Розмови сонцеоких блукальців
Засипано пелюстками вишні:
Каравани літописів відчаю
Човгають епохами людської свідомості
(Місити пісок вічності – тобі – містику):
Кожен рядок про страждання –
Наче писати було більше ні про що:
Літопис дзвінкої радості
Ніхто не напише ніколи:
Нема таких писарів,
Не відшукати такого монаха –
Де там.
Чи то люди не вміють радіти,
Чи то бубон шамана-мисливця
Провіщує тільки зловісне,
Крук вистукує дзьобом години –
Замість дзвону на ратуші
По дереву всохлого ясена. Стук.
Наш дім на семи вітрах –
Ми змайструємо з нього вітрильник
Або солом’яного птаха –
Полетимо.
Туди, звідки ніхто не вертався:
Хтось назвав оцю землю важкою –
Ми легкі, ми з повітря, ми птахи
Ми свавільні. Ми вільні.
Річкою неба лети
Володар цієї хвилини.

Темне
Наче пивниця пам’яті
Важке
Наче коронний край Вальдемара
Серце травневої ночі.
Досить імен. Досить слів. Досить жнив.
Назвіть мовчання апостолом
Полуденної віри катарів.
Моя доля – зелене яблуко –
Важке, наче Місяць оповні
Достигне напередодні
Судного Дня – дочекаємось.
Мерехтять ліхтарі
На вулиці молодих сажотрусів
Міста тирана Пандольфо –
Мармурового вовка Роман’ї
Рибного хлібного Ріміні.
Вітер з моря: вітер-подеста
Розбудив в моїх снах Невідоме.
На човні – на вітрильнику тіней
Крейда креслила знак – імено
Останнього писаря Вчора –
Казначея годин.
Німфо Вегоє!
Розкажи нам про блискавку. Розкажи.
На березі мертвого дерева,
На мосту життєлюбів ертусків
(Расенів, тирренів, Тіная дітей)
Я запитую: «Де?»

Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
Нагадує сині квіти гонорової гортензії
Коли сірі тіні почвар-троглодитів
Сунуть зі сходу – здичавілого. Темного. Непробудимого.
А дух громадить ірландські башти,
Що нагадують мінарети Ататюрка.
Чому? Чому весна плинного Бористена
Обернулась домом потрійного божевілля?
Пальто чорнокнижника Аліг’єрі
Висить між цегляними шафами галактик
Простріляне сталевими кулями
Скорострілів придуманих Гамлетом –
Принцем хвиль каламуті й русалок,
Що плавають в морі Данському
Наче вони не хвостаті комети глибин,
А постійні клієнтки скромної кірхи – оті
В капелюшках солом’яних і довгих сукнях
(У смужечку).
Якщо
Дні нині збатожені трунком драконів,
А ночі такі, що хоч око Всесвіту
Вийми і кинь на долівку
Хати, що забула про свічку бджолину –
Муруємо стіни
Чистого дому прийдешнього –
Нехай і навпомацки.

Звуки – це квіти.
Вони зацвітають щоранку
І закривають свої пелюстки
Щоночі – коли все втрачає сенс.
Все – навіть Істина.
Біля стіни смутку
По обидва її боки
Там, де сіяли зерна
Квітів журби
І чекали доки вони
розквітнуть звуками:
Звуками музики моря,
Звуками пісень тіла,
Звуками царства Я.
Дожити б до перемоги –
Перемоги Правди та Людяності
(Де ти, дивак Леонардо?)
…………………………….
Я вирощую квіти
На полі, що не знало плуга,
Яке поливали сльозами
Люди, що забули про посмішку.
На полі, де приносили треби
Аресу
Бородаті номади – пастухи круторогих волів
І білих коней.
Я вирощую сині квіти
Журби.

Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що хоч і затулював Лот вуха,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували місяцю.
І долинало з неба глузливе: «Він грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова, щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли.
Підросли і стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелися в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

На вулиці сніг іде!
Летить і кружляє в танці заметіль
Вона пісню свою заводить за вікном
Співає вітер, колискову
Заметіль замітає снігом землю
Приспів:
Погас учора день
І тихо спить
Новорічна ніч настала
Зірка цілу ніч сіяла
Стежку серебристу простягала

Translation:
It's snowing outside!
The blizzard flies and circles in the dance
She starts her song outside the window
The wind sings a lullaby
A blizzard covers the ground with snow
Chorus:
Went out yesterday
And sleep quietly
New Year's Eve has come
The star shone all night
Stretched a silver trail

Кобра застигла у величі злому
Грізно розкривши у глави капюшон
Гострий, колючий, пронизливий погляд
Віє гіпнозом і жертву чекає отрута
У ній же в зубах стільки отрути…
Що вистачить на ціле стадо
Приспів:
Я кобра жінка - змія
Як королева благородна я
Я жінка - змія, очкаста кобра
Мені чужі забобони
Зі мною - не грайся!
Зі мною - погані жарти!
Я жінка - змія, очкаста кобра
Підступна і небезпечна,
Холодна посмішка і блиск
Бездомних очей

Translation:
Cobra frozen in the majesty of breaking
Menacingly opening the hood of the head
Sharp, prickly, piercing gaze
Vee hypnosis and the victim is waiting for poison
She has so much poison in her teeth.
That's enough for a whole herd
Chorus:
I am a cobra woman - a snake
Like a noble queen I am
I am a woman - a snake, a bespectacled cobra
I have other people's prejudices
Don't play with me!
With me - bad jokes!
I am a woman - a snake, a bespectacled cobra
Insidious and dangerous
Cold smile and shine
homeless eyes

Образ твій золотистий і ніжний
Пасмо волосся над чолом завита,
Сонце, літо…
І ввечері, і вдень, і вранці і уві сні
Він так схожий з моєю мрією неземною
Я не можу не думати про тебе
Приспів:
Я пройшла всі вимірювання
Світ…
Пройшла, щоб тебе знайти…
Я бачила твій образ у снах…
Він говорив зі мною,
Він був зі мною
Я слідкувала за ним
І ось я тут перед тобою
Спасибі, я завжди буду з тобою

Translation:
Your image is golden and tender
A strand of hair curled over the forehead,
Sun, summer...
And in the evening, and in the afternoon, and in the morning and in a dream
He is so similar to my unearthly dream
I can't stop thinking about you
Chorus:
I passed all the measurements
World…
I went to find you.
I saw your image in my dreams...
He spoke to me
He was with me
I followed him
And here I am in front of you
Thank you I will always be with you

Годинник, що вимірює епохи
Замість циферблату має лише порожнечу
А замість стрілок галактики:
До нього причеплено тягарець –
Чи то не тягарець, а тягар
Чи то Долі нашої попелястої
Чи то Всесвіту сього незбагненного
Гомеостатичного.
Не нами придуманого.
Той тягарець стримує порожнечу –
Вона не летить вгору,
Вона не летить донизу,
Вона не летить вперед,
Вона не летить назад,
Вона не падає і не підноситься,
Вона просто є,
Заповнює все суще,
Не лишає крім себе нічого,
Бо може вона і є оте «нічого» -
Ніщо.
А ми до того годинника прислухаємось,
А ми думаємо про майбутнє,
І вважаємо, що душа вічна,
Що то якась субстанція,
А не лише форма існування
Порожнечі.
Де той годинниковий майстер
З розбитими окулярами
У фартуху засмальцьованому
Зморшкуватий, наче чужа самотність,
Сивий, наче вчорашнє «приходь»,
Добрий, наче квітуча крона – айви,
Де він, що налаштує стрілку-галактику
І скаже ненароком ніби,
Ніби бароко ще тільки минає,
Наче Сократ не на нашому ринку
Оливки купує – скаже – тобі і нам:
«Хай буде!»

В мені живе маленька пацанка
Сильна, справедлива дівчинка - хуліганка,
Яка вміє постояти за себе
І захищати всіх від кривдників
Приспів:
Дівчинка, дівчинка, дівчинка - пацанка
Ти завжди скрізь своя
Бійка або п’янка
Ти завжди скрізь своя
Дівчинка, дівчинка, дівчинка - пацанка
Кому вишка і конвой
А кому побачення
Ти завжди своя

Translation:
I have a little kid in me
A strong, fair girl - a hooligan,
Who knows how to take care of herself
And protect everyone from offenders
Chorus:
Girl, girl, girl - tomboy
You are always everywhere
Fight or drink
You are always everywhere
Girl, girl, girl - tomboy
To whom the tower and convoy
And who is a date
You are always yours

Ти бездушна лялька з порожніми очима
І вічно здивованим своїм поглядом дивишся на світ
Будь раєм він, чи пеклом
Коли я без тебе,
Коли ти поруч…
Ти моя красива лялька
Приспів:
Ось мене і подарували
У день народження купили
Є улюблена іграшка
У мене, у мене
Це найкраща подружка
Для мене, для мене
Без мене вона не може
Без мене, без мене
Втекти вона не хоче
Від мене, від мене
Стане ласкаво дивитися
На мене, на мене
Всі подаруночки знаходить
За мене, за мене
Ім’я їй сама дала я
Я сама, я сама
Стала всім вона рідна
У мене, у мене

Translation:
You're a soulless doll with empty eyes
And you look at the world with your eternally surprised look
Be it heaven or hell
When I'm without you
When you're around…
You are my beautiful doll
Chorus:
Here they gave me
Bought for my birthday
Have a favorite toy
I have, I have
This is the best friend
For me, for me
She can't live without me
Without me, without me
She doesn't want to run away
From me, from me
Look kindly
On me, on me
All gifts are found
For me, for me
I gave her the name
I'm on my own, I'm on my own
She became all dear
I have, I have

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Ловили в глибинах рибу,
А зловили камінь:
Плескатий як сом
І важкий наче спогади:
Принесли його до садиби:
Під вишні квітучі – тоді, на світанку,
Коли все фарбує рожевим
Заграва –
Все, навіть квіти печалі – вишні,
Поклали його – нехай плаває
Серед моря пелюсток весною,
Серед озера золота листя в жовтні,
Серед білого смутку холоду – взимку,
Поклали. Легенько –
Щоб землі не стало боляче,
Щоб ніхто не пускав його в річку –
Плавати
І ковтати наші веселощі –
Уривки вічної радості,
Виринати назустріч Місяцю –
Підступному злодію,
Що краде у нас срібло зірок –
Вічних блукальців в тумані –
В тумані Шляху Чумацького,
Краде у нас срібло Стожар –
У нас, пастухів легенд.
І ніхто в тому селищі
Гончарів та писарів,
Друзів бджіл та зозуль
Не знав, що під каменем-рибою
Поховали ми нещастя останнє –
Надію.

В часи давніх номадів
Коли замість дзвонів
Степ ковиловий будив
Стукіт копит – ще не посріблених
Будив серед тьми бузинової
Мрії і сподівання – птахів синього Неба.
Замість бронзи сонячної і медової
Бородаті майстри вогню
Пізнали залізо – метал звитяги:
Добули для плугів і мечів, для ножів
І цвяхів.
Коні кольору листя
Птахи кольору неба
Віщували, що Волю рахманну
Побачите в сяйві меча –
У блиску залізного дзеркала.
Забувайте про глиняні сни,
Забувайте про карби на дереві,
Про крем’яні осердя:
Епоха заліза вдягає людей у луску,
Важкість дарує рукам
І легкість думкам –
Душею віднині в Небо. Тільки в Небо.
Про епоху заліза напишуть
В літописах, на палімпсестах
Вороновим пером.
Вохрою.

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами
Вони тікають від огненного змієлова –
Жовтолобого крутія-паяца Сонце
(А ми йому поклонялися, треби приносили
А ми називали його конем золотим,
А він паяц – бо чого ж так байдуже
На це все дивиться – нібито весна,
Нібито і він дарував, а мені невесело,
Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
Чому журба така, але все-таки),
Весняні тіні – чому вони плазунами,
Сірими ящірками по землі нечутно,
Чому і навіщо, для чого, а може я
Тільки тінь того – мене не тут сущого
У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
Наче пелюстка сакури, наче й нема,
Наче й не було. Наче й не в місті я
А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
Хоч ти – не лякай. І не блимай.
Ще ночі вишневого цвіту
Будуть.

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелись епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.


З 1860 року, коли перші єврейські переселенці залишили периметр стін Старого міста в Єрусалимі, щоб побудувати перші єврейські квартали, і до цього дня, на захист Землі Ізраїлю і її народу, на бойовому посту і під час виконання службових обов'язків загинули 24068 чоловіків і жінок, місце поховання 551 з них поки що невідоме. Від рук терористів загинули 3199 мирних жителів Ізраїлю та іноземних громадян.

А що як потвора кагебістська гатить зі свого бункеру,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
А невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Щоб розорить Росію до нитки і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Воно ж і справді смішно до безглуздя,
Що нафтоносно-газова Татарія просить милостиню,
Що бурштиново-золотоносна Якутія дійшла до злиднів...
І так куди не кинь по облудній федерації народів...
...Світ зачекався присуду Всевишнього.

Таємнича жінка - ніч
Ми таємницю ночі збережемо
Інтимний сутінки щедрий
На ласки
Без перешкод
Випити келих шаленостей
Він ніби п’яний
І час в цю мить
Сповільнило свій біг
Де ти і я - два неподільних
«Інь» і «Янь»
Приспів:
Ми ж просто любимо секс
Нам комфортно в своєму тілі
Нам хочеться знов і знов
Почати цей солодкий процес
Піднестися і пити
Шаленістю укутатм мить
Приємніше немає шляху
Секс
Секс
Секс

Translation:
Mysterious woman - night
We will keep the secret of the night
Intimate dusk generous
You are welcome
no interference
Drink a glass of madness
He looks like he's drunk
And the time in this moment
Slowed down your run
Where are you and me - two indivisible
"Yin" and "Yang"
Chorus:
We just love sex
We are comfortable in our body
We want again and again
Start this sweet process
Rise and drink
Madness wrapped the moment
More pleasant there is no way
Sex
Sex
Sex

1 verse
I was taught go my own way
Climbing a mountain gradually
When I fall down-I’m wrong
When I climbed up to-I come alive
Chorus
I love your way
Stepped in front
How to read a book again
I love your way
I have no fear for nobody
Besides myself

Переклад:
1 к
Мене вчили йти своїм шляхом
Поступове сходження на гору
Коли я падаю - я помиляюся
Коли я заліз на - я оживаю
Приспів
Я люблю свій шлях
Ступив попереду
Як знову читати книгу
Я люблю свій шлях
Я не боюся ні за кого
Крім себе

1 к
Я перетворила тебе
На раба злої волі
Ти свідомо робиш те,
Що я тобі говорю все руйнується
В руках твоїх та в твоїй душі
Бо в тобі народилося бажання
Робити зло оточуючим

Приспів:
Я - відьмачка
Відьма наворожила
Добро і зло
Ха ха ха ха…ха
Показуючи не твоє обличчя,
А твоє заповітне бажання

Translation:
1 verse
I turned you
On the slave of evil will
You deliberately do what
What am I telling you everything is falling apart
In your hands and in your soul
For you have a desire
Do evil to others
Chorus:
I am a witch
The witch has bewitched
good and evil
Ha ha ha ha...ha
Showing not your face
And your cherished desire

1 verse
Time makes you think about the past
remember your former problems didn’t decided
And may need to give yourself time to think
the silence and the calm
Searching your the right way and the secret bright road
To go step by step in front to do not look back
How that chess be like a chess board only mentally

Chorus
Telling people
to tell it
And what happens
If I’ll take a look back
And what happens
If I’ll look in front

Переклад:
1 к
Час змушує думати про минуле
пам’ятайте, що ваші колишні проблеми не вирішили
І, можливо, доведеться дати собі час подумати
тиша і спокій
Шукає свій правильний шлях і таємну світлу дорогу
Іти крок за кроком попереду, щоб не озиратися
Як би шахи були схожі на шахову дошку лише подумки

Приспів
Розповідаючи людям
розповісти це
І що відбувається
Якщо я озирнусь назад
І що відбувається
Якщо я подивлюсь спереду

Я бачила Ангела над тобою
Я чула голос твій
Твоя усмішка звернулась до мене
У снах моїх живеш ти

Приспів:
Та на небі я на землі
Ти мене бачиш я тебе ні
Твоя душа вічна
Бо твій птах у небесах літає

Translation:
I saw an angel above you
I heard your voice
Your smile turned to me
You live in my dreams
Chorus:
Yes, I'm in heaven on earth
You see me I don't see you
Your soul is eternal
For your bird flies in the sky

Моє серце вирушало у подорож,
Покликало собі кучера чорновбраного,
Що впряг двох коней вороних,
Коней, що не знали господаря,
Що споконвіку були дикими й вільними.
Моє серце обрало собі дорогу
У країну захмарну-загірну,
Яку довго вигадували,
Яку придумали книжники ренесансу.
Моє серце вирушає у подорож
Шляхами гірських круків
І жовтокрилих метеликів –
Туди, де летить зозулі крик.
На дворищі,
Яке топтали монахи
Важкими черевиками зречення,
Де зроду не цвіли кульбаби радості,
Де бруківку тесали з брил смутку
Серце взяло з собою валізу
Важку, як весь тягар світу
І мріяло тою колісницею
Залізом самородним кованою –
Тим запрягом недоречним
Заїхати в Країну Білих Хмар омріяну
Або в країну Вічної Молодості
Чи в місто Віри Таємної
А приїхало на війну.

Люди збудовані з повітря
Прозорі, наче моє минуле,
Хороші, наче перекази про чуму,
Розказують мені казку
Про Езопа горбатого,
Про теорему Евкліда
Записану між сторінками зошита,
На торішніх жовтих листочках
Осені моїх днів спокою.
Між сторінками зошита
Знайденого серед руїн.
А може справді я лише хвиля річки –
Трохи води в якій плещуться
Ондатри пам’яті і риби слів:
Такі блискучі, лускаті
І такі волохаті й зубаті:
Вони.
Стихії до мене приходять як пори року,
Розказують про суть і прийдешнє:
Наче не стихії вони, а просто пелюстки
Абрикоса, якого посадив Шеймас
На торфовищі, де не росло нічого і зроду,
Хіба що крім моху білого – сфагнуму.
Люди, які стали тінями!
Мислителі, які стали світлом!
Куди полетіли ви, куди зникли
У світі, що перестав бути?
Сміється з мене жбанок з вином –
Може і справді він колись був людиною?
Може не збрехав нам наметів швець,
Може сказав нам правду?

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Шкутильгаю на милицях снів
З руїн замку горобиної ночі
До посміховиська палацу дня,
Чи його подвір’я неохайного,
Де шпаки провіщають цвітіння
Вишні нашої журби та радості
(Саторі сакури)
Над якої гудуть хрущі неоліту
(Глеки теж вміють літати,
Вони теж трохи хрущі, а може й не трохи),
І джмелі бронзові – металу світла
У саду, який посадив Антон
З краю магнолій на березі моря,
У саду, який росте тільки в нашій свідомості,
Росте. Хоча цвіт… Той білий цвіт…
Дивно усвідомлювати себе пелюсткою
Коли весна і хочеться споглядання –
Хоч трохи, хоч дрібочку, хоч на півслова
Дивака й містика Гоголя – останнього римлянина.
У тому ж фонтані води прозорої,
Води, крізь яку видно прийдешнє,
Води, яка вгамовує вічну спрагу Істини,
Води, яку ковтав мандрівник Микола
Бачу на дні золоті кружальця
І знову шліфую черевиками сіру бруківку
Вічного міста Петра апостола.
І вовчиці. Серед гульбища луперкалій.

Ну хто ж не знає про Шовковий Шлях,
Проторений століттями із древнього Китаю?
А от Бузковий Шлях в сьогоднішнім Єрусалимі,
Відомий лиш мені, бо прокладав його я,
Як серце змусило гулять неспішно наодинці,
Спираючись на подруги плече – ковіньки.
Дивними стежками проляга Бузковий Шлях.
Першість належить Ір Ганіму - Місту саду,
Де назви вулиць як одна – запахуща квітка.
Щоправда, не обійшлось тут без досадного курйозу:
На вулиці, названій Бузковою,.. жодного кущика бузку.
Хоч і не густо, а все ж буя бузок і в моїм Кір”ят Менахемі.
Хоча район цей годилося б назвать Латинською Америкою.
Судіть самі: Мексіко, Колумбія, Нікарагуа, Дагомея...
Отак і мандрую з незмінною ковінькою щодня,
Та попри красу роздумую про долю України,
Про Київ, Ботанічний сад, де стільки мого любого бузку,
Дурманні пахощі якого, на превеликий жаль,
Не в змозі радувать належне мешканців столиці.

...А поміж свят Шабат в юдея
(байдуже, сьогодні де він) –
І найсвятіший, і найперший:
Діяння надлюдські Господь завершив.
Шабат в Єрусалимі –
Найкоротший шлях до Бога:
Відлунням од Стіни Плачу
Слова без перешкод рушають у дорогу,
А помисли і думи заповітні
Лягають в щілини тисячолітні.
А як Шабат із Песахом в супрязі,
Подвійне свято для юдея зразу.

-Петруха что ты там нашел?
-Спросил у лейтенанта, говорит бухгалтер.
-Наверное бюсгалтер,деревенщина.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал я в миг один с пацанки.
Сопротивлялась целка,поцарапав мне лицо.
Да мне ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду. Жарит целый взвод вдову…

…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулі,
Що розлітаються, мов мухи, на безоружних.
Вовками тікають визволителі в ліси,
Щоб встигнути на Свято Перемоги.

Зорі глипають вниз – на твердь,
Миготять, наче вицвілі літери
Апокрифу Томи Невіруючого,
Дивляться очима переляканими
На землю сливового цвіту,
А бачать дантове пекло огненне –
Кола Тартару зловісного
Химер на готичних храмах,
Що німують не одне століття потворне.
А може зорі нишком шепочуться –
Тільки ніхто з поглухлих не чує:
Жодна чорна мавпа кривляка,
Жоден троглодит-чудовисько.
Шепочуть зорі Сонцю нажаханому
Про те, що по тирсі спаленій
Довіку чорніти смутку –
Ніколи там сон-трава не цвістиме
Ніколи – до Суду Страшного Божого,
Шепочуть нажахано словами-променями,
Що знову суне орда зі сходу
Як вісімсот кам’яний літ тому,
Знову дика навала Батия
На Русь терновим цвітом заквітчану,
Де нині замість джмелів-квітколюбів
Бджоли залізні гудуть,
Де тризну справляти під Небом синім,
Де требу вершити вогнем
На порозі Вічності
Вершникам, орачам,
Вільним людям краю євшанного.

Ну що ж, як тюрем і Сибіру, й голодоморів
хохлам-бандерівцям ще чомусь замало,
не коряться трикляті, ростуть, немов бур’ян,
наблизить слід свавільних до чукчів і якутів.
За три дні з квітами та з хлібом-сіллю
увійдемо в Київ, розженемо нікчемну Раду,
покажемо Європі, де зимують раки.
Не голіруч за «святу місію» взялися,
а з літаками, танками й гарматами прийшли
і остовпіли від несподіванки: стрічають їх,
але не так, як мріялось. Дивина – є військо у хохлів,
що косить зайд. Люд безоружний танки зупиня.
І почалось те, що москалям завжди зазвичай:
трупами жінок, старих, дітей прокладати шлях.
Отак ти сплачуєш свій борг, Росіє ненависна.
Загнана в глухий кут, од світу відсторонена,
ядерною зброєю та хімією погрожуєш насамкінець…
…Згорьована, але нескорена Вкраїна
зловісний задум твій зуміє зупинить.

Чому мовчать твої вуста,
Коли тонка душа руйнується назавжди.
Чому не бачать очі ті, що я уже пуста,
Хоч й досі ледве чутно крик: «зажди»!







2022 рік

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.

P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Ісусе Христе, Боже, Царю слави!
Звільни ти душі наших всіх загиблих
Од вогняної вічної безодні.
Не допусти, аби поглинув Тартар,
Не дай, аби поринули у морок,
у забуття, у чорні сіті брехень.
Простеж, щоби архістратиг Михайло
До них спустився із воріт тих Ляцьких,
Провів усіх їх у Долину світла,
Яку обіцяно невинно убієнним....
Даруй їм спокій назавжди, о Боже,
І світлу пам"ять у віках даруй!
А нам, живим, допоки ми живі -
щодня День Гніву,
сил нам дай для помсти...
Quia pius es.
Ти, Боже, мусиш
це для нас,
ти мусиш!
#словаВасилинаІванина

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.

Попливу на кораблі Артюра Рембо –
Того, що Жан Ніколя з Шарлевіля –
Син піхотного капітана
Разом з диваком Дамоклом –
Він шанує білий хліб і чорне вино,
А не глиняні глеки мальовані.
Чобітьми кароокого маляра Веласкеса
Буду гупати по дерев’яній палубі:
Між двома Іспаніями вода,
Між двома кінськими волосинами
Клепсидри і трохи квітів – тропічних.
Трохи блідих (бо що нині повнокровне?)
Трохи чужих – бо свого на жменю,
Навіть віршів – на клаптик паперу,
Навіть спогадів – на хвилину сну-марення.
Сильніше вітру надимає вітрила мрія –
Моя – недоколисана, ваша – зріла як гроно
Осіннього винограду кольору Сонця,
Швидше вітру полетить корабель
Зі щоглами-соснами, окрилений вітрилами
Зеленими як весна. Як смарагдовий острів
У зіницях сивого фантазера Бога.
Надлишок Часу музикою після сонетів,
Нотами ренесансу – незабутнього,
Незрівняного, але нашого. Тутешнього.
Швидше вітру з Леванту – Зефіра,
Що зазирає в срібне дзеркало
Але бачить там Поліфема – пастуха овець.

Україно, не домовляйся з москалями. Це не люди, а звірі хворі. У них немає душі. Кров нашу пили довгими роками. Вони, мов шакали на нашій землі. Москалі, мов блохи воші, або гниди. А з таким боротися треба тобі. Як тільки є змога стирати їх сліди з кров’ю й потом зрошеної нашої землі…

Мовчання –
Легке, наче подих пролісків
Несу в долонях
Якими вчора
Виряджав у політ залізного птаха.
Мовчання –
Кидаю його насіння
У землю, що пахне тліном.
Бо мовчання – це дерево,
Яке виросло з попелу,
Яке зеленіє листками майбутнього,
Яке бубнявіє плодами прийдешнього.
Мовчання.
Його важкі зерна
Тримаю в долонях обвуглених –
В руках алхіміка,
Що плавив золото слів
З олова сірих днів Днів Судного Дня.
Останню офіру
Вершу вперше не медом – глиною,
Виліплюю глиняних коників –
Тіней крилатих вершників,
Що скачуть між білими хмарами –
Сонцю назустріч калиновому.
Мовчання.
Слухаю його одкровення –
Голос білого неба
Весни давно очікуваної
Весни сумної. Весни трагічної.
Весни вічності. Весни майбутнього.

Ніщо в цім світі неабсолютне
В цім світі абсолютний тільки Бог
А ми як недосконалі
Спраглі твори
Лиш ходимо навколо
Джерелá
І попиваємо ми з нього
Щоб хоча б трохи
Доторкнутись до
Абсолютності цієї
Устами
Щоб хоча б трохи оживити
Свій світ, життя
Справжністю
Любов'ю
Наповнити збентежені
Розгублені серця

Майбутнє – це сутінки
Весняного вечора
Напередодні зацвітання слив.
Не треба його катувати,
Майбутнє – то хатка бобрів
Про яку написано в папірусах
Олександрійської бібліотеки
Спаленої на попіл, але закарбованої
На білих хмарах сув’язі спогадів.
Майбутнє – це ріка Бористен
За мить до порогів, за краплю до доторку
Брил кам’яних – ненаситних,
Майбутнє – то острів скелястий,
Де Робінзон-філософ вдає Діогена –
Ловлячи рибу-час. У діжку глиняну.
Майбутнє – це біла конвалія,
Яку на порозі забули
Хати-пустки, хати-румовища,
Хати, яку мурували там – на межі
Між неогеном глиняним
І сурмами Судного Дня.
Майбутнє – це човен бога-рибалки
Який розтрощили хвилі:
З уламків збудуємо хижку –
На березі мрій.
Майбутнє – то паморозь
Зими-Іфігенії – біла, іскриста
І чиста. Як сторінка
На якій напишуть вірші.
……………………………………….
Не катуйте майбутнє!
Дайте прийдешньому келих води!
Чистої.

Якщо не можем на яву
То хоч би уві сні давай
Зустрінемося поглядом, руками

Те найдорожче, що в тобі
Душею обійняти можу
Здається, це життя

Щось нове, що з'явилось
Коли з тобою ми зустрілись
На перехресті, на краю
Світів своїх колись

Вночі, перед війною

(24.2.2022)

Міняю одяг –
Чорний краватковий на плямистий,
Міняю скрипку –
Легку й лаковану на залізну,
Міняю друзів –
Філософів на самураїв,
Міняю Сонце:
Зле й зимове на березневе:
Оте – радісне,
Міняю квіти:
Тендітні білі галантуси
На черлені спалахи
Троянд миттєвих.
Міняю постаті –
Літературних геніїв
На ті – в полях,
Що ледве жевріють,
Що ледве в сутінках,
Які очікую,
Міняю птахів –
Цвірінькалок – жменьки пуху
На круків залізних,
Що кидають шматки Сонця
На вовкулак темряви,
Міняю життя –
Монаха-відлюдника
На буття майстра меча:
Я - самурай та хайдзін,
Друг місяця, воїн світанку,
Пелюстка вишні
Квітневого ранку…

після ракет — на узбіччях застиглі пози.
пане архангеле, де ваш судовий позов?
що ми, урешті-решт, зробили не так?
жалібно тягнеться пісня сирени зранку,
жалібно стогне матір за сином зраненим.
тихше, сховайте квиток, лише перший акт.

ніч у ка́птурі, в небі спалахи, б'єм на сполох.
наша доленька, брате — замаскований молох:
ріже, засмоктує, щириться, прагне ще.
я замурую біль твій у межах застінок,
в стиглих приховищах, в чорних очах домівок,
там, де у грудях скипає печаль і щем.

я їм розкажу, брате, про 8 років,
про терикони, про «нациків», «сепарів», «орків»,
жовті райони, вугільні ночі і сни.
як забирають можливість твою повертатись,
як внутрішні стрижні мають здатність згинатись,
як березень плаче у передпокоях весни.

там, де ревуть воли, височіють кручі,
де Марік і Мєлік, де Васильків і Буча,
Харків, Херсон, Волноваха, Ірпінь... авжеж
назв так багато, наші міста — герої,
наші армійці — титани, їм вистачить зброї,
волю кропити ворожою кров'ю (без меж).

знову всі мерзнуть серед снігів і морозів.
пане архангеле, де ваш судовий позов?
чи-то не видно з божих олімпів нас?
брате, зостанься, ще постоїм хвилину,
тихо згадаєм усіх, хто сьогодні загинув,
завтра — відплатимо, най тільки стане час.

2022

Серце, немов піроман, сумує за спекою печі.
В ліжку у всіх все добре, тобі ж — якнайбільше тяжко.
Те, що здавалось близьким, було найближчим до втечі:
тікали з міста, із глузду. Щоправда, від себе — важко.

Я знав, бо твоє ім'я римується зі словом «всесвіт»,
як не римувалися жоден вірш або пісня.
Всередині кипіло море і його чарівний плескіт
дав привід забути, чекаючи, коли візьмем.

Не чулись/не бачились. Голос у телефоні
не зміг подолати і кілометрову відстань.
ти зробиш останню помилку і щезнеш. Без церемоній.
Я зроблю останні півкроку, щоб впасти у червінь міста.

2012

тій, що надсилає вночі тисячі новин,
ділиться, мовби атом, чимось своїм-новим.
в її обличчі — жаль, краса неймовірних сил,
боже, я ж бо ніколи не бачив такої краси.

серце кипить, як джезва, джазом співа душа,
я — з тих одвічних прибульців, вона — з великих держав,
холод змінився на жар, щойно нічний кришталь
вщент розгромив наших мрій-зорепадів штат.

знаю, кохання — відблиск в чужих очах,
кава у кров, цигарки та зелений чай,
зміна всіх кольорів, квітів і їхніх назв,
знаю, любов — щось важливе
супроміж
нас.

Це були моменти,
коли кохання нагадує вкушене з обох сторін
яблуко.
Велике, немов Нью-Йорк,
крихке, ніби чортів пазл.
Коли в кожному з нас хтось помер,
і ми збудували у головах анонімний морг
без віз, спогадів та імен,
лише з купою атмосфер,
сповнених інорідним червоним газом.

Коли я побачив частку
твоєї стомленої душі,
магічним чином нагадавшу мені скриньку і малахіт.
Серце рухалось у збитому, ніби дихання, темпі.
І було вже дві за північ, і дуже тепло,
і хтось пошепки натякнув,
що у часу є свій ліміт.

Коли кожновечір'я думаєш,
як радіє чиясь дивовижна мама,
та спалюєш,
ніби серветку у центрі сутінкового міста,
свій чорновик.
Мить перетворюється на вічність,
і кожен вдає з себе полоненого гуантанамо,
бодай же в кожному причаївся
ірландський гнівець-бойовик.

Це булo містичне провалля у просторі,
коли я почув твій голос по той бік телефону —
зібрались докупи венеції, стокгольми і всі страхи.
Довга дорога додому.
Коли ми вперше зустрілись,
з хатин дядька тома зірвало усі дахи.
В кафе на Подолі джазмени грали босу,
і місяць на рукавах,
і ще одна ніч на осад.

2010

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:

«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»

І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна продиктує ганебній Росії свій вирок.

Ніби до краю дійшли. Принаймні
Сьогодні. Нема ні слів, ні бажань
Крім одного
Об'єкти, речі навколо, хоч би
Порозкладати по місцях. Хоч би ті
Найближчі. Нема нікого
Нікого навколо
З тих не кровних, з тих своїх

Новий ряд мабуть для багатьох настане
Новий ряд, нового життя сприйняття
Для декого - інше, позаземне
А може, вони повернуться
В нових людях. Дітях

Всьому знову початок
Дитя. Людина
Сенс. Все так чітко стало
Перелом і кризу відчувають всі
Річ, слова скорочуються до сутого сенсу
А він один. Правда. Істина
А хто ще зможе зухвало чесності протистояти?
І навіщо?

Без правди не можливо жити
А без любові - й поготів
Щодня, звершуючи цикл
Шукаємо свого продовжувача
Свою людину єдину, вірну й ніжну
З відчуттям, з почуттям, що
Відчуває, що живе в житті моєму
Що кохає всім, а передусім душею

О Боже, не вірю, що Ти не бачиш
Що Ти не допомагаєш
Вищі знання, розумом важко зрозуміти
Тим, що зараз болять, Ти мусиш їх рятувати
Перейди невіру і провокацію
Сліпої людини, дитини

Я вірю в життя і початок - продовження
Людину. Рід
Його зцілення від проклять
І благословення
Всі мають право жити новим життям
Хоч і Рай за межею
Ми маєм право на щастя ще зараз
Тут, на цій землі

(2022)

Такі події... Нутрощі ніби на тертку
Перетерті і поскладані назад
Сухо всередині. Папір'я
Як те перемир'я
Все в ніщо

Стільки вагомостей і умовностей
Як в бурі морській
Сіллю сльози запиваю
Очікування, бажання і знову чекаю
Нема нічого окрім правди
І того, що є...насправді

Слова як папір'я, кригкі
Як зрадливе перемир'я
На лінії вогню війни
Життя
Ще день і все, що в ньому
І віра, і надія, і любов
А інше, як ті невиправдані
Кінці його
У воду