Не здається тобі, що наш світ нескінченний килим
Теплотканний, химерний в узорах розлитої пряжі
Що тече він за човником яви, стрекоче та квилить
То сонцем на води, то вітром на гори ляже.
Наче хвилі на нім, чи займисто-заквітчане поле,
Що одному побачаться хмари, то іншому храм, та
Буває, що в’ється в орнаменті, щось невідоме,
Не підвладне ні сонцю, ні хвилям, ані вітрам.
Наче небо скидає туніку заломлених променів,
І самотність тамуючи вічність розпорює зиму,
Бачиш пряжу з небес, що тримає тебе за долоні.
Ціле місто в нитках. І сідаєш в’язати килим.

28.01.2023

На вірність присягнути Україні -
Потреба сьогодення повсякчас.
Рентгеном, що просвічує людину
Є совісті й сумління чистий глас.

На вірність присягнути Україні,
Щоби зміцнити український дух,
Щоб зберегти вкраїнськую родину
І нації вогонь, щоб не потух.

На вірність присягнути Україні,
Стражденній мові, пісні бойовій,
Небесній сотні і героям нині,
Що захищають честь від ворогів.

На вірність присягнути Україні
Спроможний у бутті лиш той народ,
В якого в серці є любов нетлінна
До Батьківщини й пресвятих свобод.

2019 р.

Обирати не стану
Місце, напрямок,час, -
У ранкових туманах
Заховаюсь од вас.
Пропаду непомітно
І забудусь, мов сон, -
Дорогий, передсвітній,
Та швидкий, як мусон.
Бо імли таємнича
І принадна глибінь,
Щодоби мене кличе
Відмовить від томлінь
Завітаю в чистенький,
Богом обраний храм, -
І промовлю тихенько:
- До побачення нам...
30.07.23

Важка імла укрила землю,
навкруг панує чорна ніч…
Багаття ж – під небесну стелю,
освітлює усе опріч!

Горить вогонь, а з ним – надія,
у полум’ї тріщать дрова…
Дивлюсь на іскорки і мрію –
а може ще любов жива?!.

А може ще кохання тліє
у глибині її душі…
Вогонь леліє мою мрію
і в серці пишуться вірші!.

Обійми мене молитвою своєю,
Коли хресною дорогою іду,
Тихим подихом любові, душ бронею
Возведемо разом завтрашню добу.

Поможи мені молитвою своєю,
Коли падаю і сили не знайду…
Чистих помислів незнаною зорею
Осіяємо руїну всю земну.

Звесели мене молитвою своєю,
Коли серце плаче з болю знов і знов.
Сила віри горя гори переверне
І скрижалі злоби скрушить до основ.

Укріпи мене молитвою своєю,
Коли в цій долині сліз уже весна —
Світлим подихом надії йдем за нею
Аж туди, де Богом дана мить ясна.

Обійму цей світ молитвою своєю,
І тебе, й дорогу хресну, й біль розп’ять,
Де любов Ісуса є душі зорею,
Бо простив тим, що не знають, що творять…
16.03.2023

в нашій кімнаті
нічого зайвого
тільки простір
що його ми вимісили
наче тісто
до однорідного стану
тихої взаємності
до рук майже не липне
а коли так
звільняєш мої пальці
хапливими цілунками
аби вся
не замурзалася
світ пішов у справах
лишив нам
кольорові латки на стінах
мишачий шурхіт по кутках
і свободу мовчати
вона повертає словам
вагу
а тілам
невагомість

знаєш
чого зараз хочу
найбільше
сливового соку
пітьми

28.12.21

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Я ріка, я не можу текти, куди кличеш,
В мене є береги, зрозумій.
Ти не дмухай настирно, здіймаються брижі
На спокійному плесі, де сонце і тиша.
Вітре мій .

Кам'яним берегам підкоряються русла.
Гладить гравій на дні течія.
У затоці безвітрій чегатиме бусол,
Я круг нього спокійним теплом обернуся .
Не твоя.

Не охолола кава, червень пригріває.
Любистком пряним світ пропахлий.
А ти проник до серця крізь мої тугаї.
І досі там, хвилює павза.

Не охолола кава, хоч ти іще не йдеш.
У пам'яті я відсвіжила:
Любили ж літо...Ти цілував душею. Де ж?
Летять мрійливі білі крила.

Не охолола кава, і любистку свіжість.
І червень схожий благодаттю.
Твоя у ньому тихо поселилась ніжність,
Й обійми наші непочаті.

Уже замовкли солов"їні трелі,
Зозуля не рахує теж літа,
Рум"яняться і яблука зелені,
То ж незабаром осінь золота.

Поменшав день і довшою ніч стала,
Лиш мальва вгору пташкою зліта,
На грядках чорнобривцям місця мало,
Вже скоро-скоро осінь золота.

2023 р.

Ще є вино в прозорій склянці,
А ти цьому наперекір
Уже на вихід тичеш пальцем
І зором вказуєш на двір.
Але смачного не лишаю
На ресторанному столі, -
Від решток білого токаю
За мить лиш крапелька на склі.
Тож ароматний і солодкий
Цей освіжаючий напій,
Хоч і куплявся для молодки,
Проте наповнив шлунок мій.
Веселий, щедрий, захмелілий
І невимовно всьому рад, -
Я відчуваю силу в тілі,
Яку дарує виноград...
29.07.23

Сирена затягла виття:
- Ракети! Всім до укриття!
Реальність ця щоденна.
Що ти живий, що я живу,
Найперше, дяка ЗСУ
А ще - гучним сиренам.

Вони під сонцем і дощем
Ревуть і стогнуть ще і ще,
Всі сповнені турботи.
Сирено, ти мене прости,
Та вірю я, що скоро ти
Лишишся без роботи.

23.07.23 р.

І знаючи, що все брехня,
цілком і повністю обман.
Ти віриш правді, бо тобі
її зовсім не вистачає.

В твоєму житті мало щирості
і людської ввічливості.
Люди часто бувають
байдужими й грубими.

А хочеться, аби всі думали
про тебе і твої проблеми.
Аби шукали способи допомогти
і покращити твоє життя.

Хочеться, аби люди вірили,
що милосердя ще існує.
Не всі люди байдужі
до чужих проблем і образ.

Не всім байдуже на те,
що відбувається в тебе на душі.
Добро існує доти, доки люди
тримають його в серці.

24.07.2023

Слов’янська хата, де жили діди...
Одвічний символ, сила України,
Безмежний Всесвіт – вогнище родинне.
Ти не забудь дух предків той, гляди!

На покуті – ікони в рушниках…
Домашній простір весь у витинанках,
Від лиха - у оздобленні лежанка,
За піччю – блюдце для Домовика.

У хаті – свіжий хлібний аромат,
На сволоку – небесні добрі знаки,
на рушниках горять багряні маки,
Різьблені вікна – мальовничість хат.

Немов гостюю: по світлиці йду
Через поріг у справжній насолоді,
Він, вірю, зберігає Душі Роду -
Я житиму з собою у ладу...

На Покуті – Дідух, міцний, тугий…
У рушниках, зі свічкою – Божниця.
Домашня скриня – посагу скарбниця.
На миснику – розписані круги.

Майстерно ліжко вбране вишиттям.
Верета, по́шивка - усі в узорах,
У білосніжнім мареві – підзорник,
А від краси – щемке серцебиття…

Плекали в хаті й душах – чистоту,
Гармонію людини та природи.
Цінуй, вкраїнцю, в генах родоводу
Народну мудрість – щиру і святу.

І ріднії твої краї
Залишені давно позаду.
Нема гарнішої землі.
А ти її, неначе, зрадив.

У ярих пошуках своїх
До берегів нових полинув.
Який невидимий батіґ
Тебе тоді штовхав у спину?

Тепер живеш на чужині...
І, наче б то, усе в порядку..
І, ніби, очі не сумні,
А на душі одні заплатки.

Ти їх уникнути не зміг
Та непомітні, бо глибоко...
Колись покинутий поріг-
Сум'яття серця одиноке .

Отак і пестує печаль,
Розради не знайти від неї.
І жаль. Такий нестерпний жаль
Тобі щоночі постіль стелить.

23-28 липня 23 року.

Ховає обрій сонця булаву,
що золота проміння сіє в річку.
Яскраво догорає літа свічка
і серпень донотовує главу…

А ми на різних долі полюсах…
А поміж нами сотні кілометрів
і лише виринає з часу нетрів
та неземна, розплетена коса…

Перетікає тихо у ніщо
на марево подібне сподівання…
А там і осінь, і пора прощання,
та літо не минуло поки що.

Знайомим словом обійми,
Торкнися голосом.
Підкрадься вечором німим
Сріблястим полозом.

І на розпутті між ярів
БлиснИ під каменем.
Ще там вогонь не догорів
Де б ти шукав мене.

Стікає у провалля дим
В кущі шипшинові.
У трави шурхіт заблудив
Застиг росиною.

А глухо окрик, як не мій,
Зависнув місяцем,
Бо ніжний і підступний змій
Вже не зустрітись нам.

Ти з козацького мудрого роду,
Твій початок - це Київська Русь.
Понад тисяча років народу.
Україно, тобою горджусь.

Кров тече патріотів у жилах.
Не погасне незламності дух.
З діда-прадіда в кожного сила,
Не страшна нам ворожість задух.

Визнання світової спільноти
Окриляє нашу Державність.
Єдність нам допоможе збороти
Агресивність і безпідставність.

Московитські поляжуть нездари.
Сенсу в їхній немає брехні.
Не одержать землі ні гектара,
Переможе Вкраїна в борні.

Мамо! А можна іще погуляти?..
- Можна, але ні на мить не забудь
Те, що повторює змалечку мати:
Будь обережним і ввічливим будь!..
Мамо! А можна над світом злетіти?..
- Можна, як вистачить вміння і знань, -
Схильні до лінощів губляться в світі
І не приховують розчарувань.
Мамо! А можна собі лиш на користь
Жити до скону без всяких турбот?..
- Можна, як втратиш сумління чи совість,
Чи збайдужієш до інших чеснот.
Мамо! А можна назавжди покинуть
Ці неповторні і милі краї?..
- Той виряджається лиш з України,
Хто не шанує красиву її.
Мамо! А можна поближче присісти,
Щоб зігріватися вашим теплом?..
- Можна, якби повернулась я, звісно,
А не була найбажанішим сном...
Мамо!..
28.07.23

біля вікна затихла: гай шумить,
і легіт звідтіля мені приносить листя.
беру тремкий листок і до очей тулю:
можливо, так я краще все розчую?
почути хочу, як відчахнуті гілки
на землю падають, тебе не зачепивши.
як вітер навісний застряг в ожині та сичить:
до дому рветься, що під стріхою твоєю.
як соловейко тьохнув злякано, бо сів
на голову кошлатому чугайстру.
як голос вечора у сутінках бринить —
і надихає.
чому це раптом шибка дзеленчить?
ти поруч є, коли тебе немає

18.06.21

Я вишию нам долю-витинанку. Мережку.
Буде все неквапом. Бо все вже є
І на тихому подвір'ї любов жиє...
Єдиний клопіт: підібрати певну стежку.

Я не гадаю любиш ти чи ні. Мені все ясно. День пливе неквапом. А в тому дні
Все неподільне. Все тобі й мені
Пестливе, ніжне, пристрасне, прекрасне!

В кутку душі дрімає тихий сум.
І бачить сни про бувше і небуле.
І те життям не тронуте минуле
Ворушить рій припалих пилом дум.

Не бійся і обходь. Думки й калюжі.
А я піду з тобою слід у слід.
І річку страху перейду з тобою вбрід.
І все те нездійсненне надолужим.

- Що не кажіть, немає на землі,
І то уже на слово вірте, братці,
Паскудніших людей, ніж москалі,
Яким би тільки якимсь робом впхаться,
Собі добра чужого прихопить,
При тому нахвалитись, набрехати,
Горілку кляту безпробудно пить
І совісті ніякої не мати! –
Козак аж стукнув кулаком зо зла,
Тарілки й кухлі вгору підлетіли.
Втер краплі поту зі свого чола.
Завсідникам поглянув в очі сміло.
- Я знаю їх! Я з ними воював!
І проти них теж часом довелося…
- Ти б про одну хоч битву розказав!-
Десь із кутка до нього донеслося.
- Га?! Вам про битву? А чому б і ні?!
Ви про Чуднівську битву вже забули?
В ній довелося битися мені…
- Та ж розкажи! Ми краєм вуха чули.
А що було там, як воно було?..
Хто нам у нашій глушині розкаже?
Козак спітніле знов утер чоло:
- Ну, що ж, тоді послухайте – розважу.
Вже Хмеля кілька років не було,
Отож, Юрасем москалі вертіли.
Що безталанне те дитя могло?
Вони козацьку вольницю схотіли
Урізать, новий договір взяли
І змусили Юрася підписати,
Нам ще сильніше зашморг затягли.
А ми не в силах були відсіч дати,
Бо ж проти ляхів і проти татар
Одним нам було вистояти годі.
А той московський загребущий цар
І скористався при такій нагоді.
Та ще й задумав ляхів покорить.
Зібрав війська у Києві багато,
Очолить Шереметєву велить,
На Львів й на Польщу далі наступати.
Вони стояли в Києві поки,
Всіх, зрозуміло не вмістили мури.
Лівобережні прибули полки,
Привів їх гетьман наказний Цецюра.
А я в полку Переяславськім був,
Тож з ним разом до Києва дістався.
І вже тоді історію почув,
Про те, як Шереметєв вихвалявся.
Отцям святим він, кажуть, заявляв,
Що Польщу в попіл хутко перетворить.
Та короля зловити обіцяв,
В кайданах до царя привести скоро.
Коли ж на волю Божу уповать
Йому сказали, то він розсміявся:
- Як таке військо під рукою мать,
То нащо Бог би ще туди втручався?!
У кінці літа рушили-таки
Шляхом на захід. Рухались повільно.
Правобережні ждали ще полки,
Які Юрась нам привести повинен.
Король, тим часом, теж війська зібрав.
І Любомирський рушив із полками,
Й Потоцький зі своїми простував,
Ішов Іван Виговський з козаками.
Та ще й орду Мурад Гірей привів.
Тож сили в них зібралось теж чимало.
Під Меджибожем всіх Потоцький звів
І далі уже разом простували
Назустріч нам. Під Любарем зійшлись.
Вже ляхи в бойовім строю стояли.
І звідки вони швидко так взялись?
Ми ж ще Юрася з військом не діждали.
Потоцький став на правому крилі,
А Любомирський зліва. А татари –
Ті і на крилах стали, й на чолі,
Аби завдати першого удару.
Побачивши, що ляхи вже стоять,
Став Шереметєв військо шикувати,
І табором надумавсь битву дать.
Отож нам справа повелів стояти,
Сам зліва став. Опівдні й почалось.
Усе навколо пагорба крутилось,
Що був між нами. Москалям вдалось
Його зайняти. От за нього й бились.
Бо ж ляхам дай наставити гармат,
Вони вогнем нас звідти будуть бити.
Тож ляхи цілий день вперед-назад,
Ніяк не можуть пагорб захопити.
Уже, здавалось, нагорі вони
Та москалі їх знову вибивають.
Татари зі своєї сторони
На пагорб та на табір нападають.
Ми, звісно, теж без діла не сидим,
Бо Любомирський нас дістати прагне.
Та вал ми спорудити перед ним,
Що додало нам сили і наснаги.
Відбили ляхів. В поміч підійшли
До них татари. Ми і їх відбили.
Тоді татари хитрістю взяли,
Напали, потім хутко відступили,
Немов тікають. Наші подались,
Добити відступаючих хотіли.
Я їм кричу усім услід: «Вернись!
То пастка!» Та ніхто не хоче чути,
Усі бажають татарву догнать.
А татарва враз розвернулась й люто
Взялась козакам голови рубать.
Ті відчайдушно кинулись тікати.
Піхота ляська раптом підійшла.
Їм удалося табір наш прорвати.
Здавалось, битва програна була.
Та москалі на поміч підоспіли,
Ледь у кільце тих ляхів не взяли.
Тож полякались ляхи й відступили
Й татари вслід за ними відійшли.
Уже якраз і вечір опустився.
Затихла битва. Гуркіт не луна.
Ніхто в ній перемоги не добився.
Та завтра чим закінчиться – хто зна?
У ворога зібралось більше сили
І нам його у битві не здолать.
Отож, зміцнити табір свій рішили
І далі на Юрася тут чекать.
Не думав Шереметєв відступати,
Хоча все склалось не на користь нам.
А ляхи нас покинули чіпати,
Розставили кордони по шляхам –
Ні нам звідсіль, а ні до нас ніхто.
А ми ж не можем вічно так стояти,
Одних харчів не стачить нам на то.
За десять днів зросталось не багато.
Тож Шереметєв врешті-решт дозрів
Та на Чуднів надумав відступати.
Єдиний шлях лиш через ліс нас вів,
Бо на других татар було багато.
Щоб через ліс наш табір провести,
Нам за сокири довелося братись.
Повільно дуже просікою йти,
Із лісом та із ворогом змагатись,
Який на нас постійно насідав.
Та ми від нього вдало відбивались.
Щоправда, як дорогу перетяв
Нам Тетерев, тоді уже дісталось.
Тут ляхи в нас ударили з гармат,
Вози з харчами ще й гармат відбили.
Та годі вже вертатися назад,
Здолали річку й на той бік ступили.
На другий день вже під Чуднів дійшли
І табором побіля нього стали.
Укріплювати табір почали
Та на полки Юрасеві чекали.
Чуднівський замок недалік стояв,
Його би можна було нам зайняти.
Та Шереметєв гаву упіймав,
Бо ляхи встигли нас в облогу взяти.
А в нас гармат вже мало і харчів.
Голодному нелегко воювати.
Хіба що вибиралися вночі
У ляхів і татар щось трохи взяти.
Сиділи ми в облозі без вістей,
Голодні. Що робилося – не знали.
Становище, відомо – не просте.
До нас нікого ляхи не пускали.
Не знали ми, що ляхи подались
З татарами Юрася зустрічати.
Вони під Слободищами зійшлись,
Козацький табір узялися брати.
Юрась – той, звісно, зразу розгубивсь.
Але ж були полковники у нього.
Вони одразу керувать взялись,
Відбили скоро нападу отого.
Бо ж там Богун один чого лиш варт.
А ще ж і Дорошенко, й Гуляницький.
Зазнали вороги великих втрат…
Але старшина не хотіла биться.
Вже «царські ласки» її довели
До думки: краще з ляхом помиритись.
Тож радити Юрасю почали
Супроти ляха перестати битись.
І, коли ляхи звідти подались,
Татар лишили табір блокувати,
Юрась уже і зовсім розгубивсь,
Хоч міг би те оточення прорвати
І нам на поміч все-таки прийти.
Та він вагався рішення приймати…
А тут сидиш, живіт бурчить пустий,
Якого там іще і воювати?
Та ми кріпились, а от москалі
Готові були, навіть, землю гризти.
А про Юрася взнали, взагалі
Надумалися в саме пекло лізти.
Голодні і утомлені гуртом
Із табору ударили на ляхів.
Гадали, що не спинить їх ніхто.
Та ті не розгубилися від страху,
Кіннотою і ляхів, і татар
Голодних москалів назад загнали.
То був для москалів страшний удар
І усе військо разом духом впало.
Цецюра Шереметєву казав,
Що треба здатись. Що дарма сидіти?
Запасів табір майже вже не мав.
Та Шереметєв лиш махав сердито.
Він того, навіть чути не бажав.
А ми за те на москалів озлились.
З москальським військом ледь не на ножах,
Так, що від них і валом відділились…
Минув ще тиждень. Голод допікав
І не було чим майже воювати.
Наказ, нарешті Шереметєв дав,
Що будем далі табором рушати.
Велів вози громіздкі попались,
Аби в дорозі нам не заважали.
З других похідний табір спорудить.
Перед світанком рухатись ми стали
Дорогою. Стріляли з-за возів,
Бо ляхи і татари знов обсіли.
Уже й не знаю – скільки-то разів
Вони кидались в бій та ми відбили.
Повільно, але рухались-таки,
Долаючи таку важку дорогу
І ляські відбиваючи полки,
Й орду татарську, аби мати змогу
Дістатись до Юрася. Та дарма.
Десь ополудні нас з дороги збили.
Хоч табір оборону ще тримав
Та ми до лісу ближче відступили.
А там болото, застряють вози…
І тут татари знову налетіли.
Сафі Гірей нам шаблею грозив,
Коли ввірвались в табір і насіли.
Не знаю, скільки часу то було.
Чи, може, цілий день з ордою бились
Та військо все ж відбитися змогло.
Татари за наказом відступились…
Юрась тим часом рішення прийняв ,
Надумав з ляхом підписать угоду.
Тож скоро і Мурад Гірей примчав,
Щоб нас добити. То ми взнали згодом.
Й про те, що Барятинський в поміч йшов
Та ляхи під Брусиловим зустріли.
Він не рішився проливати кров
Й полки назад у Київ поспішили.
Ми вже й не сподівались. Ляхи скрізь.
А тут іще і звістка облетіла,
Що вже Юрась із ляхом замиривсь.
А ми ж вмирати зовсім не хотіли.
Тож кілька тисяч вирвалося нас,
Бо на бік ляхів перейти бажали.
Раз замирився з ляхами Юрась,
Чому його ми слухатись не мали?
Не всі, звичайно. Більшість козаків
З Цецюрою у таборі зостались.
Боялись помсти ляської-таки
Та ще на якесь диво сподівались.
Даремно. Шереметєв не бажав
А ні себе, ні інших рятувати.
Хоч табір вже від голоду вмирав
І всіх коней прийшлося дорізати.
А ляхи вже на приступи не йшли,
Порохові заряди підкладали,
Щоб підірвати табір. Не змогли.
Але від того в відчай не впадали.
На голод сподівалися, що міг
Без зброї військо враже подолати.
Москаль все рівно схилиться до ніг,
Навіщо кров даремно проливати.
Ми у тій бійні були в стороні
І ляхам помагати не збирались.
Та вони, врешті справились й одні
І мусили ті москалі піддатись.
Умови Шереметєв підписав
Важкі. Чернігів, Київ залишити
Та ще до того і Переяслав,
Грошима триста тисяч заплатити.
Сам Шереметєв у полон пішов,
Десь, мабуть, досі у Криму страждає.
Та, головне, то не спинило кров.
Вночі татарське військо нападає
На табір, що замирення чека.
Усіх взялися у ясир хапати.
Ну, звісно, в кого шабля у руках,
Татарину не просто того взяти.
Зчинилась веремія, бій почавсь,
В якому полягло тоді багато.
Та, врешті, табір горлорізам здавсь.
І нам лиш довелось спостерігати,
Як татарва повз нас ясир вела:
І козаків, і москалів. Одначе.
Що наша сила проти них могла?
Хоч я собі і досі не пробачив.
Не знаю – що. Та на душі болить.
І, звісно, все ті москалі прокляті.
Нам не дають тепер спокійно жить,
Свої порядки прагнуть наставляти.
Метаємося поміж тих і тих,
Якого треба берега пристати?
Козацтва цвіт уже в борні поліг,
Та що ми з того маєм в результаті?
Лиш Україна гибіє в борні,
Вже скоро перетвориться в пустелю.
Нема кінця і краю цій війні.
Такі-то, братці, справи невеселі.

Солом’яну крисаню вділа стріха –
Примітна у красі статурних мальв.
Співає колискову бабця стиха.
За мріями полинула у даль…
Як хочеться тим спогадом блукати,
Черешні запах чути у садах.
Віджи́ла, несучасна, вбога хата.
Та в ній душа щаслива й молода.


І як оте обійстя не любити,
де вітер мальву гладить молоду?
Де шепотить про рідне стигле жито,
Де я назустріч спогадам іду…
Колиску правнук буде колисати
Запам’ятати мусить він усе.
Як добре, що потомкам сниться хата,
Збудована родині дідусем…


Стрункі та гожі дідусеві скирти,
І пісня призабутих голосів…
Там український хліб, і спокій, мир там,
Життєва мудрість пращурів усіх.

Із глибини віків та хата сниться –
Джерельна чистота у ній, могуть.
Ковтаю аромати косовиці
І силу роду нашого, мабу́ть…

Володимир - це світу володар,
То ж День Ангела нині у вас.
Побажаєм міцного здоров"я
Й неба мирного над усіма.

Настрій хай не псує вам нічого
І ніхто.Тепло буде в душі.
Володимирам щастя земного,
Щоби радісна кожная мить.

2022 р.

Те, що уявляється сьогодні,
бачив я багато літ назад,
уві сні, якраз напередодні,
пам’ятаю, великодніх свят.
Пам’ятаю, як ішли ми босі
«христувати» на чуже село
по російській, назвою, дорозі,
іншої до Бога не було
у попову келію... до «храму»
освятити пару калачів
і, тримаючи за руку маму,
я їй сон урочий розповів
про видіння авіа-нальоту,
вибухи, палаючі хати,
пугало скаженого пілота,
скалячого зуби з висоти.
Певно, що рука моя тремтіла
і, щоб заспокоїти мене,
мати, як уміла, пояснила, –
сон – омана, а нечиста сила
як минула, так і промине.
Та не оминає небо чисте
землю спопеляюча біда...
уві сні – карателі-фашисти,
наяву – антихристи-рашисти,
ідоло-язичницька орда.

07/23

Буяє травневе цвітіння природи,
Але сьогодення тривожне у нас.
Війна ненаситна життя п'є, мов воду.
Повітря задимлене, ночі без сну.

Від вибухів бомб і ракетних ударів
Здригається ненька- родюча земля.
Орда кровожадібна лізе удавом,
Керує хижак божевільний з кремля.

Хоч важко щоденно, здолаємо лихо.
На захисті вірні і до́ньки й сини.
Діждемося миру, то ж буде скрізь тихо.
У колос вберуться пшеничні лани.

І рідна країна найкращою стане.
У час переможний ми щастя зведем.
Ятритимуть тільки нанесені рани:
На жаль, не повернемо вбитих людей.

2022р.

Я б пішла- з автоматом, з гранатою, з тим,що було б.
Учепилася в горло, й давила б, давила, давила!
Ти пробач мені, Боже, з молитвою сплетене зло,
Що породжене злом , від якого сховатись несила!

З амазонкою зовсім не схожа- легка і м'яка ,
З мене сльози горохом, як тільки втрачаю надію .
Але навіть не знала, яка в мене сильна рука,
Донедавна я думала, лиш обіймати умію.

Та за муки безпомічних, за охололе маля,
За синів, хто в багнюці в окопах, в бою і в полоні,
Хто гарячою кров'ю оброшує рідні поля-
Хватить духу зімкнути на шиї сталеві долоні.

Коли зацвітає калина
І тьохкають скрізь солов'ї, -
Гукає мене Україна
В обійми розкриті свої.
Здіймає блакить наді мною
І сонце купає в струмках, -
І душу п'янить борозною
Весною до милої шлях.
Ключем журавлиним відкрию
До серця красуні замок
І зерна любові посію
В призначений долею строк.
Коли золотіє пшениця
І жайвори в небі бринять, -
Гукає мене трудівниця
Відчути полів благодать.
Я змалку радію щороку
Численним щедротам землі, -
Люблю коровай жовтобокий
На кожнім вкраїнськім столі.
Ключем журавлиним відкрию
До серця красуні замок
І зерна любові посію
В призначений долею строк.
27.07.23

Контролювати все неможливо,
навіть певною мірою шкідливо.
Іноді випадкові речі
змінюють життя на краще.
Або знищують його.

Сприймати світ як щось чудове
своєї мірою прекрасно.
Та чи відчуваєш його дотик,
що тягне за собою в Рай?
Або в забуття.

Все таке схоже на те,
що ми хочемо бачити.
Світ може змінюватись,
якщо ти цього дуже хочеш.
Або залишатись сталим.

Світ не може бути Раєм на Землі
чи омріяним місцем людей.
Комусь складно і тяжко,
а комусь на диво легко.
Або до болю важко.

Контроль над собою — це те,
що допомогає жити.
Досягати цілей, здійснювати мрії
й відкривати нові світи.
Або вбивати віру в собі.

21.07.2023

Наївні очі, в колір очерету,
Чужа, незрозуміла, дивна всім.
Душа правічних, чарівних лісів
І людяність змагаються в ній вперто.

Ось Лукаш із сопілкою присів.
Не рвись, наядо… будеш ним роздерта!
Чужа, незрозуміла, дивна всім,
Наївні очі, в колір очерету.

Ні! Без кохання Мавці краще вмерти!
Піду за ним… під осуд голосів,
Під погляди колючі та косі́ –
Він не такий… Його душа – шляхетна.

Надуманий він… не такий зовсі́м,
Отямся, німфо, безневинна жертво!
… Зніміли у оскверненій красі
Наївні очі, в колір очерету…

... і коли говорили ЗАКОН
і нагадували про ПРАВИЛА
вона з посмішкою на вустах
просто
переписувала
значення
усих слів
усих догм і законів
усих біблій
і конституцій
вона мовчки
не кажучи світу нічого
відділяла святе
та шукала красу
серед бруду
і проституції...


2022 рік

Стільки причин в юдеїв для печалі.
Стільки постів і молитов сумних.
Та все ж не знайдеш серед них
Оту, аби гірке минуле не вертало.
Як зненависть здолати безпричинну,
Одвічну зненависть людини до людини?
Почата Каїном, що так і не розкаявсь,
Як Авеля із зненависті вбив,
Ця пошесть розповзлась по всьому світі,
Із нею Дім Господній руйнували
Сікарії й зелоти разом з Титом.
Стільки причин в юдеїв для печалі,
Стільки постів і молитов сумних...
А як сусідові по-людськи в очі глянуть,
Там ворога побачимо, а чи себе самих?

Не важливо коли скажуть, що ти ріка,
І що в тебе вдивляються перехожі,
Що кинутий камінь сягає дна,
А слова не лягають на дно – ніколи.
Що безліч відбитих в тобі слідів,
Що сонце хлюпоче упавши на хвилі
Що сіткою зв’язаних голосів
Виловлюєш те, що спіймати безсилий
Той хто заходив у неї двічі.
Той хто заходить у неї вдруге
Він заглядає в холодні вічі
Вдруге цілує, але не любить.
Він шепоче за вітром, що ти ріка
Повноводна між двох берегів і невпинна
І падають долу його слова
Важкими ставши немов каміння.

22.01.2023

Все саме так, як і колись.
Загасло те, що не горіло.
А небо падало униз,
Сріблило сивиною крила

Зав'яло те, що не жило.
Вистава виявилась фарсом.
Струхнуло часу помело
Любов, поділену на станси.

Пекуча порожнеча мрій...
Іще ятрять недавні рани.
І сум, холодний і їдкий,
Торує прірву поміж вами.


25 липня 2023 року

Карти всі скинуті давно
Гра не належить вже тобі.
В голову б’є червоне вино...
І ти залишаєш двері відкритими.
З ночі до ранку чорними,
Лякливими фарбами втілені -
Ми були такими різними.
А залишились… двері відкритими.
Кроки в північ чути твої -
Це не наші слова, не наші думки -
Ми просто маскуємось.
Але вони все одно – вперед чи назад.


До неба і вниз – в нічній темноті:
Орлиний політ, мов дикий ведмідь
Ти загнаний тут – малюєш свій світ.
У безліч зірок – до неба і в низ.
До неба і в низ – без часу ця мить,
Ти йдеш на пролом та сили не ті.
Мов осінній листок у шаленій грі
Летиш до небес і падаєш в низ.


Відкинено в пам’яті історії
І тобі уже сказати нічого.
Змінено усі в світі теорії
І з богами всіма покінчено.
В наших серцях вогонь -
Відчуй самоту серед людей.
Почуття що зійшли на нуль,
В мозку нема нових ідей.
Кроки в північ чути твої -
Це не твої слова, не твої думки
Ти просто лише існуєш.
Але сенсу нема – вперед чи назад.


Опір по крихті зломлено - ти один
Жах огортає душу – це час навпаки.
Чекаєш коли прийде новий день -
Він розірве коло це на шматки.
2014

Наш поцілунок сонцем став
і вітром став, і перестав.
Тоді тебе я знову взяв
і коло тебе танцював.

Тропічна полька – то не сміх.
Тропічна полька – то не гріх.
Потанцював – і далі в путь,
і діти, як гриби, ростуть.

Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!

Ось баобаб. Ось евкаліпт.
Ось слон. Он море й риба-кит.
Усі б хотіли буть людьми.
Усі танцюють так, як ми!

Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
просив-молив, про все забув,
бо танець наш гарячим був!

Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – до пори!
Тропічна полька. Тропічна полька. Тропічна полька – раз-два-три!

Збігає час, його тоненька цівочка
Рудого кварцу, що тече секундами
Спадає м'яко, а у серце цілиться
І тихо ранить фразами забутими.

Як лоскіт хвилі, чи крило метелика
Годинник шелестів піском відміряним.
Ти жартував, що то два наших келихи
Міняються бажаннями і мріями.

Лягли піщинки в жменю нескінченності,
Завмерла дюна в захід пофарбована.
Зі скла здимаю я пилинки ревносно
Й перевернувши, келиха наповнюю.

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п'єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,
Краплинки сліз з очей жіночих.

Жадали так давно серця любові,
Немов ковток води в пустелі.
І снились серіали кольорові,
І двоє в ролі менестрелей.

Випроводжаючи коханців
Ти переймалася одним, -
Завжди зітхнути важко вранці
І мовчки плакати затим.
Хоча за кожним жаль і туга
Тебе гнітили спроквола, -
Ти безсумнівно без потуги
Когось розважитись вела.
Чи наганяв на тебе страху
Всіляких оргій дикий шал,
Але щоночі "охи" й "ахи"
Твої будили весь квартал.
Адже заходило й по двоє,
Аби на ніч приспати сум, -
Була, була ти молодою
І мала вроджену красу.
А нині бідкаєшся тільки,
На долю скаржачись щомить,-
Що на цигарку чи горілку
Не можеш тілом заробить.
26.07.23

Ну ось мені вже й шістдесят,
Та я не дуже цим печалюсь,
Життєва пісня ще не вся
Доспівана, нові є далі.

Ще є писання ненасить,
Приходить мудрість із роками.
І хочеться таке створить,
Щоб відривали із руками.

Не знаєш, де тебе знайде
Примхлива та Богиня Слава.
Ледь не танцюєш па-де-де --
Вона кепкує лиш, лукава.

І молиш тільки про одне --
Щоб поривання всі і злети
Вознесли СЛОВО вогняне,
Й воно не кануло у Лету.

25 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

САВАН

Всевишній – мовчазни́й суфлер і сценарист, і режисер
Цієї гри в виставі доль, де без письма всім дана роль?
Комусь – в пала́цові дахи́, а тим – з народження в льохи́?
Різдва насіння засіва́ й в сконанні сенс всього – жнива́
Його, Безликого, афер? Чи то – чаклунський адюльтер
Від людоловів? Бог – пароль для поневолювачів воль?
А мо’ – все марнота́, страхи́? В свідомість вби́вані цвяхи́
Лукавством смертних? Їх дива́ з каліцтва не́уків зрива
Рабів молитви. Розум вмер й шабаш освячених химер
Бенкет справля́ – тріумф сваволь, а блазні, слуги і король
У кетяг зв’язані. Волхви́ віщують п’яний жах й шляхи.
І ніц нема: кумирів блу́ди і слова́ Людину в саван обвива́.

Павло Гай-Нижник
25 липня 2023 р.

Косять коси роси,
стигнуть абрикоси,
я до тебе босий
в променях лечу.

Де ти, моя мила
мавка чорнобрива?
Я тебе усюди
бачити хочу.

Накладаю в стоси
дрова я на осінь.
Під карниз складаю,
де не йдуть дощі.

В кожному поліні
бачу я Поліну
в гумових чоботях,
в синьому плащі.

Де ти, моя Полю?
На якому полі
моркву прориваєш,
полеш буряки?

Я тебе кохаю
без міри, без краю.
Це уже суттєво
дається взнаки.

25.07.2023

Із О.П.Охріменка

Був син шевця Іосип Джугашвілі,
з дитинства він погану вдачу мав.
Звладати з ним батьки були безсилі,
народ його появу проморгав.

Не працював ні взимку, ні улітку,
і, звикши жити на партійний кошт,
ще й мав нахабство розпускати плітку,
що так і має учиняти Вождь!

(Квітень 2023)

Всі свої страхи
можна заховати в собі.
Можна спостерігати
як вони знищують тебе.

Повільно руйнують
здоровий глузд і сенс життя.
Кудись зникає радість
кожного пережитого дня.

Життя проходить повз,
уникає твого силуету.
Ховаючись за тінню,
не забувай про себе.

Не втрачай надію
повернутись назад.
Викинути з пам'яті
жахливі спогади.

Краще замінити їх
на приємні і світлі.
Або вже не тримати
нічого непотрібного в голові.

Іноді життя здається
надто суворим або злим.
Проте якщо відчуєш його глибину,
зможеш побачиш сяйво крізь пітьму.

17.07.2023

Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Чи спеку перебуде в тіні крони,-
Вважай, що прокладаєш стежку до Любові.

Кружляло листя восени, і ми - у парі.
Хіба хтось був тоді щасливіший за нас?
Любові танець, танго пристрасті... і чари,
Але минули безборонні мить і час.

З дерев зістригла осінь буйні шевелюри.
Я жмуток листя, мов надію, берегла.
Стіна дощу була волога і понура.
Мотив меланхолії. Смуга без тепла.

Сховався дощ утомлено в намокле листя.
Остуда в серці. - Повернути б все назад, -
Звертаєшся до мене. Падолист у місті.
Звучить повільне танго. Тихий словопад.

Як палало, бажаючи. Як звало, сліпило.
Впокорити те полум’я їм було несила.
Й вгамувати, здержати, зменшити, згасити…
із грудей росли нестримано вогнянії квіти.

Жаркими пелюстками одягались груди.
Відцвітуть, осиплються – попелу не буде.
Бруньки нові жевріють. Воно не погасне,
як горить принишкнувши – то короткочасне.

У густому мороці іскрам та вугіллю
дозволяти гаснути – істинне безсилля.
Душі розкриваються в пломенистім цвіті,
їм у цілим Всесвіті сенс один – любити.

24.07.23

За туманами літа, настояними чебрецями,
Де полоще свої босі ноги нещадний світанок
Коли ніч відступає, спаливши бажання безтямні,
День настане.

За кружляючим листям, що осінь розносить по саду,
Де і вітер хмільний від осипаних яблук червоних,
Опускається небо на землю дощем зорепаду
Та й в долоні.

За снігами пустими, де шлях між заметами стерто,
І закутались тіні у іній ранковим морозом,
Щось в долоні мої упаде й запече так нестерпно.
Мабуть, сльози.

Та як березень знову до чорного сніг зацілує,
Сонце в краплях обізветься піснею голосною,
Захолоджені з ночі долоні свої простягну я
За весною.

Колосками золотими
Зарясніли пшениці,
Їх збирати важко нині,
Мінували ж землі ці
Путінськії "міротворці",
Як тікали звідсіля,
То біда на кожнім кроці,
Стогне зранена земля.

Але все ж таки збирають
Хлібороби урожай,
Хоча їх підстерігає
Небезпека зазвичай.
Будуть з хлібом українці
Навіть і під час війни.
Московитів зайд-ординців
Зможуть ще перемогти.

2023 р.

Мліє сонце удень над світом,
Небо чисте - одна блакить, -
Літо пахне дозрілим житом
І безсмертниками п'янить.
Жайворонковим співом тішить
Хліборобам серця за селом, -
Проникає в схололі ніші
Всюдисущим своїм теплом.
Лиш лякає людей ціною
Віднедавна оця пора,-
Суне ворог на нас війною
І немає ні дня без втрат.
25.07.23