Не відаю, кого я удостою
подякою за явний плагіат,
записаний на синьому сувої
небес живою мовою цитат.

Усе, що тане, піде за водою,
а що літає – інший варіант
утраченої мрії голубої,
бодай не головної із утрат.

А та, що закарбована у небі,
і є моя поезія жива –
минула, і сучасна, і нова...

така-сяка, що може і не треба
нікому. Занотовую для себе
надією навіяні слова.

05.2023

Народився Ярослав –
і за мить відомим став,
бо усі відомі люди
позбігалися на крик!
Тільки крик одразу зник.
І з’явилася інтриґа,
радість і підозра тиха,
і півлітра, і закуска,
пісня і жіноча хустка!
То ж потрошечку отак,
так і сяк, і сяк і так,
Гаврилюк, як психіатр,
шлях проклав у цей театр!
В кожну сцену, в кожну яв
входить хлопчик Ярослав!
Поміж інших Ярославів
якнайліпший Ярослав!
Ми питаєм: «Гаврилюче,
що за витівки падлючі?
І на сцені й за «лаве»
розсмішив ти все живе!»
Каже він: «Отож. Панове!
Гумор – почуття здорове!
Найшановніша падлюка
зрозуміє, в чому штука!»
Не погодитися – гріх.
І за це – наш щирий сміх!
І вітання, і кохання,
і найліпші побажання!
Хай колись ти був – дударик,
то тепер ти – ювілярик!
Ну то й що, що 50?
50 – не 60!
60 – не 70…
Кожен день і кожен рік –
то твій друг, і твій повік.
Хай буремний твій талант,
мов священний фоліант,
не для когось і колись,
а тепер, сьогодні й скрізь
має успіх в читача,
слухача і глядача!
Ну, а ми – твоя сім’я,
Моїсеєв, ти і я!

4 листопада 2001 р., Київ,
Молодий театр

Сміявсь з Данила цілий клас.
Особа він таки кумедна.
Спитала вчителька якраз
Його про вчення Архімеда.
- Мультфільм ви бачили хоча б,
Де той дивак сидів у ванній
І гучно «Еврика!» кричав.
І що ж знайшов? У чім питання?
- Що ж він у ванній міг знайти?
Та я забув. – зітхнув Данило.
- Чому ж зрадів? Не знаєш ти?
- То він знайшов, напевно, мило.

08.05.2023
еврика (гр.)- знайшов

А трави зелений килимочок
Квітами живими вже розшитий.
Із фіалочок й барвіночку віночок
Та кульбабок й білих маргариток.

Вишиванками лягли на землю квіти,
Виткала їх веснонька-красуня.
На них глянеш - і немає суму,
Як же серденьку цій казці не радіти?

2023 р.

Вогка хмара бризнула дощем
І гайнула далі мандрувати
Спільно з неспокійним вітерцем,
Як сестра довірлива із братом.
Тільки мокрий з голови до ніг,
Я не можу швидкості набрати, –
Від розвилки змочених доріг
Ледве-ледь чалапаю до хати.
Чвакає засмоктуюча твань
І гудуть уже від втоми ноги, –
Глип, а навстріч краплями знущань
Ще хмарки лишаються вологи…
08.05.23

На панно соло́м'яна троянда
загубила з часом пів листка.
Наші стрічі – пізня сарабанда.
Наша спільність – дивна і хистка.

В цім житті чи я тобі провина?
Чи мені ти – з пальця тепла кров?
П'є до фусу вистояні вина
з тіл двійних ярижниця любов.

І мов кішки вірні підвіконню,
чорні смішки вірні зойкам дам.
Я ховаю у вогку долоню
пів листка, якого не віддам.

А на цю не скінчену картину
най прасують стебла по росі,
доки я танцюю, мов дотинок,
під сюїти Клода Дебюссі.

15.02.2021

Це світло ліхтаря – медова ложка,
що вітру язики її оближуть,
а темінь доокола, як сторожка
чи перші сіни в непрогріту хижу.

Хилить до сну.

Ну ж бо! Погаси його, як зорю відцвілу!
Кинь долу, лицем у сніг!
Хай летить і летить – пелюстки гнилі,
кольори розмиті, аромати вбиті,
іскри слабкі для пожежі, затінку стерті межі.
Лижи йому потилицю, а не вражене око!
Бажаннями невідгаданими виколи, хай стече!
Соненя неопірене всідається на плече
та й,
ще сторож сторожу несе, рожу мені несе, –
щебече.

Гей, соненятку, випало чи з гнізда,
що тримаєшся так невпевнено?
Світло повіє – вже тремтиш.
А мені ж твій щебет – карамельний хрускіт,
солодко бо!
Не проміняю на трошки, на ложку, на діжку меду.

Майже схилив.

Чи перші сіни в незнайому хижу,
чи подоріжжя в електричних дротах,
чи вітром по мені узята нота –
в усьому сон і я його наближу!

Розбиває ліхтар.

13.02.2021

Тут нема ні богів, ні демонів, тут тільки сніги й сніги.
Тут всі вади гладко зализані, критик не підкопає.
Тут повзе щось холодне, як посмішка, вздовж моєї ноги
й так засинає.

Я ступила би крок на волю, я ступила б їх може й два,
та боюсь розбудити, хтозна, чи хижий, білого звіра.
З тої зради занудить, а в лоні моїм проросте трава,
наче офіра.

Та кому? Адже тут, як відомо, ні демонів, ні богів.
Навіть предки все глибше, заки стою – насипало з лікоть.
Тут відважні мужі та жони до глухих взивають снігів:
станьте навіки!

В неба – сірі повіки, в людей – нетерплячі густі слова.
В мене плаче бліде звіреня, розбуджене під коліном.
Як сльозами стече – знов його заколише зима-вдова
з духом-тліном.

11.02.2021

Це ж бо уже й ох!
Синява на межі.
Вийшли сюди вдвох,
вигострили ножі.
Чистили від іржі
обрій, де сів Бог.

Вітер січний з гір
вздовж розітнув чоло.
Стало, як старовір,
виструнчене стебло.
Свідчить: оце було
Богу наперекір!

Це ж бо уже й дме!
Курява на прогноз!
Змовилися, бігме,
сіверко і мороз.

Синява від погроз
й Бога на мить пройме.

06.02.2021

Сумні сади
в цей час передвесняний.
Сполохані серця – пташині зграї –
осядуть на антенах і дахах.
Круки крокують в бій по сірім небі.
Сполохані круки плямлять окіл.
І ти, мов пташка,
крук хіба ж не пташка!
Плямиш крильми, кружляєш неспокійно,
летиш завійно на свою війну,
щоб долу впасти.
Серце полохливе,
не сій цієї смути над чолом!
Чорнот у хмарах досить. Будь, як просвіт
в сумних садах з осілим воронням!
В зачин весни
нехай же крячуть: досить!
Хіба ж не пташка крук?

05.02.2021

Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
присіла в Бога на долоні,
а Він тебе, як пташку, вкрав
і має в ніжному полоні.

За це – від Нього все – твоє,
усе, що є, хоч трошки гріє.
За це – і церква в дзвони б’є,
і всепростить свята Марія.

Такий невтішний монастир
з твоїх очей блаженством сяє.
Чернець, читаючи псалтир,
лише твоє ім’я вмовляє.

Мов стріли, дні летять у ціль
з оруд земних до знань небесних,
коли ти молишся про біль
нас, многогрішних і безчесних.

Твоя молитва – не моя,
яку тривким життям затято.
Хоча й не сплю до солов’я
і причитаю: "Фе-лі-ца-то!!!"

3 серпня 2003 р., Богдани́

У село онук приїхав в гості до бабусі.
Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
І до тиші, що від міста його відрізняла,
І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
До пташок до гамірливих і півнів горластих.
Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
А то пішов з бабусею селом прогулятись.
Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
- Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
Сухі гілки опутала якаясь рослина.
- Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
- А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
- Та історія то давня. Он на лавці сядем
І повідаю, онучку, про все оте радо.
Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
Під той шелест і бабуся почала казати :
- Була дівчина Оксана у селі одному
Гарна була, найгарніша у селі отому.
Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
А вона їм однаково усім усміхалась.
Не могла ніяк обрати між них собі пару.
Отож , дарма витрачали вони свої чари.
А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
Одягали батьки дівку – наречена видна.
Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
Чи то серце не спроможне когось покохати?
А тут якось в село з міста парубок явився.
Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
А сам, може і не видний, але ж по фасону
«Гарадському» одягнутий. У селі нікому
З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
Виглядає дуже гарно та і благородно.
Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
До рум’яної Оксани залицятись взявся.
В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
Зашарілася Оксана від тих реверансів,
А той хлопець позирає вже на неї ласо.
Запросив на вечорницях її танцювати
Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
Вже готова своє серце навпіл поділити.
Піддалася його чарам, у серце пустила
Й почуття того позбутись вже не мала сили.
А він вранці знов до міста та його й немає.
Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
Умовляти повернути хлопця узялася.
Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
- Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
- Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
Похитала головою стара відьма й стала
Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
Які, певно усе ж мали надприродну силу.
Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
- Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
Але я попереджала, що добра не буде.
Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
Виглядати повернення коханого свого.
Цілу нічку простояла, вже перед обідом
Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
А вона лише зраділа з посмішки тієї.
Кинулась йому на груди, обняла руками,
І незчулась, як ті руки зробились гілками.
А він теж стояв, обнявши, так і залишився
І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
Поки один не зостався тільки й зеленіти.
А вона з кохання свого висохла, пропала,
Та коханого від себе вже не відпускала.
Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.

Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордій Говерлі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
А ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Тобі передав!»
Тож завше з тобою
На всіх п"єдесталах
Поруч герої,
Що вічністю стали.

Смуток... Тиша... Єдина зоря...
Шмат паперу... І мрія єдина...
Непокірність... Забутість... Свіча ,
що палає віднині єдина...

І єдина душа... І надія єдина...
І забуті слова... Знову , знову і знов...
відгук щастя - єдиний. Єдина
незабутня остання любов...

І печалі світанок... Непомітно-рожевий...
І останньої мрії прощальний політ...
І останньої зустрічі усміх травневий...
І прощення твого припізнілий отвіт...

Світ єдиний... Для тебе , для тебе...
Лиш для тебе пала цей вогонь...
Та негоді весняного неба не треба -
лиш оманливий поклик... Любов...

2006 рік.

Проводжу поглядом прощальним
Тебе, бо йти немає сил, -
Позаду схлипують печально,
Б'ючись об рінь, набіги хвиль.
Вода хлюпоче й розмиває
Відбитки свіжі бистрих ніг,
І тихне в далечі безкраїй
Твій невимовно довгий сміх.
Хоч я божився й клявся щиро,
Що душу всю тобі віддам, -
Ти ухвалила легко вирок:
Не треба бути разом нам!..
07.05.23

Гойдаєш думи скручені в канати,
Свавіллям яв в колисці сновидінь,
Що снять безстидство втрат і віднайти,
Любові шал, не знають як, бо чинно
Шукають там де тіні освітив
Холодний місяць в потемках кімнати.
Чи так скидає яблуня плоди,
Як день в тобі скидає ніч захланну,
Схиливши зорі віттям до води,
Ти в мреві тому, жодну не дістанеш.
Не пропадеш та звикнувши до сну,
Життя віддаш, як речі коридорним,
Що люблять тих кого у ніч ведуть,
В готель химер і хмар, що тут за ковдру.

10.11.2020

Так вже вийшло, моя мила,
сумно трапилося так:
куля-дура уловила
ув одній з лихих атак.
Я на небі... Чуюсь вільно.
За́пал жити ще не згас.
І тому скучаю сильно
за тобою повсякчас.

Скоро я відсіль до тебе
шлях короткий віднайду,
і зориною із неба
в ніжні руки упаду.
Може навіть, як спасіння,
янгол спустить із небес,
і воскресну в Воскресіння,
як Господь колись воскрес...

06.05.23

Я не вірю в бога. Це - погано.
Вірю в Україну. От і все.
Уважаю, що молитись марно,
Бо Ісус від бомби не спасе.

Не спасе від кулі і снаряда,
Родичів шматки горять в огні...
Кацапура знищив рідну хату
І зарізав доньок та синів.

Ти ж молися. Я не заважаю.
Отченаш - серйозна річ, не пшик.
Авеля убив за землю Каїн
І тягар упав з його душі.

В церкві піп розводить шури-мури,
Я ж точу із воріженьок крів.
Бо під голос народивсь бандури
І під щебетання солов'їв.

Неважливо, а чи я загину
Й долучусь до сонмища мерців,-
Вірю лиш у неньку-Україну
І в ножа в утомленій руці.

06.05.2023р.

І все ж таки доля мені усміхнулась,
Зігріла серденько коханням твоїм.
Любов"ю я дихаю на повні груди,
Її посилаю тобі навзаєм.

Окрилені радістю, сповнені щастям,
Удвох зустрічатимемо кожен день.
Життя наше сонячним буде й прекрасним,
Коли почуття ми свої збережем.

2014 р.

Христос воскрес! А рідний син в гробу,
А разом з ним і брат, племінник, тато...
Ти - віруй в бога, мрію голубу,
А я лежу в обнімку з автоматом

Жону в полоні мацає кацап,
Привчає до горілки без закуски.
Мадонною була вона з лиця,
Та з неї поглумився п'яний "руській".

Богиня оніміла від біди,
Не знає - нащо жити, і для кого...
Невже до скону скніти їй в орді
І бачити довкіл кремлівську погань?

О, як же я жахливо завинив,
Що не убив учасно людоловів!
Тепер у млі закінчення війни,
Куди не кину оком - ріки крові...


Не час для віршів та розумних дум,
Голів стинати - ой як ще багато...
Дружино, дочекайся, я прийду
І з пекла поверну у рідну хату.

06.05.2023р.

Немов плотва срібляста, зорі
Кудись поділися – нема, –
Лиш місяць звечора в дозорі
Тихцем обстежує лиман.
Він розкриває всі секрети,
Що зачаїлись навкруги,
Хоч тином лоз і очеретів
Обгородились береги.
Ген качка в теплому гніздечку,
Лиш поночіло в акурат, -
Сховала звично під крилечком
Своїх лякливих каченят.
Розкриті чашечки латаття
Вода ще більше розпрямля,
Щоб всі піщані перекати
Чіткіше бачились здаля.
А тут, де берег рясту повен
І швидко множиться луска, –
Гойдають хвилі мокрий човен
Та тінь химерну рибака.
Усе і всіх обводить зором,
Нема від нього таїни, –
Безсонний місяць у дозорі
Стоїть незмінно з давнини.
06.05.23

Коли зберу сто тисяч слів-лампад,
Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,
Як сяйво їх розлиється в строфу
З саду мого зігнавши поторочі
Жаских бешкет;
Примари тих хто був,
Хто затаївшись в закамарках саду,
Приткнувся в ніч, сховався і заснув,
Від сонця не чекаючи розради.
Коли вогонь над садом загорить,
Сто тисяч зір відібраних у ночі
Прикрасять крони спогадів моїх,
Замерехтять в саду, замироточить,
Любов моя, любов усіх хто вмить
Прокинувся і виспавшись досхочу,
Відкинуть тінь позаду, і в сльозах
Відважаться віддати погляд сонцю.

07.09.2021

Лишень тому, що більшає в мені
Злиденний світ і скиглить край притулку
Твого, в розтоптаній походами землі
Не знатимеш спокою й порятунку.
Не ллється в бронзі мить твого тепла,
Як дотик губ не стигне в формі з часу,
Що й звук, - примхливе розкішшю ім'я,
Не розіллє любов безсмертну в чашу.
Не втримає й ніяк не збереже
Прозорий дух невпинний чорний голод.
Гарячий пломінь віддає тепло,
А вицвівши верта назад у холод.

09.11.2020

Іван Марчук створив унікальний стиль у живописі, який
жартома назвав «пльонтанізм» - від слів «плести», «пльонтати»…


Пульсація перших крапель.
Вікно у ниткАх - Марчук.
Розріжемо яблуко нАвпіл.
Слова позникали - мовчу…

Хіба тут слова потрібні?
Наш жанр - це німе кіно…
Збігають струмочки срібні.
Дощить.
Ми удвох.
Вікно.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Отакої. У мене… украли копієчку.
Люди! Де ви?.. Усе у тумані.
Посадив позавчора я в го́рщичку квіточку,
а сьогодні знайшов черв’ячка у сметані.
Без копієчки грошей в кишені,
з голодним животиком,
я піду і спіймаю ворону на цвинтарі.
Посаджу її в кліть,
як до го́рщичка квіточку,
черв’ячком нагодую
крикливого ротика.
Чудо в клітці!
Дивлюся, радію я.
На копієчку мав би я щастячка.
Задоволення – теж на копієчку.
І здоров’ячка теж – на копієчку…
От пошию вороні я платтячко,
так, щоб міг я ще більше подобаться,
і збиратиму по карбованцю
з тих падлюк, які вкрали копієчку!

25 лютого 1991 р., Київ

Зацвів і пахне неймовірно
Своєю свіжістю бузок, -
Витає запах чудодійний
Від біло-синіх пелюсток.
Ясніють китиці зірчасті
Весною в рідному краю
І повнять душу світлим щастям,
І серцю сили додають.
05.05.23

“І сказав Він: Не зближайся сюди! Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, земля це свята!” Вихід 3:5


Я далі йшов.
Високих трав буяли спини.
Я їх ломив і я не бачив в тім провини.
Палав терновий кущ і не згорав, –
тебе обрав!

Я чув вогонь,
як чують грім понад собою,
та дорожив своєю звичною ходою.
Пощо тобі ступати без мети? –
Услід веди!

І я повів.
За мною йшли поля і ріки.
Питали, доки? Відповів, що це навіки.
Вони мене лишили на краю,
та не стою.

Іду один,
відкинув роздуми і втому,
бо маю шлях в нікуди та не маю дому.
Я знаю, що вогнем промовив дух:
життя – це рух.

04.02.2021

Станеш, як речення вздовж перекреслене, між людьми.
Скажеш до Господа, наче до автора: де це ми?
Хтось прочитає і зверху посиплеться сміх, як сніг.
Ляжеш на білому вбитою думкою: як Ти міг!

Чемно чи з відчаю в жменю згребеш з-під ніг крапку-злість.
Автор продовжить з великої букви й не відповість.
Схочеш йотованих слізьми позбутися, кинеш: я!
І споглядатимеш, як переступлять твоє ім'я.

Скільки їх, Боже мій, поспіхом вписаних в чорновик?!
Світ до котрих, як до сталого вислову, більше звик?
Хто це чорнить кого, мов розтікається з ручки туш?
Стануть, як речення криком завершені, й ані руш!

03.02.2021

Нитками шию черленими, шерстяними
дві риски рота твоєго, скупі на ласку.
Завмру в задумі, як замилуюсь ними,
аж втраплю в пастку.

Довкола в'язко, любощі – темні смоли –
течуть порізами, стигнуть мені на пальцях.
Пронижу голкою шкіру. Коби лиш зволив –
розтисла б п'яльця.

Та ти білієш полотнами мовчазними
й нема в тобі ані рис чітких, ані краю.
А я, мов нитка черлена, цілуюсь з ними
і їх терзаю.

До ранку близько – півневі раз запіти,
та все сиджу, не насмілююся пороти.
Безликий красеню, дай же себе узріти!
Відкрийся, хто ти?

01.02.2021

Чи се не славно? – Срібний пес
стоїть високими ногами
на світлім стилі поетес,
себто – між нами.

Я знаю лінію хребта
і тонкощі його натури,
та Вас турбує думка та
лише де-юре.

Ви, наче трунок в пелюстках!
Вас зберігати б у флаконі,
бо протече в руках слабких,
мов на іконі.

Й коли б мені дібратись слів,
котрі він приступив навіки, –
я вилила б цей срібноспів
у Ваші ліки!

01.02.2021

Талі, Талі, мрії твої зухвалі!
Як ти пишеш пальцем медові далі!
Як покинеш звичку отак писати?
Як полишиш груди натхнення ссати?

Завтра буде тихим, як вбитий клоун.
Нині висне каменем Hanging Stone.
Вчора сяде зліва і схоче спати.
Талі, Талі, будеш йому читати?

Вірш за віршем люляє та лікує.
Дням шумливим вийти говориш всує.
Брошку часу вистромивши зі шкіри –
розглядаєш свіжу та давні діри.

Можна стрічку райдужну в них всилити,
мовби в свічці, ґніт у собі палити,
випускати сиві кружельця диму,
удобряти попелом свіжу риму.

Чорнобривці сходять від згару в роті.
Пильно полеш, губишся у роботі.
Чорні пальці, але медові далі.
З них вертайся видужалою, Талі!

30.01.2021

Я – останнє ягня в отарі і від мене чекали шерсти.
Та згубила свою сережку, як не мічена, то нічийна.
Ми з вівчаркою йшли у парі пів життя і чотири версти.
Ставив він на орла, та решку я впіймала й всміхнулась: вий на...

Тож на першім узліссі сльози йому втерла об власну вовну,
відсікла його погляд вірний, похрестила, як просить звичай.
Він хазяйські зачув повози чи осілості тягу кровну,
аж закляк: і заклад є спірним, й відступати тепер не личить.

А в мені от на кожнім згині, повороті чи навіть зламі
і життя, і доріг, і долі – прокидається впертий геній,
що боронить лишатись в нині, відсилати листівки мамі,
і нашіптує: тільки в полі буде щастя тобі шаленій!

В мене стало негусто друзів, я їх пряла собі на потім,
зберігала в сухому місці, щоб на довше лишались гожі.
Тож було не в моїй заслузі, що собака цей з прутом в роті
розгубив всі найліпші вівці, а мені – носив буйні рожі.

Був травневий погідний ранок, загорялося вище й вище,
і у мене, подібно сонцю, загорялося у очицях.
Я йому випікала рану. Власне, вірність собаку й нищить.
Відтепер нас обох єднає тільки злочину таємниця.

30.01.2021

От зустрілись дві знайомих.
Сіли кавувати:
- Вже не бачились давно ми.
Час поспілкуватись.
Жартували і жалілись.
Складно жити стало.
Більш раніше веселились.
І пригод чимало.
- В мене стільки хлопців було.
А тепер саменька.
Час пройшов. Як вітром здуло.
Жду, як та смерека.
- Ну, а я за двох тримаюсь.
Вибрати не можу.
Чи обох таки кохаю?
Чи щось краще хочу.
Каже кожен, що чекає.
Як воно ж насправді?
Може, й щиро, може, й грає.
Правда чи неправда?
- Ну, а пристрасть в них шалена?
Не дають проходу?
- Перший корчить супермена.
Інший, наче бовдур.
- Значить, щастя твоє – другий.
Супермен – то ширма.
Бачиш, втюкався, мов дурень.
Отже любить щиро!

04/05/2023

Сотні років Україна жила-проживала,
Але, мабуть, ні одного спокою не мала.
То москалі, а то ляхи, то турки й татари.
Тільки й знай, що відбивала ворожі удари.
Та своєю кров’ю щедро земельку кропила.
Хто й зна, скільки за свободу дітей положила.
Коли б ото не козацтво, коли б не герої,
То давно б уже лежала стоптана ордою,
Сплюндрована москалями, ляхами забита,
Розкидала б своїх діток по усьому світу.
Та були козаки славні, що край боронили
І походами супроти ворогів ходили.
І водили їх в походи отамани славні,
Що тоді по всій Європі були добре знані.
Та не всім славетним бути знаним пощастило.
Хто з вас чув про отамана Фоку Покотила?
То було в часи далекі, коли Кішка славний,
Водив «чайки» у походи проти турка вправно.
Ходив з ним і Покотило, майстерності вчився
І той досвід йому далі дуже пригодився.
Як розбили турки Кішку та в полон узяли,
Тоді саме Покотила старшим і обрали.
А якраз Іван Свірговський в Молдову подався,
Бо там саме Івон Вода з турками змагався,
Позвав поміч козацькую, щоб край захистити,
Щоби турок із ордою туди не пустити.
Козаки і молдавани турок геть побили
Та прогнали із Молдови. А Січ попросили
Не пустити флот турецький привести підмогу.
Отож велів Покотило збиратись в дорогу.
Ізладнали в Січі «чайки», козаки зібрались
Та й Дніпром у Чорне море «чайками» пода́лись.
Понад морем у фортецях турки і сиділи,
Вони більше на Молдову тривожно гляділи.
Чи не прийде звідти сила козацька й за ними.
А, тим часом, Покотило з «чайками» своїми
Підійшов до Аккермана. З моря підібрався
Та турецьку ту фортецю штурмувати взявся.
Поки турки зрозуміли, звідки небезпека,
Козаки уже на стіни видерлися легко.
Ой, дісталось тоді туркам з козацької сили,
Уже «чайки» далі морем від міста відплили,
А воно іще палало, дим стовпом здіймався.
Покотило ж до Дунаю хутенько подався,
Поки ще не долетіла про похід той вістка,
До Кілії підступає – дунайського міста.
Наче, грім з ясного неба, на турок упали,
Поки турки зрозуміли, шаблі похапали,
Вже козаки у фортеці, як господар, ходять,
Уже свої серед міста порядки наводять.
Гарнізон весь порубали, місто захопили,
А в фортеці-кам’яниці півнів напустили.
Проте й тут багато часу вони не втрачали,
Бо іще до Ізмаїлу дістатися мали.
Піднялися по Дунаю широким протоком,
Підійшли до Ізмаїлу з південного боку,
Звідки, звісно, небезпеки турки не чекали,
Бо ж на північ, на Молдову більше поглядали.
Козаки ж і тут хутенько взялись до роботи.
Швидко видерлись на стіни, їм таке в охоту.
Зчепилися вже на стінах із турками битись.
А тим уже від козаків важко боронитись.
Бо ж все більше їх на стінах, вже і у фортеці.
Звідки тільки козаків тих багато береться?
Впала, врешті й ця фортеця, турків подолали
І тоді вже панувати понад морем стали.
Полетіла швидким птахом вістка та погана
Із Молдови до Стамбула, прямо до султана.
Султан Селім розлютився – як то може бути?
Треба знов під його руку Молдову вернути.
Посилає військо грізне, двісті тисяч має,
Нехай воно у Молдові ворогів здолає.
А по морю посилає грізний флот турецький,
Нехай він із козаками в морі розбереться.
Зі страхом Литва і Польща за тим споглядали,
Бо давно уже не знали такої навали.
Та ж козакам не уперше з турком воювати,
Цілий день під Кілією гриміли гармати.
Цілий день козаки бились та турок косили,
Поки й скінчились надвечір козацькії сили.
Поліг в тім бою Свірговський, наклав головою.
А, тим часом, флот турецький теж вступив до бою.
Стріли його «чайки» бистрі у гирлі Дунаю.
Б’ють гарматами галери, «чайки» нападають.
Обступили флот турецький, зусібіч обсіли,
Хоч багато вогнем «чайок» турки потопили
Та козаків не злякали каторги високі,
Закидають дружно гаки, лізуть з усіх боків.
А попереду ота́ман Фока Покотило.
Устигає й з турком битись, й керувати вміло.
Цілий день в гирлі Дунаю кривавая січа,
Уже турки починають впадати у відчай.
Але тут підступна куля звідкись прилетіла
І прямісінько у серце жало устромила.
Упав в воду Покотило, річка підхопила
І понесла в синє море отамана тіло.
Як дізналися козаки про смерть отамана,
Напосілися помстити за смертельну рану.
Не схотіли відступати – козакам не личить.
Аж надвечір завершилась кривавая січа.
Полягли усі козаки у двобої тому.
Нікому було і вістку принести додому.
Але й туркам теж дісталось у бою добряче,
Адмірал турецький ледве від того не плаче.
Кілька галер потопили та й човнів багато,
А вже вбитих яничарів довго й рахувати…
Згинув Фока Покотило у водах Дунаю.
Десь на дні його могилу та річка ховає.
За два роки встиг багато мужнього зробити,
Що комусь життя для того прийшлось би прожити.
Було славних отаманів по нім ще багато,
Тож за ними Покотила стали забувати.
Та, хоч скільки б таких славних по тому не було,
Його ненька-Україна усе ж не забула.

Надто багато років ми молилися Господу.
Це здавалося таким важливим!
Зазвичай серце при цьому направду вискакувало з грудей.
Це був вдячний біль
раз по раз,
наче блюз на вулиці.
Якщо рахувати до сьогодні – це надто довго.
Ох, надто довго!
Зазвичай ми хотіли повторити її –
цю молитву на вулиці,
ми вгадували її поміж капелюхів і капюшонів,
наче грали в певну гру,
грали на нервах вітру холодний блюз.
Як довго, як неокрильно довго ми шукали Господа!
Та, якщо відштовхуватися від сьогодні,
це ще не кінець.
Він ховається від нас під чужим одягом,
проте, скільки не хапали б їх за рукави,
коли вони обертаються – завжди бачимо спини,
чорні, наче космічні діри.
Це насторожує.
Коли бачимо таке – ми знову й знову хочемо молитися,
довго-довго молитися Господу
і раз по раз ковтати вдячний біль
від того, що Він повертає нас до Себе.
Ох, як це прекрасно! Як прекрасно!
Це – наче блюз на вулиці.

29.01.2021

Розбиті маленькі серця дзенькочуть вкупі.
Купили за N рупій.
Повісять на верхній одвірок, щоб били, били
ті, що прочинили...

Дзвеніть собі, вчені брахмани, великі гуру!
Вчиніть партитуру!
Хоч музика ваших сердець не здолає смерті –
лишайтесь відверті!

29.01.2021

Дівчата танцюють шимі у бліндажі
під реви машин. Приблуда, мов ситий шейх,
лежить кароокий в поросі та іржі
жаских ночей.

Дівчата брязкочуть лезами від ножів,
пацьорки й спідниці монетні перевелись.
Хвилини затишшя – як вишивка по межі
тепер й колись.

Дівчата окреслюють музику, мов завій,
короткими рухами втягують животи.
Розмотують в серці мрію, у думці – рій,
в руках – бинти.

Дівчата зрізають коси і йдуть у бій.
Приблуда вслухається в рипи чобіт і шин.
Як хочеш, щоб знали хто ти: чужий чи свій, –
пиши!

28.01.2021

Попри мене тут люди стаються тихими.
Попри мене тут низько літають соколи.
Звірі кажуть: ось щойно втекли від лиха ми,
як від здобичі з помислами високими.

Я ж до них прихиляюся дещо лагідно,
дещо боязко, наче до річки бистрої,
і кажу: не рішити цього нам змагами.
Хай залишиться той, хто всього лиш вистоїть!

Підуть павзами враз, як по плесу колами,
дві приречені думки: чиясь й неправильна.
Тож попробуй згадай, ким були ще вчора ми,
ким цвіли на серпневих жарких галявинах.

Попри те – на обличчі малюю усмішку,
попри що не знайдуться в словах і хитрощах.
І промовлять: зібралися мокрі сумішки,
хай же з нас вони слізьми нарешті видощать!

27.01.2021

І сипле сніг на голову і ніч,
на пелюстки торішнього бутона,
на в'язку снів, на риску білих пліч,
на мерзлі грона.

І сипле слів покришені шматки,
як свіжий хліб, поет на годівницю,
на все безлюддя і на слух в'язкий,
на ковзаницю.

І сипле душі щедро з рукава
романтик Бог на сніговиті доли,
на цвітники, олімпи, а бува –
на частоколи.

27.01.2021

Чому у стінах твоєго міста
так рідко просто, так часто пізно,
удовам терпне в душі невіста,
холодний камінь сіріє грізно?

І наче нарізно тінь та тіло,
аж розминуться на перехрестях,
та одночасно обом боліло
його падіння чи пак безчестя.

Бо ще до літа в тісних провулках
зірвуть одежу з безбарвних істин,
відмиють тло, де (зітруть до цурки)
цитує райтер євангеліста.

І стане пусто, мов свіжа власність,
занадто чисто, без риси хисту.
Барвистий пазур проткне сучасність
аж після першого падолисту.

А доти – ділять в баюр люстерках
благословення вдова і дівка,
а тінь від тіла чекає смерку,
щоб повернути свою домівку.

26.01.2021

У пошуку потрібних слів
з'являлись символи і рухи.
Спліталося волосся в довгі коси
з примхливим вітром
у пошуку міцних зв'язків:
подув,
пасмо,
подув –
тріада нескінченності над тілом і стихією.
Сюїта вічності:
зрив,
політ,
падіння.
Шепітні далі.
Й далі,
далі ще шепотіння.
Крапка тиші над пошуком слів.
Ш...
Крапка тиші над рухом.
Подув,
пасмо,
подув –
розплітаються коси тіла й стихії.

25.01.2021

На картини Емі Джадд

Перли в її волоссі!
Птиці в її очах!
Карі та ледь розкосі
сіють страх.

Дівчина з цих полотен –
вигадка? Таїна –
спроба пізнати всоте
хто вона?

Лагідна чи жорстока
порухи затаїть,
стане супроти ока
і стоїть.

Квіти бо з неї пнуться!
Квіти для неї тнуть!
Фарби в ній озовуться,
хоч зітруть

повний бутон з букету,
дикі галузки руж...
Чисті полотна!.. Де ти?
Я – довкруж!

25.01.2021

Ми будемо кохатися щодня,
Але не зараз, а за сто годоччків,
А нині в сажі верещить свиня
І сіяти потрібно огірочки.

А ледацюги в ліжечку "цьом-цьом",
Городи в бур'янах, у стрісі дірка.
А дзигарі невпиннко цок та цок,
Амур із мняса перейшов на кільку.

Гектар сапали зранку буряків,
Увечері жуків збирали з бульби.
У мозолях грубезних п'ястуки,
Скрегочуть від натуги кутні зуби.

Не сексом, друзі, зайняті уми,
А тим, що буде їсти псу і курам.
Венера-трудівниця до зими
Чекатиме на моцного Амура.

04.05.2023р.

На видноколі сходу
сон п’є студену воду
і цілий ранок монотонний дощ пливе.
Давно моє безсоння
громами б’є по скронях.
Але покійна мрія вже не оживе!

Як непомітно ти мене відчуєш!?
Твій тихий подих заблукає у мені.
Як непомітно ти про все забудеш,
усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

Як непомітно ти мене відчуєш.
Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
Тремтливим подихом любов розчулиш –
і пролетять між нами сльози голубі.

По небесах минулих,
по чудесах поснулих
літає біла мрія чорним журавлем.
Ти у чужім покрові
вмираєш без любові.
А зовсім поруч квітне зоряний Едем!

Як непомітно ти мене відчуєш!?
Твій тихий подих заблукає у мені.
Як непомітно ти про все забудеш,
усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

Як непомітно ти мене відчуєш.
Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
Тремтливим подихом любов розчулиш –
і пролетять між нами сльози голубі.

У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
«Я ж птаха!»- чулося в одвіт.
Та ось нарешті, як і належить,
Битви скінчились миром.
У таборах обох святкують цю подію.
І от кажан летить до птаства,
Щоб радість поділити разом з ним.
«Ти, мабуть, заблудився!»-
Цвірінькають, шиплять йому пернаті.
А звірі й поготів не хочуть знать нейтрала:
Навіть на поріг не дали стати.
То ж довелося кажанові осміяним
Вертатись в свою шпарку,
Ховатися удень, а вилітати вже як смеркне,
Щоб не натрапити на глузи таборів.

P.S.
Хто осторонь стояв під час борні,
Той змушений і жить в самотині.

Святий Георгій. він же й побідоносець
Покровитель землеробів-трударів
Силу та наснагу їм приносить
Плекати нові щедрі врожаї.

І на працю всіх благословляє,
Витира з чола солоний піт.
Щоби в Україні в кожній хаті
Завжди був Його Величність Хліб.

2015 р.

Сумовито згасаючі ниви
Охолодять потроху вітри
І ми будемо жити щасливо,
Опісля вогняної пори.
Лиш розвіється дим над полями -
Зникнуть танків глибокі сліди, –
Ждане щастя зустрінеться з нами
І забудуться жахи біди.
Зарубцюються рани пекучі,
Зарябіє під плугом рілля, -
І нарешті в наряди квітучі
Одягнеться страждальна земля.
Буде тиша і спокій у світі,
Мир і радість прийдуть до людей, –
І на полі, що кров’ю залите,
Як раніше, пшениця зійде.
Врожаями багатими знову
Утішатися станем сповна,
Бо до поту робити готові
На землі від зорі дотемна.
Тільки треба боротися нині,
Щоб не в мріях, а вже наяву
Золотіла зерном Україна
І раділа старань торжеству.
04.05.23

Кожен раз, коли каву міцну
Я готую собі на сніданок
Після тихого мирного сну,
Я радію, що в мене є ранок...

І вклоняюсь в думках ЗСУ!

(2023)

ДО-бавили хлопчину в світ напівсердитий…
РЕ-спект його батькам і Господу респект
МІ-рилом у той час були буряк і жито…
ФА-нфари весняні - життя боєкомплект…

СОль вивітрив в собі, бо сіль була рідніша…
ЛЯ скошене у слід… на згадку, це не жарт
СІ-тром як запивав, у сні писались вірші
до РЕ, до МІ, до ФА - чіплявсь як бонапарт…
04.05.2023.

Зорі повисли на небі, а небо – висне,
В системі старого заліза не тягне проц,
Лагає картинка і сиплеться відео висі
І в чорну безодню провалюється монітор.
Ні байту твого цифрового зображення. Інфо-
Причина забута в інфопотоках, і ти
Усе ще вдивляєшся в чорний екранний фон, і
З якого надієшся вирватись та піти –
Далі –
З'являється небо і сонце магнітного диску;
Вантажиться день, вантажиться гра і сейв,
І ти починаєш із місця в якому зависнув
Пейзаж, що назавжди без неї, без неї, без...

26.10.2021