Здається, біль у серці не вщухає,
Не вірю я почутому ніяк,
Невже тебе нема, Джохар Дудаєв,
Ти ж славний полководець і вояк?!

Я чую, чую, голос твій лунає,
І розчавивши в серці переляк,
Чеченці ворогам хребти ламають,
Їх знищують, січуть на дрібен мак.

Ічкеріє, не будеш ти рабою
Жорстокої й підступної Москви,
Джохара дух нескорений, живи,
Хай новий вождь веде бійців до бою!

Ти - приклад поневоленим народам,
Як за свою боротися свободу!

7504 р. (від Трипілля) (1996)

Жизнь такова.

Поскольку на сайте знакомств я не поставил ограничения только девочки, то часто на мою страничку, заходят гей, один из зашедших был молодой парнишка 18 лет. В его чертах было видно, что он ведёт не здоровый образ жизни.

Жизнь такова, захочет кто-то и тебя,
В одно мгновение, мгновение прозреешь,
Ощутив себя, другим, иль просто гейм.
Но восемнадцать лет не возраст.
И то, что модно, происходит,
В кругу друзей, ты позволяешь много,
Но стоит, что-то изменить,
И изменится, может всё.
Вчера ты гей, сегодня Би,
Но геттером не станешь уж, увы.

Николай Блоха 14.07.09 г. 20:50

Как грустно это…

Как грустно это для поэта,
Когда сидишь, а денег нет.
И следует идти работать,
Но не над книгой, иль стихом.

Гнуть спину, чтобы заработать,
Хотя бы что-то на еду, одежду.
А так охота с удочкой на берег,
И наплевать, что не клюёт.

Перо в руках, и чистый лист,
В спокойствии работой наслаждаться.
Но денег нет и слава далека,
И на работе пишешь не спеша.

Николай Блоха 14.07.09 г. 18:58

Не пиши мені, Осінь, листа.
Просто літо – загальна адреса.
Задоволення подих настав?
Зупинилися жорна-колеса?
І у скриньку на хвіртці Зими
Не закинь звабний зміст випадково.
Коли щось приховаємо ми –
Скористається Казка Зимова.
Кажуть, правда, чудова зима.
Чи дива ще бувають на світі?
Може й так, та мене вже нема –
Захлинулась в бездонному літі.

В её глазах.

В её глазах, сиюминутности испуг,
Душа трепещет, словно на ветру.
Играют чувства, возбужденье,
Вот только для меня…

Испуг в её глазах, лишь боль,
Разлуки, одиночества печаль.
При каждой встрече, покаянье,
Приходит, с сожаленьем.

Сиюминутности испуг, в её глазах,
Упрёком служит, за ошибку.
Когда придал её любовь,
Себя, поставив чуть, но выше.

Сиюминутный взгляд её,
Всё-то что мне осталось от…
Длинных волос, улыбки взгляда,
Необъяснимого всего, что называется Любовью.

Николай Блоха 14.07.09 г. 18:29

Так в ожиданьи счастья жизнь пройдет…
Лишь в старости глубокой убедишься:
Зачем же я роптал как идиот,
Когда летал на крыльях словно птица?...

Ты не глуп, даже слишком умен,
Я не дура, но тоже влюбилась…
Мы пылали б и дальше огнём,
Если б сразу тогда не женились…

Боюсь накликати біду,
І рим не хочу,
Вони зозулею в саду
Одне пророчать.

Лягає горе на папір
Важким гранітом,
Зриває каменем із гір
І котить світом.

Вростають сльози у вірші,
В серцеву магму,
Та шрамів на живій душі
І я не прагну.

Безсмертям повниться роман
Лише у тýзі,
Залишу осені талан -
Своїй подрузі.

Вона сама сплете есе
Усім на заздрість,
І золото віддасть усе,
Строкату радість.

Поплаче за людські жалі,
За сум і зраду,
Крилом напишуть журавлі
Слова-розраду.

Нехай моя чуднá любов
Лиш акварелі -
Одна вода, та небо знов
Пишу на стелі.

Веселка в крапельці дощу,
Поволі згасне,
Та холод в літо не пущу,
Зима завчасно.

А що родилась не взірцем,
Пробачте, люди,
Раз є поеткою - митцем
Уже не буду.

2009

Гай-гай,
За небокрай
Утікає мій розмай.

Ген-ген,
За журавлем,
Тягне сутінки дощем.

Гой-гойя,
За рікою
Ще цвітуть мої левкої.

Ах, і я
іще з тобою,
Жду чогось, як та левкоя.

Поглянь
Небо вишите орнаментом

Місто вмерло
На декілька годин

Щоб воскреснути
Наче Ісус

Місцеві дракони
Тихо позасинали
В печері з табличкою депо

На парканах одкровення
Що гріє
Висохлі руки
Зимою вкриті

Блукаючи цікавою темрявою
Нарешті помічаю
І кричу

Небо вишите орнаментом
Поглянь

То біль мій
Травневий
Бузковий
Вишневий.
Німію
У червні.
Нікому,
Нікому
Ні крапки,
Ні коми,
Ні болю
Не зичу,
Кохання
Ховаю
І зиму
Я кличу...

Подушку поруч? Так, зім’яла я:
Її незайманість – таки твоя відсутність,
А сльози – конкуренція морям…
У серці біль – нещадний і підступний.
Хвилина кожна – батогом удар
Убивці-тиші. І тебе немає знову…
Я – не дружина, отже – не тягар?
А як же син твоєї плоті, крові?
Так має бути! Кожен заслужив...
А совість? Може, знову фантазую?
Не дочекаюсь я чуттєвих жнив.
Все залишаю. Біль перефразую!

Ти є? І завжди був? Невже?
То від безсоння просто наверзлося.
Відпочивати, пізно бо уже.
Куди поділося? І звідки узялося?

2009

Сексуальная блондинка,
Изгибая нежный стан,
Красотой неотвратимо
Завлекает из реклам,
Предлагая то и это,
Соблазняя там и тут:
“Не скупись, гони монету!
Здесь тебя подарки ждут!”

Ну и мы, развесив уши,
Тут же, слюни распустив,
Ей «продать» готовы душу!
- Ты уж, Господи, прости!
Ноги, бёдра, ягодицы,
Грудь и блеск девичьих глаз!..
Как же тут не соблазниться,
Устоять? Который раз
В нас горит желанье дико.
Сердце бьётся горячо,
Не заметив, что улыбка –
И приманка, и крючок.
Без зазрения плутовки
Соблазняют всех подряд,
Раскошеливая ловко,
Как неопытных котят.
А потом: «Спасибо», - скажут,
Получив от Вас расчёт,
И назначат встречу, даже:
“Приходите к нам ещё!”

Из обмана, как ни грустно,
Состоит рекламы суть:
Соблазняют нас – "Искусством",
Чтобы сбагрить – "Что-нибудь".
17.07.08г.

Пахучу ніч, мов каву, розіллю.
Іди сюди. Яка щока холодна...
Скажи мені: "Я так тебе люблю!"
Скажи неправду - я повірить згодна.
Бо знаю все. І ти, напевно, теж:
Не встигне ранок глянути у вічі,
Як ти од мене тричі відійдеш,
Як ти од мене відречешся тричі.
Во ім'я чи без імені (налий!) -
Так просто і буденно, так між іншим
(Маленьке слово та рядок скупий
Невдовзі стануть спогадом і віршем).
І буде то, звичайно, не від зла:
Той, хто злукавив, зовсім не лукавий.
Терниста тінь торкається чола.
Чого мовчиш? Іще налити кави?
Все - тимчасовість: тим у часі вість,
Хто так і ходить краєм - прірви, неба.
Пий ніч. Хмелій. Бо ти - мій пізній гість
І утікач із Ноєвого теба,
Де всіх - по парі, де немає зла
І не карають голову повинну.
Пахучу ніч, мов каву, розлила,
Знов зіпсувавши білу скатертину...
Хто зрозуміє щастя самоту?
Квітують стіни, наче райські кущі,
Бо я тебе і ніч єдину ту
Наворожила на схололій гущі.

Життя прекрасна річ як не крути,
Та інколи воно стоїть ,та не дає нам йти,
Недасть піднятися нагору, після тривалого мінору,
Закінчити із ним не дасть, ти падай далі у пропасть.

Кожен житти хоче гарно, просто дихати бездарно,
Споглядати у світанок, зустрічати п'яний ранок,
Молоді із роками, не старіти під гробами,
Та такого не буває, бо життя все забирає.

Забере у вас кохання, на етапі зізнавання,
Друзів теж позабирає, бо чомусь не долюбляє,
Часом тоже обділить, смислу вже нема спішить,
І тебе порозбирає, та під дубом поскладає.

„Горе от ума”
А.С.Грибоедов




Найвиразніші вікна –
за ґратами.
Тільки з них, годуючи птаха,
Глузують над вигадками розумних,
І співають про смерть –
весело,
Моляться криком,
не соромлячись бажань.
Недосяжні –
вікна за ґратами.

Хай просихає та стає нетлінним
що легко витекло, бо не зливалось,
а проводжало вечір на колінах.
Та часу видавалося замало

навчитись дихати, де небо – стіни,
де стелю, ніби церкву розібрали,
а в кумачі спалили херувимів,
хрести перекували до Купала

на до-взуття-скробачки та на ґрати.
Ото прислужники – царі з народу,
що на квадрати сонце поділили.

Хто їх навчив у душу так плювати,
божитися, що це летить свобода,
копати ближньому й собі могилу?

9 Липня 2009

Пахуче сіно дивиться на зорі.
Співають цвіркуни в густих стогах
Про місяць, що заснув на осокорі,
Неначе дивний срібнокрилий птах.
Село дрімає. Ніч така ласкава.
У прохолоді ніжаться сади.
І обнялися дві верби край ставу,
Схиливши спрагле віття до води.

Повісь у кімнаті її свої милиці,
Його недолуга любов,
І чесно скажи, чи хоч раз ти дивилася,
Як серце ночами плакало?!
Як важко душі залишатись безсилою,
Але піддаватись знов,
І знати, що інша йому корилася...
Мовчати, лише б не втратити...
Повісь у кімнаті її свої милиці,
Мов торба, впади до ніг,
За нього випрошуй у неї прощення,
Молися, ридай, кричи...

Але каяття їй лише наснилося.
...За вікнами падав сніг,
І замість тих милиць в кутку на столику
Залишені ним ключі...

Де початок й кінець у кола?
Де до пекла чи раю дорога?
Що таке вірш? ( невже це просто слова об’єднані в риму?)
Що таке совість?( частина людини чи вияв Божої сили?)
Як здобути щастя, ступаючи по гОрі?
Як знайти істину сховану у морі?
Чому сліпці бачать більше, ніж ми зрячі?
Хто така Людина? Насправді. Без фальші.
Яка сила схована у вірі?
Як пояснити чудеса?
Скільки часу в вічності?

Погляд з-під лоба вовчий
Я посилаю вам
Все одно не зламаєте,
Все одно не віддам.
Все одно ви не вірите -
Фрази мої сумні -
Я ж бо лишалась щирою!
Я ж не брехала, ні!
Спалахи там, за вікнами -
Залишки бур, грози,
Рештки сварок розхристаних,
Краплі на тлі лози.
Ти вже пішов з душі давно,
Хоч не сказав «прощай»
Ну а вони… їм все одно,
Ну а мені ― печаль.
Досить! Чимало хочете,
Наче кулон ― ярлик
В чорній воді полощете
Серця останній крик.
Розпач, безумства, погляди,
Біль в глибині мене…
В руки, завжди холоднії,
Раптом тепло сяйне.
Це не тепло, не кров, не біль
Ні, не нектар, не солі…
Гріє мене, пече мене…
Знов повернулась в о л я.

Десь в далі на осілій, зів’ялій землі
Будуть нас на всі боки корити…
А давай не розводить свої кораблі,
А давай намагатись любити!
Десь усі будуть палки в колеса стромлять
І злословити будуть до скону,
А давай ми не будем у серце стрілять,
І залишим на потім патрони.
Я прошу, я молю і не вірю сама,
Я пишу лиш для себе о д н о ї
Надто рано прийшла в наші душі зима,
Залишила кохання в покої.
Ти десь там в морі інших, знесилений вже
Там і будь, не вгавай без зупинки
Я не хочу любові, любила уже
Я прошу лиш твоєї підтримки!
І коли разом з ним підеш далі в життя
І коли вже за руки двох інших
Ви згадайте мене, не прошу каяття…
А давайте… і змовкла… і тиша!

Вона хотіла зніматись в кіно,
Він хотів у цей час бути з нею й сміятися з вас,
А потім просто по місту іти,
Це було так давно,
Що згоріли відтоді мости.

А я дивилась крізь пальці на них
На їх тисячі щасть і на тисячі тисяч лих,
Я разом з ними сміялась тоді
Це було так давно,
Що літа поплили по воді.

І може це називають тепер
Щастям втрачених днів, що так рідко приходять із снів
Їх у наш час все одно не знайти,
Це було так давно,
Що вже пізно по сліду іти.

Вона хотіла зніматись в кіно,
Та тепер комерсант, і забула про мрії давно,
А він тепер зводить в місті мости
Що колись розвели,
Що примусили просто піти.

Вона спішила додому в сім’ю,
Він ішов на роботу і думав про долю свою,
Коли зустрілись їх очі на мить,
Все було так давно,
Що не встигли вони зрозуміть.

Але в душі кожен з них знову став
На секунду лиш тим, ким мій погляд колись їх знав,
І обернулись вони назад,
Та були це тепер
Архітектор і комерсант.

І, посміхнувшись тихенько думкам,
Розійшлись, як тоді, знов не вірячи давнім словам,
А я дивилась крізь пальці на них,
Знов на тисячі щасть
І на тисячі тисяч лих.

Ідуть переможені переможці
по асфальтованій землі.
Їхні погляди згорьовані
Уже не вклоняться весні.
Вони скорили цілий світ,
перемогли усіх, звалили на коліна
та програли у двобої самі собі
і душа поразкою згоріла.
Не змогли убити совісті
( Не убити незнищенну!)
В своїй життєвій повісті
помилилися страшенно.

Тишу різали леза колій
Під вагоном номер сімнадцять,
Твоїх губ запах, наче в магнолій,
І дощу скалки, ніби на щастя…
В грудях серце ридало, мов кала,
Сонце тихо згорнулось в калачик,
Тебе знову дорога крала,
Як циганка з обіймів гарячих.
Десь лелечо курликав Київ
Хмарочосами в горло неба,
А перон під ногами скиглив
І вислизував, як амеба.
Голуби цілували ноги
Тим хто плакав, і хто сміявся,
Бігли очі під чорним смогом
За вагоном номер сімнадцять.

Як жовтень в вікнах молиться дощем,
А вітер янголам постелі стеле,
То північ свічку садить на плече
І пише сни для нас десятим кеглем.
А я ховаю під сорочку вірш...
Щемливо-ніжний...
Він увесь у тебе.
Осінні хмари стиглі, як киш-миш,
У натюрморті кварцового неба.
Ковтаю їх, тулю до себе дощ,
В мені, як ти, стає він вже медовим,
І на руках солоно-мокрих площ
Я засинаю, де не спиться совам.
А вранці сонце гострі шаблі вийме,
Залізе вітер спати під кору...
Я дівчинкою бігтиму в обійми
До тебе
як завжди
на mail ru

Ти як осінь чи добрий кагор:
Я п'янію до самих п'яток,
Ніч пришпилює зорі до штор,
Й тане в роті, немов шоколадка...
Ти якийсь не такий, як всі ті,
Що між пальцями мають леза
І ховають у душах хвости,
В них в обіймах і літо мерзне.
Ранки з Честером вперемішку...
Так екваторно-гаряче...
Я присяду ззаду на ліжку
Носом в твоє плече....

Сумно дівчинці
яка не була тобі навіть дівчиною
а просто таким собі
небодоступним ангелом
тіло твоє до ниточки
віями карими вивчила
в постелі багряново-зоряно-магмовій
тепер їй зовсім не хочеться бути вільною
писати вірші чужим
що навіть не пахнуть музою
ходити на пиво
шкребти есемески латиною
і бути з обличчям медузовим
а потім втікати від всіх
у пазуху ночі ситу
і марити тим найсолодшим
плотським причастям
що брала від тебе
як бджоли беруть із квітів
не знаючи того
що жала є навіть в щастя
згадай як горіли за шторами
вікна чубаті
молилися півні
щоб нас не сполохати ранком
десь п'яні дівчата губи солили матом
вони як і я
були просто твої коханки
та дівчинка завжди верталася
знову по колу
губила сережки
серце
себе з тобою
ховала очі в долонях
немов під габою
та добре їй так не було
ще до цього ніколи
не бійся її до себе покликати знову
в те ліжко
де час догола роздягався
кохався
де
вона хоче сміятись на всі тридцять три кольорово
дивитись на грудях на тебе і в вікна
коли ніч останньою зіркою крикне
як сонце спітніло-розхристаним вийде
поклич
вона прийде

Ти з мене витечи до дна.
Мінорно так не капай. Страшно.
Я в осінь гратимусь одна
Таку сльозливо-сумнопташну.
На вітрі листям роздягнусь,
Та тільки не віддамся тілом,
Душа тріщить все хрусь та хрусь,
Як маятник знесило.
Пробач, що зайцем я біжу,
Сховавши очі карі в п'ятках,
В волоссі дощ гуде жу-жу,
Пробач, малятко.
Коли оглянуся назад,
Пройди. Не звинувачуй...
Летить у вирій голий сад...
А вірші журавлями плачуть.

Потисну тобі правицю,
Зігрію мелісовим чаєм,
Не смій промовляти: "Кицю!",
На ранок дощем відчалиш

І душу не ріж в коріння
Рентгеновим поглядом кожним.
З тобою нектарно-винно...
Ми ж друзі. А друзям не можна.

Тебе знов зводжу до Едему
У тозі священної музи,
Цілунком розтану, як кремом,
На тілі... Згадавши: ми ж друзі.

Закриєш на ключ своє ліжко,
Ключа віддаси журавлятам...
Без крил не впускай мене нишком,
Ми ж друзі. Не можна кохатись.

Вже в пазухи лізе вітер
Березам на голім лузі...
Я пристрасть з очей наших витру.
Не можна. Не треба. Ми ж друзі.

На бедрах час крутить рвучко
Годинника, наче круга...
Комусь я вросту в обручку...
ТА СЕРЦЕ ЛИШУ У ДРУГА.

Лягає в ноги сніг кардіограмно,
Гірлянди-зорі запалили північ,
По той бік світ й шосе таке безгальмне,
І ти на серці вже карбуєш Грінвіч.
Щербетом пахнуть вікна на Різдво,
І пес-швейцар біля дверей в оселях.
Залазять сови в ліжко, як в гніздо,
А очі віями дірявлять стелю.
Деревам вітер комірчата трусить,
А сніг біжить галопом уперед,
Коти мотають сни собі на вуса,
Ти з губ моїх береш зимовий мед...
Ах, цей нестерпно сивий сніговій!
Як вистояне хмарами вино.
Ти зрадив ангел-дівчинці своїй,
Вона ж тобі пробачила давно...

2009

Заховавши мене в обійми,
Щастя пахло тоді бергамотом,
Бігла осінь індійським фільмом
Екранно-рудим горизонтом.
Очі лізли під шкірку блузки
Пальцями ніжно-хитрими,
Вітер день розбивав на друзки,
Ну а ми зізнавались субтитрами.
Ну а ми все одно любили,
Посадивши дорогу на плечі,
І серця в грудях псами вили,
Як прощалися так лелечо.
Вечір зорями в небі зіграний,
На губах поцілунків печатки...
І в руках гріло руки відданно
Заримоване в тебе дівчатко...

Дзьоби полоще журавлям ставок,
Де з теплих пазух діставали небо,
Де ми робили те, чого не треба,
Під літнього дощу скрипучий рок.
Я досі там із яблуком у жмені
Тебе чекаю Євою в раю,
І хай від пристрасті я знов згорю,
Що аж застигне кров солона в венах.
Самі собі анафему підпишем,
Вінок терновий вчепим у волосся,
Я по стерні осінній йтиму боса,
Вагітною від тебе нашим віршем

Вистрибує потяг до тебе все ближче,
Як очі сови, горять ліхтарі,
На пальчиках станції тягнуться вище,
А Бог десь на мене вже ставить парі.
Про тебе давно він уже начувся
Від дівчинки з повненьким вузликом віршів,
Поглянь, навіть час перед нами роззувся
І руки простяг у світ оцей грішний.
Ковтаю неба морозні сливи,
І янголи в спину кричать "Лети!",
А я не рушу, а я щаслива!
Бо в мене сьогодні є Київ і ти.

Вже втомилися очі-колумби
Відкривати нові америки.
Давай всядемось десь на клумбі
І половим останніх метеликів.
Ти у руки мене візьми,
Як безвусого того равлика,
Вірш в мені замахає крильми
На усі сонцемірні галактики.
І до тебе ітиму, як в храм,
Стерпне тіло солодким причастям...
Зжовкла осінь, мов бабин крам,
А я й досі незаймана щастям.
Твого серця дістану злиток,
Пророщу тобі небо на гальці...
Я несправжня,
Я ксеровідбиток
Від чужих гостролезих пальців

Не волосся -- вогонь,
і не погляд, а постріл!
І пелюстки долонь розтулились вітрам навздогін.
Може завтра ти зіллям огненним спопелятимеш простір
і останню вологу тобі
віддадуть стебелини тугі
різних квітів і трав,
і коріння дерев, і джерела,
темний мох на камінні старому, як світ.
Не волосся, а сонце -- спекотне, веселе,
що увечері втомлено сіло спочити на цвіт.

Не надо сказок о любви,
Коль быть в ответе не намерен!
А вдруг влюблюсь в слова твои,
Когда ты будешь не уверен?!

Зачем тебе моя печаль
И горстка жалоб прежних скверных..?
Моей души тебе не жаль,
Раз каждый день так треплешь нервы.

Любовь как книга, что стоит на полке
И припадает пылью серых дней…
Читать бы вновь, да жаль, теперь без толку:
Уже известно все, что было в ней…

Вечная любовь конечно вечна,
Только среди смертных не живет.
Нам ведь недоступна безупречность,
Ей же мерзок мелочный народ.

Начало любви не в словах,
Не в клятвах, запыленых днями,
А в силе молчать и прощать,
Когда не считаются с нами.

Порубані квартали очима
Чужими іменами замучені вулиці
Спокійні дворики старості

Щирі газети стрибають
Від калюжі озера до берега бруківки

Посміхається
Вітер двірник
З цигаркою весни в зубах
Кашкетом дощу в руках

Він склеює порубані квартали
Пестить замучені вулиці
Оживляє дворики

Не минаючи нікого
Навіть мене

Чорно-біла спека замучила
Другий рік тихо в комі лежу
Прокидаюсь у сірих сутінках
Ніби знову зараз засну

І рятує серцевий напад
Від падіння із даху свого
І стікає потоком отруйним
Присутність біля мене нікого

Замальовую теплі сльози
В синьожовтий ряд темного неба
За парканом у землю закопую
Усе те чого вже не треба

2009

 
У потойбіччі живого полум’я
Чадні демони, сни фіміаму
Екстатичний відблиск зів’янення
На пелюстках бальзамного саду
Етерний ієрогліф утоми
Світло-гіркий естетичний попіл
На трунку з отрутними барвами

Місячну ніч розкраяно навпіл
На два вороже прекрасні звіра
Марно жорстока фіаскова гра
З тобою, розквітчана Діотима

Прозоро тліє сріблястий муар
Смак забуття кам’яний ягуар
П’є діамантовими очима




 

Налетіла чорна хмара,
наче крук
Перебила білий посуд –
їла з рук.
Із долонь моїх ковтала
міти літ…
Білий порох придорожній –
в заповіт…

А світами чорна хмара –
в білий світ,
Чорні вікна, чорні шори,
чорна кліть...
І яке ж тепер століття
ляже в сніг..?
Дощ колосом мурашиним
переміг.

А мені лишились скалки
тарілок,
Буде осінь… незабаром,
прийде в строк.
Чорна хмара ходить круком:
світ – вогнем.
Перетліла, перемліла
на тотем...

І
Кажуть, істина - це золота середина,
Істина завжди посередині...
Не люблю середини,
Вона - для посередностей.
ІІ
Ти така стримана,
У тебе все в міру -
Чи випить чи пожартувати,
Співати або кохати -
У тебе все в міру.
ІІІ
Половинчаста і дволика -
Все у тебе посередині,
Скрізь шукаєш "золоту" середину,
Ти уся може і золота,
Але ж - золота посередність.
Тебе пристрасть не спопелить,
Ти зупинишся вчасно.
ІУ
Напівмертва у почуттях,
Ти не здатна в них вся згоріти,
Ти - лиш курка, не справжній птах,
Неспроможна високо злетіти.

7506 р. (від Трипілля) (1998)

Змітає вітром учорашній пил,
Залишений після гучного балу,
З моїх очей. І вже немає крил –
Вони розтанули. Якось самі. Помалу.

Безкрилий день. Без барв і без смаку.
Мовчать у тиші втомлені хорали.
Лиш самотіє слідом на піску
Розбитих марень відгомін зів'ялий.

Напиши мені в світи, чи ще росте
черешнева пісня в мами на городі,
чи наспівне слово, тихе і просте,
поміж інших ритмів краю вже не в моді?

Напиши, чи гра квітневих завірюх
гостем шелестить у вікнах на світанні,
чи байдужий час каштанами на брук
похвилинно книгу осені читає.

Тільки не пиши, що мами вже нема,
що черешня всохла, а душа прозріла.
Запізніло. І натягнута струна
незагоєності в серці оніміла.

Хмарить вечір небо сумом без причин,
і солоністю спливає по листочку.
Дощ? Чи шепіт з потойбічних далечин:
"Ой, та чи не боляче тобі, синочку?"

***
Не верить слову, жесту, взгляду,
Не верить ничему…
И в примитив с названьем «Правда»,
И в карцер «Почему?»

Но мир не дал освобождений –
Душа томиться вновь:
вопросы – словно тень забвенья,
ответы – как покров.

Но близится и час расплаты –
Неверный шаг и ход…
Благословите, боги, латы,
И меч, что как оплот!

Я відчула себе жінкою -
І більше не змогла писати
Відчуваю нитки у своєму тілі -
Перетягнені, затягнені, зв*язані у вузли
Поезія - як ножиці:
Своєю інтимністю - надто грубі
вразливості жіночній,
що мусить ховатися
Руки твої - як ножиці:
Розрізаючи мою сорочку, ріжуть далі,
Всі нитки уже перерізано,
Вмочено у червоний клей
(тут) Це називається любов*ю -
Дорізатися до серця й підшлункової,
Щоб аж боліло.
Це називається поезією -
Достригтися до всіх минулих сердець,
Щоб аж без подиху