Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Ми не цінуємо дрібниці,
які змушують нас усміхатися.
Ті, які розширюють зіниці
і шалено прискорюють серцебиття.
Ми забуваємо про речі,
які роблять нас щасливими.
Ті, які заповнюють місце порожнечі
і потайки розфарбовують буття.
Ми ховаємо почуття,
які прикрашають прості речі.
Так часто не помічаємо краси життя.

23.11.2022

Ялинкову гілочку
Розгойдала білочка
І тепер гойдається
На хиткій лукавиця,
Ще й тихенько ойкає,
В захваті від гойдалки.
А зайці засмучено
Дивляться й виучують
Кожен рух хвостатої,
Щоб такими ж стати їм -
Хитрими й проворними,
Вмілими й невтомними.
26.11.22

Зійшовся на тобі весь білий світ.
Чому ж я не позбавилася муки
плекати сум від мрії до розлуки
самотньою журбою край воріт?

І проводжати осінь в далину,
ключ перелітний в неозорім небі,
що розчинився, обірвавши щебіт,
душі страждань вібруючу струну?

Не відпускаю... Лине вгору птах
від тих гаїв, що до весни поснули.
Не склалося... не склеїлось... минуле
загрузло по коліна у снігах.

Кругом зима, розлучниця зима —
сніжинок білих мініпарашути.
Та легше вмерти ніж тебе забути!
Без тебе, Сонце, і мене нема!

20.10.2022р.

Окрилена коханням,
Розкрилена піснями
У синю даль лечу
Із віршами-птахами
Крізь сонце і тумани
Й мереживо дощу.

Неначе ластів"ята,
А їх вже так багато,
Випурхують з душі.
Полинуть поміж люди,
Якщо читати будуть,
То значить варто жить.

2022 р.

Дождь льёт.
Нет встреч.
Пройдёт
как смерч.
По дням.
По снам.
Устроит душ.
Отмоет хлам
Потёртых душ.
Откроет вдруг,
Что нет проблем,
Что нет обид
По мелочам.
Что узок круг
Тех самых с кем
Хотелось просто
Помолчать.
Что зло с добром
Переплелись.
И нет друзей
И нет врагов.
А то, чему
Названье жизнь
Не стоит пару
пятаков...

Но, даже если
Ты не ждёшь,
Меня несёт
В водоворот,
Я знаю это
Просто дождь.
И он когда-нибудь
Пройдёт.

Леся Ніколайчук
(оригінал)

Не відпускай мене кохана воювати .
Бо там так страшно і багато сліз .
Я розумію, що країну потрібно захищати,
Але я жити хочу, а не іти у бій .

Я хочу бачити , як дітки підростать.
Я хочу чути їх веселий сміх .
Тебе кохана хочу обіймати .
Любити хочу, ти мені повір.

Пробач народне, що тебе я зрадив .
Пробач країно, що не захистив .
Пробач рідненька моя мати ,
Тебе я бачити хотів .

Пробачте друзі і колеги ,
Що Ви пішли , а я не зміг .
Пробачте вороги прокляті ,
Не буду Вас стріляти, я живий .

Я жити хочу в вільній Україні
Допомогати буду волонтерам я.
Не відпустила ти мене кохана воювати
Дала мені ти ще одне життя.

Олександр Сушко
(сатира)

Не відпускай, кохана, воювати .
І не кричи: - Від мене, мухо, брись!
Давай но, ліпше, розстібну халатик
І усттромлю у лоно довгий ніс.

Хай дезертири наші підростають
І піднімають все святе на сміх .
Хай вивчать гімн росієчки напам'ять
Хоч кажуть, що Москву любити - гріх.

А Україну я давно вже зрадив .
Бо головне, аби у животі
Було не пусто. Голод - це не жарти,
Мужик я мудрий, істини крутій.

Лежи спокійно охай від любові,
Бо секс - здоров'я! Чорні думи киш!
Синочки наші теж бички здорові,
Кохаються за батечка не згірш.

Обцілував опуклі груденята
І сів на жінку, наче на коня....
Не відпускай, кохана, воювати,
Бо хто тебе любитиме щодня?

25.11.2022р.

Болісна сатира

Рубати можуть лиш під корінь.
На інше – клепки не хвата.
Рука людська – черства потвора,
Рука байдужого ката.

Та мова не про виконавця.
Замовник в справі цій мастак.
Не зупинити запродáнців!
Не перешкодити ніяк!

Вже листячко не посміхнеться.
Нікому кисень не віддасть.
Усе, як зáвжди, так ведеться
Серед бездушних посіпак.

Сльозою дощ віділлє смуток…
Змокрілий пень…Німа струна…
Для ненажерливих – прибуток
Від древесини шовкуна.

Ось так Шовкун потрапив в пастку.
А пересічному дарма.
Тож перемога чи поразка???
…У душу вторглася зима…

21.11.2022

Под корень

Он нас бы радовал так долго.
Но нет же! Подлая рука
Его, калеча, истязала.
И с болью падали «бока».

Безжалостно срубив под корень
Его надежды и мечты.
Мечты умчались, только стоны…
Их долго слышать будешь ты.

Есть исполнитель, есть заказчик.
Есть загребущая рука.
Просить, доказывать напрасно.
К наживе жажда велика.

После содеянного зверства
Остались ветки и труха.
Лишь в луже слёзы дождевые.
Но кто-то скажет: Чепуха!

К нему дойдёт, быть может, позже.
Хотя, скорее – никогда!
Пенёк остался в мокром ложе.
Подкралась к шелкуну беда.

Не знал, не ведал он о боли.
Всегда зелёный, не желтел.
Любил он с ветерком поспорить.
Листва его давала тень.

Теперь пополнит древесину.
Ведь нынче это всё в цене.
Нет оправдательной причины.
К холодной клонимся зиме.

21.11.2022

Життя тривало дві доби.
Не чув той хлопчик "люлі-люлі",
Не бачив сонця... Враг убив.
Ідуть румовищем прибулі...

Шукаю сенси - бачу тло.
Пульсує цятка... мегавилом.
Кого звільняє Мегазло?
Матуся хлопчика живила...

У лоні рухався, міцнів...
Прийшов у світ - ракет і горя,
Непевних цілей, крил, човнів...
Тут глузд і безум завжди поряд.

Ракета вбила немовля.
Кувези шкіряться зубато...
Листок дубовий кружеля...
Вкриває сніг червону вату.

"До серця близько не бери...".
О, скільки чула я совітів!
Тьмяніють зорі, кадри Гри.
Коли трагедії фініта?

Сновиддя. Я нереальний.
Спанієль зі смурними зіницями.
Сон – необхі́дна ланка в системі самозахисту.
Спи.
Шок – обхідна́ ланка в системі самозахисту.
Спи.
Смерть – остаточна ланка в системі самозахисту.
Спи.

Дотик на останок.
Дотик до холодних останків.
Кремезна машина світу
роздушила під шинами паралелепіпед.
Сплю у тобі, оббитім,
у траурнім оксамиті...
Колошматиться гість у кожусі,
я – убитий.
На́ ніч лишається гість у кожусі,
я – убитий!

Розтрощений скелет із порцеляни,
порівняний з його душевним станом.
Порівняний у паралелепіпед
розґардіяш кімнатний.
Апатія, апетитна апатія.
Клеопатрою стану чи матір’ю.
Сопе мій супутник постільний.
Непостійний.

Не кує, не меле.
Мила моя фіґура віолончелі.
Хто гратиме на ній? –
програє.
Я стаю паралелепіпедом.
То мені
помагає.
Мені легше,
мій біль безпричинний
(о́знак дурної личини)
геометрично ха-ха
лягає х-ха
на
сміх.

25–26 грудня 1993 р., Київ

Принеси мені ліхтарик, Святий Миколаю!
Не цукерки й шоколадки, я тебе благаю,
Щоби світло було завжди і вночі, і нині,
Щоби затишно було у нашій хатині.

Попрошу у тебе ще буржуйку та пічку,
Щоб малесенька сестра не мерзла у нічку.
Теплу ковдру для матусі попрохаю в тебе,
Я до мами пригорнуся і промовлю небу:
Хай Архангел Михаїл теж нам допоможе -
ЗСУ і ППО славно переможе!

Знову вибухом тишу розколото –
Сяйво спалаху, гуркіт жене…
Радіатор опалення холодом
Починає лякати мене.
Через вбивче летіння і зіткнення
Носія з трансформатором знов
Без тепла і води, і освітлення
Опиняється маса будов.
Очманілі, налякані, втомлені
Люди плачуть і топчуть сніги, –
І скоріше за всіх усвідомлюють,
Де є друзі і хто – вороги.
…Рідне місто, війною розтерзане,
Незабаром прийде до ладу, –
І хоча доведеться померзнути –
На підмову орді не піду.
25.11.22

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
А тільки тих, хто, як і сам Господь,
Без примусу ідуть навстріч тому, що озоветься болем.
У кого доостанку є потреба Божа невибутня –
Уболівать за всіх і все, та лиш себе забути».
«Незамінимі є!»,
Бо хто ж за Вас шукатиме всіх тих,
Хто в час смертельний рятував юдеїв,
Порозуміння хто в діла втілив,
А не обмежився ідеєю?
І хто ж за Вас так розказати годен
Про слідство й тюрми, карцери і голод,-
Про все оте радянське неповторне пекло,
Аби для слухача морозом обернулась спека?..
Здогадуюсь, із скромності Ви скажете лиш те,
Що вже утрадиційнили уми ліниві,
Що не було й нема людей незамінимих.
І якщо так, вертайтеся тоді в Єрусалим , до хати,
Щоб можна з Вами знов про це дискутувати.

Коли в житті вже й сонечка нема -
Війна. Похмурі дні. Сумна столиця.
То світиш ти мені — моя хурма,
Божествена красуне яснолиця.

І поглядом своїм — зимовий лід
Розтоплюєш... Мов настає світанок.
Смакую я тоді солодкий плід
І м’якоть ніжну вуст моїх коханих.

Хурма для серця, кажуть, добра, всі.
Лікує спазми, перебої, болі.
Всім серцем я цілющій цій красі
Вклоняюсь, насолоджуюсь доволі.

Беру до рук це сонце золоте...
Воно буває ще й терпке, ревниве.
У променях його — любов цвіте
Як невмируще, вічне щастя диво!

24 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Ходжу кожний день по знайомих місцях
Любимого змалечку краю, –
Вдивляюся в зміни до болю в очах
І подумки в давнє ступаю.
Коли не здіймалися стрімко до хмар
Щороку лиш тільки будинки, –
Шумів серед міста широкий бульвар
І пахли приємно квітинки.
Струміли фонтани і бризки води
Свіжили охочих улітку, –
Мрійливо жбурляли монети завжди
В басейни дорослі і дітки.
Тінистого скверу знедавна нема
В тіснині бучних хмарочосів, –
Квартири зі зручностями усіма
Мене не приваблюють зовсім.
Помітно змінився навколишній світ
І зникли ясні небокраї, –
Даремно дорогу до сонячних літ
У джунглях бетонних шукаю.
24.11.22

- Навіщо ввечір малюватись? –
Щораз Ганнусю сварить мати –
Скажи, для чого фарбуватись?
Тобі ж тепер лягати спати.

- Фарбуюсь, значить, є причина:
Бо сором, - каже їй Ганнуся. –
Якщо комусь із хлопців нині
Ненамальована приснюся.

Осінній парк укрила позолота,
чаклунка-осінь захопила трон.
Відкрити має для зими ворота
уже невдовзі армія ворон…

Їх лемент долинає з верховіття
столітніх ґінкго, буків і дубів,
у ці часи гіркого лихоліття
відлунюючи дзвоном ланцюгів…

Неподалік, у глибині алеї,
стоїть ліхтар. Своє він відсвітив
і голову схилив у апогеї
жаскої протидії двох світів.

На рубежі лихої тьми і світла,
межі одвічній між добром і злом,
віками де лише ненависть квітла,
а нині знов насилля проросло…

Стоїть ліхтар-вояк на полі бою,
від темряви собою світ закрив,
підтримує захисників-героїв
і сіє світло, не жаліє сил.

Тримайся, друже мій, ще небагато,
уже невдовзі ранок, сонця схід.
До січі споряджаються солдати –
від темряви розвіється і слід!

Не іди, бо я заплачу,
Що лишаюся один, –
Що без тебе стане важче
Веселити часу плин.
Не іди, бо пожалієш
Через рік чи, може, два,
Як чиїсь побачиш дії
І любов не на словах.
Не іди тепла шукати
Там, де царствує зима, –
Де, крім протягів у хаті,
Поселилася пітьма.
Не іди, так гарно вбрана,
Мов зібралась до вінця, –
Не шукай між хвиль незнаних
Особливого плавця.
Не іди за небокраї
В непроглядність темноти, –
Не іди, хоча бажаєш
В ногу з мріями іти.
Або йди, та не затримуйсь
І скоріш вертайсь затим, –
Якщо стане жаль за кимось
Невимовно дорогим…
23.11.22

Це ж десь береш ті
фемінітиви ти,
щоб всіх тут врешті
зфемінітивити!

2022

***
А на базарі є вага і міра,
та чесного шукаємо дарма,
так само між фанатиків у вірі
і між фанатів біса зокрема.

***
А мій онук запитує наївно, –
що то за служба в лаврі України?
А я, відповідаючи, радів, –
то служба еСБеУ, а не попів.

***
А наш емір у якості ґаранта
тримає юду типу єрмака,
інакше доля і його така,
і у сім’ї – як у колаборанта.

***
А на папері наші лають скрепи,
уже й не помиляються ніде,
але, як у поганому вертепі,
талановиті дурні і дурепи
ще водяться на сайті де-не-де.

***
А біля мене ні далеких друзів,
ні ближніх ворогів, тому, – амінь...
Я оживу в майбутньому союзі
нових і невмирущих поколінь.

***
А на моєму сідалі зозулі
і півні у поезії – зеро,
а я мокаю в каламар перо
і кожному виписую пілюлі.

Пародія фіналу
А мене малюють бузувіром
вороги і недруги. Пітьма
огортає недолуге й сіре,
де моєї участі нема.

11/22

На сухі пожухлі трави
Першії сніжинки впали,
Як дівоча цнота чисті
Срібно-білі та іскристі.

Виграють вони на сонці,
Обліпили все віконце,
Слід лишили, наче стежку
Вишиваночки-мережки.

2022 р.

Породжені війною розуми свідомих,
землі своєї праведних творців,
вони є з болю, крові й куль ворожих,
тіла викувані з молитв.
Могильнії міста катованих життів
та сенси поміж тихих слів,
квітчанії поля думок страждалих,
останній материний спів.
Що бачиш ти в снах полеглих?
Пекельне зарево прийдешніх днів
чи шлях свобод вельми п'янких?


Авторка: Валерія Ворона
26.08.22

Стрибну на трамвая приступку,
зі дзвоном вперед покочу:
ось стрімко крокує Ступка,
ось каву п‘є Покальчук.

А ось - як взагалі повірити? -
навіть у горлі ком:
рудий весь з очима сірими -
Франко…

А це - граціозний, мов кіт
від самопальних кутюр,
геній, піжон, ерудит -
юний Роман Віктюк.

А ось для пані вибирає квіти
красень у шарфу помаранчевому…
Такого як не помітити?
Звичайно ж - Сергій Данченко.

У лабірінті вузеньких вулиць,
у млі незворушних століть,
наче пчілка у вулику,
старенький трамвай дзеленчить…

Обличчя суворих будинків
витягнуті, мов у Ель Греко.
Сонце спілою динею
десь майорить далеко.

Стрибну на трамвая приступку,
відчую, як тінь, самоту.
Підступить сльоза підступна -
я її проковтну…

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Пані мене люблять - о-го-го!
А от чоловіцтво щось не дуже.
Бо не п'ю із ними самогон,
Сполом не валяємось в калюжі.

А з жінками - цьом! А потім "Ах!",
В кожної із них щороку - бебі.
Скільки ж тих рогатих бідолах...
Мабуть, більше, ніж зірок у небі.

Ледацюга дрихне на печі,
А моторний - цвях, а не вареник.
Йде сусід на працю ще вночі,
А дружина - шасть бігцем до мене.

А за нею друга! Ну і ну!
А за нею третя і четверта!!!
Ех, мені б не любку, а жону,
Бо інакше скоро можу вмерти!

Всі засуви, гаки і замки
Хтось одбив на дверях і на хвіртці...
Все ж з села прогнали мужики,
Голяка втікав аж до столиці.

21.11 2022р.

І гарячу, і промінну
Я шукав таку й зустрів, –
Ти – мій янгол незамінний
До кінця нестримних днів.
У веселій і печальній
Доброти лише штрихи, –
Ти – мій янгол сповідальний
І покута за гріхи.
Ні на мить не вгомониться
В грудях шум серцебиття, –
Ти – мій янгол яснолиций
І кохання розкриття.
Десь, як пісня, плітка сплесне
І покотиться луна, –
Ти – мій янгол доброчесний
І життя мораль одна.
Я стою донині твердо,
Бо в стривоженім краю
Ти, мій янгол милосердний,
Бережеш жагу мою.
22.11.22

Не хоче влазити в борги
Перед землею небо, –
Несе морози і сніги
Михайло так, як треба.
Січуть обличчя наяву
Сніжинки кришталеві, –
У білім мороці пливуть
І губляться дерева.
Душі живої навкруги
Не видно і не чути, –
Ні перейти оці сніги,
Ні зором осягнути.
Роблю стежину до воріт
Ранковою порою,
Бо побілив зчорнілий світ
Михайло білизною.
21.11.22

            І
«Мало-мало, шекель, упарсин...» –
три вагомі рівні виживання,
а мені лишається один –
дряпати листи «до запитання»
Валтасару, що уже почив.
Ну, а я живу... а як загину,
хай би й не поет, але людина...
і, можливо, не даремно жив.
Із усіх непояснимих див
пізнаю останнє і єдине,
що то є – поезії мотив
і... не знаю, бо заполоняє
читача кудахкаюча зграя
і її суєтний наратив,
у якому логіка, буває –
наче... сіяв і не покосив...
мова і граматика кульгає,
і неологізмами «вражає»,
і ведмідь на вухо наступив.

            ІІ
Віддаю належне патріоту,
що пародіює ворогів
під гітару і веселий спів...
може, це й не воїна робота –
чути за осанною вітрів
пісню – панацею від скорботи,
соло арфи, чари голосів,
навороти соковитих слів...
думки феєричні повороти,
і ні се, й ні те... і золоте,
і ніяке, й де-не-де високе,
що зігріє душу одиноку,
та іще видумується те,
що сьогодні, ніби... не на часі,
а комусь і зайве... а наразі
ліра музи нагадає нам,
що були веселими учора,
поки мали...
            мали свій «фіґвам»
і не мали...
            ні біди, ні горя.

            ІІІ
А тепер і горе не біда...
тільки-що досада не щезає,
що слугує у попа балда,
а слуга народу – тамада,
що відвоювати обіцяє
те, що «скомуніздили» брати,
(і за це нас, Господи, прости)
і за те, що ідемо до раю
ворогами армії орди...
..........................................
як би не казилися кати,
а деокупація триває,
заодно – очищення душі,
поки захищають рубежі
не піїти, а обранці долі
ті, яким війна гартує волю...
та влізають в образи чужі,
нібито герої і мужі –
претенденти на фальшиві ролі.
Не лише поезія одна
пише і карбує імена
у літопис нації нової,
поки є один у полі воїн
і його історія сумна:
за межею спокою – війна,
на межі із ворогом – герої.

11.2022

Жалівсь Євген у школі:
- Учора ледь не плакав.
Додому йшов поволі, -
І враз вкусив собака.
Питають всі охоче:
- Чи ти злякавсь страшенно?
А що ж робити, хлопче,
Якщо він був скажений?
- Хіба ж я зовсім дурень?-
Аж смішно враз Євгену,-
Щоб я на спір із другом
Тягнув за хвіст скажених.



20.11.2022

Можливо, вчені знають те,
Що мені поки що здається дивом:
Листом покривалось дерево навесні,
А восени, як і всі, бронзові шати скинуло.
Та ось у передзим’я на подив невігласам
Оголене дерево раптом... розквітло.
Дощі періщать, холодом пройма,
А воно квітом день у день густіше.
Дивлюсь на дерево і смуток обійма.
Отак трапляється і серед люду:
Попри поважнії літа і неміч
В молодики дідугани пнуться.

Шоковий вузол голосу –
справжнє моє зонґе,
коли пазурі – в подушку
і пульс – до шизи, до тромбів!

Коли во плоті́ із ліній
мереживо мрій закуто, –
воно доросте до спрута,
воно і тебе скрутить,
і тих, хто у сотім коліні,
якщо їхня плоть із ліні.

Просто і пізно знайдено
острів з єдиною пальмою.

31 січня 1992 р., Київ

То не грім гримить у полі, не вогонь гуде,
То Тимофій до Молдови свататись іде.
І «сватів» із ним чимало – козаків, татар.
Сонце той похід вітає радісно з-за хмар.
Йдуть «свати», пісні співають, на весь степ їх чуть.
Нехай у Молдові знають, що свати ідуть.
Здумав Богдан оженити старшого свого
На Розанді - доньці гарній Лупула того,
Що в Молдові тоді правив. Може б, сват поміг
Йому з ляхами боротись, подолати їх.
Йде Тиміш через Ладижин та «сватів» веде,
А за ним тихенько батько із полками йде.
Раптом хто захоче сину шлях перепинить,
Доведеться тоді йому добре пояснить,
Щоб не заважав коханню, щастю молодих.
Бо коханню заважати – то великий гріх.
Ой, не радів зовсім Лупул сватанню тому,
Не хотілось мать поляків в ворогах йому.
Хотів якось «пропетляти», тож листа послав
Аби гетьман Калиновський його виручав.
А у ляхів свої види на Молдову є.
Калиновському ж і помста спати не дає.
Він Богданові ще й досі Корсунь не простив,
Скільки років у полоні у Криму провів.
Тож зібрав чимале військо, під Ладижин став,
Понад Бугом чималенький табір збудував,
Бо ж чекав ще на підмогу звідусіль полки.
Хоч було достатньо сили в нього. А, поки
Лаштувати взявся військо, бо ж поміж вояк
Він не мав авторитету, не здобув ніяк.
Через що з Пшиємським в нього вийшли нелади.
Бо ж той поміж тих вояків, як герой ходив.
Тож і злився Калиновський та чекав на вість,
Коли ж зможе на Тимошу він зігнати злість.
А, тим часом, від Богдана лист прибув йому.
Іще більше розізлився, бо в листі тому
Той писав, що неслухняний його старший син
Захотів жону узяти, йде в Молдову він.
Чому ляхи зупинились на шляху його?
І лихого чи не мають на умі чого?
Бо ж свати гарячі в сина – варто зачепить,
То вони в гарячці можуть добре і побить.
Щоб не було ляхам лиха – краще б відійшли
І дорогу до Молдови синові дали.
Сам Тиміш звернув на північ, наче оминав
Ляський табір і напасти наміру не мав.
Поки ляхи за «сватами» розвідку вели,
Тут південніше йі татари річку перейшли.
А на другий день напали ляські табуни
Та коней собі забрали багатьох вони.
А на перше червня й зовсім близько підійшли.
Так, що з табору їх ляхи бачити могли.
Послав тоді Калиновський кінних проти них
Та татари завернули в степ коней своїх.
Вже зібрались було ляхи гнатись по сліду,
Як дізнались, що козаки і татари йдуть.
Тож вернулися у табір. Клята ж татарва
Мчить слідом і, кого бачить, того убива.
Тут примчала і сторожа з півночі якраз,
Кричать: - Там Тиміш зненацька налетів на нас!
Полякались тоді ляхи, раду завели,
Пробиватися із боєм радить почали.
Залишити табір німцям, хай боронять тут,
А самі вони прорвуться і війська зберуть
Та й ударять з усіх боків…Калиновський встав:
- Боронитимемо табір! – тільки і сказав.
А вночі, як ляхи раду в таборі вели
І полки й орда з Богданом за Буг перейшли.
Зайняли навкруг висоти, стали у лісах.
Не промчиться непомітно поміж них і птах.
Як дізналось ляське військо, що гетьман рішив
Дурно табір захищати - гнів всіх охопив.
- Краще Хмелю піддамося, гетьмана здамо!
Ми ж такий великий табір не відстоїмо!
Калиноввський налякався, до німців помчав,
Їхній полк окремий табір понад річку мав.
Лиш на них і сподівався гетьман у той час.
А уся кіннота ляська здумала якраз
Через Буг скоріш тікати, поки бій не йде,
Може там в степу рятунок для себе знайде.
Хутко кинулися в воду, на той бік пливуть,
Калиновський німцям каже, хай услід їм б’ють.
Піднялася стрілянина – німці б’ють своїх.
Ті коней на них кидають, щоб прикрили їх.
Почалася колотнеча. Ледь Богдан прознав,
То одразу у атаку козаків погнав,
Щоб врубались в середину табору того
І надвоє розділили чимскоріш його.
Та велів Золотаренку з півночі іти,
Від Ладижина на табір козаків вести.
Бачить тоді Калиновський – непереливки.
Кинув на Золотаренка піші він полки.
Сам же взяв усю кінноту, що іще була,
Аби з ним вона на південь на татар пішла.
Ледве вирвалися ляхи з табору того,
Розлетілися, розбіглись степом аж бігом.
Нема кому воювати, з ким татар долать.
Калиновському прийшлося в табір повертать.
А у таборі не знають – хто уже і де,
Скрізь страшенна колотнеча табором іде.
Напосілися козаки, ляхів розвели.
Там Пшиємського з полками у кільце взяли.
Тут Собєського загони з усіх боків б’ють,
Розвернутись, роздивитись ляхам не дають.
Вже і сутінки спустились, наступає ніч,
Колотнеча не стихає, скрізь лунає клич
Ляхів бити. Лиш татари в стороні стоять,
В темряві супроти ляхів битись не хотять.
Коли темряви бояться, то Тиміш велів,
Щоби хтось копиці сіна в таборі спалив.
Запалало, освітило усе навкруги,
Добре видно, де козаки, а де вороги.
Тоді й кинулись татари в поміч козакам,
В сподіванні, що їх здобич в таборі чека.
Опирались люто ляхи, билися на смерть,
А вона тоді зібрала душ у торбу вщерть.
Бо ж нікого не жаліли козаки в бою.
Велів Богдан, хай нікому спасу не дають.
Поки ляхів добивала в таборі орда,
Тимофій наказ козакам йти на німців дав.
Налетіли козаченьки на німецький стан.
Там сховався, поміж інших і ляський гетьма́н.
Бій короткий та жорстокий , табір здобули
І усіх підряд рубати вони почали.
Не дивилися – чи ляхи, чи то німці є,
Ледве ворога побачить козак, то уб’є.
Тут загинув Калиновський, син його поліг,
І Собєський упав мертвим козакам до ніг.
А тим часом на півночі бій іще кипів,
Ляхів там Золотаренко добре напосів.
Та ті люто опирались. Коли бій затих
Тут на півдні, то Тиміш всіх козаків своїх
Повів тому помагати. Вдарили у тил,
Напосілися на ляхів, стисли з усіх сил.
І рубали, вирізали до одного всіх.
Пам’ятали – велів гетьман не жаліти їх.
Полягли тут і Пшиємський, Одживольський та
Ще багато простих ляхів – хто ж ім’я питав.
За півночі стихла битва – нема кого бить.
Усе військо ляське майже покотом лежить.
А під ранок прибув Богдан, поле оглядав.
Весь полон, що залишився і добро віддав
Він татарам. Добра було вдосталь отого,
Полонених зовсім мало. А усе того,
Що знав Богдан, як татари полон наберуть,
То кидають тоді битись та у Крим ідуть.
Щоб вони так не чинили, він наказ і дав,
Щоби живих в бою ляхів ніхто не лишав.
Може, то було й жорстоко та ж війна була,
Та і рана берестецька ще ж не зажила.
Сам забрав собі гармати – бо у них нужда
Та й наказу вирушати до Молдови дав.
Подивився, скільки вбитих в таборі лишив
Та місцевим поховати їх усі велів.
Ті не стали то робити – багато ж таки.
Довго ще на тому полі біліли кістки.

Чи на сірому коні
Чи на білому
Архистратиг Михаїл
Уже поблизу.

У руках трима меча
Войовничого,
Щоби оркам-москалям
Не хотілося

Та й на Київ нападать
Й на Вкраїноньку.
Допоможи, святий нам,
Додай силоньки.

Переможемо разом
Всіх загарбників
І за дружнім всі столом
Святкуватимем.

2022 р.

Подих ночі.
Мерехтливе місяця тепло.
У минуле
листопадом стежку замело.
Не забути
весняної ніжності розмай...
Снігопадом
замітає мій чарівний край.

Сказала в злості ти:
«Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

Скільки мов пам'ятаєш нині?
А у мене лишилась - рідна.
...Як там осінь в твоїй країні -
Золота, не дуже ковідна?

Золота і у нас. Дощило,
Трохи небо промило зболене.
Живемо. Й де беруться сили -
Із землі? Кажуть, тут намолено.

Медом мазано. Сила ллється
Із землі, що ми точно звільнимо.
Ти не слухай брехні. Слухай серце,
Що потужно пульсує хвилями.

Знаєш, лжа, і біда, з'єднавшись,
Не питають кордонів, друже.
Слухай серце моє, як завше,
Listen to my heart, as usually.

Рідна мова
в моєму
мозку,
Зрозумієш
мою
єдину,
Нескориму:
мій ворог -
Moskow.
Чуєш,
в серці моїм -
Україна.

20.11.2022

Чую в голосі вітру прогнози
На найближчу добу або дві, –
Він віщує тривалі морози
Й буревії іще снігові.
Розколисані ріки впокорить
Крижаний і скрипучий покров,
А гаї і поля неозорі
Дочекаються білих обнов.
Переметів горби невеличкі
Сніговій намете крадькома, –
І затенькає в шибку синичка,
Що з’явилась нарешті зима…
20.11.22

Осене, ти чарівна пора
золотих емоцій і овацій!
Що на повну я не запалав
у поезії на пів пробачив.

Що медове почуттів тепло,
синьо-золота красуне Осене,
із бажанням майже все втекло
у пройдешнє стопроцентно прощене,

бо слова і прояви людські
непрості обставини не витіснили,
бо з тополі золоті листки
пролетіли потягами швидкісними.

10 11 2022

Мовчання - це вир ненароджених слів,
що б‘ються під серцем щомиті -
і вдень наяву, і вночі уві сні,
а потім вмирають, як квіти…

А взагалі, чи комусь потрібен
грунтовний відвертий звіт
за, так би мовити, звітний період
ніким не бачених літ?

І справді, чи комусь цікава
добірка твоїх стенограм -
вся чорна, наче подвійна кава,
з краплинами світлих плям?

Чи хочеш вийти на площу, може,
і кинути в небеса:
«Почуйте, люди! Почуй мене, Боже!»?
Ні, краще мовчи… Сам.

Мовчання - це струм ще не вбитих мрій,
що б‘ються під серцем щомиті -
не поза грою, а завжди у грі, -
і згодом зростають, як діти.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Про що думки твої жіночі,
Коли не сняться зовсім сни, –
Коли навколо палахкоче
Жахливе вогнище війни?
Лише молитви неугавно
Ти виголошуєш завжди,
Тож не стає таємне явним
Під час кривавої біди.
Коли пішли на фронт обойко
Синів, не відаючи страх, –
Усе в душі, крім сліз і зойків,
Жалю і болю на очах.
Усе в собі тримаєш стійко,
Щоб не наврочити ніяк
Двадцятирічним парубійкам,
Під час привалів і атак.
Допоки гупають гармати
Й немає спокою ознак, –
Жіночу душу не спізнати
І не утішити ніяк…
19.11.22

На світанку душі тихий шелест озер...
На світанку душі пряні пахощі трав...
Бути! В миті, що тут і тепер...
І пізнати глибини, в які не пірнав!

Слухай, слухай: життя тиху пісню співа.
Слухай, слухай настроєні струни
В тих акордах фальшивої ноти нема
Голос тихий, щасливий і юний...

Кришталеві чуття, ти неси - не зрони
Вільні душі не носять кайдани...
Розквітають від доброго слова вони
Від погорди ж лихої - зів'януть.

І кружляє життя танком сонячних мрій
Серце б' ється чуттєве і п' яне
Ти його бережи, свіжим подихом грій
Й не скінчиться ніколи світанок.

А сніг молодий вже лягає на віти
Тихенько, немов обіймає гілки.
Повсюди так біло, неначе нам світять
Ліхтарики з неба, далекі зірки.

І першому снігу радіють всі люди,
Набридла вже темінь, сльотава моква.
Зима розпрямляє не стомлені груди
І сипле снігами як із рукава.
17.11.22

Україна багата піснями
І кожен тут вміє співать,
А ще є такі вишиванки,
Словами і не передать.

І блузи, сорочки й серветки
Та скатерки й рушники.
Не є ні для кого секретом -
Українські найкращі майстри.

Земля - то найбільше багатство,
Такої у світі нема.
Нехай колоситься хлібами,
Її не плюндрує війна.

2020 р.

Нині зайво без упину
Торохтіти день у день,
Що сьогодні Україна
Порешечена мішень.
Не потрібно віщувати,
Що ми скоро упадем, –
Що не видно зовсім свята
Перемоги над кремлем.
Поки лють несамовита
Не погасла у серцях, –
Веселіше треба жити,
Дикунам усім на страх.
Біди, смутки, муки, болі
Серце кожного знесе,
Бо свобода, честь і воля
України – понад все.
18.11.22

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Хай завтра московія стане болотом,
Де кумкають жаби і виють вовки,
Бо вже допекла ця паскудна сволота
На довгі роки наперед.
На віки.

Нехай би казились собі в кацапстані
І там захлинались у власнім лайні.
Аж ні – насилають недолюдків п’яних
Щоб знищити світ у пекельній війні.

То згинь же навіки, імперіє клята,
Хай щезне твій слід між лісів і боліт.
Не будеш у нашім краю панувати
Ніколи – допоки існує цей світ.

Як вечір опускався на село,
Управившись з роботою надворі,
Сімейство повечеряло і йшло
До хати спочивати. У цю пору
Старий Микола усідавсь за стіл,
Запалював свою воскову свічку,
Брав із полиці пера і чорнил
Та ще паперу паку невеличку.
І спогади прожитого тоді
Рядками укладались на папері.
Він часто в довгих роздумах сидів,
Незмигний погляд втупивши у двері.
Пригадуючи, знов переживав
І молодість свою в ту славну пору.
Бажання зберегти усе то мав,
Бо ж і Господь призвати може скоро.
Є що онукам переповісти,
А ті чи далі зможуть передати.
Тож і вкладає пам’ять на листи,
Які її і мають зберігати.
Сьогодні він у спогадах дійшов
Гіркої Берестейської невдачі.
Від того аж холоне часом кров,
Хоча він і не був там, і не бачив
Та чув багато спогадів гірких,
Які уже зостались на папері.
Тепер, що далі пригадати зміг,
То і почав писати по вечері.
« Богдан, свої полишивши війська
Під Берестечком, полетів за ханом.
Поразка уже бачилась гірка,
Тоді узагалі усе погано.
Він хана аж за сотню верст догнав,
Вблагав орду на поле повернути.
Той разом з ним на Чорний шлях помчав,
Де хоч орди частина може бути.
Та те, що стріли, злякане було,
Для бою з ляхом зовсім не придатне.
Немов вода крізь пальці протекло,
В степу рятунку подалось шукати.
Та хан Богдану все ж пообіцяв
На Синіх Водах знов орду зібрати.
І з тим Богдан назад і повертав.
Велів військам під Білу відступати,
Щоб там Богун і табір лаштував,
Туди і всі полки велів збирати.
Універсали всюди розіслав
Аби народ на ляхів піднімався
І їм весь час спокою не давав.
Щоб лях ходив кругом і озирався.
І спалахнула Україна враз,
Ворожо ляське військо зустрічала.
Воно і так поменшало якраз,
З-під Берестечка рушення помчало
Скоріш додому. Та й король пішов.
Тож залишилась ледве що третина.
Потоцький вів його походом знов
Аби скорити, врешті, Україну.
Як українську «лінію» пройшли,
То ляхи дуже-дуже дивувались –
Міста і села чепурні були,
В порядку господарства всі тримались.
Народ, щоправда, хутко розбігавсь,
Ледь бачив ляхів десь на видноколі.
Тож ворог зруйнувати все старавсь,
Лишивши по сліду пустелю голу.
А люди мстили ворогу за те.
Загонами зненацька нападали.
І опір лютий той щодень росте.
А війська ж поки ще не зустрічали.
Пройшовши Любар, Паволоч, пішли
Через Триліси, де Богдан поставив
Загін козацький. З боєм узяли,
Спалили місто. Ляхам на розправу
Потрапив сотник, що там керував.
Вони його на палю посадили,
Але вночі народ його украв,
Щоб поховати, як належить тіло.
Богдан, тим часом, Білу готував
До оборони. Табір ладнували,
Який поміж ярів над Россю став,
Вали навкруг високі насипали,
Гармати розмістили на валах,
Аби було чим ляхів зустрічати.
Туди постійно допомога йшла.
Тож табір той нелегко було взяти.
Богдан у полі битись не хотів,
Бо знав, що в ляхів значно більші сили.
Кіннотою Потоцький би зломив
Важкою його в полі, якби стріли.
А в нього якраз кінних і катма.
Татар поки обіцяних не видно.
Та і гармат в достатку теж нема.
Тож краще ляха тут зустріти гідно.
Іще лякало, що на поміч тим,
Що мав Потоцький, ще й Литва збиралась.
Йшов Радзивілл із військом зі своїм,
А в нього два десятки тисяч малось.
Не дати б їм з’єднатися. Та як?
Хіба Мартин Небаба їх зупинить?!
Замало сил в полковника, однак.
Хоча, можливо, вдарить їм у спину?!
Я був тоді ще зовсім молодий,
Козакував в Чернігові, в Небаби.
Гарячкував весь час та рвався в бій,
Своє геройство проявити аби.
І тут гонець із Лоєва примчав,
Бо Радзивілл із Річиці простує.
Небаба посланців туди послав.
Там переправу наш загін вартує,
Тож важко б переправитись було
Литовцям за Дніпро. Тож з Радзивіллом
Посольство мову, начебто, знайшло.
Він обіцяв – поверне свої сили
Від України. Виділив загін
Із Мирським, на Смоленськ його відправив.
Та з півдороги повернувся він
І, через Сож здолавши переправу
Зненацька на нас в Лоєві напав.
Небаба, ледве про таке дізнався,
Нас всіх підняв й до Лоєва помчав,
А там на того Мирського напався.
Ми їх затисли поміж двох вогнів,
Здавалося, ще трохи – і розчавим.
Гарячка – то погано на війні.
Бо ж Радзивілл тим часом переправив
Свої війська через Татарський брід
І вдарив з тилу. Важко нам прийшлося.
Не розберешся – де тут хто, як слід.
Лиш Подобайлу якось удалося
Зібрати хоч частину козаків
Та відступити звідти із боями.
Небаба ж бився проти ворогів
В оточенні, не мав страху ні грама.
Як ляхи в руку ранили його,
То шаблю взяв він лівою рукою
Та й бився далі. Вороги кругом
Боялися ставати з ним до бою.
Та ж їх багато. Врешті він упав
Порубаний. І козаків багато.
А Радзивілл до Києва помчав.
Аби Богдану дати про то знати,
Мене полковник вістовим послав.
Та, поки я на Білу добирався,
Вже Радзивілл і Києва достав
І магістрат йому без бою здався.
Ворота міста просто відчинив,
Литвини ж їм віддячили добряче –
Увесь Поділ від дяки погорів.
Такого Київ вже давно не бачив.
Богдан, дізнавшись, лиш рукой махнув,
Не було сили Київ боронити.
Та із полком дорогу перетнув
Під Фастовом,литвинів щоб спинити.
Спинить спинив, хоча і не розбив.
Та ж виграв час, щоб прибули татари.
Тоді на Білу знову відступив,
Поки Потоцький ще туди не вдарив.
З’єдналися обидва вороги
Та й рушили армадою на Білу.
Тепер вже точно нам не до снаги
Їх подолати. Бо ж велика сила.
Хоча татари скубали весь час
Та й козаки в спокої не лишали,
На ляхів нападали кожен раз
І кожен раз їм збитків завдавали.
Нарешті ті до Білої дійшли
І став Потоцький військо шикувати.
Своїй піхоті центр відвели,
Попереду поставили гармати,
Позаду прикривали їх кінні.
Усе то під Потоцького рукою.
Кіннота ляхів в лівій стороні
І Калиновський їх веде до бою.
А Радзивілл з литвинами стояв
На правім боці. Стали серед поля.
Потоцький війська нашого чекав
Аби війни рішити, врешті, долю.
Але Богдан з ним битись не пішов.
Герцівники, щоправда, нападали,
Пускали ляхам в полі трохи кров
Та військо з-за валів не виступало.
Простоявши отак два дні дарма,
Узявсь Потоцький табір штурмувати.
Та сил достатньо для того не мав,
Тож довелося нас в облогу брати.
Зладнали ляхи власні табори –
Литвини свій поставили окремо.
Вспокоїлися, наче до пори,
Хоча боялись, що ми нападемо.
Отак і простояли кілька днів.
Нам було важко, але важче ляхам,
Бо ж у чужій стояли стороні
І кожен крок давався їм зі страхом.
Селяни перекрили всі шляхи,
Усі обози хутко відбирали.
Тож ляхам було геть не до пихи,
Коли поїсти так, як слід не мали.
Та ще й хвороби в таборі взялись.
Ярему, врешті, з того смерть забрала.
З литвинами проблеми почались,
Вони бажання тут сидіть не мали.
Та ще й чутки, що десь іде орда
До нас у поміч, ляхів налякали.
Тоді вже точно буде їм біда.
Отож вони зговірливіші стали.
Потоцький перемовини почав,
Хоча умови виставив погані,
Богдан його хутенько уламав,
Що ляхам носа задирати рано.
Але і в нас нелегко все було.
А там зима вже скоро на підході.
Хоч все і до замирення ішло
Та нам умови виставляти годі.
Зійшлися посередині, усе ж –
Не Зборів і не ляські забаганки.
Козацтво поміж Київських лиш меж
І в двадцять тисяч – зовсім не багато.
Пани тепер вертатися могли
І знов в своїх маєтках панувати.
Ми, звісно, невдоволені були.
Але ж Богдану краще було знати.
Хоч договір із ляхом підписав,
Дотримуватись зовсім не збирався.
Та ж передишку у війні тій мав
І нею він належно скористався».
Поставив крапку. Свічку загасив,
Іще посидів в темряві кімнати,
Мов не хотів вертати з тих часів,
З кректанням встав та і подався спати.

Напідпитку... пробач... до такої не звик,
говорила про різне завзято.
Помелом розгулявся нестримний язик,
розказала занадто багато.

Все життя на долоні, як хочеш сприймай,
задзеркалля тепер не існує —
розтрощила його, краще б випила чай
ніж коньяк теракотовий всує.

Що ж тепер, похмелятися трунком гірким,
не дивитися в очі питливі?
Хоч я не досконала — відверта між тим,
сподіваюсь, зі мною щасливий.

І не страшно, що швидко усі прочитав
сторінки чорно-білої долі.
Ми напишемо пісню сердечних октав
на рожевім цвітінні магнолій.

14.11.2022р.

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людському клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Головне – не благати
І не падати ниць,
За хвилину до страти,
Перед строєм убивць.
Без єдиного звуку,
Сину Бога під стать, –
Уготовану муку,
Мов спасіння прийнять…
17.11.22

Шляху за переправою немає,
коли його второвує війна,
та є ще характерники у краї
і в Конотопі – відьма не одна.

Загатять води, наведуть понтони
і виведуть сухими із води
непереможні у бою загони
супроти іга клятої орди.

У ворога лукавого і злого
відвоювати маємо своє,
важкою буде обрана дорога,
та є ще сила і відвага є.

Для перемоги треба небагато –
дорізати одного супостата,
а там – чи НАТО буде у кремлі,
чи Україна завоює НАТО,
але... «і буде син, і буде мати...»,
і мир настане по усій землі.

11/22