Не спитай...
Бо краще не знати,
Та за які уклали "грати",
Не питай...

І очі ніде ховати
Від сонця, від тебе,
Від синього неба,
Очі Пілата.

Я скурвився давно вже як поет...
Мені не вистачає слів і рими,
Бо вечорами зимними
Та злими
Буття не склалося в сонет.

Я скурвився давно вже як поет...
Хоча, можливо, ним не був ніколи,
Зате я був кометою
Навколо
Параду неживих планет.


18. 10. 2006р.

Віфлеєм
сучасної
епохи
Чекає
не Спасителя –
Антихриста.
За нього
навіть
сам
Модерний Ірод.
Зачекайте,
люди,
зовсім
трохи
І цей звір
почне
криваво
мститися…
Ви ж
зустріньте
оплесками
вихід.
Він
украде
срібняки
в Іуди,
Клонів Каїна
запросить
на парад.
Тільки
вже
очищення
не буде,
Не буде
повернення
назад.
Він
так легко
розіпне
людство,
Замість
бути
самому
розіп’ятим.
Я благаю,
не їдьте
з глузду
І наважтесь
нарешті
крикнути.
Він
уже
всміхається з калюжі,
Ним
давно
уже
вагітна твердь.
Він
ще в зародку,
та,
навчений паплюжить,
Свій
малює
кривдами
портрет.
Він
сміється
в атомній зорі.
Може,
це
та сама
знакова
зірка?
Він –
еритроцитами
в крові .
І на ньому
технічна
бірка.
Він
давно
у посмішках
дітей.
Від
його
ін’єкцій
вени
терпнули.
Він
уже
шепоче
з–за дверей.
Він
у кожного
вдома в дзеркалі.

Небо
вичісує
з свого
волосся
Дощі.
Літо
підморгує
враженій
Осені.
Зорі
валізи
складають
Мені
на плечі,
А ми ще
ні разу
не бігали
Босими.
Тисячі
масок
в театрі
Паркових
мрій,
Знято
перуку
з мого
Майже
штучного
серця.
Воно,
ніби злодій,
Сховалось
від темпу
подій.
Я ж
хочу
геть…
Ти
на мене
за це
не сердься.
Нам
від
самотності
Звично
і майже
солодко.
Подумки
в неба
клапоть
Сонця
попросимо.
Дарма,
що на вулиці
Знову
так холодно…
Давай
утечемо
від світу…
Босими.
02. 07. 2004.

За крок
до смерті
Плаче,
напевно,
більшість,
Хапаючи
кігтем
Останній
клапоть
життя.
Сніги
не вміють
Танути
легко
і ніжно,
В свої
вінки
вплітаючи
Сміття.
Сльози
снігів
топче
Хтось
на асфальті,
Свої
власні
зриваючи
З мокрих
вій.
І хоче
зимову
буденну
І сіру
банальність
Розбавити
сяйвом
своїх
Веселкових
мрій.
Смерть снігів –
це чиїсь
Романтичні
сни,
Пісня тих,
що співають
У терні.
Це –
жертовний
символ
Весни,
Де сніги є,
на щастя,
Смертними.
01.07.2004

Ті, хто живуть
після нас,
Знов народять
нас колись
Як дітей.
Юля Міщенко.

Паралельні
світи-сновиди
В переродженні
кола народжень.
У нетлінності
сонця палітри.
Хвилястість плинності –
дух нереїди –
На дзвіниці
колишніх сходжень.

А в садочку
вже граються діти. –
Наші діти.

Перенесення тіл
у просторі.
Гіркий смак
часових перевтілень.
Є десь в небі
громада обраних,
Яким вічно
судилося жити

В ореолі
оновлення віянь.

Старці довіку
складатимуть міфи.
Плями на сонці
залишаться темними...
Колисатимуть
в морі німфи
Не народжених –
Новоповернених.
24. 10. 03.

Заколисала ніч усі мирські проблеми
І вітер шепче казку давніх, щирих снів…
Здається, що ти тут, стоїш навпроти мене,
Чому ж, чому не чую твоїх любих слів?

Я простягаю руку і лечу у прірву
Своїх думок, гарячих, ніжних почуттів…
Вбиваю в серці ліру... Не чути б її співу!
Де ж віднайти тебе серед чужих світів?
07.11.06

Бундючна
ніч
перестуком
коліс
Впивається.

Лататтям
мук
у оболонці
сліз
Пересипається...

Випльовує
і на бруківці
топче
Надкушену
зневажену
відвертість
Підборами
бажання
позіхати...

Боїться
слів,
про те і чуть
не хоче,
Що вроджена
її
дикунська
зверхність
Коріниться
в нездатності
кохати.
08. 11. 03.

Бундючна
ніч
перестуком
коліс
Впивається.

Лататтям
мук
у оболонці
сліз
Пересипається...

Випльовує
і на бруківці
топче
Надкушену
зневажену
відвертість
Підборами
бажання
позіхати...

Боїться
слів,
про те і чуть
не хоче,
Що вроджена
її
дикунська
зверхність
Коріниться
в нездатності
кохати.
08. 11. 03.

Чиєсь
налякане
Сьогодні
Плюється
нявкотом
В запалених
легенях
вулиць
міста.

Заплакана
негода
В змові
з мрякою
Настрої
ліпить,
мов із тіста.

Зреченням –
в цілісність...
Крок
до відчуження.
Звільнення
пристрасність.
Відблиск
байдужості...

Зневірене
Завтра
блукає
у темряві.
Приспаний
спокій
віщує
спустошення.
Серце
підвладним
стає
лженаверненню...
Хворим
і зношеним.

19 – 20. 11. 03.

Сама самотою.
Закохана
в сонце.
Занурена
в вічність.
Загорнута
в спалах...
Народжена
світлом,
Жила весною
В серцях
незнайомців.
Споріднена
з ніччю,
Витала
у хмарах...

Огорнута
спокоєм,
В ніжність
пірнала.
Охоплена
полум’ям,
Квітла
іскрами.
Засліплена
блиском,
Примарою...
В печальному
небі
літала.

Звільнивши
серце,
Тонула
в безмірі.
Чужою
для неї
була зневіра...

Саме так
У власному
вимірі
Зародилась
й жила
Довіра.
06. 08. 03.

Розіп’яте
натхнення
З зав’язаним
ротом
Молилося
на роздоріжжі.
Боялось
несподіванок
за поворотом,
Оскалу долі,
Гіркоти
принижень.

Шляхи життя
Подарували
зрілість.
Знайомили
з заплутаністю
слів.
Піднесли,
мов на таці,
милість
Підлабузників
усіх часів.

Воно
пізнало
розпеченість
болю,
Заржавілість
збентеження
мутну.
Його
омила
розбещеність
полум’я.
Воно
вдихало
запахи
люті.

Багатослівному
натхненню
Заткнула
рота
буденність,
Зашкарубла
мертвість
бажань.
Крила
спалила
непевність,
Посередність
людських
діянь.

Все ж
молитву
було почуто –
Із душі його
видерся
спів.

До краплі
випивши
отруту,
Воно
звільнилось
В істинності
слів.

06. 07. 03.

щовечора дражнити себе словами спорожнілими
довкола світ
пружиною зажатий
сни ожиново-малинові
не відпускають, навіть коли сніг гризе обличчя
вночі пам’ятати обриси твого тіла
шукати альтернативи
у світі заваленім снігом
щоранку топитись у соку ягіднім з м’якіттю
дивитись як слякітно
облизують вулиці біле прядиво
Щодня переживати зиму

Я конвалій букет назбираю
І дорогу тобі простелю,
Бо тебе я так сильно кохаю,
Бо тебе я так сильно люблю.

Я удосвіта вийду у поле
І розкажу я сонцю про нас.
Хай радіють простори червоні,
Бо любові настав уже час.

Я для тебе,кохана, порину
У безодню глибоку, морську
І дістану для тебе перлину,
Бо тебе я так сильно люблю!

Ну що тобі від мене треба знову?
Навіщо ти прокинулось зі сну?
Ведеш зі мною ти таємную розмову,
Щоб відродить в душі колишнюю весну.
Видать забулися тобі недавні зради,
Ти знову хочеш вірити в добро,
Та помічать не хочеш його вади,
Але поглнь - на ньому ж зла тавро!
Чи мало тобі опіків і шрамів?
Тож ліпше почуття ти в Леті утопи,
І не будуй Фата-Моргани храмів,
Спи сном забутим, серце - спи...

Я й сам не помітив
Як зняв з себе Хрест
І простір космічний
Забутих небес
Вривається в душу
Потіхою часу
Трагічно-кумедну
Розбивши гримасу
Я й сам не помітив
Як сонце темніло
Жовто-чорний резонанс
І простір космічний
У дрібязки тіло
Забутий у часі
Старий диліжанс
Я й сам не помітив
Сліпотою очі
І простір космічний-
У гени ночі...

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.

Як поряд сідаєш з каміном
І грієшся чаєм з жасмином,
Чи згадуєш тоді мене?
А як находить темна ніч
Й стирає лінії облич
Чекаєш ти, як я тебе?
15.10.2006

"Привіт.", - звучало так звикло...
"Привіт.", - розтануло, зникло.
Хай слово то кануло в тишу,
Не думай – саму не полишу.

"Не бійся...", - бо тут я, з тобою.
"Не бійся...", - не мийся сльозою,
Гарячим зігріємось чаєм
І сум той на двох поламаєм...
13.10.2006(LO)

У цьому місті ліхтарі не дивляться у небо,
Милуються в слідах ранкового дощу.
І так здається, що вони закохані у себе.
Під дзвони часу в місто-казку память відпущу.
Тут подих наш у вітер обернувся
Що вільно обтікає постави камениць,
Залишились веселі кроки на бруківці
І мрії доторкнулись засвітлених зінниць.
Кохання першого прозорі акварелі
Опали листям золотим у затишку алей.
Тут в світлі ліхтарів залишимось назавжди
У цьому місті, що століттями закохане в людей...

І сходить з скріншоту ікони
Гаряча, блискуче кинджальна
Богиня всіх коней Епона
Наймилостивіша й безжальна.

Твоя мережева попона
Злетіла в полин за піснями,
Богиня всіх коней Епона
Підковами нас обміняла.

Табун розчинився в бетоні,
Підкови, мов крапки історій.
Ми з книги останньої коні
Востаннє викрешуєм зорі.

Орбіти. Роки. Іподроми.
Бог ставить, а чорт виграє,
І тільки глядацькі огроми,
Й далеке іржання Твоє.

...пальці легкі як калинове листя,
в обіймах останніх сьогодні сплелися.
Палають рум'янцем цілованні щоки,
Ти поряд. Ти тут. Та це лише "поки".
Історію вічну "про тебе - про мене"
сховають від світу старі гобелени.
Ти ще поряд. Ти тут. Ти підеш завтра рано.
Я жбурляю у вогнище два холодні каштани...

дні
летять
пролітають
ракетами
і зірками
спалахують в космосі
відцвітають
смачними букетами
в тих домівках
куди їх приносили
бережемо
у памяті прОжите
забуваєм
деталі й сказане
й поцілунків
уста заволожені
залишаються
ще нерозгадані
памятаються
запахи посмішок
і солодкі
й гіркі
й підсолені
незабутні
і зловлені поспіхом
гріхопадні
та вже і
відмолені
залишаються
в серці ранами
від слідів
і від слів
нанесених
все що було
колись із нами
кровоточить
рясними плесами
і нагадують
нам поєдинками
про дуелі
де були убиті ми
на дні сховані
дні поховані
в трунах памяті
не забитими

Жовтень, 2006

Позолотою-нагородою
Вкрила осінь чиїсь сліди.
Сиво-срібною насолодою
Розгойдала сумні зонти.
Зосереджено, заклопотано
Опадає засохлий лист...
І задумано, і закохано
Йде по вулиці Ференц Ліст...
Вікна вікнами, брами брамами,
Йде - яка вже зима - підряд....
І дорогою, наче гамою,
Пробігає будинків ряд...
І бруківкою, диво-скрипкою,
Плаче сіро замерзлий дощ,
І краплинами, наче ниткою,
В’яже небо зі світлом площ.
А на клавіші перелякані
Осінь вихлюпне всі думки.
І так втомлено і заплакано
Приймуть клавіші дві руки...;))

Блищать упрілі колісниці,
За нами сонце не встига,
Твої нажахані зінниці
Голубить пилова юга.

Весь Рим - великий цирк, і коло
Знов наближає до весни,
Твоя омріяна підкова
Таврує щастям теплі сни.

Та доля випрямля орбіту,
Й лечу в незвідані світи
Побачить. Полюбити. Вбити.
Упасти. Вмерти. Одцвісти.

Немає правил колісницям,
І ми в черговій дтп,
І нам блакитне море сниться,
І хвилі б'ються дотепер.

І зажурився Бог-даїшник,
Петро в дільницю не впуска,
Була підкова, видно, грішна,
Й тріумфу арка завузька.

Ми нахиляємось над небом,
Там муравлисько колісниць,
Що за фанатова потреба
Летіть, розбитись, впасти ниць?

І вижимаєм левів з "Таврій",
Й чергове коло вже позад,
Й шукаємо собі аварій,
Щоб знову засвітити сад.

Привіт, покровитель німфеток!
Вітаю, ти знову перший...
Це, певно, до біса приємно –
Немов дегустуєш вино:
Ввігнатись, роздерти душу,
А потім на грудях завмерти,
Вловивши разючу різницю
Між бантиками й порно.

Ні-ні, помовчи, не треба
Ні слів, ні дурних обіцянок –
Лише ритуал посвяти,
По чім переходиш на “Ви”...
Ти знову ведеш на хату
Нових малолітніх коханок,
А потім із них виходять
Чужі першокласні курви.

Що маю тобі сказати?
Що вічним є тільки небо,
Життя – то цікава штука,
Де фініш – по суті, старт...
Я виросла. Я вагітна.
На щастя, той раз не від тебе.
Та ні, не шкодую зовсім.
Він більше від тебе варт.

Вокзал – то одвічний символ.
Розкурим цигарку миру.
Мій поїзд відходить в північ,
Як з тіла відходить страх...
Гумберте, беріть ще пляшку,
А потім підем на пиво,
І стрінемось, як і завжди,
У наших нових життях.

Ти ще не знаєш – завтра впаде сніг,
Я наворожу телефонну тишу
І рафінад таємного гріха
Накришу мовчазній вечірній Миші.

А ти забув, які мої вуста,
А ти не знаєш, як мені жилося,
Що вже давно обрізана коса,
Бо посіклися кінчики волосся.

Ти ще не знаєш, що зажили рани,
Що все життя – як привокзальний тир,
Що кину інститут – і вийду заміж
Або піду в жіночий монастир.

Так тихо і приємно вмерла
Десь аж під ранок у твоїх обіймах…
Нас втома вже до решти зжерла -
Ми розчинились у любовних війнах.

Мене завоював… До віку
З тобою я вмирать готова знову…
Слова кохання, вже без ліку,
Ти шепотів мені в пору ранкову.

Яке ж то щастя є на дотик?
Яким забарвлені відтінком мрії?
І кожна зустріч – це наркотик…
Ти оправдав усі мої надії.
06.11.06

В медвяних ріках і руках медвяних
Не злічених коханок некоханих –
Бо ж безіменні – хто б їх полічив –
Мигдалеоких гурій тонкостанних?
Пливеш із ними у туман кальяну,
Гіркий, як спів.

Вони мовчать – і ти мовчиш між ними –
Не перший, не коханий, не єдиний
У тих садах.
Цілує Вічність в губи – не забудеш
Отих снігів, молочних, ніби груди –
І слід прочах.

Чотири річки плинуть в невідомість,
Минає біль – і тихий сум натомість
Згорить, як хмиз,
Оближе губи язиком червоним,
Здиміле небо розклюють ворони –
Поглянь униз.

Найніжніші почуття
Пов’язані з тобою.
Від кохання в небуття
Кидаюсь з головою.

Тобі, лише для тебе все:
І сонце, небо, зорі;
Щастя річкою несе,
Купається у морі.

Зможу я знайти слова,
Щоб ніжність описати?
Я – твоя! Навік твоя,
Щоб все життя кохати!
04.11.06

Осінній дощ об шибку вибиває
ледь призабутий і сумний мотив.
Понурий клен задумливо зітхає,
і навіть час свій плин призупинив.
Дзвенять малі краплини кришталем
та розбиваються об запітніле скло...
Я вийду прогулятись під дощем,
щоб на душі відрадніше було.
обожнюю жовтневу дивну пору,
коли Земля готуеться до сну.
Моє містечко задрімає скоро,
щоби,прокинувшись,
стрічать нову весну...

Безмовні губи розімкну,
кричати в темряву несила.
Без тебе, милий, не засну,
в думках що я тобі не мила.

Сіронезрачі очі відкрию,
долоньми прикрию вуха.
Жити без тебе невмію.
Яка ж слізлива осіння посуха.

Довирву серця шматочки,
нехай не гниють у грудях.
Поллю востаннє квіточки,
хоч щось нехай будять у людях.
4,11,06

Ми восени таки похожі
Хоч капельку на образ божий,
Звичайне, що не всі, а так,
Хоч деякі.
Крутий байрак,
Неначе циган чорний, голий,
В діброві вбитий або спить.
А по долині, по роздоллі
Із степу перекотиполе
Рудим ягняточком біжить
До річечки собі напитись.
А річечка його взяла
Та в Дніпр широкий понесла,
А Дніпр у море, на край світа
Билину море покотило
Та й кинуло на чужині.
І жаль тобі її стане,
Малої билини.
Підеш собі, зажурившись,
Гаєм по долині;
Гай шепоче, гнуться лози
В яру при дорозі,
Думи душу осідають,
І капають сльози.
І хочеться сповідатись,
Серце розповити,
І хочеться... Боже милий!
Як хочеться жити,
І любити твою правду,
І весь світ обняти!

Благо тобі, друже-брате,
Як є в тебе хата.
Благо тобі, як у хаті
Є з ким розмовляти.
Хоч дитина немовляща,
І воно вгадав
Твої думи веселії...
Сам бог розмовляє
Непорочними устами.

А тобі, мій одинокий,
Мій друже єдиний,
Горе тобі на чужині
Та на самотині.
Хто з тобою заговорить,
Привітає, гляне?..
Кругом тебе простяглася
Трупом бездиханним
Помарнілая пустиня,
Кинутая богом.

[Друга половина 1849,
Косарал]

Покрило землю листям-листопадом.
Колючим потовкло й соленим градом.
Снігом засипало ялинки по вершки.
Гудів лиш вітер, затихли всі пташки.
Та десь під пухом сніговим
З’явився пролісок життям новим.
Йому не холодно й не темно
І, мабуть, завіває сніговій даремно.
Природи диво звичайне і просте
Живою ніжністю навесну проросте.

Твої очі – дві чорні діри
З небезпечним ядерним вмістом.
- Рубонув неначе сокирою
По оголеній мертвій кістці.

Я зібгалася схарапуджено,
Поховала вітрила й весла.
Цілий вечір сиділа знуджено,
Мов принцеса.

Немає сил сказати про вчорашнє,
А про майбуть казати я не хочу.
Скидаю дні несправджені в багажник,
І витираю розчорнілі очі.
Іде годинник. Час сіда на плечі.
Замружив очі, тану в піднебессі.
Моє життя — агонії старечі,
І скресла крига... я уже на крезі.
Упала ніч на схожі переходи.
Тупцює маг на іншій магістралі.
Перетинаю в непогоду броди,
Але не віднаходжу дві скрижалі.
Марную час у барі “Мельпомена”.
Самотньо п’ю гіркий мигдаль із рани.
З усіх богинь зі мною — лиш Атена,
І вже Арес не кличе більш на брани.
Пестливо місяць виливає очі
В моє вікно. На шибці чорна квітка.
Я прокидаюсь зрання серед ночі,
А поряд з ліжком вже стоїть кибитка.
Чому б і ні? Поїду на край світу.
Зустріну Спокій у кав’ярні “Спека”.
Візьму сірник і коробок нефриту,
І томики із написом “Сенека”.
Чека на тебе, демонічно сило,
Прилинь і забери туди, в безодню!
І подаруй мені червоні крила,
І з порохом жовтастим чорну бодню...

В твоих глазах читала я: люблю
Душа сдавала трудный свой экзамен
Как тихий звон, хрустальный тихий блюз
Несказанное стало несказанным

А жизнь всё шла, забыт и тот перрон
Где тишь вещает рупором вокзальным
Так много слов написано пером
Несказанное стало несказанным

Светала ночь, дни вечер целовал.
Не раз судьба качнула мне весами.
Как солнце восходили те слова
Несказанное стало несказанным


_____________________________


Ліна Костенко


Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

А Теребовль - не Terra bellum,
Кінноті листя кину знак,
Й на землю падають дебело
Скіф, княжий русич і козак.

Земля пропита і просочена,
За рала - танки і мечі,
І трупом всіяна й зволочена,
І плід століттями гірчить.

Збираю в згарищах штандарти,
І стане військо під орли,
Та чи Чорнобиля петарди
Нас убезпечать від орди?

Винищувач нащадків нищить,
В портах скрипить металобрухт,
Та є пілоти неба вищі,
І адмірали грізних бухт.

А Теребовль - не Terra bellum,
Сховались війни в портмоне,
Сенат сховавсь за яйцестелю,
А може, нас таки мине?

А може, кинемо плебеям
З бюджету грубих сухарів,
Й країну зробим Колізеєм,
І спустим левів на рабів.

І ділять фракції країну
На схід, і захід, і офшор.
Ідилію гнилу й спокійну
Розірве Рубіконів шов.

Впаде сенат, як тінь на мармур,
Й забудуть їхні імена,
І сонця спис простромить хмару,
Щоб в нас завершилась війна.

Знов хоче миру парабелум,
Кочу калібри у сльозу,
В саду моєму Розабелла
Руду ощипує лозу.

Цей світ тісний, як шкурка лева,
Нас двох так забагато в нім,
Чи скоро клітка металева
Нас пустить на арени німб?

Жбурляють зелень, злото, гривні
В чеканні смерті глядачі,
І губиться в кометній гриві
Чеканне сонце, сміючись.

Чеканний профіль мені сходить,
Монета буде на таксі,
Від ніг Твоїх рахую сходи,
Та опиняюся в руці.

Цвітуть походи і пригоди,
Кров на шипах троянди війн,
Рубці - трофейні нагороди,
Б'є серце, як зимовий дзвін.

незліченні роки, наче крила дерев у вікні,
їм судилося впасти – але не злетіти у вирій...
навіть золото меркне і схлипують вітряно дні,
залишаючи нам або смерть або старість на вибір

...незліченні роки, наче спраглі ковтки
найсолодшого меду у залах величних
не з’єднати з майбутнім минулі віки,
тільки пісня бринить, вічно юна, і кличе

в край, де теплі слова втихомирюють біль,
де співала ніжніше від всіх Елентарі... *
світе рідний, на тебе тавром впала тінь!..
хто наповнить тепер мою чашу нектаром?..

може ти, синьоокий, долаючи сумніви й страх
кинеш затишний дім і підеш за солоним туманом...
прощавай, бережи небо нашого світу в очах
у найдовшій мандрівці до раю – Аману... **

Своїм родом приблизить
Житло променисте
Золотаве й міцне,
Як тютюн.
Розіб”є поминальні сади,
Де у осінь - у яму -
Сиплять грабові крильця
Петра та Павла
А ні лев, а ні равлик
Без дарів не підуть
З того саду.
Але він утіка
В неродючі піски,
Щоб імення згадати
І бджіл в бороді
За собою циклоном знести,
Наче пам”ять -
Чужу й хворобливу.
Такий дощ не зуронить на землю…
Лиш знаки бездонність
Розбризкає
Рвано і радо
По-людськи - простодушно, невміло.
Так він йтиме допоки не вмре
У гущавині роду.

Вода стоїть висока
Чорнилом залите повітря
Приходять з неба пророки
І листя.
Спиртом долоні пахнуть
Звичайне осіннє ню
В утому падає Жанна
Вогню!
На пагорбах Паркер
На пагорбах злива
Той джаз на Покрову
Зшитий.
А рештки від слів
Так зухвало красиві
Летять і зникають
За вітром.

Старезний замок. Площі. Кав'ярні.
Ці зими не схожі на зими в Провансі.
Дзвони лунають з-під самого неба,
Струнка дзвіниця скривилась в гримасі.

Барвистий ярмарок. Циганські танці.
День густо забарвленний синьовою.
Від хліба руки пропахли кмином,
А погляд... стужився за тобою.

Чи то й насправді не повернутись?
І ні молитви, і ні прокльони -
не допоможуть. Шляхи засіянно
духмяним снігом, неначе льоном.

Старезний замок. Площі. Кав'ярні.
Барвистий ярмарок. Циганські танці.
Струнка дзвіниця. І дзвін лунає:
"Ці зими не схожі на зими в Провансі!"

Осінній сніг краде тепло.
Невчасно осінь засніжила.
Вчорашнє небо – синє тло –
сьогодні вранці стало білим.

Невинна осінь? Не скажіть...
Вона відверта, як повія.
Такі стриптизні віражі,
що Казанова і не мріяв.

Оголить все, що тільки є –
дерева-вулиці-квадрати
холодних площ. І настає
та мить, коли пора вмирати,

щоб відродитися з вогню
чи з попелу, як птах відомий.
Тоді Хтось вкаже на лижню,
що приведе Її додому.

5 листопада”06

Я буду мовчати, допоки Він сам не озветься.
У тиші думок на безмежність помножиться мить.
Я буду мовчати. Ось тільки мовчання для серця
ще гірше проклять і приречених схлипів зими.
Проступить сльоза через пальці, зап’ястя чи скроні.
Сховаю її від зелених, мов літо, очей.
Так само, як я, Він не любить прощальних перонів.
Так само, як я, Він не любить банальних речей.
Я буду мовчати. І сріблом обрамлені ночі
колиску вогнів колихатимуть в тихій красі.
Я буду мовчати, допоки Він сам не захоче
почути Слова. І звернути планету з осі.

5 листопада”06

Переболіло. Дотліває листям.
І саду відпускаються гріхи,
І пахощі Твої барвисті
Не чути. Снігові духи.

Були. Пройшли. Меморить сніг табличку.
Дві дати поєднав льодистий міст.
Я вже допатрую синичку.
Ти розговіла мною піст.

Бувай. Прощай. Зустрінемось востаннє
У сніжнім вальсі хаотичних снів.
Які залишились питання?
Зростем з-під снігу навесні.

А в жовтому листі
Намисто, намисто,
Опалів по низці,
Коралів по низці.

Червоне і біле,
Червоне і жовте!
Я ще не любила
Ніколи так жовтень.

І ягід на листі,
І снігу на листі,
Червоне намисто
І біле намисто!

С. Непомнящому

Зима у Миколаєві. Зима.
На південь прихиливсь північний полюс.
Трамваї стали, у снігу по пояс...
Де посполите рушення? Нема.
Це знову ні-холера, ні-чума,
Це тільки по ночах свічками кліпать,
А ті, по кому журиться тюрма,
Ті створюють інвестиційний клімат.

Візьми снігів солодких тільки десть...

Мисливці й гончаки пішли на лови.
А ми - про честь. Яка в голодних честь?
Падуть сніги, таємні, мов підтекст,
На сторінки езопівської мови.
Соборне злото сяє крізь югу.
Та не знищенна в наших пустах віра.
Йдуть босоніж пророки у снігу,
Йдуть голідуш у пошуках кумира, -
Щоб не продати віру дорогу,
Їх вигнали з приймальної банкіра.
Зимова в Миколаєві офіра!
У світі - весни, а у нас зима
Стискається, немов петля на карку,
І ці платани голі обійма
Обіймами ведмедя з зоопарку.
Спасіння рукотворного - нема!
Не гине сніг. Не журиться природа.
Усе дорожчий хліб, а не свобода,
Комусь його і скибочки нема.
Зима була. Але пройде зима.
А нам нема ні хліба, ані меду,
А в зоопарку білому ведмедю
Набридло м'ясо, ніже й бастурма.
Прощай, прощай...
Гримить прощальна мідь.
Гримить сьогодні, бо гриміла вчора.
Від того й білий зчорніє ведмідь,
Що нас бере, бере голодна змора,
І в узголів'ї привидом стоїть
Нещастями рокована потвора.

Я розгортаю сніговий сувій
Хроністом двадцять першого століття.
Що нас чекає завтра? Суховій,
А чи небесна манна і поліття?
Немає нам життя без ворогів!
Всі вороги - масоли і масони.
І посполите рушення снігів
Уже гряде з чорнобильської зони.
І там, де ждав любовного дання,
Де заметіль прийшла, немов невіста,
Там чорний грай, і грає вороння,
Ані життя, ні шаблі, ні коня, -
Пропала українська реконкіста!
Зима у Миколаєві...
До міста
Летять сніги й кульбаба умлівіч.

Атраментом останнього хроніста
Холодні зорі заливає ніч.
А тут - джаз-бенд, "Макдональдс" і так далі.
Самодіяльні Чіо-чіо-сан.
І на Соборній квіти не зів'ялі.
І той же вік. І той жагучий стан.
І є ще мить поглянути угору,
Де не запишуть наші імена.
Під золотими банями собору
Ще ти не раз наплачешся одна.
Сурми, сурмо! Горни, небесний горне!
Горнистим горем стало гореня.
Білій, бідо, бо тільки небо чорне,
Де біле пролітало вороння...

За рогом дихає зима,
Чистилище чатує в часі,
Чомусь коса Твоя сумна,
І вії зболено нещасні.

Став час позбутися оман,
І віршами топлю каміни,
Відпав вчорашній талісман,
Двірничка підійма на кпини.

Рамена голі і холодні,
І віття знов корінить небо,
Переплелися в нім долоні -
Єдине, що насправді треба.

Вмирала осінь під колючим снігом.
Тремтіла, ніби вигнаний собака.
...Якийсь дивак задихався від бігу.
Ловив таксі...І майже плакав.

Я встигла вже зігрітись темлим чаєм,
Я бачила в вікно – конає осінь.
Я знала - щось втрачаю надзвичайне...
І твій дзвінок... немов контрольний постріл.

05.11.2006