Тихенько чарівно дивиться
Проліски диво крихітне
Прадавнього діда придане
У розпач & тепле щастя

Стражденний Фома невірний
Пощо тобі все невіриться
На міцно стиснутих милицях
У замилуванні печальнім




 

Я – красень-Метелик. Недавно із лялечки,
Уже залицяються, ох які, кралечки.
Барвистими крильцями дражнять, спокусниці.
О, правил цнотливих підступні порушниці.

Та вчора зустрів на листочку негадано
Я Гусінь прекрасну, і – серце украдено!
Струнка, поетична, невинно-салатова.
А очі, як ніч, – таємничо агатові.

Не слухай, о мила, джмелів пашталакання
Про те, що літав із Лимонкою маками,
Що в лілії пили нектар ми до ранечка…
Тебе лиш кохаю!
Тебе лиш чекаю!
Довіку я – твій, о моя Капустяночко!

31.07.2009

Ви спитаєте мене – хто вона?
Ах я не знаю сам.
Я зустрів у театрі її вона
прекрасна як храм.

З нею сидів я в партері поруч.
Хвилювалась як мак.
З нею чоловік її сидів поруч.
Прикрий знак.

Я дививсь на неї хвильно
як ві сні
червонів коли вона дивилась пильно
пильно в очі мені.

І ніби сонний хожу третій день.
Ви спитаєте мене хто вона?
Я зустрів у театрі її.
Ах я не знаю сам!
1914. Київ.

Без сонця жити я не хочу
стерпіть не можу я холодних ліхтарів
я сонце кров люблю і в крові сонце
і знову сонце в кровофарбах малярів
а як затулить хмара моє сонце
ще не холоне моя кров тоді
вона горить палає й рве охоче
щоб не коритися ні палу ні воді
вона бере мене і линем разом вгору
і сонце зустрічаєм знов
і кричимо:
сонце
драстуй –
шле тобі привітання бунтливий Семенко!
1914. Київ.

Осінь похмура йде
хмари дощі тумани
осінь у серце веде
смуток нежданий.

Холод суне німий
в душу сповзає мла –
осінь! серпанок густий
ти принесла.

Ради не дам собі
в серці моїм мовчання
спогад ридає в журбі –
давнє кохання.
1913. Київ.

(Присвячується фестивалю
«Дикий мед-2009» у м. Сколе)

…Високо у горах живе одинокий мольфар,
Він любить дивитись на воду і слухати вітер…
Він знає хвилину, коли розпускаються квіти,
І п’є на світанку із кореня любки узвар…

…Він сивим туманом на килимі ночі літає,
Від шпилю Говерли до вкритої льодом гори…
Він соняшник жовтого Сонця щоранку вітає,
І бачить, як в Небі закоханий Місяць горить…

…Він знає дорогу, якою ходив Святослав,
В священних місцях, що тепер називаються Сколе…
Тут русичі в пломенях ватри гуляли по колу,
І тут Святополк Святославу погибель наслав…

…А бджоли гудуть, і до борті росу все заносять,
Складають у соти пилок, ще з Троянових Вед…
В мольфара давно посивіло від туги волосся,
Від того, що люди забули його дикий мед…

…У схимника цього колись вчився сам Дон Хуан…
Якось серед ночі вони, духом ватри зігріті,
Гуляли аркан, але раптом знайшли тенсегріті:
«Шукай Кастанеду», - порадив Хуану Іван…

…А сам, обернувшись на оленя, вибіг до річки,
Якраз в тому місці, де Стрий підживляє Опір…
І бачив, як плаєм до річки збігала Марічка,
І чув, як відлунням пливла її пісня між гір…

…Високо в Карпатах, де гойкає гуцул-козар…
Де в Небо впирається шпилем загостреним татра…
Горить серед ночі розбуджена духами ватра,
І чути, як грає на дримбі мольфар, як кобзар…

…Він знає про нас, і за нас він помолиться Богу,
Для того, щоб ми подолали над прірвою міст…
Бо нам простелилася обрусом доля-дорога,
А в нього – своє: Сині Гори, молитва і піст…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 14.07.09р.

і серце болить
і на подушці сльоза
та душа вже мовчить
її давно вже нема

і слова якісь сірі
і усмішки нема
і він ніби не бідний
і кругом не тюрма

що бракує йому?
що їще йому треба?
Лімузини уже є
І будинок "під небом"

від АРМІНІ ВІН вдітий
у БУГАТТІ сидить
та чомусь одинокий
чомусь завжди мовчить...

не мовчи озирнися
вона позаду іде
просто ти зупинися
вона тебе дожене

Не тікай перестань
життя у тебе одне
покажи не ховай
бо воно швидко йде

не лишися самотнім
бо вона не простить
знову ліжко холодне,
і сльоза знов біжить...

Любовні сонети, бокали вина —
Життя у тумані останніх ідилій.
За столиком поряд забута, сама
Сидить у кафе безталанна богиня.

Я п’ю за любов! Наболіла струна
Бринить кришталем без якоїсь причини.
До дна допиваю, а поряд — вона,
Така ж, як і всі, — на годину невинна?

Невинна й весна — не спинити її —
Вона і мене, і усіх полонила.
На вулицях знову кулачні бої —
Свобода гормонів в гармонії сили.

Не треба поезій, не треба вина.
Я рідко в подібне життя поринаю…
За столиком поряд нікого нема…
Вже північ. Богиня в постелі когось розважає!

12 березня 2006 р.

Скоро північ.
Зір нема на небі.
Лише дощ на вулиці не спить.
Знать, дощу змочити
землю треба
В цю вечірню,
загадкову мить.
Мокне світ,
вбираючи вологу,
І радіє листя і трава.
Бо землі волога – це підмога,
Це, як поштовх,
Мить життя нова…

І не можеться вже , і нейметься.
Тятивою спокушених стріл
Легко. Пальцем химера торкнеться
І , застогне від щастя приціл...

Так. Це все. Досяглось , до...несміло
Покотилося яблуко в ліс.
Ти продовжив цю казку. Горіло
І здіймало вогонь до небес.

Тятивою помічені пальці.
Світ знаходить притулок в тобі.
Я усе розкажу тобі вранці.
Може , вранці , і , може тобі.

Десь плакала осінь
Забутим дощем
А серце хотіло на волю.
У ніч темнооку
В подертім плащі
Хтось стрімко зламав чиюсь долю.
Ти виключив день
І напругу забрав
У серці лишив вольтну рану.
А в барі –
Засмучений жовтень заснув
В кишені - п’ять грам снігопаду.
2005 р

У небо червоне
Злітала лелека.
Майнула під обрій
І стала далека.
Кружляла, співала,
А потім упала,
Бо крила прозорі
До сонця зламала.
Лежить вона тихо,
Та гірко зітхає планета,
В Чорнобилі лихо,
З’явились урану тенета.
- Куди ви ідете?
Лишіться! Побудьте зі мною!
- В нас сили немає.
Лишили одну із бідою.
-Дитино, чому ти домівку минаєш?
Вернись. Зупинись
Ти Бога у серці не маєш.
Лишили. Забули.
Закрили навіки хатину.
Лежала. Кричала.
Зруйнована болем Вкраїна.
2005

Я город нарисую мелом,
Я в детство возвращаюсь, но
Ладонь сплетает, как веретено,
Мечту дебелым.., белым, белым…
Рисую город на реке безвестной.
Придумай сам название реке.
Придумай время, но оставь мне место
В судьбе зажатой крепко в кулаке,
Придумай сам, я после дорисую
Машины, улицы, деревья и дома,
И бабушку, со взглядом в мостовую,
Боящуюся выжить из ума,
И девочку, влюбленную в кумира,
И мальчика, влюбленного в нее,
Окурки в пепельнице, съемные квартиры,
Веревки, что прогнулись под бельем,
И запахи я тоже нарисую,
Я нарисую жизнь, а в ней себя,
Стоящего среди домов в грозу, -
Убежищем дождю и голубям...

Дзвін кришталю.
Метафора лягла на руку.
Папір, чорнило і свята печаль…
знайшли мене між акварельних ноток.
В них ціла вічність, а мене не жаль.
Що можу я?
Шукати свіжу риму.
Гортати почерк змінних почуттів.
Вони ж слабкі - їм треба силу,
щоб вкоренитись у моїм житті.


2009 р.

Дві хмаринки–любоньки
Плинули у небі,
Та шукали доленьки,
Але не для себе,

Не за себе плакали
Танучи дощами,
Дощами – слізьми рясними,

Сумними очами,

Дивились на землю,
До красної луки,
Де дівчина плаче -
Та серденька муки,

Молитвою ллються
Сягають до неба,
Журливо питають
Невже тобі треба,

Щоб дівчина щира
Душу згубила,
Душу згубила,
Себе знапастила …

Що ж тепер робити -
Доля безталанна,
Як же мені жити,
Де ж моє кохання,

Де ж мій милий–серденько,
Куди ж він подівся,
Куди ж він подівся –
Де, запропастився …


Минають дні та місяці,
А милого немає,
Немає хоча б вістоньки
Чи він пам’ятає

Тії очі чорнії,
Квітки у волоссі
Ті обійми палкії,
Розплетені коси …

Там де луки красні
Де пташки співають,
Де річки прозорі
Погляд відбивають,

Там кохала милого,
Пестила в обіймах,
Цілувала голубочка
Й поглядом ласкавим

Брала душу милого,
В свої щирі очі,
У дівоче серденько,
Що давно тріпоче …

Та немає милого –
Згинув на чужині,
На чужину працювати
Подавсь з батьківщини,

Обіцяв побратися
Як заробить гроші,
Оті людські радощі
Аби життя хороше,

Гроші неабиякі,
Кошти чималенькі,
Такі, що не отримаєш
На батьківщині-неньки …


Плинуть хмари-любоньки
У краї далекі,
Журливо пролітають
Неподалік лелеки,

Поряд пролітають,
Крилами махають,
А на них дівочі
Сльози накрапають…


***


30.07.09

Як казочку на ніч
Читаю – рахую до ста:
В ворожому стані
Свого намету не став!

Плем’я чужинців
Ревнує незайманий степ
До інших: гостинцем
Стріла під ребро проросте!

Клинок – йому братом –
За точністю – лікарський ніж!
Не йди до номадів:
Безумний ординець в війні!

Не йди у намети
Чужі і не в наші степи
(Так Яхве – Яфету
До Хама шляхи заступив).

Їх зводи законів
Криваві, боги кам’яні –
Безбожні на троні
Своєму, як скіф на коні.

І вогняна злива
Стріл гасить й запеклі бої…

Ця казка – жахлива:
Не слухай, не слухай її.

20. 07. 09

*Номад – кочівник

А ви танцювали коли-небудь вальс
Під музику серця?
Летять почуття і окрилюють вас
Співзвучністю терцій.

Пастелі штрихами розмитими світ
Навколо дугою.
У фокусі кадру лиш танцю політ,
У центрі – лиш двоє.

Рука до руки і думки в унісон
У па на три чверті.
Давайте звальсуємо ніжний бостон
Життя круговерті.

30.07.2009

як добре що усі ми не орфеї
в кишенях душі, совість - в рюкзаках
чужі серця - заслужені трофеї
свобода тут і рай на небесах

земні богИ складали протоколи
а винні - ми, закохані в любов
у нас нема "нікого" і "ніколи"
губили сни, тікали від розмов

ця гра в святих банальна і дешева
не плач, Марго, бо це не назавжди
помри, плебей, вона не королева
помри, покайсь, воскресни і прийди

хтось злий любов помножив на мільйони
хто і чому - спитаєш у життя
іди в народ. шукай свою корону
навколо зло. а зло- не забуття.

Довгі вії притрусить віхола.
Змерзлі пальці мене не слухають.
У долоні щомиті дихаю
І на місці поволі тупаю...

У волоссі заплутались блискавки...
Як знайду гребінець, то вичешу!
Ніч здається сумнівною втіхою,
Буде жити мій дух скалічивши...

Вимкніть тишу - нема, що слухати!
Дайте сліз, бо нема чим плакати!
Вітер свічку от-от задмухає,
Стане темно... Так страшно падати...

От і все... Вже скінчились лестощі.
Божевілля плюється правдою.
Гематоми від ніжних пестощів
Залишились моєю вадою...

Тепліше не в горах, де ближче до сонця,
а в долах, де ближче планети ядро.
Та квіти – людської душі оборонці –
скоряють вершини і сіють добро.
Земля починає туманом сивіти.
втомившись летіти над прірвою літ,
та з серця у неї вистрілюють квіти, розколюють камінь, розколюють лід.
...Підкралась байдужість до мене з роками.
і холод космічний війнув із небес.
Та сіються квіти, сильніші за камінь,
малі оборонці великих чудес.
"Спитай себе"

– Будем знову удвох.
– Ох!
Пустота обізвалась гітари.
– Недоречного дзвін.
– Він...
– Що про нього сказати мала?
Відбудую мости.
– Ти?
– Ти зіграєш для нього зваби.
Буде затишно хай...
– Ха!
– Не сваритись з тобою нам би.
Помовчи у куту.
У...

Моя мрія, як пушинка
Угору здійнялась
Й легенька, як хмаринка
По небу понеслась.

І сипле, сипле щастя!
Дарує нам життя
І почуття незгасні, –
Любові це іскра.
25. 09. 2002 р.

Не зрадь мене, Любове,
Я довго так до тебе йшла.
В душі вирує ціле море
Й горить вогненне почуття.

Як часто так до Тебе
Наосліп йдемо ми.
І не знаходимо, блукаєм
І меркним в тіні самоти.
21.09. 2002 Р.

Намалюю візерунок
Барвами дзвінкими
Й поєднаю цей дарунок
З струнами легкими.

Заспіває моє серце
Піснею святою.
Заспіває моє серце
Й розцвіте весною.

Моє щастя хай несеться
По усьому світу
І земля хай убереться
В красні барви літа.

Навіть як настане
Золотава осінь,
То й тоді не перестану
І не скажу: досить.

А уже як засріблиться
Зима сніжно-біла?..
Ні, й тоді не зупиниться
Серця мого співу!
14. 06. 2000р

Знов блукаю в безмежності світу
У пошуках істин буття.
Он гілка вишневого квіту…
Що шепче із вітром вона?
Можливо, у них таємниця
Відома лише їм обом?
У їхній розмові іскриться
Нетривала і вічна любов.
А вітер голубить і пестить
Пелюстки своїм літеплом,
Однак пропливають повз весни, –
Їм знову не бути разом.
06. 05. 2006 р.

В її очах сльоза блищала,
А губи наче уві сні
Молитву щиру промовляли,
А ноги десь несли самі.

А серце, мов дитя кричало,
І рвались крики із грудей…
Куди вона оце тікає?
Чи від людей, чи до людей?

Чому життя таке жорстоке?
Чому спалило серце їй?
Були колись чуття високі, –
Тепер же жити їй одній.

Була колись у неї мрія,
Її плекала у душі.
До неї так душа стриміла!..
До неї линула вві сні…

А може ще весна всміхнеться,
Розквітне ще вишневий сад?
І вже ніколи не минеться
Рясний любові зорепад?..
23. 10. 2002 р.

Маленька сіра пташко,
Прилинь у мій садок
Й якщо тобі не важко
Присядь серед гілок.

І в ритмі диво-вітру
Ти спів свій заведи
І посмішку привітну
По світу рознеси.

А раптом їй зрадію
Не тільки я одна.
А раптом усміхнеться
Маленький сирота.

А може їй зрадіє
Бабусенька стара,
Що жде своїх онуків
Удома край вікна.

Маленька сіра пташко,
Про мене пам’ятай
Й якщо тобі не важко
У гості завітай.
26. 09. 2002 р.

Знову таблетка. А потім – спокій.
Ніякого болю, ні крапельки сліз.
Відмовити щастю – надто жорстоко,
Піти із коханням – дивний сюрприз.
Страх перед снами: його побачить.
Думати боляче: лиш каяття.
Її він забуде. Напевно, пробачить,
Та вже не повірить в її почуття.
Вона його скривдила, все завершила.
Дороги назад не буде й нема.
Коли запитають «Чому це зробила?»
Відповідь буде: «Він не тримав!»
Знову таблетка і, ніби, спокій.
І знову не сльози в очах, а туман.
Здавалося, просто, а біль глибокий
І безліч рубців, хоч не було ран.


2002

Твоє медяно-абрикосове волосся
палаючі очі – смішні
невже моє серце спилося
давно вже
тоді…
навесні

давно вже минули ті муки
мурчання сердець відлягло
ми п’яно хотіли розлуки
мирились
щораз
все одно

а вино бродило у венах
присипляючи мозку кору
ми пашіли як сталь у мартенах
спрагло пили
росисту імлу

а фінал? ну як завше у казці –
світ добріє, панує краса
алкоголік-сусід у майці:
“папіроскі
братан нема?”

Самотньо на серці.
А ще – то неначе
серпом (не смичком)
хтось по венах…
У місті старому,
до останнього пса собачому,
людно (не людяно).
Листя із клена
уже не жовтіє і не шелестить.
Бо зима.
І холодно людям, собакам, деревам.
Чекаю маршрутку 15-а –
втікаю від себе.

Живеш ти у світі,
в якому зело
росте під спільним для всіх
і сонцем, і небом.
Слізьми промию
(щоб не слизько йти!)
стежку для тебе.

Гармонія і ритм
болять старому місту.
От тільки серце б'ється,
мов соборний дзвін.
І кожен, ніби бісер із намиста:
чи я, чи ти, чи він…

Такі дрібненькі всі,
а прагнуть, як безсмертні.

Вдивляєшся у ніч – і бачиш ліхтарі.

Над містом людним тільки
янгол
торкнеться
крилами
зорі.

2008

Час голосно втікає
від життя,
аж тиша щось кричить йому
на вухо
в клепсидровому просторі. А я
шукаю істину душі своєї.
Тихо…
... Сіль тво́го тіла медом розведу,
настояним на снах,
дощах і зорях.
До Бога жайвір тягне вже струну
й ромашка пелюстками нас
пригорне.
Сосновий подих лісу і землі
наповнить наше тіло
й нашу душу.
Для заходу ми, мабуть, ще малі,
але для сходу – вже дорослі.
Мушу
в тобі боліти, мріяти, рости,
дійти до серця істини сміливо –
і час підніме спалені мости,
і крапелька (так-так!)
народить
зливу!..

2007

Нас знову
закохала в себе ніч.
Вогненним поцілунком
запалила
мільярд яскравих
веселкових свіч.
І вчулось:
- Будь моєю,
мила !..

Навколо Всесвіт,
ніжний шепіт зір
і небо,
подихом
зігріте.
- Я тільки твій!
Повір мені, повір…
Цілує мальву
літній
вітер…

Просто сказати ТАК.
НІ - ніколи.
Просто вбити, продати,
а ось зрадити - ні.
Ти ходиш і йдеш довкола,
і просто рахуєш дні.
Неправда неправильна виймає морфієм очі.
Хочу заснути, та я не сплю вже давно.
Хочу купити мрію, та в мене скінчились гроші.
А сон цей іде вже давно і давно,
як старе радянське кіно.
Хочу небесного раю, а бачу вселенське пекло.
Хочу упасти в провалля - ти не пускаєш мене.
Я...
Божевільна зроду...
І цього не зрозуміти.
Життя повільно вбиває мене у мені.
Прощення.
Проща.
Пробачення.
Просто...

Просто сказати так.
Ні - ніколи.
Просто вбити, продати,
А от зрадити - ні.

2008

Так традиційно – квіти і вино…
А, може, ну їх, ті стереотипи!
Зберемо "зелені" - і на Кариби,
Чи, краще на Гаваї – все одно:

Колони пальм, і супровід гітари,
І ніжності ванільного піску
(Із запахом гавайського бузку),
І мрій, пробуджених, тропічні чари...

Текілою блакитної лагуни
Підхопить нас одвічний ритуал -
Ах, орхідеї,вулканічний шал,
А над усе, як знак, магічні руни.



27.07.2009

* * *

Сила вимірюється не тим, як сильно ти можеш вдарити, щоб повалити противника на землю.
Сила вимірюється тим, який удар ти можеш витримати, щоб захистити те, що любиш понад усе.

* * *

Життя не вимірюється кількістю прожитих років,
воно вимірюється секундами, які ти запам*ятав на все своє життя.

Колись він ходив.
Радів життю. Усміхався.
Стежками у лісі гуляти любив.
Жартував, дарував і часто сміявся.
Відсміявся.
Я зустрів його.
А він без ноги.
Обпертий на милиці, погляд сумний.
Німий.
В очах жаль. Біль. Позбавлені мрії.
Я ішов, а він ні.
Наші погляди зустрілись.
Я не запитав, він не відповів.
В душі болі розгорілись.
В його очах заздрість.
Я ішов, а він ні.
Я ішов, а він не міг.
І вже не зможе.
Він прикутий до землі. До милиць.
І вже не гуляти лісом. Не збирати гриби.
Я пройшов. Він іти не в змозі.
Його заздрісний погляд мене проводжав.
В очах жаль.
І його. І моїх.
Він без ноги. Обірвані мрії.
Він без ноги...

За усмішкою ти ховаєш біль і смуток печалі,
Ти радієш і смієшся, ховаєш горя медалі,
Ти гуляєш по ночах, ховаєшся від суті,
В диму сигарет відбуваєш покуту.

Вино, горілка, дешеві сигарети,
Все іншим пацанам робиш ти мінети,
Ти смієшся, в очах, здається блиск,
А на самоті плачеш і в щасті шукаєш зиск.

Кожний вечір одне і те ж - сміх,
але я знаю - він несправжній.
На серці пошрамований гріх
і кинджал болю сакральний.

Сіро-сині... Прекрасні... Порожні...
Карколомна стратегія втечі.
Зазирни у мої тривожні...!
У очах наших різні речі.

Приховала від тебе погляд,-
Зроби вигляд, що це пробачив!
Маю сумнів... Ти маєш здогад,
Що для мене ти дещо значиш...!

2009 рік

Одне життя, одна смерть,
одне серце б*ється в грудях,
одна душа полонила тіло вщерть,
одна поразка несеться на ворожих кулях.
Буває тільки одна справжня любов,
і тільки одна в жилах розтікається кров,
знов...
Один Бог на небесах,
один диявол у темних закутках душі,
лиш одне добро творить чудеса,
лиш одне зло губить душі людські.
Одне чорне, одне біле,
один я на цілому світі,
і один ти...
і всесвіт один.

Мої вірші сповнені смутку, незрозумілої туги,
вони горять, як в темряві свічки,
світять куди стежиною іти,
мої вірші бояться пустоти,
прагнуть щастя,
але їм призначено по болі іти.

Бог Творець, Бог Син, Бог Дух Святий -
один Бог, але в особі трьох.
Не зрозуміти закон цей непростий,
але так є, як знаю, що ступаю крок
у час.
Минуле, Теперішнє, Майбутнє -
мить, час і віковічність,
як не забути незабутнє,
так не скоротити вічність.
Три хрести стояли на Голгофі,
ступили ми у третє тисячоліття,
у житті ми лишень гості,
що спричинили так багато лихоліття.

Більша від смутку лише самотність...
Нікого не здатна в кімнаті намацати.
Немає потреби заплющити очі ,
Щоб нікого не бачити...

Немає потреби вітатись за руку,
Тримати в обіймах кохану людину,
Ділитись думками з своїм кращим другом,
Вітати з святам щасливу родину...

На полиці крила - непотріб під пилом.
І в дзеркалі погляд лякає ворожістю.
згубила в відразі все те , що любила...
Я інфікована самотністю...


____________________________________2007 рік

Борися - побореш.
Бийся - переможеш.
Не здавайся - дійдеш.
Не ламайся - не зламають інші.
Ніколи не сумнівайся
та за гріх покайся.

Втратив актуальність задум самогубства,
Бо і так вмираю без свого кохання...
Я піду. І крапка! Не помітить людство :
В світі стало менше на одне страждання...

В світі стало ліпше на сльозу єдину.
В світі стало тихше на одне зітхання.
Стало менше місця лиш на домовину...
В світі - всі, крім мене...
Більше на прощання...

Ненавиджу, коли ти помираєш...!!!!
Як божевільна, поруч уночі
Знов слухаю, як дихаєш й зітхаєш,
Шепочеш імена або й кричиш...

Здригаюсь ледь і правди я жахаюсь,
Що знаю лиш одна і не скажу тобі :
До скону й забуття тебе кохаю!!
І порятунку у собі не віднайти.

Я серце обманути намагаюсь.
Я віддаюсь чужим палким рукам...
Та все одно до тебе повертаюсь
І хвору душу іншим не віддам!

Ненавиджу присутність твого страху!
Твій гріх чомусь й мені болить!
Нехай він щезне чорним кволим птахом,
У прірву стрімко й швидко полетить.

Ти не сумуй. Не бачиш, я страждаю...
Твої вологі очі - мені як два ножі.
Ти плачеш - я тихенько помираю...
Чи ти мій кат?! А чи спасіння ти...?

У темряві побачу твоє сяйво.
Зігріюсь біля серця, що горить.
я божеволію... Вогонь красиво грає...
Щезаю в полум`ї ...Але вже не болить...

Схаменутися!
І піти –
Лиш туди,
де тебе не буде.
Де не будеш
ятрити ти
Моє серце
в роздертих грудях.
Буде – світ навколо
І люди,
Буде – сонце. І сміх –
удосталь!
Буде чуйність і чулість...
Й хто зна –
Може, буде -
лиш тінь – самоти.
Ну, а ти,
А ти – відійди!
Відмежуйся
від мене мовчанням,
Щезни вмить
З тим забутим
коханням,
Із життя мого
геть піди...
Сталось те,
чого не чекала...
Я свій біль
у слова увібрала –
І роздерла його
на шматки!
Я себе – сама! –
покарала.
Я не знала,
що ти – такий...
2002

Упав.
Піднявся.
Далі пішов.
Знайшов.
Не здався.
В душі охолов.
Втратив.
Програв.
Та далі ішов.
Заразу страху в душі поборов.
Ішов.
Упав.
І знову піднявся.
В житті нікому він не скорявся.
Просто ішов.

Зорі тихо кружляють у вікнах,
Ніч – навшпиньки, як любляча мати,
Ти, в надії, закрила повіки,
Лиш думки не вкладаються спати.
Наче сестри, розбіглись по лісі:
Сліпить темрява, звалює втома –
Доки вихід не знайдуть із кризи,
Їм немає дороги додому.

Полохливі, тривожні і гарні,
Вкотре знову блукають по колу,
І, напевно, ці пошуки марні –
Не розгледіти в темряві Долю.
Але, все ж таки , це не поразка –
Лиш перерва для нової спроби:
Переможемо іншого разу
Всі проблеми, нещастя й хвороби.

Ось, тримай мою віддану руку:
Я з тобою – не бійся нічого!
Чуєш: серце знервовано стука –
Дай йому відпочити, хоч трохи.
Хай насниться тобі щось хороше:
Добра казка, можливо, лірична,
Ну, а я – постою на сторожі,
Роздивлятимусь любе обличчя.
29.07.09р.

Це ж сад дітей, що голодніють
Під деревами, що від яблук рясні.
А я дивлюся крізь паркан та бачу
Химерну білу постать... Хто це?...
Бабуся півсвідома, навіжена жінка?
Хто білим мороком їм очі замутив?
Тим дітям, що забули
Плоди напівнадкушені в траві.
Від вітру хвіртка все рипить...
Вже не розбудить
Рипіння зачарованих дітей...
Воротарка мовчить... лише біла тиша...
Повернемось до неї... мені час?