У блакиті хмар тюрбани,
Літа колажі,
Несподівано розтануть,
Наче міражі.
Осінь крадькома загляне,
Щедра Шикидим,
Та зі скрині з порцеляни
Витягне калим:
Теракотові вуалі,
Шалі із парчі,
Від опалових сералів
Золоті ключі.
Із багрянцю килим тканий
Кине на ослін,
Щоб потішив нас казками
Жовтень- Насреддін.

25.08.2009

Снігом-сміхом впади на голову.
Скрутим час.
Буде терпко, та більше солодко.
Буде сказ.
Оголятиме дотик-каторгу
Ніжний струм.
Твої соки спрагло ковтатиму.
Захлинусь.
І рятуй мене справжнім диханням,
Дихай-ні.
Оживу. І з тобою питиму
Ночі-дні.

2008

Стала дочка почти уже взрослой
И побрила «под ноль» свои косы,
Вместо туфель – ботинки из кожи,
А в носу и пупочке – серёжки.
И «тату», вызывающе-смело,
Там и тут разукрасили тело,
Банка пива, в зубах сигарета...
Да...
Такой вот эскиз для портрета...

Для девчонки, по-моему, – слишком.
Эх! Тебе бы родиться мальчишкой
И в атаку ходить с автоматом,
Поливая противника матом.
Прорастают наушники в уши.
– Не отца, – хоть сестрёнку послушай!
У неё и семья и детишки...
И в кого ты, моя оторвишка!

Не хватает нам с мамою мочи
Ждать тебя вечерами и ночью,
У окошка печально вздыхая:
«Как там наша дочурка, родная?»
Трудный возраст – всего-то шестнадцать!
Как тебя уберечь, оказаться
Где-то рядом, когда будет надо,
Чтобы стать твоим бедам преградой.

Просим Бога –
Увы –
Неумело,
Оградить твою душу и тело
От несчастий и всяких напастей.
Это всё,
что нам нужно
для счастья!

(10.07.07 – 1.09.09)г.

Запахло медом і травами,
М’яко ховається сон,
День починається справами –
Знову їх майже мільйон.

Чай ще у чайнику буриться,
Чашка у спокої жде,
Мрії, що знову не збудуться,
Час в мене тихо краде…
02.09.2009

Віриш, я втомлений молодим
Зне(на)магатись (де-факто - старіти)
На амбразурах і тіменем в лід.
Хлопче (питають), блефуєш, чи зблід?
Дерево-дім - вже твої (за кредити).
Батько? Нітрохи. Занадто син.

Ти ж (апріорі) заочі – в світ.
Блудить світами земна янголиця -
Світло-чорнявиста бранка з мечем.
(Складені крила, печені пече).
Губи на медові, пальці – кориця.
Янгольськи ніжна (коле як дріт).

Довго за нею дивиться зір.
Кришаться в небі короткі салюти.
Хочу не юність, а щоб сивина.
(Менше провини, міцніше вина).
Більше голосять за юними люди.
Хочу у тиші - старим, як звір

2009

Сонечка маленькі на шкільнім подвір’ї,
Посмішки гарячі – осінь навтьоки!
І зоріють айстри, мов рясні сузір’я,
І солоне щастя зронюють батьки.

Постели їм, доле, стежку споришами,
Поведи їх класами в неозорий світ,
Зачаруй їх піснею, словом і віршами,
Сторінками книжними у життя політ.

Теплими долонями вчительки найпершої,
Огорни їх, доленько, білими крильми,
Вірою у кожного надихни на звершення,
І навчи їх бути справжніми людьми.

Сонечка маленькі – щирі оченята,
На шкільній стежині їх найперший крок.
І цвіте бантами урочисте свято,
І в серцях лунає радісний дзвінок!

Останній автобус, летючі дерева,
розтягнуті лики вогнів зусібіч.
Чорнильно розлита глибінь вереснева
із вечора в ніч.

І мчить переповнений жовтий автобус,
везе хризантеми із маминих рук,
осінні опеньки і жаль неповторний
усіх незліченних маленьких розлук.

Сталеві хвилі, вітер, хмари,
Гроза дугою день згина,
В човні весло – одне, без пари.
Човном правує бистрина.

Аж мерехтить йому, старому:
Верба, стіжок, ген корч кривий...
Так близько берег...
Мимо дому
Несе спітнілий чорторий.

Якесь просмолене закляття
В полоні мокрім шепче „дід”...
Слонячі вуха чи латаття
Байдуже хляпають услід.

Зустрілися в одному серці дві Любові – Колишня і Нинішня.
- Ти божилося, що мене ніколи не забудеш, - мовила Колишня. - Любиш?
- Люблю, - схлипнуло серце.
- А як же я, - змахнувши довгими віями, підійшла Нинішня. – Кохаєш?
- Кохаю, - аж захлинулось Серце.
Любов Колишня глибоко засиніла очима і ступила з Серця. Кожен крок її в Ньому відбивався громом, по слідах зростали яскраві голубі Незабудки.
Любов Нинішня повногубо всміхнулася, розправила світлі кучерики. А потім зручно вмостилася, згорнулася калачиком і спокійно заснула.
Серце боялось і Стукати, аби її не потурбувати...

(2009)






English - http://maysterni.com/publication.php?id=77877


Two loves

Once, there were two loves, that met in one heart- Past and Present

-You swore you’ll never forget me - said the Past Love to the Heart. - Do you still love me?

-I do! Somehow, the Heart felt like crying.

-And what about me? - coming closer, asked the Present Love, her eyes wide open, blinking her long lashes.- Do you love me ?

Oh, yes, I love you! The Heart burst out crying. It could not keep the tears streaming down its swollen walls.

The eyes of the Past Love became dark blue. She started to walk away, leaving the Heart. To the Heart, each of her step, was like a sound of thunder, each move was a reflection of the past! The further she went, the more forget-me-nots were blooming behind her.

The Present Love, her full lips slightly open, gently brushed off her shiny curls and smiled happily. She curled up in the corner of the Heart, relaxed and content, she fell asleep.

The Heart became very quiet, almost stopping its heartbeats, not wanting to disturb his Present Love.

Занадто багато болю.
Занадто багато тебе.
Я знаю, ти вписаний в долю,
Та я не корю за те.

Ти міжгалактична зірка,
Що десь над землею висить.
Ти без аромату квітка,
Що серце моє полонить.

За що люблю, не знаю.
За те, що не маю речей.
За що тебе проклинаю,
За те, що багато ночей….

Без тебе душа не спокійна,
Без серця і я вже не я.
А серце мені необхідно,
Лише щоб для тебе жила.

Вертайся, коханий, до раю.
Вертайся до блиску в очах.
Хоч ти і геть невблаганний,
Вертайся в наш рай на вогнях!
28.08.09

Я вип'ю тебе натще серце,
Додна тебе вип'ю сьогодні.
Потім зацілую до смерті
І пальці зігрію холодні.

Я вип'ю тебе на світанні,
Я вип'ю тебе і згорю.
Втопившись у хвилях кохання,
Побачивши ранню зорю.

Всю вип'ю тебе , до краплини,
Щоб ти не дісталась нікому.
І птахом у небо злину,
Коли лиш відчую втому.

2009р.

Так вереснево пахнуть квіти.
Так мелодійно..
Так по суті.
Мені так легко світ творити –
спасибі
за твою присутність
в моїм житті,
в моєму серці,
в моїх думках,
в моїх акордах…
Так не осінньо сходить сонце –
в мені
так не осінньо сходить.
Я думкою торкаюсь світу –
хай буде тепло,
буде ясно!
Я дякую тобі за світло,
за музику,
за своєчасність…
Життя прекрасно-загадкове –
малюю сміх,
малюю мрію…
Я дякую тобі за слово,
що серце тішить,
серце гріє…
Так вереснево пахнуть квіти
у небо чисте,
небо синє.
Я дякую тобі, що світиш
в моєму серці не осінньо.

Село моє у сльозах потонуло.
Нажаль, реальність нині- не колач.
Життя комусь учора легшим було.
Це сповідь, мій читачу, а не плач.

Вже маємо все те, чого хотіли:
Свободу, незалежнність - по книжках.
Своя сорочка ближча все до тіла.
Забулися лиш істини слова.

Є "енний" Президент і з ним Прем'єри.
(Немає тут політики - слова).
Посохли ріки і гниють озера.
І пішки йду до рідного села.

А дід старий, що здобував свободу,
Живе, як жив - за мізерні гроШі.
Душа його болить і за природу,
Й за все, що назбиралось на душі.

2009 р.

загублені фрази
в розбитих серцях
словесні образи
на твоїх устах

та ти вже не бачиш
що робиться там
а я не пробачу
душу я не віддам...

ти убила любов
ти мене розорила
на руках в тебе кров
щастя наше розбила

незказала промовчала
незхотіла утікла
нас тоді ти поховала
лиш себе ти зберегла!

ти іди не залишайся
пропади з мого життя
утікай і заховайся
відійди у небуття

забувай і не вертайся
не дзвони ти просто йди
ти від мене відвертайся
не шукай собі біди

мене нема я тепер інший
словами вбила ти мене
я промовчу нескажу більше
а час бо скоро промайне

забуде час нас із тобою
пройде тривога у душі
ти вибрала собі дорогу
в якій нема мене в кінці

а я без тебе проживу
кохання інше віднайду
збудую я нові мости
і буду я по них іти...

я буду щастя все шукати
і точно я його зйду
не буду марно я блукати
не пропаду, не пропаду...

папа прощай тобі я кажу
і мовчки я від тебе йду
я сьози свої не покажу
я промовчу, я промовчу...

усе я це в собі зховаю
навіки це похороню
я знаю знаю я кохаю
але мовчу але мовчу

бо ти не хочеш цього знати
бо ти не хочеш так іти
ну щож я буду відлітати
я мушу мушу відійти!

Просто так не можна
Розійтись з тобою.
Подаруй на згадку
Ти свою усмішку,
Щоби душу гріло
Сонце день і ніч.
Щоб хвилина кожна
Сяяла любов'ю.
Запали на згадку
Неповторну свічку,
Щоби ми ще грілись
через сто сторіч.
І нехай морози
Чи гучні громи.
Будем знову разом
В неповторні миті -
Я і Ти.

2005 р.

Учащенно сердце бьется
Словно выскочит с груди
Видимо смирить придется,
Но для любви ты разбуди.
Неспокойно,тускло,мрачно
Непонятно,что внутри,
Непонятно сколько,вечно?
Ты прийди и разбуди!
Разбуди весь мрак и холод,
Что не чувствует души
Разгони ты весь мой голод
Одним словом:"Помоги"!
Помоги,моя родная
Словно вяну без тебя,
Без тебя я пропадаю
И хочу я лишь тебя!
Успокой,поставь на место-
Сердце грешное мое,
Без тебя ему там тесно,
Оно на веки лишь твое!
Сам себе я удивляюсь
Из меня вот так и прет,
Без тебя опять теряюсь,
Словно в сердце был налет.
Можно просто написать:
Не бросай,не покидай
И не трудно осознать...
Сердцу крикну я вставай!
Не переношу никак разлуки
Солнце,радость,ты любовь,
Сердцу трудно выжить в скуке
Мы навеки с тобой вновь.
Безумно,страстно я люблю,
И не жить мне без тебя,
И я,и сердце пропаду
Ведь ты любовь таки моя!

Я не знаю,что писать,
Что мне делать и как быть,
Мне надоело просто ждать:
Против течения вечно плыть.
Порой не хочется мне жить,
Порой не хочется дышать,
Что мне делать и как быть,
Чтоб от всего не убежать!
Меня трепет и терзает
Разрывает просто страх
И никто ведь не узнает,
Что означает слово крах!
Неспокойно на душе
Просто рвет меня на части
Не подскажет никто мне,
Как убрать все эти страсти!
Я бы все отдал сейчас,
Чтоб все прошло
И в тот же час
Мое уныние ушло.
Не передать сейчас словами,
Не написать пером сейчас,
Как покидали мысли сами
И надежда в тот же час...
Лишь часть того,что происходит,
Смогу сейчас я написать,
А время,шанс,любовь уходит
И надоело мне страдать!!!
Как остановить,спасти все это,
Чтоб вернуть все время в спять,
Прекрасно было...было лето,
Но не вернуть того опять.

Очі виїдає дим від шашликів...
Ну то де ж, коханий, ти мене завів?
Я ж хотіла - гарний, романтичний вечір,
а мені, як прапор, дим оцей на плечі.

Я прОшу - до моря - хвилі і свічки...
Ти ж - де подешевше смажать шашлички.
Ми вже стерли ноги по самі коліна.
Ну, давай, присядем, мій миленький. рідний!

Замовляй, будь ласка, хоч печений вугіль!
Я ж не сперечаюсь - той шашлик чи другий!
....
Зуби всі застрягли - вперше як вкусила...
І назад ті зуби витягти несила!!!
Ледве-ледь віддерла бараняче(?) м"ясо...
Ото щастя маєш - рідне й дуже наше!

Ти і сам зізнався - не гімно - то тріска.
Тож пакуй шашлик цей, хоч би й пузо втрісло!
Дякую, коханий, за вечерю вдалу!
Це було - насправді!- так, як не бувало!!!

Вже осінь невдячна бурмоче під ніс собі арію.
Ти чуєш розлиті грозою октави небес?..
Сидітимеш сам у забитих, брудних кафетеріях.
Творитимеш серцю колонії, грізний Кортес…

А я ще пірнатиму в озеро мрій про Канари...
Про новий початок без казусів... Близькість зірок…
Дебют мій на сцені – негідної бою бездари…
Про відгуки щастя… Та милий для когось курок…

Вечір вив'язав панчоху
День у ній хова потроху,
Щоб ніхто не вкрав.
Сонця золото-монету
Загортає у газету,
Пхає у рукав.
Чорна ніч пливе, лебідка,
Витрясає, мов лелітки,
Зорі з-під пір'їн.
Вилетів, мов джин із лампи,
І танцює в небі мамбо
Місяць-Алладін.

23.08.2009

Недовірливо-сніжно ще.
Простирадлами - чистим полем -
Перший промінь палкий тече,
Золотистий, неначе олень.

Витирає на шибах сніг -
Білі крапки та білі риски.
У вологих очах твоїх -
Мого сміху квітучі бризки.

Кожен видих - неначе вдих.
Розливаю вогонь і сутінь.
По вологих очах твоїх
Розшукаю шляхи забуті.

Першим солодом збитий птах, -
Стогін феї та одаліски...
У вологих твоїх очах -
Мого щастя квітучі бризки.

Дзвін прелюдій, - і юний Бах
Виграє у моєму лоні.
У вологих твоїх очах -
Тільки я, срібнолика повінь

2009

Послухай мене востаннє -
Усе ж не буває вперше.
Очей на твоєму стані
Я безліч лишив, не менше.

Обводив строкатим хистом
Портрети палкої згоди.
А музика пахла містом
Мелодій твоєї вроди.

Послухай, хоч я пустельник,
Нехай і пам'ять у латках.
Як пити - то лиш джерельну
З долоні твого горнятка.

2002

Мов перед смертю, встигло все доспіти:
Отави сиві, жито і життя.
Іще не осінь,
Але вже й не літо...
Іще не плач, але уже виття
Душі лісів, дочасно посивілих.
По венах русла котиться ріка...
Баби сумні на призьбах насиділись,
Перебирають спогади в роках.
І журавлі збираються у зграї.
Така судьба їм: цілий вік журись,
Бо ще таки нема напевно раю
Ні там, де шлях яріє догори,
Ні тут, де біль і пил дорожних марев...
А те, що біль – то все-таки живе.
Йдемо у вічність дикими отарами
Заблуканих, наляканих овець.

Я поцілую кожний пальчик твій,
Немов троянди росяну пелюстку,
Як ніч на сад накине білу хустку
І під калину ляже вітровій.

Ти шепотітимеш: "Коханий мій!.."
Торкнувши словом душу, як галузку,
Розв'яжеш давніх сумнівів мотузку,
І полетить думок веселий рій.

Ми до світанку будемо з тобою
Пливти кохання світлою рікою,
Аж поки нас обох не зморить сон.

Заснеш на грудях, як мала дитина,
І на вуста твої впаде росина,
Як поцілує радо Купідон.
1982

лінивий схематизм скупих псевдо абстракцій
відверто щось приховував в собі,
та сотні сірих лиць в гламурній цій арт-сраці
не бачили і клякс над тими «і»,
які цілком відкрито, ба навіть і вульгарно,
чорним по білому харкалися, мов ті,
що так і не розквітши, посохли… хоч примарно
ростуть в кожному з нас на самоті.

дим чисто принципово не вірив у бродіння,
ні в кисломолочне, ні у спиртове.
єдине, чим він дихав, – це космос і Гудіні,
й старався знайти в собі щось нове.

старався, та даремно, бо марні були спроби,
не дали результату розкопки без мети.
вітру почесне діло ніхто, як він, не зробить;
викинь магнітний компас і лети.

лети за межі неба, за клітку свого мозку,
лети й не оглядайся, позаду лиш туман.
ще вчора згасли свічки, проливши сльози воску,
які покрили вірші про вихідний роман.

чад тішився від п’єси й казився у дурдомі,
вночі виходив з дому, щоб утекти від всіх.
його шукали в морзі, майбутнє – у кондомі,
засохли діти в ньому... надворі падав сніг.

він чисто символічно кохав вогню кохану,
казав: „любов – це щастя, це мрія у казках”.
твій сон завжди аморфний, ти – мертвий... все погано;
конструктор „ти і всесвіт” розбився по кусках.

розсіялись надії й солдат схотів напитись,
втопитись й не хотіти нічого від життя.
і тут згадав про справи, збрехав, щоб відпроситись
від марафону долі... сказав: „старе взуття”.

не в кожного є сили, щоб жити і сміятись,
щоб усміхатись сонцю, ступаючи на грань.
хтось став на середині... для чого ж мені гнатись?
чому з клепсидри птахи клюють суху герань?

втомився я втікати, не можу й побороти
провалля поворотів й прямі пастки доріг.
тут кожен має право вибрати „за” чи „проти”...
я втримаюсь на місці – надто твердий горіх.

Пластмаси, пластики, поліестери
Знищили красу бактерії Терри...
Поховали траву до себе в підвали,
А сонячні промені від неї погнали,
Щоб діти забули, що таке кисень,
Щоб бавились в хованки на землі лисій,
Щоб скати палили задля розваги,
Щоб носили хрести для рівноваги,
Щоб вірили в те, що всесвіт гумовий,
Що він кольоровий через те, що ще новий,
Але прийде година, коли фарби зітліють...
Вони ж це не знають, і сміються, і мріють.
А їх накривають хмари-пінопласти,
На ноги натягують резинові ласти,
І скачуть у воду, що давно уже штучна,
Добувають щось нове, щоб не було скучно.
Називають ці іграшки „диплоїдні роботи”,
Захищають щоденно дипломні роботи
Не заради печатки, що вони щось робили,
А на зло своїй ліні, яку довго носили
І ночами плекали без відома влади,
Як кололи у вени хімічні принади,
Щоб пізнати більш глибоко свої хитрі бажання,
Й щоб забути про біль і душевні страждання...
Над ліжком малюнки структур алкалоїдів,
В думках й на яву вони бачать андроїдів,
І розказують всім, що їм розказали,
Як нові наркотики синтезували
В раю із плодів снів-абрикосів,
З м’якоті білої спілих кокосів,
З додаванням для запаху пелюсток фіалки,
Щоб тягнули до себе мелодію галки,
Що запалить вогонь на безлюдному пляжі…
І повстане істота із диму та сажі,
І своєю абстрактністю намалює нам схему,
По якій ми напишемо шокуючу тему:
“Анестетики містяться у кожному слову
Незалежно від почерку, незалежно від мови,
І щоб дозу дістати для свого відпочинку
Непотрібно ні грошей, ні злодійського вчинку.
Необхідно лиш мати аркуш паперу
І вірити в чудо, слухати Терру,
Написати розбірливо, що ти хочеш відчути,
Де ти хочеш літати, як ти хочеш заснути.
Вистарчає уяви, що ти десь далеко,
І з твого горобця підведеться лелека.
Відкриється космос – неосяжний раніше,
Ти побачиш Венеру набагато ясніше!”

1
Хлібину сонця день знайшов у полі,
Намилувався нею він доволі
Й поклав на синю скатертину неба,
На сонці хмарка - наче дрібка солі.

2
Перегорнув я спогадів сторінку,
В душі знайшов не стухлу ще жаринку,
Коли дмухнув, яскраво заіскрила, -
То юність повернулась на хвилинку.

3
Удосвіта лапасто-білий сніг
Засипав густо стежку і поріг,
А в серці - сонячно і солов'їно:
Я в ньому весну милій приберіг...

4
З любов'ю в серці, з ніжністю в очах
Я радісний кохану зустрічав,
І гордий тим, що землю ти, народе, -
Красунями такими уквітчав.

5
З прадавніх невідомих ще сторіч
Розділена доба на день і ніч.
Але коли ж упала на цю землю -
Сльозина перша з материнських віч?

6
Він тоне у брехні, як у болоті,
Бо вік живе у фальші та підлоті.
Я з острахом на нього поглядаю:
А чи не має жала він у роті?

7
Дорожча честь за дорогі напої,
Не їх шанують споконвіку вої.
Це наші предки в сиву давнину -
І мертві з рук не випускали зброї1

Зі зб."Veritas in profundo"(1998)

На майдані сполох дзвонить.
Перебендя там сидить,
Та й на кобзі струни годить –
Правду людям говорить.

Гей, Перебендя,
Розкажи красненько,
Що не слід нам забувать:
……………………………………
…«Схаменіться, козаченьки,
….Треба долю спонукать,
….Як відкинем викибреньки,
….Почне воля нас гукать.

….Не вживеш на відсторонні, .
….Треба край свій заступать,
….Заіржали баскі коні,
….Нумо, вітер доганять.


….Вже близенько вороженьки,
….Ось і шаблі вже блищать.
….То ж отії злії беньки
….Залюбки нам постинать.

….Завихрило, закрутило,
….Та й знялася курява,
….Все хиталось, блиском било,
….Гайвароння аж звива.
……………………………….
Гей, кохані, не журіться,
Зустрічайте вояків.
Погуляла, як годиться,
Славна сотня козаків.

Гей, гідні хлопці,
Козаки-молодці,
Волю треба пам’ятать!»
…………….Червень 2008

Природа вагітна грозою
Ходила цілісінький день.
В чеканні немає спокóю –
Чекання у вічність іде.
Народження давньої тайни
Німотно очікував світ.
Стривогою повне мовчання
Розбила хвилююча мить.
Розблиснувши небо надвоє,
Громами розкочений крик
Звістив: однією грозою
Небесний поповнився рід.
Так радісно стало навколо –
Сльозилась розчуло земля.
А світ почувався геть голим...
Геть голим невинним дитям.
28.08.09

У блакитному світі –
наче в скляному флаконі –
пересовуюсь тихо –
дуже дорога тремка.
Світлий день перелився
в настирний
дзвінок телефонний :
- З вами добре усе?
- Все вже добре...
Є нитка –
тонка,
тільки дуже блакитна...
мандрує екранним світлом -
просто нитка
небесна –
як доля, як справжній пророк –
нам прокреслить стежинку
від твого до мого світу
інтернетівський, тихий,
від серця – до серця – крок...

Лиш не сип мені в душу вітру
І на рану не лий дощу.
Я сльозину із рути витру,
Бо давно її пісні не чув.

Не спали береги у річки,
Не спиняй до криниці кров.
Нехай гріє могилу свічка,
Ще Бен Ладена світ не зборов.

І нехай необтесана рима,
Проза наче вода, рідка.
В Україні немає Риму,
Мабуть доля її така.

Не для миру розчеплено атом
І озон вже роздвоїв небо.
Молоком годували Пилата.
Боже! Скільки людині треба.

Щоб цвіли береги у річки,
До криниці щоб біг струмок.
В листопаді заплаче свічка,
В небесах стане бвльше зірок.

І не стане солодшою кава,
Навіть золотом заплати.
Тільки б совість дзеркальною стала,
Просто душу не гріє бурштин.

А прозаїк напише поскриптум,
Може Сталін встане на прощу?..
Лиш не сип мені в душу вітру,
Лиш на рану не сип прошу.

2009 р.

Для маленького Іванка
Склала мати колисанку.
Колисанку дивну склала,
Місяць й зорі повплітала.
Поміж зорями ясними
Річка снів дитячих плине,
А у річці - місяць-човен,
Казочок чарівних повен.
Човен хвилею гойдає,
Птах-казкар увись злітає,
Поспішає до Іванка,
Заспівати колисанку:
- Люлі-бай, моє хороше,
Снів спускається пороша,
Хутко в ліжечко лягай,
Казку гарну оглядай.
Люлі-бай...

В море радостно надо входить, как дети,
как будто в храм, разув перед водою мысли,
чтобы чёрными его глубину не метить,
забыв обиды и вкус имён врагов кислый,

чётки слов принося на алтарь покоя,
бросать монетку или придумывать сагу
о том, как море расслабленною рукою
щекочет пятки древнему Кара-Дагу.

Десь, за недопитою чаркою за перерозподіл світу
та заздалегідь переходу бажання в палке лібідо,
де зліва – завмре наболілим, знайомим аж до крові, справа –
спрагою долонь – лопотіти, зникатиме відлунням браво.

Там розгорнулась, мов білий прапор, моя невпинність,
та дегустую, те недолите на сіль та винність.
Як не дивився – себе не бачив на місці лобнім
в сорочці сніжній чи в балахоні з мечем оздобним.
А небо низько, мов на колінах, і тягне соки
із річки щастя по краплі віри по окостоку.
Як дьогтю бракло для брами раю, щоб не рипіла –
в душі копальню за ним нагнувся у робі тіла.
Комусь до діла – аби рипіло, та не остигло,
аби не в яму, аби не в чорну... і Бог не вигнав
де світ за очі себе ховає, а зорі в тернях,
де все нерідне та одиноке і я – мізерний
розвів руками, повів плечима, перехристосив
всіх тих, прибитих i відгорілих в пекельних стосах,
i тих, хто били та прибивали, вогні спускали –
хортів голодних, що в небо гнали по зубоскалах,
бо плаха струхне, а попіл здмухне зі стосу тризна,
і знову чиста понад землею висить білизна,
висить і сохне аж доки треба, аж доки кара
ще недоспіла у громі й блиску. Мов недогарок
від свічки, стліє у веремії вірша багаття,
роздали ролі – бліду сорочку і меч для ката.
Спадай – жахайтесь, січи – бо дане у руки право
укоротити комусь по плечі, собі – во славу.
Такі то справи, такі забави, що й гріх збагнути,
як землю крутять, та не заглянуть – як тут по суті.
А тут господньо, як має бути – дороговкази,
наліво – коле, направо – колом, до неба – разом.

Ось де вони, міцні глаголи, розчавлені неначе грона –
нектар терпкий та оковитий в посудинах судин холоне.

31 Серпня 2009

Смолиста ніч – крилата хуртовина,
Зимовий вітер – потяг у думках,
Я разом з вами гірко говорила
І повно яблук у моїх садах.

Потріскує – мов крига пліт емоцій
На ньому краплі грають у танок.
Таких зненацьких і солоних порцій,
Облизує буденний хвилі крок.

Бринить мелодія мого бажання –
Я на плоту зриваю почуття.
Хлюпоче зливою - тяжке страждання
Та не існує в камені життя!

У чужинецькім ґелґотінні
Остови ніжно-букви “г”
Схилились шибениці тіні
Унеможливленого “Ми”.

А, Ти, в позапетлі сконання
Над попелищем сієш “Я”,
Здобривши їхнє его тванню
Де мова вбгалась в виблюв: “бля”.

Німа, шукала знаки тіні,
Глухі – без Духу, і Душі,
В крізькім, безсенсовім змалінні
Гараздували у багні.

Німтур приблуди зневажали,
Ні, не тому, що букву “ґ”
Потвори м’яко промовляли,
За те, – що втратили СЕБЕ!

Німа, оглухла, бездомівна,
Серед остовів букви “Г”,
Чекала, знала – безпремінно:
Крізь сльози мовимо: “Це МИ”...

Я чухав нiс i чухав нiс невдало,
I чухав нiс до самої кровi.
А в море з тихим шумом вiдпливали,
Великi баржi i круїзнi кораблi.

Подовжу руку в двiчi, втричi,
I помахаю незнайомцям на кормi
Вони ж схилившись вже на мене не зважали,
Вдивляючись у скалку на пораненiй нозi.

Із дзвіниці без дзвону Правда
дивилась, як світ горить…
А світ не горів – падав;
билися дном догори

серця… З неба видзвоню
словом зливу під білий гриб…
«В діраву діжу бий бриндзю», –
батько мій говорив…

Вележирувала, сніжила
тополя – пух
скрізь.
Злість –
їсть.
Кров, як солона джиґра
тричі згорнулась –
шість,
шість,
шість…

Миє вода камінь, миє,
Душа ми як рана ниє.
А таких є більше душ, як моя,
Я за них ся, як за себе бою.

Айбо, што я можу учинити,
Окрім того, што ся вчу усіх любити.
Сонце світить кождому єднако,
Дако ся сміє, а дако плакать.

Всі межи собовісьме похожі.
Пророслисьме туй, як зерна Божі.
А земля в нас благодатна в Закарпатті,
Туй мадяр, румун і чех з русином браття.

Галичанин ся уживать з руським,
Єден другому давно вже руку тискать.
Легкосьмеся всі договорили,
Бо для нас Христос – то більша сила.

Та чому душа ми неспокійна,
Доки у верхах ще будуть войни.
Позираю в воду з сього моста,
Чому людям ниґда ниє доста.

Миє вода камінь, миє.
Душа ми, як рана ниє.
Моїм туй онукам жити,
Будуся за них молити.

2009

Вечірня прохолодь мені у серце віє.
Цей рік був – як осінній ліс,
де ледве пахне ще шавлія
І небо дивиться крізь прозолоть беріз.

Моя осіння туга, лагідна і ніжна,
Крізь срібло згаслих вечорів
Пливе, як лебідь білосніжний,
У смутку тихому покинутих ставків.

Не назову себе поетом,
Проте пишу я для людей
Оці прості рядки й куплети,
Живу у пошуках ідей...

Тепер малюю я портрети
Та тільки словом і пером
Мої слова з думок не стерти
Навіки вашим став рабом

Я став художником без жанру
Мій натюрморт розтопить лід
Пейзаж сумний у світлих барвах
Фарбує цей казковий світ...

Малюю щастя пензлем правди
Шукаю радість і біду
Настане час і я піду
Щоб повернутися назавжди...

Світанком цілована рано,
Ледь пещена сонцем і вітром.
Ще юна така, а вже рана
крізь душу усю…
Ходиш світом
наосліп
і мариш словами,
і пишеш, щоб потім порвати.
Ти замість ходити ногами
найперше училась літати.
А падати вчили вже інші.
Тим іншим ти вдячна довіку,
що боляче було.
Ти пишеш –
де сльози безсилі і крики.
Ти пишеш, бо грудкою в горлі
уміють слова застрягати.
Ти пишеш від радості й горя
не можеш уже не писати.

І не вітер тому причина,
Бо не вітряна, не причинна,
Не дзиґльована пані – чинна,
аж очіпок натер чоло…
не бувала ніде в бувальцях,
вишивала любов на п’яльцях,
уколола, холєра, пальця…
Крівця крапає…
Спить село…


Засинай, де Синай, кобіто,
Най не будуть тобі боліти
Ті - як нитка червона – діти,
Господарка, город, межа
Ця ( то класика жанру ) груша,
чи шипіння качині – «мушу»,
Що зсередини душать душу,
Розпанахують без ножа.



Осеніє, мугиче мжичка,
Рік за роком стікає личко,
Ярмаркова любов – марничка,
А мужича рука – важка.
Невигойне – гай-гай – безсоння
Мокро-чорне, як в жовтні сонях,
І шумує у стерплих скронях
Амаретто із буряка…

На березі чорного озера випали роси.
У темряві світяться сріблом русалчині коси.
Вона умостилась посеред виткого коріння,
Де тверді немає, лише торф’яне баговиння.
На воду приспущено човен старий та дірявий.
Поскрипує сумно, бідака,- коли іще плавав.
Верба із березою гілля схилили журливо –
Пройшла їхня молодість, пізно чекати на диво.
Торкнулися серця русалки жалі амарантом,
Та вгору задивлені ніжних очей діаманти,
Туди, де небесні золочені зоряні згарди
Підспівують тихо нічному самотньому барду.

20.08.2009

ти це бачив?
що саме?
вона вибухнула.
дійсно?
авжеж! отак - бджжж!
ні, не бачив.
злетіла в повітря.
так - трабабах?
саме так - гугуп!
неймовірно. бабах!
я сам на очі бачив - тидижь!
круть.

Зашарілась, як літній вечір,
У обіймах моїх гарячих.
Лиш тебе обійму за плечі –
Відчуваю шалену вдачу.
Я знімаю останні пута,
Випускаючи з пляшки джина:
Оживають жіночі груди,
Вигинаєш змією спину.

То грайлива, немов лисиця,
То відвернешся – ніби проти,
То бажання в очах іскриться –
Спопеляє і з глузду зводить.
Незбагненно-голодні губи
Обціловують все обличчя.
Ти доводиш мене до згуби –
Це тобі надзвичайно личить.


Це так просто і
Так
Відверто –
Віддавати
Своє
Кохання.
Ради цього
Не жаль
Померти.
Кожен подих –
Немов
Останній.
З кожним дотиком –
Ти
Все ближче,
З кожним поштовхом –
Крок
До неба.
Відчуваю –
Воно
Вже кличе,
Тільки я –
Не піду
Без тебе!..

30.08.09р.

Вогонь догорає –
і скоро нас грітиме попіл.
Списи перехрещені,
тільки їх вістря німі.
Про що вони снять, не дізнатись ні зараз, ні потім,
Бо ми не дійдемо.
Бо воїни стануть людьми.

Ти чуєш, мій жилавий ладо,
мій юний Стрибоже?
Це кидають сутінки виклик мені і тобі.
Полює знемога на серце посвячене кожне -
чи станемо першими
і не повернемо вбік?

Вогонь догорає і дивиться в очі незмигно.
На з’єднані руки немовби нап'яли ланцюг.
Я зможу тобі розказати,
я вірю, що встигну
від нас голіруч відвести небезпеку оцю…

Прислухайся, як шелестять осокори тривожно.
А голос немов у смолу бурштинову загус.
Послухай мене...
Та чому, як на лихо, не можу
ні звуку добути
із флейти обвітрених вуст?

Ріка закипіла,
і птаство завмерло довкола.
І знову до битви –
жене за собою потік.
Я списа подам
і молитиму сонце схололе,
аби цей вогонь наостаннє
прозрінням опік.

Кінь виграє копитами, летить каміння.
Ти чорним поглядом вдивляєшся у далі,
Тонкі вуста, орлиний зір, чоло зі сталі,
Могутній тавр! Історія внесе в скрижалі
Твої сліди із часу сотворіння.

І зникне страх. Тут велич непоборна!
Вся сила каменю у жили переллється,
Набатом в грудях лунко б’ється серце,
Душа Землі в твоїй душі озветься,
Зітруться часу споконвічні жорна.

Торкаюсь стиха залишків стіни-фортеці
І відчуття твого – як подолати втому,
Знайти шляхи із нині в невідоме -
І ти упевнений, бо саме тут ти вдома.
І гори дихають із ритмікою терцій.

Дурман розіллє ялівець в розлогім вітті,
Все той же вітер гне-не зігне сосни,
В підніжжі хвилі грають віртуозно,
Прадавнє небо ковдру стелить млосно.
Твоє й моє. І снігом з гір тисячоліття.