Хоча живу на грані муки,
Пойнятий тугою журби, –
Зарано ще складати руки
Чи тупо нити щодоби.
В полоні розпачу і страху,
Боязні пустки будь-чого, –
Іду поволі, як на плаху,
До краю дальнього свого.
І задихаючись від болю
Незримого передчуття, –
Радію видиву довкола
Багатогранного життя.
16.12.21

Де суворі казки, де про смерть сповіщає трембіта,
Хмаровиння на дощ заклинає відлюдник мольфар,
Зустрічалися двоє, да так, щоб ніхто не помітив –
На межі полонин, серед ситих овечих отар.

В неї сині стрічки, в нього довга вівчарська флояра,
З діда-прадіда пісня недобра у спадок дана,
Каліграфія долі твердою рукою різьбяра,
На хребтах Черемошу виточує їх імена.

В тих краях і донині з каміння з'являються тіні,
Для весільних пісень розтуляють затерплі вуста
І навік обійнявшись невинні й прозоро-нетлінні
Шепотять заклинання, а потім цілують хреста.

Поміж урвищ Івана веде за собою Марічка –
Посеребрені руки заманюють чортзна куди,
А по чорній ріці подарована мамою стрічка
Ще і досі пливе повз багаті гуцульські сади.

І нехай в один бік, тільки йти би йому з нею опліч,
Не сповільнити крок, не пустити раптово вперед,
Пильнувати Чугайстера, що причаївшись десь обіч,
Відслідковує нявок, а зловить – за мить роздере.

Де кохання до смерті, де живить роди ворожнеча,
Де несуть корогви і гойдається зірка Різдва,
Між побожних людей залюбки оселяється нечисть
Та над всім Херувим розправляє два срібні крила.

Так далеко до втішного серця,
як зіркам до земного тяжіння.
Кінь у яблуках в небі пасеться,
грива цинкова — дивне створіння.

Він толочить снігів луки білі,
з-під копит креше місячні зорі.
Від печалі давно посивіли
турмалінові* очі пречорні.

Проглядає з сумного графіті
і минулих утіх білосніжність.
Чи достатньо блаженної миті,
аби нею впиватися вічність?

Серед зір мироточать ікони,
кінь у яблуках голову хилить.
У долоні краплини солоні,
щось в мені надірвалося, милий.

Турмалін* — чорний камінь

15.12.2021р

Закохався в Надію,
Мав надію на «Дію»,
Але «Дія» не діє
І злиняла Надія.

Обізвали гандоном
Вертихвоста гондона,
А гондон мудазвоном
Дражнить пропагандона.

Перетворюють рашу
На огидну парашу,
Але раша не наша,
То параша путяші.

Білі коні, білі коні
У зими.Не на припоні,
А так вільно розбрелись.
Гриви їм куйовдить вітер,
Вони бавляться, мов діти
І несуться все кудись.

Крешуть срібло копитами
І воно летить зірками,
Сяє. очі хоч примруж.
Білі коні, коні білі
Звуть зимові заметілі
Й все біжать, біжать чимдуж.

2021 р.

Що зі мною коїться – не знаю,
І нема всезнавця поблизу, –
То лечу в думках за небокраї,
То незрушним каменем лежу.
Що зі мною коїться – не знаю,
Бо пояснень досі не знайшов, –
То життя на шмаття роздирає,
То докупи з’єднує ізнов.
Що зі мною коїться – не знаю
Дотепер на щастя чи біду, –
То здається, що доходжу краю,
То душа віщує ще ходу.
Що зі мною коїться – не знаю,
Вже себе в собі не впізнаю, –
То на щось ображений зникаю,
То байдуже на виду сную…
15.12.21

І мертві, і живі на тому й цьому світі
ще чують із небес Тарасів заповіт.
Чи хочемо, чи ні, а на його орбіті
лишає кожен свій неповторимий слід.

Духовне я і ми змагаються в етері
за право на життя у пам’яті людей.
Стирає імена нова майбутня ера
і невідомо хто туди іще дійде.

У цій азартній грі ідуть в тираж поети,
включаючи свої радари суєти…
козирні дами і тузи, а не валети
досягнуть на межі кінцевої мети.

Та вірою живе за пеленою часу
парафія земна астральної рідні,
плекаючи нові поеми і пісні…
Фортуна не для всіх, але одного разу
іще цікаві там аматори Парнасу
опиняться і тут на лаві запасній .

12.2021

Вусатий кіт націлився на мишу,
А та не бачить, гарбуза гризе.
Віряни для священників - це їжа,
Заліз в кишеню піп і гроші ссе.

Жени його! Ляпачкою по носі
Полускай, щоб не крав і не брехав.
За рай платити після смерті досить!
Та...я молюсь придуманим богам.

Бо віра (хай і всує) - не дрібниця,
А смисл життя! Маяк! Дороговказ!
Казав сто раз "Ходім до церкви!" жінці,
Вона у крик! "Не хо! Йди сам! Я пас!".

Від гніву серце стислось, наче камінь,
Дружина - атеїстка! Ти прикинь!
Неділя. Зустрічаю день у храмі,
А жіночка сапає огірки.

14.12.2021р.

Коли паде в саду лапатий сніг,
Коли в душі жива зимова казка,
Промов до мене слово-оберіг:
- Не плач, Ірусю, усміхнись, будь ласка!

Не плач, не плач, хоч в серці запече
Зимовий сум… пронизливий, як вітер.
Тоді торкнися ніжно за плече:
- Ці дві сльозинки, мила, я вже витер…

А далі піде мова про… біду,
Про товщі снігу, що лягли на плечі…
Я сім по сім цих бід перебреду
І прихилю до віч різдвяний вечір.

І ми уп’ємось казкою сповна –
Бо що для нас ця заметіль, їй-богу –
Дивися… бачиш – сніжна далина
І місяць вповні світить нам дорогу…

Там щедростей різдвяних – цілий міх,
Там радостей - сповиті снігом гори…
А ми журбою зорем переліг,
А ми любов’ю се́рця заговорим…

Дивися… у вікні – наш диво-сад
Зимою розмальований на біло…
- Не плач, Ірусю, мила, «мам ті рад»...*
О, мам ті рад - не плач, Ірусю! Мила…

Зимова ніч на білому коні
Проскаче по засніжених узгір’ях…
А ці слова залишаться в мені,
Неначе зорі, рождені в сузір’ях.
14 грудня 2021, імпровізація

Зоя Александрова (1907-1983)

Крихту ялиночку
в лісі ми знайшли,
іграшки й зірочки
з хати принесли.

Вкрили ялинку ми
нібито плащем -
срібними кульками,
золотим дощем.

Зайчик та білочка,
вовчик-лісовик
радо стрічатимуть
в лісі Новий рік!

(2021)ууууу

Мається маятник зліва направо,
Лунко рахуючи здоланий час, –
Впоєні добре вологою трави,
Вранці під снігом сховались нараз.
Знов на гостину привів білолицю
Інеєм вкритий завжди бородань, –
Скривджена холодом осінь вже сниться
Шурхотом тужним прощальних згасань.
Сяйно сріблиться невтомна завія,
Скривши від зору простори святі, –
Віком утомлений, не розумію
Зміни в природі й утому в житті.
14.12.21

Які обереги, то й доля така,
які береги, то така і ріка...
а дні і літа, наче листя беріз,
несе течія ручаями зі сліз.

Несе і вертає у рідні краї,
осінні дощі поливають її...
і падає злива із неба туди,
де зі́йде зело із роси і води.

І поки повіє хуртеча зими,
стихію її не зупинимо ми,
а як завітає ще й осінь сама,
надії на долю щасливу нема.

У цю течію не ступає ніхто,
хоч мріє роками прожити за сто,
і в’яне як зілля його ворожби
усе, що потоне у вирі судьби.

Щезають у піні прибою човни,
опала береза оплакує сни
і душу охоплює тиха жура,
що гіллю її усихати пора,
і тільки лозина у ранок ясний
шмагатиме вітер нової весни.

12.2021

Обквецяв носа підло горобець,
А на додачу плечі, лоба й шию.
Та є "Свобода"! Партія - капець!
Без неї б навіть днини не прожив я.

А з Порошенком не життя, а жах!
"Слуга народу" - зграя кровосисів.
Від "Батьківщини" їде, сестри, дах!
ОПЗЖ - огидне кодло бісів.

А Разумков - прихований бабай,
Кличко годиться тіко для Китаю.
Тож хоч не хоч - "Свободу" обирай,
Інакше загризу, якщо спіймаю.

13.12.2021р.

Звіром шугаєш по хаті,
Гасиш надії свічу.
Інколи краще мовчати,
Та не мовчиш... не мовчу!
Знаю, що біла ворона,
І не така, як хотів.
Але ж і ти безборонно
Не повисав на хресті.
Кров упирем пив із мене,
Я не пила з джерела.
Краще б у серце шалене
Влучила гостра стріла.
В шафі скелетів багато,
Гримнув у просторі грім.
Що нас тримає затято
На роздоріжжі отім.
Лютість — вуста розв'язала,
Б'є лихоманка, болить.
Не затуляла дзеркала
Навіть відтоді, коли
Смерть зазирала у очі,
Вищир у неї, мов ніж,
Погляд розлитої жовчі.
Вбий... Тільки навпіл не ріж!

У день Андрія Первозванного
Пустився дощ рясний.
Погода ця ніяк не радує,
Краще би сніг пухкий

Встелив всю землю білим килимом
І вдарив морозець,
А іній зірочками синіми
Сяяв на сонці весь.

Але природа не питає нас
Сипати дощ чи сніг.
Сприймаймо радо повсякчас
Всі "вибрики" її.

2021 р.

У лірика судьбина ох важка,
Аж хочеться повіситись на гілці.
Бо гуморист зірвався з повідка
Й зубиськами уп'явся у сідницю.

Поезії розкисли сторінки,
А особливо ті, що про кохання.
І ллються сльози із очей гіркі
Набігло три басейни, бодня й ванна!

Бодай він здох, цей клятий гуморист
Й не торсав у трусах митців резинку.
У голопузих муз однині піст,
Пегасик не ірже, а лиш кувіка.

Течуть струмки солоної води
На простирадло, подушки та ковдру.
А хочеться писнути про сади,
Любовну катавасію й природу.

13.12.2021р.

Уже не під впливом солодкого сну,
Чи проявом чинників інших, –
Життя нелегке, яке люди клянуть,
Сьогодні люблю іще більше.
Прискорює час нетривалу ходу
І далеч маліє щоднини,
А я, розтривожений мріями, жду
Спізнілого щастя краплину.
Хоч паморозь вкрила дорогу мою
І в душу ввійшла ностальгія, –
Змарнілий вже трохи, я гордо стою
І білому світу радію.
13.12.21

Хто гріх бере на душу, той має пам’ятать:
За гріх той перед Богом йому відповідать
І дітям, і онукам на плечі ляже гріх,
На смертні муки грішник теж посилає їх.
Чи ж думав князь великий владимирський тоді,
Що вчинком своїм сина полишить у біді.
Гуляв собі князь Юрій в Кучковому дворі
З дружиною своєю на вранішній зорі,
Уздрів жону Кучкову і серцем запалав,
Забув про Боже слово, у мужа відібрав.
Був до жінок охочий, до гарних молодих.
Тож вчинок свій, напевно, він не вважав за гріх.
Господаря ж учинок той дуже розгнівив,
Він під замок дружину невірну посадив.
Шукає князь красуню – немає і сліда,
На Кучку зле й сердито все більше погляда.
Не стримався – в запалі за барки ухопив
І у безумнім шалі мечем нараз убив.
До ранку до самого тривала ще гульня,
Бо п’яної ватаги кров зовсім не спиня,
Дружинники за князя осушують чарки,
Що жадібний господар погинув навіки.,
Жоной не поділився із їхнім князь-вітцем
Тож, звісно, справедливо покараний за це.
На голову тверезу князь, начебто, прозрів,
Убитого даремно відверто пожалів,
Відмолював запально, так само, як вбивав
І, як зарадить лиху, у Бога все питав.
Та як тепер зарадиш? Життя не повернуть.
Душа Кучкова, врешті, трима до раю путь.
Щоб якось згладить рідним їх горе, князь рішив
Узять до свого двору обох його синів
Сиріт Петра й Якима. Хай при дворі ростуть,
Можливо, зможуть батька із часом позабуть?!
Його доньку Улиту за сина свого взяв
Андрія. І Кучкам так за свояка він став.
Хотів, аби забули мерзенний його гріх
Між милості і ласки, і князевих утіх.
Забути можуть люди, а Бог не забува
І через роки в душах синів та біль жива.
Не батькові, так сину платити довелось
За те, що у Кучковім обійсті відбулось.
Пройшли роки відтоді. Князь Юрій вже й помер,
Андрій великим князем владимирським тепер.
Боголюбивий, кажуть, хоч норовом крутий
І править, і дружину веде, як треба, в бій.
Запа́льний, як і батько. Коли не по його
Тоді чекати можна від князя усього.
Він Київ стер на порох, церкви не пожалів,
Як на престольний город упав князівський гнів.
У запалі, бувало, навколо сіяв смерть
І страхом душі повнив довколишніх ущерть.
Впав гнів його, говорять, на одного з синів,
Якого колись батько іще малим пригрів.
Страх може, навіть, з зайця сміливого зробить.
Кучковичі зібрались, рішили князя вбить.
Життя порятувати,помститись за вітця.
Жила занадто довго в їх душах кривда ця.
Зібрали навкруг себе покривджених других
Аби гріхом убивства ізмити смертний гріх.
Казали, що для помсти настав потрібний час:
«Сьогодні він скарає того, а завтра-нас!
Отож подбати треба про князя оцього!»
Дійшла й до князя звістка про те, що жде його.
Та він махнув рукою, не вірячи тому,
Все думав: Бог поможе у час лихий йому.
Він стільки церкви зводив, на храми скільки дав,
Недужим він і вбогим завжди допомагав,
Завжди молився ревно. Тож заслужив, мабуть,
Від Бога допомоги на весь життєвий путь.
Забув про гріх батьківський, про київські церкви,
Забув про тих, що скривдив, позбавив голови.
Даремно сподівався, що й Бог про те забув.
І в п’ятницю спокійно у ложниці заснув.
А змовники, тим часом, ножі свої гострять,
Вином гірким свій трепет стараються заллять.
Не можуть страх здолати, хоч і багато їх.
Їм страшно було брати на душу смертний гріх.
Та від вина забулись і совість залили
І у ложницю князя із зброєю пішли.
Ламати двері стали. Збудився князь Андрій,
У гніві сподівався меч вихопити свій.
Та змовники зарані меча того взяли,
Отож без страху п’яні до ложниці зайшли.
Накинулись на князя у темряві вони,
За руки ухопили, приперли до стіни.
Та він був сильним, дужим, одного ухопив,
Під себе його кинув. Від змовницьких мечів
Той враз залився кров’ю. Гадали, що то князь.
Аж доки розібрались, накинулися враз,
Сікли його мечами і шаблями сікли
І списами кололи. Та вбити не могли.
Весь у крові і ранах, він бився, наче звір,
Зібрав докупи сили, усі,що мав допір.
Знав, що нема пощади: чи він, а чи його,
Тож захищав щосили від них життя свого.
Та він один, їх – двадцять при зброї, п’яні, злі.
Чи знайдеться людина одна хоч на Землі,
Що зможе залишитись живою в цій борні?
Упав, нарешті, мовив: «Пощо ви так мені?
Яке вам зло від мене, що кров мою ллєте?
Дивіться, Бог помститься, коли мене вб’єте!»
Закрились його очі і затремтів увесь.
А змовники зраділи: кінець йому, кінець!
Із ложниці помчали в великому страху
Аби вином залити свій гріх. Та на лиху
Годину, князь оклигав, став кликати людей,
Зібравши усі сили, подався до сіней.
Вони ж почули голос, злякалися ураз:
Невже живий лишився страшний у гніві князь?!
Знов кинулись в ложницю, а князя там нема.
Враз холодом у серце повіяла зима.
Якщо живий лишиться князь – горе їм усім,
Жорстоко він помститься. Не жить на світі їм.
У страху поспішили мерщій його знайти,
Тепер не душу – тіло аби скоріш спасти.
І запалили свічі, і по слідах пішли
Сліди його криваві помітні їм були.
А він сидів, тим часом, під східцями в сінях,
Молився, прохав Бога, долав і розпач, й страх.
Знав: Бог лиш порятує. На диво сподівавсь,
Відтягував хвилину ту смертну бідний князь.
Даремно сподівався. Спустилися, знайшли
І знов його мечами штрикати узяли.
А він у мить останню із Богом говорив,
Який нещасне тіло так і не захистив.
Побили, порубали, аж від душі злягло,
А це вже на світанні на самому було.
І кинулись в палати за златом-серебром,
Кишені набивати всім князевим добром.
А біле тіло княже в городи відтягли,
Хотіли псам віддати, настільки злі були.
Ще вчора князь могутній, а нині – хто він є?
Нікому не потрібний скінчив життя своє.
Слуга єдиний вірний прибіг, його шукав,
Знайшов. І довго плакав, до Бога закликав,
Просив корзно чи ковер у злодіїв отих,
Щоб загорнути тіло. Вмолив нарешті їх.
Князь жив завжди в достатку, а вмер – і що він мав?
Прикрити навіть тіло слуга у вбивць благав.
Два дні не міг в божницю він тіло занести,
Просив вітця святого: «Відкрий та нас пусти!»
Та не пускали. Двері тримали на замку
І лиш слуга над паном пускав сльозу гірку.
Що лишилось від слави, що за життя була?
Куди вона від князя по смерті відійшла?
І все за гріх батьківський та і за власний гріх,
Що зупинить гординю і злість свою не зміг.
Покинутий, забутий, роздягнутий лежав
Хто керував ще вчора могутньою з держав.
Чекав, доки крамола утихне, накінець,
І мученика люди вдягнуть йому вінець.
Раб Божий Боголюбський по імені Андрій,
Що з долею своєю програв останній бій.

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?

Була б і я надією твоєю,
якби не залишилась назавжди
цикутою цілющої води,
якої не жаліє Панацея.

Я не була тією однією,
яка рятує душу від біди...
душею ти і досі молодий,
а я уже давно бабуся-фея.

Та буду ще у пам’яті жива
і неприступна як високі гори...
ти – лицар без догани і доко́ру,
я – незабудка, мрія, сон-трава...
на півночі тече твоя Нева,
а мій Дніпро біжить у Чорне море.

Ми наші ролі знаємо напам’ять...
пливли човни... ламалося весло
і миті, що і радують, і ранять
як це було... і наче й не було.

Ось ми зі сцени ідемо додому
по різні боки вулиці села...
іще тоді... і сорок літ по тому
це, наче, репетиція була.

Як і на сцені в ролі тої ночі,
що викресала на останні дні
опало-карі в позолоті очі,
які ще усміхаються мені.

У мене роль аматора завіси...
Як і тоді, мені ще видно відси,
якою ти чарівною була...
які солодкі крихти зі стола...
коли я заховався за куліси,
а ти мені принесла... що могла.

12/21

Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
Ця світлина така смішна. І я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.

Ти тоді, здається, налаяла. Спогад, наче в тумані: скринька, прикраси…
Пригадуєш? У тебе була ще сукня, грізна, наче гроза, аж темно-синя?
Ти купляла мені колготки, і завжди так, щоб із «совковим» запасом…))))
І запевняла, що рослини швидко ростуть, як діти, а діти, як справжні рослини…

Треба любові, мамо. Нам всім потрібно побільше святої на всіх любові.
НавзАєм обнятися тепло й пробачити, — і друзям, і лихим ворогам.
Кров моя, як і твоя, — в українській мові й натягнуто місяцем брови.
Якщо я тобі замало давала світла долоньок — дозволь, хоч тепер я дам!

Фарби на стінах, безлад в альбомах і твої найніжніші у світі руки.
Вільно у рідному домі мені, як вільно в садку яблуневім гінкому гіллю.
Твій голос складається із розмальованих Богом у кращі барви звуків,
і якщо я мало тобі казала, що люблю?... То іще:
—Я, мамо, тебе люблю!

Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
Ця світлина така смішна і я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.

О, рідна мамо! Біль моя й жура.
Заснула квітка, втрачена навіки.
Учора сам закрив тобі повіки
Під шепіт хвиль осмучених Дніпра.

О, люба нене! Я тепер один,
Нема кому охороняти сина.
Пішов з тобою в Лету час везіння,
Стрічаю день в передчутті біди.

Матусе мила! Серця оберіг!
Убитий часом ангел-охоронець!
Ти вірила, що виживеш. Натомість
Лягла мерцем холодним поміж вільх.

P S:

У хаті тиша, холод, напівтьма,
Лягаю в ліжко, наче в домовину...
А в снах матуся кріпко обніма
Й шепоче: - Я завжди з тобою, сину!

12.12.2021р.

Раїса Кудашева (1878-1964)

Ялинка в лісі рідному
у затишку росла,
в зелені шати прибрана
завжди вона була.

Метелиця їй пісеньку
співала: «Спи, бай-бай!»
Вкривав сніжок теплісінько:
«Дивись, не замерзай!»

Лякливий косий заїнько
ховавсь під нею в сніг,
коли сердитий сірий вовк
кудись повз неї біг...

І ось вона, прикрашена,
сюди до нас прийшла
та пребагато радощів
малечі принесла!

(2021)ууу

Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
бо ночі його — камінь чорний — в мені простали, мов стебла,
бо руки його пошерхлі стремена тримали від пекла.
а потім голубили стан мій і хвилі спідниць колисали,
чоло його спечене сонцем.

Ти не питай мене, мамо, чом квітка гранату за вухом.
Чому я кохала іспанця? Він вогнем запалив мої рухи!
Як вітер вільний сміливо розвіював сукню червону,
як сонце серпневе котилось, коли я тікала з полону...
Вином пелюстковим троянди мене напував і не знала,
що випила ягоди вовчі.

Подруженьки — терен колючий… Заздрили нашому танцю.
Подруженьки, рідна мамо, солодку отруту варили іспанцю!
Зараз гітара сміється, срібна струна дзвенять тихіше,
бо коли врізала душу — ножі виростають між вишень
замість кривавої ружі.
Та у піщаних слідах від коня його
гнізда в’ються сорочі.

Я — тепер блискавка яра! Я — тепер річка бурхлива!
Я — тепер скеля незрушна! Я — тепер, мамо, злива…
Сиві три волосини вирвала з снів про іспанця...
Звари мені, мамо, туги! Неси на кораловій таці!

Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
бо ночі його — камінь чорний в мені простали, мов стебла,
бо руки його пошерхлі стремена тримали від пекла.
а потім голубили стан мій і хвилі спідниць колисали,
чоло його спечене сонцем.

Зачаруй, “Софіївко”, мене,
Як Софія, вродою і станом.
Та людська краса колись мине,
А твоя — цвісти не перестане.

Захвату судома на устах,
Весь любов’ю сповнений по вінця,
Поглядом своїм, неначе птах,
Обніму тебе, о яснолиця!

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


Он сміється красень-водограй,
Лебеді хлюпочуться в озерах.
Водоспади, гроти — справжній рай,
І Орфей співає з Бельведера.

П’ю натхнення з Гіппокрени вод,
І лечу над парком повносилий.
Йдуть плакучі верби в хоровод,
Весь кохання острів оповили.


ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.



Тут — суцвіття світове культур,
Греції і Польщі, і Китаю...
Між погрудь і різьблених скульптур
І козацький дух орлом літає.

Граф Потоцький, Метцель, Оліва
І Заремба, садівник чудовий,
Сотні трударів оці дива
Сотворили й творять нині нові.

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


12 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Невдовзі ранок… До світання
очей склепити не вдалось…
Погасла зіронька остання,
й запі́ють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна.
А за вікном – передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загускла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані.
І ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда.
І обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат…
А тихий ранок за околом
несміло топчеться між хат

11.12.21

***
Людина сотворила Бога-Сина...
і капище придумала людина...
зате цілує ідола і мощі
за те, що ходить до чужої прощі.

***
Дереворити прикрашають хату,
оберігають дух її – пенати,
ікони зображають тільки те,
чим світова релігія багата.

***
Збуваються і фантастичні мрії,
і на удачу тліючі надії...
але якщо дається й не беремо,
то це слугує інде лиходію.

***
Не забувай, що за душею сохне
ота...з косою... хапне і не охне.
Та поки є надія на Аллаха,
емір живе й осел його не дохне.

***
Усе, що помічаю на окрузі,
нагадує її... одну... у лузі...
шукаю на землі її сліди.
І що? У неї – віртуальні друзі.

***
Усе найкраще кануло у Лету...
виною цьому – оди і сонети,
а ось на те, чим серцю завинив,
не реагують іноді й поети.

Нарація
Я не римую крові і любові,
нові слова мені уже не нові,
любити і жаліти не умію,
рубаю рубаями по живому.

12.2021

Достеменні випадки инколи стають притчами.
Ти вважав би усе це, певно, зайвим.
Ймовірно, зараз
ти відчуваєш байдужість.

Втім, він
не відчуває байдужости,
бо від нього залишилась лишень жменька попелу,
котрий змішався з усесвітом, з пилюгою шляху,
котрий змішався з вітром,
з високим небом,
у якім він не знаходив Бога.
Бо не звертався поглядом до неба.
Земля – вона була йому ближчою.
І він студіював
у Сарагосі право Людини
і кровообіг Людини – в Парижі.
Еге ж бо. Він ніколи не споглядав
Бога
ні в собі,
ні в небі,
ні на іконі,
бо не відривав погляду
від людини і дороги.
Тому, що все життя уникав
погоні.
Син віку – він сторонився свого
часу,
загортаючись в плащ
від наглядачів,
голоду і снігу.
Він, хто вивчав потреби
і можливости людини,
Людина, котра вивчала Людину
задля Людини.
Він так і не звів свого погляду
до неба,
бо 1553 року,
в Женеві,
він згорів між полюсами століття:
між ненавистю людини
і невіглаством людини.

-----------

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише її у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
а ще твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поряд густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…

Чи зима чи іще осінь -
Щось ніяк не розбнреш,
Зранку морозець.І дощик
Моросить дрібний удень.

Пролітають, пролітають
Вже й сніжиночки вгорі,
А внизу листки кружляють
І летять аж до землі.

Хоче матінка-природа
Показать характер свій.
Та якою би погода
Не була - життю радій.

2021 р.

Безвір'я - це отрута для рабів,
Симфонія без нот і партитури.
Ось, вибирай: є рабини, попи,
Пресвітери, ксьондзи, імами, гуру.

Апостоли, архангели-діди,
Святе письмо, Коран, Бгаґавад-Гіта.
Я ж - атеїст-гріховник, не святий,
Є хвіст і роги, рило та копита.

Не віриш? Сумніваєшся? Дарма.
Анафемою носа прищемили,
Бо не віддав монастирю гаман,
Не витягнув свої для пастви жили...


P.S:
Увірував у те, що труп воскрес,
З усіх шпаринок визирають боги...
Тепер я раб вдоволених небес,
Якщо точніше - церкви й синагоги.

11.12.2021р.

Моя ти крихітко вродлива,
Моя красуне осяйна...
Твого кохання справжнє диво
Хмелить мене сильніш вина,
Моя ти крихітко вродлива.

Життя мойого ти оздоба,
Найбільша радість у журбі,
Мов золота найвища проба,
Що вабить погляд на тобі,
Життя мойого ти оздоба.

Кохання справжнього нірвана
І млосних пестощів розмай,
Душа, красою осіянна,
Зігріта ласкою зима -
Кохання справжнього нірвана.

В тобі тремчу, в тобі — згораю,
Богине ніжності й тепла.
Горить вогонь земного раю,
І нас він спалює дотла,
В тобі тремчу, в тобі — згораю!..

11 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Тобі напевно не сюди. Тут світ здригається ночами,
Бо ми виходимо з води напівзабутої Почайни.
Від нас рятують молитви і таїнства нової віри,
І тільки Волос ікла шкірить, неначе хто не догодив.
А ми танцюємо одні – у сорочках на голе тіло,
Яке б давно в труні зітліло, та ми не в ній, але на дні,
Накриті хвилями ріки, із неї зрідка можна вийти –
На цвинтарі зібрати квіти, зварити з них напій гіркий.
Ми і самі його п’ємо та пригощаємо охочих –
До нас, веселих потороч, їх вабить дим палких думок.
Тобі напевно…
Підійди! Ти сам від себе наче вчадів,
У цій воді як у свічаді своє життя побачиш ти.

Мжиці полуденна сивина
замутила органзове небо.
Дощ грудневий, що за дивина? —
Срібним бісером в холодних стеблах.

Крапотить, у кастаньєти б'є,
падає цитринами додолу.
У хламиду спритним кутюр'є
загортає молоду тополю.

Завиває в згорблених кущах
сівером у тембровім регістрі.
Ніби тріпотить чиясь душа,
змерзлою трояндою на вітрі.

Ляскає лозинами навкіс
по щоках землі безперестанку.
Добре, що терпких не видно сліз —
розчинились в мареві серпанку.

Обрій полиново згірк. Опріч
насуває хмара небокраєм.
Пролісків у новорічну ніч
Попелюшка, певно, назбирає.

10.12.2021р.

Попотанцюємо циганської халяндри!
Всю пенсію - за газ і за тепло!
А в пустобріха все у шоколаді,
Він - гетьман! Войовничий "янелох".

Я сам його обрав на цю посаду,
Трон - під сідницю, в руки - булаву.
А Беня каже: - Хлопець то шо нада!
Чудовий вибір! В око! Не в брову!

У результаті - вітер у кишенях,
Борги до неба, будні по святах.
У влади ж рот і ложка здоровенна,
Житуха - безтурботна! Ляпота!

Жона втекла. Дітей під пахву й ходу,
У неї нині муж - міністр! Ух!
Дивлюся серіал "Слуга народу",
Звисає звично локшина із вух.

8.12.2021р.

Наїзнику Пегаса
немає часу
у цьому світі
сидіти і чекати,
аби піймати
себе... у сіті...
................................
Якщо не твого поля
ягідка твоя,
хай буде нічия
і ти гуляй на волі...
.................................
ще є багато
чого уміти
і не одна кобіта
зайде у хату
тебе вітати...
але немає долі,
якщо і досі
твоя орбіта
торкається юдолі...
.................................
Та може, боса
паде на роси
небесна Аеліта
в зеніті літа
або на осінь,
коли зима на часі,
полинуть сміло
душа і тіло
до діда на Парнасі.

У цьому світі жити –
треба вміти
себе втішати,
аж поки не покличуть
до кобіти
небесні шати.
А де шатро зелене
нас чекає,
ніхто не знає...
мелодія про мене
вже лунає
у пущі раю.
Лишатися на волі
не умію
у цій юдолі,
де ягода цикути
ще дозріє
у тому полі,
де іноді ще чути
тихі мрії
Анакреона
і поведе за руку –
не кебета,
то Антігона
і нібито поета
по сюжету
амур вітає,
ще наче не прикутий,
як на муки,
у неф колони,
і де його, без лука,
поміняю
на купідона.

12/21

Із Миколи Некрасова

Прусський барон, почепивши на шию
біле широке жабо в крохмалях,
в цілях докладно збагнути Росію
їздить по їйних ведмежих кутах.

«Як тут із хлібом?» – «Порожні стодоли!»
«Що зі скотом?» – «Від зарази подох!».
Й ледве завівсь про книжки та про школи –
збігли всі геть: «Хай нас милує Бог!

Книг нам не треба, неси до жандарма!
Тут уторік торгував бозна-хто,
ми накупили їх, ніби півдарма,
й мали халепи – цілкових на сто!»

Думає німець, термосячи чохли:
«Що за пригода?! На школі – замок;
ниви посохли, корови подохли;
як ці селяни заплатять оброк?»

«Що добачати й писати в книжчину?»
Й так йому сумно – не милий і світ...
Дай їм, німчуро, побільше хлібину –
і добачай, що́ таке апетит.

(2021)

Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
Блакитніш небо, зеленіш трава,
Душею він немов відпочивав
І почувався якось спокійніше.
В країнах дальніх, в розкошах чужих
Він не знайшов ні правди, ні спокою.
А гроші, що текли до рук рікою?
Він не знайшов тепла і щастя в них.
Хоч там його за мудрість поважали
І обіцяли гори золоті.
Та це, хіба, найкраще у житті?
Повага, гроші – цього всього мало.
Хіба за гроші купиш простір цей?
А це повітря, травами налите?
А сонце, що якраз, як треба, світить
І вітер прохолодний у лице?
Чужа країна, то чужа країна
І там усе не те і все не так.
І лиш помандрувавши по світах,
Він зрозумів, що саме він покинув.

РОЗСЯЙЯ

Намалюй мені щастя палітру. Без тіні…
На темряви рядні́, в вере́тті плям і мли.
Розлогими мазками сліз по павутинні,
Заплетенім на дні, розбарв. Перл насели
Аж до безмежжя намистин – як іній
Чи світло в промені. Чаклунство осели
У полотно – до ниточок, в сплут ліній
Розсяйя крапель фарб. Чуття щоб зацвіли
У візерунку пристрасті. Тремтом в молінні
Щойно прозрілих в істині. Зоріння запали
В безодні пензлем іскр і удихни нетлінні
Скарби краси любові, храм, що душі́ звели.

Павло Гай-Нижник
9 грудня 2021 р.

Не сни не згадуй не випитуй
Хай пам'ять-покритка мовчить
Чи немовлята її ситі
І чи відомо хто з них чий

Як хоче хай із ними грає
Та не виносить до людей
Як вовченят збере у зграю
І потай в хащу заведе

Лиш не вертається допоки
Не заростуть усі сліди
У лісі знайде вічний спокій –
У річці вистачить води

Коли ж намріє замолити
Свої приховані гріхи
Там є дуби-митрополити
На кожному – єпитрахиль

Засніжило і захурделило,
Кучугур всюди теж намело.
Йде містами зимонька й селами
І холодним махає крилом.

І дерева стоять запорошені,
Всі у білий закутані плед.
Припинило мести аж удосвіта,
Втихомиривсь пусту-вітерець.

Стала зимонька лагідна-лагідна,
Лиш сніжок під ногами рипить,
Ніби йдеш ти зимовою казкою.
Зупинити цю хочеться мить.

2021 р.

***
На цьому світі оминай папуг,
аби у рай не завела недуга
або тебе не охопила туга,
коли плює у душу щирий друг,
а ти не оминув такого друга.

***
Гаряче слово – це огниво!
Оце і баєчка уся.
Але говорячи правдиво, –
мені сміятися важливо,
аби не випендритися.

***
Якщо розумні у полоні
дурних ідей – це щось не те,
бо тільки ідіоти повні
єднають грішне і святе.

***
Хто має що додати, додає,
хоча й хвала лукавою буває,
коли тебе за дурника тримає
базікало про житіє твоє.

***
Жива порода ліплена із глини,
а криця – із іржавої руди
і є різниця, чи іуда ти,
чи істина у образі людини.

***
Не обіцяй чуже нікому
і не бажай своє сліпому...
не уповай на майбуття...
життя передбачає кому
і точкою стає життя.

Резюме
Не випускай із бутля джина
Хоттабича... і Насреддіна...
а заховаєш їх на дно,
то по велінню Аладіна
подує буря все одно.

12.2021

Із Миколи Некрасова

Управа - під арешт бере
і вже назад не випускає,
олігархат - з казни дере
й ні шеляга не повертає;

зборонці влади - ловлять рать
ліберастичних демагогів;
селяни від землі біжать, -
від позанедбаних облогів,

й останнє - віддають шинкам,
де п’яним - по коліна море...
Нехай на сором буде нам
за їхню темряву та горе!

(2021)

Як славно звечора собі,
заплутавшись в своїй судьбі,
не дорікати у журбі,
удаючи, що спиш,
забути чвари опостінь,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
розворохобить тиш.

Яка утіха й благодать,
у зошит аркуші зібрать,
і, благо, нікому брехать:
резон, чи не резон.
А до збіговиська причин
і поміркованих мужчин
не понукає тріск лучин
і мишоловки сон.

З весни не топлено: оне
і переконує мене
хутчій укутатись в кашне,
чим серце оголить.
Ані учителя стопа,
ні Бог, ні янголів товпа,
якщо поріг й переступа,
життю нас не навчить.


***
Дебют

1
Після всіх іспитів, вона
в суботу запросила в гості друга;
темніло, і тримався корок туго
пляшиною червоного вина.

А у неділю дощ не ущухав;
і гість навшпиньки вибирався поміж
стільців рипучих, і знімалась одіж
з вертлявого в простінкові цвяха.

Її рука дісталася стола
і плюснула до роту лишки чаю.
В кімнаті ще стояла півімла.
Дно ванни позувало водограю

емалями облупленого дна,
і пустота зі милом духовитим
виповнювала ще один канал
сполучення з великим білим світом.

2
Дверима ані рипнувши, рука
була – він осмикнув її – обтерта
від плям в кишені; чулося, як решта
з вина плеснулась в полах піджака.

Проспект ще спав. Із водостічних труб
зливались води, миючи бруківку.
Він уявив цвяха і цівку тиньку,
і казна-чом з його набухлих губ

зірвалось слово (Боже упаси
годити у його толеруванні),
і добре, що під'їхало таксі,
бо він би ціпенів у дивуванні.

Він роздягався, щойно із гостей,
не глядячи на свій просяклий потом
ключ до нівроку безлічі дверей,
отетерілий з першим оборотом.



***



Зі шкільної антології


1. Е. Ларіонова.

Е. Ларіонова. Брюнетка. Плід
друкарки і полковника, а погляд
нагадував позір на циферблат.
Опікувалась тим, в кого болить.
Лежали якось ми із нею поряд
на пляжі і кришили шоколад.
Вона сказала, мов за горизонт,
туди, де яхти не міняли гасла,
що, коли хочу, можу і собі.
Вона любила цілуватись. Рот
нагадував мені печери Карса.
Та я не забоявся. Далебі,
немов трофей, беріг чимало літ
відбите на невидимому фронті
у ворогів, яким утратив лік.
Цінитель здобних баб, запічний кіт
Д. Куликов постав на горизонті.
Д. Куликов на шлюбі наполіг.
Їй місцем праці став жіночий хор,
а він трубить на номернім заводі.
Такий собі масластий інженер.
А я шкільний все бачу коридор,
і наші з нею вправи на комоді.
І Діма – некрасивий піонер.
Куди все збігло. В чім давати звіт?
Які подати візії предтечам
їх перевтілень, до яких колін?
В її очах чаївся диво-світ,
їй і самій ще нез’ясовний. Де в чім
непостижимий жінці взагалі.
Живі ще Куликов і я. Вона жива.
А світ отой – він, що – тримає павзу?
А може будить ніччю їх той зов?..
І я все бубоню свої слова.
І линуть з-за стіни оривки вальсу,
і дощ шумує в цеглі битій знов…

2. О. Поддобрий

Олег Поддобрий. Явлений на світ
зі фехтування тренером. Достоту
він знав усе це: випади, укол.
Не пожирач сердець, не серцеїд.
Але, як це бува у світі спорту,
він із офсайду забивав свій гол.
Офсайд був ніччю. Матері недуг,
плачі малого брата у колисці.
Олег тоді зненавидів обох.
На батька і сокиру брав до рук.
Та вчасно долучилися сусідські
і сина одоліли вчотирьох.
Я згадую ці руки, ці синці,
а ще – рапіри дерев'яну ручку.
Баталії на кухні, наш тоді
спір в комунальній ванні. На руці
кілечко із латуні – під обручку.
Ми спекалися школи. Він хотів
на кухаря піти чи продавця,
а я фрезерував на "Арсеналі".
Він пік млинці в Таврійському саду.
Ми бавились, розносячи дрівця,
збували і ялинки на вокзалі
до новоріч.
Він потім, на біду,
компанію уклавши шантрапі,
крамницю обібрав, і, – як у воду.
Сезонів зо три смажив сухарі.
Урешті, вийшов. Пережив запій.
Місив бетон під корпуси заводу.
Дав згоду одружитись медсестрі.
Став малювати. Вчитись до пори
мав намір на художника. В пейзажних
деталях проглядала схожість на –
на натюрморт. І – знову табори:
за витівки пера на лікарняних.
Ось і допіру – тиша навісна.
Ніде його не бачу. Сам сидів
в тюрязі, але там його не стрітив.
Тепер я на свободі. Ба, і тут
ніде не зустрічаю.
Поготів!
Він десь блукає і вдихає вітер.
Ні кухня, ні тюрма, ні інститут
його не прийняли, то він і щез.
Пішов, як Дід Мороз, перевдягтися.
Оговтатися від перипетій.
І ось він викликає інтерес,
як решта персонажів із дитинства
і безнадійних, зрештою, надій.

3. Т. Зіміна

Т. Зіміна, чарівне дитинча.
Татусь – технар, стезя матусі – облік.
Не бачив їх, та у шкільні літа
вразливою не видалась. Хоча
цим перейнявся прикордонний льотчик.
Але це було згодом. А біда
до того з нею трапилась. В сім’ї
її водився родич. Чин в райкомі.
З автівкою. А предки розійшлись.
Ну, щось своє. Авжеж, усі свої.
А от авто – це речі незнайомі.
Отак її знегоди й почались.
Вона набідувалася. Утім,
ішли помалу справи на поправку.
Похнюпий замаячив був грузин.
Коли він загримів в казенний дім,
тоді і віддала себе прилавку
вона в галантерейний магазин.
Одеколон, білизна, полотно
– весь аромат цієї атмосфери,
секретів, залицяльників, чуток.
Оглядин мимоволі у вікно.
В анфас – Дім Офіцерів. Офіцери,
блиск ґудзиків, кокард і зірочок.
Той льотчик, опустившись із небес,
він без вагань вітав її чарівність.
Її чекав шампанського салют.
Заміжжя. Та у асів ВПС
понад усе цінується невинність
і зводиться заледь не в абсолют.
І поготів – схоластики вина
цієї – в її намірі втопитись.
Був навіть міст, але була зима.
Канал скувала кірка льодяна.
Зате прилавок виказав надійність.
І опушила вії бахрома.
І попелясту чілку осіня
сіяннями неоновими люстра.
Весна. Біжить з відчинених дверей
потік, вирує біля кас щодня.
Вона стоїть і бачить темне русло
з-за куп білизни, наче Лорелей.

4. Ю. Сандул.

Ю. Сандул. Душка-ласочка. М’яка,
як мордочка, загострена до носа.
Доносив. Слабував на язичок.
У захваті бував від козирка.
Усіх питав – і у вбиральні, й поза,
куди кріпить на кітелі значок.
Кріпив. І був готовим до вимог
щодо всіляких символів та знаків.
Тяжів до звань і титулів всерйоз.
Себе звав не инакше, як "фізорг",
і з виду старкуватим був, як Яків.
Вважав своїм бичем фурункульоз.
Остерігався протягів, застуд,
відсиджувався дома у негоду.
Дрочив таблиці Брадіса, як тхір.
Знав хімію і рвався в інститут.
Та після школи трапив у піхоту
підземну, у секретний капонір.
А нині свердлить. Може, акурат,
на "Дизелі". Можливо, і неточно.
Ба, точність ні до чого там йому.
Бо має спеціальність і розряд.
А головно, навчається заочно.
Наразі підіймімо бахрому.
Він в сутіні гортає "Опірмат"
і осягає Маркса. Чин заочний
і речі книжні звечора ураз
навіюють осібний аромат.
Нема охоти, бачмо, в клас робочий.
Охота у наступний, бачмо, клас.
У сутіні, лишень отам себе
він убача. Суть опору металу
приємна річ в теорії. Гай-гай!
Він мітить в інженери, в ІТП*.
Металу він не дасться на поталу
у сенсі праці… ріж, свердли-клепай…
і вартість додаткова… і прогрес…
І вся оця схоластика про ринок…
Ліси дрімучі, і катма снаги.
Сім'ю б завів, та обмаль часу. Стрес.
Утім, не проти зустрічей, вечірок
бодай із ким, соїття від нудьги….
"Наш – усмішка – майбутній інженер".
Він згадує спецівок сіру масу.
Він дивиться повз подруг у вікно.
Він самоту сповідує тепер.
Він зраджує тепер своєму класу.
Боюсь, згустив… Але усе одно –
використання класу напрокат
тхне, далебі, лихвою віроломства.
– Гріх молодості. Крівця, ич, скипа.–
я досі пам'ятаю той плакат
стосовно випадкового знайомства.
Ба – ані диспансеру, ні попа
від маси декласованої, щоб
не микатись з гризотами сумління.
Але якщо епоха нам чужа,
то не пустити далі цей мікроб
і вберегти наступні покоління –
подібна естафета заважа.

* абревіат.(ІТП -інженерно-технічні працівники)

5. А. Чегодаєв

А. Чегодаєв, карлик і брехун.
Язик із окулярами. Гримаса
завідомого скепсису. Умів
торкатись якомога тонших струн
у душах вчителів і позакласно.
Чим підкупав. І совісно пітнів
від хиб і вад. Вів випуски стінні
зі хтивістю фрейдистською (границю
речей приватних нехтуючи геть).
Батьки в літах, в шляхетній сивині,
доїли достопам’ятну таблицю.
І зять її творця, і автор-тесть
із стін вітальні ледве не щодня
назирці розмаїтили дитинство
то бачками, то видом бороди.
Минали дні, і хлопчик перейняв
полярну велич їх, чиє сусідство
унаслідок дало свої плоди.
Ба, дивні. Не инакше, бородань
в дуеті горував(блідий цілитель
курсисток відступав у тінь і тьму),
і ним оволоділа чегодань,
романтика газет, великих літер.
Подав до Історичного. Йому
не таланило. Він уник пасток,
наставлених усюди військкоматом,
забивсь у кут. Оговтавшись, у нім
він виявив занедбаний шматок
сфер пізнання: Біоніка та Атом,
проблеми Астрофізики. В тіснім
і дружнім гурті горе-мудреці
без просиху в словеснім варіанті
товкли пусте в порожнє до рана.
Світив Гірничий. Ба, наприкіці,
обрав Автодорожній, і в дисканті
з хрипинкою лилось, як з бодуна:
"Дороги є основою... Значна
їх роль в цивілізації... Не боги,
а люди їх... І нам – туди". В рази
слів більше, ніж предметів, щоб сповна
обґрунтувати покриття дороги.
Твердої – як він сам наголосив.
Один, росточком метр і шістдесят,
заручник слів у метушні житечній,
чию увагу він прикути міг?
Чутки ходили, буцім целібат
сповідував: на випадок пожежний.
Але щовечорово він стеріг
Венеру, що двоїлася за склом
вікна в мініатюрній іпостасі –
зорю, удень і поночі метку
на помині. Одруження, диплом.
Розподіл. Вже у черзі біля каси,
рідні нової тости: за дочку!
Таджицькі гори-доли, килими.
Машини землю риють. Чегодаєв
рукою з безбородої щоки
стирає піт відтінку сулеми,
і мат смаглявих криє роздовбаїв.
Слова звелись. Далася узнаки
опірність змістів формам, зокрема,
природи слова – кубокілометрам.
В коричневу імлу серед піску
пішло шосе кінцями обома.
Він ніччю голяка ступа паркетом
не у квартирі власній, – у кутку
великої землі, де є міста,
зелене листя, спогади дитинні.
Хропе дружина... Боже мій, хоч плач...
Сіда за стіл, і, зі свого кута
під скрип душі крапа листи сумлінні,
тче павутиння. Самотинний ткач.

***

6. Ж. Анциферова

Анциферова. Жанна. Перса, стан –
як писанка. У рубенсівськім дусі.
У прізвищі та імені завжди
було щось офіцерське. І курсант-
підводник був, як бачмо те, у курсі
голландських шкіл живопису. Прости
мені, мій Боже, але варті віч
проникних піонерські наші гасла!
Зберігсь і того захвату шматок:
"Береш усе це в руки, маєш річ!"
та "Оці ноги – пліч моїх окраса!"
...Тепер вкіл неї спить Владивосток,
вологі сопки, бухти, небеса.
Великий Віз, колесами у спальню
з ялиць одної шостої земель,
що в Розі Золотому відкиса.
У постіль лігши, як у готовальню,
на флотську вона дивиться шинель
і ґудзики, що, сяючи у ряд,
скидаються на ліхтарі кварталу
її дитинства, і чого нема:
величний, чорний, мокрий Ленінград,
відкіль вона із випускного балу
на борт по трапу збігла жартома.
Щасливиця? Геж. Викройки, шиття.
Робота в клубі. Рейди на багряні
осінні сопки. Посуд і прання.
І спомини у неї до пуття
не в’яжуться у нинішньому стані:
зі двадцяти восьми своїх вона
дванадцять років крилась взагалі
від всіх об'єктів пам'яті за мужем.
Зрина підводний човен із пучин.
Спить селище. І на краю землі
не спить вона. І видається вужчим
кут зору у оказій, ніж причин.
Бомбардувальник стогне у хмарках.
Розквакались хоралами канави.
Кришталю гірка вибила склянки
асані після стійки на руках.
І музика пливе від Окінави,
журналу мод гортає сторінки.


7. А. Фролов

Альберт Фролов, цінитель тишини.
Матуся штампи ставила конвертам
на пошті. Щодо батька, до пуття
відомо, що поліг за люд чухни,
але зберіг фамілію Альбертом,
не глянувши ні разу на дитя.
Син геній свій плекав у тишині.
Я досі ґулю згадую при лампі:
він сповз на зоології під стіл,
ані мене не бачачи, ані
душі у спільно випатраній жабі.
Що згодом не завадило ніскіль-
ки лету власної, яким
живилось навчання до інституту,
де став до прі з архангелом. Та ба –
на землю впав, як грішний херувим
із хмари. А як натяк на спокуту,
йому під руку трапила труба.

Звук – форма коливання тишини,
подоба вітром звіяної ленти.
І ось лились під соло до зіниць
від розтрубу, де бились в осяйнім
промінні рамп, докіль аплодисменти
їх там не задували – сто зірниць...
Це – ввечері. Шкарпетки не вони
перуть удень. Хоч вичерпай колодязь.
Пішла дружина. Купчились борги.
Матусі додалося сивини.
І він запив, а потім став колотись
біс знає чим. Гадаю, від нудьги
з безвихіддю – ба, отакий концерт.
У цім мої пізнання куці, звісно ж.
Та є градуювання инших шкал:
коли заграєш, бачиш наперед
на вісім тактів – ампули ж, як світоч
осяюють шістнадцять... У дзеркал
фойє урвавсь терпець на балаган
гримас дивитись хмуро і поштиво.
У рис, в екземі трачених, давно
сплив термін виховання і доган,
що вилилось у осуд колективом
і звільнення. Процідивши: "Лайно!",
подібно угасаючому "ля"
відвівши від подальшого маршруту
поталу віч і рук, що завше "за",
на кшталт рядка, що лізе за поля,
він, зводячи у статус абсолюту
ідею свого звільнення, щеза.
___

У ніч на друге січня, повну мли,
мій теплохід ошвартувався в Сочі.
Хотілось пити. Я ішов навгад
провулками, які мене вели
до центру з порту, де у розпал ночі
набрів на ресторацію "Каскад".
Фальшива хвоя – ба, яка не є,
звисала з пальм. З-за столиків з лихвою
лилось многоголосся "Тбілісо".
Скрізь є життя, і тут було своє.
Почувши соло, я повів бровою
і зал окинув разом, як ласо.
"Каскад" був повен. Зір зафіксував
естраду – у хаосі диму, брязків,
спин, запахів; я, ходячи конем,
вже звав: Альберт і брався за рукав;
і страхітлива, несусвітна маска
повільно обернулась до мене.
Суцільні струпи. Всохлі і гнійні,
набряклі. Тільки пасма, спаєм
і струпом ще не взяті, і, навкидь –
зіниці школяра, що у мої
колись косився зошити, й навзаєм –
тому років дванадцять мимохідь.
"Яким ти робом тут, у несезон?"
Морщини – у дубовій ніби риті
корі. Зіниці – що білки з дупла.
"А сам ти як?" Я, бач, як той Язон.
Язон, який зимує у Колхіді.
Екзема вимагає, бач, тепла..."
Ми вийшли згодом. Рідкісні вогні,
що небесам завадили з бульваром
лигатися. Квартальний-осетин.
І навіть тут – із тіні – а-ні-ні
мій провідник, людина із футляром.
"Ти тут один?" "Гадаю, що один".
Язон? Навряд чи. Йов, що небеса
ні в чім не попрікає за нагоду
зіллятися із ніччю на живіт
і смерть... І ніч на берег нависа,
і гострий запах водоростей з Осту,
та пальм незримі шерехи – і квит.
… Усе хитнулось враз. І у пітьмі
щось блимнуло на темному причалі.
І звук поплив, оплівши тишину
наздогін даленіючій кормі,
І я почув в доконаній печалі,
"Яка висока повня…" на кону.*

***
< 1966 – 1969 >
* мелодія відомої джазової пісні— How High The Moon ( «Як високо місяць»)

На долоні враннішня жура,
У багряній млі окрайчик неба.
Горепад любові пектораль
Поламав, неначе вітер стебла.

Без дитини жінка - нежива,
Світлу радість смутою убито.
А у мене сива голова,
Став юнак за день столітнім дідом.

Вирито могилу межи вільх,
Ложе янгелине - з м'яти-рути.
Яму долі вкрив пухнастий сніг,
Поминки справляє місяць-лютий.

Ніч. У висях місячна медаль,
Повертатись у домівку треба...
Горепад любові пектораль
Поламав, неначе вітер стебла.

07.12.2021 р.

наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба що, — джинси.
у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн старіючі риси.

треба скоріше придбати якісь зручні чобітки і крем помічний,
склад відомий: молодильні яблука, коллаген, хай йому грець, навіть, сперма.
ці розумні цитати про душу красиву вже кислі, мов жовті ягоди аличі, — непомічні,
коли тротуаром понуро пливеш, або, сто відсотків, у них закінчився — термін!

насправді, нам подобаються, сестричко, такі, як і ми буваєм самі.
навіть, оті, що гладять не лише по голові, а й гребінцем проти шерсті.
звичайний закон тяжіння — усе по колу і коли літо минає — сумуємо по зимі,
зуби, бач знову скалить... смарагди і ковід сховала у срібнім персні.

лишається вартість слів і наша з тобою древесно-древлянська, розбурхана кров
і снайпер самотності, що намагається наше гілля вловити на мушку.
закутайся в светрик із м’яти, сестричко, й від вітру утоми сховай, хоч одне крило,
бо є ще надія, що Господь не мине — а ні кроку, ні сліз, ні змерзлої ружі.

наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба, що,— джинси
у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн старіючі риси...

Юлія Івченко 7. 12. 2021. Київ.

О, мій Овідію в сутані,
не панікуй, не зарікайся...
міхи наповнені і чани
не протікають ще, на щастя.

Вітрила є і цілі снасті,
і гавані ще не останні,
і карта вигідної масті
упала на дороги ранні.

Лише одне ім’я у мене –
не Муза я, не Мельпомена
не Ліра у руці ізгоя...

ми на одній з тобою сцені...
перо ліричного героя
служити має Ойкумені.

Колись були у мене друзі,
а нині я один у хаті
не бачу ані їх у кузні,
ані вони мене у чаті.

Напевне, маю по заслузі,
що не стою уже на чаті
поезії... служу не Музі,
а Мельпомені пелехатій.

Але ілюзії не має
ані тверезе, ні під муху,
яка у неї сила духу...

а я деінде помічаю:
комусь – це азбука Китаю,
а іншим – закладає вуха.

12/21