Стигне далеч імлиста,
Оповита димком.
Запах прілого листя
Розпростерся кругом.
Кольорів мерехтливих
Догоряє вогонь.
І минуле манливе
Пригадалось, як сон.
Серед квітів бродило
По коліна в росі.
І було серцю милим
В невимовній красі.
Цілувало під кленом
Знову спраглі вуста, -
Щоб тікала від мене
Восени самота...
Обігрів серце спогад
Не вогнем, – як зола.
Чом за межі прологу
В нас любов не пішла?

Я страшенно за тобою сумую!
Тихий шелест вітрів піднімається свистом.
Я більше нікого не чую!
Я для долі своєї є піаністом.

Я - тут, ти - там. Між нами - кілометри.
І дні, хвилини, досвід і роки.
Летить над світом зореокий вітер,
Словами доторкнеться до щоки...
..Які ж слова...Якого треба Щастя,
..Щоб їх вогонь хоч трохи пригасить.
..А як не є,.. Якось треба не впасти
..І менше повертатися в ТУ мить.
.....Я пам’ятаю, то було, як вчора.
.....А світ кохати зовсім ще не вмів.
.....Ти не поїхав! Ти - приїхав...вчора.
.....Ти повернувся з пережитих снів.
........Як я чекала..! Як ділили небо..!
........Як душу ти забрать мою хотів..!
........А це вже час. І всім прощати треба!
........Ну а тобі - то й, мабуть, - поготів.
.....Ти ж все забрав! А зорі... - їх залишив.
.....Ти, мабуть, злодій? Як то може буть..?
.....Ці зорі... Ними ж-то і втішив,
.....І знов пішов по небокраю в путь.
..Я не минала! Але й не згоріла..!
..Ці всі слова так душу потрясли...
..Але, спочатку, я була зраділа.
..Знов захотілось нашої весни..!
Хоча, своєї. Але вже не зможу...
Мене ті "мушу" в землю укорінили.
А від людей стоїть вже огорожа.
Я ЩЕ ЛИШИЛАСЬ! А вони не вірили..!

Я сумую за тобою..! Страшенно!
Вогонь вечоровий горить.
Летить життя у часі шаленно.
Його більш не можна спинить..!


30.10.10 22:36

Чистого листя і чистого листу
та свіжого хмизу від спалених днів.
Де сотні капризів як втрачених вічностей,
вільних можливостей, тихих садків.

Куди ми блукатимем завтра вузькими
від наших вікон, дверей; голуби,
у волю запущені вітром аллюзій,
смаком для очей
та вічним якби.

Ми солодко топчемся, швидко зникаєм.
Не встигши розглянути сонце в лице.
Понуривши голову все ще шукаєм
проте справжнє “оце”.

На арфах беріз грають ноктюрни дощі.
Початок як завжди: сьогодні о дев’ятнадцятій.
І буде аншлаг! То ж купуйте квитки мерщій!
Звуки, як дотики пальцями…

Звучатиме передостанній сумний акорд,
Коли розірветься струна під рукою арфіста.
Залишиться недорозгаданим цей кросворд
Концерту осіннього міста.

2010

Ось і довшають в озері тіні,
Затіка в них вечірня імла,
Тиша всілась мені на коліна
І як милого, враз обняла.

В її чарах - незвідана сила
Сповиває усе мирним сном.
Листя золото все потьмяніло
Бо дріма й не блищить більш воно.

Вміло пестила пальцями тиша,
Цілувала мене у чоло.
Смаком-запахом спілих вишень
Мене раптом всього обдало.

О гармоніє сну первозданна,
Медитація вічності ти.
Лиш тобі ця безмовна осанна -
За це щастя чуднЕ - німоти.

31.10.2010 р.

Вже випросила гарбуза
за пляшку пива на фільварку –
ти, мов нескінчена гроза,
мені застряг посеред карку.

Дізналася, що прийдеш ти
мою тонку просити руку –
схотілось чемно підійти,
вручити гарбуза без звуку.

Та не сказав ні слова, жах:
ані ціпка, ані хустини!
Мій тихий стогін по кутках
загойдався, мов павутина.

Хоч павуків нема давно –
все наслідки євроремонту.
Тихцем зирнула у вікно –
А, мо’, свати на горизонті?

Нема нікого, ну хоч вий.
Як розумію я Сердючку…
Ну постривай же ти, тюхтій!
Дізнаєшся, що я за штучка!

Ти ж довго не просив, ти взяв
її без дозволу, цю ручку,
Губами пристрасно припав
і ніжно надягнув каблучку.

Сказав упевнено: моя,
і ти мовчи, й так буде завше.
Хай зірка місяцю сія,
а те, що наше, тільки наше.

І враз мені забракло слів,
щоб гордо запротестувати.
Давно таких не знала снів:
"сім’я вечеря коло хати…"

А з гарбуза зварю куліш,
чи в Геловін поставлю свічі.
Дівчата, наша впертість – гріш,
як поруч сила чоловіча.

31.10.2010

Павуче, павуче
I що ж ти тут робиш?
Чому на свободу не йдеш?
Ти стiнами цими
Життя свое гнобиш,
Здоров'я i волю - теж.
Тiкай же до сонця,
Тiкай же до свiтла
Iз темряви цих сирих стiн.
Тiкай же на волю,
Тiкай в чисте поле,
Почуеш церковний дзвiн.
Там вiтер гуляе
I птахи спiвають
У неба яснiй вишинi.
Павуче, мiй брате,
Сидiти в цих стiнах
Судилося лише менi...

Можливо впадеш зі скали не ти,
Дев’ятий поверх, вільне замикання,
Жорстокі очі, руки-літаки,
Остання мить життя, твого кохання.
Листи прощання, на долонях піт,
Нікому непотрібні сині сльози.
Все так абсурдно, але той політ
Накличе небом заспані морози.
Світ зрозуміє, тільки після нас,
Коли зітліє свічка над водою,
Коли розвіє вітер сірий прах,
Щоб Вир життя зустрівся із Тобою…

Скука и грусть –
живу, ну и пусть.
Нормально и так –
ведь это пустяк.
Ведь каждый из нас
увидит в свой час –
все то, что искал,
быть может, терял,
все то, что ушло,
быть может – не то...
Как знать, чего ждешь,
пока не найдешь?...

…………………………………………………………………………………


Но все же,
все то же,
смеяться негоже,
но очень похоже
на шуточки судьбы.
Ища, и найдеши,
К вопросу придешь ты –
Оно? Иль не это?
И как бы при этом
Не начать войны…

Войны с судьбой,
С самим собой,
Меж телом, разумом, душой,
Ища в броне ума покой,
Железом мыслей ведя бой,
Как правду не убить?
2008

Розмежованість двох світів
Не зшивається й сотнями променів...
У любові закони прості -
Можна грітися навіть спомином.

Розмежованість ночі й дня
Надто є для людей очевидною.
Лиш за серцем хто йде навмання -
Тому й ніч від любові розвидниться.

Розмежовує світ людей
Невблаганністю часу і відстані.
Лиш закохане серце дійде
До своєї у Вічності пристані!

Розмежовує доля й нас,
Та кордони між нами стираються -
Ти до мене, Коханий, вертаєшся
Свіжим вітром крізь простір і час...
31.10.2010р.

P.s. Надихнула Катруся Матвійко, їй дякую!

Відмежовую так і ні
Падолистом цієї осені...
Першим променем на вікні,
і деревами, майже босими...

Відмежовую ніч і день
Зорепадом чуттів і пристрасті...
Ароматом твоїх хризантем,
І цілунками душ у вічності...

Відмежовую ледве нас...
Та між нами межі немає...
Навіть простір, відстань і час
Поступаються небокраєм...

2010

finita la commedia

(літературна пародія)

Цьому місту байдуже вже, хто ти,
Чи гризеш ти банана чи кекс,
Тут беруть без прелюдій на дотик
І вливають в загальний секс.

Цьому місту немає вже діла
Чи цнотливий хоч трохи чи ні,
Тут у розпалі оргія тіла -
Всі кохаються, як навісні.

Шаленіють, неначе у твісті,
Від мільйонних дотиків-спроб,
Вже прорвало всі труби у місті,
Залива його спермопотоп.

Потопило святош всіх безликих,
Хор оргазмів злітає до хмар.
Класно бути первісно диким
В місті-казці - Червоний Ліхтар.

29.10. 7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Хочу бути почутим,
Стати всім зрозумілим.
Говорити розкуто
І писати уміло.
Не скоритися долі,
Не зректися нічого.
Мужньо витерпіть болі
І не виректи стогін.
Хочу бути веселим,
Хочу бути щасливим,
Щоб лилась на оселю
Лише радості злива.
Працювати, як бджілка,
Без утоми до згину.
Не шукати де мілко,
А долати глибини.
Хочу бути хлопчиськом
Невимовної вроди.
Заблукати вітриськом
Вдалині небозводу.
Соловейком співати
У саду розбуялім.
І ніколи не знати
Ні журби, ні печалі.

Калюжами чалапа, наче чапля,
під чорною чадрою чахла ніч.
Хлюпочеться, печально шепче, плаче...
Здичавів час од вічних протиріч.
Регоче сич - пророчить неминучість,
чорніють кучері колючих чагарів.,
мов чапараль пробачень і розлучень,
наче в чистилищі - хоча б не очамріть!
Дірчавіє чадра чаклунки-ночі,
гучніше чути чавкання дощу.
Душе моя, чи хто тобі наврочив,
що ти ячиш: нічого не прощу!

Іду на луг ледь світ босоніж:
не наполохать трав, бо сонні ж.
Боюсь, ступнувши, не прим’яти
цей килим з чабреців і м’яти.
Роса, туман.... Та чую, вище,
у верховітті пташка свище.

Чуттєвості і тиші в’язь
відкіль в душі малій взялась,
щоб так, як в казці – ані руш!
Лиш поповзом, неначе вуж,
крадеться ранок поміж віть.
А соловейко „фіть” та „фіть” –
з туману співом вирина.

Згорнула крила далина
ще звечора – тепер дріма,
Допоки дня іще нема.
Хоча вже ранок запалів
поміж долонями полів.
За мить у небо піднесе
цвіт сонячний, пробудить все.

Німую. Лиш маленьке „я”
до світу серцем промовля.
2006

оборвалась тонкая ниточка сознания,
по капле утекло терпение,
и пролетел давно последний звук молчания.
такое предпоследнее видение.

2009

В осінніх архівах опалого листя
Нечитані стоси пожовклих ідей.
Загорнута в осінь колекції Лиса,
На подіум вулиці вийшла модель.

Застигла вербою від гострого щему.
Від поглядів хижих, як жала комет.
І журиться в тиші чужа наречена.
Віршує сльозами їй клен. Він поет.

Із гілки на листя збігаються строфи.
Злітає вниз аркуш. Напився сповна.
Читай мою душу. Впивайся в мій профіль.
На вістрях вітрів тільки не розпинай.

Не кидай на землю. Назад. На автівок
Розмазані погляди повінню сліз.
Я ніжний пергамент з осінніх архівів.
Я з зошита клена загублений лист...

27-30.10.10

* * *
Коли замерзають хризантеми
І коли падає тихо листя
Припиняє існувати
Слово «ніколи»
Вічність…

* * *
Розбудив би хтось півня
В нашому темному краї…
Можливо б сонце
Зійшло б тоді.
Вічні сутінки…

* * *
Суєтиться білкою жовтень,
Мишею листям шурхотить…
Сивий падолист щуром старим
Буде гризти нудьгу.
Осінні сутінки.

* * *
Воля – то марево
Ми шукачі привидів
Але надія
Ще жевріє…
Яка ж ця осінь холодна!

* * *
На околиці року – ліс.
На околиці селища – очікування.
На околиці часу – матерія.
На околиці сущого – нескінченність.
На околиці буття – ми.

* * *
Крізь погар будемо йти,
Крізь марево попелу,
Крізь почорнілі сніги
До нової весни...
Падолист.

* * *
Блукаємо шляхами.
Навіть Чумацькими.
Та кличе повернутись
Додому, до хати
Хрест на узбіччі...

* * *
Кудлата воля
Голодом холодним
В життя прийшла...
Серед лісу
Тепер живе пес.

* * *
На свічці моїй
Палають єретиками
Нічні метелики...
Як не хочу я бути
На Торквемаду схожим!

* * *
На примарному човні
Пливемо по ріці Часу
Навколо туман...
Пращури чекають нас
Коло багаття легенд.

2010
(Фото автора віршів)

Колись я мав собаку.
Я її любив.
Собака з'їла капці.
Я її любив.
Собака з'їла сало.
Я її любив.
Та все було їй мало.
Я її любив.

Собака з'їла шинку,
І нерви, і печінку,
Квартиру, мото, дачу
І джипа на додачу...

...Та якогось понеділка
Після всіх наруг
Я замисливсь: "А на дідька
Цей найкращий друг?
Я чого таку (ма)каку
Все життя терплю?!"
Здивувалася собака:
" Я ж тебе люблю"...

Ось так, мій Ангеле... летять у даль слова
І сни летять, як лебеді у вирій.
А я тонка і від основ сама -
Між всіх людей, ілюзій та ідилій.

А Ти побудь. Прийди до мене в снах.
Поплач зі мною (в снах я навіть плачу)
І тане біль, як пісня на устах,
що має душу - сильну і гарячу.

Усіх склепінь, високих до небес,
Могутня вісь - дощам й вітрам на опір.
Примарний світ, що до світанку щез
Й лишив по собі лиш безмовний докір.

Задкує рак, а щука хоче в воду,
У небо прагне лебідь, як завжди.
О, скільки раз, буває, на догоду
Кому-небудь нас тягнуть будь-куди!
Спасибі байці мудрій за науку, -
В житті подібне бачив досхочу.
Не вірю раку і боюся щуку,
Вслід лебедю уже не полечу...

***
на великих просторах часу
вітер вибілив моє волосся
вітер вирізьбив моє обличчя
вітер розвіює мою плоть
і розростається за мною
ковила
*
2006

Напнуло небо хмар густих шатро,
холодний дощ до вітру щось гундосить.
Над річкою - туману білий тромб -
зіперлася на костур сива осінь.
Струмує час крізь біль старих гілок.
Дерев суглоби скручено артрозом.
Краса минула, мов і не було:
напрацювалась, відпалала - досить!
Мій сум і біль - молитви таїна.
Звучать щодня осінні ці мотиви.
Стара. Сивенька. З костуром. Одна.
Які гріхи такі вже непростимі?
А день бринить сльозами у вікно.
Підсліпуватим оком - прямо в душу.
Кого мені нагадує воно?
Чи ще кого цим поглядом зворушить?
Регоче вітер прямо в очі їй,
в лице жбурляє сніп дощу колючий.
І просить тихо осінь: - Пожалій...
- Не пожалію... Ой, як ще помучу!

На легіт – ранок нанизали гуси.
Сопілок очеретяне „ду-ду”.
Всміхнулось сонце дню золотоусо:
„Чекали? Дочекалися – іду!”
Іде-пливе - гаряче покотило,
настояне на росяній траві,
якою щойно мавки лиш ходили –
гасили світло в місячній брові.
В вінку зеленім став іще, достоту,
мов сонний звір, гойдав круті боки.
Ще чудернацькі в сутінках істоти
ледь-ледь торкались сонної руки.
Лиш клапоть снива – в часу десь на днищі.
Обличчя ночі – зморено-бліде.
Небесний сонях – вище, вище, вище...
Чи бачите? - світанок вмитись йде
до річки через кладочку і далі:
попід вербичками - до очерету, в став!
А там – дивися, враз сліди розтали:
умився, вітром витерся – розтав...
Натомість день веселий, гожий! Літо
розщебеталось птаством межи віть.
Дощів у дзбанок дня уже налито –
ущерть наповнений, на покуті стоїть.
Там, де стоять настоянки пахнючі
із чебреців, рум’янку, лободи,
причепи невблаганної байстрюччя -
з левад, ярів пробралося сюди.
Де споришів махрові килимочки,
ромашок, чорнобривців рушники,
де жебонять між трав дзвінкі струмочки,
де небо на крилі, і навпаки...

Споглядаючи картину Анатолія Лимарєва “Повернення табуна”

так повертаються Ті що пішли
хмарами дощами
курявою що здіймається вгору
спекою
від якої займається повітря
росою що зникає під сонцем

Ті що пішли
щоби змінити форму
повертаються видноколом
впевненно
стрімко

так повертаються табуни


2006

Который день море сморщенное и стылое,
вчера ветер с вечера берег так изнасиловал,
что волны смыли след последнего дикаря.
Забытый кем-то на рейде макет кораблика,
прикованный якорем, движется по параболе,
стремясь избежать неизбежного декабря.

Гуляешь утром от завтрака и до тополя,
насквозь отсырев к полудню, как труп утопленника,
в обед напиваешься чая и коньяка.
Подолгу смотришь на небо меж кипарисами,
на мокрый железобетон пустующей пристани
и куришь с видом просоленного моряка.

Остыло все, что способно меняться к лучшему,
синоптики ждут от судьбы и погоды случая,
чтоб объявить о том, что завтра повалит снег.
И это, пожалуй, сможет еще обрадовать,
ты хочешь зимы, новостей, ты включаешь радио,
но там – тишина, и по-прежнему снега нет.

Сиплеться ніч пляшково-бито,

Блиск її чистий до сліз.

Небо прикинулось раненим китом, -

В уяві готує ескіз.

Я відчуваю В грудях натхнення

НА грудях важкого кота.

І тихе безсоння. І присмак варення.

І біль внизу живота.

Раптово душа просіяла ситом

Погляд й засмучений мат.

Хтось видно помітив у темряві литій

Вікна мого жовтий квадрат.

Стою під небом на піднебінні.

Брат завжди вище, бо просто старший.

Пропав зі списку покоління

Під звук сповільненого маршу.

Сниться вранці у батьковій майці –

Будить кашлем – натяк вставати.

Каже: «цілую» мовою пальців,

Шепочу у відповідь: «і я тебе, брате».

Живе в нашій схожості, ніким не побаченій,

Трохи у почерку, трохи у міміці.

Милий мій, зустрічі не передбачено,

Створюю образ твій в блюзовій ліриці.

Стою під небом на піднебінні,

Чекаю того, хто для мене грів місце:

У всесвіті цьому тісному склепінні

Життя мені в подарунок приніс це.

Ого… Як багато жовтого неба!

Час тарахкоче, аж втратила слух.

Бабині патла – літаючі webи.

Рух.

Ого… Молодим восени якось старо…

Напад зів’ялості, здощений сум.

Втомлені очі. Пил та гітара.

Струм.

Ого… Так люблю припиняти боятись.

Водоспад інформації. Свіжі листи.

О! Давай восени цілуватись?

Спершу ти.

Осінь в ковтку мого (с)травоходу.
Під білою шкірою – сині дротики.
Вивчаю на дотик розсипану соду
Голим, невпевненим, тремтячим доторком.

Волосся під светром ховаю. Гріє.
За зиму накриє гострі лопатки.
Викохуйте в жовтні таємні мрії.
Я бачу весь космос у центрі крапки.

Зіпсовані пензлі – подряпини настрою,
Смак кави, як запах різкий чорнобривців.
А світ крізь фіранку канвово-растровий,
Виспівує оди летючій торбинці.

Ніяк не натраплю на хвилю балансу,
Обкусує вечір замерзлі кінцівки.
Щоб вийти з безсоння й гальмового трансу
Зникаю тебе зі своєї сітківки.

Твоїх очей блакитна сутінь,

Неначе неба каламуть.


І ти далека, незбагнута,


Недоцілована, мабуть.


В тремтінні слів твоїх осінніх


Звучить омріяна весна.


Хмільна до головокружіння


І не зміліла ще до дна.


Промінням серця обігріта



Твойого щедро звіддаля, -


Вона прийшла до мене літом




І душу смутком забавля.



Ущерть розсіяна журбою,


Між нас принишкла голубінь.


Я десь там поруч із тобою,


А ти все думаєш, що тінь...

Гаррібальд Сідоров
поезія "Ю-туб"

Ми розходимось, наче чужі,
Розлучатись без вироку суду.
Безсоромна, не маєш душі...
Я довіку ю-туб не забуду.

Намагався... Аякже... Авжеж...
Та не можу образу збороти.
З лесбіянкою, бачив, живеш.
А зі мною обидві не проти?

На квартирі знімались. У нас...
Упізнав я торшер на дві лампи
І з Єгипту розкішний палас.
На частини тебе розірвав би.

Ти не доля моя, а ганьба...
В Інтернеті те дійство негоже.
А зі мною погано хіба?
Був би третім – змирився би, може...



пародія

В Інтернеті? Таке? Очуміть!
Очі вирячив… Бачу – не вірю.
Хоч би дух відпустило на мить –
Ніби в тім’ячко кинуло гирю…

Ну, нарешті повітря ковтнув.
Що обрáзи? Я в шоці! В відпáді!
В голові щось таке… ніби зсув…
То Єгипет такий … в листопаді?

А я фотки чекав – от дурний
(Як задзвониш – ледь в трубку не плачу)
А тепер – матюкайся чи вий:
От біда, як сусіди побачать!

…А подруга твоя виробля…
Камасутра – дитячі химери.
Отакво, отакво, ой-ля-ля!
І розкішні ж у неї…торшéри.

Розходилися! Видно обох
Зацікавили пестощі грубі…
Що встигають на видох і вдох!
…Ну, не все так погано в ю-тубі!

Кайф – немов в еротичному сні,
Силу чую в собі, як в ведмеді!
Розірвав би обох… Може й ні…
Що ти там говорила про шведів?


29.10.2010

Тихо місяць заглядає у вікно,
Спи, мій хлопчику, вже ніч прийшла давно.

Сни цілують очі і вуста,
Мова ночі ніжна і проста.

Віднесуть в краї далекі срібні сни,
Де квітують дикі вишні навесні.

Їз-за моря журавлі несуть привіт,
Спи, мій синку, ти для мене цілий світ.

Ще далеко до казкової весни,
Спи, маленький, спи, мій хлопчику, засни...
2008р.

Не кличте смерть! Вона вже тут!
Змутнілі погляди сторічні,
Хтивий дотик млявих рук…
Згасання сцени всі комічні.

Ти вже помер і ще живеш…
Хтось за тебе поставить свічку,
Малює на тобі хрести…
Згасання сцени саркастичні.

Нормальним жить завжди простіш -
Не мучать розлади психічні.
Не кличте смерть! Вона вже тут!
Безумства сцени все ж трагічні.
2008р.

Не повторюй моєї долі!
Не потрап у ту саму пастку!
Бо життя піде проти волі
І зіграє в ту ж стару казку.

Залиши, і не пий мою чашу!
Там солодке вино згірклого щастя.
Я багато чого вже "мушу"
І "повинна"... Так хочу не впасти!

Не загадуй на мої зорі!
Не проси...бо добра не вийде!
Не тони у моєму морі..!
Бо ж ніхто по тебе не прийде!

Не мовчи! Розкажи хоч слово!
Може знаєш секретний код?
Щоб так просто почать розмову
І піти за горизонт.

Не повторюй..!Це гірка доля.
Я сама її набажала.
А тепер...якби моя воля..!
Якби знала... я б не страждала.

Не повторюй чужої долі!
Не записуй недобру казку!
Не допусти, щоб думки сивочолі
Наворожили тобі на поразку!


29.10.10 10.17

Сяє небо,
Як новенька банкнота,
Кряче чорне
Вороння на льоту,
Волочу свій
Організм на роботу,
Досипаю
І куплети плету.

День важкий, а ніч коротка й "зрадлива",
Не встигає відпочіть голова.
Чи щасливий я? Далебі, щасливий...
А у друга вже й роботи нема.

Скільки треба задля щастя мужчині?
Без любови і дукач би зачах.
Вся відрада – у коханні дружини,
Все багатство – у дитячих очах.

В місті скнило, розгулялася осінь.
Я заможний – під ногами бурштин.
Все моє: і деревá златокосі,
І плаксивих срібляків передзвін.

І нехай я що до вроди – не дуже,
Вже давно не атлетичний юнак, -
Зазираю мимоходом в калюжу:
Для гуцулки ще нівроку козак.

Вітер чубчик безсоромно шматує:
Зимний подих, та холодні персти.
Не цілуй же, бо боюсь - зацілуєш,
Ще не грудень. Зачекай, відпусти!

Он, сусіда на хандру занедужав,
Та уздрів, як я веселий іду:
- Оптимізмом не поділишся, друже?
- Пошукаю, певно, трошки знайду.

Сяє небо,
Як новенька банкнота,
Кряче чорне
Вороння на льоту.
Заздріть, люди, -
Я іду на роботу
Зі своїми
Почуттями в ладу.

29.10.2010

На вістрях промінчиків сонце гойдається риже,
і вітер, мов ластик, стирає на річечці брижі.
У заводі тихій колише розкішне латаття,
нашіптує вербам: "Лиш вроду свою не розтратьте".
Їх сиві тумани приймають в обійми холодні,
і тягнеться небо, щоб землю спіймати за обрій.
На синьому - білі хмаринок пасуться овечки.
"Петровий батіг" ухопив вітерця за вуздечку:
- Чекай, не збирай по отавах замріяних роси...
Хіба тобі, вітре, туману над ставом не досить?
2005

Проникаєм у все, навіть крізь небеса,
Що нам день принесе? - висихає роса
Під палючим промінням роздертих світил,
На дорогах, якими самотньо нам йти.

Наче камінь, ковток вітру в грудях застиг,
Озирнемось назад - попеліють мости.
Спраглу душу давно не поїли нічим,
Забуваєм про Бога, за щастям рвучись.

Зорі падають в душу, лишають жалі,
Проти течій пливемо тіньми кораблів,
Проти натовпу йдем, що помножує лють -
Безнадійно шукаєм життя вищу суть...

Крізь терпіння і зради, крізь море скорбот,
Звироднілий дощенту, нещасний народ
Йде в майбутнє наосліп й не відає ще -
За накоєне зло не діждеться прощЕнь!

Люди, будьмо ж людьми! Крізь безмежжя небес
Проглядає на нас закривавлений хрест...

2010

Я – квант його натхнення
Я - надія
Ти – квант мого бажання
Ти – мрія
Я – квант його втілення
Я – людина
Ти – квант мого наділення
Ти – дитина
Я – квант його пророцтва
Я- майбуття
Ти - квант мого гріха
Ти - це я
Я - квант, ти – квант, а разом ми - єдине
А те, що ціле ділиться на половину
Якщо забрати цю частинку в мене
Відлунням спалахне у тебе
Тож краще будемо єдино вільним
Щоб люди не казали що ми - божевільні
2010

Залишився цілунок в подарунок
Прощання дало поштовх на любов
Я вибрала свій шлях та твій керунок
Сказав прощай, то не любов на двох

Я думала цілунок крок в майбутнє
Та був зрадливий долі гіркий мат
І здогадатись в чому його сутність
не варто, в грі мат - є мат

Вже не повернеш час гординя порч
Та час і твій і мій пройшов
На зміну смутку прийде воля
Та й вільний птах крило знайшов

Я ще ходитиму стежками
Колись по них ітимеш ти
Ти не звертай, весною все розтане
Свою голубку у життя впусти

Не вибачай, немає що прощати
Ти сам мене в житті попереджав
Казав: якщо не буду я кохати
То крила зломляться і ти це знав

Залишився цілунок в подарунок
І крила виросли, змогла я їх підняти
Та з іншою... Продовжуєш літати...
2010

Він учора досаджував сад…
Я казала: дай, Боже, вам щастя,
ваші груші, як медом причастя.
Засміявся: і я ще козак…

А сьогодні уже на столі.
Дядьку Грицю, хіба так можна?
Всі сусіди і внуки малі
витирають зрадливі сльози.

А дружина в Італії ще,
все шукає той зайвий квиточок.
А в душі вічний біль, вічний щем…
Ще лиш раз я поїду, хай дочка

накрива хату перед дощем;
і для внучки на школу ще рік.
Потерпи, ще той раз, заживем.
Він терпів… він старався… не зміг…

не сказав… не рахує годин…
в хаті-пустці вже другий десяток.
Так, у дочки вже ніби достаток.
Тільки внук у футбол гра один.

29.10.2010.

Без слів, без сліз і без жадання
Розходимось на два шляхи
Пройшло запалене кохання
Нам більше разом не іти.

Ти пам’ятаєш, як горіли
У мене щоки? Твої солодкі уста
На вушка щастя шепотіли…
Тепер вже марно, я не та.

Ти обіцяв мене кохати
Казав : «Без тебе не життя»
Та як, зумів ти розтоптати
Мою любов – безсмертну, як буття

І правду люди кажуть – те, що спалахнуло
Пройде, як сніг на весні
І швидко, швидко так минуло
І стали ми далекі та чужі

А я б хотіла, що би ти був поруч
Та щастя довго не триває
На зміну щастю прийде горе
І плинне все, і все минає

Без слів , без сліз і без жадання
Ми розійшлись на «я» і «ти»
Тільки у тебе є кохання
А в мене квіти самоти.
2002

Я устал, я устал, я устал, я устал -
проговаривали уста.
Мы устали, устали, устали -
так уста за себя рассказали.

Мы сдаёмся, сдаёмся, сдаёмся -
Руки пальцами громко шептали.
Представляя собою я ёмкость,
Нечеловечески опустошало.

Прошепчи, чтобы сдохла зараза,
"Я устал" - два словечка (три раза).

2010

Расставались мы "душевно".
Дверью хлопнул от души!
Слушала я звон напевный
стёкол в комнатной тиши.
Замерла в оцепененье
Отшумевших звуков, слов...
Это недоразуменье?
Или всё таки любовь?

Вам листя дарує осінь!
Погляньте, воно ж, як сонце!
Багрянцем малює мрії
І золотом гріє сни…
Вас осінь у щастя просить,
І світло вплітає в коси,
Торкає промінням вії
І очі Ваші ясні!
Дарує Вам теплий вітер
І ніжність там, на осонні!
Радійте – для Вас усе це!
Всміхніться! Вам не здалось!
І я Вам дарую світло!
Погляньте, воно в долонях,
А також в моєму серці!
Прошу Вас, тримайте! Ось!

2010

Цветов осенних терпкий аромат
Питает обонянье клеток тела,
Природа окончательно созрела,
Ты каждому лучу и каждой капле рад.
Ты хочешь в этой осени остаться,
Хандрить, творить и свято верить,
Свою тоску любовью мерить,
И этим всем безмерно наслаждаться.

2009-2010

Театр осені

Зів’ялі, жовті, дивні мрії,
Осінні сонця - хризантеми,
Лаштунки личать ностальгії,
Питанням вічним: хто ми? де ми?

Щасливий сміх? Роса на на вії?
Нам не уникнути дилеми...
І епізод в останній дії:
Такі земні дурні проблеми.

2010

Мій дикий, Львове, у голубиній зграї
Щовесни ти розквітаєш
Осінь сипить листя на бруківку
А зима стидає щоки дівки
Мій старовинний, Львове, в каві до сніданку
Трамваї будять гостів зранку
Лиш леви сплять, та що їм гуркіт дня
Не побіжать вони вже навмання..
Мій історичний, Львове, що ховаєш в мурах?
І в підземеллях таємничі є фігури
І в стінах храмів, і в будинках
Знайдеться для туриста новинка.
Мій коханий, Львове, слова тут зайві
Ми повертаємось до тебе з наймів
Нас зустрічають вже дорослі діти
Лиш Ти - такий як був, лиш Ти - нас взмозі зрозуміти.
2010

Так близько до снігу, наче
народяться зими білі
у наших серцях, а значить –
цього ми самі хотіли.
А значить, прийде ще вечір –
розсиплеться в росах тихо
і більше не буде втечі,
що схожа на сніжний вихор.
Замовкнуть усі дерева
і оніміють трави…
І прийде новітня ера
до крихітної держави.
І встане назустріч сонце –
осяє нову дорогу,
з’єднавши в одне два серця
на щастя і славу Богу.