Ой куме мій куме,
Де ти волочився?
Не було тебе неділю –
Думала женився.
І в шинках тебе шукала,
І в корчму ходила,
Від такаї біганини
Ледь не захворіла.
Вже тремтіли ноги й руки,
Та кололо в спині,
Як то добре, що знайшовся
Кумчику мій нині.
Як то добре, що знайшовся
Та прийшов до дому
Я тепер така слухняна
Кумчику в усьому.

Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній вміщене реальне і уявне.
Ймовірне й очевидне-також в ній,
Як героїчне й разом з цим - безславне.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній слово задихається з напруги.
Рахунок дій останніх літ – сумний.
Життя ж невдале не прожити вдруге.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній місце для великого й малого.
Бо прагне так пройти свій шлях земний,
Щоб не гнівити ні людей,ні Бога.
Душа поета-ВсеCвіт осяйний,
В ній є розгадки, є і таємниці.
Журавлик - мрія в небі голубім.
І вже у жмені зваблена синиця.

Олександр Морщавка

Якось мамонти об'їлись
Осоки та мишію,
І крізь землю провалились
Через жадібність свою.

Відшумують завірюхи.
І весною в тінь дахів
Проростають їхні вуха
Теплим листям лопухів.

Ми світилися - зліпки проміння
У фотонному леті. Воно
Западалося у піднебіннях
Та збирало по впадинах дно.

Ми живилися рухами тіней,
Оживали на дотиках рук.
І здавалось, що дихають стіни,
Та відпружнює диханням звук.

Розливались, зливались у змові
Проти злих язиків стиском вій.
Приурочивши зближення... мові
Карбування безпам`яттю дій.

Ми вслухались в налади... Акорди
Зачепили за дотики слух...
Пориваючи струнами гордість,
Переводячи пальцями дух.

12 Березня 2007

Ось і літо пішло,
Наче і не бувало.
На осонні тепло.
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Наче лист п’ятипалий,
Прямо в руки лягло,
Тільки цього так мало.

Надаремно ні зло,
Ні добро не пропало, -
Світлим жаром було,
Тільки цього замало.

Животворне крило
Берегло і спасало,
Мені справді везло.
Тільки цього так мало.

Листя не обпекло,
Гілки не поламало…
День умито, як скло,
Тільки цього замало.

На руїнах зими в погляді сонця,
Ростуть квіти весни під оплески неба,
Що теплим дощем миє вулиці міста
Та душі людей, які посміхнулись веселці.

І фарбує вже кольором усе навкруги,
Діва весна – красуня закохана в квіти.
Не сховатись тобі від їх аромату,
Тебе вражено вірусом, ти мусиш любити.

Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Все, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло,
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Все горело светло,
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала,
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло,
Только этого мало.

1967

...нема без Тебе мене сьогодні
І завтра теж не буде мене!
Як ти підеш, то десь у безодні
Побачиш обличчя моє сумне!

Втекти?
Чи мучитись і бачити?
Скоритись?
Чи набратися сміливості?
Залишитись?
Сховатися і плакати?
А може йти, незалишаючи можливості?

Вона чи я?
Турбота чи довіра?
Кохання? Дружба?
Може пустота?
У ввічі загляда Байдужість сіра!
Можливо то чужа?
А може саме та!

Безмежний океан твоїх очей
Мене поглинув... я не бачу неба,
І сотні днів, і тисячі ночей
Нічого не існує, окрім тебе.
Безмежна прірва твоїх фраз та слів
Заворожила тишею своєю,
І серце полонити ти зумів,
Мене розвіяти між небом та землею.
Безмежне щастя дарував щодня,
Моє кохання пестив, як дитину,
В тобі навік залишилась душа,
Тебе в думках ніколи не покину...

Вриваєшся вітром холодним
До неї зранку
В її кімнаті
Торкаєш легенько фіранку
Цілуєш заплакані щоки
Пошерхлі губи
Ти не любиш
Коли називають її коханкою
Бо вона нагадала тобі
Твою давню згубу...

Останні простúрадла сірого, темного снігу,
Розтанувши викрадуть крижини вини...
Струмків відголосся не стримати бігу
Живою водою наповнять джерела вони.
І паростки-гілля вогні запалять зелені
Кору пробиваючи, зморожену до глибини.
Магнолії пупляхи цвітом іще незбагненні
Щойно достигають у теплих долонях весни.
Усі запитання і бруд зима забере з собою,
Залишивши теплі й такі неповторні дні...
М’якою з-під ніг вони проростають травою.
Світ тихої музики знову належить мені.

Розпочинаю все з початку
Складаю в скриню біль, минуле
Натруджено малюю крапку…
Душа щемить – я не забула…

Розпочинаю все з початку.
Молюся Богові: дай спокій
Знедоленій душі, а згадку
Хай гонить вітер в степ широкий.

Розпочинаю все з початку.
Папір вражає білизною…
Заб'ється серце ластів’ятком –
Чи прийде спокій за весною?

Я учился траве, раскрывая тетрадь,
И трава начинала, как флейта, звучать.
Я ловил соответствие звука и цвета,
И когда запевала свой гимн стрекоза,
Меж зеленых ладов проходя, как комета,
Я-то знал, что любая росинка — слеза.
Знал, что в каждой фасетке огромного ока,
В каждой радуге ярко стрекочущих крыл
Обитает горящее слово пророка,
И Адамову тайну я чудом открыл.

Я любил свой мучительный труд, эту кладку
Слов, скрепленных их собственным светом,
загадку
Смутных чувств и простую разгадку ума,
В слове правда мне виделась правда сама,
Был язык мой правдив, как спектральный анализ,
А слова у меня под ногами валялись.

И еще я скажу: собеседник мой прав,
В четверть шума я слышал, в полсвета я видел,
Но зато не унизив ни близких, ни трав,
Равнодушием отчей земли не обидел,
И пока на земле я работал, приняв
Дар студеной воды и пахучего хлеба,
Надо мною стояло бездонное небо,
Звезды падали мне на рукав.

1956

я люблю це нестерпно коротке кіно
де вождів вибирають із племені смерті
де всі ролі завчили дублери
і грають дублери
а вмирати не їм

чи насправді є справжне
на дні цього міста
проклянеш
не почую
я знаю
не побачене важко судити
не відчуте можна вигадати
або
ще раз зіграти
по тому сценарію
що вже був
і так сотні разів
для нових облич будеш першим
і для них буде перше зізнання
для початку я добрий скажеш
для початку я добрий для всіх
я триматиму твою руку
я завчатиму лінію ліній
і скидатиме осінь зношений
плащ на поріг

і я знатиму
імя твого у титрах мого життя немає

коли пастух подумає про
речі які не стали душею
варто буде випросити одну
ще чисту
ми для цього зустрінемось
до схід сонця в четверту неділю
ми спитаємо
варто нам бути на ти
чи так довго буває
ми поїдем в нікуди
це не довго
олюднене поле
не одне
стане нами

та поки що попереду
знайомство із самими
собою
очікування пастуха
котрий нарешті
подумає

Зірки - це Сонце уночі
Мільйони сонць печуть, кричи...
Мільярди поглядів, мовчи,
Зітхань і ран - зціли, навчи...
Або - втечи...Це вибух, чи?
Зірки. Розсипалося Сонце вмить.
Давно б пройшло, але болить.
Віки - розсипані секунди днів,
Сліди від слів, твоїх вогнів.

Мне бы только теперь до конца не раскрытья,
Не раздать бы всего, что напела мне птица,
Белый день наболтал, наморгала звезда,
Намигала вода, накислила кислица,
На прожиток оставить себе навсегда
Крепкий шарик в крови, полный света и чуда,
А уж если дороги не будет назад,
Так втянуться в него и не выйти оттуда,
И — в аорту, неведомо чью, наугад.

1967

Поклич мене у сон свій, замани.
Приворожи ласкавими словами.
Візьми за руку – більш не відпусти,
Застав мене замовкнути устами.

Куди б не йшла – ходи за мною Ти,
Щоб не робила, будь тоді зі мною.
Я віддаю свою свободу. Полони
Мене, і сам заполонися мною.

Змішай своє буття з буттям моїм,
Зроби із нас єдине спільне ціле.
Кохай мене, цілуй мене, кричи
Про те кохання, що воно вже спіле.

***
чи можеш
заплутатись у пляжних пісках
коли босоніж
женеш
хвилю спокою
до кривавих подихів вітру
тіло своє впускаєш
гупаєш його жорстоко
об підлогу
старезної халупи
над якою титри
„шашл...ая” чи „закус...чная”.
смачного
приємного відпочинку
під дивовижні маніпуляції
жіночих стегон
уздовж ватерлінії

відсутністю боліло мені
літо
нашої першої радощі
незнайомства

Блукаєш вулицями
Ще не названого міста
Твоїми снами
Замісилась ніч у тісто
Це не фантазії
А просто твоє тіло
Бажає більшого,
Ніж недолуга смерть
Бажаннями
Заповниш небо вщерть
І полетиш на бутафорських крилах...

«И роза в кувшине и дождь за окном…»
«…боль, уступившая место злословью,
с подрезанных крыл облетит, как пыльца...»
Лев Болдов

І троянда, і дощ, і підрізані крила —
все збігається знову — усі манівці,
де нас доля намріяла, та не зустріла,
розминулася з нами, лишивши в руці

ненаписані вірші, а в наших зіницях —
неминучості пустку й минучості щем…
Хай тепер нам ночами примарними сниться
все, що в ринву поринуло сивим дощем…

Як тремтіли й хололи сполохані руки,
як було забагато повітря й життя!
Було б, Янголе, прикро — на штучні сполуки
проміняти польотів яскраве шиття…

Було б, Янголе, смішно ті крила з шухляди
витягати щороку й, почистивши пил,
наодинці лишившись, ізнов приміряти,
а затим на старий натягати копил…

Було б, Янголе, сумно (воно ж таки й сумно):
паралельність шляхів назавжди розвела.
Тож скажи, що ми врешті вчинили розумно…
І рукою торкнися слідів од крила…

ІІІ

Вчися чекати, друже,
вчися чекати.

Ластівки на електричних дротах,
почорнілі од сині неба,
ще наслухають стумні струми землі.
Ще підсліпі вікна
за тисячі проминулих літ
не витворили своєї духовності.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручній западині екзистенції.
Ще потерпає вівериця
битий горіх
брати з твоєї руки.
Зарано, друже,
власним піддатись пристрастям.
Тільки так:
вияви - самострати.
Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.
Тільки твердь знає самозбереження.

березень 1969

Вірш читає Василь Стус (0,2 mb)

Свиданий наших каждое мгновенье
Мы праздновали, как богоявленье,
Одни на целом свете. Ты была
Смелей и легче птичьего крыла,
По лестнице, как головокруженье,
Через ступень сбегала и вела
Сквозь влажную сирень в свои владенья
С той стороны зеркального стекла.

Когда настала ночь, была мне милость
Дарована, алтарные врата
Отворены, и в темноте светилась
И медленно клонилась нагота,
И, просыпаясь: "Будь благословенна!" -
Я говорил и знал, что дерзновенно
Мое благословенье: ты спала,
И тронуть веки синевой вселенной
К тебе сирень тянулась со стола,
И синевою тронутые веки
Спокойны были, и рука тепла.

А в хрустале пульсировали реки,
Дымились горы, брезжили моря,
И ты держала сферу на ладони
Хрустальную, и ты спала на троне,
И - боже правый! - ты была моя.
Ты пробудилась и преобразила
Вседневный человеческий словарь,
И речь по горло полнозвучной силой
Наполнилась, и слово ты раскрыло
Свой новый смысл и означало царь.

На свете все преобразилось, даже
Простые вещи - таз, кувшин,- когда
Стояла между нами, как на страже,
Слоистая и твердая вода.

Нас повело неведомо куда.
Пред нами расступались, как миражи,
Построенные чудом города,
Сама ложилась мята нам под ноги,
И птицам с нами было по дороге,
И рыбы подымались по реке,
И небо развернулось пред глазами...
Когда судьба по следу шла за нами,
Как сумасшедший с бритвою в руке.

1962

Вірш читає А.Тарковський (1,8 mb)

Але що ж робити
живій душі у цій державі смерті?
В.Мисик

I

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям - просвітку нема.

Живеш - і жди. Народжуйся - і жди.
Жди - перед сконом. Жди - домовині.
Не назирай - літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Ти весь - на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.


II

Живі - у домовині. Мертві - ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.


ІІІ

Світ - тільки свист мигтючий. І провалля -
немов бездонне. Долі не збагнеш.
Бездомний, хоч -то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж - без меж).

Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають - ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки -
рожеві панти досвітку з пітьми.

Світанок - свист мигтючий.


IV

Задумалася свічка -
повечоровий спах.
Розрада невеличка -
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон -
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали -
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ -
це біле божевілля -
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.

.....................
.....................

1965-1967

Вірш читає Василь Стус (0,2 mb)

Кружляє граціозно у повітрі
Із вітром в заворожуючім танці:
То вище підлетить, то спуститься додолу,
То в когось юного заблудиться між пальців.

І знову вальсом закружляє золотавим
На заздрість всім навколо разом з вітром.
І кожен раз нова прем’єра буде
У новому незнаному ще місті.

Але не кожен танець цей помітить,
Думки, турботи, сум комусь завадить...
Проте лишається найартистичнішим у світі
На цей момент – листок осінній золотавий.

Ти загубив ЇЇ колись,
Проспав, пропив, віддав за плату.
Ти не зберіг ЇЇ. Не встиг?
Ти думав в Тебе забагато?

Часи мінялись і мінялись люди,
Мінявся Ти, втрачаючи ЇЇ...
Маленька дівчинка Тебе якось спитала:
«Чому у Тебе очі злі?»


І Ти згадав, як півстоліття тому
Ти був щасливий. Мрії, сонце, сміх...
Ти дарував добро і щастя людям.
Чому ж ЇЇ Ти зберегти не зміг?

Лихі, недобрі люди оточили.
Обман і жадність, злість - перемогли.
І Доброта тихенько, непомітно
Із Твого серця зникла назавжди.

Та ні, не зникла, просто міцно спала.
ЇЇ Ти злістю чорною приспав.
Згадай, яке то щастя ЇЇ мати.
Збуди ЇЇ і більш не відпускай....

Тот жил и умер, та жила
И умерла, и эти жили
И умерли; к одной могиле
Другая плотно прилегла.

Земля прозрачнее стекла,
И видно в ней, кого убили
И кто убил: на мертвой пыли
Горит печать добра и зла.

Поверх земли метутся тени
Сошедших в землю поколений;
Им не уйти бы никуда
Из наших рук от самосуда,
Когда б такого же суда
Не ждали мы невесть откуда.

1975

Підійду я до матусі,
Ніжно-ніжно притулюся:
«Розкажи, рідненька, казку,
Про хороше щось, будь-ласка,
Бо вже лялька хоче спати,
Занесім її до хати,
Покладімо на печі,
Хай вона засне хутчій,
Підросла щоб хоч на трішки,
Зіп’ялась сама на ніжки…
А вона така маленька,
Розкажи їй казку, ненько»

I
Предчувствиям не верю и примет
Я не боюсь. Ни клеветы, ни яда
Я не бегу. На свете смерти нет.
Бессмертны все. Бессмертно все. Не надо
Бояться смерти ни в семнадцать лет,
Ни в семьдесят. Есть только явь и свет,
Ни тьмы, ни смерти нет на этом свете.
Мы все уже на берегу морском,
И я из тех, кто выбирает сети,
Когда идет бессмертье косяком.

II
Живите в доме — и не рухнет дом.
Я вызову любое из столетий,
Войду в него и дом построю в нем.
Вот почему со мною ваши дети
И жены ваши за одним столом, —
А стол один и прадеду и внуку:
Грядущее свершается сейчас,
И если я приподнимаю руку,
Все пять лучей останутся у вас.
Я каждый день минувшего, как крепью,
Ключицами своими подпирал,
Измерил время землемерной цепью
И сквозь него прошел, как сквозь Урал.

III
Я век себе по росту подбирал.
Мы шли на юг, держали пыль над степью;
Бурьян чадил; кузнечик баловал,
Подковы трогал усом, и пророчил,
И гибелью грозил мне, как монах.
Судьбу свою к седлу я приторочил;
Я и сейчас, в грядущих временах,
Как мальчик, привстаю на стременах.

Мне моего бессмертия довольно,
Чтоб кровь моя из века в век текла.
За верный угол ровного тепла
Я жизнью заплатил бы своевольно,
Когда б ее летучая игла
Меня, как нить, по свету не вела.

1965

Вірш читає А.Тарковський (1,5 mb)

Два сонця,
І вибір між ними. Життя...
З віконця дивлюся на поспіх -
Стривожені люди снують навмання,
Даремно штурмуючи простір.
Вар'яти...
А сонцем жагучим є Ти,
До страти чекатиму днину,
Коли повернешся для мене цвісти...
А люди снують без упину.
До слова -
Стрибати над Божі чуби -
Основу ламати життєву.
Шукайте себе, не зовіте журби
На райської плоті богему...
А мрія -
То сонце небесне. Спаси!
Месіє, прости Свого сина!..
Аби не замерзли од злої роси,
З'єднались навік воєдино.

Ось вона, весна -
За вікнами.
Ось вона, цвіте
Квітами.

Ось вона співа
Птахами,
Ось вона, пливе
Хмарами.

Ось вона, в душі
Кожного,
Навіть Юрія
Перехожого.

Ось вона, в тобі
І в мені,
Ось її світанки
Весняні

Березень, кирпатий, як хлопчисько,
Загляда, всміхаючись в вікно.
Вже весняні кроки зовсім близько,
Та й зима ще не здається всеодно.
Та найбільш люблю я ті весняні ранки,
Коли пахне небо свіжістю роси
Й заглядає сонце крізь хмарки-фіранки,
І лунають птахів ніжні голоси.

Rozumiem. To nie wasza wina.
To zbrodnie dziadów i pradziadów.
Dziś, gdy jest wolna Ukraina
Tam wciąż szukacie swoich śladów.

To ojcowizna, tak jak Niemców ,
Których wygnano z Ziem Zachodnich.
Pamięć wciąż pozostaje w sercu
Pamięci tej jesteście głodni.

Krew ojca, brata, czy sąsiada
Wciąż pozostanie krwią niezmytą.
I o niej będą opowiadać.
A gdzie przyczyna? Po co pytać?

A warto zajrzeć do historii
Pisanej prawdą nie mitami.
Pisanej w ciszy nie w euforii.
.Popartej żywymi faktami.

Powiedzmy innym kto i komu
Rujnował domy, cerkwie, krzyże...?
Wszedł nieproszony do ich domu?
Kto nad Rusinem chciał być wyżej?

Kto jego duszę chciał zniewolić?
To ręka polska , styl łaciński...
Ja wiem , że to może zaboleć.
Tak myśli naród ukraiński.
Lipiec 2004r.

З панною Інною лінію інею
ми не продовжили – тепла зима
пів на четверту здавалася винною
у нез’єднанні і рук, і оман.
Падають лілії, пам’ять – до Ирію,
наче уста до вечірнього тла.
Кроки назустріч, яким не повірив я –
розбризки літа в ілюзіях скла...

вогні міста
фейєрверк
у небі пекло
пристань
туманний спокій
сльози стоки
на ребер рядки
ніж
кровоточить вірш
без болю
вперше голі
почуття

чи для потіхи
чи лихо манить
тихо
слони ідуть у море
вулканічне жерло хворе
горло
кашель довго

Кольором смутку потовчених днів,
Каменем гніву і деревом болю,
Крилами пекла тебе я неволю...
Коні осінні несуть поготів
Чорні троянди із білого лісу,
Чортів батіг підганяє вогонь,
Чад твого світла торкається скронь,
Чужих і сильних, властивих Наркісу.
Очі самотності, повні пустот;
Осінь майнула зимовим світанням,
Одноманітно проходять змагання,
Одномоменто замовк ехолот.
Я пропустив свій ранковий концерт,
Яструбом вилетів... і забарився.
Янгол із сонця на місяць скотився,
Яства — для вас, я придворний Лаерт!
Вже не поспіти на карний бенкет
Вічного ранку,
ранкової цноти
Вільного руху вже не проминути...
Впав у тінь присмерку з лілій кашкет.

Десятий вокзал. Поміж люду і мій провідник.
Не бачив квитка та читає дорогу на скронях.
Морозний перон, але серце горить... І щемить.
Спинилось життя на дві миті у теплих долонях.

"Столиця - Весна" оголошено. - Я подзвоню.
"Чекатиму" мрійне, мов місяць, говорю рукою.
Рушаю в печаль. На віконні малюю "люблю".
За обрієм зникла статура - царівна спокою.

* * *

Жде столик на двох, я замріяно збився в кутку.
"Тут зайнято, вибачте" кажу устами дитини.
Мереживо сліз спішно гріє для Тебе весну.
А серце вже стелить до долі червоні килими.

* * *
На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.




* * *
Як шумить-гуде банан,
як у кадуб капа дощ,—
чую цілу ніч.




* * *
Холод, ніч, нудьга...
Чути плюскоти весла
десь од берега.




Вдача
Оттакий я єсть:
глянь на росяні дзвонки —
то й сніданок весь.




* * *
Пущу коня вбрід —
полегесеньку впишусь
в літній краєвид.




* * *
На старім ставку
жаба в воду плюснула —
чули ви таку?




* * *
Гедзь на будяку:
ти стривай, не клюй його,
горобейчику!




* * *
Степу рівнява —
ніде оку зачепитись.
Жайворон співа.




* * *
Я заріс, як щіть.
А худий який, блідий!
Весняні дощі...




* * *
Видиться мені:
плаче з місяцем стара
в гірській глушині.




* * *
Вже й по маю — ах!
Птахи плачуть, а у риб
сльози на очах.




* * *
Трава-мурава...
Узялася сном-марою
слава бойова.




* * *
Тиша, мир і лад.
Десь там тоне межи скель
цвіркотня цикад.




* * *
Осінь із дощем...
Навіть мавпа лісова
вкрилась би плащем.




Старий відлюдник
Зсохнеться ось-ось,
як узимку на шнурку
димлений лосось.




* * *
Окуні морські
зуби щирять із полиць:
в лавці холодно...




* * *
Крук — немилий птах,
але як милує зір
в ранішніх снігах!




* * *
Рушу, й раптом — хить!
Ухоплюсь за колосок...
це розлуки мить.




* * *
Чистий водоспад...
3 ярих сосен глиця в воду
падає улад.




* * *
Побравши ціпки,
зійшлись діди сивочолі
усі на гробки.




* * *
Хризантеми пах...
У кумирнях з прадавен
темні лики Будд.




* * *
Довгий, довгий шлях —
і ніхто не йде навстріч,
лиш осіння ніч...




* * *
Чом так постáрів
я цеї осені?
Птиці, хмари.




* * *
Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.




* * *
В мандрах я знеміг.
Полем паленим шуга
сон мій — чи юга?




* * *
Десять літ тут жив.
Едо! Я іду. Прощай!
Ти — мій рідний край.




* * *
Мавпа зойкне — співчуття...
А як плаче в непогідь
кинуте дитя?




ПАСМО ВОЛОССЯ ОД НЕБІЖЧИЦІ-МАМИ
Цілував би — жаль:
од моїх пекучих сліз
іней піде в тань...




* * *
Рік кінчивсь, а мандри ні:
далі в стоптаних сандалях,
в зношенім брилі...




* * *
Жаль на серце впав:
при дорозі рожі цвіт
кінь мій общипав...




* * *
Я, метеличок,
собі крильця обірву:
на, цвіти, мачок!




* * *
Мандрівник — і все:
це тепер моє ім'я.
Йде осінній дощ.




* * *
Берег високий.
Потішив мені душу
самотній сокіл.




* * *
Із далеких літ
скільки всього нагадав
цей вишневий цвіт!




* * *
Тяжка година!
До нічлігу ледь добрів —
цвіте гордина!




* * *
Квіття горове
шелевіє-шелестить...
Водоспад реве.




* * *
Зозулі рóзспів
в передсвітанні тоне.
Далекий острів.




* * *
Чужина чужа —
знов мандрую у світи...
Мжить осіння мжа.




* * *
В мандрах десь і вмру...
Вітер в душу наганя
холод і журу.




* * *
Кулюсь на коні:
тінь моя коцюрбиться
мовчки по землі.




* * *
Журавель знеміг,
на холодне поле впав...
Мандрівця нічліг.




* * *
Сакура стара —
невже справді зацвіла?
Спогад, ніби дим...




* * *
Ніч шляхи мела:
скільки снігу там зосталось
після помела!




* * *
Виходжу з Кінчý,
мов із мушлі той м'якун.
Осінь наскінчу.




* * *
Он рибалка-птах:
любо глянуть, як пірна,
але й сумно — ах!



Чистота
Білий лотос-цвіт:
не цурається багна,
із якого зріс.




* * *
Червень на порі.
Хмари-тучі залягли
на Бурли-горі.




* * *
Стань, мандрівцю, глянь:
попід тином оно-но
сірики цвітуть!




* * *
Чи весна прийшла,
чи старий минувся рік?
Святоблива ніч.



Перекладач: Микола Лукаш
Із книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

Котячі любощі затихли врешті-решт.
Не дихати, не пити алкоголю.
І не дивитись на дерева голі,
І принагідно дякувати Долі,
За те що жив єси, і вижив, і живеш.

Котячі любощі затихли врешті-решт.

Коти розбіглися. Ущухнув „хіт-парад”.
І тьмяний місяць завітав до спальні,
Де сну нема. Не в перше й не востаннє
Чекаємо удвох на ранки сяйні
Й весняного проміння променад.

Не плач! Шкода, бруньки б уже достигли.
Й якби не березневий подих зим,
Краплинки сліз, що на очах застигли,
я витер би листочком молодим...

Я впізнала тебе серед сотень облич,
Твою душу вогненно холодну.
Порцелянова лялька – авжеж, ясна річ –
Знає руку свого ляльковода.

Я впізнала тебе поміж сотень личин,
Попід шаром акторського гриму.
Твоя сутність пов’язана з тілом моїм,
Моє тіло – з руками твоїми.

Хоч актор відкриватись душею не звик –
Перед лялькою став на коліна.
Ти без мене – самотній старий ляльковик,
Я з тобою – жива Коломбіна.

07.03.07

Єдиний світ для нас наука
Єдиний простір для життя
Ми йдем вперед без вороття
І не тримаємось за руки
Природа швидко дасть реванш
І хай не зараз не сьогодні
Та ми крокуємо в безодню
Це лиш омана, гідний фальш
На всі оті безглузді вчинки
Ми діти вічних теорем
Та всеж мільйонами проблем
Щодня хворієм без зупину
Зневірена безлика маса
Забули Бога, що тепер?
Наш дух давно уже помер
Душа з зосталась як прикраса
Своє життя не уявляєм
Без марно створених дрібниць
Без нуликів і одиниць
Тепер вони керують нами
Своїм ідеям даймо волю
Душа ще є і є краса
І варто вірить в чудеса
Збудуймо разом власну долю

Ми станем єдино
Як дружнії браття
За нашу країну,
Добробут і щастя.
Бо ми – люди волі
Ми любим свободу
Ми в серці єдині
Усі патріоти
Несім правди силу
В розкритих долонях
Хай нашу країну
Від лиха боронить
Нове покоління
Що йде на заміну
Ми разом піднімим
На ноги країну
Бо ми – люди волі
І я щиро вірю
Що ми зерна щастя
Успішно посієм
Настане той день
Прийде та хвилина
І знатимуть всі
Що таке Україна
І знатимуть всі
Цю могутню державу
Відновимо разом
Козацькую славу

Воскресай, моя, матінко, мова
Я листок у твоєму саду
Я з тобою живу і росту
Кожну букву і кожнеє слово
Кожну пісню твою калинову
Кожну думку твою непросту
Я у душу назавжди вкладу
А без тебея я миттю зав’яну
Мов сніжинка в долоні розтану
Жовтим листям додолу впаду
І тоді вже тебе не знайду
Воскресай, моя, матінко, мова
Я з тобою живу і росту
Хай буяють ліси і діброви
Я ж листок у твоєму саду

Нудне безмовне каяття
Куди ми йдем? В яке життя
Такі надії покладаєм
З дитинства у душі плекаєм
Оті ідеї. Забуття –
Найкращі ліки від невдачі
Самим собі ми не пробачим
Таких поразок і падінь
Сховатись від людських прозрінь
Не кожен зможе. Я не бачив
В житті іще таких людей
Що не зреклись своїх ідей
Та навіть Бог, у чому ж сила
Що вічні чвари породила.
І той завзятий Прометей
Хіба бажав він вічні муки
Ті монотонні серця стуки
Це як мотор старих машин
Лишень закінчиться бензин
І все. Яка там вже наука!
І хоч ти цар чи простолюдин
Усі п’ємо з одних посудин
І не вклоняємось землі
Такі от вічні бунтарі
Постійно б’ємо себе в груди
Обіцянки які собі
Чи іншим, в вічній боротьбі,
Завжди даємо. Чи траплялось
Щоб все задумане збувалося
У повній мірі? У журбі
Не бачим ми ніколи краю
Брехня завжди і скрізь встигає -
Ілюзії болючий жарт
Не слухайте чужих порад
Вони лиш жити заважають
Ті думи, ті важкі думки
Що всі залишені роки
Лише вбивають нас – вітаю
Якщо від краю і до краю
Хоча б на відстані руки
Прийдеш від бажаного раю

Заховалося сонце у сон,
Завмерло сотні вікон,
Стихають навколо пісні.
Лиш звуки чужої душі
Так просто сплітають слова.
Та очі шукають тепла,
І мужнього того плеча
Щоб просто поплакать - нема...
За сонцем тікаю так знов
Щоб не чути прикрих розмов,
Щоб не відчути німого зітхання,
Щоби приспати своє кохання.
Та це лиш миттєва розрада
І не поможе дружня порада
Забути усе і просто іти -
Від себе ж не можна втекти.

Навіженим бурхливим поштовхом
Накотилася зваба хвилею.
Заколисав чуттєвою розкішшю,
Заповив нетривкими обіймами.

А на скронях смолисті кучері –
То мій біль, принесений здалеку.
Моє прагнення тебе змучене,
Світобачення з розмаху вдарене.

Над будинками тихо принишклими
В’ється пристрасть тремтливим стогоном.
Ти – вимога моя завищена,
Ти – прохання з пересторогою.

Завмирає повітря сонячно,
Стигне час дощовими хмарами.
Відчуваєш чекання агонію
Перед злетом новим Ікаровим?

06.03.07

Я знову, рідний храме, став твоїм,
Торкнувшись порохнявого порога.
Ці стіни знов хисткі, неначе дим,
І стеля чорна, і брудна підлога.
Шляхи позаростали і стежки.
Руйновище. Ані плачу, ні свята.
Тремтять у павутинні павуки,
І крячуть у покрівлі воронята.
    Здригаються колони на вітрах,
    Відламки стін потрощено на прах.

І порохи, і Тори вже нема,
Гниють у бочці плісняві сувої.
У тишині торкається сліпма
Самотній промінь темряви сумної.
О стіни храму, стіни ці святі!
Народу й духу схов у часоплині, —
Чому ви стоїте у німоті,
Розкинувши ці довгі чорні тіні?
    Чи Бог пішов навік од цих руїн
    І вже до вас не верне більше Він?

Покинуті, похмурі, мовчазні,
Скорботою німою оповиті,
Згадали ви зі мною давні дні
А чи синів, розвіяних по світі?
Питайте, я чекаю запитань
Про всіх синів з далекої долини.
Здолала нас ворожа чорна хлань,
З Ахору я прийшов під рідні стіни, —
    Вернувся я, знеславлене дитя,
    Звитяжцям не судилось вороття.

Немов жебрак похилений, стою.
Мій храме, ми спустошені з тобою.
Зруйнованість оплакую свою
Чи плачу над руїною святою?
Твої сини, птахи твої сумні, —
Так тінь майне і у конарах щезне —
Розвіялись вони по чужині,
Покинувши кубло твоє старезне.
    Вони помруть, забувши рідний храм,
    Чи інша смерть судилася синам?

Мої шляхи — полин і ковила.
Божисту славу втрачено в розстанні.
Вода під саму душу підійшла —
Я відчував ті дотики останні.
Твій прихисток, твоя затишна тінь —
Рятунок мій, — душа моя нетлінна,
І серце досі сповнене стремлінь,
Дарма, що підгинаються коліна,
    Що спорожнілий, став на твій поріг, —
    Я Бога спас, і Бог мене зберіг.

Не хочу ні шаленства, ні ганьби,
Відтак любов'ю житиму палкою,
Таж ми неправди лютої раби, —
Вернися, мій жаданий супокою!
Мені не оскверняти Божих див
І права первака не продавати,—
Брехню зневажу, — Бог мені судив
Не левом бути — з вівцями вмирати.
    Ні пазурів, ні ікол чотирьох, —
    Вся сила — Богу, все життя — то Бог.

Мов ящірці зіщуленій луска —
Для мене духу вічного фортеця.
Далека та хвилина чи близька —
Коли до бою вийти доведеться,
Біля правиці завше буде Бог,
Я битимусь в шаленому пориві,
Нестримно йтиму з Ним до перемог.
Лежать убиті леви злотогриві.
    Живло — травинка, висохла й німа, —
    Лиш подув Божий — і його нема.

Та не навчився бити мій кулак,
Я сили не віддав питву і блуду —
Я для пісень родився, і відтак
Я, бранець правди, їх співати буду.
В усіх кінцях небес мої пісні,
У горнім горлі кожної істоти, —
І вже простує правда в тишині,
І голосів божистих не збороти.
    Ні звуків, ані слів ізвіддалік —
    Слова божисті лишаться навік.

Моє ім'я зневажив лиходій,
Воно ж без плям перелюбу і крові
На тій межі, останній і святій,
Постане знаком Божої любові.
І знатимуть: відлюдник-мандрівець
Білоголовий брів між лиходії,
Бісівську силу звівши нанівець,
Очистив душі, юрбам дав надії, —
    Він тільки й мав, що срібло голови,
    Торбину, костур, тихі молитви.

Намете шемів, не впадеш повік!
Я з купи праху відбудую стіни.
Мій храме, ти у темряві не зник!
Мій храме, ти відродишся з руїни!
Постане для прийдешніх поколінь
Храмина і просторіша, і вища,
Проллється світло, відтіснивши тінь, —
І Божий дух сяйне з-під хмаровища.
    Уздрить усе живе: загинув лох,
    Зів'яла квітка, та навіки — Бог.

З івриту переклав Мойсей Фішбейн.

Хаїм Нахман БЯЛІК

Я знаю
безвідмовні добрі ліки,
Котрі підносять
душі і серця.
Лиш їм я довірятиму довіку:
Всесильні
і дієві до кінця!
Ті ліки – то ЛЮБОВ
і БОЖЕ СЛОВО –
Нема по силі рівних їм ніде!
Я Вам подарувати їх готовий!
Хай Світлий день
у серденько прийде!