* * *
“da capo al finex”
або «Сто років самотності» Маркеса,
або народне прислівя «Наша пісня гарна,
нова…»

сніг
дощ
кава
цигарки
борщ
самогон
карти до ранку
новий день
не позбутися думки,що це вже було
біг по кругу ?
маятник ?
чи смола днів затягнула ?
зігнула ?
повернула ?
у вчора
з метою на інструменті буденності
який не в ладах з гармонією
зіграти репризу
сніг
дощ
кава
цигарки
борщ
самогон
карти до ранку…

(Лободзець Галина + Шуркало Віталій)

Прижмурить нічка твої очка,
Закриє небо на замочок,
Накличе сон тобі, маленький...
Засни, засни... Й поспи тихенько.

Нехай ангелик білокрилий
Твій сон убереже від злого
А тіло, берегтиму милий
В покрові я серденька свого.

Нехай насниться тобі мати,
Що пестить личко, просить спати,
Що поцілунком своїм, милий,
Тебе зігріє що є сили...

Колиска хилиться у боки,
Затихли вечорові звуки,
Маля не слухає нітрохи –
Безвпину проситься на руки.

Поближче до серденька стуку,
До близького і так рідного,
Що віджене і біль і муку,
Що бється для нього одного.

Ой люлі-люлі, мій маленький,
Засни ж бо пізно, дорогенький,
Нехай дрімота й сон на пару
Тебе улестять, встелять хмару.

На ній вмощу тебе тихенько,
На ній здрімаєш, на пухкенькій.
Поспи ж, дитятко моє рідне,
Й нехай біда тебе обійде...

Журавко, настели мені гніздо
на залізобетонних опорах
високовольтної лінії.
Я заспіваю тобі пісню,
що потече і горами, і долом
у міфічну вічність.
Настели мені гніздо високо,
я втечу у спокій.
В самоту одягнений - стану хором
і кидатиму пісні догори, під ноги,
на усі чотири боки..
Може, забуду, що кохав
дівчину,схожу на осінь..

І що з того, що я там був.
Було давно, усе забув.
Не пам’ятаю днів і дат,
і рік узятих впоперек.

(Я той, невпізнаний солдат.
Той рядовий. Той імярек.
Я - просто кулі недоліт.
Я лід січневий у крові.
Я міцно впаяний в той лід -
я в нім, як мушка в бурштині.)

Та що з того, що я там був.
Я все одбув. Я все забув.
Не пам’ятаю днів, ночей.
Не можу пригадати назв.

(Я тупіт загнаних коней.
Я хриплий на бігу наказ.
Я миті недожиті дня.
Я бій на дальнім рубежі.
Я Вічного Вогню биття
і вогник гільзи в бліндажі.)

Та що з того, що я там був,
в тім «бути чи не бути» злім.
Я все те майже позабув.
Я хочу все забути. Ні,
не я воюю на війні -
вона воює у мені.
І Вічного Вогню Лиття
в моїх очах тремтить щодня.

(І вже не вивести мене
з війни тієї, тих снігів.
Вже не одужати мені
від тих у роки вмерзлих снів.
І з тойністю, зими й землі,
моїх не розлучити днів.
До тих снігів, де вже моїх
не розрізнити вам слідів.)

Та що з того, що я там був!..

Я не забула вас. Ідуть дощі,
А потім сніг лягає нам на плечі.
І ви живете у моїй душі,
І я пишу вам нерозумні речі.
Я вас чекала. Я любила ніч.
Для вас ридала і для вас співала.
Ідуть дощі. Скидаю вас із пліч –
Я вас в душі носити перестала.
Я не забула вас. Ідуть дощі,
І я вас розкохала під дощами.
Я вас шукала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не шукали.
Я вас чекала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не чекали.
Я вас кохала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не кохали…

Ті сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ті казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою,
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишити ноги,
і, як стерті судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Межи них течія в латах криги по обрій -
не найкраще, але до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! З чого і вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних!

Та я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля мене намовляє - не треба,
не біжи, не зникай, я кохаю тебе?


2005

Схлинула, одплила
хвиля заніміння.
Закололо в грудях,
зацвіло жеврінням,
і в очах воскресло подивом удачі.
Певно я у світі ще не все побачив.

Хто ти, чорноока, - неземна богиня,
чи остання німфа, зваби господиня?
День, чи два раніше – вже би залицявся,
нині - інше, кволий лицар вам дістався.

Але ж очі, очі! Переливи ночі!
У таких тонути – невтолимість вдачі:
від одних подався, з цими ось зустрівся,
Доле-жартівнице, може б де спинився?!

Тільки де? Кохають, доки в тобі сили.
Дивляться на гроші і шепочуть: милий.
А зникають гривни - завертають сани…
А ти припадаєш до душі і рани.

Прикладаєш трави, замовляєш тихо -
від огню недуги, паморозі лиха,
і до ранку грієш витончено-хтивим
тілом - без обіймів, подихом - цнотливим.

Та хіба зі мною це можливе діло?
Довго тліло - швидко полум’я вхопило.
Загасили жар із дивної криниці,
досита живої випив я водиці!

І устав на ноги. І ступив за двері.
І метнулись в очі кольори зелені!
Кольори веселі, п’яні і бентежні!
Боже! Я пролежав місяці, не тижні!

Вороний на лузі - гей, до мене, брате!
Тут гніздо відьмацьке, нумо утікати!
Тільки й палахнули вслід зіниці-болі,
чорні з переливом, непокірні долі!


2004

На початок «Подорожування Батьківщиною»

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах матюки, під обличчями - сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але й не програв...
Дивні очі у тебе - вогнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо й на полі бою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Та не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо і серце, що не заморозить.
І заночувати - нам копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя!


2004

Джонатан Свіфт
Чи міг що-небудь знать про ліфт?
О ні, не більше, моя музо,
Ніж автор "Робінзона Крузо"!

Джофрі Чосер
Скляних речей не переносив,
А визнавав лише тарілки
І навіть чай пив з блюдець тільки.

Іспанцям Сервантес,
Мов дюжина Данте,
Й ніщо -- його регалії
Для жителів Італії.

Похвали поету Гею
Сягнули вже апогею,
А слава поета Блейка
Така ж, як в пірата Дрейка.

Данте Алігієрі
Обожнював шпалери,
Але на "Пекла" сюжети
Хватало йому й газети.

Едгар Аллан По
Їв раків із зеленню, бо
Як жував їх квапливіш,
То писалось жахливіш.

Містер Хілер Беллок
На кожну з книг чіпляв брелок.
Він їх не сплутав би і так,
Бо кожна з них -- на інший смак.

Сер Крістофер Рен
Сказав: "Хоч я й не супермен,
Та ще з дитинства ціль була --
Відбудувать собор Павла".

Не сплутай біографію
Й науку географію:
Стосується остання карт,
А перша -- більш цінує жарт.

Георгій Третій
Розумний лише на портреті,
А дурнем був і ним помер --
Зате в пошані він тепер.

Герцог же Веллінгтонський
Схуд і став скелетонський --
Й це в могилу б звело,
Якби не Ватерлоо.

Що сподобалось в Клайва,--
Говорить, мабуть, зайве,
Бо з чеснот і тепер
Лиш одна -- що помер.

Едвард, що звавсь Духівник,
Спать під столом в кухні звик.
Коли ж заважали,
То спать йшов до зали.

Не певен, чи був король Джон
Умовою sine qua non,--
Хай і сягнув зенітів
В династії Плантаженітів.

Сер Гемфрі Деві
Не міг жить в Женеві
Й бувать у театрі
З тих пір, як відкрив натрій.

Дивна була у Вольтера
Богу молитись манера:
Ніколи він не молився,
Поки не намилився.

Давид Рікардо
Економіку знав "від" і "до"
Й, дочекавшись моменту,
Всім повідав про ренту.

Джон Стюарт Міль
Створив ім'я і власний стиль
Як автор праці більш вагомої:
"Основи політекономії".

Темно. Ніч. Осінній сад.
Постать: злодій-листопад.

Повний міх чужого краму
закидає через браму.

Що той крам, - кому потрібен?
- як пілоту самокат!

Тож - чи злодій, чи добродій
Незнайомець листопад?

Не тривож мене, друже i брате,
не тривож, бо щось серце болить.
Час прийшов, час прийшов помирати,
дай побути самому в цю мить.

Так живемо - неначе ми вiчнi,
нецiкаво i брудно живем.
Душi нашi порочнi, калiчнi -
що з собою у Вiчнiсть вiзьмем?

Кожен день - то чарiвна прикраса,
день пройшов - i нема вороття.
Кожен день - нова tabula rasa
День життя!
день життя?
день життя...

Мiй товаришу, хто ми з тобою?
Що для Всесвiту нашi життя?
Дай же серцю покою й спокою
в день останнiй мойого буття.

Ось i все - я iду зустрiчатись
з усiма, хто до мене помер...
Ось i все... Я iду... час прощатись -
ти без мене живи вiдтепер.

Напруженість важливих запитань
Турбують нашу совість день за днем,
Як мрії відділити від бажань,
А труднощі від мороку проблем.

Життя проходить наче в боротьбі,
Проблем невтомна влада додає
І вже дає антихристів тобі,
Як праведне досягнення своє.

Пятнадцять років йдемо в нікуди,
Заковані в кайдани обіцянь,
А скільки нам пройти ще без біди
Якщо не розв’язати тих питань?

Мряку розвіють скоро сонця гарячі колеса,
Вітер остудить каву. Знімки - для жовтої преси.
Погляди фотокамер фіксують ранковий туман -
Місто іще цікавить сенсацій дрібних балаган.
Вибіжить на роботу о пів на дев"яту вівторок.
Вкотре сусід у пляшці. Сни закупорює корок...
Сняться комусь в дорозі машин навіжених хвости.
Вікна прочинить днина. Прийдуть електронні листи...

Завтра уже пізнаєш розкіш жовтого саду...
Сто горобців зненацька випурхне із засади,
Соняшник випадково зронить важку корону,
Кілька опудал видадуть лінію оборони,
Щойно гарбуз-полковник ворогу в очі гляне.
Стануть на варту строгу витязі картопляні.
Осінь підступить тихо. Військо не за горами...
Висохне огудиння, схиблять і генерали,
Морква чуби підніме, виструнчить здібну роту,
Перерахують кози трав наливну піхоту.
Враз - причаїться гичка. Роги кози у штабі!
Хтось перегриз капусту... І в далину пошкрябав.

У цьому театрі клоновані душі і лиця,
Колючі піски і вітер з печаттю злості.
Полинь ще гірчить і хочеться крові напитись
Тому, хто жадав лишень обглодати кості...
Смичок обірвався. А публіці - знову видовищ.
В сучасному Римі натовп жадає помсти.
Влаштовуєш лови, та звіра в людині - не зловиш.
Дарма, що є досвід. Це тільки у лісі просто.
Шукаєш причини, а мудрість - у ветхій скрині.
Вбери обладунки. І сили мабуть додасться.
Ідеш на війну. Там дівчина-воїн нині
У телеекрані звіра впізнала пащу.

Блакитне небо, закидане, заклеєне,
Шматочками пухкої вати.
Крізь яку рветься,
Проміння жовтувате.
Воно не опікає шкіру,
Лише гріє душу,
Дає надію,
Вбиває сумнів.
І взимку світить сонце,
Та щоб побачити його тепло,
Потрібно, відвести погляд від земного,
Підняти в небо, спитати себе
Чому так сліпо живемо?
Не бачим того щастя,
Що вже маєм.
Живем майбутнім,
Якого не спіймаєм.
А життя минає,
Крокує хутко до кінця.
А де ж та радість?...
Немає …
Лише буденність сірого буття.

Поділ часу секундно на „до” і „опісля” між вистрілом –
Поділ виміру плину любові в житті і за смерті.
Лише мить, за якою питання, мов кулею, визріло:
Що позаду? Що зараз? Куди з’адресують в конверті?

Де гулятиме ніч, як не нашими, любий, розмовами?
Як народиться день без мого у тобі позіхання?
Чи всміхнешся хоч раз, поцілунком моїм не підкований,
Якщо випаде жереб мені усміхнутись востаннє?..

Так стояла задумано-зболено жінка розхристана –
Я ТВОЯ і обернена - Я ВЖЕ НАВІК НЕ З ТОБОЮ –
Обиралось: кому залишитись живою на пристані
Твого серця, а хто позбирає собою набої.

Ти вагався тривожно. Курок же молився на дотики.
А комаха у око, знущаючись, врізалась гостро...
І любов із струнокої висотно-захмарної готики
Облетіла... Нараз Я ТВОЯ загорнулась у постріл...

Біль нахлинув? От бачиш, коханий, це гра випадковостей.
Ти вагався так довго, що долі не стало терпіння.
Ти злякався любити – а час розсудив все по-совісті:
Мить вагання настигла хвилина збирати каміння.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
І нехай твоя дружина й донька плаче,
І нехай старенька мати помирає,
І в холодній хаті сина не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Вже давно Дніпро-Славучич з горя плаче
Від ганьби та бруду, сивий, помирає
І на грізне твоє слово не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Зажурилась Україна наша й плаче
І нехай в біді та зраді помирає,
І на лицаря такого не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Над твоєю головою безлад кряче,
Вже життя твоє мов свічка догорає,
Бо і мови в тебе рідної немає.

* * *
Якщо хто мовить словом лиш –
падеш і мреш
на терпкість лопухів,
дитинство збочене і встояне
на травах
на травмах, сміхах, плачах
стій дивись
запам’ятовуй в книгу,
щоб цвіло
старим вином
фільтрованим
землею
дрижання гнотика
невловного в паланні
і зльодянілого водночас
Юрським чаєм ...
на гобелені ангел і дитина
місток через ручай
і лопухи
ті, що мірило тишини
тобі до скроні
сирістю приложать
і усмішку – вужа
зженуть під тин
і там вусань – тюльпан
тінистий Морзе
на них пунктири нанесе вогкі
як збочений обов’язок
перед нестиглим торсом
дівчаток, що ступають на містки
ТА ПАМ’ЯТАЙ ПРО АНГЕЛА
СТАРУХ.

-Алло, це ти?
Неначе знову хто жартує
Твої листи
В зворотній бік марки цілує
Відбути роль
І бути файним модельєром
І звуть Жан-Поль
Чи має сенс ота кар’єра

Чи то так любиш молоко
Чи мої пісні до нестями
Чи може так воно собі
Лишаєш плями

-Алло, це ти?,-то хтось жартує
Твої листи, марки цілую
Відбути роль, модельєром
І звуть Жан-Поль…

Кричи ім’я та біль не вчухне
Не валідолом не корвалолом
В відкриту рану вітер дмухне
Чи стане легше, не сіль, ментолом

Немає, ти зникла
Забракло, не звикли
Відсутня, порожнє
Тебе не вберіг

У мерехтінні очей багаття
Спалили, попіл від печій серцю
Синці паперу візерунки плаття
Любов на грилі, за смаком перцю

Одноденне щастя спокусило
А мені відмовитись несила…
Одноденна радість промайнула –
І гайнула з вітром у минуле…

Як метелик, в душу залетіла
І вселила мрію в моє тіло…
Не піддамся більше я спокусі,
Бо вже завтра ти бридка, як гусінь! :)

Я вдягаю слова в світанкову красу,
В ніжний подих блакитного ранку,
У палкі почуття, що у серці несу,
В дивну легкість та тишу серпанку.

У краплинку роси, що на сонці горить,
В теплий вечір та сяючі зорі,
Я вдягаю слова в тінь минулих століть,
В тихий бриз, що зітхає у морі.

Я вдягаю слова у натхнення весни,
Та в усмішку щасливої долі,
У барвисті пташині пісні голосні,
В смак п'янкої та чистої волі.

В серці знову дзвенить, розквітає весна,
Не таке це життя вже й нікчемне,
Теплі й ніжні, відверті та щирі слова
Нам дарують хвилини приємні.

І ви тепер дві несумісні речі
І ви тепер не ті, які колись були.
Ти вже не скажеш, як її ти любиш,
А вона не посміється з тебе знов.

Колись було по іншому – ми знаєм,
Був сміх гіркий і радісна печаль.
„Пробач мені за вчинки – я не знала,
Не розуміла, що до тебе відчувала”.

„Пробач і ти за тиск і щирість,
пробач за гордість ти мою,
Пробач серце за те, що відчувало,
Пробач усе й забудь мене...”

І ви тепер...

І ви чужі тепер, як сонце й місяць,
Забули ви про себе, про любов.
„Таке життя”, що зробиш, ми це знаєм,
А так хотілось вірити в любов...

І ви ...

Сонця промінь крізь хмаринки
Поглядає на поля,
Посміхаються росинки,
Прокидається земля.

А з небес блакитних пісня
Ніжно лине до землі,
В вишиванках білих вишні
Зупинилися малі.

Аж за обрій стежка в'ється,
Теплий вітер в лузі спить,
Гучно серце в грудях б'ється,
І зітхає, і болить.

Ніжно-ніжно простір сяє,
Зачарований стою,
Жайвір радісно співає
Пісню лагідну свою.

І хмаринки білі-білі
Понад вишнями стоять,
А пісні сердечні й милі
Над країною летять.

Я в’язатиму светр зеленавих, як рай, кольорів,
Чорний кіт буде спати, згорнувшись на твоїх колінах,
І летітиме сніг через плетиво пряжі і снів,
Щоб пройшовши крізь тіло, розтанути в серці каміна.

Це камінне мовчання печально-повчальне, як грек
Стародавній. Задавнені сварки шкребуть на горищі,
Ми поставим ялинку до стелі, нічний ім’ярек,
А від того і стеля, і ми станем крапельку вищі.

Віща ніч – наче човник. Довічне шукання Ітак,
І ялинка – як щогла. І тепла зимова розмова,
Де лежатиму голо між тілом і снігом – навзнак,
І поротиму светр, аби вранці плести його знову.

Мене частина - чорнозем,
півмова,
півговірка,
півсвіту,
Південь,
напівніч, піввірші...
навпіл...Гірко,
так гірко плакали дуби -
напів -
навпіл серця їх;
напів закушено губу
напів сльоза...
півгріх...

На Південь кликала любов
півроку
як півмиті:
дуби,
півнебо,
погляд...
пів...
півспогади розмиті.
Напівсьогодні,
напівдень,
напівземля...
півзем...
напівкохаю -
навпіл...нав..пів я...
півчорнозем...

Піввірша пишу, півлиста -
півсерця,
півдуші...
півсум,
півмова,
півслова...
піврідні...півчужі...
Мене частина - чорнозем,
півмова,
півговірка...
Півсвіте мій!
навпіл...навпіл...
дуби так плачуть гірко...

Води клекотіння, трави шепотіння і тіні
Біблійні снують у священнім твоїм бурмотінні.
Творіння вірша – це вершина, горіння пророче.
Не хочу – а йду на вогонь і вбираю у очі,
У сполохи пам’яті йду. У думок плутанину.
Загину! Свідомість мою розминаєш, як глину,
І ліпиш – людину… Так от воно – слово в основі!
Так ось де наш код, де людська таємниця, – у слові!
Де «л» прохолодне і лине, і любить, і ллється,
Сміється, голубить і коле, і грається з серцем,
Де первісне «о» - наче коло чарівне, й ніколи
Не вийти з твого нам чаклунського вічного кола.
По колу… Жерці і пророки, волхви і шамани –
Це стани, поетів душевні піднесені стани!
Осанна…
02.01.2007

Чому квіти ростуть на руїнах,
Де, здавалось би, вічна скорбота
Залягла на невидимих стінах
І опущених кутиках рота?

Чому квіти ростуть на болотах,
Де, небачені оку людини,
Лиш нагадують іншим істотам,
Що життя існувати повинне?

Чому птахи співають у клітках,
Де свободу за грати закрили,
Де навіки вже світ став немилий?
Але птаха теж схожа на квітку.

Чому люди беруть в них найгірше?
Й коли треба прекрасне творити,
Вони пишуть, але сумні вірші,
Де щасливі лиш птахи та квіти.

Що за звуки? - тріскає стіна,
Що за думка? - що любить до згуби,
Що то за згуба і де вина? -
Чути хрип, коли німіють губи.

Шепіт в крик, і веремія дня -
Розплатитись почуттям за змову,
Подихом намалювати я,
Накрутитись словом на розмову:

...Я на віру не сприйму слова,
І не лізу за ними в кишеню,
Відпускаю їх птахою Вам,
Розтуляю думки, наче жменю.

Наставляйте долоні своЇ-
Най вони набираються світла...
Хай краплинами дощ напоЇть,
Нагодує веселку - палітра.

Не лякайтесь розбитого шкла,
Що торкнеться долонь замість пір`я -
Бо від стиску проріжеться шлях,
Що проб`ється душі на подвір`я.

Місця досить на радість і біль...
Догорятиме вогнище серця,
Кожну рану гоїтиме сіль -
Виїдаючи істини шкельця.

15 Серпня 2006

І вже не диво – а просто димно.
І вже не сльози, а спертий біль.
Не серця протяг, а вітер зимний.
Не ангел синій, а сіра міль.

Червоні плями на скатертині,
Бажання крику і холод рук.
Ніхто не винен, ніхто не винен,
Що плаче в кухні маленький Мук.

Солений півник. Розбита чашка.
Смішна ялинка дитячих мрій.
І новорічна допита казка.
І поруч в ліжку – вже хтось не мій.

Олі Брагіній

Друзі мої – крилаті думи.
Космічна даль, безмежна глибина
То мій смичок, а я… я струни…
Зоряний вальс… політ і… далина.

Там, у туманностях, сміюсь, літаю.
У божих радостях далекий світ.
Щаслива й дужа звідти повертаюсь
Додому, до своїх воріт.

Твої вірші – неймовірна туга,
Але ж ти сильна, тож неси хреста.
Зоряний храм, як ліки від недуга,
Впусти у душу й зникне чорнота.

У час навчання в дорогому вузі
Могутній темп, він став тоді взірцем.
Та все пройшло, туди дорога й тузі,
Відправ її попутнім вітерцем.

Ти полети по зоряній дорозі,
Душу очистять морочні світи.
Там радість, щастя, ти в самогіпнозі…
А повернувшись ворогам прости!

Крижаний вітер. Квіти визирання.
Навпіл густу хурделицю ночі – ніж
За проваллям провалля ...

Хай батько дитини, що вік свій марудить
в хворобі безногій
мене не образить – оком.
Не вічно у горі і мати нещасна
життя – прозирає – жаріє
святі – ліхтарі задувають
в ДЕПО тарахкоче осінь.
На стінах стигмати - Дембел
а пісня весела
суму волоче
гамірну тушу-
у темні обличчя екранів.
“Я бачив й живим зостався”.
Святі визирання квіти
мандрують із клумби
в клумбу.

що ночами роблять на яхтах і кораблях,
чи сплять, чи ловлять схвильовані брижі,
що розпорошують хвилі у місячній
невловимій сріблястій доріжці?
чи може там хто дрімає і його не лякає
безмежна холодна глибочінь,
що прокочується мороком під носом
судна, котре мов не важлива річ
полоще смиренно свої залізні боки у ній,
у її розірваному клаптями існуванні.

море гуркотить у дірявих скелях,
які урвиськами влітають в море.
бухта змирилася з відсутністю тіл,
що вдень перевертають її води.
ніч поважно розляглася по
неозримій гладі і колихається разом
з тими, котрі на яхтах і кораблях.

Я виявлю терпіння
ти викривиш зображення
на губи скапує гаряча кров
Аудиторія по-лицемірному красива,
будемо віддаватись докінця,щоб
не псувати враження

Не вчи мене довіри сонцю
- в нас різні сонця,різні віри,різні вчителі.
вже завтра розпочнеться гра "хто більше"
...чомусь здавалось,що ми не такі

Ритмічний докір.видих.шкода слів
дзвінок...він,як завжди Тебе рятує
від тьмяності сумління і вологих обіцянок.
(-мовчання їх за кілька днів спростує......

Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.

Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.

Коли постать цілує у спину
Спалахує… тліє любов.
Виноградна лоза оберегом,
Чи деревом Бо.
Океан відірвався планети
Й усоте
Устигає (світло тисне нестерпно)
Допомога нічна.
Ти спасенний? – шепоче.
Чи слово міцне? Чи терпке?
Достига холодку
Вітерцево-взірцеве затишшя.
Задивився сатир на стороннє строкате сторіччя…
Та цілунок кровавить,
Цілунок нестерпно пече.
Океан гіпнотично здійма
Сивих кобр та зелених удавів.
Материк одплива –
Тінь, як хвиля його проковтнула.
Воротіння - нема
І смарагдовим ріже акула
Доленосні площини плавцем.
Приступає до трапези ніч –
Шабатурка де порівну збіжжя:
Для голодних там сон,
Для сонливих – з любові вина.
Кожен просить - проститься,
Бо ніч для дарунків даремних,
Навіть сяйво не так пожера
Стрункотілу свічу.
Дуновіння і острах – в косу
Блідолицій дівчаті.
Націлуй їй взаємність
Поганських солодких обрядів.
І впіймаєш за нею
Втікаючий абрис Його
І спиною прочуєш лозу,
Або дерево Бо.

Рука малює пестощами тіло
і дихання зісунулось у стогін.
Від мандрів цих нестримно-очманілих
злипає очі враз і кожен огин.

Немов росою, надми вкриті потом,
і кожен рух уже торкає неба...
Нам байдуже, що з нами буде потім -
гойдаєм світ і мріємо... про себе.

23 Липня 2006

Зберу весь трепіт спраглих губ Твоїх.
І рýки, що пливуть пíзнанням...
у трансі дотику, ген за поріг,
ліпитиму зі сну зітхання.

Вмиравши, полум`я загубить грань.
Десь на кордоні тіл, без тями,
блукатиму за край земних жадань,
будивши трепіт небесами...

16 Липня 2006

Будинки роз’їдає до кісток
корозія січневих резервацій.
Погоду скільки цю не перемацуй,
одне лиш відчуття, що Бобик здох.
Ходити не годишся – дихай вслід,
слідкуючи, як діє містер Холод,
де місто-скло хтось ось-таки оголить,
і немовчання буде не для слів.
Угору глянеш – горе угорі:
конфіскували двісті гривень неба.
А хмарам – недослідженим амебам –
немає неба, то й земля гори.
А інший берег озера зими –
такий безлюдний, майже до безглуздя.
На берег той нікого з нас не пустять...
...Ти хоч один дістатися зумій...

Як надивився на ці пустелі
в очах порожніх,
аж загубився чи від істерик,
чи в огорожі.
Чекали сонця, немов пігулку
од марнотрати.
А день у воду узяв і гулькнув,
де інший брати?
Чому смієшся, коли ридаєш?
Це неважливо.
А бігти треба все далі й далі ж,
бо вп’ється злива.
І чітко видно – вода по шию –
Потоп включили.
Проріхи в небі – сиджу і шию,
латки з овчини.
Чужим – надії, собі – не знаю
чого й потрібно.
Все розпочате, авжеж не нами,
вважайте хибним.

Як засвітять зірочки
І малята ляжуть спати,
Вийдуть з нірок їжачки –
По садочку погуляти.

Приспів:
Хто сунички наші їсть,
Хто ласує досхочу?
Тільки й чути: трісь та трісь,
Тільки й чути: чуф-чуф-чуф.

Шурхотять трава й гілки,
Йдуть колючі тато й мама,
А за ними малюки, -
Бо у них така програма.

Тато каже: - Вчись, синок!
Мама каже: - Вчися, дочко!
Як зайде хто у садок,
Позгортайтеся в клубочки.

Знають їжаки давно,
Що лякати їх не будуть,
Поглядають на вікно -
Там живуть хороші люди.

Хотілося сміятись і ридати,
Хотілось жити в сяєві вогнів
Та зроду не хотілось випадати
На марґінеси проминулих днів.

Було і те, чого не вибирати.
Що пережити мусиш як зумів,
Коли все зайве прагнеш відкидати
На марґінеси проминулих снів.

Що залишилось і за чим страждати?
Кого гукати поміж марних слів?
І як життя ще можна занедбати
До марґінесів проминулих днів?

Схопився ранком – чого ще чекати?
Що здобувати в боротьбі світів?
Єдине залишилось – існувати
На марґінесах проминулих днів.

Я втрачаю тебе - поволі, неминуче, невідворотно,
ти відсутня, завжди відсутня, біля мене порожній простір.
Притягання мого замало, чоловічої спраги, волі?
Замість тебе майбутня з грудня заглядає у груди, в отвір,

задля тебе пробитий. Осінь. Хижі погляди інших, мушу
відчувати твої долоні, бо інакше впадаю в кому.
Я тебе, імовірно, прошу... Виглядає, що так - без спрощень,
але прошу - хмарин ходою, і все ближчим відлунням грому.

Так губитись: солодким болем одчайдушного оніміння -
на одне тільки, мила, схоже, на одне... ти мене пробачиш...
Але осінь - у самовбивстві все закінчити чистим полем,
далі тільки зимова стужа, при якій навіть не заплачеш.

Вбравши сльози, як лід холодні -
що ніколи не відпустити -
я втрачаю тебе сьогодні,
наче далі не варто жити.

2003

Ти – це не те!
Вірніше не герой.
Може, картинка,
Чи скоріше клякса.
Не Бекхем, не Зідан,
Не Ністелрой.
Проста дитина:
Балувана й плакса.

Так, ти не зірка,
але щось у тобі є.
І ніжний погляд
Твій тепло віщує.
Є сильна воля в тебе
Й навіть, щось моє –
Моя любов, яка тебе рятує.

Сніги ідуть, мороз тріщить
У полі вітер виє
Птахи мовчать,всі звіри сплять
Лиш віхола шаліє.
Засипле снігом поле, ліс
Дорогу замете , завіє
А ранком встанеш й до вікна
Там казку враз побачиш.
Кристали, море і вода
Рослини , загадкові квіти
Є все таємне ,чарівне
З дитинства милого
Як добра згадка.

Недужить ангелятко біле,
Бідненьке... Відбирає сили
Недуг отой в її, триклятий.
Якби ж його за комір взяти
І гнати в шию геть, геть, геть!
Щоб було чути там десь ледь,
Як заскрипіли твої двері -
Пішла хвороба із оселі:)

Умолкни навеки
Умри и забудь
Нам нужно стереть
Жизни прерванный путь.
Живя веками
В когтях тишины
мы бежим от страданий
Мы ждем новой весны
Весна не приходит
оглянувшись назад
Мы все понимаем
Пришёл жизни закат.
Уходя, уходи
Забывая, забудь
Мы внезапно ушли
Нас уже не вернуть.