Відчуй, як морозне повітря
пронизує до кісток.
Як завиває сильний вітер,
вихором несучи сніг.
Подивись на нічне небо,
вкрите зірками.
Гігантське їхнє сяйво
здається крихітним.
Вони складають сузір'я,
формують дивні контури
і схожі на тварин силуети.
Так само в житті.
Ти бачиш дріб'язок картини.
Лиш частинку мозаїки
вдається зловити своїм поглядом.
Дивишся на людину і не бачиш душі.
Безмежного полотна,
на якому вдосталь
гарних квітів і темних плям.
Ось так і людина,
коли почуває себе щасливою
малює квіти.
Як губиться поміж доріг,
бризкає пензлем
на червоні маки.
Фарбує в чорний
білі троянди.
І так усе життя,
чорнильні плями
ховають за собою
барвисті квіти.

27.01.2023

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Ти сказав: я останній із...
Ти мені позавчора снилась.
Я чекав біля тих беріз
Ночі дві та два дні – звершилось.

Ти сказав: я тебе навчу,
Тільки сни не спускай у воду!
Я повинен... Мовчиш. Мовчу.
Я останній із того роду.

Ти сказав: молода, то й що?
Ти ж чужі вже читала долі!
Поторочі у поміч! – Шок.
Креслю думкою коло з солі.

Ти сказав: не втечеш, забудь!
За спиною примари зріють.
Озирнулася – каламуть,
Лиш тумани кругом біліють.

Озирнулась – одні ліси.
Це було вже, о сни пророчі!
Загорілась трава, гаси!
Жодних свідків. Палають очі –

Не зажмурилась. Дайте сил!
Чорногора снує свободу.
Ти моєї руки просив,
Як остання надія роду.

04.10.2016

Гей, що ж за шум стався,
Що хлопці пішли до повстанців.
Пішли наші хлопці до повстанців,
Щоб прогнати голоту з України.
Гей, лунає пісня долиною,
Лунає за горою, за рікою.
Це йдуть повстанську полки
На захист батьківщини.
Лиш почув недобру звістку,
Відразу записалися в військо.
Щоб воювати за волю рідного краю,
Пішли відразу після студентських лав,
Нас власний дух до боротьби схиляв,
Бо той хто захищає, ніколи не вмирає!!!

Няньку мій солодкий, ой нянечку!
Не віддайте ня старому за панночку,
Бо у пана грубі руки та серденько.
Ох, зів'яне Ваша ружа даремненько!

Мамцю моя гожа, ой мамочко!
Ци Ви так ся віддавали за нянечка?
Ци й у Вас гіркії сльози котилися?
Ци не Ви то ще до шлюбу любилися?

Між ялицями зозуля. Ех, грішна я!
Обірвалася лічилочка спішная.
Я пригледіла ялицю сю пишную.
Уж не знайте ня пустую, колишнюю!

Лем, соколику, швидкий мій, приручений,
На сю стежку в гори, часом покручену,
Приведи ми мого любка коханого.
Стільки й буде того щастя незнаного.

Суне хмара та й густая, та й чорная.
Уж співати, уж сміятись не годна я.
Маю личко білосніжне і серденько,
Не позволю їм зчорніти даремненько!

04.10.2016

Я була б твоєю самотою
В опівнічних серця закавулках,
Зігрівала будні простотою,
Відреклась від імені та думки.

Я сіріла б стінами важкими
І скрипіла старістю підлоги,
Пролягала тінями чіткими,
Свистом вітру лоскотала ноги.

Сирістю закинутого серця
Я живила б витоки потоків...
Краплі бурі на осколку скельця,
Як печатка – самоти сто років.

03.10.2016

Я переплачу! Я перехворію!
Слова не здатні зважити в мені
Цю безнадію й цю без дна надію.
В мовчанні, знаєш, душі крем'яні.

Я вкотре спробую набратись сили.
Забудь слова! Забудь слова! Забудь! –
Так восени я спокою просила.
Росила серце безсловесна лють.

Причин для слів умисно недобачу.
Гаси, мій розуме, свою свічу!
Перехворію осінь, переплачу!
Послухай лиш, як голосно мовчу.

03.10.2016

йшло за серцем
віяло
і дорогу всіяло
срібними підковами
дивними розмовами
про краї небачені
кроками несвячені
про тумани
з ріками
там
де гори
піками
зрешетили обрії
і мовчать
бо добре їм
світлом умиватися
світом розкидатися
де хмарини
чубляться
душі громів
губляться
тиси
ще нетесані
води
манять плесами
з виступу
в западину
все
що просить ладану
до зими
сповзається
каменем кидається
з неба
тіло сокола
стане ніч
глибокою
лилики
за совами
переймуться
ловами
молям
начуватися
від ротів
ховатися
аж світанок
вистрелить
тим
що стежку вистелить
Єві
що до яблуні
йтиме
а можливо
ні
може
поза стежкою
не злий дух
замешкає
а отой
хто з крилами
і мечем
похиленим
далі не пускатиме
вогнище палатиме
поруч повне зір

19 Вересня, 2019

думи
мої думоньки
серце чисте
є куди летіти вам
є де сісти

не жалійте
крилонька
скоро осінь
за останнім листячком
заголосить

кригою
розкинеться
кров холоне
вискубане пір’ячко
не потоне

не потоне
пір’ячко
білосніжне
найтепліші спогади
ті
про ніжність

ті
що душу вигріють
подорожню
і посіють
злагоду
де ще можна

я на вас чекатиму
аж до квітня
думи
мої думоньки
несусвітні

17 Вересня, 2019

Не той неумний, хто не знає…
Причин у тому бе́змір є:
один лише себе кохає,
а інший інше пізнає…

Хто повертає свої очі
туди, де краще чи п’янке,
а хтось і слухати не хоче
про те розбещення тонке…

У того ква́нти, теореми,
аналіз, синтез у стократ…
Не марнував часу даремно
у давнину і сам Сократ!

У цього цикли, аксіоми,
або ньютонівський біно́м…2
З таких виходять Герци, Оми,
вони творять за томом том.

Такі упевнено дерзають,
формують людства цвіт, не знать.
Не той неумний, хто не знає,
а той, хто не бажає знать!

Не так як ніколи, не так як завжди
А все вже банально, відомо, знайомо
І ми відпускаємо наші світи
Вони відлітають із силою грому
І важко мені не дивитися в слід
І не оглянутися й не оглядатись
Тебе відпускаю, бо весь цей політ
Лише репетиція іншої втрати
Тебе відпускаю, мовчать і печалі
Коли це фатальна така неминучість
Не так як ніколи й не так як бувало
І не оглянутись, мов стрибнути з кручі

17.12.2022

На птахофермі піднялася буча –
зчинився лемент, гам, переполох…
Чому у нас планида невезуча? –
волали кури. – Курячий наш бог!

Несемо яйця без перепочинку
на корм Рябку, щоб захищати міг,
а косолапе стерво за хвилинку
волочить їх нахабно у барліг!

Наїстися воно ніяк не може,
йому загальне – нібито своє.
Рябку уже втридорога та «рожа»
відкрито в кілограмах продає!

Але яка мораль цієї байки?
За вошами забули всі про… бліх.
Не мав би Півень там своєї пайки –
не обернув крадіжку би у сміх!.

колише вітер трави степу
під дзвін дощу виходять ріки з берегів
несуть дари могутнім небу
та не один юнак в землі вже побілів

під такт диктаторського ладу
танцює вся країна як один
невже в них думки власної немає ?
ой ні, там телевізор править всім живим

під гасло: «родіна важнеє»
матір сина в армію продала
вогонь до вбивства у ньому жевріє
та його туша вмить на полі бою впала

"Так, кохана, все чудово
Твій ласкавий голос змушує мене жити
Не чути вже пострілів з гармат
Так, я скоро вже повернуся додому

Так, кохана, ми підемо в кіно
І в кафе улюблене зайдемо
У батьків не були ми давно
Ні, нізащо не впадемо

Все, кохана, я побіг
Кличуть мене побратими"
А потім там він і поліг
В тому пеклі на полі бою...


10 жовтня 2022р

Обступили юрбою берези
Кущ калини так щільно, мов той
Їм по праву сильніших належить,
Хоч пручається вік, як герой.
Оточили, пристали, насіли, –
Полонити схотіли живцем,
Та нещасна рослина зуміла
Зупинити нахабниць вогнем.
Спалахнула й буяє пожежа
Так, що світом розноситься гар, –
Безпорадно тупцюють берези,
Відчуваючи опору жар.
27.01.23

Поетом бути не хочу!
Впихаю цю думку в риму
В тонах графоманського гриму.
Поетом бути не хочу!

Віршописи скупо-озимі
Жуками підточують мозок.
Осанна великій прозі!
Занадто тісно у римі.

Наука поетики стисла
І пісня моя – жебрачка.
Верлібр – ось солідна подачка
Усім, в кого муза скисла.

Ритмічні продумані строфи,
Вчорашні стандартні стилі
Думкам прогнозують штилі –
Культури страшні катастрофи.

Берись римувати чисто!
Не вмієш? Тоді й не берися!
О люстро натхнення, святися
В космічному світлі врочисто!

Сумнівним словом "верблюди"
Прозріння своє відстрочу.
Зізнаюсь вам чесно, люди,
Поетом – не вмію, а хочу.

30.09.2016

Покинути все й летіти, летіти... Куди?
У вирій – далеко, не здужають відстані крила.
Приймають укотре суворі ухвали суди.
Боротись несила.

Та й чим боронитись? Паде безпорадно з душі
Обскубане пір'я мого голосного прозріння.
Це слабкість – тікати від прози життя у вірші
Чи думки боріння?

Смішними здаються думок непохитні мости.
Під ними проходять невірства порожні вітрила.
Просила ж бо: віро, в мені поселись, прорости!
Вона лиш гостила.

Без неї маліють здобуті вершини землі,
А мрії дрібні, наче груші, розгойдує вітер.
Одні – недоспілі, а ті – від стебла вже гнилі.
Час мрійництво витер.

29.09.2016

Борони нас Боже від розпуття
І від прийшлих, зрощених пітьмою…
Зроби так, щоб кожен вова путін
До зачаття встрітився зі мною…
Я би їх кастрірував охоче
Даби не плодилась тая нечисть
Від ідеї серце вже цвіркоче…
І це тільки ще, скажу, не вечір…

…З ланцюга - нікуди ні на йоту
Ще й музей відкрив би на Майдані…
Охоронців, безумовно, роту
Ось вони, кастрати довгождані…

Борони вас Боже від розпусти…
Щоб ні зойку, чуєте, ні крику
Путіністи це вам не мангусти
Та нічого встигнем й на осику...

Господи, прости, сміливо відав
І таїв до часу сокровенно -
Їх родили і поїли спідом
Зупинюсь, дозвольте поіменно?!

близько 140млн.
26.01.2023.

Вдихну. І не відчую того вдиху.
В легенях закарбовано зими
льодисті списи. Підступає стиха
завія перкалевими слізьми.

Крадеться. На жорстких кігтистих лапах
судинами тиняється хижак.
Поновлені подряпини – ознака
минулих несвяткованих відзнак.

Здригнутися. Не може й хоче тіло
відчути огортання певних рук.
Старалася щосили, не зуміла
спинити снігу наступальний дмух.

Просунулась. Безперешкодно тисне,
погойдує сталевими грудьми,
намотуючись нескінченно риска
цієї нескінченної зими.

26.01.23

Чужим здавався світ і у тумані
Чомусь хотів сховатись від очей.
Пожовкла тиша приспаних алей
Тепла та світла більше не чекала.

Бездушний холод виморив собою
Усе навколо, в сирість заточив.
Гриміло небо, тільки не від злив
Та і земля впивалась не водою...

Така ця осінь – злісна, невблаганна.
Неначе смерть – безглузда і раптова...
Чому так рано? Звідки ти прийшла?

Колись любив, а зараз проклинаю,
Хоч знаю точно — в пеклі цьому всьому
Вини твоєї крапельки нема.



14.10.2022р.

Москва, ви знаєте, завжди така була:
У наші справи завжди носа свого пхала,
На руські землі хижим оком позирала,
Бо без Русі рівнятись іншим не могла.
Ледь москалі зі своїх виповзли боліт,
Хапати все, що є навколо, заходились,
Князівства скоро навкруги всі їм скорились
І те чудовисько з’явилося на світ.
Та хто воно? Звідкіль взялися їх князі?
Аби з правителями іншими рівнятись,
Своїм корінням кожен має похвалятись,
А їхні кня́зі ледве виповзли «з грязі́».
Колись вони, говорять із Русі пішли.
Та ж Русь давно вже їм ніяка не належить.
А їм кортить звести ту «вавилонську вежу»,
З якої б гордо в світ дивитися могли.
А, раз вся Русь тепер належала Литві,
Москва і прагла всі ці землі відібрати.
Тож нам доводилося з нею воювати.
А вона зачіпки шукала все нові,
Щоб знов війну яку супроти нас почати.
То православних, бачте ми своїх гнобим,
До церкви, наче, не даєм ходити їм.
А то князів, бояр береться підкупляти,
Щоб колотили тут усю Литву вони
І до Москви тоді на службу перебрались.
Таке у нас князям і не заборонялось.
Так, справді, але з пунктиком одним.
Ідеш – іди, та ж наші землі не чіпай.
А ті і землі слідом за собою тягнуть,
Москві найкраще прислужитись вони прагнуть.
Москві ж для того лише привід який дай,
Аби війною знов і знов на нас піти.
Або орду іще якусь на нас наве́сти.
Та що, як в них нема ні совісті, ні честі.
Таких на світі підлих більше не знайти.
Тож саме так розпочалась і ця війна.
То Бєльський плакався, що «ласку» князя втратив,
Що в католицтво його хочуть заганяти,
Хоча, повірте, що ніхто не заганяв.
І Стародубський, і Шемячич теж слідом
Про перехід в московську службу заявили.
А вони ж землями такими володіли,
Що пів Литви Москві «відтя́пають» разом.
Не знаю, що Іван за те їм обіцяв,
Напевно, плата за ту зраду чималенька.
Тим князь Іван московський скориставсь скоренько,
«Неначе» він про усе те зарані знав.
Поки іще наш Олександр щось гадав,
Збирав війська, щоб перебіжчиків здолати
І землі їхні до Москви не віддавати,
Іван московський вже й війська давно зібрав
Й направив іх, щоб «нових слуг тих захищать».
Скоріше землі всі під себе підібрати,
Ногою міцно на литовських землях стати.
І тоді спробуй в них загарбане забрать.
Вже воєвода Кошкін взяв Дорогобуж,
Вже й воєвода Щєня в поміч йому суне.
А в нас із військом для походу поки сумно,
Хоч Олександр і звивається, як вуж.
Усе ж вдалось зібрати тисяч вісім військ,
Призвав Острозького, щоб військо те очолив.
Й повів тоді нас гетьман скоро в чисте поле,
Бо відступати перед ворогом не звик.
Уже в Смоленську взнали ми, що москалі
Стоять своїм загоном під Дорогобужем.
На те Острозький сподівався тоді дуже,
Що встигне їх здолати швидко, тож велів
Нам скорим маршем йти на той Дорогобуж,
Поки ще Кошкіну підмога не поспіла.
Уже під Єльнею ми «язика» схопили,
Хоч був не надто говірким, повідав муж,
Що вже до Кошкіна підмога підійшла,
Що вже і Щєня прискакав з полком Великим,
І перебіжчики прийшли. Все те із криком
«Язик» повідав. Дуже голосно волав.
Та не повірив гетьман «язику» тому,
Велів повісити, а з військом далі рушив.
Він помилився, в тім тепер зізнатись мушу,
Не знаю, що тоді завадило йому.
Чи гонор, може? Чи надія «на авось»,
Як москалі казати часто полюбляють?
Ми ж сподівались, що наш гетьман краще знає.
Тож наше військо все під Єльнею знялось
І подалося швидким маршем по шляху,
Аби скоріше того Кошкіна здолати.
Не довелося довго зустрічі чекати,
Зустріли військо перед Тросною. В лиху,
Мабуть, годину бій отой ми почали.
Тих москалів було не так уже й багато.
Ми стали їх сильніш до річки відтісняти.
Вони ж поволі аж до берега дійшли,
А там по двох ними збудованих мостах,
А хто і вбрід, на східний берег відступили.
Хоча із берега ще опір і чинили,
Та все ж відкрили нам до переправи шлях.
І князь велів нам на спинятися, іти.
Здолали річку ми слідом за москалями,
Готові поле устелити їх тілами,
Щоб перемогу свою повну довести.
Але, як виявилось, хитрість то була.
Бо перед нами раптом військо все постало.
Воно стіною нам шляхи перепиняло.
Напевно, справді, що підмога підійшла.
Полки впирались одним боком у Дніпро,
Другим у ліс, тож обійти їх було годі.
А вже ж наш гетьман був гарячим по природі,
Чи то природну обережність поборов
Й велів на місці нам у страху не стоять,
А враже військо з усіх сил атакувати.
На москалів спочатку вдарили гармати,
Які Острозький зміг ще у Смоленську взять.
А далі ми всі разом вдарили на них,
Хоча і бачили, що їх багато надто.
Та гетьман наш не вмів на полі відступати,
Сам особисто воїв вів у бій своїх.
І цілих шість годин, то їх тіснили ми,
То вони нас до річки ближче відтісняли.
Вже під ногами від крові червоно стало…
От тут москальський воєвода і візьми
Та й дай веління йти у бій іще полкам,
Які до того десь у засідці сиділи.
Вони, як коршуни ізбоку налетіли.
Того удару не вдалось відбити нам.
А тут ще крик: «Мости ламають москалі!»
Це щоби ми по них прорватись не зуміли.
І військо наше враз утратило всі сили,
Хоч гетьман далі всім нам битися велів.
Та вже побігли перші, паніка пішла.
Уже ніхто нікого й слухати не хоче.
Усі злякалися, що ворог нас оточить,
Хоча дорога й так закрита вже була.
А москалі взялися в паніці отій,
Хто опирався – тому голови рубати,
А, хто скорився – то мотузками в’язати.
Один лиш Кішка не утратив розум свій,
Зібрав круг себе також воїв кілька сот
Та і почав гуртом до річки пробиватись.
Отим лише тоді й вдалося врятуватись.
Не всім, звичайно. Хтось поліг в бою. Та от
Дві сотні воїв, і ще ротмістри, між них
І ваш слуга тоді покірний опинився.
Загін за річку Тросна в тім бою пробився,
Москаль в погоню вслід за нами не побіг.
Тоді все військо наше там і полягло.
Одні від шабель, другі – в річці потонули,
Коли у неї, утікаючи, пірнули.
Багато ж наших у полон тоді пішло.
І сам Острозький був поранений в бою
Й в полон потрапив разом з кількома князями.
Їх до Москви бігом доправили возами,
Де князь Іван їм волю висловив свою.
Коли не хочуть йому вірою служить,
То у в’язниці будуть в Вологді сидіти.
Він думав страхом тоді гетьмана скорити,
Щоб той, як інші став поклони йому бить.
Але Острозький на ту зраду не пішов.
І кілька років відсидів у тій темниці.
Як князь Василь став замість батька у столиці,
Тоді він гетьмана позвав до себе знов
І змусив клятву через силу його дать,
Що буде вірно він Московії служити.
Той клятву дав, але утік хутенько звідти.
Все, що під примусом, не може сили мать.
Та відволікся я. Програли ми той бій,
Лягла на тому полі вся литовська сила.
Вже москалям Литва і опір не чинила
І та забрала в нас, що лиш бажалось їй.
Уся Чернігівська і Сіверська земля
Тепер Московії належати повинна.
Боюсь, попереду нас ще чекають війни,
Бо того, звісно, ще не досить москалям.
Та, сподіваюсь, гетьман сили набере,
Щоб ми добряче москалям у пику да́ли
І вони більше на наш край не нападали.
Можливо сам москаль себе тоді зжере.

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Ти таки – влаштувала мені самоту
доскональну,
щоб я мріяв і міряв саму висоту
нереальну,
мануально безмежну,
астрально таку, вже таку..,
неабияку,
не від себе залежну
чи там од якогось дзвінку,
а від – вироку!

Ти вчинила – не так, щоб тебе проклясти́
чи пробачити,
чи подерти напам’ять останні листи
і віддячити,
а зробила «красиво»:
ввійшла необтяжено так,
як стороння,
й неймовірно щасливо
здійснила кидок, як літак,
з підвіконня…

27 липня 2003 р., Богдани́

ІМи жили віками у борні
із лукавим іродом-сусідом,
як могли, перемагали біди,
гартували душі у вогні,
щоб тепер у визвольній війні
не було від ворога і сліду.

ІІПоки переорана земля
і війною зрите дике поле,
повертаємо свої поля...
щоб на урожай уже ніколи
не була засіяна рілля
мінами й ракетами могола.

Мусимо удобрити степи
трупами розбійної ватаги –
злого людоїда-андрофага...
зійде сонце і для молотьби,
щоб і тут не застили попи
і шамани витязям звитяги.

Ми ще відбудуємо міста,
орками зруйновані до щенту,
і позамітаємо планету...
щезне із лиця землі орда
і тоді аж... горе – не біда,
бути оберегом континенту.

ІІІМи були і будемо людьми
на своїй землі обітованій.
і ніякий цинік окаянний
не засяє фейсом із пітьми,
не зітруть історію погани
ту, що кров’ю написали ми.

01.2023

***
Що для мене  Війна?
Це одна дуже довга ніч - холодна, сумна.
Ніч, яка з'їдає найкращих людей,
яка ламає життя, вириває серця із грудей.
Ніч, яка краде, катує, вбиває, цинічно бреше.
Яка щомиті залякує, як вперше,
приносить у кожний дім сьлози, біду, страждання,
знищує твої мрії,  розтоптує твої бажання.
Влізає брудними лапами у твою душу,
п'є твою кров, висушує.
Війна- це фабрика по штампуванню бійців.
Війна вчить вірити в рай, тому, що дає пекло в житті.
Війна робить повсякденням ритуал смерті.
Війна народжує героїв, хоча намагається усі почуття стерти.
Знову і знову,  захищаючи дім хтось каже - я краще помру.
Війна- це підле зло,
але вірую, що воно програє добру.


26.01.23

Поцілований поглядом грудня –
Розминуся з тобою.
Це лиш кілька рядків що пристануть
До серця мого.
Мов колаж із газетних історій,
Записок любовних, —
Біло-білі сніги, чорно-чорний
Прісний вогонь.
І скажу я тобі, тільки подумки,
Тільки тихо,
Ти явилась та зникла Княгинею
В грудях моїх.
І не звіяв цілунок цю пристрасть
Поклінну на лихо, —
Чорно-чорний вогонь, біло-білий
Дрімучий сніг.

16.12.2022

Коханий мій, без тебе дуже гірко,
Сумна самотність мерзне у кутках.
А до вікна притискується гілка,
Що від морозу також утіка.

І ми удвох невидимо роздільні,
Я у кімнаті – гілка за вікном.
Печаль і біль однакові і спільні
У дерева і жінки за столом.

Твоє тепло ще зберігають речі,
І недопитий чай, і сліз горох.
А гілка мерзне і зимовий вечір
У темряву закутав нас обох.

Райські яблука доспіли у моїм саду,
В день грудневий білий-білий я за ними йду.

Щоб зірвати червоненькі ягоди-плоди,
Що закутались в прозорі панцирі-льоди.

Щоб зігрітись і надовго зберегти красу,
За якою йду до саду і у дім несу.

Буде трохи на варення, інше для птахів.
Райські яблука над снігом ніби літній спів.
06.12.22

Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.
Ледве видиме лоно, мов квітка
Має запах приємний такий,
Що нестриманий радісно й чітко
Я долаю твій опір слабкий.
До світання триває шаленство
Насолоди в гіркому житті,
Бо купаюся в морі блаженства
І тону в глибині почуттів...
26.01.23

Тільки стогін вітрів у бездонній німій порожнечі
Зараз чую, бо твій ніжний голос п’янкий віддзвенів.
А беззоряна ніч обіймає дощем мої плечі
Та із жа́лем мовчить – все і так зрозуміло без слів.

І побачу тебе через день чи за декілька років,
Підійду, усміхнусь, щоб душа не зірвалася в плач.
Просто ска́жу «привіт», з усіх сил імітуючи спокій,
Та у смутку очей прочитаєш: «кохана, пробач!»…


12.06.2022

життя без змін-втрачене впусту;
не захотів би я його ось так провести;
стабільність-це девіз простого люду;
та все ж до світу хочу це донести;

якщо захочеш згнити в муці;
то нудна рутина це питання вирішає;
та все ж живи! розкинь намет на дикій луці;
бо коли вмреш, ніхто у світі не дізнає;

смерті лиш дурні бояться;
а ти залиш свій слід у просторі людськім;
бо хтось боїться навіть закохаться;
а ти живи, твори і цей урок донось всім молодим;

2023

темна ніч, над містом роїться клуб густого диму
горять тіла заморених людей
кожен з них на вік лишив свою родину
лиш звістку принесе тренований лакей

кати, які свинцем лікують анемію
які псують загальностале консоме
чи може я чогось не розумію
бо терорист-асвабадітель своїм спасенієм воплоджує все зле

чи їх чекали на землі незламній і одвічній ?
лиш ті, хто за союз продав б і власого отця
наш час-життя в пригоді динамічній
і кожен з нас має боротись до кінця

2023

Гудбай поля пщенички рясне…
Гудбай корів і кіз союз…
І кукурудз обістя згасле
І крик лореттів і каруз
Гудбай баянних переборів
І клубних оргій без кінця…
І сміх і плач не так щоб в горі
Святого духа і отця…
Гудбай дзвіночки, настанови
Прабабць обійм веретена
І хай пробачать буслі, сови
І ті, з ким квітла бузина…
Сьогодні там бетон… ленд ровер
І вежі вежі охорон…

- Куди пливеш, мій брате-човен?
- В кав’ярню, друже, "Купідон…"
25.01.2023.

Ти той, хто зроблений з мрій і снів
Ти той, для кого синіє небо
Ти той, для кого пташиний спів
Ти той! І кращого вже не треба!

Ти той, для кого цвіте весна
Ти радість, ти щем, ти згуба,
Ти ніби натягнута та струна -
Ти той! І іншого вже не буде!

Ти той, за кого тремтить душа
Ти дар, ти моє причастя
Ти той, кого я в житті знайшла
Ти той, хто дарує щастя!

Ти той! І не заперечить світ
Цю дивну мою причуду!
Бо поки ми є, поки ми живі
Ти мій! І це справді чудо!

Про неї поети складають солодкі вірші,
Пахучість букетів пилком осідає на віях,
А з золота виткані ширми для серця й душі.
Про неї казали: таку зустрічають лиш в мріях!

Ще кажуть: щасливиця, в тебе ж блакить у очах,
А родимки густо всипають зманіжену душу!
Від слів цих красуня, мов вибрики бульки в дощах,
Пустує манірна: нікому нічого не мушу!

У сяйві світила, котре хоч для всіх, але зась
У ньому купатись примарам пересічно-сірим,
Вона, наче бідність і блідність долонь простяглась.
Повірили й щедро до ніг їй складали офіри.

Коли до зірок, то буває, що душі – трамплін,
Тож очі земні затуманює зоряним пилом.
Та щойно розвіється захват, як чути проклін
І пташка тріпоче крильми за душі небосхилом.

Вистава комічна гамує самотності страх,
Тож жодної трагіки доки не впала завіса!
Ні крику, ні стогону, просто читай по губах:
Втомилась від ролі приречена вічна актриса.

29.09.2016

Невже ще дивно, що кругом
Лише не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі видніше. Мов німий,
Хоч і розумний ніби вже.
Комфортний, звичний, наче свій, —
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… та і ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об вічні «треба» та «тому» —
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

Лоскотало імли мереживо. Багряніло.
Ваша дівчинка вмить збентежилась. Так несміло
За зигзагами пальців стежила. Наче ружі,
Розквітали з-під рук по клавішах ноти дужі.

Рубежі її згод і спротивів вмить скресали.
Дивовижну картину доторків вдвох писали.
А від близькості пензля шепоту душі мліли,
Що полотнами шир обмежити все ж не сміли.

Ніч у зірних купалась розкошах, серце – в мріях,
Що всипалися, мовби з порухом пил на віях.
Наче шовк огортав мереживо, так несміло
Ваша муза вам сон бентежила. Багряніло.

09.2016

Я Вас люблю. Втрачаючи вагомість,
Рівняюся до Ваших сивих скронь.
Старію втричі швидше, а натомість –
Горнусь, та все до зімкнутих долонь.

Я Вас люблю, о Боже, ні, не вголос.
Невірний світ, нерівності сердець!..
Зерно зрадливе, хоч правдивий колос.
Сьогодні вкотре вже з собою герць.

Та хто в нім переможе? Ніч злотемна.
Дожити б до ранкової зорі!
Старію втричі швидше надаремно,
Ви ж біля мене скорено малі.

25.09.2016

Тихим голосом пересторог
Дивна істина просто відкрилась:
Не суди, коли ти – не Бог,
Бо і янгол втрачає крила,

Бо і янгол накликав гнів,
І летів блискавицею з неба.
І поміж вогняних стовпів
В нього в милості є потреба.

Мудрість криється у словах,
Що не топчуть, – підносять душу.
Чом же янгол цей множить крах?
Вісник Бога колотить сушу

У болотах людських знемог?
Чи забув про подібних грішних?
Тихим голосом пересторог
Вічні істини для невтішних.

25.09.2016

Перелітні птахи... Перелітні здавались найкращими.
Ми раділи їм так, наче вісників Бога стрічали.
Ще в часи прадідів і в часи наших згорблених пращурів
Перелітні іздалеку землю свою помічали.

І здавалось, ніколи той ключ не збивається з курсу.
І здавалось, нікотрий з покинутих в гніздах не плаче.
Й лискотіли до сонця боки в них, обскубані густо –
По пір'їні скидалися тим, в кого пір'я в нестачі.

Так здавалось нехитрій мені в волошковому полі.
Так здається і тим, що про гибель в путі ще не знають,
Як не знають про дух невблаганний примхливої долі –
Перелітних дороги не завжди додому вертають.

Пролітали роки, час бо має довершені крила,
Та на рідному полі все рідше волошки збирала.
У хвилини прощань, звідки й бралася в серці та сила,
Я здавалась собі перелітною, я – відлітала.

18.09.2016

Ніхто не хотів вогню.
Палили з усіх сторін
Вогнями прийдешніх змін.
Чи йти на поклін?

Востаннє її малюй –
Повстання свого мету!
Вустами цілуй не ту,
Насправді просту.

(Не) воля твоя лежить
В підніжжі чужих звитяг.
(Не) доля торує шлях,
Не герб і не стяг.

Допоки ти креслив план –
За тебе уже змогли.
Нарешті одне збагни:
За нас полягли!

17.09.2016

Хто, як не ти,
Розіпне мої вибрики солодкогранним дотиком?
Хто, як не ти,
Розкуйовдить охайність мою і вишуканість?
Хто, як не ти,
Скаже: годі перечити! Бачу, вже зморена.
Хто, як не ти,
Видихатиме доти, допоки і я не видихну?

Бачиш, осінній лист загрібається в купу золота?
Хочеш, залишусь тут, а ти підеш своєю дорогою?
Хочеш, прикинусь ланню – пораненою, скореною,
Ти ж рахуватимеш плями на хутрі – криваві та вроджені?

Чуєш, як сурми сурмлять, як пшениці на хліб наш мелються,
Води плюскочуть в Дністрі, який, сліпець, розділяє нас,
Будні шепочуть про свята заздрісно білим голосом?..
Як же примусити їх замовкнути, а мить – зупинитися?

Можу сміятися голосно, плакати тихо й коротко.
Можу чолом впиратися, коли забажаєш противника.
Досі в таємних молитвах була твоєю опорою.
Хочеш, заборони відсьогодні за тебе молитися!

***

Але ж не огортаєшся шлейфом парфумів, що насичені щастям й трояндами.
Не витираєш мокре волосся, час від часу в скроні цілуючи.
Скажи, на колінах моїх чи ти встигнеш знайти заповітний затишок,
Доки своєї любові та святості на не своїх шляхах я не розхлюпаю?

То є слова нерозумної, слова, що не сіють мудрості!
Звісно, що встигнеш, бо вічністю ми повінчані!
Як же тебе чужого не вкрасти безсовісно в іншої?
Як же тебе свого не втратити так нерозсудливо?

***

Хочеш, приходь таємно до мене незрячої по ночах
І розфарбовуй каштанові коси мої сірим кольором.
А як забудеш мене на полиці, поміж книжок заховану –
Буду всихатись ромашкою і щільно вкриватись порохом.

Холодом першого інею пальці мої приручені
Креслять на шибках щоранку профілю дивного обриси.
Душі заплаканих вікон слізьми змивають рукописи
Щемних картин пророцтва пальців навік обпечених.

Ким себе знатиму я, коли доспіваю цю пісню?
Ким себе знатимеш ти, коли цю пісню дослухаєш?
Вкотре згрібаю крихти надій незграбними рухами.
Ще не знайомі знайомці, а я вже серця розбурхала.

Бачиш, осінній лист загрібається в купу золота?
Хочеш, залишусь тут, а ти підеш своєю дорогою?
Хочеш, прикинусь ланню – пораненою, скореною?
Плями рахуй на хутрі моїм –
Криваві та вроджені!

16.09.2016

Здається, ми з тобою надто різні.
Чи по ночах у тебе сонця схід?
Твої слова – тверді, думки – залізні,
І надто спішний твій на серці слід.

В мені ж душа, як м'якість пластиліну:
Розумну хочеш чи дурну – ліпи.
Лиш не піддай її незграбну тліну.
Які ж слабкі ці гонору стовпи!

Здається, ми з тобою надто схожі.
Я не здивуюсь, якщо ти в мені
Розквітнеш маком. Де ж ті дні погожі?
Ми – неземні! Ми не... земні. Земні?

Луна від того зойку стоголоса
На скроні тисне. Встояти б! Терплю.
По бездоріжжю долі знову боса...
Здається, я тебе
Усе ж
Люблю.

15.09.2016

Колись я прокинусь вві сні,
Бо дні розминуться з ночами,
І здасться, що сонце – над нами.
Та сонце – в мені!

О ні, тільки промінь живий
В мені не осмілься зламати!
Кохати? А що то – кохати?
Як знаєш, – відкрий!

Живе твоє слово, повір,
Хай скупо, та все ж – проростає.
Від нього крізь хмари світає,
Яснішає зір.

Колись я прокинусь вві сні,
Між мар переможцем у герці.
Холодне і заспане серце
Піддасться весні.

07.09.2016

***
А Україна має майже все,
що нашу перемогу наближає,
і тьму вона знесе,
і націю спасе,
яка на індульгенцію чекає.

***
А ми нариєм ям поза високий тин
і рів із крокодилами по краю...
сконає *** син
у бункері один
і черті понесуть його до раю.

***
А поки готували «леопарди»,
то українці у своїй крові
умились... варто
нагадати НАТО,
що треба мати ґлей у голові.

***
А рашизму жити заважають
люди, уцілілі від війни...
їх рівняють
із землею краю,
що не хоче жити як вони.

***
А що тепер у кого на умі,
освітлено каналами етеру,
та ми й самі
даємо опір тьмі
і хунті світового мародера.

***
А нашу долю пишуть небеса
і у серцях ще жевріє надія –
мине яса
як на траві роса
і нас чекає місія месії.

Місія
А ми ще дочекаємось весни,
а там і наше переможне літо
і вернуться з війни
і дочки, і сини...
і хто, як не вони – герої світу?

01.2023

Наче Даная, на теплому ложі,
Розімліла від сяйва бурштинових променів,
Підносиш правицю свою ледь вгору
Відкривши зап'ястя базиліки, втому
Щойно прокинутої наложниці.

Миркає сонце мидницею в золоті,
Дім оболоканий з вікон затягує
Тіні в занадра кімнати де ніжиться
Сонна, вродлива, а ще й вередлива
Жінка, що з місяцем веперувалася.

Димка минулого сцену затягує,
Зегарок тихо жеглює до берега
Ти говорила - немає значення
Погляд народжених десь зупиняється,
Де зупиняється стрілка Фортуни,
Неглюзна. Між іншим - не зупиняється,
Цокотом, вічне, прокляте время.

І коли виходив у променях милосник,
З твоєї кімнати, і ти скидала
Старе линовище то заплітала
У волосся цілі міста та села,
Сади на околицях, свіжість вересня,
Ленність плоті твого феодала.
По суті, достатньо була поступливою,
Але не завжди, завжди поміркованою
Виявлялась твоя ненаситна пожадливість
З якою велися шкарадні розпусники.

Камо грядеш,
Після коми свого жадання, Данає?!
З літніх маків зготовиш зім'яте плаття,
Я міг би любити тебе, до безпам'яті, але не далі,
Як за обрій - осінь, накине плаща на плечі
Із шурхітливого півшкарлаття.

А потім,
Люба ображко, я славлю твою знемогу,
Щекарство грудей, підглядання хітливих очей.
Не знаю чи варто, і врешті не знаю, для чого
Невпинне штукарство долі жартує отак наді мною,
Над нами.

Вперечин моралі, впереріз чеснотам,
А втім,
Ніч лягає на білу сторінку, неначе на аркуш - туш, та
Я вклоняюсь Данаї, натхненний зап'ястям рук,
Що постала нагою, мов у полум'ї Анимуш.

17.09.2022

Таке можливе тільки в Єрусалимі?
Бабине літо оповиває стрічних в січні
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкорятись,
Аж ні - поруч без остраху шукають корму...
Немає поміж птаством ні клутні, ні тим паче бійки.
З подивом вслухаються в теревені любителів сваритись.

Тихо й непомітно
Осінь підкрадається,
А літечко-літо
В дорогу збирається.
Ще теплом останнім
Нас воно зігріє
І нехай зоставить
Сподівання й мрії

На мирні світанки,
Ранки без сирен,
Дні сонячні завжди
Й тихі вечори
Та спокійні ночі,
В зорях небо все,
Щастя в серце кожне
Доля хай несе.

2022 р.

Часом питаєш себе на дивані
на схилі радісних і не дуже літ:
а чи продовжить своє існування
БЕЗ ТЕБЕ цей шалений світ?

Адже все сприймає саме твій об‘єктив.
І раптом - крапка. Кінець! Забуття…
У вічне захмарря здіймаєшся ти,
забувши все про земне буття.

Тобі вже не треба ні спати, ні їсти,
твоє єство - у небесній нірвані…
Ось так долучаєшся до високих істин,
лежачи з кішкою вдвох на дивані.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Навіває тривогу
Довга тиша оця, –
Тільки час Перемоги
Втихомирить серця.
Безкінечний неспокій
Утомив нас усіх, –
Невимовно жорстокі
Племена печеніг.
Всюдисущі загреби
Розгорнули бої, –
Вдовольняють потреби
Споконвічні свої.
Тільки нас непокірних
Не втоптати у прах, –
Невблаганно й помірно
Ростемо на очах.
Життєдайні тривоги
Оживляють серця, –
Наближають потроху
Боротьбу до кінця.
25.01.23