Сонцю любо сніг лизати,
Ссати криги леденці,
Обдирати з шиб кімнати
Мармурові пластівці.

Та не мило , як хуртечі
Очі вихрами їдять
І проміння до малечі
Не пускають ні на п’ядь.

Ще йому не до вподоби
Мряка зимньої пори,
В ній жагу втрачає, щоби
Щік торкатись дітвори.

Втішно сонцю сніг пускати
Із торбами по світах
І безжурно забувати
Стуж і юг морозний жах.

Ішло торговище – гойдалися ряди.
- Ходи сюди! Та ні, сюди ходи!
Крутилося - вертілось там і тут,
і товпився по чергах „ушлий” люд.
Той ще торгується, той „мочить „ вже товар,
хтось прогадав, а в когось є „навар”.
А в черзі цій – тут стільки видно юд!
- Що за товар?
- Та дружбу продають....
Недорогий і гідний часу крам,
не дивно, що довкіл такий бедлам.
Кому відкрито, іншим з-під поли
(цінніше, певне, дружби там були).
Були й такі – на купі, ніби хлам:
на всяк товар купець – і пан, і хам.
скажи кому, що дружба – то не крам,
що то порядності найвищий в світі храм,
то не повірять, в очі засміють –
це лицемірів товпище і юд.
Купують дружбу – давка до воріт...
те, що колись тримало чесний рід –
у обмін за абищицю яку:
за дружбу-дріб’язок дають по п’ятаку,
хто за ковбаси-яйця на столі,
хто за тепленьке місце на землі –
ціна в залежності від розміру й ваги.
У змові з совістю жвавенько йдуть торги.
- Мені продайте дружбу от оцю, -
це ворог мій шепоче продавцю.

На мить завмер у тілі моїм рух,
бо дружбу продає мою мій друг.
Що друг продав – не в тому навіть річ,
А в тім, що ворогу.
За що?
За могорич...
2009

Є тайна в погляді жіночім,
Спокусливо-лукавий чар.
Привітні загадкові очі,
У гніві ж - блислі і урочі,
Як ятагани яничар.

Є цнота в погляді жіночім,
Сором'язлива, полохка.
У ній - немов у мушлі ночі,
Іще дрімають сни дівочі,
Правічна пристрасть палахка.

Є сяйво в погляді жіночім -
Неопалима купина.
Біжать од нього поторочі,
Тому, хто щастя-долі хоче,
Надії ніжні напина.

І. Г.
Як важливо не втратить міру...
Я писатиму – ти налий,
Розфарбуєм буденність сіру,
І зустрінемо Рік Новий.

М. П.
Не лякає нас вітер злобний,
Не турбує нічний нас жах,
То не філін кричить утробно,
То Орфей волає в кущах.

І. Г.
Як туди він забрів – не знати,
А не вийде – хоч вовком вий!
Де йому вже на арфі грати –
Добре п’яний, але живий!

М. П.
Не дивись так на мене, Ваню!
Не кажи: «бідолаха не їв»,
Я таких арфеїстів знаю,
Хай під снігом шука грибів!

І. Г.
Арфеїсти – не аферисти,
Він на «шубку» не заробив?
Дай щось ліпше йому «загризти» –
Може в нього...корпоратив.

М. П.
«Загризе» і почне співати,
І збіжиться ...корпоратив,
Я йому не дружина й не мати,
Тут йому не країна див!

І. Г.
А як в нього святковий... потяг?
То не просто ідея-фікс!
Пожалій – у кущах там протяг,
Бо замерзне й рвоне за Стікс...

М. П.
Бачиш, ось вже і Евридика
(несподіваний заворот!),
Неодягнена, тобто дика,
Ну, навіщо нам зайвий рот?

І. Г.
Бачиш, склеїв вже кислу «міну» –
Не набрався б, коли б знаття...
Набереться адреналіну
До останку свого життя!

М. П.
Ех, не заздрю тому Орфею,
І не камінь серце моє,
Клич його міфоносну фею,
Хай нам свято вже не псує.

І. Г.
Німфи швидко виходять з моди?
Знати б тільки, коли і де!
Та хіба вона нам пошкодить?
От Орфею перепаде!

М. П.
Тихо! Чуєш, у місті бамка,
Наливаємо і п’ємо...

І. Г.
Була б, звісно, Орфею «клямка» –
Евридиці не віддамо...

30-31.12.2010

Силой осознания,
Подлежат к изгнанию,
Прииски врагов видимых,
Сути болезней и зла не видимых.
Все в затмении как молоко вскипает,
Вред от добра в моем теле, отделяет,
Злые помыслы и сути словесные,
В затменье отправьте, силы небесные,
Образы слов и эгоистических желаний.
Глупых надежд и метаний,
Чужая зависть лихая,
Растворится светом, мимо меня пролетая.
Те, кто тьмой ведомые, прозреют,
Шелуху от зерен отвеют,
Духи Солнца и стражи неба,
Очистят жизни хлеба.
Силой осознания отпускаю,
Болезни и страхи, всех прощаю,
Лихие дела властей прошлых и будущих,
Религий сути, и власть имущих,
Воры в законе, убийцы, обман,
Сжигаются в затмении, развеется туман.
Силы света и ангелы неба,
Мусор ума и обиды до гроба,
Проклятья и страхи, репрессий зло,
Ветром небесным прочь унесло.
Солнце, Луна человеку помогают,
В моменте соединения зло, обман сжигают.
Каждый осознанием этим,
Землю очистим, злом не ответим,
Отпустим, простим и забудем,
Жить в прошлом, нет, не будем,
Нити зла и порока силу власти потеряли,
Мы все свободны, вы, что не знали?

Почтили вождя комунисты
Увековечелы в камне во дворе,
Там где тень его явитса-
Ждать беде!

Шаловливые малчишки
Повесели на шею сундук.
Сундук взорвалса Бах –ах !
Камушки Трах – трах!
Вождю наступил каюк.

Не шутите братцы с Украйной
это живым и мертвым урок.
Каждого тирана в Украйне
Рано, ли поздно ждет -
Такой рок!

Михайло Бобиков
поезія “Еротична байка”

Еротичний Нуль, тобто голий,
щось засумував... Тобто кволий.
Як не роздивляйся - ані волосини.
Еротично? Так! Та нема родини.
Одиничко! Потинако тобто.
Поцілуй у носик... Хоча ні, бо лоб то.
Все одно знайдись! Чуєш, Одиничко?
Еротично? Так! Особливо личко.
За умови "ще", тобто можна,
ти і ти дивись... Тобто кожна!
Адже всі ви тут, еротично вперті,
мрієте в обійми потай розпростерті.

А мораль така: за умов зневаги -
еротично? Так! Та нема уваги.



пародія

Безволосий Нуль, тобто Зéро,
Щось заклинив руль та й на “еро”…
Кожна цифра вже в нього “киця”,
Дев’ять має їх – вáжна птиця!
Лисий і малий, мудрий …наче
Сам по собі Нуль – ніц не значить.
А із цифрами – завжди “в темі”,
Файно так йому – шейх в гаремі!
Дістають, часόм, їх концерти,
Але не зважá – тáкож впертий.
Любить кожну він, і не злиться
(Нерухомість є – рахівниця)
Їм з азів тлумачити треба, схоже –
“Все залежить, кúценьки, від положень”.
“Чашку кофе випити, прийнять ванну –
І важливо, вибачте, як я стану!”
Так не снилося й Піту Бреду –
Еротично, як Нуль спереду!
А як ззаду Нуль – то “осáдок”!
Більше в десять раз – на порядок!
Подарунки теж брати оптом…
Кожна каже “ще”, більше… тобто…
Та як cкажуть “ні” - міна кисла,
Можуть на умі бути чúсла?
І між цифрами – теж незвично…
Так хвилююче-еротично!
Ще трапляються дні нездалі…

А мораль яка? …Без моралі.


4.01.2011

Січень. Мерзне місто N.
Вітер дме в шпарини.
Незабаром гепі-енд
прийде для країни.

Всюди зграї диких псів.
Сірий смог на місто сів.
І, немов знамена білі,
на мотузці – ряд трусів.

Зранку в місті кепський дух
стелеться над ґрунтом.
Ті, у кого добрий нюх,
кажуть: пахне бунтом.

Замість пафосних реляцій
і ганьби капітуляцій –
недарма! – червона стрічка
має на гілляці.

У сусідньому дворі
оселились круки –
бовваніють на зорі,
мов вар’яцькі глюки.

Крук – це птах не просто так.
Це, скажу вам, точно знак,
і зимовий шквал здається
вєтром яростних атак.

На потіху дітворі
і на лихо кризі
ополонку на Дніпрі
прорубали в кризі.

Від начальства до народу –
всі пірнають в зимну воду,
бачачи, немов у сні:
всі давно лежать на дні.

2009

Студентки, а здебільшого – студентки,
зачахлі від навчальної стоденки
(коли грудневі в Київ линуть холоди),
ідуть, біжать, прицокують – сюди;

таять непевність, острах і досаду,
щоб тут, навпроти змерзлого ботсаду,
ізвідки ледве-ледве видно універ,
зайти в магічний квадратóвий сквер.

На цю нагоду – шалики й хустини
з’являються над пасмами густими,
побожність ув очах, смирення – у ході.
До них прихильні, ждуть на них святі.

Розчахнуто вікно в четвертий вимір.
Поблажливо сміється Володимир,
зоріючи на милих правнучок своїх –
рабинь богині Долі боязких.

Зіницями Варвари й Катерини
освітлено ці візантійські стіни,
і лики мучениць вбирають молитви…
Про це колись молилися і ви:

щоб усміхнулось щастя іспитове,
щоб заскладного в них не запитали…
А стиха додають – щоб Пан Господь поміг,
і суджені скоріш зустріли їх.

2009

Безвихідь,наче зашморг обніма
(Приреченому час не обманути):
З кутка глухого виходу нема,
Лиш можна осягнути і збагнути,
Що тут навік - як в стрічці сінема,
І відвести не в змозі лиха-скрути,
Бо світ гнітюче давить, як тюрма.

І раптом - ти!.. І замість мурів -луг,
Безмежний луг, духмяний і барвистий,
А в небі сонця благовісний круг,
Невидимі музики і хористи
Возносять душу на ранковий пруг,
І все довкола радісне і чисте,
Бо ти з'явилась - більше аніж друг.

Вмістила стільки в погляді однім,
Що годен був і гору одвернути.
А ще недавно був на самім дні,
А ще недавно я не знав, як бути -
Бо ночі мерхли в мороці і дні.
А нині... Нині поміж цвіту й рути
З тобою - несподіваній рідні!

Ти та, якій судилось попри все
іти вперед, ламати біль і стіни.
Тобі, що здатна побороти смерть,
щоб виринути світлом з-поміж тіней.

Ти та, чиї бажання – благодать.
Любов, яку не вичерпати зроду.
В тобі у попіл блискавки горять
усіх невдач, до тла згорає гордість.

Ти та, чия любов як небеса –
простора, неосяжна, загадкова.
В тобі усього всесвіту краса
звела свою таємну диво-змову.

Ти та, кому стояти в дощ і в сніг.
Котрій не знати втоми і поразки.
Котрій всі квіти і зірки – до ніг,
бо ти творити здатна власну казку.

Ти та, що у століттях і віках
зуміла зберегти у серці радість.
І піднімалась в небо, наче птах.
І ніжністю світилася, мов ангел.

Ти, що тепло даруєш і життя.
Що мудрістю перемагаєш в битві,
бо наміром душа твоя свята.
Бо голос твій – то вже і є молитва.

Ти та, з чийого серця й з-під повік
нікому віри в мрію не украсти,
Бо жінці не здаватися повік
у дикій боротьбі за власне щастя.

Підкинули в віконечко, таке чудове сонечко,
Моргають оченята-шукають маму й тата.
Пелюшки білесенькі, мов новорічний сніг,
Ну хто ж таке малесеньке,в вікно підкинуть зміг?
На підході рік новий….весь світ-зустрічає,
А румяне немовля лікар оглядає.
Не шукайте оченята, рідні –не знайдете,
Тепер в світ без мами й тата-ви самі підете.
Вас чекають у житті, щастя і тривоги,
Чужі люди будуть вчить, як молитись Богу.
Вони тебе виростять.вірю-допоможуть,
Коли рідні виховать аж ніяк не можуть.
Плаче лікар над дитям,медсестра ридає,
А малесеньке собі, ручками махає.
Пізнаватиме цей світ, як всі…крок за кроком…
Ну щасливих тобі літ!
Малеча,з новим роком!

Від України відректися,
Якщо й захочу, то не зможу.
Не тільки зовні спільні риси
- Єством своїм ми дуже схожі.
І легкодумні, і терплячі,
До тла прозорі, бо відкриті.
Єднає нас весела вдача,
Із суму й болю предків звита.
Не знає наша щедрість міри
І щирість чиста, не глузлива.
Живе в щасливу долю віра
І доброта обом властива.
Від України відректися,
Якщо й захочу, то не зможу.
Не тільки зовні дуже схожі
- Дві долі у одну сплелися…

03.01.11.

Біжу, щосили, – падаю у сніг…
А тигри вен урвали біле серце.
Втечи до книги, наче сотий вік…
А хто тобі я, власне? Як уперше,
одкраяна любов у ніч болить,
засніжені кущі – немов паяци.
Іду за небокрай. А там… А ти?
Вертаюся, щоб іншому мовчати.

2011

Льодовик не стримався...
Парникові еротичні гази
надихають на вірші.
Витончені еротичні фрази -
й полюс намагнітився,
дорогі товариші!

Розкидаюсь мріями...
Ртуть мого термометра вражає -
сам дивуюсь у душі!
Бо до цього я займався скраю
винятково гирями,
дорогі товариші!

Як рельєф оголився,
збуджено (не так, як все) віршую.
Особливо уночі.
Потепління, знай, на дотик чую.
Допінг оздоровився,
дорогі товариші!

Ані дня без клімату!
Парникові еротичні гази
викличуть такі дощі,
що глобальної набудуть фази...
А жінок не стримати,
дорогі товариші!

4.01.2011. "Сльозогінний сік березових віників"

А я не знаю, ні яка, ні хто я,
І чом прийшла сюди у це міжчасся,
А, може, - я сама собі здалася,
І – що в мені – то вигадане мною
І Богом, звісно…
Не суди суворо:
Після свого -
Твого не перебуду,
Хай Він розсудить,
Бо людського суду
Вже досить. Кожен
Сам собі ж бо ворог
І ліпший друг, і радник, зрадник, кат…
Нема доріг, які б вели назад,
Звідкіль усе б могли переходити –
І ранок, і дитинство, й теплий квітень…
В добіль,
В добій,
В доосінь,
В допечаль…
26-27.12.10.

«А що то - зрада?» - діда запитав.
Аж зупинився дід, пересмикнуло:
«А що то, хлопче, ти таке згадав?»
І, певно-що, поринув десь в минуле,
З стерні (зігнувся) підняв колосок,
Помняв його в руках, дістав зернину:
«Хоч не питай про це мене, внучок,
Бо то важка й не з прощених провина.
То чорна тінь, що яструбом пливе
І вп*ятись в душу пазурами хоче,
Тоді, коли її ніхто не жде,
Чекає, як відведеш в бік десь очі.
То гидкий змій, що у кущах заліг
Й чекає, поки ти оголиш ноги,
Щоби вкусити. То отой батіг,
Що так болюче б*є весь час з-за рогу.
Ой, не питай, онучку, то - ганьба!
Бо та зараза вже не раз гуляла,
Не раз козацьку славу продала,
Козацькії кургани потоптала!

А як тобі розумно пояснить,
Щоб міг ти це для себе зрозуміти:
Не можна, хлопче, по двох мірках жить,
Й людиною при цьому залишитись!
Не можна зраджувать ні друзям, ні думкам,
Свому народу, Батьківщині, вірі,
Бо брудом ти заляпаєшся сам -
Але й нащадки вмитись не зуміють!
Отож не згадуй більше вже його,
Забудь те слово, проковтни,як слину,
Бо лишень згадка - то велике зло,
У ньому й є всі біди України!»

Здається, й ангели вже крила опустили;
відмерли нерви, морок скрізь і сон…
Зненацька дух проб’ється через неміч тіла
живим струмком крізь льодяний полон.

І встанеш гордо ти, повіриш власній мрії
в її досяжність, всупереч всьому;
на обрій глянувши (от-от – і заясніє!),
назустріч світлу рушиш у пітьму.

Крізь перевали, переярки, переброди:
що важче йти – то впертішає крок.
Лише за піт і кров купується свобода
(скільком дано збагнути цей урок?)

Із себе виростеш – немов подобу хвору
раптово скинеш тлінню на полях;
бо паросток лише тому прямує вгору,
що вниз його притягує земля.

Степи, степи і сонця повінь,
Вітри, вітри і ковила,
Високе небо і висока сповідь
Бовванів кам’яних і снів їх,
Випитих до дна.

На цьому тлі високих і чомусь
Таких беззахисних могил
Спроквола ранок млосну тайну
Мені мов неофіту привідкрив.

Незримо бачу люту битву
І шабель блиск
І скорострілів чую стріл,
Баских коней конаюче іржання
І відчайдушні вигуки воїв.

П’янить гарячий запах крові,
А руки просять прохолоди зброї,
Гарячу пружність крупу вороного:
– У бій, у бій
– За власну волю,
– За вільний степ,
– За лютий біль, що розбива окови,
– Убий, убий, упийся боєм
І не чекай появи нових ворогів.

І скільки тут лягло своїх і їхніх,
Хто був чужий і хто тут свій,
Хто тут святий і хто був грішний?
Всотався в землю щедро їхній прах німий.

Сколоти, половці, моголи…
І козаки – всі в забуття.
Курган, курган – литаври помсти
В пам’ять б’ють на сполох,
А все ж – історія не знає вороття.

А баби моляться до неба,
Могили височіють по степах,
Євшан – прозрінням,
Забуттям лінивим – ковила.
2005

Колись моє тіло звиє від миттєвого болю
і скаже спасибі йому тому кому
щоночі залишатиму на простирадлі теплий слід
аби він забирав його із собою й волочив по світах
немовбито й мене тягнув би кудись
у невідомість його вічної спеки
заплутував у свої сіті
і щоранку називав дружиною
дружкою жінкою зимньою ніжною гіркою зіркою
на всі боки але повз нього не на нього не у нього і навіть не через нього
а через свою заломлену призму
бо пряме світло сліпить й створює хиби на наших обличчях
на світанку коли я встаючи із теплої постелі
лишаю на простирадлі теплий слід
2011

Нам кожен рік приносить нові втрати...
І ми підходим ближче до межі...
Не хочу в новорічну ніч співати!
Бо ніби відчуваю болі всі,
Які судилося мені спізнати...

Я не чекаю доброго нічого,
Не вірю у прекрасні чудеса...
Я просто ТАК СТОМИЛАСЯ від всього!!!
І хочу залишитися одна,
Щоби звернутися з молитвою до Бога...

За всі гріхи не випрошу прощення,
Не стану чиста в одну мить!
Я нещасливою прийду в нове світання,
Й моя душа від розпачу щемить
За недозволене кохання...

Поверне мені літо
І весняну даль;
За любов минулу
не нанось печаль.

Пройдемось з тобою
У зелені луги
Повернемось в минуле ,
Повернемось туди:
Де пісні солов'їні
Линуть понад плаєм,
До ранку побродим
Ми з тобою гаєм.

Прокрутимо з тобою
минулі вітрила
Ти моя радість,
Ти мої крила.

В восени з кульбабою
Полетів би в вись,
Та роки із старістю
Ужє переплелись.

«Що таке віра?» - діда запитав,
Складали сіно ми на косовиці.
Дідусьо мій спочатку промовчав,
Задумавсь і погладив, чось, копицю:
«О, хлопче, віра - то святе!
То те, що світом і людьми керує!
Без віри - то людина пропаде
І весь свій вік, усе життя змарнує,
Бо лиш приходим ми в цей грішний світ,
Лишень рождаємось - як вірити судилось,
Що завтра сонце стане в цій порі,
Що дощик впаде, як земля спостилась.
Що пташка заспіває на вікні,
Що зацвіте троянда на подвір*ї,
Що всі страхи будуть лише у сні,
Що сніг зійде весною на узгір*ї.
Людина лише вірою й живе
І в день наступний, і в своє майбутнє
Ця віра їй добитися зове
Й зробити щось у своїм житті путнє.
То віра у батьківськую любов,
То віра у святі Закони Божі,
Вона бурлить у тобі, наче кров,
Підкаже, що робити, хлопче, гоже.
Найбільше віра, внучку, ожива,
Коли ти сам її в душі тримаєш,
Коли усякі новії діла
Із вірою, що скінчиш, починаєш.

Отож, онучку, незважай на страх
І не дивись на всякі перешкоди,
Спитай у серця свого попервах,
Бо серденько - то дзвін твого народу!
Воно підкаже, що робити слід
І як в собі ту віру укріпити,
А з вірою і сам гірчак - то мід,
І нізашО тебе вже не скорити!»

Озвусь у немовленім слові до тебе
Веселим струмком, ароматом трави.
Я повівом буду легеньким між стебел -
Лиш ти позови.

Я буду промінчиком лагідним, теплим,
Твоїм здивуванням у злеті брови,
Приляжу до ніг твоїх звітреним степом -
Лиш ти позови.

Бо хочу завжди бути, рідна, з тобою,
Тебе берегти, як матуся, татусь...
Позви чим захочеш - луною, вербою -
І я у немовленім слові озвусь.

Згризли полудень
Рибини в терлах,
Спека запалила
Небокрай.
Виплескались ночей
Срібні перла.
Наше пекло
Відкупає гріх за рай.

«Що то політика?» - я діда запитав.
«Ото, внучатку, наша біль і сльози.
Дивись! Он бачиш той великий став?
То стільки сліз ми виплакали, може,
Бо хто придумав слово те смішне,
Що, ну ніяк, з життям не пов*язати?
Ну, розумію, десь дорога йде
І нам із неї треба не звертати.
Але дорога завжди - це пряма!
Ось із села, приміром, йде до міста,
А ми петляєм, як ото чума,
І ніколи на хвильку навіть сісти!
А скільки грошей та чума жере,
І скільки там усяких «капеланів»:
Технологів, експертів, страх бере,
Що там зібрався клан політиканів!
От я, приміром, як робив роблю,
Я орю ниву, сію вдячне жито,
Уже зіграли похорон рублю -
Та й гривня чось не хоче нас зігріти!
А всенькі гроші, як то говорять,
Раптово, якось так, позеленіли
І всі в політиці кружляють і вертять,
Над тим олімпом брехні і зневіри.

Не лізь в політику ти, хлопче, нізащо,
Бо не вона цей грішний світ годує!
Що вона дасть оцій землі дошу?
Чи може колір ниви замалює?
А прийде час - і люди все піймуть,
Й не політиканів стануть величати,
А тих, хто цю дорогу зладить в Путь
І, разом з нами, буде прямувати!

Поклич мене у гетто свого сну,
де кров`ю недописане графіті,
з дощу на віях складемо суцвіття
і зловимо хмарину на блешню.

Буденність наша хвора на сльоту,
вітри сказали: «безнадійно хвора».
Крізь горло рими струнами угору,
хоча нерідко гинуть на льоту.

Мисливці так подібні до людей,
луною постріл стишиться у хламі,
поклич мене, я квітку оригамі
дістану із середини грудей.

Зведеться ранок титрами в кіні,
я заберу тебе з твоєї кліті,
хтось інший недописане графіті
опісля домалює на стіні.

Коловоротить вироладом
Колесо Свароже.
Перуна чи Дажбога
Сила - влада.
Лагодить лук
Промінням стріл
Вродливе чадо Лади.

О, сонцедарний
В мені ти темінь засвітив,
Те сонце – нині у мені,
Той диводар такий жаркий,
Аж лячно.
Я не втечу.
Любов гаряча
До спеки…
В ніч маячить
Маятник кохання
Невпинно.
Не кажи «аж до загину»,
Я жити хочу.
Нині.
Бачиш жито –
Йдемо туди
У шатра високості,
По ночах смолоскипи зір
Крізь твої очі,
А вдень колосся стужавіле
на диво плідних нив.
Щоб не зурочить
Аж захлинувся місяць.
Мене ти недопив досхочу?
Впився?
Пророче шепчуть губи –
Хочу, хочу.
Вдалась спекотна нині днина,
Нова куриться жертва димно,
Блукає капищами Лада.
Шепіт вітру, шепіт вуст –
Він ладан, ладан.
Благовістить.
Важнію зливою колосся,
По плечах розсипи волосся.
Горить вгорі Волосожар.
Роси, роси –
На чолі твоїм.
Чиї ж будуть покоси?
О, сонцедарний
Досить!
На сьогодні досить.

Коловоротить.
О, гріховний боже!
2006

Здравствуй, кошка, это я…
Вновь не рада тебе семья?!
Приходи ко мне, любимая,
Нежно обниму тебя.
Может и холодна я,
Но душа у меня теплая.
И твою душу лаская,
Улыбнется, душа моя.
В теплое покрывало укутая,
Колыбельную спою тебе я.
По шерстке черной поглаживая
Нежно тебя убаюкивая
С тобою вместе усну и я.

Уснули две кошки на года
И все вокруг пускай: «Тихо, ша…»

Не увидят наши сны никогда
Те, кто не знает слова: «кошка» и «душа».
Не узнают они, как играем, мурлыча
И как наслаждаемся вкусом молока,
И как в наших лапах, легка,
Живет наша кошачья судьба,
И что она, как и ты, как и я,
Вся извне черная-черная,
А внутри глубокая-глубокая,
Сама по себе сумасшедшая,
И абсолютно свободная…

Приходи ко мне, любимая,
В теплое покрывало укутая
Колыбельную спою тебе я
И увидишь сны полны волшебства,
Где лишь ты да я
И где миска молока полна.
Тебя нежно убаюкивая
С тобой вместе усну и я
И увижу сны полны волшебства,
Где лишь ты да я
И где миска молока полна.
Уснули две кошки на года, на века…
И все вокруг пускай: «Тихо, ша…»

Не подражатель я холодный,
не безответственный хохмач,
не модернист я новомодный –
лишь графоманящий рифмач.
Рука моя не жаждет славы.
Когда и тянется к перу,
то лишь затем, чтоб величавой
разминкой голову мою
занять.
А не парами спирта иль завистью,
иль сплетней тож’.
Пишу, не ожидая флирта
я с почитателем.
И всё ж,
когда меня сомненье гложет:
"Сумел бы слух я услаждать
хотя бы так, как Пушкин может ?" –
я начинаю вспоминать
дам классных вздохи умиленья
от смакованья сочных рифм.
Нас – школьных отроков –
ученья
могли те только удивить.
Кому нужны си нежны песни,
словес приятных фимиам?



Куда нас звал пиит- кудесник?
Ужель к Парнаса небесам?
Зачем? К чему такое бремя
изящных слов и пышных фраз?
Ведь на дворе другое время
шипело матерно на нас.
Из всех тех милозвучных воплей
запомнились лишь Цепь да Кот,
Дед с Бабой, что жевали сопли,
да Витязей Прекрасных взвод,
Дубровский, Пиковая Дама,
Гвидон, Салтан, Балда и Поп,
и что с Онегиным Татьяна
Возилась долго.
Вот и всё.
И сам не знаю, как посмел я
на классика поднять глаза.
Но всё ж скажу я, не краснея:
"У каждого своя стезя !"
04.1995

Я не вбиваю – ти вмираєш сам.
Вуста німіють, боячись розмови…
Уже не бачиш правду і обман,
Й в пророки записатись не виходить.

Ти не помер, і я тебе не вбила -
Ти залишився у сплетінні між орбіт.
Вуста німі і обетіли крила,
Та не вини в усьому білий світ.

Його парадоксальність не для тебе.
Життя не завжди хоче так, як ми.
Але маленький ти іще для неба –
Не долетиш опалими крильми.



2011р.

Скільки у лісі сосновім озону,
Скільки у небі блакитного дзвону -
Стільки у мудрому слові резону.

Скільки життя у розвесненій кроні,
Скільки жаги у калиновім гроні -
Стільки вогню у сонцевій короні.

Скільки ночей снилась воля рабові,
Скільки шептались листочки вербові -
Стільки у мене до тебе любові.

В зимову ніч
напівовальний місяць
Проcтяг мені
оранжеве крило,
Вмостившись
другом на моїм плечі.
Напевно, знав –
я надто одинокий,
Щоб
не відчути дотику тепла.
Небесні зорі –
полохливі німфи,
У мареві
північної пори.
А
я стояв на березі ріки.
По кризі вітер,
мов смичок по струнах.
Приспали весну сни...


…По кризі вітер,
мов смичок по струнах,
В обіймах січня
трепет почуття.
У мить
поміж буттям і небуттям
Циганським духом
заблукає пісня
Мого життя.

Здалося,
то вона мене укрила
В зимову ніч
оранжевим крилом…

1995р.

«Що то, дідусю, націоналізм?» -
Спитав я діда в садку біля груші -
«Бо, кажуть, таке саме як фашизм.
А я не знаю,та й цікаво дуже!»
«То важко пояснити» - каже дід.
«Та постараюсь якось роз*яснити.
Дивись в садку і сливи, і горіх,
І яблуні, і вишні в оксамиті!
Та кожне деревце росте собі
І не мішає другому родити,
І кожне плід виношує в собі
Інакший, як в сусіднім древі-вітті.
Хоча й цвіте в однаковій порі,
Й ті самі бджоли запиляють разом -
Та кожне деревце, мов в чудо-грі,
Лишається, ким і було одразу!
А там росте (он бачиш?) терен-кущ
І все йому замало в світі місця,
Весь час залазить на кремезний дуб
І до садку приблизитись спішиться.

Ото, внучатку, так воно в житті:
Ми - українці, там оно поляки,
І кожен має мову, звичаї святі,
Історію, міста, в нас Львів - в них Краків.
Але живемо дружно напрочуд,
Хоча колись потроху і сварились,
Бо знаєм українцю бути тут,
Ну а полякам там, де народились.
А от фашизм - то терену кущі,
Що хочуть заграбастать все довкола,
Себе лиш звеличають від душі
І вседозвілля прикривають Богом!

Коли мороз кристалізує тишу
І в'язне видих всякого єства
У небі сяйво молодик колише
Немов Марія в люлечці Христа.

А недалеко зіронька яскрава
Пильнує сон тендітної яси
Допоки висі урочиста слава
Не явить світу віщі голоси.

Полине краєм рідного порогу
Спасенна вість прозірного Різдва
І добрі люди поклонитись Богу
До Вифлиєму вирушать раздва.*


* Негайно - ( зах.)

Сиділи з дідом якось надворі,
Про те, про се тихенько говорили.
Аж тут автобус став у тій порі
І пасажири з нього виходили.
От і сусідка наша підійшла
(Вона вже тиждень в місті десь працює)
Й до діда: «Здрастє! Как дєла?»
А дід мовчить, немов її не чує.
Плечима зверхньо стиснула вона
І пхикнула так важно й гонорово,
Пішла собі...Такі тобі дива!
Не розберу - що то така за мова.
Питаю діда гречно що то є,
Як тота мова там, у місті, зветься
І що вона так гонор додає?
А дід мені у відповідь сміється:
«Не додає, онучку мій, нічого.
Хіба чужинське слово - то диплом?
Цуратися свого це гріх від Бога,
Так і вдавитись можна за столом.
А то погана мода, хлопче мій,
Вона для тих, хто з розумом не дружить,
Бо вдома треба мовити на тій,
Якою мовлять всі тутешні люди.
Якою тебе мати назвала,
Якою тебе вчителька навчила
І срам людині, що то забула,
Що мову у душі похоронила!
Бо, навіть, другі люди у світах
Лиш поважають тих, хто вірний слову,
У них кажи на їхніх «язиках»,
Вони приїдуть - будуть вчити мову!
Освічена людина лиш тоді
По-справжньому слугує на повагу,
Коли не забуває свою в чужині
Й до других мов не проявля зневагу!

«Що то - свобода?» -діда запитав
І відповів дідусь, заплющив очі:
«То, хлопче, бачиш, там вгорі, між хмар
Літає пташка й вирватися хоче.
А, коли взяти її і зловить
І засадити в клітку, навіть з злота -
Нізащо в світі не захоче жить,
Хоч би й до їжі дав їй позолоти.
Ти будеш дбати, годувать її,
Будеш тулити іграшки й дарунки -
Та лишень небо снитися у сні
Буде, сердешній, а не ситість шлунку.
І як її ти, внучку, не лелій,
Як не пести і не тули до себе -
Їй найдорожче не ухід цей твій,
А світле, вільне й непокірне небо!

Так і в житті, внучатку, позачас,
Полакомившись на якусь наживу,
Навіки можна втратити якраз
Свободу, волю й рідну Батьківщину!

Благословляю смуток Межигір'я
І келих із Дзвонкової води.
Благословляю церкву на узгір'ї
І під горою Кобзаря сліди.
Благословляю Вишгород і села,
Вздовж берегів священного Дніпра.
Полів безкрайніх неозору велич
І мозолисті руки плугаря.
Благословляю наші світлі мрії
І право жити на своїй землі, -
Де вічно ми будуємо і сієм,
І навпіл ділим радості й жалі.
Благословляю наше сьогодення,
І тих, хто вже блаженствує в раю.
Дай, Боже, нам здоров'я і натхнення
Добро творити в рідному краю!

05.02.2008.

Зірка з неба хвостом багряним
сипала мед в долоні,
сріблом різдвяним сяяли грані,
упавши снігам на скроні.

Сиві вуса мороз стовбурчив,
стукав у кожні двері,
холодом хухав у вікна жовті -
час до Святої вечері.

Малий Ісусик кожную душу
тулить собі на груди.
Христос родився! Радуйся земле!
Радуйся Божий люде!

В тісний футляр одеж закрито скрипку тіла.
Вона тепер мовчить,чекаючи свій час.
Від хвилі почуттів душа не раз тремтіла,
Горіла, гасла й воскресала, як свіча …
* * *

Запалити сонце від своєї усмішки,
відчути тепло за холодним склом,
назустріч весні розсунути стіни,
щоб вибігти зранку і потримати небо
до тих пір, поки не прокинешся ти…

* * *

В кривому дзеркалі сльози
Холодним світлом стигне ранок.
Ховає дощ твої сліди
А вітер – голосу сопрано.
* * *

В перестуках дощу я до неба кричу,
Щоби змовкли його барабани хоч трохи
У годиннику серця секунди лічу,
Бо боюсь не почути коханої кроки.

* * *
На бенкеті щасливих снів я любов безуспішно шукав,
На бенкеті солодких слів я любов як десерт чекав,
На бенкеті бурхливих днів я серцями чужими блукав,
На бенкеті очей твоїх я кохав, я безумно кохав!!!

2010

Еротичний Нуль, тобто голий,
щось засумував... Тобто кволий.
Як не роздивляйся - ані волосини.
Еротично? Так! Та нема родини.
Одиничко! Потинако тобто.
Поцілуй у носик... Хоча ні, бо лоб то.
Все одно знайдись! Чуєш, Одиничко?
Еротично? Так! Особливо личко.
За умови "ще", тобто можна,
ти і ти дивись... Тобто кожна!
Адже всі ви тут, еротично вперті,
мрієте в обійми потай розпростерті.

А мораль така: за умов зневаги -
еротично? Так! Та нема уваги.

03.01.2011

Вона зайшла у зúму
Нечутним білим кроком,
Закутана у ніжність
Вчорашніх почуттів.
Її вела незримо
Стежина одинока
У сад, який недавно
Вишневим шалом цвів.
Ішла, немов царівна, –
Всміхаючись лукаво
До пелюсток тягнулась,
Чекаючи тепла.
А пелюстки нестримно
Додолу облітали
І холодом сніжинок
Торкалися чола.
Вона, розгарячіла,
В розхристаній надії
Отямилася раптом
Між голих верховіть,
А до стрункої шиї
Цілунком зледенілим
Мороз тягнувся вперто,
Не стримуючи хіть.
2011

За тебе хтось довго молився,
Із богом уставши до бою.
Ти, милий мій, довго молився,
Забравши мене за собою

Самотністю теплої лави,
Що все за собою зливає.
Ти знаєш, це наша держава,
Вона, як і ми, подолає

Історії вищих сюжети,
Зболілі хвороби епохи.
Ми любимо нашу планету,
Та й вас, заблукавши тут, трохи.

Життя, що вливається в жили,
Як чиїсь молитви супроти.
Ми все, що змогли поробили,
Щоби не іти на Голготу.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Полюбити того, що тобі не належало –
Віднімаючи біль в невагомому просторі.
Цілувати вночі його втомлені докори
І вертати у сни із країн поза межами.

Додавати усмішки до раю кончинності,
Випливати зі снів перегірклої радості.
І боротись за це аж до самої старості,
Не старіючи, ні, від розмов швидкоплинності.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Якраз час, щоб померти – нічого втрачати.
Просто ліг – і пішов по дорозі пізнання.
І тебе не зупинять дитяти ручата,
Чи твого чоловіка нестримне кохання…

Просто так відлетиш, як зявився у бозі.
Попідписуєш ночі маленькі конверти
І присядеш обабіч на довгій дорозі –
Всім зупинка одна під псевдонімом смерті.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Я просто пішла з нічого. Ті кажуть, що я помру.
Я ж житиму. Й плани Бога, повірте, підуть в діру.

Він каже, що мертвих лілій не любить самотній Бог.
А я дарувала крила, ліпила їх не з тривог,

А з певності про будуще, як пада додолу дим –
То тіло моє питуще - джерела усі із ним.

Я буду між ваших квітів, на струнах чернечих фраз.
Я буду тут кожне літо веселкою серед вас.

Не бійтесь дивитись в небо – очей моїх сторона.
І хмарою білий лебідь розкаже, що не сумна!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Неправда останніх стуків
На сонці-як наковальні.
Не прийдуть вже наші внуки
Признатися у коханні,

Не виростуть діти клена
І листям клястись не будуть.
Ти знаєш, що ти у мене
Останній(так кажуть люди)?
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Вмирають останні бажання,
втягнувши бажання жити.
Ти віриш в моє кохання?
Ти мусиш також любити.

Бо вижити зможуть скали
І віри чіпка твердиня.
Ми , друже, завжди кохали.
В нас аури світло сині!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

«А хто такі, дідусю, «москалі»?» -
Спитав в дитинстві я колись у діда,
На пасіці сиділи ми в тіні
Й дивилися як бджоли йдуть обідать.
«Хороше запитання» - дід сказав -
«Це, думаю, би варто відповісти.
Візьми, приміром, вулик. Там устав
Коли ставать, коли робить чи їсти.
Та прилітає зовсім інший рій
Й не дивиться ні на устав, ні бджоли,
А починає вішать тобі стрій,
Якого ти й знавать не знав ніколи.
І починає зразу ж тебе вчить,
Що ти, мов, все чось робиш як не в нього.
Хіба від того серце не болить,
Не хочеться прогнати його з дому?
Та він, не те що просто не іде,
Він ще й тебе прогнати з дому хоче,
Брехливо й вперто щось тобі плете,
Що вулик той - його, і прямо в очі!
Тобі аж слів вже не хватає говорить,
А він уже на всенький світ волає
Що брата, мов, по крові хтось гнітить
Й слова при тім зовсім не вибирає.

Складне то слово, внучку, я скажу.
Не думай, що вся пасіка сусіда
І справді так похожа «москалю» -
То лишень рій, що нам міша обідать!»

Я пишу про небо тибету –
Його невеселі рухи
У сльози ведуть планету,
Яку ти ночами слухав.

Твоє лицемірство , друже,
Завадить чийомусь суму.
Ти любиш її дуже
Чи так, як мене думав?
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Любові він бачив мало-
Та й ту тільки в моря співах.
Коли помирала Лана,
Його пресвятая Діва,
Він сонце в пустиню кинув
І щастя спалив на дротах.
Без неї він просто гинув,
Втрачав най останній подих.
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Назад у тунелі вдихів
Та факелів сонні тіні.
Я знаю, що ти приїхав,
Щоби відновить руїни.

Ідуть попідводдю криги
Старенькі крижалі сонця.
І ти прочитаєш книгу,
Де йдеться про нашу донцю.

І знову усе розмітиш,
Рятуючи моє его.
І перші зівялі квіти
Вже виросли в квіти мега.
2010

Пульсуюча непереривністю маска
Спливає у фарбу ранкової крові –
Вискакує світ у світанні по злові –
Знеможений.Але щасливий. Не казка.

І куриться дим від опалених ранок,
Життя заживає, налившися кровю.
Ти навіть не знаєш, що значить останок
Того почуття,що під серцем я ловлю…
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Моє кохання. Ти за рогом
Співаєш зоряні сонети.
Все знов банально. Нові злети
І відчуття чогось п’янкого,
І квіти, зірвані на щастя,
Переливаються у осінь.
Тобі, такій щасливій досі,
Сто щасливіше бути вдасться!
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg
Це був той Львів, що вів мене під вельон,
Що розкривав обіймами бруківок
Сліди копит, що дзвоном перший келих
Шампанського налив із дощоміром,

Що приголубив королівські шати,
Коли ми вдвох змагались у погоні,
Що научив мене колись кохати,
Щоб я з тобою була відсьогодні,

Той перший дим,що було видно з Замку,
Стеливсь під ноги рушничком хрещатим.
І гості,що прийшли нас зустрічати-
Це теж наш Львів, моя кохана Ланко…
Lemberg---Lemberg---Lemberg---Lemberg

Сяйнуло сонце, мов оскільський лин,
І вгрузло в запорошений полин.
Зоря замріла поміж тополин.

А десь за морем вітер заголив
Спіднички молодесеньких олив.
І їхні сльози потім дощик лив.

Я лину у роки далекі і відбулі,
коли ми, юнаки у давнім медресе,
бажали знань і втіх, і в пишному Стамбулі
для втишення жадань знаходили усе.

Залишилася з нас від сили половина -
беруть розгін роки, як дервіші верткі.
Когось вже не п"янять старі добірні вина,
мені ж тепер усі сп"яніння не такі.

Кочівлі час мінять, згортати час намети.
Повітрям досхочу ми дихали одним
із вітром степовим, який потужним летом
заобрійних багать гіркий приносив дим.