Вуальний просвіт видно на темному небі,
І ти на небо дивишся дивними очима
І ти очима роздивляєшся вуальний просвіт,
А може й ти побачиш, а може й ні…

Вуальний просвіт заплющить свої світлі очі
І ти все одно дивишся на темне небо
У кохання щіро віриш ти, яке сліпе…
А може й ти побачиш, а може й ні…

Все одно сліпо дивишся блакитними очима
Блакитний просвіт живе крізь купу срібних хмар,
Вуальний просвіт дарує мріям світу добрий шанс
решту на прах перетворив наш вуальний Всесвіт

То Всесвіт боготворив нас вуальним просвітлом,
Блакитний просвіт з’явившись у вуальний світ
вуальний всесвіт світить і на рани війни,
Так вуальний просвіт зцілює рани нашої війни

Променистого, білого, золотого,
Гарного, ніжного і доброго
освітлює дорогу вуаль
сакрального світла.

Очищає нашу Богом душу,
Прощає за скоєні наші гріхи,
Надихаючи нас молитися
і розкриває світу прекрасні
фарби радості і щастя.

Обвиває нас своєю красою,
Оберігає від темного світла,
Переливаючись у звуку кришталю,
Грається бешкетне вуальне світло.

Нині процвітає наша душа,
палає вуаль сакрального світла,
Пронизуючи душу сакральним,
тонким і чистим вуальним світлом.

Завжди співає, махає крилами
вуаль сакрального світла
Завжди з нами сакральна душа

Там світить інше сонце,
на землю леліє,
гріє скрізь вуально -
світлу пелену віків,
в сяйві сонця
ледь помітна пелена,
так вуальну пелену
поглинає світло

Там немає довгих
та пасмурних днів темноти,
То світить вуальним світлом
материнство,
Нічого прекраснішого
у світі немає,
нема, аніж міри материнській радості!

На землю, ненароком
впав від сонця
Промінь серпанку сонячного
світла,
Граючись грайливо по різних місцях землі.
Жваво заграв струменем
нетерпляче,
При цьому залишаючи свій слід,
Та розливаючи скрізь сліпуче
сонячне світло серпанку
Граються промінчики скрізь серпанок,
І пускають стрілки,
Та оживляють землю сонячним світлом

Викинутий кнопковий телефон ―
Немов старий язичницький ідол.
Тепер я мрію про те, щоб його знайти,
Бо разом із ним я втратив старий всесвіт.
Мені потрібні записи,
Які залишилися в ньому.
Вони нагадують старі манускрипти,
Без яких немає майбутнього.
Вони ― своєрідні священні книги,
У яких ми бачимо одкровення.
Я втратив частину себе,
Яка загубилася у невідомості.
Мені не відновити ці письмена,
Написані на важких скрижалях.

15 жовтня 2019

Серпанок світло раннього ранку освічує думки,
Вривається у вікно,
Як вітер
Так тихо довкола,
все ніби зависло
подібно до частинок серпанку пилу
в теплому серпанковому світлі поглядом світанковим,
новий день оживляє все навколо

Встає небесний серпанок
світило, то зірки -
небесного серпанку світило
дивилися
красиво мерехтливих тіней.
І своїми серпанковими променями все
навколо позолотило,
І кинувши серпанковий промінь,
Та осяяло все навколо,
потягнувшись на зустріч
серпанковому світилу, то
природа з любов’ю
Свої обійми розкрила…
Та був золотий спалах викликаний
І сяють позолоченими зірками…

Чудовим світлом шовкове
покривало - серпанок стелить
сліди на шляху,
Світячи ранньою зорею,
І світлом серпанку
залишаючи золоті сліди на шляху,
їх не розвіє вітер,
Не спалить вогонь,
І не зітре Земля,
І не змиє вода,
Нетлінні золоті серпанкові сліди, а я
незважаючи на все,
Готова цілувати їх,
І, вигукуючи: дякую долі за тебе!

не ворухнеться марево
у туманному серпанку
димки
І ширяло марево серпанку над містом,
Та переливаючись на Землі
І іскрилися райдужні грьози
міражами…
То мерехтить небесна перлова роса
у легкому серпанку світла,
Так обіймало повітря
ілюзії золотою мережею серпанку закохане
місто заповітної мрії
Світло - золотими променями серпанку
заграви сонячного кола

Вуалька промінь летить
у море безодні… світить навколо,
Так мене ваблять твої очі,
В них горить вуалька - вогник кохання,
цей вогник світліший
зорі…
За безоднею вуалькою
світло освітило довкола…
Світло світить завжди
і вдень і вночі…
Світло світить так
що бачу твої очі…
Що б були ті дні мої
легше, розвіявши сумніви

Вдягла Україна розшиту зоряну вуальку,
сховавши обличчя своє…
То іскрилась
зоряна вуалька у пітьмі людських божевільних взорів.
Огорнула зоряна вуалька
її
Ця вуалька спадала на обличчі,
нажаль, вона служила подвійній цілі
і ви її не розглянули,
те світло не побачили, що
горить днями і ночами…

На фоні неба
з’явився сяючою вуалькою ореол,
І прагнучи до Землі дістати,
огортаючи кінчиками його
димчасто - сірої вуальки вовни світлом ореолу.
І очі поблискували, відбиваючи вулькою світло ореолу,
побачивши, що я
дивлюсь на нього…

Течуть дощові краплі.
Осіння волога
вмиває душу.

08.11.23

Мерехтить таємничою вуалькою світло вдалині,
І доносить тривожне відлуння, і
У пилюці дивні сліди висвітлювало,
то магічною вуалькою вогник навколо вітає, та
Відкриває вуалька - вогник усі таємниці:
«Там примарна країна, де бродять
їх душі тінню вуальки на світанку,
мерехтить вуалькою світло
від ранкової зірки»…

Красиво вогняною - вулькою
Ранкове світло західу сонця
Палає променями, і
Як дзеркало вуалька гладі води
його красиво відбиває
прекрасний вечір у вуальках хмарах
Цей захід сонця
прикрасив гарно
і фарби дбайливо кладе, він
усміхнувся серед вуальки хмар…

Опівнічну годину нічну
Із неба місяць з розпущеною
косою - невимовною красою,
Та тільки видно
це місячне вуальне світло,
що у темряві нічній гуляє
і освітлює Землею,
як вуальною срібною ниткою
І ковзаючи, у житті -
на краще чекають зміни

Колії біжать
у далеку даль,
їх єднає дорога.

***
На горизонті
з'явився поїзд,
очікуванню кінець.

***
Їдемо туди,
де теплі вітри
полюбляють свободу.

Я бачу вуальне світло миготить
переді мною, поглянула,
Йдучи на вуальне світло,
бо шлях був не завершений,
все одно з’єднуються шляхи,
йдучи, бачу вуальний промінь сонця,
І вуальне світло надії
малює шлях у тиші, оглядаючись
То вуальне світло надії осяює шлях

Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.

Ти повинен сказати пошерхлій долоні
Яка затискує буковий костур:
Обернися на корінь дощу.
Ти повинен шукати прочан,
Що блукали стежками гірськими
В часи алхіміка Квазімодо –
Він теж був вісником часу.
Ти повинен взути кам’яні черевики
На ноги марнославних хмар,
Які побачив в свічаді дому
В якому жила сива вдова.
Ти повинен кричати крукам:
Око моє бачить все,
Навіть плями чорнильні
На сторінках манускрипту
Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
Ти повинен оздобити тріснутий глек
В якому носили вино сподівань
Намистом весталки,
На могилі якої досі росте кипарис смутку,
Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
Ти повинен.
Бо твоє королівство джерел
Перетворилося в шал
Оленя.

Коли заплющую очі,
Там не бачу
й ніякої темряви…
А бачу вуальне світло, воно блакитне…
І тута простір і там, в душі спокій…
І там світлі вуальні силуети іноді
малюють вуальним світлом…
Та щось говорять і щепочуть:
«ти ще дитина»…
Вони миготять так закликають
залишитися в душі
дитиною…

На галявині падолистового вогню,
Де трава кольору смутку – жовтого
(І все таки… Все таки…)
Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
Ми стоїмо на межі світла і темряви,
Язики вогню
Лижуть наші недовершені сни,
Що ховаються в порожнечі дольмена –
Та зникайте собі де завгодно,
Хоч серед шелесту очерету,
Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
Бо не море то, а рівнина
Слів.
Невже торкаючись крила Ночі
(А ніч оця – теж птах)
Патерицю поставлю як заборону,
Як знак окличний із пісні майбутнього –
Колисайте: серед тьми заборон
Смоляне серце колючих сосон
Едем країни Зелених Паогбів.
Доля.
Пасіть краще на вересових горбах оленів –
Худобу вождя потойбічного клану:
Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
Лишаюсь легендою на межі світів –
У ніч Самайну, коли бубон
Стукає в скронях офірою.
Між віршем і світом вогню
Бути. На стежі кентаврів.


Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)

Листопадове сонце
у жовтому листі –
хто з нас яскравіше сяє?

02.11.23

У потоці вуального світла
ти себе знайди і
Розтікайся на багато
кілометрів…
Та коли зіллються у світі всі шляхи…
То відчуй себе вільним вітром!
Перешкод не буде ніколи і
проникає всюди духом!
Все пізнаєш часом крізь віки буття
І задумав Бог розпізнання

Трохи опалого листя
Жовтого, наче дукат останнього дожа
Солоного міста води і неба
Венетів, що втратили землю
Під шкіряними підошвами днів Атілли
Трохи холодного вітру – в обличчя,
І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
Трохи просвітлення – того, падолистового,
Просвітлення меланхленів.
І трохи зерна – не в жменю, а в землю
Мокру, як свіжонаписана фраза
Літопису віків попелу народу тополь –
Vox populi – vox sanguinis.
(Parum veritas – sic!)
Трохи посмішок – сумних як бусол,
Що гніздиться на солом’яній хаті,
Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
Трохи осені – трохи синіх пісень,
Які співають перед чужинцями
Під звуки кляшторних скрипок
Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
Що мостять гніздо з мотузок
Високих скрипучих шибениць –
Вітряний день.
Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
Але повні по вінця чаші годинників,
А серце прагне летіти
В безодню холодного неба.
Де срібне руно. Оріона.

І вдень і
вночі горить вуаль - іскра
і тішить мою душу,
сяє радістю моя щаслива душа
І не погасне там, вуаль - іскра,
як не гаси…

Пробираючись темним підземеллям,
Намагаючись вийти,
А тим часом я
притискаюся до вуальної стіни
підземелля, починає рухатися
і стискати вуальна - сітка,
Та спускаючись підземним ходом вниз все глибше і глибше…
І, побачивши живу вуаль - сітку,
То котився у підземеллі зловісний потік…
подолати злість і нетерпіння,
І, побачивши чорні болота,
Та тягнучи бруд за собою,
То бруд збільшив злість і нетерпіння…

Дивляться уважно твої два ока,
В небі ворони давно ширяють,
слідом за ними полетів упир
у свою Брану.
Видно упирю у темряві стіни Брани.
Дуже довго шукав упир свою жертву,
а виявилася жертва під ногами…
У його підніжжя, на шиї з ранкою,
То красня як жертва божества лежить
перед упирьом - дракулою…
І тиняючись самотнім у темряві
упир - Дракула змінює весь час обличчя,
Творить зло, начебто торжество.
Упир тільки що, у яр уповз туманом вуальним
від крові незайманий, наче п’яний.
О, як же багато погубив упир
дів, зачарувавши баченим дурманом…
Усі думають, упир вбит давно, а
упир і живий і мертвий водночас,
Все так само вночі,
сіє зле насіння…кров
жертви пробуючи,
начебто вино, то їжа його,
то його еліксир життя і молодості.
Та слідкував за нею ночами,
То натрапив на свою жертву
І все ж таки спіймав…
І загинула від укусу упиря - Дракули,
І, перетворившись на упиря
І, прокинувшись все змінилося

Прирекла війна на вічну темряву,
І, знайшовши вихід навис
якийсь злий рок серпанком
над землею,
то ніч чорним мережним серпанком поглинає барви дня.
І огляніться, ми втрачаємо своїх дітей із - за ворога,
і задаєшся питанням: Чому ворог вбиває нас?
То так мститься ворог, порушуючи кожну з 10 заповідей,
І ще більше у ворога росте жаха помсти…
То наше життя перевернулося з ніг на голову

Скинула ніч туманна вуаль,
Глибоко занурившись в злосну темряву
Тут опинився цей світ в обіймах пітьми
І, представши перед тобою оголеною,
І перекинувши своїми обіймами
на мить здається мною
Ніч туманна скине вуаль
І відкриє всю правду вночі
і випадково залишить похмурі сліди…
То замкнулося коло обіймів,
і всі двері в темряві закрилися ось там,
так схожі на шрам, який
видно не загоюється нічим,
все болить і болить, шукаючи щастя

Її очі дивляться у прірву вуальки,
А серце - притулок чорних
кайданів посиливши свою жалюгідну,
Мерзенну душу прикувала ланцюгами до стіни,
проводивши там нескінченність…,
І слухаючи дзвін одинокого годинника,
що відбивають мотиви,
і ріжучи по серцю найгострішим ножем,
Та спокутувати свій біль у жаркому,
липкому воску нетлінної свічки.
То прірву приховала чорна вуалька,
За вуалькою туманної стіни
не видно, ліній гострих каменю. Там
нерідко побачиш
То падають печалі, горе,
біль вуальки,
притулившись затишно там…
І не залатати свої рани
чорним шовком,
і не прикрити вуалькою
І просто зберігає вуальку там…

Стояли запрошені дороги,
а вітряний вихор розганяв чорний вуальний пил,
І стали фарбуватися
в чорний колір,
то вітряний вихор нашіптував ледь вловиму пісню…
Та впала тінь на дороги…
І прикриваючи вуальним пилом шляхи…
Все виглядало підозріло, неприродньо та страшно…
приходилося обходити стороною, бо
Суєта оселилася у вуальній пилі

вечірній присмерк
торкається шкіри
цілунком дощу

25.10.23

я свідчу сьогодні вам про те, що бачив
я свідчу вам сьогодні про те, що чув
я свідчу вам сьогодні про те, що відчував


дмеш мені у вухо
тепло
судини розширюються
бевхає в голові
і стає гаряче від твого подуву
боже що носиш равлика на грудях
здох він давно
всохся
впав під ноги зашкарублим смаркотинням
ракушку носиш
в яку дмеш мені у вухо
скликаючи мавп на бойовище
що гупають лапищами по землі
гудять зубоскалять
дмеш мені у вухо
хочеш щоби оглух чи почув
по/не_чув вереску гавкоту плачу

дихаєш в рота
кажеш живи
повітря рухоме як твій хвіст
вповзає мені в груди змією
в'є гніздо
пробурює ходи до судин
для потоків свіжости
для вітрів
дихаєш мені в рота
маски червоні танцюють поперед очі
скрикую
і народжуюсь вдруге

котиш планету під моїми ногами
вчусь ходити заново
дзьобом підпираєш спину
впираєшся в плечі
як мати качка підштовхує каченят до води
так ти мене
обачливого лякливого
рвучкого поспішливого
падаю обличчям у воду і
виринаю на іншому березі

час Сьомого Сонця настав


я свідчу вам сьогодні про те, що жив
я свідчу вам сьогодні про те, що не жив
я свідчу вам сьогодні про те, що живу

Тут на Землі твоя печаль серпанку,
Закутана серпанковою ковдрою,
Тягнучи печаль земного серпанку, то
ступає землею печаль серпанку,
Вдягаючи таємний серпанок…
Печаль ступає млосно і втомлено,
Їй нікого і ніколи не шкода.
Печаль як смерть раптова і жорстока,
Вона завжди прагне вгору і вдалину…
Печаль сестра розлуки та пороку
Вона цариця горда
Печаль завжди красива та жахлива
Вона легка і важче немає
Печаль потворна, і така вона чудова
Печаль як пітьма і як у темряві світло
І плаче, стогне і кричить Земля - йди,
Руки криваві геть забери!
То бачиш уже, що стріляє виродок,
І встати на коліна не хоче народ.
То бомби в квартири летять і вдома…
В крові купається Земля…
І утворилися рани серйозні…
Просочена кров’ю вона
Просочена біллю її біль,
То кров з - під неї текла,
Її кров усередині була…
її кров на Землі -
Земля згоріла в тихій агонії
І спіймана дияволом…

Під тінню чорного серпанку
І, випивши прощання гірку отруту -
Серпанку потрапила з рук її
пішла у вічність туди, де
душі сплять,
Забувши вчорашню безтурботність…
Шептав серпанок: «не пускай!»,
То темрява - наше вічне прокляття,
мені без неї ні в пекло, ні в рай,
І твоя душа у чорному
серпанку, допомогли крила серпанку
прорвавшись крізь мороку серпанок…
Твоя смертка поруч із ним
назавжди залишилась її неземна печаль,
Твоя смертка вижила із життя свого,
Твоя смертка стала королевою окаянних грьоз

Епоха дивиться в душу
Скляними очима буття,
Епоха записує мемуари
Уривками епітафій (наших).
Епоха одноокого Мінотавра:
Камінь колючий, а ми босі,
Вода з небес, а очі розплющені
Назустріч краплям холодним.
Вода з присмаком віскі,
Віскі з присмаком Антарктиди:
Якщо море, то океан альбатросів –
Птахів журби чорно-білої,
Епохи без снів і слів:
Тільки чорними знаками
Як не писати, то мріяти:
Загортаємось в тоги:
Наче античні аристократи:
Хтось думає, що це саван,
Хтось думає, що ткані вони
Зі стебел мислячого очерету:
Очерет, що квітне раз
На тисячу хворих років:
Час, коли бути вічним сновидою
І міряти шлях лезом меча,
А тепло сагайдачне
Берегти як дарунок
Теплого млосного літа. Блакить.

приховую під вуалькою купу бруду,
тримаючи страх, біль,
і зняти не дає
великий страх вуалька,
то її зрадливий погляд,
як кат мене губив, але
її погляд досі відбиває те, як
приховую сміхом страх, біль,
І ховаю за сміхом смуток,
приховую за купою брудом тухлого пилу
мрії свої вуалькою

І літо котиться за сонцем.

До сходу ніч йде зорепадом.

А серпень, тихий теплий добрий
Межу для осені готує.

Уже пастельні стали фарби,
Та й грози з вІтрами втомились,

І люди вже змінили маски,
А буслі у ключі включились…

Останній раз траву скосили,
Під сонцем ніжним стала сіном.

Ще вчора ластівки носились
Сьогодні тихо в небі синім.

І зберегла вода тепло,
Бо літо в озеро втекло!

А небо синє, хмар немає
І нишком осінь підступає...
Вся ніжність літа вже пройшла
Бо нам прощатися пора…

Лежить вуалькою туманний дим,
нічого не розрізнити за ним.
То темний морок приспав всі вогні…
Я йду одна крізь морок ночі,
І навіть, якщо похмурий шлях,
Туманний шлях…
Обірвався тут і кінець дороги…
Та не знайти фіналу із -
за вуальки туману…
То світом править біс,
І знову не туди поліз…

Скрізь морок і тиш глуха;
Прорвалася вуалька в храмі,
Пролилася крізь вуальку грішна кров
Ти ж бачиш, друже, я не свята,
То я граю всіма вами,
Як зі своєю лялькою,
І природній гріх це моє,
І свій, навіть злий
і порожній погляд вмію ховати,
Хоч дивлюсь усім в очі…
То засміюся, то заплачу
Дві хвилини - і чорна вуалька сльоза!
Серце б’ється,
Усе робіть, як накажуть, тілом, друже мій,
То керуєш моїм,
А ти іншим про це розповіси,
Не біда, на нас всіх чекає суд.

Навколо серед гніву та брехні,
кривавий дощ йде…
З неба падає важкими краплями червоною кров’ю,
Чорніший за небозвід,
Душа твоя гадюка,
Як змій кривавий дощ - краплинчатої вуалі
торкається чорної вуальної душі,
Але все - таки полон душі -
Її вбивча вуальна мука,
палять самі мені знов і знов вогні - очі твої
Не зазирнути під чорну вуаль без страху,
Та закохалася в морок безвидний…
Її вбивча вуаль красива,
Неначе падають зірки на Землю

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Бачиш, прикрила місяць чорна вуаль,
То розплітає ніч ніжною хвилею коси свої,
І приховуючи імлою його,
у шовках сон гойдала,
І знаходячись під пеленою хмар блідний місяць,
То він торкається рукою своєю Землі,
І він чекає все…
Та й коли запліте ніч ніжною хвилею коси свої

Вийшов темної ночі вартовий вуалі зла -
Ангел з вогняним мечем та
вартовий вуалі зла проговорив,
домовляючись з вартовим вуального зла:
«Хто б ти не був!!! Ти помреш прямо зараз!!!»
Він змахнув вогняним мечем над землею
ударив по землі,
вся земля покрилася темрявою

День пробивався крізь світанок капронових стрілок
Нічних панчіх любої слонокости твоїх стегон,
Здається мені, що їх виткав велелюбний павук,
Який насміхається над любомудрими дурнями.
А ти все схиляєш голову мені на плече і кажеш:
«Якби ж ти прийшов раніше,
Та тільки не сьогодні, не зараз.»
Невже це страх розколює наші душі
Таким страшним скрипінням розчахнутої вишні?

Що залишиться, коли ніч забере відблиск сонця
На твоїх сонячних окулярах,
І відгомонять хвилі у мушлі твого серця,
Коли розкрита книга надихне графомана
Набити останній вірш на твоїй піщаній шкірі,
І в закутках твоєї замріяності дихатиме легке павутиння
Подалі осоння заколисаних днів.
Що ж станеться в ту мить, коли ріка раптом зупиниться,
І час більше не підганятиме твою відповідь?

Як жаль, що ти розколола цю терпку тишу.
Що час розмиває береги колишньої любові,
А ти продовжуєш схиляти голову на моє плече, тихо промовляючи:
«Усе на краще.»

30.09.2023

То вуальна димка над Україною
Висить туман із вуальною димкою,
Доля важка випала…
В Україні тепер все чорне:
Ця вуальна димка і гар, будинків руїни, душ нутро…
Цей туман із вуальною димкою
шматує небо,
І прагнучи
Його розлучити з життям Землі,
Бо травмована Україна,
Зруйнована Україна,
І досі болить Україна
І біль не вщухає
Та все гадає…
І коли мирний час настане
Та зірки доповідають їй: Незабаром

Спускаючись в темряву,
І дивляться очі з темряви туманної вуалі,
Та дивляться вперед…
То вийшла фігура туманної вуалі із туману вуального,
І рухаючись вздовж річки води!
Туманний привид одягнутий вуальним мороком
Бродить туманний привид вулицями порожніми,
струмує розмите світло
з вікон будинків на камінній бруківці,
проходять перехожих
туманні фігури смутною стороною

довіряй смерті
будь там де ти зараз є
не тікай на бога
інакше перестрінеш її у дорозі
і загубишся для дому
тож лишайся на місці
аби встигнути надихатися
а тут вітер такий
що вдих не потребує зусиль
а тут вітер такий
що видих вихлюпується
наче хвиля на берег
і стає туманом
вітер бігає як хлопчисько
з горбу високого тиску на горб низького
а десь поміж ними сусід
намагається стати на рівні ноги
та не виходить

вдихаю вітер
а з ним скрипучу сіль
й скляний гачок на довгій волосині
вона у небо тягнеться ген-ген
дзвенить немов струна

боже
ти чуєш
клює

09.10.23

З’явилося обличчя з - під серпанку мороку,
То диявола була тінь,
Але ж він, намагаючись серце жахом скувати,
І майже втрачен світ,
Тому влаштував диявол свій бенкет:
Та й стали чорними небозводи,
То він мріє про майбутнє під димчастим серпанком,
Пропадаюче світло, зникаюче у брехні чарівної,
І знищуючи світ

прозирав привид крізь серпанок,
І, підкорюючись привиду,
За серпанком ховаючи в темниці душу,
І все, що він зберігав, збирав в собі
І вирощував всі свої страхи привид,
Та відбив у жестах, у очах і стиснутих губах,
Відкриваючи небу своє обличчя,
Як у єдиному лиці картину