Чи може плавати небо?
– Так, цілком можливо.
Сьогодні воно пливло у Дніпрі
Разом з двома баркасами
І буксиром.

Чи можна почути пісню моря
За тисячу миль від нього?
–Звісно, що так.
Візьми мушлю,
Приклади до вуха і слухай.
Правда чудово?

Чи може щось сяяти
Ясніше від сонця?
–Так. Це очі дитини,
Коли поруч тато і мама,
Все добре і всі щасливі.

06.03.2023 р.

На всі боки вітрами розгойдані,
Гомонять полохливі жита
І новими тривогами сповнюють
Знепокоєне вічно життя.
Наче колос нашіптує колосу
Тихим голосом правду страшну
Про життя, що навпіл розкололося,
Через прокляту тричі війну.
Мов розмотує споминів вузлики
Посивіле колосся щомить
І утворює пошепки музику,
Що в душі життєдайно звучить.
Бо ця музика, правдою створена
На врожайній одвічно ріллі, –
Проростає в душі, наче корені
Колосків у безцінній землі.
07.03.23

Весна вже на подвір’ї
Снігам на рік відпустка…
Полощить вітер пір’я,
Цілує хвостик гуска…
І смішно, і цікаво -
Приперся дощик звідти…
Усі йдемо на каву
Туди, де перші квіти…
7.03.2023.

Пусть та блаженная лаванда
Всё так же пахнет августом
Я поражён твоим талантом
Оставаться радостной

И где бы я сейчас не был
Куда бы ты не пропадала
Знай, я лишь тебя всегда любил
Просто хочу чтобы ты знала

Всё будет так: ночной вокзал
И лёгкий дождь,большие звёзды
Всё будет так как я мечтал
Не будет места там для злости

-Пусть та блаженная лаванда
-Всё так же пахнет августом

6 ноября,2022

Коли комусь дарують квіти,
Ти, панно, пам’ятай одне.
Для них - це тільки мить та мрія,
Для тебе ж інший шлях відкритий.
Про тебе будуть згадувати інші
Як про вселенську силу, та навіть більше,
У тебе вже закоханий весь світ!
Ти подарувала їм цінніше,
Нове життя, любов та вічність цілу
Твій подих був для них надія,
Твій шлях не є таким трагічним.
Ти, панно, маєш ціль
І вона не в тих букетах квітів.
Благословенна, прошу тебе, озирнись!
Май гордість, поважай себе!
Той перстень на її долоні
Їй кара Божа, ось і все.
Іди і сльози витри
Та подивись очима іншими на світ,
Твій шлях він Божим цвітом вкритий,
Кохано, мила, твій вік інший,
Він - щасливий!
2023 рік

Чекання болісна розпука
Помалу втомлює мене, -
Лиш телефон сигнальним звуком,
Буває, тишу сколихне.
І знову тихо... Сам удома,
Хоча родина в нас міцна, -
На жаль, нікому не відомо,
Коли закінчиться війна?..
06.03.23

Ще не для всього знайдені слова,
не все звучання вкладене у ноти,
ще щось прозоре і легке, мов змах
не заловилось у віршів польоти.

Не всі ще проявились кольори
крізь пелену таємності і дива
і скільки дзбанів життєвОї гри
закриті корком від оглядин хтивих.

Ще стільки всього - всього стільки ще
з простих речей не вичуте у простір,
закрите кимось од людських очей
щоб не врекли - не зупинили росту.

То може й добре, що не всі знання...
і звуки всі не схоплені у ноти -
є невловимість - вилита вона
у спраглі душі, мов меди у соти.

Вийти заміж – то не штука. Є на те потреба.
Щоб зробить найкращий вибір, пошукати треба.
Сперечались дві знайомих. Кажуть: дуже складно.
Щоб попавсь тобі одразу чоловік порядний.
Ідеал шукати марно. Час перебирати.
Був би щирий, щедрий, гарний. Бажано багатий.
Кращих, звісно, розібрали. Трутні й ловеласи.
То байдужі, то нахаби. Голі й босі часом.
Із дурним, то курці ясно, не життя, а мука.
В голові нема нічого. Таргани чи мухи.
Хай не бовдур і не клоун. Для життя хоча би.
А воно лихе і вредне, як базарна баба.
Хтось із двох завжди є крайній. Бо в сім’ї нелегко.
Часом добрий і слухняний, але пришелепко.
- В мене був малий та хитрий. Бистрий, як ніколи.
Гроші так до нього липли, як до меду бджоли.
Я його приперла шлюбом. Той ніяк не хоче.
Тип слизький, бо крутить – вертить, наче циган сонцем.
Був один трудяга – майстер. Хоч живіт, як бочка.
Та приходив ледве теплий. Як яйце з-під квочки.
Ще й високий був, як ясен. Вуса мав і чуба.
Пригорнула раз, притисла. Ледь не врізав дуба.
- В мене теж. Хлопака – красень. Розум, сила, очі.
Лиш один маленький «мінус» - до жінок охочий.
Був добряк: смішний і щирий. І не дурень наче.
Але як дійшло до діла, - він, як пес, ледачий.
- Я собі знайшла наразі. Має добре серце.
Але мама в нього прикра: мед та хрін із перцем!
Добре лиш: вона далеко. Років десять в Штатах.
Підкидає час від часу сину грошенята.
Вибираєш, вибираєш. А життя – не фея…
Бо знайти хороше й цінне – справді лотерея!

05.03.2023

В голові твій навіяний образ
Серед зорь і планет він літає
Він досліджує незмірний космос
Крижаною рукою моє серце стискає

Він мандрує по безмежним пустелям
Цей простір не може скінчитись
А мій погляд застигає на стелі
Намагаючись тебе роздивитись

Ти насправді зі мною
Ти ніколи мене не лишала
Повертайся скоріше додому
Повертайся ніби мене ти шукала

-ти мої зорі і космос
-а космос не може скінчитись

1 липня,2022

Ризикуєш підпасти під гніт.
На голову сіла сила коханок рожевих.
Любити трьохсот – триста літ,
пити триста узварів грушевих.

Одну вибираєш – і підпадаєш під гніт.
Те, що їй притаманне – у триста разів краще,
ніж те, що любив триста літ.
Може, тепер не ризикнеш ніза́що?

26 червня 1995 р., Київ

Тече річка, тече тиха у степах безкраїх,
Все по балках по широких змією петляє.
Споконвіку понад нею селилися люди,
Тулилися, наче діти у мамині груди.
Бо вона ж, було напоїть та і нагодує.
Хто тямущий, працьовитий – той і не бідує.
Отож, села чепурненькі над річку стояли,
Навкруг ниви зеленіли, сади розквітали.
Як піднятись орлом в небо, поглянути звідти,
То та ріка, наче птаха, що прагне злетіти.
Прозивали річку різно – Самар чи Самара,
А то іще й Снопородом в літописах старих.
Чому так – ніхто не знає та різне говорять…
Якось їхав я додому. Спекотно надворі.
Біля річки зупинився трохи відпочити,
Попід верби на травичці сісти, посидіти.
Аж дідусь сидить та вудку у руках тримає.
Привітався. - Як там рибка? – дідуся питаю.
- Рибка добре, тільки чомусь не ловиться, клята.
Зберу, мабуть, всі манатки, піду спочивати.
- А як же ця річка зветься? – знов його питаю.
- Та ж Самара! Ти приїжджий, тому і не знаєш?!
- А чому вона так зветься? Якось дивно, наче?!
Дідусь весело всміхнувся: - Цікавий, юначе.
Дід мій, царствіє небесне, казав ще малому
Історію, яка сталась віки й віки тому.
Якщо хочеш, повідаю і тобі, що знаю,
Бо ж син є, але онуків до цих пір немає.
Комусь треба розказати, аби не забулись
Ті події, що в цім краї в ті часи відбулись.
Так от, жив колись в краях цих один рід відомий,
Як Снопи. Жили всі дружно. Разом без утоми
Працювали в полі, в садах. Тож достаток мали.
Аж сусіди часом хижо й заздро поглядали.
Та боялися чіпати – знали роду силу,
Бо Снопи не раз вже заздрих у маківку били.
Але ж заздрість – хитра штука, вона вихід знайде.
Як з’явилися в степах тих якісь дикі зайди,
Що пройшлися сараною по степах безкраїх,
Геть побили, розорили. Пів степу палає.
Щоб від себе відвернути раптову загрозу,
Подалися заздрі люди до зайд тих і в сльози.
Мовляв, Снопи он жирують, живуть у достатку,
А їм часом і голодним доводиться спати.
А тим зайдам, що голоту іти грабувати,
Коли можна від багатих побільше урвати.
Тож і кинулись одразу зграєю всією.
Та Снопи їх стріли дружно зброєю своєю.
Дали добре прочуханки та і відігнали.
Ті по балках, по байраках навкруг посідали.
Стали думати-гадати, як той рід здолати,
Взялись богів своїх чорних в поміч закликати.
Узялися чорні боги Снопам зло творити.
Висушили усі ріки, взялись степ сушити.
Нема води – стали ниви сохнути, жовтіти,
В садах листя обсипалось та зів’яли квіти.
Снопи тоді узялися до Ярила звати,
Щоби бог, якому служать, прийшов помагати.
Та, напевно, боги чорні щось таке зробили,
Що слова не долітали оті до Ярила.
Що робити? Уже скоро і життя не стане,
Як не буде чого їсти то і рід зів’яне.
Вийшов тоді волхв верховний, що Самаром звався,
Уклонився людям в ноги та і одізвався:
«Полечу, мабуть, до бога, вже якось здолаю.
Крізь усі пастки ворожі пробитися маю».
Повернувся він до себе. Що робив – не знати,
Але раптом птах великий вилетів із хати.
Піднявсь високо, як раптом круки налетіли,
Стали чорними дзьобами калічити тіло.
Та й він кинувся у бійку, клював без розбору
І таки крізь них пробився високо угору.
Долетів аж поза хмари до батька-Ярила,
Опустився перед ним він, згорнув свої крила,
Почав помочі просити у бога для роду.
А тому своїм же дітям помогти не шкода.
Тільки ж злі ті чорні боги руки йому в’яжуть.
Нині він ще не спроможний здолать силу вражу.
Та, якщо Самар зуміє шлях назад здолати,
То Ярило із ним може поміч передати.
Дав Самарові він воду і рибу, і птаха
І той кинувся додому донизу без страху.
Знову стріли чорні круки Самара у небі
І почав він з ними битву не заради себе,
А заради всього роду. Пір’я полетіло
І кривавилося небо з раненого тіла.
Все ж пробився, із останніх своїх сил спустився,
Упав птахом і на річку враз перетворився.
Розлилася тиха річка, степ той напоїла,
Додалася Снопам-роду Ярилова сила.
Розігнали ворогів тих і заздрих сусідів,
Щоб від нечисті не стало у степах і сліду.
Знов зажили своїм родом, взялись працювати.
А ту річку так Самаром й стали називати.
А сусіди – Снопородом по роду отому…
От і все – дідусь всміхнувся, - піду вже додому.

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Погода – «клас» і все співа:
птахи, душа, майбутні грона…
Є у весни свої жнива,
де з соком бродять феромони.

Є у весни чарівна мить,
сказати більше – щастя миті:
зрадливо серденько щемить,
як соловей співа у вітті.

І хай там що, весна бере
те, що належить їй по праву,
вітає зеленню дерев
і цвітом засіває трави!

Неспокійно, бентежно і буряно
У душі клекотять почуття,
Нероздільним коханням отруєні
На краю чарівного життя.
Галасують, як гості непрохані,
Та порушують внутрішній стан,
Бо щомить почуває закоханість
І потрібність свою дідуган.
Половинці своїй зобов’язаний
Тим, що, знову мені не чужі,
Почуття тільки серце наснажують
І приємно тісняться в душі.
05.03.23

Линуть у простори промені світанку,
І жевріє небо вогне-пелюстками,
Розквітає сонце в місячнім серпанку,
Закриває зорі хмарами-листками.

Темна пітьма ночі відліта далеко,
Зір іскристе сяйво гасне у безодні,
Небо розтинає крилами лелека,
І цілує вітер там ліси безлюдні.

Линуть у простори промені світанку,
Росяні травинки не торкнуть долоні.
Народилось сонце у веснянім ранку,
Народилась квітка у природнім колі.

Ти сам собі від всього вимикач
В передчутті, що впораєшся з лихом…
І котиться по полю чужий м’яч…
Неначе у просонні дикий вихор
Ось - ось і вже зів’яжуть на турнір…
Тебе на спротив знову умікнуло
І навіть не здогадується звір -
Твоїм лицем сповідує минуле…
4.03.2023.

Коли згаснуть у місті вогні
Я покажу тобі замріяний Київ
Ми будем гуляти з тобою вночі
І повернемось о п’ятій годині

Ти щось мені будеш казати
А я з любов’ю в очах буду дивитись на тебе
Я не зможу тобі відповідь дати
Я кохаю тебе! Скажи це для мене!

Ця ніч пройде для нас в повній тиші
Тепер ти будеш просто мовчати
Мовчки розумієм одне одного ліпше
Ти теж не зможеш відповідь дати

Коли ти щось говориш мені
Я просто закохано дивлюсь на тебе

27 травня,2022

Йде по вулиці Вінсент,
Попиваючи абсент...
Біля нього на коні
Скаче Сальвадор Далі.
І в обнімку із нахалом
Йде похмуро Фріда Кало.
Десь з коханкою відстав
Забарився Клімт Густав.
Крізь туман душевних мук
Їм на зустріч Едвард Мунк.
І питає їх: панове,
Що тепер в мистецтві нове?
Натюрморт, портрет, пейзаж
Виклика ажіотаж?
Чи кубізм, чи символізм...
Чи панує реалізм?
Хто тепер в мистецтві Бог
Ти скажи мені, Вангог?
Відповів йому Вінсент,
Допиваючи абсент:
Йой, тепер в мистецтві глухо
Годі й відшматати вухо.
Тільки може в серці стук
Викличе Іван Марчук.
Сальвадор Далі мовчав -
Мурахоїда годував.
"Так, живопис - це наука
Покрутіш" Мистецтва пука".
Це повинно йти від серця
Як, приміром, в того ж Демцю!"
-Ну а ти що скажеш, Фріда?
-Зачиталась я "Карбідом".
І писати тепер зась -
Най тепер малює Мась.
Поруч Едвард Мунк стояв-
І стурбовано зітхав...
Скоро нам усім хана
І виною не війна!
Назріває дисконнект
Штучний тисне інтелект!
Підійшов якраз Густав
І такий от спір застав.
- Не втрачайте оптимізму,
Сюр- і просто реалізму
Та імпресії свої
Вилийте на полотні.
Подивіться на Притулу -
Ще душа не осягнула
Як малює пан Іван
Тож не штучність, а талан!
Тіло ж як Чантурія
Не намалюю навіть я.
І позбутись Мунку мук
Допоможе Теренчук!

Скажи мені, чому болить, страждає
І гірко плаче стомлена душа?
Чому так часто пристрасні бажання -
Дурниці, що не варті ні гроша?

Скажи мені, чому так?.. Біля прірви,
Готуючись в останній свій політ,
Сумуємо за тим, що не любили
І тим, чого не бачили як слід.

Спасіння, миру хочемо, та марно.
Незручно нам від правди й від брехні.
Кудись мчимо бездумно, безоглядно,
Однак на старт вертаємось в кінці.

Чи то бракує розуму і сили,
Чи, може, справді хаос навкруги?
О, як ці вічні роздуми набридли...
Скажи мені... По правді лиш скажи!


Лютий 2012р.
Березень 2023р.

Запахло весною...
по-мирному: радісно й світло!
Запахло весною...
так ніжно, ласкаво й привітно!
Радість - від зміни на краще в природі.
Світло - від сонця проміння при сході.
Ніжність - від пролісків перших, тендітних,
Ласкавість в обіймах тримає привітність.
Та, все ж таки, хочеться мирного неба,
Світанків без грому боїв... це нам треба!
04.03.23

Не збираю валізу
Оцієї пори
І нікуди не лізу
Зі своєї нори.
Зачаївся, мов миша,
У безпечнім кутку
В несподіваній тиші,
В непрогляднім смерку.
І, поезії бранець,
Не шануючий лінь, –
Повню репаний ранець
Скарбом власних творінь.
04.03.23

На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для цього скоростріли…
Ми відтепер з’являтимося скрізь
Не сплутати ніде ні з ким у світі
Дай Боже нашим правнукам - без сліз!
І рідше засинати у страхітті…
3.03.2023.

Весна. Повітря злагідніле
В моїм замисленім саду.
Невидимої струмінь сили
У груди ллється на ходу.

Як тихо, затишно і чути
Ледь-ледь уловний шепіт віт.
Тут роздратованості пута
Життя міського скинув світ.

О свіжість подиху нірванна
П'янить, очищує до п'ят.
Немов у березні коханім
Вернулась молодість моя.

І я освідчуюсь в любові
Їй - найдорожчій, золотій.
Епоха мов нова, чудова
В моєму почалась житті!

3 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Камін будинок гріє,
Ніч несе прекрасні сни.
І дитина гарно мріє,
У ліжку на боку сплячи.
"Моя люба, сонечко моє,
Спи кріпко, солодко,
Бо тільки в снах, побачиш личико моє,
Моя мила чарівна ти золотко.
Життя все складніше буде,
Багато принесе і горя і печалі.
Але як тільки зло тебе візьме,
Ти жени його найдалі.
Скажи мамі, як я її люблю,
І зітри всі сльози з ваших лиць.
Останній раз тебе я обіймаю,
Не сумуй моя дитинко, циць."
Встала дівчинка,
Й побігла весело до мами.
"Нашого я татка бачила,
Знаю, він спостерігає там за нами."
2023

Час змінити гнів на милість
і маніжитись весною.
Божа слава розсурмилась
над твоєю стороною.

Не дивуйся – Пасха скоро,
гусли дай своїм поетам.
Запроси мене знадвору,
напишу твого портрета.

О, королю, добрий пане,
український президенте,
веселися разом з нами,
йди під церкву на концерти!

Тут свята́ вода ще зранку
гріх фонтаново змиває.
Дай народу обіцянку
перед Богом, перед раєм.

Перед тим, як розговітись,
обіцяй не согрішити,
вчись за кожного молитись,
щоб для кожного прожити.

Гусли дай своїм поетам,
хліба дай своїм голодним.
Ми минуле розсекретим
під майбутнім святоводним.

Ми радітимемо разом,
тільки ти не схиб дороги,
перейнявшись новим часом,
свій народ веди до Бога.

5 вересня 1995 р., Київ

Солодкуватих ароматів
Цвітіння пролісків уже
Навколо них так забагато,
Що жоден ліс не вбереже.
Блакитно-білі первоцвіти
Серед галявин, з-під кущів
Очима блимають, як діти,
Від емоційних відчуттів.
Я в скрині пам'яті з дитинства
Донині пильно бережу
Цвітіння щастя й страх насильства,
Коли ступають за межу.
Милуюсь тільки первоцвітом,
А ось його чіпати - зась,
Щоби узавтра порадіти
Красі оцій міг кожен з вас.
03.03.23

Нас змалечку рідні й нерідні навчають,
Як в цьому світі жити.
Але майже ніхто не каже,
Як навчитись любити.

Дівчатко привчають принцесою бути,
Жити для себе, про всіх забути.
Хлопцю дарують дитячу зброю –
Роблять з нього супер-героя.

У сотнях дитячих ігор закладені
Ідеї: дурити, ламати, вбивати.
Та не дарма ж у народі кажуть –
Що посієш, те й будеш жати.

Здається, у храмах могли б навчити
Головному посланню Бога – любові.
Але релігії також замішані
На владі, грошах та вірних крові.

В священних книгах народів світу
Описані всі можливі прояви
Любові Бога й любові до ближнього –
Не хочу зараз це повторювати.

Любов існує. Вона живе в тих,
На кого впали Божі зернини.
На жаль, серед океанів людських
Це поодинокі перлини.

Незвичні для звичного світу люди
Приходять до ближніх – ті їх не сприймають
І викидають любов на сміття,
Потім кажуть: «Любові немає».

02.03.2023 р.

Моя втома закутана
тяжким болем.
Її крила обвиті
вогким повітрям.
Засмучені її очі,
як неба нічного тінь.
Заплутані пасма її
страшного небуття.
Не стріти її на розі
й на нічному перехресті.
Границі вічно плутаних доріг,
забутих вічних темних літ.
Збіг зовсім різних
у призмі марева стежок.
Тих мороком залитих
відбитків нічних зірок.
Моя втома поруч з небом.
Із високим чорним силуетом.
Я чую голос її сумний.
Тремтячий він, тонкий.
Від млості ледве дихає вона.
Так трепетно чутні її слова.
Так боляче сприймати біль,
що лине дзвоном звідусіль.
Десь на одній з безлюдних,
заплутаних доріг.
В долині вічноквітучих слів,
засне втоми тихий спів.

02.03.2023

О, сьогодні вона заговорить тебе.
На ній маска, - маска давня, лиха, потворна,
Вона виходить з куліси розірваної пополам
І в обійми холодні горне.

- Ядолов! Ядолов!
Наче марево, морок марево!
Сон тобі не потрібен, звикай
Ти, до світла брудного, тьмяного,
Відізвись, не мовчи. Давай
Ми з тобою, як слід поговоримо.
Про сонце, що морок – марево,
Як і потяг, вагон, купе, як
Планета, як все, що тобою створене.
Все, що бачиш і чуєш могло –
Не існувати.
Що вічність – це вічні випади,
Омана, твоя мара, що примарилась, просто випадок,
Чи не скажеш мені, що я
Порятунок і вихід з картини,
Що морок – наступне життя.

Мучить безсоння.
І впираючись в холодні пальці,
Між ключиці кістлявих крил,
Тягне до тебе череп з очницями,
Які ти колись любив,
(Як Гамлет бідолашного блазня Йоріка).
Чорний місяць з очей її сходить
Розливається нафтою плаття опівночі,
Ах, це марево, морок – марево, - не проходить
Над тобою всесильна, велично стоїть
І кличе, кличе, кличе:
- Ядолов! Ядолов! Глянь на ту,
Що тебе привела до відчаю,
В ній відчаю більше було.
Поглянь – усе, що ти в ній любив,
Все землі до останнього віддано;
Вітер сонце її погасив.
І мистецтво твоє не вічне – тлін,
Прах, попіл, пил – ніщо!
Твій голос вона не почує,
До себе ніяк не покличе, той голос
Пропав зі щоки, і що,
Більше його не буде, нещасний романтику, а ще
Чи тебе дочекається серце,
Що сіяло з її очей?!
Я потрібна тобі, мій друже!
Глянь – ти блідий і скажений вщерть!
Ти нездужаєш, ти обезумлений
А тому порятунок – смерть!
Що сходить в моєму обличчі,
Зводить брови від радості в серп
І стинає твою печаль.
Я знаю, тобі не спиться,
Ти згадав свій роман тепер,
Початий давно й недописаний.
І от
Замовляєш і мучиш себе,
Виправдовуєш все і частково
Ловлю блошиць, але
Як бач – не спіймав жодної;
Впевнившись, що в чернетки
Писати спробував, а відтак –
Програв усе.

Скоро сонце зійде, розвіється,
Скоро сонце твоє проковтну!
- Ядолов! Ядолов! Ядолов!
Відступала вона і він
Вчепившись у нафтове плаття
Нарешті озвався: - Я тут!
Світало.

02.06.2020

Коли до нас прийшла біда –
кати з мечами,
Коли нас нищила орда-
ВОНИ МОВЧАЛИ.
Коли згвалтовані жінки
Від мук кричали,
Та в мить сивіли малюки-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли вивозили зерно,
що підло вкрали,
створивши голод, все одно-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли у Бучі й Ірпіні
дітей вбивали,
земля палала у вогні-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли людей, немов собак,
у рів спускали
у фільтраційних таборах -
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли на села та міста
фосфат кидали,
Та біснувалася орда-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Не дай Госп-дь, понад усе,
щоб діти знали,
як світ загинув через те, що
ВОНИ МОВЧАЛИ.........

Тим, що вірять в безсмертя,
він дарує і вічну пам'ять і вічне життя
Я ж повірила в смерть
І в кінечність мого буття...

Вірю я в безкінечність часу
Що тече і тече невпинно
І живу під цим дивним гаслом:
Вічний час але тіло тлінне...

Вірю я в те що мить спливає,
Непомітно, як серця стук
І що все насправді важливе
Відбувається вчасно: тепер і тут.

Всім дається по їхній вірі:
Запитай себе, у що віриш ти?
Хто ти, той, хто піде у небуття в зневірі
Чи той, біля ніг якого усі світи?

Тебе без волонтерів вже не вгамувати
І довоєнний стан й розбещений порив -
Будь де і будь коли усіх допригощати…
Бувало й навздогін… Бувало й поміж злив…

ДочкА на чужині… дзвіночки - передзвони
І пояс часовий, хоч часом й не з руки
В захлип вона не раз… ти уявляв як тоне
В колоді карт без дам… а ще писарчуки

Вона одна - одна… чужа посеред вулиць…
Ти в хаті у своїй заляканий чомусь…
Такий собі один, з минулого прибулець
А поруч кішок сто і тільки єден гусь…

І вас без волонтерів вже не вгамувати…
2.03.2023.

Дружинники у гридниці сидять
По лавках, дослухаються уважно,
Що статний воїн біля столу каже,
Бояться, навіть слова пропускать.
Бо ж той із Холма поспіхом примчав
Від галицького князя, від Данила.
За день до того вістка прогриміла,
Що той здобув під містом Ярослав
Велику перемогу і розбив
Ущент загони ляхів і угорців,
Які були на Ростислава боці,
Він собі Галич здобувать привів.
І от вже нині поміж них сидить
Той, хто на власні бачив усе очі.
Розповісти погодився охоче.
Тож як тут можна щось та пропустить?!
Дружинник, зразу видно, говіркий,
Розповідати дуже полюбляє
І вміло так про все розповідає…
- Отож, ви пам’ятаєте-таки,
Що галицькі бояри довгий час
Скорятися нікому не хотіли.
Князями, як хотіли, так вертіли.
Тож, як монголи вскочили якраз
В Угорщину, відмовились служить
Данилу, Ростислава запросили,
Що князеві Михайлові був сином,
Чернігівському. Довго усидіть
Він там не зміг. Монголи повертались,
Тож Ростислав одразу драла дав.
Данило повернувся й знову став
У Галичі за князя. Та скорятись
Той Ростислав й не думав. Полетів
В Угорщину, щоб помочі шукати.
Король пообіцяв підмогу дати.
Той помочі ще й ляхів захотів,
І з Кракова ту поміч обіцяли.
Ще ж Ростислав свою дружину мав,
Тож сил собі, здавалося, зібрав
Достатньо, щоб той Галич звоювали.
Ще й галицькі бояри піднялись,
Щоб Ростиславу в тому помагати.
Чи зможе хто супроти нього стати?
Спочатку на Перемишль подались.
Узявши місто, рушили гуртом
На Ярослав, хотіли швидко взяти.
Ворота їм не стали відчиняти,
На їхній бік не перейшов ніхто.
Тож довелося місто облягти…
Велись безпечно, навіть і турнір
Під стіни Ярослава влаштували,
Поки вночі залога не напала.
Відбились, правда, але із тих пір
Укріпленнями місто обнесли,
Аби нікого звідти не пускати.
Тим часом вісті стали долітати
Данилові. І в Холмі почали
Збирати військо. Князь мерщій послав
До брата, до Василька. Окрім того,
В Литву, просити помочі в Міндовга,
В Мазовію, щоб Конрад помагав.
Та лиш ото Василько в Холм прибув,
То вже других очікувать не стали.
Ще по дорозі половців прийняли,
Союзний хан прислав, лишень почув.
Із військом тим і рушили в похід,
Аби даремно часу не втрачати.
Двірський Андрій рішив вперед помчати,
Щоб стан речей розвідати, як слід.
Він Ярослава скоро вже діставсь
Із того боку Сяну та дав знати,
Що вже не довго поміч їм чекати,
Щоб Ярослав упевнено тримавсь.
Полки вже наші Сяну досягли.
Ніхто не сторожив мости і броди,
Тож половці їх подолали з ходу
І стали так, щоб з військом ми могли
Спокійно перебратись. Вороги,
Хоч би й хотіли, не змогли б завадить,
Бо половцям не просто дати раду.
А, може, плани в них були другі?!
На боці тім князь військо розділив
На три частини. Брат Василько – справа,
Аби із військом ляхів мати справу.
З ним волиняни всі його були.
А двірському Андрію уділив
Він центр війська – проти Ростислава
І угрів, щоби стримати їх лави.
Собі ж у війську лівий бік відвів.
Бо ж бачив уже добре, що Фільній,
Що серед угрів був за головного,
За яром став й частину війська свого
Тримав, щоб його кинути у бій
В належний час. Вже скоро бій почавсь.
Князь Ростислав дружину свою кинув
Проти Андрія. Наче, коршун ринув.
Удар страшний і наших стрій подавсь,
Не витримавши натиску. Тоді
Підспіли угри, ще сильніш насіли.
Списами наші лави проломили.
Аби не бути більшій ще біді,
Поволі наші стали відступати.
Данило кинув в поміч їм загін,
Але не здатен був пробитись він,
Не зміг ряди ворожі проламати.
І теж до річки мусив відступать,
Куди й Андрій відкочувавсь поволі,
Кидаючись в атаки. Але кволі
Удари ті зміг ворог відбивать.
Тим часом ляхи теж вперед пішли
На волинян. Схопилися жорстоко.
І падали убиті з обох боків.
І ті, і ті здолати не могли.
Коли ж у бій втяглися вороги,
Вже близьку перемогу відчували,
Данило зрозумів, що мить настала
І лиш йому здійснити до снаги
Задумане. Дружину свою взяв
І через яр подався на Фільнія.
Той ще чекав належної події
Та все на поле бою позирав.
І тут із яру виринули ми,
І вдарили. Данило попереду.
Угорці встигли зготуватись ледве,
Як ми на них натиснули кіньми.
Я бачив, коли Шалв з коня упав.
Як сам Данило ледь в полон не втрапив,
Але відбився, лише списа втратив.
Тут зразу Лев йому на поміч став.
Схопився з угром, списа поламав,
Хоч угра так на землю і не скинув.
Данило знову проти угрів ринув,
Нарешті їхні лави проламав.
А ми за ним туди, де був Фільній.
А той злякався, кинувся тікати.
Нам його стяг вдалося перейняти.
Князь розірвав його. Угорський стрій
Розпався вмить. Всі слідом подались
За втікачем. Як Ростислав побачив,
Що стяг Фільнія впав то, ледь не з плачем,
Щоб часом у кільці не опинивсь,
Велів дружині хутко відступать.
Андрій за ним й за уграми погнався.
Там десь Фільній до рук йому й попався.
Данило повелів його скарать.
І Ростислав теж ледве не попавсь.
Коня під час погоні вбили в нього.
Та угр якийсь, віддавши татю свого,
Порятував. Тож він нам не діставсь.
Поки ловили наші втікачів,
Василько ляхів теж зміг подолати.
Ударив так – ті мусили втікати,
Свої криваві гублячи мечі.
Проте Василько слідом не погнав,
Багато надто полягло дружини…
А вся піхота вража попід стіни
Під Ярославом, ледь відомий став
Їй битви тої результат, схопилась
І чимскоріш від міста подалась.
Чинити опір нам не спромоглась.
А нам усе добро їх залишилось.
Кого схопили з угрів, чи з бояр
Тих галицьких, князь повелів скарати.
Не захотів їх вини розбирати.
Не треба було затівати чвар!
Отак Данило ворогів розбив
Під Ярославом. Тож і угри, й ляхи
Тепер на Галич дивляться зі страхом.
Та і боярам не до боротьби.
- А що, литовці й ляхи прибули
Данилу в поміч? – хтось почав питати.
- Та прибули, як вбитих рахувати
Ми навкруг Ярослава почали.
Тож, що з тієї помочі від них?
Як бачите – й без неї обійшлися…
Тут раптом воїн з лави підхопився:
- Мені пора! – та й вийшов за поріг.

Ну що простити можеш ти мені?
Скажи на милість, що тобі я винен?
У тебе світу – те, що у вікні,
а зліплено усе – з рудої глини…

Але у мене бачення своє:
добра і зла, поко́ри і сваво́лі…
У ко́го совість, хоч на йо́ту, є,
той не зламає і мало́ї долі!

У ко́го є хоча б мала́ душа,
хоча б краплина честі, власні діти,
той після себе бруду не лиша́,
аби проще́ння потім не просити.

У серці не тримаю всякий «хлам»,
ніко́ли зла ніко́му не бажаю.
Лише́ борги тихе́сенько роздам
і про обра́зи – миттю забуваю!

– Як добре, мамо, що Ви уже
десь там далеко, де мир і спокій.
Господь, я знаю, Вас береже,
а я у яві живу жорстокій.

У нас тут, мамо, іде війна,
лише недавно село звільнили...
В льоху сиділа всі дні одна,
молила Бога, додав щоб сили.

В садибі хати уже нема...
Та що там хати – села немає.
І тільки річки бліда кайма
руїни вкупі оці тримає.

Де квітнув сад наш, тепер пустир,
гілля опале і вирви, вирви...
Димить около уздовж і шир,
дивлюсь у небо, немов із прірви.

Ви, ма́буть, теж там – у небі тім,
відсіль за димом я Вас не бачу...
Нема життя тут, в селі пустім,
ось вийшла з льоху – стою і плачу...

Учора звістка прийшла сумна:
в бою загинув синочок любий...
Така в нас, мамо, іде війна –
кривава й хижа, аж до загуби...

9.02.23

Як приємно і цікаво
Розглядати білий світ,
І змальовувати жваво
Світлотіні плинних літ.
Тільки фарб не вистачає,
Та все менше полотна, –
Для побаченого раю
Поза отвором вікна.
Отака моя забава –
По собі лишити слід
Про приємний і цікавий
Дивовижно гарний світ.
02.03.23

Із трав настоєм, напіввідмацьким
Причарувала серце юнацьке.
Тільки-но випив, в лиці змінився.
І ти сказала: «Цей не годиться,
Із ним не буде більше любові»
Та й покохала хлопця другого.
А тому, кого причарувала,
Свою сестричку подарувала.
А він хоч і був іще під чарами,
Збагнув одразу – сестра не пара.
Всю ніч простояв: не та розмова.
Не та розмова, не тії слова,
Не біле личко, не чорноброва.
...Тож уникайте, хлопці-коханці,
Тих, хто збирає квіти уранці.

Намагаючись зрозуміти, що таке дуб,
Дві людини рились в прілому листі.
Вони так робили років зо триста,
Та Богу набридло дивитись на тупість,
І грянув грім із ясного неба,
Бо натякнути якось же треба.
Одна людина від переляку
Сховалась в будку, немов собака.
Інша людина глянула вгору,
Все зрозуміла і посміхнулась,
Залишила дуб і пішла битим шляхом,
Адже наш світ на дива багатий.

02.11.2017

Шановний, відомий, багаторечивий,
Шляхетний та мудрий, (та модний!) поет.
Напевне, коханий, та мабуть, красивий,
Вам треба карету...Чи кабріолет...

Бо пішки якщо ви і ходите, - тільки
Десь суто по хмарах, чи пак - по верхах.
А скільки прихильників, відгуків скільки!..
Та я не насмілилась...Виборов жах...

Хто я, і хто ВИ...А чи є у вас жінка?
Навіщо запитую? Смішно самій...
Така змалювалась (на стелі) картинка, -
Як жінці даруєте віршів сувій...

І кажете так: "Прочитай, моя мила,
А потім підемо з тобою в сади"...
...А жінка у кухні вечерю зварила...б,
Якби ви принесли відерце води...

Чому ж так складно
полишити уявний світ?
Було це все ж даремно.
Ба більше, нестерпно боляче
терпіти щодня.
Яким здається пеклом
реальний світ.
Бо так вже чудово
вигаданий ідеальний всесвіт.
Такий неосяжно прекрасний.
До подиву простий
і водночас такий складний.
Здається, його загадку
не зможе розгадати ніхто.
Чому так приємно жити там?
Реальний світ цілком набрид.
Ніщо вже, мабуть,
не змусить ще раз
повірити в брехню.
Ще раз довіритись комусь
і відчути себе покинутим.
Наврядчи схочеш
повернути всі страждання.
Таким вже став цей
жалюгідний світ.
Такою реальність буває жорстока,
та без неї не існувало б життя.
Його не змінить час,
не зміниш і ти.
Тобі під силу йти вперед
до неминучого кінця.
Того, що манить твоє серце
поринути в обійми спокою.
Він кличе тебе пошепки,
непомітно ведучи за собою.

28.02.2023

Березневого неба склепіння
Уквітчали сузір’я дрібні
І зірниці оті, що незмінно
Цілу зиму сіяли мені.
Це вони невідступно щоночі
Яскравіли в холодній пітьмі
Наді мною в години урочі,
Залишаючи слід на письмі.
Бачив їх восени, а улітку
Рахувати любив до світань
Зорі всі, наче друзів, чи свідків
Моїх дум, намагань і діянь.
Незрадливі, безмовні, мрійливі
І привабливі зору, – вони
Боронять сподівання на диво,
На яке жду цієї весни...
01.03.23

ІНемає істини тієї,
що буде правдою одною,
і за оказії такої
немає правди однієї.

У кожного своя дорога,
аж поки однієї миті
усім засяє у зеніті
стезя до Отчого порога
всього одна у цьому світі.

ІІНе поклоняюся чужому,
лукаві душі оминаю
і на амвоні золотому
у мене ідола немає.

Ані свободи, ані волі
не продаю і не міняю.
Герої однієї долі
і воїн, що один у полі,
і одинак у хаті скраю,
і перехожий у юдолі.

ІІІМинаючи земні тенета,
долаючи тяжіння, втому,
усі полетимо додому,
у всіх одна обитель – Лета,
де не прощається нікому
обман, гординя і вендета.

02.2023

***
А на болота́х своє корито
має кожен урка-генерал...
і свої копита
ця «еліта»
не відкине, поки править бал.

***
А їхній цар, хоча і невеличкий,
але на цілу голову, – ку-ку...
свою «кубишку»
заховав у ничку,
але не пам'ятає, у яку.

***
А наш – герой, великий чоловік,
який за віру, армію і мову
іще... торік
нікуди не утік,
і в офісі пасе свою корову.

***
А урядовці – це чиїсь кишені,
куди ховають крадене бабло
і гривнями у жмені,
і зелені,
які іще «касірує» пуйло.

***
А слуги і зелені, і червоні
себе у владі проявили скрізь...
і темні поні,
і язикомовні
усюди сунуть свій поганий ніс.

***
А їхній кок годує пропаганду,
а наш тримає в шорах «марафон»,
а ми... направду
маємо не раду,
а мафію, що нехтує закон.

Апогей
А є чого сміятись і ридати
від того, що не афішує преса, –
чому мандати
мають депутати,
що захищають шкурні інтереси?

02/23

Причетників усіх до тероризму
Запрошую до пекла всіх разОм
Там буде позбавляти вас харизму
Відомий вам нескорений Азов…
Прохання невеличке - не спізнитись
На сто відсотків збавитесь всього
У підсумку - ще й будете гордитись
Під "музику" осердя - о - го - го!!!
26.02.2023.

Заносить наді мною меч мойого страху
сатана.
А дух мій – меч в руці мойого
Бога.
Я – син двобою доброго добра і злого зла,
дитина сутичок в нутрі себе самого.

Новонароджуюсь з ударів гострих я
розпеченої криці двох оружжів.
Що́ ж голова ця котиться щодня
у танцях битв, чий дзенькіт зосоружнів.

Так покаяння сходить боляче на ум,
який порозставляв по всіх своїх куточках
раптових ідолів, які над Богом чинять глум,
з’їдають жертви з вогником у хитрих о́чках.

О, душе мій, не сумнівайся в Божому собі,
возненави́дь це ідолопоклонство.
По полю пролетів автомобіль.
Так в’їде сатана в своє господство.

31 серпня 1995 р., Київ

Щонайвищий серед квітів,
Кому видно все на світі,
Підказав Будяк Барвінку
Взять Фіалочку за жінку.
Обмаль радощів у квітів,
Тож зраділи всі, мов діти,
І без зайвих там думок
Пустилися у танок.
Як почули про весілля,
Що справляло пишне зілля,
То знайшлися і музики –
Гусак, Півень та Індики.
Прилетіли веселитись
Горобці, Чижі й Синиці,
Додався і Шпак.
«Отак, квіти, так!»
Бадьорить усіх Будяк.
Та враз закричав щосили:
«Ой, мене щось укусило!»
А за Будяком і решта:
«Гицель, мабуть, між нас вешта!»
А то були просто бджоли
(Після зими іще кволі)
Мед із квітів добували,
Поки тії танцювали.
Щоб не буть чортополохом
Та не скаржитись й не охать,
Знать би Будяку не всує,
Що Свята Земл шанує,
Засіває ним поля,
Як культуру обробля,
Щоб не тільки з гречки й липи,
Але й з нього мед точити,
Мед пахучий добувати,
Люд праведний частувати.

Дозволь сердечно привітати
тебе, мій брате по перу,
із цим весняним диво-святом,
коли квітує все навкруг.

Цієї сонячної днини,
в святої Трійці чудо-день,
ми відзначаєм уродини,
тобі співаємо пісень.

Аби здоровим був і жвавим,
щоб завжди мріяв і творив
таким же гордим, величавим
і щоб жінок своїх любив!

Із побажаннями скінчаю,
достатньо хлюпав я єлей,
бо віку ценз нам визначає –
що вже не рік, то ювілей!

Коли до краю підійде життя,
Коли все йтиме в забуття,
Зустрінемося ми з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадаємо минулі дні,
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря,
І як не знали вдвох ми горя

Як сонце лагідно світило,
Як море тихо говорило,
Як шепотіло нам казки,
Картин виводячи мазки

Картин чудових, неймовірних
Про мудреців, свободі вірних
Про двох людей в відкритім морі
І як ведуть кудись їх зорі

Ті зорі вказують їм шлях,
Куди вони на кораблях,
Змагаючись із вітром путнім,
Пливуть під парусом могутнім

Колись з тобою ми кохали.
Із почуттям ми цим літали,
Неначе в яснім небі птах,
Забувши геть про слово страх

Удвох колись під деревом сиділи.
Частенько там про мрії гомоніли.
Легенько листя шелестіло
Й до нас тихенько шепотіло

Та плинув час — нещадний пан
І листя з дерева опало
Тоді ударив барабан
І дерево вмить запалало

Згоріло дерево у мить
Із ним згоріла мрія
І посивіла неба враз блакить
Погасла вже надія

Ми розійшлися в різні боки,
Неначе все було у сні.
У різні сторони карбують ноги кроки.
Не чути більше радості пісні

І довго темрявою ми блукали,
Забувши світлі почуття,
Забувши щастя, що ми мали
І канули у небуття

От час настав, і зорі спалахнули.
Вистави всі завершилися вмить.
Тоді багато душ збагнули,
Що вітер зовсім не шумить

Настала тиша, що поглинула усіх.
Навіки зник у день цей сміх.
Поглинула усіх туга,
Заграла десь сумна фуга

І зникло все, неначе й не було,
Неначе й не з'являлося воно.
І вкрила темрява весь світ,
Неначе землю квітів цвіт

До краю підійшло життя.
Усе вже йде до забуття.
Ми знов зустрілися з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадали ми минулі дні
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря
І як не знали вдвох ми горя

У мить останню за руки ми взялися,
Сльозу останню пролили
І без страху назустріч долі подалися,
Згадавши в щасті разом як жили.

Оббігаючи зором гостей,
На одну я не міг надивиться, -
Крізь прозорі рогівки очей
Блискотіли вологі зіниці.
Мов гладінь синюватих озер
Затопила рухомі повіки
І для мене старого тепер
Цілий вечір сіяла без ліку.
З того часу мені не до сну
І душа гарячить неприродно,
Бо в глибинах тих синіх тону
Та щезаю в приємній безодні...
28.02.23

Буде не буде… а з ранку розбудите
СамІ залишайтесь у сонній красі
Мене, я надіюсь, ви не засудите
Конче потрібно пройтись по росі…

Хоч і на вигляд я майже збентежений
Не уявляю себе без роси, і
Котиться пісня знайомою стежкою…
Я саме цього у неба й просив

Як же тут… боже, ступаю напомацки
І хто ж той сміливець, що мовив: - З роси?..
Значить й мені не позбавитись позички
Щось таки значать о ці голоси…

Манять на трави, весною розкрашені…
Босим пройтися чи взлетіть журавлем
Ой сестре і брате - таінства красені -
Росинка згорнулась й проситься в щем…
27.02.2023.