Сьогодні свято в тебе, милий,
Як добре, що закінчилась зима,
Ми позбираєм все, що розгубили,
Ми створим те, чого іще нема.
Я можу все, коли це «все» для тебе,
Я згадую із Біблії слова:
«Бог є любов», тому любити треба,
Коли кохаєш – здатен на дива.
Життя – це поле: квіти і калюжі,
Це пагорби, каміння, колоски,
Хай поруч будуть люди небайдужі,
Хай вірою осяяні ідуть твої роки.

порожні вени схлипують порожнім
гарячий відлік п'ятами хвилин
шукає компас вічний подорожній
на мапах тонкошкірих спин

миттєвий спалах у лице окропом
як аромат розріджених доріг
колючий зойк підстреленим польотом
в підніжжя недосяжних ніг

ховає лампа очі в абажурі
весняних хвиль проникливий потік
вдавився компас у квітучій бурі
і пальці дзвоном місяця обпік

збирає миті теплий подорожній
напівпритомно гаснуть ліхтарі
повзуть хвилини як завжди тотожні
і він
чужий
на відстані зорі

Високий замок.
І, наче доля, -
хитка спіраль.
Вершина сонця.
Вершина болю.
Туманна даль.
Розтанув обрій в завісі сірій,
Лиш поїзди
Кричать протяжно і очманіло,
Як в час біди.
Не видно сонця,
Не видно світу,
Лиш цей туман…
Колись між нами
Буяло літо –
То був обман…

А ми зустрінемося в снах,
Так ненароком – випадково,
Я потону в твоїх очах,
А ти не вимовиш ні слова.
А, може, й добре, що вві сні –
Хоч будемо самі собою,
Ні друзі, ні сусіди, ні…
Ніхто не знатиме про нас з тобою.
А, може, й добре що, у снах –
На все у них лиш наша воля,
Я потону в твоїх очах,
В котрих написано: ЦЕ ДОЛЯ…

Розтопилися дроти замерзлих колись телефонів,
Розтеклись по асфальті поломані криги слів...
Під дощем залишилася лавка на далекім пероні
І розгорнута книга – тлумачником денних снів...
На сторінці відкрита де все вже здійснилось.
Решта - злиті чорнилом і не прочитати рядка.
Тільки шепіт незмінний – Тобі це не снилось...
І рядками наступними пишеться тепла ріка.

На листочок вірш лягає,
В небі місяць позіхає.
Засинай синочку милий,
хай насняться тобі крила.

Білим птахом в небо синє
Хай душа до сонця лине.
Із веселки там барвисте,
Нанизай собі намисто.

Зранку мамі подаруєш,
Встанеш тишком поцілуєш.
Одягнеш красиве диво,
Мама, гарна і щаслива,
Пригорне тебе ніжненько
І назве “моє серденько”.

Ну а зараз треба спати,
між хмаринок політати.
Щоб, зіскочивши на ніжки,
Ти підріс іще на трішки.
Засинай же, мій маленький,
Моє щастя золотеньке.

Як добре прокинутись вранці від подиху вітру
І враз зрозуміти, що в місто приходить весна
І бачити - тануть спотворені залишки снігу
І ніч поглинає прозорих небес глибина
Як добре впіймати грозу у великі калюжі
Побачити в небі своїх, не чужих журавлів
Йти поряд із тими, що вірять, які не байдужі
І не марнувати життя своє поміж років
Як добре тримати весь світ у маленькій долоні
До мрії своєї нові будувати мости
І сонцю радіти, і бути у щастя в полоні
І знати, що наша весна розцвіла назавжди

Я сумую за тобою, мою зоре мила,
За очами, за росою, що на них блистіла.
За руками, що неначе з крилами у парі,
За устами, що дарують поцілунків чари.

Я сумую за тобою, моя наймиліша,
Не діли печаль із болем, повертай скоріше.
Степ духмяний – диво-килим, ляже тобі в ноги.
Жду тебе на прасвітанку нашої дороги,

Підем разом рука в руку, по життю, по цвіту,
Що лише для нас з тобою квітне в цьому світі.
А десь років через ісім заплетем віночок,
заспіває пташка в лісі й з’явиться синочок.

красками выбеленными
рисовать
по холстам
чужих лиц.
превращаться в лис
красть у людей улицы
чтобы им не повадно
плеваться.
метаться по своим приватным подворотням
по часовням, болотам
завывать в никуда
будить колокола
растревоживать
брать за уши
тревоги
замораживать
привораживать.

Я нанизую дощ намистинами
На повіки й на тебе дивлюся я
Зрозуміти таки не зуміли ми
Хто з нас справжній, а хто – ілюзія
Хто для кого із нас є створений
І чи можна повірити в чудо?
Як, розсіяні світу просторами
Можуть жити й знайтися
Між сотень і тисяч
Споріднені духом
Люди?...

-2-

Це місце ніби створено для втечі...
Від справ буденних, бо вони тут недоречні.
Хребтами гори тут впираються у Вічність,
І відчуття всі – майже потойбічні.

Це місце створено для осягання суті.
Тут із минулого росте майбутнє.
Тут предків тіні Верховину хмарять,
Коли гуцули на життя мольфарять.

Це місце створено – прощати й відпускати.
Щоб вісь землі відчути й відшукати.
І усвідомити, вдихнувши неба...
Мій любий...
Вже мені тебе не треба...

03.03.2007

По дорозі додому
я зірвав тендітну квітку - лиш для того,
щоб знову відчути тебе,
і випивши пляшечку "Божоле" я спустився у колодязь
де танцював свій примарний танок місячний ведмідь,
А ось, поглянь-но на мене, у золотистому присмерку
лампи я скидаю шкіру,
я ж точно знаю яким одиноким
може бути це переповнене людьми місто.
Ти пробачиш мені цю істерію,
цей хиткий баланс між втечами щура
і жалем засинаючого,
коли дізнаєшся: як холодно тут,
і як дощові краплі скочуються в моє горнятко кави,
і що при сяйві напів-мертвого місяця сирість оплітає своїми
лапками мої речі і висмоктує з них тебе.
Дотогож я хочу щоб ти знала:
я не можу не думати про тебе,
я ніби сліпа машина, ніби хворий на лихоманку,
ніби волоцюга,
що його єдина рідна душа - біла голубка
в його застигаючих пальцях.
Я вірю, що ти відчуваєш теж саме,
так само як я відчував тебе так далеко,
і коли ти поверталася у своє місто,
то хотіла зірвати туж саму квітку
можливо для гербарію,
а можливо тому що це так важливо для нас,
те що мо тепер не одинокі,
ми тепер одне ціле - легка пелюстка,
що летить за вітром.

...Позолочене сонце шукало за обрієм правди,
Босі ноги, умиті, в саду цілували траву.
І, закоханий в спокій, ходою сповільнений, равлик
Нагадав: я не просто шляхами простую – живу...

Ця, запилена словом і ділом, нелегка дорога –
Монумент для душі із суворим найменням „життя”.
Ця дорога – від Бога крізь себе і знову до Бога –
Перевтілений потяг призначенням в пункт вибуття.

І зійти – не зійти, ні до чого тут внутрішня сила –
Все, що має здійснитись, написано нам наперед.
Тільки сповідь душевна, пізнавши ногою могилу,
На терезах сумління покару собі обере...

... Позолочене сонце шукало за обрієм віру,
Аби німб послужив для простої душі за вінець.
Дай же, Господи, в час, що мені Ти роками відміряв,
Як не зрушити гору, то хоч би малий камінець.

______________________________
Лиш на мить зупинитись..,
А пізнати себе
(Ненароджені діти
Усміхнулись з небес).
Заколихана правда
Заховалась на дні,
Хто б знав де – відшукав би
І додому приніс.
Лиш на мить оглянутись,
Та відчути – живий! –
Розірвати всі пута
У складній голові.
Зрозуміти, що віра –
То розплата за час...
...Сонцем дотик на шкірі
І сльоза на очах...

так буває
я бачила
гора стає не горою
по шпалах
на осліп
знову починають вештатись люди
хто їх знає
чи знають вони
переведено стрілки без відома
марно брати квиток
є зупинка відправлень
та немає зупинки стрічання
мій маленький фантом віддаляється
мій суфлер замовкає
я шукаю тебе
на пероні зникаючих колій
я тримаю твій голос
мій недовгий рінктон
я не Я
Ти не я
Я немає
Тільки рупор вокзальний кричить
Хто забув попрощатись - простіть
На кордоні дощі
Ти мовчиш
Ти впізнав мої сльози
На декілька весен
Поміняє твій Юда
жовтої панни косу
є зупинка відправлень
та немає зупинки стрічання
зарахує мені Боже за гріх його сліпоту

...твоя дитина просить води
у мене є жалощі сиві і давні
так звично падати в тенета сатани
і плутатись
і зникнуть на світанні
короткий день
дзвонар вже долі зводить
у всіх своя
у тебе дві в одній
душа німа
душа н-і-і-м-м-а
а тінь іще говорить
твоїй дитині що вже сліз нема

тільки клаптик неба
тільки всоте розговілись
небеса та осінь
за розлукою розлука
за душею
ангел сірий
острів чорний
крихти болю
я до тебе
я з тобою
а на північ відлітає
знову чайка гріти крила

Сьогодні у книгарні людно.
Переглядаю чисті сторінки,
З небес прибуває вода.
Черга зменшується – вже нас троє:
Той, хто купив,
Я
І той, хто читає через моє плече.
І всі ми знаємо:
Скоро у двірника не буде роботи.
Він втече за місто,
Але кожного ранку
Прокидатиметься о шостій.

Дорога доріг. Колісниця вже втрете не їде,
Впрягається голос. Ридають коні незрячі.
Ти знав що так буде. Нам треба вертатися старче,
Ми вгрузли по плечі у сніг.
Подай мені руку. Хоч подумки дай мені руку
Ця стрічка задовга. Так дихає важко планета.
Мій ранений ворон сяде тобі на плечі.
„Ти дійдеш?” – питаю. Ти кажеш:„Повіриш дійду”.

...і всі ці безкоштовні газети біля метро,
російською мовою,
мільйонам киян, від кого це?
Журналісти вже пишуть безкоштовно?
І лише російською?
І ці бляді як завжди нічого не бачать.
Кують уїв для Євробачення.
Майже каламбур вийшов.
Пророки медового спасу.
Вершники транзиту і трешу.
І скільки там вже років твому сину?
Вже і він дорослий?
Не знає хто такий Джон Ленон?
Не знає програми партії влади?
Не бачить влади? Не хоче до школи?
Як це схоже на цикли прірви,
на голови-дупи,
на чарівника у блакитному гвинтокрилі,
що безкоштовно впарить газету,
радіо ностальжі,
кіно
і німців

Слова, слова -
пустопорожня злива
дурної мови і доречних слів.

Огидні всі
коли душа зрадлива
співає іншому догідливі пісні.

Черпнувши щедро
підлощів натхнення,
у вірші впершись диким табуном...

Копитом - вщент
траву степів буремних,
де сіє вітер - правду - полином.

Гіркого зілля
ні не вам пожати:
оскома ріже, і верне з душі...

А гідний, хто?!
Лише - хто бачив грати,
і хто даремно словом не грішив!

Та чи знайти
можливо ще такого,
що коням гіркий випас влюбував?

І сам грішу
словами перед Богом,
а Він - усіх - мовчанням вшанував.

Зів'ялим пелюстком троянди
Душа летіла в далечінь,
Їй так хотілося літати...
Лети, душа моя... поринь
У нескінченний вир свободи,
Простих, розбещених думок,
Людської втіхи, насолоди,
Візьми свій шанс, зроби цей крок.
Відкинь самотність на хвилину,
Відчуй: ти в світі не одна,
Тебе кохаю, як дитину,
Не забувай... твоя Весна...

* * *

… я всіх акторів впізнаю і в гримі…
Але в театрі завдання моє -
Побачити у храмах велич Риму,
Владик сучасних голими й смішними -
Плебеями розваленого Риму…

А час сьогоднішній вже іншим постає!!!

течія по коридорах
бурхливо і вимушено
змиває людей
я плачу бо мені самотньо без них
і ці мої сльози змивають
все що від них ще лишилось
та ще одну важливу річ
мою пам*ять.

Contra spem...
(услід за Лесею)

(По Україні пройшла низка актів вандалізму, одним з яких стало зариття у землю пам’ятника героям УПА у Харкові)

І вогник не гасне — а все-таки знов — лихоліття.
Коли вже ті весни? Багнюку набридло — убрід...
І залишки снігу — чернеток розкидане сміття,
і листя торішнє — румовище сонячних літ...

І наші святині орда зариває у землю,
і наша еліта — чи вмерла, чи нишкне, німа.
А чи ж таки здійме ту праведну повінь буремну,
коли вона скресне — оця споконвічна зима?

І хто його знає, чи зійдуть насаджені квіти —
та знову їх сієш, аж руки судомно звело,
любов’ю та подихом їх намагаючись гріти...
І згадуєш раптом: було вже...
І це вже було...

Ви ще знайдете очевидців
довгих буднів, обрáз і бід.
Розуміння в такому віці –
крок до щастя?
Скоріше від.
Не питайте: чому тверезий,
з ким сьогодні, коли і як?
Балеринами йдуть берези
через натовп ламких гілляк.
Будеш кимось, коли згадаєш
шелестіння хвилин і хвиль.
Відпускали тебе все далі,
невідомо лише звідкіль?

я беру в руку яблуко,
воно жмуриться зморшками в’ялими,
гниє і розповзається черв’яками,
тож я беру в руку камінь ...

між гірлянд, цукерок і фруктів,
протиснуті щупальця спрута,
повсюдно дзенять і звисають нізвідки,
гойдаючи терпке повітря.

суцвіття нашіптує аромат,
мов причин для підозри нема,
і сонна свідомість кришиться ...
але ж квіти бувають хижими !
а надто, якщо не колють і не ріжуть...

«нізвідки» насправді приховане,
поховавши мене в розцяцькованість,
пижиться жиром під жилами;
пузатим і в фрак начиненим,
вульгарно пахнучим тілом є,
де пузо без одягу – вим’я...

у спрута асортимент безмежний,
але я хам підсвідомо і за собою не стежу –
хапаю той плід,
який би брати не слід...

тож коли в руці моїй яблуко
зіжмурилось зморшками в’ялими,
згнило й розповзлось черв’яками –
я взяв в руку камінь...

Впусти у серце сонце,
теплий вітер!
Світ зміниться,
бо світ – ЛИШ У ТОБІ.
Там восени
стоять дерева в цвіті,
А в хуртовину – далі голубі...
Весь світ – в тобі!
Повір!
Не ти у світі!
А я молюсь
за твій чарівний світ,
Що манить моє
серце дивним світлом,
Запрошуючи душу у політ...

Усе ще буде?
Все уже було?
Настирно вітер
Плутається в полах...
Чи треба йти?
Чи далі йти, назло?
Чи вже ніколи.
Більше вже ніколи...
І монотонний
Кніксен ліхтарів...
Без вулиці, без назви
Без причини...
І дощ холодний
Біль її пригрів...
Зустрілися:
Самотність і Людина.

От тепер придивляюся
до сучасної молоді:
як багато вона твердіша
і просто розумніша від нас!
стільки з Хоткевича.

У мене України більше ,
ніж у когось,
бо в поета:
України ідеал!
Його,
таким плекати
поза батьківщиною
є виняткова змога:
тут не каламутить дня
гевал так свій,
як і північний!

Живучи ідеєю,
поет, як і вона:
обоє будуть вічними!

Дорогою такою
ти з ББ
іди до себе,
дбаючи про ноги,
бо довгенько:
йти прийдеться!

На дворі зорі,
В серці - море
Спомин тіка
Про птаху хвору:
"Болить мені,
Дайте померти!"
Та щось трима
її відверто
і пахнуть зорі,
Співає море
Те щось кричить
тобі прозоро:
"Любити вмій
за переваги,
Любити вмій
За неповагу,
Любити вмій,
коли погано
І не отримаєш
Догани...
Тій птасі треба
Одна зоря,
Частинка слова
І подих моря
В яйці сидить
Частинка твоя:
Розбий його!
і буде море...
Повір,вона чекає
Твої зорі
Лиш не втікай ти
від недолі -
Її немає
Є твоє море,
де ти побачиш
мої зорі.

Я дорОгою твоєю стану чистою,
І до мрії проведу тебе крізь ніч.
І перед ворожим військом вистою,
Й всім, хто проти Неї, дам відсІч.
І натхненно знову пензлями чарівними
ЇЇ очі малюватиму й вуста.
По щоках струмками литись рівними
Рахувати перед сном до ста −
все за тебе буду!!! аби тішився.
Ось тільки хвилинку постою
Та із посмішкою виливати віршами
Піду тости… за любов твою.

Ти знов знайшло мене у сні
Й зовеш у дні вогне ясні,
Але стомилась я йти за тобою
В щасливі далі вкриті млою.
Твого багаття дивні чари
Страшніші будь-якої кари,
Та все ж, наказ твій не порушу:
Мене зовеш - іти я мушу.
Кохання - поводир підступний,
Останнім стане крок наступний.
Немає в минуле мені вороття -
Душу затопили хвилі почуття...

Я зову, зову тебе, та ти мене не чуєш,
Я горю, горю в огні, а ти - не рятуєш.
Твоїх очей небесна синь моїх не освітила,
І темрява порожніх снів душу вполонила.
Твоя ж душа, як вільний птах, так високо літає,
Що крик, з палаючих грудей, туди не долинає.
Якби ж то я могла б злетіть, туди - у височінь,
Та я - то вже не я, а лиш тремтлива тінь...
Із висоти свого польоту не помічаєш мене ти,
Тож серце спутують моє зневірення тенета.
На попіл, поступово, душа моя згорає
Та, всеодно, що ти озвешся, надій не полишає,
Й продовжує до тебе ввись, прохаючи, взивати,
А ти летиш все далі геть, тебе не наздогнати.

Крізь вибухи темряви й світла,
злоби та екстазу,
туди пада небо
із сутністю фарб та чорнил,
де білі зірки
обертаються
в коконах газу
навколо, розпухлих від часу,
гігантських світил.
Швидкі та маленькі –
навколо червоних блукальців,
скрутивши проміння,
неначе в поемах – рядки,
а хтось, мов істота
з очима на кінчиках пальців,
з безодень вимотує
досвітку тьмяні нитки.
Їх майже не видно...
Тягнути їх дуже зарано,
зеніт ледь ворушачи
погляду веретеном,
бо для шовкопрядів сузір‘їв
ця ніч – не нірвана,
а, з‘єднаний з ранком,
болючий біном хромосом.
Біном таємниць, катастроф,
еволюцій, історій,
в якому ще сплять закодовано
люди й світи,
та вже розкриваються
кокони обсерваторій
й вібрують канатами в шахтах
безсоння ліфти.
А хмари космічного газу
чорніють примарно,
а їхня двійчастість
усупереч всьому – світла,
бо з неї спливають
світанку земному бінарно
метеликів крила
і спраглих коханців тіла.

За зимовими пудрами,
Весняними вокзалами,
За словами немудрими,
За дурними скандалами,
Заховатись, забутися,
Душу смертним загратити
Просто не озирнутися
І назавжди все втратити.
Приспішити що бариться
Марнотою затрутися
Те, що ночами мариться
Та ніколи не збудеться…
Душу тінню завішати,
Очі ніччю розлилися,
Те що було, закінчити
І розбити, що снилося...

У синій синяві рогаликом округлим
Став жовтий молодик, і ніч обводить углем
Понад дорогою самотній кипарис.
Авунди вогкий яр ожиною заріс,
І зносить над струмком тополь верхи стрімчасті.
Ходімо, де яйли обочини скелясті
І темний оксамит Гурзуфського сідла
Злила в єдине тло напівпрозора мла,—
Щоб круговид морський пустельний, синій, голий
Заклинився в огні і гомін суходолу,
Як сум за тьмяністю розлогих рік і нив,—
У безтурботний лад відпочиванських днів.

8.06.1934

…Вновь я посетил тот уголок земли…
А.Пушкин

Мої серпневі дні і безголосі ночі!
Самотні спомини на сірому узбоччі
Широко скруглених і вицвілих горбів,
Край придорожніх верб і мудрих вітряків —
Які далекі ви, далекі і несхожі
На ті прогулянки, веселі та погожі,
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягнуть золотий, метеоричний слід?

1925

Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино,
І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій.
Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,
Хай про сучасність нам наспівує схоласт,
Хай культів і фактур неважений баласт
У човен свій бере футуристичний тривій, —
Ми самотою йдем по хвилі білогривій
На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,
А ти як Тіфій нам, і від стерна свого
Вже бачиш світлу ціль борні і трудних плавань:
Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.

30.04.1924

Блажен, хто, звідавши всі племена земні,
Як мудрий Одіссей чи то Язон завзятий,
Укритий славою чи досвідом багатий,
Вертає в отчину — дожить останні дні.

Коли ж побачу я у рідній стороні
Дим від тісних осель і зможу привітати
Колючий живопліт навкруг старої хати,
Понад усі скарби дорожчої мені!

Я так люблю цей дах, споруджений дідами,
Що забуваю Рим і мармурові храми,
На дикий камінь стін з утіхою гляджу;

Лауру не віддам за Тібр; малу долину
Ліре волію я висотам Палатіну,
А сплеску римських вод — солодкий сон Анжу.

Жоакен дю Белле (1522-1560)

І
Мов Берецінтія, у повозі святім,
Мурами вінчана, оточена юрбою
Богів, дітей своїх — і ти була такою,
Державо із держав у розцвіті своїм!

Чи ж ліком власних чад не дорівнявся Рим
Фрігійській матері? А славою дзвінкою
Все переважив він і чарами спокою
Ласкаво панував над кругом світовим.

І тільки Рим один до Риму міг рівнятись,
І Риму одного міг тільки Рим жахатись.
Було бо писано у книзі судьбовій,

Щоб скрізь підносив він тріумфу горді брами,
Законом для землі поставив присуд свій,
А серця мужністю зрівнявся з небесами!

ІІ
Ні жах пожеж, що в пам’яті живуть,
Ні гострі леза згубного металу,
Ні звад усобницьких туман запалий,
Що тьмою крив твою, о Риме, путь,

Ні часу заздрого нестямна лють,
Ні доля, в зрадництві така зухвала,
Ні гнів небес, ні варварська навала,
Що владні унівець все обернуть,

Ні урагану злого міць руїнна,
Ні буйства вод старого Тіберіна,
Що стільки раз вставав на тебе він.

Не збили гордої твоєї вроди,
І навіть прах святих твоїх руїн
Ще вабить владарів, сліпить народи.

ІІІ
Ти, що несеш хвали своєї дань
Гордині, що стрясала небесами,
Милуєшся на гори, вал і брами,
На легкість арок і могуту бань,

Пильніше на останки ці поглянь,
На все, що віку сточене зубами,
Ще й досі мудро устає над нами,
Як джерело умілості і знань,

Поглянь, як Рим пустині дав на здобич
Старе своє житло і тут же, обіч
Помурував красу нових колон, —

І ти збагнеш це божество, єдине,
Що проти Долі владних заборон
Ще воскрешає дорогі руїни.

ІУ
Як лан завруниться, зелений, по весні,
А там зведе стебло, туге і стромовите,
Стебло ж оздобиться у колос красовитий
І визернить його у млосні літа дні,

І як у пору жнив наспіє час пашні
Хвилясті кучері на ниві положити
І рівно смугами нажатими жовтіти,
Щоб тисяча снопів постала на стерні, —

Так римська день у день підносилась держава,
Аж поки варварів прорвалась буйна лава,
І ці руїни — знак хижацької руки.

А ми плекаєм їх, мов злидарі, поволі
Блукаєм, зігнуті, збираєм колоски,
Усе, що по женцях лишилося на полі.

Жоакен дю Белле (1522-1560)

Я вмираю удень
І живу уночі
Тобою
Я шукаю вогні
І стікаю додолу
Сльозою
Я така як усі
Але зовсім інакша
Незвична
Може трохи дурна,
Може часом смішна
Романтична
Мене важко любити
Та не можна забути
Душею
Може й легше простити
І залишити в серці
Своєю
Незалежно як буде
І чи житиму знов
Залишаю на спомин
Любов…

Цілуєш губи... Пристрасть-страх...
З благанням заглядаю в очі…
Бажання – іскрою, в свічках
Горить, палає гріх дівочий.

Спливає образ на стіні,
Та він чомусь такий незримий.
Гублюся в правді істинній
Як це… прекрасно… Милий…

Горить душа, забракло сил,
А серце вистрибнути хоче…
Ще мить - злітаєш ти без крил -
Цілуєш губи вже – жіночі.

Ліхтар, бруківка
Вечір, час
Квадрати слів
Тролейбус муз
Гітари зойкіт
Двійко нас
Це слайди снів
Це просто блюз

Налий мені кохання, панно Смерть,
отак щоб геть, хмеліючи, забутись.
Коли на шиї чути часу утиск,
плесни свого пекучого ущерть.
Хай буде все – до ранку прихистиш,
розхристаного, наче ця країна.
Мені здалося, ти була наївна,
незаймана і неземна – і ти ж...
Змогла піти, а я кричав: “Агов!”
цій постаті імлою тайни стертій,
цій панні Смерть, що схожа на любов,
чи жінці, досить схожою зі смертю.

Суппозитум стеллис нунљуам
тангентибус аељуор...
Овід., Трист. III, 10,4
Братерство давніх днів! Розкішне, любе гроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Насона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола...
Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;
Улітку чорний степ... Ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив.
А там морози знов і небо в синій ризі.
І от риплять вози, копита б’ють по кризі,
Вривається сармат і все руйнує вкрай
І бранців лавами вигонить за Дунай.

1935

Над нами не кружляють чорні ворони
Ми переможці і ні до чого тут скарги
Тепер до світу на всі чотири сторони
Сяють золотом сонячні сварги
І ти не журись що багато втрачено
Ворогів іще більше позбулися ми
Нам було провидінням призначено
Перемогу здобути і постати людьми

Кажуть, що коли людина дізнається всі імена Бога,
то зможе знищити світ.
Я точно знаю, що людина, яка дізналася всі імена Бога,
вже існує.
Я точно знаю, що людина, яка дізналася всі імена Бога,
вже знищила світ.
Я точно знаю, що ми всі живемо у чудернацькій фантазії
людини,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, що наше життя не є життям у чудернацькій
фантазії людини,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, як можна ненавидіти людину,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, що вона ходить серед нас,
людина, що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
Я точно знаю, як бажає кінця самотня людина,
що дізналася всі імена Бога і знищила світ.
І тоді я кажу: "Зустрінеш Будду - вбий Будду."

…Застрягну я колись
між будяком-парканом –
І з доброчесних уст посунеться між трав:
- Ця жінка не дурна.
- …Але, напевно, п"яна.
- А може, муж лишив?
- Чи любчик обікрав…

Та я не підніму свої остеклі очі,
Не задрижить тоді моя палка рука:
Я з радості умру, що вийшла з цеї ночі,
Де я була чужа усім, крім будяка.

1995

То вже тікає не косуля, -
то свище між дерев
рогатий вітер.
А смерть слідом петляє
на чотирьох тремтливих ніжках
в сполоханому руні.
Вовки відстали,
і продовжує погоню
із останніх сил
дух вовковийний,
вирвавшись із тіл.

1. Г р у д н е в і с у т і н к и

Лет
тіни хижака
в провалля.
Почовгана ногами
із-під землі
то тут, то там
луска холодна.
Розкидано хати,
як вибілені вітром
щелепи.
Нависають
із-під стріх
гостренні зуби
крижані.
Зловісний час.
І, скільки видно,
аж до обрію,
понакошлачувався
сірий смух.
У височеннім інії
безвихідно
блукають люди.

2. У б е з в і с т і

Глибшають
хати,
як западини,
і вирячають
на туман
великі більма
вікон.
Заносить
гостру клешню
вечірній Рак
з вологим золотим піском
на спині.
А глибоко внизу
у кожній
із осель давно минулих,
безверхих і безстінних
лежать
часові непідвладно
горілиць
і дивляться у небо
люди.
І коливається
у їхніх пучках
по пломінчику.
Метаються,
страхаючись
і безнадійно вириваючись,
тіні.

3. П і щ а н и й г о л о с

Змагання людей і землі -
могили незмінно глибшають.
Чи буде у них світати?
Чи засяє темінь земна? -
Піски білозубі довкола,
піски павутинні
і дерево це,
і гніздо з пташенятами,
троянда дівоча
і перстень, як знак вечірнього сонця, -
це все піщане.
А люди -
вони у проваллях сердець.