Хвиля осіннього настрою манить,
Почерк лишає на склі.
Тіло-це янгол? Чи те, що ним стане?
Відповідь дайте мені.
Вулиці з небом - це вже перехрестя.
Шлях вибирати - дарма.
Бігають янголи-люди...Нашестя
В місті, якого нема.

Весела дівка – молода весна
(У міру і розбещена й цнотлива),
Фліртує з вітром, ходить по ланах
І сміхом «заливається» звабливим…

Заслухається співами птахів…
У чистих водах вмиє ноги білі,
І тисячами теплих промінців
Зігріє, рік воскреслих, тихі хвилі.

І ні на мить не спиниться вона,
Бо переповнює кохання душу й тіло…
Блукає світом молода весна,
Шукає скрізь того, кого хотіла…

Спить у садку самотній юний бог,
Обсипаний вишневим білим цвітом…
Весна таки наробить «помилок»,
Щоб мудрій осені було за чим жаліти.

Забудь про усе, що ти бачив – малюй-но, юначе!
Як пензель всевидячий – слухай і просто малюй…
Твій Всесвіт у грудях моїх… Відчуваєш? Неначе
Я первістка Сонця і Ночі, і їхньої Лю…

Ця синь мені рідна, по швах розшматоване небо
На сотні хмаринок – на тло безіменних імен,
Де кожен від Господа. Кожен – не просто, а треба.
І ти, мій юначе, одне із Господніх знамен.

Надлий з моїх стегон вологи, вжени мене в фарби,
Розмаж невиразність гротескністю на полотні,
Я падати вмію, навчили б літати ще хай би,
То ти намалюй, якщо зможеш, а ні – то і ні.

Мені не звикати… Розложе, мартіні, цукати...
Задимлена гордість – усе намалюй до дрібниць.
І тільки, як Сонце покличе надвечір до хати,
Вдягни мені сором на очі холодних сідниць.

Покличеш тихо: Галатеє-Ганно…
Немов хорал небесний Іоганна
Себастіана Баха проростає
Крізь простір, через горло, там, де та є
Піввигадка-півжінка-півтворіння,
Витке безсоння і міцне коріння,
Холодний мармур і жадане тіло…
Торкнися ніжно, перелийся біло,
Плющем обвийся…Ганно-Галатеє…
Вдихни їй душу, розкажи про те їй,
Що час – мудріший, що життя – сторінка.
…Вона ― не камінь. Та іще ― не жінка.
Вона ― твоя. Навіки. Прісно й досі.
Поправ різцем нечесане волосся,
Прикрий ці зимні, аж грудневі, груди
Руками, і губами, і нікуди
Не відпускай…І шовком, як травою,
Зігрій її, сотворену тобою,
Повір у неї… Оживи! Закутай
В кармінні шати, у солодкі пута…
…А на світанку в ніжності потоне
Надривний стогін: «Мій Пігмаліоне….»

І колись ти обтрусиш похмільну пилюку і сон,
І притулиш порізані нервами пальці до скла,
Що стікає дощем по ту сторону світла.
Втекла
Твоя музика.
І не завважить старий камертон
Ні вібрації ночі, ні щему сердець у тиші,
І годинник дванадцяту б’є,
і скляний черевик
Розбиваєш на сходах.
Усе як чекав і як звик.
Все так просто, аж смішно.
Ти блазень.
Отож і сміши!
Не мене...
Я давно Несміяна.
Забудься. Забудь.
І впади, і розбийся, мов крапля дощу – на чоло.
А не зможеш, то смійся над тим, що з тобою було.
Наді мною посмійся, а інші поплачуть.
І в путь
Проведуть, не помітять, що досі невтішно-жива.
Це не хмарами небо, - це круки своїми крильми
Перекреслили світло.
Життя перекреслили.
Ми
Тільки тіні, що зникнуть опівдні.
А свято трива...

ТРАКТАТ ПОЛІТОЛОГА.
( Менторські – пафосно, з наростаючим динамічним наголосом, що поступово переходить у патетичний крик.)

Коли знесла яєчко золоте
Непоказна серед несучок Ряба,
Ніхто їй не подякував за те,
ані дідусь, ані, тим паче, баба.
Лупили по яйцю і день і ніч,
Гамселили, аби його розбити,
Бо вже яскраво в них горіла піч,
Був столик скатертиною накритий,
Пательню грів зажерливий вогонь,
Топилося до бараболі сало,
Рум’янилась цибуля й ОДНОГО:
Яйця до смакоти не вистачало.
Тому так гірко плакали вони,
тому так бідну курочку сварили,
що золотих яєць, неїстівних,
вони би у окропі не зварили…
………………………………………..
З тих пір і проїдаються у нас
валюта, фонди, золотий запас,
натомість залишаються борги,
убогі села, драні береги,
і сині, штучно вирощені Ряби,
без золотих яєць для діда й баби!

Осінь нечутно
Проходить у світ крізь пальці,
Зорі і листя
По черзі лягають під ноги.
Місто чекає війни –
На своїй фотокартці,
Палить мости
І в вузли заплітає дороги.

Дощ бомбардує
Дахи без єдиного звука,
Вітер розносить
Хвороби в статтях газетних.
Кулі, які заряджає
В стволи розлука –
Завше влучають
В закоханих і непричетних.

Сірі малюнки
В душі і у вікнах навпроти,
Вічний касир
У маршруті запише: «прощання»…
Поїзд пішов:
Я шукаю тебе на дотик…
Хочеться вірить,
Що віра вмирає остання!

Смакуючи солоними цілунками життя,
фарбуючи буденність в сіре, чорне й сніжно-біле,
не даючи заснути ego власному... Це ж я!
І не кажіть, що в глупості я так робить не сміла.

Ну я є ж я, невже не говорила? Заберіть
від мене списані та перевірені писульки.
Інструкція? Навіщо? Розберусь сама... Пождіть,
ви впевнені? Це правильно? Та виплюньте ті жуйки!

Ах так! Тоді goodbye! Побачимося завтра (може).
Смакуючи солоними цілунками життя,
буденність розфарбую в чорне та рожеве (?) Гоже?
Я знаю, перша думка — emo. Ні! Це ego (Я).

Сьогодні я бачила хмари,
А потім розгледіла осінь -
В душі відцвітали примари
Світила небесна провіснь.

Жовтіли пелюстки жоржини
Пісень собі щиро творили -
Живу з почуттям провини,
Що осінь нас, все ж, розлучила...

18.09.2008 р.

З берегами спопелілих хвиль
Розмовляють сонячні заграви.
Хоч до сонця сотні сотень миль,
Я до нього доторкнусь руками.
Я підстрибну й швидко полечу
В чудернацьких хмар безмежну купіль...
Моє щедре небо, дай дощу!
Та не дай, щоб з щастя виріс кукіль.

Коли очей очікувана радість
ще бігала дитинно під столом -
мінявся ветхий град у ретрограді
на зливу віхи. Під небес крило

нагнало щастя вітру на хвилину
і стало легше набирати вись.
Я звідтіля нацебрував руїни,
щоб освіжити в пам`яті "колись".

Ковтав, мов студень вороння у полі,
та розліталося воно в сто "кра".
Як в горлі сіло - скам`яніло болем
та помарніло в спогадах в стократ.

У тямі - шляхом вимотані нерви,
вояцький крок, незважена хода.
Провісник долі - янгола чи стерво
на милість подає життю. Перерва.
Душа і небо - нерозлийвода.

18 Вересня 2008

Алохроматичним кольором своїх очей,
Що забарвлені моїм щастям,
Не нагадуй про сповідь ночей -
Ти був першим моїм причастям,

Що до уст доторкався прощенням,
Що вбирав мене всю до дна.
Ти для мене став тим хрещеним,
Після кого зосталась одна.

Я з тобою розквітла колись уночі -
А сьогодні лиш тільки зеленим
Відблискують сумно ті очі,
Що колись називав ти своїми...

Мрії мої – метелики –
сховалися від зими.
І я вже вірю лиш декому,
і не шукаю вини.

А палати ще б літу, тішити,
підливати до крові ртуть,
але ночі стають холоднішими,
і крізь зорі дерева ростуть.

За небо корінням хапаються,
залишивши землі свій плід.
Мов безпечне дитя, усміхаюсь я,
без надії шукаючи слід.

Лиш пилок золотий метелики
на моїх залишили руках,
розтрушу його в срібні келишки,
щоб запити прогірклий страх.

Телеграми з епохи агоній
принесе запізнілий птах.
Ти торкнешся на хвильку скроні,
щоб забрати тремтливий страх.

Наше літо прийти забуло,
зледачіло в нічних дощах.
Молила, та не повернула,
губилась в чужих віршах.

Крилаті лелітки надії
у мої не впіймались сни,
а небо так швидко міліє –
аби дотягти до весни.

Нічні телеграми агоній
не судилось читати вдвох.
Мій смуток і я, ти – сторонній,
а над нами – замислений Бог.

Шкірка яблука
облямувала кров’ю
краєчок стола.
І леза фраз
міцно вгрузли
в соковитий
м’якуш мозку.
Помирати
так немодно.
Вже не раз
хтось когось
отруював любов’ю,
щоб, напившись
сукровиці, знов
ненароком
в плоть життя
вдихнути.

я тебе не дочекалася давно
ще тоді, як були незнайомі
у моєму вітряному домі
радість із печаллю заодно

де карниз, відчинене вікно
щонайбільше – біль і невідомість
викликаю сни або судоми
ти мене забув уже давно

плаче місяць, плащик-кімоно
вітер витер витрусив останні
копійки дешевого кохання
заодно з тобою, заодно...

Ти писатимеш щось, про Іспанії, Рими, Валгалли.
Зрештою, це все пусте, ти не був там. На щастя.
А я допиватиму чай, чи коньяк. І якщо мені вдастся -
Забуватиму запах матраців, на яких ми так радо стікали

То мовчанням, то криком. На яких ми чекали,
Доки ранок скінчиться й цигарки в перемішку із сексом.
Твої погляди, рухи і страх поміж речень з підтекстом.
Затуляючи рота цілунком, боявся, щоб я не сказала:

Забирайся до біса. Я награлася, любий мій. Доста.
Ця трава проросте вже не хлібом, а тільки видінням,
Симбіозом дедукцій/індукцій, а потім прозрінням.
Ти розгублений, мачо? Запий мене спиртом. Це просто.

Я вдихатиму спокій чи опій. Свої леза поїтиму кров’ю.
Це так легко, дивися. Та ж ні. Тобі прагнеться Риму,
А ще рими і слави. В обійми: не шльондру, а приму.
Я не згодна, мій Цахесе, я залишаюсь собою.

Промчати кілометри разом і в нікуди.
Докласти всіх зусиль – і знов дарма.
І обпікає подих твій шалено груди,
Доволі вже, старалися, нема...
Відмерехтіло стільки ранків і світанків,
І під лінійку геометрія проста,
Один на одного тепер із різних ґанків,
Кривою стала, що колись була пряма...
Ми у житті всього лиш кілька цифр –
Відрахувати, поділити, відсікти...
Була пряма, залишився лиш шифр,
Від А до Б так просто не пройти.

Ні не забути ні,
Ті пам’ятні дні,
Майоріли в залі
Кульки голубі.

Все було тоді
В парламентськім залі.
Коаліцію створили,
Клялись у кохані.

А після
Утомлені депутати
Пішли на спочинок,
Після повернення
Сотворили вчинок.

Сотворили!
Як мильну кульку
Коаліцію розбили.

Не довговічне буває
Партійне вінчання,
У їжака із вужем
Немає кохання.

Кохались, любились
При створені владі.
Між собою посварились
У любовні зраді.

Кохайтеся, любіться
Партійні боси,
Від народного гніву
Зникніть!
Як ранішні роси!

хмарами думка стелиться
осені хід святкуючи
марячі квітками марними
ковдрою очі вкриваючи

серце в'яне трояндою
вітру тихенько підспівує
але не може за хмарами
сонця побачить відблиски

осінь панує панщину
смутку збира дороди
винагородою власною
зиму немов кличучи

Пройдені дороги залишаються загадкою.
Ми не в змозі осмислити зміст цих речей.
Гадаєм, вчимося - та все ж помиляємося.
Віра в себе зміцнюється з кожним днем,
А бажання щось робити згасає.
Сірість будинків надихає лише на мовчання.
У далеких очах мліє ще вогник життя.
Ти спіймаєш мене напівдорозі до вічного обрію.
Тихий стогін очей спалить душу сивого попелу,
Обкраде, забере, перекине усе вгору дном.
Я не хочу шукати, чекати і кланятись,
Але хочу любити і дощ запашний пити знов.

Ти і я, і звуки джазу
Розлилися навкруги.
Помовчи, я й так все знаю,
Руку лиш мою візьми
У свої долоні теплі
Нашої з тобою гри,
Нашої з тобою тиші
І гучної самоти.

На столі дві філіжанки,
Кава,чорний шоколад.
Не кажи, що я програю,
Я не здамся просто так.
Тихий вечір, звуки джазу,
Наче вічність, я і ти.
Помовчи, я й так все знаю,
Руку лиш мою візьми.

Прекрасна вічно. У тонкій хустині,
Що ледь ховає локони. І стан
Твій ніжний, і вуста - краплини
Моєї крові, що скотились з ран.

Для кого Бог створив тебе такою?
Ці пахощі, ці руки, ці уста...
Ти стала б лиш богинею для бога,
Та їх, на жаль, прекрасна, вже нема.

Прекрасна вічно й вічно одинока.
Безмежна вічно, наче вся весна,
Що поряд йде з тобою синьоока
І сміхом заливається до дна.

Прекрасна вічно, як тобі зустрітись?
І за вогнем очей твоїх куди іти?
І де шукати? І куди подітись
Від погляду, що може обпекти?

Прекрасна вічно! Обірвалась нитка,
І обваливсь гірський крутезний схил,
І лава із вогнем тече так швидко...
Та вже не має сил, не маю більше...

Прости, дай вмерти чи піти,
Забути, чим сьогодні каюсь.
Візьми собі, усе візьми,
Я з перемоги не втішаюсь.
Як хочеш - забирай життя,
А хочеш - приречи на муки,
Приклич до рани вороння,
Сідають хай на неї мухи.
Пусти, дай вмерти і піти...
Не тни стосунки цим кинджалом,
Їх вже нема, і не знайти
Те, що з зневірою змагалось.

Ти мені часто снишся із гілочкою
червоного глоду у волоссі.
Запитуєш:
"Чи не варто розфарбувати ці
жовто-зчорнілі листки?"
Я прокидаюся й відповідаю:
"Ні! Ні - точно знаю,
бо й кольорові вони облетять...
Хай краще листя упаде,
дерева відчорніють цілу зиму,
а потім, глянь, щось нове проросте,
проріже пагони зелені крізь відлигу..."

Не прокидайся ще, я зварю каву,
Не усміхайся, знаю, вже не спиш,
Не доторкайся, ще не йди із раю,
Я зазнимкую нашу першу мить.
Я зазнимкую ранок, що на підвіконні
Вже дожидає перших голубів,
Я зазнимкую неба голубі потоки,
А ще потоки наших теплих слів.
Я зазнимкую каву у твоїх долонях,
Чи просто наші перші сни,
Гарячий подих, дивний стукіт в скронях,
Я зазнимкую вічність...
Без сльози.

Таке собі життя таких собі тривог,
Таке собі страждання без светра й сорочок,
Така собі неділя, такий собі "наш Бог",
Така собі галявина занедбаних квіток.
Таке собі кохання, такі собі і ми,
Живемо непомітно так, не змінюєм світи,
У хаті прибираємо і тихо живемо,
А більше ми не знаємо, а нащо? А на що?

Нема на світі краще благодаті,
Ніж в дощ сидіти при вікні у хаті
І милуватися як через рівчаки
Стрибають, наче птиці пелехаті,
Чи кізки молоденькі волохаті,
Під парасольками дівчатка і жінки.
Як їх стрункі, точені довгі ніжки
Ледь-ледь торкаються до мокрої доріжки,
І в серці пророста солодкий щем.
І я в вікно півдня дивлюся з ліжка –
Не згонить ні нагайка, ні коврижка,
Хіба дружина вгріє товкачем…

Астрал - криївка сонця, небо - настіж.
Заходь - з дороги витри ноги перше,
ти в себе вдома - годі світло красти
душі. Мов іклами вівцю задерши,

зривати листя - за теплом плерези.
Пошліть еона з пляшкою плероми!
Уроки й заповідь життя Терези
Зевс переписує словами грому.

Прогнуті терези - і мить камінна,
де погляд затерпає нетерплячий.
Мій гносіс - полум`я в руках каміна,
рукопис догорає, вічність плаче.

17 Вересня 2008

(колишній господар – коту)

Добридень, Коцький, як ти там?
Чи здогадався, хто це пише?
То Гліб, господар твій колишній,
Прощення просить у кота.
Скажу тобі цілком відверто,
Що я зробив жорстокий крок,
і мав ти з голоду померти
У лісі за короткий строк…
Але, дійшли чутки до мене,
Що дивом виживши тоді,
Живеш, як у вершках вареник,
Кругом - лисички молоді.
У Коцькому вбачають звіра,
Ведмеді, кабани, вовки!
Ти там у них за рекетира…
З моєї легкої руки!
То я хотів тебе просити,
Щоб ти й мене у ліс забрав,
Ти там доглянутий і ситий,
Я ж тут не маю жодних прав…
Мов у в’язниці Монте Крісто -
Покинутий, один як перст,
Нащадки виїхали в місто,
Пішов від мене навіть пес…
Мізерна пенсія, до всього,
Чи ліки обирай - чи хліб!
Живу я, Коцю, дуже вбого…
На тебе жду. Твій вірний Гліб.

Непевний час тріскучої спокути,
Коли все вимерзає (навіть зло)…
І глибини того морозу не збагнути,
Ні тим, хто називає його «лютим»,
А ні йому самому, бо не чути
Ні почуттів, ні звуків – все пройшло
Той абсолютний нуль байдужих літер…
Усе спинилось… Мінус – на межі…
І тільки крига і шалений вітер
По всьому світу кулями сніжить…

Дивні люди
У цьому, такому холодному
Січні…
Обрікають на смерть
Свої минулорічні жалі,
І втішають святами
Надії незбутньо – космічні,
І обдурюють себе так само,
Як ті , їхні «предки» правічні,
Що, невідома – скільки надій повбивали
На вічній землі…

Падають дні, падають ночі,
В трави, мережані срібними росами
Їх підбирає Зоряний Хлопчик
В кошик малесенький із верболозу.

Наче скарби він збира без упину
Пильно шука, не лишаючи жодного
Він їх ховає в Чарівній Хатині
В скриньку дубову, у срібло заковану.

Стій, зачекай, залиши хоча б декілька
Може на згадку, а може на щастя
Може колись хоч на хвильку повернеться
Днів цих легка безтурботність і радість.

Та не спиняється біг днів і років
Скриня вже повна скарбами незнаними
Сів на хвилиночку Зоряний Хлопчик
Спочити на призьбі Чарівної Хати.

И снова воцарится полночь
За одинокою стеной
Ты вазу хрупкую наполнишь
Прозрачною водой
Всё в небрежии привычном
Свои обемлит закрома
И в чем-то сокровенно-личном
Себе признаешься сама
Сама укроешь ноги пледом
И тишину как дым глотнешь
И на лице полночно бледном
Сама слезами смоешь дрожь…

Якщо життя зовсім не варте саги -

Воно порожнє, як старі бесаги;

Воно діряве, як стара кресаня -

Вже краще з кручі на жалобних санях!





Ти наминаєш сандвічі і снеки

Й не думаєш про максиму Сенеки:

"Життя оцінюй цінностями казки:

Не тим, чи довге, -

тим, яка розв"язка!"

В ночі подивився на зорі
Надомною небо
В зорянім узорі.
Подивився на ниви
Не сплять в ночі ниви,
Над ними похилились
Зоряні розливи,
У нічному сяйві
Річенька блистить,
В гаю місяць тихесенько
Листям шелестить.

Не гамірно... тихо. Чорняве дівчисько,
Ледача усмішка, ще юна хода.
І погляд на зорі, хоч вечір не близько, -
Блукає недбало душа молода.
Ото дивина, - чути сміх перехожих...
В куточку забилась сумненька стара.
Дівчиськові байдуже трішечки, може.
Одначе це поспіх, запал,.. не зі зла.
Вже гамірно врешті, дівчисько тріпоче...
Тремтить, трішки зовсім, цілуючи сни
І принца у них, що приходить щоночі,
Співаючи весну на подив зими.
І тихо. Що дивно, поспішні морози,
І навіть туман, навіть вітер з дощем, -
Прогнати ледачу усмішку не в змозі.
На радість старечі між денних проблем.

Ти пуста. Ти – це північ і страх.
Тільки шепіт ледь-ледь шелестить
На сухих, як пустеля устах.
Де між вчора і болем лиш мить.
Де між рук виростає стіна.
І так боляче пальцям. І ніч
Не врятує, а тільки засне.
Ми з тобою – потік протиріч,
Що з’явився із тисячі „Не”
І півсотні „Ніколи”. Весна?
Ні. Ще рано. Ще зим, холодів,
На шовкових хустинках червоних краплин
Від сухот і розталих снігів.
І відсутніх тому і невтішних новин,
І сорочка на грудях чомусь затісна,
І кімнатою Лета тече... Як тече!
Забуття заливаєш в горлянку. Тепер
Вже все рівно і Янгол сіда на плече,
Щоб провести ТУДИ. Ти помер.
А десь тут, на землі, вже гуляє Весна.

у попільниці недопалки очікування
думки ніби суглобів тріск
на годиннику вже напівздивування
втомою очі витріщає тиск
хребет вигне веселкою
з кров`ю нудоту вижену
пурпурово ніжний
по сніжній емалі розмажу
ще живий
перемотаю скотчем
горло розрізане
чорне збирається зграєю
застилає стелю
бунтує сни
у сухій ванні засинаю
до сходів нової весни

око гумовий дотик відкриє
здається скотч відірвано
мене ще криє
ліхтар ввімкнено
зіниці коло не рухоме
лікарняно
препаратами тхне знайомо
свого тіла поза
застиг
мені потрібна доза
тиші не порушив
рибою вустами заво…

... тут був Целян. Та не було весни.
Горіхи лунко тріскали у небо.
Злітала в память пишна і без тебе
Пташина душ незвінчаних. Лиш сни...
І все було отак онде цікаво.
Червоне яблуко на білому снігу.
Тут був Целян. І цілковитий звук
Упав на дно у філіжанку кави.
Тут був... Тепер і риба, і зима.
І Мюнхен знову привітав євреїв.
Святкують Боже протоієреї...
Ми те ж є "прото-". В майбуття - пітьма.

Порожнеча всередині, в яку щоразу хтось видихає повітря,
Наче робить штучне дихання, щоб врятувати від загибелі.
Порожнеча, аж чути як падає вниз натхнення,
Вдаряється об металеві стінки, наповнює мЕне.
Натхнення - розбери це слово на частини
І ти відчуєш, як на тебе лине трансцендента реальність.
Нестача дихання скомпенсована чужим за рахунок бажання.
Кленові листочки летять угору. Це втікає осінь,яка вже настала.
Пружинка зламалась, і хоч та стала величина, що у фізиці обіцяє вічність
В моєму мозку у кубі двоїться
2007

розбудиш вранці свого короля
і свій король піде варити каву
плита дахи генделики іржаві
і вся що у європу йде держава
здригнулась і прокинулася для

мобільник королівський загуде
чотири ноти автор л. бетховен
і ранок починається на повен
свій зріст і прилітає птиця овен
печінку клюне - мертвою впаде

король розгорне мапу стольний град
корона заважає але мусить
похилить нижче голову
і мюслі
відсуне вбік
убік відсуне вуса
і вип'є трохи дону із дніпра

землі наріже лютим ворогам
перечитавши "київ на долонях"
дружину свисне - скачуть тільки коні
війни не вийде: брешуть на червоні
щити
дружинники надвечір тут і там

отож король візьметься за старе -
за хутро бистрих мавп і різних левів
наллє вина у чарку кришталеву
але хто поцілує королеву
яка його будила-
той умре

Я хочу открывать эти двери,
За которыми спит океан,
Выходить босиком на берег,
В предрассветный, легкий туман.
Я хочу бежать на закате,
По песку в объятья твои
И в обнимку всю ночь до рассвета
Говорить о нашей любви.
Я хочу подарить тебе танец
На обрыве над бездной в ночи,
Чтобы платье мое развевалось,
Словно пламя горящей свечи.
Я хочу, чтобы это лето
Не кончалось уже никогда,
Но следы на песке размыла
Голубая от слёз вода…

Опять весна в моём сознанье,
Опять листва, с деревьев на земле,
Опять дождит и слякоть, лужи.
Опять пьянеешь, вдыхая воздух.
Опять теряюсь, нет догадок,
Опять кого найду, или…
Опять за нею буду бегать.
Опять её со мною нет,
Опять иду, ступая в лужи.
Опять слеза и осень.

16.09.08 г. / 21:26

81
Добробут -
він і в Африці добробут.

82
Мовчати не хочеться,
а брехати важко.

83
Та нетакий то вже
світ поганий,
коли його малюють...
Бог знає як.

84
Вічне кохання -
пластикова троянда.

85
Як його не любити...
Кий є і Вій!

86
І ліг їй на серце камінь...
в чотири карати.

87
На діжку втіхи -
ні краплі совісті.

88
Крапля - не дощ,
але й дощ без краплі -
не дощ.

89
Скільки би не повертався -
а тобі бракує ще когось вдома.

90
Набирав мудрість роками -
так роки протікали.

91
Боляче -
коли струна вириває з тебе душу.

92
Замінив годинник термометром -
скоро час гострити лижі.

93
Замінив термометр годинником -
температура пробила позначку замерзання.

94
Будь мудрим -
дури себе так,
щоби інші не зауважили.

95
Від ям -
дороги довші,
від кількості випитого алкоголю -
ямкіші.

96
Дифлофос -
засіб проти малярії.

97
І тут -
тебе нема,
і там -
краще би не було.

98
Коли би рак свиснув,
качка би не копнула.

99
Народжений літати
на комусь.

100
Мат на маті з матом -
кінець гри в шахи після випивки у спортзалі.

Я ще хлопчиком малим
Вибіг на дорогу,
А мене дурний собака
Хапонув за ногу.
Залишилися на литці
Незгладимі знаки,
І гадав я, що немає
Гірших ніж собаки.

Та коли пізніше в зуби
Критикам попався,
Зрозумів, що у дитинстві
Гірко помилявся.

Докоряє дід онуці:
- Дивні нині діти.
Розучилися дівчата
Навіть червоніти.
А колись були дівчата
Дуже соромливі.
Скажеш слово - червоніли,
Як той мак на ниві.
А онучка аж руками
Вдарила об поли:
- Я, дідусю, уявляю,
Що ви їм мололи!

Нічний міський асфальт у світлі ліхтарів
Пронизує похмурістю. Людська нещирість
Вбиває залишки мелодії вітрів,
Що шепче про добро й живу, не зниклу милість.

Закутуюсь в тепло пальта, та не сховаюсь
Від ницості людського роду. Де ми? Що ми?
Навіщо закриваємось? Не намагаюсь
Хоч якось щось змінити і позбутись злоби.

Почався дощ, і спохмурніло синє небо,
Його журба — моя журба. Лунає пісня.
Любові гімн? - Жебрачка на дорозі грубо
Співає. Господи, прости — вона не грішна.

На роздоріжжі милості й нещирості
Спинюсь. Міський нічний асфальт блищить росою -
Слізьми небес і тугою. Незримості
Не викоренити та не скропить водою.

Прийшов якось до рабина
Хороший хлопчина.
Якщо прийшов, була значить,
Поважна причина.
- Я хотів би женитися.
- Будь ласка, женися.
- Але ж дівка - фу, негарна.
- Ну, тоді дивися...
- Батьки в неї багатющі.
- То, значить, женися.
- Але ж вона поганюща!
- Ну, тоді дивися...
- То як мені поступити?
Яким саме чином?..
Ребе трішечки подумав:
- Стань християнином.
- Чого раптом?
- Щоб покласти
Край пустій розмові, -
Будеш голову морочить
Якомусь попові.

Немов з тендітної пелюсточки троянди,
Торкаючись від сонця промінець,
Блискучі крапельки роси, немов гірлянди,
Він спрагло п’є. Цілунок двох сердець
Весь переповнений енергією сонця…
Він також дуже схожий і на дощ:
Такий раптовий, - тарабанить в шибки серця,
Що аж відлуння, наче щастя плач.
Ще він, як вітер: з диким вихорем та свистом,
Тільки не холодом пронизує все тіло,
А жаром, здатним обігріти ціле місто,
В ту мить здається, що в крові щось закипіло…
Весь у намисті із пелюсток та росинок,
(Нема такого в найсолодших снах),
Із сонця променів, вітрів, дощу краплинок –
Тремтячий поцілунок на вустах.