Там далеко десь є планета,
Де пасеться фіалкорова,
Їсть траву голубу й співає
Перламутрово-загадково.

Це планета моєї втечі,
Там я буду самим собою -
Шестиногий, блакитноплечий,
З оком лагідним над губою.

Там до мене зберуться друзі -
Троглодити, анацефали -
Псевдофльорки розкриють вульви,
Щоб скоріше ми їх запізнали.

Але ми на них - нуль уваги,
Полягаємо під верблоїд
І хильнемо шмальної смаги -
Смаги з кореня Рубероїд.

Й заспіва нам фіалкорова
Пісню-джусі, любиму змалку,
Й масіпусінький у травинці
Мент сюрчатиме у сюрчалку.

А під ранок вже захмелілі,
Перламутрово-загадкові
Ми на віки поснем на хвилі
Рубероїдної любови.

1995

МАРТ

Верещить на голій гілці кіт
І в мені прозоро ворухнулось
Те, що вже давним-давно звернулось
Й загубилось за туманом літ...

1984

* * *
Немає більшої удачі,
Коли без комплексу й напруг
Поряд з тобою різво скаче
Красивий сексуальний друг!

1988

Пацюки на дереві виїли ворон,
Я іду збентежений після похорон.
А на перехресті міліціонер
Наче і не бачить, що я ще не вмер.
Ех, життя-хріновина, штука не з простих -
Довелось сьогодні закопать живих,
І ніхто не плакав, і з землі не ліз,
Видно, все на світі має вищий смисл.
Все уже розставлено по своїх місцях,
Й кожному розп"ятому вбито кожен цвях,
Все на світі правильно! Правильний цей світ!
Як умру у чистім полі, всім пошлю привіт!

1988

Турбуленція в небесах
Виклика пертурбацію долі -
На рівнім місці з"їжджає шлях,
Завивається в карамболі:

"Знай, псяюхо, твоє діло швах -
Ти не газда своїх дестинацій,
Ти гомунукль, мураха з мурах,
Марйонета у грі констеляцій!"

Смик не смик - порятунку нема!
Предиковано всі твої рухи,
Астроімпульс - й на лантух лайна
Перем"ято зухвалого зуха!

Крах, коляпс і тотальний дебакль,
Непоборна перфідія долі -
Будь ти хоч автентичний Геракль,
Тебе скрутить в липкі карамболі!

1992

Нечуйно виповнилась ніч,
Бурштини зір вплела у крила
Тривожно в серці гикнув сич,
Та вирватись уже несила.

О ніч-чаклунко! Вчадів я,
П"ючи із чари чари-трути -
У щебетанні солов"я
Лихії віщування чути...

Байрак, діброва й переліг -
Все мовить темними словами,
В СВІЧАДІ ПЛЕСА ЗЛОТОРІГ
ПОВІСИВСЬ ДОГОРИ НОГАМИ!

І заслабка моя рука
Писать урочого сонета -
Ся ніч очима павука
Всю душу виссала з поета...

1984

Сиджу в кав"ярні, цмулю каву,
Ніщо не провіща револьту,
Проваджу бесіду цікаву
Про Маркеса і Верхню Вольту.

Та в голові вже зріє дата
І раптом настає пора,
І клишоногі віршенята
Чкуряють з-під мого пера.

Чкуряйте з Богом, любі діти,
Мої маленькі пердуни,
Я ж буду плакать і радіти
Й в кав"ярні протирать щтани.

1986

Я прийду десь у втомі з роботи
Ти наллєш мені, люба, какао,
А собі - філіжанку скорботи:
"Як там справи в братів із Макао?!"

Хоч ти жовта, як стигла цитрина,
А я білий, як біб із квасолі,
Нам однакове ймення - людина,
В нас однакові долі та болі!

Тож нехай там загрози і грози,
І нехай ще сутужно в Макао,
Поєднали і радість, і сльози
І цитрину, і біб, і какао!

Муедзин на мінареті
Знов кричить "Аллах акбар!"
Не піду я в синагогу -
буду Леніна читать!

* * *
МОРБІДНА ВІЗІЯ

Лободубі дуболоби
Дуболобі лободуби...

* * *
Співа соловейко,
Бо хоче самку,
Тільце гаряче,
Серденько б"ється! -
Мудрий, прекрасний
Закон природи:
Хто не співає,
Той не .......

1989

1
Молодой чеовек из Рязани
В ресторане накушался дряни
Хоть ему не впервой,
Не донёс он домой
То, что давеча съел в ресторане.

2
Молодой параноик с Суматры
Посещал без разбора театры.
Есть в театре буфет,
Или там его нет -
Всё равно театралу с Суматры.

3
У купца из предместий Пекина
Подрастало в усадьбе три сына:
Цзаофань - старший сын,
Средний был хунвейбин,
Ну а Ванька - лентяй и дубина.

4
Молодой человек из Полтавы
Добавлял себе в каву отравы.
Раз-другой отравился,
А потом пристрастился,
И теперь пьёт отраву без кавы.

5
Молодой человек из кордовы
Алименты платил для коровы.
Жизнь порою сложна,
Разве в этом вина
Молодого отца из Кордовы?

6
Молодой лоботряс из Джакарты
Проиграл всё имущество в карты.
Если в бубне дыра,
Заказать мизера
Мог лишь этот кретин из Джакарты.

7
Молодой человек из Сибири
Где бы ни был, таскал с собой гири.
"На фига тебе это?" -
Нет у парня ответа,
У него есть с собой только гири.

Я був в Ленінграді,
Я пив там вино
Вино в Ленінграді
Це справжнє гівно!

Я був за кордоном,
Я пив там коньяк -
Коньяк за кордоном -
Сциклистий шмурдяк!

Ніде так не п"ється
Як в тихим дворі
У Києві ріднім
О пізній порі.

1987

Миднайт. Лише байдужий мун
Замок, Ай, самотні кроки.
Лунко б'є холодні клоки
Старовинний пендулум.

Сто століть і сірий стоун...
Хто там ?!. Незнайомий гест?!
Ноубоді...Тисне чест,
Колд віків проходить в боун...

Знаю, скрізь тут ходить дес,
Всі, хто був, пішли вже з нею,
По таємнім, темнім вею
Всі минули й зникли десь.

Ай'м елоун... Й тільки в найті
Я скликаю їх усіх,
Знову чути м'юзик, сміх,
Мову благородних кнайтів!

В їхнім колі я сміюсь,
Тайми згадую лицарства,
Глорію колишню царства
Й лиш під морнінг схаменусь...

Замовкають звуки струн,
Проскакав зелений дофін,
Час, коли я ляжу в кофін,
Знає тільки пендулум.

1984
[пендулум - годинник з маятником]

Видно, я ріс в недобрі часи,
Я не можу сприймати поезію
Коли в присмерках бродять менти
Заважають приймать анестезію

ОБІРВАНИЙ ЖІНОЧИЙ СОНЕТ
ПРО КОХАННЯ

Ти увійшов у мене наче спис
Й обвис...

1991

Тишоблудить зима: сніголіт, вітростій,
Монументи слідів убираються в мармур.
У туземнім раю замерзають святі,
зависають в повітрі... Для зцілення карми
На зимових майданах збирається люд,
Колядує під кригою гострого неба,
Розглядає завислих святих, мов салют,
І зникає в домівках. Здавалося, ще би
Кілька схожих сеансів санацій і згод -
І засяють над душами райські свічада,
Розірветься мішок неземних насолод!..
Так здається завжди на межі святопаду.

Вони хтиво зляглися. Вона завагітніла вмить.
Він долоню поклав на живіт - вона розродилась.
Дитинча підросло, прожило, і умерло, й смердить,
Ще раніше і їх запроторила в себе могила.

Так закінчився рід, розгубивши усі імена,
не подбавши про святці, реліквії та документи.
Ким він був? Термопільцем, тернопільцем? Хто його зна.
А вона? Циганчам, потерчам чи купчихою з Гента?

Та легендами світ не дійма це сімейство благе,
Що на ньому й зростає споруда, сотворена Богом.
Вони мовчки зляглись, народили, померли, і - ген -
Дитинча постаріле повзе в козачки до святого.

13
Осінній виноград. І кіт,
Мов келих білого вина...
Дощу надірвана струна,
Дощу мелодії гіркі.

Старий листок, старий горіх.
Згорає птах на двох вітрах.
І тихо надійшла пора
На тиху смерть, на тихий гріх...

Кущі чіпляються за день, -
Від сірих нігтів сиза тінь.
Осінній виноград. І кінь,
Мов білий кіт з вином іде.

2
Павуки, як пройдена сторожа,
На зубах поскрипує багнет.
Боже мій, нехай не переможу
Запах відморожених ранет!..

Стільки бився, устократно б'юся,
Хай умру - тореадор зими, -
Господи, посапуєш у вуса,
Боже, нас до себе не прийми!

Хай заплачем на хрестах багнетів,
Хай цілуєм ноги павуків, -
Боже, ми - два зірваних ранети -
Дякую. Ти добре попоїв...

1
Вечірній дощ застиг, неначе меблі,
Крісла туману боязко ідуть,
І їхня вічна полохлива путь
Минає наші погляди затерплі.

Ми звикли так. Твоя волога сукня
Сто літ як захлинулася слізьми,
І в інтер'єрі мокрих фарб не ми,
Лиш погляди, покинуті в майбутнім.

Ми зникли так... Не знайдені картини,
Забуті п'єси, втрачені томи.
Старий туман зустрінемо не ми,
Для нас лише вечірній дощ застигнув.

Коли холодні янголи зими
Піднімуть в небо довгі срібні труби,
Й поллється сум-мелодія, а ми
Уявим, як примерзли їхні губи;
Коли Земля зупиниться в пітьмі –
Ділити всім живим грудневі зорі,
Й поділить, і залишиться в умі
Той залишок, в якому ми – прозорі;
Коли Господь прихилиться чолом,
Щоб подивитись людові у очі,
І вклякнуть люди: „Господи... Шолом!”
Й Господь перехреститися захоче;
Тоді і я, і друг мій – ще не мрець,
За стільки слів не схибивши ні разу,
Через ліси і гори – навпростець,
Дійдемо у пітьмі до Фішбейнstrasse,
Й три пари рук розкинемо в хресті,
Як і тоді, коли була причина,
Бо на коли – ми маємо – тоді,
А на причину – рима – Батьківщина,
Тоді Господь від праведних щедрот
Запалить день на самім сході суші
І усміхнеться з зоряних широт,
Й земля здригнеться
й далі колом
рушить...

Тканина пересичена вином.
воно із неї крапає, мов кров,
і ти у платті - ніби жертва свіжа.

Але весела жертва і хмільна,
що всім дає гарячого вина, -
і я ревную до усього світу.

Моя ти королево потайна,
таємна, темна посередо дня,
а серед ночі - світла, як молитва.

Наближення повільне, мовби сон.
Я пійманий твоїм ясним вином.
Та впитися
        мені шкодує
                  доля.

Любаска повна і важка -
Люблю таких! Тілиста - щедра.
Лиш голос їй подам - готова
Лягти у слухавку і ждать...

Конячко радісна! Як ми
З тобою вволю нагасались.
О, буде що
нам
спогадати
На вбогім
смертному одрі!

Мов пес побитий, я приповз
До тебе. Мовчки, прохолодно
Ти відчинила. Порятуй!

Казав я: бий мене, топчи!
Возненавидь! Або розсердься.
Мовчала ти. Але уперто
Я каявся...

... І ляпаси твої, і стогін,
І зуби гострі, молоді,
І крик розпачливий, і ласе,
Немилосердне катування -

Ця відомста мені дала,
Упорснула шалену силу -
Кусай, кусай у серце голе:
Я сам благаю, аж кричу!

Їй хочеться! Але боїться:
Я чую нюхом. Невротична
Ся кітка, ніжна, боязка.

Прикриє очі - та повіки
Тремтять, гарячі... Я веду
По линві натяків і ласки.

Її напруження мені
Передається... Що зі мною? -
Я наче підліток... Ураз

У ній спалахує вино,
Хоробре, владне і зухвале -
Я, нею пійманий, горю.

Я тебе впіймаю, видро кучерява!
...Золоті коліна блимали в пітьмі.
В рестораннім раї очі обіцяли,
І бокал шампану
шал підігрівав.

Ти підігрівала? Видро кучерява,
Досі я не знаю - як розтала ти.
І лише кружало, там де ти лежала.
Зібгана, мов постіль, сиротлива ніч..

Вона іде - і грає шовк:
Він ліпить звивини і форми
Її невичахлої плоті.

Сховався: темно ув очу.
Заласся
тягнеться, мов слина.
І вже повзе по спині хтивій
Слимак-я-хочу!...
Диво з тіла: ось тільки спало -
Наче хто
зненацька струм ввімкнув, і лиса
Чманіє бідна голова...

Груди гостренькі та очі дитячі - за ними
Бачу я сплячий, іще не відкритий вогонь...
Дівчинко люба, не шарпайся - я ж не почвара:
Я научу тебе розкошам і таїні...

Сад я досвітній люблю, нетолочені трави:
Стежки немає, незбита дрімає роса...
Та сторожка огорожа впівока дрімає,
Тиша незаймана вабить - не знає сама...

О, так: жіноче тіло - це крайобраз,
Пейзаж ясний, мінливий. Перехлюп,
Перетікання форм. Ти придивись
До пагорбів і видолинків - чисті
Смагляві лінії, що ладні розчинитись
І в землю увійти (хоча вони -
І лінії, і форми - це земля
У розповні). А ти її не знаєш:
Бо брати - це не значить упізнать І злитися.

Не там шукаєш поклади любові.
Тому такий голодний, як жебрак...

І спали не рознявшись. І вода
Несла катамаран. І напівсонні,
Серед ночі, набряклі від любові,
Були готові...

А у воді як весело кохатись
Актинії із ... я не знаю, що
Пливе до неї, у вологу квітку
Покласти золоту свою ікру.

Паруються, радіють під землею,
Чамріють од веселого злиття
Живі клітини. Темне каменюччя
Перетікає в теплі порожнини.

Це кровообіг вічного життя?..

Оселя духу - десь там, поза нами.
І на землі він смутен, скутий. Ніч
Його виводить в обшири безмежні.

У хорі ангелів його світився голос
І vox celestis ще звучав за ним,
Коли удосвіта він повернувся долу.

Здригнулось тіло. Хто? Ніхто мовчить.
Та на єдину мить

тобі відкрились
Такі простори і така любов -

Аж хочеться від радості ридати,
І обійняти світ і приєднатись
До вічності.

1.
Не квапитись, - нехай обволікає повільна золота клейковина:
у спогадів - окреме існування.
Сховатися - читати щит Ахілла, чи в алкоголь
упасти, чи в альков?
- забутися: уже немає Сили вдавати далеч. Потягу, снаги

Розмножуватися? - смішні потуги і залицяння цяцьок і утроб.
Згоріло все дотла. До перед-мови.
У серці яйця відчаю і згуб: мерзенний гріх, убозтво остаточне

2.
Приклич собі рухомий краєвид -
у поїзді, наприклад, у польоті,
Вві сні чи наяву: і сам себе
Од смерті одволаєш, одвоюєш.
Але туди, де креслення крила (переріз поперечний, довжина,
структура пір'я...) ангела
Самого, - туди не рвися: у робітні Бога тобі не місце...

3.
Спокійна шкіра тепла і зручна. Стирається і серце, і лице, -
але хіба тобі
Кували тіло?
Коли трава постелиться - невже
Забув її колінце золоте, яке само просилося до губ
і сходило м'яким солодким соком?

Звикай до смерті, як звикає жінка
До крові: не лякайся і не бійсь. Але кругом насипано піску:
у ліжку, під повіки, на волосся..
Твоя тілесна думка - затісна, але потроху учиться душа
тонесеньке вимолювати слово...

1. Allegro
Жебраки у церкві, калатала
Прокажених, огняні стовпи
Проповідей

і важкі дими
Від аутодафе - привселюдні
Спалення і показові страти.

Та чому ж не меншає гріха?
Карлики і плекане лицарство,
Виродки, Потвори химородні,
Всіх ковтнуть

пекельні казани.

Самобичування і стигмати,
Осявання, видива, екстаз:
Вірили - і булькала смола,
І сірчаний дим услід стелився
За сухими темними ченцями...

Спекатися пекла у душі,
Клекоту гарячої гордині
І думок тілесних - сотні років
Нас учили - та невчуто глас
І криваві води підійшли
Аж по груди.


2. Adagio

Нагими -
У просторі страждань і мук,

у нескінченному потоці
Блювотини, облуд кривавих,
Як на показ, гарячих місив, -

пливемо.

3. Fuga
Вогні біжучі, сморід попелища
Апокаліпсис вибухів і бур -
Усе минулося, усе забулось?

Із мезозою вийдемо? Із моря?
Усе спочатку - з глини, із ребра
З білкової розлитої клітини?

Я хочу володіти всім - і мною
Владає все на світі, і нема
Ніде умиротворення і раю.

Пожадливість і захланність - жеброта
Просіяна залишиться. Але
Кому у серці вічність просіяє?

Хто знав, що пристановище - у слові,
Хто визволив од смерті вічний дух -
Утік тривоги рваної і страху.

1. Ouverture. A tempo ordinario

Пасуться золоті єдинороги з грузькими динозаврами. Вовки
Цілуються з овечками і ланню.
Де визрівають пахощі і звуки, зав'язуються вітер і дощі, -
Блаженний спокій, ясність, міра, лад
і вічний час у вічних виногронах.

Живий, одухотворений гербарій - від моху до жагучих орхідей;
Тут ще немає попелу і тліну,
а золото жовтіє тихо, скромно
Поміж грудками ситої землі.
На всьому, всюди знати Божу руку,
шорстку і щедру.

Аж ось і ми - невинні і пречисті,
Із душами дитячими: на них
Іще ніхто не написав нічого: tabula rasa.
Ангели врочисті виспівують хорали в унісон.
Чого ми хочем - і самі не знаєм,
бо що таке бажання: сила? час?

Але нам треба сторожа у сни,
бо відчиняє наші сновидіння
хтосья невідомий,
Довгий і слизький.
Він тягне нас по лабіринту мозку, у закапелках
Схованок і тайн показуючи те, чого не знали
І знати не хотіли. Після сну
У нас уже не ті, не чисті очі...

2
Господи, прости
Небес над нами не згортай.
Немилосердною красою
Нас вилікуй. Різцем важким
Пройди по серцю. Борозенки
Сочитимуться. Оберни
Наш куций розум і сваволю
На послушенство.
Благодать, дитяча лагідна душа
Повернеться у груди.

Охлялий спалений папірчик
Зів’яв. І ніжні письмена,
Які писав усе життя, —
Уже ніхто не прочитає.

О зимна старосте! Поміж
Лопаток
ти морозним лезом
Лоскочеш: хочеш нагадать
Те молодече гарцювання
І кров гарячого коня?

Нічого більш не хочу я —
Це найстрашніше.
Та хіба що —
У ложе, де самотність плаче,
Де віє вітер і пісок
Насіюється... проступає... —
Її, сяйливо-молоду,
Пахучу
власним
чистим
тілом, —
Її до мене поклади.
Я тільки грітимусь о шкіру,
О пульсування
ніжних вен —
А більш нічого...
І засну —
Мов немовля...

Ти нестерпна у вроді своїй,
Хоч я знаю: для себе самої
Ти цвітеш.
І один лише раз
Ти дала мені розкіш
владання.

Вполювати, украсти навіки!
Прикувати ланцем...
Але ні!
Одягнути на стегна тремтячі
Я жадав би
цнотливості пояс.

Він зі срібла кується? Зі сталі
Виливається? І — чи на ньому
Викарбовують гострі погрози
Чи оздоблюють?
Де там замок?

У музеї Британськім, у Луврі,
Я шукав за зразком... Та не бачив.
І тепер, засинаючи, креслю —
Аж в очу мені темно стає...

Якби не дбав про власне сім’я —
Од мене в тяж
зайшла б не ти
Одна...
Я списків не складаю,
Але подумати... Усі,
Якби зібралися, — добірне
І вишукане товариство!

У кожної — свій потаємний
Мід пелюсток дозрілий мед,
У кожної лежить насподі
Волога матова перлина,
Яку, пірнувши, дістаю...

Але від кожної — дитя?
Садок дитячий і життя
Засмикане? Побійтесь Бога!
Хіба що у страшному сні
Таке привидиться...

Коли у танці грудь її танцює —
Губами хочу персо уловить,
І прямо тут уп’ястися, на людях,
І випити її усю до дна.

Але ж одразу тягнеться рука
Униз, де вільгістю
вже зайнялося лоно.
Отут, при всіх, затиснути в куток!
Однак нічого темними не бачу.

Ти, спалахнувши, вирвалась, побігла —
А я мов грім.
Який у тому гріх,
Що я тебе хотів?І не збагнути
Цих довгоногих
вітряних істот.

Жадаєш, а від іншого — таку,
Неначе ниті бабиного літа,
Шовкову ніжність...
Я себе не знаю.
Скільком би я належати хотіла?
Або — нікому? Чи на полюсах,
Чи — посередині моя справдешня правда,
Захована, закопана під землю?

Вона мовчить, її ніхто не знає,
Немов скелети кельтські, і повік
Той чоловік, який
з тобою поряд,
Ніколи не довідається тайни…

Але ж ти грішниця! Хіба що — на папері...
Однак — це гріх: у помислах, у снах...
Я просинаюсь і крадьки реставрую
Твій погляд на оголеному серці.

А справді, що було б, якби здійснились
Історії?
...Мов жаб‘яча ікра,
До берега прибита, що чекає,
Коли із неї пуголовки вродять...

Ти молода, як ніж, який зробили вчора.
Сяйлива і гнучка — з колодочки до вуст.
Але найперш — сама
собі ти небезпечна.
Краса — це ніжний ніж, який шукає крові,
Хоч ріже тільки хліб, і тільки воду п‘є, —
Але хто знає, що
у нього є на мислі?

Хтось — хоче напоказ, а хтось — притрусить сіном
Чи попелом — аби спокусою не буть
І не нарватися на невблаганний гріх.

О лестощі вузькі і погляди олійні,
Що тягнуться, мов сіть, як мимовільна хіть.
Ти молода — яке сумне випробування...

Ти втікаєш од цієї сухореброї безпритульної осени,
Сльотавої і сльозливої,
Яка тичеться у твоє обличчя
Холодним носом.
Швидше, швидше додому —
Змерзлими негнучими пальцями дістати ключа,
Втрапити у шпарку, —
Омріяне домашнє тепло
Чекає в червоному пледі.

Змерзлими пальцями дістаєш ключа,
Ледве втрапляєш у шпарку,
Відчиняєш омріяні двері —
З порога в обличчя — безпритульний вітер,
По кісточки — вода із мертвим холодним листям,
Сиротливі голі дерева
І холод — до кісток.

Рідка ця річка. А колись були
Такі щільні шовкові її води —
Обтягували тіло аж по брови
І ти була блакитна, як стріла.

І гріховодна, й богобоязлива —
Русалка, що на березі
луску
Дзеркальну розстібає, тіло сушить —
Дерев’яніють очі у човна.

Ти вся була — куди ти попливла,
Чи розчинилась, як життя минає?
І докору, приниження і жертви
Ти не зазнала, бо тебе старою
Не бачили.
Куди ти попливла?

Виярки, вибалки, хащі і пущі.
Гроші і вірші, між ними — душа.
Де ти ходила, дитино моя,
Що реп’яхи, як гріхи, почіплялись?

Виярки, вибалки, русла колишні.
Руки потріскані, наче земля.
Ти не зуміла прожити безгрішною.
Бити у груди — ще не каяття...

Виярки, вибалки — тільки не прірвою,
Що розверзається і поглина...
Хащами-нетрями, пущами-дебрями
Тисячоліттями рветься душа.

Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам'яні тротуари.

М'яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне буле його тіло.
З виноградних альтан херувимськими хлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,
загоралися лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М'яч уже не вертався:
                                                   пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.

М'яч повис угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку для нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні сумні каруселі…

Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш

до кабінету, де -- вершина змови.
Тебе чекає мрець -- очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.

Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і паламар.

Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Скупа природа наших середмість:
на тлі домів, незрима і знищима,
хода дерев. Читаймо це очима
з повільних віт, немов бентежну вість.

І ти питаєш: ну до чого цей
камінний кущ, і цей букет на сходах,
і цей вітраж, мов кольоровий подих
сухих суцвіть — осмута для очей?

До чого цей парад настінних пащ,
віконний цвіт і виноградний плащ —
ерзац лугів, закляклий у гордині?

Ми тут зросли. Пізнати нам дано,
як гола павіть б’ється у вікно,
як перший промінь в’ється по гардині

самому собі

вчора був ти герой одягався у плащ
їздив кіньми і саньми співав пияцьки
нині сівши у вежу ридай пропащ
згвалтувавши дівча що розносило пляцки

може сп'яну а може скосив тебе шиз
я не бачу причин для такого лайдацтва
тож лежи в ланцюгах лунко кинутий вниз
ти що пив і гуляв і мав купу багацтва

мав півміста друзяк і півміста курвів
розважався магнацьки цицьки мав і цяцьки
та знеславив себе і родину і львів
і дівча і курвів і вітчизну і пляцки

ти тепер найостанніший князь волоцюг
за невинне дівча що не з'їло б і муху
цокоти у пітьмі і лижи свій ланцюг
і лежи мов лантух окаянний свинтуху

недостоєн єси щоб кишки твої псам
запитає суддя та не в янка чи в яцка
а у тебе хоча ти не відаєш сам
чи дівчини хотів чи хотів її пляцка

чи кохання хотів що неторкане ще
пропливає над ринком де рила і туші
ну бо що це за світ і куди він тече
коли в ньому лиш тюрми і вежі й катуші

якось так воно все у глибокій дірі
і на Бога на чорта те личенько біле
от хіба що лишень упирі і щурі
і на цьому амінь Бідолашний Дебіле

Повертаємся, всіявши зойком оази;
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
або клітка, в якій єхидна.

Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.

Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком не видна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.

Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.

Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.

Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти за твоєю труною,
рідна панно, стара вітчизно.

Це рясне гуляння вбогих при музиці,
Під мурами, де випивка і тінь.
Це триває свято поїдання птиці
При світлі відлітань і тріпотінь.

Треті птиці лунко прокричали ранок,
І ринок забуяв, як райський ліс.
Тож тяжкі тіла знекровлених коханок
Закутує в пітьму пан птахоріз.

По його робітні в'ється чорне пір'я,
І руки в нього, кажуть, золоті.
Музика на ринку. Вивіска “Вампірня”
Ясніє, ніби спалах, на путі.

Він виймає з тіла теплу душу птичу
(його небіжчик тато – знаний кат),
а вночі приводить у закляклу тишу
крилатих і співаючих дівчат.

Злякані амури. Під'яремні псиська
Шукають у жаливі кість крила.
Це розправа з ангелами — ангелорізка,
Це пісня жолобками потекла.

Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки,
Згорнувши небеса в густий рулон,
Та й гостимось на паперті птахорізки
У місті, що зоветься Вавілон.

Єдина.
В лісах застає мене темна година,
як музика в місті зненацька за рогом.
Я чую: пасеться узліссям єдино-
ріг (не плутати з носорогом).

Я брав тебе, як фортечні мури,
я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.
А зараз ніч, як великий мурин,
і тужно голосить єдиноріг.

Він рідкісний звір. Я галопом розсуну
пахучі кущі і галявини. Там
він пив, наче воду, кожну красуню,
та я навіть подиху з тебе не дам.

Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра —
зламається спис назавжди, мов жердина.
Я навзнак засну біля вбитого звіра,
прохромлений рогом.
Єдина.

це хід весняних звірів це парад лемурів
мальовані роти палкіші свіжих ран
це час коли жага струмує навіть з мурів
це марш нагрітих тіл жагучих мов коран

це танці потіпах під солодовим небом
ясновельможна кров темніє мов чифір
дівчата з мед училищ пахнуть млосно медом
прозорі наче спирт летючі мов ефір

це вихід гультіпак під шелести акацій
похід під ліхтарі лоліток і моргух
мов піонерок плин у дні шкільних вакацій
повз вигуки афіш про м'ясо і про дух

повз біржу казино мелодію міліцію
пастушки з вітражів упирки з вар'єте
дурепи осяйні вогненні янголиці
ці малпи трохи мальви кожна з них цвіте

це час дерев і змій духмяний і такий
що виростає з ніг сурма хрипка і грішна
вони ідуть а ти як той більярдний кий
не в силі проказати навіть харе крішна

або ось ти поет улюбленець планет
що бачиш то щоку то вухо або кліпсу
заряджений такий увесь мов пістолет
готовий розрядитись влучно в першу ліпшу

або ось ви вуйки набичені буйтури
атлети з-під вітрин деталі від скульптури
або ось ти флейтист весь голубий аж синій
що трешся між купців з якихось абісиній

або хлоп'ята ви безвусі шкуродери
зелені королі вологі від жадань
уродженки весни пантери і ґетери
повз вас ідуть у сни в липку бездонну хлань

і потім розтають і недосяжні знов
тікають у гаї повітряних небес
над вулицею ніч помада туш і кров
я так я так я так я так тебе тебе.