Синій потяг, колихаючись на рейках,
Лине птахом крізь глуху жовтневу ніч.
Ти сумуєш край вікна - близька й далека,
І не йде проклятий сон тобі до віч.

Поза склом пливуть осінні оксамити,
Срібний місяць на тополях виграє.
Ти мовчиш і все не можеш зрозуміти,
Де кохання загубилося твоє.

Неприховано вдивляєшся у темінь,
За хвилинами години, як вода.
Чорний дуб, немов міцний карпатський легінь,
На ходу у твої очі загляда.

Сумно тягнеться пожовкле верховіття,
Потім поле. Знову ліс. І комиші.
Заблищать вогні - то вже різноманіття,
Вже така-сяка розрада для душі.

Де ти, милий? Стільки літ тебе чекаю.
Забарився, а чи може запізнивсь?
Все віддам, щоби у сутінках розмаю
Наші руки і серця переплелись.

Не зімкнути вже очей мені до ранку...
Де ти є, моє кохання золоте?
На умитому дощами полустанку
Жду тебе. Люблю тебе. Твоя Є. Т.

2008

Осінній день березами почавсь.
Ліна Костенко

Осінній день похміллям розпочавсь,
Кругами під очима й сірим небом,
І я лежу і думаю про Вас –
Хоч ні, після вчорашнього – про тебе.

І тяжко голові між подушок
Від цих думок – чи то від алкоголю?
Як недоречний цей культурний шок!
Яка невчасність головного болю!

Але світліша небо у вікні,
Приходить мудрість з досвідом похмілля:
Після шукання істин у вині
Рятує активоване вугілля.

1.

Колекціонер першого досвіду
старанно збирає враження
від своїх нових почуттів
Занотовує словами
закодовує у стримані символи
кожне окреме "вперше"

Накопичує кипу товстих нотатників
та складає їх на полицю в надії
що можливо у старості зможе забути
все що відбулось із ним за життя
Тоді відкриє ці архіви
та сп'яніє від них знову - вперше


2.

Д'Обсервер причаївся в моїй голові
ніби камера відеоспостереження
Споглядає на моє життя
старанно запам'ятовує обличчя та події
Маршрути, погоду та архітектуру
настрій, думки - кожну дрібницю

Чи варто намагатись розібратись в собі? -
Хто із нас двох - справжній я?
За день нам майже вдається дійти єдиної тями
але коли ввечері опускаю вії
д'Обсервер повторює свою нудну процедуру -
нагадує мені кожну допущену сьогодні дурницю


3.

Я і ще двоє що можуть вміститися,
якщо захотіти, на кінчиках пальців
або у вушній раковині
чи навіть у свербінні спини
Ми непогано влаштувались всі троє
в одному тілі і розумі

Нам вдається по черзі ділитися
ефірним часом думок удень
та - що найцікавіше - нічними сновидіннями
Коли ми разом нас не спиниш
ми три прилади єдиної системи
аналізування та глибокого роздуму

прокидаюсь від твого цілунку в шию
що відбувся лише в моєму сні
і так протягом дня по клаптиках збираю і шию
собі торбу з провúдіннь рясних
складаю в неї фото незмінних міст

от наприклад спускаюсь в метро
і пахне мені там чомусь церквою
Ленін та Сталін на стінах ніби Павло та Петро
безлюдні вечірні платформи з духами мертвими
вони нишпорять в моїй сумці вивідуючи її вміст

не знають грішні що нічого не коштують ті світлини
навіть якщо міста на них нарешті зміняться
піддадуться часу швидкому плину
головним для мене залишиться зовсім не це
а той цілунок і ціла торба картин з майбутнього

я не знаю тебе ніколи ще не зустрічав у житті
але коли твій образ впивається в мій розум
усвідомлюю що наразі мені потрібно віднайти
по-перше себе потім тебе а далі вже нас разом
і якщо пощастить то потім мабуть Його

мені здається що колись в процесі сивіння
я розгортатиму ці провидíння
замотані в поліетилен старечої пам'яті
і дивуватимусь їм - часом пом'ятим -
тепер вже минулим а не майбутнім

І Кіровоград
Ми про щастя дружно відкричали
і діждались тихшої події:
свята української печалі,
свята української надії.
Довго правда нас вела огульна,
де вівця і вовк – товариші.
Ходить наша мова безпритульна
в пошуках синівської душі.
О земля Шевченкова й Франкова! –
це сини вже б’ють її під дих.
І ридає наша рідна мова
до глухих, а значить – до німих.
Як же дожились ми, сестро й брате,
до такого підлого добра? –
ходить безпритульна наша мати,
від Карпат блукає до Дніпра.
Відсміяв своє ти чи відплакав,
мій народе, сонної пори?
Може, й не мовчав ти, а балакав.
Не балакай більше. Говори!

ІІ Село під Ужгородом
Не жди в приймальні, мово, у чинуші
і не хились перед лакейським збродом,
що поміняв на сите пійло душу
і величає сам себе народом.
Хай матері соромляться своєї
пристосуванці, наймити, пролази, –
ще нашу пісню держать над землею
такі от села, як Великі Лази.
Це ними сильна рідна мова наша,
і їй у завтра путь не перетято
ще доки є в нас мама, не мамаша,
ще доки є в нас не папаша – тато.
У цій фальшивій, холеній Європці
не вб’є нас глум, не зманять модні звихи
ще поки є не чуваки, а хлопці.
ще поки є дівчата, не чувихи.
В машинний час, який навчив балдіти
і не сумління слухався – наказів,
там Україна, де співають діти.
І йду по неї до Великих Лазів.
1988

«…нема тепер нічого…
ні Бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять…»

Тарас Шевченко,
«Якось-то йдучи у ночі…»

Зелені ягоди калини,
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги.
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ,
змужніє він коли?

Зелені ягоди калини –
гарячі символи землі –
землі країни України,
яка крокує у імлі
до того Бога, що є світло,
до того неба, що є Бог.
Старенька вже,
старенька й свита,
і довгий шлях до перемог.

Не стали гетьмани царями
і вільними не стали ми.
Народ ще правиться псарями
з псарятами – отими псами.
Не Богом.
Та і не людьми…

І чорна доля чорним полем
волає, не вщухає біль.
І чорна думка серце коле
і кличе на останній бій.

2007-12-02 – 2008-11-17

Моя религия тебя не признает,
И сердце мечет искры и гнетет,
И ты не можешь преданно остыть,
Хотя просила я всего, простить.
Но небо не горит теперь огнем,
И месяц не пускает свои грезы,
И мне не жалко даже тех времен,
Когда считала каждый вечер слезы.
А ноты дальше потеряли смысл,
И ветер вдруг упал на землю первый,
Никто из нас не выиграл главный приз,
А стал душою и седым и серым.
Но как-то все же в жизни повелось,
Мечты рассыпались на отблески презрения,
И с крыльями от чуда унеслось,
Сквозь щелочки печального прозрения.

Я давно здогадалась: насправді тебе звать Жуаном.
Ти так само, як я, любиш власну робити погоду.
Ми говорим крізь сон і постійно цілуємось сп’яну,
І вдаємо крутих, і все граємось в біль і свободу.

Ми давно були б разом, та вперто відстоюєм принцип,
Бо криві наших доль малювались під різні лекала.
Ти прийшов без коня. Ти до біса не схожий на принца,
Може, саме тому я так довго тебе не чекала.

дощі бувають довгі
і не дуже
намотані на пальчики гілля
розмотують потрохи інь і янь

а чорні іні
вкриті сивим інеєм
чекають на розпеченого янка
аби перетворив дощі
чи довгі чи не дуже
на круглозліплені калюжі
і влігся білим місяцем
на чорну рибу
і тихо так мовчав
щокою в дощ

Ніжна моя і кохана,
Сонце, що сходить так рано,
Щастя бажаю тобі!
Вечір вже повний вогнів –
Кожен палає для тебе.
Й рясно засіяне небо
Тихо вустами мовля:
«Миле моє янголя,
Кращої в світі не знаю,
Бо не було і немає»…

З Днем Народження, кохана.

Чом заздрість перейшла в постійний стан;
її ніхто й ніколи ще не кликав.
мені здається: все життя хтось спав.
Та хочу я кричать, а не мугикать!

Існує світ без "безлічі" ідей,
де всі ми демонструємо незграбність;
моє життя ще не дозволив сейм,
а я все борюся за пунктуальність.

Культура - то для мене звична річ,
я знаю, як вести себе в дебатах;
та варто призабути про ту ніч,
ту ніч проведену в обіймах ката.

Недопалки часу залишмо сьогодні в шухляді,
Недоліки інших - на випраному простирадлі,

Про візи забудьмо - вони постирали кордони,
А в рідному місті чомусь твоє серце холоне

Кружляють ворони - нема серед них альбіносів,
Свого родоводу не знаєш чомусь ти і досі...

Скажи на якому ж проклятім дешевім базарі
Купив непотрібнорожевобридкі окуляри?!

Сьогодні нас поять коктейлями правильних кодів,
На снідання маємо порцію нових законів.

Тобі діафільм змонтували в прямому ефірі,
Щоб наживо бачив свою отупілість "у стилі..."!

Дах поїхав безповоротно,
Зачепитися за пута бажань
Все, шо вчора уже неістотно,
Все, шо завтра - схиблена грань.

Так набридло індастріал сіті
І втомили змагання психів
Дизбаланси, відсутність кредитів
скарги безпідставні й прокльони тихі.

Так набридла кризова несталість
Так втомили обличчя втомлених
Безповідальність і аморальність
І байдужість до обездолених.

Вчорашнє завтра страхає негарантованістю
І не усвідомлюється завтрашнє вчора...
Нескінченна держзаборгованість
Держеліта, на голову хвора.


дах поїхав, й не стане на місце
Може ця деградація безповоротна?
Я так хочу втекти з цього міста...
Все, шо вчора уже неістотно...

Все, що в мене тут є – це безсоння і це вікно,
О такій порі ранку безсоння цілком надійне.
Циферблатові стрілки знов крутять своє кіно.
Я спокійно п’ю каву, і втретє ковтаю снодійне.

Вітер шарпає шибки й обтріпує залишки снів,
І шепоче мені, що шаленості ще виліковні.
...І цілісіньку ніч місяць цокає десь на стіні,
І повільно по небі повзе годинник уповні.

Ліліт – це хіт!
але коли пііт до тями
вертає літ,
волає бути з мудрецями
Галантний Маньєрист

Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що ти згадаєш, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що візьмеш із собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої ти радів?

І доки ти під брамою в чеканні
стоятимеш покірний, як вівця,
що тишу цю порушить в мить останню:
кохання крик чи шепіт мудреця?*

*жіночий варіант


Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що я згадаю, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що я візьму з собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої я радів?

І доки я під брамою в чеканні
стоятиму без лат і без вінця,
хай тишу цю порушать в мить останню
кохання крик і шепіт мудреця**

**чоловічий варіант

Римувати тебе із відчаєм,
А як ні - то себе із пусткою.
Ніч впаде, як годиться — хусткою,
Або коцом. Такі вже звичаї:
Якщо любиш, то будеш плакати,
Або вити, як вовк при місяці.
Тільки зорі у небі бісяться...
Що їм бідним: світити й падати
У долоні трави пахучої,
У бажання земні закоханих.
Нас з тобою таки непроханих
Не чекали над містом-дучею.
Не світи мені сонце вірою.
Серце-камінь. Душа безликою
Стала поночі. Буде ліками
Сум-цикута. До денця вип’ю я.

Мій ніжний Боже. Вип*ємо, достобіса усі жалі –
Ці будинки покинуті, їхні душі зате жилі –
Я буду там привидом.
Без приводу –
Походити по риштованню –
Порозглядатися. Ну, так, намело – учора була гроза.
Милий мій Боже, якою гіркою тванню
Розверзаються небеса.

Осіннє небо – виболіле, старе –
Уся ця осінь просто одне тире:
Пере-жити, -ждати.
І дні попереплавлюються на дати,
Слова перекидаються на цитати,
Повітря наїжачується-дере.
На фоні почорнілих чужих дерев
Я можу навіть приязно виглядати.

*
Ти ідеш по могилах –
І сад зацвіта голосами
Тільки мов золотих
Не відчути не вчути німим
Буде камінь могильний і хрест біля року причастя
І усе тільки шлях до холодного схрону листків

Ти пройдеш по могилах
І скрізь порожнеча блазенств і страхів
Тільки знову і знову в очах
Ця ніби фреска із інших часів
Ця ніби повінь
Сонячні люди
Ідуть по воді
По бурштиновій…

*
Ти відпускаєш сонце навзахід
І внезабарі – пугачі – сонцями
І внезабарі – голоси – снігами
Але межа тебе іще триває
Прийми цей чистий раю відгомін
І засвіти од нього проминання
То й промінь упаде коли глибінь.

*
Урветься стежка
В нетрях винограду
І ти ступнеш у пагін злотогранний
У сонці надосіннім благовісту
Тобі дивитись у дніпрові очі
Обвивши вколо серця синь вітрів
Аж доки кров кінцем не зацукрить…

                        "  І мило, як уверх зростаєш вперто
                        З тісного листопадового светра..."
                                                           Блакитна Кішка

Це справді "він", і може навіть „я” -
тонкі парфуми і батист - на людях,
але зазвичай опівнічний тигр:
осінньо барвний, із тавром у грудях
мисливця, хижака, наглядача
над сутностями втиснутими в homo.
Бо декому потрібна пара ікл -
для порятунку, вищого питомо.

Бо звідсіля куди таким іти?
Вони в мені, як пташенята в жмені,
не визрілі митці і їх рядки -
водойми, небеса, луги зелені,
бучні міста, і схими самоти,
де обрані перебирають чотки,
і поруч інші, іншої мети,
запохмелілі надривати глотки.

Ну годі ж бо, красуне, не тремти,
я ж бо цінитель витончений тіла,
в якому радісно служила ти
у храмі пристрасті, і хай невміло,
та я навчу, вважай – це той каприз,
яким довічність спокушає Метра, - **
то ж вилинь, - о, не з тіла, поки із
роз'ятреного листопадом светра.

2008

Вчуся дихати -
Хоча легше затримувать подих.
Вчуся дихати -
Щоб сп’яніти коли груди повні.
Вчуся дихати -
Поглинати пилюку і запахи.
Вчуся дихати -
Щоб кричати від муки чи захвату.
Вчуся дихати -
Щоб коли пройдеш поряд покликати.
Вчуся дихати,
Я вчуся дихати!

Так, чомусь, завжди легко з вікна виглядати зірки
Наче вперше щоразу їх бачу, чи, може, востаннє
Кожен раз сподіваюсь побачити щось надзвичайне
Чиюсь зустріч на небі, чи, може, самотнє прощання
І зірки, що летять, наче вказують нові шляхи

Тим, хто ще не спромігся розкрить свої крила
Хто чекає на сонце, на щастя, на ранок
Хто гуляє всю ніч під дощем і тримає руками
Чиїсь руки. Й мовчить, захлинувшись словами.
І не знає, що в ньому прихована сила

Що зірки вже давно все за нього владнали.
Що планети зійшлися в парад й сформували сузір’я
Для яких ще не складено назв, і прикмет і прислів’їв
Колись знайдуться люди, які в них, можливо, повірять
Ну а поки до них дотягнутися можна лиш снами…

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Засумований вітер шепоче у вухо
Про пахощі осени і самоту...
Я його пожаліла, уважно послухавши.
Він всміхнувся – зустрів саме ту...

Я хотіла йому розповісти про тебе,
Але він підхопив мене і закружляв...
Я танцюю із вітром, думками – з тобою,
З тим, хто ще нещодавно мене обіймав...

Ти заглянеш у вічі. Така вже вдача:
Не спитаєш ні слова, зчитаєш все що
Я хотіла сказати/змовчати. Легше
Вже не буде ніколи. Та ні. Не плачу.
Просто небо упало дощем під вії.
Аж синці поробилися сині-сині.
Ти і я – паралелі пунктирних ліній.
Я без тебе – вогонь, що поволі тліє.
Я й з тобою вогонь... Обпечу і страчу.
Засміюся. Дивись – спалахнула тиша.
Наковтаюся диму і будуть вірші,
А як віршів не буде, то й прози стачить,
Щоб тобі розказати про дивні снива,
І про те, як гірчить мені в роті слово,
І про то, що в очах твоїх кольорово,
І про те, як збирала не зорі – сливи.
Ти заглянеш у думку. Така вже вдача.
Я замовкну. Ти знаєш, усе що мала
Розказати/змовчати. Я так чекала…
Будуть вірші, а ні то і прози стачить.

Обдуриш втому. Доза кофеїну.
І обкрадеш себе на сон чи два.
Де на підлогу скрапують хвилини
За мить до смерті проросте трава.
За мить до смерті… Чи за смерть до миті?
В куточку тіні, а куток в пітьмі.
І дні – вино, до ночі жадно спиті.
Нам порожньо. Нам вузько. Ми німі.
Як риба, що пливе за течією,
Та хай би проти. То таки пусте.
Була твоєю. Ні! Була своєю.
Я сплутала де грішне, де святе.

Де шукати той баланс,
Щоб душевну рівновагу,
Зафіксуючи за раз,
При собі тримати жваво?

Як втомилась голова,
То від «болю», то від «щастя»,
У думках всі ці слова –
Хаос ліплять свій хвилястий.

Де той спокій? Підкажи!
Де ж та злато серцевина?
Так нестерпно на душі…
Тільки виходу не видно.

Не даються під контроль
Почуття мої бурхливі.
Не іде під них пароль.
Збити ритму неможливо.

Так живи собі цей вік
І блукай по-цьому світі,
Знай, даремно чоловік
Ти шукаєш правди в міфі.

Біда і купи величезні.
Смердить сміття.
Кружляють круки.
Накрав – посунься,
інший в черзі
до горла тягне
«чисті руки»…

На те і вибори,
щоб знати
в обличчя
тих масонів-гертцлів –
з блискучої
нової знаті –
які країні
цілять в серце.

Іди і продавайся,
хлопе!
Купують
фірташі-ах-піні.
Від тебе пузо їх
не лопне,
бо міць його –
в твоїм терпінні.

2008-10-31, зошит «Історії політичної істерії»

вітер точить у тебе крила
сонце в мед розплавляє волосся
ти б йому навіть сон хрестила
досі

ти ж була чи мадонна, чи жінка
варта квітів і кави в ранок
перекликана з міста інків
бранка

свічка гріє навиліт рану
в тиші як у дитинстві сірій
кличе вкутаними краями
вирій

вже не мед не гірка як кава
постать темна з очима мами
крила сточені і русяві
в’януть

І тиша запала, неначе гранітна плита,
і місяць - дурний самогубця - шубовснув у став,
і стала ця нічка, як бочка дірява - пуста,
тупа порожнеча, що тисне на груди і плечі.
Уривки зі зречень і речень - такі недоречні,
як танці на цвинтарі . Годі тримати – зостав,

цю лялечку із порцеляни, дрібничку чудну -
між листя опалого, очі-опали замкну,
затиснена здобич у лапах п’янливого сну.
Ця осінь - падінь череда чи руда потороча,
що видива безвістю – ниткою чорною строчить,
зурочить - і виходу більше не буде?.. А ну

мовчанку мою розміняй на словечка дзвінкі,
і, може, від звуку важкі позлітають замки,
і, може, я знову торкнуся твоєї руки –
і злива лунких метеорів розсиплеться, може…

І я повернуся на вибрану стежку, мій Боже,
і буду незмінно іти на Твої маяки…

Война войной,
Обед по расписанью.
Смотрю в окно,
С надеждой созерцанья.
Листва с деревьев прочь,
Ковром укрыла землю.
Надежда есть.
Что я кого-то встречу.
Шагая по листве,
Пройдём мы вместе.
Так может хоть?
Из дома выйти.

7.11.08 г. 11:31

Ранок без нікотину.
І за вікном вона.
Жовта така, аж хвора.
Дотик її руки холодом обпікає.
Клени. Полин. Стіна.
Листя, мов циганчата, з саду і навтьоки

З димом і ген за вітром.
Хочеш? Біжи, лови.
Я залишаюсь в жовтні. Жовта, аж золота…
Тут де окрім: "упали", більше нема новин.
Радість – меланхолічна.
Радість давно не та.

Ти зачаруєш снігом. Він же не тане… Ні.
Надто холодна вдача.
Надто вогонь скупий.

Ти посміхнувшись, келих повний даєш мені.
Що це? – питаю. Щастя, то ж не вагайся, пий.

про мене невідомо на землі
полеглого на місячному тлі
оскільки я людина-каземат
до мене ззовні доступу нема

зпаду я з вас полудою на мить
бо на мені очей лежить блакить
а хто під ранок карими примарить
хай будуть карими

затямте те що я плавка вода
і пролягаю в диких болотах
в собі хоч скільки містите вогню
у складі вас я все заполоню

отож човна лаштуйте та весло
повідомляйте всохло чи зросло
в імлі мене наосліп ніч чи день
чи спливете
чи те чи те

Оригінал:
"я темнота" (Николай Сулима)
http://sulima.livejournal.com/46436.html
немногое известно обо мне
я космонавт забытый на луне
я человек-тюрьма и потому
дверей не открываю никому

я тот кого вообразите вы
на мне глаза небесной синевы
а если завтра карие подарят
то будут карие

запомните я тихая вода
текущая неведомо куда
и сколько в вас бы ни было огня
вы состоите из меня

поэтому беритесь за весло
пишите мне куда вас занесло
я темнота во мне плывут на слух
или идут ко дну
одно из двух

О Юносте, усе б тобі казитись на траві.
Дрібні to be or not to be – мов бісер в голові…
Та тільки-но вона чи він коханнячку: «па-па…»
– О, not to be! – серденько в дзвін, і всесвіт на попа!

О Старосте, а де твої премудрості сади,
А в них співучі солов’ї і золоті плоди?
І чим піклується щодень сивенька голова?
– Було колись, тепер не те… не та тепер, трава...

О Зрілосте, твій Діоген з вогнем посеред дня,
Поміж плебеїв і богем увись ліхтар підняв –
Тебе шукає, із богинь найліпшу, най, най, най…
А люд – йому: «Омано, згинь! Ізгою, оминай!»

Так день за днем, за віком вік мудрець із волоцюг,
Шукає дивний чоловік – ЛЮДИНУ, щоб ланцюг
Гармонії буття колись розірваний людьми,
ЛЮДИНОЮ піднести ввись мов той вогонь з пітьми.

Вже Ойкумена як діжа розсохлась, прогнила.
Де гомо сапієнс лежав – відходів купа зла.
Там – Юність в бісері дрібниць – збирається в життя.
Там – Старість нахилилась ниць – перебира сміття.

Завари мені кави міцної, гіркої, як чорна ніч
Буду пити малими ковтками… Щоб стало надовго… Назавжди…
Щоб у пам'ять мою вкарбувались з усіх протиріч
Лише смак твоїх уст. Солодких… Гарячих… Спраглих…

Загорни мене в пухову ковдру із ангельських крил
Наче в кокон. Може й в мене теж виростуть крила.
Я чекатиму, гріючись ними, приходу весни
А навесні вже зможу тебе відігріти своїми.

Зустрічай мене вітром, дощем і коктейлем із хмар
По дорозі додому зірками всміхайся ласкаво
Зігрівай мої руки, туман напустивши, мов пару
Скоро буде гаряча вода, ну а поки – звари мені кави…

Летіло листя… Летіло золото…
Летіли златники, драхми і соліди
Скарби додолу дерева сипали
Модрини й клени, дуби з осиками.

І кожен радий був свою віддати
Частину радості й щирої дяки
За теплі, лагідні, сонячні промені
Що обіймали багряним полум’ям.

Летіло листя й сміялось тихо
І ліс дзвенів весь від цього сміху
Немов на струнах Еола вітер
Весь світ піснями хотів накрити.

І завмирало десь під ногами…
Музика вітру, ставши словами,
Щось шепотіла на дивній мові
Казки чудові, ще не зимові

Та вже й не літні. Всі таємниці
Розповідало чарівне листя
Про ті скарби, що щедра осінь
Подарувала всім перехожим.

Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.
Кожна осінь подібна, немов зашифрована туга.
Цілу ніч шепотітимуть пам'ять пожовклі дерева.
Сірих-сірих асфальтів на біло помічена смуга.

І втікають шляхи, розчиняються тіні в калюжах.
Срібні краплі прощань упадуть сивиною на скроні.
Тут немає межі. Тут роки вже нікому не служать.
Лиш стоять ліхтарі - мовчазливі неонові зорі.

У мереживі днів, задурманених вітром і димом,
В кольорових відбитках іще недотлівшого літа
Розчиняються сни. І здається усе неправдивим.
Все кружляє й зникає разом з неіснуючим світом.

Лиш загублена пам'ять виходить на замкнуті площі.
По периметру долі міняти нічого не треба.
Так отямлюють вулиці - мокрі, холодні, порожні...
Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.

побачити запитання, коли є cтвердження
цілувати небо замість тебе
співчувати щастю в його одноманітності
любити посмішку, якої ніколи не бачив
відчувати на вустах її, ще ніким неціловану
ні поцілунку, ані дотику
просто примара й ілюзорність
просте прагнення
просто прагнення

Покотилося – закотилося,
Сонце- яблуко пломенисте,
Залишилося на потилиці
У дубочка брунатне листя.
Покотилося над узліссями,
У пониззях туманом згусло,
Замість золота – лише пліснява,
І покинув господу бусол.
Десь повія за містом жебрає
По осінньому бездоріжжю,
Десь надія, мов осінь жевріє,
Десь ворони радіють збіжжю.
Покотилося – закошлатилось,
мов старенька овеча джерга,
Чи то хмари стали патлатими,
Чи примліли трави пришерхлі.
Сірячину вдягнули вулиці,
Не лишила краса й огарка,
День уперто до нічки тулиться,
Ніби парубок до шинкарки.
ДвірникИ заповзято шкробають
Драпаками доріжки зрання,
Це поетам осінь – дарована,
Двірникам вона – покарання.

Весь світ замкнувся п’яним ліхтарем.
Мов волоцюга безпритульний наодинці
Горлянку давить власним тягарем,
І захлинається вином із полуниці.
Його обвітрені, пошерклі губи,
Що проспівали дні і ночі напроліт
Пісні прадавньої п’янкої згуби,
Тепер німіють святістю молитв.
Мовчить і плаче сам з собою,
І молиться за тих, хто вже пішов.
Невідболілою ще сивиною
Шукає те, що загубивши не знайшов.

Ти чекаєш "монологу Шарлотти Гейз"?
Я не хочу вже нічого: 2 late 2 chase.
Наодинці знов зриваюсь: тебе нема…
Чи радію, чи вмираю – завжди сама…

Все нормально, не звикати… Нехай собі...
Я ж не можу вимагати, щоби прибіг,
І коли зриває з місця емоцій раш, -
Обійняв, сказав, не бійся, світ буде наш!

Я ж пишу… Чого ще? Болю?! Сказати вслух,
Що: ні з ким, або з тобою… Треную дух…
І коли пора прощатись, коли не встиг, -
Повторюсь: (а що втрачати?!) лишу листи.

Шпигун ні-я-кий!
В обличчя правда,
така, - не треба.
Такій – не рада…
Ну-ну, ти ж знала…
Не плач!.. Не плачеш?
А хто побачив?!
Ніхто не бачив!
У жменю серце:
не треба болю…
Ну, не з тобою…
Хай, не з тобою…
А ти вже встигла…
Мовчи, я знаю…
Ковтни, як зможеш,
своє: «-Кохаю!!!»

***
Гній смакують хробаки,
а козли - капустку.
Грижу маю за роки,
у кишені - пустку.

***
Баба з воза - хлоп в корчму
заливати щастя.
Розібрались - що кому -
капці білі й ласти.

***
"Первий" врізали канал -
дихать стало краще,
дайте людям доконать
рускогаварящим.

***
Наша Рада - рагулі
чубляться до сказу.
На селі, як на селі -
пощо півню разум.

***
Мій сусіда - на коні,
по трубі - в Європу.
Зуби виставив мені,
а китайцям жопу.

***
Сидимо, як ті дурні
до ТеБе прикуті -
ось Ведмедик зкабанів -
де корона, Путя?

***
Я русин і ти русин -
українці ми є.
Вовк - не піп - той курви син,
за Москвою виє?

***
Щоби вибрати свиней -
доста мали шизу.
І тепер у нас - окей,
міжнародна криза.

***
Голова - не молоток,
коли стукне - коле.
А думок біжить патьок
персами додолу.

***
Місько - в горах лісоруб,
для Марисі - бобрик.
Най гризеться бабозгуб,
тіко - валить добре.

6 Листопада 2008

В них не прихмарні а швидше примарні тіла
хвойні фрегати так колять це стомлене небо
і, не солодкий, - солоний - калиновий смак
руки чиї підніматимуть завтра вагу твоїх неводів?

мертві розвітлі народжені з плоті і днів
ніби осінні бурштинові світлі і чисті
зранку дерева здається ці йшли по воді
в них на корі і долонях твоїх хто порівнює числа?

темне, сполохане в нас - леґіони птахів
ми - це містерії в цьому закритому лісі
там, що почуєш чи скажеш - це дихання, вітер -
флот що направить у море твій завтра, уліс!

що ж, нам - проказа, і знаєш, всі німфи - німі
ніби мовчать, а вчувається - хто ви, ну хто ви?
тіло алей цих тепер одягається - в мідь
срібним деревам тепер виростати - високим і хворим

Когда-нибудь и я, как этот пес,
Свалюсь мешком среди чужих прохожих,
И шерстью буду чувствовать и кожей
Как я врастаю в тротуар. До слез
Обидно – я мечтал совсем не так:
Нелепо быть разрезанным трамваем,
И тротуар покажется мне раем,
Обычным раем, раем для собак…

Прохожие пойдут, пройдут, уйдут,
А я, пятном с потухшими глазами,
Останусь там лежать, на Привокзальной,
Так просто оказавшийся в аду…
Лишь девочка – ребенок лет пяти,
Вдруг скажет: «Мама, это же тот рыжий…»
И я сквозь пленку мертвых глаз увижу,
Как мать ускорит шаг, чтоб увести…

Гравітаційний фронт крає вага стерна: позапланетний зонд з простору випірна і прокладає курс у позаземний час. Позасерцевий пульс втискує в дійсність нас лезами рис лиця, жилами на руці – лиш мерехтять сонця й вкручують місяці шестернями орбіт в темінь тривожний блиск. Точаться зорі вслід крізь порожнечі тиск іскрами кораблів з ватри вогненних мрій. Вже поза променів, згуслих в молекул рій. Ще поза слів нових, винайдених вночі, зопалу мовлених, кинутих вдалечінь поза пошерхлих губ, формул, віршів, команд. Одноразовий шлюб з небом бере гарант, втиснутих у скафандр, одноразовий дій. Скручений, мов меандр. Одноразово злий. Та в шкаралущу сну зонд-зоряниця б‘є і, розірвавши млу, сплеском меандр стає та й оцифровує геометричний пил в те, що незмінним є – в алгебру наших крил.

Ну, іще проживеш у найкращому разі
лишній день. І помреш у найкращому разі
мудрецем. Краще пий - бо смоли на тім світі
з казана відсьорбнеш. У найкращому разі.

Сонця промінчик
ухопить не вдається.
Грається котик.

Теплих рук торкання,
Дарувала мить.
Запалив кохання,
Що в душі горить.

У полон любові
Наше почуття
Завело с тобою
На усе життя.

В очі зазираю
Я твої ясні.
Наче водограї,
Голубі вони.

Щастя дало крила
І лети до мрій.
Нескінчена сила
Почуттів - зігрій!

Не зустріти, лихо,
На шляху повік,
Буде серцю втіха,
Буду чути сміх.

Соловей співати
Буде у гаю.
Твою долю взяти
Хочу, як свою.

Как много неизвестно человеку.
И беден наш словарный лексикон.
Создания жестокого мы века.
Полжизни отнимает только сон.

И многого мы так и не узнаем.
И чувства мы прочувствуем не все.
Природы красоту мы злом венчаем.
На временном пристанище – Земле

Підлога, стіл, відкриті двері,
Червоний захід, літо, сум,
Душа розлита на папері,
Слова описують красу...

Дерева, хмари та рослини,
Вечірнє небо, схід зірок -
Чарує око ця картина,
Природи світлий лоскуток!

Повітря тепле. Я працюю.
Хоча душа летить у вись
І вечір трішечки сумує,
Та спокій все ж панує скрізь...

Проміння сонячне, останнє
Проб'ється ясне у вікно
І в небі темному розтане,
Як вип'є ніч зорі вино.