«У голові моїй тумани-мани,
Та тебе чекати я не стану…»
Макс Барських «Тумани»


У кишенях моїх діри-Іри
задовбали на роботі боси-оси
я не сплю, бо серед ночі-очі
один чорний, другий сірий-ірий
насувається на мене хмара-Мара
за кредит для автокара-кара


18.06.2023

Якби стерти пам'ять
і звільнити місце для майбуття.
Якби залишити минуле там,
куди веде стежка забуття.

Минуле збиває зі свого шляху,
нагадуючи допущені помилки.
І навіть якщо сталося подібне,
чи зробиш ти це знову?

Чи дозволиш знов собі
вдатися до змін у розрахунку?
Пропустиш одну цифру чи слово
і залишиш позаду свій дім.

Так легко позбутись себе,
лише стримуючи спогади.
Їх можна знаходити й знищувати,
або тримати й зберігати.

Не всі із них такі чужі
для голосу із підсвідомості.
Не всі такі страшні
для тих, хто їх чує.

Коли минуле докоряє
пережитими спогадами.
Здається, вихід знищений
задовго до кінця.

Ось-ось все зникне
з поля зору.
І лишитися лиш
тихий шепіт небуття.

16.06.2023

Сидить в своїм шатрі великий хан.
Весь світ, здається перед ним схилився,
Орда пройшлася, наче ураган
І зник зі світу той, хто не скорився.
Лиш темники і мурзи перед ним,
Що іменем його цей світ тримають.
Хоч він не надто й довіряє їм,
Бо, бач, як косі погляди кидають.
Та голови схиляють і, йому
Приниження те дуже до вподоби.
Передавив би всіх по одному
Та ж треба слуг йому покірних, щоби
Народи у покірності тримать.
- Я вас зібрав сюди, аби сказати –
Нам світ вдалося весь завоювать –
Від моря сходу по самі Карпати.
Нема племен в цих землях чи родів,
Які б рабами нашими не стали.
Сам Чингізхан би тому порадів…
Всі головами разом закивали,
Підтверджуючи правильність тих слів.
Один лиш хан кипчацький не киває.
Хан розлютивсь: - Ти сумніватись смів?
- Ні, славний хане. Просто, добре знаю,
Що є в степах не скорений ще рід.
Ми його «чирі кисі» називаєм,
Чи «люди сили». Тобі знати слід,
Що їх сильніших у степах немає.
Ще наші предки пробували їх
Скорити та лиш шаблі затупили.
- Що ж, коли ти той рід скорить не зміг,
Не дивно. Адже ми вас покорили.
А, значить, ми сильніші і для нас
Той рід скорити зовсім легко буде.
Мурза Аділь, даю тобі наказ:
Візьми дві сотні кращих свого люду
І тих «чиркисів» приведи мені
На мотузках. Мурза вмить підхопився.
- Я повернуся, хане, за три дні! –
І у поклоні низькому схилився…
Пройшло три дні. За ними п’ять і сім.
Та про мурзу ні слуху, а ні духу.
Від того хан зробився дуже злим
Дає наказу тисячнику: - Слухай.
Бери батирів тисячі зо дві,
Знайди мурзу і тих «чиркисів» клятих,
Що наш ординський зневажають світ.
Велю їх привселюдно розіп’яти!
Пішли ординці й канули, немов.
Ні полонених, а ні, навіть, вістки.
Хан темника до себе кличе знов,
Велить тумену він на коней сісти
І мчати в степ та зниклих там знайти,
А заодно й «чиркисів» відшукати
Та на розправу хану привести.
Та й став уже з надією чекати.
Дарма чекав. Тумен в степах пропав,
Неначе голка в сіні загубився.
Тоді вже хан орду усю зібрав,
Шукати тих «чиркисів» заходився.
Ідуть і йдуть по стоптаній траві.
Знайшли мурзу й дві сотні з ним батирів.
Усі лежать на полі неживі,
Вже знівечені спекою та звіром.
Ще день пройшли – дві тисячі лежать
Теж покотом по всім степу побиті.
Напевно, у «чиркисів» сильна рать,
Коли батирів подолали в битві.
Ще день минув – тумен знайшли в степах.
В живих нікого й темник поміж ними.
В ординських душах поселився страх
Перед страшними воями отими.
Та хан велить, аби ішли… І йдуть…
Повзе орда. Аж раптом на дорозі,
(Немов би, їй загородивши путь)
Став чоловік. Спинились голомозі.
Такий сміливий – сам проти орди?!
Чи, може, пастку вже наготували
І слід чекати скорої біди?
Завмерли, чоловіка розглядали.
А він сидить спокійно на коні.
При боці шабля, чуб звисає довгий.
Питає раптом : - Що ви за одні?
Чого припхались ви до краю мого?
Хан, те почувши, аж позеленів:
- Ти хто такий? Напевно, з «чирікисів»?!
Як моє військо зупинити смів?
Та чоловік спокійно подивився:
- Хто я – «козак», бо ж вільний чоловік.
І тут мій степ. Тому ще раз питаю:
Чого припхались? Жартувать не звик.
Таких гостей я шаблею стрічаю.
- А ми не гості! – набундючивсь хан, -
Ми всіх степів господарі навколо.
І ти спинити здумав нас?! Ха-ха!
Так знай: хто не скориться нашій волі,
Того чекає смерть! Візьміть його! –
Велів батирам. Ті лиш крок ступили,
Козак як свисне. І уже кругом,
(Неначе він шайтан – нечиста сила)
Мов з-під землі з’явились козаки,
На ханське військо зусібіч напали.
І був кінець орди в степу гіркий,
Всіх козаки покосами поклали.
А, хто зумів, як вітер утікав,
А хан великий мчав поперед всього,
Бо ж скакуна найкращого він мав,
Тож і летів, не обирав дороги.
Коли криваві скінчились жнива,
Зійшлися козаки оглянуть рани.
- То як, ти кажеш, він нас називав? –
Спитавсь один. – «Черкаси», отамане.-
То «люди сили» мовою орди.
- «Черкаси»? Що ж,звучить теж непогано.
Ми козаки, але нема біди,
Як ще й «черкаси» прозиватись станем.
Біда для тих, хто схоче покорить
Цей край і нас. Пощади тим не буде.
Орду усяку зможем зупинить,
Бо ж ми, як вони кажуть, «сильні люди».
А силу нашу нам земля дає,
Поки на ній ми – нас не подолати.
За кожним вбитим двоє устає,
Щоб свою рідну неньку захищати…
Відтоді й стали звати коза̓ків
«Черкасами». А місто збудували
Понад Дніпром, то вже від них-таки
Черкасами теж називати стали.

Сонечко засяяло у небі,
Вітер тихо-тихо шепотів,
поміж гілок на старій березі
Соловейко бесіду завів:

Роки наші плинуть за водою,
мудрість сивиною поросла,
шлях тернистий, Доленько, з тобою
вивів нас на краєчок села.

За селом далекий світ, широкий
загубились ми з тобою там...
Час минув, його не повернути,
курява покрила душу нам.

Сонечко ясне на небосхилі,
Вітер долиною шепотів...
Соловейко на старій березі
свою щиру бесіду завів

Із Д.Мінаєва

В одній землі, в часи колишні,
з’явився між людьми ураз
моральний звих, чи навіть сказ, –
такий, що всі, святі і грішні,

здійняли лемент до небес, –
немов завзяті однодумці
(хоч кожний – різне мав на думці):
– Ех, от якби в нас був прогрес!..

Прогрес, насправді, був не трібний
тоді нікому в тій юрмі,
жили там добре і в пітьмі,
а світ... на що він, друзі, здібний?!

Та кожний – скиглив, наче пес,
усім навкруг в обидва вуха,
або, як сич надутий, ухав:
– Ух, от якби в нас був прогрес!..

А чорт один – прибіг відразу
у ту країну чарівну:
злість охопила сатану,
коли він вчув дурну цю фразу;

і щоб тамтешніх неотес
приструнчити та полякати,
надумав він прогрес їм дати:
– Стривайте, буде вам прогрес!..

Прогрес немов звалився з неба –
і тут почав виття та плач
усяк «передовий» горлач,
кому було прогрес той треба:

його спостиг нараз бельмес,
що весь бариш – приносять ду́рні,
а тут – пройшли часи безжурні,
і в цьому винний – так, прогрес.

Вся журналістика захляла,
у неї ґрунт пішов з-під ніг,
бо псевдосенсаційних книг
вже публіка не купувала.

Читач колишніх днів почез,
і журналісти-крокодили
одне на одного насіли,
пославши геть увесь прогрес!

Секрети взнавши гігієни
в обхід лукавих лікарів,
ніхто вже більше не хворів;
і лікар, зліший від гієни,

звихнувшися з таких чудес,
похмуро пив шартрез із Шартра
і бурмотів: коли вже в тартар
оцей провалиться прогрес?..

«О, доле наша, як гірка ти!
Ніхто не судиться дарма,
вже навіть і убивств нема! –
стогнали всюди адвокати. –

Хоча б один якийсь процес!
Про що завгодно, про дрібниці!
Життя – безглузде, дні – безлиці,
коли панує скрізь прогрес!..»

Всі сфери, прошарки та кола
змінилися; нема поем,
городових, плетух-нікчем
та ябед, що кругом – крамола;

юрба завсідників трапе́з
узялась раптом за роботу...
Коротше – лиш бучну нудоту
в країну ту приніс прогрес.

Отак нечистий більше року
тримав населення в нуді;
та згодом знудивсь, і тоді –
розвіяв вщент прогрес, нівроку.

Й коли скінчив нарешті край
цю прогресивну грати п’єсу,
збагнули всі: лиш без прогресу
можливий в їхнім царстві рай!

(Лютий 2023)

аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа

Тремтить, дрижить знекровлена весна,
Обпалена пекучою війною.
Під снігом, льодом мрія застига,
Яка недавно ще була живою.

Ішла, щоб захистити від зими,
У згарища, руїни, справжнє пекло.
Свистіли кулі, танки десь ревли
І вибухи гриміли недалеко.

Жахіття всі побачила вона —
Як діти помирали з матерями...
І безліч лих, що клята ця зима
Принесла із останніми снігами.

Від болю й гіркоти усіх страхіть
Її душа завмерла у печалі,
А сніг прикрив, немовби мимохіть,
Красу весни, що так і не настала.



24.02.2023

Сокровище творчества
Как мудро сказал Авиценна,
Что для общения с людьми,
Нужно тропы проложить,
Добротой к душам и сердцам их .
Творческие клубы в интернете,
Создают гармонию, тепло, уют.
Поддержка, искренние слова,
Общение - в радость, позитив.
Благодарю, кто создал их.
Возможности каждому даны,
Свою душу и взгляд открыть.
Много нового, интересного,
Для себя здесь узнаешь,
Источник знаний, творчества,
Взгляды интересные,
Увлеченно их читаю,
Впечатляют, вдохновляют! 18.06.21

Скарбниця творчості
Як мудро сказав Авіценна,
Що для спілкування з людьми,
Потрібно стежки прокласти,
Добротою до душ і сердець їх.
Творчі клуби в інтернеті,
Створюють гармонію, тепло, затишок.
Підтримка, щирі слова,
Спілкування - в радість, позитив.
Дякую, хто створив їх.
Можливості кожному дані,
Свою душу і погляд відкрити.
Багато нового, цікавого,
Для себе тут дізнаєшся,
Джерело знань, творчості,
Погляди цікаві,
Захоплено їх читаю,
Вражають, надихають! 18.06.21

Де утікала із під ніг,
земля, що не тримала більше,
там, пройдених вітри доріг,
гасили гіркоту тих віршів.

Що надавали слАбих сил,
продовжити дорогу знову.
Про милість день іще просив, -
ніч притягла свої окови.

І, метушню прибравши ту,
ні, не сестра, але чаклунка.
Взамін на марноту пусту,
Потроїла мої рахунки.

Поїла очі та вуста,
росою дивного безсилля.
І безсоромна і проста
мені доламувала крила.


16-18.06.2023 року.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твій вечір простягає теплі руки,
І сутінки прядуть свій знаний кужіль,
Мов скреготом, в житті моїм, по бруку.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
У тебе ще світанків ціле поле.
Я виполю з душі той білий кукіль,
Що тягне живо соки, п*є із волі.

Не клич мене, я не прийду в нікуди.
Твоє кохання полум'я вже лиже.
І припікає гАряче облуда,
Я по вогню не побіжу на лижвах.

Звичайно, не свята, гріхів доволі.
Важка чуттєво-розумова брама.
Довіку вже у просторі юдолі,
Не клич мене, не клич, прийду...думками.

Безцінна кава, зварена на двох.
Та ще коли готується по черзі.
Бо той заварить, хто проснеться першим,
Й підсмаченим турботою еспресо
Застелить аромату ніжний шовк .

Безцінна кава у твоїй руці
У переході ранку напівсоннім,
Що хлюпнув першу тінь на підвіконня.
Не просто чашка та напоєм повна-
В долоні то не бризки- промінці.

і тиша знов
довічна
чи не вічна
на мить лишень
на день
чи на добу
чому мені не солодко з тобою
а солоно і гірко , мов печаль
то наш назавжди друг
і побратим по крові
нещастя , гіркота і самота - то не лише слова
то наша доля
кохання наше
наші молитви...

навіщо тиша
коли ж є бажання
до радощів
до терпких як вино
цілунків під проміннями Ярила
під сяйвом місяця і дрібки зірочок
навіщо гіркота
образи
смуток
коли є час для лагідних розмов
коли є час для таїнства зізнання
для пестощів словесних
і тепла

навіщо тиша
коли все жадає
гарматних пострілів
і грому
й блискавиць
щоби яскраво
яскравіш веселки
заграло барвами життя і сум
заляканий таким ось різноцвіттям
навіки щез
загинув в забутті
і тільки щастя
радісно й квапливо
життю удвох
віддали небеса...

2013 рік

Лежанка

Сам себе обійму
і засну на вузенькій лежанці

Теплий сон загорну
у безпечні шанці…

Ще не пізно піти на війну
та хоробрість моя у відставці…

Для чого тоді прокидатися вранці?

Олесь ПАСІЧНИЙ 2020 рік

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Спливає час, але не взмозі
Я позабути до цих пір
Старого клена при дорозі,
Яка впиралася в наш двір.
Лапате листя зеленіло
І шелестіло часом так,
Що соловей лише несміло
Йому підспівував у такт.
Бо комбінації тих звуків
Він повторить ніяк не міг, -
Лиш птаха з листям перегуки
Розвеселяли літа біг.
Щоденні їхні переспіви
Мене у творчий світ ввели
Отак, що юний літгуртківець
Діждавсь від старших похвали
За те, що словом описати
Зумів тоді уміло я,
Як листя спів дивакуватий
Дратує дуже солов’я.
18.06.23

Ой, поле, поле! Соняшник цвіте!
І я цвіту, упоєний красою.
Подвір'я, хата, нива - до ладу,
Коса дзвенить, окроплена росою.

Аж тут кацап! Підступний живолуп.
Коси замало. Тут потрібні танки.
Від перегару в хаті чорний клуб
Висить, аж полякалися собаки.

Та самогоном потруїв усіх:
(блідих поганок накришив у пійло).
Лежать, неначе дохлі карасі,
Солдатики. Оце потрібне діло.

Москвини - це не люди, а кати,
Убили всіх! Вагітну жінку, тестя...
Ціна свободи - смерть моїх братів,
Ціна неволі - зрада і безчестя.

17.06.2023р.

Це блазень блазнює, міркує в голос,
Складає з літер слова та речення
З осколків любові, з дрібних осколків
Зшиває книгу свого приречення.
Він марить, вигадує, мудрагельствує,
Читає про велич, якої не випало
І далі продовжує жонглювати,
Жадаючи начисто загулюкати
Немов би маленьку дитину брязкальцем.
І йому вдається. Завжди вдається
Втягнути тебе до чорнильного світу
До звуків та символів недосконалої
Спроби озвучити алфавітом
Причинне минуле і все пояснити.
Чи зовсім, до слова, тобі не пояснювати.
Писати, наприклад, без всякого замислу
Про юність, про вічність, принади прекрасного,
Загинаючи пальці слова перелічувати
Підбивши подушку алюзій, метафори.
Але інтонації, о ці інтонації!
Чи не краще вже музика. Можливо музика
Нехай усе ще залежна від автора
Більше за слово потрібна за фарби та
Зможе безмовно тобі описати,
Відкривши для тебе хай крихту істини
Тебе ж самого. Нехай не безпристрасно.
Нехай не безпристрасно!
Нехай, що з того
Коли до слова ті кляті ноти
З часом здаються важкими, наче
Чавунні гирі. Чи краще сказати,
Як мушки замотані в павутину.
Він знову блазнює, міркує в голос,
Складає з літер слова та речення
З осколків любові, з дрібних осколків
Зшиває книгу свого приречення.
Він марить, вигадує, мудрагельствує,
Пише про велич, якої не випало
І далі продовжує жонглювати,
Жадаючи начисто загулюкати
Немов би маленьку дитину брязкальцем.
І йому вдається. Завжди вдається

11.06.2022

Маріуполь

Чи солодка шовковиця буде цим літом,
не від бджіл запилена, а від куль?..

Кістка в горлі…

Може кинутись слідом
за мільйонами жертв за красивий буй
і втопитись у ванні цілющим спокоєм?..

Десь там на Монмартрі, чи на Пікаділлі
шампань хтось ананасом прицмокує…

А в Маріуполі - обгорілі породіллі
після обстрілів іскандером
ховають малят у небесний плащ,
ще не вкрадений мародером…

Немає Маріуполя…

Плането – плач!


Олесь ПАСІЧНИЙ 2022 рік

Нарешті у «Майстерень»
відкрився перший з’їзд.
Раніше у цій справі
був, так сказати, піст.
Запрошення отримали
досвідчені майстри
і новачки завзяті,
також середняки.
Я трохи припізнився,
хоч поспішав, як міг, –
автобус наздогнати
я рейсовий не встиг.
Заходжу я у двері –
у залі сто стільців,
усі стоять порожні,
лиш зайнятий один.
На ньому бородатий
якийсь мужик сидить
і більш нема нікого,
з ким можна говорИть.
У нього я питаю:
– Де весь Парнаса цвіт?
А він відповідає:
– Він весь отут сидить.

12.06.2023

Виставка. Стіна. Полотно.
Сірий. Білий. Червоний.
Люди – голі
чаплі – білі
клюви – червоні
птахи крила розкрили
і наче падають
а люди – в горі
живі над мертвими
і горя – море.
Тоненькі смуги
червоної фарби.
Сумно і холодно.

15.06.2023

Дитинства загублений острів
Сьогодні наснився:
Гніздо височіє лелече
За теплим туманом,
Привітно біліє криниця,
Гукаючи в гості,
І чмихає хата димами
Із хлібної печі.

Завіса рожевим шифоном
Ховає ті далі .
Телятко шелепає пастись
У росяні трави.
І човник стоїть на причалі
Ляльок моїх повен-
Вони, синьоокі й картаві,
Зібрались до Казки.

А я обожнюю красу небесну,
Б-лакитні кольори і білі хмари.
В-еселку, дощ, його вологі фрески.
Г-абу зими, долини у туманах.
Ґ-аздиню осінь, у багрянці листя.
Д-ари землі - пшеницю й стигле жито.
Е-дем лісів, калинове намисто
Є-лей пахучий, груші соковиті.
Ж-агу в гаях пісенну солов*їну.
З-орю ранкову, зорепад серпневий.
Й -(І) вечір тихий, крила лебедині.
І сонця кулю в небі перкалевім.
Ї-жаченят у травах; смак зернини.
Й-мовірність урожаю у майбутнім.
К-расу лугів, шовкові пасовища.
Л-аванди море, зелень м*яти-рути.
М-агічну ночі загадковість, вітру свищик.
Н-ад плесом річки журавлину пісню.
О-рнаменти садів, кущі порічок.
П-речисті роси, гори живописні.
Р-івнини, схили, верб зелених стрічки.
С-вітанки з першим сяйвом променистим,
Т-анок бджолиних крилець і гудіння.
У-щелини, метеликів барвистість.
Ф-асет ставків, тополі шелестіння.
Х-вилястий Дніпр могутній, Чорне море.
Ц-икади спів дзвінкий, хрущів вишневих.
Ч-агарники тернові і простори.
Ш-ипи троянд, конвалії травневі.
Щ-едроти осені. Іти стернею.
Ь -
Ю-рбу зірок вночі золотоперих -
Я Україну всю люблю душею.

А мені чомусь не спиться
В ніч, як місяць в небі повний,
Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.

Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Сяючу доріжку срібну.

Може втрапила у казку
Чи природи дивне царство?
Можу того і не знати
Та чомусь не можу спати.

2017 р.

ІНічого не буває випадково:
таємне явним іноді стає,
обожнюване віри додає,
талановите оживає знову
у ореолі слави і любові....
вороже заперечує моє.

ІІУсе ще доростаємо до Баха,
який на слух майбутнє уявляв,
таке як є. То не ловімо ґав.
Звикаємо до оргії, до жаху,
воюємо до немічі, до краху...
борг Якова визискує Ісав.

У лиходія – ні ума, ні серця,
то що йому мелодії кантат...
і Моцарта не чує акурат,
і поки арфа тарою здається,
у неї запакує оселедця,
у партитуру – сало і салат.

ІІІТак і моє завіє пізня осінь
і понесе зима в останню путь...

така у неї очевидна суть –
нікого не зігріє у дорозі.

А як не задубію на морозі,
мої сальєрі не переживуть.

06.2023

Пісня про Азовсталь
+ + +
А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

В тобі плавиться кров, а не сталь! Український народе – повстань!

А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

Полк Азов має силу лева! Ми гартуємо волю сталеву!

А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

Ми б’ємося із ворогом підлим - Хай накриється тазом мідним!

А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

За будинок пологовий, за театр запаліть міріади свічок і ватр…

А… з о в с т а л ь ! А… з о в с т а л ь !

Леви виженуть орди русні і повернуться мрії у душі ясні!

А…з о в с т а л ь ! А…з о в с т а л ь !

Маріуполя серце заб’ється знов і ми підемо разом на моря зов…

А…з о в с т а л ь ! А…з о в с т а л ь !
Олесь ПАСІЧНИЙ
2023 рік

Черешні з присмаком крові
Купують кацапські донни
Радіють у черзі корови
В Мелітополь зайшли гандони

Усе засрати й спалити
Лиш можуть ці сучі діти
Життя проміняти готові
На черешні з присмаком крові

(червень 2022)

Не треба нагород, відзнак величних,
Інакших я скарбів в житті не хочу.
Мені би тільки, чуєш, щоби – вічно,
Отак сміялись твої, мамо, очі..

Мені достатньо мрією горіти –
Допоки б'ється в грудях чуле серце.
І свої руки в других, рідних – гріти,
І завжди бути вдячною за все це..

Мені лише, хоч трішечки би стати,
Чуйнішою із іншими – віднині..
Щоби на ділі вчитись співчувати,
Чужій і близькій, будь-якій людині..

Мені би тільки слово не згубити,
Оте, кому́сь – потрібне і важливе.
І ним уміти віру воскресити –
Коли вона вже при́смерті, можливо..

Мені доволі, Боже, лише знати,
Що не даремним є життя моє це,
Що кожну мить я здатна цінувати ..
Оце і все .. Оце і все .. Здається ..

© Аня Тет

По хащам життєвого спліну
За нею повзло каяття.
Штовхало у згорблену спину,
Гортало сторінки життя.

Схилялась ще нижче додолу
Під натиском щемних думок,
Вплітала п'янку матіолу
В тугий поминальний вінок,

По душам, загубленим рано,
Іще ненароджених, втім
Ятрили глибокії рани,
Провина, заповнила дім.

ЇЇ не подіти нікуди!
Благати в моліннях гірких
Хоч краплю тієї спокути,
Що ні, не прощення за гріх,

А тільки дарунок надії...
Господь що полегшить той біль
Душі, що давно не уміє
Радіти й співать... Звідусіль

Лунає промовистий гомін
Вирує весна навкруги...
А в неї, задавнена втома,
У неї на серці сніги.


27.03-08.04.2020 року

Блюзнірство вдарило у голови й серця.
Хто вчив їх зневажати українське?
Ці орки замахнулись на святі місця.
Зруйнований, на жаль, музей Куїнджі.

У Бородянці, у Чернігові біда,
Бо пам'ятник Шевченку розстріляли
(Ненавидить культуру всю сліпа орда)
І старожитностей музей теж зруйнували.

І Маріупольський театр у руїнах.
В Енергодарі - " Скеля" історична.
Бомбили навіть храми України -
Невігласів ворожість істерична.

Палили Біблію безбожники лихі,
Палили неуки літературу.
То ж не відмити нечисті свої гріхи,
Горітимуть в огні російські шкури.

2022р.

Проводжала мати сина захищати,
Україну-Неньку й батьківську хату.
Йди, синочку, й здобуй перемогу,
Живий і здоровий повернись додому.

Ти, синку, велике серце маєш,
В боротьбі за Волю ти перемагаєш.
І в боротьбі, щоб ти не томився,
Земля силу тобі дала, коли народився.

Україна-Ненька з Роду була вільна,
Та московська орда ланцюги наділа.
В серцях наших Воля не покута,
Воля з Роду нам дана, вона не забута.

В боротьбі за Волю встала вся Вкраїна,
Поєдналися народи, як одна Родина.
За Волю Вкраїни голови поклали,
Щоб московське зло навіки пропало.

Не жалій, синочку, ворога громити,
Він прийшов війною, щоб нас погубити.
Цей запеклий, грізний бій - останній,
Волю ми здобудемо і війни не стане.
(Або Волю здобудемо, або нас не стане).
Лютий 2023 р.

Цвіркунів неупинне сюрчання
Надокучливим трохи стає, –
Заколисує сон міркування
Про минуле й майбутнє моє.
Тче павук на вікні павутинки,
Наче креслить художник штрихи, –
То пригадую давні стежинки,
То планую майбутні шляхи.
Місяць вповні яскрить показово,
Ніч ясніє без жодних умов, –
Хоч дружині поклявся в любові,
Та сусідці освідчуюсь знов.
Цілу ніч міркування безкраї
Головою ніяк не збагну,
Бо поволі уже засинаю
І пробуджуюсь вкотре від сну.
16.06.23

Вона застеляла ліжко дбайливіше,
Аніж гортала сторінки чужих книжок.
Насправді, я часто малюю в у’яві її обличчя,
І згадую білі простирадла її думок.
Мені видавалось — існує велика формула,
Колода карт із сюжетів, що вічно тасує
Княгиня долі — Фортуна, якої рукав
Давно, як порожній від хитрощів, але і забув я,
Що подібна метафізика зовсім їй не до лиця.
Все, що повинно відбутись — неодмінно відбудеться,
Казала вона. Онде, можливо Фауст
От-от і постукає в двері мої, хто-зна,
Що чекає на кожного, але Гедда Габлер, —
Це вже занадто трагічно для такої обивательки, як я.
Можливо випаде якась простенька історія,
Героїні французьких буденних новел,
Де вона зустрічає в Парижі письменника
І тікає зі спальні його в готель
Зустрівшись у місті з розчаруванням.
Це ж не історія Клеопатри, Офелії,
Джульєтти, Дездемони чи леді Макбет,
Можливо мені не вистачає віри
У власну долю. А чи навпаки, тепер
Знаю, що більшого не потребую.
І це за щастя мені. Але...
Все, що повинно відбутись — неодмінно відбудеться,
Казала вона. Онде, можливо Фауст
От-от і постукає в двері мої, хто-зна,
Що чекає на кожного. Але Гедда Габлер, —
Це вже занадто трагічно для такої обивательки, як я.

19.06.2022

ІСвяте письмо поволі, та збулося
у місиві релігій і подій...
і Гоголя – читай, та розумій.
Аж дибки підіймається волосся,
коли у храмі чути біса, – ось я...
а на амвоні об’явився вій.

ІІМосковії доволі ідіота,
аби кипіла брага і робота.
А іншого нічого не дала
історії ця світова гидота
окрім війни і явного козла
із мордою і ратицями чорта.

Міняє масті войовничий кінь,
а у сідлі опудало волає, –
кради і убивай, кому не лінь.
Об’явлення Іванове триває
і більшої трагедії немає
як ця аж до десятих поколінь.

А братія вітає супостата,
що догорає у сусіда хата...
і молиться дияволу щодня
несамовита хижа кацапня.
І як таке із люттю не обняти,
аби упало в пекло із коня?

ІІІПалаємо до ворога любов’ю...
такий дано народу заповіт –
терпіти сатану багато літ...
..............................................
а нині умиваємося кров’ю
за те, що потурали безголов’ю,
яке донині забавляє світ.

06/23

То не вітер гонить хмари вздовж Дніпра-ріки,
Йдуть на південь українські бойові полки.
Їх веде на Крим полковник Болбочан Петро,
Гнати більшовицькі зграї. Мав на те добро.
Викликав його Натієв – головний в військах
І сказав, аби той діяв на свій ризик й страх.
Бо письмового не може він наказу дать,
Попід Кримом вже німецькі он полки стоять.
Хоч прийшли допомагати побороти зло,
Більшовицькі орди гнати, щоб і не було.
Але в них у тому, звісно, власний інтерес:
Хочуть хліба, хочуть м’яса, хочуть Крим увесь.
А в Криму військові й досі кораблі стоять.
Чому б флот свій Україні не побудувать?
Як зайдем до Криму перші та візьмем порти,
Можна буде й до Одеси кораблі вести,
Коли німці зажадають Крим собі забрать.
Хоч татари разом з нами прагнуть воювать.
Тож бери свій корпус й хутко в Крим веди його.
Все залежатиме тільки з успіху твого.
Щоби часу не втрачати на більшовиків,
Болбочан вздовж залізниці корпус свій повів.
Хоч загони більшовицькі там і тут були,
Болбочана зупинити вони не змогли.
Та і що то за загони? Зграї бандюків,
Здатні лише грабувати, а от для боїв
Були зовсім непридатні. Утікали враз,
Ледве тільки воювати прибував наказ.
Увійшли у Олександрівськ. Січові стрільці
Тут до корпусу пристали. Гарні теж бійці.
Тож, посиливши свій корпус, далі він помчав
І вже скоро Мелітополь із боями взяв.
А тим часом у Армянську німці вже були,
Стали перед Перекопом, взяти не могли.
Бо гармат для того треба, бачите, важких.
Скоро й корпус Запорізький підійшов до них.
Над Сивашем зупинились, генерал фон Кош
Так і пирхав: «То все наше! Нашого не трож!»
Та не знав, як підступитись, як той Крим узять.
Болбочан його не слухав, взявся план складать.
Спершу думав катерами за Сиваш піти,
Але де у Приазов’ї катери знайти?
Із татарами зв’язався, що в Криму жили,
Ті готові в руки зброю взяти вже були.
Якщо дасть їм Україна у Криму права,
То готові гнати в шию, хто кричить: «Москва!»
Тож не став чекати довго, катери шукать,
Велів на мотодрезинах першій сотні мчать.
Ті під носом більшовицьким захопили міст
Та його розмінували. Молодецький свист
Дав сигнал. І бронепоїзд, а слідом другий
Рушили до Перекопу, зав’язали бій.
То, як грім з ясного неба для більшовиків.
Жоден, навіть в руки зброю взяти не успів.
Вже надвечір до Джанкоя наші увійшли.
Далі вже шляхи натроє у них розійшлись.
Євпаторію одні з них пішли визволять,
Феодосія для других ціллю мала стать.
Головна ж частина мала в Севастополь йти,
Щоб для неньки-України кораблі спасти.
Як таких боїв не було на шляху у них,
Їх повсюдно зустрічали радо, як своїх.
Бо ж ті орди більшовицькі, що в Криму були,
До ненависті і гніву людей довели.
Всюди бралися за зброю, гнали ту орду,
Корпус підбирав загони нові на ходу.
То татарські добровольці, то робітники.
Та ж ніяк не будуть зайві у бою штики.
За два дні впав Сімферополь і Бахчисарай.
Уже поряд Севастополь…Трохи зачекай.
Та тут німці розлютились, розходивсь фон Кош:
« Я ж казав, що то все наше! Нашого не трож!
Ви нам Крим відвоювали – дякую за те.
А тепер війська із Криму геть відведете!»
Щоб не сміли українці відсіч учинить,
Наказав фон Кош загони військом оточить.
Навели на них гармати, як на ворогів.
А полковник нові плани уже ж розробив,
Як він візьме Севастополь, Ялту, потім Керч,
А там уже й по Кубані пройде, наче смерч.
Всю ту погань більшовицьку вижене…Однак,
Німцям плани не потрібні ті були ніяк.
Болбочан же не здавався, німців геть послав,
Адже впевненість у людях у своїх він мав.
Та й на Київ сподівався – не собі ж старавсь.
Та на Київ він, виходить, дарма сподівавсь.
Стали в уряді питати, як же він посмів.
«Ми не знаємо нічого!» - Київ відповів.-
То він сам усе задумав, і все провертав.
Ніхто з Києва наказу йому не давав».
Чи то німців полякались, чи й зрада була,
Але сила українська з Криму відійшла.
Втратили тоді ще змогу приєднати Крим,
Хто зна, як би повернулось усе разом з тим.
Може б гідру більшовицьку та й перемогли,
Захопити Україну їй би не дали.
Не послухались розумних і порад і дій.
От за Крим тоді й програли вирішальний бій.

Сумна доля Болбочана. Свої ж і звели,
Розвернутись в повну силу йому не дали.
Звинуватили у тому, що, наче він сам,
Знову в корпусі своєму командиром став,
Що він заколот підняти, начебто, збиравсь.
Хтось, напевно, Болбочана в Києві боявсь.
Може й зрадники засіли. Де ж їх не було?
Посідають в м’які крісла й тихо сіють зло.
Звинуватили людину, під арешт взяли,
І вини його у тому ще й не довели,
Та веліли розстріляти (бо ж воєнний час)
Ще одного патріота вбили серед нас.
Скільки їх таких поклали голови свої,
Хто боровсь за Україну, бо любив її.
Прикро, що отак загинув, не в бою поліг.
Скільки гарних своїх планів втілити не встиг.

я надто втомлена для відповіді "так"
дай час мені отямитись від болю
назавжди ж потім залишусь з тобою
та зараз втомлена для відповіді "так"
чекай на мене в час ранкових барв
коли неправда з правдою у парі
руйнують ночі заповітні чари
шукай мене у час ранкових барв
ти вирушай у мандри раз по раз
коли мій голос до твого озветься
і швидко - швидко затріпоче серце
ти вирушай у мандри раз по раз
і не чекай часу , коли сама
тобі скажу слова я заповітні
й всміхнуться небеса - ясні , привітні
ти не чекай коли скажу сама
ти краще щастя відшукай вогонь
котрий нас вдвох з тобою поєднає
котрий дві наші душі обвінчає
шукай його... шукай Святий вогонь...

2009 рік

Тернистий шлях гріха…
А що ще є солодшим ?
Мозільний труд, чи праця?
Ха….
Хоть скільки тут пройшло життя,
Але ти не була паяцем.
Ти вчилася життю в життя.
Бувала жОрсткою наука.
Та все ж биття будує шлях буття.
Про тебе сказано - наука не до бука…
І ти навчилась, всьому і всього.
Чому тепер на цілий світ ти злишся?
Бо ще ти не знайшла того,
Хто заспокоїть і не лише?
Чекати-ждати не для вас.
Ти всім бикам поскручувала роги!
Бо всі ж однакові завжди в анфас,
А головне в дорозі… це здорові ноги…
Живи не завтра, вчора вже нема!
Сьогодні тільки сонце світить.
Життя це повість, автор - ти сама.
Ти вибираєш – терен або квіти…
І як завжди, шануй своїх батьків.
Можливо ти за них мудріша,
Але пройдЕ ще трішечки років
І знов старе вам видасться новішим.
Не буду більш зудіти наче мух…
Ти все сама прекрасно розумієш.
Живи, як хочеться, роби так …. вввввввжух
І в дамки-королі поспієш…….
15.06.2021ррррр.

Оцим дощам на зміну
Прийдуть погожі дні
І зникнуть сірі тіні
У світлому вікні.
І місяць ясноокий
Засліпить знов мене, –
І в душу ненароком
Розваги нажене.
Отож, хоч задощило
Отак, що всюди твань, –
Душі мрійливій мило
Стає від сподівань.
15.06.23

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати
ночі цнотливу пітьму.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

Сон нам наказував ранку діждати,
і пам’ятати мені,
щоб я не смів навіть пальцем торкати
радість мою уві сні.

Поруч прощання, а ранок ще блище
морок на клаптики рве,
рве матіоловий сад, над яким ще
сон твій красиво пливе.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

21–22 серпня 1995 р., Богдани

По радіо розказують
історію військового.
Воює з чотирнадцятого
і до часу нового.
Спочатку був солдатом,
тепер став офіцером
і ротою командував...
та не лишився цілим.
В тяжких боях під Бахмутом
зостався без ноги,
а другу вже відрізали
військові лікарі.
На нього десь чекають
кохана й діток четверо...
та сильно здивувало
продовження сюжета.
Якась собака Жулька
недавно ощенилася
і разом з цуценятами
своїми опинилася
у місці, де стріляють,
і у собаки стрес...
А може у ведучих
раптово мозок щез?
Для них людська трагедія
вартує стреса сучки?
Одразу вимкнув радіо,
ледь не зламавши ручку.

14.06.2023

Ескорт зірок зійшов на небо серпня,
Ще й місяць річці легко ллє медовість.
І чути, чути шепіт тихий серця.
З тобою ніч - адажіо любові.

Душа в полоні ніжних поцілунків,
А потім стільки їх, немов лавина.
Малює ніч чуттєві візерунки.
Мелодія кохання п'янко лине.

Я в очі надивитися не можу,
Неначе льону голубінь розквітла.
В них чародійну силу я знаходжу,
Адажіо моє любові й літа.

Чолом тобі, мій отчий краю,
Уклін тобі, мій рідний дім!
Я долі кращої не зняю,
Як народитись й виростати в нім.

Ти силу дав мені й натхнення
І до поезії талант,
Це я з твого благословення
Життя навчилась цінувать.

І берегти усе, що маю,
Урадості та у журбі
До тебе серцем пригортаюсь,
Звіряю всі думки тобі.

За ніжність, пісню солов"їну,
За те, що вірю і люблю,
Перед тобою, Україно
В поклоні голову схилю.

2002 р.

Після того як стався захід
Ти хотів повернути сонце
Ти жалівся на мироздання
Ти стомився від того чекання

Після того як стався захід
Ніч стучалась в твоє віконце
Тиха темрява як страждання
Без надії і сподівання

Ти кричав, безнадійно молився
Ніч згущалась на темному ґанку
І здавалось що вже ніколи
Не побачиш ти світла навколо

Але раптом тихо пролився
Перший промінь нового світанку
І усе заливалось світлом
Фарбувалося і розквітло

Усвідомило сердце хоробре
Все стається само собою
Час, рукописи, і світанки
Десь вечері, а десь сніданки

Сталось вчасно. І сталось добре
Попрощалася радість з болем
І прийшла вдячність тихій ночі
За розплющенні світлу очі

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

P.S.
"Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати"
П’єтро делла Валле (травень 1618 р.)
"Скільки очолював Сагайдачний Запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя.
Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний"
Сеймовий комісар Польщі Якуб Собеський,
«Історія Хотинської війни»
"Один з найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину Доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу й думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії"
Олена Апанович, історик
-------------
Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622 р.) Кілька разів обирався гетьманом. З усім 20-тисячним Військом Запорізьким вступив до Київського (Богоявленського) братства, яке виступило проти політики шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України. Був ктитором (опікуном) заснованої при Братстві школи, що згодом перетворилась на Києво-Могилянську академію.
За п’ять днів до смерті Петро Сагайдачний в присутності Київського митрополита Іова Борецького, свого однокласника й приятеля, та нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав заповіт, в якому все своє майно передав на освітньо-навчальні, релігійно-церковні цілі, зокрема 1500 золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

я йду за небокрай
я йду за небокрай
де мешкає душа
що прагне до розмови
я віднайду її
у різнобарв'ї мальв
і щастя їй віддам -
вогонь диво - любові
хай ця свята душа
забуде про печалі
хай ця свята душа
порине в дивосвіт
я йду за небокрай
туди , де квітнуть мальви
щоб віднайти тебе
віддать любові цвіт...

2009 рік

У твОїх очах причаїлися зрада,
Застигла в гіллі незабутого саду,
Що чув тиху мову признань.
Іще голос теплий словами голубить,
Та вже не ховає обману полуда,
І дім покидає весна.

Ти все ще не можеш про це розповІсти.
У стомлених нетрях поснулого міста,
Обох обіймає печаль.
У темряві ночі холоне повітря,
А пам'ять торкається спогадів світлих,
Про те, що минуло, а жаль.

Та час невблаганно керує роками,
І шириться прірва, ота, поміж вами,
Така непомітна сама.
Коли почуття опадають додолу,
Стають, наче тіні, прозорі і кволі,
І магії більше нема.

11-12.06.2023 року

У тероризму препаскудна морда.
На ній відбиток пещеного зла,
спесива, неприручена погорда,
нутра чадного пріюча зола,
оскал хижацький викривлений сказом
і заздрощів осатаніла жовч –
уся докупи зліплена зараза,
нашкрябана із лицемірних прощ.

Ми маєм право, бо ми маєм силу!
Це привілей верховного керма.
Прямуйте вдячно у свою могилу –
дорога уторована, пряма.
Радійте, ваше вбоге існування
нарешті добігає до кінця.
Вшануйте прозорливе керування
свого дбайливого народного отця!

Здрить на підданих морда недоумка.
Плішива, розгодована, масна.
Ворушить ротом, випихає думку.
Здригається у пеклі сатана.
Терористичні гонористі морди
і величчю набиті черепи
розбудували новочасний мордор
на березі Москви-ріки.

13.06.23

Зайди до мене в серце
і відшукай десь там рядки.
Не в силах вірити у вічність
спокути й радості навіки.

Ніщо не вічне й зовсім не таке,
яким на перший погляд є.
Все змінюється і зникає,
з'являться й швидко тікає.

В моєму серці нема місця
болю й обіймам сумління.
Його докори все давно
змучують теплі судини.

Я не здатна сховати
себе від цілого світу.
Чи загнати в куток всі образи
й сховати журбу на обличчі.

В моєму серці нема місця
відчаю і мовчазній покорі.
Чому повинна я терпіти те,
що звичайною брехнею є?

Чому ж бо згадую я все,
що вже минуло й давно згасло?
Його не повернути наосліп
і не побачити на власні очі.

Час стікає слізьми й образами,
радощами й усмішками.
Розчиняється в думках,
немов піщаний мул на глибині.

Знайди в моєму серці слова
і зроби їх пустими.
Бо моя сила вже чужа,
для розуму — безсила.

12.06.2023

Для чого створюють сайти?
Людей щоб занурити в світ віртуальний?
Там Маша є Саша, а підліток – дядько,
якому до пенсії менше десятки.
Принад у реальності може немає,
бо більше і більше людей поринає
в пучину і-нету, в липку драговину
фальшивих історій, взаємин фальшивих.
Любов віртуальна як рапс розцвітає
у тих, хто в реалі кохання не знає.
І можна людей уму-розуму вчити,
вдаючи із себе старих неофітів.
Чужі фотознімки, чужі біографії...
щоденно росте віртуальна парафія.

06.2023

Між нами магія, невидимий магніт.
Хоч утікай, притягує всесильно.
Експресія, емоції Піаф Едіт.
(І як закралось в серце божевілля?)

Між нами магія, то тиша, то гроза.
Проміння сонця в золотистих злитках.
Сплітаємось думками, мов гнучка лоза.
Я, звісно, твій, ти - мій - живі відбитки.

Між нами магія, що не торкнулась тіл
І чистої печалі океани.
І сяйво животворних мрій за виднокіл,
Любові швидкорослої платани.

Дрімають змучені солдати,
Коли стихає гук гармат,
Бо сил немає розмовляти
Про те, що бачиться стократ.
Мовчання обширів димучих
Для них спокійне і сумне, –
У когось, може, куля влучить,
Когось – свинець той омине.
Поволі тиша довгождана
Ввібрала звуки степові,
Лиш тільки коник невблаганно
Дзвенить в опаленій траві.
І трохи чути, як далеко,
Забувши геть про передих, –
Звелася підло небезпека
І наближається до них.
Дрімають втомлені солдати,
Допоки тихо все навкруг, –
Котромусь сниться тільки мати,
А іншому – загиблий друг.
Лиш третій бачить пильним оком
Уже пробудження чуже,
Бо побратимам їхній спокій
Своїм безсонням стереже.
14.06.23

На полотні нічному в роздумах зірки:
Мої супутниці у час безкрилля.
Безмовності тіла небесної ріки,
Аж місяць тихо зупинився в брилі.

Хисткі й тонкі зруйновані зв*язки світів.
Сама табу я змайструвала клітку,
А думка котиться (були ж і я, і ти)
В зірчастість, в спраглість поцілунків літа.

Цукатами смакують спогади мої.
Мабуть, лише зірки це розуміють.
Примарно знову очі дивляться твої.
В них сум і радість, ніби в аритмії.