Я боюся писати вірші,
Бо комусь вони запам’ятаються.
Я боюся писати вірші,
Та вони мимоволі з’являються.

Ти читаєш про себе вірші,
Найзагадковіші із зірок.
Ти і досі не знаєш, як пише
Дивачка. Від усіх за крок.

Ти ж не знала, що вона вміє
Прочитати усю твою душу…
Вічні спогади… Вічні мрії…
Ти читаєш про себе вірші.

Так нестерпно… до голих нервів
Пробираються всі слова.
Ти не знала, що хтось повірив,
Бо ти завжди для всіх – чужа.

* * *

Так цікаво… себе читати…
І не збоку, а так, як є.
Бачить зміст отого «кохаю»,
Розуміти: це все – моє…

Як так можна?! Та я ж… мовчала.
А вона моїми словами писала!
Я такого в житті не чекала…
І до останнього в це не вірила!
09.12.10 21:08
Я боюся читати твої вірші,
Бо вони за живе торкаються.
Я боюся читати твої вірші,
Бо в словах тих минуле ховається.

Полетіли лелеки, далеко - далеко.
Від снігів, холодів
Де зима обійме смереки.
Лишилася лише одна,
Випадком долі, від зграї відлучена.

Стала благати молитвою вона:
Друзі допоможіть, Ради Христа!
Бо сили вже нема,
Щоб до небес піднятися.

Опустились вони - допомогли,
Допомогли Рідній Душі піднятися,
Знаючи, що до теплих країв
Буде не легко дістатися.

Так і в нашому -
В житті людей
Від невзгоди хтось впаде,
Та ,,друзі" обійдуть осторонь
І ніхто із них не доможе.

Пам'ятаймо, Друзі завжди,
Що Друзі - це Рідні,
Наші Сестри та Брати. Дружба -це ниточка Любові Божої,
А Любов потрібно вберегти.

Які ж божевільні бувають вечори!
Який сюжет! - Романам і не снилось!
Якби ж то так - пішло і не лишилось,
І я дивлюсь на все це вже згори.
Чи справді так, чи по-просту здається?
Якби, якби... усе життя - ЯКБИ...
Це було довше, аніж дві доби,
А моє серце тут роками рветься...

І як прожити?! Вільне божевілля...
Моє життя - не мріяв і фантаст!
Емоції зійшлись з часом на перехресті...
І ні один не дасть, щоб хтось із них став вільним...

00.54 05.01.11

Хочу быть злым,
Бездушным,
черствым,
Хочу забыть
И не любить.
Я так устал.
Меня все бесит.
Хочу совсем
Себя убить.
Могу понять,
Согреть, простить,
Могу себя
Я изменить.
Но как бы сильно
Не хотел я,
Я не могу
Тебя забыть.
Лечу бревном,
Лавиной, бочкой,
Лечу фанерой,
Камнем в низ.
А так хотелось
Ощутить
Морской, приятный,
Теплый бриз.
В кругу родных,
Любимых, близких,
В кругу мне самых
Дорогих,
Я больше
Не имею права
Побыть с тобой
Хотя бы миг.

2011

И он ушел, не смог,
Он сдался,
Всю жизнь был сильным,
Но сломался,
И не заметили потерю,
Хотя им больше чем себе он верил.
Он долго думал,
Он пытался,
Понять зачем он сам остался,
Боролся долго.
Но устал.
Его безумный мир достал.
Не видел смысла в этой жизни,
Хотел прожить он
С ней!
До тризны!
Но вот, другой ее украл -
Контакт с землей он потерял.
Решил уйти он по английски
И не сказал прощай
Он близким.
Вот, после ночи день настал,
Он умер,
Так и не узнал,
О том,
что лишь его любила девченка та,
но поздно было(

2011

Я одинок. Меня не слышат
На протяженьи многих дней.
Я как песчинка в синем море.
Я одинок среди людей.

Я одинок не потому, что
Нет любви и нет друзей,
Я одинок душой, не телом.
Покоя нет душе моей.

Я одинок. Мой мир разрушен,
Разбит на кучу мелочей.
Я у разбитого корыта.
Увы, но я теперь ничей.

Я одинок, но все же верю,
Что есть причал души моей,
Что я взойду на тихий берег
И что я нужен буду ей.

2010

Любовь - невиданная сила,
не объяснима до конца,
и даже тот, кто самый умный,
похож, влюбившись, на глупца.
Любовь сильнее вех наркотик.
Достаточно любить лишь раз,
для того чтоб всю жизнь потратить
на поиск тех любимых глаз.
Любовь божественно красива
и в то же время жестока,
смела, сильна, не тороплива,
но тут же слаба и робка.
Любовь безлика, безгранична,
Любовь чрезмерно высока.
Любовь - восьмое чудо света,
Близка, но очень далека...

2010

Как бы жить, да так, чтоб вечность?
Как бы плыть, да по теченью?
Как бы чувствовать беспечность
И не капельки сомненья?

Как бы знать, где упадешь,
да с возможностью исправить?
Как узреть чужую ложь?
Как над чувством гнева править?

Как открыть глаза по шире?
Как бы знать, где брать терпенье?
Как найти в огромном мире
каплю умиротворенья?

Как бы способ подобрать,
чтобы лень свою расплавить?
Как бы это все уметь –
без проблем над миром править!

2010

Пришла зима.
И покрывалом белым
покрыла все,
но сердце не смогла.
Пришел мороз.
И все вокруг остыло.
Забыл я боль,
тебя я не забыл.
Придет весна
и снег водой растает.
Уйдет мороз.
Придет тепло в сердца.
Придет любовь.
Цветами расцветая
придет Она.
Уйдут печали в пыль.

Тьма поглощает все вокруг,
Она бездушна, холодна,
Она сильней всего на свете,
Она есть зло, она одна.
Ей нет названия, нет клички,
Ее встречали все уже,
В одних она вошла в привычку,
В других нет места ей в душе,
Тьма вездесуща и всесильна,
Всесильна кроме одного,
Того, что возродилось с тьмою,
Прекрасного и светлого,
Ведь капля света, как известно,
Осветит тысячи земель,
Тьма этого боится очень,
Просачиваясь светом в щель,
И подлости ее нет края,
И часто очень тяжело,
Решение предпринимая
Понять темно или светло,
А что бы побороть сомненья,
Оружия, таблеток нет,
Но есть всего одно решенье,
Я просто верю! Верю в свет!

2010

Ведь все слова написаны похоже,
Ведь тайны все открыты уж давно,
Так почему же дрожь идет по коже?
Так почему же мне не все ровно?
И где искать ответы на вопросы?
И где искать спокойствия душе?
И почему я повторяю фразу
Люблю тебя! Люблю давно уже!

2010

А з мрією прощатися нелегко...
І не прощайся. Просто відпусти.
...Він вижив, той поранений лелека,
Що впав з небес, мов янгол з Висоти.

Злим випадком відлучений від зграї?
Чи покарав за щось пташиний бог?
Тепер повік - ні вирію, ні раю.
Тепер повік - із тугою удвох.

Зимові хуги. І земні потреби.
І руки, що рятують од біди.
...Стоїть лелека. Молиться до неба.
І вірить, що повернеться туди.

2009

Ритуал. Нашу телефонну розмову
На мільярди тем затягувати за північ…

Вечір. Зорі. На кухні тіні наших облич –
Ритуал. Наша телефонна розмова.

Ритуал. Наші думки–мікровібрації
Посилати аж в космос, де зорі…

Чисте Щастя і сни прозорі –
Ритуал. Моє звичне мовчання у трубці.

Ритуал. Збиратись на кухні за чаєм,
Не важливо хто, де; важливіше – а як це і з ким…

Все це збоку здалось загадковим –
Ритуал. Сидіти з тобою за чаєм.

Ритуал. Загадково читати вірші,
Що написані точно про нас…

Без долі похибки, сотий раз –
Ритуал. Неповторно читати душу.

Ритуал. Я і Ти в цьому світі
Не даремно зійшлись – наші душі – подібні…

Я літала б думками десь в Відні –
Ритуал. Абсолютно в майбутнє згоріти.

00.14 05.01.11

- Люби!- шепочеш ти мені.- Люби!..
Злітаєм юно на вершину знову
І пристрасті дарують нам обнову,
Де ми водночас - королі й раби.

Мені жадане стужене "Люби!",
Щоби пливти в небесному гольфстрімі,
Щоби сплестись розкуто і нестримно
На крилах реактивної доби.

Серця туркочуть, наче голуби,-
Здається нас повік не роз'єднати.
І з нами будуть не місця, не дати,
А те з гарячим придихом: "Люби!.."

Перестріла хмарка сонце,
Тінь гайнула у віконце.
Посипався дощик дзвінко
у травичку між барвінку.

Розрум’янив мальвам щічки,
Наносив води в кринички.
З комину дістався хати,
Гайнув хмарку здоганяти.

Намочив стрічки веселці,
Похлюпався у відерці.
Горобців загнав під стріху,
Літній дощ - усім на втіху.

2011

«Любов від Бога!» - дід мені сказав.
Коли спитав, як те розтолкувати -
То відповів: « Онучку, Боже збав,
Щоби любові в світі не пізнати
Бо у любові народились ми,
Її Господь колись, разом з душею,
Вдихнув у глину тої давнини,
Коли творив Адама він і Єву.
І, навіть потім, первородний гріх
Простив Отець в ім*я її, любові,
Чимало в світі різних є утіх,
Але щоб стільки, і в одному слові!
Бо то любов нас змалку догляда,
Вона веде нас по життєвій ниві,
І окриляє, і кара бува -
Та завжди тільки робить світ щасливим.
А, якщо щось десь склалося не в смак
То не її вина і не провина -
Заглянь у душу, чи зробив все так,
І чи не твоя є у тім причина.
Любов не може щось зробити зле -
То почуття найвищого гатунку,
Рости ж в любові, внучку, перш за все
І другим не шкодуй до віддарунку.

Люби батьків, люби свій отчий дім,
Оцю стежину в квітах біля хати,
Люби людей, усе на світі цім -
То й будеш сам її вогнем палати!
Бо ми приходим у любові всі,
Щоби у серці зберегти горіння,
В прийдешнє передати, як привіт,
Саме любов майбутнім поколінням!
Люби Вітчизну, хлопче, понад все,
Для її слави нас і породили.
У нас з тобою її кров тече,
Від неї у нас розум наш і сила!
Не раз ти будеш у чужих світах
І побуваєш в багатьох країнах,
Та завжди повертатися, як птах,
На землю цю, що зветься - Україна!

Люблю її. Люблю, як перший вірш,
Як риму у поезії останній.
Вона лицем чарує із афіш,
А в залі вабить голосу звучанням.
Люблю її, красуню чарівну,
Як любить сміх веселий божевільний.
Люблю її закутою в броню
Постійно охорони дуже щільно.
Люблю її із квітами в руках,
Які уперше піднести спромігся.
Люблю за те, що зоряний свій шлях
Вона розпочинала на Поліссі.

Купальські вогнища…

їх відблиски горять у спалахах облич,

в ночах зіркатих і містичних

подих таїн,

сердець гарячих клич

за чарами очей,

що потемки шукають жагучих уст

лукавий папороті цвіт,

а він горить в плетінні рук,

липневим медом повнить світ.



Над полум'ям майне

Ярила яра пара –

яр весен спілий дар,

шугнувши крізь вогонь,

крізь оксамитну ніч,

шалено,

пліч-о-пліч,

очистившись від скверни і облуд,

і визріває новий плід,

танцює юний люд

у пристрасті,

не знає юність бід –

Купайла жар,

Купайла чар.


Уранці в руки ніжних лад

приб'є вінки купальські

життєдайна Дана –

жертовний щедрий збір

прийме у дар від чад,

а спрагнені уста

проситимуть води

на ярину і на плоди,

луна відтворить первісні хорали

над пралісом,

понад проваллям –

Людини життєствердне право

Роду й Рожаниць, –

їх клич

призовним клекотанням горла.



Покриє тайною все ніч животна.

Ярило стріне спрагло юний рід

О-о-о-о кличним хором.

Разом.

З руками піднятими вгору.

Хто був у неї замість брата?
Липневий квіт, блідий світанок
І ті слова, що наостанок
Ховала нишком під церату.

Хто був у неї замість сестри?
Почута пісня десь, дорога,
Прозора далечінь волога,
Що мрією та вітром пестить.

Хто був у неї замість... Кого?
І чи сама була?.. Це літо,
Дощи, дороги, сум і квіти
Замкнулися в примарне коло.

І ти, Віфлеєме, земле Юдина, не менший нічим між осадами Юдиними, бо з тебе з'явиться Вождь, що буде Він пасти народ Мій ізраїльський (Від Матвія 2:6)
І сказав їм Ангел: не бійтеся; я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям: бо нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь. І ось вам знамення: ви знайдете сповите Немовля, яке лежатиме в яслах (від Луки 2:10,12).

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6: 9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


Серед мороку та стужі
світло ясне загорілось,
Це ЛЮБОВ безмежна, друже,
у стаднИці* народилась.

А ЛЮБОВ - Дитя то Боже,
Спас у вигляді людини,
Цар Вселенський без сторожі,
на Землі один безвинний.

Без гріха, у людськім тілі,
Посланець усім від Бога -
Сенс життя, що нищить тління,
Божа істина й дорога.

Серед мороку та стужі
світло ясне загорілось,
Це ЛЮБОВ безкрайня, друже,
у стаднИці* народилась.


*застаріле від “стайня”

Шубки на ели одела Зима.
Пушистий снежок и я одна,
Иду, наслаждаясь ароматом блаженства.
Не одинока, но Сама...
Рядом нету, милый, тебя!

Окунаюсь в среду тишины,
ВАВ! Этот миг чарует,
Глубокое дыхание природной свежести.
Волшебства экстаз - зимнего утра прелести.

Напевает мне зимы краса,
На белый танец принца пригласи.
В ритмах вальса, тайны глубина,
Она,
Вдруг обнажится среди звезд,
Соединив в гармонии ваши уста.

Я така маленька
у Твоїй долоні,
Розчинився всесвіт
в дотику однім.
Всі тривоги стали
ніби невідомі,
Тільки усміхнулась
гірко нічка-мім.

Вже мене не стало,
ні душі, ні тіла –
В атомі Любові
неподільні ми.
Сила притягання
вірою зігріла,
Викресавши іскру
з подиху пітьми.

Знаю, незабаром
вибух пролунає –
Всесвіт наш поверне
з миті забуття.
Я ж пройду з Тобою
пеклом а чи раєм,
В атомі Любові
вигрівши життя.
2011

Верховодив місяць
Поза хмари –
Відпровадив душу
За межу,
Німо-німо час
Лежить на марах,
Я від Тебе
Знову не втечу.

2010

Милує пам’ять сни жовтогарячі
Потайки ронить тишу
Спалах вій,
Віоли стогін віттям –
Осінь плаче,
Каштанно скапує у рінь.

Ця осінь рветься і ридає
Ранетним подихом в ріллю,
Зчорнілу землю відспіває
Той птах, що вже давно в раю.

Міліють мрії, відлітають
Спізнілим птахом у вирій,
Безмовним поглядом прощаю
Чиюсь пополотнілу тінь.

Молитви згусток –
Променем крізь хмари
Прорізав смуток-півпітьму.
Колись все вернеться, я знаю,
Та доля нас вже не впізнає,
Бо канем у зимову млу.

«Дідусю, що таке менталітет?» -
Я запитав, коли ми в поле вийшли.
«Ой, хлопче, як ти вчув його і де,
Чи вигадав тепер його навмисне?
Який там, в Бога, ще менталітет -
На Україні говорили вдача!
Понагородять слів тих, як штахет,
Понадають їм імена собачі...»
Дідісь ще трішки щось побубонів
(сердивсь на теє хитроумне слово)
А потім усміхнувся, подобрів
Й почав зі мною вести вже розмову:
«Це вдача, внучку, значить яка в нас.
Не нас з тобою - цілого народу,
Які ми є, що вмієм, без прикрас,
Характеристика, сказать, цілого роду!
А вдача, хлопче, в нас не бунтівна,
В нас вдача шахтара і хлібороба,
І сталевара вдача, й бджоляра,
Як стисло -трударя, а не нероби!
В нас нація потужних відкриттів,
В нас нація нескінченних талантів,
Як треба веселитися в житті -
То навіть співаків і музикантів!
В нас нація хороших хазяїв,
(Хоча батьків і звезли до Сибіру)
У дітях залишився їх укрій,
В серцях осіла ще дідівська віра!
І все в нас добре було би, коли б
Ми ні на мить не вміли забувати,
Що нам разом триматися велить
Вітчизна наша, для народу мати!
А то ми всі такі вже хазяї,
Що дальше свого тина ніц не бачим,
І кожен сам для себе лиш жиє,
Що краще лиш в сусіда добре бачить.
Усі на плОтах дружно постаєм,
Усі новини дружно повідаєм,
Усе говорим, що воно і з чим -
Та дальше плоту і не виглядаєм.
А от коли нам тикнуть кулаки,
Коли вже так дістануть нас «на синьо» -
Тоді беремо вила і кілки
І б*ємо всіх з розмаху й всеї сили!

Така-то вдача, чи менталітет
(Ну і придумають же слово те, їй Богу!)
Напевне, то якийсь інтелігент
Про вдачу перевів на іншу мову.»

Уже обрій вечірній погас
І повітря п'янить матіолою.
Свій найперший танцюємо вальс
І сумуємо щиро за школою.
Я рукою тримаюсь руки
Наймилішого в світі союзника.
Нас несе, наче вітер хмарки,
І серця зачаровує музика.
Перший вальс на шкільному балу
Через роки далекі згадаємо.
Безустанно жадане "люблю"
Тільки й робимо, що повторяємо.
Хоч не вірять дорослі в цю мить
Молодій недосвідченій парості, -
Та уміємо й будем любить
Ми від юності і аж до старості.
Притомився уже гармоніст, -
Він не згоден з такою покарою.
Знову просим зіграти на біс
І вальсуєм щасливою парою.

11.05.08.

Коли світло пролазить до мене, застрягши у ґратах,
Коли світ мені звузили в простір задимлених стін,
Ти якою дорогою й спогадом будеш минати,
Ти – з якою би долю лишити один-на-один.

Я тягнувся до тебе, за кожним промовчаним словом,
Ледве цвіт зав’язавши спадав тобі плодом до ніг.
Під погрозами вирубу – вищився пагоном новим
і таки доростав, хоч коріння пустити не встиг.

Та зневіри в мені – лиш на коло секундної стрілки,
Вічні сенси до мене, неначе апостоли йдуть.
Я сягатиму дна глибини, хай казатимуть: «Мілко»,
Я плекатиму чисте, де править закон каламуть.

Знов народжений. Рідний та інший. Живий, як ніколи.
Джерела вже шукають підземні потоки основ.
Я приймаю у спадок своє ж неперейдене поле.
Ти – чи каменем станеш, як полем насію любов?

«Чому то люди журяться, дідусь?» -
Я запитав, як йшли ми по суниці:
«Я й сам не знаю, деколи чомусь
Так хочеться поплакать, пожаліться.»
Дідусь мовчав, зігнувся, під кущем
Знайшов суничку і підніс до сонця:
«От, бачиш, як в промінчику цвіте
І як іскриться, ніби у віконці!
Бо хоче світла, хоче теплоти,
Щоби її, он там, не розтоптали
А обігріли, навіть, коли ми
Від рідних стебел її відірвали.
Дивись, онучку, бачиш у траві
Ті ягодинки, що вгорі, до сонця?
Рожевощокі,пишні і рясні,
А унизу - зелені, хмурі,прісні.

Отак-то, хлопче, і в житті бува,
Коли під сонцем ходим - повно світла!
У радощах і день за днем сплива
І доля якось стелиться привітно.
А як прийдуть осіннії дощі,
А як повіють злії хуртовини -
То, якось, сумно зразу на душі
Й важка журба впадає на людину.
Щоб не розкиснуть, не зжурити дух -
То треба щось приємне пригадати,
Бодай хоч книжку прочитати вслух,
Якимось чином ту журбу прогнати.
Бо та журба тебе, онучку, з*їсть,
А у житті ніколи не поможе.
Отож прийми від мене добру вість -
І не журись ніколи, дай тє Боже!»

В останній день осені ти загадувала на кохання,
По-весняному чисті мрії посилала в небо.
І тепер, коли віра на грані –
Не зневірся, бо вірить треба!
Бо якщо існує кохання, значить це для когось потрібно,
Щоб перерахувати життя днями і кілометрами.
Ідуть за часом міліметри срібні –
Підданці землі-матінки Деметри.

Повір, наш вік - то не усе життя,
А лиш моменти, коли серце шаленіє.
За них ніхто не прийме каяття…
Без них душа від сірості зімліє.
І справа в тім, - ніхто ж не розуміє!
Сама одна така. Сама цього схотіла…
Душа скарбів нікому не відкриє.
І що ж сказать, вона не раз горіла…

Ти моє Сонечко, як добре, що ти є!
Усміхайся..! Усім усміхнись!
Хтось твою щирість завжди впізнає…
І знає, що душа – лиш сльози, а не ліс…

30.11.10 00:13

Кате Золотарёвой

Відважте ж мені отого солодкого щастя!
Пять тысяч пятьсот двадцать четыре минуты,
Семь часов, опоясанных грустью
Все твердят - далеко от меня ты...

Я не вірю! Я не вмію до чогось звикати.
Це ж не час! Це ж не відстань! Це - дружба!
А із нею МИ в силі усе подолати!
Мы все сможем, ведь между нами - НАДЕЖДА!

22.33 03.01.11

На захід сонця міді глибочінь
Віск на стеблі і багряніє лист
Та проблиск сонця ще не зве: «Спочинь..»
Зір наче звір – радіє й будить хист,
Талан співати золотавих риз
Красу. І мерехтливих зір віки,
Де шафрановий бриз
Зрива росу і скручує в вінки.

На луках мед бурштинових копиць
В них в’язне пломінь, в них бджолиний сон.
Від хмари тінь лягає долілиць
В квітковий лет, гречаний горизонт.
Вкриває ніч село туманом зір,
Пливе й змовка цикад невгавний хор.
У вересні за шпилі синіх гір
Твоє ландо втікає, Мессідор.

У суботу наш сусіда вибрався на ринок
Подивитися на ціни і купити свинок.
Поросят було, як гною, й продавців багато,
І всіляка живність різна, вухата й рогата.
Находився він добряче, довго обдивлявся,
Прицінявся, мацав, слухав, вперто торгувався,
Нервувався, морщив лоба від страху і суму,
Бо ж прихвалять поросятко і свиню підсунуть!
Врешті-решт прийшов до діда: - Я вас дуже прошу,
Научіть, як вибирати тут свиню хорошу.
А старий прижмурив око й нумо реготати:
- Що ж їх довго вибирати, це ж не депутати.
Те, що нагле і крикливе, рветься першим їсти,
Буде круглим, гарним, ситим, словом, гріх жаліти.
То і є життєва правда, що ж тут говорити,
Бо полізуть справжні свині перші до корита.
2010

finita la commedia

А я не знаю, ні яка, ні хто я,
І чом прийшла сюди у це міжчасся,
А, може, - я сама собі здалася,
І – що в мені – то вигадане мною
І Богом, звісно…
Не суди суворо:
Після свого -
Твого не перебуду,
Хай Він розсудить,
Бо людського суду
Вже досить. Кожен
Сам собі ж бо ворог
І ліпший друг, і радник, зрадник, кат…
Нема доріг, які б вели назад,
Звідкіль усе б могли переходити –
І ранок, і дитинство, й теплий квітень…
В добіль,
В добій,
В доосінь,
В допечаль…
26-27.12.10.

На схилі літ піду собі до сонця,
з рибальських сітей вив'яжу торби -
носитиму в них річку і дощі,
і час, який я згаяв на вітрах.
З тобою попрощаюся - співай,
хустинку залиши і возлюби
мою печаль,
а потім залишись...на березі,
де часто мерзнуть квіти.
Небесні риби вчасно прилетять,
коли ми захмелієм від вина,
а ти впадеш своїм жіночним тілом
до вод,
і з ними розіграєш
чудну виставу.
Риби заберуть мене з моїми думами-торбами,
і кожен рік ти питимеш вино,
й плестимеш сіті, щоб мене впіймати.

Сонцю любо сніг лизати,
Ссати криги леденці,
Обдирати з шиб кімнати
Мармурові пластівці.

Та не мило , як хуртечі
Очі вихрами їдять
І проміння до малечі
Не пускають ні на п’ядь.

Ще йому не до вподоби
Мряка зимньої пори,
В ній жагу втрачає, щоби
Щік торкатись дітвори.

Втішно сонцю сніг пускати
Із торбами по світах
І безжурно забувати
Стуж і юг морозний жах.

Ішло торговище – гойдалися ряди.
- Ходи сюди! Та ні, сюди ходи!
Крутилося - вертілось там і тут,
і товпився по чергах „ушлий” люд.
Той ще торгується, той „мочить „ вже товар,
хтось прогадав, а в когось є „навар”.
А в черзі цій – тут стільки видно юд!
- Що за товар?
- Та дружбу продають....
Недорогий і гідний часу крам,
не дивно, що довкіл такий бедлам.
Кому відкрито, іншим з-під поли
(цінніше, певне, дружби там були).
Були й такі – на купі, ніби хлам:
на всяк товар купець – і пан, і хам.
скажи кому, що дружба – то не крам,
що то порядності найвищий в світі храм,
то не повірять, в очі засміють –
це лицемірів товпище і юд.
Купують дружбу – давка до воріт...
те, що колись тримало чесний рід –
у обмін за абищицю яку:
за дружбу-дріб’язок дають по п’ятаку,
хто за ковбаси-яйця на столі,
хто за тепленьке місце на землі –
ціна в залежності від розміру й ваги.
У змові з совістю жвавенько йдуть торги.
- Мені продайте дружбу от оцю, -
це ворог мій шепоче продавцю.

На мить завмер у тілі моїм рух,
бо дружбу продає мою мій друг.
Що друг продав – не в тому навіть річ,
А в тім, що ворогу.
За що?
За могорич...
2009

Є тайна в погляді жіночім,
Спокусливо-лукавий чар.
Привітні загадкові очі,
У гніві ж - блислі і урочі,
Як ятагани яничар.

Є цнота в погляді жіночім,
Сором'язлива, полохка.
У ній - немов у мушлі ночі,
Іще дрімають сни дівочі,
Правічна пристрасть палахка.

Є сяйво в погляді жіночім -
Неопалима купина.
Біжать од нього поторочі,
Тому, хто щастя-долі хоче,
Надії ніжні напина.

І. Г.
Як важливо не втратить міру...
Я писатиму – ти налий,
Розфарбуєм буденність сіру,
І зустрінемо Рік Новий.

М. П.
Не лякає нас вітер злобний,
Не турбує нічний нас жах,
То не філін кричить утробно,
То Орфей волає в кущах.

І. Г.
Як туди він забрів – не знати,
А не вийде – хоч вовком вий!
Де йому вже на арфі грати –
Добре п’яний, але живий!

М. П.
Не дивись так на мене, Ваню!
Не кажи: «бідолаха не їв»,
Я таких арфеїстів знаю,
Хай під снігом шука грибів!

І. Г.
Арфеїсти – не аферисти,
Він на «шубку» не заробив?
Дай щось ліпше йому «загризти» –
Може в нього...корпоратив.

М. П.
«Загризе» і почне співати,
І збіжиться ...корпоратив,
Я йому не дружина й не мати,
Тут йому не країна див!

І. Г.
А як в нього святковий... потяг?
То не просто ідея-фікс!
Пожалій – у кущах там протяг,
Бо замерзне й рвоне за Стікс...

М. П.
Бачиш, ось вже і Евридика
(несподіваний заворот!),
Неодягнена, тобто дика,
Ну, навіщо нам зайвий рот?

І. Г.
Бачиш, склеїв вже кислу «міну» –
Не набрався б, коли б знаття...
Набереться адреналіну
До останку свого життя!

М. П.
Ех, не заздрю тому Орфею,
І не камінь серце моє,
Клич його міфоносну фею,
Хай нам свято вже не псує.

І. Г.
Німфи швидко виходять з моди?
Знати б тільки, коли і де!
Та хіба вона нам пошкодить?
От Орфею перепаде!

М. П.
Тихо! Чуєш, у місті бамка,
Наливаємо і п’ємо...

І. Г.
Була б, звісно, Орфею «клямка» –
Евридиці не віддамо...

30-31.12.2010

Силой осознания,
Подлежат к изгнанию,
Прииски врагов видимых,
Сути болезней и зла не видимых.
Все в затмении как молоко вскипает,
Вред от добра в моем теле, отделяет,
Злые помыслы и сути словесные,
В затменье отправьте, силы небесные,
Образы слов и эгоистических желаний.
Глупых надежд и метаний,
Чужая зависть лихая,
Растворится светом, мимо меня пролетая.
Те, кто тьмой ведомые, прозреют,
Шелуху от зерен отвеют,
Духи Солнца и стражи неба,
Очистят жизни хлеба.
Силой осознания отпускаю,
Болезни и страхи, всех прощаю,
Лихие дела властей прошлых и будущих,
Религий сути, и власть имущих,
Воры в законе, убийцы, обман,
Сжигаются в затмении, развеется туман.
Силы света и ангелы неба,
Мусор ума и обиды до гроба,
Проклятья и страхи, репрессий зло,
Ветром небесным прочь унесло.
Солнце, Луна человеку помогают,
В моменте соединения зло, обман сжигают.
Каждый осознанием этим,
Землю очистим, злом не ответим,
Отпустим, простим и забудем,
Жить в прошлом, нет, не будем,
Нити зла и порока силу власти потеряли,
Мы все свободны, вы, что не знали?

Почтили вождя комунисты
Увековечелы в камне во дворе,
Там где тень его явитса-
Ждать беде!

Шаловливые малчишки
Повесели на шею сундук.
Сундук взорвалса Бах –ах !
Камушки Трах – трах!
Вождю наступил каюк.

Не шутите братцы с Украйной
это живым и мертвым урок.
Каждого тирана в Украйне
Рано, ли поздно ждет -
Такой рок!

Михайло Бобиков
поезія “Еротична байка”

Еротичний Нуль, тобто голий,
щось засумував... Тобто кволий.
Як не роздивляйся - ані волосини.
Еротично? Так! Та нема родини.
Одиничко! Потинако тобто.
Поцілуй у носик... Хоча ні, бо лоб то.
Все одно знайдись! Чуєш, Одиничко?
Еротично? Так! Особливо личко.
За умови "ще", тобто можна,
ти і ти дивись... Тобто кожна!
Адже всі ви тут, еротично вперті,
мрієте в обійми потай розпростерті.

А мораль така: за умов зневаги -
еротично? Так! Та нема уваги.



пародія

Безволосий Нуль, тобто Зéро,
Щось заклинив руль та й на “еро”…
Кожна цифра вже в нього “киця”,
Дев’ять має їх – вáжна птиця!
Лисий і малий, мудрий …наче
Сам по собі Нуль – ніц не значить.
А із цифрами – завжди “в темі”,
Файно так йому – шейх в гаремі!
Дістають, часόм, їх концерти,
Але не зважá – тáкож впертий.
Любить кожну він, і не злиться
(Нерухомість є – рахівниця)
Їм з азів тлумачити треба, схоже –
“Все залежить, кúценьки, від положень”.
“Чашку кофе випити, прийнять ванну –
І важливо, вибачте, як я стану!”
Так не снилося й Піту Бреду –
Еротично, як Нуль спереду!
А як ззаду Нуль – то “осáдок”!
Більше в десять раз – на порядок!
Подарунки теж брати оптом…
Кожна каже “ще”, більше… тобто…
Та як cкажуть “ні” - міна кисла,
Можуть на умі бути чúсла?
І між цифрами – теж незвично…
Так хвилююче-еротично!
Ще трапляються дні нездалі…

А мораль яка? …Без моралі.


4.01.2011

Січень. Мерзне місто N.
Вітер дме в шпарини.
Незабаром гепі-енд
прийде для країни.

Всюди зграї диких псів.
Сірий смог на місто сів.
І, немов знамена білі,
на мотузці – ряд трусів.

Зранку в місті кепський дух
стелеться над ґрунтом.
Ті, у кого добрий нюх,
кажуть: пахне бунтом.

Замість пафосних реляцій
і ганьби капітуляцій –
недарма! – червона стрічка
має на гілляці.

У сусідньому дворі
оселились круки –
бовваніють на зорі,
мов вар’яцькі глюки.

Крук – це птах не просто так.
Це, скажу вам, точно знак,
і зимовий шквал здається
вєтром яростних атак.

На потіху дітворі
і на лихо кризі
ополонку на Дніпрі
прорубали в кризі.

Від начальства до народу –
всі пірнають в зимну воду,
бачачи, немов у сні:
всі давно лежать на дні.

2009

Студентки, а здебільшого – студентки,
зачахлі від навчальної стоденки
(коли грудневі в Київ линуть холоди),
ідуть, біжать, прицокують – сюди;

таять непевність, острах і досаду,
щоб тут, навпроти змерзлого ботсаду,
ізвідки ледве-ледве видно універ,
зайти в магічний квадратóвий сквер.

На цю нагоду – шалики й хустини
з’являються над пасмами густими,
побожність ув очах, смирення – у ході.
До них прихильні, ждуть на них святі.

Розчахнуто вікно в четвертий вимір.
Поблажливо сміється Володимир,
зоріючи на милих правнучок своїх –
рабинь богині Долі боязких.

Зіницями Варвари й Катерини
освітлено ці візантійські стіни,
і лики мучениць вбирають молитви…
Про це колись молилися і ви:

щоб усміхнулось щастя іспитове,
щоб заскладного в них не запитали…
А стиха додають – щоб Пан Господь поміг,
і суджені скоріш зустріли їх.

2009

Безвихідь,наче зашморг обніма
(Приреченому час не обманути):
З кутка глухого виходу нема,
Лиш можна осягнути і збагнути,
Що тут навік - як в стрічці сінема,
І відвести не в змозі лиха-скрути,
Бо світ гнітюче давить, як тюрма.

І раптом - ти!.. І замість мурів -луг,
Безмежний луг, духмяний і барвистий,
А в небі сонця благовісний круг,
Невидимі музики і хористи
Возносять душу на ранковий пруг,
І все довкола радісне і чисте,
Бо ти з'явилась - більше аніж друг.

Вмістила стільки в погляді однім,
Що годен був і гору одвернути.
А ще недавно був на самім дні,
А ще недавно я не знав, як бути -
Бо ночі мерхли в мороці і дні.
А нині... Нині поміж цвіту й рути
З тобою - несподіваній рідні!

Ти та, якій судилось попри все
іти вперед, ламати біль і стіни.
Тобі, що здатна побороти смерть,
щоб виринути світлом з-поміж тіней.

Ти та, чиї бажання – благодать.
Любов, яку не вичерпати зроду.
В тобі у попіл блискавки горять
усіх невдач, до тла згорає гордість.

Ти та, чия любов як небеса –
простора, неосяжна, загадкова.
В тобі усього всесвіту краса
звела свою таємну диво-змову.

Ти та, кому стояти в дощ і в сніг.
Котрій не знати втоми і поразки.
Котрій всі квіти і зірки – до ніг,
бо ти творити здатна власну казку.

Ти та, що у століттях і віках
зуміла зберегти у серці радість.
І піднімалась в небо, наче птах.
І ніжністю світилася, мов ангел.

Ти, що тепло даруєш і життя.
Що мудрістю перемагаєш в битві,
бо наміром душа твоя свята.
Бо голос твій – то вже і є молитва.

Ти та, з чийого серця й з-під повік
нікому віри в мрію не украсти,
Бо жінці не здаватися повік
у дикій боротьбі за власне щастя.

Підкинули в віконечко, таке чудове сонечко,
Моргають оченята-шукають маму й тата.
Пелюшки білесенькі, мов новорічний сніг,
Ну хто ж таке малесеньке,в вікно підкинуть зміг?
На підході рік новий….весь світ-зустрічає,
А румяне немовля лікар оглядає.
Не шукайте оченята, рідні –не знайдете,
Тепер в світ без мами й тата-ви самі підете.
Вас чекають у житті, щастя і тривоги,
Чужі люди будуть вчить, як молитись Богу.
Вони тебе виростять.вірю-допоможуть,
Коли рідні виховать аж ніяк не можуть.
Плаче лікар над дитям,медсестра ридає,
А малесеньке собі, ручками махає.
Пізнаватиме цей світ, як всі…крок за кроком…
Ну щасливих тобі літ!
Малеча,з новим роком!

Від України відректися,
Якщо й захочу, то не зможу.
Не тільки зовні спільні риси
- Єством своїм ми дуже схожі.
І легкодумні, і терплячі,
До тла прозорі, бо відкриті.
Єднає нас весела вдача,
Із суму й болю предків звита.
Не знає наша щедрість міри
І щирість чиста, не глузлива.
Живе в щасливу долю віра
І доброта обом властива.
Від України відректися,
Якщо й захочу, то не зможу.
Не тільки зовні дуже схожі
- Дві долі у одну сплелися…

03.01.11.

Біжу, щосили, – падаю у сніг…
А тигри вен урвали біле серце.
Втечи до книги, наче сотий вік…
А хто тобі я, власне? Як уперше,
одкраяна любов у ніч болить,
засніжені кущі – немов паяци.
Іду за небокрай. А там… А ти?
Вертаюся, щоб іншому мовчати.

2011

Льодовик не стримався...
Парникові еротичні гази
надихають на вірші.
Витончені еротичні фрази -
й полюс намагнітився,
дорогі товариші!

Розкидаюсь мріями...
Ртуть мого термометра вражає -
сам дивуюсь у душі!
Бо до цього я займався скраю
винятково гирями,
дорогі товариші!

Як рельєф оголився,
збуджено (не так, як все) віршую.
Особливо уночі.
Потепління, знай, на дотик чую.
Допінг оздоровився,
дорогі товариші!

Ані дня без клімату!
Парникові еротичні гази
викличуть такі дощі,
що глобальної набудуть фази...
А жінок не стримати,
дорогі товариші!

4.01.2011. "Сльозогінний сік березових віників"