Водойми ще під льодом.
Де має буть земля, ще досі сніг.
В повітрі лише чути перший подих,
Весни красуні, неквапливий біг.

Чому ж до нас, так рано повернулись,
Лелеки з вирію, царі боліт.
Невже Вам теплії краї приїлись?
Що вернете додому, стільки літ.

Там тепла їжа, тут замерзла каша,
З болота, снігу і трави.
Спить жаба в мулі, у корі комаха,
Пожива ще, зимові бачить сни.

А Ви вже тут, не можете чекати!
Не ждете сонця й теплої весни.
Ви звідусіль вертаєтесь до хати,
І клином ріжете, людські зимові сни.

Ідуть дощі.
Несуть мені листівки
З минулих днів,
Написаних пером
Мого дитинства.
І тому платівку
Прокрутить спомин
Знову за вікном,
Де я і сонце
Бавились давно
У жмурки з часом.
А тепер дощі...
І тільки човен
Ноткою-веслом
Пливе, скупавшись
У моїй душі.

Зробив я фотографію,
Дівчиноньки у полі.
Серед колосся пишного,
Красуня на роздолі.

Нема тут що добавить,
Усе є те, що треба.
Дівоче тіло й жито,
Кохання просто неба.

Людське, маленьке щастя.
Завмерла гарна мить.
І радий, що і з нею я,
Зумів її прожить.

Я знаю цю дівчину,
Уже немало літ.
Цю ніжну стебелину,
Це фото, їй привіт!

Циганський оркестр виграє позолотою в осінь.
З тобою тепер однаково любим... Авжеж.
Не треба про нас - таке несподіване й босе
Кохання несе нам сцену вогнів і пожеж.
Чи є іще вибір? Чи можна назад повернути
Вчорашній квиток і вже не піти на спектакль?
Напевно, нема. І відповідь тисне у груди.
І я ццьому рада, бо ти мене любиш. Ось так.

1
Я чарувалась співом Феокріта
Про літ принаду -- давніх милих літ,
Які дарують свій солодкий плід
Старим і юним, в дні зими і літа.
В тонах античних древнього піїта
Відчула знов я весь солодкий гніт
Тих літ сумних, печальних милих літ,
Якими й моя доля оповита.
І тінь на мене, у сльозах всю, впала,
Й було Видіння (леденіла кров),
Й мене рука вниз за косу схиляла,
І голос був, відлуння сурм немов:
"Хто я, вгадай?" -- "Ти Смерть," -- я відказала.
Й дзвін срібла в відповідь: "Не Смерть-- Любов!"

Музика, як вічність, як любов –
Все, що ти й не вимовиш словами.
Те, що будоражить твою кров
І у серці сіється квітками.

Спів замислених навік лісів
І дзюрчання річки в тихім полі.
Музика – то наша карта снів
І думки, що томляться в неволі.
21.11.06

Мої пророцтва -
сховані в рукописах,
мої слова -
блукають таємницями
поміж волошок синіх і з суницями
розмову про романтику ведуть.
Твої слова -
літають дивоптахами
поміж зірок освячених Озирисом
і падають вагомо на папіруси
премудрість ясну в мою душу ллють.
А наші долі
сховані в літописах
поміж небес величних зустрічаються,
в усіх віках закохано вінчаються,
коли дзвіниці гучно в дзвони б'ють.

Твоя душа чека якогось свята
І розквітає лотосом повільно.
Від цього в хаті світло і лапато
І серце б’ється солодко - стабільно

Назавтра сніг покриє сонне Місто
Своїм прозорим теплим ковпаком.
І буде небо біле й урочисте
Нести Легенду під своїм крилом.

А в когось будуть сльози у долонях,
Хтось піде проти себе, мов на спис.
А хтось потрапить у моря солоні,
Знайде ніким ще не відкритий мис.

Зима накине сітку на проспекти,
Спіймає в неї жовтого трамвая.
І стане їй із цього смішно, певно.
А скрипка тиху музику заграє.

І ти впізнаєш вулицю знайому,
Чиєсь вікно моргне тобі під вечір.
Як добре повертатися додому,
В таку зимову стиглу холоднечу!



(02.12.2005р.)

розібрані LEGO
кольоровості бачень
я була для тебе
а ти... без означень
зціловані губи
обвітрені фрази
я більше не буду
і жодного разу
роздягнене тіло
до кості і крові
відсутності світла
в відсутності долі
розрита могила
подряпане трумно
відірвані крила
так чітко й культурно
покладені скраю
хреста і віночків
бо я не вмираю
...в подертій сорочці...
я - смертна-безсмертна
розібране LEGO
в очах екстраверта
нічого крім неба
вмираю востаннє
на сотій хмаринці
пухкого кохання
з вогнем наодинці
обсмалене пір'я
добавилась пташка
в відсутності світла
у квітці без щастя

Ми таїлись, як перші люди,
По печерах – своїх хатах,
І лилася брехні облуда
У газетах, церквах, цехах:
– Вас чужинці хочуть скорити,
Та за вами – Москва, хлопи.
А що ви німі і неситі,
То схиляли б нижче лоби!
І сміялося зло у вічі,
І настали нестерпні дні.
Я тоді помаранчеву стрічку
Прив’язала на темнім вікні...

Пам’ятаєш, як запалалали
Помаранчем дерева враз?
Не дістали і не зірвали -
Посміхався вогник до нас.
Отруїти можна і вбити,
І в обличчя кинуть брехню,
Та ніхто не зміг загасити
Помаранчевого вогню.
І коли гляне зло у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні

Не забути тривожні ночі.
Разом з "п’ятим" – ми ТАМ були.
І у наші безсонні очі,
Як любов, надії текли.
Піднялися ми разом з бруду,
Подивились в майбутнє враз –
Скільки праці! Як тяжко буде!
Аби б в душах вогонь не згас.
І коли гляне біль у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні.
Січень 2005

Божевільні дощі намагаються знищити осінь,
заливають дахи і усе, що лишилось живим.
Біль зійшовся із болем. Здійснилося. Це двоголосся
перекрикує стогін промерзлої наскрізь трави.

І пронизує вітер осіннє повітря кинжалом.
На вечірній щоці закривавлений зболений слід.
Ці потоки дощу – наче підлі малесенькі жала,
як можливий рятунок від всіх заподіяних бід.

Значно легше вночі віддавати подушці ридання,
аніж взяти свій біль і щосили жбурнути в стіну.
І не треба його називати нещасним коханням.
Бо кохання – ВЖЕ ЩАСТЯ. І ним не пророчать війну.

Заховавшись у тінь найпростішого в світі „не можу”,
зачароване коло приймає заблудлих овець.
І на ватних ногах не пройти повз тонку огорожу,
де поняття „початок” межує з поняттям „кінець”.

Божевільні дощі закликають зливатися з ними.
Хто піддався – того розіпнуть на похилім хресті,
щоб нарешті прийшло усвідомлення того, що зими –
це не смерть, а лише перехід до одного з життів.

20 листопада” 06

Хай замітає осінь почуття
бурхливо-жовтим теплим листопадом,
багряними листками каяття,
хай сипле щиро понад тихим садом.

Хай обіймає мерзлий квіт жоржин,
троянди білі хай в уста цілує.
Нехай торкнеться стиха павутин,
що трудівник-павук снує й майструє.

Хай нагадає бережно дощем
холодною небесною водою,
що я стою, закутавшись плащем,
відверто розмовляючи з собою.

І хай таємну сповідь восени
підслухає Стрибожий теплий вітер;
старезний дуб і ніжні ясени
нехай протягнуть в допомогу віти.

Я лиш одна в дорозі каяття...
І замітає осінь почуття!

У нас буде дуже затишно,
Сонце схилиться до заходу,
Мороз пензлем замалює
На вікні вчорашній день.
Запалають сухі дрова,
Полум'я те кольорове
Іскрами нам заспіває
Ще нечуваних пісень.
Оживе усе незгадане -
І запахне теплим ладаном.
У нас буде дуже затишно
Дуже тепло, дуже райдужно!

Ти загубився поміж мрій
Зависши в бездіянні
Оркестром мовчазних надій
Постійного світання

В танку очікувань своїх
Собою незворушно
У світі цім приник, притих
Щоб не тревожить душу.

Самотня ніч.
Щось силиться витворитись. Але на марне.
Імпотенція духу …………….
Телевізор як і вчора пирскає критицизмом
Аналітики силкуються синтезувати
Остаточно мене загубивши
Ніхто не каже куди йти,
Проте всі добре знають від чого тікати
Україна ……… яка є …………
Іноді здається,
Коли дивишся телевізор
Що українська ідея
Це суміш мазохістського стогону
І прокурорського тону
В бік Росії………..
Саме існування України,
Як духовне явище,
Може живитися в нашій уяві
Лише буттям північного сусіда
І коли б він враз зник
То ми розгубились би
Ще надовше
Ніж після 91-го
Випиваю ще кави……
Вже з коньяком……..
Так само голова порожня.

У росі у дикім полі,
Серед високих ніжних трав
Я заховався від любові,
Щоби ніхто не відшукав

Щоби ніхто, ніде, ніколи
Мойого серця не знайшов,
Щоб залишився сам собою
Який прийшов, такий пішов.

У ранковому похміллі
Вже не хочеться нічого,
Аж думки журні, сумнії
Чешуть мозок об пороги.

Знову гляну крізь горілку,
Наче тії окуляри,
Плюну в дзеркало
Й розіб´ю обпомаджені бокали.

Покинута напризволяще
Позбавлена старих основ
Душа зробилася гуляща
І ходить в блуд все знов і знов.

***
Колобродою і сновидою
Ти блукаєш по місту вночі
І горілкою певно обридлою
Відшуковуєш серця ключі.

***
В змурованому місті
Де не лишилось дерев
Асфальтяних солістів
Вигокує концерт.

В.Шинкаруку

Я вже нічого не боюсь,
Хоча й до ранку не засну.
І п`ю аж доки не нап’юсь,
А з перепою не клянусь

Я вже нічого не боюсь.
Я бачив кривду і біду.
Тріумфами не так горджусь,
А на коліна не впаду.

Я вже нічого не боюсь.
Гірчить моя самотня кава…
Щиріше каюсь і сміюсь,
Забутих друзів впізнаю
…а все-таки життя цікаве!

Все одно не втекти,
Все одно по рахунках платити…
І кривись - не кривись,
Але трунок із кубка допити…
За слова, за діла
Не ховаючи очі до суду…
Ех! Була-не-була –
Грішним був – грішним буду…

А для чого життя,
Коли в ньому по правилах жити?..
Жив – не жив -
Все одно по рахунках платити…

Я вдарив на сполох -
Ніхто не прийшов,
Я крикнув щосили,
А сплюнув лиш кров
Лиш вітер самотній
Гуляв по дорозі,
Та зграя вороння
Здійнялась в тривозі.

Навкруг лише тіні -
Нема більш нікого
І душу і тіло загубиш в дорозі
На цвинтарі душ ти все позабудеш -
Душею і тілом в дорозі заблудиш.

В холодній хатині -
Один в самотині
З чарчиною навзніч
Ти все пригадаєш,
Як була вихола
Аж серце хололо
Вихола забрала ту юність мою.

І дама козирна
То піка, то чирва -
Лягає в розкладку,
Жахає мене.
Обрізали крила -
На волю пустили
Та воля спалила
Серце моє.
В холодній хатині
Від вчора й донині
Носилася мрія
І била крильми
Та ось вже затихла
Не плачу ні сміху
Не стало вже чути
В холодній пітьмі.

Смуток без сліз
І страждання без крику
Дика ненависть в очах до життя.
Що це?
Це слабкість грудей перед вітром,
Чи слабкодухість в сяганні буття.

Стояв один самітньо серед храму
Дививсь на посивілі образи
Не те молитви, а не те прокляття
Зривались на порепаний язик

Святкова служба правилась у церкві
Свічки, мов душі танули й згорали,
А навкруги неначе б всі померли
Лиш образи і більш нама нікого…..

Напевне марення мої
Шукаючи просвітку
Водитимуть узагалі
Мене, як на підпитку

І всі мої напівшляхи
Разом з напівдумками
Складуться врешті в молитви
Сумнівної відправи.

Я очі закриваю –
бачу
А відкриваю –
хочу
Лиш обійняти.
Не тримати,
А обнімати
Не володіти
А кохати.
Лише обійми
Без обойми
Обоє ми
Обоє
Чи з боєм,
Чи без бою.
Твоє,
Моє,
Розмите,
Розбите
Щастя
Вдасться.
Хоч плаче
Вдача
Така моя.
Твоя ...
Ще гірше.
Спочатку вірші.
А далі?
В далі...
Ми подолаєм.

Кучері і пальчики в вишневому сиропі
крендельки і в цукрі знов вуста
У ведмедика на патичку й у вушках мед
Марево канабісу і вугрики на п*пі

Ти красивий наче бог кулінарії
Ти безмежний простір, ді-ем-ті
Для мене ти.І зривисте дихАння часу
Найсолодша смерть від аритмії.

Нелінійні почуття і нетривкі імперативи
на прощання подих-дим "жітан" й смішок,
Що почує будь-який супутник по метро -
Шоколад і аромат презервативів

МовчАння, незнАння, нестача часу на коханння
Мов опік нагайки - твого телефону рінгтон
Крізь любощі Одне в однОму прихистя шукання
Розхристане серце моє і твого аритмований сон

У танці старому мов місто з жалю і бурштину
На битому склі серед сивих кривавих руїн
Засліпленою і утятою срібною в спину
Була моя гордість..

Розумні й мудрі стверджують щоднини:
“Інтелігенція – це п’єси і картини,
Інтелігенція – мистецтво і наука,
Інтелігенція – думок і серця злука.”
Філософи! Прислухайтесь до думки,
Не думайте про фрески і малюнки:
Інтелігенція – майбутнього аорта?
– Інтелігенція – це посилать до чорта!

Зривається хмаринкою відважною
Блакитне сяйво радощів і спокою...
І далечінь здається недосяжною,
А відтак – глибокою.

І ти як чайка сонця вересневого
Вриваєшся у посмішки незаймані,
Народжені від подиху серцевого,
А відтак – незгаяні.

Кричить життя, шаліє, б’ється-піниться,
Даруючи свої щасливі струмені...
Від Суму все погане, що зустрінеться,
А відтак – надумане.

З-під моїх ніг тікає авеню...
Мені назустріч віє голубіння,
Зіниці сліпить крижане проміння...
Ну що ж, я непогана інженю!

Тоненька шпилька знову лічить час,
Секунди перетворює в хвилини...
Ця мить – лише у Вічності світлина,
Але ця мить – вся Вічність є для нас.

Відлуння змусить шибки задзвеніть –
Ти усміхнешся уві сні невинно...
Я? – Я завжди тікаю... Це не дивно.
А дивно – це сльозина мимохіть...

Я дивлюсь в розріджене повітря
Як вмирає моя мила осінь...
Хто вколов у тебе теє вістря,
Що від нього ти втекти не в змозі?

Хто тебе побив одичавілий,
Обірвав твої чарівні шати?
Хто затримав подих твій сп’янілий,
Наказав принизливо мовчати?

Де твої небесні оксамити?
Де те сонце сумно-ностальгічне?
Залишись! Не помирай! Куди ти?!
Я гадала, ти прийшла навічно...

Я гадала, незнищенні чари,
Що красою серце виривають.
Я гадала, вогняні стожари
На кленовім листі вічно грають...

О, якби ті багрянисті клени
Залишились в серці моїм досі!
Мить зрадлива! Ти пішла від мене!
Осінь – помарніла. Хвора осінь.

моє місто сплетене з бруківки
моє серце вимощене з цегли
моє тіло - дерево без гілки
моя постать,,, позгинались верби....
біль як прищ... гнійний і на обличчі
ніч як вічність капає в кастрюлю
ємкість сонця з схожістю на свічку
демонструє аргументам свіжу волю
розвалився мій будинок з LEGO
кольорові крапки свідчать звуком
моє місто вимерло без тебе
хроматично хворим візерунком
мозаїчно врамленим жахіттям
неспроможно стриманим коханням
моє місто - я в тобі вагітна
дитинчам під назвою Вигнання

молоком зі збитого глека
розтікаюся по землі
твій подих що вріс глибоко
мені болить і кровоточить
часе
часом як у сповільненому кадрі
мовчимо вічність чекаємо слова
а зважившись щось мовити
ти стискаєш нам горло
залишається подих і
молоком зі збитого глека

Пропала муза – до біди…
Блукає між світами…
А я кричу їй: "Йди сюди! –
Увíнчаю квітками!"

Я виглядаю до сих пір…
Не бачив випадково?
Напевно то страшний був звір,
Що налякав так СЛОВО…

Я зустрів тебе випадково,
на вулицях нашого скаженого людолому.
І мені навіть здалося, шо моє черстве серце
радісно потяглось до тебе, мов мала дитина до веселки.
Але то була лише мить.
За хвилю я вже біг зблеску, біг подалі від тебе.
Навмисно заплутував сліди, боячись, що ти все одно,
в якийсь дивний спосіб віднайдеш мене.
Я біг від тебе боячись, що ти виявишся черговою хвойдою,
або станеш нею з моєю допомогою.

Погода вмерла за вікном
І вкрилася зимовим сном,
Осінній лист вже не кружляє,
На землю впавши, він вмирає.

Проймає вітер до кісток.
Набридла магія шісток…
А до весни ще так далеко
Й не завтра вернуться лелеки…

Це холодом зима стоїть.
Осінні рани не гоїть…
Ласкаве сонце за весною
Прилине в серце із тобою.

порожні плящини
розмірені фрази
ти звик до моїх поцілунків
модерні картини
розсипані стрази
динаміка тиші - без звуків
тереблю мовчання
купую безслів*я
ридаю над власним сюжетом
для тебе остання
для нього безвірна
назви мене анахоретом...
у тиші безлюдно
у каві загірко
ти звик до моїх поцілунків
залишились будні
із присмаком сірки
на вустах розпечатаних трунків
пробачення хлипнуть
замруть антресолі
із чітко означеним криком
назви це для прикладу
символом ВОЛІ
до якої ще грішні не зникли

Усе минає...
Не минають тільки наші душі.
Усе летить. Не відійшов лиш день,
Що зачепив за серце
Срібним звуком
Вчорашніх кроків, віку, снів і -
Дзеньк!!!
Розбились мрії...
Але ми лишились
Збирати решту весен
У слова,
Шукати скіпки правди,
Щоб розталих
Крижинок щастя
Всипати до дна
У глек кармінний
Наших почуттів.
І вдруге стати
Чарою вина,
Чи гронои долі
Впасти навмання
У вечір той,
Який для нас
Світлів.

Я знову бачу твою тінь
В брудній картині зради.
Німим обличчям ти приймаєш,
Чужого тіла насолоди.
Думки б’ють по голові,
Так, що хочеться кричати,
Словами друзів й ворогів,
Що давно вже не моя ти.
Ти привела додому ранок,
Я ж всю ніч тебе чекав.
"То де ж була ти дівчино?"
Тебе я в гніві запитав.
Ти щось там говорила
Про прощення тобі,
За ради того щастя,
Що було в минулому житті.
Та вже я мало чув тих слів,
Бо вийшов біль із берегів,
Злетів у небо та впав дощем,
На надії й так крихке багаття.
Кажу "Пробач, та мабуть не з тобою
Ходить моє щастя".

Зачиняю двері
Перед тобою
В своєму домі й серці…

Коли любов зненацька штрикне,
Стрілу Амура прямо в зад.
Наш розум враз по собі зникне,
І ми не просимо порад.

Все ніби ясно і прекрасно,
Яке ж бо небо голубе...
Нічнії зорі, так завчасно,
До мене правили Тебе.

Чарівна казка, сам бувало,
Не раз слова такі казав.
Зозуля безліч літ кувала,
Про все на світі забував.

Здавалось вічно буде літо.
Спекотне сонце і пісок,
Порожній пляж, коса розмита,
І чийсь загублений "носок".

"Шаланди полниє кєфалі..."
Горланить десь магнітофон!
Ну, а усе що було далі,
Для мене мов чудовий сон.

Усе так ясно і прекрасно,
Й не до розмови було нам.
Прокинувсь вранці, я один.
То певно є: Шер Ше Ля Фам...

Я, найщасливіша людина у місті!
Хочеться так безупинно кричати.
До Вас донести ції добрії вісті,
Обняти, підняти, лише не мовчати.

Затіяв добро я зробити людині,
Перед святом закоханих майже не спав,
В день Валентина святого, дівчині,
Котру не забув, і таємно кохав!

Довго не бачив її я. Проблема.
Невпевнений був. Буде рада чи ні?
Дзвоню одногрупнику, кажу, є тема!
Денис зголосився на поміч мені.

Квіти, троянди, червона кровиця
Їй нагадають майже про все...
Майже, тому, що про все не годиться.
Ой, це мене не туди вже несе.:)

Ну, ось і на місці, зобразив я схему.
Денис мов десантник рвонувся в атаку,
Йому це то що, а от серцю моєму -
А раптом не прийме. Надії всі в сраку.

Сотня думок мене шматувала.
Хвилини неслись, як ніколи малі.
Бітлз!? Це Нокіа моя заграла,
Я зирк на екран: Дзвінок - Наталі!!!

Сірьожка привіт, а що це за квіти?
Привіт, що за квіти, які, де, коли!
І радісний сміх, ми як малі діти
В пластмасу сміятися вдвох почали.

О, так то є щастя, робити приємно.
Робити комусь, значно більш ніж собі.
Хочеться тільки аби лиш взаємно,
Людина робила теж саме Тобі.
14.02.2006

Пісок гарячий поміж пальці
Просіявся, так само й час...
Ми вже осіли. Чи скитальці
Ще може є? Ще поміж нас?

Час промайне, нежданно, швидко,
Роби усе, що маєш ти.
Роби лиш так, аби не стало гидко,
Як потім глянеш з висоти.

Піднявшись вгору, розпроставши плечі,
Пройшовши шлях, тернистий до мети.
Ти однієї не забудь простої речі -
Хоча й скиталець, все ж людина Ти.

Ось, щойно випив я вина,
Згадав Тебе, моя «кохана».
Можливо, зараз ти одна -
Може твереза, може п`яна.

Згадав «кохання», що було
В гуртожитку. І так не довго
У серці сіпало й пекло,
Коли прощались ми надовго.

Вірніше скажу не надовго,
Вірніше скажу назавжди.
Було в душі печалі повно,
Живи собі, - мене не жди.

Я збаламутив Тобі спокій,
І може, серця краплю вкрав.
Як ріже пам`ять «передпокій»
Де палко так Тебе кохав!

Нам стіну заміняла шафа,
За нею подруга спала.
По кілька раз був чай і кава,
Ти врешті-решт мені дала.

Дала обіцянку, що зустріч
Та наша тайною була.
Лиш Ти та я, та темна ніч,
Й подруга котрая хропла.

Минає час, пройшли роки,
Відтоді як захлопнув двері.
І зараз з легкої руки,
Пишу ці рими на папері.

Наллю но, ще собі вина.
Не спиться щось, думок омана.
Скоріш за все, Ти не одна.
А разом з ним, твереза й п`яна.
2006

Розпалена жарина
Лежить на полоці,
Чарівная дівчина
Із віником в руці.

Я жару наганяю –
Вона сичить: Пече!
І звабливу усмішку,
Кида через плече.

Червоне слабе світло.
Всі думки про одне.
Її вологе тіло,
Приваблює мене.

Стікають краплі поту,
Очищуємось ми.
І стаємо достоту,
Молодшими людьми.

Не можу передати,
Як сильно я люблю.
Маленьку цю людину.
Спотівшую, мою!

Колючих слів навіяло, як снігу.
Дрібних образ нам вистачить якраз.
Холоне десь в чужім, ворожім лігві
Ота любов, яка цвіла для нас.
Ота любов, яка не стала щастям...
Чи винен хто, що винного нема?
Мені не жаль, що все було б інакше.
Не жаль мені. І я іду сама.
А за вікном танцює легко січень.
Йому знайомі ритми наших втрат.
Не видно днів. І час - маленький відчай
Жбурляє снігом-болем невпопад.

Вже день пішов від тебе,
Згорбившись дощем.
Вогонь затих. І руки
Уже не лементують,
Хоч кожн подих серце
Пам"ятає ще.
Хтось в тій кімнаті плаче...
Але ніхто не чує.
І на одвірках вечір
Покинув тихий щем.
Забути. Так годиться.
Що на порозі вчора,
Як п"яний, послизнувся
Той відчайдушний день.
Забути. так годиться.
І може, ще насниться,
Куди ведуть дороги
З порожніх двох осель.

Вітер навіяв листя з чужого міста.
Осінь - така сьогодні між нами відстань.
Вітер метає сміхом твоїм під ноги,
Осінь тебе цілує, а я не можу.
Голос твій залишився у телефоні,
Голос мій обпікає твої долоні.
Ти - надсилаєш message, а в ньому пустка.
Я - відчуваю серця гарячий згусток.
Листя всихає тут, і палають гнізда...
Ватри горять осінні в твоєму місті.
Певно на їхнє світло піду у вирій.
-Буду чекати, - мовиш. І я повірю.

Я непомітно звикла жити так,
Як схимник, у своїй кімнаті-кель’ї.
У спокої. У тиші. В молитвах
Про скору близкість осені Твоєї.

Бо падолист не Твій іще, не Твій,
І серце не знайшло іще спокою
В Тобі... Лишившись майже без надій,
Їм прісний хліб з сльозами і водою.

У голові самотність наче куб...
На милицях старий листóпад човга...
Тут якось прилітав один інкуб.
Я вигнала його... А чи надовго?

Так і живу. Чекаю. Уночі
за нас обох турбую словом небо.
Ти, певно, проти. Тільки помовчи,
Бо хто іще помолиться за Тебе?

Мені твоя наснилась осінь
Листком кленовим у волоссі,
Теплом медовим у горнятку,
Малим беззахисним дитятком.

Руками теплими наснилась,
Якби ж не ранок – залишилась.
Тікають сни, тікають сни –
Тікають в осінь щовесни.
20.11.2006