ночами
коли ходять дерева
почуваєшся настільки самотньо
і порожньо
що здається в кімнаті
немає навіть тебе

чути лишень як пил
сідає на скрипучу підлогу

дивишся у дзеркало
і бачиш тільки дзеркало
ночами
коли ходять дерева

вслухаєшся в порожнечу
власного тіла
де серце грюкоче відром об стінки криниці

криниці без води
тіла без душі
тебе без себе

твоя кімната
блює в ніч світлом
її нудить від самотності
і від того
що дерева ночами ходять
і проходять повз

завтра куплю собі
піщаного годинника
разом із верблюдами усередині
кактусами
та піщаними бурями
бо вже набридло
як по вікну
з’їжджають голими сідницями
сніжинки

кажуть у країні сипучих пісків
треба пити кров кактусів
із сіллю
та долькою сонця
а я вип’ю талого снігу
привезеного із собою

тут марно шукати палімпсести своїх слідів
та й не зрозуміти
чому сонце ховає
голову у пісок

а я всього-на-всього
останній паломник
до оази своєї душі
падаю
розбиваюся
відрощую хвоста
і дивлюся навздогін верблюдам
що понесли в горбах
прісноводні ріки
аби випустити їх на волю
за межами мого тераріуму

в астронома
завжди одне око заплющене
а тому я для нього
лише пів жінки

цікаво з правою чи лівою півкулею

йому все одно
а я не знаю
яке око підфарбувати
аби втримати на віях
трьох китів

йому все одно
а я не знаю
чи є у мене серце
з усіма його камерами схову
та крематорієм

йому все одно
а я вже звикла
що пів мене вдома
а пів – на роботі

між нами
три квартали
між нами
тінь
між нами
сокира виросла

...ментальна геометрія думок...
тріпоче небо алгеброю світла...
і формули відлунь...
зусібіч...
тиск таємниць-секретів-натяків в 100.000 атмосфер...
з усіх безодень...
мільйонотонна невагомість каменю планет...
жаска вагомість часу...
орбіти цифр...
проміння вектори...
гойдкий біном зірок подвійних...
і зіниць...
осциллограмма жестів...
життя спіраль...
і це усе в мені пульсує...
адже я є лише знаряддям власних мрій...
а мрії є метою...
усіх наук...
поезоматематик...
почуттів...
і кожну мить я вгвинчуюсь у небо...
увесь складний і звичний наче алгоритм...
для себе прикро звичний...
для вражено завмерлої галактики складний...

закляк чекати
доки ефект побачу
того любистку
правду діди казали
краще вуста дівочі

Щастя не відчувається

бо воно є нормальним
станом істоти
Людина народжується
щасливою а вирісши
шукає те
що має і
щастя змивається
потоком днів пошуків

а хто шукатиме у водостоках?

Та коли й стає
людина щасливою
то розуміє це
лише потім
коли
повернуться (по-, від-)чуття

Ти віриш

не мені не ночі
і не пилу на Твоїх віях
Ти щодня збираєш
багато-пребагато пилу
тому що з вітром граєш у баньки
і коли потім Ти дивишся на мене
Твій погляд срібнішає
і тоді найдивніша і найреальніша
Твоя срібна сльоза
крапає мені в саме серце
і я не знаю кращого дотику
ніж відлуння невидимого солоного соку
природности
Ти
віриш
бо це неможливо осягнути
бо я налаштовуюсь на Тебе
наче скрипаль перед своєю смертю
щоб зіграти межу
але мені постійно здається ніби я
фальшивлю Ти
підказуєш: бо я живу
бо заради тебе приходить весна
а осінь потрібна лише для того
щоб весна могла приходити
щороку
Ти віриш душі
Ти віриш
Ти вірш

повільно і незнічено зникаю у пітьмі
дерева обіймають і пестять мою самотність
вчорашній листок стає моїм капелюхом

сліди безладу помітні завжди і повсюдно
у сон пірнувши можна довго не випливати на поверхню
тонку структуру хаосу видно лише здалека

вогонь на болоті трубка миру короля жаб
щомиті чавлю тисячі будинків про які не відаю
темрява зсередини чорніша аніж ззовні

сокиру розуму залишив підмітати підлогу
свободи не існує допоки ти вільний
а свічка не вміє горіти у темряві

солоне на дотик обрізане світло
хтось постійно гойдає тіні за моєю спиною
шукаю шляхів промовити Твоє ім'я

ти українка чи таки горянка
неструнка як ковток сапераві

чиє сонце тебе одягало
чий виноград тебе годував
з чиєї землі родом твоє каліцтво

не питаю тебе
звідки брали воду ті
хто тебе розбавляв

не питаю тебе
скільки літ
вони топили сніг

чи побіжить сухість за червоністю
червоність чи втече від споглядання

скільки ще увійде в крамницю молодиків
які не знають сухого мева сп’яніння

не питаю тебе ні про що
пригубивши
боюся почути що ти
одна з нас

тиша складається зі слів
сказаних раніше
і несказаних досі

коли ти не говориш слово
воно існує навколо тебе
а значить всюди

сказане слово
злітає з вуст
і зникає назавжди
(ти його більше ніколи
не побачиш)

ступаючи
в пустелю спілкування
з таким величезним перепадом
добових температур
що навіть двоязика вельвічія
назавжди потонула у
сухому піску
що липне до вітру

вітру який любить збирати
слова а позаяк
не знає мов
дістає свого іржавого ножика
і старанно вирізає кожну букву
так старанно що деякі з них
під час того
бува губляться
і в якійсь потайній
місцині у вітра є Схованка Букв
з яких він лаштує
найдовшу на світі
абетку
та ніколи не скінчить
позаяк не знає мов
і спокою

але ще жодного разу
не вдалося вітрові
викрасти несказане слово
воно
невидиме
для вітру

але тільки воно
існує всюди
тільки воно
відає про інші несказані слова
тільки воно
знає що не варто міряти шлях
до кінця пустелі
якій немає краю

тільки воно
може врятувати від холоду
тільки воно
здатне уберегти від спеки
тільки воно
вміє шукати
в пустелі спілкування

незримі оази

В оману вводить ніч
своїм беззвуччям
в ній подихів
мільярди
зітхань таємних
лунких
нетутешніх
метелики думок
вирують вільно небом
ламаючи уявлення
про світ
і кригу на воді
що снить весною...

Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.
Може, тому, що божевільний забагато розказував,
знаючи про вас те, що самі не знали чи не хотіли,
а привид перестрівав глупої ночі
у найнесподіванішому місці.
За своє життя я відучив вас
боятися божевільних,
а тепер помираю і в скорім часі
відучу боятися привидів.

Страх ваш я збагнув тоді,
коли мовчав, а ви говорили.
А потім я отверз уста
на тридцять літ –
я відправляв богослужіння
у всіх автобусах на всіх дорогах Галичини.
Я зайшов у найперший автобус зі словом Божим,
і ви почали вигадувати,
що мене вигнали з духовної семінарії
за несусвітні гріхи і я збожеволів.
Різне вигадували ви,
але без мене
у 50-х не сідали в автобус на перевалі.
Та цим я не тішився, бо добре знав,
що заповів Спаситель.

Я підсів до нещасного чоловіка і сказав:
“Я твій брат”.
“Ось мій брат, – махнув той головою убік, –
ось той, що вернувся вчора з далекого краю,
і згадав, як нас тато поділив.
Ти помолися за нього,
бо я буду просити панів,
аби повезли його назад,
віддам за це усі гроші й маржину”.

Я підсів до того,
якого мали вдруге вигнати,
і сказав: “Я твій брат”.
“А щоб тебе кров залляла, блаженний, –
я на рідній землі, як між чужими”.
Він був перший,
хто поборов страх і прокляв мене.

Тоді я підсів до нещасної жінки,
я хотів назвати її сестрою,
але тільки поцілував
і сказав: “Щоб тебе голова не боліла”,
бо в мене дуже боліла голова.
А ви почали усміхатися –
ви більше не боялися божевільних.

А тепер, умираючи, кажу:
браття і сестри,
щоб ви не боялися і привидів,
я приходитиму до вас при світлі дня.

        Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики.
В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки:
мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст!... – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Син Буало і Глупоти Людської, дивіться, родиться яким – не голова, а круглий нуль на ще круглішому нулю, але нахабне це мале: ледь вилупилось, відмінча, все підміча і відзнача, і судить, і судачить, хоч якось криво-косо бачить – бджолу поплутає з джмелем, пса між лисиці присобачить, не зна, де хрест, а де кадило, де кінь, а де кобила, на чорне каже біле; йому що сонце, що калюжа, що зірка, що будяк; і всюди лізе, всюди петра, то знак, що пнеться він на метра, що вийде з нього знаменитий, маститий Жак Мудак (ось так!), на все лихе мастак, на всякий шахер-махер, підметкоріз і абортмахер, з тих архітекторів навспак, що не будують, лиш руйнують, як от черв’як або стерв’як.

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Апоплектична пика – мов ковчег, а руки – мов гасила. Сила!.. Він б’ючим сумриться биком, масивним сунеться китом – у маси, в юрби, в тижби, в глоти; людці ж, любителі підлоти, аж стеляться перед пророком і жабооко нестямляться: оце пророк! Плювок його – закон, блювок його – канон, а жовчне харкотиння – одкровення... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе задавлять! Вони ж плюють на юний цвіт, на білий світ, на біль і сміх, на небувалий плід, на чудо й диво... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай – вони тебе розчавлять! Вони ж обгиджують Красу, що не одмиється, можливо, і до останнього часу... Ну, та нехай, не зачіпай, бо й свій одержиш пай: вони тебе живого не зоставлять! Вони, аби лише дістали, були б і сонце обісцяли, то мечуть мстиві нечистоти на інші зоряні істоти, на ті людські вогні, що мріють у багні, що звати їх – поети!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Юрба-дурба смакує їх тромбонні гуки-пуки. Яка доба, така й труба, така й гудьба. Ганьба! З розпуки вмерти б я волів: де час поетів-королів? А курвалів пішло чимало вгору. Вчорашній раб, холуй, вахлай, барбос, балбес, нечоса із нечос, нетеса із нетес, – тепер командує, владує, дує в тромбон і в вус собі не дує, та ще й поета, бач, годує: твори, небоже, під осляк, то, може, кинемо маслак... Тепер кругом метаморфози: буя чортополох, де посміхались рози, заглух тьох-тьоророх, вже соловей не молиться (тепер, вважай, крамола це), лише зозулине бемолиться „ку-ку” – занудлива докука кука. Все світло, що було, у прірву загуло. Поетів сяєво Зоїли мороком заїли. У них же влада, зброя є в них, тримає шаблю-бритву євнух, мурло за берло має ножиці, і множаться їх трони, й діадеми їх по академіях блищать. Тварюки нап’яли рясні перуки, забрали в руки всі газети та журнали, канали, по яких до них пливуть дари, лише встигай, бери – і злото простаків, і смирну тупаків, і ладан глупаків.

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Один завида підсіда сусіда, бо той, бач, кращий; другий пита: „Чого це він літа, як я без крил?” Отут і вродиться Зоїл, отут йому лахва: ззива ненависно-завидно-злобних, збива духовних злиднів неподобних, зрива в хрестовий їх похід, пустивши в хід брехню, ошуку, наклеп, і статую розхитує, аж поки – крях! – герой паде у прах. Громада рада, скаче, ірже, гигоче, гавка, мука, хрюка, іде в канкан, у вихиляс, а сам іконоборець-мартопляс вже став на п’єдестал; нога як стій в граніт вроста (хоч і чужий, скажи ти, а мов на мене шитий!), і вже над стогнами й майданами, над довгожданими підданими пишає чванно, самозванно новопосталий володар – пухлявий синтез всіх отих нездар. Тепер і честь йому, й хвала, і алілуя, й а-ла-ла! Де чулися орфічні тони, гастричні рявкають тромбони. Дзвоніть же, дзвони, гриміть, гармати нашої республіки: салют улюбленцеві публіки! Апофеоз-психоз – букети й хустки, сальви й фіміам (роздолля хваліям!), пажі і екіпажі, лакеї і лівреї, банкіри й сутенери, і гейші, і гетери, трофеї-феї, цілий легіон, ну, і Почесний Легіон, і он розкішний особняк, що вмре під ним ще не один бідняк, твій, Музо, милодан – такий Верлен чи Ліль-Адан!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.

    Таке вже випало нам царство... Ну що ж, задрипане лицарство! Бали справляйте й весілля, хай ваше кодло заселя міста, що їх побила сліпота і опоїла ваша блекота. Трощіть, ламайте, брудніть, валяйте, плюндруйте всіх і вся. Ви ж плюндрували дідуся-Гомера, Шекспіра і Мольєра, Бальзака і Гюго, та мало ще кого – Гонкура і Золя, і Вагнера, й Мане, і Ібсена, й Моне, і Берліоза, і Родена – то нам усе братва, то вам жратва щоденна! Давайте, заглинайте за кусом кус! Од вас дістати мінус – це нам плюс! Не помилюсь: на кого брешете, рвучи собі легені, той, безперечно, геній. Богохуління – те ж боготворіння: ви ґрунт угноїте під квіткове коріння. Та ще ж ви на коні, герої гавкотні; дивіться – є ж у нас закони проти бандюг, злодюг і волоцюг (який ланцюг!), а проти вас нема. Кому тюрма, а вам сурма. Кому заглада – вам верховна влада. Щоб ви самі покинули свій трон, де так сучасно мислить афедрон, щоб вилинула істина з-під спуду? Нема дурних, до віку і до суду... Та прийде ж суд на кліку юд, бо та юрба – вам не навік раба, бо той же люд – він, попри блуд і бруд, і вивихи, й заскоки, таки святий і гожий, таки направду божий; той люд розкусить вас, паскуд, отямиться хоч на краю безодні, порве кайдани і стрясе все, що його гнітило і томило, і закричить: „Катюг на мило!” Так, панове, так! Цей бунтівник Спартак авторитетне ваше падло пожбурить на смітник. Ото вже буде кришка, хоч бришкай, хоч не бришкай! І на потомний вік од вас зостанеться хіба гидка відрижка, – ви, живолупи й людомори, що до сухої сикомори удруге прип’яли б Христа, якби він знов явив до нас чоло те світанкове, ті очі барвінкові, русяву бороду й велику білу душу – криницю вселюбові!

    Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. В них не обличчя, а дволиччя, дві півсферичні половинки: мед борзописцям і потворам, яд геніальним, може, творам. Глибокодупні – такі вони здебільша, сучасні критики. Коли цей Янус отверзає анус (що в них замісто уст), виходить – пст! – виходить іскрометний пшик, виходять екскременти-шик.


Латинський Квартал, 1897.

З французької переклав Микола Лукаш

1.
Глухо цокотять
у потоках листя
білі камінці сорок.
Вітер їх оголяє
і знову захлюпує
зеленою повінню.
Важчає
місячна серга
смаглявого серпня;
зав’язь літа
збирається на гілках
у краплини.

2.
Друга серга села -
старезна дзвіничка:

не розпукнутися їй ніколи
диким цвітом шипшини.
Дівчина вийшла з неї -
де ж дзвіничка поділася?
А на віях дівочих
зелена сльозина.
Шовкова сорока
одним оком - у ніч,
а другим - у день
задивилась:
рябіє.
Хоч сумуй - не сумуй:
все тече,
і трави -
як плач землі.

3.
Дочасно
твої зірвалися сльози -

посипались по садах
сливи зелені.

БРУНЬКИ

* * *

Щілина - то звук.
Двері розчиняються, і відразу той звук,
і тоді ти виходиш.
Як це багато: однісінька щілина,
щоб відчути себе вільним
і зрештою - людиною.

* * *

Бути - це значить падати,
ми - це причини обріїв
кожного разу, як час нових зерен надходить...

* * *

Стеблина вітру
тремтить, нахиляюши світ.
І в тиші проступа стерня
усіх вітрів.

* * *

Спорожніли
кришталеві хатини квітів.
Залишилися зерна,
мов спогади
про заглиблення лету
від сонця до сонця
серед білих пісків життя.

1990

Пестячи розквітлі троянди
і нерозквітлі горбики
із рожевими шпилями,
відчуваю,
яка тонка одіж
на тілі молодої жінки.

1985

чоловік подивився
в люстерко
і промовив до себе
несхожий
а потім запалив
цигарку
пішов дощ
як тоді ввечері
та навіть дерева
вже стали іншими

хотів
написати вірш
про канікули -
ніколи

заплакані очі
дощу
безмовність
безкрилої ночі
і стукають в вікна
слова
яких не пустили
у вірш

два гелікоптери
збили над іраком
два голи
забило динамо
і ти мені
два рази
посміхнулась

Знайти ті єдині слова,
щоб запалили вогонь
тим, що збились з дороги,
і погукали за стіл голодних,
а всі інші -
це просто шурхіт
дірявих барабанів,
що гудуть від вітру.

Плин часу спокійний і звичний,
не кожна секунда
молотить по скронях
(повільні, м'які та теплі,
як колискова).

Та буває:
ламається ритм
принишклої музики часу -
і якась бунтівлива секунда
лишає свою орбіту
і заявляє про себе,
нестримна, тверда, холодна
кричить (аж дзвенить у вухах):
Так мало ти встиг ще зробити!..

нічого на світі не сталось
загинула тільки кульбаба
важкими колесами трактор
її придушив до землі
я бачив
летів парашутик
і довго не падав

тут центр Землі
тут світу серцевина
шляхи
широкі світлі та прямі
і манівці
лякливі та вузькі
виходять звідси
йди в життя
я стану на поріг
своєї хати
як в дитинстві
знову вдома

Колись у небі
я бачив чудову веселку
й не міг відірвати очей.
Як я хочу її знову побачити…

Колись у лісі
я слухав чарівну пташку
й не міг наслухатися.
Як я хочу її знову почути…

Колись я бачив тебе
і слухав…

ти так до мене прив'язаний
ти біжиш мені назустріч
шукаєш мій погляд
шукаєш підтримку
чому ти завжди сумний
мій дзеркальний двійнику
посміхнись
ти бачиш
я вже посміхаюсь

дитинство
на вулиці люди
про щось сперечаються
сонце фарбує двері
в червоний колір
щасливий
вже стільки минуло часу
а двері
ще й досі
червоні

мені посміхнувся
даун
і привітався
я тупо кивнув головою
і щось промимрив
не знаю
хто з нас
розумніший

я хотів би вивчити
мову тварин і птахів
вітру дощу і сонця
і з ними розмовляти
вони знають усе
але їх не розумію і мовчу
і не в змозі нічого змінити
розмовляю з людьми
вони не знають нічого
але говорю і слухаю
і не в змозі нічого змінити
мрію вивчити мову
тварин і птахів
вітру дощу і сонця

сміятися
коли смішно
плакати
коли сумно
щасливий
вільний
божевільний

У кохання
немає
імені…
Є сонце
на все небо –
осліплює,
є вітер,
що очі піском
засипав.
Куди мені йти,
сліпому, -
не бачу.

У тебе на обличчі
промінь сонця…
Чомусь мені здавалось:
темінь ночі
буває холодніша
за мовчання,
а в мороці ночей
вмирають мрії,
та в тебе на обличчі
промінь
сонця…

я загубив себе в натовпі
на виході із метро
бо завжди був трохи роззявою
до того ж таким неслухняним
ну як за таким услідкуєш
я довго гукав і штовхався
але надаремне
а потім хтось нібито бачив
такого собі чоловічка
із натяком на животик
з мішками попід очима
і майже без шевелюри
стояв він як завжди самотній
казали мені що це я
напевно це так і було
та я не признався
можливо знайдеться кращий

А пам'ятаєш, як ми вибирали квіти,
мій демоне, з підступними очима...
А далі все пішло як завше: хата... діти...
Весняний шал. Оскомина озима.
Одне для мене, та для тебе інше,...

Ми закопувались доти,
доки нас не спинили джерела.
А потім прийшли дерева
і стали над нами.

А потім прийшли пси
і вили над нами.

А потім принесли дівчину
і в неї була одна рука.

І ми зимували так,
як зимують вода і вогонь.

А потім ти сказала: “Христос
воскрес!”,
наша однорука весно.
Нарешті ми втекли,
але не могли зупинитися і жити далі —
ми піднімалися крутою горою
все вище і вище —

ми наближалися, підходили впритул
до хмар важких і темних,
які, може, і врятували вас,
але вкоротили дам Великдень
і тепер не дають зупинитися —
притягують нас, давлять, затягуючи
у круті вири темних вихорів.

Ми пройшли крізь них,
і гейби окинувши з плечей храмові плити,
легко вийшли на самий верх,
і тільки тоді збагнули:

на землі була ніч.
Лише вершина гори,
ще мертва після зими,

стриміла над чорною лядою хмар,
що наглухо закрила той кривавий погріб,
звідки ми ледве втекли,
і тепер сидимо на вершині гори,
облиті різким місячним світлом.
Воно тільки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одіж
і закопали її під ногами у хмарах.

Ми сиділи в такому світлі,
що не відчували холоду і болю,
навіть наготи своєї не помічали.
Ми бачили тільки верхи
сходжених з дитинства гір —
вони вирвалися, як і наша вершина,
із безмежного клубочища хмар,
і на кожному верху,
облитому щоразу різкішим сяйвом,
сиділи якісь люди.

Ми не знали, хто воїни і звідки,
ми не знали, коли вони…

Ми не знали, живі вони чи мертві,
але яке це має значення,
адже і їм довелось
проломити своїми головами
ці хмари!

Ми розгледіли кожну ватагу втікачів
і забули всі слова.

Навіть плач і крик.

І тоді в нас у ногах
прошмигнули вовки.

Вони не підважували хмари, як ми,
а легко випірнули з них
і вмить оббігши нашу вершину,
замотавши в сліпучий клубок
наше місячне мовчання,
знову пірнули в густе хмаровище
і так само легко виринули
на сусідньому верху,
так само обмотуючи інших утеклих.

Ми проводжали їх
одним хижим поглядом
на кожну вершину,
уперше уздрівши, які ми голі
і які ми нерухомі
без оцих вовків,
крім яких нам нічого вже в світі не треба,
бо вони прив'язали нас один до одного,
обмотали всі ватаги,
переснували вас під своїм місяцем,
пірнаючи і виринаючи
у хмаровищі юдолі земної.

І ми притулилися плечима один до одного,
міцно, як люди, які вже знають,
що буде весна і буде трава,
і потому за це
знов доведеться зимувати в землі,
і за це тепер
назавше тулимось один до одного,
і це буде,
і цього не може не бути,
бо в ногах
знов прошмигнули вовки —
вірні пси Георгія.