Намалюю Україну, у якій нема війни.
Де живуть усі щасливі її дочки і сини.
Ми хочем жити, посміхатись, радіти, вчитись кожен день.
До школи йти і не боятись,
звуків тих страшних сирен.
Ми просто діти, українці!
Чому застала нас війна?
Не забирайте в нас дитинство!
Ми так дорослі вже сповна.
Вже знаємо ми слів багато:
тривога, танки, укриття,
валіза, Джавелін, ракета...
Таке доросле в нас життя.
Вже скоро свято Миколая.
І я нічого не прошу.
Лише тихенько, на віконці
малюнок свій я залишу...

Усі ми хочемо, щоб нас любили.
Казали добре слово, ніжно говорили.
Тендітно, тепло обіймали.
І міцно до серденька пригортали.

Усі ми хочемо щоб нас почули.
Щоб на свята про нас не позабули.
Листівку надіслали, запита " Ти як..?"
Ми розуміємо, що це є дружній знак.

Людина потребує іншої людини.
Її тепла, турботи щохвилини.
Дружньої поради, надійного плеча.
І не важливо хто ти ...
Дорослий чи дитя.

Не варто жити, як самотній звір,
або за принципом: " Хатина моя скраю!"
Або казати: " Мені так добре, мене - це не чіпає!".
Кожен свою в житті дорогу обирає.

Людина потребує іншої людини!
Її підтримки, особливо у важкі хвилини.
Тож не скупіться на любов і доброту.
Не дайте волі заздрощам і злу!

Не раз побачиш у старій хатині,
В старенькій шафі, яка у павутині.
Стоїть красивий, дорогий кришталь.
Який купляла бабця, а викинути жаль.

Вони стояли там, усе її життя:
"Так було модно, так робили всі, так зроблю я..."
Можливо за останні гроші їх вона купила?
Та ніколи з них вона не пила...

І часто так бува в житті людини.
Втрачаємо можливості ми щохвилини.
Втрачаємо дорогоцінний час.
Стаємо як "стакани", модний антураж.

2023р.

Не шукаючим захистку злиднем,
Кривди ворог, зі світом не в мирі,
Ти найбільш недоріким і бідним
Був зі всіх государів Псалтирі.

А споріднення, гордий смиренник,
Відшукав в книзі книг ти сповитим,
Бо вона - правдолюбності цінник
І душа боготворчого світу.

Є в природі межа для свавілля:
Степ тече оксамитом під ноги,
Присипає сиваською сіллю
Черствий хліб на чумацькій дорозі,

Птаство молиться, вірне ж бо вірі,
Тихо світять промовці-струмочки,
Домовиті малесенькі звірі,
Як свічки, повставали у ночі.

Хай навколо спокус більш, ніж треба -
Поза буквою світ-Алфавіту
За сапфір є блакитніше небо,
Крилам розуму навстіж відкрито.

Де ти? Де ти, пташенятко,
В цю січневу хвищу спиш?
Я приніс тобі зерняток.
Ти пісень мене навчиш?
Тільки хочу я такої,
Щоб по скайпу соловей
Щиро радістю наповнивсь
Та прийняв у свою школу -
Не відбувсь звичним: «Ой вей...»
----------------------------------------
"Ой вей" - ідишський вислів, що перейшов і в іврит, означає:"Лишенько! Горе тай годі!"

Мов нестримних літ погоня
Подалась не в ці краї,
Що, мов коні на припоні,
Лиш тупцюють дні мої.
Не спішать прудкі нікуди
Від світання дотемна, –
Тільки ржанням тишу будять
Так, що котиться луна.
Далі знову – тупцювання
В стайні біля жолобів,
І напружене чекання
Бігу кожного з років.
Будуть ще скажені гони
По небачених шляхах,
Бо сумують на припоні
Дні спочилі по літах.
02.01.23

Чому це сьогодні схвильовані лиця?
Читають поезію, кажуть: “Ого!”
Святкує світ весь, України столиця:
Павлюк народився, славімо його!

Він рік відкриває Новий, як годиться,
І келихи повні налиті кругом,
Звіщає у небі урочисто птиця:
Павлюк народився, славімо його!

І жезлом не може його нахвалиться,
І мріє буть Музою, каже: Ого!”
Щаслива дівчина ачи молодиця:
Павлюк народився, славімо його!

І ширшає книг вже чимала полиця.
Поет він од Бога, і слово — вогонь!
Поезії Богу я хочу вклониться:
Павлюк народився, славімо його!

1 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Кожного морозного ранку
я бачила твій сумний погляд.
Мені ввижалися твої заплакані очі
й неохайний вигляд.
Я відчувала весь твій біль,
всю твою зневіру.
Бачила твоє гаряче серце,
що розтоплювало товсту кригу.
Сотні, тисячі років
ти блукав водою.
Йшов крізь вкриті туманом ліси,
минав кремезні гори.
Все тинявся у терені самоти.
Раннього світанку
ніхто не приходив
до твого ґанку.
Всі кудись бігли,
не встигали.
Забували.
Метушились що було снаги,
квапились хто куди.
Ніхто не міг знайти хоча б хвилину,
щоб просто запитати:
"Привіт, як в тебе справи?".
Не час так плинув швидко,
а люди обирали не той шлях.
Втрачали й забували тих,
кого любили просто так.
Не за слова чи вчинки,
не за дарунки чи будинки.
Любили, бо відчували себе вдома
поруч з ними.
Навіть не уявляли скільки часу
витратили нанівець,
шукаючи дорогу в один кінець.
А що, якби життя було
хоч трохи довше?
А що, якби не існувало смерті?
Шкода, та вихід з неминучого буття
буде переслідувати тебе все життя.

01.01.2023

1.
Поміж Небом і Землею,
Ледь торкаючись обох,
Я навряд чи себе склею -
Тут потрібен буде Бог…
І завис, мабуть, надовго
Хтось розгойдує чомусь…
- Ей, не плутай мене з Богом,
У молитві лиш учусь…
31.12.2022.
2.
Неможливо без жартів… ми темряву крізь
З нами наші знамена небес із блакиті
Неможливо без сміху і згублених сліз
Ідемо… Біжимо… Непримітно сердиті
Забуття розповзлось Ми народ! Ми - акорд…
Ми згадаєм історію нотного стану
Пожалкує не раз новороджений чорт
Про величність свою, царювати, всезвану…
Слушний час відштовхнутись від сварок усім
І усістись на весла, а то й до приціла…
І щоб духу… щоб духу тієї русі
Котра вкотре вчепилась до нашого Тіла…
Тут вже кашлем не пахне… бацила з бацил
Українство, повірте, потвору здолає!
І сягне до небес, до блакиті без крил
А малеча зросте і про все проспіває…
31.12.2022.

— Мамо, чула, що на вас
Запустили дрони?
Перекрий швиденько газ,
Набери в бідони,
Пляшки, бутелі — води,
І сховайсь у ванній!!!
— Доню, не хвилюйсь, сюди
Ворог не дістане.
Я набрала в АТБ
Випивки і їжі.
Не нервуй, прошу тебе,
Не було би грижі.
Не ловлю я тут ворон,
Накупила й мила,
Павербанк і телефон
Вчасно зарядила.
Закололи кабана
Ось у цю суботу,
Волонтерам віддала,
Вистачить на роту.
Світла інколи нема,
Та терпіти мушу,
Головне, щоб та пітьма
Не чорнила душі.
— Що ж там бахкає «бум-бум»
Без кінця і краю?
— То твій тато і наш кум
Килим вибивають.
Свято, люба, як-не-як,
Тож ялинка в хаті!
Проженемо всіх чортяк,
Будем святкувати!
Задніх, доню, не пасу,
Волонтерю знову.
Довіряю ЗСУ,
Вірю в Перемогу!

30.12.2022р.

Донецький степ безмежний і привільний.
Хоча й горбистий, але море трав.
Тут дикі табуни блукають вільно,
Ще поки їх ніхто не розлякав.
Та, що і говорити – Дике поле,
Людину зрідка можна стріти тут.
Річки течуть де стрімко, де поволі
Та повноводні. Воду десь несуть
В Донець чи Дон аби добігти моря.
Бува, орда із Криму надійде,
Всіх розляка та й знову зникне скоро.
А то назад ясир уже веде.
Нап’ється з річки, вижлуктить всю воду,
Столочить трави – сакму залишить.
Та скоро степ всі залатає шкоди
І далі у спокої буде жить.
Отож, Панас – старий вже козарлюга
Спокійно їхав, у сідлі дрімав.
Рішив у степ податися із Лугу,
Бо ж заробітку вже давно не мав.
Давно в похід козацтво не ходило,
В Січі лиш говорили про війну.
Отож, сірома тільки вошей била,
Клянучи всю ледачу старшину.
Молодший хтось в зимівники подався
До старшини – копійку заробить.
Панас же спину гнути не збирався
На когось. Сам учився в світі жить.
Тому й подався в степ, аби уходом
Якимсь зайнятись – риби в річках тьма,
І табуни, й отари степом бродять.
І птаства море. Чого там нема?
Хто не лінивий, знайде чим зайнятись,
Не пропаде й прибуток буде мать.
Рішив Панас з Січі на схід податись,
Куди татарам важче діставать.
Вже під обід спинився біля річки.
Коня пустив, хай трохи поблука.
А сам уздрів у вибалку криничку,
Рішив напитись, а вода ж така
Солона, що і виплюнув одразу.
Другий рукою би махнув на те,
Напився б з річки. Але у Панаса
У голові ідея вже росте.
То, значить, солі у воді багато,
А сіль на Україні дорога.
Її ж спокійно можна добувати
Отут, на оцих тихих берегах.
Своєї солі мало в Україні,
Везуть її із Криму чумаки.
На тому можна збагатитись нині.
Сіль парити уміли козаки.
Отож Панас курінь собі поставив
У вибалку, подалі від очей
І заходився зразу ж коло справи.
Устигне ще напарити, ачей.
Сам парить сіль, бахмат його гуляє.
То не простий козацький кінь, а, мов вогонь.
І вигляд, мов скакун арабський має,
Швидкий, що спробуй, дожени його.
Панас за нього не переживає,
Бо той сам здатен собі раду дать.
І хижий звір такого не здолає
Та і чужому важко його взять.
Поки Панас сіль парив із криниці,
На тому боці москалі зійшлись.
Хоча далеко була їх границя
Та від татар постійно береглись,
Сторожові загони розсилали
Далеко в степ. Спинялись десь, бува.
Отож і тут понад рікою стали
Думками поділитись. Голова
Того загону звався Ванька Татєв
Уздрів бахмата на тім боці та
Схотів його для себе упіймати.
«Мой будєт конь!» - хвалитися всім став.
« А коль чужой!» «Пусть лучшє за нім смотріт!
Мнє конь по нраву, значіть будєт мой!»
«Да что ти, Вань,бери. Нікто ж нє споріт!
А вдруг ходіть нє будєт под тобой?»
«Коня я, братци, приручу любого.
Я в етом мастер!» Взяв акран собі,
Що завжди при нагоді був у нього
Та і до річки чимскоріш побіг.
Як переплив, став тихо підкрадатись
Аби коня зарані не злякать.
Панас якраз хотів піти, скупатись,
Помітив та і став спостерігать
Із посмішкою. Ванька підібрався,
Аркан накинув на коня бігом.
Той лише захропів та не пручався.
Москаль огледівсь: бач, як я його!
Тоді спокійно підійшов й на спину
Стрибнув коневі. Той умить рвонув
І москаля, неначе лантух скинув
Іще й копитом в пику садонув.
Коли Панас над москалем схилився,
Той ледве-ледве очі розчепив.
Панас пита: - Ти, хлопче, не убився?
А хто тебе так гарно улупив?
В того щелепа набік, зуби в жмені,
Силкується, неначе, щось сказать:
- М-М-М-х-у-ут! – гуде, як навіжений.
- Махмуд? Тут що, татари десь стоять?
А той лише мотає головою:
- Б-Б-Б-х-у-ут! – непевно вимовля.
- Бахмут? Не знаю назви я такої.
А ти, напевно, хлопче, десь здаля?
Москаль? Ну, що ж, тоді все зрозуміло.
У вас не вчать – чужого не бери?
Піднявсь з землі москалик через силу
Та і до річки згорблений побрів,
Тримаючись за збиту свою пику.
Отак бахмат був москаля провчив.
Вернувсь Панас і на Лугу Великім
Історію козацтву розповів.
Ті з москаля ще довго потішались
І той «Бахмут» їм до душі припав.
Так місце те відтоді й називалось.
А я прознав і вам переказав.

Ти загубила оберіг,
який я завжди сам стеріг,
який за щастя я купляв
і сам на тебе почіпляв.
То був споріднення рушій,
то теплий маятник душі,
то праведна поверхня серця.
то те, об що все зло зітреться,
то знак і візерунок долі,
то доказ літ, що йшли поволі,
то враз з твоєї шиї зник
мого кохання провідник.

17 листопада 1996 р., Київ

Я п’ю за свою Україну
З такими людьми, як я сам, –
Для кого вона – пуповина,
З найкращим у світі ім’ям.
Я п’ю за свою Україну,
Бо кращого тосту нема
Ніколи для мене як сина,
Й для кожного з нас зокрема.
Я п’ю за свою Україну
І дійсністю мрія стає, –
Хороми звелись на руїнах
І тішиться око моє.
Я п’ю за свою Україну
Щоразу лиш тільки до дна
Тому, що в нас воля єдина
І доля на всіх нас – одна.
01.01.23

Тебе убили виродки за те,
Що ти не покорився їм без бою.
За те, що боронив своє, святе
І став на прю з рашистською ордою.

О, скільки безневинних, молодих,
Убила ти, імперіє безбожна,
Тавро на словоблудниках твоїх,
Розплати меч занесений над кожним.

***
А рік новий... московія почне
і до кобзона побіжать подонки
почути голосне
скажене, і м’ясне,
і смажене, що упаде під «йолку».

***
А безголові нацики-рашисти
ідуть в атаку за атчізну-мать,
бо лобне місце
зайняли чекісти
і... тисячами голови летять.

***
А росіянці падають у морок,
відхоже місце має сатана...
усохне мозок,
поки відморозок
дотумкає, що це, таки, війна.

***
А нам би дожити... аби
пішли на московію танки
і спецоперація «И»
що може тривати роки,
закінчилася на світанку.

***
А в тилу у ворога горить...
наче, на ялинці сяє ясно
золота блакить...
це триває мить,
та уже ніколи не погасне.

***
А в офісі зеленому – кроти
і в Раді – миші захотіли сиру,
аби і два фронти
очолити, і йти
супроти України... ради миру.

Ласощі
А на чорний рік готують зайця.
Види тварі нищаться щодня...
і між націй
як неандертальці
щезне з мапи світу кацапня.

12/22

Дарує Бог нам замість снігу дощ...
І це у рік війни - під рік Новий.
Мабуть, він хоче, щоб усе засіяне зійшло,
І не було б зими ...
А щоб одразу - квіт яскравий, весняний!

Дітей запитую: "Чекаєте на сніг?
На подарунки під ялинку? І дива?"
І чую відповідь: "Та ні, чекаємо на МИР!
Щоб не було війни ....
А щоб одразу - Україна вільна і жива!"
31.12.2022

очі осяйні
душі у вогні
де тільки нас по світу
не носило
нагадай мені
смак солодкий снів
у ньому крихти спокою
і сили

нагадай жагу
і тремтіння губ
пірнання у жадане
і незнане
най же оживуть
хоч на мить
не йдуть
за віри виднокіл
солодкі мани

не йди
туди
в чужі світи
де колами
мандрує холод
моїм словам
не до води
твої думки
мов голе поле
ще крок
і все
і нас нема
оман туман
зима

ой прощалися
і кохалися
аж серце зупинилося
у ночі
і здавалося
що здіймалися
тілами у п’янкому танці
хочу
і летіла мить
і вмирали ми
з останніми ковтками
світла
й млості
однорідними
несусвітними
лишитися
чи йти
не було просто

не йди
туди
в чужі світи
де колами
мандрує холод
моїм словам
не до води
твої думки
мов голе поле
ще крок
і все
і нас нема
оман туман
зима

16 Січня, 2019

жінка
і мужчина
келихи
вина
хто
свята причина
хто
одна вина

ліжко
поєднає
розлучають
сни
розжують
ковтають
дні пісні
вони

в шафі
сплять скелети
в серці
таргани
родичі
лабети
нерви
ковзани

діти
вічне свято
збори коляди
кожне хоче мати
сто чудес
і див

отака то пара
небо
і гора
вівчар
і отара
кольт
і кабура

дим
і сигарета
зерня
і пташа
кров
іржа стилету
пісня
і душа

ватра
й попелище
вітер
і вода
натяки
на хвищу
вибухи
обав

море
по коліна
на витрати
шлюз
жінки
і мужчини
невгамонний
блюз

16 Січня, 2019

Усе умовності, не більше…
Реальний лише часу біг.
Уже старий на ладан дише,
а Новоліття – на поріг!

Стрімке життя летить по колу
і кожен грає власну гру.
Не всі ми сядемо до столу,
відмірявши черговий круг…

Розвіється попід ногами
полів затоптаний ковил.
З роками меркнуть долі драми,
лишається від тіней пил…

Усе умовності… Не більше!
Як дійсність полином гірчить,
фантазії уява пише…
Реальна – лише часу мить!

Час не гоїть роз'ятрені рани,
мінливі літа навстріч.
Подаруй мені ліки, коханий,
у цю новорічну ніч.

Хай засяє ялинка у залі,
на вітах — п'янкий жасмин.
Достроково складаємо залік
на міцність своїх судин.

На життєвих заглибинах поспіль
шукаємо свій едем,
хоч по мінному полю наосліп,
узявшись за руки, йдем.

Скільки б нам не наділено небом
тунелів і кураїв,
Наші коні летітимуть степом
в ромашковий спів гаїв.

24.12.2022р.

***

Пригальмуй, життя! Серед шляхів
зупини на мить швидкий свій потяг.
Хочу босим трав відчути дотик,
в небі роздивитися птахів.

Без зупинок пролітають дні.
Пригальмуй, життя! Тебе благаю!
Іноді впізнати не встигаю
тих, хто небайдужий був мені.

Відрікає втома від  мети,
з кожним кроком тяжче ця дорога.
Тільки, як з дистанції зійти, 
так і не узнавши, що за рогом?

Пригальмуй, мій запал на нулі!
Дай мені привести стан у норму,
скласти віру, витримку у торбу, 
знов відчути оберти землі.

На пательні шваркоче яєчня, –
Ще й шматочки сальця немалі
Біля неї вмостились доречно
І жирують помалу в теплі.
Позолочені трішечки жаром,
Підіймаються жирні краї
Й ароматом лоскочуть носяру,
І приваблюють очі мої.
Поперчу, посолю та петрушки
До пахучої страви додам, –
І наповню вишнівкою кружки
Невибагливим нині гостям.
Є ще хліб, огірки, помідори
І капусту в тарілку поклав, –
Випиваєм за те, щоби горя
Аніхто з українців не мав.
31.12.22

І знову постраждали люди...
невинні люди...їх будови...
Цей розстріл був невипадковим-
вони нас знищують усюди...
Це-не комп'ютерна ігра!
Це-наживо всіх поховали!
Розтрощили і розіп'яли
обламками залізних грат!
Тварюки, ви ,бодай, не люди!
Ви-збоченці! Ви-супостати!
Ви- виродки, кати прокляті!
У вас мірзенна суть Іуди!
Ваш судний день не за горами:
не вспіє зойкнуть хворий розум,
як встромить смертную занозу
караюча рука між нами!

Як голуб з голубкою тішиться ніжно,
Так ти прихиляєш до мене серденько,
Вдивляєшся в очі довірливо-грішно,
Торкаєшся пальців губами легенько.

І пальці мої, ніби справжні стеблини,
Обплутують серце твої божевільне,
Стискаючи дужче його щохвилини,
Вичавлюють сік любовно-чарівний.

І очі твої небесною тінню
Сміються і плачуть закохано й мрійно.
І губи хвилюють зрадливим тремтінням,
Чекають цілунків, але безнадійно.

Торкаюся вуст твоїх пальцем легенько,
І в очі вдивляюсь довірливо-грішно.
До тебе своє прихиляю серденько,
Горнусь, як голубка до голуба, ніжно.
2015

У Новий Рік прокинься Європо
Допоможи прогнати йолопів
Годованих ординців
У московських злочинців
Тільки ти зупиниш їх Європо.
28.12.2022р.

У темні часи ясніше ми бачимо світлих людей,
Що Прометеями сяють, хоч кров їх стікає з грудей.
І гріється в тому промінні весь зболений мій народ,
Очікує в цім поколінні отримати мить свобод.

Від ворогів очманілих, що нас убивають завжди,
Що чорними бачать білих в часи страшної біди.
Що крадуть, вбивають, ґвалтують невинних простих людей,
Не бачать нічого й не чують крім чорних чужих смертей.

Тому в країні палають серця наших рідних синів
І Прометеями сяють, щоб світ вже чорніти не смів.
У ці часи найтемніші нам видно пресвітлих людей,
Що не сховались у ніші, а світять немов Прометей.
25.12.22

В Новий Рік будь Вільна Україно
Досить крові хай діти не гинуть
Хай з батьківської землі
Підуть геть всі москалі
І залишаться в себе за тином.
28.12.2022р.

поділися серцем
сестро рідна
бо своє лишила
в скрипаля
і тепер життя
мені не видно
просто
зупинилася земля

поділися
мила
я благаю
хоч краплину
вірності
і сну
білий світ
із неба облітає
не лишай
загублену
одну

обійми
як сонце
лід останній
в час
як заколисує
зима
може там
те серденько
розтане
і струмком збіжить
хто б не тримав

дай мені
розради
най спочину
і надії теплої
для сліз
чуєш
моя люба
янгол гине
той самий
що нас обох
приніс

розгубилася
весна по літу
заплети мені
ще раз косу
бо не встигла
я любов
зігріти
мов хвилина ранішня
росу

поділися серцем
сестро рідна
бо своє лишила
в скрипаля
і тепер життя
мені не видно
просто
зупинилася земля

12 Січня, 2019

...І Новий Рік, і це Різдво --
як остроги́... як остороги...
Нехай Рожденне Божество
веде нас всіх до ПЕРЕМОГИ!

Дорогі побратими і посестри по перу, нехай Рік, що приходить, осяє нас всіх променями СПРАВЕДЛИВОЇ ПОМСТИ ворогам і мирної творчої праці на благо України!

Сили, наснаги, здоров'я і божої присутності над усіма нами і нашою рідною землею.

Прорізуючи ніч, проноситься вагон.
І завмирає сніг та люди на пероні.
Але це був лиш сон. І буде лише сон.
Насниться він мені в останньому вагоні.

Січневий довгий сон, про ранішні вогні,
Засніжений вокзал і місто неуявне,
Де пишуться вірші – ті, що на глибині,
І капають слова, мов плаче Ярославна.

Хвилюється душа. Їй страшно і світло.
На простір рветься все непорване і скрите.
Але якщо це сон – хай буде тільки сон,
Що нам з тобою вдвох лишилося прожити...

Хмурніє небо цілоденно
І груди все: кахи-кахи.
Хвороби сипляться на мене,
Як покарання за гріхи.

Вони мені говорять наче
Суглобами, що так болять:
Чекає вись твоїх пробачень,
Уже втомилась од проклять!

І вісточка летить од Бога:
Ти кляв не тих, ти кляв своїх.
На себе злися і на того,
Хто завдає нам стільки лих!

Хто землю топче нашу милу,
І нищить роду твого квіт...
Віддай ненависті їм силу,
Хай знову усміхнеться світ!

30 грудня 7530р. (Від Трипілля) (2022)

Крутиться повагом Коло Свароже,
день приростає опісля Різдва.
Сонця народження – свято Дажбоже,
Велес у променях, інші дива!

Три калачі на столі у світлиці,
поряд узвар і пшенична кутя.
Дідух з обжинків на чільному місці,
пам’яті предків і символ життя!

Далі Великдень – весни рівнодення,
літо, Купала і Сонцеворот.
За Світовидом й осіннім натхненням
знов Колядою віншує нас Род.

Чом полишили ми рідні пенати?
Вкрав Корочун чарівну Коляду?.
Варто прадавнє своє пам’ятати,
аби не ковзати, як на льоду!

Крутиться, крутиться Коло Свароже…

Зібрала по засіках жалібний вірш,
й не знаю, як вік доживати?
Біда, як її не спроваджуй на двір,
блукає навшпиньках по хаті.

В шибки зазирає невтішна журба,
упир присмоктався до вени,
тікає в метро з переляку юрба,
волають від жаху сирени.

Павук розставляє пастки по кутках,
чатує на душі чаїні.
У римського Понтія кров на руках,
а хто ж розіп'яв — Україну?

Ялинка не пахне, Різдво зокрема,
завчасно постукало в двері,
а в мене ні маку, ні меду нема,
в Святвечір — сльоза на вечерю.

Колядок не чути, великі "уми"
в пакети двохсотих пакують.
Бенкети справляєм в епоху чуми
під вибухи мін й Алілуя!

29.12.2022р

Довга балка.
Воду беру.
Вірю палко –
скоро помру.

Шлях ще довший.
Воду несу.
Розлити можу
надію всю.

Найдовше вдома,
найдовше – п’ю.
Позаду втома.
Любов не вб’ю.

30 серпня 1994 р., Київ

Лишилось жити небагато
І стане часу перебіг,
А я ще справи розпочаті,
На жаль, закінчити не зміг.
Їх накопичилось чимало,
Як сліз в згорьованих очах, –
Початих добре і недбало
В найдивовижніших місцях.
Зробить хотілось якнайбільше
І я писав усе скоріш, -
Чи не тому з десятків віршів
Побачив світ не кожен вірш?
Пожовклі клаптики листочків,
На дні шухляди довгий час, –
Лежать, покинутими мовчки,
Хоча торкався їх не раз.
Зібрав багатства цілі стоси,
Та мимоволі, як на гріх,
Пилюга часу лиш заносить
Творіння давніх мук моїх.
Мені шкода, що фініш близько
І сил немає взагалі,
Бо вже частина тих записок
Шурхоче в мене на столі...
30.12.22

Майже рай… І світла повно.
Злити б лишку, хай тече
Вслід будь кого, хоч за Овнем
Спершись тільки на плече
Від якого весь початок…
Від якого струм в очах
Без рубців і без заплаток
Тільки сповіді свіча…
29.12.2022.

Ледве сонечко пригріло та і річки скресли,
Свої панцирі льодові до моря понесли,
Як повелів цар московський, який Грозним звався,
Щоби дяк путивльський Ржевський у похід збирався.
Із Москви прислав указа дякові: ладнати
У Путивлі нові струги та й бігом рушати
У татарські володіння, все там роздивитись,
Чи в Московщину не хочуть знову нагодитись.
Зібрав дяк загін з козаків і стрільців й подався,
Хоча в тому, що вернеться, дуже сумнівався.
Лізти звірові у пащу зовсім не хотілось
Та не виконаєш волю – втрапиш у немилість.
По голівці цар московський за те не погладить,
Велить голову зрубати й на палю посадить.
Тож у сумнівах великих Ржевський Пслом спускався
І на якесь, може, диво лише й сподівався.
Вже й Дніпра-ріки дістались, дійшли до порогів,
Аж тут посланці козацькі з’явились до нього.
Ледве тільки Вишневецький про похід дізнався
(А він був якраз на службу до царя збирався),
То задумався – як має саме поступити:
І короля щоб не сердити,й цареві вгодити.
Видно, вибір у Івана зовсім не багатий,
Коли дяка посилає військом керувати.
Дяк той в полі навоює, лиш загін положить.
Але ж сам князь йти у поміч, поки що не може.
Позвав Мину – отамана, дав триста козаків
Та й направив помагати в полі тому дяку.
Прийшов Ржевський до порогів – що далі робити?
Реве Дніпро, може струги об камінь побити.
Тут і Мина нагодився: - Що сумуєш, дяче,
Чи в житті іще порогів ніколи не бачив?
Проведу через пороги, не бійся нічого,
Аж до самого до Криму покажу дорогу.
- Та до Криму – то далеко. Як назад вертати?
Там же шлях татарські орди можуть перетяти?!
Засміявся козак Мина: - То ж би добре стало,
Щоб за ордами отими степом не ганяли.
Та Ржевському не до сміху: - Та ж їх так багато,
Хіба зможем з малим військом із ними зладнати?
- На те й поле, щоб козаку вільно в нім гуляти,
На те й орда, щоб зустріти й голови рубати.
Провів Мина царські струги за страшні пороги,
Тепер вже Дніпром відкрилась аж у Крим дорога.
Ото лише Іслам-Кермень, що турки зладнали,
Пройти вільно отим стругам в море не давала.
Сидять турки на тих стінах, навели гармати,
Ледве човен де побачать – то почнуть стріляти.
- Може вернемось? І так вже далеко забрались?-
Дяк питає. - Ми ж нічого іще не дізнались, -
Йому Мина,- Почекай-но, зараз все владнаєм.
Постав струги в очеретах попід отим краєм
І чекай. Як у фортеці турки ґвалт учинять,
Мчіть бігом униз рікою – вони не зупинять.
Стрінемося з вами далі десь униз рікою…
Та й пропав. Забрав козаків своїх із собою.
Довго дяку довелося в тривозі чекати,
Вже хотів було наказа дати – повертати.
Але тут в фортеці, справді турки закричали
І зі стін, що з боку річки, до степу помчали.
Велів дяк за весла братись та всім налягати,
Поки мовчать у фортеці турецькі гармати.
Пролетіли повз фортецю. Та й не одізвалась,
Видно, турки важливішим чимось переймались.
Пливли далі течією, озирались часто
Аби орді чи то туркам в очі не попасти.
Вже підвечір на березі козаків пізнали,
Ті і табір для спочинку їм підготували.
За вечерею повідав Мина, як вдалося,
Що з гармат стріляти туркам в них не довелося.
Просто козаки у полі табуни узнали,
Що їх турки на потреби свої випасали.
Вони тихцем підібрались, коней осідлали,
Захопили табуни ті та й у степ погнали.
Як побачили то турки, ото ґвалту було,
За рікою споглядати і зовсім забули.
Тож тепер козацтво коні непогані має.
А дяк нехай до Очакова тепер шлях тримає.
Там покрутиться у морі на виду в острогу,
Щоби турки всю увагу звернули на нього.
А, як тільки турки в місті раптом заволають,
Хай на весла налягають, в поміч поспішають.
Вийшли струги до лиману, стали біля міста.
Турки на те подивитись позбігались,звісно.
Доки турки на ті струги роти роззявляли,
Бо чого від них чекати поки ще не знали.
А, тим часом козаченьки зі степу підкрались
Та й на стіни непомітно в острозі забрались.
Загалайкали тут турки, як таке уздріли,
Кинулися на козаків, побити хотіли.
Тут на поміч із лиману й москалі примчали
Та й доброго прочухана туркам тоді дали.
Поки санджак Очаківський приходив до тями,
Сіли в струги московіти разом з козаками,
Налягли гуртом на весла, підняли вітрила
Та й тоді лиманом вгору до Дніпра попли́ли.
Санджак хутко зібрав сили, помчав у дорогу,
Ще й тягинського санджака позвав на підмогу.
Напрямки помчали степом до Дніпра успіти,
Щоби ті московські струги їм перехопити.
До Дніпра дістались хутко, берегом помчали…
А козаки в очеретах їх уже чекали.
Добре Мина знав турецькі й татарські уловки,
Зготував у очеретах для них пастку ловку.
Їдуть турки над берегом, струги виглядають,
А тут раптом з очеретів постріли лунають.
Як ударили з пищалів москалі й козаки,
Полягли умить на землю турки-небораки.
Одні впали, другі миттю степом розлетілись,
Бо отримати свинцеву кулю не хотілось.
Хоч санджаки і кричали, щоб людей вернути
Але ті наказів їхніх не хотіли й чути.
Відбилися від санджаків, знов Дніпром поплили.
Та попереду татарська орда перестріла.
Сам Калга-султан із кошем стоїть над рікою
Та і до Іслам-Керменя подати рукою.
Орду можна оминути, водою промчати,
Але ж із Іслам-Керменя зустрінуть гармати?!
Зажурився дяк, не знає, як з тим справу мати.
Він же було переможні листи став писати,
Щоб цареві відіслати, милість заслужити.
А тут, навіть і не знає, як день пережити.
Але Мина лиш сміється та не веде й вухом:
- Нема, - каже, - через віщо падати нам духом.
Пристанемо до острова, що коша навпроти,
Приготуємо пищалі, буде нам робота.
І шість днів вони з пищалів татар зустрічали,
Які річку до острова із кіньми долали.
Ледве влізуть у ту річку – ударять пищалі
І вже мертвих та поранених несе Дніпро далі.
А Калга все підганяє, жертв не хоче знати.
За невдачу перед ханом як відповідати?
Цілий день гримлять пищалі та стріли літають.
А ні одні, а ні другі спокою не мають.
Лиш вночі бій затихає, спускається тиша,
Тільки вітер над водою очерет колише.
Вже татари вспокоїлись, зважають на втрати,
Та і бачать, що невірним нікуди втікати.
Може, голодом заморять і здатися змусять,
Бо ж, як кажуть: близько лікоть та його не вкусять.
Як спустилась нічна тиша вже шостої ночі,
Визвав Мина між козаків з півсотні охочих,
Велів дякові чекати. Наготові бути.
Що там далі відбувалось, можна лише чути.
Десь під ранок раптом тупіт по степу лунає
Усе ближче, табун табір татарський долає.
Розбігаються татари заспані навколо,
Та лунають кругом крики відчаю і болю.
А табун уже у річку з берега влітає,
Лише злякане іржання звідти долітає.
Чи то часом не татари? Наче і не схоже?!
І той Мина десь подівся… Хай Бог допоможе!
Та на острові табун той зненацька спинився
І, не знати й звідки, Мина тут же опинився.
- Кидай, дяче, свої струги та коней хапайте,
Та на берег на литовський течію долайте!
Москалів не треба було довго умовляти,
Стали коней за вуздечки чимскоріш хапати
Та й у річку. На тім боці уже всі зібрались.
Із татарами чемненько в той бік попрощались
Та й спокійно правим боком у степ подалися.
Козаки в свої Черкаси вертати взялися,
А дяк Ржевський до Путивля коней направляє,
Реляцію переможну до царя складає.
Перемоги у заслугу лише собі ставить,
Аби враження найкраще на Івана справить.
Може, дасть за ті заслуги руку цілувати…
Москалі…Ну, що з них можна за таке спитати?

Хто зрозуміє душу жінки,
Її палітру, всі відтінки,
Тендітну мрійність ніжного єства,
Закоханість, кокетство й почуття,

Вогонь безмежного кохання
І лід образ, розчарування,
Занурення в буденну метушню
Та виплекану серцем таїну,

Палку нестриману цікавість,
До хитрощів лукавих здатність
І материнську лагідну любов –
Пекельну суміш, що бентежить кров?
2012

Все як завжди: виживає спритніший –
цнотами хто розфарбовує зло…
Хитрощі нову історію пишуть,
хвацько цинізмом ґрунтуючи тло.

Біле і чорне змішались у сіре…
Сірістю голови сповнені вщерть!
Ласа підлота підкорює віру,
все поглинає мерзи коловерть.

Підлості ницій скорилася сила.
Криза чекає невдовзі? Колапс!
Як не розправимо зранені крила
і не відновимо власні вітрила –
ця кучерявість зацейкає нас.

Ти обернулась і пішла,
із уст не впало жодне слово…
Хоча не побажала зла,
про більше не було і мови.

Не знала, що сказать мені
чи говорити не хотіла,
та усмішка, як уві сні,
тоді окрилено злетіла!

Перед очима до сих пір
казково-незабутній вечір
на фоні величавих гір
і чарівні дівочі плечі…

Здається, після себе я
зненацька спалахну новим життям,
побачу і піду, навчусь новим словам,
і помилку зроблю а чи не в кожнім слові,
перш, ніж скажу, що я відвідав храм
свого життя, натхнення і любові…
Здається, й після себе я
піду у світ..,
але на іншій мові…

6 липня 1989 р., Київ

Повідує щебетом пташка
Історії про відчуття, –
Цвірінькає легко і важко
Щодня про пташине життя.
Описує настрій тон співу
І свідчить про сон або яв, –
Про те, де пташа полохливе
Світанок чи вечір застав.
Захмарене небо чи синє,
Руді чи зелені ліси, –
Чому затремтіла стеблина,
А трави – киплять у росі.
Уважно вслухаючись в голос
Пташини, відчув як мені
Навіки у серце вкололись
Її неповторні пісні.
29.12.22

Ох і люблять християни їсти!
Особливо сало, ще й у піст.
Я ж бо народився атеїстом,
Веганом. Тому худий як глист.

Ані м'яса, ані бурячихи
Не вживаю. Тільки лободу.
За гріхи віряни мають пільги,
От і піст у них не піст, а сабантуй.

Вік шкоринки запиваю квасом,
Хрону кореневища жую.
От за це не буде мені спасу
Ані в пеклі, ані у раю.

А чи, браття, поміняти карму
Й согрішити так, щоб їхав дах?
З'їсти мняса і піти до храму
Каятися у страшних гріхах?

А священник з виду - місяць вповні,
Однакові пика, тім'я, зад...
Під амвоном - бутля самогону,
Під єпітрахіллю - ковбаса.

26.12.2022р.

Навіщо говориш про те,
чого не можеш втілити в життя?
Віриш у недосяжні мрії,
яким так і не судилося стати цілями.
Ти завжди говориш,
що зможеш досягти всього на світі.
Та забуваєш, що це лиш ілюзія.
Твоє мрійливе серденько
змушує забрати віру в дива.
Як часто ти уявляєш ідеальний світ?
Мабуть, раз чи двічі на добу.
Думаєш лиш про те,
що ніколи не буде частинкою тебе.
Сидиш, лиш мрієш без кінця.
Ніщо, нізащо і ніколи
не прийде в твоє життя,
доки ти не почнеш боротися.
Поки ти не осягнеш,
що всьому приходить кінець.
Навіть не намагайся
лишитись у світі,
де правлять дива.
Лиш пам'ятай,
що так буває.
Сузір'я зникають,
зірки згасають.

28.12.2022

Чому мовчиш і не підводиш очі?
Невже я так ненависна тобі?
Тобі, що говорив із ранку аж до ночі
Слова ласкаві, ніжні, чарівні.

Кохаєш іншу? Кращу, веселішу
І лагідну дівчину, не таку, як я.
Тоді чому приходиш до колишньої?
Та дівчина, мабуть, тебе чека…

Не все забулось. Вуста ще не схололи,
І серце б’ється дужче, ніж завжди.
Любов… Вона так швидко не проходить,
А відступає крок за кроком в нікуди.

Вже губи шепотіть готові: «Кохана…»
Ось лиш на мить ти зупинись! Навіщо?
Та дівчина нова, іще не знана.
І ти вже не мене кохаєш… Іншу.
2012

***
А коняка і три гамадрили
заблудили... бо курви кремля
захотіли...
забули горили,
де кінчається їхня земля.

***
А ідіот за мать не нашу
іде, куди і корабель...
і в епатажі
на параші
її вважає за бордель.

***
А в союзі не було пошани
ні до сексу, ні до ковбаси,
та і досі знана
валька-півстакана
на імення – «красниє труси».

***
А у думі – дупи не спінози
і не Апулей, не Оруел,
а рогозін
у метаморфозі
був у позі – «золотий осел».

***
А біснувата мумія пігмея
у мавзолеї зайняла притон,
де по ідеї
діти цього гея
і двійники усядуться на трон.

***
А хто кого, і досі невідомо...
повію спокушає сатана
і у содомі,
і у себе вдома
не відчуває сорому вона.

Антитеза
А терпіли – це ерзац культури
у гаремі дикої орди
і в натурі
у державній дурі
їм усім заштопали роти.

12.2022

У місті туман... Дощовиця марудна,
ген, заполонила дороги і сквери.
Нестерпно заходиться ридмою грудень,
в задвір'ях шугають вітри — мародери.

Тремтять від ознобу важкі хмарочоси,
із маківок храмів, немов з парасолі —
сусально-яскравої, скрапують роси
на слизько-сльотаву бруківку юдолі.

Викашлює душу старий рік на розі,
натужно вихлюпує кров із легенів.
Та хто ж співчуває убогій знемозі,
хоч очі у нього, як хвоя — зелені?

27.12.2022р.

Хмари, море, бірюза,
пляж піщаний під ногами.
Десь на обрії гроза,
а у серці – сонця гами…

Стелить лагідно прибій
сивиною криті хвилі,
а п’янкий кумач надій
за собою зве у вирій…

Не боюся прикмет і не вірю
Передбаченням всім віщунів, –
Пророкують що-небудь без міри,
Не цінуючи часу та слів.
Повно вигадок вже намололи
І донині порожнє несуть, –
Я – постійно залежу від долі,
Та і вірю лише в ЗСУ…
28.12.22

Мордор:
морд ор!

2022

Безмозка рать рабів осатанілих
Руйнує все довкола, як завжди́.
Шматує душу, розриває тіло,
Аби по нас пощезли і сліди.

Та наш народ – то не юрба холопів,
Що в зад цілує батюшку-царя.
Орда безсила супроти Європи
І не поможуть полчища бурят.

Не віднайти сибірського шамана,
Який би вивів орків із пітьми.
І пропаде імперія погана
На манівцях Сибіру і зими.