Сонце. Подив. Подих. Дотик.
Річка. Берег. Верболози.
М’яко. Ніжно. Наче котик.
Спалах. Біль. Смієшся. Сльози...

Місяць? Тиждень? Мить? Завжди?
Ніч – надія. День – тривога.
„Геть! Чекай...Та ні, вже йди.”
Сам. Одна. Забудь. Дорога...

Швидко. Весело. Приємно.
Де? Далеко. Хто? Вже інші.
Гарно. Мило... І даремно.
Майже щастя. Та не більше.

Час лікує. Спокій. Тихо.
Боже, знову! Бачить! Бачу!
Пам’ять. Очі, руки... Лихо.
Ліжко. Ніч. Не сам. Не плачу.

Тіні. Берег. Річка знову.
Сон. Байдужість. Морок лісу.
Холод. Біль. Удар. Ні слова.
Прощавай. Пробач. Завіса.

Твій погляд губиться в її очах.
У її смутку навпіл із жагою,
В її вустах, покинутих тобою,
В напівзабутих, нерозгаданих думках.

Слова, колись загублені в мовчанні,
У пристрасті, що їй не треба слів,
Які ти завше серцем розумів,
Ти віддаєш їй. Вперше чи востаннє?

Відчув, як подих: ти її втрачаєш.
Тому ти тут, шаліючи від болю.
Ця жінка, що була колись тобою.
Єдина мить.
Її немає.

Міняє осінь знову декорації,
Сивіє сад і струшує плоди,
Хтось спочиває, стомлений вже працею,
А хтось біжить-спішить сюди.
В когось обжинки, а в когось засів,
А хто, нажаль, пішов у вічність,
Та все, що знав і міг, умів
Не взяв з собою в потойбічність,
Посіяв в душі молоді,
Котрі вже нині й сивочолі.
Роки ідуть, як і тоді –
І знов жнива в освітнім полі…
Міняє осінь знову декорації,
Ще чуть і прийде вже зима,
Когось нема, але своєю працею
Він тут, а значить не дарма
Життя пройшло, не спопеліло,
Лишило спадок по собі,
Воно, немов сірник, згоріло,
Запаливши вогонь у тобі…
Не загуби ту іскру, не гаси,
Бо поки ще вона горить –
Живе їх мрія крізь часи,
А нитка йде з глибин тисячоліть.

я вдивляюсь у Київ і слухаю бронзову постать
відчуваю по тілу напругу і струму потік
кінь завмер на віки і в копитах не чується поступ
лиш стремена блукають в далеких світанках доріг

вчора дощик- школяр обливав тут під душем Богдана
а сьогодні від цього не видно ніяких слідів
розмальовує Осінь з мольберта волосся каштанів
і палітра лише з божевільних її кольорів

і Славути-Дніпра береги багряніють червоно,
над Трухановим островом ранком тумани встають
і тече в майбуття і в минуле не вернеться хронос
бо така вже земна і людини й ріки не розгадана суть

знов Софії хрести золотяться в осінньому сонці
і здається над світом прадавня зійшла пектораль
і освячує кожну оселю і кожне віконце
і читає плаксивому Жовтню молитву-мораль

я вдивляюсь у Осінь і слухаю терцію рими
і прошу не спіши і притримай потроху свій біг
поверни ще на літо хоч на бабине літо - не в зиму
поверни ще на квіти на зелень на сонце - не в сніг

Жовтень, 2006, Україна

Все прощай
тепер
назавжди
поверни мою печаль
сльози
радощі
конверти
а листи залиш собі
ніч не темна
ліжко порожнє
вже без тебе
я самотня
затухаюче життя
минуле...
майбуття
неважливо
йди додому
там де кава вже холоне

До міста „Тризубого Стаса”,
До міста батярських пісень
Заїхали Більбо і Фродо,
У пошуках Сіндарієль.
В кав`ярні за кухлем „Львівського”
Детально розроблений план,
Закреслив незлим тихим словом,
Блідий, стильно вдягнений пан:
„Народів достатньо у Львові:
І гот є, і грек і мордвин,
Та ельфи... Звиняйте, панове!
Та ще й на ім`я Аерін!
Впишіть в записник, пане Фродо,
Усе що я тут розказав.
Ну, хлопці, ще кухлик „За зустріч!”
І я покажу: де вокзал”.

Моргнув семафор, свиснув потяг:
„Вертаємо, дядьку, в Гондор!”
„Так... Елронд її не побачить,
І Джексон не крикне: „Мотор!!!”

А в пана теленькнув мобільний:
„Вітаю, принцесо! Мабуть,
Вони вже в Луганську...Ми ж – ельфи..
А ельфи – своїх не здають! ”

Він щось не так спитав…
Вона не так сказала…
Зависла між октав
Ця пауза… роз'єднала…

Заплаче дощ німий,
Завиє сумно вітер.
Чому ж, чому не мій?
Повір, ми вже не діти…

Він погляд свій у даль
Пошле, мов ніжну пісню…
Йому так жаль, так жаль –
Вернутись? Чи запізно?

І не питай, чому
Ця доля так жорстока?!
Піди й скажи йому,
Яка ти одинока.

дібралися до пальців струни
від незвички проступила кров
згодом мозолі
болять сумбурні фрази
врамлені в акорди іншомов
роздираю тишу аритмічно
з струн уже стікає стиглий піт
сповідаюсь стінам -
вони вічні
звуками складаю долі звіт
щось болить а щось закореніло
щось ще є хоч більшості НеМа
стан коли між духом й грішним тілом
натягнулась безміру струна

Я пам"ятаю твої ніжні руки,
твій запах п"янкий і дим сигарет.
За що мені, Боже, ти дав ції муки
дивитись на нього й не відкривати секрет?
Що палко кохаю, люблю до нестями,
Й готова на все лиш би друзі були,
і бути лиш поряд, його відчувати без слів
й таємно бажати.

Відходять кораблі.
У хвилях гаснуть квіти.
Мені бракує слів.
Не можу говорити.

Не можу відійти,
допоки зорі срібні.
Мені потрібний Ти.
Як Ти мені потрібний!

В листах нема слідів
блакитного чорнила...
Реальних кораблів
надумані вітрила.

14 бер.”04

Сонце зникає - осінь.
Кохання втомилось - людно.
Вірші засихають - тихо.
Ситець зносився - зимно.

Лишається тільки ловити
губами хвилини вітру,
лишається тільки збирати
долонями зерна світла.

А хочеться просто заснути,
втопитись у власній тіні
і прокинутись лише для того,
щоб стати весняним цвітінням...

Моя квіточка пахне духмяно,
моя квіточка манить так пяно.
Моя квітка помре вже до завтра,
не велика для світу то втрата.

Зроблю квіточці похорон пишний,
зроблю ложе з гілок мої вишні.
І замовлю оркестри весняні,
хай співають в квітковом дурмані.

Будуть поминки моєї квітки,
будуть птиці ламать свої клітки.
Буде навіть днів сорок по тому,
поховаю їз квіткою втому.

Жовтневий день листок вронив,
Холоне все - річки, земля,
Ерзац-команди воронів
Ідуть зачистити поля.

Що скажеш, вороне нічний,
Яке майбутнє напророчиш?
Я хочу буть як ти - нічий,
У слові й крику непорочний.

Я хочу бачить крізь туман,
Нести крило понад віками,
Позбутись болю та оман,
Схилити крила над вінками.

В холоднім небі летимо,
Холодний степ, холонуть крила.
Спадає лист старих думок.
Холодний я. Холодна мила.

Кохання – то найкращий в світі вчитель!
Кохання – це найліпший в світі лік!
Коханий мій, Ти – Раб і Повелитель,
Ти найрідніший в світі чоловік.

Це почуття вбиває й воскресає,
Підносить мою душу до небес.
Щасливе серце те, яке кохає.
Кохання – це найбільше із чудес.

Нехай воно ніколи не щезає,
Нехай Тобі заполоняє дух.
Скажи Йому, що ти Його кохаєш,
Щоб вогник той у серці не потух.

Обвисли паруси, потерлися борти,
І корабель скрипить по відпочинку,
І раді кораблю далекії порти,
І радий він омріяному вчинку.

Із тисячі зірок він обира одну,
І на останній курс лягає кіль бувалий,
Хто зна, як він проляже, небом чи по дну?
Не захлинутися б бажань дев'ятим валом.

Такий близький до серця й не близький маяк,
А Ти то світиш, то покажеш спину,
І губиться в морях досвідчений моряк,
Й Твоїм ім'ям він молиться невпинно.

Ні хвилі до небес, ні штормові пориви,
Ні інших маяків серденька ніжні
До Тебе шлях не зб'ють, наосліп й через рифи
Розбитися бодай в Твоїм підніжжі.

Шепоче осінь золотом гаїв,
Листочки в танці падають на землю.
Ти обіймав і ніжно шепотів,
Що випадково стрілись недаремно.

Жовтогаряча осінь поєднала нас
І ми сплітаєм руки знову в танці.
Осінній вальс – найкращий в світі час –
Шептав нам дощ цю пісню знову вранці.

Сльозинкою осіннього дощу
Умиє сум, неждано надлетівши,
Осіння казка… Я так його люблю!
Воскресла восени, тебе зустрівши…
25.10.06

oтак живеш як брат серед братви
за муром шоколадної фортеці
у цій півкулі пояс часовий
ніяк тобі на пузі не зійдеться
там хмарочос за вечір натомив
повернутий до зір квадратий профіль
там кава через стадію помий
доходить до кондиції iced coffee
там брезклий місяць п’ятаки ловив
у декольте коханок жовтокосих
і там підвали запахом трави
на ніґґерські заручини запросять

Жовтень...

В тумані
дні невблаганні,
ти окаянно
танцюєш сама, -
руки тендітні
в буденність, як в бубон,
шалено колотять...

Жадає пітьма
недоторканності вражень,
палають,

губи палають
медовим теплом.
Жовтень... Вплітає
в букети із листя
усе, чим живеш ти,
усе, що було...

Приходять люди в мій відкритий дім
На день, на час, чи на життя залишаться у нім
Хтось скаже слово що підніме до вершин.
Хтось вдарить громом і опустить до глибин.
Та у житті на все, мабуть, своя причина,
І недарма заходить в дім людина.
І цей промінчик освітив коханням дім,
І не розвіявся, теплом залишиться у нім.
А за тепло від серця щирого лиш нагорода.
Вини немає – винна непогода :)

Це кохання без жодного шансу,
Без пелюстки при сонці ромашки,
І без кулі у днів барабані.

Це кохання щасливе й нещасне,
Як пісні солов'їв для комашки,
Як руно золоте на барані.

Це кохання красиве й блискуче
У секунди замкнулося током
І спалило неонове сонце.

Випадковість була неминуча,
І тепер кожен з власним потоком
Ув архівах загублює сон цей.

І обвуглені в пристрасті ноти
Зазвучать, закричать дисонансом,
Щоб не боляче рвать пуповину.

Ми не встояли проти кінноти,
Домовчали прощальні романси
І руном доділили провину.

Коханий спить… Я берегтиму ніжний сон
І поцілунком відведу тривоги.
Він спить і я шепочу тихо йому в тон:
Кохатиму, допоки стане змоги.

Допоки пісня щастям лине із грудей
І ти мене цілуєш ніжно в губи…
Найщасливіша я серед усіх людей –
Я не боюся, що зведеш до згуби.

Коханий спить… Цілунком не тривожу вій,
Нехай йому присняться ясні зорі,
Де я твоя і ти навіки будеш мій…
Втонути мрію у твоїй любові.
25.10.06

жовтень...світло...тінь...
душі...руки...очі...
казка сновидінь...
і слова пророчі...
звідки Ти ідеш?
з тиші снів...чи з бою?
зоряний кортеж
їде за Тобою...
небо не впаде.
але світ хитнеться...
слів нема...ідей...
тільки стукіт серця...
хай жовтіє клен
(саме час для клена)...
світло...тінь... Едем...
і трава зелена...

24 жовтня”06

Жити-пережити -
він боявся долі.
Як посохло жито
шукав вітру в полі.
Говорив із небом
як рипіли сосни.
Десь, за небокраєм
він знаходив сонце.
Замовляв Стрибога
як гроза буяла.
Душу його вкотре
віра воскрешала.
Коли били в дзвони,
Тінь його зникала...
...Лиш за димом ватри,
я його шукала...

"Коханець жовтень - у очах багряний гріх,
до ніг моїх послання твого оберіг..."
Я йтиму, я летітиму до тебе знов,
Щоб ти зігрів мене й мою осінню кров.

Я падатиму і воскресну в забутті…
Ведуть до тебе всі душевнії путі.
Я віддаюсь тобі, все забирай – візьми!
Моїм гріхом і раєм буть – молю слізьми…

Ти мій коханець і нехай тужливий плач
Не потривожить душу пройдених невдач.
Забутий і солодкий, непорочний гріх –
Сьогодні мій і тільки мій ти оберіг!
24.10.06

божеволію!
волію!
світе жити!
афродіто
змилосердься!
я дурію!
Іполіте!
Іполіте!
що тезей ?
і що трезен?
тлін!
між людей
один єдин-
він-
амазонки син

**
зомліла
згоріла
зотліла
заграла
у венах
зболілих
зухвала
заграва
зурочений
злочин
мотивом
спротиву
цей легінь -
в легені
в нудному
екстазі
у морок
і мозок
поштиво
і хтиво
навіщо
зневажив
за віщо
образив
цей присмак
цей присмерк
в полоні
долоней
ці губи
ця згуба
ці очі
ці ночі
безсонні
ці-коні?

і буде день коли з газетних шпальт дізнаєшся
що світу більш немає прочиниш вікна в замілкий
асфальт де янголи блукають небокраєм патлаті
і брунатно-босоногі їх крила воском
скрапують з плеча а рай зачинено мабуть
на переоблік і білі коні підвіконням мчать

Цілує бджілка квітку, зволожену нектаром,
І обіймає крильцями ледь засолоджену тичинку.
Серця обох горять божественним пожаром,
Любов благословенна. Ніби жінка жінку
Кохає лагідно. Мов пристрасть окрилили,
Де в ейфорії ледь відчутно тане аромат!
Роса троянд на пелюстках ще несмілива,
Але в очах, ранковий сонячний смарагд
Засяяв раптом, зачароване довкілля,
З гір лазурових медоносить водограй…
Чоловіки, де наше справжнє вміння
Кохати віддано і дарувати жінці рай?
В. Вакуленко, Самвидав

Вільній переклад
Целует бабочка цветок, нектаром увлажнённый,
Тычинку крыльями обняв, её вкушает сладость,
В сердцах горит у них пожар, богами разожжённый,
Любовь благословенна. Словно пылко дарит радость
Подруга нежная подруге. Окрылённость страсти,
Где в эйфории тают ароматы, гаснут звуки!
Роса цветов ещё робка, но вот бутон во власти
Волшебной неги. Раскрывает лепестки, как руки,
И вспыхнул мир вокруг, заворожённый дивной силой,
С вершин лазурных медоносных вод кипит стремленье.
Так велика любовь. Так рай искусно дарят милой.
Мужчины настоящие, но где наше уменье?

почуття в контексті з ситуацією
проростали у щось невимовне
дерева ставали патлатими
тіла їх ставали сторонніми
спліталися гілки взаємності
губилися пристрасті дотики
почуття завмирали в сторонності
тобою снувалися подихи
блаженно вустами торкалися
втрачалась вся зайвість реалії
сумлінням мені сповідалися
почуття не у цій ситуації

Не клявся - не зрікаюся: люблю...

Моя любове, все уже минуло,
І надто пізно лізти у петлю
І зазирати в пістолетне дуло...
І нас лікує музика небес.
Але надходить час - і не до музик...
Як алкоголем я лікую стрес,
Так ти мені життя зв'язала в вузлик.
Його не розв'язати уночі,
Коли йдемо удвох на суд Паріса.
Там у смертельній музиці мечі,
Там - і від брами золоті ключі.
І падає, і падає завіса.
Подай мені троянського вина...

Ми десять років бились як герої.
Хто ворожив нам - бог чи сатана?
Не впала жодна вежа, ні стіна,
Та в Україні ми - немов у Трої.
А я б читав Енеєве письмо,
Читав слова - про Рим четвертий - віщі...

З якого року й віку стоїмо
Німотно на троянськім попелищі?
Які були колись ми молоді!
У юний світ ішли ми рано-вранці.
А стали - як невольники в орді.
Спливли віки вінками по воді.

Вино і хліб. І музика. І танці.
І будемо стояти сотні діб,
Обернені на прах і тлін троянці.
І будем їсти свій камінний хліб.
Вино і хліб. І музика. І танці.

Та музика такою не була, -
Над гомоном води і криком суші.
В тій музиці, що спалена дотла,
Неначе ноти - спопелілі душі.
Так даленіє музика ген-ген,
Над димотрубні обрії й сортири.

Це Україна. Троя й Карфаген.
І в поминальну дудку дме джазмен,
І єрихонський плач - мов символ віри.
Чи в саркофазі будемо удвох,
Моя любове, дорога яскине?
Без музики - і нас покине бог,
А чи, дасть бог, і бог нас не покине?
І в чорній пустці спалені тіла,
На попелі троянському доокіл.
А музика була і відійшла.
Не я кажу...
Так промовляє попіл.
Подай мені троянського вина...

Ми подамося, як Еней, у мандри.
Ахейський кінь стоїть, немов мана,
Ти смертну тінь побачила одна,
Та де й коли ми слухались Касандри?
Ми вічно переможені давно!
Лаокоона обвивають гади,
А ми п'ємо в своїм шатрі вино.
На тризні України? Чи Еллади?

На ханській скатертині-самобранці -
Вино і хліб. І музика. І танці.
І, віддані троянському вину,
Ми вже і душу маємо троянську.
Троянську обертаємо війну
На рідну. Вітчизняну. Громадянську.
Вино налито. І троянський кінь
Уже стоїть під брамою. Амінь!

Амінь? Лунає музика ген-ген.
На попіл - Троя, Рим і Карфаген.
І прах - із саркофага й мавзолею...
І лиш ім'я із тисячі імен,
І тільки смерть ув імені Єлен.
А ти, Енею? Де ти був, Енею?
А ти, любове, спалена дотла,
І шлюбна ніч у хаті край села?
Вже там нема ні хати, ні нічлігу...
Ти ж тут у світ широкий повела
Дитя любові, музики і снігу.
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п'ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип'ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...

О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці!

Порозбігались руки до кишень,
Отак застиг я на дорозі,
Земля крутилась і той день
Помер, скоритися в не змозі.

Я на дорозі тій завмер,
Стояв, як труп, не ворушився,
І певно б сам, як день, помер,
Якби з тобою не зустрівся.

Лиш непривітні звуки вулиць,
То їх я бачу уві сні...
Складають ноти і пісні,
Вони бездарні, сірі й куці.

Болять і кволять мої вуха...
Затихла пісня – наспів мрій.
Пропали сонце, небо й біль,
Бо так давно її не слухав.

Жовтень знов шепоче казку
Так ніжно, лагідно і чисто
Про мої сни, про твою ласку,
Про горобинове намисто.

Про те, як ми з тобою разом
Ступали у багряний килим,
Спускалися таємним лазом,
Я насолоджувалась милим.

Цей жовтень нас з'єднав коханням,
Вінчав багряними листками…
Наповнив нас палким бажанням,
Осінніми, жовтневими думками.
24.10.06

З наворотними зіллями
За гучними весіллями
Затаврована осудом
І прикладена посудом
Оповита фіранками
І нічийними ранками
З мусульманськими бранками
І налякана змовами
Несвоїми розмовами
Дивно стихла краса.
Та у теплому спокої
Дня чи ночі глибокої
Крапля дощику скотиться
По листку озолотиться

Твій Бог хотів Тебе убить,
І тілом зволочити степ,
І вже убив би Він, якби
Не відчайдушний Твій вертеп.

Ура! В долоні плеще Бог,
Змахнув скупу сльозу дощів,
Але він пам'ятає борг
У несповіданій душі.

І Бог врізає Твій пиріг,
І карі відійша відстрочка.
Став стовбур-хрест вінцем доріг.
Спада з плечей листком сорочка.

Вже вечори ставали темними.
І Київ від жадання млів.
Ти грався мріями даремними,
А я – літала на мітлі.

Усі церкви були під нами.
Я в вир зривалась почуттів.
Ти правив нашими думками,
А сам – від висоти шалів.

Я зачіплялася за зорі,
Ми доганяли повний місяць
А потім – впали на Подолі...

Слова і рухи вже безсилі.
Ніч розчинилась.
Ми - розбились.

Світ змінився.
Кардинально.
Губить звуки –
болем грає.
Зупинився.
І благально
склавши руки,
він чекає,
що врятують.
Є охочі
дарувати
хоч би слово?
Та не чують.
Тільки очі
заховати
прагнуть знову.
Вже не вперше
всі “безсилі”
берегти
свої здобутки.
Потім легше
на могилі
посадити
незабудки.

2 бер.”01

Розправляю крила
Закриваю очі
Душу відпустила
У безодню ночі
В небо полетіла
Наче білий птах
На землі лишила
Біль і страх
Там де сяють зорі
Місяць де пливе
Відчуття волі
В серці оживе
Мрії розцвітають
Палітрою кольорів
Я вінок сплітаю
З чорно-білих днів
Викину у море
Хай собі пливуть
Щастя й горе
Хвилі понесуть
У моїх долонях
Розмаїття снів
Заховаю в піснях
Серед купи слів
Не віддам нікому
А лишу для себе
Сказане вік тому
Я кохаю тебе
Складаю крила
Залишаю небо
Сонце засвітило
Прокидатись треба

27 липня 2006 р.

Раптом скажу: буває,
потім додам: бувай.
В пісні є щось безкрає,
мов у мовчанні — край.
Світло — воно не зовні.
Світить з таких глибин,
що відчуваєш повінь
у відчуттях рибин.
Прийде і час, і тиша,
ми відсвяткуєм Спас.
Знаю: ще буде ліпше,
тільки уже без нас.

я сміюся, щоб не заплакати.
там, де плачу, вони сміються.
я не можу тепер балакати.
сумно, друже, з собою б’ються

мої білі і чорні демони,
вони ревно кричать із нутрощів,
рвуться в серце, і рвуться ремені,
а все інше — житійні пустощі.
хочу громом тоді сміятися,
хочу падати в пекло демонське,
хочу з вами, картярки, гратися,
буду сміхом здійматись бременським.
рознесу Атлантиду й вирії,
прокричу громовими притчами,
буде чутно навіть у Сирії,
ну а тут — розійдусь на кітчі я.
тут самотньо — не хочу плакати.
хочу жити й сміятись важільно.
я на море не буду рикати,
божевільно всамітнюсь вішально.
завтра ваш ешафот, — до зустрічі!
я висітиму!!! петлі скріплюйте!
пустослів’я у зашморг пророчі
ви скамстролюйте. я все виплюю.
вам не смішно — мені регочеться,
буду бавиться з вами, крихтами,
розпорошу, зітру — так хочеться.
не вартує... ви ж тіні Ріхтера.
повисатиму, позіхатиму,
і сміятимусь від смердючості,
що несеться від вас. стиратиму
все, що бачив, у чім брав участі.
прикро, ви мене — не оціните,
і мій сміх розгойдає гойдалку,
я тоді переллюсь в опромінення...
на все добре, вчорашні хвойдалки.

Яке це щастя, - є на світі Бог.
Яке нещастя - розп'яли обох...
Поетові,
гульвісі,
ночоброду,
Мені знайдеться місце і в раю...
Історію біблійного народу
Мій син вивчає...
А коли - свою?
Рівнятися із Господом - негоже:
Я тінь Твоя,
І я в твоїм сліду...
Як Ти молився, як Ти плакав, Боже,
У темнім Гетсиманському саду!
В верховній раді, в тім синедріоні,
Коміція по гласності одна
Сиділа ще...
Легіонерські коні
Іржали десь. Дзвеніли стремена
І зовсім поряд озивалась варта.
Твоя - се Твій останній бенефіс
У ролі Бога...
- Що він, раб ідеї? -
В парламенті ридали іудеї,
В синедріоні...
- Високо заліз!
Склепали постанову і безсонні,
До персональних осликів пішли.
... Підвівся Ти.
Легіонерські коні
Вже зовсім поряд люто захропли.
І поцілунок учня упізнав Ти...
Не бійсь. Голгота - то не Еверест.
У когось, кажеш, персональні авта?
У Тебе буде персональний хрест.
Тебе розпнуть, у Тебе будуть вірить...
На тому світі (Ти і це затям)
Один лиш у долоні плеще Ірод:
Месію вбити мислив ще дитям.
Петро, ще треті півні не співали,
Вже зрікся (принциповий чоловік).
Горілку з перцем, галушки давали
Пилатові на вишитий рушник.
А там - фінал. Іуда лічить гроші.
Комонівці когось там привели...
Він так просив у римської сторожі,
Аби його за Бога розп'яли.
І...розп'яли.
...................
Розп'яття над землею,
І на хрестах воскреслі імена.
Лиш я, проїздом через Галілею,
Писав ці богорівні письмена.

Плита тротуарна не траурна.
Вбивається крок в підсвідомість.
Листочки торкаються аури.
Я їм посміхаюсь натомість.

Що бачиш в трубу, адмірале,
За покривом сивих століть?
Які кораблі повмирали!
А вмерти яким ще звеліть!

Гармати готові до бою,
Століття не змили краси,
Кому ще подати набої?
Кому вже обрізать троси?

Матроси гуляють без діла,
Нема вже легенд-кораблів,
Лише адміралове тіло
Стовбичить відлунням боїв.

А пари під бриз поцілунків
Здіймають свої паруси,
І ми з адміралом чавунним
З нової радієм краси.

Я покидаю все… і вже лечу до Тебе
Ти переміг – приймаю все тепер, як є.
Не стримає ніхто… один лиш крок до неба…
Один лиш крок… моє життя – навік Твоє.

Я покладаю свою душу в Твої руки…
Від Тебе більше не стараюся втекти…
Переступаю через болі і розлуки,
Спішу… як же давно я мріяла піти…
23.10.06

Я не дозволю бачити тобі,
Я не дозволю більше чути,
Я хочу просто знову бути.
Самим собою...

Дозволь мені в твоїх очах
Побути мить,або не бути,
Не можу слів твоїх не чути,
Бо я живий...

І я залишуся в тобі.
Бо так з тобою хочу бути,
Я хочу просто осягнути,
Тебе усю.

Я побачив сосну,
Та уздріла мене,
І укупі зрослися довіку.
Я побачив весну,
І тепер не засну,
Не закрию ролетів повіки.
Я ступив на пісок,
Той в мені проступивсь,
Й тихо сиплються днями піщинки,
Твій почув голосок
Й ще бажаю разок
Потонути в обіймах ліщинки.
Я до озера став,
Те в мені розлилось
Соковитим п'янким піднебессям.
В моїй торбі без страв,
П'ю росу з ніжних трав,
І гублюся між травами десь я.

Всміхнутися? Всміхнуся... півгубою.
Заплакати? Заплачу... в півсльози.
В огромі слів день-денно серце двою.
Та все даремно – брешуть терези!

Я бачив, як в неї росли крила,
Вона ховала їх під вешти і робила вигляд,
Ніби вона в дійсності людина,
Соромлячись того, що вона янгол…

Я купляв дешеве вино і йшов до неї…
Ми сиділи у прокуреній кухні всю ніч,
І коли все навколо засинало, вона розпрямляла крила,
Вилітала у вікно,.. і летіла…

І на яскраво-білому фоні місяця,
Вона раптово уповільнювала свій політ.
Оберталась до мене, стоявшого побіля вікна
І махала мені своєю тендітною рукою…

Я знала щастя на дотик...
Воно лоскотало долоні,
Торкалось мого волосся
Губилось у жилці на скронях...

Я знала, як воно пахне...
Ніби минуле літо.
Сподіване і невчасне,
По спраглому тілу розлите.

Його смакувала губами
Мріями пестила ночі,
І знала, що ти так само,
Серця торкнутися хочеш.

Тремтіло, примхливе, між нами
Й зникало примарно-бліде...
Невимовленими словами,
Щастя – кохати тебе

Ти знайдеш шлях
Я вірю ти знайдеш
Печатей дотикнувшися думками
Високий хмародер
Де неба дах
Кривавий слід
Де сонце у вигнанні
Ти знайдеш шлях
І ти його пройдеш
Від перших кроків
І до мрій останніх
Доплентаєшся у країну НАС
Знайшовши шлях у безмір Надкохання

На листочках жовтіла любов
Ще трималась готовність до лету
Жовтень падав у світ підошов
І дерева вдягали корсети
Сонце сходило всьоме за ніч
Опадали пелюстки з ромашок
І давалося долі звіт
За любовні листочки щастя
Непрожиті в один сезон
Їх завчасно спалила осінь
Доторкаючись ледь до скронь
Павутинно-строкатим "потім"

Лишилась одна, ніби осінь
В передчутті холодної зими.
А долю поточила гусінь,
Над щастям кучерявляться дими.

Кричала тиша безголоса,
Що аж в висках тиснуло… біль…
Душа, як ніч, простоволоса,
А серце вже догризла цвіль.

Не йдеш, мене не забираєш
До себе, у Безмежний світ.
Та впевнена, що там чекаєш,
Нехай спливе ще й сотні літ…