Життя наче літо це…
Лихом об землю кинув!
Хай пожирають жирцем…
Місяць – кИвень…

Є в мене рими ще
і Образи – на вірш вистачить…
Кажуть, «пишУ хлящем»,
інші – «вискочка».

Дракона тримаю за хвіст, мов світ за олжу,
над мечем харалужним…
Йому у вічі дивлюсь, відпускаю, кажу:
«Лети, друже…»

* кИвень – місяць «липень», коли коні мотають головою від укусів комах.

Зустрілися Кава із Кавом,
Смугляві зернятка обоє,
Обсмажені вранішнім сонцем,
Напоєні дня ароматом.

І довго вони парували(сь),
Так пристрасно, ніжно кипіли,
Сховавшись від ока чужого
У добрій старій кавоварці,
Що й кавою пахло довкола.

А потім були кавенята...

Зустріла вáр’ята вар’ятка симпатична...
...Кавових зерен випари і мла
холодна львівська, і печаль готична
застиглих контурів недавнього тепла,
і вечір той, який згоряв до тла,
їх зустрічі матерія містична.

Тривожний блиск, як світ старих свічад,
в її очах замешкав неозоро.
Старий звіздар дивився мудрим зором,
Побіля нього гаснула свіча.
І возвістив, що завтра – ще не скоро,
На мить поклавши вічности печать.

Зустріла вáр’ята вар’ятка. Випадково
зронила слово. Гасли ліхтарі.
І львівський вечір танув бароково
убраний в шати місячні старі...
...І кажуть люди, що в такій порі
спіткаються вар’яти об підкову.

Торги на площах ще не припинялись, а стукіт в двері, як двосічний меч: о чом ти там віддав моє намисто з таких добірних і яскравих перел миттєвости осіннього серпанку?! У небі павутиння прохолоди, а хмари ниті білі та байдужі. Я перли ті збирала вже віддавна, хапаючи устами і руками вечірні роси ще й проміння ранку і так весна минала за весною...

О, чом ти так неквапно переходиш низький поріг, коли відкриті двері і навіть листя, що приносить вітер, в помешканні моєму кружеляє?! Назавше, знаєш, що таки назавше цілунок мій діткнеться прохолоди в померклому осінньому смерканні, коли отой купець піде щасливий, здобувши пряжу із огненних зерен; коли бруківка площі віддзеркалить поспішну втечу втомленого сонця...

О, де моє намисто дивосяйне, де в кожнім переливі барви неба й застиглі роси весен швидкоплинних, твоїх очей оманливе сіяння й огонь свічі, що вже давно погасла у ніч листопадову – чи тому, що крізь шпарини в келії самотній холодний вітер никав безупину, а по вікні котилися донизу з його намиста вишукані перли, чи, може, через те, що той огонь нікого не зігрів, а тільки вкрав ночей осінніх мантію препишну?..

О, чом ти, купче, так додому прагнеш?! Затримайся на хвилю, а тоді щасливою рукою простягни мені букет горіхового листя! У тебе за плечима наче сіть – купецька торба, ну а в ній – ловитва. Бо так щодень ідеш ярмаркувати, а пополудню – навіть не смеркає – з пожитком повертаєшся домів. Нехай ще раз погляну я на втрату – той передзвін давно минулих весен – моє намисто, що колись тобі згодиться, певно, щоби не забути крихкий букет горіхового листя, який мені ти щиро простягнув...

Вікно, в якому ще свіча жевріла і мряка, що звістила ніч, були так близько. Вчорашній дощ бруківку покропив блюзнірською слиною. Топтав я зела, що пов’ялі вже лежали перед брамами торговищ. Їх вранці погубили старі перекупки і доні їхні милі, зглядаючись на юрбища міщан, на фраки урядовців і каптури монаші. Старий горіх, що ріс неподалік, скрипів мелодію під завивання вітру, з жалем йому віддаючи свої листочки жовті на поталу.

Чому я тут, де пси бездомні тамують спрагу, хлепчучи з вибоїн на дорозі? Чому я тут, і ловлю навмання з горіха листя й заодно холодні краплі мряки і дощу? Мій гаман повен срібла й мідяків, бо так із ярмарку вертаю я щоднини. Моя оселя жде мене привітно, старий фотель, і люлька, і тютюн. На стінах пишні, ще від батька, гобелени – він їх придбав, мандруючи світами. Дубова брама сиротливо жде, аби передо мною щиро відчинитись.
Чому я тут, хоча сторонні кажуть -- «утікач»? Вікно, в якому ще свіча жевріє ось тут, неподалік. І як від нього в темряві згубитись?

Чекає ще мене хтось чи забув – о, як мені цю тайну розгадати? І що, моє купецьке ремесло? Ти здатне золотом наповнити секретер, а нині ти мовчиш. Твоє уміння – куце та мізерне, і де тобі тепер, посеред ночі, коли торговища давно вже відгули, поглянувши на поблиски свічі, збагнути, чи чекають там купця з букетом пишним із горіхового листя?

Анна Ахматова


1935 — 1940

У чужій захищеній господі
Не ховалась від страшних негод, —
А була я із моїм народом,
Де, на лихо, був тоді народ.
1961

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страшні роки єжовщини сімнадцять місяців я провела в тюремних чергах. Одного разу там хтось “розпізнав” мене. Тоді жінка з посинілими вустами, що стояла за мною, і, звісно, ніколи не чула мого імені, отямилася від властивого нам усім заціпеніння й спитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):
— А це ви можете описати?
І я сказала:
— Можу.
Тоді щось подібне на усмішку ковзнуло по тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957
Ленінград


ПРИСВЯТА

Горе, від якого гнуться гори,
І ріка велика не тече.
Засуви міцні. Глухі затвори.
Безпросвітні “каторжанські нори”.
Туга і смертельний щем.
До когось ласкавий вітер лине,
Для когось вечірній світ притих,
Ну а ми кожнісіньку хвилину
Чуєм тільки скрип замків обридлий
Та залізні кроки вартових.
Прокидались рано на світанні,
По столичних вулицях брели,
Там стрічались, наче бездиханні,
Сонце нижче, і Нева туманніш,
І надії голос з далини.
Вирок... І одразу сльози хлинуть —
Від усіх віддалена вона,
Мов життя із болем з серця виймуть,
Наче раптом навзнак грубо кинуть,
Але йде... Хитається... Одна...
Де тепер подруги мимовільні
Двох моїх осатанілих літ?
Де виття сибірської завії,
Міражі в пустелі мертво-білій...
Їм я шлю прощальний мій привіт.

ВСТУП

А було це, коли усміхався
Тільки мертвий, спочинкові рад.
Як непотріб якийсь теліпався
Біля тюрем своїх Ленінград.
І коли, божевільні від муки,
Йшли засуджених довгі полки,
І уривчасту пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зорі смерті стояли, як варта,
І безвинно покарана Русь
Задихалась під чоботом ката
І під шинами чорних марусь.

1
Забирали тебе, як на плаху,
Попрощатись — і то не дали.
Діти плакали в хаті від страху,
Віск зі свічки струмочком поплив.

Краплі поту смертельного витер
І, цілуючи образ, закляк...
Як стрілецькі жінки, буду вити,
Щоб здригнулися мури Кремля.
1935. Осінь. Москва

2
Ллється тихо Дон-ріка.
Місяць входить в дім. А там
Тінь похилена німа —
Більше ні душі нема.
Син в неволі, у тюрмі,
Чоловік в сирій землі.
А за мене уночі
Помоліться, помовчіть.

3
Ні, це не я, то хтось інший страждає,
Я так не змогла б, а все те, що сталось,
Нехай чорні сукна покриють
І хай заберуть ліхтарі...
Ніч.

4
Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці усіх,
Царськосельській веселій грішниці,
Як забудеш колись про сміх,
Як трохсота із передачею
Під Хрестами в морозній млі
Ти своєю сльозою гарячою
Новорічний пропалиш лід,
Як тюремна тополя хитається,
І ні звуку, а скільки там безневинних
З життям прощаються.
1938

5
Сімнадцять місяців день-ніч
Не йдеш під рідний дах.
Я кату кидалась до ніг.
Ти син і ти мій жах.
Не розберу: де звір презлий,
А де людина тут?
Кого, за віщо і коли
На страту поведуть.
І тільки пишні квіти, дим,
І дзвін кадильний, і сліди
Туди — в нікуди десь.
Зоря погибельна зійшла,
І показала смертний шлях,
І кличе, і веде.
1939

6
Тижні так летять, синочку,
Не збагну сама, чому.
Як до тебе у тюрму
Заглядали білі ночі.
Як вони із-під небес
Оком стежать яструбиним
І про смерть говорять, сину,
І про твій високий хрест.
1939. Весна

7
ВИРОК
Слово кам’яне на груди впало,
Щось там ще здригнулося живе.
Я до цього довго готувалась —
Світ не поміняється увесь.

Треба нині, хоч би й не хотіла,
Вбити пам’ять, звикнути до втрат,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Існувати зможу тільки так.

Але ж сонце празниково світить,
Стільки сяйва у вікні моїм.
Я давно передчувала літо,
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо
Фонтанний Дім

8
ДО СМЕРТІ
Ти все одно прийдеш — прийди тепер.
Мені нестерпно важко в цю хвилину.
Я двері відчинила, жду тебе
У темряві таку просту і дивну.
У будь-якій подобі появись.
Влети отруєним снарядом,
Досвідченим бандитом підкрадись
Чи задуши тифозним чадом.
Чи схожою на казочку побудь,
Якої вже наслухалися вдосталь, —
Побачу шапку, зверху голубу,
І сковану холодним страхом постать.
Мені вже все одно. Клубочить Єнісей.
На півночі Полярна зірка сяє.
І синій блиск улюблених очей
Останній жах від мене застилає.
19 серпня 1939
Фонтанний Дім

9
Той безум, що накрив крилом
Душі моєї половину,
Вогненним споює вином
І манить у страшну долину.

Назад вернутись не дає —
Йому належить перемога.
І навіть марення моє
Подібне більше до чужого.

І не дозволить він мені
Нічого із собою взяти.
(Проситиму його, чи ні —
Дарма молити і благати).

Ні очі синові страшні
В закам’янілому стражданні,
Ні те побачення в тюрмі,
Ні ту грозу у день фатальний.

Ні прохолоду милих рук,
Ні шум розгойданого саду,
Ані легкий, ледь чутний звук —
Слова останньої розради.
4 травня 1940

10
РОЗП’ЯТТЯ

“Не ридай Мене,Мати,
во гробі сущу”
І
Хор ангелів прославив ту годину,
Забагряніли небеса вогнем.
Отцю сказав: “Чому Мене покинув?”,
А Матері: “О, не ридай Мене...”

ІІ
Магдалина билась і ридала,
Учень же улюблений збілів.
На скорботну Матір, що мовчала,
Так ніхто поглянути й не смів.

ЕПІЛОГ

І
Дізналася, як опадають лиця,
Виказується позирками страх,
Коли печать страждання впізнається
На посинілих стиснених вустах.
І кучері із чорних та русявих
На срібні перетворюються вмить,
І усмішка чиясь покірно в’яне,
І переляк у голосі тремтить.
Я не одна була у тому пеклі.
За всіх молюся, хто стояв зі мною,
В лютневий холод і в липневу спеку
У чергах під червоною стіною.

ІІ
І бачу, і чую усіх, як одну,
Я вас пам’ятаю, я вас пом’яну.
І ту, що від горя гіркого німа,
І ту, що давно її з нами нема,
І ту, що дивилась на власні сліди
Й казала: “Іду, як додому, сюди!”.
Хотіла б назвати усіх імена,
Але ж відібрали той список у нас,
І тільки слова, що звучали тоді,
Мене віднайдуть і в новішій біді,
Забути не зможу невтішні плачі,
Які не стихали ні вдень, ні вночі.
Коли б затулили мій змучений рот
І раптом притих стомільйонний народ,
Нехай поминають так само мене,
Як час мій настане — життя промине.
А може, задумано буде колись,
Аби мені пам’ятник люди звели,
Я згоду даю на таке торжество.
Єдина умова: не ставте його
Ні там, де я вперше побачила світ,
Де хвиля у море забрала мій слід,
Ні там, де вже тіней сумних не знайду,
Де пень заповітний у царськім саду,
А тут, де зазнала я болю і кривд,
І засув для мене ніхто не відкрив.
Тому що і в смерті блаженній боюсь
Спочити від гуркоту чорних марусь,
Забути, як двері гримлять раз у раз
І страшно, як звір, жінка виє стара.
Як сльози, нехай з нерухомих повік
Стікає струминками талими сніг,
І голуб тюремний щоб голос подав,
І все кораблі відпливали б удаль.
1940,березень
Фонтанний Дім

Здрастуй милий, Велесовий гаю,
Тут природа справді ще жива,
Тихо, мов побожно завмирає,
Слухаючи Велеса слова.

Тут людинозвір не походжає
І гілок із тріском не лама,
Так, немов святиню оскверняє,
Тут його гидких слідів нема.

Лиш лякливий зайчик прострибає
У свою засніжену нору,
Та невтомний дятел відбиває
З гілки мертву і суху кору.

Тут людська душа відпочиває,
Тіло набира життєвих сил,
Лікар-Бог од скверни очищає,
Наче піднімає із могил.

Здравнице-природо, будь із нами,
Велесе, поетів надихай,
Хай святиться усіма Богами
Твій священний неповторний гай.

7509 р. (від Трипілля) (2001).

Закрилися очі,
Тіла присипала земля,
Пройшли палаючі ночі,
Забулись їх імена.
Із ран витекла вся кров,
Охрестила нових полководців,
Згоріла, погасла остання любов,
Без стягів ідуть переможці.
Могили зрівнялись з землею,
Час їх зрівняв, роздробив у пісок,
Лишилось тільки витати душею
В обителі світу думок.
Віки пожерли, здавалось, вічну славу,
І вже не герой ти, ні тиран,
Як Помпеї спопелила лава,
Час понищив вас.
Не згадають ні діти, ні внуки,
Не пом’януть ні злом, ні добром.
Хоча б мали за що… Стрільці готують луки,
Воїни мечі. Будуть битись зі злом.
Творити новий світ.
Прийдуть переможці і переможені.
Через сотні нових літ.
А душі в вічність заморожені
Не роздроблять часу лід.
Імена помруть,
Лишиться лиш те, що встиг зробити за життя,
Нащадки живуть,
Але від смерті нема вороття.
Вони теж пізніше помруть.
Лишаться тільки діла,
Великі, злі, добрі, малі,
І їх не розвіє імла,
Хоч би які були вітри сильні.

Споконвіку було Слово…
Слово народило Людину,
Людина народила злобу.
Злоба породила силу,
Сила народила рани,
Рани породили біль,
А біль згартував терпіння,
Терпіння породило надію,
Надія дарувала спасіння,
Спасіння дало нам мрію.
Мрія народила Любов,
Любов сотворила щастя,
А щастя—знову Слово,
Древнє і чисте, неначе Причастя.
Слово породило Людину
І кожну Божу хвилину
Людина родить Слово.
Знову і знову, і знову.

Шныряет тёрка.

Шныряет тёрка по стене,
Шурше, шурше, шурше.
Мукою белой, пыль укрыла пол,
Шурпол, шурпол, шурпол.
Рука устала, равнять стену,
Шуршу, шуршу, шуршу.
Однообразна маляра судьба,
Шурба, шурба, шурба.
Сё также каждый день шурша,
Шурша, шурша, шурша.

Никола Борщаговский 3.07.09 21:47

Ванільно-вінілове небо всміхається сонцю на зустріч
Прогнавши зажуру з чола сивооких хмарин
Зірки навкруг місяця взявшися міцно за руки
Танцюють свої хороводи під звуки дзвінких мандолін.

Від краю землі і до краю летять поцілунки небесні
Коштовними краплями падають сльози п’янкі, мов вино
Тамуючи спрагу душі і гоячи рани тілесні
Міняються тихо так дні як в німому кіно.

Земля примостилась на кінчику променя сонця
Зігріта його почуттями народжує ще один день
А в небо закохані крила летять розмикаючи простір
Лишивши далеко внизу важкість тіл і застиглість ідей.

У небі автограф лишають хіба лиш поети й пілоти
Одні – щоб назад повернутись, а інші – щоб рухатись далі
Закохані в сонце і вітер , пізнавши безмежні висоти
Вони покладають над світом для нас магістралі.

Над містом вечірнім і сонним, як символ спокою
І вічності в русі, хаосі й швидкій метушні
Ванільно-вінілове небо, золочене сонця струною
Засвітить невдовзі зірок неясні ліхтарі.

Над гомоном вулиць, шумним, наче шепіт прибою
Гойдаючи тишу, сповиту у ніч аж до ранку
Мов ковдрою затишком вкутавши нас з головою
Співатиме небо над нами свою колисанку.

А вранці, прокинувшись першим, так ніжно розбудить
Міняючи барви, немов приміряючи сукні,
Йому до лиця гарний настрій, його нам дарує
Щоб ми малювали у колір небес сірі будні.

Люблю проходити я вулицями Львова
В ранковий час, коли ще місто спить
І, слухаючи гомін яворовий,
Повітря прохолоду пить,

Вникати в тиху мову листопаду,
Вчувати осінь в посвисті синиць,
Є неповторне щось в мінорі саду
Без соняхів, без яблук, без суниць...

1967р.

Ох, як сонце болюче вразило!
І не зайчиком, а левом…
Став нерідним Січень – пасинком…
І стоїть немов зателепа…

Як огидно Відлига базікає!
а Лід слухає… Борлаком чорніє кіпнина…
Важка вода, мов слова жінки до чоловіка:
«Не від тебе дитина…»

Вже така темнота, що реальні лиш душі і зорі.
Ще триває життя, але доля закінчилась вже.
Я іще у раю.
Моє тіло душевне, прозоре.
Моя пісня – як «жесть».

Небо – синя земля.
На душі розцвітають лимони.
І дзвенять пляшечки, і поетів на тризну зовуть.
Наші душі уже – як забуті нащадками схрони.
Наші сльози – як дзвони,
Що впали в могильну траву.

Журавлі ж он також –
Так кричать, мов летять умирати.
Серце, взяте до серця, болить,
Що безсмертніє аж.
Що їм, тим журавлям,
Різні теплі краї, емірати?..
Крім вітчизни гнізда,
Все на світі –
Міраж.

А мені ще прийшло чисте й тихе,
Як світло, кохання.
Затремтіла душа,
Повернулась туди, ну туди...

Ще триває життя.
Але це вже кохання останнє.

Я уже у раю.
Я іще не святий...

Хто знає:чого вона плаче?
Що їй наснилось сьогодні вночі?
Чому, як проходить вона повз знайомих,
Вони їй у спину кидають мечі?
Вона є людина і вибір за нею,
Вона ж не осудить нікого в житті,
Чого ж всі на неї кидають прокльони?
Бо щастя у неї було на меті?!
Невже така плата велика за мрії?
За сонце,за зорі,за спів солов"я,
За те, що колись і вона полюбила,
За те, що й сьогодні забуть не змогла...
Пробачте, вона над усе не бажала
Багатства і слави, любовних листів,
Їй тільки хотілося трішечки щастя,
Не треба судити отих, хто любив...

Ще не цвіли петрові батоги,
Ще наливалось у колоссі жито,
І раптом – ти! І – сонце навкруги!
Й твоє обличчя, молодістю вмите.

Розквітли вже петрові батоги,
Уже в зеніті і кохання й літо,
Що повне невгамовної жаги
Не розлучатись і навік любити.

О, як горять петрові батоги!
Розплющують назустріч сонцю очі,
Веселим військом стережуть луги,
Стоять святково в наші дні і ночі.

Вже відцвіли петрові батоги,
Проте стоять сторожею на місці.
У полі залишилися стоги,
А урожай любові – у колисці.

Розмову вели ми відверту,
Я знав що це не милосердно,
Причину тре в собі шукати,
Щоб досягати тре втрачати.

Роки минають як хвилина,
І ти давно вже не дитина,
Ти мусиш сам іти вперед,
Бо вже дорослий-ось секрет .

Та подумки ти знову в залі,
Працюєш тільки для медалі,
Це почуття несамовите,
В душі співає так гордито.

Альбом завжди переглядаєш,
Нікого там не забуваєш,
Цю дружбу що була у групі,
Де більшість вже лежить на купі.

У кожного з нас своя доля,
А хто в житті зустрів неволю,
Тоді були страшна ми сила,
Та всіх життя не полюбило.

Той день ніхто не забуває,
Коли у зал він попадає,
Той погляд що тоді кричав,
І працювати заставляв.

Мозолі, травми все буває,
Та з нас ніхто не відступає,
В життя ми тяжко пробивались,
І навіть там ми не здавались.

Рано ти ідеш по лісі,
По стежині на поліссі,
Пташки весело співають,
Серце твоє забавляють.

Їжачки по прокидались,
Горобці порозлітались,
Рибка скаче у струмочку,
Дивний ранок у лісочку.

Колоски шумлять у полі,
Плачуть зігнуті тополі,
Вітер щедро всіх вітає,
Ще й до лісу завітає.

Гне гілячки у ліщини,
Огортає мов дитину,
З дубом міцно привітався,
І у степ кудись погнався.

Піднімаються грибочки,
Ці маленькі лежи бочки,
Лиш маленьке зайченятко,
Спить в кущах мов ангелятко.

Тихо сонце пригріває,
Вже й ожина достигає,
Десь не видно талісмана,
Мішку грізлі хулігана.

Сонце вже за небокраєм,
Лиш орел під ним літає,
Горобці лягають спатки,
Замовкають жабенятка.

Місяць сонце заміняє,
Видно зорі в небокраї,
Кожен звір не спить пильнує,
Бо хижак десь тут полює.

Та приходить теплий ранок,
Довгожданий цей світанок,
Розповідь кінця немає,
День у лісі не зникає.

Тихо, ніжно, сніжинкою
На плече твоє упаду і розтану,
Дощовою краплинкою
Доторкнусь до твоєї щоки
І ніколи кохати не перестану...
Тільки ти мене не розлюби.

Вранці сонячним променем
Я прилину до тебе і зацілую,
А яскравими зорями
Застелю я доріжку твою
І кохання своє тобі подарую,
Лиш признайся, чи любиш?
Люблю!

Хто любить прозу(є ж такі на сайті?)
Оці оповідання прочитайте:
http://www.maysterni.com/publication.php?id=34765
http://www.maysterni.com/publication.php?id=20092

Сонце поволі спадає в замріяний обрій,
Вечір накинув на зморений берег вуаль,
З пахощів хвойних лягає на плечі шаль.
Сум у словах –
Я допиваю жаль.

Срібна мелодія м’яко стікає росою,
Голос з тридцятих, і ноти забуті давно,
Мій капелюх, як із кадрів старого кіно.
Дзвін кришталю –
Трохи гірчить вино.

Ніжні обійми і наше останнє танго,
Пальці мої по твоєму ковзнуть волоссі,
Все відбулось, але щось таки не збулося.
Сіль на очах? –
Вибач, мені здалося.

рука знайшла годинникові стрілки
і міцно пришпилила до грудей
щоб завжди мати вірний час
щоб завжди бути вірною часові.
враз тіло набуло сили Фенікса
і небо стало іншого розміру
і світ просив іншого розуму.
і так тривало декілька віків
і так тривало декілька хвилин -
залежно від емоційного вибору.
але сонця циферблат був скалічений
і ніхто не знав чи живий він ще
бо нестало в світі тижнів і діб.
тоді притислись груди до сонця
а рука повільно перехрестилася -
настав час мого фізичного народження.

Вже в котрий раз невтішно і сердито
На мене Доля поглядає знову.
Я, ніби бабця з тріснутим коритом,
Веду безглузду, жалісну розмову
Про почуття, тривоги, сподівання,
Рожеві мрії і суцільне свято,
Де золотава рибонька – Кохання –
Мені в усьому буде слугувати:

Козак чорнявий покохає щиро,
Продасть пищаль, сідло і вороного,
Зі мною стане ніжним і сумирним,
А на війну забуде і дорогу,
Лише на мене буде любуватись,
Хоч як моргають пишні молодиці,
По вечорах сидітиме у хаті,
А не в шинку проводить вечорниці.

І щоб мої численні забаганки
Вважав за честь виконувати вчасно,
Кохав щодня і прокидався з ранку,
Щоби сказати: „Ти така прекрасна!”
Здається я замало прислухалась –
Пора любові промайнула миттю
І наш дует розсохся, і розпався:
Два різних соло – тріщина в кориті.

По краплі щастя капало в щілину,
Та я ніяк змиритись не хотіла
І не могла помилку, чи провину,
Своїм збагнути розумом і тілом.
Мої бажання, мрії і проекти
Заполонили очі, мозок, вуха.
Аж озирнулась:” Мій коханий, де ти?”
А він пішов, не залишивши духу.

Я, ніби бабця з тріснутим коритом,
Веду безглузду, жалісну розмову
І так на себе гримаю сердито...
- Пробач, моя омріяна любове.
8.01.09р.

- Чи мож` залишитись сухим під дощем? –
Кожен раз він питав сам у себе…
Питав ще і ще…
Бо, хоча на правому плечі у нього сидить Янгол,
Вигріваючи пір’ям своїм молоді фрукти манго –
З лівого ніяк не хоче злізти лукавий…
Він весь час пропонує йому випити коньяку,
Ніби кави…
Він, ніби навмисно, складає для нього найкращі умови:
Кава – як мед, і щонайважливіше –
Дармова…
Він роззявляє над вухом його чорну пащу,
Й ніжно шепоче йому: «Ти найліпш-ш-ш… Ти найкращий…»
Та від цього душа й`го, не кажучи навіть про тіло,
Все більше втрачає у спектрі аури білого,
Покриваючись рястом ржавих, вицвілих плям…
Робиться чорна, суха і важка,
Як земля…
І, обставляючи двір своїми спокусами, ніби мурованим плотом,
Вкриваючи тіло його дрожжю похоті, так, ніби потом,
Лукавий прагне все глибше всмоктати героя
В болото…
А на правім плечі, де мовчки сидить Білий Янгол,
Між вічнозеленого листя священного манго,
Гойдається пір’я його, важеленне, як штанга…
Чому важеленне?
Бо сказано: «Не укради!»
Чому важеленне?
Бо визначено: «Не убий!»
Чому?
Бо написано: «Серцем увіруй в Господа-Бога Єдиного!»
Чому важеленне? – бо…
(Можеш продовжити сам…)
Але навколо стільки, стільки спокус!...
Стільки принад, стільки солодких бажань…
Які, ніби залежи сланцю, пластами лежать…
Поміж Янголом й демоном ледве помітна межа…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
…
Але, чи крила чи лапи, що ж більш вагоме?!..
Вони барабанять по скронях його, ніби в тропіках зливи…
Янгол: «Нещасний…»
Демон: «Самий щасливий!...»
І, шукаючи свій власний шлях у цій какофонії, вереску, вирі, напливі,
Він вкотре питає себе, ще і ще, ще і ще:
- Чи мож` залишитись сухим під дощем!?...

Кумпала Вір,
08.04.08р., м. Хмельницький

Я п’ю за вигорілий дім,
За зле моє життя,
За самоту удвох, а з тим
П’ю і за тебе я -
За лжу і зраду твоїх губ,
За лід очей - окрас,
За те, що світ огруб од згуб,
За те, що Бог не спас.

Вам лестить моя молодість! Мені –
Таланти Ваші й вічна непокора!
Така зваблива в кожнім Вашім сні –
Я зашаріюсь tet-a-tet у коридорі.
Хто Ви мені: учитель чи коханець
(То де цілунки, пестощі, зітхання?)
А я Вам? Так, остання із обраниць?
(А де побачення? Самі лише бажання).
Що поміж нами? Мудрості порад?
А чи наївності у кожному питанні?
Чи змій-спокусник – невгамовний гад
Схиляє до гріха? Чи покаяння…
Вам лестить моя посмішка. Мене
Вражає сум очей давно публічних.
Це тимчасово! Скоро це мине
А так хотілося... хотілося навічно!

2001

Хто то бродить по березі
З тугою під руку?
То юнка заплакана
Виспівує муку.
Горюючи, над водою
Присіла на пень:
Видно у біді забула
Про Русалчин день...
Зійшов місяць, й нявки
Вибігли погратись -
Навколо верби старої
Бігать та сміятись.
Але раптом, нехрещені,
Зажуру узріли,
Враз шаленою юрбою
До пня полетіли.
Круг сердешної дівчини
Хороводом стали:
"Лучше що - полин чи м'ята?"-
В неї запитали.
Ох, навіщо ж ти, убога,
Сказала, що м'ята?
У тині зеленій тепер
Твоя хата.
А русалки, святкуючи,
Й далі забавлялись -
До третіх півнів на березі
Радісно гойдались.

 
 *


О ліниво просвітлений будень
Із бризками всіх елегій

Візерунки пташиних чкурень
Схід веселкового реґґі


 *


Чорним цукром у білу каву
Сурмою біля аптеки

Дощем на сердечну кіптяву
Мої розквітають глеки


 *


Літо збирається жменею
Лікує бджолою миті

Мандрує неба пустелею
Барвінкові п’є блакиті


 *


Коли я встаю до осяянь
Прасую блаженне хутро

На зустріч тобі з дідусями
Річко моя Брахмапутро


 *




 

Гроза.
  Вечірня пора.
Думки про вчорашню печаль -
Захоплива гра,
В якій перемоги, нажаль,
Таки не буде,
Бо вимкнули світло на зло,
Бо дощ
  іде,
Бо піт
  вкриває чоло.
Буде нічия,
Чи знову поразка й полон,
Жіноче ім'я
Вкраде рівновагу і сон.
Сьогодні вночі
Скінчиться тривала війна,
Сталеві мечі
Убитих потягнуть до дна.
Але не зважай -
Усе помирає. Отож,
Радій і стрибай,
Бо злива не вічна також.

2009-07-03

Забігла я світзаочі -
Не знаю і куди!
Гроза десь там за обрієм
Розкидала громи.
Застигли, заворожені,
Всі яблуні в саду,
Лише хрущі стривожені
Про щось собі гудуть.
А стежка м"яко стелиться
Й тікає далі в сад -
Весна справляє гучно там
Вечірній свій парад!
Забігла я світзаочі -
Не знаю і куди,
В бузковій вечоровості
Заплутала сліди,
Із келиха тюльпанного
Напилася вина
І залишилась п"яною
Мабуть на все життя!

Ти в вечори матіолові
Більше мене не зви.
Вже не піддамся словові
І не пророню сльози.
Ти в вечорах матіолових
Більше мене не жди.
Я розчинюся в споминах
Краплею смутку, сльози…
Ти в вечорах матіолових
Більше мене не жди…
Де пахнув чебрець і м’ятою,
Слались м’які спориші,
Там, навіки розп’ятою,
Мрію нашу лиши.
Хай вона буде спомином.
Хай вона буде сном…
Кублиться десь за комином
Пам'ять рудим клубком.

***

І... традиційно – квіти і вино...
Але повір у тривіальність:
по телику – цікаве всім кіно –
жінкам на сльози і на радість.

Є час – спочити і «перегоріть»
до кухні і до чоловіка,
який кусає лікті, бо «Зеніт»
програв у черговім політті.

А у кіно ж бо – щастя без вина!
Прасована сорочка біла…
І – поцілунки… І п’янка мана,
що додають для щастя сили.

Ті ж... традиційні – квіти і вино...
Та де вже тут! Не дійде черга!
Комусь – життя, комусь-таки – прокльон!
І час, якого не повернеш!

Біль. У серці застрягло лезо ножа. В очах пустота.
В душі обірвалась тендітна струна.
Провина? За що?
Не зробив нічого злого. Лиш добро зробили мені.
А в душі біль. Не знаю чому.
На рани сиплять сіль. Хто? Кому?
Мені.
Нічиєї провини нема.
Лиш пустота. А вона…
Хоча яка різниця? Нічиєї провини нема.
Просто біль.
На шрами душі просипали сіль.
Нечайно.
Бажаючи добра.

***
Розтанув день... Заплющив очі вітер...
а думка ніби пружна тятива,
немов стріла, що випущена притьмом,
жнивує неосвячені жнива.
І сонце натщесерце не смакує –
холодний дощ! Ото було б у смак..!
Мораль одна – не поминайте всує
Затятих несповіданих бурлак.
Не призведи у гріх, моя молитво!
Минувся день… А світла все ж катма!
Заплющив очі вітер – сльози витер!
Розтала ніч як в роті пахлава…

І не кращою з-поміж інших
є ти краплею в морі вулиць.
Перейде чорний кіт дорогу
і сусіди тікають з околиць.

Й невеликою іскрою світла
є у вуличних ти багаттях,
та без тебе назавжди б зникло
це життя із буденності й свята.

Тут багато ще можна сказати,
пасувало б, але для чого?
Люди й кури йдуть собі спати,
тільки Гаврусь крадеться довкола.

Гаврусеві ж бо більше можна
любить він садівничого доньку
й закривають усі люди очі
на його завивання в садочку

Гаврусь має зелені папери,
що дістались йому від війська,
як додому тікав з револьвером
й біля Плоцька впіймали хлопчиська

Але Гаврусь насправді хороший,
на коханій своїй має бзіка,
як в мунднир убереться військовий
усю ніч потім виє на місяць.

Та говорять, проте, на Садовій
із ученістю та гіркотою,
що кружляє вже смерть нашим полем
й забере когось знов із собою.

Jesteś kroplą i iskrą...

Jesteś kroplą w morzu ulic
I nie zawsze aż taka piękna
Czarny kot tu nagle przebiegnie
Aż sąsiadka z lękiem się żegna

Zaledwie iskrą w ognisku ulic
Jesteś - i nie taka znów wielka
Lecz bez ciebie nie można żyć
ani na co dzień ani od święta

Tu wiele jeszcze nie wypada
Choć niby można - ale po co
Tu ludzie chodzą spać z kurami
Gabryś tylko przemknie się nocą

Bo Gabrysiowi więcej wolno
W córce ogrodnika się zakochał
I patrzą na niego przez palce
Nawet gdy wyje po nocach

Gabryś zielone ma papiery
Dostał je jeszcze z wojska
Kiedyś uciekł z bronią w ręku
Złapali go chyba koło Płocka

Gabryś właściwie jest niegroźny
Na punkcie córki ogrodnika ma bzika
Czasem wskoczy w mundur wojskowy
I wtedy wyje do księżyca

Wówczas mówią na Ogrodowej
A mówią niezbyt uczenie
Że śmierć krąży po okolicy
I że wnet znów kogoś zabierze
Adam Ziemianin

Скажи, откуда ты приходишь, Красота?
Твой взор – лазурь небес иль порожденье ада?
Шарль Бодлер

****
Неинтересен мир без красоты,
Неинтересны люди без изъяна,
Скажи мне, – кто ты? Я скажу, кто ты,
И – опьянен ли, или просто пьяный..?

Здоров ли взор твой, иль навек больной,
Когда ты меришь мерками такими –
Всех кто вокруг помечен, как чужой,
Не вдруг кому-то скажутся чужими…

Бояться, радоваться…? Что за черт!!!…
Пророчества сбываются иначе!
Ведь только красота весь мир спасет,
Иль будущее не назначено...?

Откуда ты приходишь, Красота?
Не с языка ли демона земного?
Иль с мира погребения ночного,
что с недостойным именем – МЕЧТА?

Стакан, стакан він наповнявся,
Оманою що спиртом звався,
Спікаючи в душі все те,
Що було так колись святе.

Він знав що виходу не буде,
І помилку цю не забуде,
Та оглядатися не варто,
Бо болісно, і це не жарти.

Поглянувши собі у вічі,
Він знав що це буде довічно,
Цей гріх беру собі не душу,
Бо з цим робити я щось мушу.

Вона була колись хороша,
Та річ для неї була в грошах,
Хоч як мене не запевняла,
Та знаю точно не кохала.

Момент цей добре пам’ятаю,
Як посварились ми до краю,
І я пішов та не вертався,
Немає грошей - нащо здався.

В вірші моралі не існує,
Та інколи цей вірш лікує,
Лиш тих кого вона зламала,
Коли це серденько кохало.

Ти знаєш що таке життя.
Ти знаєш як шумить вода.
Ти знаєш пристрасть почуття.
Ти знаєш …

Хотів би мати все відразу.
Хотів би не чіплять заразу.
Хотів би житти ти безсмертно.
Хотів би…

Чому незавжди та погода,
Чому так рідко є нагода,
Чому нелегко у негоді,
Чому …

Відповідь у всіх питаєш,
Відповідь не помічаєш,
Відповідь в собі шукаєш,
Відповідь …

Якщо тоді не зупинився.
Якщо тоді не помилився.
Якщо тоді не народився б,
Якщо…

Виклик прийнято). Вірш з римами на -ель)

Збудую диво-корабель.
Він попливе до тих земель,
Де 25-та паралель.
Зелений мис.
Медово пахне мірабель,
А хвиля горнеться до скель,
Немов манто a la Шанель.
І легкий бриз.
Де понад урвищем готель.
І подають холодний ель,
Запечену морську форель,
Коктейль "Каприз".
А ввечері – віолончель.
І флейти лине ніжна трель.
Відлунням котиться до стель
Нічний каприс.
Олія. Темпера. Пастель.
Мане, Моне, і Рафаель.
І рембрантова акварель.
"Вікно". Матісс.
Мсьє-мадам-мадемуазель!
Крутіть рулетки карусель –
Життя – солодку карамель:
Ура! На біс!!!

- Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя: «Де ти пасеш? Де даєш ти спочити у спеку отарі? Пощо біля стад твоїх друзів я буду, немов та причинна?»

І береш ти сопілку – калинову сопілочку Любові – і граєш ніжно-ніжно, як босоніж по траві ступаєш. А трава висока, ген по пояс, густа і гнучка. І срібні тронки калать-калать-калатають десь там, десь там унизу. Чи у траві недремній, чи в тілі моєму бурштиновому? А над усім – не миро і не ладан - чебрецева памороч розлита…

- Якщо ти не знаєш цього, вродливіша посеред жінок, то вийди собі за слідами отари, і випасай при шатрах пастуших козлятка свої.

І стерня гостра не ранить ноги, бо подорожником тулиться до них Любов. Бо лащиться конюшина, і ластівка зашиває чорною голочкою і білою ниточкою рани мої, болі твої. І біла кашка – наче манна небесна – осипається втишено, нахиляється люляно…

Ліва рука його під головою моєю, правиця ж його пригортає мене…

Яка ти доладна, моя ти подруженько, яка ти пригожа!
Очі твої – горлиці ніжні, пташечки туркотливі.
Коси твої – води джерельні, що спраглого поять, голого омивають.
Губи твої – наче маківка в полі – ніжні, п’янливі.
Шия твоя – як дорога донизу – легко стікає.
Перса солодкі – то яблука стиглі, соком налиті. Їх цілувати – щастя спивати – тепле, солодке.
Лона галява манить до себе – ляжу спочити, стиглу суницю любощів лагідних ротом зривати.
Лакітко моя, смаглява пастушко, вся ти прекрасна.

- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, газелями чи польовими оленями, щоб ви не сполохали, й щоб не збудили кохання, аж доки йому до вподоби!...

І небо нахиляється над нами, і синьою ковдрою ангел нас накриває…
Трави наземні, води підземні, птиці надземні, злийтесь в єдине в танці палкому, жадливому танці…
Ти, що сопілка, ти, що босоніж, ти, що коханий, ти, що пастушиш дике мурашшя тіла невісти, знай-бо, у крові – там, усередині, годі дістати, глибоко в лоні – вухо притулиш – є муравлище. Спить-но допіру, спить невситиме, спить ворушливе, як голосільниці втомлені спекою чорно зітхає… Вирва недремна, спрага даремна – те муравлище, бо міріади приспаних воїв сплять і не знають…
Ти, що сопілка, ти калиново губи дотулиш, ніжно заграєш пісню тужливу, пісню шовкову… Гратимеш довго – груди і гори враз стрепенуться, жерло вулкана, паща мурашника тремом здригнеться…
Пастире добрий, вірний табуннику тіла жалкого, чуєш, під пальцями води вирують – чорні, жадливі? Дика навала, військо озброєне тіло шматує, сунуть мурахи – їх міліони, їх міріади…. Чорні мурахи з братами червоними стали до бою…
Стадник коханий кличе сопілкою, наче сурмою…

- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, як мого коханого стрінете ви, що йому повісте? Що я хвора з кохання!

Чим коханий твій кращий від інших коханих, жінко? Від десятків і тисяч коханців, мужів, братів?
Голова його - щире золото, а кучері – то вовна лоскітлива.
Його очі – чорториї глибокі із водами оксамитними.
Губи його – стигла шовковиця, сонцем зігріта. Ніжно цілує, і від цілунків – тавра по тілу. Вже не відтерти, вже не забути дотик Любові.
Руки кохані – плющ темнолистий, певний і дужий, душу, як пташку, в тілі стискає, в небі гойдає.
Має він чари і серці і в тілі, щирий коханок, ніжно пастушить тіло прокляте, душу безсмертну.

- Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть....

Чим платити за газ, чим платити за воду й світло
Та за сонний сніг, що на тлі його силуети: як вії – віти…
Чим за те, що коптиш, мов піч архаїчна повітря
тридцять років… і від вівтаря до цвинтаря носиш вістря, –
Незагострене вістря суму в незагоєній сумці серця…
Чим за те, що ні час, ні горілка з червоним перцем
Не стривожать минулого, пам’яті не стриножать…
А нічим…не вітчим мій добрий єдиний Боже;
За життя не заплатиш, вар’ятко, тепер – лічи:
Підбивай рахунки, серпанки, густі цілунки
В передпліччя, в губи, в чоло. Та мовчи-мовчи.

Вас—зрозуміли тільки потім,
Через десятки, сотні довгих літ.
Вас—ненавиділи до злості,
За вами гнався весь продажний світ.

Ви—сиділи по тюрмах роками,
Не ламались, чекали нових перемін.
Ви—жили своїми думками,
Думками, що розтрощили множество стін.

Ваша зброя—то совісті слово,
Що легше за вітер і чисте, наче хрусталь.
Ваша зброя—то правди печаль,
Що жалила вогнем тирана продажного, злого.

Ваші імена—пошепки казали,
Прагли стерти їх з розумів людей.
Ваші імена—на трибунах кричали,
Ними надихали творців нових ідей.

Вам—життя дарувало тільки біль,
Тюрми, черствий хліб і чорну сіль.
Вам—безсмертя дарувало славу,
Таку могутню, незнищенну, мов вогненну лаву.

У нашій партії , вовків -
Партчистку влаштувати треба,
Бо завелися підлі гризуни.
Гризуть самі, гризуть і їх,
- Треба вже батіг, та по всіх...

Позвати кабана,
Страшного звіря -борова,
Понатикає всім він стусана,
Під зад і в бік такого кликана.
В шерензі і вовки стоятимуть, піджав хвости.

А лис, як розбиратися почне -
То заяча "тусовка" зникне...
Бо це,хитрюче,риженьке створіння,
Всіх закусає, обхитрить до самого коріння.
Чого чекати від лисячого хотіння...

На дубі всі повісили листи -
Де пропозиції, накази та хисти,
Щоб кожний знав, що тут робити,
Кому колючу шкуру мити,
Кого за хвіст трясти...

Нема у лісі нашому,
Ані ожини, ні малини -
Порозбирали всі поганки, маслюки.
У норах тільки хробаки,
І повзають погані слимаки...

Борсук порив собі ходи,
І бігає сюди - туди,
-У лісі "наркоту" збирає?
-Та ні, обнюхує старі гілки,
Хтось мітку тут зробив,
І лісу відхватив собі "шматки"...

У кожного своє хазяйство,
Ведмедя, берлога під горою,
Його усе - з горою.
Лисиця, справжня молодиця =
ЇЇ підлісок з горобиною,квітками,
Туди не тільки горобці,
Поласуватися збираються зайці...

Де вікові дуби, розчісують себе,
Та труться в них - зубри.
Великі та страшні,
Ліниві та трусливі,
Чоловіками, якби були-
Боялися би їх вовки.

Отак вся зграя, лісових звірів
Реве і завиває, під керівництвом,
Хижаків, плюгавих та старих вовків.
Вони хвости тут розпустили,
Та скавучать, огризками зубів сучать.
- Дивись, вовчиця хилиться до лиса,
Бо з вовка клоку шерсті вже нема,
Ума - як у барана...
То, що він може тут зробити,
Коли пуття і в дома вже нема.

Реінкарнація безглуздя людства,
Експансія думок короткозорих,
Ймовірний шлях у напряму дикунства
Блукальців по міжзоряних просторах,
Розчарування в здатності системи
Електорат тримати в межах щастя –
Довершено змальовані проблеми
Багатогранним найманцем причастя
Емоціями з літа Вокігані,
Розлитими в кульбабове вино
І схованими в душу в цьому стані…

Там, де роси блищать діамантами,
Там, де верби у смутку схилилися,
Там ромашка прозорими ранками
Кришталевими росами вмилася.

І сумує вона за журавликом,
Що десь там – поміж хмарами сірими
Все курличе пронизливим голосом –
Відлітати не хоче у вирій він.

Знов росинка сльозою скотилася
І розбилась об лист подорожника.
І немає того вже журавлика,
Тільки осінь заплакала дощиком.

Він із вітром весняним повернеться
І ромашку у полі шукатиме,
Та не знайде він більше билиночки,
Що так довго за ним сумуватиме.

"скажи мені, чим живеш"

живу?
чесно?

"ти бавишся словами, як вогнем....
Твоя душа з моєю – паралельно"

живу! живу шалено і вогненно
часом листи до осени пишу
та й тим отак якось живу
даремно?
і кола по вікні воджу...
натемно
перемальовую віконне скло
в нічну вологу палець опускаючи
спітнілі вікна дихають на тло
вологий кисень морозно вдихаючи...

Видовисько! Сумне й курйозне.
За першим актом другий − д-ди-р-р...
Глядач − в кущі: …як щось серйозне, −
устигти б вивернуть мундир…

І прапор вчасно замінити!
Древко одне, а прапорів…
Хоча б потрібний прицвяшити,
щоб поміж листя майорів...

А там, дивися, ще й сто грамів
Наллють у кружку…буде й зиск!
Стара була − погана влада,
А нОва! Недешевий блиск!

Мораль у байці, як вовчище, зла…
− Калитка злата в когось більша...
Чудні твої, о, Господи, діла.
Дива. Чим далі, тим чудніші!

Скільки не витирай з полиці пил, він все-одно повернеться туди,
Скільки не сповідайся, все-одно повернуться у душу гріхи,
Скільки в ванні не купайся, все-одно до шкіри прилипне бруд,
Та постійна боротьба на секунди очищатиме, і тяжкий найважчий труд.

2.

Душа. Ніщо—у світі матерії і грошей.
Душа. Все—що в грудях мати мусиш.
Душа не вибира людей,
Люди вибирають душу.

3.

Серце. Б’ється вічно в ритм життя,
Гаряче, наче лава, чи зимне, наче сталь.
Груди розрива серцебиття –
Могутнє, як таран, чи ламке, немов хрусталь.

Я зачепився через перепону,
Впав на коліно, відчув сморід заборони.
В душі щось сильно заболіло,
Світ створив для мене нові перешкоди.

Мої очі опустились додолу,
Втупились в холодну сірість землі,
Так захотілось повернути додому,
Так захотілось здатись мені.

Але ні! Я встану і йтиму далі вперед!
Підніму очі ген високо в небо,
І не треба мені ваших подачок, ваших карет,
Я йтиму ногами, бо для щастя нічого більше не треба.

Я піду до кінця, крізь біль і печаль,
Прорвусь крізь стіну із брехні,
Розіб’ю фальші кристал
І, надіюсь, душа не дозволить зламатись мені.

Дійду до мети, або впаду мертвим посеред дороги,
Але не зупинюся, ні, ніколи,
Переступлю через найвищі, найтяжчі пороги,
І розірву, як ланцюг, найміцніші кордони.

Час—нестримна течія ріки,
А ми—крапельки води, що течуть за нею,
Час вривається у вічності піски,
А ми стаємо безсмертною душею.