Ти будеш
барвистою стрічкою
яку я вплету сьогодні
у свою косу
вдень вона лежатиме
у мене на плечах
і я носитиму її радісно
щоб усі бачили
мій скарб і заздрили
а вночі
я перекладатиму її на груди
і зачарована
Твоїми пестощами
засинатиму
до завтра...

Ти, як лушпиння з улюбленої мандаринки,
Завжди пирскаєш в очі чимось неприємним
І пекучим.
Іноді мені хочеться викинути його
Разом із мандаринкою,
Аби не робити собі боляче,
Але чомусь терплю.
Тебе теж не можу викинути зі свого життя.
Ти переслідуєш мене дзвінками,
Навіть їхньою відсутністю.
Але я вдячна тобі, бо лише ти
Змусив мене мріяти і розповів мені,
Що таке справжня надія,
Коли її немає.

Така будь, бесідо моя!
В. Стефаник


запах свіжозораного чорнозему збентежив мою пам"ять
дивлюся у повиту безлистими тополями далечінь
і відчуваю як родяться у моєму єстві дивні амбіції
огортаючи своєю проникливістю мій розум

завмирають думки біля рядочка ненадрукованих слів
що проросли могутніми черешнями твоїх діл
напоєні правдою і болючим співчуттям
справжні свідки німого болю і мовчазної туги

вона чесала своє волосся і запитувала про любов у горішка
а ти бачив лиш важкий камінний хрест на далекому горбі
і майстерно перебирав струни свого величного слова
видобуваючи з людського життя оголену пісню правди

моє чекання
з першими звуками твого голосу
зависає у телефонній трубці
і тремтить наче павутинка бабиного літа
що зачепилася за мої вії

чекаю
кутаюся у твій баритон
і розігріваю на слабому вогні надії
свої несказані слова
що примерзли до піднебіння
так і не злетівши з вуст...

чекаю
і розливаюся гарячим воском
на зимну воду байдужості
може хтось наворожить диво
чи далеку дорогу
а може сподівану зустріч

чекаю
від воску солодко пахне медом
відчуваю його липку суть
намащую золото бджіл
на байдужість людей
смакую
і

продовжую чекати...

оголені дерева
запізнілої весни
вплітаються
чорними вітами
у моє посивіле волосся
замальовуючи
білі пасма
рудим вогнем пристрасті.
вона мовчазна....
це так неприродно для неї
її вогонь
забирає усі слова
закриває
пекучим поцілунком вуста
не даючи шансу на відповідь.
пристрасть
спалює мої думки
і вже не знаю хто я
розгублена дівчинка
що шукає руки батька
чи палка жінка
лоно якої
рветься на частини
у передчутті розлуки
а може я сонце
на якому іноді
трапляються спалахи
і провокують магнітні бурі.
хто я?
шукаю...
чекаю...
люблю...
Тебе...


08.03.09

літера до літери
думка до думки
зав’язується слово моє у плід
сушу його на сонці
наче в’язанку білих грибів
і нанизую на нитку речень
не ставлячи крапок і ком
вдихаю п’янкий аромат
словесної сушениці
не чекаю Різдва
щоб приготувати з неї
смачну страву
споживаю уже
пригощаю інших
стає смішно і легко
бо знаходжу врешті те
що роками ховалося -
музику смутку
зміст життя
гармонію існування
зав’язується слово моє у плід
а я зав’язуюся у слово...

буває так що нізвідки
невідомо як і для чого
почуєш голос
що нагадуватиме тобі
твій
візьмеш його
обережно в долоні
і піднесеш до вуха
щоб краще чути зміст слів
тихих
він проникне у тебе
і заговорить своєю
ласкавою мовою
відкриє приспану істину
чуєш?
як бринить одинока сльоза
протяжним звуком самотності
і давньою піснею
того далекого літа
якого
ніколи
не
було

Від кохання до тебе заплющую очі,
та бачу тебе у кожному сні.
Теплота твого серця може розтопити
кригу у моїй душі.
Поглянувши у твої очі я забуваю
про усі образи.
Твоя лагідна усмішка розсіює сумніви,
які були досі.
"Тільки з тобою я не сама,
Тільки ти можеш врятувати мене
від самої себе".
Твоя мужність – сила могутнього лева,
який опікується своєю левицею
у величній Сахарі.

Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти
Ти......................................Ти
Ти......................................Ти
Ти.................Ти*...............Ти
Ти......................................Ти
Ти......................................Ти
Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти Ти

Не хочу проминути...
минають темний провулок
щоб не затягнув бува
своїми вогкими
моторошними обіймами
у пастку ночі
минає невблаганний час
ти хапаєшся за нього
наче за драбинку на шнурках
а вона вислизає з твоїх рук
слизькою змією втрат
минають далекі силуети
дерев і хат за брудним
вікном швидкого поїзда
і ти відчуваєш дивне
задоволення від того
що це не твої обриси
розмиті швидкістю
зникли назавжди
Хочу бути тим,
що не минає...

"...кожен нерв зроблю струною, сам я арфою зроблюcь." Олександр Олесь

Хочу бути арфою...
дзвеніти мелодіями,
виблискувати силуетом,
відчувати на собі натхненні руки
музиканта...

Хочу бути арфою...
проникати дзвоном струн,
наче сизим димом
у всі щілини Твоєї душі
і одурманювати Твій
розум...

Хочу бути арфою...
дивувати світ прозорим звуком,
цілувати струнами Твої пальці,
що витягують дивні звуки
з оголених нервів
моєї душі

Хочу бути арфою....

стою...
на сороковому поверсі
свого земного життя
що проминає
оперлася...
на поручні балкону
і дивлюся донизу
чи далеко летіти
хочу...
зрозуміти свій страх
перед польотом
у невідоме відоме
сную...
мов мудрий павук
нитки білого суму
поволі опускаючи їх додолу
думаю...
а може це коси
посивілої царівни
яка чекає дива

у конверті
сплетеному з чорних гілок
зимового дерева
одна добра людина
прислала мені птаха
його великі очі
світилися спрагою пустелі
пальцями-пір"їнами
обвислих крил
тримався
за чорні прутики своєї тюрми
щоби не впасти
бо коли довго не літаєш
втрачаєш здатність
твердо стояти на двох
у дзьобі птах тримав
клаптик паперу
ця біла невідомість
проросла у моїй душі
німим знаком запитання
що там?
простягнула руку
розгорнула
у пошуку відповіді папір
біле молоко
невидимого чорнила
промовило до мене
голосом підсвідомості

це не птах

це я

зникаю у своєму дивному світі
повіривши словам
бо хтось колись мені сказав – ти диво
ди
во
шукаю того дива
мадручючи гостинцями власного серця
хочу ковтнути води
во
ди
з твого непостійного джерела
шукаючи причини щоб жити життя
а воно зникає наче далекий овид
о
вид
чи просто небокрай
що осипається додолу порожніми реченнями
і мінливими настроями твого “я”
небо
край
краю небо навпіл чітким розчерком слова
і дивлюся на схід нового сонця
мого сонця
мого дива
мене

...читаю колір...
вдивляюся
мокрим від сліз
серцем
у нанесені легким
штрихом
лінії твоєї долі
...бракує барви...
...твій пензлик безсилий...
зачаровано
повільно
витягаю
із розтопленої
гіркої смоли буднів
руку
і занурюю пальці
у кольоровий акрил
не мого життя
осмисленим рухом
кладу на скло
їхні різнобарвні
відбитки
малюю
прадавню легенду
горю
у жертовному вогні
...відьма...


15.03.09

чим є твоє мовчання

можливо - це спогад
що бринить вчорашнім днем
і пахне ранковою кавою
твого пробудження

можливо – це пустка
якої не можна оминути
після шаленства поглядів
і відвертості слів

можливо – це музика
якої ми ніколи не чули
бо її ще ніхто
не написав

а
може
це
мудрість

Життя ― це тюрма без дір.
Життя ― це крові без мір.
Життя ― це пустий папір.

Людину вже давно зазомбували.
Людину так давно пограбували.
Не реальною ейфорією обдарували.

Вже не тільки цей папір дратує,
А й те, що оточує, коли мандруєш.
І так їхні думки голову катують!

Ми вже не живемо своїм життям,
Не тільки Бог керує нашим буттям.
Але час покінчити з цим сміттям!

В серпневому тумані,
що айстрами пропах,
часто сниться сон
про іржаве око на дверях,
яке слідкує, аби дерева,
переполохані, мов сойки в місті,
раніше часу осінь не побачили
й не поскидали ниц вологе листя вітру.
Та тільки осінь вже чекає на
зітхання,
й зітре слова, що так старанно на асфальті
дитяча крейда літа полишила:
"мене інакше звати".
І хтось не спить ночами терпкими і думає,
що небо й дощ усіх
зрівняє у самотності,
й повитирає їхні імена;
і око зіржавіле все не спить.

Мені зараз так холодно,
А надворі сонце світить і так тепло.
І їм всім, що зі мною все одно,
Все одно, що мої душа й очі померкли.
Я проходжу повз них,
І ніхто не помічає
Очей темних моїх
І про крики душі не знає.
А крики такі сильні,
Що їх важко витримати.
Де ж ваші вуха пильні?!
Так важко! Як їх обірвати!
Вони стають все голосніші,
А пута пітьми навколо душі
Оповивають все міцніше,
І сили зникають в мені.
Коли ж вогонь холоду мене покине?!
Вже його не витримую я.
Коли ж ця пітьма в мені згине,
І облегшиться душа моя?
Ніхто мені в боротьбі не допоможе:
Самому потрібно якось зігрітись
І вірити, що я це зробити в змозі,
Й замість пітьми очима світло узріти.

дівчинко
не там ти шукала щастя
не з тієї кишені зірки тягала
а та рука
на якій ти щовечора засинала
насправді не має продовження

дівчинко
небо зовсім не синє
а таке яким ти його хочеш побачити

небо-хамелеон

і одного дня ти сама відчуєш
глобальне потепління десь на перетині
осі абсцис та осі ординат
там де поки спить твоє серце

набери до рота свяченої води
і пронеси від заходу до сходу
перебирай пісок дихай піском вкрийся ним
і прийде той
для якого в твоєму роті три загадки
піддайся йому
бо його долоні вологі
значить він живий
значить він пестив річку
значить він той кому дозволено час від часу
витирати сльози
з ікони Пресвятої Богородиці

Куплю я кіло бананів
І пів-кіло огірків.
Я - незалежна пані,
Не залежу від чоловіків.

Чоловіки-це зайве,
Природи по-ми-лоч-ка!
Немає нічого кращого
Від звичайного кабачка!

Забити цвяха у стіну
Можу я і сама!
Навіщо мені мужчина?-
У мене з бананом роман!

Банан імпотентом не виявиться,
Шкарпетки його не смердять!
За п'ятибальним принципом
Банану я ставлю "п'ять"!

Мені не потрібні мужчини,
А ішли б вони лісом усі!-
І пульсує туга морквина
У моїй неземній красі!

Отже, я - незалежна пані,
Не залежу від чоловіків.
То ж куплю я кіло бананів
І пів-кіло огірків.

Вхопилося літо за довгі тіні осені. Затрималося у гущавині зелені. Думає, наївне, що смажить листочки до жовтогарячого кольору своєї наснаги. До польоту метеликами у повітрі. Та вигинаються у здивуванні брови чорнобривців. Ні, це довгі ночі відбирають світло у всього живого. І воно марніє. Веселі кольори – то омана.
Посеред людного проспекту подивилося сонечко у моє обличчя. Щоку припекло. Не чіпай мене, літечку! Я вже з вереснем обнялась.

Мене смуток полонив,
Вона цього не знає.
Мене обрив поглинув,
Вона собі дорогу обирає.

Ти від мене була далеко,
А я на зустріч надіявся.
Мені було так нелегко,
Але й цей міф розвіявся.

Гірку правду дізнався я:
Ти будеш ще дальше,
І йде обертом голова моя.
Я втрачаю розум майже.

Життя таке жорстоке.
Я хотів тебе ще завоювати,
А воно дає мені уроки
І не дозволяє тебе кохати.

Я не знаю, що дальше буде
І шляху іншого не маю.
Чи зустріну я ще тебе,
У долі благально питаю.

Життя моє почалось не в цьому місці:
Не тут друзі перші з’явились,
Не зразу я купавсь у Стрий-річці.
Та все, що там було, розбилось.

Зайшла мова про переміни,
Що потрібно переселятись.
(Добре, що не в іншу країну.)
Ми почали до змін готуватись.

Ось я в цьому місці,
Де зараз сиджу,
Де пишу ці вірші.
Та скоро звідси втечу.

Все почалось як звичайно:
Нових друзів знайшов,
Продовжив тут своє життя охайне,
З товаришами у школу пішов.

Зразу все було стандартно й буденно;
Не сильно відрізнявся я від інших.
Що сталось пізніше? Не знаю достеменно;
Я тільки розуміти, що стаю іншим.

Ось почали мене вже діставати:
Не так повівся в тій ситуації,
Не ті тут потрібно слова вживати;
А на мою думку вони не мали рації.

Спочатку в дивний вир думок я линув:
Дізнатися хотів, хто із нас правий.
Всі інші проблеми я відкинув
І напружив свій розум кволий.

Пороздумувавши, я зрозумів,
Що правий тут я,
І останній сумнів свій розбив.
Почалася боротьба моя.

Після важкого роздуму цього
Повернувся я до них.
Більше не бачили обличчя мого,
І більш не було сумнівів тих.

Я для них маску одягнув,
Вони так з цього зраділи!
Я історію для цього роздув,
А вони маску мою довершили.

Моя маска дуже мінлива:
Кожному іншу можу показати.
Скількох вона вже обдурила!
А тепер ще таке хочу сказати:

Я не з цього світу,
Хоч і дивно це,
Я не дав йому обіту
І це слово останнє моє.

Я не з цього світу,
Що тут поробиш,
Я не дав матерії обіту
І обдурити мене ти не зможеш.

Я не з цього світу,
Не дивуйся ти,
Я не дав цій філософії обіту,
І розумієш ― з тобою різні ми.

Цей світ мене не бачить,
Цей світ до кінця не розуміє мене.
Інакший мене пробачить,
А цим істотам я не дам в полон себе.

Де тепер справжнє я?―
Ось яке питання виникає,
Заплутала мене маска моя.
Тепер ніхто правди не знає.

Вікторія означає перемога.
Вікторія означає допомога.
Вікторія означає тривога.

Вікторія ― це моє кохання,
Через яке я зазнав прощання;
Через яке я зазнав страждання.

Вікторія ввійшла в моє серце.
Вікторія заполонила моє серце.
Вікторія розбила моє серце.

Вікторія моя друга половина.
Без неї я, як не червона калина;
Без неї я, як без іграшки дитина.

Вікторіє, будь вічність зі мною.
Вікторіє, забери мене з собою.
Вікторіє, закінчиться це якою порою?

 
твій останній лист не дійшов
і до чого давні прощання
у блискавках & святкуваннях
надвечірні дивацькі птахи
на ймення без приголосних
світло сторонні кохані
за шторами темних вікон
при каві за цигарками
у втомі проклять довільних
за дверима старих листувань

далеч вистиглий ранок плине
навколоплідними водами ночі
медитуючи на все інші гітарні
звуки пропащих вуду*
липкою павучою сітковиною
радостей світлих
віталень сновид оббитих
картатими сорочками
захмарами з індифирентним
вітром одцвіле сяйво
супровід хрипкий іронічно
червоним розчинена скринька
на сходинці ілюзорній
інакше неспішні нечутно
давно запустілі сезони
за рядками книжковими із
нецікавими більше
мерцями




 

Навколо пустота,
Нічого немає;
Вона така проста,
Хто в ній витає?

Ти стоїш у цій пустоті,
І питання виникає:
Де всі дрібні частинки ті?
Це ніщо, хіба не знаєш?

Ні світло, ні тьма
Тебе огортає,
Суть дивна така,
Як і всіх ковтає.

Тут ні тиші, ні крику ―
Аж болять вуха.
Нема інших, диких;
А повітря? Яка задуха!

Ніщо центр має.
Там череп темний
Очі червоні відкриває.
Це ще час був буденний.

Отже, ми тьмою окуті,
Череп нас очима зомбує,
І ми одні одними забуті.
Хто нас тепер врятує?

 
ми би звичайно
прокинулися
невіртуальні малі
зачарованих
скреслених днів
за якими
нікуди йти

будуть квасний ледве дим
на розгорнутій випадково
книжці
вперто риплячих ліжках
у примарній гарячці
безмежного
духмяно- гіркого червня
забитих ліктів- колін
інакше живі, віднині
спраглі й невпинні

відшукувачі стиглих
шорстких полуниць
під сплутаним листям
втікачі з пам’яті
звідси- туди
на калюжні люстра
до казкового вибору камінців
на розпечених рейках
дивлячись в одне одного
через скляні кольори

знаковий день хробаків
кумедні хмари, несмачний дощ
за вікнами у намистинах
наче живих, поки ми
пізнаєм прості речі
складніші словами думки
чужими грізно холодними
парканами не глянувши вниз

коли ми горілиць в обіймах
на шерехкому терпкому листі
роздивляємся осінь скрізь
де я нетерплячий, недбалий
не зна, який більше
коли ми не повинні гадати
для чого спинилися
ти зголоднієш
зникнеш, звикнеш, змінишся

блукатимеш у пересохлих
луках дрібного квіту
до вечора на відвіку битих
стежках вежами шпилями
& дивні дерева
які більше так не кохати

допоки твій голос
твої розкриті долоні
спраглі духмяних- шерхких
полуниць, мої очі
у задзеркаллях
твоїх
мовчазних

ми би мали прокинутись
зачарованими у
безмежжя років малими
легко ~
метеликами

туди- звідси -



(нізвІдки)




 

1
Посеред міста живий пейзаж у рамі сірого асфальту: у зелені трави, серед рудого та жовтого листя кленів сальвія цвіте. Жаром погляди перехожих манить. На перехресті світлофор хизується червоним світлом. Здається, у квітів колір бере. Зупиняюся і спостерігаю завершення пейзажу. Ворона ставить крапку: губить горішок у ватрі сальвій.
2
Жовтневий ранок не потребує фантазій. Він сам фантазія. Або щось ближче до фантастики. Обабіч тротуару сальвія проситься у вірш. Почекай, сальвіє, про тебе я вже написала! Бачиш, чорнобривці нудьгують. Вони ще не займані моєю думкою. Отій прозорій хмарці ще ім’я не дала. Та ще не вивчила мов летючих листочків і кумедного песика, який так серйозно охороняє студентське кафе у парку. Почекай, сальвіє!..

Травневий дощ зненацька пішов. Позаганяв людей під дахи багатоповерхівок. Потоками позмивав з міських асфальтів пилюку. Забуяла, засвітилася зелень на газонах. Старенька бабуся, з очима філософа і дитини одночасно, виглянула у вікно і котрий раз докірливо нагадала онукам про кинуту дачну ділянку: „Землі вам не жалко!”

Валізи, жіночі сумочки, циганські спідниці, прощання, зустрічі, запрошення таксистів, протиріччя, злагода – все відбивається на людських обличчях, і все це привокзальна площа. І над усім – стенд Служби розшуку дітей. З нього дивиться горе людське. А я ховаю від нього очі. Соромно.

Ви піснями зверталися до солов’я, професоре з орнітології? Чи важко відволікти пташку від її особистих проблем? Най у соловейка серденько не розірветься, коли не вистачить голосу для можливої подруги.

Ходять тіні справа наліво, зліва направо. Тінь від вербички, тінь від паркану, тінь від мурашки... Збільшуються, зменшуються, зникають. Не зловити, не скерувати, не знищити.
Створити театр тіней. Для втіхи дитини. Для задоволення актора. Заради творчості

Від тоненького корінця крихітної билиночки, від могутнього кореня древнього дерева виростає сфера тополиного двору. Вона охоплює місцевість до паркану, до тополь – створює ауру. У ясну ніч торкається зірок, у сонячний день наповнюється енергією, у дощовий – пускає до себе хмари, і завжди дихає, тримаючи на своїх легенях двоповерховий будинок. А дихання – то хвилі морські, а будинок – то корабель. Пливе. Чи знає куди? І я в нім – зі щастям та негараздами, чеканнями і зустрічами, терпінням і вічною любов’ю до мого двору, який поглинає журбу, дає ліки усамітнення для моєї уяви.

Зустрічає мене Куш-Кая. Привіт, знайома горо моя! На крило сокола твого хмарка лягла. Тане. Зморшки твої ялівець маскує. Широкий обсяг зору у птаха твого. Все бачить. Від Турецької галявини козиною стежкою крізь ялівник іду. Не пускає мене Куш-Кая: накидала під ноги каміння, занурює у заспокійливе дзюркотіння цикад. Йду у обійми моря. Здрастуй, до синяви чорне море, цілюща прохолодо спекотного дня. Любове моя, моречку! „А я?” – штовхає у спину запитальний крик гори.

Куш-Кая - гора-сокіл (з тюркського).

Безмежна прірва переді мною,
На протилежному боці бачу тебе,
Не можу возз’єднатись з тобою,
Ти не хочеш зрозуміти мене.

Все туманом довкола оповилось,
Десь збоку чую твій ніжний сміх.
Як ти біля мене опинилась?
Мій коханий і блаженний гріх!

Твоя постать в тумані зникає,
Тепла твого тіла більше не відчую.
Я за тобою в прірву стрибаю
І в голові твій звабливий шепіт чую.

Постать твоя ще в очах моїх.
Я не можу позбутися образу цього.
Я не розумію ― хочеш божевілля мого?
Ти сама не розумієш вчинків своїх!

Уночі до мене сон приходить;
Невже відпочине серце моє!
Та ні! Я знову відчуваю тіло твоє,
Це божевілля ніяк не проходить!

Рано встаю змучений коханням я,
Але поруч у ліжку тебе не бачу.
Що таке зі мною? Я знову плачу,
І вкотре розумію, що ти вже не моя!

Ти вийшов із жіночого лона.
Ти помер. Зробили твого клона.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Ти весело дитинство своє провів,
Але швидкий автомобіль тебе вбив.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Ти розважаєшся. Повноліття святкуєш.
Ти своєю смертю рідних катуєш.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Ти навчання у ВУЗі натхненно почав.
Тебе немає. Десь у ямі пропав.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Гарна дівчина.Що ж робити? Весілля зіграв.
Ти мертвий. На дружину клеймо вдови поклав.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Ти уславлений воїн на війні.
Тобі співають похоронні пісні.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

Треба пам’ятати весь час,
Що смерть може прийти в будь-який час.

Весь час: життя і смерть.
Останній день. Все. Кінець.

 
по заратустрі
до канібалів
& піддай кип’ятку
стиглі окуні
не модерують
стрибки з маковиння
від чайних галявин
заїжджена умагумма
відпочинок
краси класичної
на мікрофонах
у формі пенісів
бомбей місто змііїв
з-під ніг
негамований
невермор
під крилом
роллінґ стоунз
у жовтіючих
кігтях шляґбаум
чізовий




 

З’їсти яблуко. Але не перед телевізором, не похапцем, біжучи на роботу, не за ідеально сервірованим столом.
З’їсти яблуко під яблунею, обтерте долонею, ще не остигле від сонячного дня. Не з купи інших яблук. Ціле, як кулька пізнання, з невизначеними початком і кінцем його. Соковите від зернин до шкірочки з плямочкою ушкодження, бо впало. Впало, бо зріле. Впало на завершення коловороту спраги існування і на початок його.
З’їсти яблуко.

 
робити маленьку платівку
гадати про всіх кого би кохав
та не став би коханцем
записати пам’ять
дублювати бажання
відчинити нерухані двері
збирати зі шматків
пів- слова- недо- торкання
лежати з підлогою слухати
знову і знов відбираючи ноти
для приблудних мрій
мовчазний немотограф
закладки книжкові
тисяча перша можливість забути
проти
простої нестямно мелодії
не йде на руки
сміється з вікон
витягує корок за корком
рипить шухлядами
іронізує з-під ліжка
не залишається, ні




 

 
неповажна хижка
приховує вихід
до мавзолею луни
без вказівного пальця
за двері за ріг
не стукаючи
де його величність
мій фатум
до самої вечері
інколи нудиться
ніяк не дивується
складає цупкі
паперові вітрильники
ходить у моїх
жованих джинсах
із чужою кривою
краваткою
аквамариновою
гроші не зичить
моралі
не читає також
незабаром
спурхне & лишить
візитку
без жодного знаку
на звороті
гусячою лапою шкрябане
куди я потрапляю
та гублюся між словами

ШУКАЙ, ЗНАЙДИ, КІНЦІ ВІДКИНЬ




 

про що ти
коли отак дощить
коли отак химерить?
завізуалізовані каламбурні одиниці
замкнені метонімічні отвори
сотвори з мене злітну літню смугу
сни її по півтори години на кадр
пережовуй по тридцять разів
мої вербалізовані сподівання
ковтай-не-ковтай не засвояться
виверни краще на спід
спіднички моєї картатої
там зберігається вакуум
намагалася задушити або зарізати
але надвисока гравітація
пальці короткі
голос низький
мокре тяжіння
необхідно потренуватися ще
ще-ще-ще
ще раз нагадай
про що ти
коли отак не спиться
коли отак даремно
антитеза мине мишеням
аористоманія поглинає горішні поверхи
верхи на монохромних колінцях
забитих бігом і подихом монофтонгів
скельцем роздратованим
поліруєш мікстурки мої засмучені позатоденно
поляризуєш синхронічні вагання
ваганти позбулися свого часу
пропоную зробити те саме
це не наслідування кращого
з варіантів як мінімум двох
я поцілюю перший
на мене ти вже не натрапиш
навчену гравітувати
видовженими штучними наростками
підвищеним альтом
посохлим мовчанням
направду виконала два варіанти
з досконалою точністю
на відмінно з плюсом
сплю сон тепер автоматичний
мені дощить
в мені химерить
ти залишаєшся там попередньо
мені не цікаво
про що ти

В цю пору завжди здається,
що думки поростають травою,
свіжою і прохолодною,
що їм тісно в корсеті кімнати
і як вони пахнуть весною
і тмином, двадцятьма роками,
які розсипались,
мов насіння з соняшника,
і парфумами жінки,
що ніби проходила повз,
але зупинилася зібрати їх
у цю пору.

хвости
це єдине
що залишиться після нас
на місці злочину
нащадки вивчатимуть за ними
розміри наших тіл
і наших душ глибини
і ніяк не розумітимуть
що ми шукали на цій лисій
як череп планеті
вони йтимуть по наших слідах
о так
наші сліди їм якраз впору
вони так само дійдуть до води
вони так само не підуть по воді
вони теж хворітимуть
на Ікарів комплекс

насправді
те що ми шукали
було поряд
насправді
іти по воді – це іти небом
розлитим у воді
насправді не можна знайти те
чого ми не губили

 
нащо тут, не з тобою
для яких невідомо
дієслів із кишені
тих джинсів, де конає
безвідмовний папір

мозковий хмарочос
рівно стиснутий біль
зайві & тристаокі
неврочисті рядки

нащо, як не з тобою
золотий дзвін ключів
перебір зашвидких
людей людожерів
світ небесних млинців

власне вільне аміґо
ґрати, шори & шпори
полускані оплески
їм- провізації ці

нащо весь недоладний
ланцюговий розбій
дощовим недововком
без надії зустрітись
у тих дверях, любове

світлих дверях нічних




 

сину
якщо ти захочеш ліпити пасочки
розбий піщаний годинник
надіюсь ніхто не закине трирічній дитині
зупинку часу

сину
ти мусиш скуштувати бурульку
а тим паче яблуневу пелюстку
і навіть коли ти принесеш додому у черевичках
калюжу

я зрозумію

беру в руки фотоапарат
та ніяк не можу
зловити в об’єктив бризки твого сміху

сміх
перед яким
навіть птахи замовкають
розуміючи всю фальш свого співу

сину
з моєї долоні видно
де сонце сходить
але не спіши вчитися літати

допоки між нами
пуповина не перерізана

цю дівчинку мали принести у жертву
мізерний поштовх долі - надалі падатимуть скроні
розлущені по діагоналі наші тіла набрякають
брухтом і бруком і брязкальцями срібними дзвінкостиглими
замерзлими у передроссі руками запитуєш а чи припрошуєш
диверсійним маршем обплести обвести оминути ріки матричні
суцільні діри відкорковані весняним плесом дешифровані
матеріально і тілесно нам відомі позаторішні
експерименти призвели до спрощення мапованих каналів
наших дотичних передчуттів
нам путівною зіркою і храмом буде великий темноокий
супермаркет розпорошених намірів і голосінь пошматованих
ніби відрізки святкового короваю розпроміненого навколишніми
залишками-статками поодиноких відфільтрованих ілюзій
у сфері нашого взаємопокладання перекладання сходинок навспак
у супереч дозволеним виключенням нам не написано
переписати перезмінити перезняти
нам не дозволять її врятувати
руками своїми намоклими
на наших руках зморшки мурашками
на наших спинах вони будують міцний і високий мурашник
і борсаються-копирсаються в наших пожовклих рештках

 
Кохана
молитво про диво за світ
дорогою ті береги
у вічності
два на два три
клубків неслухняне
чи винне
я вечір
ти ранок зірки
опадають
в обернуту ніч
у містику
зяють провалля
вітрила хиткі
розпечені криги
істоти казкові
незнані скарби
крізь вечір
свічадно
палаюче
сповнення
ранку
безмовне
й усе
неймовір’я

безчасно
Кохана

Тобі



✴




 

 
сни
за таємними тернами
за північне сяйво
заплющені очі в’юнки
люстерка солодкі озера
сафірове колесо
& жодної
скрипки

сни
срібна сестро
у флері- хмаринці
твої вартові
сокіл білий
із віконня зліта
у сніговерть
синьолистя
примарне

сни
тотемно
первісно
срібно

сни
сестро




✴