Ніч прийшла сьогодні дуже рано.
Височінь беззоряна. Німа.
Темно. Дуже темно. Невблаганно.
Де шукати світло? Крізь пітьма.

Місяцю, блукаючий десь поміж
Безлічі космічних віражів,
Де ти дівся, чом не йдеш на поміч?
Чи ти сам цю темінь наробив?

Ні, не сам, я знаю то напевне,
В тебе клопіт інший, неземний.
Ти не будеш гаяти даремно
Ніжну ясу – скарб щонічний свій.

Як чорнило навкруги розлите,
Глейке наче в'їдливий реп'ях.
Ніби світло витекло зі світу
І лишилося на інших площинах.

Чи це я цю імлу нагукала?
Мабуть, я. Не тямлячи, проте
Хоч яку розпуку відчувала,
Вберегти те сяйво золоте

Мусила і мала на те сили.
Не схотіла докладать зусиль.
Місяцю, що ж це я наробила?
Чому бачити хотіла тільки біль?

Все я виправлю. У чорноті окружній
Нового світанку перший зблиск
Пророщу, бо іскринці потужні
В серці, у глибинці, збереглись.

Віднайду та випущу назовні.
Хай ростуть, міцнішають, зорять
Світом щирим: радісним та добрим
Темряви основи золотять.

Ранок прийде у свою годину.
Довга ніч і темна, та по ній
Світло лине, вже потроху лине
Поблиском відроджених надій.

14.10.21

Вже сивий та досить міцний іще дід
Сидів на колоді великій під тином,
На сонці свою вигріваючи спину
Та сторожко все ж оглядаючи світ.
Обличчя і руки у шрамах страшних,
Мабуть, довелося в походах бувати.
Устиг за життя своє повоювати.
Та ран він зовсім не цурався своїх.
То пам‘ять його і то слава його,
Немов нагороди, в походах здобуті.
Інакше для руса не може і бути,
Він лише мечем здобуває всього.
Так звичай велить із далеких ще літ –
Від батька лиш меч сину перепадає,
Все інше мечем він собі здобуває,
Скоряючи хижий навколишній світ.
І він свого часу отримав меча,
Хоч нікому нині його передати,
За довге життя не зумів батьком стати,
Хоча воювати ще юним почав.
Так склалось життя. Не його в тім вина.
Самотньо тепер он сидить на колоді
Та згадує, мабуть, бої і походи.
Лишилась у нього утіха одна.
Дивився, як плине кудись тиха Рось,
На Хорсунь, що врешті тепла дочекався
І вже до роботи весняної брався,
Як від прабатьків тут іще повелось.
Та і не помітив, як враз перед ним
Спинився боярин кагана Руальда.
І, знітившись, бо ж, певно, думам завадив,
Звернувся до діда він басом густим:
- Ти – Ікмор? Тебе там каган виклика.
Нагальна у нього до розмова до тебе.
- А що від старого йому іще треба?
- Не знаю, та волив сказать, що чека.
Щоб ти не баривсь, а негайно прибув.
Піднявся старий, наче і без охоти,
Хоча у душі був, звичайно, не проти,
Коли у кагана востаннє він був?
В великій світлиці каган його стрів,
Зовсім без пихи, а, як рівного. Звівся,
Спитав про здоров’я та поряд усівся.
Та Ікмор обрізав: - Чого ти хотів?
Кажи напрямки, не ходи навкруги!
Зам’явся каган: - Тут таке, бачиш, діло.
Чи правда, що морем Хваліським ходили
Ви з дідом моїм супроти ворогів?
- І правда, і ні. У похід я ходив.
Та Івор – твій дід не ходив тоді з нами.
- А можна дізнатись – було то як саме?
- А чому ж ні. Я ж лишився один
Із тих, хто в похід той далекий подавсь.
- А що спонукало до того походу?
- Ти ж знаєш, купці наші де лиш не ходять:
В Царьград, до хозарів або й на Кавказ.
Пливуть по Хваліському морю вони,
До самого Рея, буває, доходять,
Там збут для товарів для наших знаходять,
Бо ж там їх беруть, не питають ціни:
І мед, і хутро, і мечі, і свинець,
Раби, яких також буває багато.
У Реї то вигідно все продавати,
Хоч шлях і не близький та, хай йому грець,
Купцям аби вигода з того була,
Вони й на край світу готові податись,
Щоб вигідно лише скупитись-спрода́тись.
Дорога вторована в край той була.
Там склади свої вже купці завели,
Везли свій товар, хоч хозарам платили
Аби безборонно ті їх пропустили.
Все добре…Але дайлеміти прийшли…
У тих мусульман спробуй-но розбери,
Вони між собою постійно гризуться.
Хоч бог і один та по різному звуться.
Так от, дайлеміти тієї пори
Змогли захопити весь Табаристан
І Рей, і Гурган, і Казвін, де стояли
Склади́. В них купці всі товари тримали.
А ті, захопивши торгові міста,
Забрали усе, що було на склада́х,
Будівлі спалили,побили усіх,
Хто слово хоча би сказав проти них.
Купців, добре знаних у наших краях,
Схопили і кинули в Реї в зіндан,
В’язниця у них так по-їхньому зветься.
І їм так довіку сидіть доведеться.
Лиш кілька побитих, живих ледь від ран
На Русь понесли цілий з кривдами міх
Кагану, як бідні вони постраждали
І скільки товарів даремно пропало.
А там же й каганова доля між них.
Озлився твій дід, бо ж ніхто ще не смів
З купцями із руськими так поступати,
Надумав зухвальців за те покарати.
Тож військо негайно збирати велів.
А то була зовсім ще рання весна,
Ще тільки-но ріки під кригою скресли.
Бажаючих вдосталь сідати на весла
Та ж тільки маленька проблема одна -
Замало човнів. Ще слов’яни поки
Дуби чималі з півночі не пригнали.
Із них би човнів вдосталь ми збудували.
А Івор же був на розправу стрімкий.
Чекати не став. Скільки є – буде й так.
Тож нас у похід кілька сотень зібралось,
Бо стільки в човнах воїв саме вміщалось.
Каган сам збирався в похід той, однак
Вести за собою маленький загін
Кагану, здавалось, якось не по чину.
Тож він ту ідею із часом покинув,
Лишився із військом між Хорсунських стін.
А за воєводу Руара послав,
Той досвід вже мав у далеких походах,
Бував і в степах, і на горах, на водах.
Тож швидко ті сотні навколо зібрав,
Човни зготував та й подався Дніпром
Униз аби вийти у Руськеє море.
До моря, щоправда, дістались не скоро,
Бо ж там ще пороги. Але ми гуртом
Де поміж камінням водою пропли́ли,
Де волоком наші човни протягли.
На Хортиці, врешті спокійно зійшли
І Хорсові жертви завдячні лишили.
А там уже й море. Тавриду кругом
Ми морем минули, зайшли в Меотиду.
Ти ж знаєш той шлях? – Чув про нього я, діду.
- Так от, врешті-решт подолали його.
І Доном - угору, Ітилем – униз,
Аж поки ввійшли в саме море Хвалиське.
Хозарин спокійно дивився на військо
І битися зовсім із нами не ліз.
Бо й їм дайлеміти, мабуть, допекли.
А флоту свого у хозарів немає.
То ж ми їм, виходить, у тім помагаєм.
Тому вони так себе тихо вели.
А далі ми морем на південь пішли
Вздовж берега. Вдень стереглися у морі,
Вночі налягали на весла і скоро
До острова ми Абескун підійшли.
Ніхто нас, звичайно тут ще не чекав.
Не да́рма таїлись від берега далі.
Здалеку помітили місто і стали,
Чекали, щоб час найтемніший настав.
Вже й Хорс на спочинок щоденний відбув,
Вже й зорі усіяли темнеє небо,
А ми все чекали. Діждатися треба,
Щоб, навіть, останній у місті заснув.
І вже, коли скоро ранковій зорі,
Руар дав сигнал. Налягли ми на весла
І хвиля легка човни стрімко поне́сла,
Неначе від подиху грізних вітрів.
Заснув Абескун. І сторожа вся спить.
Із моря ніхто небезпек не чекає.
Тож часу в запасі достатньо ми маєм,
Човни вже на березі і, вже за мить
Ми легко, як пардуси, стін досягли.
Задертись на стіну – то звичне нам діло.
Вже перші і поміж зубцями сиділи,
А місто ще спить. Всю сторожу взяли
Умить на мечі…І потіха пішла.
Від зойку і крику здригнулися стіни,
А ми не шукали ні пра́вих, ні винних.
Нас помста…та й здобич, звичайно, вела.
Коли своє лико Хорс в небі підняв,
Ми містом отим вже цілком володіли.
Хто опір чинити збирався – убили
І здобичі кожен удосталь вже мав.
Руар повелів повертатись в човни,
Хоча ми й не встигли, як слід погуляти.
Вертались та не припиняли бурчати.
Хоч добре і знали закони війни
Та плани подальші неві́домі нам.
Зграбоване місто позаду лишили
І в море від острова далі відпли́ли,
З очей щоб сховатися лише, а там…
Були поміж нами і ті, хто ходив
З купцями в сторожі в краї ті незнані.
Водили шляхами отут каравани,
Тож знали, як саме податись й куди.
Вони нас у бухту вузьку привели,
Де скелі високі з очей закривають.
Човни тут чекати повернення мають,
Бо ми суходолом до Рею пішли.
Руар на стрімкий сподівався набіг.
Поки з Абескуна докотяться вісті
І військо у поміч помчиться до міста,
Ми будемо в Реї неждано, як сніг.
Дорога, скажу я, була нелегка.
Пустельні місця, ні води, ні дороги.
Іди і дивися постійно під ноги,
Щоб часом змія не вкусила яка.
Та й всяка отруйна дрібнота кругом.
І сам не помітиш, як вчепиться в тіло.
Тож Рею дістатися швидше хотіли,
Долали пустелю заледь не бігом.
Але…Мабуть, Хорсова воля на те...
Хоча й стереглися, сторожу пускали.
Та ті дайлеміти уже нас чекали.
Пройшли ми, здавалося, місце пусте,
Зайшли у глибоку долину між гір
І тут зусібіч враз долинули крики,
З’явилося військо чужинське велике,
Яке лиш таїлося тут до цих пір.
І нам вже шляху ні вперед, ні назад.
Лишалося бій цей нерівний прийняти,
І, як личить русам, з мечем помирати,
Бо ж війська ворожого більше в стократ.
Ми стали стіною спина до спини,
Прикрились щитами, мечі зготували.
Дістанеться Хорсу пожертви чимало,
Бо ми ж таки – руси, ми – діти війни.
Нам смерть не страшна…Тут і ворог наспів,
З’явилась мечам нашим гарна робота.
Ми зводити стіни взялися навпроти,
Не з каменю – з мертвих уже ворогів.
За кожного нашого десять лягло.
Мечі у руках наших втоми не знали
І, мов під косою чужинці лягали.
Та їх же, на жаль, геть до біса було.
Я, хоч молодий, наче й не відставав,
Меч крові напився, я кров’ю умився,
Одного вбивав, на другого дивився.
Не бачив, як поряд товариш упав.
І тут щось важке гупнуло об шолом,
Чи камінь, чи то дайлеміт підкотився.
Світ враз потемнів. Бій для мене скінчився
І я вже не знаю, як далі було.
До тями прийшов, як вже місяць висів.
Та я його лиш краєм ока побачив,
Лежав бо, камінням придавлений, наче.
Піднявся б, та гомін чужих голосів
Спинив та порадив єдине: «Лежи!»,
Бо, коли знайдуть – то пощади не буде.
Ледь тенькало серце у стиснутих грудях,
Але не помер, слава Хорсу, ожив.
Як гомін затих вже під ранок й виття
Хижацької зграї почулося зблизька,
Я лише єдиний піднявся із війська,
Єдиний з людей, хто зберіг ще життя.
Всі руськії вої на полі лягли,
Один до одного востаннє тулились.
Ворожі ще вогнища досі курілись
Та зграї бенкет свій уже почали.
Я йшов без меча. Все, що цінне було,
А перше - мечі, дайлеміти забрали.
У них вони ціну високую мали.
Добро абескунське, що легко прийшло,
Отак саме легко у нас і пропало…
Я йшов поміж тих бенкетуючих зграй
Беззбройний, безсилий, утомлений вкрай,
Але хижаки мене не зачіпали.
Їм досита їжі й без того було…
Я йшов та ішов кілька день, не спинявся
Аж доки до місця того не дістався,
Де бу́ли човни…Серце біллю звело,
Як я подивився на залишки суден,
Розкидані поміж каміння тіла…
Та доля мене ще по світу вела,
Тож слово я дав – помирати не буду,
Але до Русі все-таки повернусь.
Шлях довгий прийшлося мені подолати,
Ходив з караванами охороняти
Аж доки Ітиля, нарешті, добувсь.
А там у кагановій гвардії був.
Там наших багато каганові служить.
Беруть, адже ми і сміливі, і дужі.
Служив би ще довго, але не забув
Про клятву – вернутися врешті на Русь.
І от, вже під старість-таки повернувся.
Я думав: народ вже про мене й забувся.
А бачу, кагане, навіщось згожусь?!
Каган підхопився, тоді знову сів,
Хотілось, напевно, багато сказати,
Але він не знав, з чого саме почати:
- Нелегко каганам тепер на Русі…
Олег усю владу собі перебрав,
Усівся у Києві, звідти і править,
А в нас, навіть тут відбирає те право,
Яке на Русі кожен з нас колись мав.
Тоді незалежними були роди
І кожен каган володів своїм родом.
Сидів в своїм граді, водив у походи…
Та ж ти пам’ятаєш, як був молодим.
Тепер, коли Київ став «матір’ю міст»,
Ми маєм Олегу єдино коритись.
А хочеться власну державу створити,
Вхопити удачу, нарешті за хвіст.
От Табаристан – то ж багаті краї?
- Так, дійсно, багаті… - Чому б нам не стати
І не володіти тим краєм багатим?
Ми що ж, супроти агарян не встої́м?
- Чому ж – устоїм! Треба сили зібрати
І вдарити разом, зайняти міста…
- Оце моя, Ікморе, нині мета:
Ногою міцною у тім краї стати.
Тож хочу вперед надіслати загін,
Який би на край той зблизька подивився.
Отут би ти, Ікморе, нам і згодився.
Ще раз абескунських дістатися стін,
Оглянути сили та й здобичі взять.
Тобі б вона також не зайвою бу́ла…
- Ні, здобич, кагане, то справи минулі.
Мені уже скоро і так помирать.
А хочеться вмерти з мечем у руці,
Як кожному справжньому русу належить.
Тож згоден – піду…На печі не улежу,
Зітну ще ворожих голів у кінці

Дорогі колеги! Подонок і наклепник, кастрат літератури, засушений член спілки Олександр Сушко опублікував свій черговий пасквіль на мене, де поносить мою корону сонетів і протиставляє її короні Тетяни Левицької, хоч вона ще не вся опублікована. Тетяна Левицька опублікувала тільки два вінки з корони, а їх усього 15. Адже твір можна оцінювати і порівнювати з іншим, тільки повністю прочитавши. Воно настільки дурне, що навіть цього не розуміє, а просто тупо хоче мене позлити, вбити клин між мною і Тетяною Левицькою, яка є моєю ученицею і послідовницею, і цитує мене перед іншими вінками, як класика поряд з Ронсаром, Міцкевичем, Шекспіром, Рильським, Вінграновським, хоч я не радив їй цього робити, бо чесно вважаю, що ще не дотягую до їх рівня, але Тетяна не послухала, зробила по-своєму. Я сам вважаю, що Тетяна гарно написала корону, бо інакше б передмови не писав, допомагав, щоб ця корона мала достойний вигляд і вселяв віру в її можливості, а не придовбувався до дрібниць, щоб Тетяну принизити так, як це робив Сушко. Я буду тільки радий, якщо її корона отримає більш схвальну оцінку суспільства, ніж моя. Учні повинні йти далі своїх учителів. Думаю, час усе розставить на свої місця. І наклепників від літератури теж накаже.
Не так давно всі Ви були свідками брудного огидного наклепу Олександра Сушка на мене, коли він від мого імені вигадав цитату (про дендропарк "Софіївку, про який я написав поему), яка належить суто його вигадці, ще й присмачив матюком її, і опублікував. Цих брудних прийомів учать в кагебістських школах, і тому керівництво сайту побоюється вигнати цього ідіота зі своїх сторінок.
Крім того, найголовніше. Він бравує тим, що сайт називається "Поетичні майстерні" і тут повинна бути критика. Так, критика повинна бути, але не така поверхова і несправедлива, як у Сушка. Його зауваги не давали в 90 відсотках випадків ніякої користі критикованому, а Тетяну Левицьку, людину, яка постійно сама в собі сумнівається, взагалі позбавляли впевненості, убивали віру в себе. Про це вона ось написала на сторінці негідника і наклепника Сушка. До кожного автора слід підходити індивідуально - одному потрібна гостра, роздерлива критика, іншому - конструктивна, а ще іншому - добре слово підтримки. І це останнє слід застосовувати саме до Тетяни Левицької, критика має бути максимально толерантною і м'якою, і повинна пересипатися похвалою, добрим словом, тим більше, що там є, дуже багато за що її хвалити. Авторка справді талановита. А зараз досягла у творчості ось такої вершини. Бо саме підтримка колег, їхнє добре слово, вселяло в неї віру в себе, свої можливості. І вона сягла цієї вершини. А критика Сушка - підла, убивча, переважно несправедлива. Черз цю горе-критику, пішли чи зникли із сайту талановиті автори, такі як Юлія Стиркіна, Майя Залізняк, Любов Бенедишин, яких він просто ображав і образами довів до того, що вони пішли звідси. Чернез мене ніхто звідси не пішов. Навпаки, я приводив сюди гарних талановитих людей, в тому числі і того ж Олександра Сушка, який колись був моїм другом. І ось яку я маю вдячність від нього - постійні цькування і пасквілі, наклепи і інша гидота ллється з-під його пера, дикий літературний несмак - в його творах, які він не редагує, а свій, даруйте, словесний понос виливає тут на сторінках. Його забанили вже багато авторів, не тільки Тетяна Левицька і автор цих рядків.
Якщо і Ви бажаєте забанити його, аби гидота і несправедлива критика не була на Ваших сторінках, то ось моя порада. У нього дві його сторінки - Олександр Сушко - одна зі статусом майстра, інша - зі статусом любителя поезії. Однієї йому мало, бо його майже ніхто не читає і не підтримує, тому він сам себе хвалить і підтримує, виставляє сам собі високі бали. Щоб заблокувати його, отеж, треба зайти у своєму квадратику у графу: "Змінити дані". Там вигульне графа: Список заборонених користувачів. І не пишіть там його ім'я та прізвище, пишіть два номери його ІД, тобто його цифрового ідентифікатора. Один має цифру: 3332, інший 8524. І натискаєте на слово: заборонити. І все. Сушко заблокований. Хоч Ваші сторінки будуть чистими від бруду. Хай пише на своїй сторінці свої пасквілі.

З повагою

Пронизанный светом осенний желтеющий парк
Дрожит, оголяясь, над бабьего лета секретом.
Ему в октябре так отчаянно хочется лета,
Под шорох листвы и воронье прощальное «кар-р!»

Ему желудей и людей различать не дано,
Но свет и тепло проникают деревьям под корку.
И я золотею, с осиной немой заодно,
Орехово-хвойный мотив записав на подкорку.

Терново-еловым укроет октябрь кожухом –
Заплатишь ему за тепло расцарапанной кожей.
И тянется старая ветка, поросшая мхом,
Пронзая насквозь,
только ягод коснуться не может…

14.10.2021

Патріотизм у апоґеї.
Дружина шиє прапори
із залишків старих матерій.

Зшиває їх,
пере́ й прасує.
І Україні це пасує.

Стою на ярмарку,
мов шах,
мов президент у прапорах.

"Народе, нумо, йди до мене!
Купи собі нові знамена!"
І на товар біжить базар.

Неперевершений товар!

Хтось на парад його несе
і підіймає над усе.

Комусь потрібен він для хати,
аби ним ноги витирати.

Хтось оббиває ним труну.
Когось веде він на війну.

Десь надихає він таланти,
він – жовті і блакитні банти,

ним укриваються зимою,
він – над сенатом, над тюрмою.

З ним поруч церква і астролог.
Його публічно палить ворог.

Водно́час, у містах Антанти
ним спекулюють еміґранти,
бо він дорожчий там, ніж нам.
Купіть його – він просить сам!

За світовий ідіотизм,
за гривну, рубель, долар, марку –
ми продамо патріотизм!
і купимо горілки чарку!

14–15 березня 1996 р., Київ

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Коли вода всесвітнього потопу
вернулась у таємне джерело,
із піни майже вщухлого потоку
на світ Кохання потайки прийшло -
і у повітрі розійшлось до строку,
а строку - сорок со́років було.

І диваки, що є ще між людьми,
цей мікс вдихають повними грудьми,
й не ждуть собі ні схвальних слів, ні гнівних;
й гадаючи, що дишуть просто так,
вони раптово попадають в такт
чиїхсь таких же подихів нерівних...

Тільки - почуттю потрібен час,
щоб узнати правду вікову:
«я кохаю» - переходить враз
в «дихаю», чи навіть у «живу».

І будуть мандри в просторах Кохання:
у цій країні - тисячі шляхів!
І лицарів своїх - без потакання
воно перевіряє на розрив,
запалює тривоги й хвилювання,
примушує забути про спочив...

Але безумців вже не вберегти:
на будь-яку ціну готові йти,
і без вагань життям би ризикнули,
аби оцей - немовби із казок -
не розірвався чарівний зв’язок,
який між ними щойно протягнули...

Свіжий вітер обраних п’янив,
з ніг збивав, із мертвих підіймав...
Знай, що ти не дихав і не жив,
коли ти ніколи не кохав!

Та дехто із уражених Коханням -
фатальної розв’язки не уник.
Їх лічать балачки й пащекування,
але на крові мішаний цей лік.
А ми влаштуєм тихе поминання
полишених на тих полях навік...

В них голоси співзвучними стають,
встеляють квіти душам їхнім путь,
і Вічність з них зняла усі закови;
і з радісним зітханням на вустах
зустрітись зможуть на хистких мостах,
на розстанях вузьких Світобудови...

Тож нічим коханих не бентеж,
щастя їм, - вві сні та наяву!
Дишу я - й кохаю, отже, теж!
Я кохаю - й отже, я живу!

(2021)

Під покровом Святої Покрови
Помолюся за пам’ять отих
Убієнних за волю і мову
На вкраїнських теренах святих.
Уклонюсь Богородиці милій
За її доброту і любов, –
Щоби нас від біди боронила,
А Вкраїну ніхто не зборов.
Помолюся, вклонюся, покаюсь
І, душею очистившись враз, –
Заспіваю про щастя безкрає,
Що так довго чекає на нас.
14.10.21

Дякую за хорошу роботу у вигляді новоствореної корони сонетів. Глибоко, красиво. Відчувається, що писала жінка.Одразу впадає в око, що якість, техніка та образність не йдуть ні в яке порівняння з короною Ярослава Чорногуза. У тебе вийшов шикарний твір, а в нього - таке собі. Думаю, він і сам це розуміє.
Так тримати! Радий за тебе. З такими творами ти неодмінно вступиш до лав НСПУ. Буду тримати за тебе кулаки.
Одне дивує: відсьогодні не можу залишати коментарів та пропозицій під віршами на твоїй сторінці. Підозрюю, що Ярослав поставив тебе в куток і сказав: "Або я, або Сушко. Якщо будеш з ним спілкуватися - я тебе загризу! Або накладу на себе руки!". І ти здалася, аби не наражатися на смертельну небезпеку, бо ревнощі - страшна штука. Скільки людей з-за цієї капості у світі було вбито або покалічено - страшно сказати.
Чекаю на наступні магістрали з нетерпінням.
З повагою, Олександр Сушко

посеред кімнати зовсім пустої
вона стояла й сама зовсім пуста.
не було там зовсім нічого,
навіть променя сонця ясного.

було лиш вікно, і були лиш ґрати,
маленьке віконечко на краю кімнати.
і довгі залізні прути,
ніхто не зможе потрапить туди.

лилось звідти місячне сяйво,
заворожити воно здатне негайно.
червона повня освітлювала кімнату,
таким чином співала свою сонату.

падав промінь світла як прожектор
на стіл що конструював відомий архітектор.
на ньому стояла шахматна дошка,
а збоку годинник кольору волошки.

годинник старанно виконував роботу,
з кожним ударом примножав скорботу.
крім цього був ще один звук,
завдавав він не менше мук.

співала скрипка жалібно, тривожно,
із її голови цей звук лунав переможно.
плакала вона терціями й квартами,
точними ніби створені декартами.

третій звук не можна упустить —
як її серце диким ритмом стукотить.
дихання поривчасте, різке,
начаче декілька тонн важке.

голі стіни, така ж підлога,
з під неї відчувалась волога.
стеля нічим не виділялась,
все тим самим займалась.

чорні та білі клітинки,
фігури стоять старанно як намистинки.
кожна по своєму особлива,
роль має надто важливу.

біля столу стоять два стільці,
сидіти на них мають якісь молодці.
вона важко звалилась на один із них,
карими очима зміряла воїнів золотих.

почалась партія, а суперника не видати,
хто ж він? — це треба вгадати.
кожен хід роблячи продумано,
блефуючи що все не так було задумано.

суперник ж був розумніший на фут,
в цій грі поводив себе немов шут.
зміг ввести її в оману,
не дав закінчити драму.

побачила що програє вона,
проте не хотіла здаватись в ходах.
всередині все вже давно пульсує,
вона все нові тактики стартує.

проте і це не допомогло їй,
ворог ніби бачить результат подій.
зовсім знесилилась бідна вона,
заспокоїти намагається себе сама.

страх втратити цілковитий контроль,
боялась цього більш ніж ненадійний пароль.
паніка хвилею на неї нахлинула
і ніби з гори тіло полинуло.

втрачала фігуру за фігурою,
ось довелось розпрощатися з турою.
пішаками неначе ферзем дорожила,
захищати їх як орел волила.

недовго ще тривав бій,
годинник збивав концентрацію їй.
скрипка накалила атмосферу,
паніка пройняла до глибини літосферу.

"шах і мат",— суперник усміхається,
вона не заплакать старається.
повільно тягне руку до свого короля,
трясеться вона ніби у троля.

інша рука у кулак під столом стискається.
точнісінько так же її серце зжимається.
потрібно гордо визнати програш
і почати новий куплет наче марш.

та все ж знайшла в собі сили,
не змогла більше прикривати тили.
різким звуком звалилась фігура,
прямолінійніше ніж ходить тура.

вирішила супернику хоч раз в очі глянути,
щоб всю мудрість його в мить затямити.
Та заглянувши вмить жахнулась —
ніби холодна рука мерця до неї торкнулась.

навпроти неї сидів ні хто інший,
ніхто б не міг бути їй рідніший.
ніхто не знав її настільки добре,
як човен старого рибалки море.

отож ніби в дзеркало вона глянула,
від подиву вмить на місці завмерла.
програти в битві самій собі,
це ж де таке чувано було юрбі.

від цього ще гірше стало,
вразило це ніби жало.
дістала вона із рукавів тузи,
зняла з них невольничі узи.

порвала на дрібні шматки,
ніби поламала кожному з них кістки.
більш не знадобляться їй вони.
посипались тузи ніби сніг восени.

як же колода буде без тузів?
будь-який з безлічі разів.
ну нічого, всяке в цьому світі буває,
цю сторінку в житті хтось прогортає.

її охопила неждано ненависть,
ніби заполонила її жвавість.
дістала з-під столу ніж,
підійшла до ворога хутчіш.

завдала відразу смертельний удар,
не допоможе ніякий цілющий відвар.
прямісінько в серце увійшов ніж,
на ногах тут ніяк не устоїш.

та звалився не ворог, звалилась вона,
з серця кров тече як вода.
не скривилась від болю ні разу,
лиш до себе відчула відразу.

супротивник же встав поряд з нею
був він високо над землею.
єхидна умішка заграла на обличчі
і подивився зверхньо їй у вічі.

та не жаліла вона, що сталось отак,
годинник все бив та бив у такт.
знала чим закінчиться це,
тому й не кривила лице.

програти самій собі це жахливо,
потім важко відростити крила.
отож не знайшовши причину існувати,
ладна була вічно по світу мертвих сновигати.

усміхнулась ще єхидніше ніж суперник,
хоч і лежала знизу, та вигляд мала не як смертник.
гримаса блаженства на її обличчі,
давно вона ждала коли смерть до себе покличе.

бажала цього найдужче в світі,
загинути в цілковитій пітьмі.
і ось її мрія здійснилась,
таке нікому навіть не снилось.

суперник підійшов, присів біля неї,
обшукав всі кишені її киреї.
знайшов там золотий ключ,
не противилась вона голіруч.

підійшов до стіни взбудоражено,
знайшов там замкову скважину.
ввійшов ключ як у масло,
вийшов суперник завчасно.

поглянув їй в вічі востаннє,
щось промовив закрити вустами.
з дверного проходу на лице впало світло,
в очах з'явився сум непомітно.

та закінчилось все уже давно,
сиділа в цій клітці на марно.
клітку ж створила вона сама,
та чи не покидала її дарма?

ось такий вийшов у неї кінець.
спішив суперник кудись як гінець.
вона ж стискала в кулаці ферзя,
одним пострілом убила два зайця.



2021

Це остання утішна прогулянка наша. Пізнай
Чоловіка, що руку в кишені тримає… Грошва
Не виводиться в нього, і з ним ти пробудеш. Мана
Проковзнула між нами і правди схотіла. Зійшла

Несподівано зірка провиддя, зо-рян-ка. Сова
Прилетіла невтомно від тебе до мене. «Гу-гу»
Загубила між нами, від цього не легше. Слова
Подалися за птахом, і ми – у мовчанні. Нудьгу


Нам наслали, а ми – безперечно – невинні. Тому
Поглядають на нас найщиріші друзяки. Олжа
Переслідує нас і до ночі розлучить. Саму
Покидати тебе -- апетитно і вчасно. Межа

Для взаємовіддалень освітиться нині. Дивлюсь
Без погорди на темні фрамуги і храми. Вони
Підкликають до себе – розмови немає. Манюсь,
Безумовно, чужий поглядає, як докір. Лунù

Не народять озвуччя, оголення слів. Отака
Перестрашена сцена остання, мов дотик. Повір
У величне -- окреме, келійне таке… Чужака
Не чіпай, це -- вже я, заборонений дійсністю. Зір

Твій веде до отого, з рукою в кишені. Мені
Це у віршику – біль і нудотна родзинка. Давай
Все пришвидшимо, вірш – ось, горить, бережись-но… Ясні
Наостанок і помисли наші, і воля. Дива

Постають аж отам, у вчорашньому нашому. Дні
Нескінченні, як ночі, як ми. Нескінченні. Одні.

Від обіцянок душу коробить,
Як від спеки нестерпної дах, –
Прогресує, неначе хвороба,
Безнадії незборної страх.
Сподіватися марно на поміч,
Коли друзі байдуже мовчать, –
Анікого в дверному проломі
Я не бачив уже літ зо п’ять.
У полоні самотності звикнув
До появи невтішних думок
Після втрат приголомшено прикрих,
В установлений долею строк.
І нічого ніяк не змінити
Віднедавна в умовах важких,
Бо нема меценатів на світі
Для душею написаних книг.
Утомився штовхатися лобом
Чи стояти з руками по швах, –
Прогресує, неначе хвороба,
Безнадії незборної страх.
13.10.21

Хоч як би думки без перерви
Збиралися навколо тебе,
Про це якось важко, даремно
Писати. Навіщо вертепи
Водити в жовтневому листі,
Чекати звичайного дива...
Усе прозаїчно.
А сниться
Немовби все сталось дактилем
Чи то амфібрахієм.
Видих
На повні, мов підлітка груди.
Думки врізнобіч. Стало тихо
На мить - трохи навіть безлюдно
Всередині. Коїться проза
Рядками скажених верлібрів
Бо віршем про тебе - не змога
Не віршем - не варто.
Безсило
Здаюся. Думок знову зграї,
Все знову втрачатиме сенси,
Єдине залишиться. Знаєш,
Ти ствердження всіх заперечень

А в нас ще буде море...
Море щастя.
І тиші
в мерехтливості зірок...
Я буду в платті,
довгім білім платті.
Ти - в білім вбранні... Босими... Пісок
попід ногами,
мокрі теплі хвилі...
Солоний присмак, пахощі,
тепло...
Ти чуєш цю жагу?
Цю пристрасть, милий?..
Немовби, чверті віку
й не було.
Немов, ми знову юні...
Юні.
Юні!..
Бо що сим душам
куций людський вік?..
Ти чуєш?
Море...
Піниться і врунить,
і котить щастя.
Загубивши лік
прожитому,
цінуєм пережите.
Рука в руці
і поруч крок у крок.
Ще буде море...
Море щастя...
Літо.
І тиша
мерехтливості зірок...

03/09/21

Немає приводу для сварки,
Якщо я три останні дні
Сьорбаю поглядом із чарки
Відбиток стелі у вині.
І хоч мене вже цілий тиждень
Дратує твій речитатив, –
Я так почав любити ближніх,
Що ворогів собі нажив.
Адже з тверезістю в союзі,
Поласувавши ескімо, –
Неначе діти голопузі,
На ліжку тільки й лежимо…
12.10.21

Сонним містом іду,
спочивають бульвари і парки…
Під ногами асфальт,
як пергамент далеких віків.
Промайну находу
у мелодій засніжену арку,
де замріяний альт
огортає у шати шовків…

Під ногами риплять
міріади крихких діамантів,
та уява чомусь
повертає у літо бажань,
а смичок скрипаля,
все доносить зі світу вагантів…
Невимовно боюсь
божевільних своїх сподівань!

Відлітання білих журавлів
Бачиться банальним на сьогодні,
Як і все, що вчора було модне,
Нині зазвичайне й поготів.

Під ногами корчиться земля,
Що наругу змушена терпіти,
Як із цим змиритися і жити
І не утікати звідсіля?

Захопив злощасний катаклізм
Півпланети, а можливо й більше...
Лиш поети капарають вірші
Про снобізм і раціоналізм.

в цьому степу навіть сонце здається пласким
тут вигорають між трав навіть марні надії
степ тут хазяїн — один — і ділитись ні з ким
зовсім не прагне знанням про стежки золотії
правди і волі шукали своєї бо — наш
множений маревом степ западався у морок
серед родинних кісток нам блукається аж
сорок років та ще сорок років та ще сорок

тіні від очерету сплетені у довгий пліт
Нілом пливуть із ними спеції мідь малахіт
квітко і ти між спецій нерозмолотим зерням
вже допливаєш морем серед полови й терня
на найчарівніший острів щоби лягти як дань
в казку в легенду з млості пристрастей обнімань
знайдеш кохання поміж тобі лиш знаних прикмет
тисячі літ хитавиця плавна та очерет

жив просто і світло на хуторі пісні Устим
питвом нелукавим і хлібом живився простим

розплутував вузлики долі на нитці уяв
аж якось останній з усіх по обід розв’язав

і тихо у простір мов голка неспішно пішов
і ґудзик єства відпоров і зашився у шов

три глинисті стежки із дому у світ заповів
ще й грушку при кожній зі словом своїм посадив

щорік опадають щорік зацвітають ті три
раптові три пісні угорнуті в чисті вітри

як швидко у часі втрачається радості слід
нічого нового крім смутку не створює світ

а радість не довга не часто вертається знов
надія ж відходить щоб віру вернути й любов

і цвітом грушевим його розлітанням довкіл
засліплено час беручкий в його снінні глевкім

всміхається тихо Устимове щире буття –
три стежки три грушки три світла людського чуття

ні слова ні звуку ні пари із вуст -
як хочеш назви це. злітаючи серцем
зі смутку глибокого зимно озвусь
як те золоте із криниці відерце
мовчати сидіти задивленим - втім
шукати між слів золоту середину
тонути у оці твоїм золотім
і жмакати білу серветку невинну

не театр воєнних дій – німе кіно
на очах полеглих стигне змигом
то не я пройшов цим полем то воно
пролягло крізь мене щирим снігом
попід снігом мертві зерна в полі тім
крізь мене біліший від лелеки
ошалілий з жаху ворон пролетів
коли збився з ліку тут полеглих

не можу згадати чиє це вікно
чиє в ньому сонце мене зачекалось
торік позавчора хвилину - давно
любове скажи мені як таке сталось?
там тиша тяжіння стояла без слів
там протяг нам лиця студив і гардину
повільно колошкав і ніяковів
підслухавши пустку густу і гординю

допоки ти спиш і допоки не спиться мені
міняється вітер спливають зірки пори року
допоки ти спиш я молю тебе знов – пломеній
на всю свою усмішку світлу і ніжність широку
допоки у сон твій по лезах зелених трави
збігає роса заколисана вітром вечірнім
з лугів тих - молю – хоч травинку для мене зірви –
в усмішку затисни губами у снінні нічийнім

надійде друг ми сядем проти саду
про всесвіт говоритимемо аж
приступить вечір поруч з нами сяде
досліджувати стиглий космос наш
немов зіркова крона яблунева
де нам швидкі роки ладнає час
безмежна плідність саду просто неба
у простоті обернеться до нас

і всесвіт нам відкриється як ясність
на мить щемку відступиться війна
самотність втихомириться і якось
розмова непомітно зійде на
мовчання садом літеплим відлите
у стовбури і крони світові
і яблуко задивлене у липень
про серпень м’яко тупне у траві

другу ніч у їхніх палестинах
дощ невтомно втому гне на спинах
ящиками з-під боєкомплекту
у окопах стелються проспекти
через дощ ні зблиску ні просвітку
снів не бачить втома й гасне свічка
перед ними ворог і долина
і в окопі море – по коліна

в раціях затишшя лише кроки
ворога ввижаються навпроти
чавкає поволі рідна глина
зраджена зрадлива безневинна
прикури мені цигарку друже
якщо є суха чи вже не дуже
висохне і Бог нас не осудить
прикури бо третій не прикурить

мокне Елюар з Аполінером
і Ремарк буксує бетеером
хлюпає у берцях рідний дощик
хто тут ближче воїнові хто ще?
сонце зійде завтра чи позавтра
набрякає грубий томик Сартра
дибиться життя його допоки
душу дощ зливає у окопи

куля зачіпає сірий сонях
серце гучно гупає не в скронях
а під горлом гупає у горлі
у живім усе ще у ще гордім
після бою будемо радіти
прокляті між нас і книжні діти
посеред Європи – куля й міна
дощ південно-східна Україна

штормить і так щодень щорік щовік і вічність
постояти тихцем між істин і сумлінь
на березі хоч мить у ревищі космічнім
між забавок легких минулих поколінь
ще вчора нас було як гальки шкарубкої
ми слухали цей шторм. без краю і мети
раз по раз хвиля б'є у прагненні спокою
нас меншає вже лиць знайомих не знайти

штормить і тихне знов б’є в береги і знову
воложить гальку ледь хвилеподібний час
у мить таку краса нам відбирає мову
і знову кличе шторм — опам’ятати нас
і вітер нам сріблить і сплутує волосся
шукає поміж нас чи Савла чи Павла
в чеканнях поколінь і нам на мить здалося
що доля золота між хвилями пливла

залиши́́тись у грудні зі світом один на один
зі словами думками зниканням минанням годин
снігопадів будинків зупинок дерев ліхтарів
де весь лю́блений простір з тобою прозоро старів
непомітно малішав марнів позбувався прикрас
від усього лишаючи меморіальний анфас

він єдиний здавалось бездушний курив у рукав
у любові прилюдно не клявся і не дорікав —
тих терпів тих напів і ледь-ледь дослухався до цих
до володарів бірж пароплавів заводів і цифр
у бешкетнім кашкеті на очі твердий козирок
ще учора худющий гульвіса школяр фраєрок

десь далеко лишились та мода той гонор та фальш
непомітно урвався юнацтва гарячий асфальт
грає м’язами надбаний індустріальний пейзаж —
дорогий остогидлий убивчий — клепаючи стаж
це ще ти на тім знімку дочасно пожовклім ще ти? —
їдко осінь питала в недовгім вбранні марноти

у померхлому світлі той світ многотрудний затих
зависає в безмовності чарка здійнята за тих
хто пройшов свої грудні надихані в довгі рази —
крапель щирої крові і поту додав до сльози.
сам на сам із гіркою й солодкою вже сам на сам
не образам свічки твої світять — горять образам

відкидає те світло то тіні то світло тіней
на всі сто — золотих найдорожчих з мільярда людей
і до спогадів тягне й не тягнеться час крижаний
що ганяв тебе світом гукаючи — наздожени!
станеш вклякнеш відчужений сірий на сірім аж ось
серед грудня у просторі — де сам один — почалось —

перше диво любові горіхи гріхи і синці
вперше небом летять журавлі до синиці в руці
що ж так мулько душі твоїй що так тривожно болить
наче грубшу за інших в ній доля вимотує нить?
мовби відповідь — серце у простір зорить ніби аж
не рахує набутків і не помічає пропаж

на Платона листя сад скидає
вечоріє час у кронах дня
і як думка в осінь далі й далі
сад іде з Платоном навмання
в те чого ніяк не оминути
де любов у смерті на виду
ще ряхтить чіпким бажанням - бути
хоч останнім спалахом в саду

серце-серце гаряче мов біг
між маслинами сплячими – лови
дельти рік дельти рук дельти ніг.
пощади́? – не було цього слова!
серце звихнуте мить помовчи
і почуєш на березі зради
сміх щасливої жінки вночі
крізь розпачливий наспів цикади

по сорока роках написання різних
слів що віршами по шухлядах лежали
у радості писаними чи у кризи
чемні або різкі до меду пошани
нині вони мов звільнені каторжани
сухар минулого не кидають гризти

надиктовує час своє темне койне
за рукав ще хапається хата крайня
де заспівують солов'ї світ відколи
світ постав та прозорість пісень поранніх
вже не стільки вдивляння у світанкове
скільки згадування чи пак озирання

не сльозою покарано зір — імлисту
даль тіні захоплюють вже пообідні
здмухуючи із долоні крихти хлібні
навіть шлях шкарубкий що іще не вистиг
часто стає вочевидь доволі хибним
пошуком сенсу або вкладанням змісту

безвітря надвечір небавом збирає
сонце з поверхні ріки і шкаралупок
уламки принесені з ближнього раю
та до темноти прохолода украє
твоїх долонь крихку тінь на тілі луток
зайву піднесеність та надмірний смуток

вже по сорока роках варто спочити
голку вколи в ватяне серце і виткни
— білу не відрізниш від чорної нитки —
у темноті доля лише здатна шити
дзенькне наперсток її — от нота чиста! —
байдужі їй ми і дрібні наші числа

ніч прибирає нас крихти серпанок снів
лишаючи випестувану окрасу —
ранку блакитнооку росу і расу
— тут була доля слухала мовчки наш спів
і залишила при кожнім з почутих слів
теплий видих не завжди зимного часу

розмокає афіша
під дощем світанковим
все стрімкіше й лютіше
час намотує кола

в неї – клопіт і праця
дня бійцівська арена
незаслужене раціо
щем і втома шалена

в нього – сутінь чернеча
сум пустелі навколо
самогон самозречень
і нікого-нікого

в стрічних ліфтових клітях
в злому плетиві вулиць
їх носило століття –
розійшлись-розминулись

і володар всевишній
всього меду гіркого
їм листа не напише
вже ніколи-ніколи

голуб снів долітає
їм крізь мури камінні
і доносить дедалі
довші сніння у сніння

вже і згадки не вартий –
що ті сцени і ціни? –
незабутній театрик
де б не був – провінційний

нестійке заволає повітря
півнем і не здійнявши біди
млистий простір довкола обітре –
прозорінь хоч у око клади
і незчуєшся – в тишу гілчасту
вже полудень небавом забрів
десь копають картоплю – нечастий
раз у раз чути стукіт в цебрі

світ завмер ані звістки ні знака
ні клятьби ні суспільних судом
тихо-тихо мовчазний собака
день гортає своїм ланцюгом
небо сонцем просочене зимним
ще й не снило собі про дощі
лише висохлим кукурудзинням
вітер ходить у довгім плащі

на розхлябаному мотоциклі
у дідівськім шоломі промчить
відчайдух і обірвуться стиглі
пара яблук у стишену мить
потім баба Надія за штані
буде гучно сварити лихе
хтось почує її причитання
якщо звісно село не глухе

прокидайся вже осінь — говорять тобі
А і Б повсідались давно на трубі
мов коти — духи тепломережі
прохолодне повітря тобі далебі
вже рідніше тепла що пульсує в трубі
понад те що в душі і одежі

А і Б невгамовні — я осінь люблю
як ніколи щодень кожну крихту ловлю
світла крихту тепла і любові
мій горобчику хвацький хутчіше збирай
стиглих літер терпкий передзимній врожай
ми ж іще до зими не готові

ще мороз не загнав на горище тебе
де під комином гріється А обіч Б
і непотріб прекрасний старіє
ні оптичних старезних ні мідяних труб
тут давно споглядають книжковий ютуб
Данте Рільке Тарас і Вергілій

ні війни ні самотності нам ще нема
а зима? та ще де там блукає зима?
ще триває безцінна облога
зусібіч навмання долинає до нас
світла пісня про час не зупинений час
довга пісня — спасибі що довга

Осінь знов вдягнулася у шати золотом розписаних тонів.
Гайда в парк листочками шуршати відбуваючих навздогін літу днів.
Милуватись ніжною красою, сонця теплі промені шукати,
Їм обличчя з шкірою блідою під привітний дотик підставляти.

В парку тиша, спокій та прощання – збори до зимових вечорниць.
Планові щорічні готування жовтня вглиб задивлених очниць.

Вздовж доріжок з вітром ледь відчутним кроки сповільняються самі.
Митті швидкоплинні незабутні множаться у радість вбрані дні.

Лагідно тримаючи долоню, осінь вводить в світ своїх владінь,
Де натхненням падає на скроні жовте листя та небесна синь.

11.10.21

Буває – втомлений, убитий,
забутий Богом і людьми,
як у бенкет в часи чуми,
волаєш «Геть!» несамовито…
У відчаї, змарнілий весь,
ти повертаєшся додому,
клянеш буття свого судоми,
живим лишившись ледве днесь.

Тебе знесилив лютий треш,
лише напівживий віднині,
укрив чоло і вії іній –
обличчя геть не розбереш…
Та зачекай хоча би мить,
поринь у благодатну тишу
і віднайди завітну нішу,
душа якою здавна снить.

У мить оту розтане сніг,
любов розтопить серця кригу,
і ти побачиш неба книгу –
найкращу книгу поміж книг!
І де б не був у час нічний,
ішов ти вулицею, парком,
ступи під зір небесну арку
і вийди з марева завій!

Усе благословиш тоді,
коли життя відчуєш серцем,
не схилиш голову у герці
та не поко́ришся біді.
І не страшний нещадний треш,
розтанеш в благодаті Бога,
збагнувши суть життя другого.
Душею, серцем осягнеш –
життя людське не має меж!.

Я - кішка. Муркотливість - не обман.
Але й не знак впокореності силі...
Зелені очі, в остраху застиглі,
лиш накопичувач моїх незгойних ран...
Лише мірило зайшлих небезпек.
Лиш зважувачі - вірю чи не вірю,
як настають часи непевно сірі
і огортають чорно... Цур і пек
скаженим їм... Я - кішка. Норов... Дух
не кориться нікому і нічому.
У мене сім життів і дім без дому
й невипадковим є мій кожен рух.
Натура кішки.
Воля - у крові.
Зненавидь чи обожнюй - кішка... Кішка.
На мене не напнути жодні віжки,
бо й у неволі вільна, далебі...

27/07/21

дівчинка виросла
дівчинка - сильне плече
плаче у дощ
і сміється
до сонця сміється
жінка у дівчинці
дівчинка в жінці
і ще...
сад між пустелі
і спека пустельна на серці
дівчинка виросла
дівчинці срібло між кіс
злото між брів
і всевидяча третя очниця
дівчинці мариться
роки - покіс у покіс
ранки все вищі
протяжніші ночі -
не спиться
дівчинка виросла
дівче тож вчора було -
бантик на тім'ї ...
(чом погляд дитячо-неюний?)
личко - усмішка
і світле невинне чоло
щастя дзвінкі
ще нічим ненадірвані
струни...

17/07/21

ОПЗЖ пахтить, немов лайно,
"Народу слуги" - гноєм, баговинням.
Чому? Не знаю, любий мій синок.
Покаюся, бо сам у цьому винен.

Обрав свиню? То пахне поросям.
Зелену жабу? Ну, то слухай квакіт.
А ґлузд казав: - Стій, бовдуре! Ніззя
Засовувати голос свій до сраки.

А я усунув. Здуру. Бо TV
Показувало рік Голобородька.
Обіцянка - це дуля в рукаві,
На вигляд гарна і така солодка...

Тепер в лайні по шию рік стою,
Пливуть в ніщо кавалочки надії
Закрила маска посмішку мою,
Подібна на гримасу лицедія.

11.10 2021р.

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

Зірвався вітер. вітер-забіяка.
Вербичкам кучері щосили розплітав,
Берізоньку він змусив теж заплакать.
З неї зелені бантики зривав.

Та кидав у траву таку високу,
Яку пригнув щосили до землі.
І ягідки, що налилися соком
Хотів не залишити на гіллі

Черешні. що росла собі в садочку,
Але вона за себе постоять
Зуміла і сказала, що не хоче
Вибриків його терпіть ніяк.

І ягідки лишились поміж листям,
Бешкетник вітер трішечки притих,
Пообіцявши, що не буде більше
Нікого ображати.Й спати ліг.

2021 р.

Як не хочеш – не йди вслід за мною. Дивись
На дорогу взаємну позаду. Всміхайся
Не мені – пліткарям-ненаситникам. Вісь
Неземна похилилась у спокій. Окрайця

Не захочеться хліба духмяного. Ось
Повноцінна хлібина у хаті. Зайдімо
У домівку, де лики святі. Суголось
Не шукати -- часи несовєтчини. Димом

Обдамо три разочки покуття. Радій
Усвідомлено: дещо ми змінимо. Велич
Відгукнеться, тоді вознесемось. Надій
Не додати, а можна позбутися. Леле,

Не туман долинóю, а відчай. Нудьга,
Очевидно, залишиться гостям. Літати
Неможливо, нема злітосмуги. Жага
Догоряє, а світла не родить. Цукати

Принесуть нам на щастя знайомці. Хвала
Ще повториться, тільки для інших. Хитають
Піднебесся вони (о, безбожні!). Зола
Себеспалень; не треба ні ліків, ні раю.

Хоча з тобою мало жив
І не завжди поводивсь чемно, -
Я відчуваю твій порив
Мені робити щось приємне.
Хотів оце від тебе йти,
Але подумалося зрана:
Такою доброю, як ти
Уже ніхто мені не стане.
11.10.21

Гібрид Росії і совка –
Родима розтриклята пляма,
Що зашкарубла у віках
І вже добром повік не стане.

Совок – і в Африці совок,
Тим паче в матушці Росії,
Що, хоч і пнеться до зірок,
Але душа її маліє.

Чого ж ви чванитесь совком,
Сини сердешної Украйни?
Зло не обернеться добром,
А Сибіри́ - такі безкрайні.

О, любий Данте, необачний друже,
у цьому світі вже давно не рай.
Ти у любові, бачу я – не дуже,
хоч у... сеансі – Боже, помагай!

Звичайно, я сама не надолужу
утрачене... тоді удвох... давай...
я заспіваю, – ой, не шуми, луже,
а ти... свою «Комедію» згадай.

Відродимо минуле до світанку
і ранньою весною, й восени,
але хоча б себе не обмани.

У затінку альковної альтанки
чекають нас цикути філіжанки
і потаємні спіритичні сни.

В саду так хороше мені,
Навколо барви пречудові -
Стоять дерева у вогні,
А в небі — фарби веселкові.

Палає, догоряє день,
То - колір чарівливий мрії --
Між вітру лагідних пісень
Рожеву ніжність він леліє.

І хай не гріє та краса,
Крадеться тихо прохолода --
Цілують сонце небеса,
Виспівують любові оду.

І пестощі сяйні заграв
Наснажують вогонь кохання.
Мов почуття прийшла пора -
Велика справжня і... остання!

10 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Нехай я буду Данте Аліґ’єрі,
який прямує із аїду в рай
до Беатріче... в аурі етеру...
а ти не одягайся і чекай.

Нехай це буде у новітній ері,
коли їх не осудить рідний край...
а ти лише одне не забувай –
відкрити вікна й зачинити двері.

Удача, може, нас не омине...
і ради еротичного сеансу
я прилечу.. хоча і мало шансу
тобі, живій, увидіти мене,
та ми, як у епоху ренесансу,
відродимо упущене земне.

* – однієї доби.
10.2021

А у небочку хмаринки,
Наче в річечці крижинки,
Біло-сірі та холодні:
Вітер був напередодні,
Видно, він стомився трішки,
Бо трусив в саду горішки.

Дуже рясненько упали,
Та їх білочки зібрали,
Не дісталися Галинці -
Лише яблучка в корзинці.

Вітер довго не барився,
Радо на дівча дивився:
В неї усмішка на личці -
Грушки стиглі на травичці.

РОЗЧАРУВАННЯ

Наші чуття – лиш спахали свавілля
Уяви хворої, в зорінні сяйва флірт
Тваринного єства. Вище засилля
Хіті, освяченій в сполуку “родовід”.
Розбите скло – розпечене вугілля.
Над ним із раю лиш обдертий цвіт
Вже снігом падає – незваренеє зілля
На мій незграбно в іскри сталий слід.

Любов – примара й вигадка сумління,
Сумнівна як життя, як наш уявний світ.
Вогонь у крові – згусток рани з тління
І ти, як ніж її – гарячий мертвий лід.
І я – як злочин, що чека розтління,
Десь і колись. У всіх свій клятий міт,
Захований у щастя – страчене весілля
З мари́ у марноту. А поцілунок – зблід.

Павло Гай-Нижник
10 жовтня 2021 р.

Вкрило листя посохлу траву
І згасають жаринки цвітінь,
А ось я іще досі живу,
Хоч уже не гарцюю, мов кінь.
Мене вчора уже не було б
Між згасання земної краси,
Та онуків душевне тепло
Додало несподівано сил…
10.10.21

Я човгаю містом,
малюю колеса,
приводжу дурне до ладу́.
Ти – пекар, я – тісто.
Де київські плеса –
візьми мою злість молоду!

А в місті, в конкреті,
я й знати не знаю,
коли всі мобілки мовчать:
живий ти чи мертвий?
чи в Пеклі чи в Ра́ю?
чи варто нам… (знать)?

Четвер, 20 жовтня 2005 р., Київ