В строфу вплелась давно прожита рима,
І я думки доводжу до пуття.
А вітер шепче казку за дверима,
Надії всі відносить в небуття.
І кожне вистраждане мною слово
Лягає, ніби скошена трава.
Любові жду від світу, лиш любові –
Тієї, що у вічності жива.

Мої слова – це пасинки бетону.
А від обличчя рикошетить ніч.
Ноги несуть із пункту А фантома.
Мене несуть. А я тягну свій ніж.

Як хрест Ісус. Лиш лезо давить плечі.
Я ріжу ним нав’язливих роззяв.
Я не збирався і не брав з собою речі.
Коли прибув на мертв’яків вокзал.

Мої слова там вибиті в бетоні –
Гарчать зі стін, очікуючи плоть.
Зарізані воскреснуть, скажуть: «Годі!»
Залишусь сам у самоті з самот.

Все на шматки! Усе до біса, в пекло!
І вістря на іржу. Іржу – до пліч.
І з головою в неї. Темно. Тепло.
Регочуть пасинки бетону в ніч.


8.12.2009.

Йшла вулицею мати із дитиною –
самотня, та з розправленою спиною –
вела за руку всі свої надії,
безсонні ночі й материнські мрії.

Дитинка щось до неї щебетала,
а потім стихла – зирк убік – й спитала:
чи може мама дати тьоті рублик
і, як тій дівчинці, купити доні бублик?

Аж раптом кров закалатала в скронях...
Безпомічно розтиснувши долоні,
сказала мама: згодом їй придбає,
бо зараз в неї грошиків немає...

Дитині це збагнути важкувато:
немає грошей і немає тата...
Чому не хоче мама відповісти:
чому у інших зáвжди є що їсти?
Чому чужі матусі мають гроші,
а власна – ні? Вона ж така хороша!

Хіба дитині цій багато треба?
Усмішка мами та ковточок неба,
було б що з’їсти та із чим погратись,
та щоб в обіймах таткових сховатись...

...Іде й мовчить аж до самого дому,
бо їй, малій, до болю це знайоме,
бо так давно не бачила вже тата
(так само, як і мамину зарплату)!

– Алло...
Добридень! – жінка каже тихо. –
Покличте, Любо, свóго чоловіка!
...Та добре, я зажду.
– Алло, це ти? Привіт!
Ти вибач за дзвінок... Дочка? Вивчає світ...
А ти як? Буде син?.. (Щасливий!..)
...Такий, як ти, веселий і вродливий.

Мовчать обидва... Якось воно буде.
Аби дитину не згубили люди!
– Приходь до нас, побався із дочкою,
бо скучила – й нема мені спокою.
...Принести щось? Ні, в нас усього досить!
Хіба що... бублик. Бо вона тáк просить!..

я йшов на голос
пензель мій
олією на полотні
мов кров’ю серця
записував
“Зов золотого дуба”
що предок мій
колись був посадив
тепер озвався ним

спокійний і безсмертний
ПРЕДОК
мій
на Землю повернувся рятувати
мене
самотнього


* За картиною Валерія Франчука

Згорить ця мить і день мине.
В думках яснітиме лиш спалах.
Вас так давно обох не стало.
Не стане й нас- його, мене.

За кроком крок в нові світи
Незмінно сильною ступати,
Любити, вірити, чекати,
Бодай чогось, та досягти!

І протягнути крізь віки
Любов до вічного, одного.
І бути чортом або Богом,
І бути всім або ніким.

Страхи і спогади чужі,
Мов смерч гуляють моїм тілом.
І то не сніг. То клапті білі
Чужої спраглої душі.


12.02.2011р.

Скрипаль старий у центрі Львова грає,
Й скрипку ту смичком немов лестить,
Та на це з людей ніхто уваги не звертає,
Й ніхто монет не кине…не лестить…

Але в очах його все ще горять зірки,
А в погляді - надія і гірка печаль,
В футлярі жовті й білі копійки,
Цим й заробляє на життя скрипаль…

Він всю душу в музику вкладає,
Яка звучить не один вже день,
Та всі глухі…ніхто уваги не звертає,
Ніхто не чує веселих цих пісень….

Хоч він грає не гірше від Сбіока,
Та не пускає його ніхто до зали,
У нього вже сльоза тече із ока,
Йому і шансу жодного не дали…

Тепер на площах він шедеври творить,
І лине біля опери музика його печальна,
Він відомий…кожен прохожий вже говорить,
Що музика його красива…хоч страждальна…

Скрипаль знову видав шедевр у всій красі,
Люди оглянулись коли мелодія звучала,
Бо в неї вклав він звуки серця і душі…
Від того всього сльоза його на скрипку впала…

І скрипка також плакала і чарувала,
Захоплювала голосом своїм усі серця,
Думала тоді вона…собі гадала,
Що не буде музиці її кінця…

Аж раптом обірвалася її струна,
І з нею обірвалась доля чоловіка,
Більше шедеврів не видає вона,
Усе кінець…вона каліка…

Автор :Назар Гузій 08.02.11 ©

Сумні ви, сумніви нічні.
Та, головне, що - не ледачі...
На роздоріжжі я неначе,
Стовбичу перед "так" і "ні".

Нуртують у мені вони -
І мушу голову сушити,
Думки поляргі ворушити,
Як перестиглі кавуни.

Сумні мої, між вас угруз:
І там, і сям є плюс і мінус.
І нариваюсь то на міну,
То на прихований гарбуз.

І як тут буть - ніхто не зна,
Від того журимося разом.
Та сумнів - це ще не поразка,
А шляху певна кривизна.

Настане ранок - і змете
Нічні тривоги і вагання
Й аргументоване надбання
Рішуче з сумнівів сплете.

2010.

Якщо зима снігами твоє серце замете,
Весна його розбудить білим цвітом,
Душа розквітне та вінок любові заплете,
Сонячне ,веселе,красне літо…

Про твоє кохання розкаже вітер мені,
Дорогу завжди вкажуть ясні зорі,
Ніколи не забуду милі очі твої,
Душа твоя-безкрайнє синє море.

Коли вже осінь дощиком постука у вікно,
Та яблука додолу впадуть спілістю налиті,
Тобі я подарую букетик літніх квіток,
Вернеться в серце справжнє тепле літо.

Приспів
Літо-сонце в зеніті !
Квіти-світлом зігріті !
Ніжних-милих очей твоїх!
Вітер –розчеше коси!
Сонце –висушить сльози!
Море-тихо шепоче!
Про мою любов до тебе!

Потріскані чакри засмажених риб
здіймаються в плесо білявої стелі,
Бермудським трикутником –
простір оселі,
зникаєш у ньому, пірнаючи вглиб,
чи хтось порятує?
остання з надій,
у “служби спасіння” –
обідня перерва,
уяво-акула –
оголеним нервом,
і сльозо-дельфіни пливуть серед вій.
“концерт на замовлення”,
хвилі FM,
єдина заявка -
“рятуй мою душу!”,
холодні глибини штовхають на сушу,
зарано…
бо Сонце - твій досі тотем.

із піднебесся табунами
пасуть траву крилаті коні
блискуче море під ногами
розчісує в нічному лоні
креветки й сіль поміж зірками

поля чиїсь сліди читають
у квітах чебрецю прим’ятих
вже блискавиці світлом грають
і казкарі росу збирати
до сходу сонця поспішають

а на небесному пероні
дощі збирають у валізи
ті громовери що на конях
увірвуться у сон Луїзи
з всесвітнім щастям на долонях

Пародія

"Дві любові скували сьогодні мене,
Дві найближчих для серця людини..."
Я на чвертку - верлібр, а на решту - сонет.
Почуваюся повним блондином.

"І обоє вустами тривожать лице,
Ох, які же солодкі ті губи!"
Тільки в часі, боюсь, щоб не збіглося це.
Не хотілось би врізати дуба.

"Промовляє одна: "Ти назад поверни,
Мою мрію – яснУ..."", оком тисне.
Поверни-поверни, але як?.. не словник,
І не сотка, що зичив колись там.

Друга пестить так ніжно, а губи-томат -
( скільки з'їв цьогоріч помідорів,
Поки з ніжних наук заробив "автомат"),
Чи на щастя мені, чи на горе.

Що ж робити мені? Я не їм і не сплю,
Схожим став на скелет із шухляди.
Доки виберу, чую настане каюк
Егоїсто_спокуснико_гаду.

вже скоро сорок майже всі живі
хоч кілька друзів – в темнім потойбіччі
пустелі сходжені з царем у голові
і вороги упізнані в обличчя

ще кілька років формул і кліше –
і справжнє вистигне заскочене на зламі
щоразу все виразніші мішені
з нас творить світ настояний на твані

тепер не страшно – ні людей ні снів
лише себе боїшся (зовсім трохи)
аби устиг – зіскочити без слів
з підніжки загрубілої епохи

Доля мене сповиває
Радістю дуже сумною.
Все, що відбутися має,
Станеться завтра зі мною.
Невідворотностям різним
Не призначаю побачень.
Радості – радуюсь, звісно,
Смуток – смакую терпляче.
Те з розумінням сприймаю,
Що не мине стороною.
Бо, що відбутися має,
Станеться завтра зі мною.

Столітній дуб на пагорбі стоїть.
Стара кора від часу зашкорубла
Й ховає в собі згадки лихоліть,
Осколки й кулі у глибоких дуплах.

Він пам*ятає війни і страхи,
Він пам*ятає сльози і росстріли,
Він пам*ятає спалені дахи
І проводи нещасних до Сибіру.

Він не забув героїв, що під ним
Загинули, обнявшись, на гранаті.
Й йому дісталось, та розвіявсь дим -
А їх нема.., лиш він лишивсь стояти.

Усе він пам*ятає, не забув,
Колише віти, як кошматі брови,
Сказати хоче. Я то-то відчув
Й обняв старого, наче поздоровив.

І так мене вразила тишина,
Що враз настала у могутній кроні.
«Не повторіть!» - благала нас вона -
«І не умріть, нехай вас Бог боронить!»


2010р.

Залопотіло крильми ластівча,
Здіймаючись над зеленню у сквері,
Мов пустотливе чарівне дівча,
Коли йому у двір відкрили двері.

Над ним з тривожним підсвистом батьки
Кружляють застережливо обоє,
Стрілою пролітають крізь гілки
І звуть маля летіти за собою.

"Не бешкетуй! І не части крилом!
Навчися сили зберігать в польоті,
Не опускайся низько над ставком
І спочивати не сідай на плоті!

Лише увись здіймайся, в височінь -
Ізвідти видно всю красу довкола,
Не відставай, маленька, від батьків,
Кругом гніздечка летимо по колу!

Як треба вниз - ти крила розпусти
І вітерець позаду підіпхає,
Не метушись, не бійся, не страшись,
Домівка рідна все тебе чекає!

Де б не була, коли і буревій -
По запаху відчуй дорогу, доню.
Той запах отчий - оберіг є твій
І він завжди позве тебе додому!

Лиш не цурайся в помислах його
І не соромся вбогої оселі,
Бо хто забуде про своє гніздо -
Тому і рай обернеться в пустелю!»


2010р.

Профіль птахи на обрії серця
у порепаній часом свідомості
куди ж моє серце несешся?
не згубися лише в невідомості...
Проводжаючи потяги довгі
на перонах холодних вокзалів
на зупинках від себе й до себе
й коли вірші пишуться. вдалі
Відпусти із вітром в безмежжя
спогад про час і про рану
стільки квіти приносять щастя!
мабуть садом квітучим стану
Певні речі ціни не мають
як от ангела ніжні очі
як любов що стала весною
коли хтось пригорнутися хоче
Вже птахи повертають додому
над забутими Богом містами
На порозі чийогось чекання
думки проростають листами
Доторкаю пелюстку руками
пригортаюся серцем до неба
день зникає як цятка у морі
щастя там де шукати не треба.

Слишком странная, чтоб быть тебе понятной.
Связки три ключей и сто замков.
Так непросто ключик подобрать. Но.
Разве это много за любовь?
Слишком много белых, черных клавиш.
Двадцать тысяч струн. И десять душ.
Я другая!
… Ты не понимаешь.
Акварелью красишь серость луж.
Странно то, что все открыты двери.
Ты в руках с отмычкой. Воробей.
Ну а кто-то ждет, наверно. Верит,
Что найдет три связочки ключей.
То, что я – другая, не пугает, -
Страшно, что бестактный музыкант
Режет струны, клавиши ломает,
Чтоб суметь хоть что-нибудь сыграть.
11.02.10

У мене їх багато, та щоб не тратити вашого часу і місця на сайті - буду їх збирати у такі от збірочки. Вірші написані моїм онукам, але може комусь і пригодяться - отож радий поділитися.



Чом не чую звуків маршу -
Став на цілий рік я старшим,
де ж похвала, не збагну?
В дитсадку я майже "дембель",
хоч весь в синяках, як Рембо,
бо ніколи не сиджу.

Правда, вчитись неохота -
я б побігати не проти...
А киптіть над Букварем
щось не хочеться (як чесно),
то ж вітайте мене, хресні,
народивсь оцим я днем!


----------





Добре знаюсь на машинах
Опелях,Пежо,Калинах.
На Сеатах і Фіатах,
Ауді і Мазераті,
Мерседесах і Хюндаях-
Усі марки розрізняю.
Знаю добре я Сумбарі,
Шкоди,Форди,Гранд Вітару,
Дачію,Альфа-Ромео,
Шевроле,Рено і Део,
Ламбурджіні і Ферарі,
Порші,Бентлі,Ягуари,
Хонди,Мазди і Тойоти.
Я нічо не маю проти
Сітроенів,Вольв,Нісанів,
Мітсубісі і Мегано.
І Фольксвагени нічого-
Їх багато на дорогах,
Море Жигулів і Таврій,
Волги бачу регулярно.
Та скоріше рости зве-
Лиш суперкар Б М В !!!


---------



Хоч надворі лежить сніг,
Сниться нам шкільний поріг.
І у ніч на Новий рік
Стали старші ми на рік.
Піду в школу восени
І до самої весни,
Навіть до самого літа
Гризтиму наук граніти.
"До побачення, садок!
Кличе школа на урок!" -
Скажу я малятам всім,
Бо садок мені - як дім.


----------



Ще маленька я,матусю
Та нічого не боюся.
Правда,вовка,правда,трішки,
Та сховаюся у ліжку.
Пережду якусь хвилинку-
А там Дід Мороз в сніжинках
Забіжить до хати хутко,
Рядом - внучка з ним,Снігурка!
Нанесуть дарунків гору,
Віршиків розкажуть море
Про ялинку зелененьку,
І про білочку гарненьку,
Про ведмедика і лиску,
І про кицьку-білобриску.
Вони в цьому знають толк,
Й посміхнеться навіть вовк!


----------



Люблю техніку я дуже -
З нею я ще змалку дружу.
Знаю все про пилесоси,
Праски, міксери, насоси,
Блендери і кавомолки,
Кавоварки, фени, плойки.
Розтолкую всім ретельно,
Поясню вам, будьте певні.
Розкажу про все і всім,
Зараз, лиш цукерки з"їм!


----------


Завтра стану я раненько
І поснідаю швиденько.
Заспіваю з сонечком,
Вигляну в віконечко,
Усміхнуся мамі з татом,
Дам "па-па" слухнянно брату,
Що йде у садочок,
Бо мені вже рочок!


----------


Ставай, лялечко, ставай,
бо приходив Миколай.
Чула я у сні, подружко,
щось він ставив під подушку.

Ось дивися: апельсинки,
яблучка і мандаринки,
всього повно і багато -
в нас сьогодні справжнє свято!

Цілий рік я, лялю ,ждала,
майже не вередувала,
маму слухала і знай -
то побачив Миколай.

А тепер я буду вчитись,
маму слухать, не лінитись,
і на другий рік, подружко, -
знов заглянем під подушку!


---------



Вже два роки мені буде-
Прийдуть в гості близькі люди.
Нанесуть дарунків кучу,
Трохи і мене помучать -
"Те скажи, те покажи!".
Стерплю все, і маму вмолю
Хай поласувать дозволить.

Мене торкаєшся ти... Ти!
Невже жадана я? Ж а д а н а...
Я шаленію... від мети,
що ти її твориш... "Осанна!"

На це очікувала я -
на цю завжди у моді казку!
Господь тебе благословля...
Торкнися ще мене, будь ласка.

Хай будеш т и і твій відбір,
якщо це так комусь важливо...
А ні - я знищу... весь ефір!
Торкнись м е н е, бо я - щаслива.

Тебе, професора свого,
тебе, мій Дарвіне, мій Чарльзе!
кохаю, прагнучи того,
що ти відкрив... у ритмі вальсу...

Мене торкаєшся ти... Ти...
Невже жадана я? Ж а д а н а!
Я шаленію від мети,
що ти її твориш... осанна...

11.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

І
На Чорнім морі, біля порту,
Там, де Припортовий завод,
Де хвилі сині лижуть борт,
Рибалив дід у жовтих шортах.

Гойдало човен, а у ньому
Бичків з відро, дрібна тюлька
І рибка ще якась така,
Подібна нібито до сома,

Тільки за кольором червона,
Аж помаранчово-руда.
Дід сплюнув за плече:
- Біда…-
І глянув на нейтральну зону.

- Мо’, витік нафти, хімікати.
В країні безлад і бардак. -
Подумав з пересердя так
І сому мав по тім’ю дати…

Аж риба розтулила пащу:
- Старий, ще встигнеш у розхід
Мене пустити. Ти як слід
Подумай про життя пропаще.

Я рибка не проста, чарівна,
Я не бичок, не пеленгас,
Я, може, твій останній шанс
У долі. А тобі все рівно?

У діда геть одняло мову –
Пальоним вчора був шмурдяк.
До тями, втім, прийшов сяк-так
І видихнув із хрипом слово:

- Як ти не білка з галюнами,
Не жарт, не сонячний удар,
То хочу єврів на хабар,
Щоби почати власну справу.

А ще машину, хоч би Ланос,
На кухні крани, бо течуть.
І бабі щось таке, мабуть… –
Надиктував рибині плани.

- Гаразд, старий, зроблю, що просиш.
Пускай у воду і бігом
Іди додому, - мовив сом…
Пішов старий топтати роси…

ІІ
А вдома баба, як німа.
Та хоч вези до екстрасенса!
То тиші ввечері нема,
а тут заціпило од стресу.

Лише гуде, як пилосос ,
Очей не зводить і з екрану
У плазмі. Саме тут, ось-ось,
Де «брехунець» бовтався рано.

А ще ремонт, куток м’який,
А ліжко – полігон – не менше.
Оце так сом!
І дід дурний
Розкаже все старій, не збреше!

ІІІ
Дід брів до моря, як мара.
У тещу ця стара вдалася.
І що тій жінці знову тра?
Оце він бовдур, словом, Вася!

В квартирі наче у музеї:
І холодильник, і у нім!
А стіни! Ой! А стеля, стеля!
І ламбрекени на вікні.

І у шкарпетках є заначка
(Як точно заховав їх сом!)
Там єврів чималенька пачка.
Дід ляснув носа – чи не сон –

І мало не упав від болю.
- Куплю машину і піджак,
Оце так рибка! Це так доля!
От тільки випросити як

У риби бабі крісло мера?
Нащо політика бабам?..
Вона, хоч, в принципі, мегера,
та краща тих, що нині там.

ІV
На морі шторм. Виносять хвилі
Мазут, пляшки, медуз, сміття.
Проте на березі на милю
Відпочивальники сидять.

Жують креветки, пиво цідять,
Насіння точать. Що шторми?
Вони збирали гроші цілих
Півроку.
Кидатись грішми?

Дід в море йшов, немов «нємєсний».
Він кидав сіть і ще матюк,
Аби лише старій принести
хороші вісті. Бо каюк!

Зловив. Дивився сом на діда,
Як на халявщика, лайно.
- То я на берег, рибко піду?
А ти зроби, щоби було!

Моїй старій – посада мера.
Кухарки правлять, а вона
Давно, коли стояла ферма,
Була доярка провідна.

- Гаразд, старий – промовив сом, -
Ну мер так мер, хоча в облом.

V
Політтехнологам не снилось,
як баба в мерах опинилась.

Змінилась тітка – не впізнати.
Не руки стали, а лопати.

Язик – пропелер, око хиже.
Та перегнула десь… На лижі –

І гайда правити закони
У БЮТ чи краще в Регіони…

VІ

Позвала баба знову діда
Я у Парламент нині піду.

І позіхнула дуже смачно.
- Мені б у Конча Заспі дачу,

Недоторканності мандат,
Що я народний депутат.

Машину за державні кошти.
Іди до рибки, мій хороший.

Поквапся, діду-вражий сину! –
І випхала його у спину.


VІІ
Штормило балів десять з гаком.
Відпочивальники проте,
Навприсядки, а хоч би раком,
Та лізли в море.
Не про те!

Дід кидав сіть, пірнав у море,
Сачком махав. Ревів як віл.
Та сома не знайшов, на горе,
Та сома більше не зловив.

Коли приповз до себе в хату,
Брудний і мокрий дід. Менти
Прийшли дружину забирати.
Прийшлося бабі з ними йти.

VІІІ

Три роки слідство. Рік судили.
Конфіскували все майно.
А дід кидав своє вудило
І сіть у море – тільки дно…

Коли свободі баби, наче,
урешті підійшов кінець,
дід зі шкарпетки взяв заначку
і знов повісив «брехунець».

Травами шовковими росами умитими,
Що цвітуть ромашками білими, мов сніг
І шляхами довгимим, і шляхами битими,
Що лягли потомлено кожному до ніг;

Золотими ранками, що пливуть туманами
І стають хмаринками в синіх небесах,
Вечорами теплими, що цвітуть загравами
І зникають тінями в неземних світах;

ПІснями забутими,що птахами бистрими
Вилетіли з серця й впали, мов роса,
І струмками світлими, і струмками чистими,
Що у них відбилася гір стрімка краса;

Квітами духмяними, що горять веселками
На полях некошених, вкритих чебрецем,
Де сліди лишалися ніжками маленькими,
І дитячі спомини пролились дощем;

Зорями магічними, смерековим шепотом,
І казками добрими, що навчили жить
Одягла дитинство я, провела із трепетом...
Любим. ніжним спогадом в серці стала мить.

2008

Старий поет зустрів ще молодим
Своєї пісні вічні іменини…
Це ж не туман.
Це вже осінній дим
Поламаного полум’я калини.

А він летів на щастя світове
З гріхом любові й муками сумління.
Душа за вітер старша, а живе –
Як чистий голос того покоління.

Йому стають милішими сади.
Його зоря ще вабить, та не гріє.
І нікуди від себе утекти
Чумацьким Шляхом, що веде на Київ.

Він з Музою зустрів на самоті
Свого кохання сиві іменини…
Це не туман.
Це лиш осінній дим
Поламаного полум’я калини.

В диму тім вічність віддана за мить.
Захрип від тиші і оглух від крику.
Його Мартинов десь іще біжить
Під Машукові тіні чортоликі.

Оце життя.
Отут.
Не там, колись…

Він має час – то має і свободу.

Старий. Крилатий.
Сни усі збулись.
А «для народу можна й без народу»*...

16 верес. 1990

*відомі слова декабристів

Не вбирайся у суму кайдани,
У великих такий привілей:
Якнайбільше пізнати людей,
А самому остатись незнаним.

Знов тебе думка збурена манить
Завантажити ямбохорей
Аби серце погрузло в єлей
І явилася слава жадана.

Та вона, знай оте, копійчана,
Потьмянівши, здається в музей,
І пектиме до мозку костей
Забуття і безвиході рана.

Ти ж, уставши зі сну спозарана,
Щебечи як в гаю соловей.

10.02.2011.

Чи бачила справді: багатство і трон
В той вечір, у свіч мерехтінні?..
Вдивлялась проникливо пані Лебон
У тихе, незграбне створіння.

А юній особі здалося, мабуть,
Жахливим обличчя старече, –
Дівча відсахнулося, щоби відчуть
Матусині руки на плечах.

…Ворожка в задумі торкнулась чола
І пасмо поправила сиве.
Чи справді – найкраща в окрузі була
І бачила щось особливе?

Промовила врешті, немовби здаля,
Край долі позначила міткою:
«Ця крихітка стане колись
короля –
розрадою і... фавориткою».

І поглядом гострим, як лезо меча,
Єства таїну пронизала, –
Уже перед нею – не бідне дівча –
Мадам Помпадур* стояла.

...Чи бачила справді: Версаль і (не)славу?
І зустріч – в Сенарському лісі,
Де вперше король удостоїться права
Всміхнутись майбутній маркізі.

2002(2011)

Від часу і не жовкнуть, і не в'януть
написані любов'ю сторінки.
Поети імена своїх коханих,
як оберіг, проносять крізь віки.
...Для тебе - рамки вірша затісні.
Для тебе - і життя моє мізерне.
А я залишу свІтові пісні
(А ти мене, як завше, - "у резерві").
Бо коли б все по-іншому було,
писала б тоді прозу я життєву.
А так, стараюсь із одним крилом
тебе піднести в вись позамиттєву.
Туди, де і не жовкнуть, і не в'януть
написані любов'ю сторінки.
...Візьми мене у серце, мій коханий.
А я тебе - у пісню. На віки!

2006

Рік за роком йду вперед незмінно,
озираюсь — тане кроку слід,
залягають пам'яттю нетлінно
спогади яскраві, мов болід.

А життя — воно мете снігами,
струменить весняним потічком,
пахне поля стиглими хлібами,
яблуками, свіжим молоком...

І не стачить сили всього світу,
стишити оцей химерний біг...
зіткані в роки короткі миті
килимами стеляться до ніг.


2011

В лес хожу молюсь осинам
Под дубы-паламари
Я как гриб склоняясь гривой
В ноги Боженька твои

Упаду… какого сладу
Ты со мной не мог найти
Что берёзам плакать надо
Что уплыть не догрести

И не выдохнуть мне слова
Эх ты мать… едрёный бор
Не услышал меня словно
Сам с собой вёл разговор…

Котилася торба,
З високого горба,
Владу творила,
Торби сила.
Земні боги торбу носили,
Били її, голодом морили,
Торби сила перестала боронитися,
Настав час їй зноситися.
Першим з торби зло тікало,
Дірки робило і випадало,
Боги дірки латати не вміли,
Останні роки дірявою носили,
Потім висипався люд чемний,
Та той хто їв хліб даремний,
Лишилися ті, що молилися,
Зі своїм творінням сварилися.
Покиньте торбу благали люди,
Тут світло, Сонце, радість всюди,
Досить в торбі жити,
В світі новому, досить тужити.
З небес круки спустилися,
Торбу забрали, в хмарах загубилися,
Ті хто в ній лишився,
Падаючи на Землю розбився.
Торби не стало,
Сонце засіяло,
Життя оновилось,
Даремно людство в торбі молилося.

Кругом жиди, одні жиди,
Не вільно й голову підняти.
І головний редактор - Жид
Нас Українців вчить писати!


2011

Кохаюсь в мові українській.
Це мова не моїх батьків,
Не прадідів і не дідів,
А краю,де я народився.
І з перших кроків по землі,
Я втягував її у себе,
Як материнське молоко,
З жагою,не тому,що треба,
А це було моє єство,
Як хліб,як сонця торжество,
Блакитність голубого неба.

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

Древнє місто – мов храм, чути вітру органи;
Ми двоє у ньому, чужі і незвані.
Малюються в сутіні фрески туманні,
Що чекати ізвідти – мани´ або манни?

Срібним снігом секунд покриваються душі,
В пітьмі мерехтять силуети байдужі,
Лиш місяць підморгує із закалюжжя;
Дай-но світла ще трохи, захмарений друже.

Хай у месі предивній все вколо розтане,
Хай нічка омиє гріхи, ніби рани,
Хай вітер несе над чужими світами –
Поблукавши у них, ми вернемось над ранок.

За те, що стрілася мені
У непрості в нестерпні дні,
Зі мною розділила тугу,
Що смерк холодний одвела,
Що поруч рідною була -
Тобі я вдячний, наче другу.

За те, що іншим стати зміг,
Що бризнув з уст забутий сміх,
Засяло сонце виднокругом.
За те, що доторком руки
Вернула молоді роки,
Тобі я вдячний, наче другу.

За те, що в дружбі взнав любов
(Не здогадалася, либонь,
Чом травнями цвіла округа).
Не покохала...
Що ж, а та
І досі гріє теплота.
Тобі я вдячний, наче другу.

I.
Розколом завершуються не лише релігії.
Практично кожна зима на теренах великого міста
закінчується розколом білої шкаралупи
від підборів, словом, від жінки та її легкої ходи,

Незалежно від того, де лід під ноги ліг їй; і,
якщо віри перетворюються на течії сумнівного змісту,
то зима має кращий вихід: схлипи та хлюпи,
перелитися у потічки - самознищення за кілька годин.

II.
Подальше залежить від того, чиїх історій ти хочеш.
Торішнє линяле листя спалять, і цей ритуальний дим
втягатимуть ніздрі під'їздів, двірнику засльозяться очі,
він бозна від чого є п'яним і, певно, від сонця - рудим.

Місто грітиме свій скелетик для кожного з поколінь,
що у ньому їх напхано. Мовляв, живи і не гребуй!
Насправді, після розколу даремно чекати прозрінь.
Тим більше, в мікрорайоні, який не старший за тебе.


січень-лютий 2011

finita la commedia

Книги – як люди.
Бояться самотності й болю.

Книги – як люди.
Читають... людей по очах.

Книги – як люди.
В них різні характери й долі.

Книги – як люди.
У кожної – вік свій і шлях.

Книги – як люди.
Народжуються і вмирають.

Книги – як люди.
Подібні до свого творця.

Книги – як люди.
Також воскресіння чекають.

Книги – як люди.
Їм надто гірке – забуття!

2010

Я тебе шукав стільки довгих літ,
Я тебе чекав в ароматі квіт.
Я взирав увись, заглядав в пітьму,
Аж тебе зустрів німфу неземну.

Де ходила ти,
була дотепер?
Без кохання я мало не помер.
Будь зі мною все,
не лишай на мить,
Розстели до ніг білий оксамит.

Бачу віщі сни, що з тобою я.
В подиху весни лащиться земля.
Вітер розганя хмароньки незлад
І не можу я повернуть назад.

На вечірнім тлі - діодема з зір,
На росинках віт - діамант-сапфір,
В сонячнім теплі - золото надій,
Ти навік моя, я навіки твій.


2004р.

Спраглі світанки облизують променем роси.
Спраглі уста від жагучих цілунків горять.
Ти оповила, зв"язала мене в буйних косах,
Як же я можу, крім тебе, когось покохать.

Ти-моя доля.Я-твоя доля.
Бути з тобою-бути обоїм.
Разом навіки, море і ріки,
Небо і землю нам обійти.

Сонячне сяйво торкнулось відкритого серця,
Вбрало тепло і віддало закоханий жар.
Я же без тебе - мов без криниці відерце.
Ти полонив, ти мій спокій з собою забрав.

Вечір і небо...Зорі схилились в поклоні.
Місяць поважно полярну зорю провожа.
Стежка у квітах.Запах конвалій, півоній
Лине у всесвіт веселкою ранок стрічать.



2004р.

Журливе серце тяжко в грудях б’ється,
Пора скорботна крає юну плоть.
І тільки віра в те, що все минеться,
Є тим теплом, яке дає Господь.

Буває дні стають нестерпно сірі,
Ти ж пам’ятай і в ці часи сумні –
Людське життя будується на вірі,
І лиш зневіра гасить всі вогні.

Сьогодні град, а завтра буде сонце,
Після зими весна розквітне знов.
Хай серце п’є, мов те янтарне гронце,
Красу землі, даруючи любов.

Світ має сенс аж доки ти по світу
Готовий нести свій земний тягар
Без нарікань і дякуючи літу
За теплі дні, за небеса без хмар.

І за дощі, що падали частенько,
Подякуй долі, бо інакше б як
Зросли садки так гарно і рясненько
Там де колись розкошував будяк.

Знайди себе у доброму, благому,
В нім залишайся доки є ще час.
Пильнуй свій дух, щоб на шляху земному
Світильник твій до віку не погас.

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

Зголублені, розгублені від хвиль
гарячих колисанок занебесних.
Ще крила нам не зраджують, і хміль
не відпускає з рук
цілунку мокрі весла.

А ранок пробивається з вікна,
пробудження пташиним гамом пише.
Заслухані, і дихається нам,
немов тонкій струні
без пальців, нот і тиші.

Поезії політ почнеться з вій,
злітатиме вона неначе пір’я.
Коли весна – летиться легко їй,
від легкоти очам
спокійно так, що вірять

у те, що сповідає кожен рух
і сповиває дотиками ласка,
її до себе сни не заберуть
не втримає сльоза,
звикаючи до казки,

зголублено-розгублено від хвиль…

11 Лютого 2011

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
І білий став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.

Холодний подих. Вітер. Зимно.
Сховавсь у хмари сонця диск.
Й не хоче випустить сніжинок –
Зимі кінець – який же зиск?

Без снігу сіре все довкола…
А вітер злиться і свистить…
Не видко в небі покотьола,
Здається, глянуло б на мить.

Але нависло хмар стотоння,
Мороз засклив калюж вікно,
І сумно так, немов спросоння,
Й незрозуміло, що ж воно –

Чи то поснули менестрелі,
Чи лютий жаху скрізь наслав?
А де ж пісні твої, мій Лелю?
Чи не далеко їх сховав?

Холодний подих. Вітер. Лютий.
А зранку хочеться весни.
Та лише став, льодами скутий,
Дрімотно зваблює у сни.
2011-02-11

Це була розтривожена ніч..
Дорогою котилась целофанова душа пакета.
В неї вселялись кішка, птах, силуети знайомих облич..
І під ними поволі котилась планета.

Ангел сидів на підвіконні,
Крилами відігрівав морозні узори.
Ми з ним трохи вірили в забобони,
Переселення душ і людське горе.

Він спокійно хилив свічку.
Гарячі краплі стікали,
зависали в повітрі подібно пилу.
Малював парафіном небо
І щоразу здригався, під дзвін мого антивіру.

Це була розтривожена ніч,
Дорогою котилась целофанова душа пакета.
В неї вселялись кішка, птах, силуети знайомих облич..
І під ними поволі котилась планета..



2011р

Нарву фіалок
я матусі в дар,
розсиплю долом -
це тобі від сина!
Мені три роки
дзенькнув календар,
всміхнись, рідненька,
я уже - МУЖЧИНА!

І знову думки захлинають туманом,
Й не видно вже обрії звичних речей...
Що було близьким - все покрилось обманом,
А світло сховалось під крівлю ночей.

Можливо спитаєш сьогодні:"Як справи?"
І погляд торкнеться моєї руки,
І сонячним зайчиком: ніжним, яскравим,
Принесеш з собою спасенні ліки.

А може у тобі все моє спасіння...
Мов грішник, у очах якого азарт,
Прошу в кохання благословіння,
Бо лише у ньому і фініш і старт.

І знову думки захлинають туманом,
Й не видно вже обрії звичних речей,
А правда вже тричі зрівнялась з обманом,
Її лише видно при світлі ночей.

2011р.

Дощу краплини — тихі сльози неба —
Мене у давні спогади ведуть.
Застиглі миті на вікні,
Ти в них являєшся мені.
Благаю, пам’ятай мою любов.

І знову навкруги осінні барви
Нагадують про часу вічний плин.
Холодний вітер ось пробіг,
І жовтий лист упав до ніг.
Благаю, пам’ятай мою любов.

В пам’яті — день той весняний,
Дотики ніжні твої.
Ти пригадай золоті поля —
кохання, кохання.

Коли зимовий холод підступає,
Тебе зігріє пломеня тепло.
У ньому — пам’яті чертог,
І жар його для нас обох.
Благаю, пам’ятай мою любов.

(2011)
……

Remember

The summer rain like teardrops on my window
Reminds me of a time so long ago
And through each drop of rain I see
Within my heart you’ll always be
I pray you will remember me with love

The golden shades of autumn all around us
They tell me nothing ever stays the same
And as the leaves all turn to brown
I watch them floating to the ground
I pray you will remember me with love

As I look back on the springtime
There is one day I recall
Blankets of gold in the fields of love
Remember, remember

The coldest days of winter draw so close now
You’ll light the fire to keep away the chills
And in the embers you might see
A flame that burns for you and me
I pray you will remember me with love

Чому це плаче небо,
то помирає літо...
Сумні осінні квіти
не кличуть вже до себе.
Лиш інколи шокують
цим розмаїттям чарів.
Блукає мокра пара,
і відгуків не чує
далеких теплих звуків,
їм байдуже до того.
Промоклі сині ноги,
холодні мокрі руки,
і губи щось шепочуть,
і голови так близько,
пливуть осінні муки...
Воркує щось дівчисько,
а вітер лихоманить
пожовклий лист. Відверто
сміється сумно з жертви
осіннього кохання,
що світить сивоцвіттям,
із сил своїх останніх
хворіє у бажанні
затриматись у літі.
Це благо, чи це кара
в потугах запізнілих,
а небо сіє сірим
на дивовижну пару.

Осінній дощ, немов свинець,
шмагає листя пожовтіле.
Чиєсь кохання недозріле
чекає вироку сердець.
І мокне, мокне під дощем
чи то в сльозах, чи краплях неба...
Ні болю, ні жалю до себе,
лише якийсь зловтішний щем
у днині цій-без почуття,
як і в душі колись єдиній,
тепер дощем по половині
розділеній на два життя.
Осінній дощ, осінній плач,
лунає з жовтого похмілля
і шепіт, наче в божевіллі,
-ти не гони мене, пробач,
осінній дощ, осінній плач...

Не маю я освіти,
Вмисневого* знання,
То нащо маю пріти,
Віршуючи щодня?

Пора стоїть осіння
Письменницьких епох,
Невже мої творіння
Туди впускає Бог?

- Так, Я тебе, Мій сину,
Підтримую ще як!
Ось маєш глиб камінну,
Зубило і наждак,

Бий звечора до рання,
Непотріб відчикриж,
Шліфуй до блиску грані
Допоки бездоганним
Не виявиться вірш.

І тим Мені послужиш,
Що роль тут не твоя,
А ти лише оружжя,
Яким керую Я.

Нехай ти без освіти,
Вмисневого знання,-
Даю тобі радіти
Над віршами щодня.


* Вмисневий (діалект)– той, що треба; підходящий .

10.02.11.

Стряхнути б попіл, як гіркі печалі,
Змахнути б пил із шафи пам'ят́ей…
У неба вись, у сині-сині далі
Злетіти б від проблем, речей, людей.

Ввібрати б всі струмочкові краплини,
Насититись трояндовим би тлом.
І знову ввись, де лиш одні пташини
Кружляють, забуваючи про сон.

А чом би й ні, хіба є перешкоди?
Та крил немає! Що це за напасть?
Візьму тканину, пір’я: насолода –
Злетіти, впасти, знову різко встать!

09.02.2011