Човни вмерзають у причали,
Де біла гладь, оцім жиє,
Зітхає, і борти ламає,
Що це?,
......... життя, може й твоє,

Прозорість злив і зорепадів,
І плесіт хвиль, /тфу, ж було гладь/,
Жіття не кожен розуміє,
/І сотворила ж, якась блядь/,

Та тільки стигне в горлі клекот,
І човен твій, уже ось, ось,
Щє й на душі, такая спека,
І ці вірші, не знамо щось,

А біла гладь, немов чекає,
Вперто борти човна ламає,...

До чего же
я устала
за тебя с тобой бороться.
В твоей жизни
очень мало
для меня тепла и солнца.
Я устала
от ненужных
слов, попыток объяснений.
Ты приносишь
слишком много
отрицательных волнений.
Будто я -
пустяк какой – то
и волнения не стою,
от меня
отгородился
ты невидимой стеною.
Одиноко
сердце стонет,
когда я тебя целую.
Плохо так,
но было б лучше,
если б ты нашёл другую?

Жив у лісі Їжачок –
Повна жопка колючок.
Раз у лісі на горісі
Він помітив пташечок,
Що літали, як фанера,
Між дерев і гілочок.
Їжачок на них дивився,
Сильно жабою давився,
Бо літати сам хотів.
Але в нього не виходе:
Їжачки ж такі уроди,
Що без крил і без хвостів.
Зразу сильно обламався,
Довго пухнув і довбався,
Аж насилу догадався –
І, забивши косячок,
Обкурився Їжачок,
Полетів до зірочок,
І забив на пташечок.

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.

Домінує щоранку в кімнаті
прокисле вино,
і червоною плямою манить
з розбитої таці.
Вже із люстра он та переконує:
«Баста! Давно
біль притих твій...
загоївся...
…як на собаці!»
І образа від серця спаде
аж до місця внизу,
у якому (спитаєте маму)
у мене шило.
На очах –
ніби хто по тій рані лизнув -
не кровить більше пам’ять.
Зажúло!
Гей, вечірніх новин позивні,
відірвіть мою думку від хаосу!
Так – Арбату!
А вам, сльози, - Ні!
Годі плакати!
Зарубцювалося!

Це, можливо, вам видасться дивним чи
Як мінімум – некультурним:
Мені хочеться грати опівночі
І прелюдії, і ноктюрни.

Стати звуками, клавіатурою,
Пролетіти над ніччю стрімко, і…
Ви мене «божевільною дурою»
Назвете за тонкою стінкою.

Хочу видихнути мазуркою,
Закохатися менуетом.
Сплять сусіди.
Їх не розбурхаю.
За законом
І етикетом.

Стережу їхній сон я Тузиком,
Вириваю із себе звуки.
Ти пробач мені, пані Музико!
Не торкайтеся клавіш, руки,

Йдіть на спокій, у котрий, клятий раз,
А якщо уночі не спиться,
Значить, клавіші обміняти час
На слизькі металеві спиці.

* * *
Донечко!
Як ти на мене чекала!
Згадаю про це –
І на серці важко.
Заснувши на стільчику,
Без покривала,
І –
Без вечірньої казки.
Змерзли ручки твої і ніжки,
Мій промінчику, веселушка,
Під щокою – укотре! – книжка,
Книжка,
А не подушка!
Що тобі, моя радість, сниться?
Чи – як грає із вітром квітка,
Чи про те, як пухнаста киця
Набирається сонця влітку?
Як ромашка угору пнеться,
Поруч – я, і читаю казку.
І у мене - немає лекцій,
І мене не чекає праска,
Посуд, віник, прання, ганчірка,
Інтернет, телефон, візити,
Несподівані вірші, дірка,
Яку треба в будь-що зашити.
А роботи – не тільки хатня…
День за днем, а за іншим – день ще…
Мені б тридцять годин – достатньо,
Та доба має значно менше.
Як змінилися темпи наші!
Як твою зберегти довіру?..
Строки – стислі.
Задачі – важчі.
Часу – двадцять і плюс чотири.

Ох і небо!
Наче крига скресла!
Де не гляну –
Вийшло з берегів.
Як мені
Такі зробити весла,
Щоби твій
Оглянути розлив?
Щоби дна
В тобі не відчувати,
Веслувати –
Все одно куди,
Щоб горіли
Зорі-діаманти
У глибинах
Талої води.

Ярій, душе,
Ярій, а не ридай.
В. Стус

Довкола твого імені – чутки,
Терзають душу чесного поета.
Комусь дорогу перебіг-таки,
Що й мертвого кусає ще підлота.
Комусь мізерному таки не угодив,
(Мабуть, й не вчився ти цього робити.)
То ж скубають понині залюбки,
Бо здачі їм вже не даси, поете.
Мізерія ота завжди була в житті,
Що боляче уміла лиш кусати –
Нема, щоб в скруті чим допомогти,
А й мертвим вигребуть сміття із хати.
Колись і Стуса заживо вгребли
Заздрістю в землю вороги лукаві,
А нині, бач, «Героя» вже дали,
Він з почестю поповнив славні лави.
За Україну, Юрку, за народ і честь
Ти постраждав, попри усі обмови,
Колись й тебе згадають так, як єсть
І був яким ти у житті-любові.
Та земляки ж бо пам’ять бережуть
(Чи ж хто за них тебе ще краще знає?!),
В їх пам’яті й любові – вища суть.
Хай кістка в горло тим, хто тебе лає!
Як міг, так жив, може, й не без гріха,
Не товстосум і не лакуз лукавий.
Борець за правду й честь – доля ж лиха
Сина народу в України вкрала.
Та в пам’яті людей лишився світлим ти,
Як не старається олжа чорнити нині,
Маєтків не здобув, сина не доростив,
Але служив душею Україні.
07.2006 р. м. Житомир

Горіла свіча життя,
Відсвітом сонця горіла –
Щербатая доля митця
Плитою гранітною сіла.
Здрастуй, Юрку, це ми,
Твої літстудійці, друзі,
Летіли до тебе крильми,
Сумуємо по тобі дуже.
Тобі б півстоліття було,
А ти так пішов зарані,
Відняте життя спливло
Сивим туманом раннім.
До ніг твоїх квітів сум
І шелест трави шовковий,
І свічка, запалена знов,
Озвучене мертве слово.
Тече швидкоплинний час,
Звучать твої вірші щирі.
Ти в слові живий для нас,
Тут юні зійшлись й посивілі.
Свіча не згасає, горить —
То душа твоя поруч із нами.
Єднання духовного мить
Шелестом трав ланами.
2.07.2006 р. м. Житомир

Розбухле пухирями сочистими,
гематомами вкрите
зеленавими, жовтими, синіми,
вигниваюче ран печерами,
чорними, криваво-запеченими,
на дні озера,
піщаному, байдужно-чистому –
тіло молодої утопленої –

холодними рибами осміяне,
мудрими крабами розкраяне,
збитошними личинками перенаселене.

А як на дно опускалася,
довге волосся
промінням густим
вгору здіймалося,
лататтям розросталося,
квітами білими сміялося
до дна того –
відразного,
темного.

Весною бувають дні,
коли небо заростає корінням дерев.
Деревцята тягнуться вітами до землі,
ніжно лоскочучи тім’ячка перехожих.

Колись давно
наївна молода верба
поцупила у мене корону
своєю кроною.

Тепер –
заплуталася у вигинах її тіла
старого, плакучого.
Обросла мої груди
тисячним гіллям
і кожним листочком,
пагінчиком,
гіллячкою,
закорючкою,
корінчиком,
липкою брунечкою,
кожною кори зморщечкою
благає повернутися
до ірію...

Стоїть над річкою людина,
А з вуст її злітає дим;
Блакитні мрії і години
Щезають в хвилях. Золотим

І неосяжним водоспадом
Вечірні зорі полились,
А в серці дикому менади
Кружляли танцями колись.

В очах блукали чорні кішки
Таємних знань, тонких думок.
А зараз все, мов чиста книжка
Без назви, слів і сторінок.

Холодна хвиля промайнула,
І стало тихо, як на дні, ─
Людина дихати забула
І загубилась уві сні.

Останній подих розчиняє
Останні зорі у диму,
Мов птах, летить у дивну зграю,
Там легко й байдуже йому…

где нить и маятник пространство составляют
и ночь не потревожит стук шагов
размякшая вода - стекла оазис
не оставляет никаких следов

там лишь одно под левою лопаткой
где слышен шум сменяющихся страж
другое небо видели мы падало
его глаза не замечали нас

там лишь одно за клеткою кириллицы
где сладок мед и первобытен страх
другое небо с грохотом надкрылий
рождалось из-под львиного ребра

не позовет по имени запомни
второго неба почерневший сад
запомни вкус и цвет и горечь
едва ли возвратишься ты назад

Опірена босвелія, кору обходить ладан:
– Коли вас молодитимуть, як батька – Пеліади,
а кров не поступатиме до віт по серцевині,
до вас я повертатимусь Бореєм зі святині,

зі свят мого розладання на берегах Іллісу.
Повівом очищатиму над Геєю завісу,
щоб здалеченька бачила як Геліос мандрує
та розсипає золото, неначе полиск збруї.

Як леда, з Лединих яєць міняють діоскури
палаци небожителів на підземелля мури,
в той час – виходять ламії та каркають сивіли,
а сивина розходиться волоссям Герофіли.

В той час, скорботний я, піладні обійму терени,
як все нутро своє відкриє діжка Діогену,
як Одісею шлях нарешті витче Пенелопа
і змиють гіркоту з лиця скорботного потопи

дощів, що розперіщились, мов Арес за Еріду,
зате, що фобам й деймосам у просторі Евкліда
проставлено замало дат з поміткою "до крові",
зате, що стріли, як летять – то повертають знову.

Не бійтеся – знежилені не відчувають болю,
ані Полему запаху розлитого по полю.
Ах, скільки пір`я по землі мені збирати, рідна,
щоб сріблом перелитися зі золотого в мідний?

16 Березня 2009

Но ты не из тех, кто тоске воспевает осанну.
И также не тот, кто бы мог ну хоть что-нибудь спеть.
И скалятся окна домов отрешенно туманных
И хлещет по листьям дождя почерневшего плеть.

Леса фонарей прорастают верхушками в небо.
Продажный неон вытекает из вырванных вен.
Знаешь, что людям как прежде – лишь зрелищ и хлеба.
Кровью окропленных каменных выцветших стен.

Снова подняться с колен, будто к солнцу подняться.
Прошлое наше – огня догоревшего дым.

Только все чаще покорные тонкие пальцы
Жаждут тепла, словно странник – глотка воды.

(Нелечці)

За вікнами твоїми – пізня осінь...
Уже листопад, а дощі все не моросять.
Все вкрив своєю ковдрою туман –
Сьогодні він тут ватажок і отаман...

В тумані просинається світанок,
В день переносить прохолоду тихий ранок...
Туман розвісить на твої тендітні плечі
Спокійний, тихий, прохолодний, пізній вечір...

А потім в цей туман згорнеться ніч,
Й до ранку згасне теплий вогник твоїх свіч...

...Й від твого ясенового порогу,
Туман постелить з біло-сірих хмар дорогу...
Й розлиє по долині молоко
І огорне тебе своїм пухким вінком...

...І ти по саду побредеш у тім тумані
Й відчуєш дух осінніх днів, живих, останніх...
І свіжістю туману будеш дихати,
Й сама до себе прошепочеш дуже тихо ти:

- Стелись, туман, до ніг моїх, стелись!...
Вишіптуй шурхотом осінніх падолисть...
І в свіжу прохолоду огорни
Мій тихий сон, і коло мене ти засни...

І десь, аж в березні, напровесні, проснись,
Й туманом ярим навкруг мене огорнись!..


Кумпала Вір,
25.11.2006 року, м. Хмельницький

(Батькові і матері)

…А народився я - на Україні,
Де жовте Сонце й Небо синє-синє!..
Де над полями райдуг грона виснуть,
А крізь віки відлунням лине Пісня…
…А народився я - на Україні,
Де жовте Сонце й Небо синє-синє!..
…Тут у Степах сивобородий Батько-Вітер
Куйовдить ниви і скородить трав суцвіття!..
А на Річках гойдає чайки й байдаки,
А в Горах каменям навіює думки!..
…А край мій рідний називається Поділля:
Багатий чорноземом, хлібом, сіллю…
Я виріс в хаті, в мальовничому селі,
В душі моїй – слід Матінки-Землі,
Де по дощеві райдуг грона виснуть,
А серце пробирає тиха пісня…
…Я п`ю холодну воду із криниці,
Я – то в селі, то – в місті, то – в столиці:
Шляхи й стежки, рівнини, доли, гори,
Поля й ліси, річки, садки і море!..
…Де джерело мого патріотизму?...
Чому тече сльоза і серце тисне?..
Та не шукайте логіку – даремно…
Хто вміє бачити – побачить Світло в Темряві…
Бо народився я - на Україні,
Де жовте Сонце і безкрає Небо синє!..

Кумпала Вір,
13.01.2007 року, м. Хмельницький

Чотири сонця
народили воронів
з очима сяючими.

Мале дівчатко
знайшло метелика
у коробці сірниковій.

Барвна мушка
упивається сечовиною,
крильцями променіючи.

Білим криком
пекло кличе
у світло святості.

Це ж зовсім не дивно –
наснитися собі святим,
зі світляним колом довкола голови,
що звільна
ступає
водяною
поверхнею.

Це ж зовсім не складно –
розсіятися на виднокрузі
квіткою лотосу,
гойною,
гармонійною.

Це ж зовсім не страшно –
лезом тонким, блискучим,
щоранку вирізати із грудей серце –
все одно,
відновиться
до вечора.

*
В моєму серці
весна розквітла.
А зимно на душі.

Одні за одними,
я кидаю тобі фрази,
крихти слів.
Немов в безодню
летять ті образи
із похмурих снів.
А оператор,чемно так,
рахує символи.
Я ж хочу в кожен знак
хоч десь-колись
закласти зміст.
Ніхто ж тобі
не розповість,
не забувши хоч про одну деталь,
історію мойого дня...
А ти, слухняно прочитавши,
щось напишеш у відповідь.
Кілька слів, крізь далі промчавши,
промайнуть у моїй голові...

І як, все-таки, приємно
хоча б уривками фраз знову і знову,
навіть коли ти далеко,
вести з тобою розмову...

Сидів на зупинці,
занурений у проміння
весняного щастя,
аж коло мене сів
людина-кульбаба.
Він розправляв
і простягував до Сонця
соковиті пагони,
під якими вже яріло
жовте його серце.
Ще залишалося багато часу,
поки достиглі
його думки і послання
розлетяться геть під гарячим вітром,
аби проростати в інших ґрунтах,
натомість полишаючи
сухі стебла
під холодною росою.

Верби у воді стоять,
Віти похилили,
Прилетіли журавлі,
Сколихнули хвилі.

Закурликали в гаях,
На поля сідали
І, танцюючи, весну
Голосно вітали.

Вітер пісню підхопив,
Полетів гаями
І веснянку заспівав
Весело між нами.

Котик казочку муркоче,
Темна нічка йде,
Дівчинку приспати хоче,
Сон у дім веде.

Втома очі закриває
Дівчинці малій,
Тепле ліжко колихає
Тихо котик їй.

Спить вже зайчик – сіре вушко,
Ластівки всі сплять,
Сон-дрімота колихає
В ліжечках малят.

Горобці та мишенята
Сплять спокійним сном,
Тільки місяць в небі тихо
Ходить за вікном.

Тільки зорі поглядають
На дітей малих,
Долі кращої бажають
В усмішках своїх.

Ты помнишь ли шум твоего вокзала,
что ты говорила, а что не сказала?
В твоем кармане забытый паспорт?
Способность жить, скорее, на спор,
чем просто жить, не падая в штопор?
Дающий надежду перрон Конотопа,
и веру в то, что после перрона
закончится наша эпоха гудрона?
Ты помнишь, как мы сидели в парке
возле вокзала, мой Hewlett-Packard
показывал нам слайд-шоу из фото,
и ты иногда говорила «А кто это?»,
если на электронной картинке
я был с кем-то в обнимку?
Потом было много всего, но прежде
был этот день, и теперь мне режет
глаза, когда, спустя два года,
я вижу наше первое фото,
и, слава Богу, не режет душу
и сердце. Я слышу твой голос: «Мне нужен
ты…», и в ознобе зимнем
звучит мой ответ: «И ты мне…»

Чорно-біла буденна сірість
День у день навколо.
Незмінна вічна монотонність
Наче замкнуте коло!
Крижана заплакана печаль
Пліч-о-пліч йшла зі мною.
А прегірка темнотна тиша
Обійняла хижацькою рукою…

Та ось одного дня нежданно
Веселка тепла розцвіла
Змінилося моє життя спонтанно
Любов заквітчана прийшла.

Йдучи серед нудного натовпу
В брудній юрбі тіней
Побачила я блиск і глибину
Ясних його очей.

Він посміхався щиро
І силует його добром сіяв
Здавалося, що за спиною в нього крила
Так легко й впевнено по цій землі ступав…

Але одного дня миттєво
Мої він крила обітнув.
В кохаюче гаряче серце
Він гострий ніж жбурнув,
Поцілувавши у вуста
Ту, у якої зіпсована душа…

(інтимна лірика)
Ти сидиш і п'єш компот,
В тебе цукор на вустах.
Залетіла муха в рот,
Легкокрила, наче птах.

Ти її не жуй, зажди –
Хай полине в небеса,
Щоб не зникла назавжди
Мухи вільної краса.

Може трапитись біда,
На обличчі в мухи жах,
Бо ж вона ще молода
Помирати на зубах.

Муха стогне і дзижчить,
Б'ється рибою об лід.
Ще одна фатальна мить,
І від неї щезне слід.

Їй так весело було
Уявлятись літаком.
Ти відкусиш їй крило
І причавиш язиком.

Не помітиш, розжуєш
І проллєш невинну кров,
Проковтнеш, тоді зап'єш
І роззявиш рота знов.

Ось такий сумний кінець...
Пий крізь трубочку компот,
Бо бджола чи горобець
Залетить з розгону в рот.

Ранковий іній,мов
ранкові полюції-
на межі непристойності
і природних потреб
схолонути - земля,
укрита солоними кристалами
од одвічного
навколоосевого гарцювання,
як маленький хлопчик,
затиснувши між ніг
коня удаваного/
стебло зрубане соняшника/,
як сізіфовий камінь
надприродно-сферичної
форми (сказати б,геоїд-
ної-всі ми однієї
раси), по похилій
смузі загуслого
молока, досягнувши мети
перестиглого персика,
знову котиться в зиму.

коли обидва приходять одночасно -
один садист, а другий той, що заблукав -
мовчання трактується з кожним разом обережніше
навіть страшно

і обидва таки лишаються
садист - щоб піти і повернутися
крадькома спостерігаючи
за вирішальними кроками

той, хто заблукав, прохає мене
дати цілющу воду
відтепер він навіки житиме
у прірві мого сильного серця

ну а той, що чатує,
вірніш той, що тримає,
стає скороченням мого пульсу
антирелігією дійсності

знаєте, як мені хочеться
серця мого зупинення
з цим я забуду загубленого
назавжди винищу першого

але морок такий нерозбірливий
і світло настільки невидиме
одночасно не значить постійно
тобто:
щем -
особливе знахарство

Крізь сухожилля дерев крадуться апачі,
в колчані отруйні стріли і блискавиці.
Тварини прикрили листям свої полядвиці,
птахи зробили вигляд, що теж їх не бачать.

А в місті гуляють скінхеди, шукають жертву
не для наживи, а щоб замучити заживо.
Рана на рані, крик у гортані, адажіо,
тіло не знає, за що повинно померти.

Апачі крадуться, як вітер на полюванні.
Смагляві тіла, і м’язи рвуться з-під шкіри.
Сонце, яке відробило півставки факіра,
пішло додивлятися екшн уже на дивані.

У місті так важко вижити наодинці.
Хто ти? Мисливець, жертва чи може свідок?
Метаморфози, яких не бачив Овідій.
З якого боку решітки в звіринці ти, блідолиций?

Надвечір зібрались вожді довкола кальяну,
обабіч зірвані скальпи, смердючі дреди.
Дефіле, рекламують оголені мізки скінхеди
на тижні моди прет-а-порте в Мілані.

Нема натхненників. Нема!
В устах гірчить холодна кава,
А на порозі вже зима
Очима кліпає лукаво.
Така вже доля. Горе й сміх!
Мовчу, розважую на грами
Своє життя. Не жду утіх –
Я тут, не в телемелодрамі.
Не прокотилася луною,
Лиш кілька літер донесла
В собі. Я стомленому Ною
Не спромоглась піднять весла.
То й що?.. Натхненників – катма.
Мабуть в шаленому потопі
Усіх поглинула пітьма.
Чи заблукали десь в Європі?
А я і досі у ковчезі.
Ледь жевріє тоненький ґніт,
Неначе я стою у черзі
Чи в цей, чи в потойбічний світ.

Неділя, а все навиворіт.
Сонце навіть не виглянуло.
Та залишались у виборі
Проза або поезія.
Зранку було натхнення ще,
Слово, і ритм, і солодкий щем…
Тільки кудись все вибуло
Сірим сльотавим березнем.

Стало самотньо, порожньо –
Привід для медитації.
Та замаячила привидом,
Де не взялась, тривога.
Хто ти, з чийого серденька,
Скитниця, чи скитальниця,
Хвиля страху без імені –
Б’єшся в мої пороги?

Ні, не тікай, обійми мене.
Ми часоплин відмінимо.
І розкажи себе, вишепчи –
Ти ж бо чогось приходила.
А поза часом солодко,
Зміни ідуть за змінами.
А поза іменем радісно,
Сонячний день з пригодами.

Від «цілування» до «во істину воскрес!»
Вмістився світу поступ і прогрес,
Убгалася віків ганьба і слава.
…Ми, десь, на точці «відпусти Варраву!

Очі – дзеркало душі,
Що та як там не кажи.
Зразу видно де брехня,
Не міркуючи півдня.
Видно суть усіх речей,
Крізь простий контакт очей:
Мрії, настрій і думки –
Все як є, не навпаки.
І в двоокій глибині
Чутно біль, чи сміх весні.
Очі – дзеркало душі…
Я все знаю… Не кажи…

Дбайливий світанок-стиліст, готував з-за куліс нічних радо,
Весняного сонця, вже вкотре "на біс" вихід-викіт парадний.
Під оплески всього живого - з`явилась, вклонилася гречно,
Зоря - над всих зір! Птаством лір, пісня звилась доречно.
Диво-див: сонце зійшло...Своє світло й тепло - цей дует скрипалів,
Розбудив, щоб росло, і стебло, і зело, у зігрітій землі...
Нечувану в зиму, шалено-незриму здіймає ейфорію,
Заспівує в риму - трима свою аудиторію.
Два "па" у Сонця-Мельпомени - з землиці виступа зелене!
Віка цей "фокус" витинать не одвика,
Земля, якою володіє сонячна рука.
І не одвикне - не посміє...Справу цю величну
творити ще зуміє, по-весні, у вас і у мені.
Грайливо, всім на диво, театрально і музично,
щоразу підбираючи нові пісні...
Ось так-то...Ніби-то з-за такту, не ждучи антракту
дощик свіжо забринів...
Зміцнів-змужнів, полив та напоїв.
Під райдужні овації, що їх весна зриває знову й знову,
Триває піднебесне сонце-весно-шоу!..

29.03.2006р

Прости меня,
И я тебя прощу...
Верни меня,
И я вернусь сейчас же...
Ведь знаешь:
За тобою я грущу...
Ведь знаешь,
Что любовь приходит дважды...

*
Хоча дощів узимку не було,
із стріх, як з гір,
звисають водоспади
бурульками
до самої землі.

*
Сліди змиває море
на березі піщанім.
Я жду своє хвилі.



Фото автора (Крит)

☼
по вже як сім літ зламаному телевізорі
дивлюсь якусь чорно-білу трагікомедію
яка чомусь і чимось
нагадує життя
може моє
таке як не є
де яблуні сивостолітні
відцвітають лише раз у вічність
де ворони в дзьобах
розносять любов а не відчай
де сніги проростають
птахами білими
і мовчанкою просяться в небо
чорно-біла трагікомедія
тривалістю у життя
чомусь і чимось
не трагічна і не смішна

А. Д.

У мене є і купа грошей, і здоров'я.
Мені бракує тільки Місяця й безсмертя.
Тож ти пришли мені - зі щирістю й любов'ю -
Малюнок місяця в звичайному конверті,
І напиши, що пам'ятатимеш довіку, -
Ну чим це не безсмертя в допустимих межах?
Я почуватимусь щасливим чоловіком
У власному раю - в комп'ютерних мережах.

Я разучилась бить сгоряча
посуду вдребезги,
осколками рАнясь,
слетела беда, как будто с плеча
надоевший школьнику ранец.

Сколько продлится эта война -
Семь,
восемнадцать,
девять?
Месяцев? Лет? На ком вина?
Что теперь делать?!

Что же теперь –
атрофируются
Чувства другие… сильные?
Жизнь, как центральная
улица, -
Чем дальше, тем невыносимее.

Того, кто, проснувшись
в похмельном бреду,
Орет мне: «слышь, коза драная!»,
Неужто под монастырь подведу,
Неужто прощать не стану я?

Сомненья мои неужель довела
Тоска, бичеванием
вымыта?
Грехи, как ластиком, - добела.
Что ж теперь делать то?

Что мне теперь –
обратиться к врачу?
Отречься?
Скажи на милость.
Неужто я и тебя не прощу?
Неужто...
...прощать разучилась?

Чужа дружина

* * *
І відспівали сьомі півні,
і світ у полудень вкотив,
і сни потанули, та й ти
зосталася у ночі дивній!

* * *
Не зупиняйся! Це вино,
у чаші місячного світла, -
Богині пінія розквітла,
твоє - на день чи два - руно.

* * *
Солодкий голос не спокушеного друга.
Примарні мрії-крапочки́ поперед „і”.
Вона тримаєтся так чудно на коні...
На жаль, усе це зіпсує кохання хуга.

* * *
Хотіла чоловічого стриптизу?
Дивись - монах одягнутий у ризу,
роками стерті шати і сандалі
злітають, - дух, що голуб, лине далі.

* * *
Віддайся хоті, роздуми – рутина!
Вуста і перса, попка і коліна -
Не це важливо - Ти - одна, єдина,
нарешті у руці моїй, невинна,
роздягнута успішно, мандарина.

* * *
Метафоричну пастку для красунь
зробив один філософічний хрунь.
А задля чого мучився? - спитали,
жінки ще жодної не оминали!
- Якби минали - не було б дітей,
моя ж лише спочинок для очей!

* * *
Ну крім отих, що суто в небесах,
усі чоловіки жінкам відомі, -
а чи крилаті, чи ж бо просто коні -
пусте, - кобилки головне (і тарарах) ...

* * *
Ліліт – це хіт! Але коли пііт до тями
вертає літ, волає бути з мудрецями.
Бо й мудреці не гребують коханням,
і їм, так само, за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням!

* * *
Не зрадиш у Римі, в Парижі? чи у Барселоні?
Хіба це важливо? Вітчизна із центом в долоні
чекатиме мовчки допоки зростуть немовлята
і підуть дорогою мами, а, гірше, як тата.

* * *
За три роки я облапав пів Америки,
а у любки в Луцьку жодної істерики!

Певно з розуму зійшла, моя голубонька,
лікуватиму нещадно, безрозсудненька!

* * *
Старе, як світ, - «зачарувати, залюбити,
І покоряти, дивоспраги колорити
Розбурхавши у безмірі уяви…» -
забути начисто про ключик вічний - «квіти»…

* * *
Ах, мила Bella, Боже ж мій,
це ж ви були на тій забаві!
Це ж ваші мештики яскраві
я зберігаю досі! Чи й
не думали, як я страждаю
від "Чао, милий, я на мить..."?!
А я усе ще вас чекаю!
Та вже мовчіть, лечу, мовчіть!..

* * *
Завесняніти, радісно блудити
стежинами травневими під сонцем,
коли від спеки, розпашілі діти,
ми покриватимемося багрянцем,
а не від сорому за круглі дати
над осоружним - "бути чи не бути";
і не вагатись "дати чи не дати",
бо гарно дати значить не забути!

* * *
Ставати актором - іти на мистецьке дно!
Це кара поету, що п'є неземне вино!


* * *
Краса завжди спадатиме до зваби!
Дароване рясне цвітіння їй,
аби занурена в кохання габи,
вбирала вічний любощів напій,
і от завжди із "ти - моя, ти - мій!"

Ні моря, ні гір — вона не жива.
Немає висот, занепаду теж.
Дістати б до зір, а то не зоря.
Немає пустот і вічності меж.

Зійти б у Тартар - свідомість не дасть.
Між хмар засинать вказівок не було.
В душі повний яр змарнованих щасть.
Та їй би ридать, але щоб не чули.

Антіпова Анастасія
3 грудня 2008р

Якого кольору життя?
На вісь нанизані прошарки
всіх кольорів,
відтінків всіх,
а глянеш зверху, -
то без чарки
не обійтись!

Чорний квадрат на полотні,
як розмаїття гамми світу,
всіх кольорів,
відтінків всіх,
ти — колір,
тому мусиш жити
якимось цвітом.

Моя структурна одиниця
здавалася б - одноманітна...
без кольорів...
відтінків всіх...
я в складі чорного.
Помітна!
Зелена юність!

Антіпова Анастасія
5 грудня 2008р.

Я хочу прижать твои ладони к своему сердцу
И заглянуть в бездонные пропасти твоих глаз,
Говорят что глаза – это зеркало души,
Я надеюсь, что смогу найти там ответы на все мои вопросы …
Я хочу нежно обнять тебя и долго-долго не отпускать…
Но не знаю, как ты к этому отнесешься…
Поэтому я просто смотрю на тебя и говорю о пустяках …
Вечером, когда звезды тихо смотрят с небес, а город засыпает,
Я остаюсь наедине с собой и зажигаю свечу
И долго смотрю на её живое, трепещущее пламя,
Оно колышется и рисует на стенах удивительные узоры…
Я знаю, пламя хочет рассказать мне о тебе то, что я хочу знать
Но, к сожалению, я не понимаю, языка света и тени …

Я чувствую твою любовь, она как цветок, нежна и прекрасна,

Она нужна мне как воздух, как глоток воды.

Когда твой голос тихо и нежно шепчет: «Я тебя люблю»

Эхо в моем сердце повторяет: «Тебя люблю, люблю, люблю…»

И сквозь дрожь ресниц падает слеза и катится по щеке …

И улыбка трогает губы, а на душе становится светло и торжественно.

Стучась в окошко, придет рассвет и распугает все мои мечты и сны …

Сны, в которых мы были с тобой вдвоем,

Наступит утро, пробежит день, и ночь снова сменит вечер, все повторится …

Я благодарю тебя за все прекрасные мнгновения, которые ты мне подарил …

над нами яскраво
від того
що ми дурнуваті

навколо нас тепло
на тец номер п’ять
запалюють радісний спів

під нами
під небом
за нами женуться
футбольні фанати
і також співають
і також танцюють
під дудку свою
жовто-синю

у нас все спокійно
стабільні зміни
стабільний рух
ні туди ні сюди

а нам все одно
бо нам все одно
по цимбалах

вода ж тече
вогонь горить
вітер свистить
і кожен з нас знає
що там-он за рогом
знаходиться важіль

ходімо всі разом включимо сонце!

Перекинулась, наче веселка,
Вiд Карпат до самого Днiпра,
Бо я маю надiю маленьку,
Що я створена з твого ребра.

I коли защемить моє серце –
Це вiдлуння твоєї нудьги.
Вiдболiле шопенiвське скерцо
Згiркотiло упало в снiги.

Тiльки я все стою серед лiта,
Кольорово єднаю свiти.
Я – веселка. Куди ж мене дiти?
Може схочеш колись перейти!

Ще любов наша не зурочена
Ні добром чиїмсь, ані лихом,
Тільки просить, не замороч її
Вітром тихим, шаленим вихром.

Ще любов наша не огранена,
Мовчазна й соромлива трохи
Тільки ніжністю не порань її,
Тільки ласкою не сполохай.

Ще любов наша десь на відстані,
Яблуневими йде садами.
А думки вже такі розхристані,
Стиглі яблука – гріх Адамів...