як пахнуть яблука осінні...
так певно пахла Єва як Адам її жадав...
дружина каже - заспокойся,
буде тобі секс.

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні –
то вона його – кулею в серце,
бо належала владній людині.
То вона йому виїла мозок,
ще й вінки на могилу поклала –
і пустила по світу обози,
на яких навіть правда брехала.
Тінь зростала, і ширились мірки
на всі боки нічного мундира,
щоб на нього чіплялися зірки
перші, другі.., а там – цілий вирій.
Щоб за зірками тими сховати
все, що темної ночі не видно –
"Чиясь Тінь не уміє ж брехати:
вона завжди поводиться гідно!"
Чиясь Тінь так зросла до півно́чі,
що собою весь світ затулила,
але в декого бачили очі,
як світила убога могила,
як ще дихає стомлений пломінь
в склепі темряви місячним сяйвом,
як маленьким невиразним колом
Тінь до себе він не́ підпускає…
"То виходить, – замислились люди, –
запали́сь ми в пориві єдинім,
і тоді знову сонячно буде,
і ніякі вже тіні – не Тіні?!"
Ні, не правда, що всі ми не в силі
всю цю Тінь споконвічну здолати!..
Щоб покінчити з нею на ділі –
треба Правду їй в вічі сказати…

22–23 листопада 1988 р.

Тобі мій біль не подолати,
Його щодня в собі несу, –
Уже пропахнув духом втрати
Мій невідступний щирий сум.
Я безнадійно втратив віру
У правду вічного життя
І так розпачливо захирів,
Як осамотнене дитя.
Немов тупа товкачка в ступі
Кутю солодку не роди, –
В мою безвольну душу ступиш
І вгрузнеш жалем назавжди.
Адже я буду тільки зором
Уста ялозити масні
І ти зростеш ще більшим горем
У постарілому мені...
03.09.20

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Загуби мене знову,⁣
Загуби⁣
Фіолетом!⁣
⁣
Кислотна веселка,⁣
завжди помічна.⁣
⁣
Загуби мене ніжно.⁣
⁣
Я скажу по секрету..⁣
⁣
Ми утратили сором⁣
.і людські⁣
імена.⁣

Віднести їх коріння⁣
калини до вогню,⁣
залишити їм щастя,⁣
і долю ковалю.⁣
⁣
Привезти їм відкриті⁣
ворота до добра,⁣
завчасу примирившись⁣
із рухом, що обрав.⁣
⁣
І сплести візерунки⁣
книжкові у косі,⁣
і німотою серця⁣
сказати — ви живі.⁣

2020

дивися⁣
в небо⁣
піймай⁣
рукою⁣
позаду⁣
руку⁣
ходім⁣
за мною⁣
⁣
в лозу⁣
шалену⁣
пірнімо⁣
глибше,⁣
глибоку⁣
воду⁣
і море⁣
тиші⁣
⁣
дістанем⁣
зорі⁣
прозорі⁣
квіти⁣
берімо⁣
швидко⁣
ще мить,⁣
і вітер!⁣

2020

Чоловіку,⁣
Кому тут ювілей⁣
Пощастило народитися в один Божий день⁣
Поруч яблуні, та срібного мундштука⁣
В капусти листі, де беріг дід мундштука.⁣
⁣
Чоловіку,⁣
(Йому тут ювілей)⁣
Було добре в часи читань, і черешень⁣
Коли спати б, а класики все тримали⁣
Після футболу ще бадьорішим тримали.⁣
⁣
Чоловіка,⁣
Кому тут ювілей⁣
Било в поти від їзди на гнідому залізі⁣
До ріки, що холодила груди⁣
До глибин, течії — по всі груди.⁣
⁣
В батька,⁣
Кому нині вже ювілей⁣
Жартівливий — зберігся в душі — принц малий⁣
Дорожить шкарлупою горіха й сливи⁣
Окрім синів — дуже-дуже любить сливи⁣
⁣
Щасливий.⁣

2020

складочки⁣
губ твоїх⁣
⁣
просять⁣
мене⁣
про гріх⁣
⁣
шматочки⁣
твоїх очей⁣
⁣
не злазять⁣
мені⁣
з плечей⁣
⁣
звуки⁣
вій твоїх⁣
⁣
роблять⁣
мені⁣
буревій⁣
⁣
2020

«Що це ти сказав?! Ану повтори!»
Відписують мені старі редактори.⁣
Та як зачнеться: «Хочеш, любий, догори?⁣
А долар-сорок, ляма — півтори?»
⁣
І я, бобер, тим злюкам невдячний,⁣
Брат Гемінгвея, кому не бува лячно,⁣
Месник штанзі й дев'яткам — у грі ногом'яч!⁣
Пером озброївся, та вкляк, хоч плач⁣...

2020

Ми любим же побути на мить психіатрами,⁣
Наука й знання нам — то одна лиш завада!⁣
Не треба вже Ясперса, розійшлися ми з Сартром,⁣
⁣
Забули Маслоу, та гомін Белграда.⁣
Кругом же у кожного — діагноз депресія —⁣
Підтвердить Прозак, що її ж і вигада.⁣
⁣
І наш любий учений із WOZ-конференції⁣
Прокинеться гордо. І вже спозаранку⁣
Наче вперше в Італії крикнув: «Флоренція!»
⁣
Повіситься піп на здоров'ї останку.⁣

2020

У сизий червень смуток буває.⁣
Тоді — тривожні тополі,⁣
Коли зраду та рану збуваю⁣
Гірко, чи кисло й поволі.⁣
⁣
Та бродитиму з Брахманом в липні,⁣
Коли знов буде фестиваль.⁣
Може, щастя німе ще прилипне?⁣
Й розбіжиться всяка печаль.⁣
⁣
Та почую я шепіт шипучий,⁣
Чи на Полі — спів хризантем⁣
За Дніпром, що давно не ревучий⁣
У місті серпневих систем.⁣

2020

У гарячу ніч
Містечко сиве не спить
Я з ним — віч-на-віч

2020

і знову бісове роздратування⁣
від кожного шуму звучання⁣
а причина — невдалі спроби⁣
прийнятися за хаос намагання⁣
⁣
а зовсім скоро зачнеться сичання⁣
апатії, чи Нуль-бажання⁣
що викличе вселенську нудьгу⁣
у пестунів легкого сподівання⁣
⁣
а потім линуть сльози віднімання⁣
бо рядки ідуть на чування⁣
й упадуть додолу мімози⁣
(це вам, леді, не доданки з рівняння) !⁣

2020

Гірко заплакана⁣
Гіркими й колючими⁣
Гіркотою потуплена⁣
Гіркотлива й розлючена⁣

2020

Дуже люблю⁣
наші⁣
ігри⁣
за інопланетних⁣
повстанців⁣
та⁣
довгі⁣
прогулянки⁣
коло закинутих⁣
станцій⁣
⁣
Дуже люблю⁣
наші⁣
встидливі⁣
й радісні⁣
танці⁣
та⁣
апельсиновий⁣
запах⁣
у ліжку⁣
вранці⁣
⁣
Дуже люблю⁣
наші⁣
вирізки⁣
зі старих⁣
глянців⁣
та⁣
фініш вредних⁣
між⁣
нами⁣
дистанцій⁣

2020

Самотність запрошує в гості⁣
Зустріч опівночі, на глухому помості⁣
Приходи, як завжди, у білій сорочці⁣
І лагідно попитай, одвернувшись од злості:⁣
⁣
Що та як?⁣
Те чи се?⁣
⁣
А тоді ляжте у ліжко⁣
І пошепки⁣
Тет-а-тет⁣
Вимкніть запобіжку:⁣
⁣
Не скажу нікому⁣
Ніколи, ніколи⁣
Нікому не проречу⁣
Лиха⁣
⁣
Попередньо не зваживши виміри болю⁣
Завчасно не вибивши бидло й пиху⁣
Бо слово одному стане поперек долі⁣
А комусь же — пекельним останнім під дихом⁣
Та лиш подаруй, Боже⁣
Дикої волі⁣
⁣
Й на цьому закінчиться тиха⁣
Молитва⁣

2020

Частка видива⁣
Частково відсутня⁣
Самобутня частинка⁣
Найчастіше невидима⁣

2020

Крокуючи боком⁣
—⁣
Візьміться руками⁣
⁣
Взялися ребрами⁣
—⁣
Крокуйте кругом⁣
⁣
Взятого думками⁣
—⁣
Взяла стегнами⁣
⁣
Кроком уліво⁣
—⁣
Вийшли разом⁣

2020

Склом просякнуті⁣
Склом перемішані⁣
Кришталями, маскою⁣
Засклені ми⁣
гірші є⁣
⁣
Шматочком уколоті⁣
Шматочком утішені⁣
Мавпою, людьми⁣
Кращі ми⁣
грішні є⁣
⁣
Бо коли хто сміливий⁣
Раз⁣
прийде сміливішати⁣
А коли хто добріший⁣
Два⁣
буде тебе вішати⁣
(Просто будьте обачними⁣
й⁣
У-⁣
-ТРИ-⁣
-ЧІ⁣
хитрішими)⁣

2020

Зеленобобік - що це за мара?
Зогнилий пень? Дитятко чупакабри?
Кажіть хутенько майстрові пера
Де в нього хобот, яйцеклад і зябра.

Поставив сам собі народець мат,
Підроблено усі в колоді карти.
Цей монстрик любить владу-шоколад
Та податі викачувать з громади.

Гуляє на Печерську бармоглот,
Звисають чорні пейса до коліна.
А хто такий тоді "порохобот""?
Боєць, що захищає Україну?

Їх меншість. Всі, практично, на війні,
А вижив хто - постріляний, побитий.
Зеленобобік ситий, запанів,
Не поспішає під надгробні плити.

А, може, дивочудія не зла?
Хоч має на грошву бездонний шлунок...
Жує. А я кручуся, мов бджола,
Аби за воду оплатить рахунок.

На дурників міцна плететься сіть,
Бо вибори на носі; тяма - гопки..
Кричить потвора: - Люди, оберіть
Мене царем іще на кілька років!

02.09.2020 р.

Мені ти снишся по ночах,
удень в уяві тебе бачу.
Тону… Тону в твоїх очах,
буяє серденько гаряче.

Розтану у душі твоїй,
порину думами у юність,
де ми позбулися надій
і знову в осінь повернулись.

У літо бабине, у сон,
у нашу пісню журавлину.
Нехай з дощами в унісон
кохання музикою лине.

Кружляє листя золоте
неспішно вітерець у вальсі.
То знову осінь, а проте –
ми знову подумки у сальсі!

Не спалося...
А ніч як море
і міркувати є про що...
Не склалося…
Волати «горе»?
Нести навіщо казна-що!

Не відалось…
А чи старались
ми почуття в собі знайти?
Не видалось…
А намагались
наводити якісь мости?

Неми́слимо!
Кому відомо,
чи є попереду ще час…
Чи мислимо?
Одні судоми…
Ніхто не вирішить за нас!

Де Південного Бугу холодна вода
Струменить й струменить і тече вдалечінь,
Не спинити її, як і мої літа,
Поспішати кудись не набридло ще їй.

Там круті береги затиснули ріку
І вона, наче змійка звивається тут,
Десь пологі такі, що на жовтім піску
Хвиля щось намалює на згадку, мабуть.

Там вузька, мов струмок, перестрибнеш умить,
Є й широка, що морем здається комусь.
Уже стільки століть все біжить та біжить
І співа свою пісню одічну дзвінку.

2020 р.

Ворожи на кохання
в іспанській в’язниці
серед часу злягання
перста і десниці
через кліть, зашифровану
кодами їх,
їхніх здогадів, сповнених
прагнень твоїх!

Грають гнів і свавілля,
і Мексики згага!
Не тремтиш з богомілля –
його в тобі ма́га!
Те крислате сомбреро,
протиснуте в кліть,
і коротке інверо
прояснюють хіть!

29 квітня 2003 р., Київ

Викрасти зважився

дівчину хлопець.

Мружився, дихав

нічний мегаполіс...


Хлопець повзе по дахах,

по карнизах,

Фари яскраві проносяться

знизу...


Через віконечко

вивів кохану,

Вниз по канату

сповзали старанно.


Ніс наречену юнак

по провулку,

Вдвох в арендовану сіли

"таксувку".


Врешті таємного місця

дістались,

"Скільки платити" - "водилу"

спитали.


"Зовсім нічого, -

всміхається дядько, -

За все заплатив

нареченої батько".

Неспішна валка рухалася шляхом
Здіймаючи клубами сірий пил.
До ніг стелилась рівна, наче плаха
Земля степів із шапками могил.
Вози скрипіли пісню подорожню
Із безкінечним приспівом нудним
І залишали на шляху порожнім
Одноманітні записи – сліди.
Весна вдалася ранньою й сухою.
Посохли трави, ще й не піднялись,
То ж людям видавалася лихою
Ідея, що вони отак знялись,
Полишили уже обжиті землі
І подалися в невідомі краї.
Вдивлялися у далеч невеселі
І якісь думи думали свої.
Чи то про те, що там десь залишили?
Чи то про те, як стріне їх цей край
І скільки знадобиться віри й сили,
Щоб з’їсти перший власний коровай
До труднощів їм, звісно, не звикати.
Бог непосильну ношу не вкладе
На плечі. І дітей карати
Своїх не буде без гріха. Та де
Те місце, де вони знайдуть свій спокій?
Чи його в світі, може, і нема?
Уже віки, не те що, навіть, роки
Вони шукають, але все дарма.
Ще Менно Сімонс, мученик за віру
Учив покірно все в житті сприймать
У світі цьому, де є зла без міри.
Йому ніякий опір не вчинять.
Бог заповів лиш вірити й терпіти,
Не піддаватись на потуги зла,
Аби його у душу не впустити
І вона тільки із добром жила.
За погляди, що суперечать догмам.
Чекав їх інквізиції вогонь.
Неначе діти не одного Бога,
Зовсім порізно бачили його.
Чинити опір не давала віра.
Померти всім? Хто ж віру донесе,
Відкриє очі змученому миру
І від гріха й погибелі спасе?
Щоб не життя, а віру врятувати
Вони, фламандці й фрізи з прабатьків
В краї далекі змушені втікати,
Де б їх вогонь церковний не спалив.
В низинах Вісли в Польськім королівстві,
Де Ельбінг, Данціг стіни підняли,
Їм удалося в ті часи осісти.
І їх ці землі добре прийняли.
Король їм сам підтвердив привілеї,
Ніхто за віру їхню не чіпав.
Обзавелись худобою, землею.
І вірних круг із часом все зростав.
Дві сотні років їх земля приймала.
Здавалось, навіть – це вже назавжди,
Але нові випробування впали,
Як відгук неминучої біди.
Не стало Польщі і Помор’я польське,
Де меноніти у той час жили
І досить вільно почувались досі,
До себе пруські королі взяли.
В Помор’ї здавна німці проживали.
Живучи двісті років серед них,
Утікачі і мову перейняли,
Вже й мало чим різнилися від тих.
Державі ж, що війной жила допіру,
Солдат потрібен без душевних мук
І не цікавить, що чиясь там віра
Забороняє зброю брать до рук.
Всіх непокірних розчавить готова
І відректися змусити того,
Для кого Бог – то не пустеє слово,
А суть життя єдиного всього.
Як бути далі? Що його чинити?
Шукать по світу іншої землі,
Де би дали спокійно далі жити,
Оберігати звичаї свої?
Тоді уперше промайнула звістка
Про Таврію якусь, про вільний край,
Де можна було б вільно їм осісти.
За описами просто земний рай.
Так говорили люди із Росії,
Що від імператриці прибули.
І обіцяли гори золотії,
Запрошуючи, аби перейшли
На землі ці гонимі меноніти.
І,справді,перші скоро подались
Чоловіки, жінки та їхні діти,
А незабаром, коли обжились,
Запрошувати інші сім’ї стали.
І от вони, з об’єднання свого,
Що Старий Флеміш самі назвали,
Зібрали двадцять дві сім’ї всього,
Вози з нехитрим скарбом і худобу,
Все, що згодиться в тих краях, взяли
І, помолившись спершу Богу, щоби
Поміг в дорозі, шлях свій почали.
І ось позаду сотні верст дороги.
Навколо степ і недалекий час,
Коли спочинути їхні збиті ноги.
Та тут випадок трапився якраз.
З якоїсь балки вибрались на гору,
З натуги коні ледве вже тягли,
А діло було у вечірню пору,
Уже легенькі сутінки лягли.
Аж на дорозі раптом кінський тупіт
І чималий загін назустріч мчить.
Чи не бандити? Збилися докупи
Вози втікацькі за коротку мить.
Та то були солдати – не бандити
І офіцер веде перед у них.
Зустріли шанобливо меноніти
Загін військовий. Тупіт кінський стих,
Як офіцер підняв у гору руку.
Спитав: «Ви, люди добрі, звідкіля?»
Та менонітам ті чужинські звуки,
Лиш по – німецькі кожен розмовля.
Хоч здогадались, що той їх питає
І кажуть: «Пане, меноніти ми
У Таврію із Прусії втікаєм,
Спішим аби обжитись до зими».
Зачувши ледве їх німецьку мову
І офіцер німецькою почав:
«О, то ви німці?» і говорить знову
Той, хто найперш пояснення давав:
«Ні, ми не німці, просто меноніти,
Фламандці, фрізи прабатьки у нас.
Нам довелося серед німців жити
Отож німецька рідна на цей час.»
«А як ви тут, панове, опинились?»
«По волі Божій, в пошуках країв,
В яких би ми спокійно зупинились
І зберігали звичаї свої».
«Бунтуєте напевне проти влади?»
«Ні, влада Богом світові дана.
Ми кожній владі слугувати раді
І не у тому наша є вина.
Ми проти війн і супроти насилля,
Ми злу непротивлення визнаєм,
Лише у вірі відчуваєм силу
І бачим в тім призначення своє.
Одного хочем – мирно працювати,
Ніхто щоб нашу віру не чіпав.
Тому і подалися в світ шукати
Місця без інквізиторських заграв».
«Ну, що ж, панове, - офіцер промовив, -
У нас земель доволі для усіх.
Хоч ваша віра щось для мене нове,
Та по – своєму вірити не гріх.
Ми будь - кого у цих краях приймаєм,
Бо тут роботи непочатий край.
Всіх, хто бажа, землею наділяєм.
Бери, селися, землю обробляй.
Хай Бог вам, люди добрі, помагає, -
Перехрестився офіцер нараз, -
Я вам від усії душі бажаю,
Щоб край став батьківщиною для вас.
Де вас чекає добрий відпочинок
Після важкого довгого путі.
І хай ніхто вам перешкод не чинить
У вашій вірі й вашому житті».
Сказавши те, ще раз перехрестився
І далі шляхом у степи помчав.
І весь загін слідом за ним пустився
Та клуби пилу по собі підняв.
Іще стояли довго меноніти,
Дивилися тому загону вслід.
Спитати б, з ким прийшлося говорити
Та, як на гріх, ні люду, ні підвід.
Аж хтось летить конем. Побачив валку,
Спинив коня і голосно пита:
«Давно вже цар проїхав оцю балку!?»
«Так то був цар?! О матінко свята!»
Сам Олександр говорив із ними,
А, бач, про те нічого не сказав.
І всі слова його були простими
Ніхто б царя у ньому й не признав.
Та просвітліли душі менонітів.
Якщо вже цар їх сам благословив,
То, мабуть, це і є те місце в світі
Де сам їм Бог селитися велів.
Колонію понад Бегім- Чокраком
Так і назвали Александрволь.
Не з лестощів, а лише, як подяку
За співчуття до інших грішних доль.

Усі ми грішні, кожен у своїм…
Провин завжди на душу вистачає…
У кожному дещиця є змії,
хоч яблуко і не смакує з чаєм…

У кожному з нас Авеля шматок
і Каїнове зілля не зів‘яло,
бо Аріадна згаяла моток
залишена Тесеєм на поталу…

Гріхи навкруг, великі і малі…
Великий гріх свого любити ката.
Гріха немає більше на землі –
його за цноту ницо видавати!

***
А нас немало, хоч і не багато
любителів пілюлі і халви,
якою обіцяють годувати
нас і чужі, і наші окупанти –
лакеї войовничої Москви.

***
Не чують родичі кацапа
землі своєї голосіння.
Натура і свині, і цапа –
якщо не ратиця, то лапа
все вириває із корінням.

***
Немає сенсу у бою
агітувати за свободу,
коли за голову твою
вона обіцяна народу.

***
У своїй хаті
тим і багаті:
вічною тризною,
мовою, піснею...
а на параді –
силою грізною
та Батьківщиною.

***
Не гримає і дотепер,
хоча дощу усюди мало.
Погоду влада обіцяла
і перенесла на четвер…
та хай би і її не стало.

***
Що не початок, те ще́ не кінець.
Поки не пізно – не рано.
Що не по нашому – хай йому грець.
Лопає булька, снага і терпець,
ниють сумління і рани.

***
Влада бувала усяка:
біла, червона, ніяка...
З огляду на сюзерена,
банда на Раші радянська,
а в Україні – зелена.

09/20

Табула раса. Написав і витер.
Почав спочатку. Тужуся, сопу.
Не мусі-пусі, і не тинди-ринди,
Коштате мудромисліє - табу.

Обходжу тінь, брехливі краєвиди,
Солодкі рими для опуклих дів.
Із мене, мабуть, лірика не вийде,
Бо тло в картинах - сірий наратив

І правда, що громаді коле очі,
І смуток чорним змієм поміж строф…
Важка й гаряча в правдорубів творчість,
І кожен вірш не мед, а болю штоф.

Втопити хочу і талант, і пам’ять,
Під зад Пегасу дати копняка…
А ніч скрегоче за плечем зубами,
Конає ранок на моїх руках.

01.09.2020р.

Ось і літо спливло непомітно,
розчинилось, сповзло під укіс,
замінило усмішку привітну
на личину зі смутку і сліз…

На годиннику зорянім неба
мерехтять міріади перлин.
У осінній альтанці для тебе
я гаптую зорю із жарин…

Догорає поволі багаття,
залишаючи присок віків,
і розірвану душу на шмаття
я ховаю у легкість шовків…

Гроші з’їли планету.
Планета у череві гро́шей.

Я хотів заробити на книжку,
щоб видати вірші.
Про-грав.

Гроші ходять окремо,
кишки́ набиваючи товще,

закупоривши вихід у світ
перетравлених, правлених
справ.

22 листопада 1995 р., Київ

​Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Також підтвердження - твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутнього стежки…2009



Первое сентября – день знаний,

Первый звонок – для поздравлений,
Как торжественно и празднично,
С каждым годом всегда ново,
На класс, на курс ты уже подрос,
Этому подтверждение твой рост.
И ощущения есть,и желания,
А с ними вместе волнения,
За те знания,что есть и будут,
Студенты, школьники получат,
Что их дадут преподаватели,
Почетной профессии творцы.
И каждый из нас этот путь прошел,
Подучил аттестат, диплом,
Те зерна знаний дали всходы,
И для будущего дороги…2009

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

Доброти, і любові, і щастя -
Просвітління зорить таїна.
І веде крізь облуди й напасті
До взаємин прекрасних вона.

1 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

… ……………………………………………..
День за днем, за роком рік
Серце тисне туга,
Бо не меншає потік
Споминів про друга.
Йдуть вони за рядом ряд
На душі адресу
І прокручують назад
Пам’яті колеса.
Оживає раз-по-раз,
Вихром круговерті, –
Найпрекрасніша пора
Від вродин до смерті.
Як-не-як, але біда
Нас тоді минала
І тіснилося в рядах
Ще й дівчат чимало.
Хоч-не-хоч, та грала кров
Й обпікала жаром, –
Поспішали стрімголов
Навстріч щастю пари.
Будь-що-будь... – Промовив друг
На щасливця схожий, –
І пішов за дружби пруг
На весільне ложе.
Тет-а-тет уже не зміг,
Восени чи літом, –
Про молитву чи про гріх
Я з ним говорити.
Тишком-нишком, де-не-де,
Мов сліпа старцюга, –
Мовчазливо друг іде
Досі мимо друга.
Поробила сам на сам
Щось йому дружина,
Бо і пива ані грам,
Ні по пів чарчини.
З року в рік і день за днем
Зустрічаю друга,
Що зігнувсь під тягарем
Кроків недолугих…
31.08.20

Кінець літа невблаганно
Схиляє мене до надмірного
Неприйняття. Пафос дійсності загострює
Ракурс бачення, а сьогодні я зустрів
Ветерана, який говорив, що насправді
Ми живемо в чистилищі. Мабуть,
Він правий, бо ми – наслідок чогось
Незрозумілого, і я бачу, як на мене
Дивляться хижаки, хоча це просто люди.
Садхгуру сказав, що вартує позбутися
Філософій. Мабуть, я так і зроблю, якщо
Потраплю в рай.

31.08.2020

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

І
За Біблією, слово – меч
і від лукавих – оборона
устами Бога і предтеч,
ім'ям небесного закону.
Так ойкумена береже
свій образ у своєму краї,
де слово зайве і чуже
до вух Його не досягає.
У ньому сила і краса
молитви мовою живою...
не заяложене юрбою,
воно являє чудеса,
коли почують небеса
думки, озвучені тобою.
ІІ
Минають ери і світи,
царі, імперії, моголи,
та залишається навколо
усе, чим є і будеш ти,
і не розсіється ніколи
живе інформаційне поле
твоєї волі і мети.

ІІІ
Ми українці... не манкурти...
Ми сущі як і має бути...
багаті мовою, не злі,
поволі ідемо у люди,
великі люди... і малі...
щезають голі королі,
а мова проникає всюди,
тому її бояться юди
і уникають москалі...
....................................
тому Московії не буде
ні в Україні, ні в імлі,
а «будуть люди на землі...»

08.2020

Пограбувавши Русь і пів Європи
І звівши у степах Сарай Бату,
Щоб пам’ятали скорені холопи
І прославляли Орду Золоту
Звелів Батий із золота двох коней
Відлити і поставить на виду.
І стали коні наче на припоні.
І всі хто потрапляв тоді в Орду
Дивилися могутності ординській
Багатствам її заздрили потай.
Лиш люди руські подивившись зблизька
Чомусь шептали: «Добре почекай!..»
Бо в конях тих їм бачились ікони
Обдертії церковні куполи
Жінок прикраси гривні і корони
Що із Русі ординці загребли.
Прийшли часи і от одного року
В Сарай Бату у самий розпал дня
Загін сміливців русичів нівроку
Ввірвався й прихопив собі коня.
Для остраху пошарпали монголів
І поки ті ховались по ярах
На воза вкинули його і нумо в поле
Поки іще скував монголів страх
Монголи правда швидко похопились
І спорядили військо навздогін
І наздогнали. За шаблі вхопились,
Притиснувши до річки весь загін.
Весь день ішли кривава люта січа
Стомилась смерть жнива свої справлять.
І тільки, коли день змінився ніччю
Монголи почали перемагать.
Один за одним русичі вмирали
Встеляючи ворожим трупом діл
Аж поки і останні з них упали.
І опустилась ніч на купи тіл.
Та вранці, як монголи не шукали
Знайти коня так і не спромоглись.
А русичі померли й не сказали.
Куди той злополучний кінь подівсь.
Можливо й Конка десь його ховає
А звідки й назва теж могла б піти
Лежить той кінь часу свого чекає.
А ви його не хочете знайти?

Всміхається великий сонях
Ще своїм цвітом запізнілим,
Голівку поверта за сонцем,
Хоча уже минуло літо.

Промінчики він ловить теплі,
Купає в них пелюстки жовті,
Коли ж дощем заплаче небо,
То не боїться, що намокне.

Стріпне краплиночки прозорі
З пелюсток, наче з парасолі.
Хоча один зостався в полі,
Радіє світу жовтий сонях.

2020 р.

Я люблю його,
не заважайте
і не зневажайте ви мене,
хто вогонь –
нехай попалить слайди,
хто вода –
нехай позахлине,
я люблю його,
і ці концерти
я даю сере́дночі не вам;
у торосах торсів
па́перть вперта
відправляє будні ваших драм…
А своє
я тут відпочиваю,
я люблю його
і вас прощаю.

21 листопада 1992 р., Київ

"Чому ти плачеш, Зайчику,
Та ще й печально так?" -

"Я загубив Морквиночку,
Люб`язний пан Їжак!" -

"Не треба побиватися,
Не треба горювать,
Тримай мою Морквиночку
І годі сумувать!" -

Х`тів Зайчик посміхнутися,
Та швидко посміх згас
І Зайченя розплакалось
Сильніш, ніж в перший раз.

"Ну як не поталанило
Нещасному мені:
Був не згубив Морквиночку,
Мав зараз би аж дві!"

Степ приазовський вільний і широкий.
Дорога рівна, як стріла, лежить.
Бува, що річка шлях перебіжить
Чи вигулькне курган з якогось боку.
Та більш ніщо твій погляд не спиня
І їдеш заспокоєний, розімлілий.
Поглядуєш: чи сонце ще не сіло,
Сповіщуючи про скінченність дня.
Зненацька перед очі вирина
Якась споруда, як для степу дивна.
Здалеку – начебто стіна камінна,
А зблизька зовсім наче й не стіна.
Здається, хтось звалив велику силу
Каміння із піском упереміш.
І скільки ти здивований стоїш,
Уздрівши вперше Кам’яну Могилу?
Звідкіль це диво у степу взялось?
Хто сотворив його в часи далекі?
Крізь темінь літ, здолавши шлях нелегкий
До нас легенда давня донеслась.
Колись, говорять, жив у цих степах
Чи богатир, чи велетень. І звали
Його Богур, і якось так вже стало –
За щось на нього в гніву був Аллах.
Сказав: - Як хочеш прощення мого,
Бери каміння із отого кряжу,
Носи у степ. Хай на рівнині ляже
Гора каміння, і щоби кругом
Із неї степ навколо проглядався.
Богур наказ виконувать почав.
Каміння з гір руками видирав,
На спину клав, аж від ваги вгинався,
Ніс в степ, аж до Молочної ріки,
Там, де велів Аллах вершити гору.
Важка робота видалась. І скоро
Набрид Богуру труд його тяжкий.
Аби скоріше виконать наказ,
Він вирішив до хитрощів удатись.
Нащо каміння укладать, старатись,
Як можна сили зекономить й час.
Тому каміння кидав як попало
Аби лишень вершилася гора.
Хай там просвіт, а тут буде діра –
Аби трималось та аби не впало.
Та користі від поспіху нема.
Ще кажуть: чорт роботу скору любить.
Бува, й найкращі наміри загубить
І добре, як зусилля лиш дарма.
Вже пів роботи лишилось позаду.
Ще не гора, та вже і не горбок.
Але один необережний крок –
Богур застряг у кам’яній громаді.
Як у лещатах стиснуло його,
Ні вниз, ні вгору і не здвинуть брили.
Як не старався – не достало сили.
Так і помер від поспіху свого.
Від голоду віддав Аллаху душу.
Аллах же вітер у степи послав,
Щоб щілини піском позасипав
Аби ніхто громаду не порушив.
В її глибинах богатир лежить.
Його кістки защемлені камінням,
Мабуть, іще біліють і донині
І час повз нього поспіхом біжить.
Чи так було, чи вигадки – не знаю.
Коли ж стою на плитах кам’яних,
Неначе голос вилітає з них.
І я всьому, що чую, довіряю.

А ви бували в Котельві?
Ні! Неодмінно побувайте!
І виростуть слова живі
якщо не в оди, так у байки.

А ви бували в Котельві?
Ні, не чіпайте з нею сайти.
А з чистотою в голові
в містечко ладне приїжджайте.

Й зустріньте (трішки потерпіть)
бузкові сутінки, казкові
не в Тель-Авіві, не у Львові –
у виноградному алькові,
у слобожанській Котельві.
Тож побувайте в Котельві,
де сяє сало на пательні,
де зачекались кораблів
красуні – сосни корабельні.

Де світять гори гарбузів,
де океани картопляні,
де будуть раді вам усім
гостинні славні котельв’яни.

А котелевочки ж які!
Обріжте (йо ж мойо, жаркі!)
і сум, і сором, й обережність.
І, поскидавши піджаки,
макітри гублять котелевці!

О як виблискує гопак!
Так що квітує вдруге вишня,
так що в танок іде Ковпак
бруківкою погруддям пишним!

Комфорт покиньте, мов тюрму,
не до Полтави чи в Опішню
ви приїжджайте – в Котельву,
врочисто встрінуть і троїсто!
Пора палати чудесам!
Мені ж пробачте, що був сам
у Котельві моїй проїздом.

Крізь миле селище везли
в Пархомівку, в музей Луньова.
Коли б іще промчався з ним –
красу й дива не пропустив
і в Котельву влюбився знову!

2018

Я на цій земельці не воскресну,
Без дітей помру. Своїх. А жаль...
Ти мене не впустиш в рай чудесний,
Я - чужий. І ти мені чужа.

Наче й непогано ув алькові,
Ти кричала "Ох!", і я кричав...
Нащо діти, як нема любові?
Мрії, мрії - казка і печаль.

Нині - все тіп-топ, а далі - сварка,
Позриває нам обом дахи.
Я - самітник. Битий вовкулака,
Ну, а ти - невільниця жаги.

Заповзла. А я ж тебе не кликав!
Рвеш від хоті мій змокрілий чуб.
Йди до біса! Чи до чоловіка...
Ні! Стривай! Тебе не відпущу.

29.08.2020 р

Закордонне кіно…
Нікогісінько поруч
У відкрите вікно
Невгамована горіч…
Провідниця до сну
Ти чому бліднолиця?
А роса на росу…
Грім страшить, блискавиця…
А кіно як кіно -
Увімкнсмось навпроти
І цигарка й вино
Дочекались, непроти…
Неприступний форпост
Ми до рання осилим
Наливаю і… тост
Спершу так, у півсили…
26.08.2020.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу,

Щоб чорне золото добути,

Треба глибин землі сягнути,

І кожну мить ризикувати,

І не боятись лаву брати,

Ті відчуття і почуття,

Які свідомо, в кожну мить,

Тому й душа його тремтить,

І що не раз допомогає,

Терпіння, сили добавляє,

Те , що сім'я завжди чекає,

І Боженьку про це благає…2009



Шахтер - профессия героев,

Без преувеличения скажу,

Чтобы черное золото добыть,

Надо глубин земли достичь,

И каждое мгновение рисковать,

И не бояться лаву брать,

Те ощущения и чувства,

Сознательно, в каждое мгновение,

Поэтому и душа его дрожит,

И что не раз помогает,

Терпение, силы добавляет,

То, что семья всегда ждет,

И Бога об этом просит ... 2009

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як житя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.

Одягла́ акваланґа, стрибну́ла!
Ніби в мушлю, у вухо морське!
Враз підводного світу сьорбну́ла
і скотилась на дно, на м’яке!

Хтось чекав тебе довго на суші,
більше року тужливо зітхав.
Океан запоро́шені мушлі
на зруйнований пірс видихав.

Став дельфінчик твоєю душею,
хвилька билась од серця твого,
хтось докинув монетку дешеву –
щоб, бува, не втопила кого.

21 липня 2001 р., Богдани́

Згадаймо всіх полеглих у борні,
огні війни, жаристому горнилі,
Вітчизни вірних доньок і синів,
що вічно спочивають… у могилі.

Згадаймо всіх, хто Неньку захищав
не залишавши ворогові шансу,
як ярко вогник в їх очах блищав
і про ціну життя – найвищу таксу…

Хай завжди свічка пам‘яті горить
яскраво і нізащо не згасає.
Як пам‘ятати будем кожну мить –
лише тоді герої не вмирають!