Складав терпляче до її колін
слова
обрáзи
молитви
стезю
котів
вона намотувала
собі на пальці
дощі та нерви
звісно він любив її
(а чи хотів?)
ту дівчинку
ту крапельку
ту гілочку
ту вишеньку

стерву

Ми - команда космічної подорожі...
Припорошені зоряной пильцею,
кружляємо танцючи у вихорах
та водоворотах бескінечності.
Радість-Життя, Життя-Радість,
Вічної Любові медове Щастя!
Ми зупинилися на мить,
Щоб познайомитись, коханням поділитись.
Сьогодня, дорогоцінні миті Радості-
Короткий єпізод вічності.

2011р.

І падав сніг, і гілля ворушилось,
Земля біліла за вікном.
У когось щастя народилось,
А хтось вбивав свій біль вином.

І падав сніг, і гасли в небі зорі,
Злітали вниз – за горизонт.
Чиясь ріка впадала в море,
Чиїсь війська пішли на фронт.

І падав сніг, і сумно стало
На мить, секунду, на момент,
Бо десь у світі покохали,
А хтось ховав свій пістолет.

Застигли в сні віконні рами.
Чиєсь авто летіло в ніч.
Не падав сніг лише між нами.
На землю – тихо падав сніг…

26/02/2011
00.05

Нині білою фатою,
Зима землю вкрила,
Ясне небо золотиться,
З хати іде мила.

Не до шлюбу зібралася-
Несуть домовину,
Ллються сльози материнські
В нещасну годину.

-Ой на кого ж покидаєш,
Донечко єдина ? -
Залишилася старенька,
Немов сиротина.

Дзвони дзвонять прощальнії,
«Отче наш» співають,
І дванадцять евангелій
В останнє читають.

Ой, лелеко, лелеченько,
Куди відлітаєш?
Недоспівані легенди,
На кого лишаєш?

-Я іду в кращі світи,
Де немає болю,
Розірвались тяжкі пута
Й я відчула волю.

Повним місяцем зійду,
Зіркою засяю,
Ту любов, в якій жила,
На землі лишаю-.

Ще повернуться лелеки
В Буковинські доли,
Моя пісня- «євшан зілля»
Не згине ніколи.

Зажурилася зима:
- В мене снігу вже нема.
Роздала я всім сніжинки,
Замела усі стежинки.
Річки в кригу одягнула,
Мости вкрити не забула.
Притрусила ліс і поле –
Біле й чисте все довкола.
А весна - не забарилась,
вранці сонячно з’явилась!

Жебонять струмки веселі,
Чепуряться міста й села.
З вирію спішать птахи,
обганяють літаки.
У весни – усе весняне.
В пелюсткові шати вбране.
Щез мороз. Тепліє вітер.
Весна всім дарує квіти.

25/02/2011

Я не мовчу. Так довго не мовчать…
А десь самотньо помирає груша…
Це вже було – приречення розп’ять…
Так буде знов - очікування зрушень…

Так вже боліло. Плутався бур’ян…
Губилась пам'ять у розпусних зливах…
…А десь чебрець вплітається в туман
Заради того, хто уже щасливий…

Хто відчуває паморозь грози
В останній краплі висохлих пробачень…
...Десь знов лунають рідні голоси
Тих, хто мене ніколи не побачить...

Тривожна радість – плетивом дощу
Зазеленіє, розпаливши губи…
…А степ не спить. І я вже не мовчу
Заради того, хто мене не любить...
2011 рік

А дні ростуть з помилкою у серці,
І чорний птах над білими грудьми
Літа. Немов мерці чи, може, мерці
(Та хто нас знає, хто сьогодні ми).
А серце шепче другу-побратиму.
"Ми лиш удвох: лиш я тепер і ти".
Я до всіх бід поламаних ітиму
Сто днів, сто літ; куди, скажіть, іти?

В душі моїй ти розпалив багаття.
І гнів, і біль - спалили все до тла.
Мені здалось, що то було прокляття,
Відьмацька змова біля чорного котла.

Чому все щастя ринуло рікою?
Ми ж не помчалися за ним у бистрі води.
Стосунки ж натягнулися струною,
І стали невідомої природи.

Як дім із карт, так наш надійний дах,
Що ми так довго будували із тобою,
Миттєво зруйнувався на очах,
Під вибухом гранати бойової.

І соромно мені тепер за час,
Коли любов топтали ми як листя
І почуття всі змили в унітаз,
А слову «вибач» не знайшли ми місця.

Як мати молода вслухається у сон дитини,
Отак досвітня тиша оберігає сон Єрусалиму.
Ще зорі й місяць милуються ним із високості,
Іще роса цнотливо пестить віти сосон,
Ще птаство зогріває голопузиків у гніздах.
Іще на вулиці, як кажуть, не завізно...
Ні мовою, ні сміхом неурочним
Не руш цю тишу непорочну.
Оцей набуток ночі Божий
Зробить твій день завжди погожим.

І забракне сили вдарити в плече
(Я клялась любити своїх ворогів).
Знов вогонь цілую. Знаєш, не пече,
Ти ж мене ножами гострими зустрів.
І слова гарячі ниють, мов смола,
Я тебе хотіла залишить без крил.
Задрімало літо в холодку тепла.
І лиш ніч сміється в сотні жовтих рил.
Та давно та повінь впала на чоло.
Кришталеві рани плачуть; ніби кров,
Заливає серце те, що вже пройшло.
Я б тебе любила. Не дає... любов.

Два кроки, два стуки, дві миті.
Зачинені двері. Пітьма.
І знову одна в цьому світі.
І знову мене вже нема.
Хай трубка захрипне від крику
Мене не розбудить вона.
Намріяла'м щастя велике
І знов допоможе весна.
Ще мить. Тихий стукіт у двері
І ніжності ціла ріка.
Чита' на зім'ятім папері:
"Я тут. Та мене не шукай".
***

Спіноза

Перестаньте называть нелепые заблуждения таинствами
и не смешивайте столь постыдно того,что нам неизвестно
или еще не открыто, с тем, нелепость чего может быть доказана,-
каковы приводящие в трепет таинства Вашей церкви, которые
Вы тем более считаете превосходящими человеческое понимание,
чем более они противоречат правильному разуму
Бенедикт Спиноза – Альберту Бургу,
декабрь 1675 г., Гаага

Смалив тютюн і кашлем захлинавсь,
І глузував над тим, у що і сам ще донедавна вірив
І тішив весь кагал, що й з-поміж них зродивсь такий,
Що через кілька літ зрівняється із наймудрішими рабинами.
Та не Барух, а Бенедикт сьогодні він.
І, як зітре од шліфування лінз пороховиння,
Шука й знаходить нісенітниці в Торі:
Що вигадка синайське одкровення,
І що скрижалів у Мойсея не було,
Що чудеса то просто вигадка пророків –
Божевільних чи й несусвітніх дурнів...
Що бог – не створена ніким сама природа..
І той народ, що дав йому життя,-
Ніякий не обранець бога, а такий, як всі
(Щоправда, за гординю розпорошений по світу).
Словом, зводить нанівець усе,
На чім гебрайський люд тримався споконвіку.
Не оминув і гоїв Бенедикт, серед яких тепер він,
Вигнаний з юдейської спільноти, жив.
Пресвітери, і пастори, й ксьондзи, як і рабини,-
Змайстровані всі на один копил,
Щоб збаламучувать незрілі душі пастви,
Розсіювать дурман і правду заволочувать байками ...
...Він кашляв і смалив тютюн, щоб подолать сухоти,
І встигнуть з релігійних пут на шлях науки,
А не вигаданого бога, вивести одурені народи.
Та світ ішов, як і колись, в церкви і кірхи, і костьоли.
Щодня юдеї в синагогах припадали до Тори
І пильнували, щоб молитви стелились в бік Єрусалиму...
Чи переймався Бенедикт, як помирав,
Що хоч і став для всього світу світочем науки,-
Зажив прокляття, а не славу свого народу

Умом Россию не понять,
Ее аршином общим не измерить.
У ней особенная стать –
В Россию можно только верить
Федор Тютчев

У кожної нації свої хвороби.
У Росії – невиліковна.
Ліна Костенко
«Записки українського самашедшого»

Отака-то в тебе місія, Росіє:
Проростати всюди, де тебе не сіють.
Не пускають в сіни,- ти ламаєш стіни.
Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.
Немає загати там, де можна брати,
Бо ж за словом віщим сокира засвище…
Що тобі, Росіє, Європа і Штати,
Закохані в джинси, а не в царські шати…
Мабуть, це від того, що Батиїв слід
Скрутив тобі голову в азіатський схід.
Отак ти, Росіє, з століття в століття
Самозвану місію нав’язуєш світу.
Та він вже не вірить в нудну твою пісню,
Од якої, певно ж, і самій затісно.
2010

Закутаюсь у білу заметіль.
Вона мені сьогодні –
майже рідна.
Погідно на душі.
Стихає біль.
Звідкіль серед зими -
самотня, бідна?

О, не сумуй,
коли з небес лапатий
завзято,
просто в душу, пада сніг.
Княгиням треба вірити.
Прощати.
Прощатися.
З усіх земних доріг,

чекаючи, пускати на поріг
ігнорувати радощі і втрати…

из цикла «Под столом».

Я уже преуспел в шутовстве,
не заметив, что это – не сцена.
Я колпак на глаза натянул,
улыбнувшись в широкий рукав.
А когда пошатнулся -,
увидел, что чаша большая безмена
вниз ушла из-под ног –
двадцать фунтов цена дуракам.
Правда, там, на другой стороне
где висела порожняя чаша,
было что-то такое, о чём лишь
догадкой дошёл:
там была наша общая вера
и общая праведность наша –
то, что я бы назвал
на двоих нашей общей душой.
Вот и кончилась бурная ночь…
Никакого не вышло аншлага:
на шутов ведь не принято
нынче в театры ходить, -
на репризы дурацкие…
Блажь не меняют на благо,
но и благо на блажь
ни за что не дадут заменить.

12 апреля 2009 г.

Часе, часе , - госте мій незваний,
Ти ввійшов без стуку у мій дім.
Знаю, що лікуєш серця рани.
А з обличчям робиш щó моїм?

Ти метеш подій опале листя
І літа везеш за неба край,
Холодіє сонце там огнисте
І окутий міддю гасне гай,
Тільки ворон, що живе літ триста
Незворушний.

Часе, зачекай!
Дай мені надихатися волі,
Віршами насіятись в житті,
Щоб душі пориви не схололі
Увібрались в рими золоті.

26.02.11.

Якщо побачиш місце, що пустує
І крутиться густий по нім туман,
Не розгоняй, в цій темряві вирує
Моя душа, заведена в обман.

Вона чекала промені із неба,
Покірно стала на земельну гладь.
Їй, бідній, зовсім небагато треба-
Любов Господня, Божа благодать.

Та темні сили маскувались хитро
І затягнули зашморгом брехню,
Накинули на душу непомітно,
Зневіру серця , накинули петлю.

І я тепер, жену це темне лихо,
Чекаю світла, вийти із пітьми.
То ж обережно! Рухайтеся тихо.
Не розтопчіть! Тут родятся думки!

Він ще живе, а може доживає,
Несе на плечах цілу купу літ,
Вдивляється у даль і ще чекає,
Що син вернеться, чи пришле привіт.

-Син в ліс пішов,щоб захистить руїни,
Лишитись вірним батьківській землі .
Вояк УПА! За волю України
Безстрашно бивсь і не ховавсь в імлі.

Він вибрав ліс, з запалом йшов до бою,
Чи на брунатний, чи «зорянистий» стрій.
Два вороги! Піднявши смертну зброю,
Не зупинявсь! Йшов мов морський прибій!

Упав мов лист, це була ціна волі.
Скосила смерть у розквіті буття,
Поніс на вівтар батьківські недолі,
Віддав Вкраїні молоде життя!

А батько жде, з дороги виглядає,
Усе ще вірить, повернеться син.
Йде за село й на вигоні чекає,
Сивіють дні, а він стоїть один.

Пародія

Чаклую… На Тóбі… Ти пахнеш чомусь грибами,
Так дивно, бо зранку лиш їли один калач.
Собака у буді давно вже заснув з… котами.
Сплітаються ноги і труться… Пробач, пробач!

Чаклую… Як вмію… Втомилися трохи пальці…
Обоє у шóці – ти мав би зрости давно.
Фантазію мала – без одягу еротанці,
І танго… У ліжку. Натомість – німе кіно.

Укотре повторюю: “Я, тільки я! Більш нікого!”
Чорти десь носили у “тихі озера”, так?
Вже й ангел втомився чекати – зібравсь в дорогу.
А я не здаюся – товчу молоко і мак…

27.02.2011

Господи!
Не полишай у біді, Усевишній!
В час, коли ми себе можемо стерти,
Бо вже давно перейшли порубіжжя,
Далі іти – стало зовсім нестерпно.

Господи!
Скільки ж нам треба до хліба?
Хто ж нас, пропащих, до себе вподобав?
Видно, нечистий знав, що не схибить,
Як навертав до людської жадоби…

Господи,
Скільки ж нев’янучих марень
Так і лишилось за межами долі!
Чом же ми більше – ніж люди – примари:
Сонні, незрячі, без волі і кволі?..

Як же тривожно…
Підсудний на вирок
Так ось чекає за крок до порогу.
Господи!
Нам би – незламного миру
І – устремління – такого ж – до нього.
25.02.11

Порожні гільзи.
Порожні гнізда.
Порожні жили.
Час прямокутний
(Такий годинник)...
Гарячі ніздрі
Злої кобили.

В кінці тунелю – тунель направо,
А два – наліво.
Тут золотіють могильні трави
Зорянозливо.

Убитий в спину шляхетний олень.
А біля нього
«Круті вкраїнці» і «Coca Cola»,
Дороги-роги.

Шаманство крові і шум ялини.
І все первісно.
Бо й Місяць юний золотолинно
Над Сонцем висне.

Танцює серце.
Й вино жертовне п’ється: ну що ти!..

Набиті гільзи.
І пінні гнізда.
Й порожні соти...

27 лют. 11.
Карпати.

А коли живеш –
За душею тіло волочиш …
А коли живеш –
Рвешся між двох світів, -
Головне – зустріти
Рідні ласкаві очі
І почути серця
Негаласливий спів.

А коли живеш –
Шукаєш благої правди,
Бо брехнею мічений
Навіть найліпший друг, -
На землі широкій
Почуваєшся космонавтом
І боїшся нитку –
Найтоншу - пустити з рук.

А коли живеш –
Не присуджуючи відплати,
Не виводячи час
Опівночі на нулі, -
На світанні молиш,
Щоб люди були, як браття,
Найрідніші браття
На виплеканій землі.
25.02.11

В меня стрелял родной отец.
За что? За что?
За то, что предал, что любил –
Безгрешен кто?

Тот не любил, кто не страдал,
Совсем, совсем.
Сломал из-за полячки жизнь.
Зачем? Зачем?

Был козаком – теперь я лях.
Ну что ж? Ну что ж?
Что Украина мне? Что мать?
Не вдруг поймёшь.

Несёт меня водоворот
Событий, дней.
Куда лечу? Чего хочу?
За ней! За ней!

Сжигает гибельная страсть
Дотла. Дотла.
Где совесть, дружба, честь моя?
Судьба, ты зла!

И всё же мучает вопрос
Больной, больной.
Я след оставил по себе
Какой? Какой?

Мой брат, отец – сечевики
В бою легли.
Предатель, враг, как пёс, паду
Я от родной руки.

10 декабря 2007г.

Білу Лілею – річкову царівну
Тихо колише прозора вода.
Що заховала від світу предивна?
Зеленню листя кого обійма?

Може, молодших братів та сестричок
Прагне вона вберегти від спокус?
Щоб до чужинських не прагнули річок,
Іншого досвід мотали на вус.

Може, стареньких неню і тата
Ніжно плекає й голубить вона?
Більш не зачепить недоля затята,
Спокій їх жде біля рідного дна.

Ну, а можливо, краса-водяниця
Перше кохання ховає своє?
Навіть найближчим подружкам-сестрицям
Серце на кпини не віддає.

Сонячний промінь – лілеї обранець,
Бравий, звитяжний, крізь хмари злетів,
Діву-красу запросивши на танець,
Річку і серце її освітив.

Швидко минули щасливі хвилини,
Промінь-вояк знову став до борні.
Дівчина-квітка кожної днини
В хвилі ховає очі сумні.


Липень 2007р.

Це ріки крові, це землі печаль
За те, що робиш на землі немає кари
І все здається буде так і далі
Та фатум накладе свою печать.
Життя іде, чи встигнеш щось зробити,
Чи зогрішить, чи стать іще святішим?
Себе надією і мріями ми тішим,
Але насправді треба ще пожити.
В житті немає гірших або кращих
Ти подивись колись у небо синє-синє,
Що робиш ти на цій землі, дитино?
Мабуть, що просто коротаєш вік.
2006 р.

В її краплині криється життя
Вона багата і водночас бідна.
Ну що там є - є тільки лиш вода,
Ну що там є - вода, Вода-царівна.
В її краплині світиться весь світ,
Усе життя проблискує у ньому.
Твоє життя – її життя відсвіт
І ти повинен лиш радіти цьому.
На неї моляться, присвячують їй оди
У ній вбачають щось незвичне, понадземне
З неї знущаються і топлять у відходах -
Вбивають душу всіх істот наземних.
Ти збережи життя її краплини
Й воно тобі сторицею вернеться,
Ти захисти її від рук своїх, людино!
І цілий світ до тебе знов вернеться.
2006 р.

Зажурилась Україна, гірко зажурилась,
Утомилася дівчина, жити утомилась,
Упилась життям проклятим, упилась навіки,
Залишила батька й матір – вкоротила віку.
У весняний день Вкраїна радіє, квітує,
Плаче батько, плаче матір – дівчина не чує!
Лежить собі у земельці, землею покрита,
У тісную домовину навіки забита.
Все не може Україна знайти свою долю,
Все шукає і бореться за народу волю,
І за цею боротьбою пропуска ганебне
Життя рідного народу у болоті й пеплі.
Пропускає Україна, заганя в могилу,
Безневинних, обділених зводить до загину.
А тих, а тих хто ледачий, хто живе з другого
Вшановує і вітає, як рідного свого.
Утомилась Україна достойними дітьми,
Наплодила паразитів, нема куди діти.
Не повернеш ту дівчину, що пішла у землю.
Скільки їх таких невинних згине ще даремно?
2007 р.

Іржа роз`їдає державну пружину,
Що вп`ялась у тіло і кров людську п`є.
Качає гарячу її безупинно
Без тями, що нації зовсім вже зле.

Джерела Свободи занесені мулом ,
Плітки правлять балом, в пошані ледащо,
Кохання вмирає зґвалтоване блудом,
Мораль у корості, а Совість гуляща.

Сидять паразити на тілі країни,
Затягують гайки іржавих пружин,
Збирають врожаї сумної путини,
Транслюючи огляд гламурних новин .

Та різьби зірвались - стрибають пружини.
Бо це революції час вже прийшов,
Б`є гнівом народним терпіння годинник:
«Не спиниш Свободу», кричать люди знов.

У кожного церква своя і майдани,
Та лиш революцій єднає порив.
В лайні кровососи, «линяють» тирани,
Бо чують в повітрі єднання мотив:

«Разом нас багато!
Нас не подолати!»

2011р.

Для якої війни мій зростатиме син?
Чиї рани зцілятиме дочка?
Скаженієм, убогі, аж в’яне полин,
А ікони вже не мироточать.

Чи задушать свободу в колисці кати?
Чи напхають непотрібу в мозок
Так, щоб кожен кричав, що навкруг вороги,
Розпинаючи матір в „облозі”?

Ми давно вже чекали війну братовбивць!
Ми так довго скрегочем зубами!
До сокири! У полум’я книги з полиць!
А почнемо з вождів-отаманів!


21.03.2010.

Я знов закохалась безтямно,
Я знову метелик, чи птах.
І сяє коштовно кохання
В зелених, як в мавки, очах.

А люди, душею порожні,
Що тільки плітками живуть,
У бік мій відверто й безбожно
Влаштовують свій пересуд.

Я - відьма, сказали, напевне,
Про це прочитали в очах.
А очі - як літо, зелені -
Зібрали смарагди в світах.

Про мене сказали - чаклунка.
Закохую поглядом вмить
Старих, молодих, зовсім юних -
І кожен коханням горить.

А я - не чаклунка, не відьма,
Сама я в тенетах навік,
Сама зачарована, видно.
Можливо, це ти - ворожбит?

Мої малахітові очі
Розкажуть за мене без слів,
Як знову зануритись хочу
В смарагдові очі твої.
24-25.02.11р.

Фіранка. Ліжко. Яйця і «банан».
Маршрут. Його. У темряві. Невпинний.
Вже третя ніч. Напівпритомний стан.
Ох. Завелася. Щастя. Ця машина.

Перерва. Цигарки. І скрізь – condom.
Коньяк. Цукерки. Далі. Пиво. Кілька.
«Пілотка». «Перець». Разом знов. Дурдом.
Рахуємо. Не знаємо. Вже скільки.

Змокріла. Ковдра. Мила, мо «бай-бай»?
Ти просишся. Вже хоч. «Крутить педалі»?
А я кажу: Давай. Іще. Є…днай.
Нічне життя. Проходить. По спіралі.

27.02.7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Побавмося над гранями крихкими
Своїх попідранкових теплих снів.
Розкраймося на сотеньки незримих
Сумних й прекрасних митей-споменів.

Любімося, допоки є терпіння
Тримати душу в тілі, у містах.
Зізнаймося: алеї смутно-сині,
Ми вже минули. Страхам нашим – крах!


2011

* * *
Відвернися, слизький малоросе,
Закрий вуха та очі втопи,
Над Чечнею ревуть стоголосо
БеТееРи в кривавій ропі.

Там немає хахла-салоїда,
Він сховався в безпечний куток,
А в Чечні від дитини до діда,
Кожен взяв ненависний клинок.

Знавісніла Ічкерія з горя,
Пре у Грозний кацап-лицемір,
І у Тéрек розчавлена воля
По краплині стікає із гір.

Над Аргунем зітхають гармати,
МІГам дали команду на зліт,
І нащадки творців Імамату
На війну піднімають нарід.

В хмари диму вершини повиті,
Чорним мороком вкрилась земля,
Для горян приготовані кліті –
“Подарунки” сталеві Кремля.

У руїнах чеченки голосять,
Бо вмирають мужчини в бою,
Вони волі в Росії не просять,
І в Алаха місцини в раю

З піднебесся могильщиків купа
Зирить хижо в обличчя німе,
Та орли не сідають на трупа:
Серце воїна дзьоб не візьме.

Хоч не знаю, чи буду почутий,
Я у Господа щиро молю,
Щоб не падали більш у Бамуті
Світлі воїни в чорну ріллю.

Она читала нараспев
И походила на мадонну.
Перешагнув порог весны,
Плечом задев морщинок гроздья,
Она была уже не гостья.
И жался день к спине стены,
Обняв упавшую колонну.
Она читала нараспев.


В её подоле таял снег.
Там спали солнца, грелись птицы,
Переплетённых мыслей, рук,
Дыханий спутанные тени.
И на озябшие колени
Стекал полуостывший звук -
Вопль боли содранной страницы.
В её подоле таял снег...


Её младенец рвал цветы,
Проросшие сквозь поры ситца,
И на поникших лепестках
Писал случайную печаль.
Зияла вымокшая даль
Сквозь лужи. Мёрзла на губах
Забытых строчек вереница.
Её младенец рвал цветы...


2004 г.

Зірок на небі – як магометан,
то розпорошених, то скупчених в країни.
Мов осереддя їх – подібний до пір’їни,
старенький місяць, суфій і султан.

Забудь про хаос денних голосів
і тихо увійди у гармонійність ночі;
дитинно щиро хай душа твоя захоче
пробути в мирі до кінця часів.

Залиш при вході, мов важке взуття,
марнотні думи і тривоги тлінні.
Залиш їх днині, бо нічній святині
присвятиш нині мить свого життя.

Ти осягнеш: допоки плин ночей
на батику буття малює свій орнамент
і місячне перо п’є темряви атрамент,
не розладнатися порядкові речей.

І тільки півень (анти-муедзин)
священнодійство це спиняти має владу,
рвучи ажурний світ нічного султанату
гяурським гімном Сонцю
від низин.

2003

День нанизує хвилини
Щораз більше, мов намисто
Осяйне, дорогоцінне.
Коригує форму змістом.

По весняному, дитинно
Світлий березень радіє!
Вітру помахом неспинно
В серці оселя надію,

Що прийдешній день освятить,
Воскресить все наймиліше.
Час оновлення – це свято!
Мрія стала світлим віршем.

Потомлена від лету,
Від фальші та зневір,
Сумна душа Поета
Торує шлях до зір.

Оточена сліпцями,
Бажаючи прозрінь,
Блукає манівцями,
Кидає в небо тінь...

Втікаючи від скверни
І від облуди слів,
Шукає Правди зерна
На грішній цій землі.

У прагненні до раю,
У тисячах згорань,
Щоразу зазирає
За незбагнену грань.

Іде у невідомість,
Назустріч злим вітрам,
До витоків, додому,
У свій небесний Храм.

Лиш там - у світі істин,
Де янголи живуть,
Знайде нарешті пристань
І власну світло-суть...
26.02.2011р.

Я тут, з тобою і мене нема.
Я є самотність, відголос і ехо,
Але твоя, твоя, а все ж сама...
В полоні мрій і рук твоїх так легко.

Я пам"ятаю ніжний вигин губ,
Я пам"ятаю все, але не смію
Сказати те, що так мені боліло,
Порушити твій сон і спокій, "друг".

я ліпше промовчу, так буде краще,
Для тебе і для нас, але в мені
Живе душа твоя. Я все ж пропаща.
Я є самотність, відголос душі...

2011р.

Вона любила чорний шоколад
Із присмаком фіалок серед ночі.
Легкий і ніжний їхній аромат
Нагадував їй про безсонні ночі.

Вона любила каву з молоком
Злиття думок і почуттів, і тіл,
Як символ вічного кохання з ним,
Назавжди світ її занапастив.

Любила свіжий вітер із вікна...
Для неї це був лиш ковток свободи-
Вона здалась йому, відкрилася сповна,
Як відкриваються лиш раз любові.

А що ж тепер?! Крихкі його слова
І невловимі, як сама вода.
І тільки вітер з нею залишивсь-
"Насолодись свободою сповна..."

2011р.

"Я повернулась!" - серед тиші слів
Лунав приглушений і тихий голос.
І так серед відлуння снів
Прийшла весна, назавжди повернулась.

Мені без неї так було незвично,
Як ніби половину загубив...
Її слова, такі для мене звичні,
Стали зціленням моїй душі.

2011р.

1
Твоя маленька мокра пісня
Стискає, стримує... Стривай,
Писав слова тобі я різні,
Ти сторінки ще погортай.

Гортанно клич, кричи... Колюча
Моя вчорашня борода.
Подібність випукло разюча
З думок стікає, як вода.

Плодами вкрита ніч. Ніколи
Слова, немов солодкі бджоли,
Так мед до мене не несли.

Не сила слухати вже стільки
Цей голос, що крилом сопілки
Тебе приносить в мокрі сни.


2
Тебе приносить в мокрі сни
Весна, що виплекала втому.
Я викликав тебе із дому,
Я вклав у тебе цвіт весни.

Не снись мені, немов синиця
У ненаситних небесах.
Я загубився у містах
Гортаючи газетні лиця.

А ти мов глянець, ніби лоск,
Під шаром фабули і фарби,
Тебе шукати міг би, мав би...

Твого волосся жовтий шовк
Лоскоче нездійсненну мрію.
Творити я тебе волію...

В країна – скрута. Тимчасова, як звичайно.
Штормить – і шторм ніяк цей не мине.
Але усіх, котрі ся борсають відчайно,
тримає добре коло рятівне
із написом на боці: Made in China.

Скажімо, щезла раптом десь крупа гречана,
а де і є, то… аж морозить від ціни.
Ну, звідки б ще нам гречку постачали,
якщо не з-за Великої Стіни?
І знову на столі у нас крупа греЧАЙНА.

Чи я в руці тримаю ручку копійчану,
чи за комп’ютером сиджу – все дав Китай.
Ось засвистів на кухні мій китайський чайник,
в китайську чашку ллю китайський чай
і п’ю із вдячністю тобі, о China!

P. S. (майже за класиком):
Мені відкрилась істина печальна:
наш світ врятує (чи захопить?) China…

02.2011

За примарним теплом
Журавлі ген зібрались в дорогу.
В простір врізались клином
Й прощально змахнули крильми.
Виряджала журавка журавлят
Через біль й тривогу.
У далеку чуж́ину відлітали надовго сини.
Проводжала у путь,
А самій вже летіти несила.
Припадає журавка крильми до сирої землі.
Журавлі-журавлята!
Візьміть ви матусю на крила,
Не лишайте самотню,
Хоч буде нелегким політ...
Полетіли у вирій,
Шукаючи кращої долі.
Вслід за сонцем далеким
Пізнати тепліших країв...
Найщемніша розлука розтанула на видноколі -
Не зустріне ніколи
Вже старенька матуся синів...
Промайнула зима.
Повернулись назад журавлята
В рідний край,
Де літа їх весняно-бузково цвіли...
І ще довго в зелених,
Барвінком заквітчених шатах,
Чулось гірко-журливе:
Курли-ой-курли -ой курли!!!


ID

Я тихо йду. Ви поруч ідете.
Морські шторми заглянули у вічі.
Там, в далині, світанок розцвіте
І теплий вітер засміється тричі.
Рум’яні сонця нам зіграють вальс.
А поки йдуть. Ця тиша не з проста.
Вони, напевно, теж без пам’яті від Вас,
Як і мої країни і міста.
Вони ідуть. Ми чуєм їхні кроки.
Крізь нас, крізь час ідуть. А що їм, вічним?
Вони все йдуть. І ми йдемо… А доки?
Вони минули час, а ми… ще йдем за ним.

Уже світає. На піску слідів немає…
Пішли два сонця морем… Отудою.
Для нас уже і вічність не минає.
Я тихо йду. І Ти ідеш зі мною…

16.36 26.07.10

Сумують сніги, розлилися струмками,
Скупалися верби,водиченьку п'ють,
А пташки співають лісами й лугами,
За тиждень Великдень! Вербичку несуть.

Свята ця неділя! Христос на осляті,
Покірно заїхав де слава й ганьба,
Сьогодні під крики «осанна», в проклятті
За тиждень, «розпни», закричить ця юрба

Та сум не тривкий, бо любов’ю палає
Розіпнете тіло. Це воля небес!
Три дні проминуть і весь світ заспіває-
Воістину слава! Христос ж бо- ВОСКРЕС!

Моя печаль згорає в попелищі,
Поснулі мрії будяться зі сну,
І серця стук відлунює у тишу,
Неначе закликаючи весну.

Тебе нема, Ти ще в далекім краї,
Твої сліди снігами замело,
Лиш промінь сонця з ніжністю торкає
Мої вуста, повіки і чоло...

Як Ти колись, у той липневий вечір,
Який просякнув пахощами трав,
Коли Ти обіймав мене за плечі
І від бажання сам до тла згорав...

Ми будем йти по цих життя аренах
І оживляти кращі наші сни.
Живу в Тобі, а Ти - живеш для мене,
І ми тепер - заручники весни!
25.02.2011р.

Тихо живу… не знаю де й
лихо спіткало… чéрви
серце точать… немає дітей,
пусто ввечері…

«Твій чоловік, – мама в селі
кажуть, – гарний. Ти ж – винна!
Навіщо відбила його у сім’ї
із діточками малими?..»

Плакала мати, і я ревла,
аж доки надмірність вудила
не закусила: «Ось мій доклад:
я його полюбила!»
і розревілася більш ніж коли: «Боже, що наробила!»

Будильник. Чайник. Яйця і батон.
Маршрутка. Офіс. Кава. Секретарка.
Дзвінки. Папери. Поспішки. Дурдом.
Бухгалтер. Прибиральниця. І сварка.
Мівіна. А на більше ну ніяк.
Халявна кава. Знову. Слава Богу.
Фейсбук і Однокласники. А як
без цього із сучасністю у ногу?
Маршрутка. Півхлібини. Сіль і чай.
Пельмені. Телевізор. Дика втома.
Будильник. Пів на сьому. Баю-бай.
Я знову – аж на ніч – у себе вдома.

Летять ридаючи лелеки,
Шукають сонця в чужині,
Несуть на крилах свою пісню-
«Ми повернемось на весні».

А скільки ж вас в дорозі згине?
Зітруться крила у журбі.
Чужа земля зітре надії,
Тепла шукавши в чужині.

Чи ж доля вас не ошукає?
І ви повернетесь в свій край,
Чи так нагрієтесь на сонці,
Що спалить ваш душевний рай.

Ой, не шукайте долі в світі,
Не здійсняться мрійливі сни,
Нема країни ,щоб любила
Любов’ю неньки- Вітчини!

На березі мого страшного сну,
Який кипить і піниться Любов’ю,
З’явилась дівчина
І жде когось…
Проснувсь…


Ансельм Фейєрбах - Паоло і Франческа