холодного повітря,
Наче фіолетовий кисіль.

Ніби йогурт - з молоком чорниця -
Тільки в ньому солоду нема.
Ох, яка химерна чарівниця -
Світляків родзинками іскриться -
В чорносливній темряві зима.

19. 02. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Зелені штори на кусочках неба,
закритий світ від доторків німих
Мені тебе так сильно зараз треба
Пршепочи *пробач* і обійми.

Бракує слів, бракує теплих фраз
і з памяті запущених моментів,
стираю сльози із малих образ
для усмішок майбутніх компліментів.

Шукаю поглядом проміння золотого
погріти руки від самотності обійм,
а нишком мрію про відкритість того,
що так шалено полюбити вмів.

Холоне чай ще ненадпитий мною,
мовчить мобільний, абонент не спить.
Я понад міру захопилась грою
Мені б ще раз по рівнях всіх пройти.

Грозить гілок прачорна свастика.
Паркану лінії скісні.
Мов на малюнку першокласника,
Летить униз лапатий сніг.

На рукавичку білу дівчинці
Кладе пухнасту лапку пес.
І тільки ми, неначе біженці,
Йдемо від світу, що воскрес.

У співжитті полону з волею,
Де за горою ліс принишк,
Зіниці болісно проколює
З-під снігу кров горобини…

2011

Каганець – тремтливий ліхтарик
напише ноти-чуття,
неначе старенький скрипалик
до ранку тужно загра.
І вижене місяць на небо,
розчахне віконницю...
Жаль, скрипковий ключ не поверне
тебе – мою молодість.


2011 рік

Україна – духовна пустеля.
Ненажерності дують вітри.
Влада має народ свій за челядь,
Пораховану на раз _ два _ три.

Їй би тільки не втратить портфелі
І, неначе з азартної гри,
Перти гроші на срібній тарелі
У свої надто скромні двори.

А які в них словесні дуелі!
До дебатів там справжні майстри,
Без рахуби для вух вермішелі
В синьо – жовтих сумах з мішури.

Та чи людям від їх язика
Є хоч мізерна користь яка?

2011

Ріка, до якої говорить мудрець, засинає.
Зростається тім'ячко небу, бо то немовля.
В найдовшій дорозі - між сном про Синай і Синаєм -
Рятуються часом піщаним душа і земля.
Суха повсякденність любові. Втрачаючи мову,
Оту попередню, а в іншій вмирати росту.
Душа - ніби чаша, наповнена знову і знову
Піском по краплині, по істині, по наготу...

Смерть, з якої почнуся, в яку упаду
Не зупинить дерев у моєму саду,
Чорно-біло-червоних, крислатих,
Над якими так легко літати,
Тихо-тихо хотіти.. Чи я це? Чи я?
В цьому досвіді світу - твоя-нічия
Чорно-біло-червона птиця
І клепсидра, якій не спиться.

Привіт, Коханий мій, привіт!
В моїм вікні біліє світ,
Все запорошує зима,
Твої сліди сховав туман.

Вітри холодні дмуть і дмуть,
Думки навіюють сумні...
Така любові дивна суть -
Тебе нема, хоч ти - в мені.

По небу хмари знов снують,
Кидають тіні на життя.
Усю печаль до дна доп'ю
І завтра інша стану я.

І не злякаюсь холодів,
В душі роздмухаю вогонь.
Чекає сад моїх надій
На ніжні дотики долонь.

Мені вже вистачить тепла
Зігріти всенький білий світ.
Душа до тебе привела -
Привіт, Коханий мій, привіт!
19.02.2011р.

Вона в мене - одна
вже тому, що корінням одвіку
між ланів молодих,
між веселого плескоту рік.
Тут у будь-якій хаті
знаходжу привіт і домівку,
хоч коли б не вернувсь
з нелегких і далеких доріг.

Вона в мене така,
як матуся - і строга, і ніжна.
Все життя йду до неї,
а з нею у завтрашній день.
В ньому стільки для щастя:
роботи, любові і пісні.
В ньому стільки для мене
і всіх небайдужих людей.

Хай на плечі мої
наляга узвичаєна втома,
Хай гостюють удачі,
а з ними - турботи й жалі.
Нема краще нічого,
як себе почувати удома,
свою пісню вести
з однієї
такої
землі!

…Веди мене стежиною цією,
веди за руку чи під лікоть…
Аби нам душі не проїхав грейдер,
На клік один… Та досить кліків!

Торкнися вуст і шепочи на вухо…
про що завгодно… Про погоду!
Я – зрозумію… Помолюсь до Бога!
І… не піду з тобою бродом…

Я заведу тебе в пустелю світу,
навіщо нам з тобою фрейми..?
…Аби ти знав, як тіло прагне літа,
якому щастя ще в перейми…!

Луною серед лун – моє «…кохаю»…
Веди, рятуй мене від горя…
Відлуння щастя, що мене тримає... –
тобою зцілена погорда…

Прости мене! Я знаю – в забороні –
відбутися з тобою, ніжним…
Ми – грішні. Ми перелюбом гріховні
…колишні…

Застуджена зима... А скільки тих ночей?
Розбухлих від тепла… Як таємничий привид,
Увійдеш без дзвінка. Притулиш до грудей
І скажеш: «Це не тінь – то чийсь болючий вивих…»

Усміхнено зітхнеш, роззброївши й пітьму…
Розкажеш про п'янкі зефірові простори...
І я тебе сама уперше обійму,
Як втомленість чужу – застуджену і хвору…

Мені б твої думки – я б звідси утекла…
Туди. В чужі листи. На виснажені скелі…
Ти знаєш: я була провісницею… зла
Тоді, мабуть, як ти ще не зійшов зі стелі…

Як не гойдався світ. Не багровіли пні…
Не краяла зеніт замайоріла осінь…
Ти знаєш: вже давно не холодно мені...
Була твоя зима. Це їй усе здалося…
2011 рік

Ішов крізь сонце і вітер.
І світ здавався малим.
Здається, я не помітив,
Як став великим.
Крутим!

Ішов дворами я гордо.
На мені капелюх горів.
Ішов — а навколо морди,
Лимонні всі, без голів.

Ішов навпростець бентежно.
Дивився крізь натовп я.
На мене — необережно
Звернула увагу сім’я.

Мале хлопча роздивлялось.
В обличчя вдивлялись батьки.
Уява моя розчинялась.
«Я крутий! Мене ждуть віки!»

Знову вулиця обернулась.
Я задумався. Аж присів.
Я великий, немов акула.
А навколо — малі кораблі.

Всі дивились, немов злодюги.
На мені роздувалась злість.
Ух, і пиха. Ух, ці бендюги!
Не дивиться. Ну! Хоч на мить.

Я великий. Я собі любий.
Так комфортно і легко йти.
Ну подивляться, ці верблюди!
Ну і що? Хто я — а хто ти?

Знов додому вернувсь під вечір.
Зняв піджак і у крісло сів.
І побачив в люстерку дещо.
На щоці був чорнильний чирв.

От чого витріщались люди!
От чого я їм був не свій!
То не велич, то клякса буде.
Ось причина усіх подій.

А з люстерка крук чорний прокряче:
Ти відомий, крутий, мій юначе!