Саркофаги сумують синім смородом тіл,
їх уже не почують, хто почути хотів,
хто роз’ятрював рани, зак вони ще жили.
Саркофаги мандрують до німої хули.
Їм не боляче навіть, їм так було завжди,
їх ніхто не заставить молока чи води
принести. Саркофагам наплювати на це
їхня місія-спрага – очищати лице,
щоб, діставшись до краю, не змарніти ущерть,
десь на припічках раю з душі випекти смерть,
і окраєць зоставить на останній момент,
коли совість розчавить світло жовтих легенд...
І відновиться зроду ще не чиста душа
із вогню просто в воду, без повітря-гроша...
Сором, сором синеньким саркофагам за це,
несли ніби людину, залишилось - лице.
Й ніби місія повна, і додому пора.
Звідси й приказка мовна, що життя – то не гра,
а суворий учитель, ти ж - дбайливий слухач,
то ж не дай розпустити саркофагових пащ.
Зберігай же щомиті чистим своє лице
Щоби там у блакиті пригодилося це.

Людина без мети життя...
Яка вона, чи хто вона?
Яке її земне буття?
Німа стіна, чужа, сумна.
Людина без вогню в очах...
Поцупив хто чи погасив
Іскру життя. Залишив страх.
Посіяв горе - гнів скосив.
Людина без реальних вад,
А у душі шкребуть коти.
Гріхи і сльози. Мертвий сад.
Хто може їй допомогти?
Ти зможеш їй допомогти?

Мовчки,без звуків, як в німому кіно
на колінах повзе самотність.
Старі фотографії і вино
підкреслять твою неприсутність.
Темрява обіймає за плечі,
цілує заплющені очі
Я тебе вже не знаю, до речі,
але ще відпустити не хочу.
Я і самотність - тет-а-тет
мовчки питимем каву.
Я і вона - непоганий дует
і могли б навіть стати парою.
Вона спокійна і неревнива,
завжди на мене чекає.
Вона тендітна і хвороблива
а ще - шалено кохає.

Не прокинутись - дивно.
Не знати смаку малини - терпко.
Не чути крику каміння - ніжно.
Не торкатись тебе - смерті подібно.

Ловити метеликів - світло.
Літати у снах - м'яко.
Збирати краплини - дзвінко.
Губити тебе - набридло.

Цілувати небо - смачно.
Розбиватись об дощ - гарно.
Подивитись у ніч - тихо.
Не любити тебе - лячно...

Не відняти літ
Скам’янілих.
Не спинити піт
В тіло-схилах.
Не сховати зим
В сивих скронях.
І любов, мов дим
На долонях.
Ти ідеш одна
Роздоріжжям,
У бузкових снах
Понад збіжжям.
Раптом болю крик
На обличчі...
Мамин стан поник
На узбіччі.
Прокидаюсь сном,
Моя мила.
Відчиню вікно –
І на крила.
Не спіши у вись
З журавлями!
До мене горнись,
Моя мамо!
Я твої сади
Завнучаю.
Принесу води
З небокраю.
Заплету вінком
Твою косу.
Возхвалю дзвінком
Стоголосим.
Пригорнись, моя
Рідна нене.
Я твоє гілля
Ще зелене.

Себе самого важко відпустити,
Коли ніхто вже більше не трима.
Ти поривавсь у вирій полетіти,
На клапті різав розпашілий вітер.
Чому тепер цураєшся крила?

А ти чекав не осуду, а суду,
Коли крильми веселку надломив.
Ти впав, щоб трав списи вросли у груди,
До сліз байдужий: бути чи не бути?
А світ тебе до слова засудив.

Не вигнання до смутку закапелків,
Не смерть в огні, від леза, на хресті...
Ти словом вигой зранену веселку.
колись впадеш, а поки що - лети.
Не час крізь тебе травам прорости.

На схід від сонця
На захід від кордону
Твоє життя втрачає коріння
Але набуває сенсу
Ти втрачаєш відображення
В її очах це завжди був не ти
І коли вона кликала
Ти просто відпустив
Хай тіні залишаться тінями

вже четверту зиму туди де ми є
не долітають поштові птахи
лиш переспівують скоро будемо
в мечеті заснув пророк
на Синайській горі караван зупинився
ми досі не знаємо хто з нами
чуємо хто вище і бачимо хто нижче
поверх третій в нас може
і може наш потяг столичний
за нами ялини кущі солодкого терну
проривається стогін прадавніх праблизьких
це куди ми зійшли
угору чи вниз
і яка це зупинка по часу і в часі
уже четверту зиму туди де ми є
не долітають поштові птахи
по вірі моїй
і по вірі твоїй

бачу лиш тишу
і крик німого неба
що глушить мене
***
чи знаєш ти
що комахи п'ють
твоє право голосу?
***
далеко на схід
серед пустельних вітрів
страхи зникають
***
квакнула жаба
перекрикнула всіх і
зразу затихла

Літератор був нервовий і худий,
бо знервований, - знервовано-худий,
бо писав лише ночами, час нічний
все рідніший був йому з літами,
і нікого поруч, а зі снами
не вдавалося домовитися - злий,
бо життя кудись летіло, день у день,
він ненавидів цей літ, його мігрень
теж терпіти не могла такого
льоту поспіху, він пив, курив і пив,
і ненавидів усе, що відбувалось,
те, що в нього у житті не склалось
гірше ночі чорної чорнив… -
ніби з корабля стрибав, здавалось,
в любу ніч, у темряву без снів,
од всього того, яке являлось
знов і знову зі зла його слідів.


2006

Коли споночіло,
він зайшов до бортового механіка.
То був добрячий чолов’яга.
На столі записка:
„Я з моїм другом утекли минулої ночі
в надії, що нас підбере
інший корабель.
Ми все знаємо.
Щасти тобі. Стрінемось.”

Він зайшов до кока.
Кок сказав: „У мене свій камбуз.
Він мені що карцер.
Інше мене не гребе.”

Він зайшов до фельдшера.
„Я сьогодні тайкома
перев’язав рану матросу,
якого побили.
Я бачу. Я знаю. Але
я не можу кинути людей…
Якщо ми виживемо,
я напишу тобі листа.”

Він зайшов до штурмана.
„Капітан сказав,
що ти бунтар,
щоб я тебе не слухав.
Він попередив,
що тобі не варто довіряти
і що ти безлична людина,
і що ти маєш намір його вбити.
Іди геть. Мені соромно за тебе.”

Він зайшов до ще кількох своїх друзів.
Він зайшов до юнги,
що вже облягався спати.
„А я виживу при будь-якому режимі.
Втім, якщо ти прихопиш запаси морозива…
Я ж так люблю морозиво,
і томатний сік з перцем та сіллю,
а коли гладять – це взагалі супер!”
Він йому подякував.

Він зайшов до каюти,
де спала Дівчинка.
Просто Дівчинка.
Він її розбудив.
„Іди до дідька.
Який там курс, дай мені спати,
та ще й ті дурні матроси зняли бунт,
так репетували,
що у мене тепер мігрень.”
Він не мав таблетки від мігрені,
тому вже не міг їй нічим помогти.

Він зайшов у кубрик,
де покотом спали матроси.
Вожак не спав.
Він сидів із забинтованою головою,
дивився в ілюмінатор
і по зорях
самотужки, напівнавгад,
визначав квадрант.
Але він уже знав,
що корабель
іде неправильно.
І йому було не байдуже.
„Платня ліва річ.
Я сьогодні сказав:
що мені гроші,
душі передовсім треба рятувати. Душі.
Але капітан і його помічник
не знають,
що таке душа.
Вони сьогодні вб’ють мене,
якщо я їх не випереджу.
Ходімо поглянемо,
чи вони сплять.”

Вони зайшли в капітанську рубку.
Там плече до плеча
спали дві механічні ляльки,
начинені залізяччям.
З них була вийнята частина деталей,
щоб не зношувались.

Боцман смачно плюнув
і сказав міцне слівце.
Вони розвернулись і пішли
спускати шлюпку.
Матроси тихо вислизали на палубу,
виносячи речі й припаси.
Нічна вода була як ртуть.
Тиха.
Був малий вітер.
Корабель входив
у Бермудський трикутник.
Всі спали…

Наступного дня
капітан замкнув рубку на ніч
на ключ і ланцюжок.
Постраждали навіть невинні.
Байдужість винагородилася
найщедріше.
Помічник роздавав милості,
написані на фантиках з-під цукерок,
і виносив вироки.

Ще шість років
вони товклися на одному місці.
Вже ніхто не шукав виходу.

Епіграф

"Капитан, я пришел попрощаться с тобой,
С тобой и твоим кораблем."

Боцман сьогодні обслухався року.
Він обходить каюти востаннє,
і очі йому тривожні. Він заходить до кожного,
хто був йому добрим знайомим,
він заходить і говорить щось однакове,
настільки однакове, що думають,
що він бреше.

Він вивіряв курс,
ночами прислухаючись,
як гуде організм машини.
Він стежив, чи всюди прибрано.
Він знав, де незмащена деталь
і де найцінніший багаж,
і де неправильний баласт,
і де завелися миші.
На ранок він вибивав із люльки
об фальшборт
сірий тютюновий сурогат,
ховав у кишеню компас
і робив запис у окремому
корабельному журналі.
Часом звітував капітанові,
який ставив галочку
і відмахувався,
викладаючи на стіл
тижневу плату.

Він, напевно, обслухався року,
або позбувся глузду,
або піддався на вмовляння,
або боявся крові.
Але коли матроси підняли бунт,
він згадав, як придивлявся
і прислухався.
Він дещо знав.
Знання не дало йому їсти в той день.

Він знав,
що відхилення від курсу неможливе.
Це було безглуздя.
Це була примха капітана.
Матросам недодали зарплатні.
Помічник капітана
за кожним словом того
слухняно кивав,
бо був надто тупий,
щоб побачити небезпеку.

Він знав.
До того часу
він хотів лише вчепитися
за свою частку роботи,
за свою питому,
і нічого більше не знати,
нічого в світі.
Але коли курс
круто змінився
в бік поганої течії й рифів,
машина почала працювати з перебоями,
розхід палива збільшився вдвічі,
компас зшаленів,
а матроси, як на те,
підняли бунт,
домагаючись справедливості.

Капітана не обходила справедливість.
Не обходила також машина.
Він не читав корабельних журналів
і не прислухався ні до кого.
Він намагався придушити вже третій бунт.
Він побив їх старшого
просто на палубі,
а помічник на додачу висміяв,
хоч навіть до пуття не знав, за що.
Капітан шукав поплічників,
підмовляючи їх на вбивства
десь у трюмах, у темряві,
і боцман раптом зрозумів,
що начальнику десь був мотор,
покази компаса
та решта дрібних проблем,
що капітан просто божевільний,
що капітан уже давно божевільний,
поведений на темах параної,
манії величі,
моряцької слави,
найкращих жінок на березі,
найліпшого вина і ямайського рому,
всякої фігні,
щоб не бачити поточного моменту
і власної відповідальності.
Тому боцман вирішив забрати екіпаж і втекти…

(далі тут)

Я – іномарка з фабрики „Юкрейн”.
Я – рідне все в сучасній оболонці.
Я – у перекладі Морозівському Фрейд.
Я – все печерське, нивське й оболонське.

А десь дирчать іржаві москвичі,
Що під під’їздом все плітки скрегочуть.
Або таксисти – панки-паничі,
Що все шансон, мов 98-ий точать.

Я – іномарка з фабрики „Юкрейн”.
У мене центр Європи під вікном.
Я слухаю лиш Лисенковий рейв
Або сучасний Ведельський хіп-хоп.

Якби я вміла малювати, то тут би був його портрет.
Могла б його я цілувати, коли б я вміла малювати,
А так – не вмію.

Якби я вміла віршувати, то тут було б його ім’я.
Я б всесвіт віршем обійняла, коли б я вміло віршувала,
А так – не вмію.

Якби я вміла не зважати, то я б його не помічала.
Його б покинула кохати, коли б я вміла не зважати.
А так – кохаю.

Глина між пальцями мнеться і глиниться –
Глечиком глиняним виглинюється,
І глиняним гостриком розмальовується
По мокрому глинні минулих віків.

З мокрої глиниці
Глечики глиняться,
Сонцем малюються
Глечики з глиниці.

Пахощі заглинених глиною рук
Глечики з мокрої глиниці всотують,
Щоб передать мені їх через вічність
Крізь глиняно-пряжене молоко з гладущика.

Сонячна глина в руках моїх глиниться,
Сонячно-вічними глечиками виглинюючись,
Свастиковими зміями розмальовуючись,
Руки мої давниною просотує.

На дні глиняного гладущика, в молоці,
Глиняно-пряжена постать жінки
З молочними руками, глиною заглиненими,
Навік закарбувалася, не зникаючи навіть з вогнем.

Абрикоса малювала на руках рубці,
Не загоювала рани, а лиш різала.
Я коханням малювала на руці –
Серце рвала творчими кризами.

Сині сливи зафарбовували ніч,
Світячи ультрамариновими зорями.
Я залишилася з небом віч-на-віч.
Я осліпла, небо – обеззорене.

В скронях достигають чорні вишні.
Достигаючи, стікають вниз джерелами.
Я і ти, убита і всевишній,
Убиваємось цілунками шаленими.

Це зілля не стане
ні ціллю, ні зціленням,
а тільки зіллється у чар з оковитою…
Витримую ніч
як момент недоцільності
вчорашнього невипадкового зіткнення…

Коли не згрішу - попрошу перевізника,
аби не прискорював шлях до народження…
Зняття із небес так нагадує спізнення
на перший літак,
на останню подорож

Я в долонях Ваших тону -
як мара, як примара, як пристрасть…
Присягаюся: цю війну
до останнього виб'ю, вистою.

Ви спитайте мене по тім:
як жилося - самій, закованій,
заки ніч, заки світло й тінь,
заки кінь летів непідкований?..

- В суєті, - відповім, впаду
перед Вами і стану… Вами.
Як безсило голосить дух,
коли тіло вертає пам'ять!..

Я ще тут… я ще там і тут…
Відійдуть і віки, і тіні,
а в долоні колись вростуть
інші лінії…

на деревах
до крові роздертих
в мечах ворогів
ми вже стали знаменом
і йменням священним для інших
я так само безсмертна
як ти
як і решта богів
я так само знищена
як будь-який смертний грішник

незалежно від того
чи буду твоєю чи ні
приведу мов стихію
загін релігійних повстанців
і востаннє мій бог
оживе божевіллям в мені
і востаннє
запросить -
не до весільного танцю…

я зупиняюсь
я вільною стала
пальці танцюють по хвилі зеленій
тільки прозорі очі русалок
світяться відданістю -
крізь мене

небо пророчить прадавніми ведами:
вільним дозволено бути невільними
я повертаю
сакральність єдності
я зупиняю зелену хвилю

Пожежами, попелищами,
очима - байдужими, п'яними
я маю тебе знищити,
не юний,
не мій,
не коханий.
Нехай обпечеться фатум
об вугіль недогорілий…
Та тільки важко вбивати
разом з душею тіло…

таки буду
таки - приречена
тільки сонце над нами - воскове
тільки серце - розірване речення
з допечерними відголосками
час втрачає свою сентенцію
час - до танцю
та - не танцюється
покладу себе аж на денце
де і ти колись заночуєш
чуєш
буде життя сміятися
з усього
що не має значення
я приречена -
аж до страти -
я все бачу…

Так панічно боятися ладану
може тільки
хтось повдовілий…
Білий колір мені нагадує
снігів непритомне тіло.

Цілий вік
блукаю у пошуках
і брешу -
як отцю на сповіді,
і чим швидше іду,
тим довшим
видається
шлях
до любові.

невдало дарована проща -
дощ
не такий
як вчора був
фатальна потреба спрощення -
прощання зі світом чорного

чомусь захотіла заплакати
впала на землю сиву
красива і перелякана
якась невідома сила

У тебе в долоні -
розпечене місиво
місяця,
а місто невмите
сьогодні не нам усміхається.
Такі неприкаяні,
в міфах
шукаємо місця,
наче грішники - раю.
І я засинаю у тебе в долоні
стомлена,
а місяць
навмисне
стає
повним.

прощання
схоже на знищення
ще нам залишаються постріли
і постіль -
зі снами віщими
і погляд -
у вічі апостолам

так дивно - такі розчулені
і так легковажно зречені
востаннє переночуємо
перед своїми втечами

а далі - віки і віддалі
і точки відліку зміщені
це біль
це печаль невидима
прощання
схоже на знищення

Не чекатимеш – і не з’явиться,
полиново в світах посивіє,
і ні в Господа, ні в диявола
не спитає, де взяти сили.

Чи про тебе йому небайдуже,
чи ногами, до крові збитими,
він причовгає ще, не дай Боже,
і захоче тебе любити…
Привітає з твоїм народженням,
не зі щирості – просто етика –
так улесливо підсолоджено,
як цукерки для діабетиків.

Бо ж чекала…

Я так люблю тебе
Моя маленька манірна панянко
Коли ти тримаєш люстерко і кажеш
Який безлад ти маєш у волоссі
А ще ти вмієш червоніти
Потупивши очі ти злегка посміхаєшся
Ховаючи зубки
Ти інколи дивишся в серцевину мене
А потім безпечно смієшся
Я точно знаю, що твоя по-польськи манірна душа
Навіки моя
Але ж навіть ти не скажеш
НаВіки це наСкільки?
Та точно не на все твоє життя
Моя Маленька Манірна Панянко

У кого на пальцях сліди від лінійки
потворного вчителя з чемності й етики,
тому не личить тікати від бійки
в захмарні мистецтва світи і поетики.

Я гасло, розмазане калом по стінах,
ще вчора на палі, спливаючи слиною,
розірваний в шмаття тремтів попідтинню,
похрещений нишком лихою годиною.

Ескорти з щурів і усміхнені пики
і локшина висить на вухах ошуканих,
регіт тваринний і вигуки дикі:
до кого нещастя у двері постукало?

Через шибку дивлюся на дивні малюнки вулиці
Ніби через матове скло бачу світ і перехожих
Так як їх бачив Моне
Вони гуляють неспішно під легким Паризьким дощем
Після роботи вони повертаються у тихі домівки
Куди не долітає музика нічних кабаре
Утома не знає міста-краси
А в їхніх очах горять романтичні вогники
Та то лише відблиск вуличних ліхтарів
Так є завжди, коли будні стикаються зі святом

заберіть мене до мами
там тепло і не гризе з середини голод
два світи нарешті зустрінуться
мій чорний підлий і злий
і її мною не пізнаний
набридло
бачу лиш себе
собі чужий опівночі у парку
дванадцята
намисто розтеклось
у любки ж сльози
хто їй повірить
перегорну главу їз Коринфян
засну
а ранком сірооке поле йде у гості
нам мало місця в домі
і вино розлите вчора
сховаєм разом
десь на покутті душі
танцюй же любко поки сніг твої сліди не поховає

Ще піст не брали Іоаким та Анна,
А вже говіла братія - так треба.
Підслухана розмова оживала.
Росла до неба.

Нічий ліхтар горів і сліпнув
в чужих долонях.
За кого прохано, той прощений.
За кого?

Ще Лазар не прокинувся в Неділлю Вербну,
Не плакав серпень, не ховався у листя клену.
Я ще тобою не живу. Я мало знаю.
Буває серпень в Неділлю Вербну,
Чи не буває?

всі ми - дерева

як це не банально

ногИ в землі, голова у хмарах

найкращі - із світлою корою

але листя різне:

в кінці всеодно пожовтіє

є дятли, що нас довбуть

сонце, що нас парить

так чим ми не дерева?

але кора всеодно потріскається

якИми-кремами-не-маж-що-не-вколюй

а після по кільцях скажуть може

скільки ти прожив

щоправда, не кожен виросте до неба

(а деякі дерева курять траву..Нонсенс?..)

Не дивитись - боляче.
Заплющ очі - відчуєш:
темрява розриває очі.
Не слухати - томишся -
шепіт, якого не чуєш
залишатись один не хоче.

Яблуневий цвіт - страшно-
знаєш, що буде похований,
аби дерево розродилось.
Коханий, не бійся. будь відважний -
все до нас пораховано -
від мене серце лишилось.

За любов заплатила мовчанням
і небаченням твого світла.
Розчинятись повільно звикла.
А поки ще тут. Я. Востаннє.

Загорнись у мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати зчудований знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
В капелюсі ж його лише купка монет.
Не сезон вже на Шуберта. Оскаженіла,
все розтопче юрба, і не чути симфоній.
З їх посмертно-прощальних жорстокий агоній
виривається зойк. Але й він зледенілий...
Не сезони на Шуберта, треба простіше,
це занадто трагічно у морі розпусти...
На планеті п’ять років самотньо і пусто.
Тож не треба! Чому же ти граєш гучніш?
Чи не чуєш, побідаше, все це марнотно...
Та і граєш ти марно. Монмартр не почує.
Тож не згадуй ти імени генія всує.
Тут ненавидять щастя, цей світ — бегемотів.
Тут вбивають за заздрість, згризають у попіл,
Випивають всі соки, на крам викидають.
А малий нас не чує, натішено грає,
Тільки двоє все слухають музику. Спомин.
Так колись наші душі, сполохані, грали.
Ми боялись з тобою побуть наодинці.
Чом тепер ми чужі, я відкинувсь на спинці
свого крісла. А ти усі ноти прибрала.
Подивись за вікно: чи стоїть бідолаха?
Чи почує він нас, чи заграє старої?
Ні, не грає, не грає? То вибухи зброї...
Наш самотній іде поміж бомб аж на плаху.
Він раменом закрив обережно музику.
І тихесенько грає — хай світ догоряє.
Він несеться у засвіт, куди? Він не знає.
А симфонія грає, заглушена криком.
Він утік? Ні, втомився навколіш стояти...
І під пулі пішов божевільного світу.
Він мов я. Нас немає. Ми вирвані квіти,
що в воді з-під крові не навчились буяти.
Тож сховайся в мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати розтерзаний знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
Але більше йому вже не треба монет.

Сіль віків чумацькою залишиться,
Запече, прикладена до ран.
Ти в плече цілований півмісяцем.
(Як цілує лезом ятаган!).
Дочекався волі, наче вирію.
Шлях Чумацький - зоряний рубець...
Тільки чим, скажи, тебе я вигрію?
Може, словом - в небо навпростець?
Ощасливлю чи скараю крилами?
Ти ж не маєш вибору - лети!
Чи тобі не тісно в небі, сину мій?
Не бракує серцю висоти?
Чи пісні твої не переписані
На зітхання, тугу та плачі?
Вигой рани, сіллю пересипані,
В небесах і в себе - на плечі.

Я втомлююсь від твоєї присутносні
неможливості бути разом
ми у натовпі, у безглуздості
переслинені днів екстазом
не терплю я твоєї присутності
коли інший ще хтось присутній
я ховаюсь в свої шкарлупності
я закутуюсь в іншу відстань
довжиною в чужі розмови
чужі поштовхи й небажання
відчуваю між нами кроки
і чужі...
і чужі втирання
я боюся твоєї присутності
я дурію коли ти поряд
але люди бояться сутності
коли ХОЧУТЬ вже й тут ЛЮБОВІ.
Увійти у її пещерності
і віддатись його гористості
не терплю я коли ти...
з чемності
Я дурію з цієї пристрасті.
11.04.01

Маю у голові кілька метеликів
Що живуть лише день
Тож їхні целофанові крильця
Сьогодні веселі
Вони танцюють смішний рок-н-рол
На честь тих, хто йде геть без слів

Даремно тікаєш, хлопчику!
Моя крига вже запалала.
Моя скеля розсипалась на пісок.
Ти не врятуєшся, хлопчику!
Мої очі ховають страшну таємницю.
Мої губи отруйно шепочуть:
"Хочу..."
Наказала тобі не зникнути,
розчинившись у медово-нудному
світлі місяця.
Захотіла, щоб ти залишився,
обернувшись на соляний стовп
моїх сліз.
Попросила тебе замовкнути,
віддавши останні слова свої
шелесту листя...

Даремно тікаєш, хлопчику.
Без мене ти захлинешся у
вирі зайвих звуків, дотиків,
і безкінечних силуетів.
Лишайся тут, добре?

Коли не маєш дому
Весь світ і є твій дім
Не маєш забов'язань
Не відчуваєш втоми
Ти маєш незалежність
І йдеш куди захочеш
Не думаєш про то
Куди тобі вертатись
Коли сумуєш - плачеш
Радієш - то смієшся
Емоції приховувати точно не твоє
Не маєш ностальгії
Туги чи, там, мігрені
І весело живеться
Так ніби цар землі
І якщо Бог створив волоцюг
То мабуть хотів шоб ти був)

Залишаюсь тобі не знайомою
Але попри тобою коханою
У завулках твоєї свідомості -
Карі очі глибокі і зранені.
ти дочитуєш мої буздушності
і картавиш на слові "разом"
Поцілунок лишився ніжністю
Підперезаним довгим шляхом.
Залишаюсь тобі невідкритою,
Зацілованою нестямами,
у фантазіях пережитою
Але ж очі однако ранами.

Її ім'я було - Зелений Колір
Й вона не знала як потрібно жити
Вона не мала рамок чи кордонів
Не проливала непотрібних сліз

Її ім'я було - Зелений Колір
Й вона не мала що тепер казати
Вона жила, шукаючи тепла
Та ще не знала де його шукати

Її ім'я було - Зелений Колір
І світ вона, як справжній, не сприймала
Дивилась на людей із здивуванням
Не розуміючи, чи справді це не сон

Серед людей їй було завжди одиноко
Й вона сама весь світ собі створила
Її ім'я було - Зелений Колір
Хоча зелений їй не пасував

Коли Партія
Нами правила,
Монументами
Себе славила,
Честю й совістю
Називалася,
Та прокралася
І розпалася.
Ті, що в Партії
Були членами,
Стали босами
Й бізнесменами,
Та багатство їх
Мало радує:
Знову хочеться
Бути владою.
Бувші практики
Й теоретики
Завели нові
Партбілетики.
Треба ж якось їм
Називатися,
Щоб до уряду
П роштовхатися:
Сперечаються
Ліві з правими,
Голомозії
З кучерявими,
Сухорлявії
З череватими,
Недоношені
З дурнуватими...
Добрі душі ми
З вами маємо
І дурить себе
Дозволяємо.
Звідкіля до нас
Хто не явиться,
Зверхньо дивиться,
Грубо ставиться,
"Із'ясняється"
Лиш по-своєму,
Як зі смердами
Або з гоями,
А ми скалимось
Та підтакуєм,
Та підштокуєм,
Та піддакуєм.
Ой дограємось
Ми з арапами!
Як опинимось
В них під лапами,
Вони панькатись
Нє намєрєни.
В етом можете
Бить увєрєни...

2003

Как хорошо мне быть с тобой!
Я так давно не ощущала
Тебя… Ты – нежный и родной!
Я не могла, не отпускала!!!

Как сильно я могла терпеть!
Но, а теперь уж силы нету!
Да! И сейчас могу робеть,
Но смысла нет!!! И лишь к ответу

Стремлюсь теперь! И каждый день,
Как только я глаза открыла.
Мерещится твоя мне тень.
И свой вопрос шепчу уныло:

«Когда приедешь и зайдешь?
Когда тебя я вновь увижу???»
Тебе же легче – ты не ждешь,
А я тебя, и только, слышу!!! –

В своей душе, в своих словах,
В движеньях, действиях и жизни
Есть место только для тебя!..
О как твои слова капризны..!

Ну, сколько можно так вот жить,
Лишь в ожиданьях выживая?!
Тебя не прекращу любить! –
О как ужасна мысль такая!

Но, что поделаешь – моя,
И никуда уже не деться1
Мне плохо! Плохо без тебя!
Позволь тобою мне согреться!

И пусть там что ни говорят,
Они совсем, совсем не знают,
Как сложно все поставить в ряд –
Ведь невозможно!!! – Понимают?!!

И будто жить с ним невозможно,
И без него себе я лгу,
Но истину сказать несложно –
Им надышаться не могу!!!

Ну что могу на это я сказать?
Да, я согласна с этими словами,
Но и любви не в силах избегать,
Как только вижу я его перед глазами!

Я говорю «зачем», ты спрашиваешь «как» -
Вопросы наши в такт не совпадают.
Как я могла предугадать пустяк,
Который все сейчас, без исключенья, знают?!

Душа моя наивная была,
И не хотела видеть знак препятствий!
И я такая же, какой тогда была –
Наивная и верящая в счастье.

Не отрицаю я, ты прав и, без сомненья,
Ты истину глаголешь мне в словах,
Но я не видела судьбы предубежденья
И не смогла я разгадать загадки знак…

Неужто ты увидел в этом смысл?
Когда ты смог узнать мои черты?
Да, мой характер все-таки капризен,
И каждые капризы в нем нужны!

Но не скажу тебе ни слова, так и знай!
Мои уста закрылись им навечно!
И за меня ты не переживай –
Мне с ним и в горести вполне беспечно…

И я такая только с ним, поверь!
С другими я построже буду точно!
Ты начал сам и на себе проверь –
Со мною как ни как, а будет сложно!

Я такова, прошу заметить,
И есть мне, что тебе сказать –
Так ты страдаешь – не проблема –
Подобные стихи и я могу слагать…

И помни, что его я не забуду!
Коль нужно будет, я его прощу.
А если он простит, то это будет чудо,
Его же силой я с тобою говорю.

Прости меня за боль и за страданья –
Услышала в твоих словах я нить любви.
Прости и не тяни же час прощанья –
Я с ним живу, а ты с другой живи…

5 марта, 2006 года

Да, я улыбаюсь и смеюсь!
Да, никто не видит слез и горя!
Но зачем им знать всю мою грусть –
Тебя жду я – будь в этом покоен…

Да, я злюсь еще и обижаюсь,
Не могу простить тебе всего!
Но я очень за тобой скучаю!
Каждый день живу я для кого!?

Ты ушел как будто навсегда,
И когда тебя я вновь услышу?
Между нами села города –
Близко все, но я тебя не слышу!

Нереально было бы забыть,
Все забыть и жить себе пируя.
Хоть меня не можешь ты любить.
С жизни хоть не вычеркни, прошу я!

Может, не поймешь ты этих слов…
Не захочешь разъяснить их смысл.
Я не помню уж твою любовь –
Чувств душа моя не слышит!

Знаю, виновата я сама,
И винить тебя я не имею права!
Далеко сейчас ты от меня.
Сообщения не шлешь – быть может, занят?

Знала я, что будет тяжело!
Как же нам вернуть все то к началу?!
Успокоить сердце – не легко –
У меня оно всегда кричало!

Успокой меня – скажи неправду,
Я согласна даже на нее!
Согласись, желанье мое – странно.
Но с тобой люблю я и ее!!!

Да, я улыбаюсь и смеюсь,
Жизни такова моя натура!
Никогда, ты слышишь?!! Никогда не изменюсь –
Буду ждать тебя всю жизнь, как дура…

В глазах презрения «любимых»,
Как будто луч из чистоты,
Одолевает страх волненья –
Тот час видна болезнь души!

Как могут люди разрываться –
Добро и зло – что выбирать?!
Уж лучше с жизнью распрощаться,
Чем день и ночь «любимым» врать!

Простить душе уже не в силах,
Ведь сердце больше не живет!
Зачем же, люди Вы для «милых»
Ко лбу готовите ружье?!

Они убьют себя за Вас,
И как для них бы не старались,
Душа улыбки не продаст –
В глазах «любимых» Вы ЗАЗНАЛИСЬ!!!

Зачем тянуться до небес,
«Родных» освячивать бушуя,
Когда они за белый свет
Не Вас считают, а буржуя!!!

Замкнуть все двери на замки,
Глаза и рот, и уши склеить –
Пусть лучше смерть у пустоты.
А не обман и ложь лелеять!

Поймите, это не для Вас!
Вся Ваша жизнь – неправда счастья!
Как можно без любви прощать? –
Едино слово здесь – продался!

Ну посмотрите на себя –
Ведь линзы Ваши – ярки цветом,
И мир с «любимым» - чепуха –
На будущем лежит уж вето!

Добро и зло, иные речи,
Не без труда на Вас легли!
Тушите свет, зажгите свечи.
Ведь лучше смерть у тишины…

4 апреля, 2006 года

Что лживость значит для тебя?
В каком тряпье она одета?
Любовь твоя лишь ей верна,
Где ты – она всегда раздета…

Нагая, чистая стоит,
У ног твоих переминаясь.
И как ручей в тебе бежит.
Достичь всего в тебе желает!

И ходатайство ее уст
Без препинанья шепчет в уши,
Чтоб только ты мотал на ус
И веял речь в чужие души…

Ее тепло, твоя печаль –
Несовместимы в жизни вовсе!
Она сильнее тебя! Знай!
И может она также больше!

Ты раб ее, как мой в прошедшем!
В твоей душе она живет!
И не пытайся мне перечить,
Так как она мне рот заткнет!!!

Ты без нее – дитя природы –
Так много значит то она!
Все двери, высоки пороги
Всегда открыты для тебя!

Ты – гость ее, когда захочешь
И угощенья все – твои!
Получишь все, чего попросишь,
Ведь ты в гостях у самой Лжи!!!

Робеть не стоит – ты как дома,
Ведь Вы так близко с нею вновь!
Она нагая, ты – раскован,
Что нужно, дабы не любовь?!

Она пылает, без сомненья,
Тревожит Ваши тело, кровь.
И Вы на гране вожделенья
И чувством делитесь со мной!

3 апреля, 2006 года

Не поделенные судьбы –
Не шлифованный брильянт!
Все надежды в этом дурны,
Все попытки – все пустяк!

Детства робость, непорочность,
Все под камень залегло.
Все становится жестоко.
Но и это – все равно!

Ты продал все это времю,
Ты убил во мне любовь!
Незначимую проблему
Превратил в большой огонь!

Безответность чувств жестоких
Ты испытывал всегда!
Хватит! Все! Жалеть?! – Довольно! –
Слушай же, какая я!!!

Вкус твоих незримых ядов
Привлекал меня давно,
И, не чувствуя преграды,
Я прощала тебе все!

Я глотала все, что было,
Запивала, чем могла,
Но в твоей душе уныло
Вырастала змей змея!

Ты не мог любить, а верил
В то, что я, как и она –
Разобью все то, в что верю
И отдамся тебе вся!

Но забыл, что я – сильнее –
Не отдам тебе всего!
Я в тебя уже не верю!
Поступай, как хочешь! Все!!!

Подавись своим желаньем
И скажи, что хочешь мне –
Я послушаю страданья
В набрехавшейся душе!

Бедности ее частицы
Нет нужды обогатить –
Так как главное не дышит –
Уваженье должно жить!!!

3 апреля, 2006 года

Прощанье сволочи капризной,
И для меня, и для другого,
Сравнится лишь с родной отчизной-
Как с состоянием больного!
Любви желанья и укоры-
Здесь неуместен будет брак.
И сыроватки яд - уколы –
Все будет лишним и не так!
Любовь к отчизне и к другому,
Подонка местного души,
Неповторимого такого.
Как яд и виды простоты.
Любви огонь, пыланье страсти –
Какого черта, кто родил?!
Прибеглые к надеждам страсти –
Кто их до жизни допустил?!
Как будто яблони без цвета.
Плоды всех ярче «выдает»:
«Вы угощайтесь» на здоровье,
Оно всю боль с души крадет!
Заткните рот гнильем из листьев,
Насколько будет силы в Вас!
Ведь не дышать – гораздо легче,
Простить его, страну и нас!
Зачем лелеять муки счастья –
Закрыть глаза и улететь,
Ведь легче будет нам прощаться,
Когда готовы умереть!
И блядь планеты удрученной,
И сволочь местной пустоты
Сгребается в одну колонну
И начинает срач нести –
Так наши души после горя
Из-за прощания любви,
Будь то отчизна или стоны
Его блядующей души...
3 апреля,2006 года