Заневолив той сон
і по колу повів
по старому,
де багаття жоржин
натякне на стежинку
додому,
де любисток незібраний
зонтики тягне до ґанку,
де ще бабине літо
живе в золотавім світанку,
де на зламі світів
тут зустрілися
бранці кохання,
де твій погляд, твій дотик,
твоє підсвідоме бажання...

Зірване сонце
Змушує примружити очі
Ох і кислюче

Там, угорі - мій світ, розтятий на клітини,
полощеться на вітрі, б"є крильми, як птах.
Димком жовтавим між віконних рам хмарина
з блакиті оксамитової загляда.

Росою по стіні стікає тихий вечір,
зоря червоно розмальовує вітраж.
І марні були з прокурором суперечки,
презумпція невинуватості - міраж.

Суддя, відвівши очі, прочитав похапцем,
і поїзд криком пісні зеків заглушив.
Ворота клацнули, не залишивши шансів
в прийдешньому для української душі.

Вихрапує "смотрящий"- злодій у законі
ненависне буття через тривожний сон.
Мій біль водою у несправнім водогоні
у ритмі крапель б"є по барабанах скронь.

Крізь болоття тюремного жаргону,
крізь мертву тишу мурів, дзвін колючих струн
пером і словом я калиноньку червону
підняти хочу, як зажурену сестру.

А воля жайворонком над полтавським степом
манила, звала в мандри за далекий пруг...
...Ридала у куті згвалтована Евтерпа,
ховаючи розпуку у вінку із рук.

Хто моститься біля вушка,
Як деньок згасає?
З-під подушки гномик Сплюшко
Тихо виповзає!

Цілий день він там дрімає,
Наче совенятко.
По ночах усе гуляє,
Як засне дитятко.

Розкидає пух біленький,
Той сніжком кружляє,
І кімнату всю пухкеньким
Шаром укриває.

І отут-бо оживають
Забавки, малята,
У сніжки з тим гномом грають,
Дістають санчата...

До світанку ці дивини!
Та коли світає,
Гном бере чарівний віник
І той пух змітає.

гортанню вихаркане слово,
залізний біль німого зойку,
і, як було, все буде знову,
лягає мить у часокойку,
самотність втечі, невмирущість,
осіннє листя на асфальті,
важкого погляду значущість,
(хтось пропустив якийсь пенальті),
горить свіча у деннім світлі,
сплетіння дня, сплетіння ночі,
ці губи, сповна не розквітлі,
такі! такі... їй-Бо’, дівочі...
пора, втікає в безвість стежка,
і “завтра” на світанку сходить,
блищить березова сережка,
і світ по колу колобродить...

висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.

Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
нам тії бомбони.

шо там Адзю, шо там -
серця ти послухай
будем знати правду, будем знати правду
про Господні вуха.

висить ябко, висить -
впасти мусить - знаю.
а хто ябко хоче, а хто ябко хоче -
той най зачекає.

26 Вересня 2007
:)

В парку я знайшов каштанчик,
Наче з шоколаду.
Сперш поклав його в пенальчик,
Потім у шухляду.

Та коли мені ще й жолудь
Зняв із віт дубочок,
Я приніс дарунки в школу
Та й зробив грибочок.

***
Щоб не був порожнім звук -
Голосуй за ПУК!
***
Порожняк Донбас нагоне -
Голосуй за регіони!
***
Від підкови спину гну -
Голосуй за НУ!
***
Яйка любиш в скруті-
Голосуй за БЮТІ!
***
Симоненко хоче їсти -
Голосуй за комуністів!
***
Голова ВР - Мороз,
гріш не пахне, як навоз.
***
Конотопська відьма міти
На мітлі в Союз влетіти.
***
Чорноволе, Чорноволе -
Вуса є, а правда гола.

"Синяки" з Донбасу міст
Україні роблять... ріст!
А читач мене благає
Їх човпти у гриву й хвіст.

Постараюся, мабуть.
В того росту дивна суть:
Швидше ціни на товари
За добробут наш ростуть.

Темпи розвитку... Невже?
Промисловість береже
Темпи скромні. А надходжень
Маса з митниць у бюджет.

Що ж завозять через них
Для доходами низьких?
Туфель раз узутись гори
І бананів кормових...

На ЗахУкрі як живе
Експорт? Вже сконав сливе?
Нині наче лиш донецьким
Повертають ПДВ.

Уряд турботливим є!
Хто від цього виграє?
Підприємствам "в дошку синім"
Преференції дає.

Щось на Сході - брехні пріч! -
Бідних більше. В чому річ?
З ними кліка раз "ділилась" -
На Майдані цьогоріч.

Синь-брошурки - чудеса!
В них малюночки - краса!
Передвиборна програма.
Є ж потреба в голосах...

Та для чого ж від ПР
Йдуть насправді у ВР?
Чисто бабки відбивати,
Вкладені в прохід тепер?

Ну, читачу, так собі
"Інвектив" оцих набір?
Все ж на НУНС і БЮТ сатира
Цікавіша, далебі...
Вересень 2007

В серце-авонії убогій
яв дотліє.
Душа зіб`ється в ладані,
у димі потече...
Де ждана воля,
де сонцедайні береги
від ласки мліють,
І де рука небес нараз
лягає на плече
Твоєї долі.
Ангеле з очима
зажуреної мами,
зустрінь як це належиться...
прийми тe каяття
гріхо-подоби.
Я ж до самісінького гробу
грів устами
молитву. Вірив -
повінню добра верне життя
в бого-утробу.

26 Вересня 2007

Мовчання

Нічого не кажи, нічого не питай.
Коли слова вирують шумовинням, мовчи і край.
Мовчання без кінця – твоя відвага,
твій щит і гостра шпага.


Зачинених дверей не відкривай, не оббивай пороги.
Біль гострий приховай , терпи аж до знемоги.
І пісні радісної не співай, шукаючи зручнішої дороги .
Є лише погляд твій - ним говори без застороги.


І в спокої глибокім та прозорім
мовчання до грудей твоїх поллється.
Відчуєш знов закохане биття,
то серце в грудях злегка скалатнеться.
Воно тобі розкаже все, що знає
про сенс, печаль і радощі життя.

20.09.2007.

Ліки від анемії розтеклися слизьким туманом.
Тіло пожовкло, знесилене і кволе від тривалої гарячки.
Напевно, це остання ніч, проведена в цьому лікарняному ліжку
Серед безмежно-зелених стін…
Тіло б’ється в передсмертній агонії…
Останній подих… вересень.

Приймаю виклик дощу. Змокла гордо прямую вулицею,
Не шукаючи захисту ні в старезних будинків, ні в тебе.
Тільки небо сьогодні буде наді мною. І тільки дощ в мені.
Хтось сказав, що дощ несе в собі очищення –
Напевне скоро я стану просто кришталево-чистою,
Потім прозорою, і більше ніхто не помітить відбитків
Твоїх рук, вуст, всього тебе – нині я очистилась від тебе…
Чи від себе… і хто знає, що з того краще…

Посади мені сад, так стомилась блукати по світу.
Посади мені сад, відпочити до яблунь прийду.
Стільки років живу, та шкода, не навчилася жити,
Може, я оживу і коріння пущу в тім саду?!

Зацвіту навесні. Так душа осягає причастя.
Після сповіді зим цей вінок, наче прощення німб.
По стезі між дерев заблукало загублене щастя,
Я його віднайду в тім саду, що посадиш мені.

Відполощуть дощі, літній вітер грайливо осушить
Заплямовані дні під серпневий ясний зорепад,
І покотиться вмить злива яблук прицілом у душу.
Посміхнусь... На долоні землі посади мені сад.

До_Достигаючі вишні у колір бордо
Падають долі дозрілими
Смійся Ікаре!

Ре_Реставруєш розбите люстерко старе
Роки ішли, ми йому вже обридли
У гримі

Мі_Між словесними па і пролистаним ЗМІ
Клякнемо ми, вдарить небо крильми
Де Голгофа

Фа_Фарбувати асфальт світлом кольору фар
На нічному сафарі забути свою
Парасоль

Соль-Сольовими потоками спряжених сліз
Бурмотіти під ніс і свого начищати
Пістоля

Ля-Ляскіт зброї ще можна почути здаля
Ще усе поверне до нуля
Все у русі

Сі-Сіре небо блищить у ранковій росі
І красуються небом зволожені вишні-
Бордо...

У колисці отже з моху
Білий гриб дрімав.
Ще б поспати вранці трохи,
Так хтось гомін зняв.

- Хто, пробачте, тут стрекоче?!
Конику? Облиш! -
Врешті гриб розплющив очі. -
Пів на сьому лиш.

- Грибники - кумедні люди, -
Чує голосок. -
Хто їх зранку, грибе, будить,
Що прийшли в лісок?

- Грибники?! - піднявши руку,
Скрикнув боровик.
З листя вмить надів перуку.
Гриб ховатись звик.

Спіткнувся
на доброму слові.
Мало не розбив голову.

В саду каміннім,
що заріс любистком,
лиш спогади
вирують...
Пряна ніч
гойдає став старий
в обіймах...
Осінній замок,
лежачи в руїнах,
ще пам’ятає
аромат свічок
і плач роялю,
лункий шепіт
двох...
Відтоді
вітер тут господар,
зачиняє
і розчиняє
вікна з вітражами
колишніми...
під шурхотіння часу
дарує листям
пристрасть
пасадоблю...

Тьма исчезает в темноте,
вода - в воде,
разлука - в смерти,
в потусторонней круговерти
надежд несбывшихся,
извне
сюда вползает шорох ветра
так и не вскрытого конверта
(увы, ваш выбыл адресат),
да и кому какое дело,
что сердце песню не допело -
никто ни в чём не виноват,
и только память сводней старой
бренчит расстроенной гитарой,
и письма всё горят, горят...

Тримаєш мене за руку?
Міцніше тримай, коханий,
Притисни мене до серця,
Може, я відігріюсь...
Пронизливо сіра осінь
Стікає по нам дощами,
Скоро страшна зима-відьма
Станцює на розі вулиць!
Контури стін розмиті
Вростають в бруднюще небо,
Тікає крізь змерзлі пальці
Повітря клаптями диму,
Нечутно сповзають миті
Надії в глуху зневіру...
Зігрій моє серце в казці,
Мені ж цілувати зиму...

Дай избежать не смерти, не сумы,
Не зависти, не дружбы с дураками –
Любви к нам тех, кого не любим мы,
И равнодушия любимых нами...

Художник малював дощ
краплини застигали у повітрі
сором’язливо позували
переливаючись всіма кольорами
Художник малював дощ
і навіть не помітив
що намалював
веселку

Мовчи, колотнечо!
Сичать течії над втечею подій –
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови – холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи, колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тім’ям припнуті до дерева гріха –
вони хиляться на плаху
і плачуть від холоду,
тому що наділені вродою голоду...
А зойкнуть серця?..
...зойкнуть серця...

Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
(Пауза)
Мовчи, колотнечо!

Свідоміть наклеює пропорцію слів
на безхребетну лінію рядка,
зосереджується на беззвучних паузах,
поглиблюючи у підсвідомому самосвідоме.
Говорити не доводиться над втечею кіл,
що виникають і зникають
на перших етапах до безтурботности.
Шкутильгає харизма, йдучи до храму,
її там зустрічають з оплесками
і щасливими обличчами;
у тих схибах вона готова
вивернути назовні зболену душу,
але душа зосереджена на лінії рядка,
яку тружно тягла з дому підсвідомість.
Пнуться руки до неба, як трава,
тріпочуть пальчиками...
Кому збагнути цей шепіт одкритих душ
на великій території ліній,
що звужуються у нерозбірливість змісту,
починаючи нагадувати мінливе креслення,
із натяком на присутність у тих лініях
схем-плану самодороги людей
від підсвідомого до Бога.

І знову липень, знову спека,
Як і тоді, як і тоді...
І знову хтось надію плЕка,
І робить кола по воді,

І миле призабуте скерцо
Знов бешкетує мавпеням,
І знову хтось повірить серцю,
Але не я, але не я.

2006 - 2009

Сьогодні труїли щурів –
Та щур – то хитрюча тварюка,
Отруєне сало не з’їв,
Ще й хапнув, поганець, за руку.
А потім очолив протест:
Навів побратимів з підпілля,
Мовляв – ось на пузі вам хрест,
Ми тут живемо як бадилля!
Єднайтесь усі, хто гаразд,
І скинем диктатора з ліжка!
Шоб знав, як знущатися з нас!
До біса нам трунок і кішка!
Ми тут наведемо свій лад –
Введемо поняття щурячі,
А хто не прийме наш розклад –
Залишим без хати і дачі.
Рятуйтеся, людоньки! Ґвалт!
Вже сунуть щурячі загони
Під лемент і пискоту шквал
В домівки, міста й регіони…

Коли бабця ще дрімали,
Макарони повтікали.
Повтікали? Повтікали!
А куди, і не сказали.

Стогне бабця: Зле вчинили!
Без сніданку залишили.
Де, питаю, їх шукати?
Хто тут міг би підказати?

А тим часом макарони,
Обійшовши перепони,
Вже прибігли на лужок,
До корівки на ріжок.

І сказали макарони:
- Обійшли ми перепони.
Дай для бабці молока
Та свіженького сирка!

От такі ці макарони!
Лиш почули, бабця стогне,
Повертають вмить у двір,
Молоко несуть та сир.

Бабця радо їх стрічає,
Макарони величає.
Величає, величає,
примовляючи:

- Лиш погляньте, макарони,
Подолавши перепони,
Не забули привітати
Гарно ще почастувати!

Ось так!

На шибениці голки,
на ешафоті електричного стільчика,
у пострілі недотримання правил охорони праці,
з моста під безгальмівну автостраду води,
зі страченою силою вловити ковток повітря,
палаючи в полоні харакірі...
шліфуємо досконалість.

Обездашений равлик,
запінений від щастя,
поспішає
до задавненої (багатьма віками)
нездійсненної мрії.
Знечулений від постійного повзання,
він готовий летіти...

У нього виростають крила,
з’являється розмах
для нечутного ще досі
життєвого простору...

Він усвідомлює
диво своєї першості:
він став першим з перших
справжнім равликом,
який проповзатиме
не один кілометр
свого життя,
а осягатиме
цілий простір.

То вже, напевно таки, параноя -
бачити все до найменших деталей.
Бачити, як ти захоплений грою
у товаристві зачовганих кралей…
В морі чужого бажання і хіті,
з кров'ю на яснах, що пристрасті слід,
мовчки блукаєш у порваній свиті ,
вихід шукаєш, знаходиш прохід.
Що загубив ти у місті-проваллі,
В цій почорнілій клоаці міщан?
Мріяв про світлі посріблені далі
і про дівочий незайманий стан?
В обмін на мрії, поете мій милий,
що ти отримуєш - очі відкрий -
Скурвлену дівку в п’яні обійми,
голос охриплий, кашель сухий…

Дощик спав собі, малята,
У старенькій діжці.
Поскакали жабенята
Вранці по доріжці.
- Ква-ква-ква та квак-квак-квак, -
Хором заспівали. -
Покажи нам, срібний, як
Поливаєш трави.
Поливаєш ще дуби,
Сосни та осики...
Щоб росли в лісах гриби
Гарні та великі.
Покажи, рясненький, нам,
Як квакушок любиш,
Як у спеку ревно сам
Захищати будеш.
Покажи, як можеш ти
Освіжати квіти
Та стрибати з висоти
По зелених вітах..
Пісню дощик підхопив,
Вилізає з діжки...
Поскакав, побіг, поплив!
Намочив нам ніжки.

“Послухай, тату, ти б мені
Не міг допомогти?
Нам загадали рахувать
Навчитись до п'яти!”

“Тут просто все, як апельсин,
Всього лиш кілька слів.
От слухай: ти у нас – один,
І двоє нас – батьків.

Один плюс два вже буде три:
Мамуся, ти і я.
Тож троє нас, а разом ми -
Родина, чи сім'я.

Чотири лапи – у кота;
П'ять пальців – на руці...
До речі, що це в тебе там
За плями та синці?

Що? Впав з качелів?
Молодець! А я ж попереджав!
Шість років майже, вже боєць,
А знову ловиш ґав!

Народна мудрість: сім разів
Одміряй, раз – відріж!
Та хто ж там слухав мудрих слів?
І думати облиш!

Будь обережним – це казав
Я сто разів тобі!
Якщо не двісті – тут я міг
І збитися в лічбі!..”

Син став тихенько задкувать:
“А можна вже іти?
В садку сказали рахувать
Нам тільки до п'яти!”

Ти бачив, як тремтить повітря
У час короткий, надвечірній,
Від аромату динь і яблук
На розі осені і літа?

Ти чув, про що шепочуть хвилі
З піском морським на узбережжі,
Коли їх пестить теплий вітер
На розі ночі і світанку?

Ти віриш в те, що вільні душі
В блакить здіймаються прозору
І їхні мандри нескінченні
На розі смерті і спасіння?

Я можу бути різною:
нахабною, капризною,
жаданою, шаленою,
як гімназистка, чемною,
коханкою Орфею...

от тільки не твоєю...

Котрий то шкапа загубив підкову,
Коли мене до клюбу бобік ніс?
Сусідські пси згубили нюх і мову,
Як ми з тобов ішли гойдати ліс.

Уп`яте щастє осушили з ходу.
Що скажеш, оковитая, моя?
За тебе я в огонь, у воду...
Пройду, неначе трактор без руля.

Що за розпуста? Я її волію!
І тягнеться до горбика рука.
А ось і ямочка, де серце мліє,
Але ж не дуба ріже - гопака.

Твої я варґи не назвав би медом,
А вуликом, де бджоли відгули.
А ноги, мов колеса у мопеду,
А очі, як у злої камбали.

Вже повставали "гнані і голодні",
Небіжчикам перевертатись лінь.
А я шукаю по копиці сподні,
А ти регочеш, мов дебелий кінь.

24 Вересня 2007

Тоді ще не знала, що безнадійно хвора,
Думала: ті, випадкові, очі, - те-що-мені-потрібно.
Дивачкою ходила долонями вгору
І на безриб’я приносила рибу. Дрібно
Мислила. Осінь приводить в норму.
Проти інфекції засіб надійний - побут.

Коли цілий день ти намагаєшся щось та зробити,
Приходиш додому а там від порогу: «та-ти-та-та-ти-та...
...Не так-не доречно-не вчасно-недобре-негарно».
Мовчки на п’ятах зробивши півколо, на ганок
Виходиш і знову до пізньої ночі чи раннього ранку
Блукаєш - шукаєш якісь фантастичні важелі
Потреби з можливостями врівноважити,
Щоб бути запобіжником когнітивного дисонансу
Для тих, кого ніби-то любиш. Ніби-то. Все – несправжнє:
Почуття, мрії, сльози, руки і ноги.
Ти – тільки робот, механічна лялька,
В якої програма: «видобуток грошей-грошей»,
Яких завше маломаломаломаломало.
Ловиш себе на співчутті чоловікам,
В яких за спиною матуся-дружина-діти,
Особливо якщо це – дівчатка,
Особливо якщо підлітки, акселератки (Боже!)
Безжалісні й напівсталеві, непохитні в своєму бажанні
Їсти-коштовновдягатись-відпочивати-навчатися в універі...
Так усвідомлюєш сутність. Ти навіть не робот-жінка,
А так...андрогин. З майбуттям, як і в кожного брухту:
Вийде термін – спишуть на звалище чи на горищі забудуть.
Там будеш згадувать свій несподіваний вірус-літо
І як це просто і збудливо - справжня людина,
І що таке «боляче», що таке «подих його на скроні»,
Що таке «кров-любов» як банальна рима...
Вересень, ніби дятел, довбе дощями по шибках.
І сам собі – синоптик долі. Хочеться швидко-швидко
(Тільки почув оте «та-ти-та-ти-та» (дивитись вище)
Бігти не обертаючись... навіть напевне знаючи,
Що немає куди і до кого...
Немає..куди...і..до..кого...
Просто бігти...
Просто бігти і дихати...

Доки не сяде енерджайзер в клітині ребер.

Мій світ, непізнаний ще мною,
Величність й малість водночас.
Життя вінчає супокоєм
І мріями.

Ще день не згас.

Життя летить за обрій гранний,
Чекає свята – на межі,
Коли Душа Іншою стане,
Коли - лиш спогад

Світ земний.

Що їх чекає за порогом,
Хто вирушає вглиб себе?
Я бачу: там іде дорога.
Заходить сонце.

Завтра день.
6.09.2007

Холодно серцю буває лише узимку -
Але ж нема у природі весни без зим.
Холод пече, холод робить сильним,
Щоб навесні розквітнути знов молодим.

В тебе є час, є день, є рік, півстоліття,
Знаєш, ще скільки в них зим холодних і літ?
Але для того й життя, тому на світанку і квітнем,
Щойно скресає останній весняний лід.

І не питай, чому доля обрала труднощі,
І не дивись, що у кожного – вони свої.
Ти за землі, і до кінця не пізнав його ще.
Змінюй, що в силах, а що не в силах – прийми.
31.07.2004

Нехай у життя обірвалися крила,
Нехай вітер сумнівів плаче в душі,
Нехай не здійснилось, чого так хотілось
(Можливо, це мрії були не ті?).

Нехай тихий смуток – у тихому серці,
Нехай гіркий біль – сточить до дна.
Але у душі ти – відчуй – безсмертний,
На зримій землі душа – неземна.
Літо, 2004

У рожевих хмарах – та й високі замки,
Золотиться стежка – з квітів і роси,
Я лечу, мов вітер, стежкою й зненацька
Доліта до замку – там є ти.

У дорозі весни вишивають щастя,
Через хмари линуть на підніжжя сни,
Я у замку Неба, де немає часу -
Але є безчасний, вічний ти.

У небеснім замку – три високі шпилі,
На одному – Місяць, поруч – дві зорі.
Через річку стелиться місток ніжнокрилий.
Два крила – мов стрічками, поруч я і ти.
9.09.2004

Що за чудисько чудне
Їздить по квартирі:
Руль - один, сідло - одне,
А коліс - чотири?

Два великих колеса,
Два з боків - маленькі.
Коридором так гаса -
Скло у дверях дзенька!

Дві педалі, як одне,
Крутяться щодуху,
І чудовисько страшне
Мчить уже до кухні.

Там на повному ходу
Врізалось у шафку.
Постраждали, на біду,
Ваза і карафка.

На льоту змітає все,
Всі завади зносить!
Та сказав дідусь: "Усе!
На сьогодні досить.

Як чудовисько оце
Врешт не вгомониться,
Хтось дістане ремінцем
По одному місцю!"

І буде ніч... палка і безсоромна,
Як стигла полуниця на губах,
Наложниця терпка і невідмовна
В твоїх руках.

Солодкий смак пекельної спокуси
Розірве тіло, розум захмарить,
То нерв оголений, а не мої укуси,
Тобі болить.

Так струм розпусти збуджує повію,
Так спрагу первісну вгамовує вода,
Я божевОлію, божеволІю,
А ніч стіка.

Жадана мить одвічного бажання
Нахлине, мов загибель, віч-на-віч,
То ж зрозумій – це нашого кохання
Остання ніч...

То сніг чи то пудра з лялькових облич
по коліях тіла вовтузиться. Зимно.
Овечий кожух під заставу позич
у хмарного неба чи в Божого Сина.

То сміх, то кусання голодних мурах
на мікрогектарах холодної шкіри.
Сховай свою голість під витканий дах
на сьомому небі, застрявши у ліфті.

То самість. То зимність поголених тиш
стискає твої необійняті груди.
Закрий порожнечу, самотність облиш
і чаєм зігрій цю підступну застуду.

* * *
Не вертайся назад.
Бо не знайдеш зворотнього шляху –
він засипаний пилом,
закиданий щебнем ущерть.
Ти – не Бог, не воскреснеш,
ступнувши на вишиту плаху.
Ти – не демон,
не встигнеш проскочити кулею смерть.

Не вертайся назад.
Хоч широкі дороги зручніші,
ніж постійне втискання
у вузькість небесних стежин.
Юнь садів відцвіла
і зотліли надкушені вірші
там, де їла цукерки
та пила солодкий спочин.

Не вертайся назад.
Хоч прожите посвистує п’яно,
хоча кроки випрошують
дозволу в пройдену путь…
Ти, як квітка,
що, вирісши в горщику, сохне і в’яне,
а тобі ще б рости і цвісти
не в минулому – тут.

Сон живе у Див Країні,
В ній ліси сріблясто-сині,
А ще в’ється там ріка,
Та з парного молока!

Із парного молока
Там стрімка біжить ріка!

Молока лише ковтнеш -
Сон казковий підбереш.
Разом ПІдете в казках
По шовкових берегах.

По шовкових берегах
Та медових ще лугах!

Місяць річкою пливе...
Казка поруч оживе.
На сопілці зірка грає,
Казку ту розповідає:

- Спи, маля, спи!
Баю-бай. Спи...

Закралася у серце дика туга,
Бо Бог приготував Її для мого друга!
Жорстоку дійсність я прийняти маю,
Та як же мені бути? Я Її кохаю!

Коли Вона прийде і поруч стане,
А з нею мій суперник і мій друг,
То серце лихоманить, серце в'яне.
Кохання - найболючіша з недуг!

Як важко квітку радості плекати
Крізь невзаємного кохання грати!
Але жорстоку дійсність я прийняти маю.
Питання... Відповідь я знаю!

Де спалахнуло щастя між двома
І Бог благословив союз їх правий,
Там місця щастю другому нема!
П'ятнадцятий рядок в сонеті зайвий!

Розлогий, розкутий, безмежний…
І нова кохана, за мене.
Натомість зірки будуть знати,
Як падати долу не треба.

Бажання не будуть здійматись
Від п’яток до серця нечемно,
І долі не будуть кохатись
Не з тими «святими», що треба.

_____________________________

Розлогий, розкутий, безмежний…
І новий коханий, за тебе,
Я буду в душі сподіватись,
Що впадуть зірки ті що треба…

А сіно кололо спину,
А з неба зірки зривались,
То серпень, напевно, винний,
Що я тоді закохалась,

Мої непристойні жести,
Твоє нескінченне "хочу",
А Місяць грайливо пестив
Шалену розпусту ночі...

В руці твоїй - моя рука,
І до пізнання - півковтка:
Допий мене, земну, - і не залиш нічого.

Свята любов по два крила,
З довіри зітканих, дала.
Ми - янголи тепер, і, значить, нам - до Бога...

---------------------------------------

Ридало небо зламаними крилами -
Не долетіли ми, не долетіли ми...

Барабан дзвінкий купили
Для маленького Зайчати.
Б’є по ньому він щосили,
Вовка хоче налякати.

Вовк у розпачі від звуку:
- Що, скажіть, за маячня?
Не було от тільки грюку,
Щоб це слухати щодня.

Може, я комусь зашкодив?
Так, примирення прийміть.
Заспіваю ось. Не шкода.
Барабан лиш відніміть!