Я не християнин - просто українець.
Це важливо. А от віра - ні.
На кордоні смертю дихає ординець,
Православний точить гострий ніж.

А в окопах купно мусульмани, юди,
Атеїсти і розстрига піп.
Віра несуттєва, всі нормальні люди,
Гамають сальце й кошерний хліб.

А у хворих церква в кожному містечку!
Синагоги, кірхи, олтарі...
Поділила віра гуртівню овечу,
Утопила в релігійній грі.

Там де гроші, спокій - там святі,, пророки,
Де війна та злидні - там гачки пусті.
Я ж покинув рясу і пішов в окопи,
В парадиз спалив усі мости.

Отака от, браття, пресумна картина,
Без ліричних, золотистих шат...
Все в ім'я Господнє! Кров і десятина,
І важка анафеми печать.

12.07.2021р.

Лиш сонце засяє над світом,
А місяць піде на спочин, –
Захожу допитливо в твіттер,
Де повно всіляких новин.
Потрібне від зайвого вправно
Навчивсь відділяти давно,
Бо звістки страшні і забавні,
Немов мозаїчне панно.
Читаю повільно і швидко,
Щоб потім сказати сім’ї
Де правди у слові не видко
І де не сховали її…
12.07.21

Якщо свою ти чистиш душу,
Як Бог морський, підводний Главк.
Позбався водоростей, мушель...
Щоб полетіть вона могла

Увись до Бога Аполлона —
Гармонії й краси творця,
Де вище благо — за Платоном -
Богам і людям — до лиця.

І для правителя земного
Закон — творить усим добро!
Якщо цього немає в нього,
Тоді гниле його нутро.

За ці ідеї ледь не вбили
Платона й в рабство продали.
Але боровся він щосили
Щоб визволитися з імли.

Лише аристократ щасливим
Зробити може людство все.
Бо він святе добро несе
Не лиш для себе, а й для інших!

У вісімнадцятім сторіччі
Життя буяло золоте.
І у “Софіївки” обличчі -
Аристократів дух цвіте.

Могутнє ще Природи лоно
Охороняло всіх від зла.
І філософія Платона
В життя утілена була.

Не був Потоцький злим тираном,
Не чув од кріпаків хули.
Бо добре жить давав селянам,
Чудово в нього справи йшли.

А парк оцей? - Любов’ю дише!
Прийди, щасливий будь у нім...
Щасливий, будь ще щасливішим -
То Щенсний в гроті Громовім

Писав на камені для чого?
І рай земний цей будував?
Щоб в душі людські — голос Бога,
Як одкровення, западав!

Якби ж правителі сучасні
Частіше їздили сюди...
То, може б, світ наш був прекрасний -
Без воєн, горя і біди?!

10 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

1.
Зачем любви не замечая
несутся мимо все толпой
и каждый смерть свою встречая
желает обрести покой?
2.
Зачем нам помнить как любили
и погружались с головой?
нам родину и долг прошили
и алгоритм весьма простой!
3.
Зачем нам помнить дом иль хату
и посещать их хоть душой,
давать любовь сестре и брату
и путь пройти земной большой?
4.
Зачем у каждого есть мера
дай внятно знать, о Боже мой?
– Когда в тебе созрела вера,
стань Сыном Мне, молитву пой!
5.
Затем Творец дает нам нежно
тонкий подарок струн с душой
чтоб океан любви безбрежной
смысл жизни приоткрыл большой!

12.07.21г. Чернигов

Талантожерці згамали митця,
А потім узяли й мене за роги
І на святих нетлінках гоп-ца-ца
улаштували! А бодай ви здохли!

Редактори - паскудники ідей!
Сатирики - глумливі бузувіри!
Спустили дар мій в гумору біде
Та вигнали з парнаської квартири.

Агов, колеги! В кого шпичаки
стирчать із гузна лірики м'якої?
Ми ж деміурги! Люди не такі
Як треба. Мудрі генії сувойні.

А нас ногами б'ють усі кому не лінь,
І торсають за пейса, крила, вуха.
Ще й гавкають: - Писати, бевзе, кинь!
Ти - графоман! Літературна муха!

Пегасові вдягнув на круп кожух
(у мене кінь не ваговоз, а поні).
Та я пишу! Пишу! Пишу! Пишу...
А ви читайте й плескайте в долоні.

12.07.2021 р.

В краю, де попівроку сонце панує безоглядно,
Ми просимо з самісінького рана:
«Лягай спочити! Ти ж таки втомилось.
Не клопочися. Місяць нас догляне».
А сонце (наче малятко вередливе до нестями!)
Не слухає і нам наперекір ще дужче смалить
Та усміхаючись ще ж і нагадує неждано:
«А взимку хто благав, щоб я на вас поглянуло?»
Забули? Тож підставляйте незасмаглі спини
І не просіть того, що вам не дав Всевишній,
Бо коли Він накаже, піду я на спочинок.
Та, добре знаючи примхливий ваший норов:
Як задощить, прийти проситимуся в Бога знову,
Щоб радість ваші лиця освітила на часину».

подзвонив а вона не впізнала
певно й номер забула давно
на пустому пероні вокзалу
допивала дешеве вино

а бувало бувало бувало
що зліталось стонадцять чортів
і по вінця усім наливали
і не пив лише хто не хотів

ну а потім а потім а потім
і краса та зійшла вся на пси
залишилась розістлана постіль
де була вона аби з ким

***
на пустому пероні вокзалу
де дешеве вино на розлив
де безцільно бездумно гуляла
я тебе випадково зустрів

привітався а ти не впізнала
власне й бачились надто давно
ти тоді виглядала зухвало
і не йшла аби з ким у кіно

ти і зараз лишилась такою
та чекаєш когось не мене
я ж сумую весь час за тобою
але це сподіваюсь мине

***
на пустому пероні вокзалу
де в кіосках дешеве вино
самотою вона гуляла
чи чекала когось у кіно

привітався - та де! - не впізнала
звісно! - бачились надто давно
позирнула глузливо й зухвало
й відвернулась - тепер все одно

та збудила тоді ненароком
давні згадки про давній роман
що не став ні для кого уроком
та й нічим ні для кого не став.

12.07.21

Маленький текстик… кілька тем
Доволі часу, час, тимпаче
Просіявсь вітром і дощем
У пункті з нашим ним побачень…
О славний фентезі струмок
У цім достоїнстві ми - пара?
Тоді дозволь, свій перший крок
Я римуватиму на шару…
11.07.2021.

Вік пророків, месій, чаклунів,
Час проклять і кривавої віри...
Б'є у тім'я вірян Божий гнів,
Безупинно працюють сокири.

Я ж мовчу, бо у вірі слабак,
Вмію бринькати тіко на дримбі.
- Ти не наш! - прохарчала товпа
Й атеїста спалила на дибі.

Він кричав: - Я історик! Поет!
Не антихрист і не чорнокнижник!..
Результат - обгорілий шкелет,
Вже нічого чувак не напише.

Хай сердешного небо простить,
Я ж не хочу отак от згоріти.
Тож від зляку повісив хрести
І собі, і дружині, і дітям...

12.07.2021р.

11.07.2021р.

Вже стільки літ у Києві живу,
Багато бачив і багато знаю,
Але іноді зустрічі бувають,
Що відкривають для мене нову
Сторінку міста. Якось йти мені
Прийшлось від Бессарабки до Майдану.
Утомлений. А тут на лавку глянув,
Які стоять вздовж вулиці в тіні.
Дай, думаю, посиджу. Час же є.
Чого кудись постійно поспішаю?
Сиджу та за людьми спостерігаю,
А їх же безліч навкруги снує.
Незчувся, як дідусь на лавку сів,
Вже зовсім сивий, палицю тримає,
Яка йому ходить допомагає.
Дідусь лиш хвильку мовчки посидів
Та і питає: - Гарно тут? Ага?
Люблю пройтися вулицею трохи,
Аби старим не обростати мохом.
Підводить, правда, вже мене нога.
Але нічого. Кожен день пройдусь,
Погомоню з людьми. Один же дома.
Дивись, куди і дінеться утома…-
А я і слово вставити боюсь,
Бо заговорить, забере весь час.
Не дасть мені спокійно відпочити.
А дідуся уже й не зупинити,
Говорить, бачу, за обидвох нас.
«Ну, - думаю, - посидів, відпочив».
Й перебивати дідуся не хочу.
Сиджу в задумі, опустивши очі:
«Хутчій би він ті ляси закінчив!»
Аж тут дідусь зненацька і пита:
- А знаєте, чом так Хрещатик зветься?-
Й на мене хитро дивиться й сміється.
- Та щось таке, здається десь читав.
Хрещатий яр отут, говорять, був.
Від нього й назва вулиці походить…
- Так-так. Таке говорять у народі.
А чом Хрещатий саме? – Я здвигнув
Плечима – звідки ж мені знати.
Дідусь підняв угору палець: - О-о!
Ніхто, напевно і не зна того,
Бо ж у книжках того не прочитати.
Мене уже цікавість розбира.
Бо ж сам люблю в минулому поритись,
Якісь незнані сторінки відкрити.
Дідусь замовк, лиш скоса позира.
Кажу: - Не знаю. Хрещення, мабуть,
Чи тут шляхи якісь перетинались?!
Десь ці мені відомості стрічались.
Дідусь сміється: - Справді, може буть.
Хоч про шляхи нічого не скажу,
А хрещення, і справді, місце мало.
Не те, що у літописах писали… -
А я уже вслухаюся, сиджу,
Бо ж зацікавив, мов заговорив.
А він уже слова плести узявся
У оповідь. Я тільки дивувався
І кожне слово мовлене ловив.
- Так от, як Володимир-князь узявсь
Хрестити Русь, велів усім зійтися
На березі Почайни. Сам явився.
І чималенький натовп тут зібравсь.
Прийшли із князем в чорному попи,
Яких він аж із Греції доправив.
Взялися хутко до своєї справи.
Князь першим перед натовпом ступив,
Велів усім заходити у воду,
Як хто не хоче з ним ворогувать.
Попи псалми затіялись співать.
Від чималої кількості народу
Вода в Почайні, навіть, піднялась.
Єпископ говорив, мов сіяв чари,
А люди мовчки слухали в страху,
Та проклинали доленьку лиху,
Чекаючи богів своїх покари.
Та божий гнів із неба не упав,
Хіба води хтось зайве наковтався,
Бо на слизькому дні не утримався.
Єпископ по закінченню спитав
У князя: - Ти народ зібрав, однак,
Щось, як для міста, малувато люду.
Князь усміхнувся: - Ще хрестити будем
Кого хрестом, кого мечем. Отак!
Всьому свій час! – та і пішов собі.
За ним слідом дружинники узвозом.
Народ чи воду витирав, чи сльози
Та мучився в душевній боротьбі.
Тим часом князь дружинників послав
По Києву, щоб нехристів шукали,
Які надію у душі плекали,
Щоб князь забув чи просто не чіпав.
Заходили вони у кожен дім
І вимагали всім: «Перехрестися!»
Хто відмовлявся, а чи то барився,
То вже окремо розбирались з ним.
Найбільш затятих поруб вже чекав –
Нехай посидить – розуму надбає.
А інших, як багато назбирають,
До річки гнали, де вже піп стояв.
Отак поволі Київ і хрестивсь.
Хоча волхви, як ідолів зламали,
Народ страшними карами лякали,
І він, хоч Богу новому моливсь,
Але й старих богів не забував.
До них ночами в відчаї звертався,
Та по лісах із требами ховався.
Звичайно, князь про все то добре знав.
Коли єпископ жалівся на те,
Що волхви десь таємно люд збирають,
Від Бога неофітів відвертають.
Бо ж знав, яке то діло не просте –
Народ хрестити. Послухи його
Уже багато що таємно взнали:
І де ті волхви ще народ збирали.
Найбільше визначали одного –
Волхва Перуна на імення Бус.
В яру, що круто до ріки спускався,
Народ щоночі юрбами збирався
І волхв той, хоч дугою вже зігнувсь,
Там треби правив і вогонь палив,
Дубові дрова там палахкотіли.
В Перуна люди помочі просили,
А Бус їм проти князя говорив.
Князь того Буса дуже добре знав,
Бо ж він ті треби на Горі ще правив,
Поки князь того ідола не сплавив
По Ручаю, який в Дніпро стікав.
Жорсткий то волхв. Такого не зламать,
І шкоди може князю наробити.
Чи то послати послухів убити,
Чи в порубі до смерті потримать?
Одної ночі всю дружину взяв,
Велів той яр тихенько оточити,
Аби нікого звідти не пустити,
А сам спускатись із другими став.
Вже видно добре князеві юрму,
Вже добре голос того Буса чути.
Як можна того голосу забути?
Як можна не піддатися йому?
Вогонь священний у яру горить
І постать Буса добре осяває.
Навкруг юрма стоїть, не помічає,
Що стане сама жертвою за мить.
І, лиш коли дружинники взялись
Дорогу князю крізь юрму робити,
Аби він вийшов до вогню, на світло,
Усі у різні боки подались.
Але, навкруг побачивши мечі,
Завмерли з жаху: що тепер чекає?
А князь до Буса прямо підступає.
Той зрозумів уже усе й мовчить.
- Ну, що, старий,- озвався першим князь,-
Допомогли тобі сховатись боги?
Ти би узяв, спитав Перуна свого,
Про свою долю – може б, врятувавсь.
Та ж він тобі, ти бач, не допоміг.
Сам сплив водою й інших слідом тягне.
Ти задурити людям мізки прагнеш?
Адже ж Христос Перуна переміг.
І люди вже увірували в нього,
А ти їх тягнеш знов у старий світ.
За одне це тебе скарати слід.
Готуйсь в далеку, нехристе, дорогу!
Всміхнувся волхв на всі оті слова:
- Даремно, княже, ти мене ховаєш.
Ти переможцем вже себе вважаєш.
Та пам’ятай: ще боротьба трива.
Тобі Перуна не перемогти,
Так само, як мене тобі не вбити. –
Махнув рукою до вогню і звідти
Зненацька, наче сам Перун летить –
Зметнулось в небо полум’я. Аж світ
Всім засліпило, хто стояв навколо.
Аж очі засльозилися від болю.
А, коли врешті прояснилось – й слід
Пропав від Буса. Наче й не було.
Зник, мов мара. Юрма захвилювалась,
Бо ж диво на очах на їхніх сталось.
Хоча то князя збити не змогло.
Він голосно звернувся до юрми,
Аби зневіру в ній перекричати:
- Злякався, бач! Умить пропав, проклятий,
Христом був переможений самим.
Дивіться, бо і вас таке чека,
Хто хоче жити, той хреститись має.
А усім іншим голови зрубаю. -
І меч підняв високо у руках.
Юрба на мить затихла й подалась
Вниз до Дніпра, щоб хрещення прийняти.
Відтоді яр той і прозвавсь Хрещатим,
Бо ж там хрестив киян затятих князь…
- А де ж той Бус від вогнища подівсь?
- Звичайна справа, волхви то уміли,
З собою завше зіллячко носили,
Вогонь з якого дуже б розгорівсь.
Поки сліпі стояли навкруги,
Він зник хутенько у густому лісі.
- Де ж потім він, по-вашому, подівся?
- Для себе сховок віднайшов другий.
Чув, може, є у Києві гора,
Що Бусовою зветься. На вершині
Якісь чарівні сили є і нині.
Тож Бус її для схованки й обрав.
Перун дубовий на горі стояв,
Бус треби йому правив. І таємно
Приходили до нього люди темні,
Хто з вірою старою не порвав.
Тривала часу неупинна гра.
Вже й Буса не було і волхви інші
Творили треби для Перуна. Лише
Так Бусовою й звалася гора.

На задвірках пам’яті спочили
І зотліли спомини бліді,
А яскравих безкінечні хвилі
Зникнути не можуть без слідів.
Їм немає ні кінця, ні краю,
Бо не знає спину ні на мить
Все оте, що серце забавляє
І в душі ущільнено лежить.
10.07.21

У травмопункт прийшов сумний Валера.
Годину майже в черзі він чекав.
Зітхнув і скрививсь трохи. Весь на нервах.
Болить коліно. Бо на сходах впав.

Оглянув лікар. Став писати довго.
Про щось питав і врешті дав рецепт.
Сказав: - Нема складного там нічого.
Піди в аптеку і купи оце.

Лиш треба мазь оцю щодня втирати
По кілька раз отам, де вдаривсь ти.
За тиждень, певно, будуть результати.
На всяк випадок треба ще прийти.

За кілька днів тривожні є новини:
Упали там же троє. Диво з див!
Бо хтось для чогось, певно, чимось жирним
В під’їзді сходин кілька намастив ...

11.07.2021

О роздуми мої не милозвучні...
Хто запросив вас в нехожені місця?
І в постолах? і розмір, і онучі
Щоправда, тут ні тіла, ні лиця…

Ну майже суд, півкроку до прокази…
Ну майже аже ні… майже аже ні
Один із них найбільше мене вразив
Питаю: - Хто?… - Не знаю, анонім…

А сотні ще вовтузяться у черзі…
І тут звучить: - Який у цьому сенс? І
Не споглядай за світом з телевежі -
У кожному дворі для цього пес…
11.07.2021.

Коли ти дивишся на мене, як на камінь,
так хочеться котитися шляхами,
стирати в порох всі твої принади
розради ради…

Коли ти дивишся на мене, як на гілля,
що владно заступа тобі дорогу,
мені би лісом стати ненадовго
у час дозвілля…

Коли ти дивишся на мене, як на кладку,
що всю вагу прийма собі на плечі,
мені би надломитись на початку
заради втечі…

Коли твій зір, мов дикий танець віхол,
ковзне повз мене і присипле снігом,
я обпечу тебе лукавим сміхом
заради втіхи…

Я померла. Вже віки несутня,
Наче вогненосець- Прометей...
Але як болить мені майбутнє!
Не своє - онуків та дітей.

Від людей , богів - не маю дяки,
Бо казала правду. А це - зло.
А брехні солодкій ставлять лайки,
Істині - готують некролог.

Я таки безтямна пришелепа,
А сучасник - мудрий чоловік:
З язика стрибає те, що треба,
Правда ж у главі ховає лик.

Справжній бог, сьогодні - оковита,
Згодні? Ну, тоді усе гаразд.
...Йде сусід обносити сусіда,
Цуплене втридорога продасть.

У ціні - розсудливе мовчання,
Зиску переконливий обман...
І кому ця істина печальна
Ще потрібна? Навіть задарма...

12.07.2021р

Ми побагатшали ще аж на мить,
довгу, як ніч, де зірки – поцілунки,
кожне з яких через відстань щемить
і залітає у вірші й малюнки.

Як соловіє твоя маєта
у говіркому гіркому польоті!
Хай нездійсне́нна сьогодні мета
завтра в найвищій лунатиме ноті!

Серцем усім неспростовно ловлю
юно-цнотливий твій спокій-неспокій.
Диво народження слова "люблю" –
у таїні неймовірно глибокій.

12 липня 2001 р., Осівці

Катрусі Марійчук

Колись вітри подмуть іще тепліші,
У ваші коси ляже сивина.
І ви тоді згадаєте всі вірші,
Де я молилась, щоб втекла війна.

Щоб перемогу святкували в краї,
Де материнських сліз тече ріка.
Щоб не осколки - житечка врожаї
Збирала синова і батькова рука.

Щоб не забули, хто цю перемогу
Здобув серцями на страшній війні.
Помолимось за них своєму богу,
Щоб миру дав нам у будучині.

Щоб назавжди отримали свободу
Усі нащадки наших козаків.
Щоб корінь дорогого серцю роду
Проріс далеко в глибину віків.
07.07.21

Отут мій Сейм тече через віки,
І вигинає плавно русла спину.
А плин його повільний, не стрімкий,
В Десну впадає тихо без упину.

Тече шовкова і м'яка вода,
В якій купали ми своє дитинство.
Із-за лози там юність вигляда...
За нею і кохання, й материнство.

Все вдалині згадалось і тому
Думками плину, мов по хвилях тріски.
Щасливою стаю лиш на Сейму,
Що протікає через наші Піски.
04.07.21

Земля горить під нашими ногами,
Вся за віки у крові і в поту.
Віднині вже не наша, бо кругами
Банкнот зелених бачимо сльоту.

Із неї, що обкрадена, побита,
Чужинці вип’ють соки з глибини.
А влада, що годується з корита,
Забула, що живе під час війни.

І продає від імені народу
Поля й ліси, озера і річки.
Земля давала хліб нам, чисту воду,
Пішла на продаж вже за копійки.

І стогне люд наш бідний, безземельний,
Куди тікати, у які світи?
До лісу зайдеш, а у тебе стрельнуть,
До озера, річок, не підійти.

Отак нас інородці обдурили,
Хоча ми їх до влади привели.
Чи вистачить у нас такої сили,
Щоб вилізти з цієї кабали?

Бо діждемося плати за городи,
За яблуні, малинові кущі.
Стражденний мій, зачумлений народе,
Скидай кайдани, начебто плащі!

Рятуй себе, своїх дітей, онуків,
Ти ж бачиш, що надії вже нема.
Бо збільшується горе наше, муки,
Попереду холодна йде зима.

Гуртуйся і єднайся між собою,
Не дай убити наш великий рід!
За майбуття пора іти до бою,
Хай стануть поряд син і батько, й дід!
08.07.21

Оце сини моєї України,
У госпіталі. В них немає ніг.
Бо без якоїсь їхньої провини
Війна над ними занесла батіг.

І як тепер цим юнакам прожити,
В державі, за яку удвох вони
На смерть ішли і падали у жито,
Щоби прийти живими із війни?

Ровесники купаються у морі,
Сидять по ресторанах уночі.
Ніхто із них в часи такі суворі
Не віддає життя свого ключі

За Україну. Їм поспати, пити...
А юних двоє справжніх вояків,
Не думаючи, платять за свободу мито,
Своїм життям і гореньком батьків.

Отак і живемо в одній державі -
Для когось горем є страшна війна
Й сидять безногі вояки на лаві...
А іншим - сонце й моря глибина...

Отут якраз і є дві України,
Розділені на наших і чужих.
Бо захисник поранений чи згине...
Мажорам - сором і довічний гріх!
09.07.21

Пам'яті воїна Андрія Бордюжа


Не витримало серце, зупинилось,
Від болю, від страждання і війни.
Бо затягло цю душу у горнило,
В донбаське пекло злого сатани.

Малесенького карлика з Росії
Смертями нас засипала орда.
В московії він є для всіх месія
Для нас і світу – вбивця і біда...

Ти в небесах віднині вже, Андрію,
Зійшла у небі ще одна зоря.
Для рідних смерть твоя – страшна подія,
В якій лиш пустка вічна не згоря.
09.07.21

Василю Тарасюку - захиснику


Він – наймолодший із Героїв
Війни, що йде вже восьмий рік.
Де вороги – брати із Трої,
Клялись нам дружбою навік.

Йому осколки гризли тіло,
А він стояв на рубежі
Землі своєї. Не зуміли
Зламати вороги межі...

Загоїть час болючі рани,
Країна прийде до мети,
До перемоги. А кайдани
Одягнуть вороги-кати.

Щоб пам'ятали люди світу,
Що це недружній всім народ.
А українцям сонце світить,
Бо шлях відкритий до свобод.

Тому і стали за державу
Сини, за землю, матерів.
Примножують велику славу
Своїх дідів, батьків, братів.
10.07.21

Іду наосліп крізь самотність
Ніяких знаків і об’яв
Десь поруч тут путі Господні
Я б не відмовився, нап’яв…

Явивши суть несповідиму…
Потрібно буде… річ у тім
Що перелаз - напроти тину
Чи годен хто?… передусім

Іду наосліп крізь самотність
Спитай: чому? не відповім
Це було вчора, а сьогодні
Поперед блискавки вже грім…
10.07.2021.

Вінчає арборетум* бюст Сократа -
Філософ давньогрецький був такий.
Дав людям він думок, ідей багато.
Живуть тисячоліття і віки.

Про все тут неможливо розповісти,
Лиш деякі аспекти ми торкнім.
Учення мудреця-ідеаліста,
Цікаві парадокси є у нім.

Я знаю, що нічого я не знаю**, -
Хоч знав чи не найбільше за усіх.
Природи пізнання у лісі, гаї -
В Богів діяльність це втручання — гріх!***

За два тисячоліття з лишнім, Боже!
В природу тих втручань було й було!
Аж світ на себе став уже несхожий,
І часто як перемагало зло...

Та все ж про гарне. У англійськім парку
Природоньку препарували теж.
І нам буває навіть взимку жарко,
Бо стільки дивовижі тут росте.

Тут справжнє поєдналося зі штучним -
Катальпа, гінгко — липа й дуб є тут.
Магнолія з самшитом попід ручку,
Тюльпани, глянь, на дереві цвітуть!

А скільки вдалих схрещувань рослинних!
Розкажуть, певно, вам садівники.
Про все не відав наш Сократ глибинно,
Він помилявся де в чому таки!

Нам легко говорити з сьогодення,
Повчать Сократа навіть можем теж!
Людська природа також незбагненна,
Природи пізнання не знає меж!


6 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Лтечка симфонія -
У сонячний день
Розцвіла півонія
Кольору вишень.
Дивиться замріяно
У небес блакить,
Пелюстками-віями
На вітрі тремтить.

Чудова рожевая
Сестриця її
Скоро розцвіте іще,
Пахощі свої,
Ніби чари дивнії
Нести поспіша.
І думками-мріями
Повниться душа.
2021 р.

Коли земля тікає із-під ніг
І білий світ уже на чорний схожий, –
То вибираєш лиш оту з доріг,
Яку здолати наостанок зможеш.
Бо хочеться помалу довше йти
У темноті і муках повсякденних,
А не стоять на місці та клясти
Життя скороминуще і священне…
09.07.21

Таким, як і сам я, шістдесятникам

Польща здалека…
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

– Ми подорожні... маємо обоє
кудись летіти, іноді пливти –
то чайкою, то хвилею морською,
або росою і дощем іти.

В останню мить із пристані земної
полинемо у гавань... у світи,
де будеш ти не піною прибою,
а втіленням кінцевої мети.

Ніхто не знає, що буває потім –
чи буде кожне, як нове дитя
катарсису, чекати вороття
у інший час, чи десь на повороті
розвіємося пам’яттю у простір,
з якого нас черпатиме життя.

07/21

– Даремно в’яне наше літо...
уже й до осені пішло,
а ми чекаємо як діти
на особливе літепло.

Пора купатися й радіти!
За Посейдона ще було
як обіцяла Афродіта
втекти подалі... у село.

Не ті часи, не ті герої...
і не очікує нове,
і зачіпає за живе,
що буду піною прибою...
Немає раковини тої,
що на край світу попливе.

Якщо мила покине мене –
Не наповню розлючено келих,
Бо умію терпіти сумне
І чекати навчусь на веселе.
В серці вдосталь уміння та сил
Для жалю і можливих пробачень, –
Для скорботи і для сльози,
Для надії і віри, тим паче.
Не забуду ні вроду її,
Ні красу, ні жадобу любові,
Бо в душі почуття затаїв,
Які все подолати готові.
Тож, як потім почується клич
Та порушиться тиша безкрая, –
Я, не бачачи зовсім облич,
І по голосу любу впізнаю…
08.07.21

Читає мама казочку на ніч
Своєму сину. Книжечку дістала
Про глухаря, якому усе мало.
Луна в кімнаті її тиха річ:
- Скида береза листя золоте
Та губить го́лки золоті модрина.
Осіння пізня надійшла година,
Холодний вітер листячко мете…
Але синок зненацька запитав:
- А що воно таке - ота модрина?
- То дерево таке велике, сину.
- Немов береза? – голову підняв,-
Але при чому тут тоді голки?
Голки ж лише сосна й ялина мають?
Та й на зиму вони не опадають.
Якесь незвичне дерево-таки.
- Так, справді, синку, не просте воно.
І голки має, й на зиму скидає.
Але на то причини свої має.
Говорять люди – то було давно. –
Відклала свою книжечку убік
Та й стала про модрину говорити:
- Було то, кажуть, ще тоді на світі,
Коли рокам був ще короткий лік.
Тоді дерева говорити вміли
Й тваринну мову кожен розумів.
От красень-кедр в одному лісі жив,
Стрункий, високий, гордий, повний сили.
У роздумах стояв він мовчазний,
Якщо і говорив, то зовсім мало.
За що дерева диваком вважали.
А поряд на галявині отій
Зросла модрина – писана краса.
Її за ту красу усі хвалили,
Усякі компліменти говорили,
Мовляв, немає кращої в лісах.
Вона й сама повірила у то.
«Ах, я красуня справжня» - говорила.
Собі зелену шубку нарядила
З м’якої хвої, що не мав ніхто.
Та все на того кедра позира,
Щоб він на неї теж звернув увагу.
На її гарну на гілках засмагу.
І так очима перед ним і гра.
А він стоїть, немов, не поміча.
Вона уже і сердитися стала,
Його черствим про себе обізвала.
А вже як лісом листопад промчав
Й дерева листя скинули своє
Аби отак аж до весни стояти.
Надумалась модрина здивувати
Ще шубкою, яка у неї є.
А шубка та жовтаво-золота
Була, і справді, дуже-дуже гарна.
Та перед кедром красувалась марно.
Той в її бік дивитися не став.
«Відлюдько! - так подумалося їй,-
Черствий пеньок, що про красу не знає».
На нього зло її аж розпирає.
Вона ж прекрасна в шубці золотій.
І тим щасливим робить світ кругом.
Він від її краси увесь аж сяє.
Нехай той кедр уваги не звертає,
Її всі люблять більше, ніж його.
Бач, красивішу в лісі не знайшли…
Стояла й хизувалася красою.
Аж тут до неї з хащі лісової
Голодні ведмежата підійшли.
Дивилися голодними очима
Й просили їсти жалібно отак.
Модрина розгубилася, однак,
Не знала зовсім, що робити з ними.
Нагодувати малюків? А чим?
Тут кедр мовчки скинув їм горішки,
Щоб малюків нагодувати трішки.
Й тоді модрина, дивлячись за тим,
Як їжу ту хапають ведмежата,
Задумалась: а що з її краси?
Красу не одягнеш ту, не з’їси,
І світ вона не зможе врятувати.
Є щось важливіш, ніж ота краса.
І соромно зробилося модрині.
Чим ведмежатам помогти їй нині?
Замерзнуть, пропадуть одні в лісах.
«Коли одні бідують, то другі
Чи ж мають право в золоті купатись?
Порядними чи ж зможуть залишатись?-
Металась думка поміж берегів
Добра і зла. - Чи мають поділитись,
Нужденним дати часточку свого,
Не ради слави, просто для того́,
Щоб від гордині власної зціли́тись».
І тоді шубу скинула вона,
Ту золоту, якою хизувалась,
Щоб ведмежата нею укривались
Й зима морозна була не страшна.
З тих пір модрина і взялась скидати
На зиму хвою. Не як хвойні всі,
Які і взимку в тій своїй красі…
Можливо, й нам той досвід перейняти?

Як сталось так, що на Донбасі йде, пала війна?
Коли ми ворогами стали? Як прийшла вона?
За що воюємо ми в ній? За що дрижить земля?
З обох боків є втрати в ній. Ненависть скрізь гуля.

Невже у світлі наших днів не зможем знайти миру?
І будуть далі помирати люди, мавши силу.
Талановиті і прекрасні, цвіт нації, її надія...
З обох боків сини й дочки від матерів ідуть і... тліють. ..

Мов попіл... йдуть у небуття... лиш надпис-пам'ять на граніті...
За що?!... кладуть вони життя в своєму домі в цьому світі...
Я хочу крикнути до всіх з обох сторін:"та схаменіться!
Складіть ви зброю всю до ніг та разом Богу помоліться!"

Ви пожалійте всіх дітей, що вже і виросли в війні.
Війну потрібно зупиняти. Ніхто не зможе. Лиш самі.
Лише своїми ми руками війну цю зможем зупинити
І розміновувать поля щоб без металу вони квітли.

Я вас молю, ви перестаньте і ненависть змініть в любов,
Інакше буде знову й знову цю землю омивати кров.
Інакше будуть "кулі-дури" невинних знову задівати
І будуть знов батьки дітей й малих дітей своїх ховати...

Навіщо ж ти нагадуєш про те,
про що забути хочеться назАвжди?
В мені колючий кактус одцвіте,
коли загасить день твою лампаду.

І буде сяяти одна зоря,
на небосхилі ранку, лиш для мене.
Зірву останній лист календаря,
забуду всі образи достеменно.

І відпущу граків за небокрай,
тієї чорної осмути зграю.
Покутою життя моє не край,
тепер зрадливих блазнів - не кохаю.

Не повернути почуття назад,
не впасти в прірву з вежі сподівання.
Лягає аличевий мармелад
засмагою на біль татуювання.

Я втратила усе, окрім себе
і океану, що постійно кличе.
Його очей безмежжя голубе
плекає, наче Данте - Беатріче.

Свята любов без бруду і олжі
впаде дощем на серце безпорадне.
І буду йти по росяній межі
босоніж благодатною - відрадно.

08.07.2021р.

Ніхто не чує і не бачить
Душі моєї тихий плач,
Адже приховую терпляче
Всілякі прояви невдач.
Ночами корчуся від болів,
Але нікому не кажу,
Чому нерадісний і кволий,
І розтривожений ходжу.
Натхненням збуджений затемна,
А не бажанням удови, -
Ізнов пояснюю даремно
Те, що сказати мали б ви…
07.07.21

На Івана на Купала
Дощ рясний пустився
І хмаринка пропливала
Та розправив крила
Вітер й полетів назустріч
Тим, хто край ставочка
Збирав квіти й плів віночки
І пускав на воду.

Їх і вітерець підгонив.
Щоб пливли швиденько,
Наче човники маленькі
І дістались тому,
З ким усе життя прожити
Дівчатонька прагнуть.
Почуттями дорожити -
Ніжністю й коханням.

2021 р.

Розчарування – особливий стан:
це квітки пелюстки, що вже засохли,
а від троянди – в’ялений тюльпан
і в животі метелики… подохли.

Сховай мене в прийдешнім році
Забудь на де-кілька хвилин…
І врешті - решт питанням "Що це?.."
Я буду бавитись один…

Сховай мене в обіймах серпня
Забудь про спеку, хай їй грець…
Лишилась частка пересердя -
А там, дивись, і знову герць…

Сховай мене у літо-осінь
Допоки я не здичавів
І що тоді ти скажеш бозі
Коли насниться у ночі?..

Сховай мене…
07.07.2021.

Всі ми різні... поки гріє кров...
і смішні, і п’яні, і тверезі
думаємо кращою із мов
і єднає нас одна любов
до краси, країни і поезій.
Ще риплять колеса колимаг,
ідемо, коли не їде дах,
поки є мета ясна й висока...
береже її недремне око
Того, що живе у небесах.
Не ховаю Божого таланту,
бринькаю на струнах житія,
стоячи на плечах у атлантів,
не кричу, – це я!.. це я... це я?
Ось... придумав... нате і читайте.
Зважую своє на терезах
істини, та і чуже – як свято
й досі перемелюю завзято...
полірую сльози на очах...
поки є фантазія багата,
полечу луною... може між
хмарами, аби почути лиш,
чим я можу душі обігріти...
Зі сполуки знаків, слів і літер
викристалізовується вірш
і його несе по світу вітер.

07.2021

У країні про війну забули,
Всі до моря кинулися враз.
За кордон, в Єгипети, Стамбули
Утікають з дому раз у раз.

А в цей час на фронті обстріляли
Росіяни наших вояків.
І осколки лікаря дістали…
Вижити від них вже не зумів.

Янголом він був усім солдатам,
Рятував поранених в бою.
Лікар, вбитий тут російським катом,
Не вберіг голівоньку свою...

Кров загусла чорна, як ожина,
Зупинивсь навіки часоплин...
Постаріла враз його дружина,
Сивим став його єдиний син.
04.07.21

Не дай вам бог в селі своїм чи в місті
Почути, там, де син воює ваш,
Що він тепер, як скажуть фаталісти,
Убитий. Він - двохсотий вже вантаж.

Двохсотий. Син. Кровинка ваша рідна,
Який сміявся і отут ходив.
І зник тепер у безвісти безслідно,
Хоча у всьому є його сліди.

Його кімната, речі, м’яч і книги,
Його синок в колисочці – агу!
Його дружина юна, мовби дзиґа,
Не відає з малятком про нудьгу.

Щодня чекає вісточки від нього,
Почути слово й виглядати знов
Коли вже, врешті, буде перемога,
Щоби живим додому він прийшов.

Чекає батько із війни синочка,
І мамина молитва тут щодня.
Кохана обніма його сорочку,
Чекає брат і вся-уся рідня…

А він сьогодні на війні двохсотий,
Бо куля прямо в серце – і нема…
Тепер для всіх не буде вже роботи,
Родині – вічний холод і зима.

Батьки нещасні, жіночка – вдовиця
У свій неповний двадцять перший рік.
А болю переповнена криниця
І до сирітства хто дитя прирік?

Отож, для всіх цей воїн вже двохсотий,
А для батьків і для родини – син…
07.07.21

Їх двісті вісімдесят п’ять
Синів держави – у полоні.
Їх матері давно не сплять
І ронять сльозоньки солоні.

Дружини, сестри в горі цім
Не бачать сонечка і світла.
Бо наші воїни, бійці,
В катівнях нині мають житла.

Мовчить держава про синів,
Що у ордловському полоні.
Не визволяє стільки днів,
Хоч має всі права й закони.

Не має влада цих бажань,
Щоби синів давно додому
Всіх повернути, бо страждань
На покоління стане. Тому

Давайте разом рятувать
Своїх синів, братів, онуків.
Щоб визволити нашу рать
З полону ворога, із муки.

Їх двісті вісімдесят п’ять
Синів держави – у полоні.
Їх матері давно не сплять
І ронять сльозоньки солоні.
06.06.21

Пам'яті воїна Тараса Матвіїва

Не плач, татусю, я у небі, поряд,
Сльозу не витру і не обніму.
Зі мною поряд зорі, зорі, зорі,
Між хмарами, неначе у диму.

Багато нас, що до зірок злетіли,
І в цьому винна лиш вона, війна,
Забрала щастя і кохання, й тіло,
Слова і звуки. Всюди німина.

Та я б тебе обняв, мій любий тату,
І голову схилив би до грудей.
Чому ж сьогодні повен двір і хата
В сльозах і рідних, і чужих людей?

Не плач, татусю, я тебе ніколи
Не бачив зі сльозами на очах.
Ти сильним був і знають всі довкола,
Що ти не знаєш, де живе той страх.

Не плач, татусю, я у небі, поряд…
15.07.20

– Я кину світ тобі у ноги! –
волав Ілля на весь автобус.
– Ой, не сміши собачі блохи
і поклади на місце… глобус.

Відбивала знайомий ритм
на бруківках липнева злива.
Ти блукав у співанках рим,
не дивився на мене хтиво.

На волосся - пшеничний сніп
і затулені смутком очі.
Вітер схлипував у мені,
на шмаття рвав хмарини вовчі.

Ніч тремтіла у пелюстках
оксамитової лілеї.
Та мені на семи вітрах
не збагнути душі твоєї.

Дощова сарана жахна
налетіла в імлу туманну.
Нам не випити сум до дна,
в цю розчулену мить, коханий...

6.07.2021р.

cекс—квіти на підвіконі, що ти обирав у сусіднім кіоску,
легке торкання розмови з присмаком горобиної мадери,
ніжні пальці, які ворушать моє золотаве-мідне волосся,
туманні зіниці за які ти готовий здаватись екстерном,
і шепіт під простирадлом із лиця схожі на древніх філософів

це запахи цитрусу, небесної півонії і диму твоїх сигарет,
розкидана білизна на якій примостився зацікавлений кіт,
це те, як ти пальцями на животі малюєш із мене портрет,
це змішаний запах живої плоті, що залишає вологий слід
і знеможене дихання у плече, як солодкі ягоди на десерт.

це дзвін кастаньєт, коли помираєш від збудження тіла,
це липке сплетіння рук і те, що ми починаємо спочатку,
це те, що примушує бути неземною і ставати сміливою,
це важке дихання, яке ти залишиш мені на добру згадку,
коли трояндові пелюстки на грудях стають пестливими.

це кухня, де готується кава, чи достається виноград із холодильника,
це стіл, який також відчуває як ти зморюєш мене важким стегном,
забири його дідько— це, навіть, набридливе пиляння сусідського напильника,
перший сніг, якийй ти ловиш для мене устами за відкритим вікном…
і більше нікого не має… лиш калатання серця та вимикнуті мобільники.

це криклива істерика, розчарування, мобілізуючі наслідки,
це те, що нам, бодай, на три дні подарує хороший настрій,
це покусані лікті та гармонічна Всевишнім дарована пластика,
це потім тобою застібнута сукня біла у чорний горошок,
коли, ти на вушко, де квітка гранату палає кажеш
— Моя фантастика!

це чай у пластику, це навмисне призупинений поночі ліфт,
це ми із тобою, які завдячуєм, що так само любились наші батьки,
це, коли із колонок співає « Один в Каноє», або сміється Єдіт,
це солоний піт , який опадає з твоєї смолистої голови
на наш із тобою несподівано продовжений рід,
що палець мій ніжно стискає
в колисці всміхається сонечком до майбутніх орбіт
вперше говорить: «Мама» до мальвових віт.

Колишній світ книжок у небуття відходить.
Не на полицях затишних – побіля смітників
Приречений витримувати витівки погоди.
Не сам відходить улюблений з дитинства світ –
Бере з собою тих, хто по копійчині складав,
Аби в нічному безгомінні з омріяним набутком
До перших півнів утаємничитись в кутку.
В хащі комп’ютера відходить світ книжок,
Ошатні палітурки неохоче скинувши.
І все ж оті, що замолоду поріднились з ним,
Тішать себе: а, може, ще повернеться невдовзі?

І знову літо-літечко буяє,
Запахло липою та чебрецями скрізь,
Побігла стежка - ген за небокраєм,
Її не видно між густих хлібів.

Волошки-васильки - краплинки неба
Обабіч неї струнко стали в ряд,
Червоних маків полум"я до себе
Вабить та кличе кожного із нас.

Білі пелюстки квітоньки-ромашки
Ворожать щастя-долю та любов.
І чебрецями й липою запахло,
Буяє літечко барвисте знов і знов.

2021 р.

У графа Шереметьєва в Росії
Було в маєткові Кусково все:
Стави, альтанки, парк... Людина дії -
Олені у звіринцеві пасе -

Його слуга — зайців, лисиць і вовка -
Аби не нудьгувала звірина.
Як давньоримська свідчила примовка:
Що? Хліба і видовищ? Гостю — на!

Хіба у найбагатшої людини
Тут занудьгуєш? Із розваг уся!
Театр, мисливство, статуї... Картини
В його палаці на стіні висять.

Скульптури, гроти і рослини тощо...
Тут граф Потоцький у гостях бував.
Що найбагатшим став магнатом Польщі...
І в себе позаводив ці дива.

Підлеглі в нього всі — талановиті
Тут, в Україні. А яка земля?!
І збудували парк найкращий в світі...
І крізь віки до нас він промовля.

Одна з перлин його — оцей звіринець,
Був при Потоцькому, пізніше — зник.
Та спогади про нього не загинуть,
В конкретні справи втілені вони.

І справи ці далеко не куценькі,
Як за майбутнє — турбуватись так.
Народний депутат Антон Яценко
Нам відновив у парку — зоопарк.

Пасуться тут олені круторогі,
Мунтжаки*, лані ходять теж у нім -
Доглянуті, красиві, неубогі -
Втішають нас і діток день при дні.

Ми живемо в епоху ренесансу,
Хоча ковід і рак беруть своє.
Краса дарує відчуття балансу...
І ми хоч трішки кращими стаєм!

*Мунтжаки — різновид декоративного оленя.

2 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не радують пігулки, ні крема
Ні довгі ночі… спомини козацькі
І все, що необуздано тримав…
І те, що переспівував зненацька…

Не радує розквітла ковила
Дзінки грайливі… сміх із порожнечі
Не радують ні пиво, ні халва
І бринза теж, не радує овеча…

Не радують поради пізніх слів…
Перелік їх доволі важкуватий
Одне ще тіщить душу, що опів…
Зустрінеш ти і будем св’яткувати
05.07.2021.

Порушені всі заповіді світу,
Усі закони. Забрано права
Прості, людські умови заповіту,
В яких святими є усі слова…

По вулицях Донецька їх водили,
Неначе вбивць чи злодіїв яких.
Жінки ногами цих нещасних били,
В лице плювали крізь матюччя й сміх.

В них кидали камінням сучі діти,
Хоч воїнів ця споконвіч земля,
Яку вони хотіли захистити
Від злодіїв мокшанського кремля.

Які хотіли вбити цю країну,
Загарбати і землю, і народ.
Примусити зігнути нашу спину,
Повірити в майбутнє без свобод…

Ідуть Донецьком наші полонені,
Сини й батьки побитої землі.
А вдома їх чекають діти й нені.
Не знають, що поламані шаблі

У вояків, яких із поля бою
Поранених забрали вороги.
І пополам з їх болем і журбою,
За них тепер влаштовують торги.

Чи виживуть тепер отут солдати,
Бо ж доля їх закинула в полон?
І скільки їм у ньому потерпати,
Бо ворог смертний їм готує схрон?

Пройшли роки і скільки у катівнях
Донецька і Луганська полягло…
Війна іде в країні, де нерівня
Над полоненими вчиняє вічне зло.

І падають у безвісті солдати,
Які померли за оцей народ,
Що став війну за землю забувати,
Повірив слову зрадників, заброд.

І обирає він собі безчестя
До влади, де панують вороги.
Стоїть країна знов на перехресті
Життя і смерті за свої борги.

05.07.21