а що їй лишається ще ?
коли всі кордони подолано
звання всі геройські отримано
й дерева дбайливо зрощено ?
історії почуттів всі прожито
кришталем троянд тавровано
спаплюженим серцем скроплено
надією наново зроджено
зостатися тут ? на Бога !
невже в світі є оптимісти ?
дорога - ось правда... дорога
для геніїв і реалістів
і байдуже цій дорозі
що було он там і що буде
вартують для неї сльози
вартують для неї і будні
вона не для всих. Ледь помітна
мов буря в жіночому серці
можливо тому лише геній
до неї тихенько озветься...

2022 рік

Осінь підступає непомітно...
Літо ще буяє навкруги.
Але дні коротші, менше світла,
В вирій вже збираються птахи.

Ранки прохолодою зустрінуть...
Сонце тільки гріє, не пече.
Ще земля квітує і радіє.
Та зима вже дихає в плече.


4 серпня 1997 року.

Голубінь небесна мріє...
Ні хмарини, ні билини.
Сонце сяє, чуть дрімає.
Там високо на драбині
Всілось з ранку, не злізає.
Може вечора чекає.
Потім скотиться за обрій
І розкаже казок рій.
Про країну тихих мрій.
Про кохання, про любов.
Про садок вишневий знов…
Про бджолиний рай і рій
Про колодязь у дворі
Про забави дітвори…
Стане добре на душі…
Ну а потім знов світанок
Добрий день, бо добрий – ранок.

Хижа ніч усю оселю вкрила,
морок простягає темні крила
і тече жура до небокраю.
Чорним сумом душу огортає…

Загубився сон побіля тину,
самотина – ніби павутина.
Тихо опускається на вії
безнадія. Дика безнадія!.

Відчай сплівся у вінок терновий…
Не дає промовити і слова
біль нестерпний. Навіть усе суще
умістилось в глиняний гладущик…

Але серце зранене чекає
ранок, що уже за неба краєм.
Ще кохання принесе лелека,
що набілом потече із глека!.

Бринить джерельною водою мова,
Бо чисті животворні слів краплини.
Не зраджуйте духовній цій основі,
Вона бере початок із родини.

З дитячої колиски, з пісні мами,
Із батьківської мудрої науки.
В ній волелюбного народу тяма,
І гідність, що пройшла крізь лихо й муки.

У душу нації хай ллється мова -
Велична, неповторна, серцю рідна.
То ж бережіть те джерело з любов'ю,
Єднайтесь словом українським плідно.

Ковила, ковила
У степу поросла,
Вітер нею гойдає-колише.
І прибить до землі
Також можуть дощі
Й сірі пасма її намочити.

Встане знову вона,
Хоч жорстока війна
І глибокії вирви навколо
Від ворожих ракет.
Але це не секрет -
Світла воїнів зло не збороло.

В немало звитяг,
Український наш стяг
Майорітиме над селом кожним.
Проженемо заброд,
Бо ми сильний народ,
Українці ж бо непереможні.

2023 р.

Юрію К…
На них потріскалася шкіра,
Та ще слугують на всі сто
І виправдовують довіру
Вони до себе, як ніхто.
Долають вулиці і площі,
Рівнину топчуть й крутосхил,
Хоч їх карпатський дощ полоще
І покриває львівський пил.
Мене втомили вже вокзали
І мандри спричиняють шок,
А їм, зачовганим, все мало,
А їм, немодним, – хоч би що.
Напевно, радість невелика,
Але вона постійно є, –
Риплять підошви черевиків
І веселять життя моє.
04.08.23

Як Косинського в Черкасах в пастку заманили,
Підлі слуги Вишневецького гетьмана убили,
Сподіваючись, напевно козацтво зламати
Та примусити безславно на Січ відступати.
Але тим козацтво славне злякати не просто,
Лиш розгнівалися дуже, зажадали помсти.
Довелось тоді вже старості добряче злякатись,
Бо ж від гніву козацького спробуй-но сховатись.
Обіцяв їм Вишневецький різного багато,
Зокрема, що скарги в Київ можуть подавати.
За смерть гетьмана вину він на слуг покладає,
А з козацтвом домовлятись за стола сідає.
Обіцяв їм Вишневецький все, чого хотілось
Та забувся, ледь ворота в місто зачинились.
Тож відправили козаки своїх депутатів
До Києва, в воєводи правди пошукати.
Стрів Острозький депутатів зовсім не ласкаво,
Обіцяв, що на козацтво він знайде управу.
Велів добре канчуками гостей пригостити,
Щоб не сміли жалітися у Київ ходити.
Обходили канчуками слуги їхні спини,
Що й помер один небога із тої гостини.
Другий, хоч живий лишився, але ледве ходить.
Та іще й майно козацьке забрав воєвода.
Як дізналося козацтво про таку новину
То розсердилося дуже на таку гостину.
«Коли виборних Острозький отак зустрічає,
Що робитиме, як кошем усі завітаєм?»
Та запрошення у Київ не стали чекати:
«У нас є чим воєводу самим пригощати!»
Тож зібралися хутенько, узяли гармати,
Щоби було веселіше усім гостювати.
Тоді якраз шляхта в Київ «на рочки» зібралась,
Веселилась, між собою радісно віталась.
Як почули, що у гості ідуть козаченьки,
Розлетілись по маєтках по своїх хутенько.
Не схотіли із козацтвом вони справу мати.
«Краще будемо удома селян валувати!»
Не схотіли пити пива, що пан воєвода
Наварив із козаками без їхньої згоди.
Воєвода і міщани в замку заховались,
Дуже сили козацької тоді налякались.
Сидять вони за стінами, що робить – не знають.
А козаки вже із Либеді коней напувають.
Послав тоді воєвода до них делегатів,
Аби ті їх від походу взялись відмовляти.
Поїхали в делегатах біскуп Верещинський
Та знайомий запорожцям вже Кирик Ружинський.
Стали вони над Либіддю козаків вмовляти
Не йти військом, а послати іще депутатів.
Посміялись козаченьки тільки що над ними.
«Буде з цими теє ж саме, що було із тими!
Нема дурних, аби вірить слову воєводи,
Хай приймає усе військо в гості до господи!»
Обложили увесь замок, ставляють гармати,
Щоби ядрами скоріше стіни проламати.
Вже зібралися до штурму, аж тут з Січі вістка –
Налетіли враз татари і не знати й звідки.
Товариства, що лишилось, було надто мало,
Проте орді, як водиться, гарну відсіч дали.
Не пустили б орду, може козаки до Січі,
Але харчу було мало, годуватись нічим.
Отож сіли на байдаки в найтемнішу пору
Та й хутенько подалися по Дніпру угору.
Отримавши таку вістку, козаки зібрались.
Що б робили: замок брали чи на Січ вертались?
Один мудрий запорожець товариству й мовить:
«От послухайте шановні таке моє слово.
Чи ж ми маємо резони на Січ повертати,
Коли там уже немає чого рятувати?
Тож давайте ми завершим у Києві справи.
Треба ж тому воєводі трохи розум вправить.
А, як справи тут закінчим, будемо рушати,
Зможем з пана воєводи грошиків зідрати.
Вони ж там сидять, не знають, що чиниться в світі.
Не дамо ж їм, любі браття, нас пересидіти!»
Гуде схвально товариство, а в панів на стінах
Від схвального того крику аж дрижать коліна.
Просять пана воєводу із вогнем не гратись,
А іти і з козаками гарно домовлятись.
Хоч пундичивсь воєвода, діватися ніде.
Але, звісно, до козацтва сам же він не піде.
Послав слуг, щоб розпитали козацьку старшину,
Які виставить умови. Щоб все чин по чину.
Козаки ж свої умови вже приготували,
Про права і привілеї вони трактували.
Щоб покій і перемир’я з козаками стало,
Щоби вільно в Україну з Січі приїжджали.
Ну, й дванадцять тисяч злотих за кривди просили.
Не було у воєводи відмовити сили.
Підписали ту угоду, грошики узяли,
Сіли у свої байдаки та й на Січ погнали.
Звісно , ляхи ту угоду викинуть, одначе,
Гроші є, тож знов постане Січ – мати козача.

/терцина./

Мово українська, солоде дитинства!
Промовляєш серцем в маминих устах,
Жебониш джерельно, милозвучно й чисто.

Лебедить молитва щира та проста:
Від дурного ока та лихого слова,
Наймиліші звуки чую крізь літа.

О, премудра нене! Згадую я знову:
- Розкидатись словом, доню, ти не смій!
Зрониш слово – думай, слово – не полова…

Карбувала розум із дитинства мій
Мудрість покоління, що зрікала мати,
І лягала в серце літеплом з-під вій.

- Будуть поряд, мила, різне ґерґотати :
Лаятися, кпити, драти язика –
Не неси сміття те до своєї хати…

Глянь, яка співуча, красна, гомінка
Українська мова – рідна, найсвятіша,
У житті хай буде замість маяка.

Фарб рясну палітру вислови у віршах,
Обійди балачку – ту, що ріже слух,
Намагайся словом запалити інших.

В мові – зміст народу і родинний дух,
Надбання коштовне, досвіду скарбниця,
Голос Кобзаревий, він – крізь час не вщух!

Змовкне на пів слові, хто духовно ниций,
Хто двох слів не зв’яже – набереться знань,
Не зміліє мудра, дорога криниця.

Будуть дивувати м’якістю звучань
Древнього фольклору чарівні глибини,
Колорит якого – мов дзвінкий ручай.

Пройде ніч над нами темна, горобина,
До гнізда повернуть діти з чужини –
Променем маяк їм завжди з України.

І уже не буде мору та війни,
Заведуть веснянку річка, степ і гори –
Справді, як за радістю скучили вони!

...Чуєте? Вкраїна з гідністю говорить
Музикою слова мам і татусів.
І стоїть за рідне захисник суворий,
Він – недремне око пращурів усіх!

Стільки років не знала нічого про тебе,
Ніби в просторі дим розчинився.
І мовчало заплакане в сірості небо,
І не снився мені, ти не снився.

Несподівано краплі упали небесні,
Мов надія для росту любові.
Я ж чекала тебе, проминули всі весни.
Довгождане прорвалося слово.

Відшукав, хоча осінь безлиста назріла.
Загубились не всі сподівання.
І серця шепотіли, і з трепетом мліли.
До останку тепер, до останку.

даремно я боялася за твій розум
розум який сказав
я пліснява на засохлій шкоринці
розум який не любить
думати про себе
бо має думати про світ
бо функція розуму — адаптивна
тому не варто довіряти
цьому кон'юнктурнику
і не варто за нього боятися
він пускає невидимі корінці
глибоко в тіло
аж неможливо втратити його
не втративши себе
він розсіває мікроскопічні спори
які неможливо не вдихнути
і неможливо видихнути
тому все навколо занечищено
його добрими намірами
змінити світ на краще
вкрити землю
кольоровою пухнастою пліснявою
що впорядковує все на свій копил
розсіває суперечливі думки
аби хоч якась проросла
а вони потрапляючи в одну голову
спричинюють божевілля

де ти є
у цьому амбітному плетиві
незмінний неторканий
любий

03.08.23

ІВійні минає друге літо...

чекають хліба по воді
живі аборигени світу...

не знає світова еліта,
як виживати у біді
і не коритися орді...

ані Арей, ані Феміда
не відають, – а де тоді
подінуться усі вожді,
яких нема куди подіти...

і москалі, і бульбаші,
і мародери пуцьки-бацьки,
і, ніби наші, та чужі
нувориші-скоробагатьки,
і малороси без душі...

раніше, що у нас на часі,
вирішували у кремлі
шути і їхні королі,
а нині Гея у Гаазі
вирішує, якій заразі
немає місця на Землі.

ІІКоли воює Україна,
на заході усе окей,
адже Америка не винна,
що у якоїсь половини
народу обраний лакей,
що у фортуни є паяци,
які уміють на ходу
перевзуватися і маси
смішити на свою біду,
і мати євро на палаци
десь... на окраїні села.
А треба ще й уяву мати,
чи є добро у твані зла,
аби у щі не попадати
на кухні повара пуйла.
Та наше чадо із народу
кудись, усе-таки, іде,
рятуючи свою свободу.
Надія є – не підведе,
коли налякане зі сходу,
усіх на захід поведе.

ІІІІ... ще одна метаморфоза
із двійниками у кремлі –
лакей у свиті мафіозі
стає у неї на чолі.
Пора сміятися на кутні,
що сильне НАТО береже
і реноме, і негліже,
але не зупиняє дурня.
Тому нема кінця війні
і усвідомити це – мало,
аби усяке зло минало.
Та попереду судні дні
і заодно діла гучні,
яких раніше не бувало.

08.2023

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті , коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Тебе чекаю, осене жадана!
В тобі про мене - кожен ясний день.
В один з таких, колись, мене не стане.
Та скільки раз ще листя опаде?

Ти не близька, ще довго бути спеці ,
Про це вночі шепочуть цвіркуни.
Хоч теплий став туманом білим втерся,
Але мене не звабив, не зманив.

Чомусь своїм буянням літо тисне-
Так швидко барви змінює зело!
Та жду, що заспокоїть золотиста
В своїх обіймах лагідним теплом .

Дощем легким мені обличчя вмиє,
І прожене утому відпочить,
Ще блисне павутинням, щоб у сні я
Вплела між струн очікувану мить.

08.2022.

Кораблик сів на мілину.
Й не просто сів, а зрісся з нею.
Пустив коріння. Затісну
дали посудину Енею.
Тож він утік. Дав драпака.
Чкурнув на лайнер більш мобільний.
А ця конструкція хистка
тирчала з обмілі безцільно.
Але ж пристанок, як-не-як.
Знайшлися судну постояльці,
на мілизні торують шлях
по найбурхливішій з дистанцій.
Співають, п’ють, шукають дно,
підперезаються вітрилом,
богам звітують, голосно
ганяють вітерець кадилом.
Човен пливе. Той самий вид.
і береги, чомусь, ті самі.
Хтось з подорожніх трохи зблід,
застрягнувши в болотній гамі.
І ледь порипують боки
й попутників обридли лиця.
Увесь маршрут самі крапки.
Їх хтось наставив. Для годиться.

19.03.23

За мотивами реальних подій

Нарешті їх зустріч таки відбулася.
Дарма, що в турботах численних.
Ларису чекає сім’я за кордоном,
До справ долучитись буденних.

У Віки, як завжди, проблеми вагомі.
Сумні підкосили події.
Сусідки вони у висотному домі.
До того ж – навпроти квартири.

Згадалося – рáзом свята відзначали.
Їх діти у спільному класі.
В обох одночасно розлучення сталось.
Стосунки уже не на часі.

Лариса зустріла коханого згодом.
Вікторія довго… самотня.
Спіткало її ще й невичерпне горе,
Болюче воно й на сьогодні.

Обтяжлива тема у Лари відколи.
Тоді не підтримала Віку.
Слова співчуття вже до старту готові –
Для власного зцілення ліки.

На жаль, так буває – нечувані збіги.
Весілля із присмаком смерті.
У спробах складних відсторонення лиха
Тривало життя в коловерті.

Чи в бесіді малась нагальна потреба?
Навіки б забути минуле!
До того ж – подій сумнозвісних перéбіг
У стані мішені під дулом.
***
…Лариса у мирній країні, а Віка…
З війною, де болем наповнені ріки…

20.06.2023
Імена героїнь змінені з етичних міркувань.

не треба їй казати про любов
вона вже знає , що слова вартують
так склалося , не винен тут ніхто
так інколи в життях наших трапляється
слова - шедеври почуттів і вражень
коли у хоку чи сонет сплітаються
слова дарують і слова вбивають
між "так" і "ні" нічого не лишається
не треба їй обіцянок святих
невже ж під силу буде все зробити ?
так інколи буває у житті
що доля і слова ідуть нарізно
тож краще не кажи їй зайвих слів
лиш ті , котрі і так казати мусиш
"привіт" , "чекаю" , "хочу" , "не пущу"
і справжніх їх для неї буде досить...

Із О.А.Галича

От стою я перед вами під насмішкою,
на плечах моїх – тягар злої доленьки...
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін»¹ її водив, і в Сокольники².

Хустку їй подарував оксамитову,
під палатою гуляв Грановитою³...
А дружинонька, товаришка Миронова,
мандрувала в цей час закордонами.

    Повернулась – їй привіт, анонімочка:
    фотознімочок, а там – я та Ніночка...
    Прокидаюся – нема моєї булочки,
    ні речей її усіх, ні цидулочки!

        Ну – нема,
        ну, просто – геть нема!

Я – до неї, в суєту виконкомову,
і винюся, і уже в ноги падаю:
«Ти пробач мені, товаришко Миронова,
що зв’язався із тією я падлою!»

А вона як закричить, вся аж коралова:
«Ти із нюнями – йди геть на всі сторони!
Начувайся, я заяву відправила,
ти постій перед людьми, перед зборами!»

    І трясе її, немов лихоманкою,
    й холуї вже тут як тут з валер’янкою:
    і Тамарка Шестопал, й Вітька Строганов,
    та іще той референт, що із «органів»⁴.

        Тут як тут,
        ну, просто – тут як тут!

Ну, приходжу я на збори назначені,
протискаюся зі входу службового.
Звісно, в мене лікарняний заначений,
ще і лист із диспансе́ру нервового.

А Миронова – у модному шарфику;
як ввійшов я – залила́ся жовти́зною.
Першим пунктом йшло – «Підтримаймо Африку!»,
а про мене – перегодом, у «різному».

    Як про Гану⁵, всі – в буфет, за курчатами;
    я би теж взяв, та біда з грошенятами...
    Тут згадали і про мене нероби ці:
    «Ну, виходь вже, викладай всі подробиці!»

        Всі як є,
        ну, просто – всі як є!

І стою я перед ними під насмішкою,
й на душі моїй – тягар злої доленьки!
Я гуляв із тітки Паши небіжкою,
і в «Пекін» її водив, і в Сокольники.

І кажу, що у моральному вигляді
я під вплив попав розтлінного Заходу;
та трапляється ж потьмарення іноді,
що й не виявиш ворожого запаху!

    І на жалість я купляв їх, мучителів,
    і папірчик, що я псих, їм зачитував –
    а пішов звідтіль добряче обтесаним:
    із доганою, авжеж, із занесенням!

        Ой-йой-йой,
        ну, просто – ой-йой-йой!

Взяв букет я, та і став під конторою
біля входу номер сім, для начальників.
А Миронова, як вийшла, – стала чорною,
шмиг у «Волгу»⁶ – і без мене відчалила...

Я тоді у роздягальню заскакую,
тітці Паші шепочу́: «Буду ввечері!»
А вона мені: «Ну ні! З аморалкою
мати справу ми, пробач, не приречені.

    І племінниця моя, Ніна Яківна,
    має судження зі мною однакове,
    тож вона розторгувалась редискою –
    і додому відбула, за пропискою».

        Чорт зна що,
        ну, просто – чорт зна що!

Я іду тоді в райком, шлю цидулочку, –
особисту, та іще й з нотабеною!
А у Грошиної – глядь, моя булочка,
й видно, з подиву – вся стала зеленою...

Ми застигли, на ослінчику містячись,
й посміхнулася товаришка Грошина:
«Строгача він упіймав – ну, і вистачить,
помиріться ви тепер по-хорошому!»

    І пішли ми з нею вдвох, як при нагляді,
    і дістались до «Пекіну» у злагоді.
    Вона випила «Дюрсо»⁷, а я – «Перцевої»
    в честь радянської родини взірцевої!

        От і все!

(2023)

В кімнаті на виріст де креденс музей історії,
А фланги шухляд дзеленчать нержавійкою та алюмінієм
Весь периметр обставлений меблями, як стіни Трої,
Армією, списи якої, важливіші за написане Вергілієм.
Озирнися довкола. Від вишитих рушників,
До старих фотографій, підлоги дощатої, й далі
Від вікна, що оберігає від холоду, бурі й дощів,
Зустрінеш над ліжком заступників горизонталі.
Можливо, ти перший хто тикав би пальцем у дім
Де ховається Публій, щоб кинути вслід: Парфеній!
Вже точно, що краще війна і запеклий бій,
Аніж поетичний, нехай і новаторський геній…
Тут стоять дерев'яні підсвічники на столі,
І свічки запалюють не щоб освітити кімнату, —
Як пам'ять,
І щоб роздивитися бога в тремкому вогні,
І молити його, щоб позбавив страху надалі.
Війна не жаліє речей, їх розриває снаряд
Із середини, нутрощі вириваючи пухом на зовні,
Чи кров'ю в якій захлинається воїн-солдат,
Пригадавши свій дім і відправивши смерть додому.
Він ходить і никає поглядом зверху-униз,
Шукає у власнім соку консервовані груші,
І бачить, що — мертвий. І кроком назад — "повернись",
І кроком назад до дверей: "мам, я повернувся!".

18.11.2021

А дорога котилася в захід, багрянцем залита.
Кучкувались над нею хмарини- жарптиці у вирій.
Шепотіли уста неутомно тихеньку молитву .
А в дитячих наївних очах- там захоплення щире.

Бо цікаво усе- і машини, й міста- що за диво!
Так багато кругом ще небаченого дітлахами!
Та у мами сльоза по щоці покотилась зрадливо,
І чомусь, ледь помітно, рука затремтіла у мами.

А дорога звивалася і у пригоди манила,
Під колеса лягали мости.
- Ми ж такі будували
На своїй залізниці! Допоки казкове Страшило
Нам не вибило вікна, і ми не втекли до підвалу.
...
Кучкувались в нечитаній казці жарптиці у вирій.
Усміхалася мама, цілуючи сонячний чубчик .
А як пташка поранена болісно квилить і квилить,
Для туристів малих невідомо було і нечутно.

Неймовірна нині українська жінка:
Берегиня роду, справжня, добра, щира.
Не ховається за чоловічу спину,
Поруч у бою- на захист стала миру.

Володіє вміло супер- джавеліном.
Не втрачає гідність, б'є орду з прицілу.
Це свята Мадонна, пригортає сина,
Прикриває тілом під тяжким обстрілом.

Волонтерка мужня, возить допомогу.
Руки ніжні сплели кілометри сіток.
Блокпости в підтримці. У душі із Богом.
Ки́дає коктейлі у ворожу силу.

І бронежилети доставляє хлопцям,
Випікає хліб, смаколики духмяні.
Є у неї зброя - сильне , мудре слово.
Надзвичайна жінка і найкраща мама.

2022 р.

Ось прийшов і день Іллі,
Накрапає дощик,
Вітер всівся на гіллі
Яблуні старої.
Достигають і плоди
На ній стільки років,
Увесь сад теж зародив,
Груші - жовті боки.

Синій й білий виноград
Донизу звисає.
Так багато літ підряд
Це уже триває.
У травичці на землі
Плоди заховались.
Уже прийшов день Іллі,
Осінь незабаром.

2022 р.

Грімниця небо наче змій
заполонила,
жене зорю на водопій
сердита злива!

На перехресті двох стихій
тремтить жалива,
нам є де вкритися, не стій,
гуркоче злива!

Мене хоч трохи зрозумій,
це так важливо
здолати бурю веремій —
нащо нам злива?

Не залякає Водолій,
гроза жахлива!
Негода щезне, як жалі,
безтямна злива.

Погане думати не смій!
Усім на диво
що ми удвох, коханий мій,
в цю люту зливу.

Лише про світле сонце мрій,
бо я щаслива, —
минула у душі моїй
шалена злива!

01.08.2023р.

Проблем як лепу в тебе у житті,
куди не кинь – усе якась дилема…
І все б нічого, але справа в тім,
що ти сама і є ота проблема!

Знаєш, ти можеш вірити в що завгодно,
Читати до біса усяку-всячину
Книг: романів, поезій, повістей,
Додатися краплею до повноводної
Ріки свого міста. Гарчати від злості,
Чи, знаєш, мурликати від любові
Усе, що збувається, тільки відтворює
Те, що колись відбувалося, словом,
Тебе обпікатиме сонце – ізмами,
Усілякими гіпер-, пост- чи мета-
Бог-зна якими хилитиме течіями,
Глибинами, хвилями незрозумілими.
Твоє покоління. А далі вже іншим
Знову по краплі прийдеться спити
Участь, сенси свого народження,
Збирати або розкидати каміння,
А потім померти. А потім воскреснути.
Знаєш...

15.10.2022

Крізь всі рядки б’є полум’я, неначе
Хоробрий воїн це, не квола жінка.
Пульсує кров, жага життя гаряча –
Така вона безсмертна Українка.

Талант і стійкість духу небуденна,
В тендітній пані – сила патріота.
А поруч – велич Моцарта й Шопена,
Фортепіано незабутні ноти…

Гармонія людини та природи,
Вся складність суперечливих стосунків,
Палка любов, яку в собі знаходить,
Ця хвороблива українська юнка.

В ній – магія поліського фольклору,
Пісні народні, думи та обряди,
Той чар озер, росистих луків, бору
У драму він зерном чарівним падав.

Озвалась Мавка у народнім серці
В самопожертві та красі взаємин,
В поеті чуйнім – Муза її б’ється,
Щоразу Лесю іншою взнаємо.

Як світла чайка лине попід хмари –
Натхнення міцно розправляє крила,
Про справедливість для народу марить,
Хвороба – мрій про щастя не спинила.

І хоч від болю зводить губи й сушить –
Звучить тепло в її рядках відвертих.
Очищує, підносить людям душі,
Проклавши шлях для Лесі у безсмертя…

*1 серпня 1913 року в невеличкому гірському курорті Сурамі (Грузія), що неподалік відомого Боржомі, на 42 році життя відійшла у вічність Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871—1913), видатна українська поетеса, драматург, громадська діячка.

Рушає серпень з міста невблаганно,
Потроху блякне літнє розмаїття,
Хоч сонцю легко землю ще зігріти,
Й багато на политих клумбах квітів,
А то і спека заведе в оману:
Мовляв, дарма сумуєш, ось же літо!

Та вечір ближче. На газонах роси,
І зорі низько, на будівлях ніби,
А з хмари сяйво, як шматочок німбу.
Чи ангел примостився, і хотів би
На дах злетіти з неба, та і досі
Чекає там на вітряні повіви?

Як звіяло ж посріблений очіпок,
То зникло диво, бо яскравий місяць
Вчепився збоку в сиву хмару міцно,
Й схиливши лоба, дивиться на місто,
Як на гарячий ще від спеки зліпок
З бетону й скла, та блискітками мітить
Кав'ярень розфарбовані навіси .

Коли проб'ється перший промінь вранці,
А яблунька рожевим зацвіте,
Твоє обличчя вкриється рум'янцем,
І серце ніжно спогад обплете.

Я поруч буду на світанку, поруч -
Бо ніч, мов привид смутку, пропаде.
І сумніви згорять в огні на порох,
Впою тебе, як шабське й мюскаде.

Цвістиме знову яблуневе диво,
І таємниць розкриється сезам,
Бо у житті усе для нас можливо,
Якщо в душі любові чистий храм.

Я просто хочу знати, що ти є
у цьому неспокійнім білім світі,
що б’ється серце пристрасне твоє
і зорі над тобою так же світять…

Надвечір місяць стежку осяє,
яка уклінно стелиться під ноги.
Зозуля другу сотню все кує
і не змовкає попри застороги!.

Із часом роки вже беруть своє
і скроні сивина укрила рясно,
але душа нектар кохання п’є,
а ноги ще ідуть планиди рястом.

Я просто хочу знати, що ти є!

О як пояснити тобі делікатно,
щоб словом колючим тебе не образить?
Усе ніби добре, але не достатньо
того, що хотілось від серця наразі.

Купалася в літеплі напередодні —
скінчилось раптово вином у фужері,
злетіли в далеку захмарну безодню
жар-птиці та вивільги золотопері.

Романтика зникла в засіці буденній,
троянда пелюстя втрачає поспішно,
а я край безодні вимолюю ревно
блаженного раю — посріблена, грішна.

Полином гірким я себе відчуваю.
Черпала з душі, як з озерця жертовність, —
змаліло... лишилось латаття одчаю —
насподі безбарвно, принадно назовні.

31.07.2021р.

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож, і блискавки очей
Назавтра віддано надії.

/рондель/

Смакую я про тебе теплий спогад:
Кав’ярню жваву в людній метушні,
Вишняк без нас, коханий, спорожнів,
І білим сумом сипався під ноги.

Куди б не повела життя дорога,
Кохання наше житиме в мені.
Смакую я про тебе теплий спогад:
Кав’ярню жваву в людній метушні.

Наш столик, де черешні вид розлогий
та мелодійний вихор комашні,
Я часто бачу, любий, уві сні,
та вдіяти не можу вже нічого –
Смакую я про тебе теплий спогад…

Грушева Дюймовочка, дівчинка-Дюшес,
щойно завітала ти променем з небес.
Серпокрильці-янголи стали на крило –
Народилась дівчинка в липні на добро.
Пишуть-замальовують абрис у хмарках –
Бог тримає дівчинку на своїх руках,
Напуває світлістю, огортає в цвіт.
Дівчинка Полінонька, новий дивосвіт!

16.07.2о23

Все менше віриться у щирість
загальних жестів, пишних фраз,
де за яскравістю – лиш сірість…
Чи є ще, що єднає нас?.

Свої стежини і дороги,
окремо радість і печаль –
усе складається убого,
моя маленька етуаль…1

Не знаю, як тобі сказати,
мені ті зорі – невтямки.
Стискають груди часу ґрати,
а мізки рвуть важкі думки!.

Травою дійсність поросла,
Угрузла в споминах поснулих.
Та пам'ятала все зола,
Пророчила забуть минуле.

Яке вже зникло у імлі.
І буде мало тих, що знали.
Про те змовчали ковилі
Під сінню віщого забрала.

Здичавілі, отак, вітри
Шепочуть в хащах, наче зводні.
У безрозсудної пори
Є безнадійнеє сьогодні.

І цідить свій смертельний дим
Неупокоєне кресало.
Хто був неправий? Не зумів?
Питання неважливим стало.

Але запалює щорік
усе нові армади свІчок.
І скорбних жнив іде потік
Під схлипи болісного віче.

Зоря із неба впала там.
Така лукава, доля наче.
Про що співають дзвони нам?
За ким вони так жадно плачуть?


29-30 липня 2023 року.

Хочеш, я тебе намалюю?
Хочеш, я тебе поцілую?
Хочеш, щоб багато-багато зірок
були всі у твоїх очах?
У снах…
я тебе намалюю…
твої очі, волосся і осінь.
І мою любов
заплету в той малюнок пастельний,
заплету, бо люблю,
бо кохаю, бо навіть
і думки не маю,
що я проживу
без пастелі
скажених ночей,
коханих очей,
що сяють, як полум’я,
ясно…
Я вірю, ніколи не згасне
та осінь, в якій я і ти.
Я буду тебе берегти.
І знай!
Я тебе ще не раз намалюю
пастеллю, гуашами,
маслом, любов’ю.

~ 1990 р.

Каштанів їжаки розкрила осінь
І кидає плоди в алеї з листям.
Посипались рясні небесні роси,
Промокло горобини вже намисто.

Сльота у душу зазира волого,
Насуплені хмаринні темні брови.
Журба гірка, мов ллється із пролога,
Розмита сумом-негіддю дорога.

Я ж вириваюсь з пазурів осінніх,
Хоч боротьба, звичайно, має ризик.
І пронесу любов свою крізь сірість,
Душа у сонячній засяє ризі.

* * *

Хай буде липень (а чому б і ні!)
завжди.
Нехай дванадцять буде липнів.
Аби теплом наситились Великі
та й долею ображені дрібні.

Щоб кожен мав і доступ до ставка,
і повні жмені вишень та порічок.
Якщо і дощ раптово уперіщить –
нехай із ним
журба моя
стіка.

Сітками захищусь від комарів…
Строкатим постає поточний рік:
поразки й перемоги, зрада й вірність.

А вічний Липень…Він мені приснивсь:
тримає серп у жилавій правиці
античний бог,
засмаглий та міцний.

Пані Євніка любила сонце,
Любила море і теплий пісок.
Гуляти в легкому платті безсоння
Вітер міняючи на пасок
Тонкої, манірної талії. Місто
Стелило їй площі гарячі до ніг
І никло під ковдру кімнатне світло,
Коли поверталась з нічних доріг.
Зранку пані любила каву,
Дивитись з тераси на берег морський,
Вдягатись в тоненьку зміїну засмагу,
Писати ходою хупавні рядки
Для тих, що дивились пожадливим поглядом.
Кутатись в сонце, в любовні спогади,
Писати жагучі, тремкі повідомлення
Прикріпляючи фото для мужа свого.
Вона вже давно, як помітила подив
З вілли на березі моря. І от
До неї підходить приємної вроди
Один із міністрів, палкий філантроп.
Він просить прийняти запрошення пані
Євніку, кличе на віллу її
На просто вечерю, і просто компанію
Скласти для нього. «Але чоловік»...
Подумки пані йому заперечує,
Подумки плеще в обличчя вино,
Подумки ляпас йому розпечений
Кидає наче в німому кіно.
І от завагітніла, наче Вірсавія
З моря вернувшись додому вона
Чекає на мужа, що от повернеться,
А мужа забрала з собою війна.
Неначе навмисно, подібно, як Урію,
Кинув на вірну погибель Давид,
Та тільки міністр не лазив у шкуру
Продажного друга. Ветхий Завіт
Звично, з амвону похитує пальчиком,
Та тільки жалоба тій пані гірка
Тепер я обтяжена, - думає, - хлопчиком,
Хай знає міністр про власне дитя.
І Євніка дзвонить до нього, стрічається,
В одному з готелів, в столиці і він,
Клянеться подбати про неї та сина,
Цілує їй руки обручці взамін.
А згодом дарує ключі від квартири,
І часом відвідує панну свою,
Що раптом народжує мертву дитину.
І горло стискає болюче: «Чому?.
Я знаю до біса подібних історій, -
Кидає подумки Євніка в плач, -
Та тільки мені виявляється Тора
Зійшла за науку, як древній палач».
Пані Євніка любила сонце,
Любила море і теплий пісок.
Гуляти в легкому платті безсоння
Вітер міняючи на пасок
Тонкої, манірної талії...

21.09.2022

Де присмаки гіркого диму
Ріллю торкають здичавілу,
Там поле мінами вродило.
У плач впадаючи надривний,
П'ятсотим ранком засіріло .

П'ятсотий день позолотився
Присушеною ковилою.
Там плоттю вражою гнилою
Скажена ласує лисиця .
П'ятсота ніч сідає млою.

Днем липневим літнім
У садочку свіжість,
Літнім днем липневим
В саду яблуневім
Плоди ще не стиглі
На гілках повисли,
Боки в них зелені
В літній день липневий.

Поцілує сонце,
Підрум"янить щоки
Яблучкам кругленьким
Великим й маленьким.
І запахне медом
В саду яблуневім,
Бо плоди достигли
В сонячний день літній.

2023 р.

Немилосердний біль не вигоїти словом,
Таких цілющих слів немає на землі.
Ненависть хай звучить антонімом любові,
Хай кара із небес впаде на москалів.

Хай випече вогонь поріддя зловороже,
Пощезне їхній рід віднині і повік.
Цим виродкам ніхто пробачити не зможе,
Аби-но жоден з них розплати не уник.

пишіть простирадла двоспальні пишіть
щоб реченню було нетісно
зоріть кілометри й гектари угідь
і вчора і нині і прісно

верети пишіть і пишіть ліжники
обруси пишіть і підковдри
нехай наративлений викид руки
злетить над Карпати і Товтри

пишіть як сергій і пишіть як жадан
одвічний довічний ваш гуру
не бійтесь фейсбук не влаштує вам бан –
на плахти немає цензури

пишіть у відпустці пишіть на посту
в трамваї і в кабріолеті
пишіть в кабінеті у кухні та у
прихожій або туалеті

пишіть лиш пильнуйте во віки віків
щоб внутрішній цензор не витер
у довгих рядках нагромадження слів
колонки і розсипи літер

навіщо на аркуші ворду поля
усякого розміру й масті?
бігом налаштуйте поля до нуля –
і буде вам слава і щастя

пишіть не спиняйтесь коли в монітор
поміститься лиш половина
це просто в рядках утворився затор
бо заздрісник дихає в спину

пишіть так як ̶м̶о̶д̶а̶ серце підказує вам
безримно пишіть кострубато
хай винесе мозок ваш твір читачам –
не кожен так вміє писати

пишіть не зважайте на критику й сміх
і знайте що правда за вами
пишіть і пошліть критиканів усіх
за куцими недорядками

бо довгий рядок наче довгий гудок
у ньому і мело і драма
не стидно таке зберігати у doc
читати коханій і заму

пишіть простирадла двоспальні пишіть
й усе те присвячуйте звісно
усім кого бісять розлогі вірші
і вчора і нині і прісно

1.08.23

Який сьогодні день: паркий, незвичний —
протистояння темряви і світла,
довжезний наче рейки залізничні,
як нескінченна Господа молитва.

На небосхилі скупчені хмарини
летять за миром у безмежні далі;
голубки — віртуозні балерини,
кружляють в синьо-димчастій вуалі.

Дратує нерви перегуд столичний,
в юрбі крокують камуфляжні люди,
а сонце розливає морс суничний
за сухозлотним обрієм полуди.

Не розкошує вечір чорнобривий —
липнева спека очі випікає,
обіч дороги аличева слива
із рук годує гороб'ячу зграю.

Гучна тривога тисне на легені —
давненько небо спокою не знало —
усіх дістали обстріли щоденні,
а світ не вийме з серця гостре жало.

25.07.2023р.

на папері вона тонка
а в житті вся у сколах і тріщинах
я малюю її при свічках
а кохаю о темній опівночі

невагомо торкаюсь щоки
невагомість - то шлях до довіри
а під ранок шепочу вірші
хай ще спить , моє стомлене диво

відганяю від неї туман
їй в тумані ввижаються привиди
мов хлопчисько радію дощу
золотому дощу її хтиви

я чекаю її розмов
бо ж для неї розмова не просто
знаю певно - не слів потребує любов
а цілунків в шовкове волосся

пам'ятаю , що кава у неї міцна
що без цукру , але із цукеркою
і що спить вона мов дитя
і не дивиться у люстерко

на малюнках моїх вона
вся тонка , порцеляново - ніжна
а в житті так далеко близька
що я вивчив напам'ять всі тріщини...

2022 рік

Не дивись на зорі
сумними очима.
Повними болю й
розбитими вщент.

Не змушуй краятися
своє кришталеве серце.
Сповнене любові й
почорніле від гніву.

Не давай здатись
своєму глибокому розуму.
І довго зібраним знанням
розчинитись у просторі.

Не забувай наскільки
світ довкола прекрасний.
Широкий і просторий,
ніби блаватний океан.

Не муч свою душу
стражданнями й смутком.
Краще звільни там
місце для радості.

Насолода життям чудова,
безперечно.
Палка обіймами його
душа квітуча.

27.07.2023

Ми згадуємо часто Роксолану,
Княгиню Ольгу, Анну, що була
Із Києва відома Ярославна
У королевах Франції. Змогла
По собі Гальшка також слід зоставить.
Жінки відомі, варті гарних слів,
Яких недарма в Україні славлять.
Але сьогодні я б сказать хотів
Хоч кілька слів іще про українку,
Про яку мало згадують у нас.
Та то була достойна вельми жінка –
Олена Глинська. В той далекий час…
Хоча, мабуть, так само, як і нині,
Гарненька жінка з розумом завжди
Проб’ється вгору в будь-якій країні.
А їй до рота пальця не клади.
Бо ж батько був мамаєвим потомком,
А мати – воєводськая донька
Із Сербії. З’єднались два потоки,
Щоби вона родилась отака.
Ще зовсім юна мусила з батьками
Втікати у Московію. В Литві
Оголосили їх бунтівниками.
Ще й добре, що зосталися живі.
В Московії теж не пасли останніх –
І землі, і посади дав Василь,
Бо ж Глинські й тут були доволі знані,
Отримали усе то без зусиль.
Їй, що в литовських виросла устоях,
Доволі дико було у Москві,
Де жінка – як невільниця в покоях,
А всі в країні, які є живі –
Холопи князя. Милує й карає
Той і князів удільних, і бояр.
Ніхто, крім князя, наче й прав не має,
Від нього ждуть лиш милостей чи кар.
Вона на те здивовано дивилась
Та намагалась звикнути. Однак,
В душі того нічого не хотілось,
В Литву хотілось. Але сталось так,
Що в храмі князь Василь її помітив.
Був на той час уже не молодий
Та з жінкою не мали вони діток,
Тож монастир за те дістався їй.
Тепер шукав для себе наречену
І, раптом – диво – молоде дівча –
На очі йому втрапила Олена
І він піддався силі її чар.
І як було такої не помітить
Поміж московських ті́листих мотрон?
На неї глянеш – наче, сонце світить.
Щоб не скінчився той чарівний сон,
Велів сватів до Глинських засилати.
Хоч тридцять літ і розділяло їх
Та хто ж не хоче жити у палатах
Жоною князя. І веселий сміх
Знов у Кремлі частіше став лунати.
Князь став мінятись прямо на очах.
Став європейські звичаї приймати
І,навіть, стригти бороду почав,
Що для Москви було доволі дико,
На те сердито зиркали попи.
Але дари Василь давав великі
На храми і, мов все то окропив.
Василь просив наступників для трону,
Отож на храми грошей не жалів.
І поряд з ним його жона законна –
Олена, яку дуже він любив.
Бог дав їм діток – першого – Івана,
Через два роки – Юрія. Однак,
Хто ж думав, що за рік вдовою стане?
Але в житті все склалося отак.
Василь десь верхи вирушив в дорогу,
Натерши ногу, заразив він кров.
Ще перед смертю, правда, слава Богу,
Назвав свого наступника на трон –
Івана, хоч йому лише три роки.
Але ж опікуни і є на те,
Що правитимуть у Москві до строку,
Поки Іван до князя доросте.
А заодно й за нею приглядали.
Та прогляділи, бо вона сама,
Вже скоро над всіма над ними стала.
Спочатку Василів брат піднімав
Був голову, що то все не по праву,
Що він на троні тому мав сидіть.
Вона змогла тихенько всіх направить
Аби його в темницю посадить.
Та ж сама доля й Шуйського спіткала,
Який неправду між бояр пускав
Супроти князя. А вона шукала,
Хто б їй з впливових в оборонцях став.
Бо ж жінка не московської удачі
І виховання для бояр була,
Як для бика червоний колір, наче.
Сама б вона супроти не змогла.
Був такий князь тоді Іван Овчина -
Так Оболєнський-Тєлєпньов прозвась.
Відома між військовими людина,
А їй такий і треба був якраз.
Не знаю, як…Та ж молода, красива,
Ще й мати князя. Хто би не піддавсь?
Не знаю, чи вона була щаслива
Та впевнений, що був щасливий князь.
Коли ж Михало Глинський – дядько рідний
(А він найперший між опікунів),
Сказав їй, що вестися має гідно,
Свій «праведний» на неї вилив гнів,
Бо ж бачив в тім загрозу особисту,
Своєму впливу між бояр, князів.
А от не треба було йому лізти
З погрозами. За те в темницю сів,
Де і помер. Опікуни зчепились,
Хто з них найстарший буде при дворі.
Поки вони поміж собою бились,
Взялась Олена «чистить» нагорі.
Слідом за дядьком до темниці сіли
І Бєльський, й Воротинский, Трубєцкой –
Всі вихідці з Литви, які хотіли
Своєю управляти тут рукой.
А Семен Бєльський з Ляцьким ,ті рвонули
Назад в Литву, грозились звідтіля.
Кричали, щоб їм землі повернули,
Бо ж то спадкова їх була земля.
Отим князь Сигізмунд і скористався,
Став вимагати повернуть весь край,
Що по війні колись Москві дістався,
Інакше на війну нову чекай.
Та ще і об’єднався з кримським ханом.
Там від лівонців спокою нема,
Де силою беруть, а де обманом,
А це Москву в напруженні трима.
Москва сама, звичайно, винувата,
Бо ж лізла скрізь, хапала все підряд.
Та все ж вузли ті треба розв’язати,
Навести у державі трохи лад.
А як навести, як князі й бояри
На неї вовком дивляться весь час.
Їм треба, щоб порядки були «старі» -
«Такі, які в Москві були й до нас».
А вона прагне ту Москву змінити,
Щоб трохи дикість втишити її,
Щоби могли, як у Європі жити.
Та кожен хай займається своїм,
А не шукає – що б в кого забрати…
Та перше – треба миру досягти.
І князь Овчина став війська збирати
Та проти Сигізмунда їх вести.
Вона його, напевно, надихнула,
Бо так успішно воював тоді,
Що і Литва до миру повернула,
Не стала відбирати городі́в.
І з шведами домовилися вдало,
Що будуть вільно з ними торгувать.
З Казанню, правда ще ворогували
Та кримський хан грозився нападать.
Та на кордонах поки що спокійно,
Щоб легше було ворога зустріть,
Фортеці зводить повеліла сильні,
Де гарнізони мали би сидіть
Та на татар,орду їх пантрувати,
Не допустити, щоб далеко йшли.
Сама ж змогла людей собі зібрати,
Які би їй в роботі помогли.
Таких, щоби жили не «стариною»,
Дивилися на захід – не на схід.
Щоби держава не жила війною.
Її саму он піднімати слід.
Вже стала й «государинею» зватись,
Як співправитель сина, вже при ній
І чолобитні стали всі читатись,
Бо ж рішення приймати їй самій.
В Москві розбудувала Китай-місто,
Стіну звела навколо цегляну.
Не для краси лиш однієї, звісно,
Передчувала не одну війну.
Росла Москва, росли нові фортеці,
Щоби кордони міцно захистить.
Сини ростуть, Іван, дивись, візьметься,
На троні скоро буде вже сидіть,
Як князь. А поки їй ще працювати,
Якось докупи землі всі звести.
Москва багато встигла нахапати,
Нема кому порядку навести.
Щоб землі всі докупи поєднати –
То провела реформу грошову:
Монету срібну стала карбувати -
«Копєйку» - на державу всю одну.
Бо ж досі гроші всі підряд бували –
З Європи, східні, спробуй розбери,
Які по чому. А своїх не мали.
Отож «копєйка» із тії пори
Єдиною монетою зробилась
По всіх московських землях і краях.
Вона для сина наперед трудилась,
Бо ж то дитя, кровиночка своя.
Ще скільки планів, мабуть, в неї було…
Та обірвалось в тридцять літ життя.
Князі й бояри «кривди» не забули,
Підсунули отруйне їй пиття.
Казали – Шуйські, бо ж вони одразу
Князів маленьких в оборот взяли.
А Іван виріс – не забув «образи»
І більшість з них під ніж тоді пішли.
Її ж хутенько в той день й поховали,
Коли померла. В монастир звезли.
Князя Овчину із Кремля прогнали
І «по старому» знову зажили.

Ось — споришами подвір’я усіяне,
Сонях на тин вклав голівку руду.
Стежкою звичною, боса, за мріями,
Спогадам світлим назустріч іду.

Біла хатина зворушує мальвами,
Пахне нектаром вишняк у дворі.
Нотками втішними, сентиментальними
Ластівок пара пірнула з-під стріх.

Рве для курчаток бабуся калачики,
Усмішка сонячна ллє із садка.
«Здрастуй, рідненька! Як довго не бачились!
Виросла ти, як тополя гінка!»

Це ж бо збіжаться всі подружки ввечері —
Ширяться стрімко новини в селі.
Тепло обійме руками старечими:
«Глянь, як барвінок колодязь обплів».

Сядемо вдвох. Як змінилось довкола все!
Вічність не бачились… стільки новин!
«Знаю, бабусю, це сон матіоловий,
І наяву не зустрінете Ви…

Та відчуваю, що поруч постійно ми
Через любов і спорідненість душ.
До споришів, що подвір’ям насіяні,
Кревною стежкою снами іду».

Погожий ранок, ніби молоко,
над річкою звисає у повітрі
і сонечко веселим колобком
угору покотило по палітрі.

У дзеркалі ранкової ріки
його проміння грає золотаво,
а поряд десь, на відстані руки,
вербові коси впали у заплаву.

Між комишів легенький вітерець
розносить дині пахощі з городу
і росяно збігає путівець
у цю п’янку, небесну прохолоду!

А ти одна на березі стоїш,
ворушить легіт ніжно русі коси
і ноги пестить лагідно комиш,
що вже омили кришталеві роси…

Слово

У Лету відійшли часи ордалій,
Дуелі честі зайві - глянь довкіл.
Матюк - на п'єдсталі, ґлузд - в опалі.
...ацапи поять брудом ...охлаків.

Межи "гігантів мислі" не крутий я,
Мій реманент - лірична борона.
Патьоками чужого лихослів'я
Обарвлюють невдахи письмена.

Усе годиться. Лаятись уволю
Сьогодні модно,- ти ж не скажеш"фе!"?
Обсценну лайку відчаю та болю
Несемо з фронту друзям як трофей.

Танцює балерина на пуантах,
Маестро-ас на скрипці виграє.
А хтось спеціалістом став у "матах",
Такі ж як він - вигукують "О, є-є-є!".

Послав і "на",і "в" дурненьку музу,
(лежить в кущах, від несмаку амок).
Де цвів талант - стримить немите гузно,
Поздоровляю! Браво! Молоток!