кохання собі імітуючи
плутаю лівих і правих
справжніх і неіснуючих
сильних і без оправи
знайомих і посередників
тихенько собі занотовую
просіюю всіх обережненько
доходжу до списку чергового
змішаю усіх з аквареллю
додам до них трохи олії
на випадок ще й перемелю
а потім під серцем зігрію
зроблю в фотошопі обробку
щоб стали на себе не схожі
ще й у зворотнім порядку
їх споживати я можу
так щоб тебе з пантелику
зовсім з усякого збити
я за рахунком великим
хочу й тебе полюбити

Tи майстер писати півподихом вірш про ніщо,
вдягти манекена, знайти йому місце на неті,
де вірусні бурі, де драйв - хардолобий віщун
та гасла доступні для пітерів, педро, чи петів.

Підсісти на слово, неначе на голку, і кайф -
зливати по-клавішно бітами в нет бормотуху,
зібрати ватагу таких же попсових хай-фай,
хвалитись навзаєм - тягнути ведмедів за вуха.

Лишається серце - куди ж ним на люди без "ах"
і що воно може, коли під одежею пластик?
Для гуру - блукати і спамити по вірт-світах.
Даремно занулив - тобі моє серце не вкрасти.

Хай вірш проколує, за пальцем по мишці збіжить
та виловить око читацьке, на риму примхливе,
і слава чіплятиме, бравами благо-словить,
нагнувши для ракурсу модно рядочки курсивом.

Красиво, мов крашанка, блиском любуються всі,
хто хоче-не-хоче, бо пальцем затикають зразу.
Тут стільки емоцій, сентенцій, що Боже спаси
останнього гнаного струмом на дріт словомаза.

8 Січня 2009

у дитинстві
мама ставила в куток
коли
я пустувала
ламала іграшки
не слухалася

зачиняюся у
власній кімнаті
розставляю
себе по
усіх чотирьох
кутках

простіть
мамо

За лаштунками долі
уламки любові.

За лаштунками дива
скалки болю

За лаштунками ночі
тільки зорі.

За лаштунками завтра
знову я.

За лаштунками
все наше життя.

Сині вени і білий саван,
синя птаха і білий світ.

Синій вітер у білих хмарах,
сині крила солоних віт.

Хтось насипав білої солі
до твоєї крові –

білий саван
і білий мармур у палацах зими.

Світ загорнуто в синій саван
Із білими вікнами.

Люди завжди шукали птаха
з синіми крильми.

Отже, знову –
синій вітер у білих хмарах,
сині вени і білий саван.

дощ
на свічаді площ.
Хижий вітер
гонить хмари
я не знаю, що є справжнє –
світ тепер розбито навпіл.

дощ
на свічаді площ.
Я сьогодні тобі зраджу
і знайду у хмарах сонце –
коли пройде дощ
по бруківці площ …

Осінь грає у літаври
я візьму журбу за жабри.
Хочу я тобі сказати, –
то мій дар, мій давній спадок, –

дощ
на свічаді площ…
У троянди вітер звитий
я шукаю виднокола –
пройде все, та я ніколи

не загублю дощ
на свічаді площ.

За стіною
Шепіт...
Стукіт...
Грюкіт...
Тихо...

Вже пересварилися...

він – сутулий, у сірім пальті-футлярі,
йде вклонитись у ноги зорі полярній,
мінус вісім та іній на окулярах,
порятуй мене, дівчинко, від зими…

світлоока, заплутана в чорний шалик,
рятувати нітрохи не поспішала:
білий вечір-пустун ароматом шалу
лоскотав її ніздрі, та не п’янив…

він сутулився більше й ворон лякався:
тільки біль головний від отих вакацій,
монітор би під очі та чай на таці,
але мучить і вабить його вона

так дитинно: зі скарбу - квиток на потяг,
так далека від програшів і джек-потів,
залишає солодке завжди на потім,
з лабіринту виводить його у снах,

з білостінного, де снігопади-вої
не залишать ні нитки на нім живої,
і загорнутий у крижанім сувої
він потріскає дрібно під чобітком…

і почав затинаючись: «вір – не вір, я…»,
про вогонь у каміні й нові сузір’я,
тільки шалик – за нею, мов чорне пір’я…

тільки спогад -
і зірка
на Nebo.com

Забинтуй мені руки,
аби не шукала серця.
Утопи вже цю тишу
в струменях теплих дощу.
Забинтуй мені очі,
аби сонце у сни не стікало,
теракотовим дахом
котилось в ранковий шум.
Забинтуй мені душу,
аби в безколірні кристали
до безпам’ятних тіней
ішла моя тінь без жалю.

Ти шлях покажи,
Де знайти віскі-бар.
Чом - не питай,
Чом - не питай.

Шлях покажи,
Де знайти віскі-бар
Чом - не питай,
Чом - не питай.

Бо як не знайдéмо
Тепер віскі-бар,
Кажу - ми помремо,
Кажу - ми помремо.
Кажу - ми,
Кажу - ми,
Кажу - ми помремо!

О, місяць Алабами,
Ми кажемо: прощай.
Ми загубили маму,
Тому нам тре' пить віскі, ти це знай.

Ти шлях покажи,
де дівчину знайти.
Чом - не питай,
Чом - не питай.

Шлях покажи,
де дівчину знайти.
Чом - не питай,
Чом - не питай.

Бо як не знайдéмо дівчину тепер -
Кажу - ми помремо,
Кажу - ми помремо,
Кажу - ми,
Кажу - ми,
Кажу - ми помремо!

О, місяць Алабами,
Ми кажемо: прощай.
Ми загубили маму,
Тому нам тре' пить віскі, ти це знай.

Jim Morrison, Alabama Song (Whisky Bar) (1967)

Well, show me the way
To the next whisky bar
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why

Show me the way
To the next whisky bar
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why

For if we don't find
The next whisky bar
I tell you we must die
I tell you we must die
I tell you, I tell you
I tell you we must die

Oh, moon of Alabama
We now must say goodbye
We've lost our good old mama
And must have whisky, oh, you know why

Oh, moon of Alabama
We now must say goodbye
We've lost our good old mama
And must have whisky, oh, you know why

Well, show me the way
To the next little girl
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why

Show me the way
To the next little girl
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why

For if we don't find
The next little girl
I tell you we must die
I tell you we must die
I tell you, I tell you
I tell you we must die

Oh, moon of Alabama
We now must say goodbye
We've lost our good old mama
And must have whisky, oh, you know why

мрії навиліт лягають шрамами
як олов’яний солдатик плавишся
жменя вогню
балерина спалена
двоє вчимося у казку бавитись

ти як по сходах ступаєш нотами
пишеш під руку з дочкою Пам’яті
дим і туман у легені всотуєш
благословляєш дощі на паперті

ніби китайкою вкриті воїни
шаблями пестять замерзлі сутінки
римами навіть земля напоєна
навіть на пару словами скуті ми

ми не Антеї бо важко пішими
кроками день причастили тихо так
хочеш я стану до тебе більшою
хочеш навчу перед смертю дихати

Город меняет день, как скарабей, за самкой скользя...
Я все еще здесь - нигде - мне все еще так нельзя...
Снег, этот чистый снег, падает - стало быть, утро,
А в городе злой узбек путает нетто и брутто.
Я выхожу во двор, я заспанный, полупьяный,
Сосед говорит: «Разговор к тебе», неровно, почти что прямо
Стоит: «Дай два рубля», похмел - это мотор прогресса,
Сквозь два матюка есть бля для веса, это для веса...
Даю, он уходит. Что? Дальше-то что? Я опять в нирване.
Если канаву назвать мечтой, то это пускай не с вами...
Будет.

Этот снег с утра мне не дает покоя,
Он какой-то странный, может быть просто ветер
Сдирает со стен заплаканные обои
И нет ничего кроме снега на свете...

Я видел тебя вчера, такую мою,
Я видел тебя, и ты смотрела в мои стихи,
Мне страшно признаться, но я, как обычно, пью,
Но в этот раз боюсь показаться бухим...

В городе снег. Стоп. Шаурма.
Я не могу пройти, я просто хочу есть.
Это такая жизнь, это увы, зима,
Здесь...

Її вважали безглуздою,
Їй просто усі дивувалися.
Вона ксерокопії посмішок
Роздавала у львівських трамваях.
Таких нещирих і млосних,
Скупих, що ледь посміхалися.
І декілька лагідних посмішок.
І кілька сумних і ображених…
І люди вдивлялися в посмішки,
Шукали їм аналогії.
Та, не знайшовши щирості,
Просто-таки … відверталися.
А вона, протерши люстерко,
Пересідала у інший трамвай…

(Подивись на ксерокопію
своєї посмішки
І зрозумій, яким ти є зсередини)

І
Ніч не спитала
Нас зустріла в лісі.
Холодний дощ періщив
По тілам.
І дикий вовк,
І дикий страх,
І стріхи
Дірявих сосен
Тут. І там. Ось там…
В’язке болото,
Колючки ожини,
Десятки стежок
В стоптаних роках.
І темні вежі,
І одежі тіней
На смолистих
Кремезних стовбурах.
Шукаєм світла –
Південь, північ, схід.
Куди бредемо?
До яких воріт?
Усюди темінь…
Увімкніть нам світ!

ІІ
Сліпою душею
Побачити можна
Сліпо.
Як би ж то нам
Фею!
Нам треба
Видовищ і хліба!

ІІІ
Ось моя рука, -
Тримайся міцно.
Будем йти повільно,
Просто так.
Подивись –
Навколо стільки світла,
Скільки сонця
У твоїх очах!

Моя зима тепліша за Петрову,
Бо Пєтька - раб, підніжок, грязь Москви,
А я люблю до жаху рідну мову
І Ющенка-месію - як і ви.

Я свято вірю в президентську ласку,
Її не може в принципі не буть:
Нехай поб'ють, як Королюк Параску,
Та хай в лікарню теплу покладуть!

Ой, що верзе продажна, підла преса -
Мовляв, не винен клятий той "Газпром",
А Коровайно-Газова Принцеса
Розжитись хоче краденим газком?..

Зростуть на комунпослуги хай ціни,
Щоб грошиків на них не стало нам -
За європейський вибір України
І за борги квартиру я віддам!

Гаранте! Задля вас ми вимрем скоро.
Бо ми ж НЕ БИДЛО - біомаса, гній.
Безцінні - пам'ять жертв Голодомору,
Шухевич, Штати, Кетрін, "принц Андрій"...

9 січня 2009 р.

Циганчата-альбіноси
пОтягом ходили,
альбіноси-циганчата
монетку просили.
Та, не задарма просили -
- скиглили-співали...
Деяким на жаль насіли -
- то, щось і давали...
Циганчата-альбіноси -
- а хто ж мама ваша?
Циганонька чорнокоса,
чи "зозуля" наша?
В оченятах срібносльозих
смуток невимовний...
В рученятах замурзаних -
- вузлик невиповний...
...Де-хто чорну свою шкіру
фарбує у біле.
Інший - вигадає віру,
та й будує вілли!
В дитсадок веде бабуня
ситі онучата.
Ось, долонечка манюня,
смика - циганчата!
Та, чого ж вони біляві,
оченята сині?
Дісталися "на халяву"
нені-Україні...
...Бідка тітка:"Заробляти,
гроші нада чесно.
Хто ті кляті, де ті грати,
мені "інтересно"?
Мене мати за провину
- на просо, на гречку!
А воно, бач, з пуповини,
та вже "скаче в гречку"!
...Відгомін лунав довгенько,
та різноголосо.
Мов підспівував гарненько
отим альбіносам...
...Циганчата-альбіноси
пОтягом ходили...
Альбіноси-циганчата
монетку просили...

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

клеємо дурнів і вчасне у меседжі
(хтось - тільки вікна і "тьолак")
лузери-смертники демо-ди-версії -
алко- і трудо- голік -
з райських угідь би самі себе вигнали
(надто скандальні стерва)
так - розумієш? - судилось, так в и п а л о -
переломити ребра.

"Боляче, люба?!! Ти ж любиш коліки!
...ах, то про кРоліки йшлося..", -
з тебе киплять самовиті доліки,
з мене - домОвки босі.

але мені пережити б осади,
не проміняти б касти...

...просто давай щось суттєве клеїти:
що хочеш, аби не ласти.

По незначительным и белым потолкам
Блуждаю взглядом мраморно-зеленым.
Из кулака не получается капкан
Для моей воли. Чувством обреченным
Наполнен остывающий стакан --
Последний из любовников ладони.
На перекрестке между Тут и Там,
В аварии стремлений и агоний,
Маршрут по звездам в лужах не найдя
Из пунктов назначений в пункты действий,
Я просто жду, что сбудется мечта
По принципу причин и их последствий.

Я безмолвно кричу
Глазами зубастыми
Одиноко в толпе.
Полуспящая, мчу
Кораблями бумажными
На илистом дне
Морей пресноводных,
Перевернутых к небу,
Да не той стороной,
Где гнезда пролетных
Разменяют на веху
НЭП ценой дорогой.
И по жизни люблю
Всех к любви непригодных
Дикой страстью больной,
Я законов не чту
Ряд твоих сумасбродных,
Мой мир -- но не мой.
Твоих ржавых трамваев
Изношенность рваная
На сердце тошнит.
И скошенным краем
Молодая, но старая
Душа отболит.
Согретая памятью
На скользкой реальности
Падаю ниц.
Недовольная малостью
Опечаленной радости
Улетающих птиц.
Раскрывая объятия,
Простираю ладони
По милостынь слов,
Подавляя проклятия
Накопившейся боли
От железных оков.
Все! Больше не буду
Кратких будней наборных
Фонарями сгорать.
Уйдите, зануды.
Отпустите пролетных
Учиться летать.

Обломки слов, пустые фразы,
Душа без голоса поет.
И неграненые алмазы
Бездонный рот все время льет.

Глубокий смысл заумных мыслей,
Чужих, ник месту, ни к лицу,
Заученных из старых книжек,
Простое щегольство несут!

Напыщенность сквозит сквозь зубы,
Тупой и гордый, наглый взгляд.
Накрашенные ярко губы
Чужие мысли говорят.

И в блеске пышных фраз таится
Пустая вовсе голова,
В какой могли соединиться
Столь разношерстные слова!

Сухой асфальт, намоченный дождем,
Как черствая душа, омытая любовью.
Горит она негаснущим огнем,
Как сердце, обогретое мечтою.

И как бы не старался дождь тушить,
И как бы ливень не залил водою,
Душе влюбленной надо, надо жить!
Омытой как асфальт сухой - любовью!

Переживу...
Як все, що є живим,
Переживає ніч, обмани, зливи…
Чи ж слабша я? Та й врешті, поміж тим
Я ще сміюсь!
Мене ще не зломили
Ані вітрів байдужа каламуть,
Ані людей завбачлива цікавість...
...Я бачила, як світом дні ідуть
І кожний ранок їм віщує старість.
І кожний вечір в люльці пелюшки
Для завтрашнього досвітку готує.
Лиш місяць межи ними вже віки
То – повним, то – окрайчиком гостює.
Лиш цвіт так довго трусить із гілок,
Що до землі – вже листям долітає.
Лиш хтось на світі зробить перший крок
Й це диво навіть не запам’ятає...
...А інше все – чи буде, чи збулось.
Й туман, як жито
(шкода – не скосили)
Стояв за день до того як здалось,
Що вже минули ніч, обмани, зливи.

Я відчуваю аромат весни.
То пахнуть квіти на зеленім полі,
То пахне листяна стрункій тополі,
То пахне крапля срібної роси.
Я відчуваю дотики небес
І вогкий подих весняного вітру,
І різнобарвну весняну палітру,
І весняних наближення чудес.
Весна – пора відтворення життя,
Весна пора безмежної любові!
Коли лунають у нічній діброві
Ліричні, ніжні пісні солов’я.
Весна – пора відродження краси.
І почуттів палких та неминучих,
Пора сліпих надій та мрій квітучих.
О весно! Ти – симфонія краси!!!

Ночью глухою ко мне вдохновение
Ворвётся, зевая, и рифму вручит.
Позже – растает, и лишь на мгновение
Влюблённое сердце быстрей застучит.

Старые вина морем пророчества
Разлились в душе, безобразно пустой.
Явственно близок грех одиночества
Рисуя забвение краской густой…

Знов десь жевріє,
Розбрат,розлад,
Ганьба і срамота,
Бо ви, при владі,
Наділи маску сатани.
І кинули народи -
У прірву.
З обох сторін,
То схаменіться -
Бо кара Божа -
Вас настигне.
Вам мало,ще "долярів",
Чи не наїлись ви?
Чого народи каламутите,
Брехнею воду мутите.
Не зрозуміло вам ніяк,
Що кара буде за гріхи,
І не сховаєтесь - ні куди.
І на цім світі, і на тім,
Заступництва не буде.
Горіти вам у пеклі,
За те, що робите,
За зло, бо не добро,
Народ один на одного.
Знущатися,гнітити,
Як в ті старі роки,
Топтати і цькувати,
Братів - слов*ян -
А маски-шоу,
На газовій трубі,
Горіти будуть,
У страшнім вогні,
За справи всі свої.
То схаменіться,
Як що, не бідний,
Свій народ, то -
Рідних ви своїх,
Нащадків -дочок і синів -
Пожалійте.
Бо ті багатства,
Що накрали,
Безсмертя - вам не дали.

Угорі ще останні зірки не розтанули,
і куди зачарованим оком не кинь -
малахітовий степ. І крізь вранішню синь,
наче клапоть хмарини, летить над отавами
легкокрило-щасливий від дикості кінь.

Грива-парус тріпочеться, вітром наповнена,
терном чесана, вмита травневим дощем.
Степові полини з ковилою товче
розкуйовджена воля копитом некованим,
під присвист батога не принижена ще.

Сивий полиск на боках не витерся шлеями,
до свободи розбіг не втинали віжки,
і не зваблював хліб із чужої руки.
Але час надолужить і доля нашле йому
як ознаку прирученості - хомути.

А господарські коні ішли, ніби, крадучись,
поки в полі іржав неприручений біс.
І ховали в очах неподолані заздрощі,
витягаючи долі обридлої віз.

Ім'я просте, його я добре знаю,
Та не скажу тут, зараз і при всіх.
До тебе жодних пристрастей не маю -
Твої слова так часто викликають сміх.
Палке зізнання на заході сонця...
Навіщо? Ти скажи, чому брехав?
А зі словами знов відкрилося віконце
У світ, в якому ти мене від всіх сховав...
Я пам'ятаю перші поцілунки...
А потім біль, як втратила тебе...
Моя любов - весінніх днів дарунки.
Кохаю? Чи обманюю себе?
Твоїх думок ніколи я не взнаю.
Ти не оціниш і не зміниш їх.
Для тебе знову душу замикаю,
А ти пливеш в амбіціях своїх...

Дитя з усмішкою сумною
Ніхто не горне до грудей.
Журба ступає за тобою
Зі світу мороку й тіней.
Смієшся ти в обличчя смерті,
Плюєш на правила життя.
І бачиш сни свої відверті,
У двісті років ти – дитя.
Колись боявся стать дорослим,
Ховався в сутінках примар
Серед сміття, ганьби і злості,
І вічна молодість – кошмар.

Говори, любимый, говори...
Говори, хоть я и не согласна.
Замолчишь - и ленточкой атласной
Оборвется чаянье внутри.

Говори, любимый - подожду,
На себя тянуть канат не буду,
А неперебитую посуду
Cпрячу в угол, оттолкнув беду.

Говори, мой сладкогубый змей,
Семечки от яблока - в землицу.
С берегами позабыв проститься,
я плыву на голос твой во тьме.

Я сьогодні до себе покличу знекровлений січень,
Ту тендітну черешню, що мерзне у мене в саду,
Наїжачений кущик жасмину – тремтяче паліччя,
І доріжку затоптаних трав - сірувато- руду.
Я сьогодні до себе покличу налякане птаство,
Тих сумних голубів, що марнують у пошуках день,
Нагодую- зігрію свою несподівану паству,
Заховаю од вітру, що вовну зі снігу пряде.
Оживе і задихає все запашним білоцвітом,
Заспіває-залюбиться в небо хрумке і хмільне
Це так просто й блаженно, та треба лише поспішити..
...............................................................
Може хтось обігріє у січні колись і мене?

Вигук і ехо, мов камінь, впаде в Черемош.
Верхи уверх, і до сонця дістати рукою.
Згубиться вітер у цій паралельності площ.
Тихо... Так тихо. І ми в несвідомості двоє.

Ми нетутешні. Тут кожна гора, мов Синай.
Щира молитва голубкою в небо до Бога.
Яблука з дерева Змія тепер не зривай,
Хай омине нас пізнання, а отже й тривога.

... Опустилась ніч на Різдвяну землю ...
Тихо сніг рипить ...
Десь у небі зіронька тремтить...
А в душі Святвечір вогником горить...

... Опустилась ніч на Різдвяну землю ...
Тихо сніг рипить ...
Десь у небі зіронька тремтить...
А в душі Святвечір вогником горить...

... Опустилась ніч на Різдвяну землю ...
Тихо сніг рипить ...
Десь у небі зіронька тремтить...
А в душі Святвечір вогником горить...

(українська жартівлива)

Ой, у вишнях горобців,
Як того народу.
Хтось кидає камінці
До мого городу.

Камінець за камінцем –
Як же ж їх багато!
Вже не хочу горобцем –
Побудую хату.

У хатиночці камін –
Посеред змурую!
Викладу: WELCOME – COME IN.
Камінь не змарную.

Свисну брату горобцю:
«Політай швиденько,
Приведи мені, оцю,
Знаєш – не маленький…»

Одягнуся у Kiton,
Начеплю медалі.
Вийду лагідним котом:
Мр-р-ня-я-у… і так далі…

Сонячні промені воском стікають гарячим.
Нас перешито на захід. Кривавиться шов.
Зрада - не втрата, принаймні не завжди. Не стачить
Віскі, щоби пом'янути цю курву-любов.
Знаєш, так кажуть, що гріх самовбивць поминати...
Отже, не будемо. Падає попіл і сніг.
Списані щоки сльозами. І зморшки, мов грати,
Що не пускають у вічі ні радість, ні сміх.
Стільки каміння у серці, що годі збирати...
Хто, недолугий прийде і промовить: Ти є!
Трішечки крові, ледь більше солодкої вати.
Все, що заповнює тіло зболіле моє.

***

Все почалось як годиться: цукерки і квіти.
Далі по плану: портвейн, сигарети і гума.
Я на межі твоїх імпульсів, болю і струму.
Ти на межі мого "Ні" і "І не спробуй зігріти".

Так виціловував скроні, волосся, обличчя.
Ніжно-святі, а сьогодні богемно-щасливі.
Запах... Принади... Кориця і трішечки сливи.
Стрімко течу в межичасся або межиріччя...

Слабкість/кохання. Поламано долі і кості.
Ми не тутешні, бо нас не тавровано сірим.
Я відпускаю, а отже, іди собі з миром.
Бо на війну вже не стачить ненависті й злості.

Любовь долготерпит,
Любовь не гордится,
Любовь зла не терпит
И не прекратится.
Она милосердна,
Она терпелива,
Она не капризна
И не горделива.
Не любит неправду,
Не знает бесчинства,
не терпит обмана.
Любовь бескорыстна.
И все покрывает,
И все переносит,
Всему доверяет,
Надежду приносит.
Прощать всех готова,
Надеяться, верить,
Терпеть, окрылять,
Воскрешать и лелеять.

Разбитая ваза на старой лавчонке,
Как память любви оскорбленной девчонки.
Никто не поймет, никто не услышит,
Что ласковым утром девчонка не дышит.

А ей всего двадцать, всего ей немного,
И дальняя ждала ее путь-дорога.
Но сердце велело, что надо любить,
А мальчик осмелился, словом убить.

Он знал, издевался, в любви вечной клялся,
И лгал, что так раньше ни в кого не влюблялся.
А нежная роза любила, внимала,
Лжи ласковых слов она не понимала.

Будет наука влюбленным девчатам,
Что сердце нельзя доверять этим катам.
Они не умеют, не могут любить.
Они для себя лишь приучены жить!

О муза милая моя!
Ты мучаешь меня ночами,
То вдохновение даря,
Что днем таится за дверями!

Тебя люблю и ненавижу,
Благодарю и проклинаю,
Тебя, и слышу, и не слышу;
Тебя, и знаю, и не знаю.

Тебе вовек верна я буду!
Тебя предам и позабуду!
Тебя готова я убить!
С тобою вечно буду жить!

Так тихо-тихо, чудно тихо,
І ліс дріма, і річка спить.
Мені ж не хочеться, на лихо
Очей зімкнути ні на мить.

Я думкою лечу у гори,
Я мрією десь в небесах.
А серце – на степних просторах,
А розум губиться в лісах.

Люблю я ночі українські.
І їх легенький вітерець
І сонні верби довголисті,
Де спить, стомившись, горобець.

Люблю нічну я прохолоду,
І тихий шепіт колосків,
І дивовижно теплу воду,
І колискові цих полів.

Заплітаю в коси паморозь зимову
і нехай обпалить щоки молоді.
Заплітаю ніжно, та все кольорову
казку що ховають зими у воді

І понесу зрання темними стежками
всю оту чарівність та й тобі у сни.
Хай квітує ніжно, хай квітує снами
лиш тобі, щоночі, і аж до весни.

ми часто наспіх розірвавши руки
дверима грюкнувши
йдемо назовсім
ти – як мисливець за стрілою лука
а я як завжди кидаюсь під осінь
немов під смертоносну електричку
до біса всі страховки і Оранту
у нас з тобою зовсім різні звички
тобі Емануель
мені ж І.Канта

нехай з’їдять до дна дощі голодні
увесь мій біль
що равликом у тілі
спливли образи мов човни підводні
яких колись помітить не хотіли

у друзки скло богемське
люстри
посуд
розсипано і сіль морську і сльози
а за вікном незмінно той же постер
вампірша-ніч врожай дощі венозні

один... два... три...
між нами надцять метрів
до спини спина
ша!
дуель мовчанням
іще живі і начебто вже мертві
повз нас щасливі дні немов прочани

ніхто не був мудрішим щоб сказати
пробач за все
почнемо все спочатку

хоч як би не хотіли буде завтра

і руки-вдови

і на серці латка

В красном кафе «Агата»
джаз, корица и мята,
кофе по-восточному
и Саша-ударник – бог,

в красном кафе «Агата»
берем по пиву на брата,
тень соколиная сочная
спотыкается о порог…

… а снег серебряной пудрой падает и падает на следы
спешащих наивных людей и никуда не спешащих мудрых
котов… на детские обиженные качели… на бомжующих голубей…
на сплюснутые креветочные лица трамваев…
на гордо-одинокие фонари, которые всеми своими
недосгоревшими лампочками заглядывают туда, где…

в красном кафе «Агата»
пускай всегда тесновато,
зато в меню среди прочего –
музыка и любовь…

Шукати радості - дарма.
Блукає в вулицях зима,
і білосніжність своїх шат
ховає в сутінках раптових.
І брудно-сірі йдуть сніги,
немов спокута за гріхи,
та, мов рятунок, раз на рік
освятить нас Різдво Христове.

В Різдвяну тиху ніч
серця знесім до Бога,
і душу притулім
до вічного тепла.
Возрадуймось!
Бо в ніч святу
Христа малого
Пречиста Діва
пеленами повила...

1981

Єрусалимиться смородина заходом.
Бджолопохрещене іконоквіття…
У вересні рясним червоним глодом
воскресне полуничне святоліття…

Ісусоранне сонце у безодні…
Назір’я зоряшника місянічне.
Ні птах, ані росинка жодна
не ворухнеться. Б’ється полунично

спокусо-грішне червнолипе серце.
Неспокій бродить в пошуках кохання:
«сопрано» загубило своє «мецо»,
а «мецо» поєдналося з «піано»…

Вприкуску п’ють Думки вразливу душу:
тривоги сьорбають і хрумкають безсонням…
Поезією на папері брушу
всі почуття. Любов – найбільша броня,
а Віра – сенс єства Земного…

Вітер січе, у кишені дірка.
Боже, не треба палаців – сховища!
Хай – в несерйознім вірші Лазірко,
Дай заховатись від Януковича.

Били мене, бачиш, пика заюшена?
Я не прошу заступатись за мене.
Дай мені, Боже, укритись від Ющенка.
Хоч у рядочку Лазірка зеленім.

Господи! Світ! Голуби: гулі-гулі…
Кришить дитина їм булку й сміється.
Боже, сьогодні, ні крихти від Юлі.
А у Лазірка й горілочка ллється.

А у Лазірка нарізка астралу,
Пляшка плероми і мама Ідея.
Милий мій Боженько, я і без страви
Ладен забути: хто я і де я…

Нічка мине, і мене ніби з люльки
Викине з віршика к бісу хазяїн.
До Януковича, Ющенка, Юльки.
Ті – не поети… Образ не прощають.

Агов, приїхали! І небо стало дибки,
підкова щастя вдарилась об занімілу твердь
і відголос тремтів, а вітер пхався в шибку,
намацуючи брід. Ясині лови - вийшла смерть

та бідкалась кибиткою дощу по місту,
розтягуючи дріб коліс, четвертувавши грім.
А на очах - сюжет Дюма із Монте-Крісто,
Дантес - не дуелянт, а Замок Іф - казенний дім,

Мерседес - не авто, вродлива каталонка,
розлуки море поміж них не вляжеться ніяк.
Джакопу для звитяг бракує самогонки,
а кріт-абат ще мріє про себе, що п`є коньяк.

Порожнє місце де Монсеру світить скоро,
мундир в музей, а ложе пера - іншим для потіх,
сім`я та розум при собі у графа де Вільфора,
Данглар - барон та напханий гріхом й грошима міх.

І все воно тримається одної купи
і тільки там добро лежить, де викопаний скарб,
де помста залишає за собою трупи,
де, окрім чорно-золотої, не існує фарб.

Гадаю на устах, кидаю тінь на себе -
зашитий у мішку із власних сподівань. Ідем!
І вреші - вже несуть, викидують. І небо.
Джакопо, мов Петро, та Монтекрісто - не Едем.

Отож, гайда, Гайде, погойдаємо морем,
хай Валентину так погойдає Моррель.
Таке то щастя випало - всміхнулось горе,
терпіння - лисяче, уява - з кривди хвора...
Пручається (тягну за римні вуха). Mенестрель.

6 Грудня 2009

І ночі іншої найперша мить - не вдома,
і теплі дотики з того кінця безмежжя,
і спалах "я" твого, і пам’яті зникома -
зійшлись у болю, крику, первістку, людині,
у днях, якими невмолимо і всевишнє
вестиме по пустельній серцевині
тебе Зоря оця - майбутнє і колишнє.


2009

Тут істерика межує з божевіллям,
Тут нема спокою почуттям,
Тут думки, напованії зіллям,
Поруч з алкогольним забуттям.

Тут розслаблена і тиха благодать,
Суперечності усі в однім флаконі,
Тут, як правило, годиться всім мовчать.
Але тут ні правил, ні законів.

Тут оголені кавуючи покурять,
Сильні духом сльози тут проллють,
Тут усі постійно самодурять,
І в екстазі на весь світ плюють.

Тут про секс хіба-що тільки мріють,
Мастурбуючи в останній безнадії.