Доба.

День – суто кілер,
чиє потіння
в роботі очей
і спусканню курка.

Гине малеча,
як гинуть надвечір
комахи-поденки:
викрикнувши,
вона захлинулася
сльозами Грабовського –
на ніч.

Ніч – вправна швачка,
яка латає
снами
од куль уденяшніх дірки.

Сон аспіранта –
це злісний захист
стосовно змін у системі суддівства;
сон Грабовського –
новітній швейцарський піджак
у старих добрих бебехах Шекспіра.

Доба.

Доки день іще на видноколі,
а ніч уже на віддалині
(і навпаки),
доти потопає у чебрецях
моя задоволеність.

Я посаджу кукурудзяний ліс
і прививатиму до високої тростини
цілодобовий і консервативний
оптимізм.

20 листопада 1993 р., Київ

Люди... такі хороші.
Задум – обіт добра.
Але керують гроші.
Інше – лукава гра.
Влада – земна спокуса.
Розум(імла гріхів)
ще із часів улусу
волю чавити хтів.
Щоби вуста мовчали,
очі дивились вниз,
«Каюсь!» у світ кричали,
як загориться хмиз.

Миті, роки, епохи…
Мрії, надії, крах…
Добре, що ми не лохи
у кольорових снах.

21.12.2020

Уже давно зізнатись мушу,
Що відчувається умить,
Як добра згадка гріє душу,
А зла – нестямно холодить
І тільки множить сльози й болі
На сум прощання щодоби,
Адже в житті чомусь доволі
Непоправимої журби…
22.12.20

Віктор Кучерук

Є такі, що люблять аж до сказу
І ревнують навіть до стовпів, –
Є і ті, хто кориться наказу
Вказівного пальчика без слів.
Є старі – охлялі й напівсонні,
Та з украй надутим портмоне, –
Є галантні поміж безпардонних
І таких, що завжди щось утне.
Є смішні герої і трагічні,
Є сміливі й сильно боязкі, –
Делікатних повно і цинічних
Зайнятих та вільних козаків.
І повільні, й дуже бистроногі,
І чіпкі, немов чортополох…
Бідній жінці вибрати незмога
Одного з привабних багатьох...
19.12.2020

Олександр Сушко

Є такі, що люблять аж до сказу,
Раз підгледів - й досі в серці щем.
Можуть упіймать під час намазу
Й залюбить до смерті під кущем.

Гнат охлялий, Орест напівсонний,
Ну,а камрад їхній - о--го-го!
У жазі зірвав з дружків кальсони,
Рве їх, наче русичів монгол.

Заморив братву гігант могутній,
Виссав сили з кволих мужиків.
Бо амури нині вельми люті,
Не цікавлять їх тепер жінки.

Аж тріщить в ручищах хтивця попа,
Християнській вірі - шах і мат!
Ми свобідні! Хай живе Європа!
Завтра у столиці гей-парад!

Сізіфовий камінь. Вершина вгорі,
А ніби звалився додолу.
Це він заснував грецьке місто Корінф,
Був бога вітрів син — Еола.

Втручався Сізіф у діяння Богів -
Зевс викрав красуню Егіну
У бога Асопа доньку і хотів
Сховати й на острів полинув.

Річками Асоп відав. Хитрий Сізіф
Дізнався про ту таємницю,
Повідав Асопу щоб той у Корінф
Провів благодатну водицю.

Розгнівався Зевс на Сізіфа і Смерть
Послав до державного мужа.
Сізіф не дрімав, підстеріг і круть-верть -
Узяв на ланцюг її дужий.

І люди вмирать перестали. Й Арей
Війни бог звільнив Смерть-подругу.
Сізіфа відвів же у царство тіней -
Покара така за наругу.

І тут врятувався корінфський крутій,
Меропі, дружині сказавши
Його не ховати в могилі своїй,
І жертв не приносить, як завше.

Аїд розгубивсь од новацій отих,
З такого ганебного вчинку,
Й на землю Сізіфа тоді відпустив,
За все покарав його жінку.

Сізіф бенкетує в Корінфі, воскрес,
Співають пісні йому й оди.
Та раптом з Олімпу приходить Гермес
Й на суд його Божий відводить.

І винесли вирок безсмерті йому -
Котить вгору камінь великий.
Вгорі він зривається вниз, у пітьму...
Сізіф йде котить знов — довіку!

30 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Час від часу сповільнюю крок
І згинаюсь, як старець над мискою, –
З-попід снігу підступний льодок
Склом гладеньким іскристо виблискує.
Не утворює зовсім тертя
Покриття, по якому я клигаю,
Бо немає такого взуття,
Щоби ним поборотися з кригою.
21.12.20

Заблукла птаха на зимівлю проситься-
Бодай до призьби, до піддашшя-хай би-
І сколком сонця, одголосом колоса
їй огник із вікна - претепла зваба.

Прозора птаха в стіни б' ється з хугою,
Викрешує зірниці - клякне з сили.
А дівка виглядає з вікон - слухає:
Чи то здалось? -Чи справді щось там біле?

До шибок, до долонь, до снів розвіяних,
За мжичкою - до ирію на суші.
Отак настирно , беззворотньо, співано
Замерзла птаха проситься у душу.

Барани сьогодні
рано
Загубили
барабани,
Не вбачають в цьому
драми,
Гучно буцають
лобами.

Громом вся трава
побита,
Гуркотять також
копита,
Забавлянку судить
Кіт,
Він досвідчений
арбітр!

"Треба, хлопці, чесно
грати,
Непорядно
махлювати,
Барабаньте,
не баритесь,
Файно
гарно веселитись!"

Кіт із вечора до ранку
Пропонує забавлянки!

Посудино довгаста,
Заткана качаном,
До тебе би припасти,
Помилуватись дном.

Налине тепла хвиля
І звалить з ніг мене,
І все, що серцю миле.
В уяві промайне.

Я пісню заспіваю,
Вмостившись під кущем,
І тихо задрімаю
Під зоряним плащем.

1976-2020

Думки повернутися кличуть ДОДОМУ!
Колись виїздила вона за кордон.
Не дуже привітно всміхалася доля.
Нестерпний тримав у обіймах полон.

В країні чужій свої звичаї, мова.
Кружляє в повітрі осінній листок…
В його шепотінні: ДОДОМУ! ДОДОМУ!
Повітря цілющого треба ковток!

Забракло повітря, зімкнулося коло!
Тримає її біля самих воріт.
Висвітлює промінь весняний: ДОДОМУ!
Показує шлях, де батьківський поріг.

Та розум шепоче: немає роботи!
У рідній країні брутальна йде гра.
Працюють лиш бідні до «сьомого поту»!
Та в них на столі тільки хліб та вода.

Країна знеможена, прагне підтримки!
То може, настала для змін вже пора???!!!
ДОДОМУ! ДОДОМУ! Не треба зупинки!
Наступить колись вирішальна ходá!!!

ДОДОМУ! Мерщій, повертайся вже, Таю!
Чекаю тебе з нетерпінням, кохаю!!!

21.12.2020

Я зрозумів зими нестачу,
коли бажав тобі: "На вдачу!"
на червні впавши у глибінь.
Я знав уже чому тобі
сніги і я́сний холод милі,
чому арханґели – безкрилі,
коли приходять чорні дні.
Відомий біль тепер мені –
і я тужу́ю за минулим,
де спало тіло і не чуло,
як будуть різати його
за зло нове гріха твого!

5 вересня 1999 р., Київ

Де не глянь брехня забралась
По собі усіх судила,
Смутком в душах оселялась,
Недовіру породила!

З вуст лилася, наче мед..
Чвар гніздо для себе звила,
Спланувала наперед,
Правду хвойдою зробила!

За безцінок продала,
По руках її пустила,
Та глумилась, як могла
І за ніс усіх водила!

По оселях, ніби вдома
Де хотіла - там ходила.
Як то кажуть скрізь була,
Лізла всюди і без мила.

У такі місця залізе,
Де не всунеш навіть шила!
З киснем в мізки потрапляла
Та гойдались на могилах.

Не шукай її далеко
І даремно не ходи!
У політиці та владі
Видно всі її труди!

Це для неї рідна хата
І керує всім завжди.
Там один закон існує-
Оббреши та обкради!

Все заплутане, розмите
З каламутної води.
Не знайдеш кінця і краю
І в законах не блуди.

А як з'явиться там правда
Не минути їй біди.
Так її цькують відразу
Арештують та в суди!

Правосуддя теж убоге,
Ваги брешуть в один бік.
Витирає в правду ноги,
Так триває з року в рік!

Меч закинутий на плечі,
Слід кровавий ще не стік.
Голова лежить невинна,
Хтось збрехав, а меч відсік.

Той хто винен - тут немає,
Вже давно з країни втік!
Зажурилася Феміда,
Лиш платком махає в слід.

І шукають люди правду
Не одну вже сотню літ.
Щиро вірять, не згасають,
Б'ють словами кривди лід!

Віднайдуть та переможуть,
І добрішим стане світ!
Буде правда панувати,
А брехні пропаде слід!
04.09.2019.
by Штука Ярослав

Був, говорять, отой Венжик з рангової шляхти.
Міг би, мабуть, собі жити і горя не знати
У маєтку родовому. Але ж не сиділось,
Все йому у чисте поле на коні хотілось.
Тож подався в степ широкий він козакувати
Аби згодом осавулом генеральним стати.
Між козацтва до старшини тоді не бувало,
Щоб когось за гарні очі лишень обирали.
Тож, напевно, мав заслуги та ще і чималі,
Щоб на колі осавулом козаки обрали.
А вже коли помер славний Ружинський Остафій,
То прийшлося Хмельницькому і гетьманом стати.
В непростий час довелося. Як татари взнали,
Що страшного їм Ружинського на світі не стало,
То зібралися хутенько дві орди великі
Аби врешті Україну вогнем попалити
Та набратися ясиру за багато років.
Не давав же їм Остафій ступити і кроку.
От тепер, коли нарешті гетьмана не стало,
То зібралися татари і в набіг помчали.
Не полізли старим шляхом, козацтво лякало,
Тож вони через Молдову шлях собі обрали.
Запалало все Поділля, криком закричало.
Вже татари й до Волині ордами домчали.
А там скоро і до Польщі доберуться кляті.
Але хто ж супроти того з військом має стати?
Зажурилися поляки, думують-гадають,
Бо ж такого полководця славного не мають.
І тоді король надумав грамоту послати
Аби саме Хмельницькому над тим військом стати.
Того війська ще й немає, ще зібрати треба.
Отож Венжик реєстровців збира навкруг себе.
Закликає запорожців та і всіх охочих,
Тих, хто смерті не боїться заглянути в очі.
Ще і польські гарнізони підібрав в дорозі,
Хоч зрівнятися по силі з ордою не в змозі.
Тож рішив татарську силу хитрістю здолати.
Попереду всіх загонам велів виступати,
Щоби скубали обози й татарські чамбули,
Аби їм ані хвилини спокою не було.
Велів лише нападати й одразу тікати,
Аби здобиччю татарським чамбулам не стати.
Ох, озлилися ж татари, не чекали того,
А козаки їх постійно скубли всю дорогу.
Там обоза перестрінуть, виріжуть до біса.
Там чамбула перехоплять між густого лісу.
І не зловиш отих клятих - бою не приймають,
Лиш постійно в неспокої всю орду тримають.
Врешті-решт аж до Заслава татари дістались,
Хоч затримались в дорозі, бо все огризались
На набридливі загони, що не відставали
І орду, немов собаки, за п’яти хапали.
А тут уже їх Хмельницький чекає із військом.
Зробив вигляд, наче дуже орди він боїться,
Тож обставився возами і засів за ними,
Щоб відсидітися, мабуть, за возами тими.
Битися у чистім полі не хоче з ордою,
Знає: справитись не зможе з силою отою.
А татари аж зраділи: от табір здолаєм,
Тоді уже дуже гарно навкруг погуляєм.
Бо ж не буде на Вкраїні уже тої сили,
Яка би орду татарську тоді зупинила.
Не такий простий був Венжик, як хан думав со́бі.
Знав, що в полі із ордою нічого не зробить,
Тож у таборі залишив піших і гармати,
Щоби ними з-за укріплень татар віншувати.
А сам з кінними сховався до пори до лісу.
Тож татари і обсіли отой табір, звісно.
Напосілися, полізли його штурмувати,
А їх з-за возів зустріли мушкети й гармати.
Ой, озлилися татари, зовсім озвіріли,
Хоч і сотнями лягали, атак не спинили.
Захопилися до того отим штурмом, значить,
Що нічого і не чують навкруг і не бачать.
Поки ті татари скопом табір обсідали,
Сам Хмельницький з козаками їх у кільце взя́ли.
Засвистіли козаченьки, як кільце замкнули.
Тільки тут ото татари усе і збагнули.
Кинулися утікати вони світ за очі,
Кожен вирватись скоріше з тої пастки хоче.
А козаки з обох боків, як косою косять
І татари кров’ю трави, як росою росять.
Зупинити усю орду козаки не в силах,
Тож чамбули шлях до втечі врешті-решт пробили.
Подалися геть на південь рятунку шукати,
А Хмельницький вслід подався, аби проводжати.
Добре знав татарську хитрість: начебто тікати,
А тоді в одному місці всю орду зібрати
Та і вдарити на того, хто слідом женеться.
І тоді вже переможцям плакать доведеться.
Тож він виділив загони, що татар ловили,
А сам вів посередині усю свою силу.
Як він думав, так і сталось – орда в степу збилась
І на силу на велику знов перетворилась.
Сподівався хан, що гетьман розпорошить сили,
Бо ж подума, що орду вже усю перебили.
От тоді хан і ударить, ворога здолає…
Але кинувся – назустріч військо виступає.
Розбив знов орду Хмельницький та погнав степами,
Відібрав усе, що мала з ясиру і краму.
Утікала орда швидко, вже й не наздогнати.
Військо славне в Україну стало повертати.
Попереду сам Хмельницький попід корогвами
Всміхається: так і буде з всіма ворогами!

Ми східняки тут і галичани,
та в нас один на усіх ватаг,
бо ж ми - нащадки всі Болбочана,
нащадки слави його й звитяг.
Козацьким гримнути б тулумбасам,
щоб линув світом той грізний грім.
Йдемо ми маршем своїм Донбасом,
щоб повернути Кубань і Крим.

Приспів:
А хто вдава, що не поміча,
що ми відроджуємо державу,
хай кида зброю свою іржаву,
як бачить в наших руках меча.

Ходили ж прадіди-болбочанці,
аж від ходи їх довкруж гуло,
і ні східнячці, ні галичанці
за хлопців соромно не було.
Наш лютий ворог не має шансів
бо хоче, клятий, ще мить пожить.
Й під нашим натиском, болбочанців,
біжить щодуху, чимдуж біжить.

Приспів.

Хай танк на зміну прийшов тачанці,
потрібен й танку нестримний рух.
Тож ми гвардійці, ми болбочанці
вкладаєм в рух той міцний наш дух.
В нас цілять не лиш з ворожих шанців,
не лиш спиняють нас град чи сніг.
Ген - гадь та погань, тож геть з-під ніг,
з-під наших, лицарів-болбочанців.

19.12.2020

У чорному лісі іду навмання...
А що мені буря чи злива?
Та не доганяю, кудою щодня
щезає зима білогрива.

Напевне у неї по азимуту
і в мене – одне і те саме:
коли три дороги, наліво іду,
а потім направо і прямо.

А там, де не буде моєї ноги,
стоїть ще на курячій лапі
оголена талія баби Яги
і мощі Кощія на шкапі.

То тінями Чахлика рикає змій
і наша – його баба Йошка
лякає усіх у країні моїй
так само як зелень і «йолка».

А далі «тайожний» союз і пурга,
сніги, завірюха... де нині
притрушує інієм сива хуга
біляве, криваве і синє.

А далі... зима замітає сліди...
Кудою не човгай, кудою не йди –
одні кучугури й замети.

Якщо закудикаю лихо й біду,
на голову іншу пригоду найду,
яка подобає поету.

12.2020

Ой, зимонька їхала кониками білими
З передзвонами, з передзвонами.
Дала в руки вітерцю величезне віяло,
Щоби він повітря ним охолоджував.

І летіли коники, наче ті лебедики
Швидко-швидко й високо попід небеса.
Кружляли сніжиночки у таночку весело,
Чарувала нам серця дивна ця краса.

2019 р.

Білорусія плаче.
Білі сльози стекли.
І була ж не ледача,
так язик відсікли.

Ходять зубри по пущі.
Газ російський пливе.
Кажуть всі всюдисущі:
«Білорусь не живе.»

В Україні не легше.
Але, браття-сябри,
видно – хтось зовсім бреше
проти «младшей сєстри».

6 березня 1995 р., Київ

Це, певно, мій останній вияв
Любові тої, що була…
Чомусь уже не має Київ
Краси недавньої й тепла.
Люд мучив, знищив і розвіяв
Здобутки цілих поколінь
І там, де сяяв злотом Київ –
Сіріє тільки лжива тінь.
Людська розгнуздана стихія
Доклала максимум зусиль
І занімів печально Київ,
Згубивши раптом власний стиль.
І Оболонь, і Голосіїв,
І блиск Маріїнських палат –
Лише нагадують про Київ
До найгіркіших вічних втрат.
Іду, дивлюся і не смію
Любові зрадити зі зла,
Хоча уже не має Київ
Краси одвічної й тепла.
20.12.20

В садочку,
який колись
смарагдовим листям
дзвенів,
Де у густій траві
від спеки
рятунок завжди,
Хлопчик - школярик стояв,
впізнати садочок не міг:
Літо минуле він
а ні на мить
не забув,
Літом зеленим він
тут на канікулах
був.

З'їли усе шкідники -
гусінь, голодні жуки,
Гризли гілки і кору,
нажертись ніяк
не могли,
Нищили власний корм,
та це їм було
невямки.

Патика у хлопця в руках -
зброя непевна вона,
Що учинити тепер,
як подолати жуків,
Банду шкідливу оцю
знищити треба сповна,
Треба позбавити сад
від лютих усіх шкідників.

Дятел геройський летить,
дятел - товариш, боєць,
З хлопчиком швидко, за мить
створили команду вони,
В ритмі відважних сердець
стали удвох до борні.

Коли стихає надвечірній шум,
І посуд після пізньої вечері
Помито, тихий звук віолончелі
Настроєної на знайомий «шрррум»
Бринить у вухах. У такий момент
Зображена у дзеркалі істота
Підморгує мені й питає: Хто ти -
Читач новин, приблудний декадент?
Любитель слів або аматор нот,
Збирач дієприкметників і часток,
Фізичне тіло, що шукає щастя,
Вхопивши понівечене стерно?
Не знаю... Але точно більше, ніж
Судини, нерви, кості і клітини,
Як дім є більшим за фасад і стіни
З незмитими відбитками афіш,
Як море більше за сукупність риб,
Кораблетрощ, кальмарів, хвиль, відпусток,
Як світ є більшим, ніж кривавий згусток,
Де простір-час утворює розрив;
Я відблиск непомітної зорі,
Який відбився у нічних вітринах
І пролетів крізь мене, мов нейтрино;
Я - все, що сам колись пройшов наскрізь.
Я зашкарублий вузол ДНК,
Я сто вінілів у старих конвертах,
Дитяча книга - читана й подерта,
В перекладі поета Маршака.
Я нерухомий, невагомий пил,
Що підпирає колонаду світла;
Я папороть, яка вночі розквітла
На тлі фламаріонових світил.
У марсіанських хроніках моїх
Тече пісок і розмовляє вітер,
І музика складається із літер,
І сніг біліє між рядками книг;
Я стародавня липа, що росте
Там, де костел святого Миколая;
Я липень, що грозою поливає
Цю ніч, цей день, і липу, і костел.
Але тепер - зима, у шибку б’є
Грудневий дощ, і ніч уже скінчилась,
І може я і став би іншим чимось,
Але уже нехай - що є, то є.

Не лякайся й не лякай мене.
Куди ніч, туди і сни урочі.
Темрява нікого не мине,
та не попадаймо їй на очі.
Так упали карти... у Царя...
сказано у ветхому завіті,
що усе мине на цьому світі,
пощезають гори і моря
і настане зоряна пора...
І тоді засяють у зеніті
поряд... я і ти – моя зоря.

12/20

Бачила тебе як наяву...
уві сні... а на душі тривога...
випадає по воді дорога...
нібито до берега пливу,
та усе не видно, до якого.
Наче у пустелі міражі.
Видно, що вінчає сьоме небо,
коли цього, може, і не треба...
Стоїмо обоє на межі
ще свої і, наче, не чужі...
Як би не упасти до ереба
на крутому цьому віражі?

О, добре як, що любиш ти!
О, добре як!
Коли обваляться світи –
це буде знак.
Це означатиме, що ти
і тільки ти –
була в основі самоти
в кінці мети.
Тоді стоятимеш і виголосиш – день!,
той день і час.
коли одна – з усіх пісень –
один лиш раз! –
з одним лиш словом, що було
і вмерло знов:
любов, любов, любов, любов,
любов, любов!

21 жовтня 1995 р., Київ

Є такі, що люблять аж до сказу
І ревнують навіть до стовпів, –
Є і ті, хто кориться наказу
Вказівного пальчика без слів.
Є старі – охлялі й напівсонні,
Та з украй надутим портмоне, –
Є галантні поміж безпардонних
І таких, що завжди щось утне.
Є смішні герої і трагічні,
Є сміливі й сильно боязкі, –
Делікатних повно і цинічних
Зайнятих та вільних козаків.
І повільні, й дуже бистроногі,
І чіпкі, немов чортополох…
Бідній жінці вибрати незмога
Одного з привабних багатьох...
19.12.20

Зазирнула казка зранку
у віконні шиби.
Розтулила я фіранку
в затишок садиби.

Вільха вітами маніжить,*
об небесні схови
вибиває ветху ніжність
із перин пухових.

Й сиплеться сніжок пухнастий
з лантуха-подушки -
прибирають рай перистий
Божі попелюшки.

Доокола тихо, чисто,
сивий жевжик** гоже
перламутрове намисто
у пучечки в'яже.

І ялина розпашілась
на дубар-морозі.
Неба просинь стала біла -
Новий рік невдовзі.

Миколай дитячі мрії,
кутає в цукерки.
І летить душа у вирій,
барвним феєрверком!

маніжити* - бити
жевжик** - горобець


09.12.2020р.

Ми стрілися з тобою на платформі,
Ти без надії потяга чекала.
До тебе під'їжджав я не по формі,
Мені ти принципово не давала.

Донині пам'ятаю ту платформу,
Де за життя мені ти не давала...
Якісь профури, певно, для проформи
Її опозиційною назвали.

О як вона мене голубить –
Лоскоче, гладить, тисне, мне…
Вже кровоточить стали губи
І тіло, наче кам’яне.
Лежу знесилено на ліжку
І огортає душу щем,
Бо мила каже: Ще хоч трішки...
А потім знову: Ще!.. Іще!..
18.12.20

Навіщо зазіхати на чуже?
Є гавані і є свої причали.
Хай Бог мене від того береже,
аби я не своє оберігала.

Ти любиш силуети негліже,
тобі як і мені усього мало...
згадаємо навіяне, адже
 і я твоє колись давно читала.

 Дарма, що нині я уже не я.
І ти іще у класиках не ходиш.
Така фортуна. Що одна не можеш,
те ми обоє в піні житія
осилимо. Озвучимо ім’я –
на те і є ми сотворіння Божі.

Ну ось: ми – є, і наше, і моє,
і де-не-де суспільне і нічийне...
хай буде Ти – нове ім’я твоє
ну, а моє... яке тобі доцільне.

 Тоді одне до одного іти
багато легше... однієї миті
колись мені уже являлась ти,
коли тебе ще не було на світі.

 А нині ми приречені на те,
аби одного разу на осонні
я знову цілував твої долоні
як це було, бувало... а проте
у нас і нині є ще  золоте
руно, яке не полиняло зовні.

12.2020
 

Свята Варвара ночі ввірвала
І день добавляти буде.
Та знають в народі цю приказку здавна,
Бо у природі так є.

З цієї пори мине лише тиждень
І меншатиме кожна ніч
Та день добалятиметься по хвилині,
А вогники різдв"яних свіч

Грітимуть душу та радість нестимуть,
Народження славлять Христа.
І тепло так стане, хоч надворі зимно,
Смакує святкова кутя.

2020 р.

На відрозі чарівно́го сумніву
постривай, моя лю́бко люби́сткова,
поступися мені, неприсутньому,
грізно ча́су позич, пізня блискавко!

Хай спізнюся, як за́вжди, на свя́то я
почуттів, мов кульбаб розпорошених,
хай квитатимусь, та не розплатою,
а думками й словами хорошими.

Ти найлегша від сяйва до спомину.
Ти найтяжча від гадки до відстані.
Я так мрію прославити промені,
кожним кроком твоїм перелистані.

14 серпня 2001 р., Богдани́

Раз Петрівна подалася
на елітний Спа-курорт,
відпочити при нагоді
від набридливих турбот.

Витрачала щедро гроші
на голки, масажі.
За готівку - терли, м'яли,
кутали у грязі.
На новітні процедури -
статки викидала.
Брали всі не по тарифу
й решти не давали.
Ставили п'явки і бджоли,
ще чогось багато.
Можна було б за ті кошти
"Жигулі" придбати.

У готелі до Петрівни
залицялись хлопці.
Коньячку пропонували
випити по стопці.
Не така Петрівна - хвойда,
щоб піти на зраду,
й на чужих міняти свого -
голову сільради.
Тож зустрівшись з чоловіком
кинулась на груди.
- Ти за мною сумувала?
- Ну... а, як же - всюди!
- Чесно в ресторан ходила?
- Тільки на масажі.
- У кіно, театр, танці?
- Що ти, любий, кажеш?
Не ревнуй мене надмірно,
я твоя навіки,
не якась там вертихвістка,
що шукає втіхи.

В двері стукають... Заходить
коліжанка близька,
із курортниці не зводить
заздрісні очиська.
- "Як Петрівно, відпочила?" -
а та їй зухвало.
- Розкажу тобі відверто -
всім підряд - давала!
Екстрасенсам, санітарам,
масажистам і швейцарам
Тому, тому, й тому!
Уявляєш скільки грошей,
з яким настроєм хорошим
їхала додому?

- Ой, Петрівно, хто б подумав,
гарна, роботяща
і в селі ніхто не знає,
що така гуляща.

Чоловік не те намислив
про свою дружину,
та й угрів у ліве око
вірну половину.

Він — Зевса син, улюбленець Богів!
Тантала грот ось тут, на площі Зборів.
Царем він був, мав самолюбство хворе,
Бо загордивсь. Пустився берегів...

І зрадив покровителів своїх -
Амброзією ласував, нектаром
І смертних пригощав, мов брав на сміх,
І мав за те заслужену він кару.

Багато що прощалося йому,
Зазнавсь Тантал. Не знав межі гріхові.
І незабаром божевілля нове
Пресвітлий розум кинуло в пітьму.

Чи відають Боги про все на світі?
Він перевірить вирішив тоді.
І на свої бенкети знамениті
Усіх їх запросив оцей гордій.

Пелопса — сина рідного — убив,
І наказав його зварити м’ясо.
Й велів подать на трапезі — аби -
Безсмертні гості попоїли ласо.

Але Боги не повелись на те,
І не торкнувсь ніхто страшної страви.
Тантал не усвідомлював лукавий,
Що замахнувсь на Боже, на святе.

І за наказом Зевса до Аїда
В підземне пекло кинули його.
Зухвальця прирекли на вічні біди,
І став Богів улюбленець — ізгой!

Стояв по підборіддя у воді,
Вода зникала, як хотів попити.
Лиця торкалися смачні плоди,
Хотів поїсти — їх відносив вітер.

І все життя терзав Тантала страх,
І світ здавався весь йому немилий,
Бо нависала трьохсоттонна брила,
Й здавалося — його розчавить дах.

І старше покоління й молоде
Збагне цю сутність Божої науки.
І звідкіля з’явився у людей
Крилатий вислів про Тантала муки.

26 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

2
В пустім, закритім на просушку парку
вівчарка мов під’юджує хазяйку –
теж без угаву снуючи вкружки
старечих рук, що лічать петлі светра,
і вітер, колихаючи дерева,
волоссям бавлячись, щадить думки.

Хлопчисько, сподобивши на рулади
з-під палиці горож узірні ґрати,
біжить зі школи, і рожевий шар
сідає у розгілчасту корзину,
у тіні клумбу рядячи озиму;
і тіні угамовують пожар.

В провулку тиш, як у пустім пеналі.
Уламки льоду, линучи в каналі,
дрібній рибиці – буцім ті хмарки
птахам, але навзнак неоковирніш,
над ними міст, як нерухомий Грінвіч;
і дзвону гул стоїть оддалеки.

І годі невичерпної безодні,
чиї щедроти зору безкоштовні,
і ти щасливий, і живий, віч-на-
віч з нею, далебі. Ось малувато
птахів цю вéсну: саме нотувати
адреси їх, і, в святці – імена.
----------------------------

Мить coda... Сердечний сту-
кіт... Спомин на спокій ліг,
У котрому стрілись тут,
У щасті минулих літ,
У маренні еросну,
Подалі очей людських,
Вони, що любов земну
Вбирали в оті роки,
Віднесені долі віт-
ром, порохом давнини...
Як верби дощили з віт
Сльозинами, де вони
Оголені, мов душа,
Що лине на Вищий суд,
Залюблені в долі шанс,
Єднання пили росу
Таємно- відьомських трав
Губами, що спрагли від
Цілунків!.. Любовна гра
Виснажує, мов ковід...
...знесилено відлетить,
Неначе старі листи,
Жовтіюче листя... Мить...
Мить coda відчула ти?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св №120121700825

Пане професоре, ви мерзляк?! –
мої щирі співчуття.

Чи варто витісувати з мене ясочку?
коли я здатен подобрішати
лише біля бочки з ячною брагою.
Це надто схоже на ваші сульфіди:
спочатку – поєднання сірки з металами,
а врешті решт – вірусний гепатит!

Ви, як наша ґардеробниця, чесне слово, –
не маючи власних дітей,
вона є повитухою чужої одежі,
чим і живе.

Хіба це наука? це здобний коржик,
яким ви мене годуєте.
А я віднікуюся,
тікаю на бровку,
конкретно порушую загальноміські порядки –
мені миліше лягти на каміння
і споживати ґудрон.

Можна звужувати поняття,
і міняти стилі...
цебто здійснювати постійні екскурсії
з підсвідомості – у свідомість
і навпаки.

Але, виходячи з ваших лекцій,
це схоже на те, як дитина,
у певному віці
вивчаючи свої ґеніталії,
інколи їх калічить.

Ви вбачаєте зв’язок
між цими двома "інстанціями",
не більше-не менше – "у голові"!:
роблячи з мене піддослідного кролика
чи ідіота;
а він (зв’язок) утримується
за допомогою переносних арготизмів,
простіше кажучи,
не наших з вами домовленостей.

Це чернетка
моєї майбутньої дисертації.

Можете ковтати слину
чи пілюлі.
Усе одно час вашої лекції закінчується.
Мені навіть нецікаво,
яку я отримаю оцінку з вашого боку...
ясно одне:

я кладу на стіл
перед очі пана професора
психологічну міну –
прононс номер п’ять.

31 грудня 1993 р., Київ

Хоч уже не пружне тіло
І поблякли очі сині, –
Серце, в труднощах змужніле,
Б’ється далі без упину.
Поки рано впалі груди
Обпікає кров живлюща, –
Серце рветься й мрії будить
Малозначні і значущі.
Молоде, дзвінке, незмінне
І не ділене надвоє, –
Серце стукає сумлінно
І не має супокою…
16.12.20

Коли за чарку і за стіл читаєш вірші
І прокисає дар ув алкоголі,
Поет складає вірші щораз гірші,
І деградує хист його поволі.

Пропили дудку в ко́рчмі трубадури,
Плавник від риб, яйце на порцеляні,
Проп’ють і цей шедевр літератури, –
Усе проциндрять менестрелі п’яні.

Адже там ні шиша ні гроша.
Тільки дуля і “на хрен душа” ,
Тільки чорні квадрати і кола.

Розрахований цей циркуляр
На самітниць і кінчених лярв,
На п’яниць з пролетарського кодла.

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Коли жили наші предки кожен родом сво́їм,
Зводили міста і села над Дніпром-рікою,
Вчились землю обробляти та хліби ростити,
Бо ж без того, ой, як важко було би їм жити.
Та і то життя нелегке було в землероба,
Доки він собі ділянку зготує, обробить.
Доки вирубає лісу, коріння скорчує,
По землі тій із сохою добре погарцює.
Та посіє, та догляне, та ще поки скосить,
Не один раз його тіло рясно потом зросить.
Та ж не тільки від роботи урожай зростає,
Ще ж його дощами рясно поливати має.
Рясно, але не настільки, аби не згноїти.
Бо ж не буде землеробу тоді чого їсти.
А дощі ж то від людини зовсім не залежать.
Цим займались, кому саме це робить належить.
Тож звертались наші предки тоді до Дажьбога
І просили, як належить, помочі у нього.
Приносили дари йому, низько уклонялись,
Бо ж онуками Дажьбога здавна величались.
Був Дажьбог великим богом, він і сонцем правив,
І дощами завідував, знав, куди направить.
Був він богом незлостивим, з онуками ладив
Та підтримував надійно у них княжу владу.
Тож надіялися предки, славили Дажьбога,
Бо без нього, розуміли, не було б нічого.
Йшли віки, зростали діти, онуки за ними,
Кожен рік міняло літо холодную зиму.
І, здавалося, незмінно так віками й буде.
Та міняється природа, міняються люди.
Міняються і на небі вікові устої.
Десь боги старі зникають години одної,
Їм на зміну ідуть інші, місце їх займають,
Бо ж говорять «святе місце пусте не буває».
За віки Дажьбог вже звикся до своєї ролі,
Слідкував, щоб тепла, світла і дощів доволі.
Щоб усе було то вчасно. Всі звикли до того
Та все славили постійно доброго Дажьбога.
Під кумирнями стояли завше на колінах…
Але став він помічати нехороші зміни.
Затесались між онуків шептуни безликі,
Що збивати узялися усіх з пантелику.
Узялися прославляти заморського бога,
Щоб покинули Дажьбога й перейшли до нього.
Не простим шептали людям – князям та боярам.
І ті стали зраджувати богам своїм старим.
Відвернулися поволі вони від Дажьбога
Та й молитись подалися до чужого бога.
Та Дажьбог був добрим богом, не мстився за теє.
Кожен має обирати душею своєю.
Відвернулись князь, бояри, то нехай як знають,
Зате більшість простолюду до нього звертають.
А йому і того досить, князі ж хліб не сіють,
Вони лише керувати й воювати вміють.
Та прокинувсь Дажьбог якось,поглянув донизу,
А в його кумирнях всюди панує залізо.
Січуть воїни кумирів, на землю кидають
І під тіла тих кумирів вогонь підкладають.
А онуків його ревних в Почайну загнали,
І ті, дивлячись на небо, плакали-ридали.
Не хотіли покидати свойого Дажьбога.
Як же вони тепер бідні проживуть без нього?
А Дажьбог поміг би може, так не має сили.
Бо небесні слуги божі за руки схопили.
Ухопили та й закрили в небесну темницю,
Замок важкий почепили, кайдани із криці.
І нема кому темницю небесну відкрити…
І заплакали по ньому і трави, і квіти,
І заплакали дерева сльозами рясними.
І укрили землю роси зорями ясними.
От відтоді землю часом і вкривають роси,
То природа за Дажьбогом плаче ще і досі.

Праві, ліві, горделиві,
Горделиві і строптиві.
Маркса, Юнгера адепти.
Всюди внести свою лепту
Хочуть ці молодики,
Як кастровані бики
В інтернёті повоюють,
Їх гармати - лайка й дуі.
Знову зве їх честь на кулі.
Кулі не з заліза - фактів,
Нищать, як той катафрактій,
У кумедній битві гинуть
Праві, ліві і кумири.
Бо одним національне,
Вишиване і брутальне.
А насправді сміҳ та й годі.
Наче лицарі в пригоді,
Думають, Середньовіччя,
Наступає знов. Дурніші
Тільки ліві комуністи,
Анархісти, сталійністи
Всякі дивні феміністи,
Словом, різні утопісти.
Рівністю в них кличуть Хаос
Чи тоталітарну масу
Вбитих дисидентів. Мушу
Я відкрити свою душу,
Повертатись до традицій
І Христу вклонятись ницо
Я не хочу. Не лякайтесь
Від старого відмовлятись
Я не буду. Та прогресу
Теж належне віддаю я
Бо без нього у нові ми
Скотимось роки депресій.
Жити хочеться багато,
Етика іде від Бога,
Та наука без нового
Існувати теж не може.
Чи мораль нову створити
І змінивши суть - в лещати
За тоталітарні грати
Ідеологів" - фашистів
Помістити наш народ
Чи терор червоний? Страшно!
Переплисти чи крізь брод?
Краще я втечу відважно.

І
Які розумні іноді поети,
а особливо класики нові –
анахорети та апологети
язичника без ґлею в голові.

ІІ
У читача доволі є омани,
яка біда у нашому краю.
Ночами уявляє – у строю:
то козаки, то їхні отамани...
а я, буває – пекло у раю
та вражу ахінею окаянну,
що затіває агітацію,
коли смолу із казана не п’ю,
де язики показують погани.

Не проминає летаргійний сон...
Любителі Корану і Талмуду
у кабалі апокрифу Іуди
не визнають канони і закон
і пропагують свій Ієрихон
із капища язичницького блуду.

На православну голову мою
не налізає шапка атеїста.
Він і моя душа – антагоністи.
Не розумію націю свою, –
навіщо їй у правому бою
ці ліві та лукаві пофігісти?

ІІІ
Людині, зі свідомістю – зеро,
ніхто ніде не доведе ніколи,
що суще та існуюче навколо
описує Його живе перо –
енергію, інформаційне поле
як Божий Дух любові і добро.

12.2020

Друг подарував Івану -
симпатичну ігуану.
Влаштував терарій дома,
чистив кліть, міняв солому,
годував мошвою звично,
ящірку ту екзотичну.
А рептилія зубата
полюбляла в спальні спати
і хазяїна щосили
за мізинець укусила.
Розізлився той скажено,
та тваринка дуже чемно
подивилась на Івана,
і хоча боліла рана,
пожалів він бідолаху,
бо дракониха із жаху
пильно заглядала в очі
лагідно і дні, і ночі,
ніби то її страшенно
палець той болів щоденно,
й не загоювався місяць.
Не знаходила вже місця,
за хазяїном тихенько
бігала, неначе ненька.
Він на кухню чи у ванну,
а вона за ним позаду.
Дуже віддана тварина
ніби шкодувала - "винна".
Навіть плакала бувало,
сльози капали - страждала.
Та коли рука розпухла,
він звернувся до хірурга.
Лікар подививсь уважно,
розпитав про ігуану
й розповів жахливі речі.
Та отруйна потороча
йде за жертвою охоче,
бо Івана з'їсти хоче.

Не всі люблячі і вірні,
тож не будьте ви наївні!

15.12.2020р.

Під залізне іржання ранкових трамваїв
ти схопилася з ліжка в зимовій Варшаві.
І в пітьмі розгубившись, злетіла руками
і припала до мене, дійшовши до тями.

Ніби лоскітним пензликом, пучкою пальця
мій снотворний рельєф ти розводила вранці,
поки гостра щетина і руки-лещата
не затиснули слово твоє розпочате.

Говори не зі мною, а з порухом дальнім,
з онімілим поетом, з пальто в роздягальні,
з глухотою землі, по якій не ходити,
з обома небесами очей говори ти.

Тане сніг на дорозі від сексу до серця.
Ти лежиш у воді мовчазного мистецтва.
Слово – жайвір високий чи пауза звисла
від душі, у якій переповнилась Вісла.

26 червня 1997 р., Київ

Упали на Шулявці ліхтарі.
Знов наллє у вуха нам КМДА
Три відра найкращої брехні,
Як було це довгії літа.

Впали на Шулявському мосту
Три стовпи. Та скоро позабудем
Набравши кисню повні груди,
Посміємося із свіжого посту.

Як було раніше, проковтнем
Порцію лайна із вуст чужих.
Буде гірше, гірше з кожним днем,
Та чекатимемо божих див нових.

Впали на Шулявці ліхтарі
Як упав у президента рейтинг
Виродились в нас каменярі
Розплодидись у мережі боти, фейки.

Я прокинувся увечері в надії,
Що сьогодні стане трохи краще
Та упевненився: надія та пропаща.
Винуватих не карають, зміїв.

Ніхто не вмер, вони невинуваті,
I падатимуть далі ліхтарі,
Брехатимуть, і віритиме вата,
Дзвонитимуть забуті номери.

Оманливих снів віщування
Збуваються зрідка в житті, –
Нарешті зціляю коханням
Недуги складні і прості.
Вже серця розмірений стукіт
І більш не пече стравохід, –
Зневірі, утомі і мукам
Дивлюся полегшено вслід.
Любов’ю засліплені очі
І тіло гаряче моє
Лиш лікарку бачать і хочуть
Оту, що снаги додає.
Вона ні на мить не лишає
Мене наодинці тепер, –
Турбота і ніжність безкраї
Не мають затримки й перерв.
Немов у сновиддях химерних
Стрімкого й важкого життя, –
Упевнено, вправно, майстерно
Лікує мене почуття...
15.12.20

Задумав щось я вам сказати,
Але духу зроду я не мав.
Натомість серце волю має,
І саме серце пише ці слова…

Колись давно, коли калини цвіт
Ніхто іще не знав,
Зросла на пагорбі дивна та рослина;
Червоні ягоди любові породили нас.
І тоді з`явилась батьківщина –
Палке відлуння спільних тих гримас.

Вона цвіла, коріння заривавши
В темну прірву болю,
Оманливих прикрас.
Знесла минулі зими та незгоди,
І вируючі потопи – все для нас,
Усе для нас.

І врешті-решт, здійнявши гілля
Вгору, де сонця світ усе іще не згас,
Побачила калина ганебну ту картину:
Майже всі плоди гляділи з-поза пилу –
Далеко знизу, покірно гниючи,
Змарнувавши свій останній шанс.

Хіба що декілька червоних цят,
Гордо офіруючи собою,
Рознеслися солов`ями плачучи,
Прощаючись з єдиною любов`ю,
Зі своєю ненькою святою,
Навіки віддаючи себе
Тому страшному, вічному спокою…

І знову все іде по колу.
І знову цей червоний цвіт
Кущем самотнім розтягнувся суходолом.
І врешті-решт припав додолу
Той бридкий зів`ялий плід.

Та одного разу
На місті гарної рослини
Кущ червоний посірів.
І чутно було тільки спів.
Спів дівчини молодої
Серед червоної діброви,
Де бовванів калини цвіт.

Мабуть, скажете мені:
«Ну і що ж ти щойно розповів?»
Але ж все просто:
Озирніться ви навколо,
Вийміть голови з пітьми!

Де ж найдете, люди добрі,
Місце, у якому є
Найродючіщі рунти?
Де сяє сонце яскравіше?
Де всюди розповзлись лани?

Де країна любить більше
Свій народ, ніж він сам її?!
Я скажу, та тільки трішечки пізніше.
А зараз – схаменіться, ви, народе!
Вийміть голови з пітьми!

Адже ви – це Україна!
Так зробіть її самі собі.
Розростайтесь, як калина,
З добрим серцем у душі!

Стогну, молю душею сонце,
Проміння світ щоб те внесло
Кудись далеко, поза гори,
Моє горе забрало.

Що б те горе, очі ти невинні,
В очах моїх були як світ -
Провинний.
Щоб не бачив більше я його...

І не бачив образ діви,
Краса якої - солодкий плід,
Завітний.
Що мане, і серце мо́є зайняло.

Та я плачу, виюучи...
Гори, ти, серце жаллю!
І зніми скоріш ці кайдани,
Зробити ти повино це безтлінно!
Бо на дворі ніч,
А ти - нічне світило.

Поцілована небом краса - кажуть люди,
дехто заздрить охоче пелюстям лілеї.
Бо вона несподівано квітне у грудні
білосніжною ніжністю в оранжереї.

І розносить парфуми терпкі, маслянисті,
благодатні, солодкі, п'янкі, беладонні.
Торфом здобрюють - корінь, міндобривом - листя,
зігрівають, аж сліпне, на штучнім осонні.

Та колись відцвіте навесні не тремтливо,
(п'є із лійки і шланга хлоровану воду,) -
небокраю і вітру, зірничної зливи,
бурштинового сонця не бачивши зроду.

14.12.2020р.

І я любив. І звідав ласки –
Безтямний хміль любовних мук,
І перемоги і поразки,
І ймення: ворог, й слово: друг.

Було всього... Та що я знаю?
І лиш у спогадах і снах
Із памяті видобуваю
Їх незабутні імена.

Було їх безмір. Та для мене
Одна в них спільна риса є
В красі нестримній і шаленій –
То пристрасть і життя моє.

На хвилі пристрасті злетівши,
Я бачив наче віддаля
Коли фатальна пристрасть іншу
До ложа потайки вела.

Все ті ж розмови і обійми
І звично трепетні уста
І пліч докучлива подібність...
Ні! Дійсність прикра і пуста!

І, прикидаючись веселим,
Із снігових найвищих скал
Я шлю лавину до ущелин,
Де я любив і цілував.