Кудлаті хмари в німій судомі
застигли тихо перед дощем.
І сонце мліє в тяжкій утомі
під сутінковим тремким плащем.

Витає в небі легка зволога
й ляга росою на сіре тло.
І десь плететься ніч клишонога,
і меркне площі рапаве скло.

Уже палають вогні ліхтарні,
у небі рясно іскрить стожар.
І сяйно вікна горять в кав’ярні,
і пломеніє афіш вівтар.

З’їдає сутінь вузькі прольоти.
У спину крекче спізніла ніч.
І чи од туги, чи од ломоти,
похнюпивсь пам’ятник узбіч.

09.02.21

Не рахуватиму я нині втрати…
Ніяких випендронів і сенсацій
На світ ваш споглядатиму крізь ґрати
Як Цицерон… Овідій… і Горацій…

Ми згодом відокремим з тіла душу
Намучилась з роками, бідолашна…
Я обіцяв, дотриматися мушу
Тим більше, що вона моя, не ваша…

Усі оті страшилки забобонні -
Найкращий раціон для піонєрів…
І доки я сидітиму на троні -
"Нє портіть, бабо Мотя, наші нєрви…"
02.09.2021.

«Віддам у добрі руки пса чи кицьку».
Таких чимало оголошень є.
Бо не шукають вигоду велику.
А хтось за шоколадку віддає.
Комусь щастить. Та щастя, мов химера,
Впаде комусь. А інші тут же є.
А от свиню на півтора центнера
Ніхто у добрі руки не дає.

У Толі вчителька питає:
- Тепер ще двох братів ти маєш?
Казала мама: є близнятка.
Радіють, звісно, мама й татко.
Маленькі, певно, та хороші.
Скажи, на кого хлопці схожі?
- Та ні на тата, ні на мене.
Один на одного, напевне.

Прокинувсь Іванко, вже сонце аж де.
Бабуся будити чомусь не іде.
Рішила: онучок нехай ще поспить,
Бо ж зранку малому нема що робить:
Вода ще холодна у річці, тому
Піти покупатись ще рано йому.
Та й друзі вчорашні либонь іще сплять,
Набігались добре, не хочуть вставать.
Тож встав він із ліжка, по хаті пройшов,
Бабусі, одначе, ніде не знайшов.
На вулицю вийшов, у сад зазирнув,
З відра на криниці лице сполоснув.
Продер оченята, волосся змочив,
Що, наче дроти, на всі боки стирчить.
За тин подивився – на лавці нема.
Лиш кішка на сонці на лавці дріма.
Метнувсь на город, може там десь вона,
Минув соняхи, що стоять, мов стіна
І там за картоплею врешті уздрів.
По стежці хутенько до неї побрів.
Бабуся сапою полола рядки,
Де вже піднімались, росли буряки.
Мелькала сапа і бур’ян весь лягав,
Іванко очима услід не встигав.
Стояв і дивився – мов диво яке,
Адже полоття – діло то нелегке.
Як легко в бабусі виходить, однак.
Він, мабуть, ніколи не зможе отак.
Бабуся, мов погляд відчула його,
Всміхнулась, ону́чка зуздрівши свого:
- Чого ти так рано? Поспав би іще…
А я от полю…Бо ж лякають дощем.
З дощу як полізе бур’ян – ого-го,
І спробуй тоді прополоти його…
Та вже закінчила. До хати ходім.
Тебе нагодую й сама щось поїм.
- А це бурячки ти полола, еге ж?
- Так-так, бурячки то, онучку, авжеж!
- А ти пам’ятаєш, казала колись
Розкажеш звідкіль буряки узялись?!
- Забулась, онучку…Хоч ти нагадав…
Колись ще дідусь мені розповідав…
Та що ж ми отут на городі стоїм?
Ходімо, поснідаєм…я й розповім…
- Було то у час, коли весь наш народ,
Отримавши землю від Божих щедрот,
По краю великому вже розселивсь,
Міста будував, працював, веселивсь.
На землях чудових хліб щедро родив,
Тож край рік за роком все більш багатів.
Та жадібні жили сусіди навкруг,
Яким було братися ліньки за плуг.
Їм краще прийти і готове забрать,
Спалити хати і людей повбивать.
Тож мусили люди за плугом іти
Зі зброєю та навсібіч стерегти.
Нелегке в краю почалося життя,
Як мухи на мед розбишаки летять.
Лиш пил або дим запримітить встигай
І в полі роботу негайно кидай
Та шаблю, «гостей» зустрічати бери.
Отак от жилося тієї пори.
Тож часом засіятись люд не встигав,
Бо ворог зненацька на села напав,
А часом палали вже стиглі поля
І попелом сірим вкривалась земля.
Тож або у полі за плугом ходи,
Або захищатись від ворога йди.
Зібрались старійшини мудрі тоді
Щоб якось зарадити лютій біді.
І довго сиділи, гадали вони
Як край захистити від злої війни,
Як ворога ще у степу перестріть,
Поки ще він шкоди не встиг наробить.
Народ наш трудящий іще з прабатьків,
Йому хліб б ростити було од віків.
Як можна від плуга когось відірвать
І в степ пантрувати розбій відіслать?
Хто ж схоче в степу на кургані сидіть,
Коли саме час в полі з плугом ходить?
Тож довго сиділи, гадали діди
Як край врятувати із тої біди.
Нарешті підвівся один старий дід,
Який уже, мабуть, прожив сотню літ.
- Я думаю, щоб рідний край врятувать,
Але ратаїв аби не відривать,
Давайте пошлемо в степи тільки тих,
Які не бажають у поле іти.
Є в кожнім селі, я гадаю, такі.
Зберемо в загін отаких парубків
Та й вишлемо в степ хай шляхи стережуть
І спокій та мир у краю бережуть…
Ідею підтримали…Скоро загін
Відправився в степ. А йому навздогін
Підводи із харчем із сіл відбули
Аби в «козаків» битись сили були.
Відправили ледарів край захищать,
Самі ж подалися в поля працювать.
Минув якийсь час і, звідкіль не візьмись,
Знов орди з’явились в краю, як колись.
Знов села палали, горіли поля,
Стогнала від орд знавіснілих земля.
А де ж «козаки»? Чи загинули всі,
Як ворог зненацька на них напосів?
Поки шаблі в руки взяли ратаї,
Щоб сім’ї, хліба захистити свої,
Зібрався столітній геть сивий вже дід,
Щоб про «козаків» все узнати, як слід.
Подався у степ, де послали загін.
Гадав, що загиблих знайде лише він.
Але серед поля у балці уздрів
Живих і здорових своїх «козаків».
Ямок накопали, залізли й сидять,
Чуби лиш одні над землею стирчать.
Харчі, що народом збиралися їм,
Поїли, тож пику вже кожен наїв.
Озлився тут дід: - Як не соромно вам?!
Чи ж гідно сидіти отак козакам?
Там ворог лютує, палають поля
Та кров’ю вмивається рідна земля.
А ви тут розсілись, немов буряки…
Тьху…Мовити думав «немов будяки».
Ні в полі робити, ні шаблю тримать…
Навіщо даремно нам вас годувать?
Бач, пики наїли…От Божий би гнів
На голови ваші! – Дід аж сполотнів
Від гніву на ледарів клятих отих.
Скарав би, напевно, якби лише міг.
А ті, хто повз вуха усе пропустив,
А дехто від сорому почервонів.
Дід плюнув іще раз і гнівно сказав:
- Якби Божий гнів вам на голови впав!
Щоб вам все життя так в землі і сидіть,
Як вам ні робить, а ні край боронить.
Хоч трохи би користі?.. Але…дарма…
Ні діла нема, ні надії нема.
Сказав, розвернувся та й степом побрів…
Відтоді вже місяць, мабуть, пролетів.
Прогнали в степи уже кляту орду,
Відве́ли, здається від краю біду.
Знов відбудувались…й згадали про тих,
Що край захищати відправили їх.
Послали гінця…Той за тиждень примчав
І дивнії речі казати почав.
Мовляв, «козаків» там нема ніяких,
Та дивні рослини ростуть замість них.
Великі «бебе́хи» стирчать із землі
І гички чубами на них чималі.
Одні із них світлі, здорові були,
А другі – червоні і менші зросли.
Аби брехуном не взивали його,
Він вкинув в ланту́х і того, і того.
Здивовано люд новий плід роздивлявсь,
Хотів розібратись – звідкіль він узявсь.
Та як називається диво таке.
А діло те, я вам скажу, нелегке.
Отут і з’явився старий сивий дід,
Напруживши пам’ять, згадав все як слід
І мовив, що плід той зовуть буряком,
Бо перше назвав він його отак о.
Та промисел Божий іще нагадав,
Бо ж користь для краю із ледарів дав.
Хай буде наука для ледарів всіх:
За лінь перетворить Бог в овочі їх.

А кохання – стало островом
І знецінило думки,
Що текли словами гострими
Та хитали світ ламкий.


Я шукаю чемно виходу.
А між нами – лід, вода.
Недаремно – давня віхола
Ще і досі молода.

Обірви, як завжди, дотепом
Неспокійне у мені.
Від еротики до готики
Чар захоплень відбринів.

Модні нині херувимчики.
Я таким не можу буть.
То назви мене щасливчиком --
Будеш мудрою, мабуть.

Спробую наусміхатися
До життєвих надглибин.
Не скажу, яка ти зрадниця…
Будь одна, як я один.

зараз ми граємо, брате-народе, зараз іде війна,
непрофесійні маестро виходять на осінні сцени,
скільки б тобі багряно-блакитні груди спротив не розтинав,
але ти знаєш десь у кінці старого тунелю є авіцена.

прикро, якщо поляжемо разом в пропорціях сліз,
полохко, якщо крила зношені викинеш на згарища відчаю,
ти, мій народе, у цьому житті давно вже -- Чумацький віз!
ми із тобою скальпельне- врізані та генетично- визнані.

прокляті і розкаяні серед незримих скриків блукань,
як тобі, братику,той полководець вовкулака-Сірко?
так ото… знаєш… не стане прабабциних вправних знань,
щоб заживить на чорній брові твоїй пер запечену кров.

я, може, зараз і по- справжньом,— й не говорю,
вже давно не страждаю на стінга і полозкову,
з трав моїх дико- осокових — торфовий брют?
наступна станція – Здрастуй, рідненька Мово!

Ніколи не ржавіють лиш капкани…
Розлито все на кіловат-часи
І гинуть безіменні "магеллани"
Це те, що я у Тебе не просив…

Беззмінні лиш чотири пори року
В моїх роках все меншає краси
До Тебе залишилось ще півкроку
Це те, що я у Тебе не просив…

Зникає день, виток і знову ранок
А ранок - своєрідний клавесин
О дай мені торкнутись наостанок -
Хіба не я поводився як син?..
02.09.2021.

Кинув Полтаву – плаксиву жону
і розважаю Одесу – любаску,
і в пандемії пітьмі не сумну,
і в захисну не зодягнену маску.

На морвокзалі Малюк і Маяк
Ольгу чекають, палку – Полякову.
Вискочить Сонце з кущів – маніяк
і прохолоду злякає – ранкову.

Ні, не на справжніх гойдається птах,
а на хмільних Айвазовського хвилях.
Я ж по Одесі вимірюю шлях
не в кілометрах, а в Пушкінських милях.

Я ж до нестями кохаю її,
ніжно-медову, свавільно-солону.
Не повернусь до сумної сім’ї.
На Ланжеронську іду з Ланжерону.

З’їм сулугуні в Лагуні й лаваш
і доведу, що кохаю, любасі.
Ждіть, одесити, зіграю для вас
на Дерибасівській на контрабасі!

08-09. 2020

На довгій ниві житія
ми вічні ратаї, скитальці
і сонячні протуберанці,
коли зникає наше я.

І за поводирями націй
(неначе ми одна сім’я)
веде заручниками праці
усіх надія нічия.

Шукаємо, чого немає...
і, нібито, ніхто не знає –
ані шути, ні королі,
що за воротами Синаю
геєна душі очищає
і випиває сіль землі.

09.2021

Не попещу мавку - в хаті пекло,
А попещу - не життя, а рай.
Тут не вийде на хіп-хап, скоренько
Бо жона насварить! Ай-яй-яй!

Зранку - три години - на дивані,
Вдень - у час обіду - на печі.
Ввечері - годинку - на жупані,
Ну, а потім, звісно, уночі.

Рве на клапті душу шал нестримний
Я, хоч видом, -- з вусами кістяк -
Пропущу хоча би раз обійми -
Ні борщу не буде, ні мнясця.

Місяченько зазира крізь шиби,
В небі сяє зоряне кашне.
І в дружини, і у мене німби
Світяться, мов сонечко ясне.

02.09.2021р.

Сонцем вигуляне літо
Відшуміло, відцвіло
І, нема де правди діти,
Вже покинуло село.
Дні осінні перед нами
Ген шикуються в ряди, –
Яблуневими дарами
Тішать погляди сади.
Не стихають на городах
Шурхіт, дзенькіт, голоси, –
Там, буває, стільки вродить,
Що сім’єю не з’їси.
По роботі цілоденній,
До опівночі – пісні
Про кохання невтоленне
Серед лугу навесні.
Досі там, у верб на вітах,
Мрійно ніжиться тепло,
Хоч уже квапливо літо
Відшуміло, відцвіло…
02.09.21

А ми були такі чужі,
Непримиренні і ворожі.
Несамовито насторожі
Блищали погляди-ножі.

Невідворотним був двобій,
Де не світила перемога,
Та попри всі перестороги –
Єднання тіл і шал жаский.

На аркуші чистім, за протоколом
На голову свіжу, сміливо, тверезо
Співаю чомусь "За нашим стодолом"...
Навпроти нікого, одна лиш береза
На вигляд нічо… уся зелененька
Гойдаєтьтся в такт, і підспівує навіть -
Скінчився дует, зібрались хутенько
Тепер кожен з нас одне одного славить…
01.09.2021.

Був день як день –
ні смутку, ні жури,
звичайний день, як і коли́сь там.
Грайливо вітер продував двори
і шерхотів опалим листям.

Збиралися хмарини в вишині,
в повітрі чулося тепло́ ще,
і глухо десь гриміло вдалині,
й бриніла музика на площі.

Юрмились біля церкви жебраки,
чекали милостинь в готівці,
й жіночі цокотіли каблуки,
немов підкови, по бруківці.

Над папертю світився лик рудий,
на сонці грілись пси бродяжі,
а осторонь –
на милицях,
худий –
боєць стояв у камуфляжі.

Розговорились.
Він все про війну,
а я – про мир і про молитви.
Здавалось, вітер спогадом війнув
йому з його страшної битви.

Я вже, мовляв, відплакав,
відмоливсь,
вмирав
і міг живцем згоріти...
 
А тут спокійно.
Тихо, як колись.
Та й... без ноги ще можна жити.

Я був у пеклі.
Хлянув од жади...
Снаряди рвались без упину.
А схоронитись не було куди –
лежи і жди свого загину.

І я лежав...
Жахався й голосив,
моливсь під схлипи міномету...
І тут він стих...
Лиш згодом попросив:
«Дозвольте, дядьку, сигарету...»

Затим пішов.
На милицях.
З горбин*.
Я вслід дививсь йому пошанно,
і кров’яніли ґрона горобин,
немов чиясь незгойна рана.

* горбина – пагорб

30-31.08.21

Я від добра — добра шукав...
Такого, кажуть, ні не чинять.
Куди ж пливе життя ріка? --
Неадекватна чи причинна?!

Усе запитую себе:
Що діється? І сам не знаю.
Лиш сяє небо голубе --
Безхмарне, чисте, як у раю.

А, може, ти зійшла з небес,
Як світла Мрія чи Богиня?
І розповзлося чортовиння,
І я для ніжності воскрес?!

І як же, Боже, не радіти? -
Нові одкрилися світи.
Тобі до ніг стелив я квіти
До щастя свого щоб іти!

1.09.7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Також підтвердження — твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутнього стежки…2009
Первое сентября – день знаний,
Первый звонок – для поздравлений,
Как торжественно и празднично,
С каждым годом всегда ново,
На класс, на курс ты уже подрос,
Этому подтверждение твой рост.
И ощущения есть, и желания,
А с ними вместе волнения,
За те знания, что есть и будут,
Студенты, школьники получат,
Что их дадут преподаватели,
Почетной профессии творцы.
И каждый из нас этот путь прошел,
Подучил аттестат, диплом,
Те зерна знаний дали всходы,
И для будущего дороги…2009

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

Осінь – королева у вигнанні –
Вечорами бродить передмістям.
Горностаєм сивого туману
Шарудить у першім падолисті.

Шлейфом диму – сірого шифону
Над водою огортає верби.
Без корони, скіпетру і трону
Ох, незвично, та нещасна терпить.

У рудому буйному волоссі
Заплелись ожини аметисти.
Білі ніжки зранені та босі,
А хода неквапно-урочиста.

Променяться інеєм уранці
Темні очі – ягоди тернові.
Знає: перебісяться підданці,
Вже достатньо мітингів і крові.

Від перетурбацій утомились.
Йде ремонт у спальні королеви.
У майстерні радісні модистки
Шиють плаття золотопарчеве.

"Вибач, винні, владарюй над нами,
Весь народ про це уклінно просить!"–
Пишний почет рушив споришами:
Хризантеми, айстри, геліопсис.

25.08.2021

Батьки повік при своїх оселях,
Їх неможливо розмежувати,
Вони у згадках – в містечках й селах,
Де їм судилось одвікувати.

Ми погубили свої оселі,
У нас немає кревних домівок.
Наші голови притисли стелі
Несвоїх багатоповерхівок.

Нащадків нічим вже не приваблять
Безликі лавки біля під’їздів.
Так щезає генетична пам’ять.
Так згасає любов до Вітчизни.

Не розуміючи чому,
Встаю удосвіта щоденно, –
Буравлю поглядом пітьму,
Цигарку нищачи натхненно.
Не зупиняючи думок
Безперестанну штовханину, –
Пускаю ніздрями димок
І дудлю каву щохвилини.
І майорять удалині
Мені, не бачені наявно,
Світання спізнені вогні
Та сині блиски дальніх плавнів.
І серцю коряться слова,
І забувається про втому,
Бо суть поезії жива,
Коли натхнення мить у всьому.
І в просинанні на зорі,
І в дарі вічних спостережень, –
Є завжди радощі, котрі
Творцям духовного належать.
01.09.21

О дивовижна річ це — інтернет --
Світ інформації та ще й облуди.
Далекі в ньому зближуються люди,
Знаходить Музу тут свою поет.

Уява мріям свій дарує злет,
Вони і розпросторюються всюди.
Аж поки не спадає сіть полуди
Й лещата розтискаються тенет.

І розчаровуємося щосили,
Сідаємо в реальності літак.
Бо з’ясувалося — не тих любили!

Робити треба, друзі, все не так.
І помічаєм раптом поруч милих...
І прозріваєм — ось любов свята!

30 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Свого романтика люблю, жалію,
І гладжу по голівці як болить.
Вгамовую сердечну аритмію,
До оченят притулюю блакить.

Бинтую ніжністю душевні рани,
Коли бракує слів, то досхочу,
П'ємо смачну мелісу з порцеляни,
Запалюємо пристрасті свічу.

Нам добре поруч в радості і горі —
Два джерела в одну ріку злились.
Із дому вимітаємо докОри,
Злітаємо в обітовану вись.

Прощаєм одне одному образи,
Очищуємо душі каяттям.
Йдемо, тримаючись за руки разом,
До зір хиткими кладками життя.

"Як гартувалась сталь" - занедбаного гніву…
"Останній з могікан" - нічний зголосся спіч
І постріл у життя… Один посеред співу
У кожного своя окрема довга ніч…

І ось настав кінець, спровадили за хвіртку…
Ти нині пацієнт усіх на світі бід…
У зграї птахокрил ти віднайдеш лебідку
Як справжній слідопит… і заздрощі услід…

Своїх медаль стежки, своїх річок молоки…
Домовився було - один і той же стриж…
І спогади про сталь і могікан - глибокі
Лишилося одне: відвідати Париж…
31.08.2021.

СПЕКА не мала давно відпочинку.
Працею зморена пані
у відчайдушному стані!
Треба змінити вже їй поведінку.

Ось і з’являється слушна нагода
ВЕРЕСНЮ не докучати.
Піде в Небесні палати
причепурити згасаючу вроду.

Хай відпочине від неї природа!
…Листя вдягають оздобу.
Вітер наспівує оду
та й надсилає чимдуж прохолоду.

Свіжість нових відчуттів та емоцій
зріють в осінньому жанрі.
Поруч з вродливою пані.
Теплі у неї, усміхнені очі!

Прагнуть любові, відвертості хочуть!
З поглядом впевненим, щирим,
що закликає до миру.
Тож зустрічаймо володарку ОСІНЬ!
***
…ЛІТО спекотне було цього року..
Зараз відчутні вже ВЕРЕСНЯ кроки…
Зменшився день, стала довгою ніч.
Зграя думок: досягти таємниць
ВСЕСВІТУ дивного! Ось в чому річ.

31.08.2021

Одеські хвилі з фетру і фланелі,
а вітер – подих подруги. Весь день
пірнаю у написане про неї.
Картин іскринки, вогнища пісень

душа своїми, рідними відчула.
Я в унісон з Одесою бринів.
Проте щовечора витрушував із чуба
пісок одеський – грубий і брудний.

Несміло я наспівую: «Збулося».
Тепер чекаю на фонтани слів.
Але щовечора вичісую з волосся
пісок одеський і чіпкий, і злий.

У потяг «Чорне море – Придніпров’я» першим
просохлим і прожогом залетів.
Та буду вдома довго вимивати з пейсів
пісок одеський чистий, золотий.

08-09.2020

Я для християн - цвяшок у ґузні,
А для мусульман - в трусах їжак.
Бо живу із ґлуздом у союзі
Без богів, пророків і чортяк.

Уночі не маряться розп'яття,
Не лякають з неба голоси.
Ось тому і шлють мені прокляття
Православні, протестанти - всі.

Ворога нещадно убиваю,
Друга обдаровую добром.
А товпа зібралася до раю
І кладе гріхи в Господній гроб.

Чи Святе письмо - сяйна обгортка?
Мо, писали сполом Круть і Верть?
Мабуть, казка...та яка ж солодка!
І страшна до того ж, наче смерть.

Людоньки! Будь ласка, схаменіться!
Брехунів в підрясниках орда!
Вірити потрібно лиш у циці
Та дружині. Бо вона - свята.

31.07.2021р.

Неважливо, хто ти і чому
Очі затуманені журбою, –
І навіщо заздрю я тому
Чоловіку поруч із тобою.
Неважливо, хто ви і куди
Їдете в трамвайному вагоні, –
І чи пам’ятатиму завжди
Я тебе в мовчазності полоні.
Неважливо, нащо і коли
Погляди уважно поєднались
І зродити ніжністю змогли
На годину обопільно жалість.
Неважливо, навіть де і як
Живете ви нині безустанно
І чи погляд теплий твій це знак
Таїни заочного кохання.
Неважливо, хто ти і чия
Споконвічно любляча лелія, –
Споглядання мрійна течія
Думами освячує надії…
31.08.21

Як жадала Раша, так ся й стало...
кража і жадо́ба – вічне зло.
Ласому на шмат чужого сала,
що лежить погано, завжди мало
поки цим завідує пуйло.

Пам’ятають душі Іловайська
і гарячі, і печальні дні,
і кому горіти у вогні...
цьому бісу зайва Божа ласка,
поки упокоять у лайні.

Думає кремлівський недоносок,
що не промине його пора,
поки є сябри і малороси
і затліє в кожного під носом
ядерного попелу жара.

Тліє, тліє світова пожежа
у кремлі, а бахне у Криму...
і напевне по пуйлу йому,
що упа́де вавилонська вежа,
наче головешка у диму.

Кримці-русофіли, що вам треба?
Що просили аспида, – подай! –
він дає... дає... дає... і – край...
маєте і камінці із неба,
і пряму дорогу до Ереба,
і криву – із бункера у рай.

08/21

День тяжело подымался с постели,
Сбросив с плеча фиолетовый плед.
Я, в том числе, поднялась еле-еле —
В зеркале вижу чужой силуэт.

Женщина ростом — чуть выше подростка,
Взгляд отчуждённый, измученный вид.
Впалые щеки, на лбу две полоски,
Тень под глазами от частых обид.

Волосы, лучше б не видеть их вовсе, —
На голове точно птичье гнездо.
Этой «старушке» годков — сорок восемь —
Выйду во двор не узнает никто.

В душ прямиком под холодную воду,
Крем увлажняющий, тоник, бальзам.
Пудра, брасматик, тоналка в угоду —
«Розовый жемчуг» — мерцанье губам.

Стильное платье, в прическе заколка.
На лабутенах* иду не спеша.
Взгляды мужчин восхитительно колки: —
«Ах, как чертовски она хороша!»

Лабутены* —Туфли на высоком каблуке и красной подошве.

Дезертирам - ретязі та рабство,
Прохачам безсилим - церква й піп.
А у мене - сталезуба паства,
Воріженьок укладає в гріб.

Під моїм правлінням - зграя вовча,
Замість серця - льодяна зима.
Вчу стріляти точно межи очі, -
Для ординців прощення нема.

Ну, а ти сиди біля віконниць
І чекай з небес на божий гнів.
Я - хижак, держави охоронець.
Був поетом. А тепер вже ні.

30.08.2021р.

Сонце промені збирало,
Їх ретельно рахувало –
Чи ніхто не загубився,
На землі не забарився.

Бо промінчики повинні
Бути всі на місці нині.
Від смеркання до світання –
Час для сну та спочивання.

Так, їм треба відпочити.
Без промінчиків світити
Сонечко ніяк не може.
Хто тоді йому поможе?

Промені приносять з сонця
Світло до твого віконця.
Вниз щоранку відбувають,
Землю світлом напувають.

Виконавши це завдання,
Мають вчасно, до смеркання,
Повернутися додому,
Незважаючи на втому.

Так, важлива в них робота.
Сонця ж головна турбота -
Їх усіх перелічити,
На відпочин розмістити.

Щоб свіжесенькі, на ранок,
Понесли униз світанок.
Світлом і теплом квітчатим
Землю з новим днем вітати.

12.08.21

У кишені ні гроша,
Напишу тобі вірша.
Знаю, толку з того мало.
Та така моя душа
В цьому світі геть не здала…
Ніби є посада, чин.
Та безчинство не пристало
До мого єства…
Причин
Цьому годі вже шукати,
Не від віку цього я !
Совість – хрест мій,
В її шати
Вся одіта суть моя.
Не зійти мені до скону
З Богом даної путі.
Вибач, мила, за оскому
В серці,
За гріхи святі…
Вибач, рідна, за зневіру
У прийдешнє…
Що досіль
Не служу я бузувіру,
Що в життя йду через біль.
Що надії покладаю
На добро.
Та де ж воно ?
Ради чого пропадаю
І тягну тебе на дно ?
Ради чого ?...

Ночі темні
Тчуть мелодії журні.
Всі труди мої даремні,
Усі чаяння – марні.
Боже милий, чи осилю
Крихту щастя ?
Чи впаду
У його живильну хвилю ?
Чи в недолі пропаду ?
Знаю, ти все розумієш,
Якщо досі не пішла.
Значить любиш,
Значить вмієш
Бути з тим, кого знайшла
У мені...
В мені ж безодня
Найніжніших почуттів,
Про які тобі сьогодні
Знов співати захотів...

Пів жменьки щастя скліє на руці
Обарвлені у самоту печальну.
Я не потрапив ані в рай, ні в ціль -
Коханка юна вигнала зі спальні.

Куди не потикаюся - стіна!
А заспіваю - відповіддю тиша...
Мене від Бога чорт охороня,
Улити у святе бажає грішне.

А з потойбіччя - межи віч - шальга
Вихлюпує заслужені образи.
Бо я - апостол смертного гріха -
Розбив святу на друзки склянку часу.

Однині я - ніхто, ніщо, нічий...
Ані бажань, ані думок...нірвана...
А всесвіт плаче на моїм плечі
Та зорями стікає в передрання.

30.08.2021р.

На дні лишилась дрібка літа
у вічній сулії часу.
Іде воно у мандри світом,
хліба зібравши у косу.

Поволі серпень догорає,
сюрчать вечірні цвіркуни.
Усе, що видавалось раєм,
засне невдовзі до весни.

Наповню келихи я літом,
щоб смакувати восени.
В букет зберу суцвіття літер,
порину у янтарні сни…

Уже незатишно зі мною
Стає зневіреній тобі, –
Ні панування супокою,
Ані полегшення журбі.
Ані запрошення на захід,
Ні оборони від образ, –
Нестримним вітром понад дахом
Недавня радість пронеслась.
Немає близькості на ліжку
З недавніх пір між обома, –
Межи тілами завжди кішка,
Мов місця більше їй нема.
Напевно, щастя мало міру,
Якщо неждано відцвіло, –
Печать розпачлива зневіри
Лягла незмивно на чоло.
І вже сльозинкою сумною
Ти не полегшиш легко біль,
Адже незатишно зі мною
Стає зневіреній тобі.
30.08.21

У світі ліхтарів, у видиві нічному
У ранньому дощі, у шелесті хвилин
Співало пташеня на поручнях порому
Дівча, мабуть, чиєсь… А може навіть син…

І все це наяву, по-справжньому, не снило
Якихось там зотри, а може й п’ять хвилин
Ти ледве не злетів... Утримався насилу
Дівча, мабуть, чиєсь… А може навіть син…

У розчерку пера, у тінях паперових
Ти знову недочув… Не те, не те просив!
А пташеня давно вже виросло, здорове
Дівча, мабуть, чиєсь… А може навіть син…
30.08.2021.

Тож вип’ємо за тих, котрі не п’ють,
Кому зоря на де́нці не сіяє.
Які здоро́во й правильно живуть,
В яких проблем ніколи не буває.

Яким штрафної нігди не наллють,
З ким на коня хильнути неможливо.
Тверезість, наче цноту, бережуть,
А ми їх уважаємо за диво.

Бабуся й мама у тіньку сиділи,
Про щось собі тихенько гомоніли.
Мала Натуся бігала в саду,
Де в прохолоді яблуньок і вишень
Від сонечка сховатись можна лише.
Зривала собі ягід на ходу.
Серед кущів високих попід хату
Метелика старалася спіймати,
Що, наче, з нею граючись, літав.
То «сонечко» ловила й відпускала,
То від джмеля настирного втікала,
Який ледь не на голову сідав.
Та більше всього бігала між квітів,
Яких бабуся встигла насадити
Багато різних попід тин самий.
Вона вже й назви їх запам’ятала,
Бо у бабусі кожен раз питала…
І тут на очі раптом втрапив їй
Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
І квіти-блюдця світяться на нім
Між кучерями зелені яскраві.
Спинилася розглянутись на них,
Торкнутися пелюсточок м’яких,
Забула геть про усі інші «справи».
- Що це за квітка? – до бабусі зве,-
Це щось мені неві́доме, нове.
І як мені цю квітку називати?
Бабуся подивилась мить якусь:
- То бариня нечесана, Натусь.
Ти бач, я й не збиралась насівати!
Напевно, вітром звідкись занесло.
А їй аби вологіше було,
Нічого більш, здається, і не треба.
Учепиться у землю і росте.
Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
Та тягнеться до сонечка, до неба.
- Чом так негарно хтось назвав її?
- Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
Все листя, мов розпатлане волосся,
Яке гуляка-вітер запліта.
Неначе вона пізно встала та
Їй розчесатись чомусь не вдалося.
- Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
Тут мама обізвалася, однак,-
Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
Колись дідусь мені розповідав
Історію, яку він добре знав
Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
- Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
Натуся вже стежиною біжить
Аби між мами і бабусі сісти.
Послухати про дивну квітку ту
Історію, можливо і просту,
Але для неї невідому, звісно.
- Колись уже, не знаю, як давно,
Говорять, відбувалося воно.
У Всесвіті, що мерехтить зірками,
Кружляла якось зірочка одна,
Була яскрава, хоч мала вона.
Літала в його холоді віками.
Сама для себе осявала шлях
І не шукала друзів у зірках.
Була зовсім самотня, нещаслива.
А все тому, що у зірок других
Були планети, щоб зігріти їх,
Що, наче діти, матері тулились.
Планет у неї чомусь не було,
Нема кому віддати їй тепло.
Тож заздрісно вона на них дивилась.
Летіла в темнім просторі одна,
Вдивлялася в світи навкруг вона,
Немов чогось незвичного шукала.
Аж доки Сонце стріла на путі.
А за ним слідом рій планет летів
Й одна блакитна в око їй запала.
Настільки вона вражена була,
Що відірватись просто не могла.
Кружляти стала круг Землі щоночі.
Вдивлялася у квіти і траву,
Як вони гарно, весело живуть,
Як між собою радісно шепочуть.
Замріяна дивилася вона,
Як місяць ясночолий вирина
І як роса навколо все вкриває.
Краплини в світлі місячнім горять
І тиша, і тепло…і благодать.
Здається, в світі кращого немає.
Отак вона замріялась якось,
Вже й сонечко на небі піднялось
І миттю її очі засліпило.
Не встигла в ніч сховатися вона,
Метнулася – куди, сама не зна,
На щось важке зненацька налетіла
І розлетілась на дрібні шматки,
Що впали на поля і на садки
І там, здавалось, навіки пропали.
Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
Із тих шматочків проросли квітки́,
Яких раніше на землі не знали.
Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
Вдивляються у небо, повне зір
І щось до них тихесенько шепочуть.
Чи то сумують за життям отим,
Коли був Всесвіт домом рідним їм
І знову повернутись туди хочуть.
А, чи то, може, зовсім навпаки –
До себе кличуть із небес зірки,
Щоб не боялись впасти і розбитись.
Вони тепло в світ можуть принести
І тут яскравим цвітом розцвісти
І назавжди у ньому залишитись.

Добре мати те, що не болить,
Не злетить у вічності, не скрикне:
«Хлопці, вдома будете коли?
Нащо джипи вам і дужі скрині?»

Хто подумав: так -- не так живу?
Дні спливають і роса на сонці.
Все на світі, Бога на яву
Відчувають думи-охоронці.

Це до них похилиться трава,
У якій купається проміння.
Трохи вище – бджіл жалкі слова.
Поєднання, те, котре провів я.

Вічно бути аурі оцій.
Паросток – подібний до багнета.
І сліпці товчуться у двірці
Завдяки неясностям, і де там

Із підручника величне щось?
Та й до нього треба відповідність.
За таких обставин забаглось
Мати персні золоті, а мідні

Закопати в горі, бо впаде,
Мов комета – вісточка хвостата
«Знай: тебе тепер нема ніде».
Знаю, що цього не хочу знати.

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.

Котрий рік уже паяци правлять,
Весело до гикавки усім.
Дуля з маком лишиться на пам'ять
І копійок двадцять у кабзі.

В тренді - глупство, не ума палата,
Тож іди і мовчки голосуй
За веселуна-комедіанта,
В жартах вуйко - той ще телесун.

І команда в нього відповідна:
Фіглярі, кривляки, блазнюки.
От в житті і просвітку не видно,
Став народець геть неговіркий.

Я б обрав царем вояку-кума,
А не розвеселе кабаре.
Вибір є завжди. Лише подумай
Головою, Дупою - не тре.

29.08.2021р.

І весь отой гармидер… І всі оці напруги…
І твій дорожній знак - всього лише акцент.
Сьогодні ти не перший. І навіть вже не другий…
І в центрі круговертя ну, безумовно, цент!
І хто би знав, що далі?… Куди і звідки ріки,
З яких джерел черпають, скільки в світі рік
Віками люд дивують… Затримаюсь на віки
Ні, ні… жартую я. Не дозволяє вік...
А погляд то пісенний? По-справжньому небесний…
Мірилу, якщо є, вготовлений відхід…
Усе, що ти надбав, прийде той час, воскресне і,
Діти скажуть: "В пам’ять…" Онуки скажуть: "Хіт…"
28.08.2021.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу,
Щоб чорне золото добути,
Треба глибин землі сягнути,
І кожну мить ризикувати,
І не боятись лаву брати,
Ті відчуття і почуття,
Які свідомо, в кожну мить,
Тому й душа його тремтить,
І що не раз допомогає,
Терпіння, сили добавляє,
Те , що сім'я завжди чекає,
І Боженьку про це благає…2009 Швець Т.В.
Шахтер - профессия героев,
Без преувеличения скажу,
Чтобы черное золото добыть,
Надо глубин земли достичь,
И каждое мгновение рисковать,
И не бояться лаву брать,
Те ощущения и чувства,
Сознательно, в каждое мгновение,
Поэтому и душа его дрожит,
И что не раз помогает,
Терпение, силы добавляет,
То, что семья всегда ждет,
И Бога об этом просит ... 2009 Швец Т.В.

Реально... ілюзорно... а у снах
життя не зупиняється у крузі,
де залишились і любов, і друзі,
і ти ще юний, і не «їде дах»,
що одночасно ти отой монах,
що воду, і вогонь, і мідні труби
уже пройшов... і дорого, і любо
твоїй душі, що в пеклі не гориш,
а як проснешся, подивує лиш
тебе, що ти насправді інший –
сміливий і безумний... і добріший...
в тобі перебуває Донкіхот
і Санчо, Лао-цзи і Ніцше,
і з ними уживаються да-Вінчі
і Ла́ура... і Гуд... і Ланселот...
......................................................
а як охопить за любов’ю туга,
узрієш крізь освітлену пітьму,
що істина на тому світі друга
і ворога нещасного як друга...
не обійме́ш, але простиш йому.

08.2021

Лишилося літо на таці
ковтком «Шардоне» у бокалі.
Втопилися протуберанці
в осерді надпитих коралів.

Стікає сум передосінній
у плетений кошик дощами.
Потріскують дрова в каміні
вербою плакучих гущавин.

Пригублюю сонячні трунки,
від доторку щастя хмелію.
І срібна сльоза поцілунком
блищить на роз'ятрених віях.

Зворушує дзвін кришталевий,
відлунює в серці гарячім.
Чому ж в день квітучо-серпневий
нестримно за літеплом плачу?

28.08.2021р

Не до віршат сьогодні, не до нот,
Лан бульби кличе! Спатоньки доволі.
Якщо копати лежачи город,
То спина не болітиме ніколи.

А я копаю стоячи. Біда!
Скриплять суглоби, наче дуб на вітрі.
В ботвинні майталає борода,
В главі поснули буквиці та титли.

І музі, і Пегасу - шах і мат,
Увечері вкладу їх у могили.
Картопля убиває мій талант,
Витягує із жил останні сили.

Слабкі не розгинаються крижі,
А я накопирсав лиш перший лантух!
Агов, колеги! Нум допоможіть!
Візьміть із рук моїх тупу лопату.

28.07.2021р.

Уже наповнилася діжа
І появилась зовні слизь,
Та не спішить ніхто й не лізе
Випорожняти, як колись.
Її, наповнену до краю,
Спостерігаємо давно,
Але черпати не бажаєм
Ні ти, ні я чуже лайно.
Адже, бувало, не за милість,
І не заради похвали, –
Допомогали і бруднились
Так, що відмитись не могли.
Отож і думаємо нині,
А не чекаємо на грім, –
Як ми підтримати повинні
Того, хто нехтує своїм?
Він розуміє все і бачить,
Що й діжа вбога де-не-де,
Але родивсь таким ледачим,
Що на удачу вічно жде.
29.08.21

Себя истязаю, поссорилась с Богом,
Забыла друзей и веселых подруг.
Весна мне пропела, зима за порогом.
Не жизнь, а метелицы замкнутый круг.

Пурга за окошком стучит интенсивно,
Метёлкой сосновой в озябшую дверь.
Дозорный паук стережёт в паутине
Усопшую пыль прошлогодних потерь.

Внутри ураган разрывает на клочья
Полотна души, и его не унять.
Всечасно не легче, предательской ночью,
Меж сомкнутых рёбер — ножа рукоять.

Нам нужно расстаться, и без сожаленья.
Когда кто-то любит, а терпит другой,
то это чудовищно до исступленья,
До крови на крыльях, губах, горький мой.

На мапі моїх снів, на відстані між нами
Де сонце вже ось - ось… та фейсбук, і ютуб
Ще й вітер, як крадій, приліг поміж дворами…
Ну словом, я - не там… тим паче і не тут

На мапі щось не те… не так, було, намітив
І сонце вже ось-ось… і серпень з вітерцем…
Чекатиму коли отямиться той вітер
Я знаю чим зустріти... Всього одним слівцем…
28.08.2021.