1

Не так любили в наше время,
Но раз уж ты не антиквар,
Ты соблюдай учтенный всеми
Дресс-код, за собственный базар
Слегка как будто будь в ответе.
Как несмышленые, как дети,
Невероятно будь смышлен,
Для айне кляйне - чемпион,
Факир с изрядной пачкой гривен!
В раю сто двадцать поросят
Тебе, майн либе, не простят,
Что апатичен, неактивен,
Что ты в дозволенном углу
Не зажимал свою герлу.

2

В работе принцип деревенский
Всепобеждающей любви!
О чем ты думал, Ленский, Ленский,
Пока крепчала се ля ви?
Ты, в целом, по какому праву
Глядел на девку на халяву?
Их в поле не одна, не две
Совсем не прячется в траве,
Ну так того, бери, не мешкай,
Послушай, такова игра,
Чья предыстория стара,
Не норови остаться пешкой -
И, верно, ляжешь ты ферзем
В наш уникальный чернозем.

3

Не ожидай ведра ванили
От псевдодевичьих щедрот.
Чуть понял, что тебя отшили,
Не хнычь, а двигайся вперед.
Пришло такое время что ли -
Не унывать, а дальше - боле:
Стремиться - вот уж дура лэкс! -
Девчонку раскрутить на секс,
Ежеминутно быть в ударе,
Везти в вечерний "Камелот"
Ее на тачке из "тойот".
Когда б я мог раскочегарить
Подобным образом дела,
Глядишь, она бы мне "дала"...

2009

Усім відома теза:
ми – те, що ми їмо.
А тут читаєш пресу –
і сумно, аж до стресу:
ми ж є суцільне гмо!

В Кабміні на нараді
про це розмови йдуть,
і у Верховній Раді,
і в овочевім ряді,
де бульбу продають.

Колись ми всі здавали
на норми ГТО,
картоплю їли й сало,
жили собі й не знали,
що є десь ГМО.

Ми йшли до комунізму,
який був там – ген-ген!
А ворог лиховісно
щурам до організму
кролячий вводив ген.

Тепер все геть інакше:
ми – члени ВТО.
Демократичним ставши,
усе суспільство наше
боїться ГМО.

Від нього в нас, сердешних,
чи в наших дитинчат
повиростають клешні,
а ще хвости, й нарешті
два роги застирчать,

і стануть всі зелені,
мов ті, що з НЛО.
Тому й кричать зелені
за грантівські «зелені»:
«Геть кляте ГМО!»

Все має, прошу пана,
«Без ГМО» ярлик –
олія, хліб, сметана,
вода холодна з крана,
насіння і часник…

І кажуть, ніби вийшов
оце на днях указ:
щоб все було ясніше,
«Без ГМО» напишуть
на ДЕЯКИХ із нас!

Тому-то, громадяни,
пильнуймо, що їмо!
Що не гниє, не в’яне,
не їсться гризунами,
лише самими нами –
то є напевне гмо!

Хай лиш свого городу
врожай у казані,
та й ці дари природи –
боби, коренеплоди,
хоч би й гриби з-під плоту –
мо-ди-фі-ко-ва-ні!

2011

Украдкой (делать было нечего!)
Я изучил куда как тщательно
Твой шрам, твой признак человечьего,
Между большим и указательным.

Нет, и теперь, не вызнав ключика,
Не завалю тебя укорами.
Твои глаза в глазах попутчиков
Сияют светлыми озерами.

Твоих волос заря бутонная
Спадает гроздьями акации.
Что ж, культивируй изощренные
Голосовые модуляции.

Не бросив быть такой же нежною,
Ажурную крестополосицу
Ты спрячь-ка лучше под одеждою -
Нательный крест поверх не носится.

2009

Я змерзла,
пригорни мене щільніше,
Я відігріюсь,
Тихо замуркочу.
Під крильцем
у коханого тепліше
Та навіть гаряче...
люблю... лечу і хочу.

Про що нам сьогодні розкажуть ворони, послухай-но.
І в ритмі якому трава у саду буде рухатись.
І діти кричатимуть що, захлинаючись радістю.
І пісня яка зазвучить по захриплому радіо.

Напевне, ми ляжемо поряд під мокрими вишнями,
і крила комах опадатимуть нам на лиця.
Зростатиме світло, і ми таки станемо вищими.
І ти подаруєш мовчання – віддасться сторицею.
А я подарую прощання з речами колишніми.

Тоді в Монтенегро на білім собаці полетимо.
І будемо їсти суцвіття акацій та ескімо.
І діти кричатимуть щось беззмістовне до радості.
І гратиме, гратиме, гратиме десь не по радіо…

Ми будемо рвати бруднющі листки подорожника,
щоб їх прикладати на збиті свої коліна.
Хоч шкіра розмічена – жаль, не від сміху – зморшками,
зашорена пам'ять і вже порубцьовані спини,
я знаю, все вийде. І він, як завжди, допоможе нам.
Ми зможемо...

Геть орду! Повстань! Повстань і йди!
Нагостри шаблі проти орди!
Тільки є тут заковика (чи біда),
Як нам бути? – Ми самі орда!

Наші коники каурі і гніді
Служать вірою і правдою орді,
Під бунчук (чи стяг) чергових «перемен»
Нас так звично заганяють у тумен.

На мівіні й паперовій ковбасі
Призвичаїлись, як білки в колесі,
Через гори, через доли і луга
Уперед (чи в зад) – все 'дно алга!

А про інше я судити не берусь,
Наша юрта скраю і улус,
Їм шурпу, утупившись в екран,
Де камлає про реформи нам шаман.

Краще пива гормонального нап’юсь,
У сметані порошковій мокне вус,
Все висить, неначе з шапок башлики,
Добре жиють під ордою вахлаки.

А якщо і є десь вітряні уми,
З них швиденько настругають шаурми,
Доля їх непевна і тяжка,
Та й кінець один – сєкір-башка.

Б’ють литаври у кривавий тан,
Нас на приступ кине Ур-Каган,
Ми підем… Після кумису (чи шаблі)
Настовбурчимо загривки і шаблі.

За орду (чи за імперію, чи рейх)
Куршавель впаде, застогне Шарм-аль-Шейх,
Скачем з піною (від пива) на губах
По анатолійських берегах.

Якщо ж буде вже скакати нам в облом,
Станем станом круг Кагана кагалом.
Ми підкажемо куди тобі іти…
Ну? Давай, пацан! Повстань проти орди!

24.01.2011

Ми завітали на хрестини
До мого кума Василя,
Тож після церкви і гостини-
Увага вся на немовля.

Батьки малому звісно раді,
Гарненька лялька їм вдалась,
Уважно слухають поради
І всім показують маля.

Родина вся ніяк не може
Дійти до згоди, як же так,
На кого більше зараз схоже
Оте малесеньке дитя.

На маму, кажуть, чи на діда,
На бабку, певно, та не ту,
На кума трохи й на сусіда,
А в профіль – вилитий татусь.

Лиш татко хитро усміхався:
- До чого тут розмова ця,
Я ж день і ніч над ним старався,
Це ж точна копія отця.

Дивуйся, куме, не дивуйся.
На сто відсотків - це моє,
Та ж чиста копія татуся,
У мене сканер добрий є!

Тихо серце під ноги впаде..
В грудях порожньо так..і млоїсто..
П"яний Вечір бреде..від людей..
Крізь камінне запльоване місто..

Переймають хорти каяття
Звідусіль..жовтозубим..оскалом..
Із Небесної Тронної зали
Дрібняки передзвоном летять.

Каяття..небуття..вороття..
В споришеву казкову країну
Де бабуся гойда на колінах
Свіжоспечене диво. Життя.!

Із генделика Вечір сумний
Видибає.. таки видибає.!
Ми у парі тихенько зіграєм
В три руки...
В дві струни..

Пародія

Я живий? І де я взагалі?
Як в імлі брунатній розберешся…
То шумерська дошка на столі?
Чий сосок мені у губи вперся?

Лінії з руки поділись десь,
І повітря висохло-гіркаве.
Клинописно-мудрий зараз... весь...
Все так гарно починалось з кави!

Можна так скотитися на пси.
Свиснути не можу… Гладіатор…
Ноги волосаті! Ну й часи,
Що носити треба епілятор!

прости мені, Господи,
мою біду:
що не піднімуся,
то упаду

прости мені, Господи,
мою печаль:
вся синь небес твоїх
в його очах

прости мені, Господи,
мою любов:
як не тримала я,
та він пішов

прости мені, Господи,
оцей вогонь:
завжди чекатиму
лише його.

2011

В човнику двоє ЯС

В човнику двоє…
Радість над ними зійшла
Місяцем повним.

Як же інакше.
В птаха два рівних крила.
В човнику весла.

Слід золотавий бринить –
Брижі, як струни.
Місячна стежка у мить
Стала рікою.

Кожного разу, коли ти приходиш, дощить.

Шум монотонності грається в сірих тонах.

Ти, мов ілюзія, фотозагадка на мить,

Я ж тебе хочу втримати в своїх руках.

Холодом вулиць, руки просочені небом,

Можеш зігрітись, я з серця здобуду тепло

Тільки, будь ласка, не йди, не зникай так, не треба

Не розбивай мого всесвіту змарене скло.

Знов усміхаєшся так по-дитинному щиро:

«Все буде добре, – шепочеш, – життя пройде з тузом!»

Всесвітом моїм, благаю, будь моїм миром,

Лиш не зникай, лиш побудь ще зі мною, МУЗО.

Дерева-солдати з пошарпаним тілом
Обвугленим одягом стрілами в сніг,
Сміються у небо так галасливо,
Що валять прохожих цим реготом з ніг.

Дерева з очима набухлими вітром
Коріннями сунуть у пастки Землі.
Під синіми зимами зморені вічно
Стріляють гіляками в зорі весни.

Моє минуле, двері на замок
Кидають тіні проблиски емоцій
Я знов переживаю той урок
"довіра людям бреше поза очі"


Тугі слова смолою на устах
Повільно котяться у рокоті суспільства
Я не сама, мій призабутий страх
Впивається отрутою насильсьтва.


А там зима і холод до кісток
Втікає натовп від свого прогресу,
Де все темнішає за кроком крок,
Де вже немає спокою від стресу.


За шумом фраз, за буквами німими
моє табу як пульсу тихий ритм
Не спить не марить не покоїть миром
Воно не є, його нема - Мовчить...

Весна як світанок,
а літо - полУдень.
Із сутінків осені трон.
Уперше кохана,
і зраджена вдруге
в зимовий занурюся сон.

Тебе не осінить,
що, може, востаннє
збагнути важливе не вспів:
весна - воскресіння,
а осінь - прощання,
зима - замітання слідів.

2009

Ти в двері мої не входиш,
і я "випадаю" з теми:
чи в цьому сезоні мода -
торішні носИть проблеми.

Чи мрії мої химерні,
занадто собі дозволяю?
...З надією скрипнули двері, -
це протяг тут поруч гуляє.

19.01.2011

Прекрасне в нас закохане вино,
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
І жінка та, з якою нам данó
Пізнати пекло й насолоду раю.

Та що робити з кольором зорі
Над холодіючими небесами,
Де тишина та спокій неземні,
Що вдіяти з безсмертними віршами?

Ні животу, ні горлу, ні губам –
Миттєвість лине далі невловимо,
Заламуємо руки, але нам
Накреслено іти все мимо, мимо.

Як хлопчик, ігри кинувши свої,
Дівоче споглядаючи купання,
Любовні ще не звідавши бої,
Все ж мучиться невтоленим бажанням.

Як в первісних незайманих хвощах
Ревіла з розуміння, що безсила,
Слизька тварина, несучи в плечах
Іще дрімотні, не розкриті крила.

Так, вік за віком – доки є Господь –
Під скальпелем мистецтва і природи,
Кричить наш дух і знемагає плоть,
Для шостого чуття відходять води.

2010

Пес мого ворога став мені другом.
Ворог помер. На обійсті пустир.
Никав собака по нім недолугий,
Згодом до мене приплівся по мир.

- Ґазда твій мав неприємний характер
І у мені вади бачив одні ,
Та тут твоєї нема вини, брате,
Хочеш - віднині будь другом мені.

Встав би сусіда сьогодні з могили,
Я б йому руку люб’язно подав,-
Ми із бровком вже давно відмінили
Протистояння сердите "гав –гав".

І слова вже не ті, часом зношені мрії
І вогні від очей світять там, вдалині
На чужій висоті чорним вороном вії
І уста, що колись, віддавались мені

Поневолі стаю все черствішим душею
А раніше, раніше тремтів у руках
Моїх снів оберіг проліта над землею
Спогад вперто кружляє у мОїх думках…

І слова вже не ті, в них не чути надії
Відсіяли мені твої очі ясні
Наче ворони, вдаль, понеслись твої вії
Залишились світити лиш сірі вогні...

Та чому пекельна, брате?
Ніч як ніч, таке бува…
Кузану вогонь шукати?
Підбирав би ти слова…
З ним пожежна не врятує…
Не згорів би сіновал!
Про реактор також… всує…
Без графіту – там “завал”.
Чорногуз на січень злиться?
Кисілем не задобриш…
Ба! Знайомі всі обличчя!
Випивки бракує лиш!
Та команда того варта…
Зимовиця, як назло.
Ти б , Василю, не накаркав,
Й збігав, щоб не замело!
"Підтягнувся" б, мо’ й Редактор,
Ще б налили по одній!
Мирно так гуде реактор,
“Навіває супокій”.
Парадокси від природи –
Хто співав, а хто кохав,
Хто гранітні стержні вводив…
Світлий лиш Василь писав!

24.01.2011

народжені з ротом зашитим
в країні твердої руки і глевкого сонця
Хасани Ахмеди Рашиди
тримають їх тіні на короткій шворці
що містом снують наче сновиди
під серцем доня у серці синочок
бояться зробити зайвий видих
бо злочин
щоночі
мріють про ласку і шовк долоні
зірване з губ освідчення
та чорні коні вже ждуть на припоні
скоритися звично?
хіджбабу не сила спинити зливу
і риба не зійде на шепіт
хоча й таке колись можливо
пробачить Каїн зрадить лебідь
вона ж доносить гріх під серцем
і доросте до слова «ні»
і гострий місяць чілі перцем
ковзне криваво по стіні
і помста
біль за біль
фанфари
на шлейфі дорогих духів
повісити чоловіків
які колись
причина сліз
Динари

У тяжі сад і поле рідне,
Де жайвір сріблить голосок.
Зерно не морхле, а дорідне
Тужавий хилить колосок.

Луги барвисто-золотаві,
Хлюпоче літеплом ріка...
І вічність пророста з отави -
У нас продовження шука.

Гадали ви, що я - якась така?
Ні, не така – а лиш трамвай чекаю!
І вам, трамвайним збоченцям і дивакам,
Зась до мого, лише мого, трамваю!

Сумні у мене очі і думки
Про щастя, подароване не вами,
І не збігаються мої смаки
Із "не такими" вашими смаками…

Та вдячна вам, що в серці в мене рай,
І я ніколи навіть не дізнаюсь,
Як ви здивовано дивились на трамвай
Котрий чекаю і ніяк не дочекаюсь...


24.01.2011

Багато зараз, як в часи Христові,
месій-пророків з префіксами "лже".
Чомусь нам мало вічної любові,
нам треба, хай нікчемну, аби вже.

І плачеться, і платиться немало
за жалюгідний відблиск почуття.
Ридає в піднебессі гірко Ангел
над нашим понівЕченим життям.

...А ми на цій землі - не випадкові.
Принаймні, намагаймось віднайти
любов, надію, віру - в Божім Слові.
Сказав Він кожному: "За Мною йди..."

2007

мій кобзарю, ось церква, зіграй свої псальми
хай волосся, помите настоєм ромашки
буде пахнути степом і теплими псами
буде п"янко і важко

мій кобзарю, між нами нічого святого
недоросла я, грішна, співай мені тихо
освіти мені шлях до найближчого бога
до найдальшого лиха

шелестітиме листя на липах зелене
пролунають прокльони і дзвони тривожно
мій кобзарю, я - церква, сідай біля мене
бо у мене - не можна

Поміж вечором і ранком
Наді мною у імлі
Сяють зорі безустанку
Недалеко від землі.
Їх незрима світла сила
Розсікає ніч густу.
Хмарам крила обпалила
Тихо й зримо на льоту.
Та зігріти неспроможна
Душу стомлену мою.
Опівнічний подорожній,
Я в безсоння на краю.
23.01.11.

Закрутила, завертіла
Зимовиця сніговинням,
Білим пухом полетіла
Зорепадом-сновидінням.

Закрутила, загорнула
В іній-сонні килими,
Наче все навкруг поснуло,
Поховалось від зими.

Вітер гунить басовито,
А мороз тріщить, співа,
І різцем талановитим
Викристалює дива...

Мерехтять зірками далі.
Небеса такі п’янкі.
Зимовиця в білій шалі
Навіває супокій...

Стовпи, закутані в гірлянди,
Зігрітися ніяк не можуть,
А ти бредеш у сніг і стужу,
Несеш кохання кару божу.
Це, ніби, чемодан без ручки –
І нести – мука, й жаль лишити,
Бо уявити тяжко-важко:
Як без кохання бути? Жити?
Воно як світло серед ночі,
Як рятівний жилет у морі,
Як білий купол парашута –
Надія у біді та горі.
Воно як незбагненне щастя,
Хоч і приносить стільки болю!
Але якби не жар любові,
То сніг би вкрив і світ, і долю.


2011

Пародія

Не спи! Не спи! Враховуй фактор –
Я мов запущений реактор!
Тепер не раджу жартувати –
Ти чув про Гіга-Мегавати?
Сльозами не зарадиш справі…
Сидів, мабуть, на задній лаві
Як про графітні стержні вчили?
Мій хлопче, цьом! Розслабся, милий!
Живем у ядерну епоху –
Сховай старі ці фото… з мохом.
Я й так на грані божевілля…
А ті альбоми пахнуть цвіллю.
І вимов вже оте “кохаю”,
Невже і цього вчити маю?
І не тягни, бо трохи пізно…
Строфа містком не стане, звісно…
Придумай щось. Родзинку… Перчик…
Без куцих тем… Арівідерчі!


23.01.2011

В такі моменти хочеться вміти плакати
від поневолених сліз
кров стає солонішою і прозорішою
знати все
і не говорити нічого
на білоту мовчання
проливаються слова
як вчорашній чай
отруйні та карі
ти можеш і надалі зводити свої фортеці
і вдавати щасливого -
брати від життя все
насправді не беручи нічого
можеш боятися зради обману болю
ховатися за іронією
заповнювати порожнечу музикою
розмінюватися на тисячі справ і десятки знайомих
тримати дистанцію
вимагати уваги
боятися близькості
уникати відвертості

але перестояне небо між нами
ніяк не розродиться грозою
і все більше болітиме відстань
від руки до руки

тоді я піду

тобі залишаться фортеці із кольорових кубиків
мені - вицвіле і пригіркле - люблю...

любощі літом вологі і нерухливі
спека випалює розум, жагу і слину
хіть розчинилась у квасі й живому пиві -
почухай спину

наші тіла вимагають води і тіні
крапля гаряча повзе по хребту поволі
ми флегматично сплітаємось в нехотінні
лежимо голі

губи сухі на губи - ліниво й сонно
літо на твоїх грудях жарке й солоне
руку мою cпинило пекуче лоно -
і все холоне

Курортний роман. Море. Сонце і небо.
Дещо партнерка втаїла від тебе.
Хтось обдурив? Ображатись не треба!
Ми ж часто приховуєм правду від себе.

- х - х -

Ці хочуть кінці із кінцями звести,
а ті у лікарнях здоров’я знайти.
Мабуть, і цей світ не дуже поганий,
бо в кращий не всі дуже рвуться іти.

- х - х -

Проходять чередою «круглі» дати.
Життя все менше здатне налякати.
Час і терпіння можуть більше дати
ніж сила й пристрасть відібрати.

Чекаю поїзд.
Підганяю хвилини.
Та разом з ними
ніби дощу краплини
губляться миті життя.


**********

Я. Провінційний вокзал.
Лиш нудьга дзвенить.
Мухи. Запльований зал.
Голова болить.
Зупинилась мить.


**********

Над головою
в мене лампочка горить.
На вагон одна!
Листок і ручку маю –
не щасливий я хіба?

Я не така, як ви гадали, не така.
Стороння вашим збоченим смакам,
незрозуміла вам, хіба що... дивакам

таким, як я, із дивними думками,
поняттями, сухих очей сльозами,
із щастям, подарованим не вами,

що ніжно в схроні серця бережу,
окресливши круг себе ту межу,
поза яку вам зась.

2011

Так хотел познать я Истину,
Бог судья, мне это не дано.
А так жить хотелось искренне,
Но и это мне не суждено.

А любить хотелось до забвения,
До потери разума и чувств,
Все прошло, рассыпалось в мгновении,
Лишь осталась маленькая грусть.

И застыла боль разочарования,
Раны лечит сильная тоска,
А уста хранят твои молчания,
А в душе таится пустота.

И осталось жить тебе в неверии,
И хранить оставшиеся дни,
Зло, ненависть и высокомерие
Будто бы ты лучше чем они.

И уйти когда наступит время,
Оборвав последнюю нить,
Потеряв свое бремя:
Основной инстинкт – жить.

20**

Прибій ласкаво манить і зове
В обійми хвилі, синього простору.
У шторм у нім чудовисько живе,
А в штиль - воно принадне тепле море.

Я капітанський одягну картуз,
Помчу на яхті в мрію срібнокрилу
Із вітром між дельфінів і медуз
Шукати милу.

Бо жде мене, немов Ассоль, вона,
Щодня до моря ходить, виглядає:
Чи корабель казковий вирина
І хвиля його радісно гойдає?

Я рвусь до неї, як до скель прибій,
І знаю, що почую достеменно
Оте бажане й незбагненне "Мій!".
Душі маяк світитиме для мене...

2010.

Не має більшого блюзнірства -
як гине віра,
як чисті помисли
переростають
в оскал звіра,
як учорашні друзі
природно ворогами стали нині
зачаївши підступ,
а псевдоперемоги
маскують честі відступ.
де те, що вчора було благом -
завтра вразить гниллю,
де зрада пахне глупотою,
де на відвертість -
відповідь користю,
підозри і невігластво -
на намір бути відданим,
де невимОвлене кохання
на завтра -
слабодухе лицемірство,
де на оновлене єднання –
вінтаж позерства
й лицедійства,
де недалекий розум
з часом
породжує відразу,
а боягузтво для
правдивих почуттів –
супротив душ,
утому і зневіру
і розчаровуання - разом.
як з цим миритися – не знаю.
вже не живеш у цім вертепі -
виживаєш.

за принципом тамагочі -
годую, вкладаю спати…
усе, що лише захочеш.
бо все – це не так багато.

бо є важливіші речі,
ніж осад в остиглім чаї.
я вірю. і, безперечно,
вчергове тобі прощаю.

і знов не прощаюсь. потім,
здолавши лялькові стіни,
побачиш рубці від поту
на скронях мого терпіння.

побачиш різкі сивúни
в куделі мого чекання.
не треба шукати винних -
ні вперше, і ні востаннє.

лише відпустити звуки,
заплющити міцно очі.
і жити отак, без стуку,
розчавленим тамагочі.

Оревуар! Чи як там, хлопче?
Ця відстань ту любов затопче.
Ці сльози гоять все потроху.
Ті фото – цвіллю, міллю, мохом.
Слова – на букви і морфеми.
Історію – на куці теми.
Мій хлопче, цьом! Строфа остання
ніколи першою не стане!

Ти чуєш шепіт всесвіту довкруж?
Бринить струмок, тривожно вітер свище,
Мов прагне загасити попелище,
В якім людських згорають сонми душ.

Звучить космічна музика небес,
У ній - мотиви смерті й перероджень,
Падінь у прірву, злетів, нових сходжень -
Усе, що поміщається на хрест...

Бринить душа, ледь чутно, мов скрипаль,
Котрий порвав всі струни у натхненні.
Ці звуки, наче кров по наших венах,
Пульсують в нас і манять душу вдаль.

Почуй ці звуки! Відчини їм серце,
Знайди свої утрачені сліди,
Якими йшов крізь терня, не один -
Із янголом, що знає усі дверці.

Бринить космічна музика. Прозрій,
Відкрий для неї радісно обійми,
Якщо душа втомилася у війнах,
Від нескінчених світу веремій.

Хай біль життя, зростаючи стократ,
В нас не заглушить звуків диво-світу -
Світань, пташиних щебетів, барв літа,
Закоханих сердець у зорепад...

Світ не німий! Це диво розпізнати
Спроможна лиш окрилена душа,
Яка навчилась вірити й прощать,
Не втратила спроможності сіяти!
23.01.2011р.

*
Я пригорнув поцілувати
Тебе і світ осінній зник,
Запах мені чебрець і м'ята
І липцю смак відчув язик.

І я – не я , - метелик барвний
В купелі ніжної яси
Лечу де коники і сарни
І гаю співні голоси.

Де піль хлібних гойдає вруна
Легенький липня вітерець
І ти немов берізка юна,
І я - безвусий ялівець.

*
На юній квітці конюшини
Бринить коханням сивий джміль,
Нектар збирає по пилині
Гоїти серця мого біль.

Колись із губ твоїх збирав я
Меди у мрії потайні.
Джмеля містерія прадавня
Вертає нині їх мені.

І липцю дикого сп’яніння
Торкає знов мого єства,
І серця музика осіння
Твої оживлює слова.

*
Цвіте духмяним квітом липа.
Бджолиним шепотом роїв
Несе в Дністер печальна Стрипа
Пригадку наших юних днів.

Я так давно тебе не бачив,
Не дотикавсь твого єства,
А пристрасть буряна юнача
В мені ще до сих пір жива.

Нема про тебе вістки, мила.
Так мало меду, – гіркота.
А може ти вже одлюбила
Мене і туга ця пуста.

2011

Красивая погода – как и ты!-
Забрался в свитер нежно-снежный холод.
В парадную все просятся коты -
На мокрой шерсти целый лес иголок
Ты приходи – посмотрим Саус Парк
Я встречу, как всегда, у перекрестка
Под пледом вместе легче засыпать
Или болтать всю ночь словно подростки
Я как ребенок верю в чудеса
Я как младенец присосусь губами
Пусть нас осудят небеса
Наш разговор мы завершим телами

2011

Заростає в душі, там де рай цвів, повільно осот;
Фраза милої сонце закрила, раптово, мов хмара…
Ти сказала мені: «Народись через років п’ятсот,
Зрозумію тоді, любий, може з тобою ми пара.»

…А півтисячі літ пролетить, наче спалах зорі;
Інші сни-сподівання пророчать, мов дивляться в воду,
Інші діти – не наші! – до вечора мріють в дворі
Що й вони через років п’ятсот пострічають свободу…

А півтисячі літ пропливе, наче бистра вода;
Інші душі ходитимуть світом, де рай розпустився,
Буде мрії ступати стрімка і всесильна хода… –
Зрозумію тоді, як я сильно в тобі помилився.

04.12.2010 р.

Зорями небо засіяла густо
Мною залюблена ніч.
У рівновазі сумління й розпуста,
Чи в боротьбі протиріч?
Скрипнуть спросоння заперті ворота,
Віття віконце торкне, -
Йду на подвір’я дивитися - хто там
Кличе до себе мене?
Я йду опівночі тихо із хати
В пахощі ніжні весни.
Хочу не мріями – тілом обняти
Ту, що збентежила сни.
Випливе з темряви тінь на доріжку,-
Думаю, поруч – вона!..
Шелестом листя сміється берізка
Біля паркану одна.
Та ще надію на зустріч не втратив,
Повний хмільної снаги.
Я у роботі й коханні завзятий, -
Знають усі навкруги.
Вітром до неї полину ласкавим
Хоч із сватами, хоч сам.
Завтра зустріну красуню чорняву
І розлучитись не дам…
Зорями небо засіяла густо
Мною залюблена ніч.
У рівновазі сумління й розпуста,
І в боротьбі протиріч.

Вони знов кажуть – затягти паси нам,
самі ж в цей час затягують гайкИ.
Невже струїли рабства діоксином
кров українців на усі віки?!

2011

Щоразу, втікаючи звично
Від себе на довжину
Ланцюга незрадливої пам’яті,
Волочачи на хвості
Гримотливу бляшанку з пустими горіхами спогадів,
Вальсую із нею на раз-два-три,
Витолочуючи по колу:
Росу на сусідській межі,
Хмари в калюжах,
Сніги – довгождані й невічні…
І загнано мрію про
Заокеанських родичів
(із Мексики там чи Бразилії),
Що лишать у спадок вдосталь
Серіальної амнезії;
Або (як варіант
Реальніший, хоч і болючий) –
Про персональний
Вселенський потоп,
Бо тільки вода здатна
Переписати все,
Не змінюючи нічого…

Якби знаття,
куди ми ідемо -
Не шкодував би
сил своїх і духу.
Ведуть сліпці,
як вів нас гегемон...
Вовіки
не збороти з ними скруху.

Б А Й К А


Його привезли в неосяжні далі,
На край землі й встромили у пісок,
Щоби екзотикою тішив він надалі
І дарував опівдні холодок.
Між голими деревами, без пробки,
Межи оливками і пальмами в парку,
Він так й завмер самотній, одинокий,
Зі смутком на зеленому листку.
Йому царівна-Пальма говорила:
«Та кинь ти, Клене, так журитись, мій!
Дивися, як тут тепло, як красиво!
Який чудовий голубий прибій!
Дивись, як сонце сходить спозаранку,
Як апельсини пахнуть у цвіту!
Захочеш - буду я тобі коханка,
А не захочеш - то й не підійду!
Дивись, як чистотою сяє місто,
Скільки людей на тебе, он, глядять!
Ну, перестань, коханий, в думах виснуть,
Проснися свіжим соком у гілках!
Ну що ти там у себе бачив вдома -
Терпкі морози, хурделИці, сніг?
А тут живеш, як в пазусі у Бога
І всі причуди Півдня - біля ніг!»
На те їй Клен у відповідь промовив:
«Що знаєш, Пальмо, ти про ті краї?
Там - благодать живущої вологи,
Там - дім мій! І серпанки вогнянні!
Там щедрі роси умивають зранку,
Там, літом, в різнобарв"ї ситих трав
Така краса, яку я доостанку
У своїм серці, з болем, приховав!
Так, там і холодно узимку, і тривожно,
Так, восени не жалують дощі.
Але, хіба цей край зрівняти можна?
Замовкни, Пальмо! Й більше не гріши!
Тобі, можливо, тут і добре, сестро,
Хоч і сама тутешнею не є,
Я ж пригадаю як Калину пестив -
І туга моє серце обдає!»
Надулась гордовито Пальма-цяця,
Поправила корону угорі,
А Клен почав тихенько помирати
Зі смутком в серці у чужім дворі.

Мораль така: Не милі райські далі,
Не тішить душу золото і шик,
Бо найтепліше місце в світі - в ріднім краї,
Де народився й виріс чоловік!


2010р.

Это она, перепачканная бледной пастелью помады,
Боролась за счастье, верила – просто так надо:
Тянуть за собой самое бесценное и дорогое:
То, что станет за узкой спиной громадной скалою.
И всех :"К черту! "Ведь дьявол не носит « Прадо»?

Сладкой и скользкой, как леденец , промозглой зимой,
С давними кладами стихотворений – золотой ордой,
Что- то взорвалось и оглушило мгновенно душу!
Была красиво логична и просчитывала ходы,
На всю кухню врубала, не слушанные « Квины»,

Защищала его безупречно, издавая еле слышный стон:
« Идите все к черту!», и таяла точкой во рту МЕТРО.
Шарахалась чопорно от золотой молодежи,
Хрупкая шея ловила едкие пули ее патогенных зон,
И тогда она закрывала глаза взлетною полосой.

Просыпалась под запахи карамели по воскресеньям,
И была ласково говорлива и целовала его колени.
И, даже, Джо Джирард, в тонкой маечке переплета,
Не раздражал на крахмальном белье букеты сирени,
Аисты счастья запястье ее узнали мгновенно...

Она, перепачканная бледной пастелью помады,
Интуитивно верила и боролась ! Просто, так надо…

Ти все просиш забути
ту казку зимову-
ще теплу, під льодом,
з жорстоким кінцем..
Ти знов зовсім поряд-
немає претензій...
Лиш спогади палять
Холодним вогнем...
При всіх ми лиш друзі-
самі свято вірим..
Напевно,так лекше
стирати мости..
Та щось залишилось,
Напевно,довіра,
давно не кохаю,
не вірю,а ти...
Ти просиш забути
Єдине КОХАННЯ!!!!!
дитяче,наївне,
не наше-моє..
Ні-ні..не кохаю...
лиш згадую з болем,
як те,що вбивав ти,
було ще живе....

2010