Хмурніє небо. Скоро осінь.
Душа тепла і сонця просить,
У полі вітруган гуде,
Не заховатися ніде.

Кому потрібен ти, безродний,
Беззахисний і безпородний,
Не спонсорований ніким,
Без перспектив на власний дім.

В поле волошкове забрели думки.
Визначитись треба: так, чи навпаки?
Згода чи відмова – вирішить ця мить.
Щемно лиш на серці: зранене, болить!

В поле волошкове сонечко зайшло.
Мрії довгожданій зцілило крило.
Хвилями накрило море почуттів,
Бо душі торкнулось кілька теплих слів.

В поле волошкове вітер їх приніс:
Довго добирався, через сад та ліс!
Пісню заспівали знову солов'ї,
Жадані надії справдились мої.

В поле волошкове знов ведуть сліди:
Волошковий погляд в серці назавжди.
Волошкове небо – буде все гаразд!
Волошкові мрії - наш зірковий час!
Виправдає доля за страждання нас.

11.08.2019
Свидетельство о публикации №119081200120

Закінчи́лися уроки,
скоро-скоро літні дні –
на канікули в Затоку
ми поїдем до рідні!

Нас чекає тепле море,
чайки, хвилі, чистий пляж…
Світові морські простори
чи курортний екіпаж?

Це питання вже з півроку
не дає спокою всім…
Залишилось кілька кроків,
все невдовзі розповім!

Місимо, мішаємо, вминаємо,
час зацементуємо – й минаємо.
А воно стоїть – стоїть, не падає.
Та про нас ніхто-ніхто не згадує.

Ви танцюєте вальс-босто́н –
і торуєте свій бетон.

3 листопада 2005 р., Богдани

Друже! Музі час змінити позу,
Хутко зазирни у секс-альбом.
Про кохання шкряботіти досить,
А тепер, будь-ласка,- про любов.

Бо сюжет у тебе замогильний,
Від розпуки плачуть небеса.
Жінка - стерво, чоловік - невільник,
Літгерой не голий, а в трусах.

Слізоньки повиїдали очі,
Губці мокрі, мироточить ніс.
К бісу хлипи! Ти ж веселий хлопчик!
Геть із пекла! Нумо в парадиз!

Молодчина! Вельми прудко пишеш!
Про Венеру ох і уломив!
Тіко...про любов у тебе гірше,
Хоч і про кохання - хай Бог ми...

Кажеш, що я - критик окаянний?
Та дослухай правдоньку, їй бо:
Бачив, мабуть, гузно павіана?
Ось таке і в тебе про любов.

Ну, гаразд,- учися, недоріко,
Півстрофи дарую на почин:
"У штанцях стовбурчиться ковінька,
Вирячили більма читачі...".

11.08.2019р.

***
Ох, не солодке густе вино і не вогненну текілу,
А просто постав оцей мед на вікно, щоб медом пахтіло.

І хай горить золота бджола, і оси химородне око,
І наче з ракети з її сопла вогонь пашить жовтобоко.

І хай ніхто не зайде у дім, де пахне медом і щастям,
Чи, може, голодом молодим, сонячним і зубастим.

Й нехай розпашілі і темні бузки закриють собою вікна,
І запах духмяний і пряно-різкий кудись несподівано зникне.

Застигне примула в зеленій траві, і м’ята зомліє у травах.
Ти чуєш, не можна так довго говіть – накрито вже стіл для забави.

І коник сюрчить, і задиханий джміль потужно гуде у квітах,
Неначе новітній імам Шаміль бере у облогу літо.

Упасти б у трави лицем ув лице з мурахом рудим і всесильним,
І вкрасти б у нього яйце-райце і замовляння весільне.

Давай відкорковуй шампань і кагор, і лий шоколадну каву,
І хай цей солодкий цикадний хор шаманить до ранку в отавах.

А потім цей дух несподіваних рим чи темна пекельна текіла,
Неначе медовий шовковий дим, охопить жіноче тіло…

***

Місто персиків і свободи, місто персиків і води…
Ох, могутні і вічні води, де цей вітер, як поводир!

Світло місяця, шум прибою, мідій відра, шипить шашлик,
І віршарник з лицем плейбоя, наче цар на ім’я Чортомлик.

Око темне, постава пишна, дзвін кольчуги, зі злата меч.
Мудра гейша чи діва грішна? Чи розваги весільної смерч?

Вірш любовний. Нічні цикади. Шашлики догоряють в огні.
Переспраглий парфум винограду й відблиск місячний на стегні.

Усміх царський і гордовитий. Як крокує віршарник нагий!
Темні перса, вогнем оповиті. Дикі коні. Вогонь. Батоги.

Темні вина у чари налиті. В срібно-білих шовках туман.
Хустка синього оксамиту. Слів солодких густий дурман.

Дух безумства, вогню і щастя. Б`є копитом стриножений кінь.
Біле золото на зап`ясті й в`язь летюча, як янь чи інь

На папірусі, на папері, на лискучій, як скло, воді,
Наче подих колхід чи іверій, де царі ще такі молоді!

Білі ямби, терпкі хореї! Котре там вже летить зі століть?
Кельти, скіфи, фракійці, євреї, пляшку з віршем оцим засмоліть,

Засмоліть це вино вечірнє, цих парфумів гарячий дим,
Коней чорних і непокірних темні гриви з вогнем рудим,

Дух живого тремкого моря, запах крові, важкий вогонь,
Дух любовної непокори й мокрі коси з гарячих скронь…

Засмоліть і пустіть у море, хай летить поміж рифів і скель!
А суворі важкі командори хай ведуть собі свій корабель.

І у цім безпритульнім місті, місті персиків і води,
Де свободи вітрило чисте, де мій голос такий молодий,

Хай впаде оця тінь саксонця а чи скіфа з ім`ям Чортомлик,
Наче відсвіт блідого сонця, на молочний юнацький клик.

***

Ти йшла по бетонці й від сонця тінь падала поряд тонко.
Твоїх парфумів південна тлінь тьмяніла, важка амазонко!

Ти йшла по бетонці й твоє крило було готове до лету,
Світило сонце і духом тягло солодкого амаретто

З котроїсь кафейки, де темний джин викурював душу на вітер,
І поміж південних і східних рослин блукало достигле літо.

Ти йшла по бетонці й летючий поділ шовкової ретро-сукні
Світився натхненно між сотень тіл сонячно і прямокутно.

Дзвеніла сережка у вусі твоїм і небо було бузковим.
І ти шепотіла про Ершалаїм десь там у краях казкових.

Стояв золотий черешневий день і пахло вином і віршем,
І ти жалілась на тиск і мігрень, і, може, на ще щось гірше.

Цвіли троянди, розплавлений крем м’яко світився на тілі.
Мій бог, амазонки і східний гарем? Крамола чи божевілля?

Горіла бетонка пекельним вогнем і пахла рум’яна м’ята,
І їхав назустріч тремким конем хтось амазонці затятій.

Крило дзвеніло, дзвенів метал, на землю спускалося мрево:
Любові останньої темний шал під пасмами вічного древа.

Любов амазонки чи темний міф? Бетонка горить під ногами.
Стоїть на дорозі зрозпачений скіф і срібно горить амальгама.

* * *

Мій мармуровий муар – темний летючий батик –
Візьмеш, як теплий дар, біля метро «Хрещатик».

Будеш шептати мені дивні слова на бульварі,
Сонячний дощ продзвенить від «Арсеналу» до Лаври.

Мармур, морозиво, рай, рики автобусів-ретро…
Серце моє не край! Слухай, метрó це чи мéтро?

Мармур твоїх долонь, позирк юного мавра…
Темних очей вогонь і в піднебессі – Лавра.

Шлейф ароматів терпких, чорні ошатні ряси,
Відблиск гіркої ріки, погляд чудний, прикраси.

Вирва освітлених площ. Падає плащ з муару.
Вже віддаляється дощ краплями по тротуару.

Трепетний ніжний жест… Темні довкола маври.
Як мерехтливий хрест, в небі зимовий жайвір

Плаче про квіти й любов, як про омегу і альфу,
Наче в небесний альков вкинули навхрест шáрфи.

Там, де квітує мак, де розкошують коханці,
Все вже давно не так і простуджені пальці.

Ой, не питай про сніг, шарф мармуровий не гріє,
Наче сумний оберіг мармуровіє.

Темний хрещатицький шлейф білих авто туземних
Поміж зимових алей стежить за нами недремно.

Десь мармеладний джем, десь шоколад гіркавий,
Десь мій осінній щем буде тобі до кави.

Майво любовних слів, майво любовних літер,
Ніби примха богів, ніби муаровий вітер…
З книжки "Вірші з осені"
(видавництво "Ярославів Вал")

***
Не пишеться, а відьми крилами по підвіконню шурхотять,
Неначе міряються силами і в іскрах срібних - рукоять.

Не пишеться, а відьми дихають і димом повниться вікно.
Й рудою висохлою стріхою спливає сонячне вино.

Відьом гарячих тепле черево до чорних тулиться чобіт,
А поряд попід чорним деревом вже гострить кігті чорний кіт.

Відьми губами вогко плямкають, горять коліна у медах,
Клубочиться їм дим над карками, й тьмяніють карки у садах.

Цим відьмам білим, неприборканим стежки під п`ятами димлять.
Пливе волосся їх розгойдане поміж задиханих багать.

Блаженні, хвойди, лярви! Повняться натхнення грішного меди!
Кому увечері тут моляться курвиська теплі й молоді?

Не пишеться! Вина гарячого відьми у пазусі несуть.
З тремкого полум`я звірячого - очей вогненних каламуть!

Пахтить вино святочним згарищем. Вікно пошерхло від крила.
Тут кожній тварі би по парі ще, але тут дим і ковила.

Не пишеться! Дими і коливо. Таємні знаки й німота.
І відьом темних білі голови, і срібні очі у кота.

Папір поправиш, витреш досуха вино, розлите на столі.
Й хтось тричі стукне древнім посохом і скине в сінях постоли…

Подайте голос кандидату,
Він хлопець – хоч куди козак.
Він свій у будні і у свято,
Ти не помилишся ніяк.

Та лиш допався до корита –
Змінився хлопець хоч куди.
А що, хлопака вміє жити,
Не те, що ми, дурні діди.

***
Дмитрові Павличку

В основі – драма і ткання провин,
й безумна ткаля без очей і серця,
і трем духмяних вицвілих жоржин,
й небесних музик невловиме скерцо.

А вся біда - од віршів і води!
Куди ідеш і де твоя дорога?
Чомусь мені ти снишся молодим
отут, де трави, од води вологі.

Усе позаду, все – печаль і тлінь.
І фарба губ поблідла чи поблякла.
І всеохопна несвяткова лінь,
і подиху чи світла вже забракло.

Не плач, скажу! В плачах, скажу, твій дім
й нема кому зітерти з вікон сльози,
й сріблястий дощ на кучері рудім,
і дощ вчорашній на твоїм порозі.

Осінній день. Хурма і мандарин.
Дощі по вікнах і вино у флязі.
Мар`янівка, Стопчатів, Чигирин…
Промокле хутро на старій дворнязі.

Скажу: не плач! Цей цигарковий дим,
неначе запах нерожденних віршів.
І крізь важкі осінні холоди
мені ти снишся в цій жагучій тиші.

Марнотний час, марнотна течія.
Ангелик білий сяде на порозі.
І музика, як диво, нічия
зійде по вії в дощовій облозі.

Усе питай у віршів і води!
Усе питай у цих стихій підземних!
Чому ж ти знову снишся молодим
і погляд твій вологий і вогненний?

Усе це, - скажеш: холод, дощ і сплін,
й життя прожито кращу половину.
І важко пахне вицвілий полин,
і зібрана стоїть терпка ожина.

От тільки холод і нове вино,
і що сказати відьмі в час вечірній,
Коли у сад відчинене вікно
і під дверима плаче пес покірний?

О, ця терпка й солодка печія
скількох забрала і скількох згубила
отам, де ткаля, вічна й нічия,
і подих листя у вогні зомлілий.

І в цьому місті срібна і глуха
тонких матeрій великодня сила
у темній масці вічного гріха
чомусь до ранку тонко голосила.

***
У тремкої свободи вірша є цей дух золотих конвалій.
Дух шаманства і темних прерій, дух любові і вакханалій.

У тремкої свободи вірша, наче в юного дикого звіра
Недоторкана біла шкіра і розчахнуті очі сірі.

У тремкої свободи вірша темне море, де можна потонуть.
В нього запах гіркого лавра, в нього дух золотий кардамону.

Незупинені і свавільні тріпотять золоті вітрила!
Що ж ти робиш зі мною знову, моя темна й вогненна сило?

Чорний холод тремких артерій, голоси й потойбічні звуки…
Візантія? Ацтеки? Інки? Вогке срібло блідого сельджука?

Ця свобода тонких матерій - між блаженством і божевіллям.
І пливеш, як між водами світла і відваром гіркого труйзілля.

Вірш летить над гарячим папером і немає йому зупину.
Що там? Крапля вина червона? Закривавлена чорна шипшина?

Ох, свободо живого вірша! Чом магнолії пахнуть воском?
На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском.

о Льове... волелюбний мій… волоокий…
шпилями виструнчений висо̀ко…
вишитий пишномовними вежами...
вимощений камінними межами...
вимальований пастельними кольорами...
вимолений соборами і церквами...
дивна твоя мова, о золотий Львове,
говірок твій тягучий... кавово-медовий...
з левовою м’якістю ти трешся об мене...
у тобі тепло людське таке поіменне...
у мені твої дзвони дзвонять недільно
через ностальгію лечу в надію
що стрінемося знову, о Львове,
мій світа̀нковий…сутінковий мій… гоноровий...
і ти глянеш на мене віконцями ратушними...
і на душі – стане чисто... стане святково...
і промінчиками райдужними
поллється тобі моє радісне слово...

ти підеш...я вже згоден
лишилось почекати до зими
коли випаде сніг і сльози
і самота - супутник мій

повзтимуть нудно довгі ночі
на нашу невелику спільність
тепер надії всі й штукарства
на забуття й її чесноти

я зостаюсь...себе присплю
у душу вже ніхто не ввійде
нічого не віддам, ніхто не візьме
провину всю на себе заберу

То шо - за мною скучили? Отож!
Писати про любов лиш я умію.
Бо в мене кожен віршик - меду ковш,
Вдоволені й монахи, і повії.

А винувата бульба. Три доби
Ми танцювали з жінкою у полі.
Де спини - там у нас тепер горби,
Це - плата за центнери бараболі.

Коли працює заступ - голова
Пуста, неначе бочечка з-під пива.
Звиняйте читачі, оревуар,-
Не топче курку геть охлялий півень.

А потім будуть тлусті гарбузи,
Прийде пора висіювати жито...
Ну як тут віддаватися жазі?
Роботи - тьма! Дружина - суща гідра!

А ледацюга пише про любов
І у жнива, й на Пасху, й на роботі.
А я до ліжка з нивки ледь доповз,
Ще б трохи - ночував би на природі.

Уранці б зустрічав небес блават,
Лежав би, наче мрець, в росі без звуку.
Потрібно відпочити місяць-два,
А потім знов прокинеться писунка.

11.08.2019 р.

Пливуть по небу темні рядна,
Немов химерії старі.
А туга давить так нещадно,
В розлуці день іде за рік.

Здається, все віддав би нині,
Аби сягнуть віддалеки –
До ніжної твоєї тіні
Легеньким доторком руки.

І місяць плаче від одчаю.
Як сльози – зорі – із лиця!
Чого ж ти, доле, розлучаєш
Твої закохані серця?!

10 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Перевішайте моє опудало на канатах
туди, де дверцята виходять на барикади,
де життєлюби чорти рубають дровенята.
Занурюйте охляле чуперадло ликати дим.

Збуджуйте отеє, добре стерво, на наші щастя.
хай всюди стріляють, сміються, палають,
хай сувоями з мотузками оце чепурадло мастять.
Затюкайте це хиже зав’язане падло брудом і лайкою.

Розвійте звалену долю над згарищами Чорнобиля.
Там якраз хижий ненажера отримав мій пакуш,
Там вчора причетники витягнули з мене опудало.
Перегукайте за буграми мою невтомну маруш.

Перехопіть шпараги та переверніть мого химерника,
котрий перекупав, спотворював, перекручував мене.
Перекотіть моє опудало бабці-шептухі до Хмельника.
Переселіть чисту правду до авторитетів в Звеличеве.

Переключіть опудала до звабленних роботів страху.
Перелиньте в перемовчане тривожне кохання,
Де тріумф мурований переплутає гардероби лахів,
Де портативні роботи поширюють аврал не знання.

Переперезайте мого красунчика на ярмарку,
де все пропаде у народі і все буде скуплене.
Перемаскуйте чуперадла у чорні вишиванки.
Переплетіть на майдані хитросплетений тренд.

Перепрошийте моє опудало в сервісних роботів.
Перетравіть мої втоми у натхнення айтішників.
Усякий поживок переварить зліт війчастих ботів,
та енергії мого серця на все це не вистачить їм.





https://sites.google.com/view/neg000001/

Відчувати... Давно вже забув,
Що колись, це бувало можливо.
Серед ледокаїнових днів
Метроном відраховує зліва,
Найпростішу з існуючих гамм.
Прислухаюсь до серця, та граю.
Наче, хтось там колись існував.
Наче... вже не пам'ятаю.
Тільки гуркіт нічних поїздів,
Марний шлях, від нікого в нікуди.
Ти пробач, я тебе не зустрів.
І шукати напевне не буду.
05.2019

Подався в мандри чоловік.
Довгенько не було.
Дружина коротала вік
Одна на все село.

Повиїжджали молоді
До ліпшого життя,
Лишались довго тільки ті,
Хто пив до забуття.

Закрили школу, магазин,
Автобус відмінили,
Без видимих на то причин
І дуб упав стожилий.

Не раз і Мотрю звав сусід,
Мовляв, у місті – краще,
Та то – у кізочки приплід,
То – дім напризволяще

Лишати все якось ніяк
Хазяйка не хотіла,
А потім Бог послав їй знак,
Сама взялась до діла.

Моторній жінці довелось
Чимало бід зазнати,
Та тут приїхали в село
Якісь дивакуваті,

Яким хотілося чомусь
Поближче до землі,
І діти – далі від спокус,
Й самі – мов королі:

Ні ти́сняви міських квартир,
Ні стопору доріг,
Природа добавляла сил,
Господь від бід беріг.

На лад пішло все, до пуття:
Худоба і бджільництво,
Заможним хутір тихий став,
Довкола – гарно й чисто.

Вернувся з мандрів чоловік
Провідати господу,
Надивуватися не міг:
- А хто тут верховодить?

Знайшов я в місті покупця.
Дай господарству звіти!
Та жінка глипнула в серцях:
- Ти все пустив на вітер!

*Підвельне - майже безлюдний хутір у Чернігівській області

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Давайте святкувати люди добрі,
Бо наша правда вже перемогла!
Ви ширше відкривайте ваші торби,
Насиплять зараз вам туди добра.

Субсидію, щоб все перекривала,
І ще щоб залишилось на півас!
А пенсія така, що боже правий,
Лазурний Берег вже чекає вас!

Я чув, уже бюджетникам зарпати
Попіднімали, що найменше, в десять раз!
Суворо влада буде тільки тих карати,
Хто в інстаграмох не сидить в робочий час!

Ось МВФ, під зад ногою треба гнати,
Щоб не примушував за все платити нас.
Бо де ж це видано, що треба ціну знати,
І економно витрачати воду й газ.

Через кордон любі машини перегнати
Дозволять без обмежень бляхарям.
Держава ж тих не буде ображати,
Хто на утиль металобрухт завозить нам.

Прийшов кінець, нарешті, й медреформи,
В смітник дорога всім сімейним лікарям.
Не треба тих людей реформувати,
Хто всі хвороби вже давно лікує сам.

Як ти бідаха і не хочеш працювати,
Або хотів би "працювать і не потіть",
Тобі держава зобовязана негайно,
За надшкідливість існування доплатить.

Так, треба швидко все порахувати,
Що «паперєднікі» зуміли накопить.
З народу владою усі оті міліярди
По справедливості ми зможем поділить.

Важлива справа ця, й відповідальна!
Тут кулькулятор треба залучить,
Щоб до копійки двадцять тих мільярдів,
На сорок пять мільйонів поділить.

О горе! Як оцей холодний розум
Посмів нас так жорстоко засмутить?
Цим штучним електронним інтелектом
Тепер на кухні буду я горіхи бить!

Женіть цих олігархів й казнокрадів!
Геть корупціонерів і бариг!
Їх накопичення один нікчемний місяць
Народу «мудрому» дозволить погудіть!

09.08.2019

Яблуневі лещата.
Білі хащі з воронами жовтими.
Сонця безліч.
Усе у цвіту пломенить.

Опиляймося ним –
і любов’ю обпалимось згодом ми,
коли яблуко синє
спокусить у су́тінну мить.

Яблуневі ліси
розсадив білий дід перед бабою.
Літо, стяте серпом,
їх любові сповняло сто літ.

Їх кругле́ньке внуча
прокотилось з-під яблуні яблуком.
І сказала стара:
"Бо ти завше зривав пустоцвіт".

5 травня 1995 р., Київ

Зітхає вечір світлячками,
Спадає листям на поріг...

Що відбувається із нами
На перехресті із доріг?
Чого ми просимо у долі,
До кого підіймаєм зір,
За ким ховаємось від болю
Своїй душі наперекір.
До чого прагнемо з дитинства,
Не розуміючи себе...
І уникаючи презирства
Злітає думка... до небес.
Бо там є те, що нам потрібно,
І те, до чого ми йдемо -
І усвідомленню подібно
Розвеселяється чоло.

На вістрі часу і на вістрі дня
Опинишся ти раптом у негоду,
Де вже панує і живе брехня
І п’є твою святу джерельну воду.

Як мовить слово – в серце попада,
Підступна, хижа, а красою вмита.
І трутою стає свята вода,
Коли її із вуст злодійських пити.

Де ж порятунок, де ота межа,
Що може лжу від правдоньки відсіять?
Народ сліпий ні на що не зважа,
Бо дивиться у землю. І не мріять

Йому про сонце – треба розігнуть
Горбату спину. Боляче. Для чого?
Пивка попити й п’яному заснуть
Під телевізор, де немає Бога.

Де тільки зрада і свистіння куль
Для виродження повного народу.
І вже ніхто не посилає дуль
Тому, хто випив кров і взяв свободу.

Бо як їх розрізнити, всі вони
Клянуться тим, чого ніяк не мали.
І совісті не маючи й вини
Несуть нам горе й смерть. Якби устали

Козацькі кошові і повели
Осліплений народ за долю й волю.
Бо нинішні злочинно завели
Увесь народ в тяжку й гірку неволю.

Розпродано земельки і краси
За трон, за землю і озерну воду!
Розрізнені вкраїнські голоси
Уже не прийдуть на майдан свободи.

Бо їх пофарбували, як щурів,
На синіх, і на білих, на зелених.
І щоб не об’єднались, з-за морів
Їм привезли керманичів чмалених.

Ось так і живемо, на цілий світ
Розкраяли державу, як хлібину.
Ніхто за це не матиме одвіт...
Невже ми не врятуємо країну?!

Із Анни Ахматової (1889-1966)

Приречи мені млявість та тугу,
задихання, безсоння та жар,
відбери і дитину, і друга,
по умінню пісенному вдар... -

так молюся, нестямно та яро,
поперед причастившись натще, -
щоб ота над Росією хмара
пройнялась і промінням іще.

(2019)

Не піднімають у бурю вітрил!
Градус пониження треба для тих,
Хто провокує ганебний конфлікт,
Навіть своїх не шкодуючи сил.

СтОрони зовсім забули про мир:
Тільки амбіції, заздрість та лють,
Несамовитого спалаху вир!
В сварці, як зАвжди, згубилася суть.

Добре, коли переможений гнів
місце здоровому глузду надасть,
Згодом ущухне, сказавши: гаразд!
Стихне агресія, шквал почуттів!

Не піднімають у бурю вітрил!
Може накоїти безліч страждань
моря бурхливого швидкісний вплив!
Краще у світлому колі бажань
вибрати тиху та світлу гавАнь,
щоби зцілитись від болю та ран.

08.08.2019
Свидетельство о публикации №119080805862

*1*
30.07.19. 06.46
Загадка світу - образ твій
Що на піску будує зАмки
І сорок літ в пустелі проблукавши Своє inkognite впізнАєш лиш у сні..
Воно як тінь під хвилі
Просить terra
І чайкам зв'язує хвости
І зранку будить під болгарським
сонцем
І сміючись серйозно кидАє в море всі твої свічки..
Від нього я почула вперше
КИМ є насправді і ЧОМУ
І ніби знову народилась
У мушлі і в піну
І п'ятирічний принц маленький Скаже:
"Уже тринадцятий з ягнят"
Чомусь так любо-любо стане - І хвиля утече з піску

*2*
1.08.2019. 159-ий
Із ненаписаного
З неназваного Вибране
Просто номер
на згадку літа
Що минає у долонях
І просто ти
Там де тебе не буде більше
Бо двічі годі увійти в те саме....
Ліжко
Бо надто мало часу для усіх часів
Щоб збіглися всі дощові краплини
В одній калюжі І ти як фея всіх дощів повинна
Усі калюжі звідати в ім'я
Бо не стоїть на місці день у році
І так знічев' я порахуєш дні І зробиш паузу на 159-тім:
Це 8-ме червня -
Вавель мій
Це храм твоїх думок
Тож недаремно
Ця дата, номер цей
В якім осердя ти пізнала
Духу


*3*
2.08.19 Змило з піском
Тіло локумить у м'ятних хвилях Дощ змиває під душем свій німб
І велика мушля простягає долоню
Ніч безсоння У тілі риби
Змило з піском
Тіло дощу судомить від кіл
У калюжі
Всохлій в каное
Всю ніч наплаву
І вода намокає Не маючи міри
Бо літо втомились - Ілля на коні
Змило з піском

*4*
5.08.19. Джулія
Вона надто молода для німфи
Хмари сягають по коліна хвилям
Хвилі в'їдаються у пісок
Іржаво стає посеред площ
Неба
На кінчику неба завис вітер
Втомився від нічного купання
І споглядання
Хмар у купальниках
.. Усі від' їжджають у понеділок
Відпливає останній парашут
Літо зВАРНилось у молочній піні
Легенько загойдують звуки рінґтонів
Від коліс відбиваються фотоспалахи смарфонів
Все.
Кордон.
Там, де закінчується земля
Пора показувати паспорти
Де записано, як ти набувався
Землею
Водою
Металом
Вогнем
Бо там кожен твій день
На вагу часу
А час не вимірюється А виважується
У грамах світла..
І в кінці світла ти впізнаєш її
Профіль
У собі
.. Джуліє, де хмари, які ти обіцяла зготувати на обід?
Джуліє, чому рай-дуги досі не напрасовані?
Джуліє, ти знов запізнилась
показувати дощ
І вони всі повтікали з твого фільму Як обпечені..
Нап. у готелі Royal Palm (Св. Влас,
Болгарія)

©#вірші_маріанна_челецька

Темний ґрот.
Екзальтовані хащі.
Аурікове сонце стає.
Ноги важчі.
І руки тяжчі.
Трохи вище фантазія є.

Леонардо да Вінчі не вище.
Є затемнення справжніх Венер,
коли протяг пейзажовий свище
повз парад незображених сфер.

У мазках бурезламних природа
пише пензлями диких стихій,
як не завжди спокійною врода
є в тілесній задусі твоїй.

Хтось пишався безвухим Ван Ґоґом,
і на старість без вуха зоставсь.
Хтось хвалився, малюючи Бога,
і на чортову матір здавсь.

Тільки крали твої картини.
Цінували твої кольори.
Десь у темному ґроті гине
ермітаж, переповнений гри.

Голуби виліта́ють зі склепу,
вдвічі більші, і більше їх, –
із яєць вилупляються в небо,
прямо в небо фантазій твоїх.

23 липня 1995 р., Київ

Не дістати з небес журавля,
що високо летить над землею.
Я звикаю, давно не твоя
та навряд чи була я твоєю.

Дні плетуть у тунелях думок
павутину з ниток Аріадни.
Вихід є - кілька слів, тільки крок
до розпуки та снів безпорадних.

Розгубили на стежці надій
найдорожчі скарби - гобелени.
Не ховає очей лицедій,
від олжі за лаштунками сцени.

Не маскую за гримом і я
зморшки розпачу, біль татуажу.
Грає в літнім театрі рояль,
ним згорьовану душу розраджу.

Хай парить журавель в небесах,
я синицю тримаю і досить.
Мій співучий, розчулений птах -
золота, несподівана осінь...
2019р

Як поблякле сонце вже не гріє,
як нема до нього вороття,
з таємниці вилучене мрією,
космосом стає життя.

І, безоднями до того слушний,
враз міліє чорний океан –
беріг, всіяний галактик мушлями,
випливає на екран.

Зблисками і кораблів зернинами
грає мушель ультрафіолет:
з кожної виймаються перлини
не уявлених планет,

а таких, що є до біса справжніми!..
Над якими перламутр небес
урочисто сяє, бо досяжний
чародійства там процес…

Чаклуни вже набувають практики
і, ввімкнувши фазотрони мрій,
лине до наступної галактики
невмирущий чародій

2019

Великі небеса сльозами рвало,
І береги потоками води залило,
А полум’я любові осіяло
І душі втрачені її тепло зігріло.
Загублені у часі існування,
Не помічаючи ослаблення стихії,
Чекали люди дію покаяння,
Аби у серці оселилися надії.
Долаючи у виміри дороги,
У собі потаємні двері відшукали.
Ті, за які у мороці забули,
І за якими свою долю заховали.
Любов уміє двері відчинити,
А течія позабирає зло собою,
У совісті учіться люди жити,
Сльозами небо ляже у траву росою.
2019

І
Не линяє іще триколор.
Нависає над Києвом карма.

Україна іще не казарма,
та уже доганяє Мордор...

Українці обрали мотор,
але якось забули за гальма.

ІІ
Поганяємо у Сомалі
то алюром, а то і галопом...
Завоюємо світ автостопом.

Є у нації і королі,
і потуги її немалі,
хоч регоче, буває, Європа.

Червоніємо іноді, та
це нічого. Буває і гірше...

Є у влади висока мета,
хоч і нижча, що мали раніше.

ІІІ
Показати народу пора,
що і слуги його не хапуги.
Як не є – щось іде на гора.
Медицина вже має науку
і на митниці чути, – ура...
а от миру – ні слуху, ні духу.

Летимо невідомо куди.
Є права, та немає моралі.
Ми найперші іззаду у ралі,
та не ходять туди поїзди
а якщо не дай, Боже, туди,
є надія, що не у провалля.

08/19

Схожі, як сестри, береза й осика:
Станом гнучким, шепотінням на вітах.
Інколи вітру пошлють вони виклик,
Інколи посмішку сонцю привітну.

Разом зростали, вражали красою.
Гарні завжди, особливо весною.
З часом невпинним змінилися коси:
Знову пожовклі частково: це осінь?

Ні, тільки серпень, журитись не треба.
Спека ще буде й усміхнене небо.
Сестри - красуні вдягнуться в багрянець.
Вітер покличе їх листя у танець!

06.08.2019
Свидетельство о публикации №119080604678

Чого сумуєш? Маєш люкс-оселю,
Творив Господь. Тут якість о-го-го!
Не хлипай у раю, а будь веселим,
Є оселедці, каша, самогон.

Є діви, у садах пахучі ружі,
Захочеш раків - йди в струмку лови.
А на землі постійно був недужий,
Ще й випивкою жіночку гнівив.

Немає ні підпанка, ані пана,
Ніхто за гріх не скаже ай-яй-яй.
Тут парадиз, омріяна нірвана
Для бевзів, що увірували в рай.

Поринь у вир солодких задоволень,
Рецепт від спліну хочеш? Знову ні?
Розказуєш мені про житнє поле
І сина, що загинув на війні.

Про пасіку, дружину-удовицю....
Та годі вже! Покинь думок вантаж!
Минувшина засіла у підкірці,
Заслужену отруюючи блаж.

P.S.:

Душа - не плоть. Сховатися під деко
Не може. Тож пече її жура.
Цей рай для світлих душ - нестерпне- пекло,
А пекло на землі, насправді,- рай.

07.08.2019 р.

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за весь сон.
Це марші думок строкатих
навколо своєї осі,
це повна демократія
тебе проти всіх-усіх…
Це днем перекрита безодня –
тому й неймовірна річ…
Ти теж результат безсоння.
Безсоння – не просто ніч…

23 березня 1989 р., Київ

Мій скульпторе, ліпи мене із глини,
Із крейди, алебастру і піску!
Оголену душею, серцем, тілом,
байдужу, мовчазну чи говірку.

Твори з води - звабливою, як море,
що огортає плесо берегів.
Огранюй - кришталеве, мармурове,
крихке, піддатливе, ти ж так хотів

мене ліпити, що тепер змінилось?
Венери постать зір заволокла?
Холодна, бездоганна і безкрила.
Ти висічи із неба два крила.

Формуй з кори, із відчаю і зливи.
З цукатів, вітру, з повені ріки.
Сумну, розбещену, заплакану, щасливу.
з живої ніжності твори... ліпи...

2019р

Життєвий пруг - не виставка богемна,
Але і тут бувають ще дива.
Коли цілує жінка - млость у членах,
Йде обертом від щастя голова.

А мрії! Мрії - райська насолода!
Фантазія нестриму розум рве.
Всьому виною - матінка-природа,
Кохання подих, мов гарячий фен.

В кубло альковне голос плоті кличе,
А я ж святий, незайманий аскет.
А смерть нічого - вельми симпатична,
Кістлява трохи, але то таке.

Шепочуть з пекла Рубенс й Ботічеллі:
- Здавайся жінці! Скоро буде мат!
Рука торкає згин віолончелі,
А інша пестить кучерявий сад.

Глибока ніч, а на душі світанок,
У рай потрапив старець-бонвіан.
Знак оклику пірнає у нірвану,
Здригається в оргазмі океан...

07.08.2019 р.

Я з вами була маленькою,
шукала нагідки полудня.
Шнурочки воріт дзеленькали, ―
мотали вітри
вузли…
Я з вами хотіла простору
(із лісу гадки репостила),
де перші булькаті жолуді,
як смайликові
ряди.
Я з вами… А чи ілюзія?
А може, колишнє полум’я?
Нам сонце зіниці плужило —
скрадало свої
сліди.

2017

Раніше – нікуди без книжки в руках,
ідей обнадійливих прядив,
а нині вростаєш в роботу комах
і пінний язик водоспадів.

Раніш – суперечки, дискусії, сміх,
де всяк – красномовець і речник,
а нині – уникнути б звірів людських
і їх голосів недоречних.

Застигли дерева, підваживши світ,
підлісок несе малу частку;
свій до абсолюту повільний політ
ведуть вони довго і важко.

Несе вся природа служіння своє
свідомонадійно і гідно.
Ось дощ м’якошерстими лапами б’є,
на хвильку прикинувшись тигром.

Тепер – не до книжки; занедбаний друг
в півтемній кімнаті чекає.
Ти дивишся, наче прозріла, навкруг,
і світ простотою лякає.

2019

Сполохані зорі тремтять під похилими вербами
Бажань віддзеркаленням у напівсонній воді...
Здіймаємось піку життя, мов вершини Говерли, ми
У ночі з забарвленням передосінніх надій,
Які вдовольнити бажаємо, маємо, мусимо,
Допоки дзеркал не торкнули вітри крижані,
І хочеться жити, кохати і бути розпусними,
Палать зорепадом у передосіннім вогні,
Пить спрагло цю воду з ведично-цілющими силами,
У себе вбирати арійщини пломінь і лід,
Проходить стежками пізнань, неймовірно красивими,
Як ночі серпневої світлий зірковий політ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
№119080608494

Гарно літом з жінкою на дачі,

Особливо, як вона без лах?

Не бреши, мій, пане,- я все бачу:

Ти вояка тільки на словах.


А насправді - дезертир байдужий,

Кликали на фронт, а ти сховавсь.

Жіночка гукала: "Муж недужий!

Не ходіть одвідувати нас."


Ось такі сьогодні й депутати,

(тільки я такого не казав).

Правду мовлять: брат іде до брата,

В Раді дезертирів повен зал.


На Донбасі ходить мир по лезу,

Цебенить кровиця з-під ножа.

А очільник їздить у Одесу,

П'яти мити в морі забажав.


Твій вояж лиш Путіна розчулив,

Кажуть, реготали і мерці.

Йди до нас, володарю! Під кулі!

Потримай гранату у руці!


Подивися смерті прямо в очі,

Упіймай грудьми шматок свинцю.

Що, злякався? Бачу, що не хочеш,

Йди із Богом, язиком працюй.



Котру ніч стою без сну на варті,

Пороху гіркий ковтаю дим.

Так і не дізнався - чи ти вартий

Одягати гетьманський мундир.


06.08.2019р.

Із Олександра Блока (1880-1921)

Грішити довго, непробудно,
забувши лік ночам та дням,
й, коли від хмелю зовсім нудно, -
придибати у божий храм.

Схилитись у покірній позі
та осінитися хрестом,
та по запльованій підлозі
слабим постукати чолом.

Лишивши в блюдці грошик мідний,
при світлі жовтому лампад
поцілувати древній, бідний
та зацілований оклад.

А повернувшись - обманути
абикого на грошик цей,
й щеня голодне відіпхнути,
гикнувши, від своїх дверей.

Попід іконою - похмуро
лічбу зробити нешвидку,
і, переслинивши купюри,
сховати їх на божнику.

І жодна не потрібна мрія,
всього ясна ціна та суть...
Що ж, дорога й така Росія.
Хоч це - задорого, мабуть.

(2019)

Згорала у полум’ї мук та страждань!
Благала: облиш, бо його не віддам!
Тривога в душі від сумнівних питань.
Не хочеться вірити прикрим словам.
Цілющий не зАвжди знайдеться бальзам.

Боролась, шукала; шляхи нелегкі!
В повернення вірила: що там чутки?
Холодною звісткою сонячні дні
у темряву ночі зійшли навесні!
Зустріти тебе я могла лиш у сні…

Зосталася тиша, суцільна, без слів…
Усі почуття в колі вічних страхІв!
Життєвих обставин нечуваний збіг
проклав від минулого болісний слід.
До світла у прагненнях збилася з ніг!

Самотність лиш тільки підставить плече:
Підтримка ця зайва, бо серце пече!
Полегшити біль кличу інші думки!
Твій образ наповнює змістом рядки!
Чи є справжнє щастя? Не знаю, поки…

04.08.2019
Свидетельство о публикации №119080405465

* * *
Теплий і вогкий дим. Погар зеленої глиці.
Тут, де святий Никодим, тут, де я буду молиться.

Справлю зимовий плащ, є відзігорна шпилька.
Дух не смирен і пропащ, тут би не вмерти тільки.

Вип’ю руде вино, з’їм цей горішок волоський.
Дар, який зверху дано, ще мене не укоськав.

Темний опалий сад… Грішниці блудять ярами.
Гадина юна і гад шурхають поміж дворами.

Вірш – він, як згуба і дим, вічного дива ловитва.
Тут, де святий Никодим, де великодня молитва!

Витвір химер і ума, як непорочне зачаття.
Тяж, наче сум і чума. Вірш калатає під платтям.

Темні осінні яри, басаврюки і ворожки.
Шкіра зміїна горить. Відсвіти темні з-під брошки.

Що ти шепочеш вночі? Чорні ворушаться тіні.
Темна рука на плечі: содова? кава? мартіні?

Ох, тут лиш порох і дим – ходять мої ворогині…
Тут, де святий Никодим, прісно, вовіки і нині!

Шурхає гаддя в садах. Гілка ніде не тетерхне.
Чути лише, як вода пада на зимну поверхню.

Вогкий гарячий листок. Темна рука на папері.
Вийду із виру пліток, наче з новітніх містерій.

Віршниця в стилі декор, що ти вночі написала?
Темний гарячий кагор важко тремтить у бокалах.

Профіль. Гаряче чоло. Слід розпашілої тиші.
Слухай, усе вже було в юних задиханих віршах!

В холод і темний дим входжу із вічним словом.
Ох, пресвятий Никодим, я таки безголова.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.
Погляд жіночий горить, в горлі клубочиться слово.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що слово невтримне?
Тут, де святий Никодим, тут, де усе тимчасово.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.
Погляд жіночий горить, в горлі клубочеться слово,

Що як підземна вода чи як озимий холод,
Чи, як жіноча біда, йде в римувальний солод.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що невловиме,
Тут, де святий Никодим ходить легкий і незримий.

Ринви і древні гроби, темні церковні вежі.
Як оселедці чуби, як сповивальні – одежі.

Церква маленька й стара, наче сумний чоловічок…
Студна осіння пора. Вибився шарф між петличок.

Шепіт, рядки молитов, дух сповідалень і крові…
Ігрища, цирк, шапіто? Відсвіти пурпурові.

Темний зимовий плащ. Туфлі. Во здравіє свічі.
Відблиски змієвих пащ. Шабля. Рука чоловіча.

Строгі іконні вогні. Профіль не юної жінки.
Темне лице на стіні у рушниках із барвінком.

Темні обличчя чужі. Плахти і вицвілі лики.
Ковзають сонні вужі. Скинула листя осика.

Відьма черкнула крилом. Скрикнули сови у лісі.
Хтось прочитає псалом, хтось закигиче у висі.

Гаддя зникає в ярах. Зойкнула шпилька офірно.
Звичний, аж вичахлий страх. Листя лягає покірно.

Світло золочених риз, виткане Боже слово.
Пізній життєвий криз? Сукні розкрилля шовкове?

Десь засміялись жінки. Десь застогнала сопілка.
Кава. Горілка. Шинки. Бійка. Розбита тарілка…

Свічка тремтить у руці. Рипнули двері церковні.
Пугач зітхнув в осоці. Слово озвалось гріховно...

… Плаче святий Никодим. Погляд ясний і собачий.
І нетутешній дим - над личком його дитячим.

Світлана Короненко.
З книжки "Дебора"

***
І якщо я у цій солодкій зимовій воді
Ще заплачу тонко і голос мій не зірветься, -
Стане чутно, як ходять підшкірно судини тьмяно-руді,
Важко так, мов вода крижана підходить під серце.

Місто сивих дощів. Тут давно не чекають гостей.
Темні ходять вогні і гострі, як плечі! І – голі!
Тут повільна і тиха трава над вогнем росте,
Наче дух безпритульний важких і темних моголів.

Тут холодний асфальт, наче вогка і чорна стерня.
Тут співати б на ній, але голос важкий і обтятий.
Й пробивається щось, як в осінніх полях золоте зерня
З силою, що притаманна лише немовляті.

Я шепочу тобі: ти накинь собі плащ за плече.
В цьому місті зимовому грози вогненні, солоні і босі.
І щось темне й гаряче серце моє осіннє пече.
І вода по плечу солодка стікає і – по волоссю!

Я ходила по цій золотій і трудній святочній воді.
Я ходила так довго, як в юності носять коси.
Не суди чужі вірші і будеш теж не судим, -
Я казала тобі. І кажу про це тобі досі.

Від любові один хтось згорів, хто вже вічен і хто вже спасен
Срібним віршем, сльозою і алкоголем.
Тут нічого нема вже від давніх солодких пісень.
Ім`ярек цей зоветься тобою, водою і болем.

Тут до ночі потрібно мовчать, бо інак перехопить дух.
Плями стерто старі і сирими нитками душу підшито.
Тут немає нікого, лише ненадійний твій слух –
В передрання й міжтишшя віршами говорити.

І божественна абракадабра на білім листі
Так проступить, як щастя, солодке, трудне і пряне.
Задихнешся в словах божевільних, чудних і густих
Так, неначе в садах зацвітає медова й терпка валер`яна.

Чуєш, пісня дзвенить, наче плач у весільній воді.
Цих весільних пісень так багато, неначе весняних квітів.
Цих пісень, що співають дощі - золоті й молоді -
Там, де ходить тугий і зимовий останній вітер…

Світлана Короненко
Вірш надруковано в "Літературній Україні"

Ти тікала в продушену шибку,
шию з’ю́шила, штори подрала!
Я тримав твою сукню за нитку,
розпускаючи вздовж кварталу!

Дім довершено нашим скандалом,
верете́ном намотано нерви!
Живемо, наче шторм з Хейєрдалом,
відбуваючи вічні маневри!

Не беріг – не стеріг би це стерво!
Стрімголов упірнув би в космос,
між галактик міняв би євро!
І не чув би твій голий голос!

Не кохались би й не боролись,
мовчки вставили б шибку швидко!
Поневірились і розкололись!
Прощавай! Відпускаю нитку!

27–28 листопада 2006 р., Київ

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака- героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Міняються маски - душ опівнічне травесті,
(аж мітки звірині ниють міським гербам.)
Дури, світе мій, та не потони в ненависті!
Болиш у мені ти, гориш, наче Нотр-Дам.

Бо множить хтось нині хрестики, плодить нулики,
знелюднені сквери тінями заселив.
Гудуть побрехеньки в головах, ніби вулики,
заглушують навіть зву́чне контральто злив.

До білого вже нізащо тебе не висвітлиш...
і так ти болиш-гориш у мені, хоча
я попри усе люблю тебе, мій дурисвіте,
за світло в його очах...

Уляна Яресько

Ти ледь пішла і наяву -
Плекаю знов про зустріч мрію.
Лише з тобою я живу.
Без тебе, мила, животію.

З тобою кожна мить ясна,
Без тебе – темрява тужлива.
В тобою й восени – весна,
Без тебе – нуднотонна злива.

З тобою я – мов гіацинт
В саду чудеснім розквітаю.
Без тебе швидко в`яне цвіт,
І замкнені ворота раю.

Трава без тебе – геть суха,
З тобою – ліс вічнозелений.
Без тебе доля – зла й лиха,
З тобою – радісна для мене.

І ти сумна без мене теж!
І никнеш на виду і в`янеш,
Зі мною – ружею цвітеш,
Проміниш сяйво полум`яне.

В розлуці – в темряві думок -
Доводить відчай нас до краю.
Лише удвох ми – летимо!
І щастям всесвіт обіймаєм!

5 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)