Я чутлива до чужої
чутливості
коли хтось скавулить,
мої повіки б'ються у такт
з його серцем,
пашіє соромом душа.
І я, немов тепла ковдра,
хочу обійняти його
і заснути
разом.

Щойно вітер став тим,
хто дозволив увійти
в твою запилену душу.
М'ягкі наче подушки
твої переконання,
лежать у невідповідному для них,
темному й пожовклому від нагару
місці.
Ти боїшся себе,
бо надто велика
твоя сутність.
Давай поєднаємо наші
кольори.
Давай створимо нашу спільну
палітру
і просто своїми
руками
намалюємо собі
життя.

Я необмежена словами площина.
Все, що довкола мене
в моєму світлі
рветься
до тепла.
Я не є річчю посеред
речей
і не складаюсь з них.
Не хочу бути точкою
у просторово-часовій
сітці буття.
Я вразлива простора
мінливість.
Завжди нова для себе.
Не втрачай мене,
Світе!

Дивна приязнь до дрібниць
любов до сюжетів
мовчазний рух
крикливий зашморг
своя я - собі свята
на свята гола голова
моє життя - суцільні зміни
воно подібне на зім'ятий папір,
де люди і події - це рубці

Це шарудить на ґанку осінь-мишка,
це листя поміж аркуші, це книжка,
де ми – герої, складені будь-як
в сюжет затертий. Вечір, як лампада,
і кров пульсує тілом винограду,
і сторчаком у нетрях того саду –
будяк

стояти буде. І жмутки осінні
(чи пух, чи пір’я), і коханці в сіні –
і синє небо – зимне, та рука
ще тепла…і кує зозулька досі,
і губи виціловують волосся,
і сонцем в серці найсвятіша осінь –
яка

прийде нечутно – як любов остання.
Її впізнаєш – глиця і мовчання
то є душа, простелена навзнак…
Бо так буває - слів уже не треба,
бо ця трава прострелена у небо,
бо соняхом схиляється до тебе –
будяк –


щоки щетина…Плахта, наче птиця,
впаде крильми у трави. І присниться:
Що це триває вічно: ніч і день.
Слова - сливе солодкі чорні сливи,
І день щаслива, потім ніч щаслива,
І осінь ця щемлива – пісня дива
чи сад пісень

що нині й прісно – увертюра духу.
Не чуєш? Притули до серця вухо –
Тук-тук…а потім – втік. А потім – так.
І колючки-слова услід летіли…
Коли? Вколи бажанням ніжне тіло.
Цвіте криваво, але любить – біло
будяк.

Світи вмирали. Вистигало сонце.
Тьмянішала найбільша із корон,
На шлаки перетворювався стронцій,
Протуберанці покидали трон.
Скляніли очі синіх океанів,
Схолола магма, згусла, мов желе,
Жорстокий світ спокутував стражданням
Усе лихе, нелюдяне і зле.
Був лиш один вогонь. Одна пательня.
Вогонь пекельний.

к дискуссии в дворике химфака 05/IX 2006 о паспортах и др.

под ногти злости побелевшей замертво
для пробки горлышка идущего вабанк
- свинец патронам одиночных кáмор
кленовый винтокрылый желтый бант

не бросить камнем в пепельное веко
созревший для нарыва цвет лица
с гортанным, горловым, утробным: сверьте
чернила показаний в паспортах

все отпечатки поднятых улик
шум лая своры потерявшей голос
во всех инстанциях заверенный: ловить
ладонями дождя кривой осколок

Моє дев’ятнадцяте літо
Десь поділось, сплило за водою
Мов на небі змінилися хмари
Інший образ – хоч хмари ті самі.
Так швидко кудись відлетіли
Конвалії, грози, віднайдення світу
Яке у примарному місяця світлі
Йдучи по бруківці, дощами умитій
В принишклого міста опівнічній тиші
Крізь запах акацій в гарячім повітрі
Почула в церковному дзвоні на хвильку.

Та легкість буття, що була його стилем
В горняточку чаю, що єднало зі світом
Що пахло терпким ароматом країн
Тропічних, незнаних, іще не відкритих
Які ще чекають, мабуть, свого часу
Немов у шкатулці коштовні прикраси,
Коли їх спокійне життя у собі
Вплететься у мій зачарований світ.

І в радіохвилі на мові чужій
Яка відкривала невидимі двері
В незвіданий світ, загадковий, новий
Де були нові сподівання й ідеї
Де буть одночасно у різних місцях
Буденна реальність, що залежить від тебе
Де в музиці, нотах, акордах,словах
Сплітаються долі мільйонів людей.

Розмови за північ на всі вічні теми
Такі всі важливі що кожна з них певно
Могла би змінити назавжди весь світ
Здавалося зміст цього світу так близько
Що можна вхопити – та тільки не варто
Бо прийде ще завтра, за ним післязавтра
Сократ з Кортасаром сідали край ліжка
І слухали Джаггера, Статус і Флойда
До ранку шукали в словах нові змісти,
Відмінності світу у ребус складали.
І їли пахучі суниці з вершками.

Муссонность снов,
особенность зеркал,
несовпаденье тел
и тени. Бремя
серебряных
ушедших поколений
и гоблинов
торжественный оскал…
...................
У шансонье остался
только шанс.
Осенний лист.
Винил & де-каданс…

(за мотивами Казки про рибака та рибку)
Жона:
Пройшовши шлях від бідних до цариць,
І знов упавши в злидні, наче бидло,
Лежала цілий день я горілиць,
Бо все на світі вже мені обридло.
І раптом вся від думки затремтіла:
Чи риба з дідом щось не замутила?

Від моря не відходить чоловік,
не зводить з небокраю дикий погляд,
не реагує на мовчання й крик.
Хоч улаштовуй, бідному, медогляд!
І в розпачі, (бо рушиться сім»я)
У клуб « Колишніх жон» звернулась я…

Приїхали, зробили макіяж.
Розбили ночви: прощавай минуле!
Вдягли сукенку – вищий пілотаж!
І зачіску зробити не забули.
Ще й кавалер мене повів ласкаво
На рандеву і філіжанку кави…

Звичайно, там я не ловила гав!
Він, виявилось, пише детективи,
Цей штрих нас дуже тісно об’єднав,
Запрацювали плідно всім на диво!
А що ж мій дід? Усе іще у морі
Чекає рибу. Ось така лавсторі.

I

Невидима хвиля на мене накотить
Як дотик твій..десь із завмерлого часу
Поволі,не зразу..Годинник ..
Колотиться серце,годинами гнане у ніч
Скажи мені,пане мій,
Що то живе поміж нами..?
Що будить вогні у прозорових наших світах?
Чи може в одному – на зернятко схожому світі...

II

Колодяжним умиємось холодим спокоєм
І смутком… наллємося по вінця
Та й до вінця підемо рано вранці:
Коханці сонця, вимиті дощем…

III

Шепіт..
Тільки шепочи мені..бодай щось..
Тану..
В бажання багато обличч..У любові – Твоє...

IV

Поволі торкаю здаля твою душу
Вона вже омита моїми сльозами,
Вона вже щодуху,щосили..

Просила я вітру і виру у гості
До чистої крові,до білої кості,
Взяли вони слід..

Чекання несе у обійми до мене
Твоє щире серце,як злато червлене
До мене…

V

Той,що мені - в обладунках блискучих
Той,що для мене – з чолом твоїм чистим
В мене намисто із сліз і квіток
Крок через мряку зробити сміливий..
Зможеш!

28 червня 2006 р.

Коли встають світанки сині,
Або метелиця мете,
Дарую серце Україні,
Таке ласкаве і просте.

Чи то шумує в полі збіжжя,
Чи листопади б'ють крилом -
Дарую душу Запоріжжю,
Сповиту миром і добром.

Коли вертаюсь я з дороги
Під світлі заспіви дібров,
Дарую отчому порогу
Синівську вдячність і любов.

Коли негода б'є громами
І тануть в сумі довгі дні -
Спішу до мами, йду до мами,
Немов до сонця на землі.

1999

Іду по вулиці села,
Вдихаю далі синьоокі,
А світла пісня розлила
У серці помисли глибокі.

Іскриться мрій рожевий цвіт,
Палає сонце жовтим трунком.
Передаю селу привіт
Своїм гарячим поцілунком.

Всміхнися, Любицьке, засяй
Віконцем хати, листом клена,
І хай шумить рожевий май,
Квітує молодість зелена!

Весна всім соки налила,
Бринить життя у кожнім слові.
Іду по вулиці села,
Немов до щастя і любові.

1999

Немає ліків від кохання
І тльки час, порадник твй,
Нові несе нам сподвання
Та досвід новий та важкий.

Допомагає зустріч нова -
Самотність болю додає,
А невибаглива розмова -
На серце, як бальзам, твоє.

По чорній, зораній стерні
Поважним буслом одиноким
Відходить літо. І в огні
Жоржин п’янких чеканить кроки
Злотава панночка. Руду
На плечі кинула плахтину,
Сховалась зранку у саду,
Всміхнулась ніжно горобині,
Туману сивую свитину
Узяла й застелила трави.
А вітер сріблом павутини,
Її підняв й приніс ласкаво
До лісу. Й кленам розділив
Усім по клаптику тонкому,
І повернувся враз до слив,-
Задумав обтрусить додолу,
Пахучих фруктів для гостей,
Яких покликала панянка.
Узяв ще й яблук, бо, ачей,
Іще засидяться до ранку…

Поетам з давніх ще часів
Заповідалась воля:
Палкі вірші складати з слів –
Така в поетів доля.
Таємні звуки, почуття,
Заквітчану природу,
Сумні веселощі життя,
Коханих дивну вроду
Заримувати на папір
Веселими рядками,
Живі струмки з високих гір
Дзвеніли щоб між нами.
І барви мови, як ліси
Осінні та весняні,
Прийшли до нас у всій красі,
Замріяно-багряні.
Веселка мови чарівна,
Скарбниця слів безцінна,
Щоб зігрівала, як весна,
Як пісня старовинна.

Війна – це робота тяжка для солдат,
Майже хобі вона – генералу,
Почорствіли серця в них від вбивств і від втрат,
Та закон береже їх помалу.
Буде день, буде час, буде нова війна,
Товстосуми її замовляють,
Їм байдужа ціна, їм байдужа ціна –
І міста у руїнах палають.
Танки з гуркотом грізним ідуть по землі –
В землю вдавлять свободу та волю,
Так вдиралися в землі чужі – королі
Щоб забрати людей у неволю.
Закриватися словом, як римлян щитом,
В час комп’ютерний вже неможливо,
Чи галантно ходити у гості з кнутом,
Виставляючи зброю грайливо?
Час ще скаже про все, що задумали ви,
Правда з’явиться, як нагорода
Ваші руки, панове, – по лікті в крові,
Та не вбита, не вбита Свобода!

Люблю тебе на відстані ще більше!
Минає день. Змовкають солов’ї…
Твої слова для мене головніші
За все на світі, все, що на землі.

Душа тремтить, мов пташка в сильці б’ється,
Пишу: „Ну де ж ти? Я тебе люблю!”
Секунда, ніби вічністю здається,
І серце огортає у жалю.

Чому не разом? І чому так мало
Терпіння, сил… Знеможений „вмираю”.
Аж ось сигналом відповідь примчала:
„Проїхали кордон. Чекай. Кохаю!”

Із гір річка - невеличка
Біжить у долину,
Несе води спокійно
У погожу днину.
у погоду вона тиха,
не тривожить ниви,
але робить вона лихо
коли ідуть зливи.
На шляху руйнує
Дамби, верболози.
І не бачить,і не чує
Людей гіркі сльози.
Стогнуть під водою
Затоплені ниви,
Що до горя до людського
Коли ідуть зливи.

Хмари вже не плачуть,
Річка уже тиха
Біжить вона у долину,
Мов не було лиха.
Як ряднину,сонце
висушило ниву
обігріло, обласкало,
як малу дитину.

війна – заради миру,
заради майбуття,
вбивати – щоб не вмерти,
вбивати для життя.
жорстокість – задля щастя
і спокою думок,
для того, щоб зробити
найменше помилок.
така безглузда правда
безглуздого буття.
немає слів "кохання",
"любов" і "почуття",
одні лише інстинкти,
неначе в хижаків,
не жити - виживати,
вбивати ворогів.
тебе навчають з ясел
робити лиш одне,
боротися за щастя,
велике й неземне.
і ти ідеш до нього,
несеш свій хрест в руках.
тебе вже не хвилює,
що йдеш ти по кістках.

Якби я мала крила
То я би полетіла
В Париж в цей тихий вечір
Щоб в затишній кав’ярні
Пити каву з вершками
Й жувати круасани.


Або десь до Мілану
На показ мод відомих
Під ніжний скрипки голос
Силіти біля моря
Дивитися на зорі
І смакувать вино.


Чи в Лондон загадковий
Вимитий дощами
Мережаний туманом
Тут назви всі знайомі
З підручника у школі
Вздовж Темзи на паромі
Між вулиць загадкових
Дивитись як в воді
Мов кольорові зорі
Сіяють ліхтарі.


Чи в танці запальному
Кружлять на карнававлі
В Венеції яскравій
В золоченій гондолі
Летіти по каналах
В словах незрозумілих
Що ніжно так наспівує
Засмаглий гондольєр
Розгадувать загадки
Будинків із гербами
Що з’єднані мостами.


Чи у класичнім Відні
Десь в Опері на балі
При світлі канделябрів
У золоті й парчі
З прикрасами у косах
З найкращим кавалером
Я відкриваю бал
І всі за нами в крок йдуть
Під Штрауса й Шопена.


Або десь на тропічнім пляжі
В Копакабані, біля моря
Де теплі хвилі лижуть ноги
А океан співає морни
Заслухатись в чарівну казку
Яку розказує природа.


Або десь в неповторнім Ріо
Де карнавал вогнів яскравих
Закрутить думку п'яним шалом
і ти забудеш всі печалі
Назустріч світлу будеш мчати
Така спокусливо-красива
Якби ж я тільки мала крила!

* Персонажів озвучили Чорнява Жінка і Ніка Новікова

Весняна ніч… Примара у кутку -
Казкова тінь самотньої прочанки...

(зззззимно, темно. десь перелякано ухає пугач: ууууу-прууууу-хрпууууу-ууууу-хпруууууруруууу; по самотній, як останній зуб діда Павсікасія Митрофановича стежці бадьоро тупцяє тонка дякувата фігура; кругом гидко і непривітно; людей не видно, одні тільки недобиті ерозією скелі, серед яких і ховається обіцяна шинкарем келія - халявна нічліжка для малоймущого семінариста;
а в найприємнішій перспективі - аж слина чорною свитою потекла - і молоденька прочанка на додачу)

Хома:
Самотньо… страшно.
Йду я до панянки…
Бо ніц немає місця у шинку!

(келія. сиро. так же темно, як і на дворі. чимось страшенно смердить - не схоже щоб тут чекали гостей… у кутку сидить сумна тінь прочанки, кокєтліво вертячи сірий череп у руках, і тихо говорить сама до себе, видно, згадуючи кращі часи…)

Прочанка:
О, скільки їх, гарячих і живих
Сюди приходило, і не згадаю…
Один на місяць, в тиждень… може, в рік?
А хто ж сьогодні залетить до гаю?

Ким будеш ти, мій легінь черговий,
Хлоп'ям безвусим чи кремезним мужем?
А втім, яка різниця,- біс із ним,
Хутчей до мене, мій наївний друже…

Я покажу прохід до раю... ах!
...вологий слід холодної льодинки
по тілові... і тануть у руках
лілеї - ніжно-пружні половинки…

і в тебе губ не вистачить пройти
шовковий шлях від вушка і до стегон...
і пелюстки лілейні будеш ти
вціловувати терпко в спраглий терен

мого палкого тіла… і завмреш
всього на мить... вдихнеш шалений трунок
полинно-орхідейний... межі меж...
і вуст моїх окреслиш візерунок

червоним, мов вино, по білій шкірі...
і руки - крила... стрімголов у вирій...
або у прірву - солодом...
мій легінь
розтане у розраї білих стегон...

і руки - стиснуть перса, мов ранет...
ми вип"ємо на двох цей згубний келих…
(аби лише не бачив мій ангелик,
що виціловує старий скелет)...

То йди до мене - дихати у такт,
Скажи лише чарівне слово "ТАК"!
…………………………………….

(дія переноситься назад у ліс, де геть змерзлий, злий і голодний Хома все ще шукає шлях до печери, згадуючи незлим тихим трактирника, який і відправив його у цю нелегку путь…)

Хома:
"Трі дуба, два аврага і направа,
А там іді на свєт" (перекривляє)
Всю ніч ходжу, як дурень… Вже й заграва
Над обрієм кокєтліво палає…

Печери ж все нема.
Та що печера!
Прочаночки не світить, хоть ти плач!
Собачий холод і сухий калач -
Уся моя компанія…
Холєра!

(некультурно плює під ноги. аж раптом, у відповідь на такий некультурний вчинок, карою і гнівом Господнім з трави піднімається... з трави піднімається… з трави піднімається сивобородий дід)

ДідДух:
Чого кричиш, чому лякаєш тишу?
Вона господар цих святих країв…

(Хома злякано задкує, хреститься сам, хрестить Діда, врешті перечіпається і падає на… спину)

Чи ти полину, хлопче, переїв?

Хома:
Дурію, люди! Людоньки! Здурів…

(починає бити себе по обличчю)

ДідДух:
Е ні, тебе я тутка не залишу.
(ще втнеш чогось, а так - хоч спокійніше…)
Я - Дух Лісів і Прерій - Сивий Пень!
Вклонись! Ось так… Я стережу цей край
Від вандалізму! Чесно - дунь-у-день…
unlimited workday пропав би хай!

Хома:
Боїшся, що умру і завоняюсь?
Чи розлякаю фауну і флору?

Дід:
Якщо й помреш, вонятимеш не скоро…
Про що це я?.. Ага, давай-но брате,
Сідай (сідає, наливає), пий.
І буде тобі щастя, друже мій.

(Хома п'є, багато і з натхненням. коли кількість випитого стає вже не актуальною, він врешті помічає, що ніякого Діда вже нема, зате дерева галантно розступились і вдалині видніється не одна, а цілих п'ять печер)

Хома:
Якого чорта! Тьху (перехрестився)
От сучий син… оце вже я напився!
Яку ж з печер обрати, не вкурю…

Голос з першої печери:
До мене, милий, я тебе люблю…

Автор:
Біжить Хома, летить, мов навіжений…

Голос Прочанки:
До мене, Хомо, милий мій, до мене…

Хома (геть п'яний, але ідіотськи щасливий):
Ні розум не рятує, ні шолом,
коли тіла співають цей псалом
і прагнуть, прагнуть замежових втіх…
О, Господи, прости мені цей гріх!

Іди до мене, діво ясноока,
У любощах забудемось, допоки
Нам ніч старанно стелить полотно,
А Місяць заглядає у вікно…

Автор:
Давно було усе це, ох давно…
І лиш ялини знали, як до ранку
Кохав дурний Хома свою Прочанку,
Як солодко забувся потім сном,
Щасливий і з любов'ю у думках,
Лише Морфей своїх торкнувся струн….

І як під вечір, як пройшов бодун,
прокинувся із черепом в руках…
ах, ах!

Тихо піти і не бачити пíсних облич
Смерті самої не вчути ні кроку
Просто розтанути на черговому узбіччі
На перехресних стежках наче в заростях дроку…
Тілько не вóди – вода не віщує добра
Губить сліди затікає в самісіньке нýтро
І не дає забуття – а не можеш забути
Тож пам’ятатимеш там за межею в обрáх…

спитав Чорний Янгол,
якось, уві сні.
– Я?..
аби’с знав... А то, нащо
Тобі?
– Втомив отой ямб, і хорей
маячні.
Заплутались, – нащо
бубука собі:
− Бу-бу-ба, бу-бу-ба, –
користь яка,
мізки забивати, слова
заплітати...
Невже то потреба нагальна
така!
Терпіли, шипіли:
– Єдр... тую мать,
дістала та Муза,
розпусниця, бл...
скурвилася су...
– Й, оце
прилетів
з вердиктом братків –
припинить мудрувати.
Догану вліпили, аби
не пущать –
папір ґвалтувати, ну нащо
писати
химеровірші, не для того
живемо
щоб денно сльозою впиватись,
страждати.
Іди, скурвий сину дивись
на людей,
як крутяться в гендлі, як гроші
гребуть,
кидай ґрамзуляня, пера
Амадей!
Живем один раз, а про Музу
забудь.
Ну, глянь, пригадай – Ти
Самець!
Мужло волохате! Отямся,
а ні,
карлючки попишеш й прийде ті
кінець.
Ну, що користаєш в безглуздім
нитті?
Мусолиш ту блямбу, пустий
папірець.
Дивись, онде друзі – при златі,
питві,
а в тебе в халупі розбитий
стілець.
Гій бо’ чоловіче, згадай
про жону,
дитину голодну, очей кволий
зблиск.
Мовчиш? Вибирай: ДеВеПешну
труну,
чи ласий, омріяний в звалищі
зиск!
– Усе суєта, – усміхнувся
Поет, –
твої словеса безпредметні –
труна!
– О, Господи, дурень – труна
не куплет,
то скриня зі прахом, то яма,
діра!
Холодна могила, бездонна,
німа.
Й велике, безмежне, довічне –
Ніщо.
І Вас, шанолюбе, тамтечки
Нема!
– А, є на землі, опредметнене
Що?
– Що? – зморщився Янгол. – Що,
що?
Що пан хтів сказати, ану,
поясни.
– Хай вам розтлумачить кудлате
мужло,
Ніщо заперечує Що, то
скажи:
Як вно виглядає, Ваш ідол,
тотем?
Архангел крилом осягнув
Світ речей.
– Ну, братику, вибач, то поза,
рефрен,
міраж, віртуальність, облуда
очей,
все Ваше багатство – ще мить,
і... нема ...
То чим відрізняється Що
від Ніщо.
А тим, відповім: що реальність –
Пітьма.
Вона – є, існує, сам знаєш
чого.
Чому ж умовляєш у тлінність
вернуть.
В обман існування, у страх
Всезникання,
де ваші ж братели, за те й
розіпнуть
на що спонукали й, натомість –
конання.
Повільне зникання. А сам –
Безтілесний.
Чому? Чому, безтілесність картаєш
мою?
Лякаєш, повчаєш; та будь, друже,
чесний –
чому в шатах крука, чого вибрав
Тьму?
Бо сам знаєш – Вічна! А чорне
крило,
колись сніжно-біле, – вно ж різало
Ніч.
Заблудлих до цілі, до сенсу
вело.
Все й’дно... у Ніщо – метелика
кітч
роздертим пунктиром мережить
Оте –
і, що і не Те, Чого зовсім
нема...
А блискітка зійде, захлине,
проте –
Енергії тління, в нас друже,
катма.
Архангел ледь рухнув чорненим
крилом,
Розчулено глипнув,
колінноприкляк,
черкнув по сузір’ям вугільним
пером,
Ревнув чорнотілий:
– Це я,
Твій Гаплик!
Курликом прощальним зайшовсь
Чорногуз.
На білім плямилась клеймом
Чорнота.
Нещасний рвав жили, узявшись за
гуж,
З пітьми чорнолісу глумилась
Сова...
Його, – менту спалах, зачорнив
зірки,
Роздерши півнеба в провалля
гайнув.
Востаннє кигикнув:
– А, то ж то був –
Ти!!! –
Очорнивсь в Нічому, й... про Себе
Забув..!

Втома
жене до раю,
Тиснуть
на душу дні…
Де тут гріхи відпускають,
Стомленому мені?

Звісно –
хотів би жити,
Так, щоби
все – «the best»…
Тільки, на кого б «згрузити»
Камінь, чи може хрест?..

Друзям?
Я не бажаю!
Людям?
Їм точно – ні!
Брату? Та я ж не Каїн…
Камінь і хрест – мені!

Знов
сповідаюся літу…
Літу?
Кому ж іще?!
І, єпитимія світу,
З неба – мені, дощем.

Віні Пух(П’ятачкові):

Привіт, П’ятак! Прийшли часи нові,
З часами й ми змінилися, реально,
Тож я тепер працюю на TV,
Веду прогноз погоди у астралі,
Як я потрапив? Просто переміг
У «Битві» всіх можливих екстрасенсів.
Тому і доручили, (це не збіг),
Прогноз погоди, у прямому сенсі.
Елементарно, «нюхом» чую все.
Якщо свербить спина – чекай на спеку,
А права п’ятка – снігом занесе,
Ніс – то гроза! Турбуйся про безпеку!
Таких прикмет у мене – повний віз,
І меду маю тут безперевідно!
Хто ж знав, що десь існує інший ліс,
В котрому кожен з нас респекту гідний!
Якщо ти вільний – підгрібай до нас,
Нам нині на TV потрібні свині,
(новий проект готує дід Панас))
І не гальмуй, П’ятак.
Друзяка Віні.

ВОНА(подумки):
Ти торкаєшся пальцями пальців моїх обережно,
Відчуваю цей дотик, уже поринаючи в сон,
уві сні, мій ревнивцю, тобі я уже не належу,
хоч серця наші близько і б’ються вони в унісон.

ВІН(подумки):
Спиш, кохана? Ще ні? Засинай, ми втомились обоє.
Наші пальці так ніжно і віддано переплелись…
Ну а я подивлЮсь перед сном на дівчат із Плейбоя,
Хоч потішу уяву, як в юності ранній колись.

Тонка, неначе ніжна павутинка,
Дзвінка, як кришталевий передзвін,
Золочена, мов сонцем, соломинка,
Хода осіння в темряві нічній.
Посеред літа тихим зорепадом
Спадає на смарагдове зело.
Ступає поміж квітів, полем, садом,
Запалює багрянцю дивне тло
У кронах призадуманих каштанів,
На маківках замислених дубів.
Лягає з прохолодою туманом,
З цікавістю виходить з-за грибів,
Курличе із журливими птахами,
В мандрівках до далеких берегів.
І, літо обійшовши, неквапливо,
Змалює гай, з калиною панно,
Щоби вночі, колись, зима лякливо
Вдягнула землю в біле полотно.

ліниво калатає в грудях
серце, в ганчірку закутане
тіні сидять по кутиках
щось шепочуть на сон

я знаю, що кажуть люди
ми були надто розкутими
ми все, що могли, заплутали
самі просились в полон

нічним метеликом грається
ліхтар на вулиці з кленами
хоч були ми полоненими
але ж зуміли втекти

кульгає серце на палиці
ховає сльози за венами
ми стали надто буденними
я і ти

не мой ли челн
готов к отплытью
от тех ракит
долги оплачены
забыты
мне надо плыть

угрюмый лодочник
да гож ли
похоже нем
за грош охоч
без торга
с торгом
дороже мне

в прищур прикрыты
мрак и омут
вещун злодей
поди ты
ни добра ни дома
как у людей

пока и пусть
ни день ни вечер
в заплечной мгле
мой бес уснул
прижав увечья
к сырой земле

сговорено
руки не надо
я поднимусь
греби чтоб не снесло
тут рядом
опять к нему

(чи ліричні монологи – як кому здається)

I

Все так відносно:
твої очі були близькі,
Такі мені рідні й знайомі,
як втома чекання..
Як втома,якої нема вороття.
А ще – відпочинку немає,
Коли ти не знаєш,що Він -
Лише твоє Диво уявне
Гортає сторінку і дзвін
Зненацька зі сну повертає
Все – тлін.І,разом із тим -
Ти,як Вічність…

II

Я кохаю тебе,мій хлопчику сумний!
Росяний ранок у Місті твоєму –
То лиш один з наповнених біганиною ранків.
Твоя кава…а може…
Ми ж так схожі -
Я теж,не встигаю й біжу.
Той межу прокладає,хто гадає – скажу:
«Я згодня на будь-що…»
Ні,не знаю..Але,хлопчику..
Я зачекаю на зустріч.

III

Людина боїться безлічі речей:
Безумства над усе.
Чи може то тільки я боюся.
А ти ж живеш серед перевтілень.
Та я не журюся.
Хотіла б поділитися музикою,що звучить в мені.

IV

Дні то спекотні,то спокійні.
Ночі,наповнені щебетом,шелестом,цвітом.
Або дощем,як сьогодні.
Ми згодні жити своє житття
І зустрітися десь… по той бік досягнень
По той бік Мрій.
Що ж, хлопчику мій,
Господь вказав чудовий шлях до Любові!

20.05.07

Йому клював печінку хижий крук.
Та біль проймав не так, пекла наруга —
Кував кайдани Прометею друг,
До скелі прибивали руки друга.

Віднехотя, під пильним оком слуг
Зевесових на ймення Влада й Сила
Кував кайдани Прометею друг.
О, як його відтак земля носила!

І серце йому краялось від мук:
— То ж необхідність, зрозумій, не зрада!
Кував і плакав Прометеїв друг.
— Міцніше бий! — то пильнувала Влада.

А Прометей мовчав. І жоден звук
Не зрадив болю гордого титана.
Прикуто. Шкутильга кульгавий друг,
Хоч з примусу, а прикував старанно.

І застогнав Кавказ.
Болюча рана
від дружніх рук...

Як плив ти поночі гулять
І вгледів добрий древній дім,
Де вікна сяйвами манять.
То знай – сховалась казка в нім.

Із-за старих віконних рам,
Та за подвійним мужнім склом,
Зберігся світ закритий нам.
Тож припадем туди чолом.

Маленька свічка воскова
Кидає тіні на паркет.
Паркет дубовий виграва
Із світлом давній менует.

Старечий величавий стіл
Униз бундючно погляда.
За ним у прогині легкім
Стілець-одноліток впада.

Повсюдно музика звучить,
Класично зіграна із нот.
Граційно мудрості учить
вона із вічності висот.

І запах милий квітковий
Несеться з музикою в такт.
Букет столітній польовий
Немов розквітлий по кутках.

Де аж до стелі гори книг
Про вічне в світі гомонять.
Навпроти них, яскравий штрих
Картини гір боготворять.

А на столі лежить перо,
Під ним папірус, мов віки.
Він згадку зрине про добро,
Заполонить мої думки.

У темну ніч, при світлі свіч,
На самоті з ним, тет-а-тет,
Признаюсь чесно віч-на-віч,
Люблю душевний раритет.

Я в порожньому кафе…
У кишені – п*ять «зелених»
І блондинка «під шафе»
Звабно зиркає на мене,

А мені вже все одно:
Сльози, сміх, дешева слава…
Я дивлюсь, дивлюсь на дно,
А на дні лиш чорна кава.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Тут колись сиділи вдвох…
За вікном сміялось літо…
Мабуть, знає тільки Бог,
Де блукаєш ти по світу…

Сірий, мокрий листопад
Там, за вікнами кафе,
Тут – лиш кави аромат…
І блондинка «під шафе»…

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Боже! Як я ще не вмер –
Так давно тебе чекаю…
Де блукаєш ти тепер
Мабуть, навіть Бог не знає…

Що ж, я плакати не буду…
Я кохав тебе одну…
Плюну…блін…про все забуду…
І блондинці підморгну.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Насип мені, осене, золота в руки...подай:
копійку, людину, і небо прозоре, і віру,
і парків останню – тому що жовтневу – офіру
(прощали-прощались – аж димом просмалена шкіра) –
і спалене листя. І спомином спалений рай.

А ти ще заграй. На сопілці, на гілці, чи на
гітарі байдужій – то байдуже врешті на чому,
бо літо у комі, та ми ще поставимо кому,
бо втома важка, як наплічник, бо знову не вдома,
і голос твій голий – не голос, а сива луна.

І місяць-господар, і глід що кривавить, і гнів,
і глина господня під мудрими пальцями кличе:
“Зліпи їм подвійно – йому і для неї – обличчя,
Чотири руки (дві жіночих і пару мужичих)
Нехай обнімаються вічно. І душі богів

Вдихни у личини – наповни вином порожнечу...”
І буде що буде. Півтіні та яблунька та.
…І медом солодким напоїть його золота.
…А він золотій запечатає сіллю вуста.
А потім... вигнання із Раю?
Чи все-таки – втеча?

Бо – вибір. Бо воля. Бо попіл. Бо мовчки ідемо.
Бо сто журавлів перекреслили небо – і осінь
Заплутує вітром – чи вірою – сиве волосся.
І досі ворожить: збулося... а це – не збулося.
І досі тривожить – цей спалений запах Едему.

скорботним клином гук
розкраяв туги небо
у акафісті рук
вертали діти себе
у провесні їх крик
кремсав тіла забуті
на всенький Всесвіт лик
казав слова нечулі
Хрещатик завивав
кривавилась китайка
Аскольд в Горі стогнав
Дніпром металась чайка
на веслах краплі сліз
гірчить Дніпро віками
останній перевід
духовної омани
в стенанні ніби тих
хто клякнув у поклоні
тай захлинувся стих
у депресійній зоні
зомбованих істот
нащадків-страхопудів
захисників висот
дохрамових прелюдій
їх перехресний Храм
в минулім бовваніє
їх некрофільський страм
в майбутнім жебоніє
а діти не простять
засипані снігами
над Крутами ячать
покинуті батьками.

EDIT

на тупих лукавий накидає кліті
monopolijі на бога.

багатобожжя, однобожжя, родобожжя –
наводить різкість людство, teleskop направивши на бога.

висоти мудрих – лиш низини при підніжжі господа-гори,
бо всі ми блохи перед ним.
і зрозуміння, мов із-під землі,
неодмінно до нього призводить.

не твори з всевишнього рода
видумку за образом своїм.

до бога на ти, бо в множині єдиний.
ви – велике підлабузство, formal ́ності шкарлупа.

в мішку шилами:
«первородний гріх»,
«воскресіння мертвих»,
«evol ́uciйне вчення»
заховане перевтілення.
пастухи загородили?

сліпе войовниче єдинобожжя
насильством над підособистостями
та ліпкою підsemitського єдиного я,
віддає пригнічені занедбані підособистості чортам,
яких підsemitські жерці невпинно виганяють
із кожної овечки їх пастви,
чим тримають неї в отарі,
вихід з якої веде, мов ломка narkomanа,
до нових одержимостей чортами,
після чого вівці біжать до жерців
по чергову dozу ekzorcyzmу.

от вам і хрещення русí!..

жаль буває «вибраний» народ,
та істина широка.
можливо влучно вскакують тілами
хитрющі вічні лихварі,
пасучи ́ отари на землі.
можливо.

о ці підступні двадцять двоє jegyptян!
iudo-xrystyjanо-musul ́manо-masono-komunizmом
людство покорили.
та з jegypetської тьми та рабства
на світло божої свободи
воля божичів вже пре напролом.
й тисячолітнім царствам вже amin ́.

Залишаю позаду кілометри
Розчарувань,самотності й неправди,
Мої мешти червоного кольору
Йдуть по нових життя квадратах.

Через бровки, як через кордони
На дистанції дня чергового
Подолали усі перешкоди,
Мої мешти червоного кольору.

Стук підборів дзвінкий, життєрадісний,
Десь літає над міста гамором,
Що в такт пульсу мого і подиху
Заявляє всім, що я ще жива.

Білі смуги – межа пішоходів,
А водіїв – світлофора триколірнІсть,
А для моїх мештів червоних
Цілий світ веселковий відкритий.

І не важливо дощ, чи сонце,
Бруківка, дорога, чи просто стежка
Йдуть по ній ходою переможця
Мої червоного кольору мешти.

Ти дзвониш мені й починаєш з затактів.
Недоспана ніч. Твої фрази задимлені.
Я сьорбаю каву й заходжу в „Вконтакті”,
А ти мене душиш моїм-таки іменем.

Ти просиш скінчить усі фарси і „страсті”,
І я кажу „добре”, і голос твій мрякою
Стікає по вухах. І ти зичиш щастя,
А я тобі просто усміхнено дякую.

І все ніби добре, і я така рада,
Що ми розійшлись наче друзями й квитами,
Та завтра дзвінок і сльозлива тирада,
Про те, що не знаєш ти, як далі житимеш,

Що я тебе мучу, бішу і бентежу,
Що душу тобі уже всю переорано,
Та я лиш вдивляюсь в глобальну мережу,
І, знаєш, мені за це навіть не соромно.

09-10.08.08

Моїм любим киянам - від щирого серця!

Над могутнім Дніпром вечори незабутні,
Наче стигле зерно в чистім небі зірки...
Поєднало собою минуле й майбутнє
Стольне місто моє на віки, на віки.

Місто кохане , Києве мій,
Ти нас усіх , нас усіх зрозумій…
В світі тривог і бажань, і надій
Ти лиш один вічний, Києве мій.

Нам дорога життя різні міряє долі
І по різному ходимо ми по землі,
Та до тебе несемо і радості й болі,
І горнемось до тебе, як діти малі.

Місто кохане , Києве мій,
Ти нас усіх , нас усіх зрозумій…
В світі тривог і бажань, і надій
Ти лиш один вічний, Києве мій.

Над могутнім Дніпром новий ранок розквітне
І свою круговерть новий день заведе,
І мені, як завжди, усміхнеться привітно
Рідне місто моє древнє і молоде.

Місто кохане , Києве мій,
Ти нас усіх , нас усіх зрозумій…
В світі тривог і бажань, і надій
Ти лиш один вічний, Києве мій.

несуть на ношах золото жовтневе
не те щоб хворе – ні живе ні мертве
з минулого – прожогом – у forever
без проміжних зупинок на концерти

ні шурхоту ні співу ні істерики
зіщулилось – не дихає не п’є
коктейль повітря і живих метеликів
нової ери – осені – моє

невже те золото фальшоване не вічне
багаття перетравить на зорі
і ми з тобою не відчуєм відчаю
нічого не відчуємо – гори!

Жизнь глубокая река
У этой реки два берега.
не так они близко
как, кажется, издалека,
на правом берегу
молодость гуляет
никаких преград,
кажется, не знает.
К правому берегу
Плавать хорошо,
К левому берегу
О, как далеко.
На левом берегу
Не виданная даль
Там простор уж узкий,
Там грусть и печаль.
На правый берег
Возврата уж нет
Не построишь човен,
Не сплетёшь там плед.
Левый берег мутный
Заросшей травой
Оттуда ушла молодость,
Пахнет стариной.
На левом сумрачно
трудно всё понять
Хочется, возврата
В молодость опять.

самотня траса швидке авто
водій на душу взяв грам сто
він знає десь його чекає
чи Пенелопо-Навсікая
чи може просто
міс Ніхто

вже зовсім близько горять вогні
і кожне так звучить як ні
опало листя
птах
і тільки
портрет покинутої жінки
десь там
на мокрому вікні

а ніч шмагає авто дощем
йому б двірники
на очі ще
і кілька п’явок на голе тіло
аби відсмоктали все
що боліло
і досі
на душі пече

здається то був таки четвер
в якого б’ють дощі із вен
хоча
яка тепер різниця
як наслідок обом не спиться
на потім сни
CD-RW


якщо не встигне
ну що ж
нехай
тих Пенелоп тих Навсікай
багато буде й буде доки
коти волають в караоке
про ономастику гріха

жонглює очками світлофор
водій рукою гонить мойр
а під колесами збита осінь
калюжі крові
ніч голосить
немов вдова
ой-йо-йо-йой

сміється в небі чеширський кіт
вона чекає сотні літ
мов бранка власної кімнати
одна в Бермудському квадраті
а замість стелі
битий лід

Мені роси сипали за карк,
Сонце зайчиками гралося в траві,
Крук з спросоння мовив стиха: “Кар”...
Кара – кумкали ропухи навісні.

Мара знала – мазала маразм
На окраєць жита – животіння,
В Люципера зрання дикий сказ:
Розмерзались віхті павутиння

На розпухлих порухах душі,
На замшілих віях мого Вія
Розметались бурі та дощі
На лиці-плащаниці-зневірі

Заплямились сонмами гріхів,
Гуркотіла кари громовиця,
Розмивались вірші із рядків,
Струменіли в символи-темниці.

У долонях зайчик-сонцесяй,
В серці май – аркан протуберанців –
Гуготить повінчаний розмай
У фаті фатальних чорних агнців.

Живеш серед вовків - то вий по-вовчому.
Я чую цю пораду і промовчую,
бо між вовками мало вити голосно,
ще ікла шкірити і груди - колесом.

І слід у слід за тим, хто йде попереду,
по лезу долі, як по краю берега,
не повернути на бігу, не схибити.
На полотні морозу зорі вибито,
здригаються у такт із хриплим подихом
довкола рогу місяця-молодика.

Пружна хода по снігу зашкарубливім,
цей запах крові!
Заповняє груди він.
Чманіє зграя від невідворотності
тріумфу.
Як стріла під час польоту в ціль.

Солодкий дух беззахистного відчаю
і кроки жертви по життю полічені...

Навіщо пісню тіл
ховати в рунах?
облиш даремний
сльозогінний щем,
скуштуй з мого мізинця
цей отруйний
цей первісний
цей яблуневий
джем-
мммммм

На путівці
несправджених надій
Упали в порох
від утоми вої,
Неначе й були
у країні тій,
А, наче, й ні –
затоптані корогви...
Колись кушпела
здійметься смерчем,
Завиє вовк
на місяць, од знемоги,
Мелькне Богдан
із перекошеним лицем,
Оглухлий,
як захлинулі пороги.

І, німота... десь бемкне
чужий дзвін...
Кахикне півень,
більма Вій одчинить,
А, що побачить:
журавлиний клин
В пустизні по
Вітчизні квилить.

У мене, братці, черговий прокол:
Зайшов на сайт Майстерень поетичних,
Пристойний нік узяв собі : «ПаркО»
Щоб сіяти розумне, добре, вічне!
У віршуванні я не новачок,
Мене в житті не обминає Муза,
На авторську узяв не казна що…
Пристойні речі із часів Союзу.
Ну, там… про Цвіркуна один шансон,
Іще прикольну річ про Бульку й Гульку,
Щось про овечку, Знайка і вазон,
Свою поему про Летючу Кульку…
А в результаті – результатів нуль.
Ані коментарів, ані оцінок!
і мовчки я оголосив війну
проти рудих, чорнявих та блондинок.
Змінив свій благородний світлий нік
На ЩЕлепу,( ім’я доволі грізне!)
Мій синій капелюх із фотки зник,
Натомість вишкір маєте залізний!
Тож начувайся, ПеМівська , братва!
Чекати довго я вас не примушу,
Рука на миші, на рахунок «два»
Атаку розпочну на кожну душу…
Ну що? Висоцькі, Бернси, Глазові!
Я прикручу вам рейтинги та гайки,
Ми ж на сторінці з вами візаві…
Я ЩЕЛЕПА!!! ( а в дійсності - Незнайко)

Свести тебя с ума,
Влюбив в себя,
И проигравшись,
После бросить.
С разбитым сердцем,
На пороге страсти.

29.08.08 г. 16:38