Байдужі до спекоти
лиш кряжі,
І хоч вродливий
та залежний сонях.
Рядки ховають рими у межі,
В полиннім дусі,
в крапельках на скронях.
Негоду жду.
Тож кожному своє.
Насунуть хмари
крилами лелеки –
І кожна злива
віршами стає,
Лункою парасолькою
від спеки.

... Мав би я талант, як Відьяпаті,
Я б не йшов у тихе надвечір'я,
Не блукав би в лузі понад ставом,
Не вслухавсь би в шелест очерету ...

Як би я умів, як Відьяпаті,
Слухать пісню горлиці гучної,
Я б щоранку в поле не виходив,
Не питав би в жайвора про сонце ...

Як би я посмів, як Відьяпаті,
Шал кохання з Вічністю зріднити,
Я б не став жарин його шукати
У спокійнім вогнищі сімейнім ...

1977 р.

Відьяпаті - індійський поет XV століття. Писав санскрітом, майтхимі та іншими мовами.

Лиш тінь одна за мною ходить
Вона єдина за мною бродить,
мені на п'яти наступає ,
мабуть можливо мене кохає...
кохання - правда це брехня, за совістю
біжить вона ...
Та все це тільки сон ...
Лиш тінь і я будемо завжди разом.

Розлука блискавки і грому,
Розрив мелодії і слів.
Не віддавай мене нікому
У цьому небі на землі.

У золотому колі сходу,
У напівколах ночі й дня,
У нерозгаданості кодів,
В найнесподіваніших снах,
У божевільному цвітінні,
У молодій розмові трав,
У літніх барвах і осінніх,
У призимових кольорах...

У світі доброму й лихому
Ми – наче суша і вода.
Не віддавай мене нікому.
Не віддавай.
Не віддавай.
1997

гуртожиток твоєї свідомості заповнений
сумніви — вахтерша зла і принципова
не пронести алкоголь і інші так потрібні речі
пиво і rock'n'roll не для тебе хоч одне радує ти не викинула третій компонет
цього гасла

я студент університету
імені тебе

хочу навчатись усьому чого забажаєш
буду не типовим сдутентом
тіки скажи декане мого серця

я здам всі реферати вірності
всі заліки поцілунків
екзамени обіймів

незважаучи на мою добру успішність
я не закінчу університету твого імені.

Даже если бы Христос Первым дар свой предъявил как справку, Невольным родоначальникам очков для фанатических чтецов, Тем самым,что бегут в морские дали из островов Галапагосс. Даже если бы сокровищница мыслей,была прославлена одним писателем-евангелистом из четырех,
Даже если у Марии было десять сыновей,а пророкам не было ведений, Даже так,третейский суд мне проиграл бы тяжбу, Свои претензии сложив пред адвокатом нашим, Который как и мы- всю жизнь в рыбачьей пристани прожил, Ловя на царские монеты,рыбешек мелких,помеж тины и медуз. Он подруку ведет свою невесту,и белый китель пыжится на гордом стане, И кажется,не ведает он вовсе,куда его корабль штормом занесет. А неуклюжая невеста,все ждет рассказов долгих,и якорь спотыкается в ее руке.

Случается,что люди теряются.

На "эй" обернувшись раз,смыкают руки на груди,
И эта сомкнутость встревает в самость.
Люди теряются в автогуле курортных"если".
Как их потом отыскать?
Дождь прикликать ядерный?
Он пусть изведет летучемышиные зонтики.
Люди теряются.Случается.Часто.
Живого дара силу не снести.
Боженька,ты потерявшимся,сообщи.
Пусть язычки украинских Ло,приклепают к воротам листья.
Ищем индиго.Да нет.Не то.Начну опять.
Случается люди теряются.Люди?Теряют?Теряются?Что?Случается?
Хочешь не быть чуть-чуть,ради сотни тысяч восторженных глаз? Комментарии|редактировать|удалить

Как ты можешь так слепо ждать ту которая разучилась летать
и блудит от нечастости столкновений с безлошадными лет разъяренных телегами.
не проси не уйду.вечно буду я спину гнуть над твоим несгибаемым писательским даром.
буду в темечко страстно дуть,чтобы ты не сумел забыться там где прошедшая боль сжимает лица.
там где ты будешь нужен всем что несказанно радует отупевший от страха побеленный ресторанный корабль.
Ты же знаешь,что никогда не успеваешь допить мой разбавленный сидр.Все время считаешь.Считаешь что что-то считаешь,а вправду-ресницами прожигаешь стружек цедровых благоговенье.Ты считаешь монеты.а ведь думаешь,что что-то считаешь.
Твоя жизнь-это мой урок.Не живи.ты люби.если хочешь мною дожить года.
Как знаешь.Никогда не умел ты от правды бегать.

Посмертное посвящение написанное до смерти.Бессознательное пред

.. СКАЗАНИЕ.

На запанках весны исполированы улыбки
Мне далеко не надоело полдня торчать у трубки,
Из всех концов моей судьбы,на растопленном ночнике,толкаются об свет родные голоса людей,
В их горле долгий кашель кашемировых пушков,
Их крылышки убого похвальбы перечисляют Матери земли.
Мне далеко не надоело,
Из всех концов земли подтягивать их просто легкие "прости",
которые стирают с крыл пыльцу,
- я научу их вновь летать
И покажу в озоновые дырки,как нарождается восход.
Как оживают статуи и как моется господь,пред брачной ночью с новыми людьми.
На запанках весны целуются неброшенные дети.
На рукавах развалины домов вновь обретают уваженье
А на рубахе и до самого запахнутого горла,ты,милый мой преступление обращаешь в кем-то брошенный зонтик.
Пусть крутит осень его в ливневых наручниках.
Мы из весны,мы скоро так развеселим полмира,
что мир запнется от восторга.

У барных стоек буйствует жара-со мной,когда совсем я вне греха,ей не о чем поспорить.
Став престным хлебом помчусь по подворотням города родного,
Так безгрешной стану:без греха вставать,без греха ходить,без греха
минуты жизни проводить.
Я запеку свой грех в печи,я им поля колхозные перекрещу,я этот грех в волосья булькающим девам озера завяжу,я этот грех копьем в раскаты грозовые как вызов кину.
Я буду матери своей завидовать и на отце терпенье проверять.Я их безгрешными хочу увидеть.
Теперь помноженный грехами грех на ваше ложе ляжет,вас встряхнет и вы потрясены в себя самих уверуете и свои чувства как имущество оцените.
Я научу вас люди- без греха постигнуть тайны замыслов творца.
Моя безгрешность навсегда заставит этносы заговорить,когда иссякнут субкультуры.
Ведь в мире не о чем поговорить,когда свирепствуют болезни.Мы все навремя позабыли:наш разум спит и полно отвращением,потопленное время наших дней.Оно бежит,как крыса,с потопленных кают.
Да.Это время принесло холеру.Мы с ним договорились-все без греха копировать в века.

Больше не вижу сквозь закрытые веки солнце.
И не будит меня рассвет щебетаньем,трезвоном и чивканьем любопытных птиц.
Мне сказали.что так жить можна.А нельзя ли вовсе не так?
Покачал головой тополь.Потрепал листья ветер.Опустив голову ходит мое тело туда и обратно.Каждый день похож на ночи,у полярного центра земли.
Длиться вечность сиянье Севера и полощутся белые звери в нем.Каждая ночь,,что длится года,так похожа на день,что не требует слов.И пустых заверений о верности,дружбе и о чем-то что стыдно назвать.Обхватили руками древесный ствол ,толстеленный,как неразорванная история,все,кто видел ладошками.Встань и ты и возьми ладонь.Из ладони в ладонь мчаться линии дальше по кругу.Помнит дерево старое всех,чьи коленки толкали бок и чьи ямочки на запястье обдирали с коры узор.Розрастаються корни вширь и толстеет в боках кора.Были бы руки всегда такие и ладошки всегда такие,что обхватят необъятный древесный ствол.Покачает он горестно вновь ветками.И взметнется вверх золотистая пыль с голов,достающих до счастья вновь.

Небо раптово насупило брови,
Вдарило в землю вогненним мечем,
Аж застогнали, зомліли діброви,
Дуб впав на землю могутнім плечем.

Зелень прорізали тисячі "дротиків",
Вістрям прозорим збиваючи лист,
Аж задрижали від грубого дотику
Віти зелені й сльозами зайшлись.

Яблуньки юні додолу схилилися,
Рве безсоромно з них одяг Борей,
Хмари кошлаті так ніби сказилися,
Все напирають з небесних дверей.

Дуба шкода, молоденького красеня,
Жертвою впав із землею змішавсь.
Хоч був сильнішим однолітка ясеня,
Та із вогнем надто часто змагавсь.

...Буря стихає так швидко, як зринула
З-під горизонтів небесно-летких,
Знов все навколо у спокій поринуло,
Та не шукай тепер гілок сухих...

Які ж ви прекрасні омріяні зорі,
Блискучі і ніжні, мов краплі роси -
Здається, немов би в далекім просторі
Лунає симфонія щастя й краси.

А може, в тих далях,для людства ще скритих
Зростають й мужніють юнацькі серця,
Котрі, як і ми, прагнуть космос пробити
Й зустрітися з нами в сузір'ї Стрільця.

З яким хвилюванням зустрінемо друзів
З далеких, незвіданих нами світів
Й навіки з'єднаємось в вічнім союзі
Союзі братерства й палких почуттів.

Не далекі, не близькі, не вороги й не друзі,
Все, між нами не розбити мур.
У світи кривих здеркал, оманливих ілюзій
Двері відчинив мені авгур*.
Хто тобі дозволив взяти мою руку?
Хто тобі сказав, що зможеш ти
Вберегти мене від лиха і біди-розлуки?
Хто дав право проти волі йти?!
Кажеш, що не проти волі і сама дала я згоду
Бути зброєю в руках твоїх,
Та не знаєш броду - не ходи в холодну воду.
Ти боровся. Жаль, проти своїх.
Знову весни йдуть, за ними каламутна повінь,
Знов шукає блудний Асмодей
Двох у парі, щоб надіть на шию зради камінь
І згубити в морі пристрастей.


*Silentium - мовчання (лат.)

Ти знову ходиш на роботу
І знову очі в тебе ті ж.
Не приховати в них скорботу,
Душа-лебідка - знов навстіж.
Розхристані твої печалі -
Цю чашу випито до дна.
Що ж буде...буде з нами далі?!
Чия брехня? Чи я - вина?
Пекельна тиша й дика пустка,
Коли мовчання, замість слів,
А замість щастя біла хустка -
На сльози "вирваних років".
Бездушна без книжок оселя,
У тебе ж, наче, цілий стос...
Пусті кімнати, біла стеля,
Забув помити посуд хтось...
Ти, наче, є і вже немає,
Ти, наче, був і не було,
А віхола все не вщухає!
Була стежина - замело...
Ти ходиш знову на роботу,
І очі знову в тебе ті ж.
Не забувай мою турботу,
Окраєць хліба, гострий ніж.


*Na ustroniu - осторонь (польськ.)

А вечір потопав у пахощах струнких акацій,
У сутінках тонули наші голоси,
І не було у світі кращих звукових вібрацій,
Ніж ті слова, що так розкуто мовиш ти.


Навіщо ми забули, що покорені світами,
Коли в агоніїї хапали щастя за хвоста?
Навіщо власноруч тепер куєм собі кайдани,
З якими підемо не раз у церкву до Христа?

Психоз,
невроз
і коматоз,
безглуздих
фобій
хмарочос
від того,
що ти не зробив,
від того,
чим ти завинив!


Туман,
обман
і вітрюган!
Від слів твоїх
п'янкий дурман,
від тиші,
Боже, вільний стан.


Смішна
брехня
і маячня,
твоя безликість
немічна,
пихатість
ледь пригнічена.


Тепер
мовчи
і не кричи!
Пригадуй все
тільки вночі,
бо день злякається -
мовчи!


За принципом
чи просто так
дивись вперед,
а не назад,
із сіллю
не шукай мішків,
запий водою
чорний гнів.

На останньому колі іще не закінчиться битва.
Цілий світ на межі, та по різні з сторін барикад.
І звучить твоя музика, наче остання молитва.
Ще прийдеться платити за гордість, за віру - в стократ

І, можливо, багато підуть по воді за тобою.
Ти колись упадеш, а вони будуть дальше іти.
Це був тільки початок, коли відрікаючись болю,
Ми все рівно живем й залишаємось просто людьми

Так потрібні слова, і так тяжко і страшно сказати.
Так багато любові, що натхненно вбиваєш в собі.
Ще не пізно прийти, ще не пізно, не пізно прощати!
В цій німій, безпорадній і вічній, як світ, боротьбі

На останньому колі хтось стоїть на колінах і плаче.
І могутніми крилами б’ється в пилюку доріг.
Може там, в небесах, кожен з грішників також щось значить
Може зовсім згорівши ти в цьому бою переміг

Кохання може убивати

Я візьму молоток й усе поламаю ...
а тещо лишилось сокирою розрубаю,
усе те що так сильно нервує
на мольберті життя я замалюю

А фарби мої лиш двох кольорів
душа помирає уже кілька днів
я візьму тебе за вухо та й вкушу,
я візьму тебе за горло й задушу

І будуть уста ці солодкі мовчати,
брехні не зможуть більш сказати.
Цей біль нестерпний, страшенні муки
не перенесу я подальшої розлуки

Тебе не має ти уже мертва,
мене не має я також мертвий.
І десь далеко у землі
живе кохання неначе в сні.

Колись були удвох вони самотні,
Одні вони лишались - назавжди
Ховаючись від ненависті та болю,
А інколи так прагнули на волю
Не варто їм було туди іти
Ніколи ти не знайдеш там свою долю
Я смерть лиш одну там знайшов.

Брехливе дзеркало сльози...
Фольга світання.
І крил чаїних терези,
Й «до запитання»
Весняний лист летить – мов цвіт,
На воду пада.
А нашим душам більше літ –
Як всім Карпатам.

Над нами небо – крик трави,
Під нами – зорі.
А в генах – зойки татарви
Калинокорі.

Пізнали тайну сили ми
І тайну кайфу.
Нема ні літа, ні зими
Таким, в куфайках.

Нема ні азій, ні європ –
Лиш тайна муки,
Коли поранене перо
У наші руки...

Та хани й хами навкруги,
І плебс, і лорди,
Осіннє море, сад, луги...
І зір акорди.

Фатальна музика грози.
«Совки» і сови.

...І шлях...

І скрикують вози –
Мов мучить совість.

Сказав ти правду недругові в лоб –
тоді ти, мабуть, просто остолоп.
Сказав ти правду другові у вічі –
тоді ти більший остолоп удвічі.

I shot an arrow into the air...
( H. W. Longfellow )

Я випустив стрілу в повітря,
Вона майнула швидко в даль,
Тільки заблисло гостре вістря,
В віть дуба вп'ялась дзвінка сталь -

І пісня в серці залунала,
Така ж дзвінка і гостра теж,
І там в траву на землю впала,
Згубилась - зовсім не знайдеш.

А час йшов довго...
Після цього, стрілу свою я з дуба зняв,
А пісню дзвінку, як дуб розлогу,
Я в серці друга відшукав !...

м. Монастириська 1960р.

Останнє повернення варте усіх минулих.
Мовчання безцінне, мовчання живе завжди.
У роті (десь так під язиком) думок намули…
Та спробуй у них справдешнє хоч щось знайди.

Давай я не буду ні жінкою не сестрою.
А просто тією, що зникне як день прийде.
Забудемо-будемо. Тішитися з тобою.
Ти в Африці, я в Антарктиді. Або. Ніде.

І ти не відпустиш, не скинуть біленьке пір’я…
І лебеді-сестри у вирій собі як в рай…
І билась… Пручалася…І пух по всьому подвір’ю.
Таки не пустив. То й надалі тепер – тримай.

Самотня жінка при дорозі
За гроші продає любов,
Вродлива, мила, довгонога,
Тіло її- гаряча кров.

Красива жінка, що казати,
Щоразу з другим іде спати,
І буде лагідна вона
І знову ввічливість одна.

Красива жінка- чиясь мати,
Мріє життя своє владнати
і мріє щиро покохати.
Освіту хоче доньці дати.

Самотня жінка. Світ жорстокий
Глузує він з її роботи
І вголос каже "Брудна ти,
і мрій не зможеш досягти ".

І що на це її штовхає,?
Всі брудом рясно поливають
І пальцем тикають. В цей бік
Завжди звучить глузливий сміх.

Сміється світ, жалю немає
І в жінку камені кидає,
А сам у бруді потонув.
І жодну мрію не здобув.

10.10.2008

Пожаданою хвилею
Небо мчить у обійми
Каравели білизни.
На подвір’ї прибій мій.
З бризок ранньої білості
Та вечірньої сині.
Відчуваю на дотик
Повигадане нині.
Вітер винайшов шкоду –
Довгу чілку накинув
На зеленії очі,
Що в дівчати Марини.

 
Я матиму шанс не знати про дерево без душі
Зростати в саду Гекати, квісти пурпурові шати
Навколо думок барвистих оселяться вірші-ключі
Прийдіть циркачі-штукарі, я знатиму всі аромати

Красно вітатиму зорі в бузковій стихії астральній
У дивній ласкавій долоні тихо-тонів гармонійних
В колисці південного вітру під райські виспіви змій
У ніжній дрімоті нічній, складах опалово-срібних

Від коренів сміху і сліз летітиме вільна мрія
Розвіяне листя пам’яті, відсутній кінець трактату
В оточенні трав і зілля, в саду без каміння й тління
У літо зникання часів я кохатиму вічну Гекату




 

утро
налитое в чашку картонную
мягкими лапами вытечет
в сонное счастье
белых эмоций
белых как красное
и полусладкое
утро

Им исполнилось по сорок
И ровно через каждые сорок дней
Сорока срочными сороками подлетал толчок.Сверкающая фольга упреков
холодно серебрилась,проклеванная сорочьими клювами.
Рассерженные колеи наяривали старую песенку об Экзюпери,а поезд метался между станциями как оберегаемый экологами редкий вид.
Кто-то лишний сел на поезд.Кто-то лишний сбивал людей.
Толчок-падение.Толчок-сирены скорой помощи. Родные узнают друг друга -знакомства на поминках.
Толчок-кто-то лишний сидит в поезде.
В эту ночь молочная кислота вытеснила выдох из налитых мускул нетерпящего Андрогина.В эту ночь-их было двое.В эту ночь -двое новых людей тормозили поезд.
В эту ночь они держали станции с двух концов:Абсолютизма и Абсолюта.
В эту ночь было побито массу фар авто- телами тысячи птиц.
Им исполнилось по сорок.Сорока старым людям.Нашим отцам.Нашим матерям.Нашим.Их распахнутые крылья встретили 22 век.В эту ночь было побито массу фар авто-телами тысячи птиц.
Сорок поверженных ударилось в землю прикушенным колокольным звоном.
Ровно через каждые сорок дней -сорок морщинок расстегивали целостный колокол.
И в распахнутые груди колокола жались сорок из сорока сороков перестроечных недостроенных людей.
А над их притуленными головами-
понадстроились сорок парламентов мирного переворота.
Так в разгар понастроенных оглашенных благодеяний мы надстроили свой неподслушанный рай.

Нечаянно вплавил серебряный крестик
в груди раздетые,испуганный рок.
Я с ним сигарами мостила отдых,
меняла работу,смысл и темп.

Иссохшие губы что-то невнятное шепчут,
просят распятье поцеловать,спокойствия просят,
но вплавил испуганный рок,
пестрым штандартом в груди крестик.
Руки мои отрубил хазар,и я забыла раскаянье.
Мои православные руки теперь для каждого слуги.
Мне не надобно каяться.Я буду кричать и маяться.
Тебе не дам свое спасенье,и долюбить заставлю до найхудшего бессмыслия
и до твоей мне безразличной,скорой прогерии.
Идем со мной,туда.где белый снег,не тает никогда,
где от бездействия рождаются легенды,
а от легенд не оборачиваясь тают вверх враги живущие друг другом.
а от легенд не оборачиваясь тают…
а от легенд не оборачиваясь неграмотные,выбеленные негры,
играют в прятки,и играют в фарс, и собирают неузнанные лица,
непонятые фразы,непринятые карликовые радости,веселья трезвых силачей.
Рок,как праздная домохазяйка мне докучает роковыми визгами,пропихивает блат в мои иссохшие уста,
и отпускает,словно воландову марту.
Мне преступлений дай,не отпускай,одну,с угрюмой впадиной над материнским удивленьем
что бережет для крестика могилку и истекает сукровицей желтой,
как жмущие ботинки,для начинающей актрисы.
Не плачется ей так,как надо и не там,где рок положено играть под рок.

Призраки райских блаженств ударяют в дверь.
Барабанят усохшими ветками в потолок,
Выбивают окно.залетев вслед заброшенной гальке.
Трубно воют:Кому-кому покрестить деток двадцять третьего века?
Вырывают лопаты и вилы из прогнивших садовых ведер.А те ведра- мутнеют от жажды по недолетевшим каплям пота с чела двадцять второго века.На веках у мамы-грот.
Мне в тот грот опустить скорей-тени белые - белый снег.Тросы крепче держи-водка в шагах слепого.
Белый град,белый ливень и губы белые у нее-у матери двадцать третьего века-
Справедливой Планеты Уравнений из снов.

Слово. Світло. Земля.
Люди. Час. Пітьма.
Життя. Допитливість. Війна.

Ворожнеча. Крик. Постріл.
Люди. Кров. Розстріл.
Вітер. Пустеля. Кості.

Затишшя. Бідність. Тривога.
Страх. Безумство. Дорога.
Вихід. Бог. Засторога.

Диявол. Розпуста. Влада.
Бездушність. Тіло. Зрада.
Кара. Загибель. Нарада.

Боротьба. Смерть. Кінець.
Людина. Хвороба. Старець.
Світло. Порятунок. Отець.

Иоанн Креститель Два брата как дельфинья пара,на полусогнутой спине,из ополонки окрещенными предстали. Но только лишь один из них уже крестил на новые страдания а первый от царей непремиримых ограждал. И падал с нимба соляной настой.И трудно было Иисусу видеть.над нимбом предугаданный кинжал.И слышать:»Он умрет.И не узнает.То смерть ему любовь неразделенную царицы Савсской возвращает.А жизнь мессия вновь дарует.Вот этот юноша,до которого рукой подать. А эти ангельские голоса.Они несут известья и разлетаются в столиких небесах. И возвратили душу одной ленивой танцовщице,которую чуть мрак бесслезный не украл. Иисус все знал.И на отца порой роптал,как журналист телевизионный. А главное-не понимал:неужто голова Иоанна послужит почвой благодатной для картин?
Царица Саввская так хороша,как гордая грузинская орлица,Вертинского уютная луна. Мороз крещенский пробирает и воркочет разщекоченный народ.Но где же Иоанн? Кому свой крест передавать?

Китаева пустынь оберни меня в устье,
Укроти мою сладкую слабость,
Обними мою младость,
Усмири мою радость,
Облепи меня влагой,
Побей меня правдой,
И поверь моим вкладам.
Я хочу быть со всеми ладной,
Ладной лодки привязывать к пристани и беречь чужие весла-
богу ведомо повезут они ли вновь.
Китаева пустынь убей меня в пустоте моей.
Демонов бред в ушах убей веслами.
Убей во мне стук гнилой крови и гниль полов в помыслах попали.
Не на крови мне дай поклясться,но из крови убитых в терроре высмотреть имена убийц.
Дай мне быть в тот же миг там где мои побратимы.
Где мои побратимы не мир познают,не девушку,а войну.Дай мне мысленно в пуле, жизнью пули, в чужих Палестины,Ирака.Афгананистана,Грузии встревать.Но докудова точно знать.И когда будет бойне конец-тоже знать.
Дай мне, пуле, в мертвом забыться,за него помолиться и прославленной быть,не найденной в теле жадном до зрелых дней.
Дай мне упасть в награды в теле деименненном,деобособленном,вобщем лишенном.

Очні яблука
Пахли антонівками

Моє адамове – кажеш
Нагадує плоди
З саду діда Грицька
За дотиком за смаком
За кольором і на вигляд

Ми з тобою
Ходячі яблуні
Всі садки
Для нас замалі

Шепочеш давай коріння
Пустим десь біля озера

То не садок
Останні слова звучать наче виправдання

Так воно і є

Тобі набридло
Залишаю саму біля озера
Там не за плодоносиш не приростешся
Підеш назад з надією

Що кожен сад цього світу
Чекатиме тебе
Розкинувши свої обійми

Вам не холодно? Хочете, я Вас закутаю
У хустину пухову. І ніжно Вас так обніму,
Прихилюся , розвію тривоги зі смутами
І читатиму вірші, щоб тишу прогнати німу.

Вам не холодно? Хочете, сонце проситиму,
Щоб зігріло тендітним, цілющим теплом,
А ще хочете, килим я вистелю квітами,
І нам так буде затишно й добре разом.

Вам не холодно? Хочете чаю гарячого?
З чорним хлібом і джемом сливовим? Зроблю!
Принесу, біля ніг умощусь, щоб побачили,
Як безмежно, по-справжньому я Вас люблю.

Як боюсь за Вас, мрію, дивлюсь зачаровано…
Вам не холодно? Правда, Вам зараз не холодно?

Я Петрик - у дзьобі смачна насінина,
О де ти кохана, о де ти, єдина?
Я втілення кращого, птах-ідеалу!
Даю безкоштовно уроки вокалу,

Живу без ілюзій - у фолку і блюзі,
О, званий радіти, печалюсь у тузі,
Нуждаюся не в меценаті, а в музі!
І в жóвтенько-крильцятому карапузі!

Товчу це господарю і домовому,
Та де їм сердечну збагнути утому!
Жовтію, як пів України, у клітці,
О скільки іще животіти сирітці?!

Клянуся, що дзьоба зашию нитками,
Носитиму милій торби з хробачками!
"Я хочу канарку... і доцю... і сина...” -
Лети до пташиного Бога пір’їна...


2009

Я заблукала у Твоїх обіймах-
так... потонула у глибинах тіла.
Я відчувала-це великий промах,
але ж...я так цього хотіла...

затримай подих. тишина
нехай обійме розум твій.
роби свій вибір, бо війна
чекає розвитку подій.

пожертвуй всім заради того,
щоб вірним бути псевдобогу.
віддай свою свідомість тим,
хто в очі нам пускає дим.

віддавши все, прийми поразку,
як личить вірному рабові.
скупай себе у власній крові,
йдучи за тим, хто носить маску.

...або борись завзято з цим,
не будь байдужим і сліпим,
зніми рожеві окуляри,
побач, як близько чорні хмари.

борись уміло, без вагань,
не згадуй, хто почав війну.
не час для марних сподівань,
коли останнє на кону.

2009-06-20

Тільки глянути у вікно:
Гірчить полин з Чорнобиля,
Мати чекає сина
З Афганістану або з Ірану,
І я, ще майже дитина,
Плачу за Україну.
Дати злились воєдино.
Мати. Полин. Україна.
Тільки вийти у двір
І не знайти чорногуза.
П’яний сусід попросить
Позичити на пляшку,
Зустріну вітання сусідки,
Яка позаторік зрадила
свою дитину...
Все злилось воєдино:
Мати, біль...
Україна.

Кисневий голод, зі словами – туго,
коли атлантам руки оніміли
по спинах мокрих оповзла кольчуга
хмарини грозової. Небо сіло

і рясно пересіювало тугу,
жадаючи до ласк земного тіла.
Те тіло, що лежало недолуго,
здригалося у стогоні щосили,

по краплі розпускалося у лоні
та хвилювало спрагу берегами.
Так прагнуть музики до рим балади,

так чути відмирання тембру дзвону.
В ковшах конвалії цей день зів`янув.
Не сон – сонет на світла перепадах.

20 Червня 2009

тонкоязичний млосний морок трав
на дно в терпкі агатові зіниці
відторгнення до сирості пивниці
і богів торгу в білих фартухах

на стин дощами обважнілих скронь
хтось покладе перґаментову руку –
розплавиться нечутно грудка цукру
на неозорій цноті підвіконь

й ковзне тоді черлений шалик вниз
торкаючись ледь-ледь брунатних литок –
почне своїх химерних оповідок
з наверненням у геліотропізм…
***
а на майдан потроху зносять хмиз...

:)

Я стала негативним персонажем.
Якщо по-справжньому, то вперше на віку.
Побути відьмою – це стільки вражень,
мов повернуть назад гірську ріку.

На мить чи дві не згадувати ближніх,
в долонях світу пестити сльозу.
Добро і зло, теперішнє й колишнє
віддати часу на холодний суд.

Пройтися подіумом – вільно й гордо,
бо в героїні врешті є герой.
Та хто я? – Дівчинка із хворим горлом.
Таку не візьмуть на центральну роль!

розпочато, розчахнуто
в розпачі
чатування
і ночі недоспані
недочитані ночі
навиворіт
про кохання скорочені вислови
наші потяги
надто спрощені
записати б їх з ходу нотами!
та лишилося лиш кричати
не співпавши з тобою в часі
не стрибнувши до небосхилу
нездоланність- це антисила
неприсвоєність- це розплата
яка, певно, вже розпочата
не проситиму
(тихше, кроки!)
не зважай
я втомилась трохи
а ти спи

На камінні шви розійшлися – крів
тверда бризнула звідти…
Зупинилися дзиґарі…
Час втомився бігти…

Вірші канули в Лету… Храмів – тьма…
Корогви від гріхів почорніли…
А почнеш молитися – слів нема…
Перебив млину вітер крила…

Немає тихішої та темнішої ночі, ніж у Криничках.
Тільки зірка крізь картате віконце заглядає.
Тільки цвіркун озвучує зірку.
Я під ковдрою родинної постілі, як у колисці всесвіту.
Принишкла, навіть серця свого не чую.
Може воно на ніч у тій калині сховалось, що за хатою,
червоною кісточкою пломеніє?
Чи не я люблю калину.

Моє ім’я — від батька.
Я — Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову
Рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?
2007

Молода і бентежна
Україно моя,
Якщо ти незалежна,
незалежний і я.
Хоче «Слава!» гукнути
мій розтерзаний рот,
але знов ліліпути
обкрадають народ.
…………………..
Жити гірше і гірше,
а вкраїнську могуть
перетворено в біржу,
де народ продають.
Мій народе забитий,
до яких іще пір
весь твій гонор
завитий
в туалетний папір?
Дух партійний і сморід
в кожну хату заліз.
По-австрійськи говорить
із руснаками ліс.
…………………
Припиню неодмінно
я цю шулерську гру.
І тому, Україно,
я не скоро умру.
Я не маю заміни,
я – не грізна гроза,
я не зброя Вкраїни,
я – вкраїнська сльоза.
…………………
Я імперську руїну,
наче гріх свій, ношу,
Та синам Україну
назавжди залишу.


«Екзиль», 2007, №4

Цілий день пісяли янголята
Разом з твоїми образливими есемесами
В котрих – обвинувачуєш у зраді вітчизні
Говорячи – Батьківщина в тобі повністю розчарувалась

Раніше за такого повідомлення
Біг в нічне місто
Мене супроводжували повішені лампочки ліхтарів
Душі старих кущів і дерев
Дбайливими руками будівельників викорчуваних
Я не дивися під ноги
І спотикався
Об труп арматури
І падав
Але не розбивав голову не вилітали мізки на бруківку зуби не ламалися
Не набивався рот багнюкою
Тоді ти цього хотіла
Сідав в перший ліпший тролейбус
Забуваючи що туди не їздять інваліди транспорту
Груди ламало
Печінка передчувала небезпеку
Як і зараз

Тепер – Інтернет кава звичайно ця чортова література
Останні спалені до попелу будинки сумнівів
Дістало

Сечовий міхур небесних підлітків спорожнився
Тепер черга їхнього шлунку

Сонет забити у підошву неба,
навхрест плести шнурівкою комети
крізь чорні діри сонячинй молебень
та розходити всесвіту штиблети.

Несуть, цвіркочуть сходи до ґазебо*,
де смерті янголи на парапетах.
Вудки позакидалися на тебе,
у кожному відрі хлюпоче гетто.

Ледь вище – дах із тих, кому дісталось...
як не по повному, то по заслугах.
А на чубку керує вітром флюгер.

Роздув новини, трохи ясно стало
на кого тінь впаде. Не видно пругу,
кисневий голод, зі словами – туго.

19 Червня 2009

*ґазебо - це бельведер