Я топчу час ступнями голих ніг,
а він зумів проскочити між пальців.
Я тягну час, як вишивку, на п'яльці,
та він за п'яльці вислизнути зміг.

Сміється час:"Ану, наздожени,
а я тікатиму від тебе, дівко!"...
Укотре клею порвані кросівки,
латаю вкотре тріснуті штани...

Усе біжу за часом навздогін,
намотую на ноги кілометри.
одна зупинка - на порозі смерти,
але до неї міліарди днів.

Хмари плинуть над гамором міста
непевні й мінливі, з м’якого тіста.
Звивини вулиць виписують чорно
різких ієрогліфів збочене порно.

Невидимий хтось відкриває
Повіки віям-трамваям.
Звідти невдозі брудом
На землю виллються люди.

І потечуть пусті оболонки
Людей з очима, як ополонки,
Створюючи суцільні потоки,
Зливаючи разом подихи й кроки.

Тільки і бачиш чорні
Чоловічі й жіночі форми.
Серцебиття і думи
Розтануть у сірім шумі.

Життя вписали ми у квадрати:
На мрії - ґрати, сни - за загати.
Паркан бетонний увесь в граффіті
Нас відділяє від неба блакиті.

Ніхто не гляне на небо -
Нам-бо воно не треба.
Дарма, що дивляться строго
Очі сумного Бога.

Зустрілись двоє в чаті.
Привіт ;)… Привіт :)… Ти хто і звідки?...
Побігли по екрану смайли та запитань перестріл.
Скінчилися набої.
Прийшла пора вже перейти і в рукопашну.
Давай на восьму біля парку?
Та ні… Не можу… Ой не сьогодні…
То він в роботі, то вона в навчанні…
І вже надія топиться в чекані,
І біль незнання смаку твоїх губ
Стискає серце до нестями.
Ну все, урвавсь терпець.
Пішла робота у ігнор, туди ж прямує і навчання.
Як можна думати про щось,
Коли тут таке кохання?

Зустрілись двоє в парку.
Привіт :)… Привіт :)…
Злилися смайли в поцілунку.

Слова і славу, мову і обмову –
усе останнім снігом замете...
Померти знову – як заснути знову,
обвивши тілом тіло золоте.

Втулитись в твої сутінки і плечі,
у дим думок, задавнених жалів...
...В підвалі Майстра починався вечір,
текло мовчання і вогонь горів,

Писались книги - золотим по білому,
і падав сніг, і засипав світи:
Оті останні, чорні, де любили ми,
І ті, пречисті, де лишився ти...

Душе, цурайся почестей і слави.
А шанолюбства в собі не здолати -
тоді, хоча б, розсудливою будь.
Чим вище призвичаїшся літати,
тим обережніше себе поводь.
А як в зеніті ти, коли вже - Цезар,
коли ти притча на устах у люду,
будь обережний двічі – особливо
на вулиці, у супроводі пошту.
І в тому випадку, коли Артемідор,
наблизившись, тобі листа протягне,
пробурмотівши: - прочитай негайно,
це, начебто, стосується тебе.
- спинися, й зупини всі перемови,
діла і рішення. І випроводи геть
отих, які тебе вітають, - їхні
діла чекатимуть, в Сенаті теж.
Поглянь негайно, що стосовно тебе
говориться в листі Артемідора!

Прокинулось сонце і вітер притих,
В дорогу покликав світанок,
Бадьорих, веселих, великих й малих
Вітає уквітчаний ранок.

Нас сонце зігріє дбайливим теплом,
Всміхнуться зелені Карпати,
Над чистим, прозорим, гірським джерелом
Нас буде веселка чекати.

У тиші віків де смереки стоять,
Де трошечки ближче до Бога,
Краплинки роси, наче зорі горять,
До неба там в’ється дорога.

І велич природи і тишу віків
Блакить ясноока вкриває,
І тільки хмаринка на скроні лісів
Спочити на хвильку сідає.

Перебиваючись у сутіні кімнатах оцих давно
я стале прагну віднайти хоча б одне вікно,
аби відкрити широко його. Сторонній промінь
для мене міг би стати втіхою. А світло ззовні
життя зробило стерпним би - та вікон тут нема.

А може навіть краще те, що не відкрити їх,
можливо світло просто тиранії новий лик?
Що, хтозна, які речі тут би висвітити міг.



Кавафіс 1903


Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Думки летять завжди, завжди
І пошук іcтини триває,
Ти тільки очі підведи –
Вже думка соколом злітає.

Через пустелі та ліси,
Через моря та океани
Кохання в серці пронеси,
Не заздрість камнем у кармані.

Байдужість нищить все живе,
Але не спокій то – омана,
Нехай кохання в нас живе,
А не омана напівп’яна.

Згорає час, а в нім лахміття хизу.
Чого шукаємо, і що коли знайдем?
Вдягнемо наготу, а то і ризу,
Латаємо перерви сну вчорашнім днем.

Об нас мечем стираються століття,
Для переможців переписується гімн.
За крок до істини збирає сміття
Душа людська...і тіло помирає в нім.

Ми називаєм гріх - виною хиби,
Очікуєм вина, наливши в збан жади.
Та переходимо на мову риби,
Щоби виходити сухими із води.

Хто зріє небом - думає що плаче...
Лиш то не небо плаче - плаче небом Бог.
А спад зорі дарує зір незрячим,
Залúшивши в собі сліди пересторог.

29 Серпня 2006

Коли ти раптово почуєш опівніч
процесії співи незримої, мірне
побрязкування цимбалів - не ремствуй
на зникле везіння, на те, що вся праця
прахом пішла, і всі плани, усі сподівання.
Ти не оплакуй їх надаремно, а тільки
вимови мужньо "прощай" уві слід їй -
отій, що тебе покидає, Олександрії.

І головне - ти себе обманути не пробуй -
мов, оце мряка була, і химерності слуху,
і все здалося тобі - себе не принижуй.
Мужньо і твердо, як личить тому, кому щедро
було подароване долею дивне це місто -
йди до вікна, прочини його, - вслухайся,
хай і з прихованим страхом і відчаєм,
але без сліз, і того нутряного тремтіння,
вслухайся в радість останню твою, у звучання
тої процесії, звідки: незримі цимбали
мірно видзвонюють, линуть мелодії, співи.
І попрощайся навіки з отою, що покидає тебе,
Олександрією.



Кавафіс 1911

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Ці дні голосні крокували підковами,
У серце, як в дверці, заходили привиди...
Куди мені йти, як розсталися знову ми?
Без Тебе не треба ні жити, ні вірити...

На панцирі щирої криці подряпини,
І мертві дерева засохли без коренів...
Вітри перелітні вив’язують прядиво...
Випилюю болісний пил своїх спогадів...

І знов не у бров, а ув око свідомістю:
Тебе відтепер не побачу у світі цім...
І зрить кожна мить вовчим оком, як совістю,
І день кожен йде, додаючись до вічності...

Ти сповнена трунку п’янкого і терпкого
Пробудження згуби, обіцянка вирію,
Дияволів слоїк, фінал сну далекого...
Тебе я цілую, втрачаю, вимріюю...

Ти ж є моє сонечко ніжно-вранішнеє,
Бо Ти освітила життя моє втомлене...
Дарма, що нема вже кохання колишнього -
Я знаю, ясна, Ти зігрієш ізнов мене!

***

..але незнано доки і відколи
по закапелках наші імена
підуть на глум історії..

Ми нині дикі, бо нема весни,
ми нині скривджені,
ми нині дивні,
у нас криві,
подекуди сумні,
гіперболи, опуклості і вигини.
Сьогодні перемішано навпомацки
по закапелках наші імена,
а потім випадково підуть гомони,
що ми великі, а усе – шпана.

Безжально-байдуже, безсовісно, нахабно так,
звели глухонімі навколо мене стіни.
Я замурований у них. Сюди потрапив як?!
Не охопити розумінням переміни.
Я міг багато ще зробити - кров не стигла -
та проморгав я будівництво, мов осліп.
Я не помітив мурування, кладку цегли, -
поволі, та безповоротно, так
                                    у мене вкрали світ...


Кавафіс 1896

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

- Чого чекаємо, зібравшись тут, на площі, ми?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари.

- Чом бездіяльним є Сенат? Сенатори
чому сидять і не законодавствують?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            то нащо нам Сенат з його законами?
            Ось прийдуть варвари й дадуть закони нам.

- Чом Імператор наш підвівся вдосвіта?
Чому на троні у міських воротах він,
в короні золотій, при всіх регаліях?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            і Імператор їх проводиря очікує,
            щоб піднести йому сувій пергаментний,
            в якому наперед описані
            усі звання врочисті, і всі титули.

- Чому з ним консули обидва, й претори
зрання в розшитих сріблом тогах багряних?
Чому на них браслети з аметистами?
Чому в руках їх жезли, що прикрашені
і сріберним, і золотим чеканенням?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари,
            а варварів купують за коштовності.

- Чому ж ніде не видно наших риторів
і звичної не чути красномовності?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари
            а красномовство варварів виснажує.

- А суєту чим пояснити несподівану,
облич розгубленість? І те, що вулиці
і площі так раптово обезлюділи,
що у будинках мешканці сховалися?

            - Та тим, що сутеніє вже, а варвари
            не прибули. А ще гінці розіслані
            з кордонів шлють: нема вже в світі варварів.

- Та як нам бути, жити як без варварів?
Вони для нас подобу мали виходу!




Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Трішки вітру, трішки талої води,
Непомітної по закутках, знайди,

Таємничі дивнозоряні висі
Розтовчи і на тарілочку висип.

І зрони дві сльозинки солоні,
Задзвенить – позбирай у долоні,

А з долонь змий у чашку з-під кави
Й на вікно до прохолоди постав.

І засни, ну хоча б на годинку,
А прокинешся – в ній буде сніжинка...

16 гру’ 07

Січе в обличчя сніг,
Не затихає, не затихає.
Хоч не збиває з ніг,
Та все шмагає, все шмагає.
Чом подих замерза?
Здавалось ніжно, здавалось тепло.
І ледяна сльоза стікає тихо,
Бо так нестерпно
Січе в обличчя сніг…

Та змилувався наостанку
Притих до ранку.

Я відчуваю! Знаю! Вірю! Чую
Твою молитву до небес.
Я так, як ти, не раз сумую –
Без мене ти… Я не з тобою… Без…

Без снів! Без щастя! Без кохання
Згорає, мучиться душа.
До Бога є одне прохання…
Надію, сподівання залиша.

Душа… Сльоза… Неспокій… Смуток…
Ти, ніби поряд – знов нема.
Твоє кохання – спомин в жмуток
Заплівся болем… Там – зима.

Зима! Весна і Осінь! Літом
Усе мине і той вогонь
Поманить за тобою слідом,
Твоїм коханням впитися з долонь.

Вечірня зіронько сумна,
Прийди до мене легкою ходою
І в душу, де гримить гроза,
Ти принеси хоч часточку спокою.

Вечірня зіронько печальна,
По місячній доріжці ти піди в вигнання,
Прийди до мене, хоч дорога й дальня,
І помолись за моє зламане кохання.

Мій білий ангеле ясний,
Махни крилом, прилинь до мене,
Ти поцілунок подаруй мені святий
І дай своє благословення.

Прилинь до мене тихо, наче тінь,
Ти обніми мене, прошепочи «Амінь»
І заспівай мені солодку колискову,
Щоб серце моє зупинилось й назавжди замовкло.

Терновий день народжує світи.
І пелюстки, мов двері серця-квітки...
Їх подиху керунок знає звідки
І вітру вказ нагадує куди.

Штовхають перехожі тротуар
І він втирається об них ногами,
Змиває бруд опалими дощами,
А на вітрині пише мемуар.

Бруківка виправля хребти коліс,
По виямках її гризуться тіні...
Їм старість вадами возносить стіни,
Крапливістю заповнює їх ріст.

Вона залазить під покрівль шапки,
На гіллі спалює листків непосидь...
І люди кажуть, що прийшла вже осінь -
Виблискують бруківкою роки...

9 Вересня 2006

Сьогодні помовч про мене уголос,
Спини теревені зухвалого вітру.
Цей лютий дзвінкий, як срібне коло -
Гудуть мікрофони зимного світу.
Надворі морозно і хрипко трохи,
Морозиво сонця у келиху гіркне.
Розмірений відгомін вуличних кроків
Спливає по рамах зашторених вікон.
Розмотані ниті капризної долі
Ниткарка сукає в кімнаті піввіку...
Збігає життя по стінах поволі -
Озвучений іній струмом засіпав,
На жалюзях ойкнув свіжий порох.
Глухий підвіконник розмов не чує...
Так добре мовчати з тобою поруч,
Удвох, поки серце розлуку відчує...

До тебе іти - ще півроку.
Осінь... Зима... І не жаль,
Що подих серпневий розтанув,
Білої скрипки печаль...
Білою скрипкою стану,
Ти не впізнаєш мене.
На вулиці сніг з целофану,
Вітер газети жене.
До тебе ітиму по нотах...
Ніч загубила пенсне,
А я не шукатиму вулиць -
Місто, на диво, тісне.
І цей розтривожений вулик
Вже не цікавить. Цемент
Загуснув під музику гулу
Літа розбитого вщент.
Всміхається скрипка в долонях,
Листя бентежить бетон.
Звучить у притомлених скронях
Твій золотий баритон...

Невдоволення і жаль
Промайнули у твоєму погляді:
Знову вона не помітила твого смутку.
Чи не схотіла помічати.
Протистояння душ
Здатне зламати будь-які крила...
Чи помітив ти в її очах біль,
Що лишився їй від минулого кохання?

Холод вітру фарбує щоки
В червоно-малиновий колір спокуси.
Ти просиш очима цілунку,
Пальці ніжно вплелися у коси.

Музика кохання запросила до танцю.
Ми добре сховалися в іншому вимірі часу.
Закрили замок заховали ключі,
Один у серці інший в душі.

Тут немає турбот про насущне життя,
Щастя це просто – це ти і це я.

Тук-тук, тік-так…
Колесам в такт
Шалено серце б'ється.
Цей поїзд мчить, немов літак,
Дорога в стрічку в’ється.

Тук-тук, тік-так…
Невже це знак,
Що нам пора прощатись?
Я не повернуся назад…
Вперед… Вперед лиш мчатись!

Тук-тук, тік-так…
Гублюсь в світах –
Без тебе не живу я.
Лиш плине час і дощ в сльозах –
Самотньо-ніжна туя.

Тук-тук, тік-так…
Нема. Ніяк
Дорогу не знайду я.
Не виправить помилки знак –
Сум в поїздах везу я…

Буденність сірого життя,
Скубе із крилів пір’я.
Не дме в вітрила щастя,
Вітер жаданого кохання.
Блукає десь та губиться,
Між метушні земних проблем.
Не чути співу солов’я,
За стіною пластикових вікон.
І на весні не тане крига
У власно створеній тюрмі,
Лиш інколи в шпарину,
Прорвуться пахощі бузка.
Щоб нагадати, тобі людино,
Про те, що ти іще жива.

Буденний день. Країна парадоксів.
Душа із тілом виключно на „Ви”.
Нещасні ті, кому не довелося
почути дощ і пахощі трави...
І хто собі створив такі умови,
з яких тепер не вийти задарма,
і стигне час, коли на тепле слово
у відповідь відлунням йде зима.
Зів’ялий день. А ночі – непохитні.
Розбиті чудернацькі ліхтарі.
Нещасний той, у кого навіть в квітні
в долонях замерзають снігурі.
Невтішний день. Бо хто його втішає?
Світанки ще занадто молоді.

…І хтось згадає раптом, що душа є.
А потім крок за кроком – по воді...

16 січня”07

* * *
Хто за формою змісту розрізнював тло,
Зло з добром -- наче золото й срібло було:
Бо не вічне те й друге -- й закінчаться скоро
З нами разом, як вмрем, і добро все, і зло.

* * *
Із бузкової хмари на зелень рівнин
Увесь день осипається білий жасмин.
Я наповнюю келих, на лілію схожий,
Чистим розовим полум'ям -- кращим із вин.

* * *
Коли гурія келих наповнить вином
Й стане ложем нам луг, де трава з бур'яном, --
Якщо стану я думать, що є десь рай інший --
Хай мене оплюють і змішають з лайном!

* * *
В цьому світі не виросте правди росток;
Ще сюди не знайшла справедливість стежок.
Не вважай, що ти зміниш життя течію,
За трухлий не тримайся, людино, сучок.

* * *
Забувать стежку до харабату не можна;
Добру славу здобуть і за плату не можна.
Веселімось! Чеснот вже зносилась чадра:
У дірках вся -- накласти вже й лату не можна.

* * *
Живучи на землі, не грішив хто? -- Скажи!
А якщо не грішив, то чи жив хто? -- Скажи!
Чим Ти кращий мене, як мені на покару
Ти у відповідь сам зол звершив сто? -- Скажи!

* * *
Мого дзбана розбив, бешкетуючи, Боже!
Мені вхід в рай закрив, не мудруючи, Боже!
Життєдайну вологу на землю розлив --
Ти, мабуть, перепив, бенкетуючи, Боже!

* * *
Нехай келих порожній і осад на дні
Звідомляють про день, що зайнявся, мені;
Дуже часто напій цей гірким називають.
Якщо так -- значить, істина справді в вині!

* * *
Кожний молиться богу на власний свій лад,
Щоб не пекла вогонь пік, а райський зріть сад.
Лиш мудрець, осягаючи замисел божий,
Не лякається пекла і раю не рад.

* * *
Нарікань ми не шлемо й поклонів не б'єм;
Ми, на Господа милість надіючись, п'єм.
Гріх цінніший чеснот, бо повинен Всевишній
В милоседі і нам щось прощать навзаєм.

* * *
Якщо серце моє відіб'ється від рук,
То куди йому дітись? Безлюддя навкруг!
Кожен неук пихатий, розбещений дурень,
Як нап'ється, кричить, що Джамсид -- йому друг!

* * *
Сяйвом місяця в ночі роздертий поділ.
Виночерпію, швидше став дзбана на стіл!
І тоді, як вже нас на цім світі не буде, --
Осяватиме місяць все так же цей діл.

* * *
Я смарагдом трави і коханим обличчям
Тамуватиму біль, лікуватиму відчай.
Пив вино, п'ю вино і вино пити буду,
Бо інакше змарнуюсь в життя протиріччях.

* * *
У мечеть не за словом святим я прийшов
Чи вклонитись основам -- не з цим я прийшов;
Раз поцупив я тут килимок молитовний:
До дірок він протерсь -- за новим я прийшов.

* * *
Ми з найтоншого льону чалму продамо,
Ми й султана корону саму продамо;
Навіть гордість святош -- чотки дорогоцінні,
Хто б налив нам вина -- ми йому продамо.

* * *
Хоч мудрець -- не купець й не гендлює, проте
Без грошей і йому жить -- заняття пусте:
Попідтинню фіалка злиденна хиріє,
А в саду пишно роза вельможна цвіте.

* * *
Пий з достойним, що мудрий він і не скупий,
Чи з коханою вдвох цей іскристий напій.
Й не розказуй нікому, де й скільки ти випив.
Пий з розбором. Пий в міру. Із розумом пий!

* * *
В голові рій думок, хоч вони й не нові,
Та як висловлю їх -- буду без голови.
Лиш паперу цьому їх довірити можу.
Друзі -- о! -- недостойні довіри і ви!

* * *
Я б хотів із зрадливою нині проститись
Й для кохання нового всім серцем відкритись;
Я б хотів -- але сльози наповнюють очі,
Не дають мені сльози на іншу дивитись!

* * *
Коли пісню кохання почнуть солов'ї,
Із красунею випий, глянь в очі її.
Бачиш: роза розкрилась в любовнім шаленстві --
Вдовольни й ти, коханцю, бажання свої!

* * *
твої пестощі
твої пустощі
з рук твоїх
в яких принесла мені кохання
наповнюючи мій мозок мріями
мою душу – тугою
мої очі – зажурою…

* * *
Моє тіло омийте вином -- оберіг
Це мій був, як корчми залишав я поріг;
Й відшукать буде легко, де в землю я ліг:
Слід на місці тому лиш понюхать моріг.

* * *
Ти створив мене, Боже, із глини й води;
Те, що вийшло з-під рук Твоїх -- вже назавжди.
Кожний помисел мій Ти уже передбачив:
Що ж робить мені? -- Дякувать лиш за труди?

* * *
Де вчорашня любов, юність де і краса?
Невблаганна скосила їх смерті коса.
Який толк горювать? Пий вино краще -- в ньому
Дають смертним безсмертя відчуть небеса.

* * *
Нам -- вино й плоті шал, вам -- молитва і храм;
Пекло нам гарантовано, сад райський -- вам.
В чому ж наша вина, якщо всі наші долі
На скрижалі наніс споконвічний калам?

* * *
Кипарис язиками, яких не злічить,
Не базікає -- слухає лиш і мовчить.
А того, хто одного язика лиш має,
Та із роду базік -- було б варто провчить!

* * *
Вчений муж, хай він навіть мудріший мулли,
Та хвалько і базікало -- вартий хули.
Тільки той, чиє слово від скелі міцніше, --
Більш, ніж мудрі, достойний і шани, й хвали!

* * *
Як тверезий, я в панцир ховаюсь, мов краб;
А сп'янів -- і одразу ж мій розум ослаб.
Між сп'янінням й тверезістю мить лиш єдина,
Й це -- блаженство найвище і я -- його раб.

* * *
Пий вино -- біль утрат умаляє воно;
В душу щем і надію вселяє воно.
Як скорбота і відчай тебе заполонять,
Пий вино -- серце так звеселяє воно!

* * *
Якщо закуток маєш якийсь для життя,
Як щодня в тебе є щось із їжі й пиття,
Якщо ти не слуга й не хазяїн нікому --
Ти сягнуть можеш духом вершини буття.

* * *
Плеч не горби, Хайяме! Не вдасться й надалі
Полонить твою душу жалям і печалі;
До могили вдивлятись із радістю будуть
Твої очі щодня в затуманені далі.

Розповів я їй відверто,
Розповів як все було:
Вкрали гроші та мобілку
Ще й вареників кіло,
Цілу курку, ще гарячу,
Сало, мясо, ковбасу,
Я казав твоїй матусі:
Сам це все не донесу!
От вона й дала півлітру,
Пий потроху та неси.
Ой, як нудить дорогенька,
Що немає ковбаси…

Все завмерло, заснуло, скінчилось.
Небо шле мені краплі дощу.
Розгубилась я , помилилась,
Знов молитву свою шепочу.

Ми з дощем вже приятелі добрі,
Він навчився мій біль тамувать.
Все холодне, брудне і мокре...
Ну і хай! Вже нема, що втрачать!

Йому легко шукати свободи,
Повезло – в нього серця нема!
І брехати не вміє він зроду,
Не зляка його навіть зима.

Білим сяйвом весь попіл накриє,
Чистий аркуш постелить до ніг,
Крижаною водою омиє,
Скаже: «Йди, я для тебе зберіг.»

Я ж казала – ми друзі навіки,
Між людей таких вже не знайдеш.
Тепер знаю – там серце велике.
Не сама – дощ зі мною іде.

думалось марилось мріялось
потяг крізь мене в туман
все що уранці посіяла
стоптує ситий бур'ян

щоки набряклі безмовністю
злизує місяць рудий
світ що страждав беззмістовністю
руки дощами студив

осінь губами старечими
пестить розпатлану ніч
голі несказані речення
в місті твоїх протиріч

зорі посипались парами
на пережовклу траву
потяг летить поміж хмарами
зву

пси із очима бездомними
труться об ноги дворів
вию піснями чорними
місяць згорів

Ті, що не падають зовсім -
не мріють вставати.
Ті, що встають -
майже бачать свій перший політ,
небо просторе і
хмари із запахом м*яти,
в щастя огорнений й радість
усміхнений світ.
Траплялось усе...
І бід тих не перелічити,
а сльози-и-и які-і-і-і
- найстрімкіша Карпатська ріка!
Я знаю, померти завжди
було легше ніж жити,
а солод найкращий
в тій чаші, яка ледь гірка!

Такі рідкі зустрічі,
такі рідкі впізнання,
такі рідкі розлуки,
такі страшні думки
щоби напитися кохання
чужого, буйного, не молодого,
напитися не бачачи,
наосліп захлинутися...
Такі маленькі смерті-
такі легкі.
Такі короткі спогади-
такі тривкі.
Останні, вони такі останні...
Такі невмерлі руки
у перші і в наступні дні,
такі холодні і такі незнані.
І не впізнати
чи вони моно,
чи вони соло,
чи просто одинокі...

Я памятаю сивий Львів
Коли веселий літній дощ
Під парасолькою нас вів
Крізь старовинний погляд площ.

В твоїх очах був тільки я
Та ще вродливий, сивий Львів,
Тендітна дівчинко моя
Я так за це тебе любив.

Твій ніжний погляд шепотів
Твоя навіки, я твоя…
Я не забуду сивий Львів,
Кохана дівчинко моя.

Герметично закрита банка
Із невідомим вмістом
Неспокійно до ранку
Коли вже цей будень скисне...
Щось корисне
Хотіла зробити та тільки гірше
Бо у твоїх видіннях
Немає мене вже більше
.....................
"ACSESS DENIED"

Повертаюся з віддалених доріг,
Серцем лину знов до отчої я хати.
Лиш тоді, як вже переступлю поріг,
З радістю мене зустріне Мати.

Сльози на очах Твоїх зітру,
Висушу губами, поцілунком ніжним.
Зустрічай, Матусю, донечку свою
Щирим серцем, вірним, рідним.

Доторкнусь губами я до рук Твоїх.
Ти прости мене, що я живу далеко…
Там Твоя любов мені за оберіг!
Кожен раз додому лину, мов лелека.
04.01.07

* * *
Мертвим вже все одно: ні зітхань, ні образ,
Чи вода -- чи вино, чи Багдад -- чи Шираз.
Повний місяць й новий один одного змінять
Після нашої смерті ще тисячі раз.

* * *
Той, хто світ цей в дарунок щасливцям віддав,
Він нещасним побоїв безжально завдав.
Не горюй, якщо менш веселився, ніж інші:
Тим втішайсь, що не більше за інших страждав.

* * *
Кинь молитись, сходи за вином у крамницю;
Честь і славу свою ми жбурнем за божницю:
Все одно ти за пелену долю не вхопиш --
То хоч подругу нині вхопи за спідницю!

* * *
Пий вино, веселись, вдовольняйся малим,
Не святошею будь й не безбожником злим.
Якось в долі спитав я про розмір калиму:
"Твоє серце, -- сказала, -- найкращий калим!"

* * *
Коли вітер у рози поділ розірве,
Мудрий той, хто вина дзбан удвох розіп'є,
На зеленій траві із коханою всівшись,
Й, спорожнивши, об камінь його розіб'є.

* * *
Будуть півні щодосвітка знов голосить,
Що ніхто в світі цім мертвих не воскресить;
Що іще одна ніч промайнула безслідно,
Та не знає про це той, хто сном вічним спить.

* * *
Пий вино; не горюй, що дістануться Леті
Ти і пісня твоя на найвищому злеті.
Якби світу законом була б справедливість,
Ти не був би останнім на цьому бенкеті.

* * *
Її стан -- кипарис, її губи -- два лали:
Із красунею вдвох знов наповніть бокали,
Поки доля і смерть невблаганні з тебе,
Мов сорочку, цю немічну плоть не зірвали.

* * *
Річка. Нива за річкою. Рози цвітуть.
Бачу: юні красуні повз мене ідуть.
Налий келих вина і забудь про молитву:
Насолоди стежки не до бога ведуть.

* * *
Не таї в своїм серці образ і скорбот;
З-за копійки не створюй для себе турбот:
Якщо друга свого зараз не нагодуєш --
Все поглине нащадка зажерливий рот.

* * *
Ти на мене при всіх накликаєш ганьбу:
Що грішу я і п'ю, й вірю у ворожбу.
Майже згоден і я із твоїми словами --
Все одно на мою не зважаєш мольбу.

* * *
Веселімся! З усім ми змирилися вчора,
Бо ця каша без нас заварилася вчора
І ми грішниками не самі стали вчора:
В сферах вищих за нас все рішилося вчора!

* * *
Всемогутній творець наших тіл і утроб
Чи ж не знав, що їх завтра очікує гроб?
Якщо ми досконалі -- чому помираєм?
Якщо ж недосконалі -- то хто бракороб?

* * *
Прикрашав чару цю не для того різець,
Щоб п'яниця розбив, як ввірветься терпець.
Скільки ж світлих голів і прекрасних сердець
Розбиває безжально щоднини Творець!

* * *
Й коли серце моє битись вже перестане,
Ні багатшим цей світ, ні біднішим не стане;
Лишень мить в цій обителі гостем побуду
Перед тим, як рушать в королівство незнане.

* * *
Коли хмуриться небо й віщує грозу,
На очах і мені вже не втримать сльозу:
На траві простягнувшись, лежу я сьогодні --
Завтра ж буду лежать під травою внизу.

* * *
Від життєвих незгод і душа знемогла:
Їй лиш дещиця втіхи дісталась мала;
Тільки вдосталь скорботи дала мені доля.
Що ж, Хайяме, й за це вже аллаху хвала!

* * *
Плач не плач -- а помреш: то про що ж нам жаліть?
Невелика біда -- у могилі зотліть:
Жменька грязі і крові. Вважай, що на світі
Взагалі не було нас -- не варт сльози лить.

* * *
До того, що рука відміряла вельможна,
Ні додать, ні віднять вже нічого не можна.
То ж потрібно із толком готівку потратить,
Щоб давала прибуток копієчка кожна.

* * *
Межа бунту й покірності -- мить лиш одна;
Від нуля до безмірності -- мить лиш одна.
Бережімо й плекаймо коштовну цю мить,
Бо й життя, при всій спірності -- мить лиш одна.

Спасибі, друзі, знані і незнані – всі:
Тепло струмує в моє серце звідусіль.
Я відчуваю, що душа моя мала
Для усього принесеного в дар тепла.
Та мушу зберегти і множити його,
Інакше все – навіщо ? І живу – чого?

Чому безсилі ми – роздрібненість краплин,
Яким не злитися заради гарних змін?
2006

Котик джмелика схопив
І поніс до хати.
Хай летить, куди летів,
Джмелик волохатий.

Виплюнь, котику, жука,
Він вкусити хоче!
Буде гуля о-о-ось яка!
Чуєш, як дзигоче?

Ти заплачеш, так і знай,
Побіжиш до мами.
Відпусти джмеля й тікай,
Не жартуй з джмелями!
2006

Так рано ще темно.
Я бігла так рано,
Що темно...даремно
До тебе, те амо:

Так рано чи пізно?
Так давньо чи ново?
Далеко чи близько,
Востаннє чи знову?

Так темно...Ще рано!
Це добре-погано;
Це гидко-прекрасно;
Це - те, що не згасло.

* * *
Гнане вітром, життя моє мимо пройшло;
Наче диму хмаринка -- незримо пройшло.
Хай не знав насолод я, одні лиш скорботи --
Жаль життя, що, мов тінь, невмолимо пройшло.

* * *
Я знаю цей пихатий різновид ослів:
Як барабан, порожні, а скільки пишних слів!
Вони -- раби імен; ім'я зробить лиш варто,
Щоб кожен з них в поклоні перед тобою млів.

* * *
Навіть геній -- вінець і окраса людини --
Шлях земний свій долає за четверть години.
Та в кишені землі і в подолі у неба
Живуть люди -- було так, є й буде щоднини!

* * *
Скільки б жить не збиравсь -- а помреш все одно,
То ж в попутники брать слід красунь і вино.
Поспішай же: життя -- це вершина творіння:
Як його проведеш, так і пройде воно.

* * *
Якщо відчай вночі заполонить -- звелій
Дать вина й за життям, що прожив, не жалій;
Ти ж не золото, друже, й навряд чи тебе
Відкопають з землі, як опинишся в ній.

* * *
Мов у річці вода, наче вітер у полі,
День пройшов -- й вже назад не вернеться ніколи.
Так живімо ж, кохана, сьогоднішнім днем,
А минулі й майбутні -- залишмо для долі!

* * *
Життя невмолимо й безслідно пройшло,
Мов осіння та ніч, безпросвітно пройшло;
Життя, чия мить цілу вічність вміщає,
Як між пальців пісок, непомітно пройшло!

* * *
Сміялась роза: "Ніжний вітерець
Зірвав мій шовк, розкрив мій гаманець
І вся казна тичинок золотих
Вже на піску закінчує танець."

* * *
Дивлюсь на землю я -- й сном обійнятих бачу;
В земну глиб зазирну -- й землею взятих бачу;
В пустелю небуття я зором проникаю
Й тих, що пішли навік, й ще не зачатих бачу.

* * *
Наче сонце, горить, не згорає любов;
Наче пташка з небесного раю -- любов.
Але ще не любов -- солов'їні зітхання:
Не зітхать, як любов серце крає -- любов!

Блукає тінь в пустелі ночі,
Так неквапливо й сміливо.
Лиш де не де сховається в куточок,
Від світла ліхтаря квапливо.

І я бреду по тій стежині,
Що ноги можуть пронести.
Не страшно зовсім як дитині,
Що хоче казку віднайти

Перед очима силуети спогадів,
Що виринають з пам’яті поволі,
Впродовж знайомих вулиць,
Якими жив, любив, люблю і досі.

От вже й розкрив переді мною двері,
Мій старенький та пошарпаний під’їзд
І відчуваю запах дому й пирогів,
Що так смакують з молоком, яке щойно я приніс.

* * *
Скільки крапель слід вилить, щоб зріть моря дно?
Скільки зорей вміща в себе неба рядно?
Твій прихід і відхід -- чи ж він значить що-небудь?
Просто муха на мить залетіла в вікно.

* * *
Якщо, смертний, ти страху не звідав -- борись,
А боїшся -- Аллаху і долі скорись;
Та того, що посудина, створена з праху,
Прахом стане -- оспорювать вже не берись!

* * *
Якщо сам сподобивсь мать таку благодать,
Що за правду свій статок весь можеш віддать, --
То, святий чоловіче, свій гнів не вихлюпуй
На того, хто за правду не хоче страждать.

* * *
Обізвіть мене п'яним -- і справді це так!
Нечестивцем поганим -- і справді це так!
Я це я -- і хто б там і що б він не базікав --
Я залишусь Хайямом. І справді це так!

* * *
Мать справу з дурнями -- не оберешся страму,
То ж слід подалі буть від них -- повір Хайяму:
Як дасть тобі мудрець, то випий і отруту, --
Із рук же дурня не бери й бальзаму.

* * *
Приманку помістив Ловець безсмертний в сіті.
Із дичини двоногі лиш впіймались тої ж миті.
Назвав цю дичину людьми Він і на них
Поклав вину за зло, що творить сам на світі.

* * *
Якщо напиваюсь і падаю з ніг --
Це богу служіння, а зовсім не гріх.
Чи ж можу порушить я замисел божий,
Що ним замишлявсь я для п'янства і втіх?

* * *
Якщо бог не почує мене в вишині --
Я молитви свої буду слать сатані;
Якщо богу бажання мої неугодні,
Значить, біс нашептав їх на вухо мені!

* * *
Не ридай! Ми не в змозі свій шлях обирать.
Плач не плач -- а прийдеться і нам помирать.
Наші голови мудрі, що глиною стануть,
Завтра буде гончар у руках розтирать.

* * *
Хай навіть після смерті горітиму в огні,
Та не боюсь я пекла, що мариться вві сні;
Пихатих неуків мене лякає хор:
Розмова з ними -- гірш за смерть мені.

* * *
В цьому тлінному світі так буде повік:
Стануть прахом в свій час жінка і чоловік.
Якби прах випаровувавсь в сонця промінні --
З неба лився б на землю кривавий потік!

* * *
Де зелена постіль хорасанських полів,
Там зростають тюльпани із крові царів;
Там фіалки із праху красунь розквітають,
З найчарівніших родимок, що між їх брів.

* * *
Ні скарби всі, ні золотом повна казна
Не зрівняються з келихом добрим вина
Бо й могуття фетиш, навіть царська корона --
Не дорожча від затички дзбана вона.

* * *
Непристойно в тарілку чужу заглядать
Й, наче жадібна муха, об'їдки збирать;
Краще хай у Хайяма ні крихти не буде,
Аніж їжу із рук у негідника брать.

* * *
В невідомість вже скоро рушать доведеться.
Веселись! Хай сполохано серце не б'ється.
Пий вино! -- бо не знаєм, ні звідки прийшли,
Ні куди прямувати вже завтра прийдеться.

* * *
Хто керується розумом -- буде у збитку;
Навіть і мудрецю не дає він прожитку:
Ходить в свитці залатаній взимку і влітку --
Й витісняється неуцтвом нині із вжитку.

* * *
На долівку жбурнувши, я дзбана розбив,
Бо скінчився напій в нім, що так я любив.
"О нещасний! -- у відповідь дзбан, -- і з тобою
Зроблять теж колись так, як зі мною зробив!"

* * *
Як місив гончар глину -- аж ливсь піт з чола --
Таємниці свої та звірять почала:
"Не топчи мене, -- глина йому говорила, --
Я людиною вчора сама ще була."

* * *
Той, в кім думка бунтує і пристрасть кипить,
Хто за істини зблиск все на світі стерпить,
Вип'є чару до дна -- і свідомість втрачає,
І в обіймах у смерті без пам'яті спить.

* * *
Стали тліном і прахом царі й королі,
Всі, хто схований в лоні бездоннім землі.
О, яким буть хмільним слід вину, що пили,
Щоб до Судного дня вони встать не могли!

У небі ніч грається зірками,
Немов гірляндою переливаються казково.
Так хочеться собі хоча б одненьку,
Сховати у долоні
Та роздивитися під ковдрою.
Всміхнутись посмішкою щастя
І заблукати в солодких снах дитинства.

Це подих вітру чи послання сну
Мене притягує в твою весну?
Немов колише у думках,
Втопаю я в п’янких очах.

Цілунок вітру чи торкання губ
Мене знов тягне і веде до згуб…
Воднóраз падаю – лечу,
Гашу – запалюю свічу.

Це блискіт зірки чи твоїх надій,
Що сіють іскру щирих мрій?
Ведуть мене до забуття –
Незнані досі відчуття…

Ось і знову дощик,
Струмки по узгір’ю.
Що до мене прийдеш,
Я ще таки вірю

Що прийдеш ти знову,
Трішки несміливо
І закрутиш голову,
Бо це все можливо

Навіщо нудьгую
Я цей дивний вечір ?
Знову мені впали
Крапельки на плечі.

Хочу твої губи,
Потрібні мені!
Шкода, що забудеш
Ці святкові дні

І знову по вікнах
Тихо дощик стука
Не можу без тебе,
Бо без тебе скука...

Навіщо чекаю ,
І палю свічки,
Поцілунком пристрасним,
Вилікуєш ти.