Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали яничарам жменю,
А вони вже кров’ю землю поливали,
І степами в Кафу полоненних гнали.
Йшли жінки вродливі і маленькі діти,
Козаки в кайданах хану йшли служити.
Краще б погуляли ще хоч день у полі,
А ніж жити й жити в хана у неволі.
Сипались дукати срібні у кишеню,
Золото котилось, капало у жменю
І горіли хати, і поля горіли,
А шляхи до Криму від орди куріли.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
А тоді вже кров’ю землю поливали…
У полон нікого шляхтичі не брали.
Ні дітей маленьких, ні жінок вродливих,
Ні дідів стареньких, немічних та сивих.
Забувалась швидко праведна робота,
Пила оковиту шляхта та кіннота,
Заливали очі, з пам’яті стирали
Тих кого без жалю шаблями рубали…
Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
Тим хто шляхту тую вів до нас лісами,
Хто бажав заможньо жити між панами.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золото давали росіяни жменю,
Щоб від шляхти й хана край наш захищати,
Тільки ми повинні кріпаками стати…

Знову роздоріжжя - обіцянок жменю
Нам невтомно клали у пусту кишеню,
Ось податки тільки біднякам роздали,
Щоб багаті люди ще багатші стали.

В порічковім сонці
в охлялій руці
заплуталась осінь
заслинив диявол.

Затемнені світлом
зіниці – крупини
запали до тріщин
дубових галявин.

Джерельно крізь пальці
тікає самотність.
Стомився пророк
відмивати пісок.

Гіркий, невідомий,
можливо отруйний
плід дерева плину
ковта. Осінь – тминна.

У рисах дівчат
проглядається старість...
відкрите коріння
сплітає проміння.

На рани музеїв
посипались прянощі.
Крокуєш причинно
Тонелем мелодики.
Й у тому кінці
із долоней простягнутих
зачитує ангел
свою періодику.

Не кажи нікому, коли ми помремо.
Коли перші й останні кордони минемо.
Чи залишимось в озері слів, чи у зорях.
Чи у путах чиїхось, чи, може, на волі.

Не кажи нікому, де сонце сходить.
Вони з усміхом щирим щоденно там ходять.
Топчуть промені, гнучи й ламаючи світло.
Не кажи, збережи усі мої молитви.

Помовчи, зупинись, я прошу, благаю.
не кажи нікому того всього, що знаєш.
Неоцінений скарб так не слід розкидати.
Розмовляти - лиш серцем! радіти й мовчати!

Вже й Різдво проминуло. І ми розминулись-минулися,
І колядка - як латка. І бродить прогіркла кутя.
Вже скелети ялинок - обглодані вітром - на вулиці:
Декорації свята у цьому вертепі життя.

Перебути ці дні - дощові, безконечні, як "Вірую",
Перейти через це божевілля - сумне і німе…
… Ангелині ключі веревечкою линуть до вирію…
- Ой, візьміть на крилята!
- Останній, Ганнусю, візьме…

Двомовність? Ні! Я проти!
Бо я не хочу, щоб рідна мова знов “наречьем” стала.
Бо я не хочу бути бездержавним!
Бо я не хочу, щоб зник увесь мій рід!
Бо я не хочу буть хохлом чи малоросом!
Я українець – нащадок славних козаків!
Ви пропонуєте двомовність?
Ідіть до дідька, чортенят пасти!
Туди котіться, “где блещет ваш язык”!
І там що хочете робіть,
Хоч і китайську державною введіть!
Сторіччями спокою не давали,
Один розп’яв, а друга доконала,
А заборон вже написали…
Не вистачить ні рук, ні ніг,
Щоб їх усіх перелічить.
Мовчіть, закрийте рота,
Бо стільки бруду все потопить:
Ліси, гаї, степи,
Напевно, дістане й до Говерли!
Якщо ж ви хочете тут жити,
То вже шануйте, поважайте
Культуру нашу й нашу мову!

* * *
Все, що бачим -- це видимість тільки одна,
Бо далеко від світу поверхні до дна;
Несуттєвим є все, що у світі цим зриме,
А глибинна речей суть -- для нас таїна.

* * *
Навіть в світі цьому найсвітліші уми
Не змогли нас позбавить від сумнівів тьми:
Розказали нам декілька казочок на ніч --
І відправились спать, такі ж мудрі, як ми.

* * *
Гідні подиву плани і вчинки Творця!
Переповнені відчаєм наші серця:
Покидаєм цей світ ми навік вже -- й не знаєм
Ні початку, ні смислу його, ні кінця.

* * *
Чи ж себе в світі цьому вважать можна зрячим?
Ні кінця, ні початку його ми не бачим;
Незбагненний для нашої логіки він --
З нашим розумом тут ми нічого не значим.

* * *
Як із тисяч причин вибрать тільки одну,
Що пояснить рух зір по небеснім рядну?
Сумнівайся, зневірюйсь, надійсь, помиляйся --
Тільки розуму нитку не втрать провідну.

* * *
Як не бийся -- все ж вислизне істина з рук,
То ж скоріш від пізнання позбав себе мук;
Краще неуком буть і вином вдовольнятись --
Нема смислу, повір, в осяганні наук!

* * *
Світ довкіл нас -- ці гори, долини, моря --
Мов ліхтар чарівний: наче лампа -- зоря.
Обертається небо. Життя ж -- це узор
Й нерухомо застиг він на склі ліхтаря.

* * *
Ось гуляка, знавець перс жіночих і вин;
Гроші, правду, життя -- все поставить на кін!
Вільнодумство він взяв шаріату взамін.
Хто на світі, скажіть, сміливіший, ніж він?!

* * *
Перегорнута книга життя мого -- жаль!
Що від радості й весен осталось? -- Печаль.
Юність -- пташка: не знаю, коли прилетіла,
І коли, легкокрила, полинула вдаль.

* * *
Рано так просинається роза моя;
Досвіт ще розпускається роза моя.
Та -- о! -- небо жорстоке! Лишень розпустилась,
Як уже осипається роза моя!

* * *
Цим світом керують Чотири і Сім;
Раб чисел магічних -- я згоден з усім:
Що планет сім й стихії чотири зумовлять --
Ні на йоту не зможу змінить щось у цім.

* * *
Немовля -- у колисці, покійник -- в могилі:
Ось і все, що про долю дізнатись ми в силі.
Випий келих до дна й не запитуй багато:
Чи ж плани Творця мають буть зрозумілі?

* * *
Місяці місяцями змінялись до нас;
Мудреці мудрецями змінялись до нас;
Й мертвий камінь, що топчем щодня ми ногами, --
Може, очі це тих, що їх зір давно згас.

* * *
Як жар-птиця, як в замку казковім царівна,
В серці істина так же таїтись повинна:
Й перламутру, щоб сяйвом по вінця налитись,
Таємниця глибока так само потрібна.

* * *
Хай родивсь ти в сорочці, пестунчику долі,
Та підпори гнилі у шатра твого в полі.
Якщо плоттю, мов тентом, душі перли вкриті, --
Стережись: зовсім скоро вони будуть голі!

* * *
Ті, що сліпо лиш вірять, -- не йдуть, а повзуть;
А хто мислить -- тих сумніви вічно гризуть.
Я боюсь, що звістить скоро голос пророчий:
"О сліпці! І не тут, і не там ваша путь!"

* * *
Ти даремно для роздумів день новий квапиш:
На розгадку буття тайн навряд чи натрапиш.
Чим не рай тобі -- в квітах земний цей лужок?
Після смерті у кращий навряд чи потрапиш!

* * *
Немає ні пекла, ні раю, о серце моє!
Повернення з пітьми немає, о серце моє!
І не треба надіятись, о моє серце!
Й не треба страху і відчаю, о серце моє!

* * *
Крок свій перший ми робимо із вчителями,
Потім -- учні стоять вже у нас під дверями.
А де ж істина? -- В світ цей прийшли ми водою
Й станем вітром: ось зміст цих блукань всіх, Хайяме!

* * *
Лиш на мить над тобою сяйне небозвід:
Всіх підряд пожирає земля-людоїд.
Цілий поки що ти? -- Цим хвалитись не слід;
Постривай: буде й з тебе мурахам обід!

* * *
стрілятися – це шумно і не ново…
шнурок і мило – знов чужі розмови…
стрілятися – до смішного скандально,
а вішатись – масні розмови, сальні…

де моє життя? і де мій дім?
хто його у споришах згубив?
споришах високих, як повір’я
заспаного батькового подвір’я…

* * *
…хто сказав, що помирати даром?
струни, може, виплаче гітара…

* * *
все життя шукати камінь, воду,
мило… кулю. Не шукати броду…
- істини до смішного прості –
помирати тільки на хресті.
…хтось велів нам муки ці терпіть –
розіпнуть нас на хресті століть.


…хтось терпів і нам терпіть велів –
розіпнуть нас на хресті віків.
…хтось сказав, що так велів нам Бог –
розіпнуть нас на хресті епох.

* * *
…хтось казав: покора і терпіння…
видавлене часом покоління…
нам і не туди, і не назад…
ні підказок, ні чужих порад…
і в минулому нам завжди будуть раді
“в полі, за станком”, і на параді,
де звучать оркестрів звуки мідні.
але їм ми зовсім не потрібні…
почуття в майбутнього подібні.
але їм ми теж…

* * *
…і здається йшов вже скільки міг.
…не один годинник листям в ноги ліг.
…скільки часу, снів і почуттів.
…білий сніг здавалось все покрив.
…ми навчились тільки говорить –
розіпнуть нас на хресті століть…
…виросли з брехні і матюків –
розіпнуть нас на хресті віків…
…стукачам, між нас, язик не всох –
розіпнуть нас на хресті епох…
…сліпотою – німотою брів…
…ноги до крові здавалось збив…


* * *
…як до церкви спокушати гріх…
навіть в півжиття в саду не ліг…
…ладанку свячену не вберіг…
…знов прийшов на давній хрест доріг…
…і, здається, йшов вже скільки міг…

Зимовий ранок пахне літом,
Як небо, що вкрива блакитом,
Мов сонце, що промінням ніжно
Вгортає тіло білосніжне.

Зимовий ранок пахне літом,
Твоїм волоссям розповитим.
Мене стрічає рано-рано,
В гарячій каві сон розтанув.

Зимовий ранок пахне літом,
Тобою віє – чудо-квітом,
Солонить в роті, хочу пити...
Нектар із губ твоїх налитих.

Я помилилась номером. Пробач.
Я не радію від твоїх невдач.
Уламком серця мічена межа.
У мене вийшло... Я тобі чужа.

Не розриває серце сумнів "чи любив",
Душа звикає до уламків крил.
Хоч в телефоні ще зберігся номер твій...
У тебе вийшло. Ти мені чужий.

14. 01. 2007

* * *
Я -- школяр в цім найкращому з кращих світів.
Курс важкий і суворого вчителя стрів --
В сивині уже весь, та ходжу в підмайстрах:
Не зачислений ще до розряду майстрів.

* * *
Той хоче ще змалку стать дукою: "Це -- я!"
Бряжчить гаманцем і вигукує: "Це -- я!"
Та як тільки встигає налагодить справи,
Вже смерть до хвалька в двері стукає: "Це -- я!"

* * *
І пилинка -- теж, певне, живою була;
Чорним кучерем або ж бровою була --
Якомога ніжніш порох струшуй з обличчя:
Ця пилюка, можливо, Зухрою була!

* * *
Старий глек, що відчаєм затьмить і вдівця,
В крамниці гончарній кричить без кінця:
"Де зараз гончар, продавець, покупець?
Нема більш купця, гончаря, продавця!"

* * *
Глек старий, що ним воду черпають з ріки,
Був могутнім візиром в минулі віки,
А надщерблений кухлик, зручний для руки,
Із красуні померлої губ і щоки.

* * *
Не сумуй, як луги перестануть цвісти,
А звелій краще дзбана з вином принести:
Ця трава, що так радує погляд сьогодні,
Завтра буде із нашого праху рости.

* * *
Чи був в світу початок й чи буде кінець? --
Загадав нам цю загадку мудрий Творець.
Й хоч на роздум про це все життя витрачали,
Та не зміг розгадать її жоден мудрець.

* * *
Все, що тішить так зір, ці простори -- ніщо;
Поривання всі наші і спори -- ніщо;
Землі доли, моря її й гори -- ніщо;
Все, що тягнемо ми в свої нори -- ніщо!

* * *
О неуки! Лик наш тілесний -- ніщо!
Та й світ цей увесь піднебесний -- ніщо!
Веселімось же, терему тісного бранці,
Бо і мить ця, й цей терем чудесний -- ніщо!

* * *
Якось раз я гуляв і хлопчину зустрів;
Він піском забавлявсь та, наевне б, зомлів,
Якби відав про те, що палац свій він звів
З найніжніших сердець, з наймудріших голів.

* * *
Риба качку спитала: "Де ділась вода,
Що текла вчора тут, хто її спогляда?"
Відказала їй качка: "Коли нас піджарять,
Дасть на все це нам відповідь сковорода."

* * *
Сект багато в ісламі, але із усіх
Найжаданіша секта любовних утіх.
Ти -- мій бог! Подаруй мені раю блаженство:
З богом злитись в екстазі любовнім -- не гріх!

* * *
Про смисл життя як думать доведеться,
До двох простеньких правил все зведеться:
Ти краще голодуй, ніж що прийдеться їж,
І краще будь один, ніж разом з ким прийдеться.

* * *
Шейх блудницю соромив: "Грішиш ти і п'єш,
І зустрічним всім тіло своє продаєш!" --
"Я, -- сказала блудниця, -- і справді така;
Чи ж ти сам той, за кого себе видаєш?"

* * *
Я спитав в наймудрішого: "Що ти добув
З манускриптів своїх?" -- Наймудріший зітхнув:
"Той щасливий лишень, хто в обіймах красуні
Уночі про всі істини книжні забув."

* * *
Краще жить у нужді і голодному буть,
Ніж тавро ненависне лакузи здобуть;
Краще гризти сухар, аніж звабитись пловом
На столі можновладця й про гідність забуть.

* * *
Я проводив у роздумах ночі і дні
Про життя, про устої небесні й земні --
Й знаю твердо тепер, що нічого не знаю:
Це остання із тайн, що відкрилась мені.

* * *
Пізнання зробивши своїм ремеслом,
З добром я знайомий, знайомий зі злом.
Всі вузли, й найтугіші, я врешті розплутав, --
Крім смерті, що скріплена мертвим вузлом.

* * *
Наймудрішим тебе всі вважають? -- Ну й що?
Чути правду з твоїх уст бажають? -- Ну й що?
До ста років дожить хочеш? -- Що ж, допускаю:
І до більше, мабуть, доживають. -- Ну й що?

* * *
Дзбан з вином, щоб жагу втамувать, я відкрив.
"Був я шахом, -- зітхаючи, дзбан говорив. --
Став я прахом. Гончар мене викликав з праху,
Щоб зробити потіхою для гультяїв.

Згорів, сліпучий день, до сажі ночі.
Розбіглась тиша, по кутках кімнати.
Думки блукають, зграями, шукаючи мети.
Пливу поволі, не відчуваю часу течії.
Сортую по поличкам події із життя.
Намагаюся, зробити висновки з прожитого уроку.
Щоб не повторюватись в дурницях,
У базі даних помилок, напроти кожної ставлю галочку.
Плачу сміхом про невдачі, розчарування та печаль,
Горджуся соромом, стираю з пам’яті образи,
Навмисно ігнорую страх, перед невідомістю майбутнього,
Малюю кольором його на яскраво-теплому пейзажі.
До народження нового дня залишилось кілька годин.
Фенікс Сонце знову подарує світло та натхнення,
Для написання наступної сторінки життя.
Залишилось зовсім трошки, я знов вдихну його проміння…

Тримаєш відчай і не віриться —
минає манія імен.
Така тісна, як свитка, вулиця,
двозначна, наче комплімент.
Стаєш не схожим на приїжджого
у псевдовимірах і грі,
немов не згадує про іншого
зненацька вихлюпнутий грім.
Самотнє стійбище, мов палиця,
і ставиш істину на стіл.
Твоє обличчя іншим палиться
і перетворюється в пил.
Таке розгойдане чи спіймане,
не перевершене й чуже,
де не лишилось навіть імені,
хіба що вітру для кишень.
Хіба що голосу для темені,
аби над хвилями рябить,
не довго щоб журились демони
тілами вільних і рабів.
І знає відчай, як відчалили
від очевидних ще слідів,
коли лишалися ці чари лиш
і ті, здається, на воді...

Моїм ровесникам, старшим і
підростаючому поколінню!

Україна вже держава, та бій за неї ще іде!
Тепер пора боротись за українське в Україні!
Казав Шевченко, що мусим вірить,
Бо доти будемо рабами,
Доки не буде віри в нас…
Один пророк з мільйонів свинопасів
Не зробить справи… Усі повинні віру мать!
І Леся, слабка і хвора жінка,
Вважала, що волю мусим кров’ю добувать.
І не питала, навіщо і для чого боротись
За націю свою, державу Україну!
А знала тільки слово – “мушу”!
Для того, щоб міцну державу збудувать,
І щоб в добробуті зажить,
І щоб не соромно було сказать:
“Я українець!”, “Я українка!” –
Усі повинні повірити в ідею українську
І принести самопожертву певну!
А Бог вже нас простив і за відступництво,
І за думки про меншовартість,
Простив і зрадників, що свій народ карали…
Ми мусим вірить і боротись за українське в Україні
Тому, що мусим!

Ця таїна висока і звичайна, ця істина, вона
Як відголосся дзвонів у мовчанні...
Накинута з душі спадає пелена.
Без оправдань й на долю нарікання,
Без зречення вини біля моста
Де на сходинці першій чи останній
Ступить у світло з тіні власного хреста.
Нечутний крок - крізь покаяння
В розмові з Богом тихій наодинці
Без зайвих слів із глибини зільє...
І на розбитій, розтрощеній сходинці
З любов’ю Ангел руку подає.

Штучна примха віршвати?
Підсумовувати свою неприсутність.
Бачиш? – я співчуваю собі
Ти помітила?
Помітила, я знаю.
В моїй макітрі купа думок у вигляді диму,
На папері – попіл.
Знаєш, я інколи гадаю, що ти вогонь
Мої мізкові нутрощі – суха стріха
(пам'ятаєш,вона швидко горить?)
Вона просочується назовні смітником мого волосся,
яке ти так любиш ськати

Штучна примха, правда?
Правда в тім, що я справжній
Особливо з тобою
ХА!!! – “особливо”

Дню забракне сил здолати ніч.
Я заслабкий, щоб любити тебе,
Я нерідко буваю п'яний: я відволікаюсь, щоб не здуріти
Занурююсь у гірку пекельну воду, щоб забути, що
Ти...
Знаєш, я, мабуть, просто не вмію тебе кохати
Просто я не можу впіймати нитку диму:
вона слизька, і зла, і неслухняна
Настільки, наскільки ти – пекельна.

Чуєш?
Кроки темряви у коридорній тиші?
Може, це легесенький поцілунок летить до тебе?
Ти чуєш?
Повір і ти відчуєш.

Забути страх. Підняти очі ввись.
Хіба не ти про це так довго мріяв
У місті плах? То ж ну ж бо, не барись! -
На крила твóї вся твоя надія.

Зроби свій крок у прірву, щоб у мить
Злетіти в небо птахом чи душею
І на очах у всього люду плить,
Нагадуючи ельфа там чи фею,
Чи дивака, який забув закон:
Що люди, як і коні - не літають.
Забути страх. Згадати власний сон.
Де янголи тебе давно чекають...

І
"Імперія - країна дана дурням".
Рух містом призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів - пісні, крики;
та паланкін опущено. Об'єкт
загальної любові не бажає
об'єктом бути спільних інтересів.

А за палацом, у пустій кав'ярні,
бродяга-грек з небритим інвалідом
складають доміно. На скатертях
блукають блиски вуличного світла
і відголоси привітання мирно
ворушать штори. Грек, програвши гру,
рахує драхми; переможець просить
яйце на "круто" та ущіпку солі.

У величавій спальні сивий скупник
розповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Що ж, такі
прелюдії у них любовних ігор.

ІІ
Палац

Відтворені у мармурі сатир
і німфа дивляться в глибінь басейну,
крізь гладь, покриту пелюстками роз.
Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю
за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(у мить роздачі пирога злетіли,
та зразу ж і попадали на стіл).
Зіпсуте свято, заодно й кар'єра.

Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном
Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло,
немов статуї, зрять поперед себе,
на камінь, де немає відбиття.

Непевний місяця північний блиск.
Із-за кухонної труби палацу
бродяга-грек і кіт спостерігають,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу.
Раби спускаються з ним до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина
котові прагне затулити писок.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув
про вкриту милом голову клієнта.
"Хлопчина, певно, вже не повернеться".

Клієнт, між тим, розніжено дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами, борнею
в гімнасії, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
                        Одчепившись стелі,
велика муха, покружляв, сідає
на білу, щиро вкриту милом щоку
заснулого і, тонучи у піні,
як ті, сумні, пельтасти Ксенофонта
в снігах вірменських, повагом повзе
через провали, виступи, щілини
до верху і, минувши жерло рота,
піднятись норовить на кінчик носа.

Грек одкриває жахне чорне око
і муха, звивши зі страху, злітає.

ІV
Глуха, суха, післясвяткова ніч.
У підворітті стяг, як кінська морда,
повітря мне губами. Лабіринт
порожніх вулиць в місячному сяйві.
Чудовисько, напевно, міцно спить.

Чим далі від палацу, то все менше
помітно статуй, а також калюж.
Ліпнина покидає стрій фасадів
і двері, що виходять на балкон,
зачинені. Що, значить, і отут
нічний покій рятують тільки стіни.

Звук власних кроків і зловісний, і
у той же час беззахисний; повітря
просякле густо рибою: хати
скінчилися. Та місячна дорога
струмує далі. І фелука чорна
її перетинає, наче кішка,
і тане у пітьмі, подавши знак,
що далі, очевидно, йти не варто.

V
В розклеєнім на вуличних щитах
"Посланні до властителів" відомий
тутешнім вухам кифаред кипить
обуренням, сміливо виступає
з окличним "Імператора здійняти
(рядком, що нижче) з дрібно-мідних грошей".

Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
гетери спритні, з грамотою знані, -
одноголосно стверджують, що "ні,
колись такого не було" - причому,
не уточняючи, якраз чого
                                               "такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, запевне, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону.


І неймовірно синій горизонт.
Прибою шурхіт. Пласко розтягнувшись,
мов ящірка весняна, на сухій,
гарячій брилі, голий чоловік
гризе украдений мигдаль. Поодаль
поміж собою скуті два раби.
Зібралися, напевно, покупатись -
один із одного з веселим сміхом
знімають лахи.

                                Неймовірно жарко;
і грек сповзає з брили, закотивши
мрійливо очі, наче срібні драхми
із ликами новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудова! Будівельник
кормив немарно воші надцять літ
на Лемносі. Акустика прекрасна.

І день прекрасний. Гамірна юрба,
відлившись згідно форми стадіону,
завмерла й, стишив дихання, слідкує

за лайкою, з якою два бійці
зійшлися між собою на арені
аби схрестити в запалі мечі.

Ціль поєдинку зовсім не в убивстві,
а в справедливій і логічній смерті.
Закони драми переходять в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одні мужчини. Сонце золотить
кудлатих левів головної ложі.
Весь стадіон - одне велике вухо.

"Ти падло!" - "Сам ти падло".
                                                - "Здохле падло!"
І тут Намісник, що обличчям схожий
на гнійне вим'я, голосно сміється.

VII
Вежа

Холодний полудень.
Невидимий посеред хмар густих
стрімкий залізний шпиль міської вежі,
як і у всі часи, незмінно служить
громовідводом, маяком і місцем,
де кожен день здіймають стяг держави.
В середині ж розміщена тюрма.

Колись помічено: усюди звично -
в сатрапіях, у фараонів,
у мусульман, в епоху християнства -
сиділо, чи ж бо страчено було
відсотків шість від підданого люду.
І через це, ще сотню літ тому,
дід нинішнього цезаря задумав
реформу правосуддя. Відмінив
безбожній звичай осуду до страти
і винятково вироком закону
ті шість процентів скоротив до двох,
в тюрмі сидіти змушених уже
довічно. Значення не мало скоїв
ти злочин, а чи був невинуватий;
закон, насправді, як податок. Ось
тоді оцю і збудували Вежу.

Нестерпний блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
лице вписавши у ілюмінатор,
свою усмішку посилає вниз
прибіглій бачити його собаці.

VIII
Фонтан, який відтворював дельфіна
поверху хвиль морських, був геть сухим.
Що зрозуміло: кам'яна рибина
спроможна обійтись і без води,
як та - без риб, що зроблені з каміння.
Таким третейського є суду вирок.
Чиїм вердиктам характерна сухість.

Під білизною колонад палацу
на мармурових сходах купка смаглих
вождів у м'ятих, барвних балахонах
чекають виходу свого царя,
немов отой, на обрусі букет -
в скляній, наповненій водою, вазі.

Виходить, врешті, цар. Вожді встають,
махають радо списами. Усмішки,
обійми, поцілунки. Цар ледь-ледь
збентежений; та зручна смаглість шкіри:
на ній не так просвічують синці.

Бродяга-грек до себе кличе хлопця:
"Про що вони говорять?" - "Хто, ось оті?"
"Ага". - "Вихвалюють його". - "За що?"
Хлопчина піднімає ясний зір:
"За свіжі проти жебраків закони".

ІХ
Звіринець

Решітка, що утримувала лева
чи публіку - в чавуннім варіанті
повторює переплетіння джунглів.

Мох і відлиті крапельки роси,
ліана, що взяла в обійми лотос.

Імітувала віддана рука,
з любов'ю, - як творити здатна тільки
людина, для якої не одне,
де варто заблукати: серед хащі
чи у пустелі.

Х
Імператор

Атлет-легіонер у сяйних латах
з поста свого під білими дверима,
поза якими чується журчання,
глядить через вікно на плин жінок.
Йому, що тут чимало відстояв,
вже зачало здаватися, неначе,
не різні це красуні унизу
проходять раз за разом, а та сама.

Із золота велика буква М,
що вкрила двері, значила, по суті
лиш прописну, у порівнянні з тою,
роздутою, багряною з напруги,
що згорбилась над струменем води,
там, за дверми, у пильнім спогляданні
подробиць відображення свого.

Але, урешті-решт, вода проточна
нічим не гірша скульпторів, що царство
цим відображенням по вінця затопили.

Прозора, дзюркотлива течія.
Великий, перевернутий, Верзувій
із виверженням бариться над нею.

Все нині, взагалі, повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми завузькому.
Гребці колотять веслами по суші,
камінням обдираються борти.
Ні, не сказати, що ми геть застрягли!
Є рух, є просування. Хоч і кволо,
але таки пливемо. І ніхто
не обганяє нас. Але як мало
нагадує це днів минулих швидкість!
І як тут не зітхнути за часами,
коли усе ішло так гладко.
                                                        Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гніт його чадить
уже серед пітьми. Тоненька цівка
пливе до стелі, чия білизна
у повній мряці в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
І навіть кіпоть.
За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить потоком
азійська злива.
Глузд один сухий.
Сухий настільки, що в полон узятий
блідим холодним полум'ям обіймів,
спалахуєш прудкіше аніж лист
паперу чи просохлий добре хворост.

Та спалах цей не помічає стеля.

Ні кіптяви, ні попелу по собі
не залишаючи, виходить муж
в пітьму сиру і ковзає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
велить йому вернутись. Під дощем,
уже покірно, він іде до кухні
і, знявши пояс, висипає на
залізний стіл свої останні драхми,
аж так виходить.
                            Птаха не кричить.

ХІI
Грек, вирішивши перейти кордон,
великий роздобув мішок і потім
в окрузі біля ринку наловив
котів дванадцять (найчорніших), з цим
шкрябливим, теплим, нявкаючим клунком
вночі прибув у прикордонний ліс.

Світив настирно місяць, як завжди
у липні світить. Пси сторожеві,
як те і личило їм, повнили міжгір'я
своїм виттям: у клунку перестали
скандалити, принишклі враз, коти.
Грек мовив пошепки: "В годину добру.

Афіно, не покинь мене. Іди
поперед мене", і про себе далі:
"По цей бік од кордону відпущу
я тільки шість котів, ніяк не більше".
Собака не залізе на сосну.
Щодо солдат - солдати забобонні.

І вийшло все найкращим чином: місяць,
коти, собаки, забобони, сосни -
весь механізм відпрацював.
                               Грек здерся
на перевал. Та в мить, уже коли
нога ступила у державу іншу,
він виявив оте, що упустив:

поглянувши назад - побачив море.

Воно лежало глибоко внизу.
Людина на відміну від тварини
покинути спроможна те, що любить
(аби од звіра чимось відрізнитись!)
Та, як слина собача, видають
її тваринну сутність щирі сльози:

"О, Таласса!..."
                Утім, у нашім світі
стовбичити так довго на виду,
на перевалі, в місячному світлі -
лише мішень могла б.
                               І взявши ношу,
грек обережно почвалав униз,
вглиб континенту: і зростав назустріч

густий ялинник замість горизонту.

***
Синя шкіра від ночі...
Не збивається ритм...
За молитвою Отче,
Степ у росах відкритий.

Барабани шалені,
Світло вогнищ відбитком.
І спливає до мене
Шурхіт ніг. (Моно)літом

Б'є по спині савани
Тінь фантомного завтра...
І захеканий ранок
Поцілунку не вартий.

Тебе єдину й чисту, як потік
Від болю і страждань не уберіг.

Слідами йду – вовків й тисячоліть
Знайти б оту тривожну мить.

О вічносте, останній шанс...
В плачі застигне мертвий час.

Ранкове світло як старий ліхтар
Де голос твій і лине, і тріпоче.
Перегорни настінний календар.
Що він тобі у вічності пророчить?
А час іде неспинно, як потік.
І з головою будеш ти в потоці.
Ти – на землі, а крила вже обпік.
Ти бачив: плями й на самому сонці?
Нектар життя й амброзія секунд, -
Отруєння від щастя і скорботи.
Мій світ помер. Куди його несуть
У напрямку без стопів й поворотів?
…А дощ піде. Старий ліхтар – помре.
Лише ковчег в фатальнім порятунку.
На голос твій постане інший день:
Твоє життя - у дзьобику голубки.

Ми ще повернемось під вільгу вільх
У вир вітрів, відваги і натхнення.

І.Калинець

Ми прийшли, щоб спинити сонату гірку.
Ми прийшли. Скільки років ввижалось пришестя?
Чорний день огортає криваву ріку,
Вишиванка як доля, порятунок - мій хрестик.

У потоці шуміли багаттям часи,
Бо злетіли на гілля квітневих черешень.
Ми прийшли звіддаля.
Ми прийшли навесні
Під акорди цимбал і сріберної креші.

Цей потік Гераклітів і нас омине.
І квітки черешневі вода понесе.
Тільки б слід на воді. І затерте каміння.

Ми прийшли утворити новітній закон.
І життя – це не сон. І закон – не Фуко.
Це – найперше з чудес. Бо це - світу творіння.

я на тому кінці дроту десь в екрані
за лаштунками всіх бонус-пропозицій
наче птиця
що блукає у тумані


шурхіт пальців по клавіатурі
відчеканює моїх ферментів код
і дурний заїжджений акорд
наче криком божевільних фурій
розпанахує безсоння


кров міняє напрямок невпинний
рухи слабнуть як німі каліки
тільки
хтось у вухо сипе половини
інших слів


телефон у чай замість лимону
повідомлень порвані мости
твій єдино-ненависний стиль
наче присмак хрону
диму коні
заяложують огидний спів

Так іти через ніч –
і упасти на твому порозі
У ганчірку – лицем,
у оббивку дверей – волоссям...
Як малою була –
то просила у дядька Бозі,
Щоб погане минулось,
а все нездійсненне – збулося.

Так іти через біль,
віддирати печаль налиплу,
Щоб нараз –
магдалинно –
відплакати білі скроні...
...Це не дзвони, рідненький,
це хлюпає носом скрипка...
Так іти через гріх,
щоб умерти в твоїх долонях.
1999

...Три трупи риб у баняку з водою -
Шершаві спини зимні і масні…
Не бий словами, бо розбудиш Трою,
Або того, хто вчора був в мені.

Списом докорів розриваєш тишу,
Тупим мовчанням скреслиш білі дні…
Не йди у ніч, бо налякаєш Мишу,
Або того, хто плакав у мені.

Тепло від рук нехай спряде серпанок,
Печаль від губ нехай розтопить лід.
…Три синіх риби оживуть на ранок –
І хтось мені постукає в живіт.
1999

І нехай відпускається гріх.
Я приймаю Тебе, як Причастя.
Я торкаюсь втретє до щастя.
А до мене торкається сніг.

Це очищення духом зими
проступає крізь теплі клітини.
Та вуста мають колір калини,
отже ще не замерзнемо ми...

На папері сліди олівця...
Та минуле читається гірше...
Ти в мені озиваєшся віршем.
Я приймаю... Во ім’я Отця...

12 січня”07 р.

У літописах давніх літ
вже давно відшукали нас.
Стерся з пам’яті переліт
наших душ в паралельний час.

Ранок вийшов з веселки. Знак...
Ми під Небом і ми – живі.
Заворожуєш... Буде так,
як написано. C’est la vie.


12 січня”07 р.

***
у травах жіночого зросту
чекаю на лук і стріли
що дарував чаклун

під сумом каміння гостро
кружляє нечиста сила
замріяного відлуння

радію незбитим пальцям
без опіків власні губи
п'ють очі нектар вогнем

стерв'ятник кружляє вальси

- Яка примусила біда
В пустелю вас усіх прийти,
Піски пустелі мов вода
Течуть віками без мети.
Бархани жовтого піску
Розносить вітер з краю в край,
Я пальму ніжну та струнку
Не бачив тут ти так і знай.
Один пісок, один пісок
І сонце цілий день пече,
У небуття зробив ти крок,
Тут смерть барханами тече.

- Життя примусить, чи біда,
В дорозі я не пропаду,
Біжить пісок, тече вода,
Здолаєм з друзями біду.
Якщо один, якщо один
Як перст залишусь я колись
Пустелі благородний син
За наші душі помолись…

Уламки вчорашнього дня
Безжально спалено сьогоднішнім ранком.
Сплетений в акуратну косу сон,
Помалу забувається за розкудланим
Ароматом кави і списком справ.
Новий день – початок нового життя,
І так щоразу – новий день – нове життя.
Хто ти сьогодні? Світло чи тінь?
Пісня чи тиша? Хто ти?....

Побляклі кольори минулорічної веселки
Уже не тішать око. Буденні клопоти –
Міль, що точить мою свідомість,
Проїдаючи дірки в пам’яті.
Ти чуєш, сонце більше не гріє нас.
Я не вірю, але то правда –
Наш світ вкривається кригою.
Новий льодовиковий період.
Повне відмороження душ, засніження сердець.
Ніхто нікому не потрібен.
Чи прийде колись потепління?...

Пробач мене, що вúношу в думках
Народженість безтямної омани.
Пробач за жаль, що не моя рука
Тілесний Твій читатиме пергамент.

Пробач, що розбудив Твою Весну,
І розбивав Дощем Краплини Літа.
Пробач, що позшивав із латок сну
Настуки серця... і чекав на вітер.

Пробач мене за все, що не було,
За те, що так хотілося не бути...
Що не опало в пелюстках тепло,
A пальці обпаля Червона Рута.

У кетягах калини гіркота,
І жалять (замість меду) тиші бджоли.
Пробач, що не послухали уста -
Ім`ям Твоїм привороживши коло.

Дві Долі розділили океан
І покотилось Тіло за Душею...
Життя, мов табір кочових циган,
Зникає в пошуках Землі... Без неї

Я помолюсь за Твій колишній плач,
Та усмішці Твоїй наврочу років.
Коли Тобі не байдуже -"Пробач!"
Не оглядайся... як почуєш кроки.

12 Січня 2007

Невблаганно лине час
Дні летять за днями,
Сивина вкриває нас
Білими снігами.
Жовта осінь тихо так
Похилила квіти,
Почорнів червоний мак,
Що тут говорити.
Тільки но була весна,
Літо зеленіло,
Та за два осінніх дня
Все враз пожовтіло.
Холод падає дощем
У рясні калюжі
Монотонністю поем,
Сирістю у лузі.
Холод падає, летить,
Суне чорні хмари,
I туман, туман стоїть
У плащі примари.

Не кожне слово може стати духом.
Не кожним словом може стати плоть.
Нас час приспить.
Накриє завірюха.
Трава віддасть земне своє тепло.

І кожна жінка — трішечки калина —
Сльозу рубінну капне на уста.
Пройде крізь мене
До Отця і Сина,
Во ім'я Духа,
Знятого з хреста.

І кожна пташка —
Трохи боривітер.
І кожна річка —
Трішечки Дніпро.
І трохи зорі, трохи зорі — квіти.
І трохи шабля зболене перо.

І зовсім щастя — ця любов до всього:
До світла, до Світлани, світлячка...
Не кожне слово хоче стати Богом.
Та кожен Бог —
То Му-зи-ка.

холодно. і сніги замітають дорогу.
сіре небо. дерева змертвілі. зима.
вітер стогне, як хворий. навколо нікого.
тільки чути мовчання безликого Бога,
і душа, як і Він, Всемогутній, - сама.

я мовчу. і німує усесвіт довкола.
почуття - як кристали, замерзлі у лід.
бо життя - то є першопричина і слово,
бо воно - наче пісня, безрадісне соло,
бо воно - то могутній у вічність політ.

і цей болісний спокій природи живої,
і сніги, що блищать серед тихої мли,
що вкривають, як матері руки, собою
і поля, і ліси, і прекрасну до болю
всю невинність моєї святої землі...

і нечутним душа розірвалася криком:
після смерті блаженства не треба мені -
я хотів би отут залишитись навіки -
серед ніжних снігів, мовчазних і великих,
у прекрасно-незайманій цій білизні!..

“…і на круг свій вертається вітер”
Книга 1 Еклезіаст

а чи є хто за зачиненими
дверима
в які я ламаюсь
збивши руки в кров
що запеклась на моїх губах
потрісканих від вітру шаленого
на стільки
що не чути
чи є хтось за зачиненими дверима
в які я ламаюсь?

Це останнє безсніжжя, Любий...
Снігу першого кроки босі
заколисують... Йде до січня...
І народиться День з Любові...
Непохитність святого шлюбу,
незбагненного світом досі,
породила думки незвичні
і слова, що до вуст готові
доторкнутись магічним рухом,
розійтися теплом потрібним...
Сходить Сонце за Світлим Духом...

Це останнє безсніжжя, Рідний...

11 січня”07

Люблю
долонею - по шибці
і малювати, малювати -
сніги,
сніги,
сніги,
сніги -
старі засніжені Карпати.
Старі
засніжені Карпати,
немов жінки
вдягнулись в біле,
немов волосся в жмут зібрали
і світ вапном
прозорим білять;
люблю
по шибці малювати
великі,
чорні
хмари дужі,
що бродять небом,
небом ніжним,
немов прегрішні,
темні душі.
Прегрішні
темні-темні душі,
немов жінки
вдягнулись в чорне,
немов волосся розпустили
і в танець
кинулись потворно.
Люблю
долонею - по шибці
і малювати
світ незвично
і почуття
плетуть буденність -
все хаотично,
хаотично.
Все хаотично,
хаотично
думки ховаються за грати...
...мені б долонею -
по шибці
і малювати,
малювати...

З вами я шакал
не видівший ні дня ні ночі,
вибитий із пазухи примари,
зігрітий шерстю дубової кори.
Тепер для мене це, якась
печальна норма
з"ясована в достатній формі,
щоб не чекати і не допускати
якихось відліків у часі чи
протягів відрізків.
Всоталося крізь дні
у всесвіт таке моє буття.
Бездушшя поклик мій тепер.
І в мене в спині завелися жебраки,
що з голоду колись повідгризали
мої крила.
Тепер, ключиці бідняки
і чорні лапи
мій пристрій обіймання.

Чому таке холодне полум’я в каміні?
Чому такі чужі й далекі небеса?
Чому втікає сонячне проміння,
А тінь не сходить з мого лиця?

Чому на мому шляху стільки каміння?
Чому в душі холодна роса?
Чому сніг такий чорний,
А зорі, наче очі Диявола?

Полум’я знову стане тепле,
Небеса стануть рідні й близькі,
Сонце заіскриться на обличчі,
А тінь зійде з-під вік.

І шлях мій знову стане рівний і просторий,
Душа стане чиста і ясна,
Сніг знову стане білосніжний,
А зорі, наче сльози Ангела,
Тільки тоді, коли ти
Знову прийдеш в моє життя.

Ти залишився світлом у моїх очах,
Ти залишився стежкою крізь нетрі
До зір, до місяця і на Чумацький Шлях.
Та сам ти втік в краї далекі
І залишив мене у тернових кущах.

Один лиш крок – шип проб’є наскрізь,
Один лиш порух – і кінець цій казці.
І врятувати можеш тільки ти мене один,
В руках твоїх життя моє і щастя.

Я чекаю давно тебе вже отак…
До мене світло не доходить,
Не долітають звуки,
Я в полоні у тернах розлуки.

Я згадую лиш…
Пам’ятаю твої теплі руки,
Глибокий голос і мову без звуків,
Твій погляд – ніжний, як вечірні зорі,
І твої очі – впевнені і загадкові.

Ти знов прийшов,
Ти знов з’явився,
І знову в мому серці спокій відродився.
І прилетіли ангели
І в цю зимову стужу
Зігріли, огорнули мою душу,
Небесним полотном утерли сльози,
Бурхливі зупинили грози
І загоїли в серці рану –
Крилом прикрили
І дихнули фіміамом.

Ти був не довго,
Ти пішов, не оглянувшись.
Пішов для того, щоби повернутись

А що для тебе я?
Чи маю честь щось значити для тебе?
Примарою хоча б блукать в твоїх думках?
Не знаю, чи не спав хоч ніч,
Чи марив мною?
А чи зітхав, коли відповідала тиша пустотою?
Чи, може, плакав, чи ридав?
Казав собі, що я для тебе дорога?
Казав, що лиш одна й безцінна?
Чи згадував мій образ в сяйві полум’я?
Чи бачив ти в моїх очах печаль?
Чи згадував лиш маску втішну?
Чи думав ти про мене?
Чи чекав, бажав?
Чи ти колись
Хоч мить…
Хоч мить мене кохав?

Я до сліз тебе люблю,
Гірко плачучи кохаю.
Я, вмираючи, живу,
Я над прірвою стою, на краю.

Я втомлена вранці в сльозах засинаю,
Без віри, надії, я сухо чекаю,
Я, мов божевільна, тебе люблю,
До сліз, до болю кохаю.

Тебе вже давно нема,
Я лиш тихесенько чекаю.
У серці моїм чорна мла
І я все біле з рук кидаю.

Чи щось ще зміниться колись?
Усе в твоїх руках, ти знаєш.
Востаннє в очі мої подивись,
Просто скажи, що не кохаєш.

Навколо тиша, пустота,
Я тут сама, зовсім одна.
Я дивлюся згори на місто,
На спляче, сонне,
Непорушне і безмовне,
Майже мертве…
Сипле білий сніг
І засипає мертве місто
І мертві квіти,
Що в моїх руках,
Ще соковиті і червоні,
Винно-багряні.
Зараз вони - найпрекрасніші в світі,
А завтра впадуть на землю
Зів’ялі вже квіти.

І прокидається світило,
І заливає небо кров’ю.
Це кров цих мертвих троянд,
Моєї виснаженої душі,
Вона була пролита,
Щоб хтось сказав:
«Яка чарівна квітка!»

101(110)
Й ти, Виночерпію, як серед трав
Йдеш до Гостей, що поклик твій зібрав, --
Спинися там, де став я знов Одним,
Й порожній келих мій вверх дном постав!
------------
(14)
Чи ж не дурні, як марно витрачаєм
Життєву пряжу й, мов павук, чекаєм
На здобич, а й того не знаєм навіть,
Чи видихнем повітря, що вдихаєм.
(20)
Де був палац, що осявав луги,
І де царі жили, немов боги,
Я бачу зараз лиш самотню чайку
Й "Ки-ги, -- кричить вона, -- ки-ги, ки-ги."
(28)
Як я вже спав, донісся інший крик:
"Розкрившись, квітка явить неба лик."
Й вернулось ехом, вже коли збудивсь:
"Розцвівши, квітка ця умре навік."
(44)
У мить щасливу радості й журби
Цю вись і даль востаннє долюби,
Перш аніж Ненька знов візьме на руки,
З чиїх обійм уже не встать тобі.
(65)
Якби в Раю було все, крім вина,
Та не звучали б чанг там і зурна --
Якби так сталось, то хотів би бачить,
Чи б там осталась хоч душа одна.
(77)
Хай вчені спорять, що й кому слід знати;
Від Долі ж -- ні відстать, ні перегнати;
З нас кожен -- тільки ланка в Ланцюзі
Й ніхто не в змозі жодну від'єднати.
(86)
О так, я гніву Божого боюсь
Й Брехнею Правду не назву, клянусь!
Та якби випив з нами Він вина --
Чи ж стільки б страху вже завдав комусь?
(99)
Із Цього в Інший я потраплю світ
Й там з друзями зустрінусь юних літ,
Де виноградні лози вниз нагнулись,
Щоб осипавсь на мене їхній квіт.
(107)
Хай краще згинуть, щезнуть ці рядки
В Доль Звитку, щоб стоять вже нам віки
На березі бурхливої Ріки,
Що в море Вічності несе роки.

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцина так знайома, як окраїна Китаю!
Та особа мені знана! Допиту знак замість тіла.
Переконливість шинелі. Замість мозку - чорна кома.
Замість горла - чорний вечір. Замість буркал - знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, зліпок зі сім'ї народів.

                    Ось і він - громадянин,
                    що виймає зі штанин.

                    "А по чому радіола?"
                    "Що таке Савонарола?"
                    "Не скорочення, а трясця!".
                    "Де у вас клозет - до щастя?"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
Чистим полем мчиться скорий з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживляють снігу килим - полустанки і розвилки
покриваючи ужитим - від кефіру до горілки.

                    В лігво таячи нутро,
                    вовки виють "Йо-мойо".

                    "І життя, як лотерея".
                    "Вийшла заміж за єврея".
                    "Довели Союз до ручки".
                    "Дай червонця до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, а за ним - мецо-сопрано.
У крамниці - кіт наплакав; пацюки жнуть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть, там і влігся, в люді розчарований конечно,
труп-кумир, як фіш на блюді фарширований сердечно.

                    Добре як - курок звести,
                    стати, й мощі стерегти.

                    "В очі не дивись-ми, діво:
                    підеш все одно наліво".
                    "Піп у дім пустив собаку".
                    "Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, округ - Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне "Шипром" з комсомолом.
Передвістя він Тарзана: самописка - як ліана,
Взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се - великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не правлять месу м'ясу...

                    Чудо-юдо: ніжний граф
                    змістом став книжкових шаф!

                    "І мінету вчив'ї стільки".
                    "Що за шум і катма бійки?"
                    "Крив останніми словами".
                    "А хто крайній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть "Що воно за лажа" або "Зцукрене повидло".
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
натикаючись усюди на сором'язливе бидло.
Оминаючи причали, хвилями несе "Аврору",
щоб пальну́ла на початку безперервного терору.

                    Ой ти, участь корабля:
                    кажеш "плі!" - а чуєш "б..ля!"

                    "Шлюбом брав її - не браком!"
                    "Все одно поставлю раком".
                    "Ех, Цусімо-Хіросімо!
                    Жити стало не зносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вигляд на це місто - сів якщо в бомбардувальник.
Глянь - набряклі, наче вата з хтивої улоговини,
розплодились без резону хмари у архітектурі.
Кремль маячить, як та зона, - кажуть, у мініатюрі.

                    Вітру свист. Совиний гук.
                    Ворону од дятла стук.

                    "Гомонять, одкрився Пленум".
                    "Дав їй між очей поліном".
                    "Над арабські мирні хати
                    лине небом жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться у себе швидко, натискають на собачку,
і димить самотня люлька... Так, на думку режисера,
дуба дав Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять, як стража бога, гір Кавказу шпилі вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

                    Друг-кунак втикає клик
                    у погризений шашлик.

                    "Бачив ти Дерсу Узала?"
                    "Я тобі не все сказала".
                    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
                    "Сука, будеш?! Ясно, буду!"

Суне з криком Закордоння, з табуйованим півкулям,
і з пророслим із кишені обрієм, украй огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, або Шарлем,
і чіпається закону, з митного кипить податку,
і волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті - ні чорта ж-бо на звороті.

                    Пролетаріату стан
                    марширує в ресторан.

                    "У цих шкарах ти мов янкі".
                    "Я зламав її за п'янки".
                    "Завше був простим робочим".
                    "Хоч не хоч, а всі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барву хакі,
атомну заносять бомбу з балістичним зі снарядом,
Пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

                    Входиш в спальню - тобі на:
                    на подушці - ордена.

                    "Де яйце, там "сковородка".
                    "Кажуть незабаром "водка"
                    знову буде "по-рублю".
                    "Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Я уседержавний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться вдовольнитись з Ярославни.
Дай мені перехреститись, а як ні - в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю - західні думки. Заразу,
грай гармонь, глуши, благаю саксофон, одрижку джазу"

                    І цілують образа
                    з плачем жертви обріза...

                    "Нам - біфштекс "по-режисерськи".
                    "Бурлаки Сєвєроморські
                    тягнуть крейсер по воді,
                    опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
в мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині
і російською між себе, промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
б) ікра, севрюга, жито; в) оті красуні білі.
Але - мало алфавіту. І дитя з колиски, милі

                    вчувши "баїньки-баю",
                    промовляє: "мать твою!"

                    "В пах рукою вліз, вітавшись."
                    "Підмахну - і в Сочі". "Склавшись,
                    лейкоцит із антрацитом
                    іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто - з моделлю із фанери,
хто - з написаним докладно, власноруч, їдким доносом.
З того світу, як химери, аспиди-пенсіонери
їм зворушено кивають - заповзято довгоносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті,
щоби гнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.

                    Що сказати? Молодь - це ж:
                    не задушиш, не уб'єш.

                    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
                    "Я з ним поруч й не присяду".
                    "А моя ж, як та мадонна,
                    не бажає без гондона".

Входить Лебідь, друга ява - утле дзеркало, в якому
взвод беріз уприсяд кружить, першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, чия уява розігріта гренадером,
боязливо очі мружить, нігтями дре бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь,
з голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить:

                    "Інвалід, а інвалід,
                    а моє нутро болить".

                    "Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!"
                    "Пес би суці тій навішав."
                    "Свара наслідку й причини
                    припиняється з кончини".

"Мусор" з гуком: "Досить!" - входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудні надра воза котить,
поливаючи ті надра кришталевими сльозами.
І за смерті перевалом, місяця залитим воском,
сяє зі щелепи злотом фікса вічномерзлим лоском.

                    Знать надовго стачить жил
                    тих, хто голови зложив.

                    "Хата є, іти боїться! "
                    "Я не "б..ядь", а кранівниця!"
                    "Виникло життя, як звичка
                    ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Далі лиш повзти на стіну!
Соколом злетіть під купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хором яро спокуситись, аби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлити в форми маси,
окрім цвинтаря і, звісно, черги чорної до каси?

                    Ех, даєш степи й моря
                    без піврозпаду ядра!

                    "Строк без присуду !"
                    "Хто кричить: "Тримай злодíя!"?"
                    "Малювала члена в зошит".
                    "Відпустити, Христом просить".

Входить Ніч у Справжнім часі, дім у чорта за рогами.
Скатерть і фіранка спорять за "приємнішу" для зору.
О, якби не серце часом - даний лепет за лапками -
відчуття, немов утнутий Лобачевським з висі й ширу.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
очі збільшити не можуть "шість на дев'ять" тих, що вмерли,

                    ким зійшла густа трава.
                    Та ця вістка не нова.

                    "Від любові будуть діти.
                    Нині ти один у світі.
                    Пам'ятаєш як, бувало,
                    я в нічній пітьмі співала?

                    Ото - кицька, а то - мишка.
                    А це - табір, а то - вишка.
                    То - біг часу тихим сапом
                    убиває маму з татом"

91(98)
Вина купіть -- з ним старість проведу,
Й обмийте тіло, як з життя піду;
І поховайте, в Лист живий вдягнувши,
У місці найгарнішому в Саду.
92(100)
Й заритий в землю, випиваки прах
Розвіється навкруг по всіх шляхах;
Й де він -- не буде знать ні правовірний,
Ні відшукать не зможе навіть птах.
93(101)
Ці Ідоли -- їм ще вклонявсь допіру --
Мою зганьбили й викривили Віру:
Втопив я Славу в келиху вина
І Ласку Божу проміняв на ліру.
94(102)
О так, й раніше каявсь я немало,
Як п'яний був -- частенько це бувало!
Та роза розпускалась навесні --
Й усе моє розкаяння зникало.
95(103)
Вино в Безвір'я стежку нам торує
І Благочестя із душі грабує:
Що потім продає нам винороб,
Того не варте й чверті, що купує.
96(104)
Шкода, що зникне із весною й роза,
Вірш юності стареча змінить проза
І соловей, що не вмовкав всю ніч,
Де зараз він -- в яких озветься лозах?
97(105)
Не напоїть пустелі джерелом:
Не заквітча її піски зелом;
Та мандрівця зведе, що впав від спраги,
Немов траву, як пройде бурелом.
98(106)
Чи ж є, хто зміг би -- і в чиїй це волі --
Спинить від розгортання Звиток Долі,
Щоб витерти у ньому кілька слів
Чи дописати щось на його полі?
99(108)
Любове! Як би нам Його зманить
Цей Хід Речей скорботний відмінить:
Розбить на скалки й по-новому скласти
І цим Сердець Бажання вдоволнить.
100(109)
Цей Місяць, що за хмару то зайде,
То з'явиться, й то в ріст, то в спад іде --
О, скільки раз світить ще потім буде
Над садом цим -- мене лиш не знайде!

* * *
ми створені Богом,щоб
не космічні кораблі запускати,
а кохати одне одного,
кохати