Холодна кава і палаюча сигарета
з тобою розмовляю як на сповіді
розкажу зараз всі свої секрети
чекатиму твоєї відповіді

І дим повільно рухається до стелі
а ти мовчиш, і я не знаю що сказати
закінчиться все ліжком у пустелі
якщо ми й далі будемо мовчати

Читаю по очам що ти ще не байдужий
Що ще кохаєш як уперше, як востаннє
Такий ти є не мужній і не дужий
І не чужий, не підіймеш повстання

Мовчання – загадка і тиша – таємниця
І легка усмішка блукає на вустах
Твоя душа навік моя темниця
Твої слова застигли на губах

Рукою обережно доторкнешся до волосся
Тобі подобається коли я дивлюся
Коли нема у мене голосу
Коли тебе я зовсім не боюся

І котиться сльоза, самотня на обличчі
Як одинокий острів в океані
Нарешті ти сказав, що це мені не личить
Що плачуть тільки укінці, востаннє

Хіба ж це не кінець, хіба це не остання зустріч
Хіба це не моє з тобою прощання?
Мені давно набридло намагання
Шукати зв‘язок, збирать шматки, іти назустріч

І я мовчу, несила говорити
Незмога щось казати в виправдання
Холодна кава і погасла сигарета
Мовчання, лиш мовчання, лиш мовчання…

Слова давніші ці за нас,
В них є щось те, що ми пізнали.
І я сумую. Де той час?
Коли ми їх давно казали?

Що в них такого? Поясни!
Чому так важко їх казати
Вам всім, що відчуваєш ти?
Невже всім легше це збрехати?

Що в них такого є нового? –
Це ж те, що відчуваєм ми.
Чи в них є щось, що є лихого?
Чи всі забули про них ви?

Чому бояться всі сказати
Про те, що люблять і кого?
Чи легше вам отримать втрати
Й не знати, що тоді було?

Невже не легше відкрить душу,
Сказати просто «Я люблю»,
А не казати «Я не мушу».
Бо всеодно переживу.

Чи важко їх комусь казати?
Не знаю, тільки не мені,
Бо я не звикла всім брехати,
не звикла жити я у сні

Мені лиш просто треба знати
Хто відчуває що і як,
І буде потім що згадати
І не гадати «Може так?»

У когось мрія ця здійсниться
Хтось мої знає почуття,
Хтось зможе, як змогла змириться
Хтось знає всі мої знання.

Лиш знаю – не зміню нічого,
Із того, що я напишу,
І не почую ні від кого
Ту правду щиру, не нову…

Моя кімната – моє пекло,
Моя біда, що все ізтерла,
Це моя втіха і розвага,
І все, чому я буду рада.

У цій кімнаті всі часи,
Все, що було – це все вони
Було і гарно і нестерпно,
Були і жарти тут і нерви.

Й любові тут літала частка,
Яка в одну лиш мить погасла,
І сльози тут і почуття,
І всі набуті тут знання.

Тут все на місці, все тут поряд
І сповнено все часткою горя,
Усе полички, стіл і ліжко,
усе тут так-от – тишком-нишком.

Усе лежить тут так тихенько,
Усе моє, усе маленьке,
Усе нагадує когось,
Тут всі дрібнички, всі – це хтось

Усе моє це потім згине,
Колись це все я враз покину,
Ти смійся, та покину з сміхом,
З слізьми в очах, з нестерпним лихом.

Усе це бачу я востаннє, –
Це все, мов втрачене кохання,
Цей день останній в цьому часі –
Це в серці є, це у прикрасі.

Ось тут проходять мої втіхи,
Та тут й несамовите лихо,
Тут все було, тут все лишилось,
Тут і життя все зупинилось.

Тут щось, колись, але ще буде,
Колись когось, та я забуду,
Колись все буде з кимось це,
Але не буде тут мене…

Ми здолали виток історії.
Ми вписалися в поворот.
Пишномовні наші теорії
Прозвучали як анекдот.
Ми обвітрені, ми обпалені.
Наші губи не вольові.
Песимізмом смертельно вжалені.
Недоріки. Ледве живі.
Глуздом щеплені од патетики.
Переконані мовчуни.
Але все-таки, але все-таки
Живемо як не всі вони.
І не так, як вони, вмираємо –
Бо, як завше, в душі бійці…
Ми не маємо те, що маємо,
Ми меча затисли в руці.

Хоч знаю вже, що тут не звариш каші,
Та ж рано так прощатись не з руки…
Якісь такі ці запитання ваші –
Не те що недоречні, навпаки,
Прозірливі аж надто. Певно, вчена
У цьому ви. „Я віри вам не йму!”
В житті вам, певно, не один нікчема
У душу влазив. Вірите тому
Лиш істині. Вона, як кажуть, virtu.
Хіба би несвідомо брехень міх
Наговорив… останньому не вірте,
Бо я збрехати б і свідомо зміг.
Але хіба б я міг? Таж ви не варті
Обманів! Я очима розкажу.
Яка різниця, в храмі чи в театрі? –
Розмова й так заводить за межу.
2005

Пані,
Якщо ви волите, щоб я не був,
То я не був і нині не існую.
Всі погляди мої й переконання,
Що в голові творилися роками,
Пощезли, наче дим, лишилась тільки
Мольба до вас. Таким, як я не був,
Хай був я цілий вік аж до останку.
Пані,
Якщо ви волите, нехай здійсниться
Остання воля переописання.
Пані,
Я тяжко ненормальний. Я грішу,
Блукаючи пустелею за вами.
Пісок сліди одразу замете
В пустім жовтогарячім лабіринті,
І лишиться по них лиш тільки слово.
Дозвольте ж хоч це слово проказати,
Нехай голосить десь у порожнечу…

- Де ж ваше золото? – ревнув Кортес. -
Як ви вернутись посміли?
В ноги упав, як поранений пес,
Лицар, від старості білий.
Був він мандрівцем і бачив усе,
Очі ввібрали безмірність.
…плач індіанок… що він принесе?..
Ось вона, проба на вірність.
- Де ваше золото? – хмурий бісок
Блиснув у погляді-скелі.
Руки розсипали жовтий пісок,
Пряжений сонцем пустелі.
1999

Із Роберта Фроста

Дорога непізнана

Дві дороги розійшлися в осінньому лісі.
Як прикро: я не можу йти обома,
заблукалий, голодний, не знаходжу місця,
а одною з них уже надходить зима,
в розбитому підліску остуда птахів здійма.

Потім вибрав іншу, таку ж незворотну,
для можливих та кращих потреб.
Архаїчні трави розмелені в жорстокій бойні;
глевкі мурашники хмар киснем та воднем
ворушились у розкислих ґрунтах холодних неб.

Обидві цього ранку порівну стелилися,
пошарпаним листям хтось ходить сонний.
О так, на першій я пробивався крізь листя,
сліди і колії змішалися в затвердле тісто.
Я думав, чи повернутися назад у своє осоння.

Чорні дерева, ніби тривожне зітхання,
електровишки в полях - іржаві роги бісів,
дві дороги розбивалися в осінньому лісі --
туманним сміттям та нещасливим коханням.

Гойдається колиска ночі,
хитають небо чорні віти,
до ранку збуджено бурмоче
про щось ледачий вогкий вітер.

Зима ганебно покидає
цю незвойовану країну,
і цвіт рожевого мигдалю
вже йде брудним снігам на зміну.

Земля той сніг, немов ганчір’я,
змете і вибухне бруньками,
щоб довго в сутінках вечірніх
палахкотіти пелюстками.

І ти збагнеш тоді до болю:
того багаття жар пекучий
довіку буде із тобою,
бо й ти землі тієї кущик,

бо й ти крізь зашпори болючі
звільняв із криги теплі груди
і помирав під вітром злючим
в часи зимової облуди

і вірив, що зима не довша,
не довша за життя, і марив
тим квітнем, що, мов теплий дощик,
проллється із важкої хмари.

чекати на твою відповідь
і
вмирати
ось пропливає біле імено
воно
саме воно
так схоже на те, що було
між
нами
ніч

а вікна хололи
їм старшно
було

вмирати

дванадцять пустельних дівчаток
їхали в старому автобусі
дванадцять пустельних дівчаток
курили кубинські сигари
дванадцять пустельних дівчаток
були в маніякальному одязі
дванадцять пустельних дівчаток
вдяглися у блек-окуляри

дванадцять пустельних дівчаток
сьогодні ще зовсім не снідали
дванадцять пустельних дівчаток
найняли номер в готелі
дванадцять пустельних дівчаток
нічого-нічого не відали
дванадцять пустельних дівчаток
закрили на ключ усі двері


дванадцять пустельних дівчаток
нагі сиділи в кімнаті
дванадцять пустельних дівчаток
заклеїли діри у стелі
дванадцять пустельних дівчаток
знали, що буде о п”ятій
дванадцять пустельних дівчаток
помруть завтра о восьмій. В пустелі.

Чому до нас приходять сни,
Які не можем ми згадати?
Тому напевно, що у них
Ми можем все вмить забувати.

У них ми живемо життя,
Хоча воно, як рай, несправжнє,
В них здобуваємо знання,
Хоча знання це не пропаще.

В снах закохатись можем ми,
Впізнать людину ту єдину,
Сказати – будемо віки,
Що тебе вже я не покину.

А потім вже прокинувсь знов,
Вернувшись в світ цей неможливий,
І зрозуміти, що любов
Вже тут ніколи не зустрінеш.

В снах зрозумієш сенс життя,
Його пригоди і забави,
В яких велике пізнання,
В яких загоєні ті рани.

А рани ті від почуттів,
які колись ти відчувала,
а рани ті від тих же снів,
в яких його ти пострічала.

Стрічала ти його щодня
І вже гадала, що без нього
Немає сенсу майбуття,
В якому ти щодня й без нього.

Вигадував у снах любов,
А також віру та надію,
Та зрозуміла ти вже знов:
Його вже більше не зустріну.

Та зрозуміла пізно це,
Бо вже його вмить закохала,
Але у світі, де лихе
І грубе це кохання стало.

Не зрозуміла ти тоді,
Що скоїла ти вмить з собою,
Що вже у справжньому житті
Навік постане він стіною.

Стіной, яка не зникне враз,
Яка ніколи не зникає,
Але яка в той лихий час
Тебе у нього закохає.


Та закохає вже не так,
Як ти його у снах любила,
а закохає на вік – взнак,
що ти ніколи б не зробила.

А потім стрінетесь ви знов
І буде щастя в вас багато,
і знов зустрінете любов,
Якої буде забагато.

В якій потонете ви вмить
І вмить захлинетесь навіки,
Проте не зможеш ти прожить
Без нього ні одної миті.

Та потім зрозумієш ти,
Коли пройде усе безжально,
Коли зламається лихе,
Але знайоме вам кохання.

І потім вмить все кинеш ти
І вийдеш на стежину долі,
Але зумієш зберегти
Ту часточку, ту силу волі.

З якою зможеш ти прожить,
З якою легше виживати,
З якою неможливо вбить,
Але можливо побивати.

І будеш жить ти довго й щиро,
Та будеш розуміти ти –
Кохання те, що закінчилось –
Тобі ніколи не знайти…..



P. S.: Проте ростались, як у сні,
Вони зумівши зрозуміти,
Що так колись вже, як вони
Ніхто не зможе полюбити…..



5травня2005

Тебе не чути – не дзвониш, -
Мабуть забути хочеш зовсім,
А як зустрінемось – мовчиш –
Немов ми незнайомі гості.

Стираєш в попіл всі слова,
Що я тобі колись казала,
Питаєш «Сенс їх? Де брехня?»
А я писала і писала.

Ти кажеш дивна дуже я,
Не розумієш моїх вчинків,
Та не турбуйся – не твоя
І не тобі мене терпіти.

Казав – «Тебе не зрозуміть…
Навіщо мучиш знов і знову?»
Та всіх благаю – збережіть
Той образ дикий, мою мову.

Всі швидко дивляться в мій бік
Не намагаясь зрозуміти,
Дивуються – промінчик зник,
Яким колись могла любити.

Усі дивуються в сім’ї,
Всі кажуть – дивна, небуденна,
Але не знають, що в душі
Усе сховала я таємно.

Я сміхом закриваю біль,
Минулі втрати, сльози сором.
Знайдеться той, хто б зрозумів,
Що шлях протоптаний позором…

Всі зустрічають – знов весела,
Питають: «Що? Нема проблем?»
А я згадаю й мов померла,
Кажу: «Нема! Щасливий день!»

Всі думають щаслива, хвалять:
«Хоч хтось в житті щасливий став!»
Проте вони не пам’ятають
Хто, як й коли мене кидав!

7січня2006

Навіщо жити? Скаже хтось?
Навіщо вислухать когось?
Навіщо прагнуть? Щось робити?
Скажіть мені – навіщо жити?

Навіщо мучитись всі роки
І знов вивчать свої пороки?
Роздумувать над цим питанням
І знову задаватись зрання.

Навіщо? Адже крізь лиш зради
І всі лиш гру ту грають радо.
Усі всіх зраджують завжди,
Хоч як не намагайся ти.

Я намагалась щось змінити,
Могла я поступки робити,
І правду прагла говорити –
Не прагла я її губити.

Я намагалась, та не вийшло,
Всі мене кинули поспішно,
Всі були раді розійтись
І я собі кажу «Змирись!»

А що робити – я одна,
Бо поряд лиш усіх слова,
Бо всі божились, всі клялися
Та де ті зараз – розійшлися.

Всі розійшлися, всі по парам,
Всі свій проводять час загалом,
Всі мають що й кому казати,
А я лиш відчуваю втрати.

Комусь пишу, комусь дзвоню,
Та відчуваю не нову
Ту правду, що я не потрібна,
Ту правду, що уже набридла.

Хоч кажуть всі, що це не так,
Хоч кажуть, що потрібна всяк,
Хоч всі клянуться, що без мене
Життя немає їм для себе.

Всі ви клянетесь, а де ви
Коли потрібні ви мені?
Кудись діваєтесь ви вмить,
А серце ж в мить оту болить

Недарма кажуть – друзі всі,
Що проявляються в біді.
Та де ви? Я вас вже не бачу,
Бо вас нема, а це щось значить.

Комусь скажу – мені погано,
Хтось заспокоїть – вмить прегарно,
Але ж і зникне в ту от мить –
І знов душа моя болить.

Лише один ти є у мене,
Що не живе заради себе,
Лише один ти є завжди,
Що завжди досягнеш мети.

Лиш ти один, що завжди поряд,
Лише один завжди зі мною
Ти ж знаєш, що без тебе я
Все зрозуміти б не змогла.

Ти ангел той, що завжди тут,
Ти той, що все в житті збагнув,
Ти ангел, знаєш той, що є,
Ти той – життя що стереже.

Ти знаєш лиш боюся я,
Боюся втрат відчути я,
Боюсь, що ти кудись ізникнеш
Чи всю довіру вмить покинеш.

Боюсь, що вб’єш про мене пам’ять,
Боюсь чутки тебе завалять,
Боюсь, що зникнеш кудись ти –
Без тебе ж правди не знайти.

Ти знаєш все, ти знав багато,
Ти знав найбільшу в житті правду,
Ти лиш цю правду пам’ятай –
Ти ангел мій назавжди. Знай!

15жовтня 2005

Любов… а хто її збагне?
Хто пояснить цю силу зможе?
Хто хоч на мить візьме і забере
у себе почуття погоже?

Хто на мить поясне знов і знов?
Напевно той, хто закохатись хоче,
напевно той умить збагне любов
хто кожен вечір згадує охоче.

Хоч хтось замислився над тим,
як дні проходять без любові?
Чи хтось, напевно, навіть зрозумів,
що треба мать велику силу волі?

Ту волю у життя – недовге і нещире,
яке проходить день у день і знов,
яке усіх нас в світі шире
і так вже зрідка дарить нам любов.

Та чом, коли її ти в серці маєш,
то прагнеш вбити, знищити її?
Чому так важко, зрідка помічаєш
ті миті, ті жахливі дні?

Чому кохання легше всіх вбиває? –
Воно ж те сонечко, те світле і легке.
Але ж чому ніяк не зпомічаєш
і не збагнеш те почуття лихе?

Чому пробачить важко і непросто
ту зраду через почуття?
Навіщо і чому ніяк не спросиш,
а просто скажеш «зраджую вже я»

Адже любов – вона не зрада – втіха,
вона ж велике почуття,
вона – без чого нема лиха,
вона вироблює знання.

Вона все зробить раді тебе,
вона вже не покине знов,
вона весь світ вмить переверне
і подарує всю себе – любов.

Вона все зможе пояснити:
і щастя й зраду ту лиху,
вона підкаже як прожити
і вмить поверне новизну.

Вона не спинить знов і знову,
вона підкаже сенс життя,
вона дарунок приготове
і вмить поверне почуття.




Вона зітре умить страждання,
а потім подарує сон,
в якому вмить впізнаєш ти кохання
й захочеш цього знов і знов.

Та потім, як про все забудеш,
зітреш умить всі думки зла,
все вернеться, що вже колись минуло
і втратиш ти останні почуття.

І вмить весь світ вже стане, як те пекло,
як думка та безмежна і лиха
і вмить вже все, як в пам’яті померкне
і стане доленька твоя, як світ лиха.

Бо втративши любов ти не помітиш,
як час той промайне вже знов і знов,
але зостануться у пам’яті іскрини,
як той промінчик, - та лиха любов.

Та буде згадка на віки, навіки
про неї, мов про горе зле
і в пам’яті залишиться навіки
те почуття безмежне і тривке.

Воно засліпить твої дивні очі,
воно закрутить твою душу знов,
і вітер промайне лихий, пророчий,
в якому міститься твоя любов.

Яка те сонечко умить підніме,
яка запалить твої почуття,
яка із ніг на голову враз кине
і з нею вмить забудеш про життя.

Але її вже не повернеш знову
її вже не зустрінеш знов,
її, мов тонку перепону,
її – ненависну любов!

5травня 2005

Колись лемки мандрували
Не лем по Карпатах...
Про них кругом вшитки знали,
Гварили багато.

Повідали там в Криници,
Перед Франц-Йосифом,
Як то лемки за границу
Поплинули шифом.

Ой, далеко поплинули,
За воду велику.
Товдиль може ще нечули
Нич про Гамерику

Мож гнес вам кус оповім,
Так як мі гварили -
Як то предкам з Мудрикова
Виростали крила.

Мудриково - вельке село
Гин в наших Карпатах.
Люди жили там весело
І то не лем в сьвата.

Колись старий лемко гварив
Й плакав як дитина,
Як то поляк го вишмарив
З його Лемківщини.

Старий лемко за горами
Плакати все буде:
Гори снять му ся ночами,
ВІн їх незабуде.

Мав там вшитко жеби жити:
Церков, школу, поле...
І не думав він лишити
Својх гір николи !

Ту їм ночев місяць світив,
Як ішов зі Сходу;
Ту родилися їм діти,
Як були молоди.

Ту женилися, вмирали,
Бо ту били в себе.
Вшитко своє всі кохали
Не менше, ниж небо.

Прийшла весна. Всі йшли в поле
Обробляти ниву.
Лем де яки діти в школи
(Й шкіл не дуже било).

Гнес син лемка на чужині
Лемком лем від сьвата...
Раз на рік јде до Ждині,
Товдиль, коли Ватра.

Іщи кус а лемковята
Станут чужинцями:
Мало котре запамятат,
Де є гніздо мами.

Бортак лемка як чорт кусит,
Щоб звик до чужини.
І відтігат го від Руси,
Тобто, Украјни

А то му історю пише
На лемківскій мові,
Хвалит лемка же залишив
Гори полякови

Землю, ліси нам забрали
Охрещени брати.
Хцеме би нам єй віддали,
Лем не хцут віддати.

В Мудрикові з старой церкви
Вельку баню зняли,
Щоб лемківски сліди стерти,
Щоб наше пропало.

Наши церкви пропадают,
Пропадут цвентари,
Сліди наши затирают
Нинішні варвари!..

Боюся піднятись, а потім упасти
Розбитися вщент, розлетітись шматками
Боюся я руки на себе накласти
Піддатися болю під цими думками

Вантажу все більше, його вже по вінця
Слова, поривання – великий тягар
Напевне, всі скажуть, що я самовбивця
Що це був, звичайно, природжений дар

І буду летіти, проте тільки вниз
Чи просто висіти, чекати на смерть
Розпалю навколо себе я хмиз
Або наковтаюсь таблеток на чверть

Годинник проб‘є останню годину
Я все вже зробила, щоб бути одна
Я вмію боятись, я ж просто людина
Людина не завжди вмирає сама

Душа болить
Серце тріпоче
Це лиш на мить
Напевно щось сказати хоче
Та й досі ще мовчить
Блукає погляд
Сміються очі
Стихає крок
І серце щось сказати хоче
Лишаймося удвох
Кричать думки
Зникає світло
Все навпаки
Нас поєднати хотіло літо
Та це всього чутки
Порви папір
Зітри чорнила
І поламай перо
Ти був коханий, а я мила
Та це не допомогло
Змий цю усмішку
Закрий очі рукою
Мені тепер чомусь так страшно
Бути із тобою

Коротка ніч і поквапливе прощання
Легенький поцілунок в щоку
Я не порушила твого мовчання
І не ступила жодного кроку

Ти посміхнувся, повернувся і пішов
А я стояла і дивилася услід
І дощ невпинно йшов і йшов
Ти залишав мій світ

Краплі котились по відкритій шкірі
Я закривала очі й бачила тебе
Ми були разом вільні, наче звірі
Та ти кохав все рівно не мене

Все було швидко і без зайвих запитань
Розтанула я, як перший сніг
Все було без цукерок, квітів і зітхань
Бо ти в ту мить від когось біг

Тікав, як загнаний хижак
Поранений у саме серце
Краватка зірвана і у крові піджак
Все у порізах і подряпинах лице

А я жила постійно в чиїхось снах
В твоїх обіймах, у твоїх руках
Літала за тобою в небо і стрибала в яму
Кохання – витвір хворої уяви

Хвилинна вічність – турбота для живих
А не для мертвих і занадто молодих
Ми дихаємо одним повітрям
Кидаючи життя на вітер

Та дощ глухий до всіх моїх благань
Він крапав й змішувався із сльозами
Солоний присмак – наслідок ридань
Та їх ти не побачиш між рядками

Пливе нелітня повінь, і плоти
похлюпують долонями шорсткими,
і горизонт увірує у спини,
яким за горб без вимоги платить
не досить срібних, коли є мета
завчати безліч мантр і в мудруванні
ховати простоту дороги в Канів,
яку, мов пряжу, жадібно змотать
у відголосся й дихання гори.
Полюючи, не бачить поряд звіра,
і через край твоя вина і міра,
якою ти відміряв і згорів,
не дочекавшись мороку вуглин,
схиляючи своє крило зніміле.
Ми жити, не вмираючи, уміли,
і помирать, не живучи, могли.

Я не знала, що страх від ненависті гірший.
Раптом кинула все і назад обернулась,
І мені захотілось спалити всі вірші,
Бо усе вже найкраще до мене відбулось.

Зашкарублі примари – минулі невдачі
І майбутні вагання – уламки ілюзій.
Страшно долю зустріти і дати їй здачі.
Страшно кинути виклик і втратити друзів.

Тихим шепотом зорі вночі рахувати,
Задивляючись в небо до болю німого.
Страшно знов полюбити і волю віддати,
Ще страшніше – в житті не кохати нікого.

Бо любові ненависть не є противага
І мені ще, можливо, не пізно прозріти,
Що для того й для іншого треба відваги.
А в душі моїй страх. І не можу злетіти…

Кілометри доріг через гори далекі.
Залізниця додому. П’янка ностальгія.
І трембіти.Багаття. І вічні смереки.
Сонне місто.Бруківка на Корзо. І мрії.

Понад річкою липи. І поспіх вокзалу.
І повитий плющем загратований замок
Зайчик сонячний прагне весняного шалу
І засліплює очі крізь складки фіранок.

І осіннє болото. Цигани. І ринок.
І сміття на окраїнах. Кнайпа на розі.
На Ужі сірі чайки шукають скоринок,
А я знову і знову сама в дорозі.

Виноград і вино. На городі квіти.
А у місті спека. Асфальт мов тане.
І мене моїх друзів зустрінуть діти,
І слідів моїх скоро вже тут не стане.

Розмальовані писанки. Дух різдвяний.
Перейду через міст, наче в іншу долю.
І у травні цвістимуть мені каштани
Замість звислих гілок молодих магнолій.

Кафедральний собор. На душі тривога.
Щось не так. Я знайомих боюсь зустріти.
Знову площа.Вокзал. Знову та ж дорога.
Повернутись додому також треба вміти.

Та з вітрами чи повінню, снігом, грозою –
Кілометри доріг крізь туманні Карпати.
Може, якось приїду сюди чужою,
Щоб свій дух, і пісні, і себе згадати.

Як відьма, йшла колись на інквізицію
В сорочці довгій з льону аж до п’ят,
Напилася самотності з криниці я
І знала, що не вернуся назад.

Я бачила – рука з вогнем не сіпнеться,
А людям треба хліба і розваг.
Співала. І смертельна була пісня ця,
І коси тріпотіли, наче стяг.

Нарешті хоч зігріюсь, може, висплюся,
Втечу від цього світу назавжди
Востаннє на життя своє подивлюся.
Ні. Більше не тікатиму. Куди?

Як відьма, йшла до натовпу на вогнище,
Щоб з попелу постав бентежний дух,
Я теж піду сьогодні. А торговище
Жбурлятиме прокльони, як в лантух.

Сорочка завелика – ноги плутають,
І нижній край від крові і трави,
Тремтячими руками тихо кутаю
Холодну душу в льон і молитви.

Вже полум’я повзе…Пророцтво сповнене.
Ще мить - і зашурхоче сіре небо.
Однаково б колись вогонь спалив мене,
Бо відьмою я стала через тебе.

сиди і слухай тишу
її шматочки діамантів
тікають від нас нишком

сиди дивись на мрію
вона не може не манити
та в ній немає мрії

сиди складай кумира
і він, почувши запах слави
обернеться в вампіра

Ти і я. А між нами ліси.
І не чутні в них голоси,
Що лунали ще вчора.
І тепер вже наші сліди
Не знайде навіть хвиля води,
Що блукатиме в горах.

Ще вчора ми були на роздоріжжі,
Якого вже нема, як і доріг.
Збиралися йти вгору від підніжжя,
Тепер нема його. І наших ніг.
І нас…
Ні, ми є!
То, може, й шлях
(Лиш варто відігнати страх)
Знайдемо?
Шукаймо?

Тиша.
...
.
Музика стиха підкрадається,
Виливається нізвідки –
З-поза простору, з-поза часу...
А час просто йде повз нас,
Омина.
Чи він – омана?..
...
Тихий, легкий дотик,
Теплий цілунок
Звуку.
Змах руки.
Шовк волосся
Розвіває
Музика.
...
Безліч барв
Вривається в чорно-білий день,
В тіні.
...
Переплетіння,
Лунко-барвисте.
Чисте.
...
!!!
Вир.
Лавина
Сили, енергії, любові, радості,
Життя!
...
____
Ранок.
Роса.
За небокрай виривається
Луна.
Краса.
Душа.
.
Промінепад.
.
!!!
Цей скляний світ
Розбивається.
...
.
Ми спимо,
Заколисані,
На струмку
Музики.

Тихо...
Тихо...
Ніжно...
Падає у низ сльоза,
І холодно,
І неподвижно
Зосталися мої уста.
Чую,
Бачу,
Відчуваю
Твою присутність неземну,
І вирішив,
Що я кохаю
Тебе - єдину і одну.
Тихо...
Тихо...
І спокійно
Пролунав лиш голос твій,
Сумно,
Марно,
Безнадійно
Я залишився без мрій.
Слово "ні"
І "забирайся" -
Відповідь твоя така,
Крик у серці,
Гострий біль -
Я чекав не ці слова.
Тихо...
Тихо...
Навіть сумно,
Тут тебе уже немає,
Самотність,
Біль,
Навколо пусто,
Бо любов тут не літає.

...Комусь твій біль нагадує екстаз.

У вечір мідно сиплються монети
іржавих зір із секонд-неба, фраз,
які мовчиш – у душі, у планети.
Готичних гір і музика, і лет.
Сторуких площ зап’ястя-колонади...

Ну хто й кому сказав, що ти – поет?
Сумний герой, потвора клоунади.
Цей час алюзій спогадів і снів
фіксують ЗМІ, божки і президенти
як час реальний, але ти б волів
знайти в собі хоч тлін його плаценти!

І не почують, і не сповістять...
Пройдеш повз сніг. Зупинишся на прірві.
Ти чуєш, в небі плаче Божа рать?
Скажи це брату. Думаєш, повірить?
Скажи це світу, Богові скажи.
Або змовчи, аби почули вівці,
як плаче ангел людський на межі
арени мод язичницьких провінцій
і столичанських ярмарок суєт...

Твій біль – тривкий. Знеболити не вдасться.

Згадав, як вперше в слід почув : „Поет...”?
А ти іще сприйняв це, яко щастя.

Ти пам‘ятаєш сніг на синіх лапах
кудлатих сосен і гірлянди снів ?..
Цей час – з лісами й війнами на мапах –
такий примхливий, як би ти не хтів!
Між нами завше долі-кілометри.
Між нами відстань – в наші два життя :
одне оте – з народження до смерти,
а інше – від пророка до дитя.
Ми живемо по мапах і вокзалах
країни, що не дім і не готель.
І душі наші, як музейні зали,
де тільки пил віщованих земель.
І ми собі вигадуємо зброю.
І наші вої гинуть за мету.
За світ, який існує і без бою.
За правду цю, й без доказів, святу.
Усе в житті проходить два етапи –
реальності і пам‘яті, авжеж.
Ось ти... ти пам‘ятаєш сніг на лапах
тих сосен, що над світом снять?
Я – теж.

Тобі, який народжений у літі,
тобі, кому пасують імена
вождів і назви витриманих мітів –
таких, як пляшки грецького вина,
тобі, яким сп’яніти фантастично,
банально, як від пахощів комет, -
пролився день, почався день із річки,
із річки – каламутної, як мед.
Солодка і сумна твоя іржавість.
Пірна у хвилі сонце – для снаги.
А ти малюєш молодість і старість –
два різко протилежні береги.
А ти – волосся пахне пізнім літом –
уперто обертаєшся назад,
де мерзне світ, і тільки сходять квіти.

А протилежний берег – стиглий сад.

Березневіє час на Сході.
Перехрестя рудих доріг.
Сіре місто. Готичні сходи.
Кожен крок, як в траву – горіх.
Я іще не навчилась жити –
школа світу така тривка!
Позаземці і неофіти
пишуть мапи материка,
що його підтримують риби
на слизьких, як вода, боках.
Наші діти шугають глибше :
кормлять з рук цих тварин-невдах.
І рудіє іржаве сонце.
І рипить, як паркет, пісок.
Кожен вдих – обважнілий стронцій.
Кожен впалий горіх – мов крок.
...Ти пройдеш цю країну в часі,
паралелей її мости.
Помолись при Христі й Пегасі.
І простися з нею, й прости...
Але доки я вчуся жити –
свято вірю в закон і гріх...
Підростають майбутні діти.
Мрійно пада в траву горіх.

Це просто дощ, коханий, літній дощ.
Такий несправжній – з гранулками солі...
Вечірній потяг. Пил і слів, і площ,
і колії, яка лягла між долі.
Це просто час, мій любий, він такий
скупий на наші зустрічі невчасні,
що кожен раз жбурляє мідяки –
не менш уявні – іншим, та на щастя.
І я не знаю, як з’єднать світи,
розбиті навпіл впалим з раю гроном...
Два поїзди, неначе я і ти, -
банально так! – розлучені пероном.
Це небо й справді, мов дірявий дах.
Вже пульс планет стискає губи й скроні.

А мо’, ми так й розчинимось в дощах,
як дві фігурки з солі – на пероні?

Чиїсь душі, - а може, твоя? – прилітають надвечір
і сідають навпроти вікна - на долоні дахів,
і по мапах дощу вираховують зустрічі-втечі,
де не знати ні мови прощання, ні подиву слів.
Чиїсь душі – сумні голуби – не змовкають за вітром.
На проспектах – весна. Пахне печивом й трохи вином
з надвечірніх кав’ярень. І сольну гармонію світу
не порушує час. Тільки тіні за синім вікном.
І коли я дивлюся крізь скло на співучу картинку –
на птахів цих вечірніх – то начебто зваблює Бог
подолати в собі цю печальну закохану жінку
і впустити у дім синю пару – як щастя на двох.

Знімали літери з рядків,
зі шпальт, зі сторінок, -
несли крізь сизий дим віків
терновий свій вінок...
Чому хтось добрий голос свій
зненацька приглушив?
Чому нам вітер ентропій
палкі серця прошив?..

Святі, вустами спечені,
Застиглі в чорнім дереві.
В покорі й самозреченні
Б’є дзвін по тамплієрові.
Коли, примчавши конями,
Зберуться друзі з силами,
Змахне вона долонями,
Мов та лебідка крилами.
Покірні друзі фатуму –
Хай бавляться з фортуною,
А я в піску лежатиму,
Аж поки стану дюною.
Хай вам на скроні-впадини
Додасться снігу, тату мій, –
Природою розкладений,
Я буду в кожнім атомі.
Грудей моїх кривавиця
Усі відкупить єресі.
В Єрусалимі правиться
Подзвін по тамплієрові.

Уперед, вогнекрилі коні!
Поганяю в непам’ять, вдаль.
Лиш у цьому швидкому гоні
Рознесеться моя печаль.
Вже згубився на вітрі дикім
Мій земний слабкодухий сплін.
Тут зірки прихиляють лики
До брунатних моїх колін.
Батьку-Сонце! Ти лиш над небом,
Ти далекий від цих нестям.
О насущна моя потребо
Упиватись вітром! Життям!..
Доле, доле! Лукавий усміх
Подаруй мені. Звесели!
Я запріг в колісницю успіх,
Але КОНІ враз понесли.

Хай босим, хай спраглим, хай пішим,
Хай вихудлим вщент, як свіча,
Хай вістря зробилось тупішим
У вищербленого меча,
Хай шляхом іду і хитаюсь –
Петляє притомлений слід –
Я вижив, і я повертаюсь,
Відбувши хрестовий похід.
А рана була нікудишня,
Бо видавсь удар замашний.
Руко моя права колишня,
Ти, може, сьогодні не ний.
Нехай збасаманили шрами,
Хай волос на сонці згорів,
Нехай, як папір письменами,
Я вкритий слідами боїв,
Нехай за ворота ніколи
Не вийде весільний кортеж,
І ти, моя зламана доле,
Лиш гірко мене осмієш,
Хай потім жорстоко розкаюсь,
Хай мною скінчився мій рід, –
Я вижив, і я повертаюсь,
Хрестовий відбувши похід.

Неонове місяця світло,
Мов річка, на землю ллється.
І кожна зіронька на небі
Тихесенько собі сміється.
Забрала світ в обійми ніч.
Свобода, тиша… і вогники свіч…
У танці зливаюсь з природою
І тану в красі її.
Життя розквітає з свободою.
Лечу на шляху до мріїї.
Тіла наші живуть, і тихо
В унісон б’ються наші серця.
Цей світ світлом і свіжістю диха.
Було б це завжди, без кінця!
З нами ніч і легка прохолода.
Ні проблем, ні турбот, ні біди...
Затуля їх собою природа,
Заливають їх струни води.

Десь в небі в аквапарку янголята
Катаються.
Тут змерзлі мокнуть кошенята
Не граються.

Цей дощ потрібен для землі –
Умитися.
Чого ж так хочеться мені
Журитися?

1.
Заблукало сонце над Вкраїной,
Загляда в віконце холодина…
Думали, що щастя все ж прийде,
Але… Але де ж помилка наша, де?

Ми тепер не знаєм, що чекати,
І хоча і вийшли вже за грати,
Ми не знаємо, що можемо,
Ми не знаємо, що хочемо,
Ми не знаємо, що прагнемо знайти!

Заблукало сонце над Вкраїной,
Проникає всюди холодина…
В омуті розчарування тонемо.
Темна вода, темний холод; ми спимо?

2.
День новий постукає в вікно.
Той, який чекаєш ти давно.
То не світле майбутнє, а просто життя,
Та мусиш прийнять його без вороття,
Світу радіти,
Не спати, а жити,
Вперед іти,
Тоді побачиш, що щастя – це ти.

Драма.
Сама.
Храма.
Нема.
Стало.
Сміття.
Мало.
Життя.
Крила.
Лама.
Зала.
Пала.
.
Догоря…
Воля.
Зоря.
Доля.
Шмаття.
...
Буде!
Життя.
Люди.
І я.

Н. Аліфановій

«...Раз голос тебе, поэт,
Дан – остальное взято...»
М. Цвєтаєва

Ми складаєм цей світ з найбуденніших літер,
що ввібрали і співи і стогін осики –
і свавілля і волю, і простір і вітер,
смуги сонця на ґанку, травневі музики,

і далеке дитинство, рожеве та босе,
що торкалось нас подихом ледве помітним –
полудневе, суничне і простоволосе –
що довіку продовжує в слові бриніти...

Самота не чигає за тими дверима,
чи за цими, щоб раптом застати зненацька,
поки ти, ідучи, підшуковуєш рими
на своїй, на пташиній... Вона, чудернацька,

із тобою пліч-о-пліч роками крокує.
Це дарунок тобі – то ж приймай і не ремствуй,
що тепла й розуміння, мов кисню, бракує...
Маєш голос, поете – відібрано решту.

У чарці, де стільки втоплено,
а вени пульсують втраченим,
твій погляд пірнає втомлений,
екстаз наперед оплачено.
Ошукуєш, бо ошуканий
повітря останнім видихом.
І камені котиш звуками,
і сміх замітаєш віником.
Ховаємось у відтінки ми,
міняємо маски вдосвіта,
достатньо здаватись тихими,
і правда не стане досвідом.
Бо знаки здаються вільними.
В безсмертя не досить вірити,
щоб час лоскотати віями,
коли зачитають вироки.
Об стіни горохом битися?
В буденність уперто лізтимуть…
Вбира винограду китиця
тяжіння земного істину.

За перехрестям, за хрестом вікна ще мить,
ще ми такі теперішньо незрілі
митарствуєм (чи ні?), і мед стає, як мідь,
для перших наконечників на стріли,
що стрінуть струмінь ворогів і спинять гнів —
нестримане зашіптування крові
в тяжінні неба до землі, де час зогнив,
сосною в отверділий вп’явшись промінь,
де pro і contra промінять на грошодзвін
не треба хисту, знати б тільки міру
відмолювань гріхів і набавляння цін,
призначених за так, отриманих на віру.

Лиш там, де листя шелестить,
Об хмари б'є, бринить вустами.
Лиш там, відчуєш ти на мить
Все те, що було поміж нами.

Згадаєш день, наші зітхання,
Асфальт і поворот весни.
Облишиш свої сподівання,
Слова зостались без мети.

Поглянеш ти на світ по-своєму,
Ухопиш плинний швидко час.
І може вийде по-новому,
Де вже не буде нас.

5.04.2006

Як мати воду дощову
збирала в дні далекоплинні –
цілющу, рідну, ледь живу,
збираю мову по краплині.
Забутих предків мовчазних
блукають тіні по оселі...
І я в думках – побіля них –
слова їх слізні та веселі,
пісні їх, розпачі та сум
вбираю спраглими вустами –
їх мелодійність і красу –
невже, як сніг, вона розтане
і зникне? Дайте хоч ковток
живої мови – вгамувати
жагу пекучу. Зник місток:
джерельце всохло біля хати.
– Чи є живий хто? Відгукнись!
Промов до мене тихе слово!..

Відлуння, пан тутешніх місць,
мою підтримує розмову...

Твої очі ніби голуб,
Що у небесах літає.
Твоє серце наче сонце,
Що світить на землю.
Вуста твої мов хмари в небі,
Що я їх мрію цілувати.
Ти не знаєш, але чуєш,
Як тебе кохаю.
Моє серце - мій коханий,
Чом ти так сумуєш?
Може плачеш?
Може любиш, кого я не знаю?
Маєш знати моє серце!
Мій голубе сизий,
Я тебе люблю, мій милий,
Я тебе кохаю.
І не можу, я без тебе,
І днини прожити.
Тож моє кохання миле,-
Будь зімною, моє щастя
Навіки зімною

Для чого серце так болить?
Чи від любові, чи страждання?
А може й ні - а від кохання!?
Кохання щирого до тебе!
Яке не пройде вже ніколи,
Ніколи вже, о ні! ніколи!

А може й ні - воно прийде.
Прийде, прийде та пізно!
Прийде як грім в відкрите небо!
Воно, воно - кохання щире,
Як ті квіти, квітки, що після ночі,
В пахущих променях цвітуть.
І нас в палке кохання віддають.

Прийди, прийди моє кохання,
І будь зі мною на яву,
Або умри, умри кохання моє віком,
Не муч мого серденька, милий!
Мене прийми такою, як я є.

Буревій порвав нам вітрила
Обійняв і вирвав флагшток.
Наше судно, наша "Надія"
Вже зробила останній ковток.

Смерть нашоптує курс капітану
І готує дорогу для нас.
Вир холодних вод океану
Поглинає, руйнує каркас...

І між сотен приречених Богом
першим промінем кинутим зранку,
Ти і я мезальянсом пологим
Перед смертю танцюємо танго...

І нехай тільки мить, тільки крок
Нам дозволить здійнятись дугою...
Ми під сяйвом тисяч зірок
І нас двоє... нас двоє... нас двоє...