Я піду в далекі гори
У вечірнюю годину
І попрошу вітра зворів,
Щоб не спав, не спав до днини.

Щоб летів на вільних крилах
У широкі полонини
І приніс до ранку квіти,
Що так люблять очі сині.

Приспів:
Мила моя, люба моя,
Квіте ясен цвіт,
Я несу в очах до тебе
Весь блакитний світ.
Я несу в устах цілунки,
Радісні пісні,
А в руках несу я ласку
Й квіти весняні.

Якщо ж вітер полетіти
В полонини не захоче,
Все одно знайду я квіти,
Що так люблять сині очі.
Перейду я бистрі ріки
І піднімусь аж за хмари,
І шляхи мені покажуть
Твоя врода, твої чари

Вітер вже нахмурив чорні брови,
Сад затих до ранку, присмирнів.
Під крилом блакитної любові
Спи, дитя, в діброві снів.

Приспів:
Люлі, ластівко, люлі, радосте,
Срібний мій дзвіночку.
Хай твоя весна і в житті, і в снах
Продзвенить струмочком.

Всюди спокій, радіо замовкло,
Птиці снять про небо у гнізді.
Зорі вкрили сяйвом, наче шовком,
Золоту твою постіль.

Як ішов селом я
В літнє надвечір'я,
Вітер капелюха
Звіяв на подвір'я,
Мого капелюха
Покотив подвір'ям.

Дівчина із хати
Вздріла і метнулась, —
Дала капелюха
Й весело всміхнулась,
Дала капелюха
І мені всміхнулась.

Йду сьогодні знову —
Вітру вже немає,
Свого капелюха
Сам туди кидаю.
Свого капелюха
Сам туди кидаю.

Вітру вже немає —
В серці завірюха,
Дівчини не видно —
Йду за капелюхом,
Йду усім курям на сміх
Сам за капелюхом.

Автобус їде трасою нічною,
І вечір зоряний рікою
У вікно тече.
Мою сусідку незнайому
Змагає сон, долає втома, —
Вона кладе свою голівку на моє плече.

Приспів:
І мчить автобус, спить дівчина,
Та серце слухає, мовчить.
Вона всміхається дитинно —
Щасливий знак у мене на плечі.

Мені здається, мріється, що з нею
Іду, мов з долею своєю,
За часом золотим.
А на зупинці вона встала,
Взяла валізку і сказала:
"До побачення", і зникла в мареві яснім.

Приспів:
І мчить автобус без дівчини,
А моє серце не мовчить.
Я чую подих її плинних
щасливих мрій у мене на душі.

На тій зупинці я буваю часто
І визираю свого щастя цвіт.
Якщо вже там його немає —
Я переверну й обшукаю,
Я переверну й обшукаю
Весь блакитний світ.

Приспів:
І мчить автобус без дівчини,
А моє серце не мовчить.
Я чую подих її плинних
Щасливих мрій у мене на душі

Скоро вечір...
Осінній лист пролітає повз мене.
Він більше ніколи не повернеться сюди.
Не повернусь, напевно, і я, бо навіщо?
Моє кохання, як цей лист,
Може упасти тільки до твоїх ніг...

Не знаю я, коли прийду сюди,
Та залишаю після себе
Ці квіти, що знайов в саду
Для тебе, для тебе.

А може, завтра я прийду сюди,
Де вітер пелюстки колише.
Так знай, тут щастя назавжди
Залишив я, залишив я.

Нехай холодний осінній вітер підхопить ці квіти
І понесе до тебе.
Але ні, краще нехай їх бере швидка холодна вода.

Не знаю я, коли прийду сюди,
Та залишаю після себе
Ці квіти, що знайов в саду
Для тебе, для тебе.

А може, завтра я прийду сюди,
Де вітер пелюстки колише.
Так знай, тут серце назавжди
Залишив я, залишив я.
Залишив я, залишив я.

Скоро вечір...
Одинокий лист, гнаний вітром, пролітає повз мене.
Він більше сюди не повернеться.
Не повернусь, мабуть, і я, бо навіщо?
Моє кохання — як той жовтий лист.
Він може впасти тільки до твоїх ніг...

Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замість себе
Ті квіти, що знайшла в саду
Для тебе, для тебе я.

А, може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вітер пелюстки колише.
Та знай, я щастя своє тут
Лишила, лишила я.

Можливо, завтра ти пройдеш біля місця наших зустрічей.
Можливо, побачиш мій останній дарунок нашому коханню.
І якщо вітер не розвіє ті квіти,
Не чіпай їх — вони мертві.
Нехай вони лежать,
Викликаючи хвилинки суму у закоханих, що проходять поруч...

Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замість себе
Ті квіти, що знайшла в саду
Для тебе, для тебе я.

А може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вітер пелюстки колише.
Та знай, я щастя своє тут
Лишила, лишила я.

Як ішла я опівночі
Понад тихою водою,
Зачерпнула в руки срібло
Те, що місяць там залишив,
І зробила з нього перстень...

А як сонце привітало
Мене вранці в чистім полі,
Я знайшла вінок з барвінку,
Недоплетений учора,
І зробила з нього перстень.


Приспів:

Два перстені - то для тебе,
Вибирай же, любий. ***
Два перстені - то твій усміх,
А твій усміх - моя згуба.
Два перстені, дня і ночі,
Ти візьми з собою.
Як знайти мене захочеш,
Кинь їх вранці за водою.
...за водою.
Знову осінь нам приносить
В злотих кронах неба просинь, -
Злива дивних барв довкола ***
І вітрів віолончелі.
Не сумуй за веснотравнем.

Бо ж мелодію забуту
Два перстені нагадають,
Нагадають, як забудеш,
Не знайдеш і не полюбиш.
Не сумуй за веснотравнем.

Мадонні незнаній
Віками лунали
Органні хорали
В густі небеса.
А я тебе знаю,
Тебе я кохаю,
Люба Маріє!

Приспів:
Вийди, моя мила,
Все нічка накрила,
Тільки місяць і зорі
В блакитному морі
Чекають на тебе,
Чекаю і я.

Долею стань, мила,
Піснею стань, мила,
І хай вітряна осінь
З димовими косами
В танку нас кружляє,
Як двоє птахів.

В симфонії дивній
Осінньої ночі
Я чую твій шепіт,
Що кличе мене.
І серце у грудях
Співати так хоче,
Люба Маріє!

Приспів:
Я приніс, Маріє,
В очах свої мрії,
Щоб віддать їх, кохана,
Мов проліски ранні,
Тобі, незрівнянній,
Єдиній, тобі.

Долею стань, мила,
Піснею стань, мила,
І хай вітряна осінь
З димовими косами
В танку нас кружляє,
Як двоє птахів.

Тече вода, тече бистра,
А куди - не знає,
Поміж гори, в світ широкий
Тече, не вертає.
Ми зустрінемось з тобою
Біля водограю
І попросим його щиро -
Хай він нам заграє.

Приспів:
Ой водо-водограй, грай для нас, грай...
Танок свій жвавий ти не зупиняй.
За красну пісню на всі голоси,
Що хочеш, водограю, попроси.
Стрни дає тобі кожна весна,
Дзвінкість дарує їм осінь ясна.
І ми заграєм на струнах твоїх -
Хай розіллють вони радісний сміх.

Подивись, як сіру скелю
Б'є вода іскриста,
Ти зроби мені з тих крапель
Зоряне намисто.
Краще я зберу джерела
Й з них зроблю цимбали,
Щоб тобі, дівчино мила,
вони красно грали

Чи зможу я вижити без тебе...
Без поцілунків, без обіймів, без кохання?
Прийди, прийди хутчіше ти до мене,
Здійсни будь ласка це моє бажання.

Чи зможу я прожити ще хоч день...
Без уст твоїх, без рук твоїх, без тебе?
Посидь зі мною ще хоч півгодини,
Мені від тебе іншого не треба.

Чи зможу я писати ці вірші,
Що присвячував тобі я все життя?
Коли тебе немає, мабуть ні,
Бо вже не маю в серці почуття.

Чи зможу я прожити це життя...
Без посмішки, без дотику, без виду?
Без дотику, що відчуваю я,
Без тебе вже не буде цього світу.

Поезія для мене щастя,
Однак для мене це й нещастя,
Ера сліз і розставання,
Зима в душі, кінець кохання,
Інтрига почуттів, що знав,
Я у вірші їх написав.

Lemon tree

Безсилий у прозорій шахті міжвіконня
Моє обличчя стало плащаницею на склі
І голос мій тепер звучить у мікрофонах
А я німий --заслаб від власних слів

Збираю з шиб необережних птахів
в торішніх луках прибережних зон
І небуття моє перефарбує знахар
Чорною наклейкою на жовтий лимон

А в міжвіконні скаженіють пінні коні
В чеканні стріч застигли каруселі
І гербіцидне світло бур’янових колій
Розтиражує в сотні пусток ксерокс

І всі хайвеї заведуть у бездоріжжя
і побіліє пір’я у ворон
І в кінці тунелю -- подвійне днище-
чорною наклейкою на жовтий лимон.

ТІНЬ

Тінь по небу ходить млява,
Тінь весь обрій розписала,
Тінь накрила хмари сизі,
Тінь лежить в небесній книзі.

Тінь безмежна, всюдисуща,
Тінь в Шеолі теж присуща.
Тінь у Всесвіті, на зорях,
Тінь у вічності й просторах.

Тінь у пошуках людини,
Тінь в народженні дитини.
Тінь в діяльності, роботі,
Тінь у всій людській турботі.

Тінь у кожній добрій справі,
Тінь в байдужості й неславі.
Тінь на серці та на очах,
Тінь у посмішках дівочих.

Тінь прекрасна і чарівна,
Тінь – гармонія безмірна.
Тінь без сонця непомітна,
Тінь ніколи не самітна…

Тінь, зникаюча без світла!

Крізь вікна маршрутки скануючи
вулиць
ранкове безладдя, впиваюсь очима
в рожеве гілля, що нарешті позбулось
колапсу –
і гнізда гойдає грачині.

В зелені газони насипались бризки
яскравих кульбабок. Мов кадмій із пензля
зронив їх, виходячи з творчої кризи,
свавільний митець...
Смітники затрапезні –

майданчики зльотні поліетиленних
прозоро-зелених і блідо-червоних
папуг навіжених, що шабаш шалений
здіймають нахабно (таке вже їство їх)...

Крізь шурхіт асфальту і несмак реклами,
крізь місто байдуже – неначе крізь стіну –
я, наче за щастям
своїм безталанним,
на крильцях прозорих задумливо лину...

Сяють очі від дикого щастя,
Як у хижого звіра горять,
Бо весна і погода прекрасна
Надихають його пострілять.

Повертається з вирію пташка,
В мрії серця додому летить.
Гуси-лебеді, сіренька качка…
- Летить м'ясо! – мисливець кричить.

Ой націлена в небо рушниця.
Сильна пристрасть, безжалісне зло
В чисте серце, у саму зіницю,
Тяжку втому і вірне крило.

Впала з неба надія весняна,
І любов, що долає нужду.
А людина та дуже погана,
Бо розстрілює в небі весну…

У жебрацькій душі не буває
Ні любові, ні сили добра.
Мертве поле життя пожирає,
Бездуховність іде «на ура».

Запишався стрілець на бенкеті,
Доїдає братва гусака…
В сині неба, у зграї далекій
Обкурличуть свого вожака.

Напівжиття – це коли посірілі секунди рахуєш,
Коли у серці вже вкотре липка порожнеча,
І ти розумієш, що час свій безцінний марнуєш,
І не помічаєш, як швидко росте малеча.

Напівжиття – на порозі стояти, постійно вагатись
І вічне “якби” відганяти, щоб так не боліло.
Коли ти зробити міг все, і не варто тепер прикидатись
Це совість твоя і сутність. Їм все і так зрозуміло.

Напівжитям мандрувати – це наче півжити й півспати
Крізь метр квадратний лиш бачити неба клапоть,
І душу продерту свою, ніби злодій, від всіх ховати,
А хто ж себе зберегти забажає – напевно втратить.

Коли вже ніщо не повернеш, не вимрієш знову,
Коли ти не там і не з тим, з ким хотілося бути.
Напівжиття – це почати і раптом зірвати жадану розмову,
І слухати пісню, а звуків і слів не чути.

Для чого все це? Питаєш, навіщо хотіти більше
Живи, як усі, і не міряй свої на шляху невдачі.
Напівжиття – це коли вибираєш, що важливіше,
В той час, як хтось інший за тебе кохає і плаче…

Усе моє життя – це чорно-біла смальта.
Короткі дні і ночі, і смугасті сни
Рукописи дощу на безконечних шпальтах,
І, може, знову не діжду весни.

Чекаю знов листів. І знов ніхто не пише.
І знову, знову, знову…мов калейдоскоп.
Я вкотре обіцяю – все отак залишу,
А в ночі менше й менше золотих оздоб.

Уся моя любов – в одежі чорно-білій,
І я завжди шукаю щастя у чужім саду.
І кожен наступа на мрії погорілі,
Я, мабуть, свого сліду скоро не знайду.

Мої палкі думки – камінчики блискучі,
Закопані у землю, наче всім на сміх.
І це моя вина. І кара неминуча.
Захована любов – то найстрашніший гріх.

А чорно-біла смальта складена химерно,
Я вже не сподіваюся митців-майстрів…
Чекатиму. Колись прийде, напевно,
Той, хто б мене прийняти так зумів.

Блудниця містом ішла в багряному.
Пил підіймався з доріг палестинських
Йшла в забутті, наче маренні п’яному,
Йшла повз юдеїв і воїнів римських.

Що вона думала, сльози втираючи?
Тіло віддала, а серце згубила.
Тільки душа, в ранніх променях граючи,
Жодного разу його не любила.

Скільки було поцілунків під зорями,
Скільки обіймів…І просто, за гроші.
Кілька хвилин вона правила долями,
Кілька хвилин божевільної ноші.

Хто ця людина?Чому турбується?
Тому, хто вмер, далі страшно жити.
Тільки одного не знала блудниця:
Камінь в руці може все змінити.

Я танула, як віск, в твоїх руках
Ти міг робити все, що забажаєш.
Я падала й злітала, наче птах,
Згорала у вогні. І ти це знаєш.

Я плакала, як дощ серед пустель,
І серце розривалося від болю,
І десь під небом сивий менестрель
Твоїй душі співав про мою долю.

Я кинулась в безодню до кінця,
Я ладна була зорі погасити.
А ти…ти десь блудив по манівцях
В той час, коли я вчилася любити.

Я гинула в проваллі поміж скель
І перед смертю не могла вже чути,
Як десь під небом сивий менестрель
Співав про те, що час не повернути.

З сльози гіркі і скривавлену душу
Я вдячна тобі – в мене все це було
За те, що від себе ховатися мушу,
За те, що мов снігом, мій біль замело.

Я вдячна, що знала жагучі бажання,
Що пристрасть відлунням світилась в очах.
Це вперше, мій любий, і мабуть, востаннє
Я серце віддала в тремтячих руках.

За те, що до тебе ніколи й нікого
Назвати не сміла коханим своїм,
Що ладна була позмагатися з Богом,
Хоч знала, що битви не виграю з Ним.


За те, що мені не давав обіцянки,
Я в світі ілюзій лишилась сама…
Не згадуй ніколи своєї циганки
Ні щастя ні долі у неї нема.

Сад радіоактивних скульптур

Б’ється струмом глухо від сліз
обмежена видимість ранкове проміння
прогріло ламкі порожнини у склі
іржавими голками в грубій тканині

лиш фото залиш фото зостав
воно ще кричить лишаючи іній
голосом бляклим скошених трав
час розкидати радіоактивне каміння

стерся будинок у міських вогнях
фото розірване фото склеєне
у слідах літаків втомлений птах
зупиняє розбиті серця і конвеєри

перегорілі лампи у центрі кімнат
сукно павутини у поштовій скрині
доглядають скульптури занедбаний сад
зроблений з радіоактивного каміння.

Тобі погано...Я це відчуваю,
Я бачу це по тобі як ніхто,
Тебе вбиває твоє незгасиме почуття,
Та заперечуєш бажання повернутись у минуле...

Ти вдаєш, що тобі байдуже,
Переконуєш себе, що все давно позаду
І дивишся на мене дуже холодно,
Та добре бачу я, що холодом ти лиш прикриваєшся.

Ти хочеш бути поруч,
Та жахаєшся і думати про це,
І відштовхуєш мене ще далі,
Не розумієш, що я не буду чекати все життя...

І зараз, у мить остаточної розлуки,
Розумієш, що не можеш без мене ніяк,
Ти хочеш мене повернути,
Та я не буду ніколи твоя...

Я чекала на тебе так довго
І так хотіла, щоб ти нарешті визнав почуття,
Була ще впевнена, як і , до речі, всі довкола,
Що все-таки судилось бути разом нам.

Та ти навчив мене не слухати голосу серця,
Показав, як жити, забувши про любов,
І саме так допоміг мені забути
Про перше кохання - моє найтяжче розчарування.

І роби тепер що хочеш,
Бо не втілиться казка у життя,
Не будеш лицарем, я не буду дівчиною твого життя,
Ти сам хотів. щоб було так, як зараз хочу я.

я не знаю твоїх думок,
я не знаю твоїх цілунків.
я тобою напилася впрок.
та з нутра еротичних малюнків
я не бачу твоїх очей.
я лише відчуваю твій погляд.
шо летить окріз холод ночей.
упіймавши мене під свій догляд.

я лежу на підлозі,
і крізь стелю дивлюся на небо.
воно таке темне, але іншого мені і не треба.
ти тікаєш в пустелю, забуваючи власні очі.
і в твою оселю вже не постукає запах ночі.
твої думки, це тільки сльози сонця.
ну і навіщо? для кого ця вистава?
може колись, забудеш, і поглянеш.
бо мої губи, для тебе є життями.

На безкровному мозку моєму
ти не залишиш слідів,
на пятці своїй намалюєш гієну,
щоб не бачити темних вогнів.
А гієна ця може ожити колись.
Чуєш ,тільки ти не молись,
спробуй вистояти, борись,
прошу тебе, їй не корись.
Марно, не варто, не треба,
не ріж черево їй,
бо вілізе звідти амеба
й кривавий упир.
Та ти не бійся ,не тремти,
себе за ногу обхвати
й поквитайся з нею
раз і назавжди.

На безкровному мозку моєму
ти не залишиш слідів,
на пятці своїй намалюєш гієну,
щоб не бачити темних вогнів.
А гієна ця може ожити колись.
Чуєш ,тільки ти не молись,
спробуй вистояти, борись,
прошу тебе, їй не корись.
Марно, не варто, не треба,
не ріж черево їй,
бо вілізе звідти амеба
й кривавий упир.
Та ти не бійся ,не тремти,
себе за ногу обхвати
й поквитайся з нею
раз і назавжди.

Ти не любиш чай. Любиш сонячні квіти.
І листи ненаписані не відсилаєш.
Часом важко тебе до кінця зрозуміти
Людям світло несеш, а свій біль ховаєш.

Я б хотіла твій біль назавжди забрати,
Щоб ніколи не плакало серце кров’ю
Я б могла задля тебе свій страх здолати
І любити.І бути для тебе любов’ю.

Але знаю, що з Ним сперечатись марно.
І солоний присмак у мого чаю.
Ти всміхнешся і скажеш, що жити – гарно,
І залишиш в душі тихий відблиск раю.

Ми ангели лише з одним крилом
Ми ходимо по лезу, наче діти.
А серце шаленіє під замком,
І багатьом цього не зрозуміти.

Не підступай так близько до вогню.
Він може все за мить в тобі спалити
І ангел платить немалу ціну
За те, щоб не могти когось любити.

Ми ангели лише з одним крилом
І тільки разом можемо злетіти.
Та кожен з нас живе солодким сном,
А душі майже встигли зледеніти.

Якщо ти віриш в долю, просто знай:
Мені нелегко здатися без бою.
Не проміняю на застиглий рай
Оте крило, що в тебе за спиною.

Блискавичний і гострий, як лезо,
Незбагненний палаючий лід
То аскет, що поринув в синтези,
То терпкий мандрагоровий цвіт.


Як дитя перед брамою Царства,
Сяє світлом добра й простоти,
А за хвилю вже повен бунтарства
І нескорено йде до мети.

То похмурий, то легкий, як вітер.
Часом хлюпне холодним дощем…
…лиш рядок надрукованих літер
Світлоносця під чорним плащем.

Серед луків асфоделу
Бродять тіні в потойбіччі,
Розкривають сни зустрічні,
Як нечитану новелу.

Металево плачуть зорі.
Щось шукають, не знаходять.
Все нові й нові проходять,
Мерехтливі і прозорі.

Чи зустрінуться дві тіні
У шаленому блуканні?
Щоб за все життя в чеканні
Спалахнути душ горінням.

Від життя звільнившись прози,
Стануть чисті, стануть вільні.
Він з очей зітре їй сльози…

Розкажу Тобі про вітер,
Як тремтить він серед ночі,
Розкажу Тобі про літо,
Що минати так не хоче,
Про людей, чужих, байдужих,
Про зірки, що в небі тужать,
Про щасливих, нещасливих,
І про спеку, і про зливу.

Розкажу Тобі про казку,
Що ніколи не вернеться,
Розкажу Тобі про ласку,
Про тривоги свого серця,
Про неспокій, страх, непевність,
Про життя цього даремність,
Як це часом нам здається,
І про воду, що не ллється.

Розкажу Тобі про гордість,
Як її шанують в світі,
Про душі жагу й самотність,
Про хвилини і століття,
Про безсилля і про владу,
Про бажання, смуток, зраду,
Розкажу також про світло
І про радість, що розквітла.


Розкажу про наболіле,
Як нелегко заздрість змити,
Про любов свою невмілу,
Що не вмію я любити.
Розкажу про те, що мушу,
Про свою бентежну душу.
…і немов побите градом,
Плаче серце зорепадом…

Іржавіє бузкове небо і
щільніше тулиться до вікон,
у нетрі вуличні занедбані
пливе вогнів яскравий віхоть.
Спливає рік, спливають сутінки,
життя спливає ледь помітно
у кріслі цім, в дешевій суконьці,
в горішнім поверсі над містом,
що й слова не промовить рідною
до тебе, наче ти чужинка
у цих краях... Милуйся ж мідною
густою барвою з відтінком
нічного неба, та мереживо
свого життя плети із слів,
в шухлядках пам’яті збережених...
Поки твій ґнотик не зітлів.

Ти холодний, мов осінній сніг,
Ти прокинешся у жовтім небі,
Ти поринеш у небесний гребінь
І згори подивишся на всіх.

Ти знайдеш у кризі день новий,
І вона розтане на долоні.
Ти життя тримаєш у полоні,
Бережеш, щоб не програти бій.

Я холодна, мов весняна ніч,
Мій будинок темрявою зветься.
Я порину трохи вище серця
І усім погляну віч-у-віч.

Я тримаю таємницю снів,
І вони ніколи не розтануть.
І, клянусь, допоки сили стане,
Я не вб’ю життєвих голосів.

Ти злетиш додолу до землі,
Я полину в небо лебедине.
Холод наш зіллється у єдине,
Ми – землі і неба королі.

Поодинці ми – таке просте,
Ми НІЩО, порожнє, половинне.
Разом наша глорія нетлінна.
Разом ми величне і святе.

Це ти? Це правда ти? – Я не впізнала...
Та вибач, винувата тут не я.
Якби я знала... О! Якби я знала!
То не ступила би сюди нога моя.

Тепер ти вся така новаторська, елітна...
Але ж нетлінність – то частина давнини...
У тебе вже її нема, моя амбітна.
Прошу, мої дарунки поверни.

Ти засмієшся – зверхньо і жорстоко –
То ось, яка ти стала від вина!..
Я так тебе любила, світлооку!
- Тепер ти посіріла і нудна.

Тепер мої сліди стирає злото
І пелюстки розпещених троянд.
А я ж була з тобою, я ж достоту...
І без оціх привабливих принад.

Ти перейшла межу. У нас немає
Тепер нічого спільного в житті...
Лише душевний вогник ледь палає
Під дахом у страшному каятті...

Останнє марево надії
Серед розпечених сердець...
А сонце сяю, вітер віє,
Неначе це ще не кінець.
Неначе світові старому
Остання партія дана.
Та світ програє. Це відомо.
І не на нас лежить вина.
Бо це не ми його палили
І потай гралися вогнем.
Ми, люди, світу не створили –
Ми просто вдячно в нім живем.

А світ програє. І розтане...
Розтане посеред зими.
І нам ще, люди, страшно стане,
Що тут господарі – не ми.

І зникнуть велетні-машини,
Країни ляжуть долілиць.
І затріщать по жилах стіни
Залізно-лавових столиць

І вдарять блискавиці грому
По нашій трепетній землі.
А ми... ніхто на тлі земному,
Ніщо ми на небеснім тлі.

Люди! Підійдіть до мене!
Бо ж я божевільна.
Люди! Радійте за мене!
Бо ж я нещасна!
Люди! Слухайте мене!
Бо ж я німа.
А коли вислухаєте слово моє,
То вирвіть його собі в душу
Та стисніть якнайміцніше його серцем своїм.
Та пустіть серце своє світом великим.
А як пронесеться усім Всесвітом слово моє,
То підведіться високо до хмар та подивіться униз.
І побачите,
Що кожна людська душа на Землі
Чи божевільна,
Чи нещасна,
Чи німа.
Іншої долі не судилося людям.
Люди! Підійдіть до мене!
Бо ж я божевільна!

І вулиці, повні зів”ялого листя Франкового
Втікають з очей та впливають у русло часу.
В театрах завмерли вистав непоставлених повені,
А туплі каштани стоять, як непізнана суть.
І чемно, як завше, вітаються Леви, притрушені
Легенько пилком погаслих учора зірок.
Ми ходим по Львову, обнявшися солодко душами.
І це ще – не іспит Господній, а тільки – урок.

Мені шумить прадавнє листя кленів
На вулиці Максима Кривоноса.
Святий Антоній у плащі зеленім
Всміхається – бо я, простоволоса,
У сонячній суконці “від Діора”,
З прозорими очима, наче вітер,
Іду бруківкою – не в завтра, не у вчора, -
Іду від світу, хоч іду – до світу...
Мені ячить мелодія забута,
І в ній звучать пощерблені шаблини.
Стоять музеї, мов гірка отрута,
В яку вуста умочуєм щоднини.
Сумна і дивна пам”ять генетична
Всі двері до музеїв зачинила.
Кленове листя присипає звично
Історію, котру я так любила.
Святий Антоній у плащі зеленім
Несе Дитя на золотій долоні.
Прадавня вулиця тече крізь мене.
Душа на вітрі, мов листок, холоне.
     

літепла луни – тенькне відлуння літа
з іншого світу –
світу нещадного квіту.
Пахне грибами.
Я відлітаю від літа.
І місячні ночі – промовисті і променисті,
Як мрії, що світять,
Хоча вони й не збулися.
Пахне грибами
Й опалим листям у місті.
І тема прощань зависає,
Немов павутинка над листом.      

Горить, не гріючи, горобина
І в горобиній ночі не згасає.
І тінь зачиненого в ніч вікна
Ще тінь мою, мов сполох, відбиває.
І повні глеки золотих медів,
З моїх очей не випиті, загусли.
У чорнім небі квилять дикі гуси –
Летять від наших проминальних див.
Холодні роси, приморозки, сніг –
Усе ще буде.
Та й усе – ще буде.
Горобина, завмерла у вогні,
Мов тінь моя, впаде тобі на груди.      

Над полями туман затужавів,
Понад шляхом порожнім застиг.
І не видно, куди в цій державі
Чи іти, чи брести, чи – вести...
Стиха гупають яблука стиглі
По рясних, наче райських садах.
І горять, як графітові тиглі,
Вовчі очі у людських хатах...      

...Ой у тому світі
замедові квіти
відцвітають десь.
Запахущі й теплі
Золотяться дні.
Та вуста затерплі
Шепотять мені:
“Ой у полі жито...”
і пісенний зойк
протинає літо
гостро, як озон.
І душа співає.
І під звук копит
В українськім краї
Україна спить...      

Вітер веде мене в степ –
Туди, де століття цілуються,
Де жито ціфте, і хвилюється –
Як воно – гарно – цвіте?
Вітер несе мене в сон,
Де – ні могил, ні ярів.
Ще не постав Вавилон.
Ще Карфаген не горів.
Ще не співає ніхто
Тужних, як доля пісень.
Не відлітає листок
У післязавтрашній день.
Коні спасають росу
В степу, де століття братаються.
Жайвори з Богом вітаються –
В дзьобиках світло несуть...
Але стежин ще нема.
Вухами коник пряде.
Дивиться Бог крадькома,
Як мене вітер веде...
      

За північ.
        У Львові не сплять лише дощ
І Леви сумні на малих п”єдесталах.
Я згадці кажу: ти мене
               Не тривож,
Навіщо ти сон мій солодкий украла?
Я згадку від себе жену, та вона
За руки, за серце, за душу хапає...
Ну що ж, підійду до вузького вікна,
Погляну на дощ, постою, позітхаю.
І здасться на хвильку, що Леви сумні
Зійшли зі своїх кам”яних п”єдесталів,
І навіть привітно кивають мені,
І хвалять, що світлу зорю не проспала.
І кличуть пройтися по скатерках площ,
Збудити каміння, а потім сидіти
На лавочці мокрій і слухати дощ
За північ у Львові...
               За північ у світі...

Заснуло у снігах найкраще місто в світі.
Засипали сніги дорогу до людей,
Які, мов ліхтарі, мені здалека світять
За мерехтінням справ, печалей та ідей.
Цей сніг перебрести – не вистачить любові.
Не вистачить добра – здолати холоди.
....Найтяжче – без могил, бо майже всі – у львові,
навіки, на віки, назавше, назавжди...
Та є іще живі – нестримні і зухвалі,
Розумні і смішні, яким я – як фантом.
У місті, де дощі зі мною танцювали.
У місті, де любов спить непробудним сном...

...І відчувати ліктем небо,
як відчувати ліктем друга,
коли життя перенапруга
всі запобіжники спалила.
І цілувати в губи сонце,
Як цілувати в губи друга,
Коли – чи колом, а чи кругом,
Чи просто зашморгом – життя.
І обнімати світ очима
Й не обійняти, наче друга,
Бо вже його нема й не буде.
...І відчувати ліктем небо.

Вітер вимів із міста
Сині й білі бузки.
Навіть мене відносить
Не в той бік.
Вітер легко обвився
Вкруг моєї руки
Й полетів до чужих рік.
Вечоріють зіниці
Неопізнаних пань.
Годинник на вежі чесно
Рахує миті.
На сусідній площі
Жовтий тюльпан
Замість лампи жебракові світить.
Води чорної Полтви
Точать вулицю
             цю.
Там, де вчора плив човен –
Дві тополі у Львові.
Вітер запах бузків
Подає Калинцю.
Вітер лампу-тюльпан
Погасив жебракові.

Упавши в дощ лицем, завмерти
І стати краплею на мить,
І бути, як вода безсмертна,
Яка крізь небо струменить.
Марнот марнота міфом світлим
Перед очима промайне.
І в міфі тім – про велич світу –
Моє лице, як дощ, мине...

Не б’ються вже люди синхронно серцями,
Сумління гуляє деінде ночами.
Купуємо мрії, думки у книгарні.
Не знаємо світу, лиш мапи примарні.
Бажаємо сонця, воно нас вщент спалить.
І генії нації в хисті пропали.
П’ємо гірку каву, а думаєм заздрість.
Кохання немає а є лише марність.
Рахуємо час секунда-година.
І де ж те поняття "справжня людина"?
Питань є багато, тож вип’ємо чаю.
Та ми всі живі. І я вас вітаю.

Поки, листи до мами дходили важко.
Це бандеролі, в них повно капусти і сиру.
серце під лігатурою, а на обличчі підятжка,
ковтаю останні краплі законсервованого сюру.

Мамо, у мене нова дружина, вона має ім"я,
я кричав, що звуть її Єва браун і не на честь дрилю.
Мамо, ти уявляєш вона палає як зірка, має своє полум"я,
а мама все ліпила моїм вареникам химерні крила.

Мамо, ти чуєш, мої листи тобі до одного місця,
мамо ти чуєш, я тут годований, навіть нічим не марю.
Я пролітаю сьогодні над нашим будинком, як і того місяця
КОЛИ Я ВПАВ. з ліжка...ДЯкую
Юрій Гагарін