Україна
Є, була і буде,
Що б там не казали...
А, коли
Наш народ
Про труднощі забуде,
Вірю, пригадають, -
“Тут жили
Ще у двадцять першому столітті
Люди, що співали “Ясени” ,
Скажуть, -
“Їх нема уже на світі,
Але це прапращури,
Вони,
Згуртувавшись,
Розбрат подолали,
До чужих країв не подались
І для нас державу збудували”…
Вірю,
Це відбудеться колись.

5 семінарів з життя.
3 лекції з підготовки до смерті.
Колись сказала твоя.
Щоб ти згорів у пеклі.

На кахлі сльози з кров'ю.
На білому тілі змішались.
Ти назвав це любовю
Чарівні стосунки склались.

Немає кохання, я – птаха
Нехай, все пропало, не плачу.
І ось вже кінець мого даху,
Себе я сьогодні страчу.

Могила моя – це постіль.
Очі мої – вже чорні.
Я кричу тобі ДОСИТЬ.
Повіні з слізьми долоні.

Гірко, безглуздо благати.
Не стану я на коліна.
А ти навчися втрачати.
Я теж розумна людина.

16.03.09

Шалені дні спадають на думку,
А ти сидиш на підвіконні.
І я "тащусь" від твого гурту.
Лечу від нього у безодню.

Складаю вірші, все для тебе.
Тобі начхати, ти ROCK-зірка.
Пишу, що ти для мене небо,
А я для тебе просто дівка.

Давно від мене ти далеко.
А я дивлюсь на свою стіну.
На тій стіні малюнок з пекла.
Я через тебе просто гину.

Дивлюся слайди я на фото.
А ти спиваєшся тихенько.
Для мене важко вчити ноти,
А ти ще палиш, мій дурненький.

Шалено музика горлає,
Чарівні казки назавжди.
Я прошепочу це в останнє
І мій коханий тільки ти.
13.03.09

*
Любов Велика
В образі Хреста
Чекає Воскресіння і прощає
Образи, злість і зраду.
День настав!

Крапля. Остання. Червона.
В келих. Аж чорний. Бездонний.
Випити ртуті з амвона.
Вітер звива вітрогонний.
Втеча. Холодність мовчання.
Мармур по шкірі, мов лезо.
Вирвати шкіру. Здичання.
Бігти. Постійно. Тверезо.
Втеча — єдина молитва.
Варвари будуть за нами.
Світ — марафонна гонитва.
Ми ідемо за світами.
Нас заховай у світанні,
Вітре, холодний і пінний,
Будемо там ми нетлінні,
Будемо сіяти зрання.
Ввечері йтимем. Бруківка.
Зорі. І небо під нами.
Ніч — мов безкровная цівка.
Світ — перехрестя з горбами.
Знаю, ще буде розмаю
в ніч на Купала і повно.
Певно, одвіку це знаю.
Знаю, але невимовно.

Сивіють каштанів голови
В грайливих люстерках вікон.
Газонів легка неголеність
Так личить міському лику.

Вже кожна рослина комусь жона
Від пахощів і до лона.
Фонтанчик на губи збуджено
Побризка одеколоном.

Гортаю весни журнальчика...
I знову мені здалося –
Занурились вітру пальчики
В вербове моє волосся.

Твій подих…
Поранив загублену тишу,
А серце у ритмі –
вбивало усі почуття.

Твій голос…
На грані я дишу.
Зникають солодкі краплини життя…

Пішов, обернувсь…
Сягнув за вуста до мети.
І десь через вік:
Зустрів. Озирнувсь.
В свідомості рана,
У папці - листи.

Вони вже почали їздити на зелене…
А ми мовчки сміємось
і заливаємось червоним
Коли розмову починають про голубе.
Від злості жовтіємо….
І не впускаємо синьо – білих…
Кричимо помаранчевими губами..

В твоей квартире есть седой рояль,
с тобой мечтавший о всемирной славе,
и звуки, как в театре, по ролям
распределялись по приказу клавиш.
В твоей квартире есть седой рояль.

В твоей квартире в раме на стене -
пейзаж заснеженных вершин Урала,
свобода, заключившаяся в ней -
лишь фото из советского журнала
в твоей квартире в раме на стене.

В твоей квартире есть окно во двор -
колодец в небо, темное, как пропасть
среди стены, и кровное родство
колодца с пропастью снимает пробу
с неровной жизни, окнами во двор.

А жизнь бежит подобно колесу:
по вечерам предчувствуется осень,
выдавливает бабскую слезу
о том, что проседь, всё о том, что проседь…
и сын над книгой ковыряется в носу…

Натовп навколо тебе, в русі,
Хоч може хтось, з того не в дусі,
К прикладу ти,
............................... чи може я,
Та тількі от, наше життя,

Це справа,
.................. і як жити вмієш,
То суть вірша, ти зрозумієш,
Рухатись треба, час збігає,
Тому як справа, не чекає,

Тільки за щастя, не питай,...

Прилине біло і крилато
І стукне тричі у вікно,
І вітром буде розправляти
Своє небесне знамено.

І замовкатимуть гармати,
Бо буде музика і дзвін,
І всіх нас буде підіймати
З могил, і з тюрем, і з колін.

І прилетять у рай земний
Не яструби, а голуби.
Бо сказано було: “Не вбий”,
Бо сказано було: “Люби”.

Випадок ні до чого -
В теслі - кумедний дар.
Руки ладнали човен -
Вийшли тіла гітар.

Тихо вони лежали,
Втомлені, горілиць.
В їхніх тілах дрижали
Щебети ранніх птиць.

Потім гітарний човен
В музику плив і слова…
Випадок ні до чого –
Тесля любив співать.

Візьми мене до рук, неначе пух.
Таку легку, що можу полетіти.
Це досі не печаль, а тільки літо.
І мушлю прикладаючи до вух
Ти чуєш голос: «Просто треба жити».

Візьми мене до рук, неначе світ.
З гармонією, вибухом і… Серцем.
Де світло від верхів і аж до денця.
Де сумніви – тонкий, прозорий слід.
Минулих і неправильних проекцій.

Мій друже, подорожній!
Чи довго нам іти?
Припали наші будні
пилом суєти.
Від гамору базарів
і клекоту доріг
я вже втомився, друже,
та нарікати - гріх.
Я спраглий самотою,
забракло тиші й змісту.
Ховаюсь сам від себе:
тікаю з міста в місто.
Не знаю, чого хочу! -
За це мої страждання.
Мета ж немає шляху!
А є лиш зволікання...

На останній сторінці літа
залишаюся ще на мить:
хочу з губ Твоїх щастя пити,
доки все назавжди згорить.

Хочу запах і смак – до краплі,
зблиск очей і торкання щік,
доки літо іще палає
на повіках Твоїх легких.

Вже минає останній вечір…
Відпускаю… І бачить Бог
лиш холодні безкрилі плечі
і самотність –
одну на двох.

В політиці – суцільний ліктенштей!
Безглузда штовханина біля ясел.
Бракує ріг лишень, та кличу „Гей!”
А, загалом, там вистачає гасел.

Чи в школах не вивчали байок ви,
які дотепно склав ще Глібов мудрий?
Якщо ти Рак – за Щукою пливи!
Не сип на Лебедеві мізки пудри.

Та цупте вже, урешті, отой віз,
в якому причаїлася країна!
Але, на жаль, не вистачає сліз
у матері, для депутата-сина...

Послухати, то кожен – мов Сізіф,
що пре поперед себе каменюку.
Для виправдань вигадується міф:
до Ради йду – мов мученик на муку!

...В політиці – суцільний ліктенштей...
Хай вибача князівство те ошатне.
А тому діється вертеп оцей,
бо керівництво - ні на що
не здатне...


17/04/09

*
В пустелі серця
Знайти криницю важко.
Одні бархани.

Піщані бурі
Розчарувань щоденних
Вже ріжуть очі.

Хоча життя й прожито,
Все ж маю віру,
Що джерело знайдеться,
Де б’ється серце.

І знову листя виперло з землі,
Свіжо - красиве, вкрило чагарі.
І смітники, що люди поссипали
зеленими клумбеціями стали.
І тиждень по Великдню, і гробки в селі...
А в нашому підстарчому парку,
Розбитому в річницю десь- таку,
Світило любо грає в світлотіні.
Обабіч кладовища бузки сині,
Розносять йдучим пахощу п`янку.
Таке життя вирує - красота!
Цукерки й діти розмішались там.
А поряд - безкінечний, тихий спокій...
Як сонце ллє прибій в пісок глибокий,
Чорнилом зблискує могил плита...
І всяк присутній миттю врозумів,
Як хутко час сплина - аж бракне слів!
Який безхвостий та куций його відмірок...
І кожен пив, та частував горілок:
За матерів, батьків, дідів, а де- хто - й за синів...
весна 2002р.

В легенях смог і нікотин
Можливо “Місячна соната”
Alt-Tab, Delete і F1
У змозі сум мій подолати.

Усі молекули печалі
Згорну у кухоль з молоком
Оптичні диски, мов скрижалі
Порозбиваю молотком.

І не віддам душі нікому
Лишень Бетховену залишу
Мою енергію і втому, –
Моїх очей ласкаву тишу.
2009

Я покличу собі на поміч теплий Сироко,
Я накину на плечі сріблясту повінь зірок,
І тебе спокушу чаклунством зеленооким,
Заплету собі в коси шалених ночей неспокій
І погоджуся слухати твій позахмарний рок...

Я його пропущу, мов пісок між прозорих пальців,
Крізь серпанок світанків і ніжну гріховність вуст,
Павутиння мереживних слів упаде на п’яльці,
І магічною флейою нас привітає Зальцбург,
І занедбаний час нам поверне самітник Пруст...

Не залишиться більше кордонів, прощань і мурів,
Бо спиватиме нас одночасно час-пілігрим,
Він розчинить у склянці з водою і лихо, й бурі,
Заодно – і жаских лемурів, і грізних фурій...
Бо кохання у цьому світі - Четвертий Рим.

Гнила листва, дощі і, навіть трохи сонця,
ТрактОри, техніка, казан смоли,
Лопати з мужиками, щебінь, пил.
І все це - Ознаки тутешньої весни.
О... для тих, хто знає швидкість, прит
- асфальтне покривало у Рясні.

…Проскурів. Дев’ята ранку. Пробки. Смог…
Рідне місто, здається, все більше сходить з розуму…
Трьохвимірний простір маршрутки розхитує роздуми:
Хто і навіщо зірвав проржавілий замок,
З окутаної в невігластво Калі-Юги?...

Хто і навіщо випустив п’яного Джина?...
Автомашини. Люди. Автомашини…
Суржик і мат… Гума… Підошви і шини…
Біситься Янгола Чорного люта дружина…

Сонце у сірому, мов на Голгофі Христос…
Озонові діри… Тіло, немов решето…
Душа у петлі. Державу з’їдає стагнація…
Чекаєм Великдень, яка все ж живуча ми нація…

Кумпала Вір,
14.04.2009 року, м. Хмельницький

Здохли мерзенні морози,
Випали зуби зими.
Знов розпускається мозок,
Знову зустрінемось ми.

Знову мімози-неврози,
Знову пиши, не засни...
В очі розкриті весни
Глянь і мені поясни:

Де ти так довго була?
Як ти цю зиму жила?...

Втрачає кошт сім’я багатолиста:
Калини юні, літні явори…
Монетний двір мойого королівства
Банкрутом стане певної пори.

Мені кредити, надані у маї,
Поволі повертає скнара-час.
Осіння девальвація триває
І знищується золотий запас.

Я вмію на мізерію прожити,
Аби хоч повернулася мені
Листка банкнота, стерта до прожилків,
Де висушені знаки водяні.

Тепла відсоток матиму за вигад,
Життя у борг вартує півціни…
“Заначкою” кладу листок у книгу,
Щоб якось дотягнути до весни.

Не було бажання знятися у фільмі,
Замінити морем все життя земне…
Зовсім то не хвилі, а тіла дельфінів,
Як в кіні, на острів винесли мене.

Об мої долоні хвилі боки стерли,
Не було на човен жодної з дощок.
Від царя морського присилали перли,
Тільки нанизати не було на що.

Він сердито зводив свої пінні брови
І мені з акцентом тихо говорив.
Я тоді не знала ще морської мови,
Діалектів чайок і прононс вітрів.

І не знала тексту зі своєї ролі
Й водяної влади не хотіла мать.
Не бажала бути в острівному колі
І Його Величність зводити з ума.

У царя морського я позбулась трону…
Припливи до мене хоч один дельфін…
Прикладу до вуха мушлю телефонну –
То шепоче море чи говорить Він?..

*
Вино іскриться
В келиху небеснім.
Духмянить матіолами воно.
І вінчик місяця
Всміхнувсь до мене.

*
Я так не сумував
іще ніколи,
І навіть щебет перший
у саду
Не в силах моє серце заспокоїть.

Про мій дефолт ти натякнула делікатно:
«Твій курс валюти впав в моїх очах…»
А я ж давав кредити «безвідкатно»,
Влаштовував вечері при свічах,
Я каву в постіль подавав щоранку,
Окремим траншем – ківі й ананас!
В тобі я бачив більше, ніж коханку –
Резерв валютний, золотий запас!
Я розумію, що жорстка всесвітня криза
По депозитах б’є й по гаманцях,
Та форс-мажор твого капризу
Вчинив банкрутство у серцях!
.............................
Я відповім так само делікатно,
Без екстраординарності в очах:
«Ми кризу переможемо приватно,
Без МВФ, і знову – при свічах…»

Ніколи не втрачати те, що любиш.
Ніколи не губитися в словах.
Ніколи не забути рідні губи,
Ніколи не згасити блиск в очах.

Життя бурхливе, ми і так втрачаєм.
Ми кожен день лишаєм щось і йдем.
Ми кожен раз для себе вибираєм,
Не зупиняємся, не зменшуємо темп.

Ми розумієм, що для нас важливе.
А що, мабуть, залишити, як є.
Ми не надіємось здійснити неможливе,
І часто ділимо на «їхнє» і «моє».

Навіщо ще втрачати те, що любиш?
Щось вибирати в сумнівах і снах?
Коли так просто цілувати рідні губи
І знов запалювати іскорки в очах.

Ген, за дубом, за могутнім,
У ситій «нірвані»
Вепри узяли на кутні
Білль* про тестування.
-Що за безлад в нашім лісі?
Що це за умови?
Навіть Зайці вже втяглися,
В працю розумову!
Злидарі! Нехай сиділи б
По дуплам та норам!
То й Ведмедю було б мило,
І Вепру просторо!
Ця ідея дуже слушна
Верхівці здалася-
Тестуватися подушно
Всій звіриній масі...
-А чи знають Зайці й Лосі,
Скільки в цьому році
В Лиса шерсті додалося
На правому боці?
Хай напишуть на листочках
Іжаки та Білки,
Елегантну сповідь творчу
Про Вовчі гомілки.
Шлях до вищої освіти
Й кар'єрного зросту
Всім «невігласам» - закрити !
(надійно і просто!)
Доки всі стрімким потоком
Проходили тести,
Дичавіла крок за кроком
Лісова фієста...
А коли останні тропи
Заросли до краю,
Пішли Вепри до Європи
Там шукати раю…

БІЛЛЬ*- законопроект, що виноситься на розгляд законодавчих органів...

Не кричіть ви про порядність –
Дайте жменьку мідяків,
І проблем великих складність
Розв’яжу я гнівом слів.

Я не маю в серці віри,
Ваші гроші – мій божок,
Під солодкий голос ліри
Продаю свій голосок.

Про минуле, про сучасне,
Про майбутнє розповім,
Я казки складаю класні,
Вам сподобаються всім.

Тільки вуха підставляйте,
А мене несе й несе,
За натхнення – додавайте,
З гаманця виймайте все.

Маску щастя всім накину,
Що було – переверну,
Я за тисячі – загину,
Чи нову почну війну.

Все продам за десять срібних
Чи за десять золотих,
Попіклуюсь я про бідних,
Безпритульних та старих.

Певний катарсис. Душа мінус тіло. mandira.
Ти не торкаєшся неба. Воно ж бо далеко.
Ллється туман із небесного білого глека.
Ти не сприймаєш ні слів, ані вчинків на віру.

Світло. Тепло. І так близько (здається) до щастя.
Ти це незмінно вогонь і незмінно дорога.
Ніч розквітала даремно і надто розлого.
Бачиш не лезо – цілунок зігріє зап’ястя.

Мабуть це зміни. А зміни – це завжди на краще.
Мабуть це темрява тане. І хочеться сонця.
Втомлені очі. Календула, спокій і стронцій.
Будь мені світлом й теплом…
antar-taapa prakaasha.


mandira з санскритської – храм.
antar-taapa – тепло.
prakaasha – світло.

Чиясь байдужість пахне льодом,
а бутерброди на сніданок
засмачують цей прісний ранок,
та найсмачніше буде згодом:

квітневе сонце медом в очі,
і +15 після зливи,
і всі кущі в дворі – щасливі,
а люди – хто собі як хоче:

кому – новини до сніданку,
кому – сніданок до новин,
кому – у небі апельсин
ховає носа за фіранку

ранку. День попід дверима
вмостився капцями: чекає,
коли ми вже нап’ємось чаю-
кави і… (яка там рима

до слова?) Словом, як усюди:
кому – день-короткометражка,
кому – артхаус. А заважко –
чекай на вечір: далі буде.

Ти знову приходиш у мої думки
лагідним сонячним зайчиком…
І ніжність мрійливу обсядуть роки –
у спогади бавляться начебто…

І дні весняні проростають у ніч,
вишні і хрущів сполоханих,
в усмішку Твою, світлі очі сумні,
сліди, середмістям сховані…

Зітліє туман, і розвидніє світ,
і тиша стече по крапельці.
Лише на закритих повіках Твоїх
сонячні зайчики бавляться…

Клітинка за клітинкою, мікронно
Подовжуються зморшки на чолі.
Печальний лик подобою мадонни,
Пластична операція Землі.

Майстерний рух. А пензель, чи то скальпель,
Відтяти і додати поспішить.
Надіне на потвор прекрасні скальпи,
Чи перекроїть шкіру на душі.

Вже і Земля, мов яблуко печене,
З надією на молоду красу
Довірилась невігласам і вченим,
Що залюбки клонують божу суть.

Краса ніяк не виключає розум,
Та тільки він нікому не кріпак.
І хто довів, що Пані-Під-Наркозом
Захоче виглядати саме так?
……………………………
Єство твоє божественно правічне
Не віддавай на дослід за гроші…
Ти мила і розумна. Істерично
Кроїти своє тіло не спіши.

Студенти – це такий народ,
Який не може без пригод,
А їх, до речі, вистачає:
Підступна сесія чекає
Чи причепився викладач –
Тоді уже хоч сядь та й плач…
А лекції такі всі схожі –
Нудні. Студент сидіть не може,
Та як приходить семінар,
Студенту враз якийсь тягар:
Його не видно із-за парти,
Йому уже і не до жартів,
Та викладач хоч в окулярах,
Присутніх відміча на парах,
Тоді й приходять перездачі
І знов студент ридає-плаче…
Але всі теми поздає – дивись,
Стипендія вже є.
Професія “студент” – це класно,
Хоча, на жаль, короткочасно:
Десять семестрів чи п’ять років –
Оце для нас законні строки,
Тож я спішу нас всіх вітати:
Із нашим днем! Із нашим святом! :)

Дівчинко з глибокими очима,
Пам’ятай, що світ неповторимий!
Хоч складний. І навіть різнолиций.
І легкий.
Як влітку дотик ситцю.
Світ цікавий.
І чим далі - тим сильніше.
І яскравий - хоч у прозі, хоч у вірші.
Все ж холодний…
Наче зібрано всі зими.
І стандартний.
Днень за днем проходять мимо
І лишаються уривки, згадки, строки
Світ насправді є неоднобоким.
Хоч спитай у правди, хоч у кривди.
І у щасті теж бувають біди.
Але з широко відкритими очима
Ти живи, щоби не було стриму.
Бути не кущем у цьому світі
А найкрасивішою в суцвітті.

Коли прийде у Світ
Зима студена,
Усі чуття
Обтрусить листопад -
Один листочок лишиться -
Від мене.
Малюсінький.
Йому я буду рад...

Не пожовтіє.
З гілки не зірветься.
Над ним не владна
Днів химерна гра!
Лише один
В саду твойого серця
Не облетить,
Коли прийде пора...

Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час.

Ох, недаром вы глубины темней!
Вижу траур в вас по душе моей.
Вижу пламя в вас я победное:
Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,
Утешительна мне судьба моя:
Все, что лучшего в жизни бог дал нам,
В жертву отдал я огневым глазам.

1843

Намалюю літо кількома штрихами
На листках асфальту, мокрих від дощу.
Розфарбую вечір синіми вітрами,
І з долонь голубку в небо відпущу.

Намалюю осінь на стіні мовчання,
Акварель пожовкла потече до ніг.
Задихнуться руки в ще однім прощанні…
Стримати від болю ти б, мабуть, не зміг…

Римою без рими намалюю тишу.
Павутинки білі полетять увись.
І в порожнім небі день тобі напишу –
Може, прочитаєш в спогаді колись.

«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» —
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
«Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під-корінця забрав».

Бува і чоловік сьому колючці пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких і, може б, показав,
Та цур йому! розсерджу комісара!

Твій еротичний
Сміх
Як сніг
Вкриває ковдрою
Обличчя
Король вже голий
Без утіх
Він бачить серця твого
Пограниччя…
Там не один в житті
Поліг
Там мертвий воїн
Без обличчя…
2009

Незаймано-біле пелюстя
З вишневих садів опада
І вельон міняє на хустку
Пустунка-весна молода!
Укрило смарагдову повінь,
Легке білопінне безе-
Пелюстя, мов крила любові,
Як пух лебединих озер.
А червень іде кароокий
З таріллю чаклунських медів
І прагнуть вишневого соку
Вуста чарівливих садів...

Твої вуста так терпко пахнуть грозами,
Солодким медом, грушами, вином.
Достиглими житами, трохи сльозами,
Калиною, що плаче за вікном.

А тиша пахне білими жоржинами,
Туманом, що дрімає у покосах,
І ти чомусь так пахнеш горобиною,
І сливами… А чим же пахне осінь?

Сіяло сонце. Ясно так сіяло
Над чорним морем онімілих душ.
А похоронна музика не грала.
І йшли боги, не бачачи калюж.

І падав сніг священику під ноги.
Над кладовищем тріснула струна.
Він перейшов у вічність всі пороги,
Коли в вікно постукала весна.

Хтось бачив в нім далекі перспективи,
Хтось ждав моменту, щоб всадити ніж.
Йому ж до біса ваші директиви!
Йому начхати: хоч бери та й ріж!

І тільки воля – дика, не смиренна,
Така, щоб в жилах закипала кров.
Його народ – ось це було священне!
Його Вкраїна – це була любов!

Ви хоч кричіть: «Тримати під конвоєм!»
Хоч хрест залізним прутом обкрутіть!
Йому начхати – він умер героєм.
А ви раби! Хоч вічно так живіть!

Гіркою кавою
Зігрівати вранці руки
Бігти в зиму
Поспішати
Бути лукавою
Цілувати в щоку
І сміятися…
Довго, нестримно
Майже як навесні
А у сні
Бути кавою
Когось зігрівати
Рятувати
Дарма що гіркою
Зате теплою і нечужою
А вранці
Бігти у зиму
І знову сміятися
Як навесні

Виявляється, можна писати від щастя.
Складати рими від сміху і сліз на очах.
Втікати від осені, від жовтого мокрого листя,
Чекати в дощах, вмирати і жити в дощах.

Можна відстань спалити в оберемку чужого смутку,
Можна повінь спинити у сотні зайвих слів.
Можна просто мовчати, збирати фрази у жмутки,
І міняти на золото жовтих дерев голів.

Божевільні «ЛЮБЛЮ» ловити в відлунні осені,
Божевільні «чекай» складати в ланцюг без краю…
Ніщо не зрівняється з віршем, написаним,
Коли я усміхаюсь…

Сказати: "Привіт". ..
Тихенько піти по-англійськи.
Так роблять усі.
І стати німим ліхтарем.
Дивитись услід...
Ковтати, мов сльози, віскі.
Заснути в таксі -
Може, хтось забере.

Сплатити рахунки.
Міцно-міцно замкнути двері.
Торкнутись щоки: "
Мій поїзд от-от відійде"
Сховатися в лунку,
Із серця "Кривавою Мері"
Витирати роки.
Наснилось...Нікого...Ніде...

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж до обрію круговерть юги.
Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не докінчити пісню ворожби.

Ах „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой зустрів я вас
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
Начаруєшся - не забутися!
Я кричу, але не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас.

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жало́ба ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, та п’янкі слова
про твої діла і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюсь я,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе що дав
Бог на радість нам,
Я віддав навік
Огняним очам!”


2009

Я вибухнула. Вигоріла. Кратер.
Я попелище. Ані сліз. Ні зла.
Комусь могла півсвіту зав’язати,
а ось тобі й краватку не змогла.
Комусь була я казкою роками –
тобі ярмом на шиї пару літ…
Я світ любила римою, словами,
а ти собою затулив той світ.
Відкрила свою душу! Що із того? –
Ти витер ноги, бо були брудні,
і крику не почув. І дикий стогін
закляк в мені. Ти недосяжний, ні!
…Я вчуся жити після катастрофи:
у кратері виполюю полин,
вертаю світло і любов у строфах
і частку нас, бо підростає син.