Ранкова зоря
Над майданом встала,
Гомін замовк на мить.
У діда Івана сльоза покотилась
І горе у серці щемить.


Радість перелилася з білю,
Що побратимів рядом немає
радіє з сльозою в очах
Державну країну стрічає.

В задумі стояв на майдані
задумливо в минуле проник
побратимів кагибісти побили
сотник в сибірські тюрмі зник.


Минула страшенна навала ,
що гнала людей у Сибір.
година свободи настала-
в агонії гени недобитий звір!

В борні він бачив багато:
Були там і дружби і зради.
Ночами питає, як сталось,
Що чужинці пробрались до влади?

Невже за таку Україну
Хлопців у бій водив,
Невже за таку Україну
У Сибірі дерева валив!

В ситі вікна чужого світу
Зазирають птахи зими.
І в очах їх минуле літо
Вже давно загубили ми.

Де ти, друже мій? Чуєш? Знову
В лоні вічності спить зима.
Хто співає їй колискову
Там, де нас вже давно нема?

Хто ж птахам розповість про літо
Коли прийдуть часи весни?
Щоб вони рознесли по світу
Неземні кольорові сни.

Хто, скажи, як не ми зуміє
Відвернути нас од гріхів?
Хто посеред зими зігріє
Зголоднілі серця птахів?

Де ти, друже мій? Зірка рання
Впала пилом з моїх долонь…
І збирають птахи останні
Крихти пам*яті з підвіконь.

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

Я сьогодні спав на животі…
Обіймав скуйовджену подушку
І мені не снилася ні ти,
Ні стосунків наших біла смужка.
Я дитинно був на висоті
Тих часів, коли все чисто й просто…
Пробудився. Оглянувся. Чом?
Чом моя любов тобою постить?
Чом далеко усмішка твоя,
А моя розбилася на друзки?
Хату наших трепетних бажань
Обминають непідкупні бузьки.
Обминають, та не обминуть!
Наша доля – фіра перевізна.
Будемо селитися лиш там,
Де у вікна видно їхні гнізда.
Будемо селитися і знов
Понад ранок вісточки чекати.
Бузьки люблять гумор і летять
Часто до готельної кімнати…


2011

Кинь у мене першим камінь –
Не тобі стріляти в спину.
Стану я суцільним шрамом,
Стану гілкою тернини.

І коли забудеш місяць,
Під яким давали клятву,
Я терниною ввіп’юся,
Серце розірву на шмаття,

Кров’ю бризну ув обличчя,
Склом розсиплюсь під ногами…
Я тобі являлась тричі?
Кинь у мене перший камінь!

2009

У сірих буднях згорбленого міста
І поза призмою людських турбот,
"Між Тут і Там" - нахабно й урочисто -
Любов і зрада - вічний Камелот.

Звичайна тема - чоловік і жінка;
Четвертий вимір - ніби новизна...
У шиз кохання переходить стрімко -
Все ревнощів з"їдає сторона.

Мораль така: ми мусимо прощати,
Хоч любимо, хоч важко, хоч болить...
Життя - гравець занадто вже завзятий -
Він фальшу не прощає ні на мить.

Не стане перед нами на коліна,
Свій хід слабким воно не передасть...

Чумою пытали,
кострами, кольями,
примеряли веночек аленький,
а она терпела,
хоть было больно,
утешала себя:
«маленькие...»;

мерялись ростом,
носами, породами,
«не родная,– кричали,–
мачеха!»,
а она вздыхала горами-водами,
и, грустя,
загибала пальчики;

покидали её
шампанского пробкой,
проклинали её и хаяли,
а она улыбалась
смиренно-робко
и рожала сыночков,
каинов.

2010

***

Побільшало неба на звук,

Наблизилось сонце на милю.

Чийогось тепла відчув хвилю.

У трепетнім дотику губ.



***

Подихом вітру до тебе прийду я,

Ласкою співу пташини зігрію,

Смутком далекого світла овію,

Теплою хвилею ніжності вкрию.



***

Листком осіннім висотіє,

Самотній обрій в далині.

І без окриленої мрії

Туди, не вибратись мені.


січень 2011

Синичка у вікна постукала зранку,
Щось хоче сказати мені на світанку.
- Принесла ти звістку, яку повідом, -
Чи добру, чи злу за туманним вікном?
В саду ще морозно і іній звисає, -
То, може, Весна вже до нас завітає
Й розтопить сніги, заквітчає поля,
І листом ясним забуяє гілля?
- Скажи, ж бо, синичка, - то так, а чи ні,
Чи пісню свою ти даруєш Весні?
Чи, може, лихую принесла ти вість,
Що прийде у дім злеє горенько-гість?
Йому ти, синичко, пісні не співай!
Хай краще піде десь в зморожений гай,
Хай вітри знесуть його в сніжні поля,
Хай там заблукає, піде звідсіля.
Синичка у вікна постукала зранку,
Хотіла сказати про щось на світанку...

Велетенський всесвіту дзиґар
Запустив одного разу Бог
І сховався у чудний чертог
За фіранки синяви і хмар.

Двигає спіраль Волосожар
В напрямі незвіданих епох, -
Велетенський всесвіту дзиґар
Запустив одного разу Бог.

Дивиться у небеса звіздар
По тисячоліттях багатьох:
- Мав би десь там бути епілог.

Та не умаляє життя дар
Велетенський всесвіту дзиґар.

25.01.11.

Хто вірить в буденне ніколи не стане щасливим,
у вічності радість, а весь песимізм в голові.
Закоханим важче, їх світ був і буде чутливим,
заради кохання готовий на муки нові.

Хто вірить у чудо вразливим ніколи не стане,
філософу - правду, романтику ж мрію давай!
Закоханим краще, бо щирість зализує рани…
Хіба ж не для цього всім смертним придумали рай?

Хто вірить в покуту, той – слабший? О ні! Він – блаженний…
Бо знати – це сила, а впевненість спокій дає
Закохані, - нащо, ви губите час свій мізерний:
на ревність, образи, на поділ «твоє чи моє»?

Хто вірить у святість до того всміхаються люди,
поразка не в смерті, страшніше піти в забуття.
Закохані, дужче серцями єднайтесь усюди,
забудьте про гордість, в коханні немає «два я»

Брешіть під софітів сяєво,
А ми вже на нуль помножимо,
Коли ви кажете:"Знаємо!"
Або присягаєтесь:"Зможемо!"

Це - ми вас у крісла садимо
І недругів ваших чубимо.
...У вухах чується:"Зрадимо!"
І ще цинічніше:"Купимо!"

Є злагода між зухвалими:
"Вчорашню брехню закріпимо,
У Раді позубоскалимо,
А ввечері чарку вип'ємо."

Кажіть нам, навчайте розуму,
Дуріть українця м́алого.
Ми знаємо - ваші роздуми,
Навіяні від лукавого.

14.09.2007

Пародія

Не блукай по кімнаті – іди вже сюди,
Без мобільника тільки – на стіл поклади,
Бо невчасно, як вчора, задзвонить хтось знов –
Стреси тільки одні з телефонних розмов.

Та присунься, не бійсь! Тепло й солодко так…
Знаєш, любий, який в мене знак Зодіак?
Я липнева, я – Рак, я тобі не чужа?
Ну, сміливішим будь – це іще не межа!

Боягузику мій! Називається – Лев!
Ти у шоці – не мав ще таких королев?
Ну, зі мною немало надивишся… див…
А хвалився, що пристрасть на вісім ділив!

Знак відсутності – мінус! Як дивно… Відтак
Зробим, любий, інтим, під “музон”, на твій смак…
“До” – поставим романс, а “опісля” вже – блюз…
О! Лишаюсь з тобою! Знак присутності! Плюс!


25.01.2011

Де ти?
Дівчатко синьооке,
в короткім платтячку,
в сандаликах легеньких,
задирливе і пустотливе
стрибало, тішилось маленьке,
здіймались бантики вітрами –
дві кіски – крильця за плечима.

Де ти?
Дівчатко чорнокосе,
що не боялось вовка, ані лиса,
само блукало Вергаями і
бігло навперейми хмарам,
голесеньке купалося в ставочку
і спрагло пило воду з
польових криничок,
шукало зайця під кущами,
сушило зіллячко для мами.

Де дівчинка,
що запашними вечорами
сідала на колінах діда,
довірливо голівку клала
на дужу руку й завмирала,
з розкритими устами,
а веселенька довга казка
про Івана,
що спритно так дурив
смішного недоріку-пана
лилась епічною рікою.

Часами там собі дрімала
і вкладена у тепле ліжко
бабуні тихих колискових
ще довго-довго
слухала на вушко.

Вставало вдосвіта дівчатко,
будилось, як на личку сонце
веснянки малювало
крізь голубінь віконця,
притьопцем бігло у стаєнку,
бо там доїлась Ласька
і тепле молоко лилося
в улюблене горнятко,
а потім – бігло досипати.

Гніздились ластівки під стріхою
і рум’яніли щічки втіхою,
солодко Мурко муркотів
під липою біля воріт,
дівча дивилось на дорогу,
відкриту у широкий світ.
роїлись дні – повні чудес,
фантазії сміялись до небес,
як все це у мені близенько
і як все, як все далеченько.

Я вдячна долі за дитинство,
за синій ліс, за віру в казку
і за вкраїнську пісню,
за щиру ласку діда й баби,
за тиху їх любов
таку розкішну і багату.
І скільки треба перейти
нам того болю,
щоб зрозуміти вартість щастя,
ту безмежну волю,
що на зорі життя
нам щедро дарувала доля.
2006

*Вергаї – назва лісів у Перемишлянському р-ні.

Той вечір листом шарудів,
У шибку стукав гілкою.
Як птах розвеснених садів
Гукав-дражнив сопілкою.
Розлився сутінком густим,
Утішив прохолодою
І горді крила опустив
Перед твоєю вродою.

Як грім вбиває тишу серед ночі,
Як хвиля в морі скелю розмива,
Так серце мучать твої очі
І ранять боляче слова...

Поглянь у власні очі,
Ти жахнешся своїх бажань!
Любов до себе - злочин?!
Поглянь у очі, поглянь.

Хвилює Нарцис Едіпа,
Вже два в одному зійшлись!
Не можна любити сліпо?!
Дивись у очі, дивись.

Зробити висновок треба,
Ти совість свою відмий!
Поглянь востаннє на себе!
Закрий вже очі, закрий!

Обійми мене крильми за плечі,
Поцілунком забери мою печаль,
Бо душа чомусь бажає втечі,
У полон свій манить невідома даль.

Обпікає тіло втомлене повітря,
Закриває вії потаємний страх.
Підійшло до серця наболіле вістря,
Застигає осінь на сухих губах.

Обійми мене крильми за плечі
І віддам я небу всю свою журбу.
Я віддамся світу і довірюсь втечі
І тебе з собою, мила, заберу!

На задньому сидінні мерседеса
Везуть тебе на політичний бал.
Заплетена косичкою принцеса -
Ненавчений мільйонів ідеал.

Крізь темні вікна видно межі
Граничних тем нещасного буття.
Червоно-білі кольорові вежі -
Два символи ілюзії життя.

Іди, танцюй у дорогих каміннях.
Ми зачекаємо в молитві і терпіннях.

Молитви гіркі, наче плач скрипаля
Ріжуть надгробне байдуже рядно.
Серце тремтить, ніби сонне маля,
Ніби маму свою загубило воно.

Мармурова плита поховає навіки
Тіло, в якому горіло життя.
Від смерті, на жаль, не придумані ліки.
З того світу таки вже нема вороття.

Чорний крук на обсохлій сірій тополі
Прокричав поховальні останні слова.
"Чом ви, тату, не мали іншої долі?
Чому ваша доля в життя не втекла?"...

Зігрій мене в зимовий день холодний,
Зігрій мене, прошу тебе, зігрій.
Навколо люди, а я такий самотній.
Без тебе, мила, гине твій Сергій!

Прийди і подаруй свій поцілунок -
Розтане крига із замерзлих вій.
Тепло твоє - найкращий подарунок.
Без тебе, мила, гине твій Сергій!

Скажи мені на вушко ніжно-ніжно,
"Коханий мій! Єдиний мій!"
Розквітне літо, буде воно вічним.
Без тебе, мила, гине твій Сергій!

Боєць-гладіатор Нового часу
Стоїть на арені політичних змагань.
Він вийшов з народу,
З робочого класу.
Приніс він для ідола дань.

Він вдома залишив родину,
Прийшов із мечем на майдан.
Він хоче боротись,
Убити країну,
Повіривши сліпо в обман.

В холодному місті хочеться тепла,
На білому простирадлі гарячого тіла.
Питання не в тому "Чи ти б змогла?"
Питання в тому "Чи ти б захотіла?".

Модерн гвалтує Традицію,
А чаша пробачень порожня.
Життя - то лише репетиція,
Людина - простий подорожній.

Історія в тому не винна,
Що котиться в прірву життя.
Традиція - вірна Дружина.
Модерн - вередливе дитя.

Укрились інієм дерева,
Затихло місто, наче спить.
У санях Сніжна Королева
Кудись поспішливо летить.

Холодний погляд , сірі очі,
Збілілі щоки і вуста.
Без почуттів її щоночі
До себе кличе Пустота.

Замерзло серце, тихо спить.
Відсутній біль, відсутній жаль.
Воно не плаче й не горить,
Перетворилось на кришталь.

Нема нікого в Королеви,
Завжди одна, вона сама.
У володіннях кришталевих
Нема тепла, лише зима.

В полях куріють старі мрії,
Жевріють там живі надії,
Димами оповитий років лет
Життя відчислює моменти.
Замшілі липи кличуть далі в небо,
Залишивши примари на стежинах,
Де не відбулось ані падінь, ні злетів,
Де досі гаснуть світляки
Над прірвою ...

Загуляла..Зима..в кочії..
Сиве колесо.. котить горбами..
В білі хутра з небесної брами
Сиплють яшму коханці її..

В щире срібло гаї одяглись
І назустріч біжать та радіють..
Пан Ярило в кожусі рудіє -
Проміньцями-лукавцями сіє-
Сам із Нею кохався колись..

Зайнялись... запалали сніги..
Білі коні... у полум"ї білім..
На ясних гринджолятах вкотили
Веселкові колеса-круги
До зіниць захмелілого Дня.

Моє серце... моє Серденя
Ухопило санчата й.. побігло...
Доганя...доганя? доганя.!

Як повз останні відблиски зорі,
Повз сум і радість, небеса й безодню,
Летить життя…
У скронях ліхтарів
Цвяхами долі вклинене сьогодні…

Зоріють квіти і квітує зір,
Коли невтом'ям
світиться натхнення.
Довірся серцю і собі повір.
Досхідна зірка сходить...

Переддення.

Підійдем непомітно
до ліній нейтральної зони,
То межа, то вже край,
але хто з нас побачить свій край?
Ми живем стрімголов,
без вагання, жалю і законів,
Тільки тут, на межі,
підожди -
не стріляй,
не стріляй…
Тут дощі обіймають
притихле обпалене жито,
І без слова падуть
обімлілі в високу траву.
Я ніколи не вміла
як ти - божевільно любити,
Я померла з дощем,
але тут –
я живу,
я живу…
Нас гортатиме час
сторінками відкритої книги,
І сивітиме вечір,
відчувши, як важить вина,
Я зостануся тут, на нейтральній,
де папороть стигне
І проходить крізь душі
до нас –
тишина,
тишина…

Привіт, Вітьок, привіт, вояче!
Де наші роки золоті?
Давно не бачились, неначе,
А ще як місяць молоді...

...І я-ж по шію у роботі,
То краще ти до нас, чи як?...
..........
...А як було тоді, в піхоті?
Найближчій друг - то твій земляк...

В такому вигляді віднині
(Коротка зустріч, стислий текст)
У електроннім павутинні
Жорсткий проходить дружба тест.

Ще наші схрестяться дороги,
Бо нам так хороше разом.
...Ну все, "зачатились" ми трохи,
Вже пізно, вимикаю "комп".

03.10.2007

Вона мене, здається, не впізнала,
Коли стояла в черзі поблизу.
Та в присмерку горластого вокзалу
Помітив я в очах її сльозу.
А, може, просто то мені здалося,
В потоках заздрості до пишності її,
Що почала наповнювати осінь
Слізьми надій весняні ручаї.
Вона мене, напевно, упізнала,
Якщо убік свій погляд відвела, -
Бо в прохололій напівтемній залі
Побільшало і світла, і тепла.

Уздовж кордонів
золотих країн,
блискучих царств,
небачених імперій
байдуже йду –
шукаючи лиш двері
в один-єдиний твій
прекрасний дім.
Знайшовши шлях
до тебе на поріг,
я, втім, межу незриму
не порушу.
Твою нічим
не потурбую душу.
Вважай мене
примарою. Як сніг,
торкнусь легенько
теплих вуст твоїх,
розтану, розтечусь
тобі під ноги
струмком весни,
розмию всі дороги,
щоб загубити
знайдений вже шлях
до тебе,
так намріяної в снах,
у лабіринтах меж,
кордонів, стін,
у колі перевтілень,
видозмін...

Ти народжена для спокуси.
Хто побачить – одразу хоче:
Стан тонкий, ідеальні ноги
І безмежно звабливі очі.

І волосся!.. – Царівна в казці:
Голова на точеній шиї,
Груди хвилями – це четвертий
Вал приманки. Аж серце ниє.

У принадах твоїх згорає,
Помирає у клешнях краба
Половина, що зветься сильна.
Ох і жінка – суцільна ваба.

Вся у пахощах сили збуджень –
Орхідейний ковток ванілі.
За тобою йдуть не голодні,
А без ніжності зголоднілі.

Губи – бантиком, мед – цілунком
І метеликами - повіки…
Спокуси мене не для ночі,
Спокуси мене, щоб навіки.


2011

Відстань холодного погляду –
Іншим, коханий, іншим.
Радію тобі безоглядно,
Наче немає більше
Імені теплого жодного.

Серце без тебе – скелею,
Тьма лине в душу-келію.

Ти мені не казала про зорі,
що кружлятимуть хмільно довкола.
І про ніч - всеосяжну, як море,
не згадала, моя ясночола.

Попередити, певно, забула,
що як трунок - твої поцілунки.
Ти у себе мене загорнула,
у кохання свого візерунки.

Тільки ти не кажи, що не знала
про очей своїх чари казкові.
Як нам ночі цієї замало,
щоб напитися з чаші любові!...

Ти не стала мені говорити,
що з проміннячком теплим уранці
знов і знов схочу я повторити
нашу музику сплетених пальців...

І
Ти забереш мене? Я буду… лялькою…
З очей застуджених – крижинки-мріями…
Я можу жити і порцеляново,
Якщо розлуки тобі навіюю…

Із штучних ніжностей - волосся сплетено…
Блакиті крапелька – застигла намертво…
Я згодна небо своє вельветове
Загородити глухими брамами…

Перетворити себе на марево
Незримо-видиме. Диванно-шафове…
Я можу поряд стояти з парою
Кумедних поні або з жирафами…

Мені не тісно. А дуже широко...
Я бути тихою себе примушую,
Як пил самотньо блука квартирою
(лише частково із мене струшений)…

Я вже розтанула, як свічку ставила
На простирадлі своїм розправленім…
Це ніжність боса тремтить між травами…
Мені вже байдуже, де сонце плавлене…

Снігами степлена, дощем відчужена…
Я буду просто радіти (стишено)…
Як ти - щасливий від свят замружених -
Укриєш знов мене рясною тишею…

ІІ
Від тиші рясної – чуттєві дерева поснуть.
Вони вже не вільні. Їх знову забрала зима…
Хтось ніжно й тривожно шепоче: «Назавжди забудь!
Про те, що не знаєш напевно й не хочеш сама…

Торкнися кори – притулися щокою до снів…
Відчуй, наче вперше, нестримність коріння (в землі)…
Ти вже не одна, то лиш січень останнім згорів
У вранішньо-тихій й ворожо-самотній імлі…

До теплих плечей. До сторонніх серпанків. На крок…
Стань ближче й рідніше. Зігрійся промінням дерев!»
...Я чую. Я знаю. У нього багато ляльок…
Сама не піду. Та і він мене не забере…
2011 рік

А сніг і дощ упереміш
Гвалтують плац, шокують місто.
Ховаймось попід, понад, між!..
Та скрізь незатишно, безлисто.

І на яку, скажи, біду
Блукати спогадами пішки?
Я, мабуть, з розуму зійду
(Або зіскочу, як з підніжки).

Такий із тебе кавалір
Чи з мене - дама нікудишня:
Слова, заношені до дір,
Слова, залатані колишнім.

Ми повернулися до них,
Бо нічим вже ні крить, ні критись.
І дощ пройшов, і вітер стих.
І в очі боляче дивитись.

Старі фасади, клени, ти, -
Цього хотіла я позбутись.
О, Боже, дай мені піти.
І сили дай не озирнутись...

2004

Байдужість найстрашніша у коханні,
А від любові до ненависті лиш крок.
Ми все життя живемо в сподіванні,
Але не можемо сягнути до зірок.

Шукаємо любов, та сієм недовіру.
У ревнощах згоряють наші дні.
Голубить дощ вічноосінню шкіру
І долю нашу на блідому полотні.

Життя летить, його не наздогнати.
Час поспішає, може, в Рай на Коровай.
Я мріяв мріями щасливими кохати,
Ти ж не дозволила. Кохана, "Прощавай"!

Як важко бути сильним до кінця,
Коли сумні збуваються пророцтва,
Коли слабких виводять, як коросту,
А син жевріє іменем отця.

Шмагає серце, лихоманить дух -
Ведуть його, як вносять плащаницю.
Дивіться - він пропащий вже - дивіться,
За ним бреде збіговисько недуг...

Хай поки йде, сльозами моросить.
Якщо він - син, це батькові в догоду.
Там блудниці свячену мають воду -
Хай подадуть. І в спразі розіпніть.

І по розп"ятті - викорчуйте хрест,
Хай буде суд і хай вам буде легко.
Та Боже збав, аби такий же клекіт
Над вашим домом линув до небес.

Півдуші, півземлі, півнеба
Ти лишила на згадку мені.
Все напів, я напів, я без тебе
Доживаю життя в напівсні.

Я змирився, лишився, втомився
Катуватись питанням "Чому?".
Може, в небі Хтось помилився:
Спершу дав, потім взяв, а я мав лиш одну.

Цілий світ, цілий день, цілу ніч
Я кохав, я не знав, лиш хотів
Запалити для тебе тисячі свіч,
Та не можу, бо серце тепер вже напів.

Білі слонові зуби самотності
Ввійшли непомітно в аорту життя.
Холодним ножем за волею гордості
Зарізали душу, та душа ж то моя.

Воля небес – похід до любові,
Крізь сльози і біль і тривоги душі.
Допий вже ти чашу коханої крові
Не можу терпіти холодні ножі.

Пройде гордовито і стрімко
Цариця нещастя і болю – зима!
Хтось запитає: «А де твій Сергійко?»
Ти усміхнешся і скажеш «Нема!».

Ми у позиції твердої опозиції.
В нас є чіткі конкретні пропозиції.
Не як в період інквізиції,
А в світлі української традиції.

Ми не допустим революції,
Свавільних змін у Конституції.
Товсті вареники корупції
Піддались політичній проституції.

Пройшов момент для нас як нації.
Настав вже час для реформації.
Підступні будуть махінації,
Та ми є Фронт Нової Генерації.

В.К...
Дивлюся крізь проталене віконце

На двір із – під приплющених повік.

Чомусь сніги виблискують на сонці,

Здається, яскравіше з року в рік.

Чи більше світла, чи стомились очі,

Чи, може, просто сніг тоді горить,

Коли віщую сам собі пророче,

Що скоро вже життя порветься нить?

Я з кожним роком все чіткіше бачу

Між блідістю й яскравістю межу, -

Сніги померкли вдалині неначе

І прямо ріжуть очі поблизу.

Кров закипає під шкірою.
Біль уполонює душу!
Байдужістю сірою, повною мірою
Я вірю востаннє.
Я вірити мушу.

Мрії без цілі холодні.
Оплески змінюють тишу!
Ззовні всі модні, а душі голодні,
А правда проста,
Що хочу, те й пишу.

Щоденність петлю на шиї стискає.
Ще мить і дзеркало схилять до губ,
А Пані з косою часу не гає,
Чекає, щоб здався і швидко на суд.

Буває болить, бува без уваги
Лишається біль на пустому столі.
Втомлені пальці - стражі відваги
Воюють заради життя в боротьбі.

Залишилась сповідь у просторі неба.
Молитву дочитує подих важкий.
Залишся! Для кого? Для тебе? Для себе!
Сізіфе, здаюсь я занадто слабкий!

Казка-сон на порозі. Тсиии...
Спи, моє янголя. Бай-бай...
Цілу ніч на щоці неси
поцілунок, любов тримай.
На подушці - хмарки у ряд,
у ногах - муркотило-кіт.
Сон чарівний покаже сад,
крила дасть і візьме в політ.
Спи, мій янголе, баю-бай...
Казка-сон на порозі. То ж
очі, золотко, закривай.
Котик поруч... і я також...

речовина наркотична.
я посміхаюсь незвично.
мої запалені очі
блищать сльозами в куточках.
речовина гірша яду.
як "поцелуи в награду".
як влучив в центр мішені.
ми були наче скажені.
речовина розпалила.
сьогодні я твоя мила.
і більш нічого не треба.
і навіть зірки із неба.

2010 (или 2009.. не помню)

Розгалуження особистості
У заплутаних мережах.
Так далеко слова від дійсності.
А учинки – лише в словах.

Розгалуження у дієвості.
У дволикості увесь сенс.
Лицемірство за руки з хтивістю.
Букви з буквами – увесь секс.

___________________________

Непокірність на противагу
Відгомону тюремних ґрат.
До Феміди залазь на ваги
Там побачимо – що ти варт!

24.01.2011

Чудовий запах кави,
з домішкою посмішки дівчини.
Прозоре відчуття гіркоти,
тонке,мов пар гарячого молока.
Поруч мандруєш ти,
безмежним світом еспресо.
А я в долині марочіно,
де біла ніч,какао- кавова бамбіно.
Замов еспресо:порину у світ твій.
Чудесний напій...

Я дивлюся в безодню небачену,
Мов на себе, таку недовершену:
Ще не прожита, ще не навчена,
Мов дитина у класі першому.

Серце бачить лише оченятами,
Що вбирають буденний пил,
Який мовою ультиматумів
Покриває життєвий схил.

І пошарово закарбується
У свідомості вічне клеймо:
Щастя важко знайти, але губиться
Воно легко, як в полі зерно.


23.01.2011 р.