Твои слова в эфире,
Пронзают душу во плоти.
Твои мысли ко мне-
Соединим два берега реки.

Видео, фото, числа, слова:
Впереди, сорок седьмая верста.
Поступки мои, во благо Любви.
Я ЕСМЬ ТЫ, вместе - Драупади МЫ.

Не покупаем, не продаем мы Истины.
Верим, Дышим, Живем в Любви.
Муж-жен-ственность есть Бог, Он
В мужчине и женщине,
Это Атма, обитель души.

2008-2011г.
,.

Де перетинаються дороги,
де кипить базар, немов баняк,
дівчинка просила щастя трохи,
жменьку, дрібку. А без нього як?
Човгали підошви по асфальтах,
курява здіймалася і смог.
І базар гудів захриплим альтом.
День болів неясністю думок.
Ніби ніж, проміння надосіннє –
хоч бери і обрій лезом ріж…
Дівчинка хотіла щастя сильно
і тепла… а простягнули гріш…

То не біда, що ниті срібні
В літах залишили сліди -
Ми один одному потрібні
Сьогодні, завтра і завжди.

І не всиха в очах і серці
Те життєдайне джерело,
За котре ми в неспиннім герці
Б'ємось, аби воно жило,

Іскрилось, тішило літами
В любові, злагоді, теплі
І ми не повзали - літали
На цій осонценій землі.

Світить сонце, та вже не гріє,
стали довші осінні ночі,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Тихий сум жовтим листом сіє,
це мовчання таке пророче,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Біль у серці, та що подієш,
чи омана, чи хто наврочив,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.

Щось не так. і тому не смію
подивитись коханій в очі,
запитати, про що ти мрієш,
і дізнатись чого ти хочеш.

Лине час, та жива надія,
а душа знов і знов шепоче,
я не знаю, про що ти мрієш,
я не знаю, чого ти хочеш.
2000

Життя подешевіло. І на ринку
вже вища вартість килима. А там
сновидою снує людський талан,
не маючи ні сну, ані спочинку.
Лиш тополиний пух німих підписок
несе задуму непорозумінь,
а в пустозвонні чорних піднебінь
розмив сльоти і самоцвіту присок.
Оце і все. Лише зворот до згуби
від цих лихучих закидів та дій,
та щось шепоче в вухо,-ти радій,
іди в весну, цілуй гарячі губи,
забудь про смуток, сполохи, спочинок,
іди в весну, втопись в її росі,
віддай життя коханню і красі,
якщо не все, то хоч його відтинок.
І спалахнуть в душі рясні стожари
лише на мить,і понесе назад
суєт і дум осінній листопад
в цей світ тужний, у світ покори й кари.
1999

Караюся
поправкою суттєвою,
якій життям
завдячує
цей світ.
Сам Бог
тобі призначив
бути з Євою.
А я не Єва.
Я - твоя Ліліт.

Впереміш:
і насіяне, й навіяне.
Зі мною -
а не з кимось! -
безліч зим
щасливий
чийсь Адам...
І невтямки йому,
що тужить десь
його Ліліт
за ним.

2004(2011)

мой маленький милый брут.
ну вот ты со мной снова.
мой преданный друг. салют.
ты держишь свое слово.

нет, мы же не на войне.
ты можешь быть кем угодно.
я верю тебе вдвойне.
ты ж действуй вдвойне свободно.

хороший мой, подсекай.
я уже на крючке рыбкой.
еще раз меня предай
землей под ногами зыбкой.

2011

мне срочно нужна помощь.
а то могу задохнуться.
внеочередная полночь.
вот только бы не загнуться.

удушье слепых серых стен.
ужасно хочу проснуться
под титры немых кинолент.
вот только бы не загнуться.

померкшие звуки дождя.
еще бы раз затянуться
и выбросить из окна.
да только бы не загнуться.

2011

Спитав мене колега на роботі:
"Чи легко жить у Божому ярмі?".
Я "виписав" чимало поворотів
І далі мчу по фінішній прямій.

Задав йому зустрічне запитання:
"Без Бога як? Кажи начистоту."
"Не годен я зробити порівняння,
Не мав потреби кланятись Христу."

І мовив я про впевненість і спокій,
Христос мені - як гавань кораблю.
Мільйони нас і ми не одинокі,
Не знаю всіх, та кожного люблю.

Даремно кажеш ти:"Тебе, шановний,
Із вашою мораллю попрошУ...
ПостАрію,- покаюсь, безумовно.
Ще вільним кілька років погрішу.

Не ти один розумний на повчання,
І сам би міг побавитись винцем.
Критерій визначається бажанням,
Традиції дідівські є взірцем."

Не варто закидать на досвід предків,
Свого життя вони плели канву.
Не скажеш Богу:"То була чернетка,
Я наново життя переживу."


"Послухай, друже, істини заради
Скажу від себе кілька добрих слів:
Вино не щире, в нім нема розради,
А у жінках розпусних - й поготів.

Вважаєш, я на тому знаюсь мало?
Нажаль, спізнав доволі хибний шлях.
І шинквас, і війна, всього бувало,
Гуляв як вітер вільний у полях.

Зачувши про Христа, казав:"Не хочу!",
Поборником релігії не був.
Якщо до раю, думав, не доскОчу,
То тут хоча-б побільше нагрібу.

Розтрощив Бог мої сталеві пута:
Доволі жити в мороці густім.
Веселим і без Бога можна бути,
Щасливим і свободним - тільки з Ним."


04.11.2007

Надворі ніч — усім щось сниться,
Спокійно й затишно усім.
Однак мені чомусь не спиться,
Я непокоїлась, а втім,

Можливо кращої нагоди
Не буде у турботний час -
З душею досягнути згоди
І все обдумати ще раз.

Ця тиша, спокій, темнота
І ніжне листя шелестіння,
І місяць, зорі, самота -
Це все — Божественне творіння.

Сиджу і думаю, гадаю,
І пишу скромні я вірші.
Своє життя переглядаю,
І зазаираю в глиб душі.

Чудова ніч! І серцю мила!
Наснагу ти мені несеш
І я по-справжньому щаслива,
Коли на землю ти прийдеш.

О,Боже,як важко! О,Боже, як гірко!
Не в силах на плечах тягар цей нести.
Допоки так буде? Триватиме скільки?
За що, скажи доле, мене мучиш ти?

Так хочеться плакать сльозами гіркими
І тікати далеко від горя й біди.
Та куди я піду? Як мене полонили
Ріки відчаю, смутку, нещастя й журби.

Залишилась одна, я сама,як билина,
Та, що в полі так довго чекає росу.
І в безвиході гнеться, в безвиході гине,
Бо відчула на собі залізну косу.

І нема порятунку, бо хто допоможе?
Хто врятує дитину? Навколо — вогонь.
Я прошу і благаю, почуй мене Боже!
Подай трошки ласки зі своїх долонь!

Я так хочу жити і щастя так хочу!
Відчути кохання і сміх , і весну!
Я в молитві слова ці тихенько шепочу,
Свої мрії й надії до тебе несу.

О,Боже,я вірю — мені допоможеш,
Ти даш мені крила і силу міцну.
Розвіється смуток, що душу тривожить,
І спокій в душі я своїй віднайду!

Стоїш біля могили, тихо плачеш.
Могила ж це рідненької матусі,
Яку ти більш ніколи не побачиш.
Тут соловейко заспівав у лузі.

Згадала ти, як підросла, змужніла,
Хотіла починать нове життя.
Покинуть рідну хату захотіла,
Куди не буде більше вороття.

Матуся ж так благала: “Доню,
Не йди, не йди допоки ще жива”.
Зігріла руки ласкою долоней.
В очах нестримний біль, журба.

Єдина дитина її залишала,
Ішла в чужий далекий світ,
Нове життя почати поспішала,
Не слухавши матусин заповіт.

Пішла. Прибула у велике місто,
Знайшла притулок в пана і роботу.
Зустріла хлопця,пішла за невістку:
Життя чудове без журби й турботи...

Аж ось приходить звістка,ти читаєш:
“Матуся твоя важко захворіла
І лиш про тебе згадує, питає:
Побачити востаннє захотіла.”

Тоді згадала ти про неньку
І про село, в якім росла.
Біленьку хатоньку стареньку,
Що вже бур”яном поросла.

Ти швидко так туди помчала,
Адже картала ти себе за те,
Що про матусю лиш тепер згадала
Про добру душу,серце золоте.

Ти так її побачити хотіла
І стати на коліна, мовивши :”Пробач...”
...Однак перед тобою лиш могила,
А з твоїх уст луна один лиш плач.

душевний біль як ртуть
із стану нерідкого
у воду перейде
і до самого Бога
усіх нас поведуть
і ті хто не піде
молити будуть слово
як незбагненну суть

заплівши язики
у коси гріхомовні
стоятимуть стовпи
сумнівно-виліковні.
гігантської ріки
із присмаком ропи
виновні й невиновні
змішаються роки

і спалахнуть ліси
і всеосяжні очі
будуть стинати світ
і збудуться часи
пророчі й непророчі
натягнуті мов дріт
замліють голоси
і вже не буде ночі

і знову буде світ

йому судилось на світ з’явитись не в тому місті -
вона чекає, готує каву і груші в тісті.
підводить очі, фарбує губи і пудрить щоки.
вона минає під пил софітів, як рік за роком.

у тому місті, де він існує - її немає,
не ходять пішки, метро, майдани. нема трамваїв,
грушок у тісті, її помади, акторських студій...
герою, вибач - хай краще зовсім тебе не буде.

Судьба вигнанця.
Смерть на чужині.
Живого слова
містика й акустика.
Вдихає світ
Олесеві пісні.
Душі зітхання
видихає музика.

Журба і радість -
хто розніме їх? -
то вище хмар,
то ближче слів і значень.
І солов'ї
у строфах запашних,
немов у кронах
і сміються, й плачуть.

І любо-любо веснам
у рядках,
які сама любов
благословила.
Сумний надгробок.
Одинокий птах.
Спасибі чужині -
що прихистила.

2008(2011)

Прости за то,что я была твоей
За то,что днями думала о нас
За то, что жаль мне слезный дней
За то, что боль в моих глазах
За то,что больше нету сил
Бороться с тяжкою рукой
Которой кто-то свет закрыл
Закрыл и воздух и покой
Прости за тяжкую тоску
Которая во мне живет
Прости за то,что не могу
Смеяться днями на пролет
За то ,что больше нету сил
Бороться за твою любовь
Надеюсь ты меня простил
Кусая губы больно в кровь.

У день Святого Валентина,
У день закоханих. Я – теж!
Тобі в мільйонний раз повинен
Сказати, що люблю без меж!
Освідчуюсь тобі в коханні.
І знову, й знов, як перший раз:
Півпосмішкою, півзітханням,
Півзмістом довгих напівфраз.
В цей день усіх сердець єднання,
У день любові і признань,
У день надій і побажань,
У день великих сподівань,
Я хочу чути вуст шептання,
Твоїх освідчень половину,
Замріяних очей бажання.
В цей день святого Валентина.

- Знайди мене в наступному житті, -
притишено розгублено сказала.
Лампади вогник
аж замиготів
і глибоко затерпло.
Бракло слів.
Пішла шукати іншого причалу.
Колись її прийнявши -
відпустив...

Ви знаєте,
чому так темно стало
серед зими? -
Розтало.
Стільки злив...

Дві жінки, два світи, дві суті,
у сховищі одної плоті,
дві долі на однім розпутті...
Чи знаєш - хто ти?

Вогонь і лід, служниця й пані,
м'яка та водночас сталева,
перлина в водах океану...
Ліліт чи Єва?

З праматері сплелось в єдине
розділене щось неподільне,
що птахою до неба лине -
душа є вільна.


2011

Хай виє дощ мелодію вовчину
І блекота уварюється в чай.
Колись, можливо, я таки спочину,
Тепер мене , негодо, зустрічай!

То що для мене вихори крилаті
І білі хмари згорблених рабів?
І у душі—немов у своїй хаті:
Тепер знімаю кришки із гробів.

Історії встають сторінки сірі
І з попелу всміхається вогонь.
Колись людьми ще стануть люті звірі,
Тепер вони благають про полон.

Хай виє дощ мелодію вовчину
І блекота уварюється в чай.
Колись, можливо, я таки спочину,
Тепер мене , негодо, зустрічай!

То що для мене вихори крилаті
І білі хмари згорблених рабів?
І у душі—немов у своїй хаті:
Тепер знімаю кришки із гробів.

Історії встають сторінки сірі
І з попелу всміхається вогонь.
Колись людьми ще стануть люті звірі,
Тепер вони благають про полон.

Я стомлено спускаюсь на коліна,
Не знищуючи й крихітки сміття .
Чи можна не любити Батьківщину,
Коли вона так близько, як життя.

Не бийте вікон в голубім кварталі—
Там щойно народилася весна.
Я так не люблю вишивки-печалі,
Яку вдягнула рідна сторона.

Чи думати можливо про спочинок,
Коли вмивають небо пелюстки.
Чи можна не любити Україну,
Коли вона з тобою як думки.

Україна—це площі і мітинги,
Це душі перевірений клич.
Із історій збігалися вікінги
Переможних слов’янських облич.

Україна—у кожному «Віримо!»,
Щоб нести в наше завтра хрести.
Ми люциферу пику розшкіримо.
Ми зумієм у вічність зрости!

Сплети на згадку два вінки:
Мені і, місяцю, собі
Та на світанку по воді
Пусти. Я буду з вами подумки.

Заключна ніч бере своє.
Тіло – це храм, а не споруда.
А в нім каплиця – серце в грудях,
Що кожної секунди б*є…
Чи знаєш, що зі мною буде,
Коли востаннє задзвенить?
…
Поглянь, як стане, коли птиця
Згорне свої крила на мить.
Вже схід світанком майорить
І з сонцем граються зіниці…

02.02.11

Скувало льодом, снігом замело,
Заполонило душу холодами,
А десь під льодом полягло село
невинна жертва "мудрої програми".

Жило собі в садковій глибині,
в цвітінні квітів, в ніжнім ароматі,
та наступили раптом дні сумні,
задумавсь батько, заридала мати.

Пішла вода, погнала на горби
сто тисяч душ, лишивши кладовища,
брели з торбами скривджені раби,
бо вже нема принижених ще нижче.

Брели й молились, знищені до тла
загарбником глухим і осоружним,
а біля втопленого рідного села
собаки вили сумно і натужно.

Гудів Дніпро, запряжений в каскад
гребель крутих та водоводів дула,
а там на дні вже задихався сад
і вулиці зникали під намулом.

В своїм подвір'ї дід старий Іван
заснув довічним сном біля калини,
немов крутий бувалий капітан,
що корабель в час судний не покинув.

Зітха ріка-повинна без вини,
вже береги обнесло осокою,
літа минули, залишились сни,
та сум гіркий, оселе, за тобою.

НЕ НИЩ ГНІЗДО ЛЕЛЕЧИНЕ, ОБЛИШ,
БО НЕ ПОМІТИШ, ЯК І САМ ЗГОРИШ...

Зима. Вікно. Окраєць неба.
Твій слід у пам'яті снігів,
Моя душа, сумна без Тебе,
Немов ріка без берегів...
І крила мрій, що прагнуть лету,
Вогонь роздмуханих бажань,
І світлий сум душі поета,
Що зазирає знов за грань.
І чорний крук, що з небовисі
Кидає тінь на мої сни,
І дві душі, що обнялися
У вічнім прагненні весни.
І промінець, що розтинає
Пітьму світів у час світань,
І Ти, який ще й сам не знаєш,
Що ми віднині - ІНЬ та ЯНЬ!

Якщо тобі важко, чи просто сумуєш,
Вузькою стежиною в ліс поспішай.
Гармонію й спокій відразу відчуєш,
Так, ніби потрапив у казку, у рай.

Дерева-велетні не знати скільки літ
Красуються в високім небокраї.
А саджанці, мов юний дивоцвіт,
У зрості й силі їх наздоганяють.

Травичка в'ється під ногами,
Немов чарівний оксамит.
Біжить і полем, і ярами,
Спішить побачити весь світ.

Пеньок розлігся при дорозі,
Ось тут мурашник, ось — гриби.
Відвести погляду не в змозі?
Сядь на пеньочок, посиди,

Відчуй легенький подих вітру,
Послухай ніжний спів пташок...
Ти хочеш в цім житті радіти?
Прямуй чим швидше ти в лісок!

З ядерним вибухом вашого гніву
Шиби очей моїх видряпав пил,
В зоні відчуження впав підмурівок
Серця на спалений радості схил.

Все шкереберть - управо й уліво,
Із почуттів - груда здиблених брил,
Хвилею безуму щастя будівлю
Здуло в провалля химерні могил.

Перебуло вже і переболіло,
Серце потроху набралося сил,
Та бета-промені шкодити ділу
Вибух отой назавжди спокусив.

Ви мене перепросили ласкаво,
А радіація гне своє право.

2010

Єдність літа і зими неможлива і у вірші,
в них подібності немає ні у звичках, ні з лиця.
На землі не випадково дві дороги – ця та інша,
ця натруджує нам ноги, інша я́трить нам серця.

Он та жінка у вікні (плечі їй цілує тиша),
думку має, що в розлуці сліз не висушить і сон,
це від того, що у неї дві дороги – ця та інша,
ця прекрасна, але марна , інша має свій резон.

Хоч розбийся, хоч помри – але сенсу якнайбільше
в тім, що де б ми не блукали у своїх бажань імлі,
та попереду незмінно дві дороги – ця та інша,
і без них нам неможливо, як без неба і землі.

Ніч розмалювала зошиту поля.
У клітинку думка. Липнуть букви-тля.
Напишу – закреслю. Нащо стільки слів?
Ти минулим стати ввечері зумів.
Чорна-чорна паста. Довго-довга ніч.
Не дають заснути сто твоїх облич.

Хай зроблю йому омлет
з черепашачих яєць.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

Перцю трохи, бо сюжет
має вивчить мій мудрець.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

Ані слова! Це - секрет.
Хай гадає, що ссавець.
Щоб швидким вночі був злет
і п о в і л ь н і ш и м кінець...

2.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Гайворони знахабнілі
доклювали студень,
Студінь у кошлатім зіллі
пряні драглі студить.

Підмела пил за собою
хуга-перукарка,
Під легкою органзою
небесам не парко.

Таємнича зірка марить
місяченьком-ралом:
Як орав купчисті хмари -
підморгнув зухвало.

На деревах іній вчасно
сухозлотить віти.
Кришталево і прекрасно...
Ніде правди діти.

2010 р.

---------------------
*Студень - стара назва грудня

Ты осени ждал,
как ждут корабли реки,
когда она, их желанию вопреки,
платком ледяным укрывает покорность вод,
обещая отдаться, но не сейчас, не вот.

Ты ночи считал,
как считают зарубки на
косяке двери, за которой идёт война,
а тут, внутри, утешальщиков полон дом,
от них пахнет глиной и гаденьким холодком.

Ты знал наизусть
её прежние адреса,
нет, ты не против, конечно, ты только за!
................
ты осени ждал,
но зима, прохрипев «пора»,
письмо прислала:
«Вчера, в 4 утра…»

2010

Ми з тобою немовби два сонця окремих галактик.
Ти світиш і сяєш на заході вічності і життя.
А в мене на півночі порозліталися фантики.
І я не можу ніяк віднайти спокою і каяття.
Ти мариш у снах не моїми планетами мертвими.
Ти світиш не там, де ми могли б бути разом з тобою.
Заходжу і сходжу… спокуту вбиваючи жертвами,
І споконвіку палаю в світах, що вмирають з любов’ю.


14.12.2010

Одаруй кохання віршем,
а я допоможу.
Ощаслив його ще більше
краснослів"ям Божим.

Підніми, наче пір"їнку,
дмухни на кресало.
Додай жаги, щоб жевріння
полум"ям заграло.

Розбуди бурхливі гами
кольорів веселки,
нотними склади рядами
в серці, як в люстерку.

І тим ключиком скрипічним,
наче катеринку,
накрути на цілу вічність
мажорну пружинку.

Занури сонливу дійсність
в тьохкаючу кварту.
подаруй коханню пісню -
воно того варте!

(.спроба перекладу прозового малюнка уманської поетеси ("Вона і собака")у режим поетичного твору)

..над гаптекою
місяць згризений..
Під гаптекою
гусне ніч..
Лютий, тепло
вмотавшись
ризами,
Пхає в серце
холодний
ніж..

Замерзає
сльоза
відламана
Від розп"яття
обмерзлих
вій..
І..маленька
торкає лапою
Чиїсь двері
в юрбі
завій..


Під гаптекою..
в древнім Гумані
Де морози
зійшлись
либонь...
Де колись
родичались
з гунами..
Плаче-виє
собачий
бог...

Не одну в житті проблему маю,
Справи, часом, не ідуть до рук,
Та майбутня доля не лякає,
Бо у мене є могутній Друг.

Всі мої надії і зітхання
До Престолу линуть із душі.
Я подам Тобі своє прохання,
Ти його по-батьківськи ріши.

30.06.2007

Ковток жаги
В твоєму надвечір’ї.
Як мало слів.
А лютий, як тоді,
Розносить сніг
Шматками на подвір’я.
І тане час,
Чи цукор, у воді.

Тремтять вуста
І штори у кімнаті.
-Ну, як живеш?
Похитується бра.
Шумить шансон,
Що важко розібрати
Старий мотив.
-Мабуть, мені пора…

Коротка мить
Живого надвечір’я.
Так мало слів.
І знову, як тоді,
Вона іде –
Із дому, на подвір’я.
Іде у вічність –
Вкотре
Назавжди…
2.02.2011

Ну і нащо витріщатись?
Так... Не берци на ногах...
Що ж, пробач. Хоча... кохатись
можна і у реп'яхах.

Відшукати маєш доказ?
Їдеш нишпорить кутки...
Світ уже чека на показ -
на старі чиїсь кістки.

Щільний графік експедицій,
а на інше все - терпець...
То нехай! Але крамниці?
А порожній гаманець?

Я на знак незгоди палець
не показуватиму...
Як кохавсь неандерталець,
так і я навчусь тому.

Тільки, Дарвіне мій любий,
потім десь там у кінці
не кістки мені чи зуби
принесеш у гаманці...

2.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Хрест на могилі бридко пообписаний.
Чийсь почерк кривить вічне «Тут були…»
І очі дріботять старими лисами,
Що і цього не стане тут колись.
Могила обсипається від подиху
Надій і незалежног´ будуття.
Тобі, Тарасе, вистачило б пороху
Довести нашу хату до пуття.
Твої сини назвуть тебе «небіжчиком»,
А твій «Кобзар» «старим і нечитабельним»,
Бо козачками в нового поміщика
Служили б ,щоб потрапити на кабельне.
Вони в твоїй шукають біографії
«Чогось» і цим тебе сюди прив’язують;
Складаються безримні епітафії…
(Хоч добре—анафемить не наказують!)
Тепер на кручі ти б себе не видумав—
Хотів би заховатись за безмежністю.
І знову лізе видимо-невидимо
Чужинців на устах із незалежністю.
І не за те ти ставив ультиматуми
Самому Богу, вічність свою втративши.
Шевченку, спи, якщо спокійно спатимеш,
Бо, коли встанеш, все одно мовчатимеш.
І до кісток стежки екскурсій вибиті,
І листопад сміття вже позабулого.
Похований. Надії ж твої вириті,
Оглянуті, підписані: «Тут були ми.»

Гей, у піднебессі дружать прапори.
Я із ними—серце своє догори.
Ти, моя Вкраїно, голосистий спів,
Хто тебе образить, вдарити посмів?

Руки, руки, руки—небо підіпрем.
Рідна Україно, ти ж земний Едем.
Як прокравсь до раю той брехливий змій?!
Ми забороняєм! Геть іди! Не смій!

Горнеться у вічність диханням народ.
Нам не треба просто писаних свобод!

Україна відкрила очі – і туман у одномить зник.
Ви не знали, що також хочу, щоб із неї почався вік,
Щоб козачі росли легені, щоби воля у них жила,
Ви не знали, що, стошалені, додасте у вогонь тепла.
Ваші казки були на посміх – відродити старе не знак.
Ви лягали до Юди в постіль і робили усе не так,
А коли десь уранці встали омивать від волосся рот –
Зрозуміли, що вже проссали час для збору своїх когорт.
І заслиненим темним писком крізь вурчання голодних шлун
Ви дивились в свої колиски – з них стирчали пістоль й гарпун,
Ви втікали до «побратимів», щоб сховатись від пімсти снів,
Та вони вже здались у Римі – Рим той падав , гудів, горів.
…Сотні ангелів грали в флейти в Україні – країні мрій…
Ви питались у Бога: «Де йти?» Він казав: «Ви прийшли вже . Стій!»
І горіли Союзи й касти, і брехня поливала тлінь.
…Україна ж цвіте у щасті! Україна – навік!Амінь.

Я думав,що правда цей світ підкорила,
Життя відрубало - СИЛА.

Я вирішив-чесність дасть змогу пробитись,
Життя підказало - ХИТРІСТЬ.

Вважав,що не спинить ніщо геніальність,
Життя показало - ЗАЗДРІСТЬ.

Я думав,що куля для серця завада,
Життя проскрипіло - ЗРАДА.

Що ж творить людину,чи розум,чи гідність,
Життя шепотіло - БІДНІСТЬ.

То в чім тоді сила,в багатстві чи владі,
Життя відрубало - в ПРАВДІ.

finita la commedia

Свiтлою пам'яттю
----------------
Рими хвилюються, строфи кричать:
"Світлою пам'яттю – радість тобі!"
А посміхається сонце з меча –
янголу ясно і усно трубі.

Мідність розсипана. Тільки не я –
джунглі юрби проковтнуть втікачів.
Чуйність і вірш, як зап'ястя і цвях.
Іній клітинний. Лягає – мовчи.

Час накопичуй, повітря і жди –
хай поласує думками твій жах.
Небо під лезом – мені би туди,
де за душею злітає олжа,

світла бракує, прогалин в собі,
чим відсікати, з якого плеча...
Янголу ясно і усно трубі –
посмішка сонця втікає з меча.

Светлая память
--------------
Строчки волнуются, строфы кричат:
"Светлая память, отрада, тебе!"
Мне улыбается солнце с меча,
ангела губы прижаты к трубе.

Медные звуки бросаются врозь,
в джунглях толпы не найти беглецов.
Чувства и стих, как запястье и гвоздь.
В клеточный иней одето лицо.

Время накапливать воздух и ждать –
пусть наслаждается мыслями дрожь.
Небо под лезвием – мне бы туда,
где за душой осыпается ложь,

нечем восполнить жизни пробел,
не по чему рубануть сгоряча.
Ангела губы прижаты к трубе,
солнце сбежало улыбкой с меча.

My joyful chord
---------------
Lines of worry, stanzas’ cry,
"Rest in peace, my joyful chord!"
Angels licked their lips and piped,
rays reflected in the sword.

Brassy sounds were wind-exhaled,
jungle crowds had swallowed them.
Sense to verse as wrist to nail…
Cells are dressed in rime. I am

hoarding air and show supine
weakness in a trembled mind.
Skies beneath the blade are mine.
Over there the lies shall grind,

nothing seals the gap of life,
nothing stands behind a word.
Angels licked their lips and piped,
for the rays slid down the sword.

1/2/2011

Незаймисто згораємо нині
Й знову, – з вірою в небеса
чи насправді покарано винних,
чом вертають вони назад..?
Усміхаючись дико-влесливо,
безтілесні мерці на плац
повиходили грати весело
у кривавий без правил дартс.
Не до того ж бо Вам, всеможливці–
…вседозволеність, – не межа… –
Тільки час покладе на полицю
постулат, що занулить жах.
Не адепти ви, навіть не вчені –
Зграя чорних людововків,
що прийшли покуражитись чемно,
ледь тримаючи кулаки.
Тільки віра збирає нас купи,
тільки вірою дужі ми…
Ще клюватимуть ворони трупи,
перемішані зі слізьми…

Розбитий келих слави на столі,
Рядки розлиті творчої отрути.
Порогів долі, видно, не минути...

Не втриматись навстоячки в пітьмі,
Не обійтись, як завше, без покути.
Все вирвати із криком і забути...

А далі роздумів тривалі будуть дні
І докори сумлінь, пліснявість муки,
Тепло долонь і гострий біль розлуки...

А сяяв келих слави у руці....

Мне повезло в такой вот день родиться,
Когда с утра морозы нервно спорят,
А солнце - счастья нашего жар-птица -
Заглянет вдруг и в мой уютный дворик.

Мне повезло родиться в день январский
Со снегом в этом месяце последним,
Когда спешит пройтись походкой царской
Король-февраль - безумный лютый гений.

Мне повезло: я рождена из снега
Свободным ветром, свежим и морозным.
Я - дочь зимы, звезда седьмого неба.
Мне повезло, и, думаю, серьезно!
31.01.11г.

...І ні хмаринки над дахами.
Морозний день.
Снігів яса.
Хати високими димами
хапаються за небеса.
Немовби прагнуть одірвати
закляклі стіни
від землі.
Хатам не хочеться вростати
в щоденні клопоти й жалі.
І сняться їм:
світлиця біла
і крила рушників...
Ачей,
давно би птицями злетіли,
та як покинути
людей?

02.2009(2011)

мозаїка віку –
освітлені віка
мурашника сірих облич.
і вулиці-ріки
поглухли до крику –
не зійдуться, скільки не клич.

в загрублих долонях –
колиска для доні.
і срібний павук сивини
легенько похухав
на пасмо над вухом,
коли обривалися сни.

сусіду не спиться –
згорьована птиця
до клітки ніяк не летить.
за гетто картонним
здичавілим сонмом
товчуться по пеклу чорти.