... Опустилась ніч на Різдвяну землю ...
Тихо сніг рипить ...
Десь у небі зіронька тремтить...
А в душі Святвечір вогником горить...

... Опустилась ніч на Різдвяну землю ...
Тихо сніг рипить ...
Десь у небі зіронька тремтить...
А в душі Святвечір вогником горить...

(українська жартівлива)

Ой, у вишнях горобців,
Як того народу.
Хтось кидає камінці
До мого городу.

Камінець за камінцем –
Як же ж їх багато!
Вже не хочу горобцем –
Побудую хату.

У хатиночці камін –
Посеред змурую!
Викладу: WELCOME – COME IN.
Камінь не змарную.

Свисну брату горобцю:
«Політай швиденько,
Приведи мені, оцю,
Знаєш – не маленький…»

Одягнуся у Kiton,
Начеплю медалі.
Вийду лагідним котом:
Мр-р-ня-я-у… і так далі…

Сонячні промені воском стікають гарячим.
Нас перешито на захід. Кривавиться шов.
Зрада - не втрата, принаймні не завжди. Не стачить
Віскі, щоби пом'янути цю курву-любов.
Знаєш, так кажуть, що гріх самовбивць поминати...
Отже, не будемо. Падає попіл і сніг.
Списані щоки сльозами. І зморшки, мов грати,
Що не пускають у вічі ні радість, ні сміх.
Стільки каміння у серці, що годі збирати...
Хто, недолугий прийде і промовить: Ти є!
Трішечки крові, ледь більше солодкої вати.
Все, що заповнює тіло зболіле моє.

***

Все почалось як годиться: цукерки і квіти.
Далі по плану: портвейн, сигарети і гума.
Я на межі твоїх імпульсів, болю і струму.
Ти на межі мого "Ні" і "І не спробуй зігріти".

Так виціловував скроні, волосся, обличчя.
Ніжно-святі, а сьогодні богемно-щасливі.
Запах... Принади... Кориця і трішечки сливи.
Стрімко течу в межичасся або межиріччя...

Слабкість/кохання. Поламано долі і кості.
Ми не тутешні, бо нас не тавровано сірим.
Я відпускаю, а отже, іди собі з миром.
Бо на війну вже не стачить ненависті й злості.

Любовь долготерпит,
Любовь не гордится,
Любовь зла не терпит
И не прекратится.
Она милосердна,
Она терпелива,
Она не капризна
И не горделива.
Не любит неправду,
Не знает бесчинства,
не терпит обмана.
Любовь бескорыстна.
И все покрывает,
И все переносит,
Всему доверяет,
Надежду приносит.
Прощать всех готова,
Надеяться, верить,
Терпеть, окрылять,
Воскрешать и лелеять.

Разбитая ваза на старой лавчонке,
Как память любви оскорбленной девчонки.
Никто не поймет, никто не услышит,
Что ласковым утром девчонка не дышит.

А ей всего двадцать, всего ей немного,
И дальняя ждала ее путь-дорога.
Но сердце велело, что надо любить,
А мальчик осмелился, словом убить.

Он знал, издевался, в любви вечной клялся,
И лгал, что так раньше ни в кого не влюблялся.
А нежная роза любила, внимала,
Лжи ласковых слов она не понимала.

Будет наука влюбленным девчатам,
Что сердце нельзя доверять этим катам.
Они не умеют, не могут любить.
Они для себя лишь приучены жить!

О муза милая моя!
Ты мучаешь меня ночами,
То вдохновение даря,
Что днем таится за дверями!

Тебя люблю и ненавижу,
Благодарю и проклинаю,
Тебя, и слышу, и не слышу;
Тебя, и знаю, и не знаю.

Тебе вовек верна я буду!
Тебя предам и позабуду!
Тебя готова я убить!
С тобою вечно буду жить!

Так тихо-тихо, чудно тихо,
І ліс дріма, і річка спить.
Мені ж не хочеться, на лихо
Очей зімкнути ні на мить.

Я думкою лечу у гори,
Я мрією десь в небесах.
А серце – на степних просторах,
А розум губиться в лісах.

Люблю я ночі українські.
І їх легенький вітерець
І сонні верби довголисті,
Де спить, стомившись, горобець.

Люблю нічну я прохолоду,
І тихий шепіт колосків,
І дивовижно теплу воду,
І колискові цих полів.

Заплітаю в коси паморозь зимову
і нехай обпалить щоки молоді.
Заплітаю ніжно, та все кольорову
казку що ховають зими у воді

І понесу зрання темними стежками
всю оту чарівність та й тобі у сни.
Хай квітує ніжно, хай квітує снами
лиш тобі, щоночі, і аж до весни.

ми часто наспіх розірвавши руки
дверима грюкнувши
йдемо назовсім
ти – як мисливець за стрілою лука
а я як завжди кидаюсь під осінь
немов під смертоносну електричку
до біса всі страховки і Оранту
у нас з тобою зовсім різні звички
тобі Емануель
мені ж І.Канта

нехай з’їдять до дна дощі голодні
увесь мій біль
що равликом у тілі
спливли образи мов човни підводні
яких колись помітить не хотіли

у друзки скло богемське
люстри
посуд
розсипано і сіль морську і сльози
а за вікном незмінно той же постер
вампірша-ніч врожай дощі венозні

один... два... три...
між нами надцять метрів
до спини спина
ша!
дуель мовчанням
іще живі і начебто вже мертві
повз нас щасливі дні немов прочани

ніхто не був мудрішим щоб сказати
пробач за все
почнемо все спочатку

хоч як би не хотіли буде завтра

і руки-вдови

і на серці латка

В красном кафе «Агата»
джаз, корица и мята,
кофе по-восточному
и Саша-ударник – бог,

в красном кафе «Агата»
берем по пиву на брата,
тень соколиная сочная
спотыкается о порог…

… а снег серебряной пудрой падает и падает на следы
спешащих наивных людей и никуда не спешащих мудрых
котов… на детские обиженные качели… на бомжующих голубей…
на сплюснутые креветочные лица трамваев…
на гордо-одинокие фонари, которые всеми своими
недосгоревшими лампочками заглядывают туда, где…

в красном кафе «Агата»
пускай всегда тесновато,
зато в меню среди прочего –
музыка и любовь…

Шукати радості - дарма.
Блукає в вулицях зима,
і білосніжність своїх шат
ховає в сутінках раптових.
І брудно-сірі йдуть сніги,
немов спокута за гріхи,
та, мов рятунок, раз на рік
освятить нас Різдво Христове.

В Різдвяну тиху ніч
серця знесім до Бога,
і душу притулім
до вічного тепла.
Возрадуймось!
Бо в ніч святу
Христа малого
Пречиста Діва
пеленами повила...

1981

Єрусалимиться смородина заходом.
Бджолопохрещене іконоквіття…
У вересні рясним червоним глодом
воскресне полуничне святоліття…

Ісусоранне сонце у безодні…
Назір’я зоряшника місянічне.
Ні птах, ані росинка жодна
не ворухнеться. Б’ється полунично

спокусо-грішне червнолипе серце.
Неспокій бродить в пошуках кохання:
«сопрано» загубило своє «мецо»,
а «мецо» поєдналося з «піано»…

Вприкуску п’ють Думки вразливу душу:
тривоги сьорбають і хрумкають безсонням…
Поезією на папері брушу
всі почуття. Любов – найбільша броня,
а Віра – сенс єства Земного…

Вітер січе, у кишені дірка.
Боже, не треба палаців – сховища!
Хай – в несерйознім вірші Лазірко,
Дай заховатись від Януковича.

Били мене, бачиш, пика заюшена?
Я не прошу заступатись за мене.
Дай мені, Боже, укритись від Ющенка.
Хоч у рядочку Лазірка зеленім.

Господи! Світ! Голуби: гулі-гулі…
Кришить дитина їм булку й сміється.
Боже, сьогодні, ні крихти від Юлі.
А у Лазірка й горілочка ллється.

А у Лазірка нарізка астралу,
Пляшка плероми і мама Ідея.
Милий мій Боженько, я і без страви
Ладен забути: хто я і де я…

Нічка мине, і мене ніби з люльки
Викине з віршика к бісу хазяїн.
До Януковича, Ющенка, Юльки.
Ті – не поети… Образ не прощають.

Агов, приїхали! І небо стало дибки,
підкова щастя вдарилась об занімілу твердь
і відголос тремтів, а вітер пхався в шибку,
намацуючи брід. Ясині лови - вийшла смерть

та бідкалась кибиткою дощу по місту,
розтягуючи дріб коліс, четвертувавши грім.
А на очах - сюжет Дюма із Монте-Крісто,
Дантес - не дуелянт, а Замок Іф - казенний дім,

Мерседес - не авто, вродлива каталонка,
розлуки море поміж них не вляжеться ніяк.
Джакопу для звитяг бракує самогонки,
а кріт-абат ще мріє про себе, що п`є коньяк.

Порожнє місце де Монсеру світить скоро,
мундир в музей, а ложе пера - іншим для потіх,
сім`я та розум при собі у графа де Вільфора,
Данглар - барон та напханий гріхом й грошима міх.

І все воно тримається одної купи
і тільки там добро лежить, де викопаний скарб,
де помста залишає за собою трупи,
де, окрім чорно-золотої, не існує фарб.

Гадаю на устах, кидаю тінь на себе -
зашитий у мішку із власних сподівань. Ідем!
І вреші - вже несуть, викидують. І небо.
Джакопо, мов Петро, та Монтекрісто - не Едем.

Отож, гайда, Гайде, погойдаємо морем,
хай Валентину так погойдає Моррель.
Таке то щастя випало - всміхнулось горе,
терпіння - лисяче, уява - з кривди хвора...
Пручається (тягну за римні вуха). Mенестрель.

6 Грудня 2009

І ночі іншої найперша мить - не вдома,
і теплі дотики з того кінця безмежжя,
і спалах "я" твого, і пам’яті зникома -
зійшлись у болю, крику, первістку, людині,
у днях, якими невмолимо і всевишнє
вестиме по пустельній серцевині
тебе Зоря оця - майбутнє і колишнє.


2009

Тут істерика межує з божевіллям,
Тут нема спокою почуттям,
Тут думки, напованії зіллям,
Поруч з алкогольним забуттям.

Тут розслаблена і тиха благодать,
Суперечності усі в однім флаконі,
Тут, як правило, годиться всім мовчать.
Але тут ні правил, ні законів.

Тут оголені кавуючи покурять,
Сильні духом сльози тут проллють,
Тут усі постійно самодурять,
І в екстазі на весь світ плюють.

Тут про секс хіба-що тільки мріють,
Мастурбуючи в останній безнадії.

Синя душа
в білої лілеї,
ніби небо навесні.

Під снігом завжди
тепліше, тому душа
засніжена...

Біла душа
синього птаха
вічно жива.

Але не треба метафор
білому чортополоху –
його душа неполохана.

Чума крокує містом. Переповнена
Чужа квартира видається рідною.
Тебе із кухні кличуть-недокличуться,
Тебе вербую я в свої загарбники,
Тебе, тебе, тебе, тебе, тебе

Звикай до сірих стін і жовтих сутінків.
З вікна не видно дна. Асфальтне озеро
Мовчить, і глибина сягає старості
(Мовчи!), а може й смерті, може навіть і

Життя. Розчинна кава, темно, холодно.
Вже й я не можу пригадати грудня,
А січень, а чума, а чортів січень
І ти, і ти, й нема куди піти..

Сім синіх веж на обрії гранатнім,
Сім синіх сурм озветься із верхів.
Вітрилилась душа, у синь піднята,
Напнута пружно співами птахів.

У семигір’ї, на семивітрів’ї,
Там піки гір – корона. Де той біль?
Над семимор’ям заходом горів я,
Світив сигнальні вогнища – тобі.

Я не питав у ранку, чи палац то,
Сім обріїв ішов я до мети.
А серце гравійоване хвилясто
Замрією про дім, а в домі – ти.

Рельєфи моря. Сьомий день. Один я.
Вітрами недоплетена коса.
Опівдні Сонце пахне, наче диня,
Солодша вдвічі, коли ти не сам…

19.11.08.

Быть поэтом – не многих проклятье!
Михаил Брайчевский

Продивляюсь закреслені вірші.
Видираю із них
Слова, рядки і метафори.

Ніби ацтекський жрець,
Вирізаю серця у віршів,
На яких ставив хрест
У дві риски.

В ретортах гомункули –
Їм вставляю живі серця,
Наслухаю – чи б’ються рівно?

Рвуться від болю серця,
Надриваючи моє серце.

Мої вірші колись
Виріжуть з мене серце
І віддадуть тому,
Хто проклятий бути поетом.

18.12.08.

Жовтий пісок,
Світлий подалі і темний, зволожений морем.
Чайки шукають
Поживу собі на порожньому пляжі.

Море під берегом горне за хвилею хвилю.
Все піднімаючись, шириться хвиля, міцніє,
Врешті вінчається гребенем білим і з шумом
Плеще на берег,
і лопотить по піску бурунцями.

Мить перед сходом.
Білі хмарки зашарілись, доторкнуті сонцем.
Море виблискує, брижить,
Горне із безвісти пінисті хвилі на берег.

Сонця вершечок
Раптом спалахує над горизонтом
І розгоряється все яскравіше,
Невідворотно.
Сліпуча доріжка лягає на воду від сонця,
Від горбиків тіні з’являються скрізь на піску.

А під небесами
Змій паперовий десь високо-високо лине,
В пам’яті лине, припнутий міцно
Очима малого хлопчини.

І море, як досі, горнуло за хвилею хвилю…

В думках досяжні всесвіти далекі
Й галактики, закручені в спіраль...
Ти знай, що є сузір'яний Лелека
І знай - невідворотний наш скрижаль...

Забыться, уйти, раствориться…
Ныряя в себя с головой.
С толпою безликой, не слиться,
Уж лучше один, сам с собой.

Вовек не о чем не жалея,
На пепел пустить черновик.
И прошлого нить не лелея
Развеять под собственный крик.

Над берегом волн и причалов,
Где эхом слышна тишина.
И в небо лазури немалой
Упасть, не почувствовав дна.

Незбудованих нами мостів
Запорошені скроні,
Недописаних нами листів
Гамівна́ безборонність.
На обличчях безбрів’я наліт -
Бо чому дивуватись?
Може й скресне на озері лід,
Та воно мілкувате.
Несумісне - чаї трав’яні
І з корицею кава...
Ще минуле у скронях дзвенить
Вітруганно- лукаво.
А майбутнє – спустошений рай
Невідомої масті.
На долонях- несхожений край
оступитись – не впасти б!
Долелінії всі нічиї,
Несумісні, не наші,
То чому ж так дурманять чаї
З гіркуватої чаші?

Ти хочеш відкрити ці очі?
Залюбити у себе вуста?
Обіймати, голубити, пестить, кохати...
Але я непроста, непроста.

Я не вірю словам і дарункам,
Не сп"янію від дотиків рук,
Не обпалить твій подих трунком,
Не обмане шаленість губ...

Я сама розчинюсь у небі
Ти з повітрям ковтатимеш лід,
І забудеш про мрії далекі,
Бо шукатимеш сонця слід.

Та не бійся, я буду з тобою,
Не прохаю нічого за те,
Ми з"єдналися разом душою
Доля нас тепер поряд веде...

мимо Мекки и Рима…
И. Бродский

Повз шестикрилий подих
серафимів,
повз атлантиди і падіння
римів,
і тінь розп’ятого
на першому хресті,
і крик дівочий
з першого багаття,
і попіл рідний –
рештки від закляття,
що шкода кинути
і важко так нести,
повз кістяки в пронафталінених
шухлядах,
і сало з перцем
(краще в шоколядах),
повз замурованих
у камені мерців,
повз «наші-ваші», цукерню
лестиву міді
і недосяжність
vici, veni, vidi
бредуть в майбутнє
Брейгеля сліпці...

Небо в білих
хризантемах.

Небо білих
хризантем.

Ніби біла
хризантема

небо падає
на землю.

Фіолетова ніч.
Фіолетовий сніг.
Фіолетовий сон.
Фіолетовий смуток.
Фіолетовий подих розлуки.

Фіолетовий космос
у рідних очах –
до побачення,
синій мій птах.

Зайвих немає в небі –
зайві є на землі.
Сьогодні ж усе для тебе,
сьогодні для тебе все!

А поки ще буду писати
ці чорно-білі рядки –
щасливих немає в небі.
Щасливі є на землі.

І може є справжнє світло
десь там, у незнаній імлі,
та вільні є тільки в небі –
таких немає в землі.

Зіркі віщують най тобі
Добре життя на цій землі,
Гарні віщують най прібуткі,
Творчі віщують най здобуткі,

А як не будуть віщувати,
Треба самому здобувати,
Треба, а як, біс його знає,
До того ж, і життя збігає,

Життя збігає, що робити,
Хоч трохи хтілося б пожити.

Мені себе не подолати самотужки
я знаю десь в середині є ти
збереш антоніми у круглі дужки
і через кому даш себе знайти
ти станеш силою моєї волі
яка перетягне мене в новий рядок
і нерозривним почерком поволі
здійсню я перший і безстаршний крок
такий як я завжди хотіла
який витав роками в голові
віддам тобі своєго серця й тіла
лишень зроби мене вірну собі

Від віршування мене нудить,
та знову хочеться напиться
тих звуків, що клює Жар-птиця,
ковтає рими, розум будить.

Чи то є тяга до любові,
до істини зачаття і життя,
де рима – в пелюстках дитя,
і почуттів – любові повінь?

10.04.08

З драми "Троїл і Крессіда"

Агамемноне,
Великий вождь, міцна підпоро греків,
Ти наше серце, і душа, і дух,
Якому всі ми мусимо коритись
I мислю, й ділом, - вислухай Улісса.
Я схвалюю цілком промови ваші,
Твою, найстаршого у нашім війську,
Й твою, найстаршого між нами віком.
Повинна б Греція слова вождя
У мідь чи бронзу вкарбувать навіки,
А Нестерове слово срібнолите
Хай ланцюгом незримим, та кріпким,
Немов та вісь небесна, прикує
Проречисті уста до грецьких вух.
А все ж і ти, великий, і ти, мудрий,
Послухайте, що скаже вам Улісс.
Твердині Трої вже давно упали б,
I меч у Гектора із рук би випав,
Якби у нас був лад.
На жаль, немає єдності у греків.
Погляньте: в полі неладом стоять
Намети наші, і такий же нелад
У нас в думках. Коли круг ватажка
Не скупимось, як бджоли коло матки,
Який там буде лад? Як вождь у масці,
Ти розбереш, хто вождь, а хто підлеглий?
Недаром же і небо, і земля,
I всі планети зберігають лад,
Порядок, ступінь, форму, послідовність,
I поведінку, й звичай, і закон.
Отож і сонце в величі пишає
На сяйнім троні над планетним роєм
I поглядом цілющим береже
Од дії зловорожих нам світил,
Мов цар який, добра і зла пильнує.
Якби ж планети із орбіт зірвались
I шкеребеть пішли - то скільки лих
I знамень в світі сталось би, які б
Пішли бунти, потопи, землетруси,
Які жахи й страхіття, урагани,
Гвалтовні переміни й потрясіння
Основ ладу і спокою в державах!
Коли щаблі зламаються в драбині
Високих задумів - пропало діло!
Чи то ж устоять без щаблів порядку
Громади, школи, братства у містах,
Торгівля супокійна із замор'ям,
Родинне право, право первородства,
Повага віку, скіпетри й корони,-
Чи все оте устоїть без ладу?
Розбий оті щаблі, розладь ті струни -
Настане дисгармонія як стій.
В тім сум'ятті розбурханії хвилі
Заллють весь суходіл, перетворивши
В гамулу цю міцну одвіку твердь;
З недомислом з'єднається насильство,
I нелюд-син уб'є свого вітця;
Скрізь правом стане сила; правда й кривда,
Що їх судити має правосуддя,
Змішаються, і щезне справедливість.
Тож сила стане всім, вона перейде
В сваволю, а сваволя у жадобу;
Жадоба ж, той усежерущий вовк,
За допомогою сваволі й сили
Світ пожере, вкінці й себе саму...
Великий Агамемноне, коли
Порядок занедбаєм, прийде Хаос.
Де б уперед іти, а ми, як раки,
Назадгузь ліземо. Коли вождя
Не слухає його заступник перший,
А того нижчий чин, того ще нижчий,-
Ми маємо загальний вже непослух,
Що шириться, немов лихая пошесть,
Мов лихоманка та, нас трусить розбрат,
Труять нас завидки. Оця ж хвороба
Рятує Трою.
Хто винен в тім, що Троя й досі ціла?
То неміч наша, а не їхня сила.


Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К., Дніпро, 1990

Мы обвиняем дьявола,
В соблазне искушения.
Забыв о том, что образ обнажённый,
Всех привлекает, искушеньем соблазна.

И дьявол вроде не дурак,
Но всё ж поддался искушеньем соблазна,
Телесных форм, положенья.
Не знал никто такого возбужденья.

Николай Блоха 4.01.09 г. 21:53

Зима прийшла у строк і тихо-тихо.
Не вибачившись, сіла біля столу.
І навпіл поділились літо й лихо,
І шибка стала схожа на ікону.

Зима прийшла некликаною. З ночі.
Так ще приходять сни і часом – сльози.
Й брели дерева в грудень, мов за злочин
Покарані
І кинуті в морози.

Зима прийшла сама. І вітер вмився
З долоней хуги сонцем, що воскресне.
Коли ж кричало серце: „Озирнися!..” –
Вона вела за руку.
Мо’ до весен?..

Я покарана коханням, -
Я люблю, не любить Він,
Бо любов моя - страждання,
Бо гірка, немов полин.

Я покарана коханням,
Любить Він, - байдужа я,
Серце втомлене чеканням,
А взаємності нема...

Не треба кидатися фразами,
Розшивати розмову мов стразами -
Це фальшиво і надто замазано.
Най би вмерли слова що вже сказані.
Не треба казати про вічність,
Про вічність а також про звичність,
Не треба казати на милість -
Це так не подібно на щирість.
Не треба казати : « Для тебе
Дістану хоч зірку і з неба,
Драбину дістати лиш треба».
Не треба мені то не треба.
А тільки пропаде терпіння,
То й наших сердець те сплетіння
Розірветься - я в павутинні
А ти такий жадано – вільний!

Білий спалах
за будь –
що забути
не треба кричати
і мовчки не так
не треба боліти
і навіть страждати
це
дійсно
був знак
не хочеш – не буде
але вже схотів
забудеш про будду
забудеш мотив
у погляді
цятка
німа
розриває
між пальців вода
кожну мить
заливає
Темний спалах

місто
вогнями
сліпить
паморока
стіна
тінями стіни ліпить
спрагла нічна хода
тиша у гучномовець
темрява з прожекторів
душів і душ торговець
кожному з нас велів
йти
спотикатись
і падати
жерти свої сліди
раджу
тобі не радити
мовчки повзком повзти
раджу
тобі не слухати
краще всього не чуть
біль
аритмічно
буквами
здавить у венах ртуть
Райдужні спалахи

чисто і темно
законсервований
теплий
дощ
подихом ревно
пилюку ковтаєш
крилами кволо
напругу чіпляєш
хочеш молитись
натомість кричиш
хочеш співати
смієшся крізь тиш
хочеш вина чи солодкого чаю
давишся руки свої гризучи
мовчки як звір ти повзеш до відчаю
крила молебні свої тягнучи
ніби в собі
розчинити кімнату
ніби в кімнаті
розлити себе
голки у шкіру її заганяти
випити в ній абсолютно усе
Синій спалах

ніколи
це око
без вій і надбрів’я
не зникне
з екранів
твоїх подушок
воно поглинає мотиви безвір’я
вилизує сяйвом кімнати шматок
потрібно убити
а потім знайти
і знов народити
знебарвлені сни
потрібно завмерти
секунда
чекання
хвилина
молитва
цілунок
бажання
потрібно завмерти
потрібно
чи
ні
ми вічні до щенту
померлі живі
Жовте сяйво
світ розчинний
світ рідкий
колами блукають рухи
світ повільний
час тривкий
намерзає вдень задуха
чистий бруд
розмите сяйво
каламутний світлопад
все оточуюче
зайве
світ без сонця
безпорад –
ний тебе осліпить
синім
оком
без повік і вій
світ рудий
бо він осінній
світ абсурдний
бо
німий

Молитва стихла, свічка догоріла.
Душа гріхом розрита, мов закіп*.
Лише сліпа жебрачка біла-біла
благала Бога, щоби дав на хліб…

Вона завжди тут біля церкви зранку.
Виблискує на сонці мідний гріш.
Обплетена лахміттям, мов балцанка*…
«Подай, людинонько, що-небудь чи заріж…», –

казала вголос байдуже, тихенько…
Було її обличчя без лиця.
Потріскана, суха, стареча жменька
не гаманці благала, а серця….

Проходив хтось і думав: «Так їй треба…»,
«Де твої діти?», «Що? Нема синів?»…
Аж раптом на її долоню з неба
холодні краплі впали дощові…


 закіп – рів з насипом.
 балцанка – банка або бутель, обплетений лозою.

........ Залишайте себе на Землі!
------------- Г. Лютий
і виринеш нарешті з небуття
вдих видих Боже світ який солодкий
вдихнеш іще
і знов реальності жаскі лещата
вичавлюють із тебе все людське
вдихнеш іще
і лиш одне-однісіньке благання
прорветься крізь космічну скрижанілість
о Господоньку порятуй від болю
вдихнеш іще?..

Солодкої правди на світі нема - вона гірка!
Брехня ж - так солодка на смак, мов патока.
Ми ж усі такі солодкоїжки!
Вибираємо смачні доріжки...
Тому правди не знаєм - не хочемо знати!
Нам приємно брехню смакувати...
... Зруйновані зуби - болять, вже не цокотять!
Вицокує серце, збиваючи ритм на білок, на цукат.
І до смерті, здається, набридло,
Це брехливо-солодке повидло...
Цей рахат, цей лукум, цей щербет!..
...Правда йде, несучи діабет...
Ось, брати - не йміть віри брехливим словам!
Хоч би й правда гірчичники ставила ВАМ!!!

08.12.2007 (а чи правда?)

Можливо, я не покажу всієї величі Любові,
Але, я намагаюсь відтворити знову й знову
Тремтячим жестом неслухняної руки...
Немов на дошці формулу школяр,
Що завдання домашнє прогуляв,
та спотикається тепер на кожнім слові;
Ох, не від того в скронях молотки...
Він однокласницю водив збирать суницю,
А вчитель вже виводить одиницю,
Червону, мов ота дівчина зчервоніла
Підказуючи знічено - несміло...
Не шепочи, він знає, лиш згадає,
Любові ж формулу докупи не складеш,
Вона не має меж - вона кохає!
За формулами в світі не живе,
Вона сама - то є життя нове.
А без Любові й сонце висихає...
Усе живе її прийти прохає!..
...Перерва. Йди, вона тебе зове...
25.11.2002р

Вкотре начудуватись я не в силі,
Від лету снігу, в тиху нічку, місяць сяє.
Землиця, тепла ще, беззубенько ковтає,
Сніжинки- первістки - їй ласощі ці милі.
Та враз... хмільним набродою, брутальним,
Морозище обняв земне цнотливе лоно.
А та й не пручається - чує, що холоне,
Сніжку ще кличе, стогоном благальним.
Ти ковдроньку мені поший, свавільний,
Та вкрий спочатку - хіба розуму бракує?
Зась! Він вже крутить, свище, розкошує:
Дивись, тремти, всяк душе, бо я сильний!
Зима, його матуся, вже старенька,
Не вистача снаги їй сину мізки вправить.
Ото припленталась, ніщо вже не цікавить,
То ж, лишень свариться, та крекче потихеньку...
зима 2001р.

Потріскує фігурна, стеаринова,
Загострюючи контури, свіча.
Холоне їжа на столі холестеринова,
Але ж яке смачне оте курча!
Ось Новий рік пітардами жбурляється,
Опівніч трішечки далась взнаки,
Та ж скільки випито - аж цяцьки хилитаються,
Що долу гнуть ялинчині гілки.
Пора вже й на морозця носа висунуть,
Чи ми його, чи він нас наляка?
Як гримнем залпом - марно діток заколисують,
Тремтить рука - все ж палить сірника.
На ранок площа всіяна пістонами,
Що можна сотню віників зламать.
Ці чуда піротехніки, хоч заборонені,
Змогли салютом в небі політать.
Такі знамення ночі новорічної,
Комети в порівняння не ідуть.
Бо ті, хто запускають їх з пітьми космічної,
Горілки і шампанського не п"ють ...
16.01.02р.

Певне, ти не чекаєш, а я необачно приїду,
Хоч у серці твоєму для мене куточка нема.
Ми з тобою наліпимо сніговиків - гомінідів,
І в каміні горітиме наш віртуальний роман.
Ти мені докорятимеш за недоречне свавілля,
І за те, що без тебе я дихати й жити могла,
А коли вже у душах вгамуються збурені хвилі,
Ми серця напуватимем з росного грей-джерела.
Досхочу наковтаємось віршів, озону й любові,
Я "живцем" закохаюсь у твій божевільний шансон,
А на небі мов смайлики зорі зійдуть кольорові...
Жаль, що вимкне світанок з мережі улюблений сон.

Від стріли Амура не тікай – не треба!
Покохаєш й ….. як захоче небо.
Покохаєш кралю лагідну й брехливу,
Чи звичайну жінку ніжну й вередливу.
Лікаря зустрінеш – буде лікувати,
А сільська знайдеться – то навчить копати.
Де росте картопля, яблука, квасоля,
Ще з дитинства знає роботяща Оля.
У життєвих бурях сильною рукою
Адвокат врятує від суми з тюрмою.
Жінка у погонах – мрія волошкова,
А як генеральша – то зоря ранкова.
Як з мандатом милу ніжно покохаєш
Начебто за чуба долю ти впіймаєш.
Тільки я напевно не такий як треба
Думаю та мрію я тепер про тебе.

На Дніпрових схилах
Білий сніг лежить,
Йде назустріч мила
І сніжок рипить.

Сонце ніжно сяє,
Тиша навкруги,
Кригою вкриває
Січень береги.

В небі – ні хмаринки,
Золота блакить,
Мружать зір сніжинки,
Сріблом шлях горить.

Червоніють щічки
Мов троянди цвіт –
Розцілую милу
Хоч й мороз тріщить.

Про дружбу щиро кажеш ти
Вшановану віками –
Кохання може розцвісти,
Не дружба поміж нами.

Я чоловік, а жінка – ти
І так було віками,
Кохання може розцвісти,
Бузком хмільним між нами.

Повірю я, та й віриш ти
Доведено віками,
Кохання може розцвісти,
За мить одну між нами.

Вже давно, хлопчаком, задивився на вроду.
І земля – в небеса, і додолу – душа…
І її відпустили, згори, на свободу.
А його огорнула долина чужа.

А при мачусі ж як: поспішив – не доїхав,
Розгубив – не надбав. Не ступив на поріг.
У чужому саду частували горіхи.
І незримий із боку хтось душу стеріг.

Лиш у снах… Лиш у снах, ще так щемко літалось,
І в долину «курли» долинало з небес.
І приходив, аж двічі, щоб долею стала
Та розгорнута книга прозорих словес.

А коли натрусили на голову снігу
Пустуни снігурі – світ мов кров з молоком –
Вийшла з хати вона, і – додолу вериги…
Задивися на душу – хлопчак хлопчаком.