Якщо падає зірка з неба –
Це для тебе.
У долоні хвилину спіймай.
На розпутті склади до світання
Пошматовані світлом бажання
І знайди свій загублений рай.

Якщо падає зірка з неба –
Я для тебе
Вишиваю цілунком життя.
Розфарбовую темнії ночі,
Зранку щастям запалюю очі
І ховаю дощем почуття.

Може там на світанку невдалих зірок
Хтось розкаже мені як прожити без маски.
Як зробити в пустелю душі один крок
І не вірити в казку. В самотнюю казку.

Може там на розпутті розтрачених снів
Я сховаю всі сумніви в темну кишеню
Між розлукою двох неземних кораблів
Я не втрачу натхнення. Сліпого натхнення.

Душа зложила крила у капкан
Мимоволі.
Не зрозуміла, що незвичний стан –
Це неволя.
Пустила на сліпе вікно
Сподівання.
Не знала, що страшне воно
Це кохання.
Душа розбила сотні стін і стель
Непомітно.
Пливла, мов п’яний корабель
Проти вітру.
Стомилась від нестерпних мук,
Ран і болю.
Збагнула на стежках розлук,
Що в неволі.

Не посмотрю, не буду слушать и умру…
Усну, забуду тяжесть притяженья…
С надгробной доски пыль рукой сотру…
И слушать буду сердца мертвого биенья…

Я ведь живой! А вижу Ад в Раю…
Где люди все смеясь, тонут в своих слезах…
И я в ломбард, как телевизор жизнь сдаю…
Взамен прошу: «Тепла и счастья бы в глазах»…

Все в мире духи из картин Ждислава… (1)
Слегка прикрой глаза и рвется голова…
И к черту деньги, к черту слава…
Плевать на кислород… дыхание…права…

Не смейтесь вы из умственно больного…
Не бейте в спину завтрашней грозе…
Вы просто меньше видите живого…
Поэтому, больны мы смертью все…

Ты посмотри вокруг, что небеса, что дом…
Живые мертвецы взирают на тебя…
Дороги нет из кладбища в роддом…
Тогда стремись к Земле и ненавидь себя…




30.03.08
22.18



(1) – Ждислав Бексинский – польский художник-ссюреалист.

Чомусь я відчуваю біль
Здається все пройшло уже життя
Нема нічого тільки хліб і сіль
Нічого не довів до людського пуття
Мені лиш двадцять. Це в роках
В душі ж без сил і очі закриваю
Неначе був на Соловках
Своє життя і знов ридаю
Хтось скаже менше побивайся
Гуляй живи і думай про любов
Себе не любиш сам собі признайся
Й не замикай ти на собі оков
Та що сказати ви лиш люди
Яким можливо не побачить те
Що я оплакую один повсюди
Й молю Всевишнього проте
Щоб він зробив мене би духом
Щоб я не бачив цих страждань
Щоб міг зникати легким рухом
Щоб не було цих сподівань
Які сидять як черті в голові
І тихо шепчуть ти чекай
Життя твоє вода на полині
Нічого не побачиш хоч ридай
Хоч вбийся вішайся топись
Ти просто грішник
Якось з цим змирись
Ніхто не розуміє наче я німий
Всі кажуть не накручуй так
Та я ж не шизофренік не тупий
Хоч думав вже і так і сяк
Як іноді прийде печаль
Окутає з усіх сторін і чавить
Ніхто не скаже мені жаль
Як ця хвороба тебе давить
В такі часи я стукаю об клаву
І легшає мені довожу до пуття
Оці вірші мої по праву
Хвороба ця це є моє життя
Так кожний день я вибиваю
Звіряю свій годинник
З Гринвічем світанком
А в вечері я гину й пам’ятаю
Що Бог мене накаже ранком


28 серпня. 2008 р.
11.21 ранку.

…Тій що зрозуміє…




Отак тебе забути!? І бачити лиш в сні?
Твою ходу, волосся і торкатись губ?
Не в змозі я! І б’ю себе у груди,
Що покохав колись. А краще ліг би гроб…

Чим бачити тебе в обіймах інородців,
І лиш у мріях ставити себе, на місце їх.
Чому за тебе я живу, як у тюремнім блоці?
Убити хочу кожного і всіх…

Не посміхайся так лукаво,
Твою любов відчув я то й же вечір,
«Мерлін Монро! Вітаю! Браво! Браво!»
«Прекрасна ти актриса!» - я додаю до речі.

А вірити хотів, тим поцілункам ніжним,
Тим танцям і годинам нашим вдвох,
Та виявився лиш наступним й просто лишнім.
Хоча кохаю зараз, бачить Бог…

Я стукнуся в дорожній знак,
Десь в полі є і мій бозон!
І не вживуться просто так,
Близнята й мертвий Скорпіон…


30 серпня. 2008
11.21.

Візьми свої слова, зітри їх з крил забутих
І залиши мені несказані вірші.
Дозволь торкнутись вій, мовчання тиш збагнути,
І віднайти тепло розбитої душі.

Склади вітри часів в обійми струн прикутих,
До лабіринту днів, розхожості думок.
Дозволь іще хоч раз ту музику почути
І віднайти себе між безлічі зірок.

Втамовуючи спрагу,
Прозріння-забуття,
Хитаючись по стрічці,
Від смерті до життя,
Жбурляючи каміння
В свої прозорі сни,
Розтрощую видіння
Від літа до весни.

Небачених світанків
І несказаних слів
Не зрозуміти зранку,
Під тихий вітру спів.
Із сотень лабіринтів
В невидимій руці
Я викраду краплинку,
Єдину на щоці...

Жовтим кольором закінчується Літо,
В’ялим запахом знесилених лісів.
Чавить сльози крик прощальний журавлів.
Туман і верес. Неба тріснуло корито.

Білим кольором закінчується Осінь.
Іній - попіл спаленого Сонця.
Ополонки - в потойбічний світ віконця.
Сон Землі, задушливий і млосний

Зима закінчиться прозорим і зеленим,
Пролісками, таненням снігів.
Пора повернення із Вирію богів,
Час імена давати безіменним.

Лише Весна не визнає категорично
Ніяких догм. У Світ, який здурів
Від буйства квітів трав і кольорів,
Вона прийде й залишиться навічно.

Іду і дивлюсь на зловісну комету,
Котра перекреслила небо безхмарне.
Богів імена вимовляю намарне:
Вони від зневіри занурились в Лету.

На нових месій ми стомились чекати
В спадкових кайданах своєї тюрми.
За Часу галопом не встигнемо ми,
Якщо не наважимося утікати,

Якщо не скалічим проломами мури,
Як будем щадити наглядачів.
У нас предостатньо голодних мечів,
Що сплять до світанку, сповиті у шкури.

Прийдіть поклонитися новим Богам,
Що вбрались в прадавню козацьку харизму.
Очистити Світ я обітницю візьму,
Хай дзвони співають натхненно: «Ось-Вам!»

Мелодія ця полетить над церквами.
Спинюся на мить на зарослій межі,
І Ґонтине «Ось вам!» на довгім ножі
Проступить крізь кров та іржу наче шрами.

(За мотивами Казки про царя Салтана)
«Белка песенки поет
Да орешки все грызет…»
«Ядра чистый изумруд,
слуги белку стерегут»

Нагризла стільки вже горіхів,
Що можна збудувати дім.
І що? Яку я маю втіху?
Де я живу і що я їм?
Сиджу у клітці мов злодюга,
Крок уперед і пів - назад.
Хіба ж це, й справді, не наруга?
Вже краще в цирк, чи в зоосад!
Та ще співай їм час від часу:
«А ва саду лі в агарод…»
Туристи платять гроші в касу,
Я ж мушу тішити народ!
Одне лице: що пані Лебідь,
Що цар Салтан, що Чорномор…
Усіх цікавить крЕдит – дЕбіт,
А острів хай здолав би мор!
Один знайомий охоронець
Мені підморгував, оце,
Казав, що у якомусь Домі
Замовить лагідне слівце…
Моя публічна рабська праця
Насправді є Реаліт - шоу,
За неї гроші платять, братці,
усім, хто кастинги пройшов.
Якщо хлопчина допоможе -
Втечу! ( на все є воля Божа).
І ви тікайте, добрі люди,
Від зубожіння і огуди.

Повстань, кріпацькая країно,
свою виборювати владу!
В країні більше буде ладу,
як будемо – одна родина.

А тих, хто ділить на отари,
на клани «цапів» і «хохлів»,
будує не країну, хлів –
на шибеницю, чи в татари!*

Магнатів клани – під сокиру,
та і магнатів – під ножа,
комуністична – то іржа.
Не з ними прагнути нам миру.

Із прапором беріть і вила –
хай буде чистою душа,
не продавайтесь за гроша –
і буде нам країна мила,

і буде нам своя країна,
ніхто не буде тут в біді.
Будуймо миром спільний дім –
ім’я якому – Україна.

«…монголо-татари не залишили по собі жодного специфічного сліду, окрім створеної й розквітлої… Московської держави, що на довгі століття зберегла й ординський спосіб управління, й побут, і звичаї, і безліч завідомо татарських боярських родів». Галина Могильницька , «Хроніка великого ошуканства».

I

Він ішов до неї..Вечір..Між калинове зітхання
Де серпневі карі очі - теплі,спраглі до кохання
Він ішов туди навмання..Плакав місяць білим тілом,
Де вона його зустріла поміж трав вогнем шовковим.
Звився смуток паперовим дивним Змієм...

II

Там,де Двоє Виром гнані..І вуста твої багряні
Терпким розпашіли блиском..Близько..
Ночі чари п’яні у димку росою ллються
І сміються і хлюпочуть Зорі у паркім лимані
Там,де Двоє…

III

Ми з тобою
Вип’єм Калинові Чари,
У вогні червоні грона..
Терпкий сік твого цілунку
Трунку цього..шепіт,змова
Знову я впаду у тебе -
В небо Пристрасті..

27 червня 2006 р.

©2006 Святослава Лученко

Я кажу, шо більше не можу,
А вони: „Больше
не будет больно”
Життя-
плісоване порно,
Будь на сторожі...

Час сурмує відбій,
Час на мо`му плечі...
Кричи! Просто кричи!
Не наче дебіл...

Я щаслива кожного дня
Кожного кроку, кожного подиху
Кожного ранку бачити світ.
В ньому – себе, сонце, небо і хмари
Бігти кудись, йти чи просто гуляти...

Кожної думки і кожного слова
Пити холодне повітря ранкове
Як еліксир, що дарує життя
Вічне, прекрасне, єдине, моє
В тут і тепер. Я радію, що є!

Я в цьому світі. І світ цей для мене.
Що на дорозі є світло зелене
Моїм думкам, планам, мріям, бажанням
Хоч вони інколи випереджають
Місце і час, там де будуть доречні
Я не встигаю записувать речення
Ті, що могли б колись стати відомими
Бо вони зразу ж міняються новими
В такт моїх кроків, що йдуть тротуаром
Стукіт підборів стає в них словами
І я не можу ніяк зупинитись,
Щоб не втрачати чарівної миті
Лету душі і народження слова
Знаю, що це все є не випадково.

Та всі дороги завершують двері
(шафи, трамваю, коханого серця)
Доля всіх віршів – сліди на папері
Це все, напевно, і є паралелі
Світу, що крутиться навколо сонця.
Це все так є,
Або так лиш здається...

Мабуть Ви іще мене не знали
Я ще теж про Вас ні сном, ні духом
Та над містом плавно танцювали
І сплелись у вальсі наші душі.

Ми по вулицях ходили сотні раз
Крок-у-крок, по тих самих дорогах
Що прокладені були, мабуть, для нас
Кимось ще до нашого народження.

Ви так довго не могли наважитись
Підійти і запросить на танець
Я не знала, як на Вас поглянути
Та в душі ми з Вами танцювали.

Кожен крок мій був для Вас дарунком
Мої руки Вас лиш обіймали
Ви ставали кожним моїм рухом
З ким би я тоді не танцювала.

Ви так ніжно моїх рук торкнулись
Я так легко йшла за вами в крок
Мабуть десь нам ангели всміхнулись
Сидячи на небі між зірок.

Ми сиділи в затишній кав’ярні
При свічках десь серед центру Львова
Ми іще із Вами дивувались
Наче вже була десь ця розмова.

Ми ішли додому нічним містом
Ми мовчали більш, ніж розмовляли
Та й про що? Коли обнявшись міцно
Наші душі все за нас сказали...

ніч, безсоння, тишина,
сіра стінка без вікна,
мов натягнута струна
влада моя над собою,
мертвий штиль над головою,
наче злий передвісник бою,
серця трепіт, біль душі –
вже практично на межі.

стели під мене матрац
брутального кіно-сну:
в обійми свої - клац! -
і множ на нулі. ну?!
в гримерці мого "Я"
влаштуємо маскарад
не_хворих_на_час для
дисторції кіловаД.
я буду тобі - дрель,
кохана моя стіна!
зпетляти б З петель -
але ж не висіли НА.
нав'язливий suicide
клонованих згубить нас.
спимо наш останній слайд:
стели під мене матрац...

Геть додому, невтесане дерево!!
В тебе череп бобрами вкушений!
Вперто плутаєш з Гоголем Гегеля,
чешеш: "этот, из ГрОба - лучший!",
а у мене впрівають трусики
від жаги нанести тобі травми,
розтовкти тебе! в порох! на друзки!!

..Дуй додому, дубова рамо.

кругообіг ключів між наших кишень
загортає сліди: хто від кого пішов.
ти тут більше не бог, хоч хотів би іще.
закоротке кохання. задовгий шов...

нестерпно-пунктирні лінії
на шиї вигризеш іклами.
наївний: гоїтимеш слиною,
зневіреними молитвами.
зумисне щаслива виллюся
на тебе рясною зливою,
востаннє злизавши фокуси
зі спокою під колінами.
тремти: голку виграй ниткою
й нанизуй мене ще ніжною,
ще вчасною, намистинками
пунктиром. нестерпно. влінію.

скоро в НУЛЬ бідолашних емоцій резерви
і, мов мамонти, вимруть між пауз слова,
дистрофія роз'їсть вічнозаспані нерви... -
несучасна й немодна бо віра в дива.

маю дозвіл на те, щоби непослідовно.
маю ваду влучати без промаху в душу.
"Безнадійна! ти права, ти невиліковна!" -
вже не вірю в дива... Та й, по суті, не мушу.

я неоригінально куплю жовтих квітів жменьку
і спалю собі пальці до вітру морозного
поки ти доростеш до полиці з Булгаковим
поки я доросту ділитися ковдрою.

Зелене літо, раптом, стало знову
Сухим листком, що падає до ніг…
І сірі хмари вже готують змову
Супроти всіх, хто літа не вберіг…

Лісами йде стара, марудна осінь…
Збирає в кошик душі, мов гриби…
Димить багаттями, щоб заховати просинь,
Іще не вкриту хмарами журби.

Щоб не побачив я, як в небі лине
Клин вічних дисидентів – журавлів…
Щоб грішну землю часом не покинув
І, вслід за ними, в небо не злетів.

а двері до мене завжди відкриті
щоб ти міг зайти непомітно як протяг
бо після твоїх останніх візитів
залишився син
і розкиданий одяг

робитиму вигляд наче все добре
що вмію сміятися без фонограми
і тільки присяде сонце за обрій
я кину нарешті
Сізіфів камінь

накрию вечерю сяду навпроти
загляну ув очі сьогодні зелені
без леза зроблю думок твоїх розтин
де купа жінок
та усі безіменні

узявшись за руки підемо спати
лишивши слова за кордонами спальні
ніхто і не знав що в межах кімнати
сьогодні почнеться
шторм семибальний

...

ти спиш мов дитина в утробі ночі
заради безпеки піджавши коліна
застрягну назавжди якщо захочеш
на перетині наших життєвих ліній

зірвалися зорі із власних стебел
щоб я поступилася сонній дублерці
сама ж прокрадаюсь всередину тебе
й згортаюсь клубочком на теплому серці

Коли закучерявляться поля
На обрії моєї ойкумени,
Я упіймаю в небі журавля,
А може й сам він прилетить до мене…
Мій невловимий, загадковий птах,
в оперенні лишив мені ознаку,
До втоми налітавшись по світах,
Згадає про Тільця із Зодіаку.
Тривалий лет над тінями світів
Для сильних крил –то, врешті, не завада.
І я скажу: «Невже ти прилетів!?
Мій журавель, омріяна відрада!»
І я побачу, що горить свіча,
Що виросла троянда між ожини,
Й визорюється небо по ночах,
І доля вимережує стежину.

Кульки летіли в небо –
Сині, зелені, жовті
Переплітались з вітром,
В хмарах ховали очі.
Діти були щасливі,
Діти вірили в диво.

Кульки летіли в небо
Далі – під тиском вітру
Зовсім не дивовижно
Лускали у повітрі
Діти були щасливі,
Діти вірили в диво.

Вірили, що у небі
Теж є планета з дітьми,
Щиро махали руками –
Небо таке красиве!
Діти були щасливі,
Діти вірили в диво.

Незвичайність весни
У очах, як літо, зелених.
Чи до них доплисти
На шматку несталої криги?
Ти наснився мені,
Мов зображення на гобелені,
Незбагненний такий
І водночас – такий зрозумілий.
Кажуть, сни – то пусте,
Кажуть – вірити в них не варто.
Крила зранку впадуть,
Сонцем знищені, наче в Ікара.
А завдання просте – відшукати тебе на карті .
Поцілунком торкнуть
І збагнути: це щастя чи кара?

Вогнище, збентежене вітром,
Облизуючись, їло сіно
у полі, обабіч села.
Воно не здогадувалося,
Що смачнішою є вода,
І дуже швидко ковтало копиці.
А жінки бігли,
Несли воду у відрах,
Щоб пригостити кожен язичок
Полум’яного рота.
„Не встигла!” –
заголосила одна...
А інша, стримавши сльози,
побігла ще до криниці.

Йому була ця мова рідна…
Діди та прадіди його
Не відцуралися б свого,
А він сказав: “ Яка ти бідна…”
І, як якесь велике зло,
Покинув мову та село.

А щоб йти з модою у ногу
Не відрізнятись від міських,
Не схожим бути на сільських,
Він не молився більше Богу,
А вишиванку тихо зняв,
Та в комсомол попрямував.

В той комсомол, який в тридцяті
В селян комори вичищав,
Зерно останнє забирав
Та голодом морив у хаті.
Під керівництвом КПУ
Вкраїну нищили мою.

За те зерно побудували
Заводи по країні всій,
Вели колонами до мрій…
А люди пухли та вмирали,
Вмирали села та міста
О, владо! Ти була свята!

Війська дороги перекрили:
На Україні – тиша й лад,
Мільйони трупів, трупний чад
І незакидані могили,
І мертві діти... скільки зла
У сяйві доброго Кремля.

Невже таке робили люди?!
Кати – не люди то були!
Кати жорстокі, дикі, злі!
І ордени катам на груди
З прокляттям змучених лягли –
Що мертві ще зробить могли?

А ми, живі, – невже не чули
Невже не чули про терор?
І про страшний голодомор?
Чи може ви про все забули
І вам байдуже у житті
Куди, і з ким, і як іти?

Є мова – чиста, мудра, ніжна,
Як наречена – білосніжна,
І як заквітчана весна –
Вродлива й сяюча вона,
А є брутальна, з матюком –
Такій не місце за столом.

Ти кажеш неправду – я знаю,
Тому ні про що не питаю,
В безвір’ї неправедних слів
Зникає нестриманий гнів.

Кохання зникає без віри,
Зникають безмежні та щирі
До тебе мої почуття,
Зникає щасливе життя.

Господь в душі у нас простори відкриває
І з сяючих небес натхнення роздає,
І Шлях Чумацький нам під ноги розстеляє,
І серце, й тіло знов він зцілює твоє.

Щоб йшов ти уперед крізь бурі та незгоди,
Щоб вірив і творив, кохав – за все – життя,
Даровані тобі усі земні свободи,
Ти тільки не іди з гріхом у небуття.

Cкучаю…
Робота до рук не береться.
Відколи
Впустив тебе до свого серця.
Чекаєм…
Удвох ми із серцем на тебе.
А зорі
Вже світить Господь серед неба.
Це – вічність!
Це рай на землі, хто не знає.
Як любиш,
Й вона тебе вірно кохає.
Радію!
А радість ця щастям зоветься
Відколи
Впустила мене ти до серця…

Звідки починається батьківщина?
здається із рідного села,
із лугів тих пахущих,
куди мати малих нас вела
у поле між трави і квіти.
А ми виростали щасливі
в природу закохані діти.
Хатина стара над водою,
За силом зелена ліщина,
Дорога, що веде у школу -
Це рідна моя батьківщина.
Там перше кохання
Душу освітило мені.
Воно спалахнуло у серці,
Як рані досвітні вогні.
Із звідти пішов у світ.
В пізнав всю батьківщину,
Полюбив усім серцем
Єдино мовну родину.
Моя батьківщина –
Це донецькі степи
І карпатське узгір’я
Починається вона
Із рідного села -
Батьківського подвір’я.

Свести тебя с ума. № 2

Свести тебя с ума…
Ты думаешь получиться?
Вот это есть,
Конечно не проблема.
Чуть романтизма, тайны
И недосказанности каплю,
Задав вопрос, оставив без ответа.
Уверенно смотреть в твои глаза,
И беспардонно делать вид,
О том, что безразлична.

3.09.08 / 2:36

Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни
Тихо так шарудить і співає «кап-кап»
Засинай, засинай і не думай про завтра
Завтра будуть нові мрії, справи, думки.

А сьогодні полинь у далекі світи
Де всі мрії твої здійснить хресна-весна.
Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни
Тихо так шарудить і співає «кап-кап».

Колискова дощу – танець сліз на стіні
Нагадає дитинство, що згубилось в казках
Коли бігала влітку по забутих стежках
Ті щасливі часи знов присняться мені
Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни...

Дні так швидко минають
Я загублю годинник
Щоб не чути й не знати
Як години й хвилини
Пробігають крізь пальці,
Як пісок, і зникають...

То ж хіба не на краще
Жити в кожній хвилині
Наче день, або вічність
Бо не має більш цінних
Або менш, ніж моменти,
Що фіксую, як фото,
У життєвім щоденнику.

Хочу кожну хвилину
Записати в альбомі
Щоби потім на стінах,
У режимі слайд- шоу
Розглядати неквапно
Наче давні історії
Що залишу для когось,
Хто прийде в світі новім.

Світ мандрує у Вічність
На Великому Возі*
По Чумацькому Шляху
Вечір тихо приходить
І так гарно це знати
Що в цю мить, в цю секунду
Сотні пар очей вгору
Поглядають і зорі,
Як секунди, рахують.

Тернова терпкість “Партеніту”,
Вишневий присмак на устах
Кагору: нектарину-квіту –
Пелюстки цілував монах,
Аби розраяти самотність...
Ми, розганяючи журу
Словами ніжили німотність,
Кусали губ в’язку хурму.
Імла патьоками на часі,
Що зупинив віків ходу,
Зливалась гирла, у рейвасі
Терзала любощами тьму.
Пагілля рук, стерня охоти,
В розлеті стегон білий стан,
Гойдалися на крилах ночі,
Тамуючи нестями тан.
Знесилений, у сон-дрімоті
Хапався жаги, миршавів...
А, що їй плоть – знаття марноти.
А, він, безсилий, навіснів.

Автоматы мы.
Математикой и зарплатами.
Переливами и заплатами.
Запятыми и многоточиями.
Полутонами, полустрочками.
разговорами незаконченными.
Щелками и щетками.
Щелями и щелками.
Шагами нечеткими
К выходу!

Я прошу перестань. Я не хочу ніякої драми.
Усі драми скінчились ще рік або й два тому.
Я хотіла б відверто, хотіла б забуть про обмани,
Але я себе знаю: я знову тебе обману.

Я поганий Ньютон – в мене кожна константа нестала.
Я занадто брудна, щоб казати щось начистоту.
Ми всього лиш уламки розбитого співом бокала,
Яким примха інерцій тримає одну частоту.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – ілюзорний ритм.

Бо не бере все жниво
Махом одним коса.
Бо не луна миттєво
Грім попід небеса.
І не співає хором
Птаство, не дмуть вітри.
Бо не усі – угору,
Дехто, завваж, - згори.
Не одночасно сходить
Сіяне, хоч-не-хоч,
І не під «раз-два» ходить
По черепиці дощ.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – підозрілий ритм.

І не треба на нас озиратися.
Не чужі ми. Це вам біда?
Наче діти ми з тою радістю,
Що нечасто до нас загляда.

А що радість ота стрімкоплинна,
То дорожча для нас обох.
Мусить в кожного бути людина –
Дорогий, всепрощаючий Бог…

Знов тону я у погляду повені
І нічого уже не боюсь.
Сам не чую своєї сповіді,
Безнадійно, нещадно гублюсь.

Мить ота мені знов нагадує…
Але досить! Бо щось тут не так,
Що над нами сріблистою птахою
На розлуку заходить літак…

Пробіг по серцю перелив баяна,
Розквітла в небі зіронька ясна.
Люблю тебе, Полтавщино кохана,
Ти світла і прекрасна, як весна.

Чарує вечір пахощами м'яти,
Іскриться місяць в крапельках роси.
Співають під черешнями дівчата
Й гарячі солов'їні голоси.

Дрімають на левадах трави пишні,
Прослалися тумани за селом.
Чарівні звуки "Маминої вишні"
Ласкають серце ніжністю й теплом.

Життя не втратить крила за межею,
І я, неначе сонце явори,
Люблю всією чистою душею
Ці тихі українські вечори.

Пробіг по серцю перелив баяна,
В устах остання пісня догора.
Живи, моя Полтавщино кохана,
Умита в хвилях срібного Дніпра!

1999

Рідна мово моя, що є краще за тебе,
Що бринить наймиліш і співає ясніш?
У тобі шум гаїв, усміх сонця і неба,
Ти як вишня в цвіту, в моїм серці дзвениш.

Рідна мово моя, золотава пшениця,
Ти гірське джерело, солов'їна струна.
Кожне слово, мов зоряна крапля іскриться,
В кожній пісні горить сонцесяйна весна.

Рідна мово моя, в тобі сила козацька,
Вільний подих степів, осяйна далечінь.
Проведуть бандуристи по струнах зненацька,
І злетиш ти, мов сокіл, в ясну височінь.

Рідна мово моя! Ти душа України,
Ти в мені гомониш, як потік буйних вод.
Треба сіять в серця твої чисті зернини,
Щоб навіки воскрес український народ!

1999

Разом зі снігом
на землю падає
небо
і я падаю
з ним.
Коли ти обіймаєш мене
все відбувається навпаки:
я падаю
в небо.

Підпиляй мій характер
як нігті
тією ж пилочкою
пропиляй мені вихід
у світ,
твій світ.
Заховаю свій смуток
у найглибшу кишеню
і одягну на своє незахищене
тіло
теплу, зв'язану з ниток
твоєї хоробрості
сукню,
яка служитиме довше,
ніж шкіра, бо страшно мені
вже не буде ніколи.

М'якими яскравими
образами
обплели мене думки про тебе.
Ховаючи очі у твої
кишені,
під повіками я сховала
холод вчорашнього вітру.
Твої руки пахнуть попелом,
мої - смичком віолончелі.
Ти малюєш словами,
я римую ноти.
Добре, що ми зустрілись,
але
бджоли не потрудяться нас
запилити
бо ми розцвітаємо
у різний час.

Я дарую тобі свою квітку,
не боюсь за наступний день.
Коли приходить самотність,
зібраний букет
холодно тліє,
а моє загасле тіло
танцює блідою тінню
на стіні, біля твого ліжка.

Я чутлива до чужої
чутливості
коли хтось скавулить,
мої повіки б'ються у такт
з його серцем,
пашіє соромом душа.
І я, немов тепла ковдра,
хочу обійняти його
і заснути
разом.