Ну от, саме час написати чудовий вірш
Про те, що людина пішла і не прийде більш,
Про те, як синиці скрашають грудневий фон,
Про зимні прогулянки і мовчазний телефон,

Про фатум і волю, про те, хто із двох вартніш,
Про щастя і розкіш із передріздвяних афіш,
Про сніг, що під кроками грає, немов віртуоз,
Про душу поета, про сонце і про мороз.

Та хто ж його спинить, щоб гаяти не надарма, –
Цей час вільноплинний, допоки ще є зима,
Допоки озимі не просять турботи рук,
Допоки у вуха доноситься Божий згук?!

Та хто ж ним уразиться в поспіху мрій і справ –
Цим зникненням з серця людини, котру обрав,
Цим ранком ярки́м, що синиці – грудневий щем,
Цим обраним часом для віршів і цим віршем?

05.12.2019

Прикро, коли вогні
Тонуть межи вогнів.
Так і у цих снігах,
Де я тебе зустрів –
Там я тебе збагнув.
Ти мене, мабуть, ні.

Холоду синій плащ
Зносить вітрами вбік.
З тверді моїх небес
Буде тобі земля.
Груди здіймаєш – дух
Подихом в плащ запхне.

Отже, це ти – зима.
Царство твоїх очей,
Як на озерах лід,
Кличе ступити крок.
Вії твоїх смерек
Голки жбурляють вслід.

Там я тебе збагнув,
Як недолугий вірш.
Різко і без жалю
Часто його читав.
Втім, коли я вогонь, –
Згасну в твоїх снігах.

02.12.2019

Вже блимають вогні старих гірлянд,
Вже джаз стає мотивом невід'ємним
Передзимових вулиць і сердець,
Вже диво шкандибає навпростець,
Горять свічки із ароматом шоколаду,
Вже наближається щорічний другий шанс.
Скуповуймо блокноти і білизну –
Вже свято близько!

А як нам буде там – на рубежі,
Котрі із цінностей бажання відвоюють
Оте єдине, що під бій курантів,
І що ми підготуємо для завтра,
Й чого ми не зруйнуємо за ніч –
Не варто обмірковувати зараз.
Ми піддамося цим хвилинним чарам,
Плануючи добро.
І так по колу.

28.11.2019

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи, моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи, моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Чим далі від берега — ширшим здається край
Землі за яким ще не видно нового берега,
В розфокусі обрій, мов воском забризкав Ікар,
Повторним падінням з картини голандця Брейгеля.
Лихоманкою мова ще досі про очі крота.
Що он Боварі отруїлась нудьгою. Не правда,
Що кров'ю-чорнилом з ікарового пера,
Нова Одісея напишеться та Іліада.
Що ми ще полюбимо, так, як ніхто не любив,
І свою Беатріче, і свою Дульсінею Тобоську,
Шкода, тілька крила все той же Дедал скріпив,
Здається для притчі, чи то ненавмисно із воском.

26.09.2020

Сидять діди на лавці попід грабом.
Неділя…Чом би і не посидіть,
Неспішно про діла поговорить,
Послухати чи брехні, чи то правду.
Усе ж цікаво. Найстаріший з них –
То дід Микола, голова геть сива.
Здається, що всміхається він криво.
Насправді, шрам через лице проліг,
Тож воно й виглядає отаким.
А сам Микола - дід серйозний дуже,
Ні з ким він особливо і не дружить,
Живе самотньо. Вже старенький дім
Його стоїть аж на краю села.
Він не з місцевих. Та колись прибився
Та так в селі у приймах і лишився.
Вдовиця там тоді іще жила.
Тепер померла вже й Микола сам
У хаті тій потроху порядкує.
Про нього різне у селі пліткують,
Але ніхто не зна – є правда там,
Чи то все брехні. Сам же він мовчить
І про минуле не розповідає.
Мабуть, секрет якийсь оберігає.
А діду Грицю, ох, же як кортить
Таке почути. Врешті, не втерпів:
- Скажи,Миколо, молодим, бува,
Ти…теє… часом, не козакував? –
І хитро на Миколу поглядів.
Микола лише усміхнувсь в отвіт,
Пригладив вуса, з люльки пожовтілі.
- Козакував? Та ні, Грицько…На ділі…
Тепер же, може й розказати слід.
То все боявся – ляхи будуть знать.
А після Солониці страшно стало,
Бо ж скільки вони крові там пролляли,
Не утомлялись голови рубать
Усім, хто з Северином був тоді …
А нині вже старий…Чого боятись?
Уже не довго й смерті дочекатись…
- То ти у наливайківцях ходив?
- Отож бо…І козак, і не козак.
Та й з козаками якось не складалось
Тоді у нас. Постійно сперечались.
Не спромоглися козаки ніяк
Простити кляту П’ятку Северину.
Бо ж він, мовляв, в гусарії служив
І козаків Косинського побив.
Тож в їхній смерті, безумовно винен.
А я був з Наливайком… Не весь час,
А вже як із литвинів повертались
Та на Волині зимувати взялись.
До Северина я прибивсь якраз,
Коли він під Острополем стояв.
Я з Северином добре знаний був,
Бо ж у Молдову разом з ним ходили.
Мені там груди кулею пробило,
Тож, поки відлежався, лише чув
Про те, як Наливайко розгулявсь.
Коли ж оклигав трохи, то й подався
До нього знову. І якраз дістався,
Коли Жолкевський з силами зібравсь
Аби «порядок у краю навести»,
Як королеві він пообіцяв.
А сили він побіля себе мав
У Кам’янці багато. Тож повести
Всю оту силу проти нас рішив.
Щоб поодинці вольницю здолати.
Спочатку наливайківців дістати,
А потім Лободу би перестрів
Чи то Шаулу. Наливайко ж став
Йому найближче. В ляському загоні
Гусарія, драгуни – всі на конях.
Отож він на Остропіль їх погнав.
А в Наливайка піше майже всі,
Обоз великий. Треба відступати,
Не дати ляхам військо наздогнати,
Бо, якби той Жолкевський напосів
Посеред поля – вигубив би всіх.
Дві свої сотні Северин залишив
В Острополі і то для того лише,
Щоб стримали нападників отих.
Самі ж на схід скоріше подались,
Хоча… «скоріше», сказано занадто.
Зимою шлях нелегко подолати…
Ми з тим обозом ледве-но плелись.
Жолкевський же в Острополі напав
Залишених Татаринця і Марка.
І ляхи, кажуть, налетіли шпарко,
Бо їх ніхто так швидко не чекав.
Бій був короткий. Хоча козаки
Хоробро бились й полягли, одначе,
Нам того часу виграного стачить,
Від ляхів відірватися-таки.
Щоб з пантелику якось ляхів збить,
В бік Запоріжжя спершу подалися,
Потім на Корсунь правити взялися,
Щоб Лободу й Шаулу там зустріть,
Які десь попід Білою були.
Та ляхи нам на п’яти наступали,
Ні хвильки відпочинку не давали.
Все ж ми під Білу першими прийшли.
Хоча зовсім не радо стріли нас
Там запорожці, все ж поміж своїми
Ми почувались зовсім не слабкими,
Бо ж сил тепер у ляхів, як і в нас.
Жолкевський же не надто поспішав.
Не змігши нас посеред поля взяти,
Надумав перемовини почати,
На думці, мабуть, якусь капость мав.
Чи сподівався, що гризня між нас
До братовбивства приведе, одначе,
Я аж такого в таборі не бачив,
Хоч суперечки були раз по раз.
Поки Жолкевський плани мудрував,
Кирик Ружинський взяв хоругви сво́ї
І спробував наш табір взяти з боєм.
Та він, звичайно, по зубах дістав
Й назад подався, підібгавши хвіст.
Тоді вже не до перемовин стало.
Старшина раду в таборі зібрала.
Нам тої ради не донесли зміст
Та наказали Білу Церкву кинуть,
Похідний табір хутко збудувать
І таким робом до Дніпра рушать.
Козацтво тим обурилося сильно.
Бурчати стало: що то за біда,
Що міцний замок мусимо кидати
І в чистім полі ворога стрічати.
Ніхто ж пояснень отому не дав.
Хоч я пізніше, звісно, зрозумів,
Яка нужда так змусила вчинити:
Нам, наче в пастці б довелось сидіти.
Потоцький із Молдови вже спішив
І Радзивілл з Литви. Взяли б нас змором
У Білій Церкві тій. Тож і пішли.
От що до козаків не довели?!.
Хоч більшість все то зрозуміла скоро.
Поставивши вози у п’ять рядів,
Ми вирушили з міста до Трипілля.
Чому туди – сказати я не в силі.
Так Лобода, як гетьман повелів.
Хоча кінчався березень та сніг
Зненацька впав, ударили морози.
Нам, звісно те не помогло в дорозі.
Пройти наш табір не багато встиг,
Як, врешті, ляхи наздогнали нас.
Жолкевський, взявши Білу, зупинився,
Усе обдумав, добре роздивився
І, як морози вдарили, якраз
Рішив: не стане помочі чекать,
Раз Бог для нього відкрива дорогу,
В багнюці не втонути має змогу
І нас спроможний швидко наздогнать.
Тож і помчав услід… Заледве ми
Уздріли ляхів, хутко зупинились,
Возами зусібіч обгородились.
Хоч холод по землі ще від зими
Та під возами хутко залягли
З мушкетами. Поставили гармати.
Зо два десятки їх могли ми мати.
Й на ворога чекати почали.
Найперше Струсь нас кінно обійшов,
Аби шлях до Дніпра нам перетяти.
Тоді вже ляські вдарили гармати
І перша наша пролилася кров.
Навкруг гриміло, ядра звідусіль
На нас летіли. Але ми чекали,
Щоб, врешті, ляхи силою напали
Й ми мали добру для мушкетів ціль.
Гармати стихли, з гуркотом пішли
У бій гусари. Шаруділи крила,
Які вони на спини почепили,
Щоб, начебто, злякати нас могли.
Та страху не було. Коли впритул
Наблизилась до нас гусарська лава,
Гармати наші узялись за справу.
І стали ті валитися від куль.
Не витримавши щільного вогню,
Гусари розвернулися й помчали.
Тоді гармати ляські знов почали…
І дим, і пил…Вчинилась ніч по дню.
Нам заховатись нікуди було,
Лежали під возами і чекали,
Щоб ляхи знову кінно нас напали.
Я теж лежав. Від холоду звело
І руки, й ноги. Але я терпів.
А смерть навколо без кінця літала,
Поміж козацтва жертв собі шукала
І не один вже, мабуть, її стрів.
Гармати стихли й зусібіч пішли
Знов на нас ляхи, прагли налягати,
Аби хоч десь наш табір розірвати.
Вони у тому впевнені були.
Та хмара наших куль зустріла їх.
Гармати ядра їм в лице кидали.
І ляхи, хоч возів уже дістали,
Ніхто здолати перешкод не зміг.
Вози вони хотіли розтягти.
Ті ж, ланцюгами сковані, стояли,
А ми із під возів їх діставали
І, навіть, шпарку не дали знайти.
Уклавши трупи побіля возів,
Знов ляхи відступити поспішили.
І їх гармати знов заговорили.
Хоч ми й не дослухалися їх «слів»
Та шкоди нам чимало завдали,
Ще більше, аніж ляські кінні лави.
Й не надто виглядали наші справи.
Чутки лихі між козаків пішли,
Що вбито Федоровича Саська –
Полковника козацького, в Шаули
Ядром ворожим руку відчахнуло,
Вже він не гетьман своїм козакам.
І Наливайко рану теж дістав,
Але не вийшов з бою, діяв сміло.
Оті, що під Шаулою ходили,
Просили, щоб він гетьманом їм став.
Тож він тепер і нами керував
Й шаулиними хлопцями. Над військом
Усім же Лобода лишився, звісно.
Як запорожець, добре справу знав.
Ще кілька раз після гарматних злив
Кидались ляхи табір наш зламати,
Але щораз прийшлось їм відступати.
Ніхто потрапить в табір не зумів.
Лиш поле ляхом встелене було,
Якому вже ніколи не піднятись.
Мабуть, Жолкевський утомивсь змагатись.
Раз військо взяти гору не змогло
Та, мабуть, втрат своїх порахував,
Побачив, що не піде справа в нього,
Сказав був: «Не судив Бог перемогу!».
Отож, нарешті він наказ віддав
Вертати в Білу Церкву. А вже ми,
Оплакавши своїх загиблих, знялись
І до Трипілля, до Дніпра подались.
Хоч і мороз та ж не серед зими.
Дніпро від криги майже чистим був.
Знайшли човни й переправлятись стали.
Нас вороги ніяк не зачіпали.
Здавалося, що лях про нас забув.
Щоб вони нам не подались услід,
По переправі ми човни спалили
Та в бік степів з обозом поспішили…
Але без мене…Бо ж, сказати слід,
На тому Гострім Камені мені
Від ляського списа таки попало.
Ледь смерть мене проклята не дістала.
Тож залишився у селі однім,
Щоб свою рану якось злікувать.
До Солониці з військом не дістався,
Отож, на щастя і живим зостався…
Хоч, навіть, довелось мене ховать
У лісі, коли ляхи почали
По селах підозрілих всіх хапати.
Та рано, видно, ще було вмирати
І ангели мене уберегли.

Коли ви знаєте про мене
того, чого не знаю я,
то поділіться сокровенно,
щоб подивилася здаля
прискіпливо на себе збоку,
а чи розгледіла в пенсне,
як сивиною вкрились роки
і зводять з розуму мене.
Чи ж я не думаю про осінь,
де місяць небо обтрусив,
і догорає у покосах
моя зоря посеред жнив?
Не полощу в ясній блакиті
барвисті ситці вишиття,
збираю краплі недопиті
з хмільного келиха життя?
Хоч хмаровиння одягає
чернечу рясу на лани,
та на землі між пеклом й раєм
є океани таїни:
багатогранні, магнетичні,
фатальні, згублені, проте
не відпливе в душі ліричній
за обрій сонце золоте,
якщо розвіює надія
спустошених сердець пітьму.
Хто любить — Світом володіє
і поклоняється Йому!

23.03.2023р.

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

ІОсь-ось і я почую тулумбас
на фініші земної веремії
відлуннями і віри, і надії,
і божої любові... плине час
і невмолимо віддаляє нас
від кожної урочої події,
і наближає... віру – буде мир,
і є надія – буде перемога,
бо є любов і сила духу Бога –
як і було, і буде до тих пір,
допоки є до недосяжних зір
у кожного його одна дорога.

ІІЖиття не повертається назад
ані в кінці, ані на повороті...
зупинки є, але душа із плоті
не поспішає вирватися в ад
або у рай... бо їй іще охота
як і раніше бачити ясну
за обріями пору весняну
і сині небеса у позолоті,
коли сіяє сонце угорі,
зоріє день і знову до зорі
кує зозуля на високій ноті.

ІІІУсе це розтає у далині...
у пам’яті – лише окремі дні
і миті, як неповторимі віхи
удачі, щастя, успіху, утіхи...
................................................
а є лише оглядини одні
як вічна данина самотині,
коли душі буває не до сміху
у покаянні... у часи нічні,
коли перепадає на горіхи
за те, що не убитий на війні.

03.2023

Не прошу в тебе мстивості та гніву.
І того й того маю досхочу.
Я їх вбивати хочу без надриву.
І цю киплячу в жилах злість жахливу,
мов списа, ще гостріше наточу.

Я хочу їх вбивати, тож дай сили,
прогнати погань з нашої землі.
Загнати ту заразу до могили,
щоби усі, кого ті кляті вилупки згубили,
з відплатою свій спокій віднайшли.

Для мене і для кожного солдата,
для кожного, хто зараз йде у бій,
наснаги, щоб ішли у бій завзято,
щоб битва ця не нами розпочата
сконанням стала всіх рашиських мрій.

Для рідних, що чекають звістки вдома
чи моляться в якімсь чужім краю,
дай твердості, щоб не змогла утома,
непевність чи розпука несвідома
в душі посіять трутизну свою.

Я мрію знову чути голос доньки,
синочка вчити забивать голи.
Тримаючи дитячі їх долоньки,
гуляти з ними, мружачись на сонці,
повторювати – ми перемогли!

07.03.23

Усе своє життя ішла крилато
і свіжий вітер парус підіймав.
Хоча навспак і не щоденно свято,
але були, таки були, дива!

Бо дарувала невиче́рпні сили
енергія святого джерела́ –
ніколи наперед не ворожила
і за минулим сльози не лила́.

Достойно ти пила́ свою покуту
за спалахи несправджених зірниць,
не запасала іскор їх для трута,
не падала од безнадії ниць.

«Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі».
Твої слова легкі як невагомість,
як ліки від словесної парші́!

Голівонька хоча і зовсім сива,
напевне збився народи́нам лік,
але душа твоя іще красива –
такою і залишиться повік!

Змогла всього́ багато пережити,
отримавши плани́ди добрий гарт…
І я не стану далі ворожити –
хай зачекає ще останній старт!

На Божій ниві спозаранку
Щебечуть промені святі
І споглядають на альтанку
Де журавель на самоті…

Холодний вітер плаче в землю
Обом дісталось у житті
І споглядають на алею
Де журавель на самоті…

І ніч у роздумах країни
І ясен день - у темноті
І споглядають на руїни
Де журавель на самоті…
22.03.2023.

Як довго вдивляється жінка в осіннє озеро,
Забувши про світ навколишній… погляд не в силі,
Про біль кричати. Такий непорушний спокій -
Тривожний, вразливий,
Що позаду, спинившись, прохожий,
Тривожність ще більше підсилює.
Чи то прикували до себе граційні лебеді?
Чорні цятки качок, що викльовують зверху водорості?!
Що погляд її незворушує й тендітна дівчинка,
Що котиться з поскрипом шприх на велосипеді.
Можливо вона розчиналась у водах молодості?
Пригадала гуляння алеями, кохання своє, кокетство,
Чи може на дно залягають свинцеві помисли,
Що повз пролетіли любов, життя, мистецтво.
Що забуті поети в розгойданих ночах поспіхом,
Під склепінням осіннього неба у водах втоплені,
І тільки сьогодні, їх душі почулись з озера,
Що їх голоса під намулом лежать, переповнені
Вчорашнім відчаєм.
Ах, плюнути б їй на холод, у воду звільнити кинутись,
Як є, у пальто, розполохавши білих лебедів,
Та осінь холодна, та й сором, до слова, стримує.
До того ж уява завжди перебільшує з трепетом.
Немає нікого, нічого на тому дні.
Вона стрепенулась. Нікого, нічого - напевно.
«Направду, прекрасні осінні, холодні дні», - сказала вона,
і додала, - та білі лебеді».

23.09.2020

Люблю красу в усьому. Поетична
краса буває особлива.
Її веселок переливи
вражають, манять і п'янять.

Люблю красу думок за чистоту,
прозорість, ясність, лаконічність,
за їх незриму глибину
і зриму автентичність.

Буває сумно споглядати,
як від нестримної поезії краси
втрачає якості найкращі
краса, яку думки несли.

22.03.2023 р.

Як часто люди забували
азбучну істину.
Пропускали мимо вух
всю суть її буденну.
Життя поєднує
чорне і біле.
З'єднує темне і світле.
Бо ніяк не може
обрати потрібний тон.
Плутається у безлічі
кольорів земної палітри.
Життя не здатне
стати світлом серед темряви.
Воно не може бути
результатом старань людини.
Життя незмінне
у всіх своїх тонах,
на всіх уявних боках.
Навіть якби вдалося
змінити його.
Перетворити на сяючу зірку
блиску темряви.
Навіть якби темрява
згасла з настанням ранку.
Не змінилися б дороги,
що звуть безперестанку.
Що кличуть в різні напрямки
невпевнене життя.
Не стане сил обрати ніч.
Не вдасться обрати день.
З кожним світанком
будуть гаснути зірки.
З кожною ніччю
зникатимуть її тони.

22.03.2023

Читаючи чужі скрижалі,
Себе засмучую сповна, –
Знаходжу безвістю припалі
Місця, події, імена.
Мощуся подумки в минулім
І відчуваю на собі,
Бува, гвинтівки довге дуло,
Чи шаблі дотики слабі.
Я чітко бачу іншу долю
І відчуваю зло земне,
Коли хтось штурхає та коле
Нізащо мирного мене.
Відтінки дула, шаблі, крові
Хитають світлий небозвід,
Адже холону поступово
І відчуваю, що поблід.
Спіраль буття жахає мозок
Ядучим духом гіркоти,
Бо неможливо без наркозу
Читати вицвілі листи.
23.03.23

Як осінь пощезне під блиском льоду
І кане вглиб –
Так я перекину себе зісподу
На інший штиб.
І стануть кристали мені очима,
Льодини – тілом.
І встане зима, і багрову схиму
Побілить в біло.

І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.
До мене заходитимуть дівчата,
Як в воду литу,
І буде їм сиро направду, й прикро
В моїй зимі,
Бо хто її викрав – отой і викрив
Тепер юрмі.

Бо хто її, зиму цю, зрушив з місця,
Як сніг із гір,
Той бачив, як з літа стриміла вісь ця
У мій позір,
Як чулася кепсько я без морозних
Сухих вітрів,
Як сходили в лоні моєму рози,
В рахунку днів,

Як плідно я бавилася словами
В осінній яв,
І як тихий голос моєї тями
Вкінець зів'яв.
Та грудень примусить цю осінь стати
На льоду бритву,
І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.

27.11.2019

О намалюй! О намалюй для нас
Прощання час –
Таку непевну згадку.
Між сторінок відбутих й стертих днів
Я залишу віддушину – закладку –
Косичку, сплетену із сокровенних фраз,
На тій сторінці, що єднає нас
Останній
Раз.

О намалюй,
Та не на полотні!
Малюй на стінах, на одвірках, бильцях,
На інших лицях, тих, які не йдуть,
На пальцях, на чужих вінчальних кільцях,
На поїздах... Малюй на поїздах –
Це мій найтонший страх.

І на обкладинках від книг
Для них малюй це тихе плесо,
Чужої долі торжество.
Туге в недолі перевесло.
Нехай живе
Чужа
Любов!

25.11.2019

Онде зоря світиться,
Ділить наполовину
Мою дитину.
А онде висять китиці,
Ружні, до свят зв'язані,
Як пуповина.
Онде в куті жив собі,
Вив собі храм з куполом, –
Павук павутину.
Як колись Марію з Дитям*,
Так би і нас вберіг,
Якби не з'їли.
Тільки оце і бачу,
Лежачи горілиць.
Докіль Йому пробачу –
Вмру.

Дитино моя!
Гай-гай,
Яка ж ти невеличка!
Гай-гай, який позаду біль!
Торкнусь твого знекровленого личка.
Як пляму сіль –
Отак ввібрала смерть твоє життя,
Твоє майбутнє, кров твою солодку...
Я пробувала.
Це – як на колодку
Грішити, що для шиї затісна
(Пісна твоя кров,
Хоч тут не згрішила) –
Отак воно мені на себе клясти.
Горіла свічка позавчора,
А тої ночі згасла.
Бодай би я!

25.11.2019

*Від вояків Ірода

Мій тридцятий* вірш
У осінню ніч
Проросте.
Пригадаю сіль
На своїм лиці,
Штормові вітри.
Ми були на "ти",
Я і даль світів,
І для нас світив
Молодик небес.
Та коли він зник –
Сум набрався сил
І в мені воскрес.
Хто ж його просив?!

Мій тридцятий вірш
Сплинув восени
Потопельником.
Пусте.
Все росли й росли
Соляні стовпи,
Порожніла твердь.
Вимивали дні
На небеснім тлі
Молоді вогні,
А з мого лиця
Видували шторм
Все нові вітри.

Передайте тим,
З ким були на "ти",
Що уже доспів
Мій тридцятий вірш.

23.11.2019

*повний, дозрілий

Я не ота і не моя вина,
що пошта переплутала адреси.
Ти слав свої листи до поетеси,
але вона була вже не одна.

Хіба тобі хотілося обману?
Не випадає нам – рука в руці...
А пам’ятаєш місто на ріці,
закутане у голубі тумани?

Якби тоді покликав... може, я
була уже готова у дорогу
на інше перехрестя житія.
Усе минуло, що було до того.
Не присягаюся, але їй-Богу
вина у тому не лише моя.

Приснилося – отримала мій лист
моя... ота, яка його чекала
багато років тому... і не знала,
«письмо до запитань» – це на колись.

І як буває інде уві сні
від серця відлягає ця провина,
і відповідь її до мене лине
у наші – інші, та не кращі дні.

Та хай і так, а миті однієї
почую ще обіцянку одну
лікуючу цілющу панацею:
– Чекай мене!
Це ще не одіссея...
а от коли навіки я засну,
тоді і дочекаюся на неї.

03/23

…І суть уся каліграфічна
Враз зачитався аж до шпорок…
Від я до я
уся космічна
А ще ті очі… а підбори…

Ніде внікого ні на милю
Тинок чомусь із перелазом…
Зустрінь було мене на схилі
Я б тут не скиглив би до сказу!

А що тако, як на рибалку?
Чи по грибочки десь під осінь?
І прямо в кут… коту гадалка -
Що саме я - дивуюсь й досі…
22.03.2023.

Коли в мовчанні губ твоїх
Підкреслене звучання тиші,
Злий погляд серце застеріг, -
Закреслить все, що я напишу.
Закреслить біль в звучанні рим,
Заплющить страх на чорну риску
І все розвіється, як дим,
І пустота підступить близько
З твоїх закреслених картин.


26.03.2019

Коли тебе торкнулася незримо
наднебна птаха - не жури її-
іще не заґратована у риму,
вона воркує на твоїм пері.

Але не варт - не налягай на плечі
поезії - вона прозора грань -
її розкрилля - слави не предтеча-
за це їі любить не перестань!

Скажи відверто, звідки ти взялась,
в яких світах ховалася допоки.
Зненацька зупинився мій пегас,
лише зачув твої легенькі кроки…

І знову ожило життя моє,
душа співає, всемогутній Боже!.
Я думаю про тебе, бо ти є…
Тебе не бути просто вже не може!

Якби ти знала, хто ти є така!..
Твоя душа давно живе у мене.
Я – щастям переповнена ріка.
Ти – кров моя, що випинає вени.
Якби ти знала, хто ти є така!..

Як міг тебе не знати я раніш?!
Без тебе світ – розбурхана пустеля.
Без тебе кожна ніч – мов в серце ніж.
З тобою – розцвітають дні веселі.
Як міг тебе не знати я раніш?!

В устах твоїх кохання наберу,
в очах бездонних відшукаю зорі,
і саму найвіддалену зорю
пущу, як рибку золоту, у море…
В твоїх очах натхнення я знайду.

В твоїх очах знайду своє натхнення,
і в очі ці віддам.
Я з вуст твоїх кохання наберу.
Пущу на щастя.
Втоплю у морі.
І загадаю щастя море!..
Твоїм очам…
Твоїй душі…
Твоїй любові…

Як жаль, що я в безпам’ятті від вас,
Не випив час, щоб загубити пам'ять,
Що закрутив, дарма, в самотній вальс,
Забувши те, що спогади лукавлять;
Ведуть вони в безумство сновидінь,
Де сам на сам ведеш свої розмови,
А ти стоїш над ложем сну, мов тінь,
Яку ніяк на смерть не заговориш.
Як жаль, що світ, непевний, що за ним
Стоїть така ж непевна потойбічність,
Що випало любити тут живим,
Чи перейде і витримає вічність?
Що хтось черкає кому і тире,
Гримить столом і заправляє постіль...
Я вас люблю, та в ніч вона помре,
І зникне тінь і прийде інша в гості...

21.06.2020

Світ такий різний, загадковий:
То з щебня гальку робить море –
вода без міцності ховає в собі міць,
а у пустелі грані пірамід шліфує вітер,
зовсім не навмисно, а граючись.
Буває не збагнеш: чи ціле, чи не ціле,
то три в одному, то один із трьох, –
якісь математичні замороки.
Високе ходить поруч із глибоким,
обмежене не має меж.
Якщо хтось має на меті негідне
і докладає максимум снаги,
на свіжій і м'якій траві
можуть з'явитися шипи.

21.03.2023 р.

Ще вчора тиша невимовна
Була в порожньому садку,
А нині спів пташиний повнить
Бруньки в затишнім сповитку.
Нічного холоду поблажки
На гожі днини перемнож, –
І заспіває радо пташка,
І забрунькує сад також.
22.03.23

Сегодня лил сильнейший дождь
Была настоящая гроза
По телу моему бежала дрожь
Мне вспомнились твои глаза

А я всё время сидел в парке
И тихо наблюдал за тем
Как трачу жизнь свою насмарку
Зачем ты поступила так, зачем?

Нещадный ветер мучал тополь
Что мок со мною под грозой
Что за несчастная особа
Делила вечер тот со мной

Листки от ветви отрывались
Как те мгновения мои
Когда с тобою мы смеялись
И жили мы с тобой в любви

И я сидел как тот покойник
Потупившись в небытие
Не чувствовав ничто, не взявши зонтик
Я молча сидел там во тьме

-Сегодня лил сильнейший дождь
-Пока я думал о тебе

16 ноября, 2022

ІЖиву щомиті, а коли існую,
то думаю... що де-не-де ще є
флюїди душ, які мене почують.
Невидиме оточення моє
поповнює аннали і досьє,
аж поки не почую алілуя.
Надії коригую щовесни,
аби не усихав критичний розум
і це працює у часи війни,
хоча у серці діє як заноза.

ІІКоли не спиться, згадую усіх,
кого не затуманили минулі
літа розлуки, може, ще живих,
що і мене, гадаю, не забули.
І я душею відчуваю тих,
що думають: небесні караули
односельчан, ровесників, кубіт,
що розлетілись, хто куди, і міт
не залишили на путі у лету,
куди іще заказано поету
явитися із неземних орбіт
моєї войовничої планети.

ІІІТа думаю-гадаю, що живу,
тому що уві сні, але побачу,
як засіває ниву наяву
розумний українець неледачий.
Надійно прикипілих до землі,
лишилося, напевне, одиниці...
проходять чередою їхні лиця,
скупі на щастя, щедрі на жалі
і спраглі на слова... як журавлі
злітаються до чистої криниці.

03.2023

Бреде повз нас сумний, безкровний лицар,
Об землю б’ється отупілий меч,
Примарилось йому одне обличчя,
Подібне до примар його предтеч.
Ця Дама давня бранка менестрелів,
Трувер її оспівував красу,
Дарма, що більше за солодкі трелі,
Спізнати не доводилось йому.
Гряде в старих, розбитих обладунках,
Прекрасна Дама зникла, як на зло,
О, жертви куртуазних поцілунків!
Яких ніколи й толком не було.
Від ніг упала тінь середньовіччя,
Упершись головою в горизонт,
Таких тепер у кожному сторіччі, -
На тисячу Фолькетів – Вентадорн.
Бреде, піднявши догори забрало,
Скрипить давно іржавий сабатон,
А герб на грудях вицвів і постала,
Не роза, а трояндовий бутон.

10.06.2019

(фрагмент фіналу)

Так, думці тій я вірний буду всюди –
Пізнав нарешті мудрості земні:
Що жити вільно будуть ті лиш люди,
Хто кожен день свій проведе в борні.

Життя в борні невпинній і суворій
Дитя, юнак і старець хай ведуть,
Щоб я побачив в силі пречудовій
Мій вільний край і мій щасливий люд.

Тоді би я сказав: жадана мить,
Затримайся, чудова, зупинись!
І не наважився потік віків би змить
Мої сліди, що залишив колись.

В жаданні щастя, в тій хвилині
Найвищу мить я відчуваю нині.

1980 р.

Плескіт хвильок і сюрчання
Неутомних цвіркунів
Тішать слух безперестанно
Біля сталих берегів
Дорогої серцю річки,
Що, здається так чогось,
Уплелась, як синя стрічка,
В пишну зелень верб і лоз.
І виблискує сліпучо,
І хлюпоче кожну мить
У краю оцім квітучім,
Де родився й хочу жить.
21.03.23

Не сумуй, що на сватів
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
Як і обоє ми, щораз
Горта книжку радо,
Просить помочі у нас
Ревним мурмурандо.
Наче вкопаний, стоїть,
Коли грає тато,
А на кухні він не гість,
Спішить помагати...
І якщо онук од нас
Візьме все хороше,
То не варто тут гадать,
На кого більш схожий.

Старанно так
ти намагався вибратися
з прірви, з безнадії.
Немає більше віри
в твоїх очах.
Не б'ється серце
в палких почуттях.
Без сенсу минає життя.
Безупинне вороття.
Як би ти не намагався.
Скільки б сил не витратив.
Скільки б часу не згаяв.
Твій біль не вщухає ні на мить.
Він завжди в тобі,
завжди болить.
Тремтить від страху
тонке почуття.
Твоя душа.
Їй так, як і тобі, було не легко.
Їй так само боляче зараз.
Вона — одна.
Зовсім сама.
Ти покидаєш її,
піддаючись зневірі.
Кидаєш сенс
всього свого життя.
Та врешті ти ще пожалкуєш,
як забудеш те,
без чого тебе нема.

20.03.2023

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомість.

8 травня 2003 р., Богдани́

Він безликий Тезей і сказати йому більше нічого.
Рвуть з безодні голодною люттю важкої стопи,
Що на грузному схилі їх черепа; бивнями й хоботом,
Чорним поглядом ярості в тучах являлись слони.
В дикім буйстві атраменту неба, дрижанні небесному,
Одержимі безумством. Пилюкою хмарився біг,
Легіон знавіснілого серця природньо-тілесного,
Був знищений тигр тоді, і розтоптаний в смерть носоріг.
Там скажене гудіння трембіт бушувало з литаврами,
Коліна вдарялись, трощилися лобні кістки,
Так були убиті слони у війні з мінотаврами,
Що силу безумства, як образ взяли на щити.

27.05.2019

непоспішною ходою
мандрівник по стежці брів,
пліч-о-пліч зі самотою,
в недосяжнім для вітрів
тихім затінку гаїв.

йшов нешвидко але сміло.
під ногами, крокам в такт,
листя в'яле шаруділо,
а відгомін тах в кущах,
між якими вився шлях.

на плечах рюкзак потертий,
у руці кривий ціпок,
погляд втомлений та впертий -
так ступав за кроком крок
по стежині крізь гайок.

на вбранні його старому
пил осів зі ста доріг -
весь здобуток, а натомість
він лишив відбитки ніг,
де маршрут його проліг.

я питаннями задався:
хто він? що в душі тремтить?
то ж коли із ним зрівнявся,
мовив: "зупинись на мить.
в край який твій шлях лежить?"

все принишкло. піший став,
не приховуючи втому,
хриплим голосом сказав
так, немов ударом грому:
"я нарешті йду додому"

2022-05-30

Весна прискорює ходу,
вкриває луки квітом,
а у діброві біс не спить
ні взимку, ані літом.
Вночі виходить на поля
збирати людські душі.
Допоки крутиться земля
попереджати мушу:
Агов, людино! Не ведись
на янгольськії співи,
бо їх співати може біс,
а завдяки тобі – й на біс.

21.03.2023 р.

Не я, вона - майстриня все ж таки
Одна із помилок моїх… цікаво,
А що як уявити навпаки
І запросити ( підсказує) на каву…

О дівонько, приставлена з небес…
Надіюсь, цього разу не відмовиш?
Повіримо, що я й для цього скрес
Як тільки но згадалось про підкову…

І відтепер ні жмені самоти…
А капелюх і шпага задля фарсу…
А вам, любязні, заздросні роти -
Зателефонимо із Марсу…
20.03.2023.

ІМи ніколи не були братами
із юрбою орків-упирів.
Нас гойдали різні матері
як дітей Яфета, Сима й Хама
і єднали протягом віків
чільною культурою одною
із улусом силою дурною,
нищачи традиції дідів,
та немає паю із ордою
у народу і її митців.

ІІРаді і аматори халтури,
і хамелеони-трубадури,
що почули гасло, – ніс утри
тим, що свій задерли догори.
Ордени духовної культури
все іще купують автори.
В їхньому оточенні триває
акція розведення лохів,
у якій бабло перемагає...
у літературі й поготів
іншої дороги до верхів,
як альтернативи, не буває.

ІІІСлаві і «героям» на віки
не бракує легкої руки.
Але є одна пересторога,
іронічно кажучи і строго, –
де-не-де буває навпаки...
є лохи, і профі, і совки....
і поети... іноді від Бога,
інде, від лукавого, таки.

03/23

Яких ще слів в тобі не знаю я,
А ті, що знаю – чи вони потрібні?!
Як в безворушші сказанність твоя,
Що ясним небом зрівнює подібність.
Так в тихім небі спалахне зоря
Тобі явившись в дивному сузір’ї
І ти впізнаєш серцем немовля
У цьому обважнілому склепінні.
В годинах вічність бавиться у дні,
В собі з’єднавши цільні половини;
Так ніжки циркуля описують земні
Та безконечні обрії дитини,
І в цій недосконалій повноті, -
З тобою я, а ти в мені віднині.

03.06.2019

Достатньо іноді лише одного кроку,
коли людина на межі добра і зла,
шоб спали маска і ошатне убрання,
якими прикривалася душа.

У мить цю зайві будь-які слова,
бо раптом усвідомлення б'є в груди –
пред очима чорна, як зола,
душа усіма проклятого Юди.

Питання спалахом пульсує в голові
при погляді на постать осоружну –
бруд тіла завжди можна змити в дУші,
а де і чим змивати бруд душІ?


20.03.2023 р.

Коли нею керує диявол
І первісні в душі почуття, –
Відступає людина від правил
Та порушує норми життя.
Незалежно від міри потреби,
Наповняє украденим дім,
Підгрібаючи всюди під себе
Те, що має належати всім.
Обґрунтовує вчинки й ідеї
Невиправна злодюга лиш тим,
Що держава бере більше в неї,
Багатіючи також чужим.
Так привласнюють спільне обоє,
Що прокляттями сипле юрма,
Бо не стало вже коштів на зброю
І надії на правду нема.
20.03.23

Змордований тривогою і болем
Осмислюєш намарність суєти.
Одвічно людство дибає по колу
І поміж ними затесався й ти.

Даремні чудернацькі круговерті,
І викрутаси в той чи інший бік.
Життя – то безупинний рух до смерті.
І зо стезі ніхто іще не втік.

ІОдужують поволі українці,
минуле виліковують своє,
упоратися тяжко наодинці.
та мусимо, допоки сили є.
Історія уроки викладала,
а ми не надавали їм ваги...
мечі перекували на орала...
за це нас вирізали до ноги
і спокою ніколи не давали
ні зовнішні народи-канібали,
ні внутрішні провладні вороги.

ІІІ поки є ще ця нечиста сила
та сатана у рясі із кадилом,
чекати довго до її кінця
і виносу недопалка-мерця.

Живуча підла нація батия
і обухом її не переб’єш,
але обмежують нащадки Кия
імперію, якій «немає меж».

Немає місця нелюдам убогим
ані у небі, ані на землі.
Навіки наші розійшлись дороги
у цьому світі, де є москалі.

Немає сенсу біснувате вчити
ані у школі, ані на війні...
хай у Гаазі, як не у вогні
відкине сатана свої копита.
Хороші росіяни – це убиті
заразні параноїки чумні.

ІІІМосковія по розвитку своєму
відстала від Європи назавжди.
Навіщо ці содоми і гареми?
Заповідали прадіди-діди –
назовні вивертати душі темні,
аби щезали явні і таємні
перевертні та ідоли орди.

03.2023

Інструмент камертон…
Інструмент камертон…
Упіймай, як цвіте азалія.
Жоден бутон.
І от – бутон.
Квіток аномалія!

А як цвіте і відцвітає любов?
Бов-бов!
Бов-бов!
Як серце на жилці гойдається.
І от – помиляється камертон.
Інструмент камертон помиляється.

28 лютого 1994 р., Київ

Ночь, тишина глубока
Шёпот волн переходит в мелодию
Где-то в вакууме, далеко и одна
Наблюдаешь за нашей пародией

Ты по красивому бледна как всегда
Интересно, каковы Твои мысли
Я знаю,Тебе не присуща вся суета
Ведь имя твоё останется чистым

Ты, возвышаясь над всеми
Красивейшее из небесных всех тел
Хоть незаметна, погружаешься в темень
В то время как кто-то горел

1 марта, 2023