То війне теплим спомином,
То діткне мертвим холодом…
(Найсолодша оскомино,
Невтоленний мій голоде!)

Сивий шлейф загадковості,
Ореол ефемерності…
Чом нахмурені брови ці?
Усміхнеться? ВідвЕрнеться?

Ні прогнати, ні втримати:
Ні чар-зіллям, ні чарою.
…Закохалась у привида,
Ледь не стала примарою.

31.10.2019

Я чую дощ, -
То гірко тужить осінь,
Між полину красується дурман,
Я бачу сніг,
Що впав на русі коси,
А у душі прокинувся туман...

Навіщо сніг,
Навіщо осінь пізня,
Чому вогнем палає гострий біль...
Чи зацвіте
Весни чарівна пісня,
Коли в душі панує заметіль.

 
& життя підсуває шаради не хочеш віриш
ось і ми зустрічаємся врешті біля рошену
зусібіч гепіенди задовге червоносвітло
небо хмари за хмарами блідо~ рожеве
 
що казати що мислити що обіцяти на вибір
кожен сам собі критик у пошуках ще клієнта
агонізуюче листя зринає але не в ирій
& ми остовпілі прозрівши ~ начебто себто
 
нас не обходять поразки й тиражність
не та що нáклад
шле своїх бистрих гицлів
через нічні пустелі
 
& ми переважно справжні
нам ще довіряють
адже
кахельні п’єци
всяко високі стелі ~
 
без караваджо
 
 
 
 
 
 
 
 

Мов у вирій, поринули сни...
Впали долу оголені квіти...
Я кватирку у світ причинив.
Ми у колі. Окремо від світу.

Зауважу тобі, мон амі,
Перед тим, як поринуть у сни ці-
Надто гучно кричиш у пітьмі...)
Таємниця не є таємниця

Для сусідського наміру спать,
Замінивши рухомість на сталість,
Павичів, що хвостами тремтять,
Най і тіні уже не зосталось

Від минулої птахокраси
І польотів еротикоюні,
Чий уділ, чи вечірній ясир,
Місце творче у теплім гальюні,

Мудрагеля, що вчив уночі
Апологію "хоч би закляк ти"...
Пара беллум із ними! Кричи,
Мов Ліліт у первинному акті

Розголошення трендових знань!
...як сприймає оголене боді
Килимами із квітів кімна-
ти прикрашене соло свободи!..)))

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119102909193

Замовк,укляк і більш не воскресав-
Пощо йому сезонні хитросплети-
Ба!Тут береза посеред планети
І Землю гріє й світить Небесам.

А він її благає-"Ну схолонь!
Зійди з орбіти,сну дай і спокою.
Хай це вмирання всититься моквою,
Туманом всититься і сивиною скронь."

Ні!Все горіла.Байдуже тепер,
Що сірому довкруж немає міри,
Бо грала в ній глибокозвучна ліра
Аж доки жовтень в музиці помер.

Останні тихі Жовтня кроки
відходять в шепотінні трав.
У золоті грайливих барв,
Які для кожного листочка
яскраву виткану сорочку
подарували всім на втіху,
як застереження від лиха.
Не встигнемо «моргнути оком»,
ось-ось відійдуть Жовтня кроки…

Відчутні рухи Листопада
в пер`ебігу кошлатих хмар.
Чи це від них густий туман
заполонив усе навколо?
Зімкнувши в своєрідне коло
кущі, дерева та будинки,
думки невтішні, навіть вчинки.
Шукаємо мерщій поради
тепер наразі в Листопада!

29.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102904976

казковий жовтень – гномики в саду
пасуть в опалім листі череду
вогниста вовна тронки дзеленчать
нудьгу погрітись кличуть між багать

кирпатий гном не знати і коли
весільне древко витесав з імли
а інший виткав скрипку із роси
що має три осінні голоси

заграє перший – горе не біда
за другим йде до неба череда
а третій голос – ледь помітна нить
що до весни гойдаючись летить

2019

У країні заводів і фабрик немає поетів.
Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
Тут на кожного з нас припадає по п’ять пістолетів
і по пів кабана на півсотню мисливських рушниць.

Згасло око, як сонце, як час на межі світлотіні.
Тут надія на чудо сповзла з-під повік у рівчак.
Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

Хай сьогодні кермо в лапах а́нтиепічних аскетів
обертає країну, мов трактор по мокрій ріллі,
але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

21 липня 1995 р., Київ

Ти знову хочеш
мене здолати
і посадити
за темні грати,
і закувати
в міцні кайдани,
клеймом пекучим
ятрити рани.
Щоб помарніла,
з колін не встала,
перекувала
мечі на рала.
Та не безвільна,
безкрила птаха,
що добровільно
іде на плаху.
Ти не підріжеш
свободі крила,
нікому в світі
не підкорилась.
Вогонь і воду,
і труби мідні -
блаженним серцем
долала гідно.
Пила із неба
тумани сині,
плекала весни
я журавлині.
Свічу молитви
несла смиренно,
сльозу причастя
у сокровеннях.
В тремких долонях -
любові зерня!
Красива, горда,
відважна, вільна.
Я українка,
я - Україна!

2019р

У дідугана всохлася кабака,
Бажання є, а сили ніц нема.
Тому на жінку безупину гавка :
Нещасний муже! Чиниш так дарма!

Весь вік вона тобі варила каші,
Під носом витирала сопляки.
А ти її за це смолою мажеш
І здуру розпускаєш моцаки.

Зубів немає, голова як бубон,
Від немічі хитаєшся як дуб.
Забув, коли казав востаннє "люба"
І припадав до полум'яних губ.

Тиран для жінки хоче бути паном
І гнобить до могили, п'яний в дим.
Тому піди і гигни під парканом,
Звільни цей світ від люті-чорноти.

Стають дурними у поважнім віці
Нерідко. Я ж чуття пустив в алюр.
Ласкаво гладжу ладу по голівці,
До серця стиглу ягідку тулю.

30.10.2019 р.

У тумані сіріють алеї,
серед осені кряче печаль.
І ворона сумує за нею,
і мені її мало, на жаль.

То завіється з гаю у поле,
то фарбує сурмою ліси
і у лузі неначе ніколи
не було ще такої краси.

То пишається горобиною,
то калиною біля ріки,
по габі за цією рікою
вишиває собі полики.

Завітає ця фея й до мене,
і кота подарує мені,
що примружує очі зелені,
і мурликає щось уві сні.

А сама помандрує у гості
у хороми хуги і зими.
Поки з нею прощаємось ми,
сіє росами із високості
подорожню імлу на погості
за журбою, що їде саньми.

10/19

Рабу юрми аби лише ім’я
із ящика, по радіо почути
і вже уся юрба – одна сім’я,
аби й собі у веремії бути.

Були і ми у тому ще віку
і юні, і до себе нещадимі,
і за догани совістю судимі,
ходили у терновому вінку.

Згадаємо, які то є орли,
коли літали голубами миру,
а далі і лисицею були,
й вороною, що має пайку сиру.

А нині забуваємо ціну,
яку за безголов’я заплатили.
Отак і доживемо до могили,
на рок перекладаючи вину.

Але не забуваємо паради
не ради цілі, а ідеї ради,
якою б злою не була вона.

У досвіду одні й ті самі вади:
недопалок, допущений до влади,
як догорає – сущий сатана.

10/19

Дивом собі дивуюся
З того добірного розсипу,
Що зворухобився в обрії
І пересипався в яр,
На позмійковані вулиці -
У перелітнені спохлипи,
на перевернені лодії,
В успані атоми трав...

Чаром собі чаруюся...
Словом зашіптую промені -
Буде землі під голівоньку
Злоте провиддя і сни.
На перетлілім папірусі -
Вузлики часу покомкані...
З крони вичісую вироки:
Вроки, сніги, буруни...

Жовтня фантоми туляться
Неба - гілками сторукими.
Квантове стерня підкошене,
В листі тривога гірчить.
Ладом собі ладуюся
В далеч гінку - віадуками.
Йду собі боса повз осені
З чорним котом на плечі.

Крапку поставлено до і після…
Осінь прийдешня втомлений слід
Листя опале мамина пісня…
В кожному кроці - Захід і Схід

Втрачені сни піратські посади
Словом усе в облуді дзеркал
Мамо чекайте ваші поради…
Осінь найкращий в світі вокал

Я ще залишусь пізнє кохання
Аркуш прозорий літери сейф
Потяг річний купе предостаннє
Внутрішній поклик мій Одіссей...
29.10.2019.

Білими смугами зроблено лави,
і коли присідають на них зірки,
мохнаті, як дві чилійські лами,
вони палають, як сірники!

Я проводжаю вогні Одеси,
у море просторе щоночі йдучи,
як тихо входять під час меси
до церкви, що вклякла поклони б’ючи.

Просякнутий шквалом до тебе вскочу,
у руки, груди, пихаті дими.
Я довше таким лишатися хочу,
якими прощалися ми…

Тоді можна бризом-сюрпризом усюди
рекламою грати, немов "меґастар",
мести двірником й увійти в люди,
у свіжі плітки й пивний перегар.

Я маю право на двох волохатих
блискуче чарівних чилійських лам!
Чвалати парком, не йти до хати,
а спати просто між білих лав!

25 липня 2007 р., Богдани́

Я знаю день, коли мене не стане,
Влашую вам завчасно сабантуй.
У небесах розкрилюся востаннє
І каменем на землю упаду.

Насправді, заслужив я долю іншу,
За те, що дів любив та гамав спирт.
Та це пусте,- в фіналі буде тиша
Між скалок терцій та уламків квінт.

Речу одверто - я не з тих піїтів,
Що прагнуть слави, шани - знаєш сам.
Тож не злетить планета із орбіти
І не погасне сонце в небесах

Ти думаєш, що мармурову брилу
За труд на груди покладе онук?
Ні,- буде забур'янена могила
Й залізний хрест, застромлений в труну.

Але до цього, брате, ще далеко,
Дописую пісень черговий том.
А на плечі щебече соловейко,
В чуприні одуд витиме гніздо.

29.10.2019 р.

Татку дивися , дивися , як я вже підріс..
Кажуть що схожий на тебе .. Веселої вдачі ...
Мама всміхнулась нарешті , й не стримала сліз...
Глянувши на твоє фото , вона завжди плаче ...

Вірю я їй , в те що ти полетів до зірок..
В небо відправлю листа , як навчуся писати ...
Снилось мені , ми з тобою йдемо в дитсадок...
Душу мов щось зігрівало , бо поруч був тато ....

А пам'ятаєш торік у бабусі в селі...
Сад яблуневий в цвіту білим килимом вкритий ...
Ти ще казав мені , синку , ось Рай на землі .
Я запитав , чому Рай на землі в білім цвіті ?

Татку вертайся скоріше , бо жду не діждусь ...
Прийдеш назавжди , розкажеш що там за зірками ...
Я ж обіцяю що скоро читати навчусь .
Зараз листа напиши щоб не плакала мама .......

Олександр Квітень
м . Мукачево....

 
акордеонна музичка під магазом у панельнім районі
пенсіонери запасають харч молодість обира енержайзери
музичка на прискіпливий погляд таки віртуозна
але ніхто не квапиться ~ щось кидати
 
& тут неможлива мораль нереальні обов’язки
надто ненав’язливо все це беруть та грають
захаращені кухні шкарпетки недопалки сміттєві зносини
песики & дітиська примовкли що надзвичайно
 
мабуть я такий не один ~ звісно ніхто не вибіжить
вкинути до кашкета фамільного якісь несуттєві гроші
променадні моменти немов у парижах тих
театри аншлаги моменти схиблення опереткові зморшки
 
заграй музиканте як ти дожив із чим вижив ти
хай іще пошкодує хто ~ бо саме так от не зможе
 
 
 
 
 
 
 
 

Г. С...
Блукають сутінки холодні,
Густі і темні, як смола, –
Ти подаруй мені сьогодні
Яскраву дрібочку тепла.
Промінчик вогника освітить
В очах моїх німу печаль
За всім отим, що мав на світі
І розгубив уже, на жаль.
Тепло промінчика зігріє,
В пітьмі схололого мене, –
І лжею вкрадені надії
В зболілу душу поверне.
Пітьма осіння, непогодна
Повсюди острахом лягла, –
Ти подаруй мені сьогодні
Яскраву дрібочку тепла.
28.10.19

Опустився туман слідом і холод
Повернулася кішка з гульб на ночліг
Сонце по небу все колом і колом
Знесилиний день… та сон переміг

А по тб чи то з радіовежі
Динамик націлять в одну із кімнат
І так як вони ніхто вже не бреше
Ти йдеш досипати травнем у сад…

І байдуже хто керує цим світом
Помирали до тебе й після помруть
Сон твій невинно розсіється цвітом
Де і коли і чому - не забудь
27.10.2019.

Ще є тюрма, сума і Колима
від океану і до піку гір.
А покаяння Каїна нема
і рикає зі сходу лютий звір.

Кацапію окутує пітьма,
а ще до того – і поганий зір,
і розуму не відає юрма,
і не конає парій-бузувір.

Не зупинити киями орду.
Не тоне у калюжі океан.
Не явиться месія-отаман.

Плюгаве Пу закушує узду,
на голову свою і на біду
паяци Зе виношують Майдан.

Без перебільшення, ця купа не мала;
мурашки копошать напружено,
немає правди у ногах натруджених
в периметрах, параметрах подужаних,
по всіх стежках великого села.

Живого місця не знайдеш, не виявиш.
Москва болить Росією своєю,
в одне лице злилося зле і злеє –
а не здереш із тімениці теї
три кольори, сполощені помиями ж…

У прапори давно душа закуталась,
але між жовтим і блакитним я,
мені чужа ця вицвіла земля,
де я – не я, і де моє ім’я
на різний лад в п’яних словах заплуталось.

Де кожен ріг зариганий жовні́рами,
де кожен вид – впосліджена ізба,
де ближнього і дальнього руба
матюк на матюці, і не ганьба, –
а звичка це така – ввижатись звірами…

Мабу́ть, колись, як розцвіте тайга,
і я побачу на Росії тільки
слід кедра і старання білки, –
вклонюсь Москві за всі мої поми́лки,
а так за що? лише тривога, га?

Прощай, столице но́вих кріпаків.
Ми вчасно встигли з красного засватання,
ми красно власними руками здатнимо
і Україну-Русь наддіамантнимо
за всі поневіряння трьох віків.

3 березня 1993 р.,
Красноармійськ, Московська обл.

Було мені зірно й покірно.
Було полум’яно й полинно.
…Я з іншим щаслива незмірно.
І це – лиш твоя «провина».

І це – не твоя заслуга.
Нав’язано вузликів – туго.
…Уже тридцять п’яте літо
Не вмію тебе «простити».

28.10.2019

А графомань сьогодні - не харам,
Брудне письмо буяє, наче маки.
Казати, що написане мура -
Нечемно. От народ і ставить лайки.

В ціні фальшивий склад, словесний прах,
Навзаєм полонезу - тинди -ринди.
А я, глупак, неначе той монах,
З думками наодинці звик сидіти .

Пора під хмари! Іскри з-під копит!
У саквах - зошит, ручка, самогонка.
Не чує вухо вереску товпи
І обрію в димах не бачить око.

Холодні скелі - ось моє гніздо!
Гарячу музу взяв собі за жінку.
Вона мені підказує рядок
І тишею освячує сторінку.

Ґвалт оплесків і шмаття похвальби
Не благо для митця - отрута вбивча.
Черпаю піднебесну голубінь -
Готую фарби Рубенсу й Да Вінчі.

28.10.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Це хто там скрикнув «ай-ай-ай»?
- Ну, я́ це, Кролик Білий...
- Швидкуєш знов?
- Пробач, Додо: до біса різних справ!
Спізнитися в Країні Див - господь мене помилуй,
от і ношуся взад-вперед, як заєць очманілий, -
за два кіло путі - на пару метрів з тіла спав!

Навіщо, браття, кролик я - на масть такий-от білий?
Коли я був би сірий - я б не бігав, а сидів.
Усім потрібен конче я - й біжу, як очманілий,
й відмовити не в змозі я, бо дуже м’якотілий...
Нехай нарешті кроликам встановлять норматив!

- Але чому ви тремтите? Й чому такий ви білий?
- А це тому, що я такий, - сумлінніший з кролів.
Ох, як запізнююся я, - на день буквально цілий!
Біжу, біжу!..
- А кажуть, він в дитинстві був не білий;
спізнитися боявся - і від страху посивів.

(2018)

Гроза над жовтнем стала… Крізь гілки
дивився ти – чого вона над жовтнем,
як яра нить над полуденним шовком?..
Чого табун сахається ріки?
Чого граки при яблуках замовкли?

Як нить, як сіть, розкроювала тьму,
пливла в диму – над лугом і над садом –
аж яблука, розкльовані до саден,
лежали й дивувалися – чому
вона спинилась ген над листопадом?

І ти чекав при яблуках, як лось,
на теплий кашель, на далекий голос,
ну хоч на подих… а було довкола
так легко, що здавалося – ось-ось…
так тихо, що здавалося – ніколи.

2019

Бухни, дихни і спалахни
В імлі вогненним смолоскипом,
Із конопель стрибни пилипом,
Щоб всім попудило штани.

І отакого напиши,
Аби усім позавертало,
Нехай Пегас промчиться чвалом,
Зірвавши ретязі душі.

ТЕАТР ДОЛІ

Ми в світ ввійшли, аби зіграти ро́лю
В виставі велетенській і в цій грі
Трагікомедію, гримаси сміху й болю
Чорнилами хтось розписав вгорі
Окремо всім. І кожному дав волю
Миттєвий епізод зверши́ти у порі
На сцені вічності. І генію й герою,
Людині праці й покидьку. Старі
Такі вони як шлюб зла з добротою.
Запа́ляться десь й згаснуть ліхтарі
Тріумфу лицедія й лицеміра. Долю
Земних акторів зці́дять вищі гробарі
Геть за лаштунки – у ефір спокою.
В театрі зміна п’єси. Й інші дзиґарі.

Павло Гай-Нижник
23 жовтня 2019 р.

Ганебного життя шматок
все відірватися не може!
Застряг отрутою ковток.
Надалі жити так не гоже!

Минулого завіса, тінь
лягає тягарем на плечі.
Страждання, біль передусім
у прірву тягнуть порожнечі.

Здається й зараз він один…
Ось тільки посмішка дитяча:
Онука в дім зайшла та син.
Так доля знов йому віддячить

за ті роки, що пережив
в обіймах доленьки гіркої;
Потрапив під жорстокий вплив,
Колись причетним був до змови.

Розтоплять рідні в серці кригу
сльозами щирості й добра.
Протистояти зможуть лиху,
В надії бажаній на втіху,
Змінитися прийшла пора.

Квітень 2019
Свідоцтво про публікацію №119102708941

І
Коли вибухаєш біблійним дощем у мені і коли ти всесвітній потоп,
А ніч віддзеркалює гріх наш на чорній поверхні скляної води,
Кровлять горобиною губи у Бога твого і шепочуть знесилено: «Стоп!
Не йди по річках, по морях, океанах змілілих до неї не йди!

Вона не твоя й не моя. Її полум’я згасло у сорокаденності злив.
Тепер в її душу повільно вода з підвіконня гріхами тече.
Якби ж ти повірив, якби ти одну її лише любив, якби й сам не грішив..."
Пливуть пароплавами весни й лягають на серце біблійним дощем.
ІІ
Коли в тобі стільки світла, що чорний Місяць здається білим,
Що чорні ворони золотяться у отворах сірих вікон,
Він вперше вірить: ми не даремно з тобою тоді зустрілись,
Коли у грудях зраджене сонце згасало моє навіки.

Чи буде порятунок
У цій пожежі жовтня?
У цих димах синдромних?
В хронічних пасмах снів?
А осінь в*яже клунок,
І наливає бодню.
І страви ще скоромні
На скатерках столів.
Та причаїлось поле,
І ліс принишк мовчанням,
І свічкою хиткою
Розгойдується день-
Десь тут замкнеться коло-
Не варті всі втручання,
Бо білкою рудою
Ця осінь промайне.

Прийшов той час, коли усе,
давно пов’язане з Землею,
змінивши сутність, нас несе
у божевільну ґалерею.

8 лютого 2001 р., Київ

У містичному ритмі хитається втомлений піп,
Паства шепче молитву стару перед ним на колінах.
Тисне вічність на карму, на ауру, совість і німб,
Утомився. І ще допікає колюча тернина.

Віддаю безкоштовно, ще й бонус за це доточу,
Забирай на додачу і цвяхи залізні, і пейса.
Хоче звільнення хоч на годину курчавий мій чуб,
Панкам дам на поталу , хай вкрутять мені ірокеза.

Дайте каші та пива, бо шлунок віки як пустий,
З-під амвона пахтить аж до неба підсмажена курка.
Але бачити вічно бажають мене на хресті,
Викупаючим ваші гріхи непростимі у муках.

А темниці у мене у стилі ампір, рококо,
Охоронці (попи і ксьондзИ) - позолочені крези.
Божим духом харчуюсь, на світ позираю з ікон,-
Не відпустять мене на свободу віряни добрезні.

Бог я світлий, а люд ще жорстокий і трохи лихий,
Продає, розпинає...та бачу у кожному друга.
О, свята Міріам! Ти казала: - Давай за гріхи
Я висітиму вічність... чому я тебе не послухав?

27.10.2019 р.

Він знає, що  без нього, певно, згину
і листям опаду на плаху літа.
Губами буде м'яти ту калину,
що кров'ю палахтить на голих вітах.
І шепотіти вітром у  волоссі,
і гладити щоразу, неслухняне.
Чи плачу мимоволі, чи здалося,
що в погляді - вечірнім сонцем в'яну?
Воліє, щоб літала вільним птахом,
довкілля окриляючи любов'ю.
І вищою над моторошним жахом,
над реквієм - свяченою водою.
Він так вибагливо від мене хоче -
покірності, привабливості, слави.
А я лиш на його плечі щоночі
заснути янголятком кучерявим.

2019р

Радіє кінь – позбавився він пут,
нарешті чвалуватиме щосили!
Та невтямки гнідому, що хомут
натомість не дарма йому оділи.

Золотіє осінь.
Вранішні тумани
розбирають-носять
комірці джерел.
Попідтинню - роси.
Кришталем обманним.
Піднебесно - босі
корінці дерев.

2019

Хилилася й не падала свіча,
немов Пізанська башта.
Мелос лос-анджелеський звучав
ту ніч із келій монашок.
Майстер очей не звів, замолював
куток монастирський
і достеменно змальовував
лики остобісівські.
З найтиповіших рис злочинців
методом фоторобота
він складав сатану по частинці,
мозаїчного й антиіконистого.
Скляне панно людського зросту
превалювало сірим кольором,
у бік життя дивився просто
красивий лель з-під німба чорного.
Монах у ненависті був великим,
але у любові ще більшим,
думав він люциферовим ликом
роз’яснити гріх грішним.
Але сам покохав потвору
з крильми і очима анґела,
який оживав дуже скоро
і щоночі про себе нагадував.
Перш за все, він нагадував дівчину,
кинуту монахом ще в юності.
Літній муж з почуттями незвичними
потопав у цілунках й бездумності.
Він дрижав і запліднював ідола,
а ідол знепліднював монаха.
Вже горіла не свічка, а Біблія,
і чекала на площі плаха.
У монаха щоночі народжувались немовлята,
і він їх душив таємно.
З люцифером про це полюбив розмовляти,
поки ще тепло й темно.
То було шепотіння покійного батька,
що скидалось на лячну дитячу казку:
"Я лежу на городі, забитий дядьком.
Поховай і приходь на могилку, будь ласка!"
А на фронті лежав забитий дядько
і теж тихо хрипів голосом люцифера:
"Я забив на городі твойого батька.
Поховай і мене. Я не винен. Так треба."
Майстер, який готував себе в келію змолоду,
раптом життя зажадав звичайного,
він розгадав, хто його морить голодом –
церква і біс – монастирською тайною.
Трудне панно задля віри у Господа,
втілене чудом у ангела чорного,
душу метало від болю до лоскоту,
поневірявши монаха скорботного.
Перемоливсь. Голова його скрипнула.
Він був побачив – себе розмаїтого.
Був табуретом розбив свого ідола,
сірого тлом і на віри розбитого.
Знову мільйони скляних уламків –
білих, червоних, дзеркальних, прозорих,
темних, блакитних, густих останків,
що зма́лку збирав до старої комори.
"Це ти на підлозі лежиш, монаше?
Чому не складаєш мозаїку знову?"
Встає і бере порцелянову чашу,
півсвічки, півхліба, і більше ні слова.

07–10.05.1995 р., Київ

Хризантемно в моєму саду,
опадає з дерев жовте листя.
Їй черлене також до ладу,
цій панянці в платку золотистім.

Осінь знов, несподівано так,
завітала до нас на гостину –
бурштино́во-солом’яний смак
розмішала у склянці цитрину.

І смакує янтарністю чай,
і лимонна на часі вже тема…
Казку осені ти зустрічай –
я приніс чарівні хризантеми.

Хризантемно в моєму саду
опадає з дерев жовте листя.
Я крізь осінь до тебе іду,
замітає сліди падолистом.

В магічну Ве́лесову ніч
жахи блукають між хата́ми
і марять іншими світами
в палахкотінні зоресвіч.

То душі предків кожен рік
з небес приходять на гостину,
даруючи себе частину
й благословінь гірський потік.

Бо Коло року Білобіг
укотре вручить Чорнобогу
і браму з «Наві» для Сварога
відкриє наче оберіг.

Чарівну музику віків
зіграє Велес на сопілці,
а частування на тарілці –
залишмо душам прабатьків.

В сакральну Велесову ніч,
страхи здолавши підсвідомі,
здобудем силу і в содомі,
бо скинемо тягар із пліч!

Нема у осені повтору,
А є контрасти кольорів -
Зелені таїною гори,
І ліс вогнями майорів.

Тумани магії отави
У діаманти одягли,
А обрії у сизі хмари
Вітрами долі затягли.

І сонце щиро ще зігріє,
Живе у павутині світ,
Або дощами усе лиє -
Оплакує рахунок літ.

Нема у осені повтору,
Вона мінлива і нова.
А час уже іде морозу,
Зима бере свої права.
2019

Учивсь - і минало життя за освітою,
Кортілось мені "поплавця" та диплома.
Була і медаль, а працюю з "Макітою".
Столярська робота цікава й знайома.

Бува, що займатись доводиться іншою,
Коли з "Інтертулом", "Зенітом" чи "Бошем"
На вікнах білбордів рекламу розвішую -
Я ще й інсталятором значусь хорошим.

Нічого не вийде з посадою кращою,
І на резюме не зважають ейч-ари.
Об'явами сайти чужі захаращую.
Озвались лише демагоги та скнари.

Мовляв, я актор, та не з їхньої опери
З моїм амплуа - чи дипломом, точніше.
Мовчать мерчанайзери та девелопери -
Не телефонує ніхто і не пише...

Потрібні кому інженери-електрики?
Соромлюсь надалі цікавитись навіть.
Питання транслюю стовпам діалектики -
Хто нинішню мовну культуру прославить,
А не прагматично до неї притулиться...
Зі шланга водою холодною бризну,
З мітлою пройдусь - і чистішає вулиця.
Я вже закохавсь у цю справу корисну.

Працюю фрілансером у ОСББ.
Не в мовній культурі я справжнє цабе.

Я вам розкажу,
а з чого́ ж
мій кожен день починався,
кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку горішка,
і за горішком горішка,
і в постілі ранньо-ноктюрній
музичній такій просто постілі
ми чуємо перші постріли.

Це тріщать у тривожних лещатах зубів
наші з тобою горішки,
повні горішки, порожні горішки –
мені все одно які,
для мене є всі вони ґрецькі,
ґрець і тільки.

Тому що трощу я горіхи
і на твої долоні
кладу тільки зерна.
Мені шкаралупа лишається,
під по́душку нишком складається –
відходи і лишки від ґрецьких горішків.
І все;
все на цьому скінчається.

Любов і кохання скінчаються.
Любов і кохання – це ж зерна,
що вправно тобою
і швидко тобою,
і тільки тобою з’їдаються.

Тоді я напнувсь покривалом квітчастим,
тоді повернувсь я до стінки – і вчасно...
Бо ваза моя спорожніла,
а ти вже мене їла.

Якщо не правий я,
якщо не правий я –
то ти принеси мені
трішки
горішків.

9–10 січня 1996 р., Київ

"...виходять з дупел перші холоди."
Сергій Осока

Виходять з дупел перші холоди,
А з вовчих ям пливуть зубаті тіні.
Туман блукає, наче кінь гнідий
У круговерті запахів осінніх.

У осені нічого не просив -
Вона сама обдарувати хоче.
Вгортає крила в крапельки роси
Під шепіт вітру й скрекоти сорочі.

А плечі обнімає ліс рудий
І голкою ялини цілить в око.
- Лишайся тут! О, літечко,- не йди!
Без тебе нам так сумно й одиноко!

А поруч сад (бере, ренклод, ранет)
Підспівує мелодію мінорну.
Осіння ж мла то інієм дмухне,
То заганяє зашпори під кору.

Багрянця келих випив "на коня",
Аби зимі не впасти під копита.
Востаннє обрій леготом обняв
Й зігрів цілунком бабиного літа.

25.10.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Я страшно нудьгую, знеможена скрізь,
позбутись бентежної мрії несила:
щоб хтось запросив мене звідси кудись -
і там я таке, ну, таке щоб уздріла!

А що саме - я поки не знаю...
Чула ради усі, «від» і «до»:
«почитай» - я саджуся й читаю,
чи «пограй» - ну, я з кішкою граю, -
все одно я жахливо скучаю...
Чи не візьмеш з собою, Додо?

Ах, як мені хочеться - в літо якесь
на мить вийти з дому, й чіпець не надягши, -
і враз, стрімголов, опинитися десь
у місці, де все - абсолютно інакше!

Та як саме - я поки не знаю...
Чула ради усі, «від» і «до»:
«почитай» - ну, я книжку читаю,
чи «пограй» - ну, я з кішкою граю, -
все одно я жахливо скучаю...
Так візьми ж із собою, Додо!

Хай вдома учиниться переполох,
і хай покарання чекає - я згодна, -
заплющую очі, рахую до трьох...
Що буде, що буде! Чудне, надприродне!

Та що саме - я зовсім не знаю.
Переплуталось все «від» і «до»:
«почитай» - ну, я кішку читаю,
чи «пограй» - ну, я з книжкою граю, -
все одно я скучливо жахаю...
Хоч узяв би з собою Додо!

(2018)

Запасають жолуді дуби,
червоніють падуби і вишні.
Не ніяковіли би, якби
не були такі нагі і пишні.

Узялись у боки ясени.
Явір усміхається ялині.
І кольє опалу до весни
буде ще сіяти на калині.

У природи виїзне кіно.
Їй у ролі осені – морока.
Чагарі із нею заодно,
а в гаю осика – одинока.

Чуйну душу не лікує час.
І дерева ще ідуть у люди.
Он березу обіймає в’яз,
а береза обирає дуба.

Місію очікує зима,
та у неї інші ідіоми.
Осінь – незалежна. І сама
завітає у свої хороми.

Опадає золото руде
і руно на ризи падолисту
і на естафету урочисту.

А ота, яка за нею йде,
купідону кучері пряде,
а наяді – інію намисто.

10/19

Зорить у снах загублений едем.
У музи очі – згубні океани.
Снує сюжети чарівних поем
Шовковий вітер на вустах омани.

Запікся у душі солодкий щем.
Перо на серці заримує рани.
Хай злива літер обпече вогнем…
Тікати пізно. Відцвітати рано.

Чому любов – магічний сплав дилем?
Туман ілюзій в потойбіччя кане.
Впаде мій біль у ніч сухим дощем.

В діброві мрій зросла трава дурману.
Гіркий нектар з озер натхнення п’єм.
В саду блаженства ми – лише прочани.

Люби!

Втомився в ліжку гірше за кентавра,
Ще трохи - і настала би хана.
Сказати "Годі!" я не маю права,
Бо я лиш муж, ну а вона - жона!

І не втекти, бо мавка надто терта,
У сексі має п'ятдесятий дан.
Сизиф-трудяга проти мене ледар,
ЗдитИнілий від пустощів титан.

За вироком розгніваних ериній
Мій візаві позбавлений мети.
На гору котить день і ніч каміння -
Безглуздішої справи не знайти.

Я ж пізнаю диван, кущі, отаву
Й ні разу жінці не казав "Ніззя!".
Богиню вдовольняти - гідна справа,
Хоч трудна та почесна ця стезя.

Люби душі своєї половину,
Ну, а коли підкрадеться каюк -
Лягай сміливо в теплу домовину,
Адама Єва знайде іі в раю.

24.10.2019 р.

Все дно усіяне уламками
            не кораблів, а зорельотів.
Голубить водами прозорими
            їх бірюзовий океан.
Планети плавне обертання
            його поверхню гне циклонами
заєдно з обрієм опуклим –
            курганом інопланетян.

Цей океан, він, як велика
            сльоза згорьованого велетня,
що впала тихо і солоно
            на теплу шкіру бурштину
та й розпливлася-розплескалася,
            її собою притопивши
посполу з оприсками неба,
            що вкрили пляжів мілину.

І я між тим, що впало з космосу,
            пливу, пірнувши в синій розшир
перевантажений металом,
            аби той простір знов не сплив
медузою під зорепад,
            де лиш вогкі сузір’я-водорості
обслонюють вночі від пострілів
            хвиль мерехтливих дивний сплав.

Занурюю все глибше тіло
            у розпач ультрафіолету,
і вже не вистачає дихання,
            і вже чорнішає вода…
Мабуть, я теж є тим уламком,
            що сплутав висоту з безоднею…
Прибій зітхає і з коралового
            піску змиває всі сліди.

2019

Камінь металевий – троном у воді
гіркій, гірській, іржавій.
Мокрій королеві мало володінь,
королеві-жабі.

Тіняви густої мало з берегів –
темниць, в’язниць гіллястих.
Склеп очеретяний уночі згорів
з королем у ластах.

Крижані потоки вимивають бруд,
гілля, гнилля, останки.
В жабу цьої ночі цілив Робін Гуд
не з луку, а з танку.

Майже все згоріло, а вона жива,
слизька, близька до стресу,
волом трембіто́вно владу обійма –
відправляє месу.

На поминках зранку їла комарів,
своїх, чужих, усяких!
Жаби акапе́лло в пам’ять королів
лопались від страху.

Їх не залякала обвуглена яв,
лякав сам стан безвладдя.
Реквієм повсюдно в траурі стояв
і кректав достатньо.

Уцілілий камінь, металевий трон,
тримав її величність.
А вона свистіла в гільзу, чий патрон
ранить в око звичність.

8, 13, 14 вересня 1994 р., Київ

Ти говорив, любив мене,
що я найкраща в світі жінка.
У нас на двох життя одне,
одна тролейбусна зупинка.

Дзвінка печаль, на двох одна
і ночі срібна колисанка,
сукупний біль, терпка вина,
бо я твоєї долі - бранка.

Пахтить волосся чебрецем,
а очі сяють, наче зорі.
Що ладен сонцем і дощем
над майбуттям у щасті й горі.

Балакав, що мене жалів,
від ніжності втрачав свідомість.
Пасли у квітнику - джмелів
і пахло затишком у домі.

Ванільним цукром навесні,
фіалкою, варенням з вишні.
Чому ж тоді, скажи мені,
для тебе стала я - колишня?

Приспів


В колишній пісні ті ж слова,
зворушливі і щемні.
Колишнє іншій дарував,
що промовляв до мене.
Цвіте рясніше від дощу
знов білопінна вишня.
Тобі на згадку відпущу
усю любов колишню!

2019р