Я призначаю вам побачення
На площах цього мегаполісу,
Я упізнав би вас по голосу,
Хоча яке це має значення?..

Я призначаю вам побачення
На кожну мить, що нам судилася,
І де б ми з вами не зустрілися –
Я попросив би в вас пробачення

За те, що всі слова розучені
І вже давно - не нами - сказані,
За те, що всі вузли розв’язані,
За те, що призначав розлучення...

Дозвольте Ваших рук
Торкнутися вустами,
Забути всі слова,
Що думав наперед,
Мій вибір затяжкий –
Між осінню і Вами,
І гнуть мене гріхи,
Як вітер очерет.

Не дайте мені шанс
Удатися до втечі,
На цю коротку мить
Затримайте мене,
Бо я собі піду
У цей холодний вечір,
В ту осінь, що колись
Усе ж таки мине...

І з нею я мину
І знов піду по колу,
Між нами лиш любов,
А будуть ще сніги,
Бо Ви моя Весна,
Бо Ви моє Ніколи,
І я шукаю Вас,
Як море береги...

Нашепотіла строфи ці
Моя печаль, моя химера –
Не довіряючи паперу,
Я пишу вірші на руці.

На склянку мерзлого дощу
Мене запросить ніч осіння,
І я, не маючи терпіння,
На пальці риму пропущу.

І будуть вірші знов - із тих,
Що не допишуться ніколи,
Бо вже стоять дерева голі,
А я пишу лише для них,

Бо ми із ними як мерці –
Життя зайшло за половину…
Заплаче осінь як дитина
І змиє вірші на руці…

Скажу, як вам розбагатіти вмить,
Не нидіючи в банківській роботі:
Візьміть банкнот, на палець накрутіть,
І ваші гроші будуть в обороті!

Ваш капітал без ризику й турбот
Готівкою в руках - не страшно воєн -
Зігніть іще упоперек банкнот,
Хіба не ясно? - Гроші ваші вдвоє!

Все те сталось давно,
Дуже сталось давно,
В королівстві морської землі:
Там жила, там цвіла
Та, що завжди була,
Завжди звалася Аннабель Лі.
Ми кохались удвох;
Те кохання обох,
Нас держало обох на землі.

Ми, як дітки, собі
Не давались журбі
В королівстві морської землі;
Ми кохались не так,
Як кохається всяк, -
Я та любонька Аннабель Лі.
Покохалися ми:
Серафими сами
З неба заздрити нам почали.

Через те ж то воно
І зчинилось давно
В королівстві морської землі:
З хмари вітер дмухнув,
Він зимою війнув,
Повійнув він на Аннабель Лі.
От зійшовся услід
Із плачем сумний рід
І від мене її узяли,
Щоб навік положить -
Там, де нині лежить, -
В королівстві морської землі.

Частки наших святих
Не зазнали утіх
Серафими, що в раї жили.
От і сталося так
(Як се відає всяк
В королівстві морської землі):
З хмари вітер завив,
Він дмухнув, він згубив
Уночі мою Аннабель Лі.

Ми любились тепліш,
Ми любились миліш,
Аніж ті, що життя прожили,
Ті, що мудрості більш здобули;
Серафими сами,
Навіть демони тьми
Мою душу не в силах були
До заман прикувать,
Від душі одірвать
Чарівниченьки Аннабель Лі.

Місяченько сплива -
Промінь сни навіва
Про голубоньку Аннабель Лі,
Зорі зверху горять -
А на мене зорять
Очі світлої Аннабель Лі;
Тінь заблима нічна -
Скрізь зі мною вона,
Незабутня, заручена, пташка ясна,
Обік неї лежу я у млі,
В домовині морської землі.

(Пер. П. Грабовського)

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."

Ах, у пам*яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім*я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум*я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."

Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам*янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!

Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м*якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам*ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!

Бузково стало навкруги.
Бузково.
Дурманить світ
прозорістю бузковою.
Стереотипно
монотонність сковує -
бажання цілувати твої скроні.

Долоні ночі доторкнуться
боязно.
Тендітністю
і спогадами тихими.
Так прозаїчно
я сьогодні дихаю -
бажанням втратити
оцей дебютний глузд.

Прагнучи духовних ідеалів,
Щирість Бога бачимо щомиті.
Легковажно клятви роздаємо -
Жереб долі - істини розмиті.

Кульмінація невидимих обрядів
В причащанні - ключові моменти.
Стіни розмальовані хрестами
Сльози - як цинічні сентименти.

Все шукаємо непізнаних емоцій,
Живий дух - пріоритет балансу.
Інтуїція спонтанного мистецтва,
Філософський погляд Ренесансу.

Вистава світова шумить
Сумних останніх літ!
Спустився ангелів на мить
Сюди крилатий рід.
Прийшли побачити тепер
Театр надій та бід.
І музика небесних сфер
Здіймає небозвід.

Акторів марна метушня:
Прибравши Божий лик,
Вони гасають навмання
Вперед, назад, убік.
Ляльки пусті! Їм невтямки:
Хтось махом крил-шулік
На сцені рухає ляльки,
Що прокляті навік.

Цей фарс блазенський не забуть.
У пошуках мани
Ляльки верстають довгу путь -
І йдуть назад вони.
О хибне коло! Скільки їх
Вертає з далини,
Пізнавши безум, жах і гріх,
І відчуття вини!

Але повзе серед юрми
Акторської - дивись! -
Червоне щось, повзе з пітьми,
Зміїться з-за куліс.
Повзе потворище, жере
Акторів і актрис,
І жалість ангелів бере -
Не втриматись від сліз.

Погасло світло - все - нема!
Жахнувшись, зал укляк.
Завіси впала хмура тьма,
Немов могили знак.
Та ангелів крилатий рій
Рече, здолавши ляк:
"Людина - назва драмі цій,
Герой її - Хробак!"

Кохана, серед лютих бід,
Що облягли мій шлях земний
(На нім не стрівсь - за стільки літ! -
Ні жодної троянди цвіт),
Розрадою душі сумній
Про тебе мрії - як привіт
З Едему в безталанний світ.

Ті пам*ятні тобою дні
Для мене - острів у морській
Буремній далині,
Де шторми люті й навісні
Розшаленілись. Та в стрімкій
Небесній чистій вишині
Над ним - одвічний супокій.

Науко! Справжня дочко давнини!
Все змінює твоя нещадна сила,
Співця катує, рве натхнення й сни,
Мов гриф, кому нудна реальність - крила.

Чи може полюбить тебе поет,
Як ти його клейноди погасила,
Йому, хто відає безстрашний лет,
Ширяти в небесах заборонила?

Хіба не ти прогнала з джерела
Наяд та інші радісні зірниці,
Дріадам в лісі жити не дала,
Зіпхнула Артеміду з колісниці,

Від мене мрію вирвала мою
В зеленім тамариндовім гаю?

(Тут і далі - пер. А. Онишка,
окрім випадку, коли вказано ім*я
перекладача)

Чоло цілуючи в журбі,
Дозволь, відкриюся тобі, -
Ти слушно, далебі,
Казала, що вві сні
Даремно я марную дні.
Та вже коли позбувсь надій,
Нехай це вдень, чи в тьмі нічній,
Нехай це яв, чи марні сни,
Хіба повернуться вони?
Все, що примариться мені,
І все, що бачу, - сон у сні!

Стою, а пінний вал
До берега несе свій шал,
Рука стискає в забутті
Піщинки золоті.
Як мало! Вислиза
Пісок у воду, і терза
Мене сльоза, сльоза!
О Боже, як в руках
Утримати цей прах?
О Боже, хоч одну
Піщинку не віддати дну!
Чи ж все, що мариться мені,
Що бачу, - сон у сні?..

(Пер. А. Онишка)

За углом растворения,
окунания в массы безмолвия, -
громкость тишины,
бегущий тротуар под ногами.
Стоящие обгоняют.
Тормозящий троллейбус
навязчиво мулит в глазах.
Наконец-то пропал.
В задымленных стеклах -
лица
со взглядом нирваны.
Неосознанный полет медитации.
Повсюду носки и фонарики,
пирожки отдают
старым подсолнечным маслом.
Заскорузлые пальцы,
чай в пластмассовом пивном
поллитровом стакане,
в подворотне матерно
транспортируют двери.
Блокнот с обложкой совдепа
за гривну
перемещает лет на 17 назад.
Вот такая вот
телепортация.
------------------------------------
Ежедневно
предметы заставляют.
Иллюзионируют со всех сторон.
Все выворотом наружу.
Повтор каждый день,
слипание двух полушарий,
кратковременный ступор,
и опять все сначала.
А вначале было слово.

"Я претендую" - тридцять відсотків.
"Я протестую" - інших тридцять відсотків.
Ось їх світогляд.
Решта припадає на монологи настроїв
і твердження, що життя таки прегидотна штука,
а найгірше, що не дуже й спростуєш.

То тільки у віршах -
ну, інколи у поведінці -
вони такі гарні й романтичні.

Насправді вперті, хоч кіл на голові теши.
Горді, хоч не підступайся.
Хочуть самі все вирішувати,
але поки діждешся...

Генії-раціоналізатори.
"Пельмені зварити? Нема нічого легшого!
Наливаєш води, закидаєш, ставиш на вогонь - і все!"
Золоті верби за ними ростуть.
"Чого стаття ще не готова?!"
"А у мене така трагедія:
вчора чистив картоплю
і пальця порізав,
сильно..."

Скільки я часу збавила,
аби хоч трохи
стали для мене передбачуваними.

Честолюбці.
Фантазери.
Мудрагелі.
Дипломати.
Лицедії.
Драмороби.
Віршописці.
Списотруси.
Знають по тисячі способів,
як ускладнити собі життя,
і принаймні по тридцять способів,
як його обірвати.
На щастя,
більше говорять, ніж роблять.

Можуть, коли хочуть,
але рідко знають,
чого саме хочуть.

Люблять, коли хвалю.
Ненавидять, коли спізнююся.
Над подарунками тішаться як діти.
Заглядають до рота,
коли говорю дурниці,
та ще й кажуть, що те все геніально.
Псують мене, одним словом.
Розбещують, поганці.

Я ні на що не скаржуся,
але з ними реально чокнутися можна.

Прибирати їхній бардак.
Бігати з їхніми дорученнями.
Правити їхні похапливі рукописи.
Розуміти їхні проблеми.
Знати їхні звички і пунктики.
Вкоськувати депресняки.
Наганяти розуму в голови.
Допомагати матеріально.

Реальне жахіття.
Реальне до сміху,
а часом до болю.

І все ж добре, що ви у мене є,
люди добрі,
зорі мої падаючі.

цикл "жіночі портрети"

Курви не сплять по ночах,
Ходять по місту
В черлених, оййй, черлених
Кожухах.
Махають хвостами, махають
Задами.
З челяддю любляться, оййй,
Любляться.
А хочуть з панами, а хочуть
На білому.
За дріб’язок марний любляться,
А хочуть за злото, а хочуть
За дзвінке.
А може й вони бажають
Не бажаними бути,
А просто коханими?

Курви не сплять по ночах,
Ходять по місту
В черлених, оййй, черлених
Кожухах.
І мріють про щастя,
І мріють про долю,
Про долю кожного з вас…

***
Спогади днів молодих:
Львівські пани і пані
Розкланюються у вітаннях,
Тиснуть і цілують руки,
Світять очима,
Трусять грошима
І ніжно кохають каварні.
Падуть холодні дощі
І рідною вологістю
Пахне повітря.
Коней іржання, фірманів
Крики потішні
Та ми, десь загублені
В строкатому натовпі
Гріємо руки до вугликів
Багряних, котрі носимо
В кишенях нових
Курток чи маринарок.
Непомітні голуби
Цілують пам’ятники
І світять червоними
Лапками нам, перехожим.
21.01.2006

Я тебе розгубила по всіх недолугих
телефонних дзвінках, де гирчання авто
йде, як завжди, по-перше, твій голос – по-друге,
де дівається решта – не знає ніхто,

по рум’янцю раптовому в плямах нервових
на засмаглих щоках, по таких запальних,
недоречно-задовгих іскристих промовах
(де ті римляни, гуни, і що нам до них?!),

по вечірніх побаченнях: площах, кав’ярнях,
по струмках дощових, по набряклих бруньках,
по жаданих, чеканих, прихованих, марних,
ненадійних обіймах, тремтячих зірках,

по стрімкій течії невблаганного часу,
що хлюпоче по вікнах нічного таксі,
коли фари промінням розтрушують масу
чорних вулиць, коли вже рука – у руці,

і по венах несеться солодка отрута –
і до щастя – півслова... Та (хай йому грець!) –
щось водій заблукав, і адресу забуто,
і дорога потроху зійшла нанівець.

Повне мовчання. Збентеженість.
Моральна кодифікація.
Цинічні розмови про вічне -
Чуттєва глобалізація
світогляду.Модифікуємось
У формули агресивності,
У міфознак протиставлення,
У символи життє-пасивності
без огляду. Твердо віримо
В параметри заперечення,
В сучасні буддійські нахили,
В феміністичні течії.
Жаданний процес самозречення -
Кінцева мета настанов.

Тихо прокинеться сонце над морем,
Солодко кине свій погляд далекий.
Мати залишиться вічно самою,
В пам’яті знову клекочуть лелеки.

Зорями дивляться нас темні ночі,
Вітер зозулям навіює мрії
І розбирає розкидане клоччя.
Стомлено листям шумлять буревії.

Сон накриває тебе покривалом
Зірваних квітів веселого травня.
Сонце твій сон з-під подушки забрало,
Мрії твої там розгадує давні.

26.05.2006

Заспокоївся новими барвами,
Усміхаєшся новими зорями.
Обіймаєш руками голову,
Твої губи радіють подиху.

Залишилося десь позаду все:
Шумні дзвони червоних стогонів,
Теревені пекельних жителів.
Твої думи давно вже висохли.

Тільки дзвінко шепочуть шелести
Твоїх трав і весняних пристрастей.
Ти вже спиш, весь обсипаний маревом
Серед снів в небесах тихих ангелів.

5.05.2006

не хочу бути
твоєю вкотре перемогою
не мрій
я код поразки
краще не торкайсь
до моїх губ
не входь у серце й душу
я осінь що вернулась
літом наче заблукавши
я сон що сниться на світанку
я вітер я роса уранці
я той туман що уночі встає
не підходи до мене
я отрута
той не живе
хто п"є мою любов
та все ж прийми
мене хоча б у сни
душа без тебе
вже не вміє

Карибська криза здавлює хребет.
Шукаю руни, стомлений, мов птаха.
А ти не йдеш. Вилизую шербет.
Вже сповіщають, що на площі — плаха.
Солоний вітер розвиває біль.
Моє бажання в хащах насолоди
Переблукало й начепило бриль.
Я на трампліні, зробленому з соди.
Мені самотньо усміхнулась ніч.
Замокла кішка в підвіконні серця.
І впала зірка крізь димар у піч,
А там багато висипано перцю.
Сова совить, муркоче кошеня.
Грайливо вальс танцює мій годинник.
Лунає тиша, спале совеня
Не визирає. Тиша — мій племінник.
Хрустить іржа на серці від ходи.
Пройшлась по серцю, залишивши рани.
Кров випила. Подай тепер води.
І хай відчепляться твої султани.
Грайливо день накинув сюртучок.
Самотньо вийшов, буде м’яч ганяти.
А я шукаю пам’ятний сачок,
Щоби останнє щастя підібрати.
Не підійдеш. Уже не підлетиш.
Пожовкли стіни від ниркових боєнь.
Сама — вогонь, зміюкою шипиш.
І одиниці бачу замість здвоєнь.
Лети, повзи, трощи і проклинай,
Нестерпно грайся на моїх раменах.
Жбурляй прокляття, шли прокльони, лай.
Та будеш все одно у моїх генах.

Вітряки на скаку літака
Порозбивали голови годинникам — і години
Реально зупинилися. Щезник — час моє серце
Вертає на місце своє назад — у Львів.
Із вікна
Небо впилося в очі мені,
Випадковому зороастрічному,
Бо зустріли там
Нез'ясовану тугу для неповернення...
Нез'ясовану тугу для всіх, а коли для всіх,
То для кого ж?..
Процес творчості, значить, зустріли...
Процес творчості — значить
Ні для кого зо всіх —
А тільки задля камінця в Океані
Чи грудки солі, — Soli Deo співають
Солярні знаки на вічних ракушках-рахелях,
Оселях солоспіву — АVE, OKEAN, AVE!
Америко, твій ріг достатку, врешті,
Перейде у свою протилежність —
У східно-європну решту,
У серце бездоріж та сподівань
Зі споду душі
На Велику Дорогу — і радітиме
Зі своєї без'язикості,
Із моєї безликості — високості, я ж людина
Із голокостів, ешафотів — помостів, тостів, злості,
Та все ще я — людина,
Човник-лодина щойно з Америки...
Ті аmo, America,
Із твоїм Америго Віспуччі й Колумбом!
Розпука моя — два твої океани —
Тихий і буремний Атлантний — року, репу і румби!
Тож прощай, Америко,
Повертаюсь назад у Львів —
Між трамваї і дні неживі
Ачи живо-рухомі, —
Бог його знає із перевтоми,
Ми ж живемо, живемо, живемо на зломі
В мета-мета-меті, у гостях у метафори —
В металоломі...
Наші усмішки-смішки, крила, сила агоній
Із хліба до того, що ти їси!
Хто ти єси,
Людино-лодино з мапи Східна Європа?..
Із душею на всі автостопи
Америк, австралій, світу!..
Хто ти, людино з орійського міту!
Що була і є завойовником світу!..
1994 рік.

Повернення пектиме
Трунами від старого світу,
Вона не хоче туди
У ЗРИМЕ,
Не хоче назад,
Там ВОНА
безтолочно вбита
І забута богами навгад,
Стала димом,
Як батьківський сад...
...Співуча вербова дощечка,
Улюблена батькова донечка
І блудна дщер» -
Пішла з похороннячка
У зіжмаканий чистий папір
Тут і живе відтепер...
А там... тіні там —
аж занадто справжні...
Люди там —
аж занадто людні...
Там її суджений —
день учорашній —
Кола колише в воді каламутній —
Із порожнього та в пусте
Серце її розтринькав,
Вже далекий і неприсутній,
Які Вона сама —
Чиста вербова дощечка Ма...
...Слідом за нею
навшпиньках
марш оріянський іде...
І вуздечку —
все ще з конем —
веде...

Народи обмінюються
Візитівками —
І далі Живуть собі
Окремо
Згідно Бога.
Згине тільки
Програма
Не по Богу, а чи
То Ладія
Поетів її відключить
Від гроша всесвітнього,
Намеленого з мук на павутиннях.
Поети — адвокати Бога,
Усіх його причин-подій
І суму найсвітлішого
При людях...

Бог прийшов у сандаліях простоти —
Всім роздати — одне на всіх —
Крижмове одіяло, —
Господи! —
Такий великий і такий
Наївний Бог,їй-бо! —
У своїй різдвяно —
месійній месі!
А збоку
Підростало маля
Слово,
Підіймалось
Усе вище і вище,
До уст його, до віч —
Поверх отого одіяла,
А точніше —
Прикрити лиш клоччя від нього,
Лекала, —
Крижмо-лекала,
Порозтягувані народами навсібіч...
І тому Бог не дозволив ділити Слово.
І не віддав його жодній душі,
Ані жодній мані,
Ані піщинці!..
О як же мені
Заловити його в свою мову —
Речи і пиши, —
Речитатую я, будучи
Із Книгою книг наодинці...
2001 рік.

І я виростаю
Книгою
Із гарячою палітуркою
І кокаїном
Чайно-кавових
Розписів,
Де перша найбільша
літера —
Руна М.
На її риштуваннях,
На її прибудівку
Співає тирольський соловейко
Чи чорногуслий крисанний лемко,
Співає не кепсько,
А львівсько-лепко.
І руна М
Поринає у п л є с и- словоплетива,
А хтось поринає у моє чтиво,
У тіло моєї нової книги...
І лемко
Запалює зорю
Понад світом і ними...

Віра — це завжди
Якийсь
Ступінь страху.
Кожному і воздається
Згідно
Страхів його...
2002 рік.

Обперезатися коренем Дуба —
Тризубом до неба,
Наточити лімфи із вишні —
Аз, буки, віди —
Найстарішої,
Наймудрішої родительки-усевіди,
Вдихнути волі-любові
Із вільхи,
Найбожественнішої
Волі-сваволі,
А воля має
Холодний терпкий смак,
Не на кожен язик
Однак
Воно, оте пійло,
Настояне
На трійниках-знаннях,
І часто-густо
Не видно, де шлях...
2002 рік.

Я знаю, що старіння дня приходить непомітно,
Ледве слідно,
Як вогонь чи тінь, —
І вічність комашини
Є прозорою, як мед,
Старий чи молодий...
А тільки
Непогідно
(а чи гідно)
Старіє вірш —
Кущистий не сонет
І зоре-солодій,
І як він плаче, ти бачиш...
І як він буйно
Відторгує себе,
Як вириває з тих низин,
З тих людських відголось,
Де цілий світ
Волає до вил місяця,
Проколоти когось чи щось...
А він — самодостатній, він характерник
І автор ста сонців...
Він тільки плаче
За своєю тінню-одаліскою,
Що вирішила віддалитися від нього
На котресь
Із життів...
2001 рік.

Ми рятували одне одного
Спільною крайкою,
Одним краєм
І золотокованим строєм..
Історія ткалася
Нашим степом і нами..
. Ми були самі собою
У білому чистому рам'ї...
Денніше нас
Був тільки Крим —
Кайма потойбічників
Тавро-каннів'...
То була
Митна земля
За сонце і за повітря,
І все незнане...
Ми трохи боялись його
І найдужче любили...
Він був справедливим...
Бо він був по серце нам...
Ми знали, що вийдем із нього
Знову живими —
Від його платини...
Бо ми собі його не привласнили...
Як і повітря, і сонце, чи степ —
БО ВСІМ БУЛО МІСЦЯ У НІМ
ПО ОСТАННІ КУРГАНИ...
На гачок
Припнути себе до стійла
Чи все привласнити
Ми так і не
Далися...
2003 рік.

Злодій
Обікрав
Себе
й зужив
Усі свої маски
І нафталіни —
І витер
Кози
Із носа
Сидору,
І дав йому в руки пас
Для биття «ме»
І за весь
Алфавіт
Привласнення.
Став раптово
Не-собою,
Не вільним,
Став суддею
Над сонмом
Святих —
Кожного дня
Сам себе шмагав і кричав:
«Те, що тобі украяно, качко,
Тим і краюй, Тим і крячи...»
2003 рік

Ми повністю
Пройшли
Орбіту всіх
Століть
В одному слові
«Край»...
Ми йдемо по свій край...
Нас всіх сюди
Закинуло
З якогось засмеркалля,
Де дзеркала
Розчахнуті
Полярними зірками
І ялиніють оленем,
Ячать у материнське «ля» —
Ми є її «маля»...
Ми йдемо
По свій край....
2005 рік

***
Бричка чорна пролітала,
Річка чорною ставала,
Бричка чорна і страшна.
Йваааанееее!
Шос, моя мила?
Ти бачив??
Шо, моя люба?
Бричка!
Втікай, любаскооо!
Мольфар заклинав гору,
Щоб бідою не ставала,
Бричку не випускала,
Бо люди ся боют.
Страшне то є…

Чорні примари з гори вилітали
Бричку шукали.
Нема, гуцулку забрали, з люльков.
Нема панянки тепера.
Боются люди…

А сє не бою, піду в гору
Бартку всаджу,
Гуцулку си заберу,
Будем разом жили,
Довіку любилися!

Слова відлетіли
Гарбузовим лушпинням
За вітром, у даль надзвичайну.
Небесна безмежність
Розчинного сонця
У фресках втонула печальних.
Сьогодні шмигнуло
НадДиво велике.
За щастям в лимонову вічність.
Сумні реквізити -
Ядро мигдалеве,
Даруйте за цю лаконічність.
Перерваний простір -
чисельні столиці -
розкішність архітектури...
Розгублені очі -
позичений погляд -
тортури...душевні тортури.

1.
Я розчинилася. Мене нема.
І навкруги лише одна пітьма.
- Куди зникаєш? Де твої статті?
Так пропадеш у повнім забутті
І безгрошів’ї! – Та не в тому суть,
Бо саме віршів пагони ростуть,
Уперто з тихих закутків душі
До сонця пнуться, наче комиші.
Я звичним жестом вимкну телефон,
До шафи з книгами кивну – прощай!
Пірну в комп’ютера – і день, і сон
Замінить щедрий віртуальний рай.

2.
Минаю швидко куций ряд новин
Якусь рекламу… Ось, знайшла один,
За нім іще. Ці клуби вже мої,
Єднає братство, наче у сім’ї.
Самотні серед натовпу й зими,
Немов за кавою зустрілись ми.
Я зависаю в довгих сторінках
Поетів знаних і простих невдах,
Та в клубах віртуальних – всі рідня,
Всі рівні тут, нас більшає щодня.
Заглянемо в черговий каталог.
Та стільки ж сотворив митців мій Бог!

3.
Вони й самі, що схочеш, сотворять.
Окремі імена до нас зорять
З часів далеких і часів страшних,
І ми себе не мислимо без них.
О друзі, то нічого, що роки
Нас розділили. Інші є зв’язки.
Як дивно, що людина не живе,
Але її енергія пливе,
Шле випромінення добра і сил,
Щоб інші напувалися краси,
Щоб між зірок далеких і планет
Живе кохання здійснювало лет!

4.
Вплету й свої я віршики легкі
В поезії комп’ютерні вінки,
Нехай струмить у світ моє тепло…
(А правда ж, вдало про вінки пішло?
Я "павутину" викреслю з рядків,
Бо просто не люблю я павуків –
Приходили в страшні дитячі сни.
А втім, літають гарно восени.)
Так от, без "павутини", краще "сіть" –
Моє ім’я у ній, як лист, висить,
Так просто у тенетах й не знайдеш,
А як знайдеш, то, може, збережеш.

5.
Тепер підемо в світ солодких пут
І зазирнемо, що нового тут.
...Ось долинає стогін чийсь і щем –
Тут все відверто, бачиш стільки тем,
Ще не розкритих нібито…Та мить –
І здалеку подібний вірш летить,
Немов серця вистукують у такт:
- І ти так думаєш? І відчуваєш так?!
...А тут сховався хтось, як у граніт,
У величі словесних пірамід
І мостить маячню із мудрих фраз,
Аби – на сміх – пошити в дурні нас.

6.
Та критик клікнув весело: - Агов,
Я зрозумів, ти пишеш про любов!
Це почуття без віку і без меж,
Тепер мене послухай, друже, теж!
І виплив вірш… О магія творця!
Зуміти б так! Читаю до кінця,
Спішу скопіювати в свій архів
І захлинаюся нектаром слів.
...Мандруймо далі. Ось англійський сайт,
Там гурт поетів також зависа,
Представники різноманітних кіл
Спілкуються й летять за виднокіл.

7.
...А що в нас з гумором? Не це, о ні.
Та десь же є поезії смішні!
Якщо ж вони не викликають сміх,
То маю право не читати їх…
Знайдуться й гумористи в добрий час,
Самі, напевно, вже шукають нас.
...Люблю іронію. Вбираю в себе плин
Сторінки запашної, як полин.
Цікаво, для оглядин тільки хист,
Чи й фото показав цей іроніст?
Торкну «контакти» - руку, друже, дай,
Ти не самотній в світі, так і знай!

8.
Верлібрів сайт шпаківнею гуде,
Натхнення паростком до зірки йде.
Крихких верлібрів підлітковий стан,
Буває, в гарну крону вироста.
Її зламати важче, ніж оте,
Нестрижене, як дихання, просте,
Що вибігло з прочинених дверей…
Ще встигне свою душу – у хорей.
Собі скажу тим часом: зупинись,
Чи рим немає схожих, подивись,
Чи плавний хід мелодій і думок,
Складів по десять котиться в рядок?

9.
Писати легко, та важкі стільці
У клубі, де зібрались фахівці.
Буває, хтось когось-то ущипне -
Таке і в Інтернеті не мине.
Тут можна і побитись, далебі!
Але синців не буде на тобі.
І школярам, і геніям поез
Із критикою краще, аніж без.
Вона помалу встала із колін,
Тут простір є, тому й бере розгін.
Несе просвіту, лине в височінь -
Тільки й читай, і віршувати кинь!

10.
- Веб-клубу ідилічний сопілкар,
А де ж проблем і сумнівів тягар?
Чи ходиш - очі в небо - по сміттю?
Ходжу.І вчуся гідному життю:
Проблеми маєш - мужньо їх знеси,
Й не тикай, наче кульшу, під носи.
Одна завжди до нас біжить сама:
Натхнення є, але грошей нема.
Вергілію, щоб солодко співав,
Сам імператор спонсора шукав.
Та нашим меценатам не до нас -
Згризе їх податкова водночас!

11.
...Мені щось млосно в мегаcайті ru,
Ще трохи - і від співчуття умру.
Хтось виставив душі похмільне ню -
На вірші як "пробило" алкашню!
І дружно йде у ряд за матом мат,
Тут збіглися всі радісно на чат
Обсмоктувати кайф, ульот, приход -
Усе в один поскидано город.
Забуті стилі, техніка вірша…
Тут справжній наркоман дав відкоша:
- Якби насправді так, як я, літав,
Про це б ти, дилетанте, не співав…

12.
Я на свободу слів не зазіхну,
Але із того шарварку чкурну.
Вшаную клуб, де кухарем – гурман,
Який до віршів не подасть дурман.
П’ємо натхнення, бо зустрілись ми,
Самотні серед натовпу й зими,
Без страху, привілеїв і квитків,
І кожен вільно свої квіти вплів
У ті вінки, невічні, як усе.
Потік Інетний їх кудись несе...
На щастя, є комп’ютерні мости -
Тебе почуто враз, і чуєш ти!

13.
...А тут – чужа образа вигляда.
Хіба ж це горе? То ще не біда!
І так і хочеться, немовби над листом,
Над кожним сперечатися рядком:
Все буде ще у нас. Все промине...
Тим часом вже будильник зве мене,
Приходить ранок, а за ним і день.
А скільки ж недослухано пісень!
Екран згасає і стихає шал –
Поезії розмріяної бал.
У щастя, що дарує мережа,
На жаль, існує і своя межа.

* * *
Та між зірок застиглих і планет
Живе кохання здійснює свій лет!
05.2006

Ріка життя. В ній ти і я.
Ріка бурхлива молода.
Переплисти б тобі й мені, -
Господь у вічному човні.

...А дорога від моря завжди завертає до неба.
Під ногами тече бурштиновий, як осінь, пісок.
Я крокую. Я знаю : цей вечір прямує до тебе.
Я іду по слідах, що лишили дощі і бузок.
Ця стежина тривка : не знайти ні початку, ні краю.
Гострі – з веж степових – крають час полинові хрести.
І шматочки землі, як відтяті боки′ََ
короваю.
І назустріч мені вже виходять сумні старости.
Кінь весільний ірже. В тому кличі і біль, і розрада,
наче в пісні – душа, наче в серці горіха – зерня.
Не відчуєш мене : я – мов тінь відвеснілого саду.
Ти ж – по долі моїй аж до неба висока стерня.
Моїх подруг вінки в шлюбну ніч не розбурхають хвилі.
Буде падати сніг на дорогу – від моря й за час.
І пелюстки його – наче ночі. А мусили – білим
застелити той шлях, що по ньому шукатимуть нас.

Мідно течуть хвилини.
Скрапує з неба літо.
Ми – ще підошва глини,
сіль – на платівці світу.
Сонце скотилось в річку,
вирине вдень омите:
скреснем, бо ліпшу звичку
люди вітають мітом.
Що тобі від поразки
перед самим собою?
Квилять пророчі гасла.
Плачуть степи травою.
Що тобі від тужіння
перед сумним і вишнім?
Тіло – річне каміння.
З душ проростають вишні.
Вечір – німа гостина.
Ворог – як пес на свято.
Терпнуть слова й коліна.
Значить – ще час вітати.
Значить дощі – на літо,
сонце в ріці – на вина.
Значить, платівку світу
не засипає глина.

Коли над тобою схиляються вербові струни,
ти чуєш мелодію вітру – високу, мов ніч,
тобі відкриваються зоряні мапи і руни,
глибоко над містом розсипані, як візерунки
вчорашніх падінь і сьогоднішніх – з них – протиріч.
...Лежиш горілиць у траві, мов гостюєш у Єви:
так дивно – у місті веснянім дозрілий цей сад.
Навколо черешні в серпанках – сумні королеви.
Тут мовлять по-людськи до тебе і змії, і леви.
Тут ставом крізь душу тече собі час-зорепад.
У миті такі відчуваєш усе і нічого:
німує душа, затуляючи крикам вуста.
Ти зорі рахуєш – по них твоя доля-дорога.
Ти слухаєш кроки і вгадуєш: батька чи Бога,
бо знаєш, по них, як по ночі прозрінь, - самота...

Засмагає осінь. Тихо-тихо.
Денний пляж у стилі „між-модерн”.
Це так мило : поруч просто дихать.
Просто жити в завше і тепер.
Провінційні затишки акацій.
Модне пиво. Кава із горнят.
Ти казав, немов на час вакацій
тут бракує статуй янголят.
Ти бажав. А осінь рушниково
зріла в тінях фресок і зачать,
пахла гримом, димом цигарковим,
реготала в люстрах з-під свічад.
І одного ранку на хвилинку
не уздрівши в дзеркалі небес,
глухо просичала в душу : „Жінко,
схаменись і випери себе...”.
Заходилась : рушники, серпанки,
шлюбна постіль – в росах і вині...
А вона сказала : „Наостанку
викинь фото...”

Рану на стіні
не відмолиш небом і рікою,
не відбілиш снігом навесні.
Так і буде прірвою-дірою,
наче погляд, подих твій – в мені.

Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю.
Пальці у Бога до крови збиті.
Не до мене Йому.
Клич – не клич.
Я собі, мамо, на вулиці стелю –
розчинити у небі очі підпиті,
дивитися в ніч.

Кусень місяця ледве світить.
Серед снів достигає літо.
Ще не вірячи в цю красу,
зачарований, бродить сум...

А збитими пальцями хіба ж заграти?
Візьмеш одну ноту і починаєш тягнути.
Ти її чуєш, мамо!
Як мені з нею тепер заснути,
щоб втримали серце тендітні грати.
О-о!
Небесні ноти резонують у піднебінні,
і синя кров закипає до бульбашок.
Це, мамо, блюз,
мій український блюз.
І ноти, мамо, давно не винні.
Це коли у тверезих янголів шок
від моєї появи на небесній полонині.
Це коли не знаєш з чого почати.
А потрібно почати неодмінно з себе:
долучитися анонімом до Божого чату,
спілкуватись з небом.
Вишукувати-очікувати – все своє життя! –
хоча би єдину – на Всесвіт! – душу .
О, мамо, мамо!
Коли б знаття,
хоча би дещицю – як жити мушу...

Бо якщо без прикрас,
то там, де весна,
кожнісінький раз
лопається струна.

Це, мамо, блюз,
мій автентичний блюз.
Чи ти хоч знаєш таке слово?
Це коли ніяковіє моє лагідне зло
від того, що я пташкою-римою б’юсь
у власне життя, як в немите скло,
а слова мої безпомічні, як полова!
І безсилля,
бо це вже не моя гра!
А я одну за одною напинаю жили!
І як би ми, мамо, з тобою жили,
коли б я грав!

Му! зи!! ка!!! – як вкрав.

Вирівнюють ребра басові струни,
Дзвоном об дзвін!
А були несмілі.
І потім ховаються за печінку.
В усіх своїх усюдах я бачу жінку,
та жінки мої, мамо, як кельтські руни:
незрозумілі.

І моїм одкровенням вже не до цноти,
від розпуки.
Й коли розумієш це,
опівночі з Божої партитури ноти
капають оловом на лице.

А бачиш,
срібні равлики кораблів
ледве повзають у небесній траві.
у космонавтів від плачу – ходуном плечі,
бо не чутно слів: слова – неживі,
Коли нависають їх тіні лелечі,
й глобус неба крутиться в голові.
Там – через вінця –
плескається Вінниця.
Та мені не від цього, мій Боже, гірко:
закотилася в око пилинка зірки,
й там де серце – навиліт – дірка.

І я – заримований-замурований –
В цьому полоні – в клоні!
Згорнутися б калачиком на Його долоні.
Пожаліти рану.
І з вдячністю дути на забитий палець.
О, мамо, мамо, я від цього тану,
як на сонці смалець.
Тану на рану
за небесну
манну.
І –
Му!
Му! зи!!
Му! зи!! ка!!!
Й глибшає мого суму ріка!
А біль Його пальців віддає в плече.
Скільки я від цієї музики тікав!
Та хіба ж від неї, мамо, втечеш.
Бо тікаєш від себе – починаєш пити,
та ти не лякайся, що я зіп’юсь.
Пити ж – робота, а я вже робити
не зможу під цей автентичний блюз.
А
автентичний – це коли серце своє
умовляєш пити,
а воно не п’є.

Я – хрест
із тіла й розкинутих рук,
а наді мною – зотлілі зірки
сипляться в піну гламурних перук
імені хмар, що не далі руки.

Й течія звуків відносить мій пліт
до подільської пристані „крадені сни”.
Та я й не пливу, а лечу, і політ –
Це і є, мамо, блюз.
А на шиї – слід,
Що ще не зажив від Його струни.

Ще не висохла річка,
Хоч і з брудом вода.
Глибина замутилась,
Стала тиха хода.
Бур’яни з крапивою
Чистину затягли,
Де красуні-лілея
Могли б вічно цвісти.
Вища суть заржавіла,
Течія – в шкереберть…
А піраньїв -мутантів,
Наче зміїв ущерть.
Хто ж те вичистить русло?
Де чистилище вод?
Хто задушить потвору?
Зкаламучений зброд?
Чистоту ти забула?
Сили в тебе нема?!
Очмаріла, заснула…
А час, - плине дарма!

Ти вимагав – ніколи не просив.
Червоні цигарки і ревнощі і пиво.
Буває і бажання без причин,
Бува таке, що жінка спить з горилою.
Ти сирота, в тебе всього катма.
Невдячний, хамовитий, бидло, тіло.
Та я,втрачаючи свідомість, не спала
Коли ж брала, як май тобі раділа.
Напевно в світі є щось крім сім’ї
І інтелекту, праці і освіти.
Й від того чогось, а не від ума
Якраз і в мене, як в людей, є діти.

Гадюка й природа у змові,
Душа її – чорний вогонь.
З отрутою напоготові
Життя – це кусачий закон.

Терпіти нікого не стане,
Любить, жартувати, прощать,
Про те, що кусать – це погано, -
Не хоче ні слухать, ні знать.

Гадюка із вирваним жалом
Вирощує зуби нові.
І робить це швидко, з запалом,
Бо в неї одне в голові.

Природа дала на те дозвіл,
Щоб жить саме так і кусать.
Миттєва атака – як постріл…
То ж краще гадюк не чіпать.

В тюрмі негативних емоцій
Серце гадючим стає.
Під шквал сатанінських пропорцій
Кусачим годинником б’є.

Поганих гадюк не буває,
Трапляються люди страшні,
Звір дикий так не кусає
І в найстрашнішому сні.

На ранкову росу впали сльози…
Коник десь у травичці гурчить…
Пахнуть літом широкі покоси,
Та ображене серце болить.

За покоси, за зоряний обрій,
У новий, ненароджений день,
Полети в порожнечі холодній
Аж туди, клята туго, ген-ген.

Літо! Вмий мене білим жасмином,
Поверни душі радість, тепло…
Зрадо, висохни скошеним сіном,
Наче й зовсім тебе не було.

А мою нерозтоптану вірність
Забери у заквітчаний храм.
Поверни їй надію і чинність,
Все, що маю, за неї віддам!

Затаїлись в зерня точці сходи,
Хай же гримне замріяний час…
Треба тільки діждатись погоди,
Щоб зустрітись з росточком в анфас.

На валу, земляному помості
Калина під лісом росте.
Я ходила до неї у гості,
Розказала їй, вірній, про все.

Час цвітіння – в калини весілля.
Білий цвіт – то сама чистота.
А вже пахне, як мавчине зілля,
Божим духом над світом літа.

Прийде осінь і друга Пречиста,
Віти кинуть старенькі листки.
А мені на червоне намисто
Подарує рясні ягідки.

Сонце-Богу поклонялася,
Цілувалася з землею.
Пращуром тобі зосталася,
Спадкуванням Галілея.

Зустрічала перші зорі я,
У сузір*ї Козерога.
Кликала, молила, звала
Велеса на допомогу.

Пролітала світами іншими
Вихилясами-плетеницею.
В шлюб свячений
пожертву вносила
Замовляннями. Медуницею.

У мене автобус у напрямку "Далі Від Тебе".
І злива сьогодні, - сьогодні погода не та.
Куди ж я поїду? Далеко? Чи близько? Чи треба?
Можливо. Можливо точніша стріла літака.

Від тебе втікати, нестися, сторчма головою...
Та наче біжиш, і, водночас, на місці стоїш.
Як Дафніс ти, наче, - позаду, і я, наче, Хлоя
втікаю від тебе - в легенду, чи в мрії мої

Як риба об лід - мовчимо ми,
хоч не одною володієм мовою.
Відповідаючи комусь, ми, ніби,
Спльовуємо
слова затерті, почуття німі.
І вже не плачемо
від щастя сьогоденності,
І посмішки видавлюєм притворні.
І не кохаємось
в цій завченній буденності
Бо серце наше стало кам'яним.