А на війні, як на війні,
Гудуть гармати,
Ковтає смерть батьків, синів
У жерло страти.
Відвоювати майбуття,
Поклавши душі
За дорогих сердець биття,
Мов хліб насущний, -
Така звитяга зі звитяг,
Така робота,
Щоб не торкалися життя
Біда й скорбота.
Тому вогнем палахкотять
У полі маки.
То за буття кроволиття
Живі ознаки.
То наших добрих мирних літ
Ціна і сила.
То заповіт про цвіт і плід,
Про щастя крила.

Я палко вірю у твою невинність,
твою весну вишневу цнотоцвіту.
Твою хитку природу я, мов вітер,
прощу і пропущу в тріпотну плинність.

Пливи зі мною, у мені і з нами,
тримай шаленство за волосся й одяг.
Лиш встигни вчасно виголосить – годі!!
мені, хто вже не чує під ногами.

І я спиню, і спину заламаю
перед тобою, праведносте вірна.
Легким, досяжним стану і покірним
і переймусь твоїм благим розмаєм.

Зажди мене тоді, щоб я не вмер,
бо я ж лише у сумнівах живію.
У мить таку я лиш любити вмію,
любити, щоб не вірити тепер.

12 травня 1994 р., Київ

Мій дід не вернувся додому
Героєм, як інших діди.
Навіки в сильці вогняному
Пропали солдата сліди.
Його у полон захопили
Чи згинув безслідно в бою?..
Нема ні хреста, ні могили
В чужому і ріднім краю.
Ні в селах ніякого сліду,
Ні жодної згадки в містах, –
Лиш спомином вічним про діда
Не тихне в душі гіркота…
08.05.21

Утомлений і щасливий він довго-довго рахував до ста .
Чого ж, ти моя рибко золота, знов не даєш мені заснути?
Чого ж я не відкрив твого листа, в якому була перша висота -
твоя журба настояна на руті – така наївна і така проста?
І безтурботний сміх і дотик уст і запашне тремтіння матіоли,
рівненький почерк і пекучий жаль і у калюжах від Довженка зорі…

У неї сипалось усе із рук – не грівся борщ ,не дошивалась сукня,
вона за сім доріг вже чула його звук, неначе був він коло неї тут присутній.
Вона йому складала білий вірш – ще трішки - й стане схожий на молитву!
До телефону подивитись лиш, - а там уже сіяє його світло!
І їй хотілось доспівать пісень, бо ж та мелодія вже мала більше прав –
«Додому я просилася, а він мене все не пускав!»

Тягнувся день, немов карпатський мед, і ніч була тягуча, як іриска
У нього – згірклий дим від сигарет... У неї – рими в золотих колисках…
У нього – коциком укритий сірий кіт, у неї – із петуній білі штори.
А добрий Бог, немов хороший дід зеленим травнем їм латав лавсторі…
Всміхався з неба і кропив дощем:
- Якщо весь вік здається одним днем, то хай вже буде й хліб на пополам,
Беріть – віддам.)
Бо заслужили!
І від зими вони ураз Ожили...

ЖНИВА СВІДОМОСТІ

Хай кво́лішаю я, мов блискавка поволі,
Та в мушлі все ж здорових дум зросло.
Хіба? Кишаться там, уярмлені в неволі,
Вони завзято, звивши світ в кубло.

Війна свідомостей і мрій на чатах долі,
Безжалля хтінь і дій – потворне ремесло.
Тремтіння в божевіллі серця у долоні –
Як часу стукіт в дзвін і мозку чересло.

Тягар життя – пусте в осяянні Любові
Й темні часи – лиш сутінки – не зло…
Ніч розуму – біда, душі стогін у болі,
Прокляття забуття і джерела жерло.

Довічність – у бездонні знань та волі.
Ґлузд полонить зерном, що не зійшло,
І засіває знов та й тішиться в роздоллі
Розі́п’ятих надій й босо́ніж зве на скло.

Павло Гай-Нижник
7 травня 2021 р.

­Зграї думок! Не зібрати докупи!
Лиш допоможуть змішати коктейль
в склянці, яка переповнена люттю!
Із почуттів, що вирують до стель!

Рішення треба прийняти наразі.
Не загальмує вагання процес.
Поштовх здійснився, це виклик образі.
Щоб захистити ім'я своє й честь.

Згадка нашіптує знов про подію!
Зранила душу, отруту влила!
Серед дощів тільки сонячна мрія!
Серце зігріє, без фальші та зла.

29.04.2021- 07.05.2021

Виходячи на балкон шостого поверху,
він випалював сигарету, думаючи про своє…
Стогнали усі жінки та плакали стрижені сови,
коли його серце стрибало м’ячиком і супились чорні брови,
та пальці дратливо стукали, неначе кістки кастаньєт.

- Анно!
Ти мене зовсім не знаєш , хоча до сліз бездоганна…
Іди до перського саду, а не на цей холодний балкон!
Анно, тобі ніхто і ніколи не сміє читати дурні догани!
Ці шпалери – червона цегла , ця ванна не має крану,
і все , що у цій квартирі не схоже на східний сон…

Твоя шкіра прозора , під нею блукає південне сонце...
Ти не маєш мені нічого казати - та урешті скажи!
Як на срібному блюді риба скидається, мов у ополонці,
як ти встала з колін і кинула виклик усім промовцям
і гостриш уміло слово, немов осетинські ножі!

Хоч написав про тебе погано і злісно усе придумав,
а ти горнешся, як до кота, вибачаючи плинні провини.
Не треба дивитись! Твій погляд – токійський трунок!
Ти - моя сіль на рану розсипана Божим дивом,
що ляже останнім віршем на стомлені палітури…

Анно!
Сьогодні у тебе на сукні квіти, яких іще не існує,-
Розмірковував їй на вушко, відпиваючи свій коньяк.
- Анно, ми іще живемо, а кажеш , що сублімуємо,
мов останні бійці, у спогадах втрати важкі рахуємо,
загнані відчаєм по кутках вивішуєм білий стяг!

Кому звітувати за радощі, Господи?
І хто розділятиме щастя моє?
Коли ми у неба чогось та просимо,
То ще ненаповнені вщент ми є,
А потім ураз і таки наповнимось,
І радість та щастя без краю меж,
Тому не важливо, що ми є гостями,
Бо вітер тріпоче волосся з веж,
І зір вдалечінь без страху, і поглядом
Погладити далі, іти вперед,
Впиватися світом, хміліти, Господи,
Звітую тобі за життя момент.

Я висуваю попередні припущення.

Ти – латинянин.
Твій вид воластий
з наморщеним чолом –
середньовічний склеп,
де кістяки пильнують рештки жаху,
відкинувшись на спинки трун.
Твої слова – проснулі вурдалаки,
чиїм нахрапом думка деґрадує.
Твій мозок – випарник для гною,
а гній з тих місць,
звідкуди їде гість
ланами на ландо ... до тебе;
через аркади світових кордонів,
без талера чи лана у кишені,
без ліри чи юаня на умі...
Бебех! І от він тут,
або давно вона...

Загавкали собаки у дворі,
рекомендуючи її таку особу.

"Приїхала полемістка з Тернопільщини,
мадам,
хто зіставляє попередні допущення
на основі латинських поговірок,
нерозлучена
пані Репачо́к!"

Теза перша.
(сівши за інкрустований бронзою стіл):
"Це подача допомоги. Мене вимусили."

Відповідь була:
"Спасибі, що дозволено мені, а не бику."

Вона швидко призвичаюється
до латинського способу життя.
Заходиться прибирати у вітальні,
застеляє меблі вишиванками,
готує теплі напої
і, крапнувши чаєм на скатерку,
знову сідає до столу,
і починає чемно вивчати мертві очі
латинянина.

Теза друга
(вивчаючи мертві очі латинянина):
"У череді серед товару трапляються
й бики,
але ж корів там більшість".

Відповідь була:
"Ваш сміх – це дяка Богу.
І дяка Богу, що корів там більшість."

Вона сиділа і мугикала під ніс
історію про те,
які глейкі ґрунти на Батьківщині...

Він стримував свої страшні інстинкти.

Теза третя
(дійшовши до питання
людської вірності
під кутом зору
служби у військових лавах):
"Яким шляхом її виховувати?
Від українського фольклору –
до методичних вказівок".

Відповідь була:
"Ви приїхали сюди шахраювати?"

Вона ... заплакала,
вона поклала руки собі на вдих,
собі на полотняний одяг, на колінця –
і розідрала знизу догори
скаженим смиком
вишиту сорочку.
Вона заплакала.

Він стримував свої
страшні інстинкти.

Теза четверта (крізь сльози):
"Я є на службі противідомих сил.
Я йду крізь терміни.
Я сором України.
Середньовіччя – відповідний час
для злочинів відсталої натури.
Коли така полеміка дратує вас, –
підіть в ХХ-ий вік на Україну
і дочекайтеся мого відходу звідти,
моєї смерті, невідомої для інших,
і викликаної відомо чим –
думками –,
які ще там,
серед постійної війни,
серед звірин,
шукали близькість з вами...
Як я лежатиму на лаві мертва –
лягайте поруч..."

Відповідь була.

Але, латинянине,
ти її не скажеш,
бо я мовчатиму,
а ти вже цілував...

P.S. Як хочеш бути
нерозлучна з нами –
мов мови наші дві
вмирають ра́зом –
не руш і ти
повідану
латинь.

21–22 грудня 1993 р., Київ

Ступаємо на береги ріки
у течію, вируючу зі споду...
у дельту часу падають віки
історією у ту саму воду.

Немає волі з легкої руки...
і карою ледачого народу
стають його нові провідники,
що ніби... вигодовують свободу.

Але війна примушує іти
униз по крутояру косогору,
аби дивитися із низу вгору
на те, що досягає висоти,
коли іде у зоряні світи
у інший час, у відповідну пору.

05.2021

Що минулося – вже не вернути.
Що згубилося – теж не знайти.
Я не маю нічого по суті,
Крім утоми, нудьги самоти.
Розчарований і нелюбимий
Ані скраю, ні в гущі подій, –
Задихаюсь, отруєний димом,
У прозрінні погаслих, надій.
Мовчазливо вслухаюся в звуки
Неспокійного серцебиття
І продовжую тугою муку
Безупинного плину життя…
07.05.21

Весна уже ось-ось. Стікає сніг в калюжі.
Строкаті небеса на сонці мерехтять.
І молоді вітри – грайливі і байдужі –
розчісують ліси і віттям тріпотять.

Уже довкіл сльозять хмурні дахи іржаві.
І місто булькотить, мов юшка в казані.
І в полисках мигтять стрічки доріг рапаві,
і скреслої ріки люстерця крижані...

Весна уже ось-ось. Ворони збились в зграю,
їх каркання хрипке лунає віддаля.
І сонце поміж хмар пливе до небокраю.
І плямами рябить в підталинах земля.

Усе навкруг стає жвавіше й веселіше.
В розхристаних дворах – лункий дитячий сміх.
І мама молода мале дитя колише.
І під вікном тремтить замріяний горіх.

25.03.21

- Дідусю, ти все знаєш, розкажи,
Звідкіль ця назва дивна узялася –
Шулявка.? Я в учителя питався,
То він мені повідав, що тут жив
Якийсь Шуліка. Птах чи то людина?
Я так від нього і не зрозумів.
Можливо, ти би краще пояснив ?!
- Ну, що ж, онучку. Назва, справді, дивна.
Та тут шуліка зовсім не при чім.
Походить назва зовсім від другого.
Я чув колись давно від діда свого
(А він тут знав усе про кожен дім)
Історію про парубка одного.
Хоча було це гай-гай як давно,
Та ж збереглось між люди, все одно.
Тож звали Шелва парубка отого.
Був він, говорять, печенізький син.
Привів раз воєвода із походу
Рабиню з сином (рік, хіба, від роду)
Й віддав княгині у служниці він.
Жили вони, як слуги, на Горі.
Як син підріс, приставили до справи.
Він знався з кіньми, управлявся справно,
Бо ж печеніг, хоч в Києві і ріс.
А то був час, як славний Святослав
Уже змужнів й дружину став водити.
Йому хозар вдалося покорити
І вже похід в Болгарію почав.
Скорив болгар, з ромеями, однак
Війна його занадто затяглася
І він, тим часом, з силами збирався,
Бо поступитись не хотів ніяк.
Дружину всю із Києва забрав,
З племен підвладних воїв теж закликав.
Тож силу згуртував собі велику.
Але забув, з ким, власне, справу мав.
Це він «Іду на ви!» попереджав,
Щоб ворог міг, як слід підготуватись.
Куди йому з ромеями змагатись,
Із тою найпідлішою з держав,
Яка, щоб свого в світі досягти,
Могла таємно вбити, підкупити,
Підступно в спину вдарити. Зробити
Все, що завгодно, й так перемогти.
Тож, поки князь в Болгарії сидів,
Ромеї печенігів підкупили
І на столицю княжу натравили,
Яка була беззахисна тоді.
Про те, що суне зі степів біда,
На щастя, вчасно в Києві дізнались,
Тож усі люди на Горі сховались.
І, коли місто облягла орда,
В поживу їй хати пусті дістались,
Які вона пустила за вогнем.
Та Київ їм не взяти одним днем,
Хоч не багато воїв там зосталось.
Тож вони місто щільно облягли
Так, що ні вийти, а ні вість послати.
А люду в місті збилося багато
Та їжі і води не запасли.
Княгиня Ольга з внуками також
Сиділа на Горі у тій облозі.
Із міста з ними вибратись не в змозі,
Сиділа в княжім теремі. Отож ,
Надія лиш на поміч в них була.
Та хто ж поможе, коли князь далеко?
Але ж, на жаль, людина не лелека,
Щоб долетіти в ті краї могла.
Іще є Претич. За Дніпром сидить.
Та, знову ж, вістку як йому послати?
Хоч сил у нього також не багато,
Та ж, може, щось придумає зробить?!
Зібралась рада в княжім терему
Та стала про те думати-гадати,
Як за Дніпро їм звістку передати,
Як пояснити Претичу тому:
Якщо до ранку щось не здума він,
Тоді ворота прийдеться відкрити.
В полон підуть і мати, й княжі діти…
Бо ж втримати не зможуть довго стін.
Та хто ж піде, як печенігів тьма?
Крізь їхній стан пройти ніхто не зможе.
І раптом тут з’явився хлопець гожий:
«Я передам, як іншого нема!»
Зашепотіли радники: «Хто ж то?»
Але княгиня його ж добре знала:
«То Шелва… з моїх конюхів. – сказала,-
Він зможе то зробити, як ніхто!
Бо ж печеніг і мову їхню зна».
У темну ніч, як місяць хмари «з’їли»,
Мотузкою зі стін його спустили,
В руках його вуздечка лиш одна.
Поки спускавсь тихенько він з гори,
Уже й зоря ранкова наступила.
Пішов він станом печенізьким сміло,
Біля багать спинявся, говорив,
Чи хто коня не зустрічав його?
Так потихеньку до Дніпра дістався.
А там…ніхто ж на те не сподівався,
У воду кинувсь. Кинулись бігом
Хапати печеніги свої луки,
Пускати стріли, гамір підняли.
Але дістати так і не змогли.
А хлопець плив…Уже втомились руки.
Та зносить вниз проклята течія,
А ще до того берега далеко.
Нелегко було хлопцю, ой, нелегко.
Та знав, що там на стінах десь стоять
І дивляться з надією на нього…
Аж тут почувся плюскіт вдалині,
Дружинники з’явилися в човні
Та й повезли до воєводи сво́го.
Все йому Шелва хутко розказав.
Став воєвода думати-гадати,
Як хоч сім’ю би княжу врятувати,
Бо, як поверне в Київ Святослав,
Тоді вже всім дістанеться від нього,
Погубить за таку провину їх.
Та ж воїв зовсім мало мав своїх,
Не мав прогнати печенігів змоги.
Отож, надумавсь, врешті, на таке,
Щоб в лодіях до берега пристати,
Лише княгиню й княжичів узяти
І на цей бік…Завдання нелегке.
Та гучно в труби повелів трубити,
На воду свої лодії спустив
Й через Дніпро до Києва поплив…
І важко печенігам зрозуміти,
Щоб хтось слабкий отак би себе вів.
Мабуть, то Святослав уже вертає.
А він такий, що жалості не знає.
Тож за ордою слід аж задимів.
Поки пристали берега човни,
Лиш вогнища по всім Подолі тліли.
Ворота місто радісно відкрило.
Як печеніги, думали й вони,
Що Святослав до Києва верта,
І,що загроза, врешті відступила.
Княгиня радо Претича зустріла.
Ледь він її розпитувати став,
Як в лодіях тривогу підняли,
Бо печеніги поряд знов з’явились.
Хоча ішли неспішно, сторонились.
Ні, ці напасти точно не могли.
Спустився Претич з воями з Гори.
Наблизились до нього печеніги,
За кілька кроків знічені застигли
Й один, напевно, хан, заговорив:
«А ти не князь?» «Ні, воєвода лиш.
Мене послав князь наперед в сторожу.
Він сам тут з військом скоро бути може». –
І цим злякав він хана іще більш.
«Будь мені другом!» - той пробелькотів.
«Хай буде так!» - і Претич вслід озвався,
Дарунками із ханом обмінявся
Й той до своїх раденький полетів.
Здавалось, час з полегшенням зітхнуть,
Адже зняли облогу печеніги.
Та порадіти в Києві не встигли,
Бо ж вісті від сторожі грізні йдуть.
Не подалась в степи свої орда,
Сторожа їх за Либіддю блукає.
Мабуть, чи князь повернеться, чекає.
А, як не верне князь – тоді біда.
Та як же князю вістку передать,
Як він далеко, десь аж за Дунаєм?
Сидять знов Ольга й радники, гадають,
Кого з тією вісткою послать.
Аж Ольга: «Може, Шелва знов піде?»
Веліла звати отрока негайно.
Побігли слуги, привели зі стайні,
Сказали, що княгиня його жде.
Сказала Ольга отроку тоді:
«Ти й так зробив для Києва багато,
Поверне князь, за те ти будеш мати.
Та треба знов зарадити біді.
Не кинув спроб проклятий печеніг,
Щоб стольний град зненацька захопити.
За Либіддю он тупають копита.
Боюсь, вдереться знову на поріг.
Просити хочу послугу одну:
Не зміг би ти відправитись, юначе
До князя за Дунай. Якщо побачиш,
То передай йому цю новину.
А ще скажи такі слова мої:
«Ти, княже, землі все чужі шукаєш,
Свою ж полишив зовсім і не дбаєш.
А твою матір і дітей твоїх
Ледь не взяли набігом печеніги.
Ще й досі он над Либіддю стоять,
Пожадливо на стольний град глядять,
Готуються до нового набігу.
Якщо не прийдеш й не оборони́ш,
То прийдуть й візьмуть. Чи не жаль старої
Твоєї матері і ма́лих діток тво́їх?
Чи ж отньої не жалко сторони?»
«Зроблю, княгине!» – мовив у отвіт,-
Прошу лиш коней дати у дорогу,
Щоб мчати без зупинки мав я змогу».
«Можливо, ще і воїв взяти слід?»
«Ні, не потрібно! Хай не зна орда.
Одному легше крізь степи проскочить.
Та й печенігом видаватись хочу,
Так вісника ніхто і не вгада».
«Ну, що ж – княгиня, - так тому і буть.
Візьми коней у стайні скільки треба.
В дорогу наготують все для тебе.
І ще оце узяти не забудь!»
Вона із шиї ладанку зняла.
«Покажеш це, щоб князь тобі повірив!
Бо ж вештається різний люд допіру!
Йому ж ця річ знайомою була!»
Вночі, узявши чотирьох коней,
Навішавши поклажу на одного,
Подався Шелва в нелегку дорогу,
У голові тримаючи одне,
Чого він, навіть, сам не розумів,
Звідкіль і знав. Як на шляху не збитись,
Як по зірках у темряві дивитись.
Тому в степу він і не заблудив.
І печенігів легко обманув,
І вовчій зграї у степу не дався.
Щоправда, із одним конем зостався
Та в руський стан, урешті, завернув.
Князь справу знав, порядок був кругом,
Його сторожа здалеку спинила.
До князя, звісно, зразу не пустила,
Чи не шпигун? Бо хто там зна його?
Та ладанку він князю передав
Й став незабаром перед очі князя.
Послухав мовчки, не спинив ні разу…
Послухавши, наказ негайно дав
Дружину по тривозі піднімати.
Все військо воєводам залишив,
А сам у стольний город поспішив
Аби від печенігів рятувати.
А Шелва степом поряд з князем мчав.
Хоч бачив: сили в Святослава мало
Та віри і надії додавало,
Що князь і сам би всю орду прогнав.
Так і було. Ледь в Київ прибули,
Поцілував князь мати й свої діти.
Велів спокійно в Києві сидіти,
А сам, зібравши все, що лиш могли
З найближчих міст, напав на печенігів
Й такої прочуханки їм дали,
Що ті ховались, де лише могли.
Порятувався той, хто швидко бігав.
А, повернувшись в Київ, Святослав
Покликав Шелву, став його питати,
Щоб той хотів за свої вчинки мати.
І Шелва сам по тому вільним став,
І його мати також вільна стала.
А ще князь Шелві землі наділив.
Під Києвом. Отам, де між полів,
На Білгород дорога пролягала.
Над озером над Надовим село,
Що Шелвовим відтоді зватись стало.
А ще там лісу гарний шмат стояло,
Хоч ліс – то надто б голосно було.
Не ліс, не бір, а так собі – боро́к.
Оскільки його Шелвові віддали,
Його ім’ям відтоді і назвали.
В літописах, затертих до дірок
Ці назви і донині збереглися.
Що сталось далі – то ніхто не зна.
Та ж вік минув – тому й не дививна.
І древній Київ за часи змінився.
Нема ні лісу, ні того сільця.
«Шелвів боро́к»– то щось незрозуміле.
Тож на Шулявку і перекрутили.
Тому і зветься так місцевість ця.

Кохання острів чарівливий,
Солодке море*, Верхній став.
Віки над ними — хмари сиві -
Усім розтулюють вуста.

І захвату слова злітають,
Як лебеді чи павичі...
Як сон прекрасний в літнім гаю -
Вдень, вранці, ввечорі, вночі.

Купають верби пишні коси
В ясній смарагдовій воді.
Чи то розчісують волосся
Русалки звабні молоді?!

Пливе гондола романтична
У сяєві сріблястім хвиль.
І спів окрилений велично
Ллє почуття щемливий хміль.

І білий пароплав “Софія”
Кокеток-панночок несе
Туди, де здійснюються мрії,
Що змінюють життя усе.

З нещасних робляться, о диво!
Щасливими, немов цей вірш.
А хто прийшов сюди щасливим,
Іще стає він щасливіш**.

Від бід усіх мов панацея,
Став тихий диво-острів цей.
Що звавсь раніш Анти-Цірцеї,
Явив мені своє лице.

Чи спрямував сюди Всевишній
За розум взятися мене?
Сюди прийшов запеклий грішник
З життя, що робить з нас свиней.

У нім пресвітлого не густо,
Густа лиш бруду течія.
Крізь прірву гнилі і розпусти
На дно буття спустився я.

Мов з острова вернувся Ея***...
Занапастила там вона -
Чаклунка навісна Цірцея
Й дала подобу кабана.

А ще — в собі це не любив я -
Одна з моїх найгірших рис.
Про це є вислів чи прислів’я -
Самозакоханий Нарцис.

Пихатий, зверхній і цинічний,
Відчув я враз твоє тепло,
Немов кохання поклик вічний,
Де снить рожевий павільйон.

Сердечком висіяні квіти,
І ти — прекрасна — біля них.
Зі мною стала гомоніти
Між верб розкішних чарівних.

І промінь сонця золотистий
В очах замріяних відбивсь,
Немов зірок рясне намисто
До ніг твоїх поклала вись.

Коштовні неба всі блавати
Тобі — за щастя цей полон -
Я захотів подарувати,
Як Бог прекрасний — Аполлон!

Із острівної диво-пущі
Подяку слав у небеса.
Що так подіяла цілющо
На мене вся оця краса.

І правило життєвих лоцій,
Як плив у далі голубі -
Немов Софії — граф Потоцький -
В коханні вірним буть тобі.

Навчись — чи бідний чи багатий -
Шляхетний каже так народ:
В коханні треба віддавати!!!
І це — найвища з насолод!

Від насолоди оцієї,
Бо я любив тебе одну —
На острові Анти-Цірцеї
Людську подобу повернув!

5 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)
Київ, квартира. 1г. 20 хв.

I
Ніби денце стакана,
нагадуючи печать
на скатерці океану,
що годі перекричать,
світило рушає в другу
зі півкуль, де ссавці
зносять денну ядуху
гірше риби у цій.

II
Звечора, моя люба,
тепло. Запала тиш
папуже німа, сугуба,
доконана, як і ніч.
Повня в кущ чистотіла
зцідилася молоком:
недоторканність тіла
дотримується цілком.

ІII
Моя люба, що толку
затятися і товкти
воду у ступі. Голку
годі тепер знайти
в кипі людського сіна.
Ліпше гайнути за
тінню; чи, обопільно
посувати ферзя.

IV
Все осібне, що разом
берегли, далебі,
перетирає часом,
ніби гальку прибій,
то – защедрий на ласку,
то – з помоги різця –
оберта у цикладську
річ без ознак лиця.

V
О, що менша поверхня,
менше і обнадій
вірникам одкровення
слідувати по ній.
Може, і тіл пропажі
потурає тамта –
з боку дір у пейзажі –
за сліпуватість мста.

VI
Тільки простору користь
у вказівнім персті
впору. Як і проворність
світла – у пустоті.
Так і псуються вічі:
що ти далі проник;
що постарівши вдвічі,
що від читання книг.

VII
Ба, зацупка для ока
мла. І за млу цупку
у вертикалі плоске
нидіє у боргу.
І людина – лиш автор
стиснутих кулаків,
як сказав авіатор,
що осідлав хмарки.

VIII
Дати відчаю раду
легше, коли полегш
занавісу, антракту,
як замолоду, не ждеш.
Світло сцен у кулісах
меркне. І йтимеш пріч
в рукоплескання листя,
в американську ніч.

IX
Все це – товар на виніс:
торсів, пенісів, чіл.
Географії примісь
в часі – людський наділ.
Нехотя, зі-під палки,
владу цю, як ніде,
відчуваєш у Парки,
що невгавно пряде.

X
Жухла вже незабудка
мозку кривить мій рот.
Що тридцять третя буква,
я слідую сонмам чот.
Різноязиким, прецінь,
по кім голоси в журі –
жертвам законів речень,
ком і крапок наріч.

XI
Люба, нотацій млосних
годі! мерців, живих.
Учта лиш суголосних
буквиць, їх ніг кривих.
Добре грав достобіса
свою роль свинопас,
чий нечіпаний бісер
переживе всіх нас.

XII
Ба, що густіше розсип
чорного на листі,
легше в минуле доступ
бачиться пустоті
будучин. Що, до речі,
не віщує добра,
а прискорює втечі
по паперу пера.

XIII
Ти не почуєш звіту
на питання "куди":
сторони цього світу
сходяться у льоди.
Є і у мови полюс,
північ, де сніг побляк,
як Ельзевір, де голос
не зметнеться, як стяг.

XIV
От і рядкам цим нічим
крити потали сил,
кутатись. Це, як двічі
зась у одну постíль.
Навіть коли, як милість,
свіжу не подадуть.
Це – не Сатурн, і з кілець
в неї не плигнеш тут.

XV
Цю карусель без цілі
оспівував Гесіод:
зійдуть не там, де сіли,
безліку ніг заброд.
Кільки млою не колеш
віч – керункам благим
вторитиме одно лиш
слово, – другим вкруги.

XVI
Так барана на вертел
нижуть, разводять жар.
Я, як зміг, обезсмертив
те, що не удержав.
Ти, як могла, простила
все, що я натворив.
От і пісня сатира
вторить шелесту крил.

XVII
Люба моя, ми квити.
Більше: це тільки ми
віспу собі щепити
зволили від чуми.
І гримасі обличчя
ще обирати з лих
менше, і передпліччя
збавлене цих утіх.

XVIII
О, щедроти пророчі –
дням грядущим услід –
бичування за отчі
імена не болить.
Ми, що лелеки окіл
звитків незгойних кривд.
Ми і живі, допоки
є прощення і шрифт.

XIX
Ці дві речі зіллються
у подобі зіниць
подивованих з блюдця
поглядів долілиць.
І ні йоти неправди,
якщо нас там нема,
щоби зір астронавти
не трудили дарма.

XX
Вийми, друже, з кіота
лик Пречистий Жони.
Зі родинного фото
гурт малий озирни.
Приятель звів мордатий
кадр безцінний на пси:
вибрав миті моргати;
ба, і ніколи всім.

XXI
Недолугіш, чим ящір
в філармонії, вид
нас, відкладених в ящик.
Узнаки, вочевидь,
і криївки на завтра
рідкуватий заміс:
почуттів динозавра
і кирилиці мікст.

XXII
Все іде до докуки,
не гіркоти. І факт,
що сучасні науки
мало чим пособлять.
Стоїк, дастьбі, є стоїк
на третину, авжеж.
Пил сідає на столик
і його не зітреш.

XXII
Ці рядочки, по суті,
старчих літ маячня.
За повини їх судді
не накинуть і дня.
Іванову. Петрову.
Ні на кістку крихку.
Але вільному слову
не до квит і покут.

XXIII
Так ми гасимо лампу,
пнути щоб табурет.
Усьому дати ладу
часу, люба, ущерть.
Краще вже у пролозі
все звести до кінця,
темноті у помозі
мускулами лиця.

XXIV
Ось кінець перспективі
нашій. І поготів –
далі дивини дивні
часу і зайвих днів,
фінішних перегонів,
містечкових чуток;
зайвих слів і резонів,
і про тебе – мовчок.

XXV
Океану зітхання,
ніч улітку. Жара,
як рука чужака на
тім’ячку. Чи орандж
кірки зі апельсина,
жухлий. І на обряд,
як жреці Елевсина,
мухи усілись в ряд.

XXVI
Тім’я от-от попустить.
Я слухаю шелест лип.
Чуте гірше за гугіт
і знаменитий схлип.
Гірше, ба, аніж дітям
заподіяний біль.
Бо дедалі боліти
нічому, далебі.


1978

...як ви любите месидж солодкий отой- Воскресіння...
Мов якого кумира фанат переслідує тінню.
Як несите щеня все біжить край дороги за їжею.
Як по снігу проклалась лижня, то готуєте лижі ви.
Як до теми припали, неначе та киця до Мурчика,
Малюва-вишивали та вірші писали гламурчиком...
Пломінь-лід... Теоремою вас не приперти-
Щоб воскреснути, треба спочатку померти.
Це не те, що права на машину купити за сало.
Ви хоч раз у житті птахофеніксом не воскресали
З сил останніх напруживши розум і волю?.. Чи
Ви не знаєте, як це жахливо і боляче?
-знаєш, люба... У світі одвіку панує негода.
І кохання, яке надійшло, теж, буває, відхотить.
Що болючіше- жити зі смутком і сумом цим,
Чи злетіти відродженим птахою- феніксом?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121050604923

Із часом навіть зорі в небі гаснуть,
а змучене кохання й поготів…
На жаль, ми опинилися невчасно
на роздоріжжі наших почуттів.

Я відблиски шукав свого кохання
намарно, люба, у твоїх очах,
а наше «вперше» стало «уостаннє»
і світла промінець таки зачах.

Не утаїти у торбині шила,
поволі образ твій і зовсім зблід…
У пам‘яті моїй ти залишила
із обіцянок невагомий слід.

Экскурс по написанным ранее стихам, размышлениям о весне…

Хмари, як пушинки
Пливуть надi мною
Парад краси, не меньше
И вiтерець працює
Колише трави и гiлки
Дає живильну силу
І тим росткам
Що показались iз землi
Така краса и благодать
Що нам дає природа
Нетреба спать…
Поглянь навколо
Не байдужим зором
И зрозумiй, що кожний день
Тобi дарован Богом…13.05.17(написані в лікарні)

Цвiтуть каштани за вiкном,
На небi хмари сiрi,
Здається, настрiй зiпсуeться,
Не слiд, вдаватись до турбот,
Бо це, псує надiї,
Я зараз настрiй пiднiму,
Займуть цiкавi справи,
І геть, тревогу за вiкно,
Весна цвiте яскраво…14.05.17(написані в лікарні)

Дождик,как раз в пору,
Бальзамом в землю он войдет.
Все вокруг еще сильнее ,
Прорастет и расцветет.
Благодать какая,
Глаз не оторвать,
Плакала, страдала,
Теперь хочу мечтать…13.05.17(написаны в больнице)

Сегодня птиц столько летает,
Скворцы, ласточки и воробьи .
На подоконник голуби садятся,
Не первый день, уже свои.
Какое чудо за окном, природа ожила!
Целебные силы вокруг прорастают!
Деревья в бутонах, другие в плодах !
Кто может поспорить, что это не чудо!
Руками людей, все это создать невозможно!
Всевышний старается для каждого из нас!!!
16.05.17 (написаны в больнмце)
Швец Т.В.

Сяйнула думка іскрою в розмові
І не згоріла в пам’яті дотла: –
Чим яскравіші промені любові,
Тим більше в них тривалого тепла.
Хоч не стрічали рідні з короваєм,
Ніякий сумнів душу не шкребе, –
Багаттям негасимим зігріває
Моя любов довірливу тебе.
06.05.21

Не без того, щоб любити,
ще не був, так будеш битий,
Бо в останній день кохання
за зітханням – йде прохання…
"Боже-Боже, поможи-но –
забери мою дружину…
Не її – так хоч мене.
Все одно життя майне,
мов сірник, згорить одразу,
в бійках, сварках та обра́зах.
Все одно, Всевишній Боже,
серце розцвісти не гоже,
очі, мов порожні доти,
руки, мляві до роботи,
бач, лише Тебе люблю.
Збав! Бо вб’ю її ще – вб’ю!.."

І карає Господь Бог –
залишає їх удвох.

10 листопада 1996 р., Київ

У якомусь іншому, лише їм одним відомому місті,
він - утомлений від роботи і тривалої самоти
золотими свічками спогадів торкався її намиста,
щиро вірячи, що життя не всі ще спалило мости.

Згадував її фіалкову сукню, що ледь прикривала коліна,
біляве волосся, яке надто часто не слухалось гребінця.
Коли вона обвивала руками його шию, то скидалася на рослину,
яка має один початок і ніколи не знає кінця…

Пахла першим бузком і вишнево-порічковими пиріжками,
Казала :
- На, спробуй, милий! Які? Вдалися на смак?
А коли відпивала його уста, то про все забувала,
попри те, що світ не струсив із себе усіх цікавих зівак!

І була йому свіжим ковтком повітря у кожен спекотний день,
любила бавити теплий дощ і цитувати Кафку.
Рожевими ружами віталася до незнайомих людей -
так, наче хотіла бути схожа на справжню мавку.

Чому він тоді не сказав :
- Пішли зі мною, чуєш, Липко!
Чому не знав, що таких як вона, взагалі, не існує ?
Час нестримно довго їй гоїв рани та кидав виклики,
тому не лише на молоко кипляче - на воду джерельну дує…

І зараз, ув'язнена у палаці, що не має спокійного сну,
шепоче :
- Милий, проси у мене, що хочеш, допоки ще маю силу!
Стану рибкою золотою, лиш би не на кляту війну
вітер загнав твої весняні вітрила!

Чи мліє серце, чи там де сонне сплетіння ніжно зітхає зірка,
якій відомо, що його справедливе єство свідомо стане до бою…
- Господи, збережи! Я буду вірна йому навіки!
Янголи добрі хай в’ються у нього над головою.
Лиш тільки б …

У якомусь іншому, лише їм одним відомому місті,
він - утомлений від роботи і тривалої самоти
золотими свічками спогадів торкався її намиста,
щиро вірячи, що життя не всі ще спалило мости.

А душа, мабуть, має крила,
як у ангелів чи у птиць.
Онде зранку чиясь тужила
в мідних виблисках зоряниць.
Невеличка, легка, прозора –
ледь трималася в вишині.
Чи то ранена, чи то хвора,
чи привиділось так мені.

В дзвоні тихім, в диму оманнім
поміж хмар, як поміж людьми,
білим ангелом в небі раннім
трепетала вона крильми.
Чи згубилась, чи заблудилась,
чи покинула десь когось?
І здавалося, утомилась,
і знесилиться вже ось-ось.

Та неждано повіяв вітер,
завихри́в доокола світ,
стрімким подувом крила видер,
і розсипав, як цвіт із віт.
А душа – без надій, терпляче
поривалась на тло земне.
І вчувалося – ніби плаче,
і на поміч зове мене...

Але що це? – Була, та щезла.
Я ж до небонька не здіймусь...
І, мов крига у серці скресла,
й стало сумно мені чомусь.
Головою тряхнув – не видко.
Тільки схлипи то тут, то там...
Душа маревом зникла швидко,
а про крила я здумав сам.

28.01.21

Каюся. В гріху страшному винен.
Краще б всохла змалечку рука.
Бо щепив любов до України
Сонним і байдужим землякам.

Сад - не сад, дерева як тараньки,
Висхлі, вкриті тлею, геть криві.
Не до сонця тягнуться голляки,
А до чорнодушної Москви.

Не розквітли білопінні вишні,
Тільки скроні огортає в сніг...
Садівник із мене нікудишній,
А поет ще гірший - бачить Біг.

Вибилася з сил нещасна муза
Вичерпав і я увесь талант.
Та боюсь - не вистачить й Ісуса,
Аби оживити мертвий сад.

05.05.2021 р.

Тому то тепер промовляє Господь: Верніться до Мене всім серцем своїм, і постом святим, і плачем та риданням! І деріть своє серце, а не свою одіж, і наверніться до Господа, вашого Бога, бо ласкавий Він та милосердний, довготерпеливий та многомилостивий, і жалкує за зло! (Йоїл 2:12-13)

До Мене не зроблено Бога, і не буде цього по Мені! Я, Я Господь, і крім Мене немає Спасителя! Я розказав, і споміг, і звістив, і Бога чужого немає між вами, ви ж свідки Мої, говорить Господь, а Я Бог! (Ісая 43:10-12)

...і впокоряться люди Мої, що над ними кличеться Ім'я Моє, і помоляться, і будуть шукати Ім'я Мого, і повернуть зо злих своїх доріг, то Я вислухаю з небес, і прощу їхній гріх, та й вилікую їхній Край! (2 Хроніки 7:14)

Братолюбство нехай пробуває між вами!

Будьте життям не грошолюбні, задовольняйтеся тим, що маєте. Сам бо сказав: Я тебе не покину, ані не відступлюся від тебе! (До Євреїв 13:1,5)

...Хвалю Тебе, Господи, бо Ти гнівавсь на мене, та гнів Твій вщухає, й мене Ти порадуєш, оце, Бог спасіння моє! Безпечний я, і не боюсь, бо Господь, Господь сила моя та мій спів, і спасінням для мене Він став...(Ісая 12:1-2)

Пошукуйте Господа й силу Його, лице Його завжди шукайте!..
...Він Господь, Бог наш, по цілій землі Його присуди!
Він пам'ятає навіки Свого заповіта, те слово, яке наказав був на тисячу родів... (Псалми 105:4-8)

Та Він ради Ймення Свого їх спас, щоб виявити Свою силу. (Псалми 106:8)

Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.
Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. (Від Івана 1:1-4)

Сказав Ісус Христос: Я й Отець Ми одне! (Івана 10:30)

...І, відкривши уста Свої, Він навчати їх став, промовляючи: НАГІРНА ПРОПОВІДЬ Ісуса Христа (Від Матвія 5, 6, 7)

Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас в одежі овечій, а всередині хижі вовки. (Від Матвія 7:15)

Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його. Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець. Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя, і ввійти брамами в місто!
А поза ним будуть пси, і чарівники, і розпусники, і душогуби, і ідоляни, і кожен, хто любить та чинить неправду.

Я, Ісус, послав Свого Ангола, щоб засвідчити вам це у Церквах. Я корінь і рід Давидів, зоря ясна і досвітня! (Об'явлення 22:12-16)

Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?
Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви! (1 до Коринтян 3:16-17)

Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь. (До Римлян 12:19)

А Тому, Хто може зробити значно більш над усе, чого просимо або думаємо, силою, що діє в нас, Тому слава в Церкві та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки. Амінь. (До Ефесян 3:20-21)


МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


"Зверніться до Мене..." - клич Бога все лине.
Зверніться всім сердцем, без завчених слів.
Досліджує душ і сердець Він глибини,
Не скриє ніхто перед Богом гріхів.

Чекає Господь від людей покаяння,
Він чує зітхання й мольбу "Борони!".
Не зірве обітницю Ним вчасно дану:

"Я тебе не покину, ані не відступлюся від тебе!" (До євреїв 13:5)

Бог вірний! Отож, навернись. Не тягни.

Щоб ти красивою була, –
Збирав, немов пилок бджола,
Щодня у жмені ранні роси
І безутратно їх приносив,
Щоб ними вмитися могла
І красивішою була.

Щоб час красу не поборов,
Тебе беріг я від обмов,
Тому всіляка небилиця
Згасала швидше блискавиці
Без заперечення умов,
Щоб біль красу не поборов.

Щоб красивіше стала ти,
Багато треба перейти
Доріг неходжених навколо,
Але без втоми і без болю
Свої обов’язки нести,
Щоб красивіше стала ти.
05.05.21

Не без того, щоб грішити,
ти живеш і будеш жити.
Хай у тих, чиї пороки,
ти береш-береш уроки.
Хай за те, що хтось підхопить –
людство галасу наробить.
Стане душ твоїх багато.
Стане гріх, і стане свято.
Адже всі до болю схожі –
там, де слава, там і гроші.
Суєта породить хаос,
людство, яко збірний фалос,
пробиватиме святині
повсякчасно, прісно й нині.
Але взавтра – не без того –
більший пеніс стане Богу.
Гріх, як грім, за ним – полуда, –
дасть Ісус, Аллах та Будда.

9–10 листопада 1996 р., Київ

Піп учора ледве не загриз,
Цап за вухо й каже: - Nota bene!
Хто не християнин - чорний біс!
Нечестивець! Виплодок геєнни!

А якщо не віруєш в Христа -
Ось тобі анафема й прокляття!
Я ж від ляку вкляк, замкнув вуста,
Чорт в уяві хмиз несе в багаття.

Хоч мужик розумний ( бачить Бог!),
Тільки трохи іншу маю віру.
Де ж в словах до ближнього любов?
- Хто не з нами - ляже під сокиру.!

Те, що ти вояка і земляк -
Глупство. Тож главу клади під ризи!
Хто не з нами - всіх ухопить шляк!
Кайся, грішник! Доки ще не пізно.

Я й поклав. Впокоївся тепер,
Провалився, наче у нірвану.
Православний атеїст помер,
Народився щирий християнин.

Nota bene (лат.) - зверни увагу;

03.05.2021р.

Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису,
всі твої бездоганні слова ,які підслуховує грішний світ,
Але одна, я знаю, як цілунки твої пахнуть пилком ірисів,
І я постійно шукала , хоч десь той загублений цвіт!

Моря хмільного сіль, вітряну спеку золотавих долонь.
Хіба ж забудеш оті ще дівочі несмілі зітхання?
Як же безможно ми падали в таємні казки безсонь,
Потайки кроки скрадалися крізь перші весняні плавні…

Наші карти побило життя безжально піковим тузом:
додало три сивинки, приборкали пристрасті дикі.
Бо ж пристойно в чужому колі сховатись за горизонт,
але ж ми безтямно пірнали у глибшу - лиш нашу ріку!

Хтось погляне і мовить:
- Ну й добре, і слава Богу!
Хтось порядно осудить:
– Смішний пуританський звичай…
Сніжно-біла лебідка на край світу нестиме вишеньку допомоги,
чорна-чорна ніколи не знатиме, як-то сріблиться відчай…

Хай ті люди і ґречні, та шерхіт їх все одно за спиною.
Хай собі заливаються позаочі хоч і сорок раз сіроокі сороки…
Милий, дай мені руку і завжди іди зі мною!
До останнього подиху, до відчайного впертого кроку!

Милий, ти розумій, що жінка – це діамантові сходи…
Вона віддаватиме тобі все і завжди, і до останку,
може кохати на відстані, не благаючи нагороди…
З кожним днем самій собі підвищуватиме зоряну планку!

Але, якщо ти хоч раз її образиш,
хоч раз упустиш вітер до голови…
Кожна квітка шукає землі – не вази.
Милий, а в мене в серці - аж квітки три!

Гортаю сторінки життя.
Кожна - безмежне поле...
Чому зійшов у тінь забуття,
Чому тобі зраджую, Доле?

Де перехрестя чи розбіг доріг,
На котрім згубив рідну мову?
Обачності тій запобігти не міг.
Пісню забув колискову.

Хочу вернутись на отчий поріг,
Там вперше ступив я ногами.
На берег у квіти стежинкою біг,
По росах бігав лугами.

Почути, як пахнуть кущі бузини,
Буслів, що в гнізді цокотіли.
Та роки спливли із давнини,
Тільки у сні воскресали.

Нині згукнеться дитинство мені,
Як пісня, як клич журавлиний.
Довірливе серце стліває в вогні,
Підрізані крила орлині.

Злетіти не можу у небо, у синь
Вільно розправити крила.
Окинути зором всю далечінь,
Що мені доля судила?

Не славне здобулось моє майбуття,
Згасла лампада в покутті.
В минуле зійшла Багата кутя,
І свята предків забуті.

Ніби живу без святої душі,
Та серце не знає зупину.
І споживаю твої книші,
І топчу тебе, Україно.

З роками збагнути я зміг,
Батькові мудрі поради.
Неньку любити не треба доріг,
Тільки одна веде до зради.

Можливо в краплинці крові
Прокинеться клич моїх предків.
Та роки пливуть, як свічки воскові,
Зворотних нема перехрестів.

Боже наш!
Не гнівайся – а змилуйся!
Боже наш!
Ми всі – перед Тобою!
Боже наш!
Нам небеса відкрилися –
Любов’ю
в молитвах – молитвах цих
від очей Твоїх!

Боже наш!
Усе – з Твоєї милості!
Боже наш!
Ми – Твій довічний витвір!
Боже наш!
Навчи нас терпеливості
в молитвах
пречистих-пречистих цих
до очей Твоїх
святих!

Ніхто не знищить віри нашої –
Христової –
в якій душа до раю входить!
Ніхто не змінить правди старшої,
що лине з Біблії,
із Книги Книг!

Слово –
від Бога
у Бозі
світить нам!
Нам!
О, Боже наш!
Ти віру для життя
вручив!

З повних чаш
покірних православних душ,
Боже наш,
хай сві́тлиться ця вдячність!
Боже наш!
Зневіри гору з місця зруш!
Вбий заздрість!
Дай радість!
Дай радість!
Дай радість!

Боже наш!
Наставнику Великий наш!
Будь славен!
Будь славен!
Слався, Боже наш!

Боже наш!
Зрадій за нас – і змилуйся,
Боже наш,
у день Страшного Суду!
Боже наш!
Володарю Небесний наш!!!

Боже наш!!!
Боже наш!!
Боже наш!

3 вересня 1999 р., Київ

____________________________________________
* ІІІ частина духовної кантати "Православний час"

Колись легка була рука
І літ ще обмаль за плечима,
Бувало, вип’єш гранчака
І спалахнуть перед очима

Іскристі виблиски зіниць,
Грайливих талій дефіляди.
І до полону таємниць
Ти допадався завжди радо.

І світ здавався молодим,
Все променилося довкола,
А нині звіялось, як дим,
За невідомі видноколи.

Хочеш правди? Без дурних чуток?
А вона страшна (і це не жарти!).
Я святий і грішник, і пророк,
Тільки зростом трохи малуватий.

Піп утричі вищий. Голосок -
Бас громоподібний. А у мене -
Писк, який приваблює жінок,
Кожна скаже: - Цей дідок - святенник!

Бо для пишногрудих краль я бог,
Чемний поводир у райські пущі.
Ложе втіхи - зеленавий мох,
Поцілунки звабливо-цілюші.

Дується ігуменя, мов сич,
Та мовчить, інакше буде бійня...
Я ж бо, для монашок - божий бич,
За непослух - двійня або трійня.

На прощання кожну з них обняв,
Загорнувся у дірявий плащик...
Хай росте весела дітлашня,
І чим більше - тим для неба краще.

03.05.2021 р.

Кличе мама доньку Ніну:
- Як тобі той хлопець львівський?
- В нього є суттєвий мінус -
Він рудий, мов кіт сусідський.

- Не рудий, а золотистий.
Голова на місці й руки.
Ніби мудрий і плечистий,
Мають бути гарні внуки.

Думай, люба, головою.
Колір нам не є важливим!
Він за рік чи два з тобою
Точно, доню, стане сивим.

В “Софіївці” не тільки краєвиди,
Дива вражають втілених ідей.
Ви царство мертвих можете відвідать
Живими, як Орфей чи Одіссей.

Тут озеро округле теж є мертве,
Не видно в ньому бурунів із хвиль.
Й туристи всі — цікавості то жертви -
Спостерігають вічний мертвий штиль.

Харон-перевізник сідає в човен,
Запрошує гостей до нього він.
І не гребе веслом — в цім диво нове -
Відштовхується палиця від стін

В його руках, бо тут — вузька протока,
І непроглядь така, хоч в око стрель!
Кидає промінь в русло нешироке
З поверхні вниз продовбаний тунель

Чи люк вузький, освітлює недовго.
І знову човен кане в небуття...
Чотири світлячки такі чудові,
Немов людські періоди життя:

Дитинство, далі молодість і зрілість,
І старість. Вже за нею — мертвих світ,
І темрява, неначе у могилі,
В якій сумний панує Бог Аїд.

За перевіз Харон бере оплату -
Мерцю кладуть монету під язик.
Так в Греції. В “Софіївці” ж співати
Чи вірш читать — він до такого звик.

В Європі штучна річка ця — найдовша -
За двісті двадцять метрів довжина.
І для здоров’я звивиста, хороша -
Не має зовсім протягу вона.

Із річки Стікс вертаємось до раю -
При світлі Амстердамський шлюз постав.
Він воду й з нею човен піднімає!
О диво! Він пливе у Верхній став.

Контраст вражає, створений Богами,
Із підземелля майже в небеса
Вознестися. І ставу панорама
Чарує, мов небачена краса!

2 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

День морозний. І сонце. І сніг.
Біла паморозь вкрила дерева.
Санний слід між ярами пробіг
аж за обрій, де мла кришталева.
І бажання – гайнуть навмання!
Зволожніле чоло мороз витер...
І виводить баского коня
за повіддя знудьгований вітер.

Навкруги – куди оком не кинь –
біле сяйво і небо, і нива.
І летить уже в синь білий кінь,
тріпотить білим полум’ям грива.
А верхо́м – в льодяному сідлі –
дужий вітер у білім жупані.
І десь сонце згубилось в імлі,
де-не-де – лишень відблиски тьмяні.

І мете, і мете, і мете.
Замело і горби, і долини.
Юга* ковдри із снігу плете
і вкриває замерзлі хатини.
Потонула в снігах далечінь,
в білині розчинилась округа.
Білий коню! – спинися, спочинь! –
Геть ослабла в сідельці попруга.

*юга – завірюха, хурделиця

24.01.21

От і Пасха. В атеїстів шок.
Чвакають віряни ковбасою.
В мене ж перед Господом боржок -
Знає, що учора я накоїв.

За гріхи до церкви лютий піп
Не пускає. Ось така халепа.
Вчора гамав я не черствий хліб,
А сальце, ще й пляшку чачі вгепав.

Піст, на жаль, пішов коту під хвіст,
Винуватець - кум. Підбив на грішне.
Я ж - вірянин, а не атеїст,
От на мене й сердиться Всевишній.

День би ще протримався. Так ні,-
Чаркували з Мойшею до рання.
Каюсь широ. Я таки дурний,
Бо прокинувся у калабані.

До хатини повз години три,
Вмився і пошкандибав до храму.
А нутро натруджене горить,
А у хаті спирту ані грама...

З пляшкою пустою ниньки вдвох,
Сам собі та небесам чужий я.
Буду піст тримати під Різдво,
Ну, а кума гнатиму втришиї.

03.05.2021 р.

Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
дай!

Бог наш по крихті з хаосу ночі
світло і світ цей створив.
З кожного тіла вогник душі
зорів.

Царства земного вічний неспокій
скоєний тільки людьми.
То у гордині, то у зневірі
ми.

Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
дай!

Світлі собори дивляться в небо –
молять прощення для нас.
Хай в наших дітях
б’є православний час!

Хай їм живеться з Богом і миром!
Сили їм, Господи, дай!
Може, колись на землю цю зійде
рай!

Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
Дай чисту віру
грішному миру,
Господи,
дай!

22 серпня 1999 р., Київ

__________________________________________
* ІІ частина духовної кантати "Православний час"

В нас на городі виріс дивний цвіт.
Це ще коли я був зовсім маленьким.
Дивлюсь – на ньому лієчки біленькі,
Яких не бачив ще в свої п’ять літ.
Стоїть серед картоплі одинак,
Від неї вищий та й зовсім не схожий.
Подумав: квіточок нарвати, може.
В останню мить задумався, однак.
А що, як він тут неспроста росте?
Його для чогось, може, посадили?
Не став я обривати цвіт той білий,
Але у тата запитав, проте,
Що ж то за цвіт. Він тут же у отвіт:
- А ти його не зачіпав руками?
- Ні, не чіпав,- і глянув в очі прямо.
- Не зачіпай, бо то отруйний цвіт.
- Навіщо ж він отруйний тут росте?
Можливо, його вирвати та й годі,
Щоб не було отрути на городі?
А тато відповів мені на те:
- Усе отрута, як не знати міри.
А, як у міру – користь принесе.
Комусь здоров’я чи життя спасе…
На ті слова я здивувався щиро:
- Чи ж то отрута може врятувать?
Вона ж – отрута аби всіх труїти?!
- Колись усе ти зможеш зрозуміти…
- До речі, а рослину ж ту як звать?
Всміхнувся тато: - Звуть її дурман
Або датура. Ти не чув, напевно.
А, поміж іншим, це рослина древня…
Я про таке уявлення не мав.
- Чому ж дурман? – питаюся його.
- Бо, коли хто не знає чи не вміє –
Над міри вхопить і, немов дуріє,
Геть забува і хто він, і чого.
А може й вмерти запросто тоді.
Тож, як не знаєш, краще не чіпати.
- А звідки він у нас узявся, тату?
- Питаєш, хто його тут посадив?
- Ні, звідки він узявся взагалі.
- Того, напевно, вже ніхто не знає.
Хто на Колумба знаного киває,
Мовляв, привіз з далекої землі,
Коли іще Америку відкрив.
А інші кажуть, що оцю рослину
Цигани, як дістались України,
Із прикаспійських привезли степів.
А ще легенда про дурман той є,
Колись бабуся ще розповідала…
Тобі цікаво? – Вже б і не питали?!
Легенди – то ж захоплення моє.
Я все ловив, що тільки лише чув.
А особливо захопився ними,
Як десь почув одну легенду Криму
Про Кара-Даг. Ще й досі не забув.
- Було то у козацький час, давно
Десь, може, на Полтавщині…Не знаю.
Хоч, взагалі, то значення не має,
Де саме відбувалося воно.
Містечко невеличке вздовж ріки
Розкинулось в долині у широкій.
Оточене гаями з усіх боків,
Купалося в серпанках у легких.
Жило спокійним, звичним вже життям,
Вставало рано, цілий день трудилось.
А, коли темна нічка нагодилась,
Вкладалось спати. От і все буття.
Та якось містом поповзли чутки,
Що вбитого знайшли серед дороги.
Давно у місті не було такого,
Бо, як татар прогнали козаки,
Ті більше сюди лізти стереглись.
Хто ж того чоловіка міг убити?
Ще й обібрати? То якісь бандити,
Мабуть, в якомусь лісі завелись.
Поговорили й стали забувать.
Аж тут у місті ще знайшли одного.
Теж череп був проломлений у нього
І хтось устиг до цурки обібрать.
Тоді занепокоїлись усі.
Послали козаків сторожувати
Аби скоріше вбивцю упіймати.
В дворах спускати стали з цепу псів.
Та час минув – убивці не було.
Можливо, вбив та й геть собі подався?
Чи то у лісі до пори сховався?
Та, тільки-но вспокоєння прийшло,
На ранок знов убитого знайшли .
І знов його хтось обібрав до нитки.
Зосталася залита кров’ю свитка…
Тепер усі стривожені були.
Сам голова уже ночей не спав
Та засідки велів улаштувати,
Щоб, врешті-решт, розбійника піймати,
Бо ж він, напевно, маніяком став.
Тихцем засіли містом козаки,
Аби зарані вбивцю не злякати
Та й стали у тих засідках чекати,
Можливо, той проявиться-таки.
Й підстерегли. У засідці одній
Почули кроки. Хтось ішов неспішно.
І тут удар, короткий крик і тиша.
Тут козаки метнулися мерщій,
Помітили: хтось в темряву шугнув.
Помчали слідом ще й сигнали подали
Аби усі шляхи перекривали,
Щоб той убивця з міста не гайнув.
Не наздогнали…Десь він зачаївсь.
Але із міста не подівсь нікуди,
Бо ж засідки козацькі були всюди.
Куди ж він проклятущий був подівсь?
Хтось із місцевих – вирішили всі,
Бо ж і місцевість дуже добре знає
Та і надійний сховок в місті має.
Та як узнати – хто? Пустити псів?
Та пси по сліду недалеко йшли.
Він, мабуть, слід свій тютюном приправив,
Тож пси і повернулися небавом,
На тім сліду нічого не знайшли.
Щоправда, вбивця не розрахував,
Хоч свою жертву в тім’я і поцілив,
Але ударив зовсім неуміло
І той живий зостався. Хоч і впав,
Облившись кров’ю, але не помер.
Коли життя вернулося у нього,
Сказав, що геть не пам’ята нічого
Із того, що з ним сталось дотепер.
Сумний додому голова прийшов,
Не знаючи, що далі мав робити.
Як того вбивцю, врешті-решт зловити
Аби не порішив нікого знов?
Тут жінка на порозі зустріча,
На стіл накрила, снідати саджає.
Сама ж про все розпитує-питає,
Немов урядник, все як слід вивча.
А потім каже: - Так куди його?
У тім’я, кажеш? Тож він, мабуть, бачив,
Хто його міг поцілити добряче!
А голова знизає: - Й що з того́?
Адже нічого він не пам’ята.
Що ж нам із того, що він міг побачить?
- Потрібно відьму запросити, значить.
Тут у селі живе одна, ота,
Що всі її Датуриха зовуть.
Уміє сни пророчі насилати,
Людина в сні все може пригадати.
Вона б у тім допомогла б, мабуть?!
- А звідки дивне прізвисько таке?
- Був чоловік чи лях, а чи татарин,
Датура звався. Згинув десь під Баром.
Життя її вдовине нелегке.
Отож вона за зілля узялася,
Лікує рани, хворість проганя,
Ні перед ким дверей не зачиня.
Я думаю – вона б нам придалася.
Зібрав нараду спішно голова,
Відповідальність щоб не лиш на ньому.
Та й порішили всі – що будь по тому.
Послали вістуна, щоб на словах
Датурісі всю справу пояснив
Та попрохав був помочі для міста,
Пообіцяв винагороду, звісно.
Той повернувся та і розповів,
Що згоду їм Датуриха дала,
Пообіцяла все, що треба взяти
Та і прийти. – Ти б міг би зачекати,
Щоби в дорозі не самою йшла.
Помчав вістун Датуриху стрічать
Та скоро повернувся, ледь не плаче:
- Там…я таке…таке побачив…
Датуриху вже можем не чекать!
Її убито. На шляху лежить
Вже біля міста. Хтось напав із гаю.
В її очах уже життя немає.
Всі радники схопилися умить…
Сховали жінку там, де і знайшли,
Понад шляхом насипали могилу.
Хоча і відьма та ж не заслужила,
Щоб просто неба кинути могли.
Жилось тривожно в місті з тих часів.
По місту озираючись ходили,
Ночами лише по хатах сиділи
Та сподівались на надійних псів.
Ночами сторожили козаки,
Теж поодинці містом не ходили,
Воротами шляхи загородили,
Бо ж хтось чужий ще забреде-таки,
А ти за його смерть відповідай…
Якось дружина голову зустріла:
- Я на могилу відьмину ходила…
- Навіщо – той пита її. – Вгадай,
Що я знайшла там, на могилі тій?
- І що ж знайшла ти на горбочку тому?
- Там виросла рослина невідома…
- І що із того? – він сердито їй.
- А, може, то те зілля проросло,
З якого сни пророчі можна бачить?
Ми можем з нього скористатись, значить,
Щоб місто заспокоїтись могло?!
Подумав голова та й сам побрів,
Не став нікому, навіть, говорити.
Зірвав він листя і біленькі квіти,
А вдома з того він відвар зварив.
І тим відваром напоїв узяв
Безпам’ятного зовсім чоловіка.
Заснув спокійно, але враз від крику
Схопився подивовано: - Згадав!..
Убивцю довго не прийшлось шукати.
Він писарем у ратуші служив,
Від голови десь недалечко жив,
Почув той крик та й кинувся тікати.
Його перехопили козаки,
По-своєму провчити захотіли
Та не розрахували, мабуть, сили.
Та що поробиш? Злі були-таки…
А та рослина скоро розрослась,
Датурою її так і назвали,
У знахарстві частенько споживали.
Але, коли хтось нерозумний бравсь,
Не знавши міри – то дурів, бува.
Від того часто, навіть, помирали.
Отож рослину ще дурман прозвали,
Аби розумно кожен споживав.

Якби не Бог - була б усім "труба",
А так живем і гамаємо борщик.
Щасливців закопають у гробах,
Мої ж, ченці, потягнуть в Лавру мощі.

А те, що многогрішний - не біда,
Ще й не таких освячувало небо.
В святого за убивства є медаль,
Скелетів повно в шафі сухоребрих.

А в мене окрім дулі ніц нема,
І правди, що народу ріже очі.
У мене з нею цілий вік роман,
Вже дід, але люблю її як хлопчик.

Був битий, тричі тикали ножем,
Давили та щодня плювали в спину.
Житуха - не з арахісом драже:
Проклятя і намова підкилимна.

І навіть тим, хто в рясах я чужий,
Бо не беру з людей за правду грошей.
Мій ніж умитий кровію олжі,
Вогнем горить на лезі слово Боже.

...І знову камінь та дубовий кий,-
Вже не воскресну, не чекайте дива...
Помер таки. Хоч кажуть, що живий.
Але для мене це вже неважливо.

02.05.2021р.





,

Все пройде, люди, все минає в світі,
І блазні підуть з цього шапіто.
Війна скінчиться. І чужі в зеніті
Отримають за злочини. А хто

Устигне утекти таки до раші,
Чи на Канари – куля знайде їх.
Бо наварили навіки вже каші,
І сотворили непрощенний гріх.

Убили майбуття цього народу,
І обікрали кожного із нас.
Та не змогли убити лиш свободу,
Бо в жилах кров нуртує, а не квас.

З часів козацьких билися за волю,
А тут злодюги землю продали.
Щоб ми мовчали про тяжку сваволю,
Ярмо нам одягли, мов ми – воли.

Вбивали нас родинами, родами,
Тарифами, неначе ковилу
По світу гнали і травили псами,
І пхали в смертну темінь, ув імлу.

Нам не давали жити, потім скоро
В колгоспи і в ГУЛАГи - просто всіх.
По нації пройшлись Голодомором,
Убили люд. І це всевладний гріх.

Ми не пропали, відродились знову,
Злетілися з усіх чужих країв.
Колиску зберегли і пісню, й мову,
Щоб нас ніхто вже гнобити не смів.

Щоби нарешті у Верховній Раді
Лиш українець сам писав закон
Для себе. Щоби жити всій громаді
По правді. А безчестю заборон

Наставити повсюди. Щоби люди
Повірили, що правдонька жива,
Що ми – народ, - віками був і буде,
В руках якого владна булава.
04.04.21 

І ясно буде все як Божий день...
На те і свято головне весною,
аби не в’янули над головою
омріяні мої сади пісень.

Скресає лід, і догорає пломінь,
і сонечко сіяє із небес,
і чуються у Храмі хори мес...

і неупинно як весняна повінь
лунає і відлунюється зовні:
Христос воскрес! Воістину воскрес!

02/21

Чекаю визволителів своїх,
коли на схід, на північ і на південь
появиться у ризах золотих
всеукраїнський пам’ятний Великдень.

Не вічний Ірод... буде на Землі
і тепле літо, і розквітнуть весни...

як булька на воді, навіки щезне
останній узурпатор у кремлі,

розвидниться у кро́мішній імлі,
а в Україні білий світ воскресне.

- Як ти міг кіло цукерок з'їсти?
Маєш, синку, ти погану звичку.-
Кажуть мама з татом до Микити.-
Ти ж не думав зовсім про сестричку!

- Я ж якраз про неї тільки й думав.-
Син малий хитренький погляд кинув.-
Чи вона прийде, чи буде вдома,
Швидш ніж я усіх їх з'їсти встигну.

ВИР

Довічна марнота віків все – Бога осягнути
Чи в блуді мудрому здури́ти й оминути
Долю приречення. Її пряде в циклічність
З канонів пожирань й відрижок житність.
Дощі ж ревуть, стягнувши небо в пути,
Й роз’юшуються в дрантя, щоб лизнути
Слізьми родючу твердь. Яка епічність!
У пекло впали роси, як у темінь свічність
І згинули завоскнені землею. Хіть відчути
Від перетворення неочевидного. Побути
По той бік яви сеї. Впасти в потойбічність
Життя вже неживого – прірвову магічність.

Тишу розгледіти довірочно і шепіт вчути
Істерики шаленства душ із черева покути,
З піхви злягання зорь і сил. Свята трагічність!
Досвітня ще! Чи то любов і вся її калічність
В людській природі? Глек ві́нчаний отрути,
Незграбно Гончарем заду́хнений й зіпсутий.
Світ – суть удавана за поступ хаотичність
У вирві сталості й безмежна канонічність
Пастки надій. В омані мрії так і не збагнути,
Що смерть йде по різдву і крок її ледь чути,
А по зимі – весна, за нею колом – звичність.
І все поглине знов в безчасся своє вічність…

Павло Гай-Нижник
2 травня 2021 р.

Православний час
править при свічах –
і Господь над ним.
Православний час
зустрічає нас
Словом праведним.

Божий Заповіт
у чужій душі зрости,
кожну заповідь
і я, і ти
пронесімо в світ
православним шляхом цим
святим.

Православний час
проводжає нас
Словом праведним.
Православний час
служить при свічах,
лиш Господь над ним.

Тисячі церков
заспівали в дзвони знов.
Це прийшла до нас
Його Любов.
Не чіпай меча
в православний добрий час
святий.

За нами – Віфлеєм
і зорі Візантії,
і довгі війни й унії –
і все це бачить Бог.

Православний час –
у живих очах
золотих ікон.
Православний час
хрест кладе на нас,
бо Єдин Закон.

Тисячі церков
заспівали в дзвони знов.
Це прийшла до нас
Його Любов.
І відкрив нам слух
православний чесний Дух
Святий.

Православний час
нині сяє в нас
Cловом праведним.
Православний час
звів іконостас,
наш Господь над ним!

Тисячі церков
сповістили в дзвони знов
час Його Любові,
час Любові,
час Любові…
Вже Любові – Час!..

Православний час.
Православний час.
Православний час.

1 липня 1999 р., Київ

___________________________________________
* І частина духовної кантати "Православний час"
(перша назва кантати – "Майбутньому")

Додав сьогодні світ увесь
Душі моїй розради, –
Христос воскрес! Христос воскрес!
Плач обернувши в радість.
Ізнов збулось одне з чудес,
Між фальші та облуди, –
Христос воскрес! Христос воскрес!
Вітаємось повсюди.
В оцім поєднанні словес
Безмежна Божа ласка.
Христос воскрес! Христос воскрес!
Святкуємо всі Пасху.
02.05.21

Ще маємось... почиємо у Дусі.
І Божі діти, і Його сини,
що вижили рабами у нарузі,
ще віруємо у пророчі сни.

Дістанеться і кату по заслузі
за наші перемоги без війни...
і воїну, і орачу, і музі –
причастя української весни.

Іще загляне сонце у віконце
земної долі... у небесний рай.
Не нарікай на опустілий край,
який не залишають оборонці,
і молячись Ісусовій іконці,
люби живих, а ворога... прощай.

01.05.21

Палата.
Ліжко.
М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні…
Який вже тиждень
ходить поспіль
вона за мури
кам’яні.

Тут зі шпитальних
сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі –
різні віком –
чиїсь бліді
сумні обличчя.

Глядять на сад
і склеп похмурий,
і на безвихідь,
і на мрії,
на зубцюваті
в снігу
мури,
на блякле сонце,
що ледь гріє…

Вона спішить.
Там син нездужий –
один –
мов згусток больовий.
Уже безсилий
і байдужий,
та все ж живий…
Іще – живий…

Згасають мрії,
як примари,
в які чуття не обрядись.
Он промайнули
санітари
з пустими ношами
кудись.

Шкребе у горлі від карболки.
Від горя –
сльози потекли.
В хустинці – ті
страшні осколки,
що сину тіло
посікли.

О, ця війна...
Війна!..
Війна! –
Кінця і краю їй не видко…
На скронях – снігом –
сивина:
– Синочку мій!
Живи! Я швидко…

Ось і палата.
Лікар тут.
І хтось іще.
І санітари.
А на підлозі –
бинт і джгут,
і син, укладений на ма́ри*.

Як осягти той жах думками?
І де та –
з болями – скрижаль?..
А лікар
лиш розвів руками:
– Ми не спасли його,
на жаль.

Це відгукнулося, як постріл,
як – отой вибух на війні…
Пуста палата,
м’ята постіль,
руді розводи кров’яні…

ма́ри – ноші для перенесення мерців

14–16.01.21

Талант важніше за талан
чи навпаки? А хто це скаже…
Не все Всевишньому хвала,
що на язик халвою ляже.

Хоч хліб усьому голова,
та хлів далеко ще не хижа.
Отак і бідному халва –
це лише трапеза, не їжа.

І затрапезний ще не суть,
а сутність – то іще не фатум.
Замало лиш коханим буть,
важливо віддано кохати!

Вже завтра зрадіють жінки і Марія,
Зустрінувши Господа - Божого Сина,
Поклоняться воскреслому Ісусу Христу
І понесуть вістку учням й Петру.

Вже завтра Іван і Петро в Єрусалимі
Бігтимуть ,потім зайдуть в домовину,
Побачать пелена і більше нічого
Й повірять у Господа Вічноживого
.
Вже завтра апостоли з благоговінням
Перед Ісусом впадуть на коліна.
Сьогодні ж субота.Учні в сум'ятті...
Перед очами вчорашнє розп'яття.
30.04.16.
"Жити потрібно так,ніби Христос помер вчора,воскрес сьогодні та прийде завтра".Мартін Лютер.