Зорі повисли на небі, а небо – висне,
В системі старого заліза не тягне проц,
Лагає картинка і сиплеться відео висі
І в чорну безодню провалюється монітор.
Ні байту твого цифрового зображення. Інфо-
Причина забута в інфопотоках, і ти
Усе ще вдивляєшся в чорний екранний фон, і
З якого надієшся вирватись та піти –
Далі –
З'являється небо і сонце магнітного диску;
Вантажиться день, вантажиться гра і сейв,
І ти починаєш із місця в якому зависнув
Пейзаж, що назавжди без неї, без неї, без...

26.10.2021

Надірвали вуха моїм садам
божевільні, з півночі бо, чужі
вітровії, й нищили, як орда
зголодніла, вигостривши ножі.
Я ж – як дерево, зроджене на межі,
йшла б, та вперлась в вирок моя хода.

Мов хламида, кинута не плече
Богу, – північ безкраєм тріпотить,
рветься долу, вивернеться умить,
аж у грудях Господу запече.
Сад зачує, – свистом біду рече
вітер дичці, що на межі стримить.

Може, зломить вздовж її по хребту,
може, вирве з коренем й кине вбік?..
Та, мов древній праведний чоловік,
сад заклявся: здужаю, зацвіту!
Я – лиш мітка, нагадка про мету.
Вітровії – випроб на довгий вік.

23.01.2021

Ти в мені – як зернятко в спілім яблуці
калатаєш. Виплюнуть – може зродишся.
По губах, по пальцях стече солодкий сік.

Чи дарма нутро доглядала пильно так,
і кукібно спушувала, і зрошувала?
Хто б тебе ще зважився й в ґрунт загріб!

Мало місця кореню – в серці тіснява.
Розкусити прошу, та всі цураються.
Поможи, о Господи, що не родить – того зректись!

23.01.2021

Далечіє причал.
Два рум'янці розділені обрієм –
дві зорі багровіють відбитком одна у одній.

І питають в начал,
і шукають, чи ще хоробрі є,
що наважаться ринути з ними в світи підводні.

Море жде кораблів,
море ці кораблі народжує,
у потугах штормів відриває з твердого лона.

Вже й причал оддалів,
пуповиною лиш супроводжує
пінна хвиля, мов кров, у заграві руда й солона.

20.01.2021

Прочахли простори зими
і ми.
Набрались птиці таїни
вгорі.
Кого шукаєш? – Взір підводиш до верхів.
На гілці крук глядить убік,
в людини вік встромляє дзьоб,
як в сіру пасмугу між днем і днем – у сіре небо.
Почахли трави. Вдалині
погасли таборів огні.
Перекажи привіт мені хоч сном, хоч снігом!
Біліє все і з білих дум
лягає паволока-слід –
це я зникаю в просторах зими.

18.01.2021

Не добре, кажу, – жалобне!
Серце твоє оздобне.
Віра твоя на зламі,
молитви́ – гамір.
Пісня твоя їдка,
мука – вивертка.

А вона мовчить.
А за тим – ячить:
вчора вчили жити,
позавчора –
вмирати...

Та як тобі, як тобі, ввірена, розказати,
що в нього не варто ні вірити, ні вкладати, –
у слово солодке, що шкода його не взяти,
у слово важке, що спробуй його підняти!
Глибоко вп'яте
слово кляте.

Ти є дзеркалом власних бід,
несповна наспівна людино!
Що є біль твій – це є твій плід.
Ось провина:
ти чекала, що з серця хлине
і затопить світ
любов.

Не затопила.
Недолюбила.
Швидко скінчилася
пісня ця:
Ти мені – мила!
Ти мені, мила,
цілий вік снилася
без кінця!

Ні!
Не любов тобі!
Не дива тобі!
Ми прийшли самі
і йдемо самі.
На порозі змін
озирнися.

Кажуть, у світі давно вже переплелися
добро і зло, правда й брехня,
впевненість і несвідомість.
Отже, зраджують всі, навіть ті, що не кличуть зрад,
навіть ті, що її не помітять в момент і після,
навіть ті, що шукають (чому ж не знаходять?) ради –
в людині вістря.
Та вселенна не має вад і не пробачає вад!
Все забере.
А натомість –
ще раз ділися!

Знаю дорогу до серця пекла,
встелену чесними помилками,
щирими помислами й зірками,
квітами з голови.
Кожного разу мої надії
падають, просто у серце пекла!
Б'юся за право, січа запекла,
тихо надіятись.
Різні та пізні ми в кожнім разі
на розуміння себе й від себе.
Знаю дорогу, що йде від неба
в світ і нижче.

Добре, кажу їй, добре!
Серце твоє хоробре,
віра твоя – мов пломінь,
молитви – вагомі,
пісня твоя витка,
мука – вигадка!

16.01.2021

І вони на мені напнули
білий прапор. А в білу книгу
записали: це – щоб не дули
злі вітри у вітрила бригу.
Чи жадали цим збити з плигу?
Адже й добрі давно не дули!

О! Вони мене ще прив'яжуть,
мов записку до лапи птиці,
а до неї приставлять стражу,
ще й розсиплють мішки пшениці.
Тільки вдосвіта громовиці
щось мені про свободу скажуть.

Та вони по мені заплачуть,
коли втрачу.

14.01.2021

Волосся її,
Мов хвилями,
А хвилі –
Холодними милями,
Гойдають
Пустими вітрилами,
За русалками
Взявши галс.
Так серце –
Словами милими,
Простими
Прозорими крилами,
У воду зриваються
Брилами,
Щоб зупинити
Час.
І волосся її
Билинами,
І очі небес
За схилами,
Постійно ведуть
За милими,
Серцями голодними
Нас.

14.07.2019

І бачив він, як лежав в гамаку, між горіхом і тендітною сливою,
Як червень топився в суцвітті застиглого дня,
І небо промінням, здавалось, покощене ярою зливою,
Як нудьгою солодкою зрима відсутність твоя.
І струшував павітер з листя горіха на аркуш комах, —
Метушливі тире, личинками сонечка та мурахами,
Розтікались шафранові крапки від слів по руках,
Живими й нарешті щасливими, вільними знаками.
Він більше не думав про розмір та виміри слів,
Живою палітрою сонця втішалися роздуми,
Тобою – відтінками, неба блакитного спів…
І окутував сон теплим голосом червня…
Сон обважнілого розуму.

17.06.2019

Найскладніше стати тими,
на кого дивляться дитячі очі
й мріють вирости схожими.
Найпростіше скопіювати їх поставу,
одяг, їхній стиль і риси зовнішності.
Так легко забрати чиюсь індивідуальність
і перетворити її на свою особистість.
Ми часто беремо приклад з когось,
проте не помічаємо, як втрачаємо себе.
Ми плутаємося в думках, поринаючи
в глибокі роздуми про сенс життя.
Може, немає нічого дивного в тому,
що люди стають схожими?
Може, так краще, коли всі, ніби зграя
тварин зі схожими очима й голосами.
Навіщо ж все було створене особливим,
настільки дивовижним, аби сприймати
все як дарунок невідомості.
Тоді весь світ обертається навколо
пустого людського життя,
що не відчуває порожнечі небуття.
Якщо ми змінюємо себе, значить ми
змінюємо своє оточення і все,
що було вигадане до нас і без наших думок.
Під впливом чого ми починаємо думати,
гадати про крадіжку чиєїсь душі.
Навіщо нам той, хто має все, але не те,
що маємо ми в своїх серцях.
Наші погляди різняться, наші зіниці
зовсім по-іншому сприймають світло.
Ми мріємо стати тими, хто бачить
дрібні деталі на до того бездоганному.
Навіщо псуємо те, що маємо в
своїх серцях, ламаючи невидимий страх?

02.05.2023

Горобці цвірінькають на сонце,
Влаштувавшись зручно на гіллі, -
Тче павук тоненькі волоконця
І квітки запилюють джмелі.
Зозуляста квочка на подвір'я
З-під кущів виманює курчат, -
І стовбурчить гнівно на них пір'я,
Кожну мить лякаючись утрат.
На доріжці кішка простяглася
І дрімає тихо горілиць, -
Тягне з хати кислуватим квасом,
А від грядки - запахи суниць.
Довгий час живлюся з благодаті
Під обіднім сонцем золотим, -
Потім йду до поту працювати,
Білий світ побачивши таким...
03.05.23

Щось в мені таке
Велике самотнє ідентичне
Прокинулось, склалося
В складне - метафоричне

Блювалось сніданками
Плакалось, лилося водами-грозами
Знайшло іпостась
Складалося буквами- прозами

Щось в мені таке
Що наче вже мало померти
Прокинулось раптом
Голодне і хоче запити-зажерти

Рушійний вогонь чи то холод
Відчути поки неможливо
Я більше не можу
Але трансформація требує сили


Щось в мені таке…

Дата під його словами продовжує поезію і зупиняє час.
Наче тільки тоді – знаючи про смерть поета, – ще одну дату
Вірш покривається воском зупинених фраз
Де завтра для нього ще завтра,
Для тебе лиш дата.
А тому, залишаються відстані в літерах, образах, іменах
Його біографії, в хворобах прихованих небесами, снами
І вечір над містом немов електронна стара плата
Згорає, де він все ще там, десь там
Та більше не з нами.
Де за решіткою слів лиш уявні сліди життя
Теплі проміжки днів, циферблату, птахів, любові
Тіней, що вигоряють зникаючи в забуття
З буденності та залишають відлуння мови,
Присмак календаря.
Ніжність, колір його годин.
Невідворотність майбутнього, сонце, відлуння, втрати.
І в цю мить він дописує свій рядок
І ставить в пониззі дату.

13.02.2023

Чи хочеться мені для тебе щось зробити?
Чи хочеться мені для тебе бути тим, хто стане барвами всіма на цьому світі?
Хто замалює фарбами твій гнів.
Я міг би сонцем в день для тебе бути.
Я міг би місяцем вночі твій шлях світить.
Для мене - ти пахучі квіти.
Для тебе - я як майстер-садівник.
І ради тебе я готовий рахувати зірки, і ти для мене будеш однією з них.
Коли не хочеш бути однією з них, тоді для тебе стану навпаки.
Якщо відмовишся від цього, то навіки відмовлюсь я від того ж що і ти.
Чи хочу я для тебе щось зробити?
Не знаю, а чи хочеш цього ти?
17.04.2023

Що може бути простіше,
ніж просто бути
чесним
перед собою і перед іншими.
Не пишно, не гордо, не самовіддано,
а дуже просто, спокійно, тихо.

Що може бути легше,
ніж просто сказати
найголовніше
без надриву і пафосу
саме тому, хто це має почути.
Просто чесно сказати.
Так просто.

02.05.2023 р.

Узяв в обійми Травень Весну-красну,
Рожеві й білі сипав пелюски
У коси їй, в любові зізнавався
І золоті запалював зірки.

Аж засоромилась вона, мов та дівчина
І щічки зарум"янились її
Пелютсками тюльпанів.На калині
Співали про кохання солов"ї.

2019 р.

Перед блакитним дзеркалом води
Причепурилася верба похила,
Неначе знала, що зійду сюди
До неї по положистому схилу.
Вона зблизенька зовсім не така,
Якою щойно здалека здалася, –
На ній зелена суконька тонка,
З квіток сережки жовті для окраси.
Мені на вухо ніжно шепотить
І на обличчя зрідка ронить сльози, –
Є в ній іще до зросту ненасить,
Лиш бути більш самотньою не взмозі.
Мене хвилюють прикрості верби,
Бо сам, один-однісінький душею, –
Нікуди не подінусь від журби
Самотності гнітючої своєї.
02.05.23

Вже віє сумом від жорниць…
Ніхто про них і не питає,
Зів’яла стежка вечорниць,
У снах хіба що докучає…
Усе не так… спішиш колись
В ті, незабутні вечорниці,
Де один одному клялись
За поцілунок молодиці…
А вдосвіт з чергою у ліс -
Пасеш одну, і три корівці,
А ту, зашморгану (як ніс)
Встрічаєш знов на фотоплівці…
Вона - зв’язок… у кілька діб
У прірву тягне крок за кроком
А барабанний вчасний дріб
На сушу випне ненароком…

Штовхне у бік чиєсь "ого…"
Так є, було, та вже не буде.
…Висить вузда із батогом
І віє сумом з відусюди…
01.05.2023.

ІЄ такі в історії моменти,
що не гірше за армагеддон
діють із війною в унісон,
наближаючи кінець планети.

А планета діє навпаки...
.........................................
На парад готується агресор
і хоча скасовані полки
невмирущі, на чолі процесу
за свої щурячі інтереси
виступають інші мудаки.

ІІНа арені явна параноя...
мацає московію Китай,
симбіоз рептилії й ізгоя
(зайві тварі у ковчезі Ноя)
вирішили будувати рай.

Ну, а де? Звичайно, на руїні.
А за що? Оказія була –
обирати жертвою козла
і за те, що нині в Україні
нація висміює пуйла.

Гуманоїд цей у мавзолеї
має місце... наче, фараон...
мумія його займає трон...
мітить кров’ю володіння Геї
як усі помішані пігмеї
і його двійник Наполеон.

ІІІУкраїнофобія не казка.
Дурнику закони не указ
і воно не визнає поразки.
Перемога не рятує нас...
бестія за згодою Європи
буде воювати до потопу
в чорний день...
але у той же час
є надія на Ілона Маска,
що усе вирішує за раз...
може, побудує зорельоти
і невиліковні ідіоти
полетять освоювати Марс.

05/23

Виє, виє...
Вітер віє...
Смертний вибух...
Скресла мить!..

«Може, там іще живі є,
де румовище димить?..
Може, там ще чутно згуки?..» –
хтось бурмоче шукачу...

З-під уламків видно руки,
і ні зойку, ні плачу́...

01.05.23

– Слухай, Мунько, що́ було!
Не потрібне й еНеЛО́!
Позавчора, у четвер,
я застала калагер.

Мамка знає: я у школі,
потім ще на баскетболі –
(десь до п’ятої години),
далі – хор і піаніно.
А на сьому – йду в театр
на виставу «Брат плюс брат».
Ну, спектаклик, так, – фуфло:
про сільське добро і зло.
Ті – погані, ці – хороші..,
марно викинуті гроші.
Краще б я пішла до Вови
чи до свідків Ієґови.
Ти ж – дурна, що не схотіла:
ми в буфеті та́к гуділи!
Від антракту – до метро
пива випили відро!
А Телесик все проспав –
тільки уві сні ридав.
Ледве встигли ми, сестричко,
на останню електричку.

Приїжджаю я додому –
потрапляю до Содому!
Мамка – в центрі, за столом,
на столі – мужик з веслом,
через голову й плече
зараз, точно,.. упече!
Мабуть, тої миті я
вберегла чиєсь життя,
бо забігла до кімнати
на добраніч мамці дати.
А у неї – нині гості,
п’яні сало, м’ясо й кості –
скрізь лежать самі дядьки́
і порожні тарілки́.

Озирається той тип,
«глип» – очима, носом – «хлип»
і не знає, що сказати…
«Познайомся. Це твій тато», –
через мить знайшлася мама,
спантеличена так само.
«Він – рибалка і моряк,
бо до мандрів має смак.
Був колись до нас заплив
і тебе мені зробив.
А тепер – пенсіонер.
Де йому плисти тепер?
От і вирішив він, доню,
притулити сиву скроню –
від тюрми і від суми́ –
до таких дурних, як ми»…

Мамка вивільнила миску
ще у двох дядьків з-під писку –
і продовжила пото́му:
«Пам’ятаєш дядю Рому?
Він для нас зробив багато.
Нас хотіли виселяти.
Ти була ще немовлям.
Він – твій батько теж, затям».
Мамка сіла поруч кума:
«Потім, – каже, – стала ду́ма,
я́к би доню охрестити,
щоб під Богом їй ходити.
Він – це твій хрещений батько…
До́нько, хто цей кожен дядько?
Ну, згадай, як я навчила?»
Я й усіх перелічила:
«Цей, на ліжку, дядя Влас,
він возив на море нас.
Біля нього – дядя Гліб,
завжди нам приносить хліб.
Дядя Гена – на підлозі,
він знайшовся по дорозі:
ми у лісі заблукали,
він нас вивів – ми б пропали.
Цей, праворуч, дядя Ігор,
грав зі мною в кілька ігор,
як була маленька – грав,
кожен день на руки брав.
А тепер…», – і я замовкла, –
бо від стра́ху вся аж змокла –
і сказала так, як є:
«… а тепер він пристає!
Дядько Валентин – альфонс!
Дядько Стас – пародонтоз!
Той – на милицях – Мирон
продає нам самогон!
А двом рилам в олів’є
мамка за відмазку є:
розважаються собі,
бо обойко голубі!
Так що, всі оці дядьки –
без брехні – мої татки!!!»

Розказала – і присіла,
ніжку Буша з хріном з’їла,
губи втерла і спитала,
бо мені здалося мало:
«А коли прийшов наш тато –
вже гостей було багато?
Щось не бачу дяді Вови?
Він у нас такий здоровий!
Любить мамку за горбушу,
як свою боксерську грушу…
Просто, він багато п’є –
і як завжди – морди б’є…»

А мужик увесь цей час
на столі стояв між нас.
Підвелася я, Марусьо,
й на весло його дивлюся:
«Наші гості – це десант!
Наша мама – екскурсант
і влаштовувач дозвілля!
Там, де мамка, – скрізь весілля!..»
Просто з рук беру весло –
та й усім смертям на зло,
як угрію ним у груди –
той і впав на стіл, як блюдо!

Стало потім якось лячно.
Після слів «Спасибі, смачно»
я поглянула на мамку,
як на де́що, як на самку,..
вийшла в двір – а недалеко
дві підпільні дискотеки…
Там я подружку знайшла –
зранку в школу не пішла…

Слухай, Муньо, просто – жах,
видно, в мене їде дах.
Знай, оце лежу в траві –
калаге́р у голові.
Тільки очі я заплющу,
мов пірну в п’янющу гущу, –
бачу мамку між дядькі́в,
бачу банку огірків,
що розлазяться, гидкі,
остогидлі і бридкі,
осоружні й примітивні,..
хлопці всі мені противні!

1 вересня 2003 р., Богдани́

А були дні, о-го, веселі дні…
Із виду наче майже непригодні
Хтось простелив їх поруч, на рядні
Уродинам моїм напередодні…
Дев’яте травня… та-да… та- да… та-да…
У юність добиралися плацкартом.
А після літа - осінь… томада…
Ось тут би зупинитися вже варто.

А були дні, о-го, дай пам’ять їм…
Із виду наче майже неприглядні.
Їх, як гостей, запрошували в дім,
І сіялись питаннячка мільярдні:
Куди і з ким - на Захід чи на Схід?
Дев’яте не уродини, а сумнів?
На шаховій (та-да) Природи хід
Поміж світил з любов’ячку до дурнів…

А були дні, о-го, не віднайти.
У снах їх навіть краще не чіпати.
Якщо можливо, краще обійти -
Згадаймо що! нашіптували мати…
01. 05.2023.

Лиш фото тих, хто відлетів у небо,
не ступить більше з фронту на поріг,
ніколи не повернеться до тебе
з війною пошматованих доріг…
В очах одних читається задума,
у інших усміх грає на вустах,
але мене не полишає дума –
на їх обличчях непідробний страх,
побоювання, домішки скорботи,
десятки, сотні сонячних ідей…
Не переляк, а батьківська турбота
за Україну, рідних і дітей!.
Не сплутаєш оте з паяців грою,
заявами міністрів чи ГУРМО…
І лише завдяки таким героям
ми до сих пір живем і стоїмо!

Що таке батьківщина?
Це мама і тато, дружина з сином,
брати і сестри, могили пращурів,
рідне обійстя, війною страчене,
з дитинства спогади, друзі, сусіди
і побратими, що поруч загинули.




01.05.2023 р.

Зажурений лелека,
З підстреленим крилом, -
Від хати недалеко
Вмостився під стовпом.
Підстерегла в дорозі
Його, на жаль, біда, -
Добратися не взмозі
Тепер птах до гнізда.
Набідкався чимало,
Мандруючи натще, -
Лелечиха пропала
Й чи з'явиться іще?
Лякає гострим дзьобом
І хоробро шипить
На тих, що пруться скопом
До нього кожну мить.
Не підпуска до себе
Нікого, як на зло, -
Лиш дивиться на небо
І пробує крило...
01.05.23

Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
Закривають, правда, очі
І своє щось там белькочуть.
Ні, не Матір бачать з Сином,
А вусатого грузина...
...Стільки вір та їх одламів
Розвелося поміж нами,
Тож не просто бузувіру
Вибрать нині собі віру.
Неофіт все ж не в одчаї,
Бо готовий він причалить
Не до віри, а до тих,
Хто прийти до влади встиг.
Новітній неофіт
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.

Коли свій сон я розкажу тобі,
тоді, боюсь, відмовишся від мене.
А ми ж з тобою, наче квітки дві,
чия любов, як літо це зелене.
Літо це зелене.

Сьогодні так тривожно на душі.
Кохані очі сонні й непривітні.
Летять з моїх обіймів – у чужі,
немов пелюстки, почуття тендітні.
Почуття тендітні.

Я знаю, що ти зраджуєш мені.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Але, коли залишимось одні,
мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
Дуну.

Тоді погасне тихо ця любов.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна,
щоб іншим разом спалахнути знов
через років безмежні дюни, дюни.
Дюни.

Я від біди тебе оберігав.
Ти ще в житті окріпнути не встигла,
а чорний сон так швидко віщим став,
ще літо грає, а любов притихла.
А любов притихла.

Я знаю, що ти зраджуєш мені.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Але, коли залишимось одні,
мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
Дуну.

Нехай погасне тихо ця любов.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Нехай ти прийдеш іншим разом знов
через років безмежні дюни, дюни.
Дюни.

1 вересня 1995 р., Київ

- «Йдемо на Москву виручать Владислава!-
Сказав Сагайдачний,- бо ті москалі,
Йому обіцяли, що він на чолі
Їм буде, царем стане в їхній державі.
А, бач, одурили. Хоч з тої біди
Він сам же і винен. Знайшов кому вірить!
Вони ж вмить навиворіт вивернуть шкіру
Й брехатимуть, що так і бу̓ло завжди.
Бо то ж москалі. Королевич же, бач,
Схотів справедливість у них відновити,
Подався із військом. Та мусить сидіти
Отам під Москвою. Бо в нього, хоч плач,
Сил надто замало аби Москву взяти,
Щоб трон свій законний посісти у ній.
Сил надто замало у нього на бій,
А гонор шляхетський не дасть відступати.
Тож просить у поміч. Чому б не піти?
Щоб славу здобути, і до̓бра надбати.
Ще й від короля будем дещицю мати,
Як зможемо сина із пастки спасти.
Чи згодне на те товариство?» Ураз
Злетіли шапки, загуділа вся рада.
На заклик козацтво відкликнулось радо,
Бо ще й отаман буде славний у нас.-
Степан зупинився, з багаття дістав
Цурпалок, що з боку одного димівся,
У люльці тютюн запалив, знову всівся
І лише тоді говорити почав:
- У червні то, хлопці усе й почалось.
Зібралось нас тисяч із двадцять завзятих,
Хто дуже хотів з москалем воювати.
Тож військо урешті на схід й подалось.
Я був у полку Дорошенка тоді.
Він кращим полковником був в Сагайдака,
Знав добре науку військову усяку
І добре в полку за порядком глядів.
Тож, ледве ми Лівни взяли і Єлець,
Що їх москалі так, як слід укріпили,
Спинив Сагайдачний усі наші сили,
Велів Дорошенку піти навпростець
В Рязанщину. Поки все військо стояло,
Наводило лад у полках. Ми бігцем
Пройшлися рязанським глухим путівцем,
Міста узяли, які нас не чекали.
Зненацька під саму Рязань підійшли,
Посад розорили й дощенту спалили,
Поки у кремлі москалі всі сиділи,
Дивились, бо ж що учинити могли?
Нажахані нашим раптовим наскоком,
Рішили, що сам Сагайдачний прийшов.
А в них лиш від імені стигне вже кров.
Чекали на штурм, мабуть з нашого боку.
Ми ж здобич набрали й назад подались.
Діждавсь Сагайдачний повернення наше
Та й далі пішли. Не тим шляхом, інакшим,
Під самий Михайлів скоренько пройшлись.
А в ньому і стіни високі стоять
І всі москалі поза ними засіли.
У полі стрічати нас не захотіли,
Хоч сил чималенько і мали, видать.
Бо ж Серпухів, кажуть й Калуга до них
Підмогу прислали. Було кому битись.
Але порішили вони відсидітись
За стінами. Нам же викурювать їх.
Два тижні те місто в облозі було.
Два тижні на стіни високі ми дерлись.
Але москалі, хоч нажахані, вперлись.
А часу у нас не було, як на зло
Аби їх за стінами тими дістати.
Отож, Сагайдачний урешті рішив –
Сидіти за стінами тих полишив,
Навіщо і сили, і час витрачати.
Від страху не виповзуть звідти вони.
А ми на Москву чимскоріш подалися
Поки ще московські війська не зійшлися
Над річку Ока із тії сторони.
Бо ж річку здолати нелегко тоді,
Як ворог на березі тому засяде
І спробує нам в переправі завадить.
Поляже козацтва, спливе по воді.
Поки до Зарайська все військо ішло,
Полковник загін попереду відправив,
Аби ми належно розвідали справи,
Що там на тім березі. Сонце зійшло,
Як ми вже Оку тиху ту подолали,
Зайшли у село, що лежить на шляху.
Воно, мов у вічну годину лиху –
По вікна хатки в землю аж повростали.
Солом’яні стріхи уже прогнили.
Навколо нема ні садів, ні городів.
Паркана і того побачити годі.
Селяни зі страхом до нас підійшли.
Боялись, що будем наругу вчиняти.
Та що нам із тої бідноти узять?
Давай ми у них про новини питать.
Вони ж нам багато змогли розказати.
Що військо уже до Коломни ввійшло:
Дворяни і діти боярські, із ними
Московські козаки (лиш звались такими),
Та ще астраханських татар прибуло.
Вони переправи повинні зайнять
Аби через річку нас не пропускати.
Із тими вістями і стали вертати,
Скоріш Сагайдачному те передать.
Зустріли козацький в путі авангард,
Який перед війська ішов до Зарайська.
Заграла враз кров в наших жилах козацька,
Не стали вертати до війська назад.
З вістями відправили лиш посланця,
Самі ж з товариством в Зарайськ подалися.
А там москалі так нахабно велися,
Не знали, напевно іще до кінця
Із ким мають справу. Зібралися всі
І вийшли у поле аби нас стрічати.
Ну, ми налетіли, взялися рубати,
Скупали нахаб тих в кривавій росі.
Хто трупом упав, хто назад дременув.
На їхніх плечах ми в острог залетіли.
І кремль їх одразу узяти хотіли
Та ворог до нього ворота замкнув,
Своїх на поталу полишивши нам.
Ми, звісно, невдах тих усіх порубали
Аби нам у спину ножа не встромляли.
Отож, москалі окопалися там.
А стіни високі і страх в москалів
Такий, що боялися нас гірше смерті.
Сиділи, від нас боронилися вперто.
Уже й Сагайдачний із військом приспів.
За декілька днів новий штурм почали,
Посад дерев’яний навкруг підпалили,
Щоб димом на той їхній кремль курило.
Та взяти, все рівно, його не змогли.
Тож знов Сагайдачний не став насідать.
Не хочуть здаватись – хай там зостаються.
За нами услід вони не подадуться,
Нехай у кремлі тому тихо й сидять.
Тим часом вже князь Воротинський, який
Командував військом московським, зібрався,
На лівому березі вже окопався,
Аби у ріці потопити наш стрій.
Таж гетьман не дурень, про то добре знав.
Чого б через річку у лоба кидався?
Поблизу Остра з усім військом зібрався.
Загін у Мещерські краї відіслав,
Аби наробили там шуму і гаму
Та тих москалів трохи відволікли.
У розвідку перші загони пішли,
Всього кілька сот, москалям в пащу прямо.
Ті кинулись битись. Їх більше було,
Отож козаки у кінці відступили.
Тому москалі дуже сильно зраділи,
Немовби їх військо всіх перемогло.
Князь тут же цареві бумагу послав,
Що вже переміг усе військо козацьке,
І що вирушає в похід до Зарайська…
На другий день знов Сагайдачний почав
Козацтво човнами в той бік посилати.
Човни Воротинський гарматами стрів
І дуже із того, дурненький радів,
Що зможе козацтва втопити багато.
А гетьман тим часом козацтво послав,
Щоб зліва і справа ріку подолали.
Поки москалі в річку ядра кидали,
Вже полк наш на боці на тому стояв.
Злякавшись, що можуть його оточити,
Князь з військом бігом до Коломни помчав.
Там табір його розбігатись почав,
Бо, хоч москалі, все одно хочуть жити.
Найперші московські втекли козаки,
Частину обозу вночі прихопили ,
А князю сказали, що не мають сили,
Щоб із Сагайдачним боротись поки.
Слідом астраханські татари пішли.
Іще ті вояки. Із війська зосталось
Дві сотні дворян. Та в Коломні додались
Іще дев’ятсот. Та вони злі були
На князя, тож слухать його не схотіли.
До сутичок, навіть між ними дійшло.
Дворянство вогонь із гармат повело,
Московські козаки дворян потопили.
Отож Воротинський, задерши хвоста
Подався до Гжелі, царю відписавши,
Що бився завзято й, поразки зазнавши.
Вже ризикувати всім військом не став.
Хоч що того війська? Ми, навіть, не стали
Ганятись за ним, подолали ріку
Та і подалися тоді на Москву,
Де нас Владислав і поляки чекали.

О, літечко! Оаза різнотрав'я!
Смарагдово киплять город і сад.
Коли цвіте буряк - душа співає,
Бо запах ліпший, аніж у троянд.

Від квітів толку як і від поетів,
А от буряк дарує нам борщі,
Салати, куртуазні вінегрети,
Тому ідіть і сійте їх мерщій.

А хто не хоче - побіжить у "Фору",
Віддасть останні гроші на святе.
Саджайте поміж ними помідори!
Не огірки! Повірте - це не те!

Двадцяту грядку виполола жінка
Опісля праці в ліжечко "беркиць".
Від буряка від захвату печінка,
Найліпші ліки для гірких п'яниць.

30.04.2023р.

Якщо хоч якесь із цих слів
перетвориться на щось,
схоже на Коран.
І мільйони людей
будуть читати.
Будуть вірити у
небесні дива.
Якщо моя мова
стане комусь зрозуміла.
І кожен буде сприймати
її як спів пташок.
Може хтось вирішить
закласти віру у тисячі зірок.
Людська душа така ж
ядуча і тримка.
Так само ніжна
і жахливо крихка.
Зламати можна все,
що має ім'я або назву.
Усе, що може приймати
або керувати свідомістю.
В цей час як тепла кров,
пульсуюча у серці.
Гарячим подихом зігріє
тверду печаль.
Її обличчя й темну тінь
розчинить, як час товсту сталь.
Всьому приходить кінець.
Усе має свій фінал.
Не важливо який
буде його перебіг.
Яким буде здаватись
його тонкий край.
Втеча від реальності
й буденності життя.
Дорога в безкінечність
незвіданого небуття.

29.04.2023

Білі пелюстки цвіту черешневого
Усі намокли від дощу краплин.
Як же хотілося їм сонечка квітневого,
Щоби зігрітись.Дощик усе ж лив.

Рясний-рясний пустився у таночок,
По травах застрибав, листки умив
І крихітних конвалії дзвіночків
Чувся чудовий мелодійний спів.

Ну, а тюльпани різнокольорові
Голівками хитали вгору-вниз
І срібні краплі струшували знову.
Дощу лиш не боявся пан нарцис.

Стояв на грядці струнко й гордовито,
Дивився у люстерко дощове,
Пишався тим, що він найкращий з квітів.
А дощ нехай іде собі й пливе.

2023 р.

Всеношна. Бдіння. Піп, кадило, страх...
Блищать сліпучо ризи над амвоном.
Випрошує народ у бога благ
І вічного життя. Все по канону.

Лякає посполитих сатана,
Бо день і ніч заводить їх в оману.
А я працюю. Ріжу кабана,
Аби напхати кендюхи вірянам.

На ковбасу підуть сальце, кишки,
На холодець - огузок ваговитий.
Молитися голодним - труд важкий,
Байдикувати треба завжди ситим.

Монашці - рило, дяку - вуха й хвіст,
Архімандриту - ратиці й півтуші.
А в кума-лютовірця - чорний піст,
Титаном був, а став, неначе вужик.

Дружину втратив. Гарну, молоду,
Забув про оковиту і папушу.
Не ремствує, водицю п'є святу
І молиться. Спасає грішну душу.

30.04.2023р.

Щоб серце билося ритмічно
І не боліла голова, –
Одну любити треба вічно
У вчинках, думах і словах.
Не злиться з витівки чи чутки,
В години болісних чекань, –
Любов – шлях радощів і смутків,
Пора потреб і піклувань.
Не стане тиск тоді надмірним
На самоті чи у юрбі,
Коли до скону будеш вірний
Тій, що довірилась тобі.
30.04.23

Скільки років од смерку й до рання
Нещасливим хворів я коханням.
Ти розраджувала, як уміла,
Ласки тихої словом несмілим.

Мене відчай стоптав і зачовгав,
Ти ж була моїм другом так довго.
Я не знав у біди під п’ятою,
Що знайду своє щастя з тобою.

ПРИСПІВ:

Та хіба ти, хіба ти коханка?
Та ні з ким не було ще так п’янко.
Чи до скроні приставить пістоля?
Ти — життя найсправжнісінька доля.

Щонайкращі слова світлолиці
Я чужій надсилав чарівниці.
І здалось, забуття річка Лета
Погубила творіння поета.

Ти - немов для Ясона -Медея.
Із тобою воскрес я душею.
Ти — душа, ти краса незрадлива
І любові найбільше ти диво.

ПРИСПІВ:

Та хіба ти, хіба ти коханка?
Та ні з ким не було ще так п’янко.
Я душею вознісся, одужав.
Ми у небі кохання — подружжя.

29-30 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Вчитель музики питає:
- Різні є в житті предмети,
А скажіть, які хто знає
Є народні інструменти?
Бубен, кобза та сопілка.
І назвали діти скрипку.
А в кінці мала Софійка
Ще й додала сковорідку.
- Я від мами вчула вперше,
Що в житті для чоловіка
Інструмент у жінки перший –
То є добра сковорідка.
Як спечеш, насмажиш гідно,-
Буде милий смакувати.
Все життя чекати рідну,
І любити, й шанувати.
Як не встигла ж без причини
Їсти вчасно зготувати,
Від голодного мужчини
Нею добре захищатись!

29.04.2023

квітень. дуже багато курю. на гілках вже бруньки. в макітрі кудлатій заграли любовні блюзи... білет за лаштунки. довкола усі кохаються дуже ніжно. я ж полюбив медузу. мов камінь наріжний.
місто пахне кавою.
потяги - пилом.
вона
мовила,
що
читаючи
керуака
я
здаюся
їй
милим.
тане останній сніг, а із ним мої руки. звуки спадають стокато. і почуття стікають безжально. на. сірі. картаті. брюки. люди яскраві відстукують марші бруківкою в модних тренчах. не заступив поріг як прощались - просто втупився в плечі.
ввечері в душу немов насипали гору вугілля:
я згадав,
як
зображав
наше
весілля.
губи
майже дорослі -
обвітрені.
і роздерті.
- я не міг
уявити,
що
це
кохання
не
до
самої
смерті.
квітень. дуже багато курю. як інакше?
та, що робила мене щасливим, жалить, не можучи м'якше.

2.V.MMXXIIIp.

Якби ж ти знав, як я його люблю,
То не питав, чому іскряться очі,
В смарагдовому сяйві мигдалю —
Ясна зоря алмазами блискоче.
І огортає ніжністю бузку
Всевишнім подароване єднання —
Лелію, наче мрію боязку,
В колисці долі трепетне кохання.

Якби ж ти знав, як я його люблю,
То відпустив, як ластівку на волю,
Щоб щебетала лагідно в гаю
Лише для того, хто романсу вторить.
Пірнала у блакитні небеса,
Голубила крильми медовий промінь,
Аби губився світ і воскресав,
І захлинався в повені любові.

Як би ж ти знав, як я його люблю,
То не просив мене руки і серця.
Душею я належу скрипалю,
Як тільки він смичком струни торкнеться.
І розіллється музика в мені
Божественною скрипкою Вівальді.
Ті звуки неймовірно чарівні,
Обожнюю, боготворю насправді.

26.04.2023р.

Чи ревінням далеким між хмарами повняться відзвуки,
В голосінні, здається, чорнішає небо китів,
І чорнилом заправлене лоно небесної музики,
Порожньої ночі, важких океанських хвостів.
Б’ють фонтаном зі свистом повітрям наповнивши тушу,
Вигинаючи ребра-шпангоути біблійних часів,
І оббиті грозою чорним вихором стягують душу,
Звуком грому пустим від безсилих вгорі плавників.

02.06.2019

Километрами я измеряю время разлуки
Я так боюсь опоздать
С каждым шагом всё сильней мои муки
И мне остаётся лишь ждать

Ждать и надеется,что когда-то всё будет
Так, как мы с тобой мечтали
Как я целую твои губы
Как мы про звёзды рассуждали

Но километры всё растут и растут
И безжалостно рвут наши планы
Они нам всё скоро вернут
Меня отпустят все далёкие страны

-Километрами я измеряю время разлуки

21 октября, 2022

«На кремені вирослий колос...»
Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
І поту, й мозолів, і крові стільки було віддано,
Щоб сталось те, що Богом заповідано:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.

Як день до неба сонце прив’язав,
Так ніч в сонцях горить коли ти поруч,
Що обрій весь стискається у обруч
Палких обіймів, як поцілував

Твої вуста. І наче світ пропав
І припіднявши крилами угору
Прологом ставши до любові твору
Солодку пісню радості співав.

Так мить скипа зливаючи обох
Аби відкрити те, що явить бог
Ховаючи у дотик чи безмовність

І відкривають злучені вуста
Сади в якому полум’ям постав
Далекий спогад іншої любові.

18.03.2023

Далечінь привабливо-прозору
Огортає безпросвітний дим,
Та мене не втримати в покорі,
Бо страху нема ні перед чим.
Знову вранці фарби веселкові
Чорнота вкриває без пуття, -
Зіткані з ненависті й любові
Дні й шляхи земні мого життя.
Кожну мить нове випробування,
Сум поразок, радість перемог, -
І велике дуже сподівання,
Що полюбить Україну Бог.
29.03.23

Веселок в небі плетиво святе...
О видива п’янкі, в житті нечасті!
Сади цвітуть. Душа моя цвіте
І ніжністю щемливою і щастям.

Навколо почалось буяння трав...
Ген китиці черемхи розпашілі!
Це — медоносна настає пора,
І хмелем розливається у тілі.

“Фюіть, фюіть!” - неначе гімн життя --
Від піаніссімо до чотирьох аж форте!
Не вб’ють любов -- зажерливе гниття,
Й людці гидкі стонадцятого сорту.

Пташине соло стане знов рости,
Гряде очищення могутня ера.
Й не будуть викидатися кити
У розпачі задушливім на берег.

І музики величної орган --
Мостом він веселковим поєднає
Повітряний і водний океан,
Як піснеспів оновленого раю.

Рожевоцвіт — магнолія ясна --
Мов ясновидиця та досконала.
Майбутня людства цілого весна
В мою уяву буйну завітала!

28 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

На місці вікон хижо зяють діри.
На серці ще хижішая діра.
Ракета у будинок прилетіла.
І вбила. Бо для вбивства і була.

Далеко десь, в краю високих нравів
і величі, що сягне давнини,
хтось галочку, вдоволено, поставив
й вмостився додивлятись скрепні сни.
І не печуть у цього когось очі,
пульс рівний і спокійний сонний вдих,
лиш щось у глибині його шкребоче,
та він це шкрябання ігнорувати звик.
Хропе, пускає слину на подушку,
пречує, як уранці командир
його звитяжну героїчну тушку
звелить упхати в вихідний мундир.

Передчуває шану і подяку.
А може й зірочку нову. На мідний лоб.
Не знає, що отримає гілляку.
Бо виродок. Мерзота. Й довбо**б.
Бо входить у юрбу дегенератів,
які живуть без мізків і сердець
в ядучих трунках власних постулатів
піклуючись лише про гаманець,
плодячи зло і роздаючи горе,
жадаюче усе, що є чужим…
Вони усі невиліковно хворі
величчям неіснуючим своїм.

Замість під’їзду – пустка і уламки.
Частина дому зникла в нікуди.
В які б ви, с**и, не упхались бганки,
вас знайдуть ваші люблячі «брати».


28.04.23

Напиши мені кілька рядків
прямо на жовтому місяці
(бо листя кленове давно перейшло в іржу,
а вітер слова Твої десь розгубив дорогою)…
Ці ночі січневі такі кришталево-прозорі,
що я роздивлюся усе, до найменшої літери:
і порух нервовий зважнілих Твоїх повік
над теплою хмаркою подиху,
й метелики пальців – середнього і вказівного –
на чорному тлі тактичних Твоїх рукавиць
(такі мерехкі й органічні,
неначе ніколи й не знали ні струн, ані клавішів).
І, навіть, відчую пульсацію серця…Воно
владне зрушить арктичні льоди,
може зливу пройти поміж краплями,
вміє вірити так, що вода на вино,
а сміття на бурштин перетвориться,
здатне Юду пробачити, перш ніж убити –
таке бо затяте і любляче…
Я бачити мала його би наскрізь,
Читати, мов вірш, мною писаний…
Натомість воно і для мене - якась дивовижа
(ні злегковажити, ні упіймати, ні осягти…),
що за виграшки втне писати розлогі листи
Просто на жовтому місяці.
2023р.

Нісенітниця голову точить,
зафарбовує думи ясні,
сивиною замулені очі,
тугу топлять у глейкім багні.

Як на фронті воюю з собою,
кожен постріл — гірка печія.
Поки доля готує набої
вкотре сліпає ця ніч і я.

Посадила б і сливу й горіха,
щоб смачні дарувати плоди,
доки скрапує травень зі стріхи —
квітне день із роси та води.

Підкорила б небесну вершину,
щоб від зла небокрай не змалів,
якби деспот в сутужну годину
у ярмо не запріг журавлів.

28.04.2023р.

Вона у ніч у неземній красі
іде Землею під зористим небом,
ввібравши світло Всесвіту у себе,
дарує посмішку окрилено усім!
Та щось у ній таке – лише для тебе,
як іскорки у польовій росі…

А у пшеничних локонах її
відтінок дня барвистий, за спиною,
обпалений кривавою війною,
на зелені розстріляних гаїв.
На жаль не обминули стороною
жахіття наші людяні краї…

З пітьми вона рішуче постає,
у новий день вертаючи із ночі,
і пломеніють зоряниці-очі,
несе чоло упевнено своє!
Та хто б і що мадонні не пророчив –
у неї віра і надія є!

Ти Україні, друже, поможи –
свободу їй і волю збережи!

Місяць-молодик влігся на хмарині.
Ваблять небеса мене і з місяцем, і без.
Десь там в небесах - моя мама нині,
І вона на мене, знаю, дивиться з небес.

Як летять роки! Та не в тому драма,
бо й надалі до життя я маю інтерес.
Але ж в небесах - нині моя мама,
І вона на мене, знаю, дивиться з небес.

Щось бува не так і чогось недосить,
всім, на жаль, не вистача від Господа чудес.
Та за мене мама Господа попросить,
і відчую ласку Божу я тоді з небес.
І зійде тоді на мене благодать з небес.

2023

Черешня квітне, зацвітає вишня
І яблуню серпанок огорта.
Хай не порушать вибухи цю тишу
Та не змарнується від них така краса.

Тюльпани відкривають оченята,
Вдивляються в небесну далечінь.
Ворожим "Градам" щоб не прилітати,
А чути лише соловейка спів.

Хай стелиться барвіночок хрещатий,
Бузок ось-ось розквітне край воріт.
Миру й добру у світі панувати,
Жорстокості не бути на землі.

2023 р.

Кожна мить – як невидимий постріл.
Голка днів не латає рубці.
На кути натикаюся гострі,
Та тримаю страхи́ в кулаці.

А довкола ракети зловісно
Прошивають захмарену твердь.
У підвалах, благаючи кисню,
Час на вістрі судомно завмер.