Як день і ніч. Немов вода й олія.
Не поєднаєш - ні. Й розлучиш ти, ніяк.
Одна душа. Одна, єдина мрія.
Структура різна: пам'ять, дух і так…

Занадто різні, і близькі, аж лишком.
Ніколи не збагнеш, куди ступити крок:
То йдеш собі тихенько, щоб не торкнутись нишком,
То враз тебе підносить, до неба, до зірок.

Не бачеш і не знаєш. Живеш. Нічого з того.
Зустрінеш випадково, в тому вбачаєш знак.
І випадки подібні торкаються живого,
Не можеш не відчути, передчуваєш смак.

Ми просто протилежні. Ми повні різних знань.
Ми чоловік і жінка. Ми як Інь і Янь.
21.06.2009

Ти ж казав: за розрахунку,
з моря йшло життя на сушу.
Обіцяв... Запав у душу...
Цілу ніч доводив думку!

Де ж вони... ці кляті... факти?
Навіть на пташиний послід
не натрапив мій тут... дослід.
Брешеш, значить, жінці. Ах ти...

Все: бабій, бабій, бабій ти!
А як я, то втратив запал?
Жодна поки що ще мавпа
не змогла у люди вийти!

6.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Байка

Спитав якось Віслюк у Батога:
"За що ж ти так мене шмагаєш, брате?
Невже мене тобі та не шкода,
Я ж тягну віз - а ти лиш керувати!?
Я тягну віз, в якому ти і сам,
І як заскоро ми досягнем цілі
Все і залежить - чи заслуга нам,
Чи лиш ганьба навіки (в самім ділі).
А коли будеш так мене шмагать -
То упаду й залишимось обоє
Нізчим (бо батогом то воза не попхать!)"
У відповідь йому Батіг і мовить:
"Чого ж мовчиш, якщо тебе болить?
Чому до цього ти мовчав, сердешний?
А я шмагаю щоби лишню прить
Із тебе вибити (сказати б так доречно)!
Мовчиш, я бачу, й б"ю щораз сильніш
Й дороги не короткі вибираю,
Я хочу, щоб слухнянним був ше більш
Й робив лиш те, що сам я забажаю.
А не приїдем вчасно - що тоді?
Я так й залишусь Батогом на волі,
І не мене судитимутьмуь в суді-
А Віслюка, що віз тягнув поволі!"

Вітрило синє мліє уві млі,
Дрімає золотом мрійливо місяць,
Тихенько хлипає блакиттю хвиля,
Чаклує вечір морем у мені.

Гукають чайки зойком над бездонням,
Мережить стежка, по якій пройти
ЗмалЕчку хочу, байдуже плинним дням
Чи у безсмертя заведе, чи в нікудИ.

Спливає вітром Віз крізь мокрі коси.
Чуваю часу велич мовчки.

Наше щастя – в маминих очах,
Наше щастя – в маминих долонях.
Найстрашніший в світі – мамин страх,
Найдорожче срібло – в її скронях.

Жінка надзвичайна і проста,
Йшла собі життєвими шляхами...
Хто вона: цариця чи раба?
Чи богиня? Ні! Це просто мама.

Йшла, вдивлялась пильно в майбуття -
Дітям так хотілося їй дати
Щасливіше, кращеє життя:
Довге, щире, соняче, багате!

Хто їй зустрічався на шляху,
Діти, ми цього, на жаль, не знали.
Хоч її і бачили сумну,
Та добро від зла не відрізняли.

Скільки вона сил нам віддала,
Скільки не доїла, не доспала...
Нас вона зростила, як змогла,
Як змогла, дітей своїх скохала.

Чим її віддячиш, віддаси
За безсонні ночі до світання,
За гіркоту материнської сльози
За її безмежнеє кохання?

Розумінням, що вона – одна
Пожаліє у скрутну хвилину,
І притисне до своїх грудей
Хоч дорослу, все ж її дитину.

Наше щастя – в маминих очах,
Наше щастя – в маминих долонях.
Найстрашніший в світі – мамин страх,
Найдорожче срібло – в її скронях.
2009

Які "слова останні"? Припини!
До них у Тебе довга ще дорога,
Не всього ще сягнув Ти головного,
Не всі збулись найкращі Твої сни.

Туманить зір сльоза Тобі солона? -
Нехай тече, а з нею біль мине.
Прийде весна і сонечко ясне
Зігріє знов душі Твоєї лоно.

І Ти повіриш серцем у дива,
І обдаруєш щедро нас віршами...
Мій Друже, залишайся довго з нами -
І тілом, і душею й у словах!

Хай не міліє річище Твоє,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень.
Здоров'я на сто літ Тобі, дай Боже!
Щаслива я - бо Ти на світі є!
5.02.2011р.

Люблю тебе! Любитиму повік.
Схолонуть дні чи опадуть у Лету.
Люблю тебе, мого
о!
не поета,
а просто чоловіка.
Чоловік.
О
скільки слів не сказано про тих,
без кого жінка жінкою б не стала.
Для щастя вдвох потрібно,
справді,
мало –
лиш бути вдвох
у спеку, дощ і сніг.
Вночі і вдень,
у радості, в жалю.
В рутині і турботі
до останку.
Я – всесвіт,
я – кохана,
я – коханка.
Я просто жінка.
Я тебе люблю.
05.02.11

Куширі. Комиш. Латаття.
Мокнуть лілії в ріці.
Тріскотить-горить багаття
На оскільськім острівці.

Почуттів незнане свято.
Проста звична клопітня.
Умліва в окропі м'ята -
Чаю лугова рідня.

Я виймаю щуку з верші,
Ти доварюєш куліш.
Колискову пісню першу
Загойдає верболіз.

Блисне місяць жовтобоко,
Колобком покотить пріч.
І немовби ненароком
Я твоїх торкнуся пліч...

зламалось небо
зникли стіни
втекли кусочки
night for me
змагаючись із небом
часу
тіні
зникали.
розлетілись хто куди...
і поїзд рушив
впала крапля тиші.
my night for you
а ти не помічав.
потоком неба
мою тишу зрушив
і знову з часом
граєш у квача.

так, це була вона.
маленька така, невагома..
чекала як прийде весна,
вночі утікала із дому.
кидала квітки у вино
в кишені заховане літо.
сміялась у твоє вікно
і краплі любила лічити.
квітковим шматочком небес
злітала щоночі у небо
ляльок одягала в принцес
і плакала. так було треба.
зникала раптово кудись
з"являлась раптово нізвідки
руками у стіни б"ючись
сльозами були її свідки.
жила не для втіхи, а так
жила бо уміла вмирати
ти знаєш, для неї був знак-
сьогодні навчилась літати.
2011р, Косів

Можливо,я таки дурна,
Можливо,я вже всоте помилилась,
Можливо,залишилася одна,
Я впала,але не розбилась!
Кришталь вже переплавлено на сталь
Пробачу все,і може зрозумію:
Чому твоїм часописом життя
Бредуть,ховаючись,богиня і повія
Я змінюся і вже не головне:
"Чому?"і "Як?"яка тепер різниця?
Безпафосу й чогось на кшталт "Прощай"
Ти всеодно не крикнеш:"Зупинися!"
Я свою душу віддала сама
Тепер не маю права нарікати
Як хочеш,то її розбий,
А хочеш - можеш наплювати...
Я знаю,що для тебе це пусті слова
Ти й не приховував,що я тобі байдужа,
А я була мала й дурна,
Ну що ж ,Я вдячна за урок..
Останнє слово за тобою,Друже..
2011р

Останніх слів я поки не сказав,
Хоч, може, вже на них чекають люди.
Туманить зір іще мені сльоза
І серце неспокійне б'ється в грудях.
Мовчати не примушуйте мене
І вказувати ходжену дорогу.
Якщо в житті обходити бічне,
То, певно, не помітиш головного.
Мені від вас не дітися ніде
Допоки вітер темряву колише.
Поки сіяння місяця бліде
Стікає з неба молоком у тиші.
Немов дитина, вірю у дива,
Що, може, скоро, подолаю скруту.
І хочеться сказати вам слова
Ті, що давно ви хочете почути:
Я не сяйну, мов блискавка, вночі.
За небозводу не сховаюсь дверці.
Злечу, як сонце, я у височінь
І повернусь теплом у кожне серце...

Розкажи про своє мовчання.
Поясни моїх віршів сенс.
О, які ж то були сподівання!

Океан Ельзи і Ренесанс…

Обривок суті - закреслений текст.
Слова в тексті… Там біль прикутий.
Чому лиш шматочки Щасть..?
І навпіл… день незабутній.

Океан Ельзи і Ренесанс…

Ти засинала там під чужі пісні.
Гітара – інструмент лише. А сенс –
ТИ НЕ ЗАБУДЕШ МОРЯ І ВЕСНИ!


21.50 01.02.11

Роки ідуть, а туга не минає.
Час лічить рани, та душа стона,
Любов веде, та біль наздоганяє
Й подеколи її перемага.

Ти не суддя у цім лихім змаганні,
Не підійде і роль наглядача.
Ти в епіцентрі полум”я, в чеканні
Мов під сокирою у ката — палача.

Ти не журися тим, що це безвихідь,
Бо переможця обереш лиш сам.
Своїм бажанням ти відкриєш вихід
Радіти будуть, навіть, небеса!
2009 р

Волошками вишите літо,
стежини вузькі у житі,
де краще ще є на світі,
що можна ще більш любити.

Чим ці неповторні світанки
у пахощах квіт ранкових,
хатинку в вінку садковім
і мамину колисанку.

Гніздечко, що ластівка звила
на щастя у дні погожі,
що ще так зігріти може,
як гріє Вкраїна мила.

1999

Якщо Бог не легку дав долю,
щоб з тобою твій рок не скоїв,
попри тугу, сльоту, неволю,
залишайся самим собою.

Не сахайсь у імлі розпуки,
і якщо вже зійшовсь в двобої,
взявши меч свій двосічний в руки
залишайся самим собою.

І нехай той не лад та відчай
зникне й нидіє поза грою,
поборись, і в змаганні вічнім
залишайся самим собою.

Чи спокуса торкне неспинна,
радість, біль, самота ізгоя,
до останньої до хвилини
залишайся самим собою.

Голуба краплинонька кольнула
по долоні й ніжно обпекла,
голуба красуня промайнула,
на таємні думи обрекла.

В голубий світанок поманила,
рокувала лиш чарівні сни,
простягнула голубу стеблину,
попросила,-тільки не зрони.-

І з тих пір живу життям казковим,
все спішу кудись і все біжу,
і блакитну гілочку бузкову
в голубій шкатулці бережу.

З хвилюванням,з думами сумними
згадую краплиноньку роси,
що скотилась хвилями м'якими
прямо в долю з русої коси.

Пахло суницею
так незабутньо.
Для тебе й синицею
я згідна бути.
О, як ти лагідно
мене голубив!
Сміялись ягідно
солодкі губи.
Так було, доки я
не попросила
неба високого,
журавки крила.
Бо дуже праглося
мені злетіти.
Поки вагався ти,
"злетіло" літо.
Я - все синицею.
Уже й приручена.
Сезон суниць минув,
а я, засмучена,
готую ранками
для нас двох каву.
Моя журавка десь
шукає пару...

2008

При березі розмитому
Поміж густих осок,
Як хвиля оксамитова -
Зраділий голосок.

Він рідно-рідно тулиться,
Присутністю живить -
І губиться-сутулиться
Усе нікчемне вмить.

А серцю відкривається
Принадна таїна,
Як голос озивається,
Мов чарівна струна.

Ходжу сюди, навідуюсь,
Коли болить душа,
Де голосочок віддано,
Співаючи, втіша.

finita la commedia

Пародія

Забавлятися треба вміти.
То обряд – розложити, налити,
Друзів скликати, тост сказати!
Правда, гроші ще треба мати.

І тримати процес під контролем –
Ріжем сало, цибулю солим,
Часничок, холодець, крашанку…
Ну, гайдá! Зачнемо до ранку…

Вже противитися несила,
Все одно – самогон чи текіла,
Віскі, бренді,вино чи “Неміров”…
Щось смердить – то яєчня згоріла.

Ми до всього універсальні,
(Лиш фінал би не був летальний).
Змія скрутим і подолаєм,
Козаки ми, натхнення маєм.

Де співають о пізній годинці –
Сто відсотків – то українці!
Нащо нам ті латинос з Панами?
Ми вже чуєм себе панами.

Наші співи – не їхні крики
Сальвадору чи Коста-Ріки…
Тиждень праці. І ніч дозвілля…
Вихідний. Відхідняк. Похмілля…

Мовчить душа твоя,
А я? Втонула в почуттях
І де ж любов ота,
Що виміряється в літах?

Мовчать слова німі
І музика притихла вже,
Чужі тепер твої
І очі, і життя шляхи …

И какая, в общем, разница,
кто и чем законы пишет?
Мозг по сути – та же задница,
только поднятая выше.

Пасе отаву коровина
Одна єдина на селі.
І то Петра хуторянина
Пасе отаву коровина.
На всі світи одна єдина,
Неначе рана на землі,
Пасе отаву коровина
Одна єдина на селі.

ABaAabAB

05.02.11.

Ти впав униз - упали два крила
і плакали безмовно, полиново.
Одне крило, поглянь уважно, - я,
а інше, більше зранене, - то Слово.

2011

Знаешь:
Правду говорили:
Я –
Лишь маленькая сказка.
Ты забудь меня, мой милый –
Жди другую – не напрасно.
Я
Люблю скользить по миру
В царство новых приключений,
И всегда лечу я мимо…

Ты
Не тот, кто сердцем может
Завести меня мгновенно.

Поиграю и забуду
Завтра.
Ты не принц,
А я –
Не фея
Хеппи-эндов – не бывает –
Только в сказках для детей.

Не нужны мне горы,
Долы –
Только ветер в голове,
А как раз в твоём раздолье
Он вообще не дул нигде.

Я не сказка –
Приключенье.
А на голову твою –
Будет лучше всех забвений…
Не скажу я
I love you.

Марте Брюс

Красный лист виноградный почти что на солнце прозрачен.
Он на ветке дрожит, словно в детской ручонке флажок.
Он сегодня в подарок мне дан. Он судьбой предназначен
мне напомнить про твой поцелуй, как смертельный ожог.
Красный лист виноградный, быть может, из сорта кагоров.
Сквозь него можно видеть весь мир – ленту быстрой реки,
и над ней облака. Заходящее солнце за горы,
чьи вершины напомнят излом стихотворной строки.
Красный лист виноградный – наш символ прошедшего лета:
наших горьких обид. Наших маленьких сладких побед.
Наших встреч и разлук. Наших сумерек. Нашего света.
Символ нашей любви. Наш осенний ...холодный рассвет.

25 августа 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2009
Свидетельство о публикации №1912206742

Я проходила мимо, мимо, мимо…
М. Брюс

Ты проходила мимо, мимо, мимо
Не проходила — плавно проплывала...
Не пилигрим был на портрете — маска мима,
которая в гримасе застывала
там в зале, с до блеска начищенным паркетом,
где зеркала тревожно отражали
свечные блики, ряд других портретов,
и свет луны, и пламя красной шали.
А ты плыла. Тянулись длинным шлейфом
два пламенных крыла - и обжигали
забредших гномов , суетливых эльфов
и тени троллей - крылья красной шали...
И маска мима вслед тебе смотрела
и становилось белое лицо ещё бледнее -
ведь никому к ним не бывает дела,
а маски никогда не любят феи.

4 февраля 2011 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2011
Свидетельство о публикации №11102044625

жене Марте

Им так любви хотелось! На белых облаках,
на кружевных, как пена, которые летели
куда-то на восток, где развивался флаг
широкий и льняной, как простынь на постели.
Им так хотелось вместе везде и всюду быть,
и бытие своё оберегать от быта.
И растянуть на диске серебряную нить,
чтоб серебром была всегда луна обвита...
Таинственный, как сфинкс, их круглый оберег.
Заботливый, как паж, из мягкой синей пряжи.
Прожилками белеет холодными, как снег,
и розовым горит...И обжигает даже.
...В мандале струны есть, как на старинном банджо,
натянутые нервы на лучевой каркас.
Но струны эти - тонкие, из нежного меланжа,
из гаруса и шерсти... Как из коротких фраз...

...Рождественской звездой упала в снег мандала.
На облаках любви им оказалось мало.


1 февраля 2011 г.

© Copyright: Сергей Высеканцев, 2011
Свидетельство о публикации №11102014326

Этот домик в горах из булыжников сложенный кем-то.
Только горы вокруг. Тишина. Кроме нас — ни души.
Мы с тобою не приняли глупого ангажемента
и ушли в этот домик. И как хорошо, что ушли!
От завистливых взглядов, от шёпота вслед, как шипенья
растревоженных кобр, от двусмысленных жестов и слов.
Нам вдвоём хорошо: слушать ветра приятное пенье,
и в ущелье смотреть и разгадывать образы снов.
На сандаловый столик положим мы доску от нардов -
будем в бисер играть, собирая стеклярус на ней.
Я в узоре твоём, нарисованном с женским азартом,
распознаю картину на шёлке: « Полёт журавлей».
Там, в долине, внизу у поющей бамбуковой рощи
можно было бы жить без забот и без всякий затей,
но мы выбрали домик над пропастью.Так было проще
превратиться в двоих, неразлучных теперь журавлей

8 марта 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2010
Свидетельство о публикации №11012021794

Ви не знали мене, мій пане.
Певно думали, я така
як всі інші, - що сніг розтане,
коли Ваша легка рука
лиш торкнеться руки моєї
і забудеться цілий світ…
Тільки, там не було тієї,
у якій би Ваш сміх розквіт.
Там була невідома пустка,
що поглинула б нас обох.
Що для Вас я тепер - лиш згусток
теплих мрій на межі епох.

Поэты-Божьи дети.
Они-Солнечние лучи,
Согревающие души и сердца.
В миру, поливают надежд цветы,
Чтобы расцветала Жизни Весна.
Их слияние озаряет, во тьме,
Идущим к Богу тропинки.
Взявшие перо Любви,
В Единстве пылают,
Сжигают тернистого невежества пути.

2011г.

Вийди в поле, ліс, долину,
Де співа зелений храм,
Та й спитайся тополину,
Як жилось нашим батькам.

І, на гомін тополиний,
Відізветься все навкруг,
Скинуть трави ранній іній,
Заговорить й камінь-друг.

Всі наперебій розкажуть,
Як жилось по тим часам.
Де і як жили, покажуть,
Що збирали по лісах.

Промовчить одне каміння,
Серед гомону юрби,
Пам'ята горіння, тління
І самі пусті торби.

Як згадає про дорогу,
То й дерева зашумлять,
Нагадає поклик рогу,
Вчуєш як вози скриплять.

Все й про все тобі розкаже
Тихий відгомін трави.
Зірка тобі шлях покаже.
Лиш прийди, прийди, прийди…

13.10. 2005

У тебе в долонях літо.
І коси п’янять любистком.
Боюся в зимі зомліти,
в холодних асфальтах міста.
Страшуся минути в буднях
тебе і твого запалу.
Без тебе мене не буде.
Ти будеш – то спокій спалиш.
Та скільки тих літ? Гори же!
Палай у мені, як ватра!
Я вибухну ліпше. Ти же –
Любов, що усього варта.

Задимлене місто туманом,
І в кожного сотні проблем.
Спішать усі жити, та марно
Втрачають свій прожитий день.

Не встиг озирнутись – вже північ,
У вікнах лиш лампи горять.
Немає нам часу на роздум –
Чому наші душі не сплять.

І швидко минають години,
І швидко проходять роки,
Стривай, зупинись на хвилину!-
Ти більше не вернеш туди.

Завари собі каву з інтригою
І додай дві пелюстки розваг.
Не покриються роздуми кригою –
Ти готовий до нових звитяг.

Йдеш у пошуки істини (ніби),
Налаштовуєш світ проти всіх.
І мереживо в‘єш (як для німба) –
Все лише для химерних утіх.

Приготуй собі з підлістю кекс.
Що, не вмієш вмикати плиту?
Та не варто шукати ж бо сенс,
Навіть серця в тобі не знайду.

04.11.2010

Прикутий ланцюгами до землі,
Він з тугою взирав у сині далі
І пружив м"язи, пробував стальні
Ті пута, що злетіти не давали.

Лише думками озирав весь світ,
Лише любов"ю обнімав планету,
І серце краялось від пережитих літ,
І кров тяжіла, мов свинцем розлита.

За стільки літ нічого не зробив,
Прожив життя, а результатів - «зеро»!
Здувались вени, ніби батоги,
Та пута (щоб порвать) не було сили.

Ще раз напружся! Ще один лиш раз!
Вклади у це зусилля згусток волі,
Вклади вогонь, що в серці не погас,
Вклади страждання, й оберемок болю!

Затисни зуби, притисни язик,
Свідомість - у очікуванні злету!
Напнулись жили і завмер кадик,
Щось затріщало...Я лечу, плането!

Встань, Тарасе, подивися
На свою Вкраїну,
Із висоти на нас грішних
Поглянь у цю днину.
Подивися і скажи нам,
Що казав - не чули,
Не хотіли, не уміли,
Та й просто забули.
Твої думи - твої квіти
Ми не доглядали,
Не читали, не леліли
Та й не поливали.
На урочистях так любим
Похвалитись світу:
Он які ми освічені,
Кобзареві діти.
Декламуєм так пафосно,
Аж мороз по шкірі
І самі лиш підглядаєм
Чи всі в то-то вірять.
А в душі ( якщо душа є)
Лиш однеє - гроші.
От душа ніяк із серцем
Стрітися й не може.
І стоїть отак понині
Розрита могила,
І немає правди в хаті,
Ні волі, ні сили!



2010р.

Я від себе втікаю у сни.
Вечір губить натруджені руки.
Приголуб, пригорни, притисни,
Аж до серця, до болю розлуки.
Сни це там де є ми, а не ями.
Де надії не десь і не вже, а ще поруч і з нами.
Де не випиті краплі роси.
Там де хоч чи не хоч, де проси не проси.
А все діється з власної волі,
Бо й думки там здорові й не кволі.
В снах геть битви не схожі на битви,
Тут живеш ніби ходиш по бритві.
Я від себе втікаю у сни,
Де минуле далеко з майбутнім,
Де сьогодні завжди й не наступне.
Хоч у снах доживу до весни.

Із пекла асфальту – босонiж в чорнобильськi роси.
Пiд кожним листком – крижана материнська сльоза.
У трави, густi, як дiвочi одкинутi коси,
Забiгти на хвильку – i вже не прибiгти назад.

Вдихаю повiтря – мов руку засовують в груди,
І сходяться нiгтi в скривавленiй плотi легень.
... А птаство щедрує, а сонце – ллється зусюди,
Дзвенить i смiється останнiй наш, чорний наш день.

Сивiють поети ламаючи пальцi i строфи, –
Хоч криком глуши похоронний прошарк пiдошов.
І сходять приречено на всенароднiй Голгофi
Прилюдно згвалтованi Вiра, Надiя, Любов.
1989

Чи небо ридає, чи сльози прогіркли,
Чи Богу відомо про наші бої?
Живемо давно по нелюдяних мірках,
Уже не шукаєм щасливої зірки,
Аж стали сумні солов'їні пісні...

Чи сонце схололо, чи ми надто кволі,
Що сили не маєм недолю здолать?
Ми біль у душі витісняємо...болем,
Не маючи голосу - прагнемо соло
І втратили віру в небес благодать.

Ідем манівцями й не бачим дороги,
Бо вогник надії у серці погас.
Пора воскресити у душах нам Бога,
Знайти в собі сили здолати пороги,
Щоб небо слізьми не ридало за нас!
4.02.2011р.

Знов несу до сповіді косиці *,
І поставлю під хрестом свічу.
Щоб душа – ця білокрила птиця
У цей день погрілась досхочу.

Знов несу до сповіді… Морози…
(Сонце вгору – холод по землі).
Намагаюсь зупинити сльози,
Мов гірко-солоні кристалі.

Знов несу до сповіді… Сьогодні…
Вам не часто за життя носив.
Плаче свічка на сніги холодні,
Вітерець розносить голоси.

Знов несу до сповіді… Під дубом
Вже нові з’явилися хрести.
Біль стає клубком, аж цілим клубом,
Видихаю: Господи, прости…

Вдарив дзвін у згорбленій дзвіниці,
А сльоза згоріла, мов печаль.
На морозі квітнуть дві косиці
І дитинно схлипує свіча.

Січень - лютий 2011

* квіти (діал.)

Нащо , серце, вирушаєш
У хирляву путь, -
За ребристим небокраєм
Лиходії ждуть
Із шунтами для аорти,
Холодом для вен
І казенної роботи:
Ескулап – рентген,
Асистентка - ртуть срібляста
І добродій – цинк.
Їх зустрінеш – точно баста!
Що там нікотин.
Ти давай, зміни свій напрям,
Захвилюйся знов,
Глянь яка чудова Катря!
Що, - скипає кров?
Бачиш, - холод відступає,
Бета – промінь мре,
Потихеньку оживає
Почуття старе
І тужавіє охляле,
І пашить бліде.
У полях пружисте рало
Землероб веде.
Б'є в дошки сталеві цвяхи
Столяр молодець.
Бачиш, серце, як ти крахи
Зводиш нанівець.
Відпочинь собі до рання
По важких трудах,
І забудь про шкутильгання
І безвольний шлях.

04.02.2011.

Морозний вечір в інею іскриться,
Сосновий бір у білій пелені
Захмарився...
В імлистій далині
Вросла у сніг покинута хатина...
Немов навіки продана вітрам
Знелюдніла...
Лиш сива павутина
Наплуталась поміж віконних рам.

Руді льоди у місячному сяйві
Поблискують зажурено зі стріх
Криштальним гроном...
Суне на поріг
Приблуда-ніч у срібному хітоні,
В сонливу даль навіюючи сни.
А час...
Він мов застиг на підвіконні
В засніженій домівці до весни.

На землі мозаїка кленова,
жовтий смуток сіє падолист.
І гулкі Левада і Основа,
наче птиці в ирій подались.

Харків мій у віхолі прощальній,
трохи ще - і щезне барва з віт,
і внесе каблучку обручальну
вже зимовий - чорно-білий світ.

Жаль, твоя любов, як ця погода -
теплоти колишньої нема.
Ще крокує містом осінь горда,
а між нами - так давно зима...

Знаешь, а ведь мне твердили,
Будто, о тебе всё сказки.
Будто нет тебя в помине,
И что ждать любви напрасно.

Годы, годы всё кружили.
Днями, днями осыпали.
Мы же были всё такими,
Словно нас не разлучали.

Как-то ты мне раз приснилась.
Правда без лица в вуали.
Как-то вдруг всё изменилось
И вот я теперь в печали.

Знаешь, мне так одиноко.
Дальше быть как мне – не знаю.
Жизнь так от меня далёка.
Я так о тебе скучаю.

Знаешь, а ведь мне твердили,
Будто, о тебе всё сказки.
Будто нет тебя в помине,
И что ждать любви напрасно.


2011

Нема ні голоду, ні мору, ні війни,
На пальцях рук – небачених видовищ.
Дружини ситі, ніби чорні вдови,
Коханкам пишуть: «Після вжитку – поверни»
І йдуть з коханцями під сиві ясени
У змові.

Так, наче й зовсім не валився Вавилон,
Ушир подався, раз не вільно вгору.
На огляді новітньої Гоморри –
Аншлаг. Й ніхто не клякне соляним стовпом,
На ніч ховаючи свій внутрішній Содом
За штори.

Балансувати між майном і небуттям,
Диктує страх, причаєний за рогом.
А в пункті «Рай», куди усі дороги,
Ключами бавиться необране дитя
І ставить штампи перелітним молитвам:
«До Бога».

Не журюся.
Не плачу.
Не треба.
Все минулось.
Минувся і ти.
Не далеко мені ще
До неба.
Я боюся тебе.
Й висоти.

Не застигну.
Хіба що зненацька.
Загойдається день
Серед днів...
Стрепенеться сльозина
Юнацько.
Я піду.
І минуся.
Як гнів.

03. 02. 2011р.

Чатує вітер при долині,
Шугає він туди-сюди.
Жалкує осінь на калині,
Кетяг роси - волоть сльози...

Дошкульно стеляться тумани.
Ще й мутне небо - пліч-о-пліч.
Я знаю - все це через маму,
В якої день - це чорна ніч.

Цей дощ, напене, не дволикий,
Порошить тут і бродить там.
Та щось тривожно завелике
У відчутті дітей до мам.

Котрі отам, за горизонтом
Не сплять, у докорах сумні;
Котрі без війн, але на фронті,
Чекають діточок ввісні.

Чекають звісток з Батьківщини
Либонь в мереживах думок.
Щораз, щотрепетно, щоднини
Назад ступати серцем крок

Сльота осіння. Опліч смуток.
Отак ждемо мамів і доль.
Ще мить і цей словесний жмуток
Скраплине в душу. Мине роль.

Зостануться туман і сльози
Й пожарина в душі німій,
Рубіж чекань, де тануть грози,
Де між чужими ти не свій.

Де ждуть не осені злотави,
А чужинецьких холодів.
Там сниться матері отава,
Тут сняться дочкам матері.

І так щоразу. Доостанку.
Ущухне біль. Принишкне сум.
Там ждуть вкраїнського світанку,
Наосліп рвучи прикрість дум.

"Все буде добре! Бережіться..."
Отак промовлено щораз.
"Не зволікай!" - колише віття.
"Не забарись!" - прохає час.

Дочки й мами. І вже онуки
Зовуть "ба, ба-ба" в телефон.
Так хочеться злелечить руки,
Щоб перетнути рубікон.

А ми все ждем. "Не так погідно
У нас сьогодні. А як ви?"
"А в нас, матусю, вірогідно,
Змаліли серця від туги..."

"Із чужини верніться, мамо!
Дошкульно терпне так душа..."
"Побуду тут я ще. Зарано...
Поможу вам я" - несхотя

Притишить голос. Мовчки плачем.
І ще тяжкіше на душі.
А небо молиться. Неначе
Відчутно аж на чужині...
8-9. 11. 2010р.

В день храмового празника у моєму селі Малий Ходачків.

Осінній день.
Щось листопадно.
Притихли хмари й небеса.
Повечоріло.
Вже й принадно
Всміхається в траві роса.

Затишно серцю.
Як ніколи!
Молитва лине наче спів.
Вже й болі падають додолу.
Лиш спокій сує звідусіль.

Отак плекаю мрійно в слові
Сумління своє мовчазне.
То може слово те,
У Мові
Людською правдою війне.

Михайле сивий злотогранний,
Склонись за нас в ці теплі дні.
Прости прощений
Покаянних,
Бо ми все ж грішні і земні.

Бо зболені одним народом,
Наскрізно пройняті
Дніпром.
Михайле,
Ми - одного роду,
Зігріті під одним крилом...

Ми зрізані одним окрайцем.
І що ж таїть - покришені...
...ми владою і працею.
Однак іще НЕЗНИЩЕНІ!
29. 11. 2010р.