І
Вичунюю. Перед очима – бісики,
якась церата лізе на батут...
Не вистачає хроніки і містики,
а фея, відчуваю, тут-як-тут.

Вирулюю оазами та плесами,
провалююся думкою у час...
Як силосують люди непричесане!
Із глузду можна з’їхати за раз.

ІІ
Надихався поезії у стоїка
як пилососні роботи сміття
і на бодай елементарну логіку
у пам’яті немає опертя.

Чи біс який нашіптує їм поночі,
чи очі позичають у Сірка?
Не добачають особисті покручі
мішенями пера сатирика.

Чамрію, ошелешений куплетами.
Одні трюїзми, мов кімвал, пусті.
Та поки іменуються поетами,
ще подають надії золоті.

Огородились баштами та вежами,
де їх ніхто не сміє досягти,
бо мода архаїчними одежами
на подіумі сяє з висоти.

А подивитись – ким то ми очолені?
Кому й за що чіпляємо вінки?
О, людоньки! Ой, королі оголені,
куди ви діли фігові листки?

ІІІ
Лишаємось інкоґніто – зоїлами,
хоча і аплодуємо своїм.
А як інакше... скільки солі з’їли ми!
Давай дорогу нехристу до рим.

О ви, мої зелені, крокодилами
були і є у капищі пітьми.
І як би полиняти не хотіли ми,
не оживе, охаяне людьми.

.............................................
Поезіє, явися Аріадною,
нехай з печери вилізе Тезей,
а неземне оспівує Орфей.
Але не бійся іноді Кассандрою
показувати шельму, що командує,
кого ізолювати від людей.

01/19

Дівок і жарти полюбляв до чаю,
такий собі веселий керівник.
Святому він замовив Миколаю
цнотливих двох дівчат на Новий рік.

Але життя над ним пожартувало,
буквально підкосила новина –
близнючок-доньок секретарка Алла
у пелені йому у січні принесла.

Сріблиться у волоссі сніг
І теплиться доброусерці,
Але на душу смуток ліг
Та так пече, неначе перцем.

Чому заплакана душа?
Напевне біль її торкнувся.
Як знати, що тебе втіша,
Я ж заспокоїть тебе мушу

Лагідним словом і теплом,
А чи веселими піснями,
Щирістю й чуйністю.Разом
Співай, душа, співай із нами.

2019 р.

З Томаса Венцлова

Патетика, здавалось, нам не знадобиться,
та цей сюжет цікавить знов і знов -
яку художник приховав тут таємницю,
що як багаття палить полотно!

Над барикадою з туману квітне заклик,
у сяйві бою - світла пелена.
Піти у забуття вона уже не здатна -
жага смертельна, пристрасть і війна.

Нехай закінчиться колись, як сон, ця драма.
Капрал нам розповість історію Вандама,
історію поразок і звитяг.

Заграє знову кров, заб'ється серце швидше,
прийдешня ніч, неначе пісня, заколише,
розчинять міфи складності життя...

Куди зникає твоє тепло?
Чому дзвінки лунають рідше?
З тобою добре так було:
душа цвіла, писались вірші!

Із часом попит на тебе зріс -
І вже турбує чергова курва.
Ти, милий хлопче, таки підріс,
Аби любити когось «задурно».

Вервечка спраглих любові дів,
Не знають, що ти не сам, козаче,
Воюють тихо, аби їх хтів,
Аби найперша – єдина значить.

А я ревную – таке життя,
Бо сил доклала до твого виду,
І рік не перший тебе знаття,
І всяка, різна, жива й нехитра,

Без макіяжу і без прикрас,
Розкішна панна й остання шльондра,
Все поєдналось, настане час,
Як розглядаєш чергову кльомбу*

І не про те тут, що я боюсь,
Насилу милим не будеш, милий,
Ти поки – поруч, у тому плюс,
Тому ціную, тебе – Людину.


*кльомба - я когось анекдоту, певно, перевернуте слово клумба на кшталт кльони і льопи (клени і липи), зг. болгарського словника - мавпа

Влізла киця у шухляду
І від того вельми рада,
Бо непросто кошенятку
Влаштувати власну хатку.

Я знаю, що все перебутнє, а ти?
Як мул під водою, як бризки над нею
Пощезне. Не вірте в оту ахінею,
Що час – уроборос, бо він – серпантин.

І вдруге фрегату отут не плисти.
Хай море забуде хореї і ямби,
А ти не кричи мені зверху, що «я би-м...!»
Занадто, занадто у пам’яті стигм.

Цей ритм, ніби шторм, що гатив і гатив.
Тепер анапест, амфібрахій і дактиль
Вгамовують хвилі, розширюють такти,
Вода виколисує інший мотив.

У клітку ніколи мені не врости:
Де затишно моху, не квітнуть троянди,
І в трюмі затісно для духу наяди,
Я хочу на волю із душних гостин.

Я хочу… А погляд відсутній, пустий.
Вже згодна до якоря, згодна на рею,
Бо світ під водою, чи всесвіт над нею
Побачу на мить. Хоч би так відпусти!

Усе було війна... Перони, рани, вибухи.
І чийсь загиблий пес. І чийсь загиблий син.
На написи в метро (мовляв, немає виходу),
якби вони були, не вистачило б сил.

Лякав телеекран ще більшими масштабами.
Волали всі стовпи: «Рятуймо ушпиталених!»
Марніли молоді вдовиці-лейтенантші...
А хтось і зловтішавсь: «Хай гинуть, бо не наші».

Триває і тепер. Моя не слабне лють
стосовно всіх отих, що воду жваво ллють
на млин чужий,
що стільки доль перемолов уже;

стосовно всіх отих, кому «аби рубЕль»,
хто й нині залюбки – в Судак і в Коктебель.
Їх тисячі смертей
чомусь не приголомшили.

***
А у небі ніби інші зодіаки –
поросята не такі уже й собаки.
Одіозні лики,
ратиці та пики.
А мордяки!
Філіали зоопарку...

***
А корупції любий аміґо
обіцяє і дулі, і фіґи,
і грушки на вербі...
І усе це – юрбі,
опозиції вищої ліги.

***
А у нас голосує Донбас
і за газ, і за противогаз.
І ніякої мови,
що діє ще слово
у колонії імені Вови.

***
А у оплоті гепи й допи скоро
худобу поженуть у ту ж обору,
за гречку і за сало
і те, що не у крали,
та украдуть, аби лише обрали.

***
А жовта преса тиражує шоу,
де затикає всіх за пояс клоун.
Та чується по мові,
по духу і по крові,
що Вова помагає дяді Вові.

***
А де були ці нинішні ґаранти,
коли зі сходу перли окупанти?
А де вони, майбутні –
учора майдануті,
коли усі сміємося на кутні?

01/19

Невдатної поезії нема,
Всі -генії, померли графомани.
Від кожного піїта без ума,
А от у мене строфи незугарні.

Пишу як Біг на душу положив,
Кривульками обписую блокнотик.
Та головне - прещиро! Від душі!
Вночі строчу сонети, зранку - оди.

То мудрецям потрібні вчителі,
Редактори та критики зубасті.
В граматиці дрімучий як дуліб,
Посклеювали музи вчора ласти.

Із велелюбних вислизнув обійм
І трупи позакопував на нивах.
Ну то і що? Пегас іще живий!
Коняка - це скотина терпелива.

Між ребрами намацується пульс,
Поставив клізму, масажую анус.
Із-під хвоста моє "творіння" гупс!
Оклигав кінь! Дарма здіймали галас.

15.01.2019р.

Трави зеленіють (переклад)
на замовлення любителів пейзажної та природної лірики.

Алєксєй Плєщєєв

Травка зеленеет,
Солнышко блестит;
Ласточка с весною
В сени к нам летит.

С нею солнце краше
И весна милей…
Прощебечь с дороги
Нам привет скорей!

Дам тебе я зерен,
А ты песню спой,
Что из стран далеких
Принесла с собой…

Олександр Сушко

Трави зеленіють,
Сонечко блищить.
Ластівка-веснянка
До садка летить.

З нею сонце ліпше
Та миліш весна.
Принеси скоріше
Привітання нам.

Дам тобі зерняток,
Ти ж бо щебечи
Про весняне свято,
Журавлів ключі.

15.01.2019р.

Все буде добре!

На панно розпустилась гладь,
Міль побила вишивані квіти.
Бо товариш наслав проклять
І бажає мене удавити.

Каже: - Вірус ти! Патоген!
А укуси отруйні зміїні.
Від образи вмирає день,
Оживають у сутінках тіні.

А мені його просто жаль
(половина душі згоріла!).
Тож здоров'ячка побажав,
Хай Пегасик закусить вудила.

Щоб злетів у захмарну синь,
Хвилі спокою змили злостиве.
Хочеш мавки - лиш попроси,
Вона вміє одводить од прірви.

Ось побачиш - пощезне гнів,
Зацвітуть матіоли та ружі.
Був здоровий, як світ любив,
Ну, а нині від злоби недужий.

Друг потрапив старий в біду,
На сумлінні менгіром докір.
Обереги йому плету,
Розчаровую злі навроки.

15.01.2018р.

***

Я присоромлений гульвіса.
Мене дражнив твій темний шовк.
Коли твоя важка завіса
Розкрилася – театр замовк.

Вогнем яскравим роз’єднало
Нас рампи золоте кільце,
І музика, що пролунала,
Змінила враз твоє лице…

І знову сяють свічі – вечір,
Душа самотня і сліпа...
Твої блискучі, пишні плечі
І п’яна від краси юрба...

Зоря, що відійшла від світу,
В тумані ти, як в молоці...
І срібній лірі вік тремтіти
В твоїй простягнутій руці...

Січень 2019 р.

Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

***
Я был смущённый и весёлый.
Меня дразнил твой тёмный шелк,
Когда твой занавес тяжёлый
Раздвинулся – театр умолк.

Живым огнём разъединило
Нас рампы светлое кольцо,
И музыка преобразила
И обожгла твоё лицо.

И вот – опять сияют свечи,
Душа одна, душа слепа…
Твои блистательные плечи,
Тобою пьяная толпа…

Звезда, ушедшая от мира,
Ты над равниной – вдалеке…
Дрожит серебряная лира
В твоей протянутой руке…

Декабрь 1906 г.

Щедрувальники під вікнами хати:

"Ой рано-рано кури запіли,
а ще раніше пан Василь встав.
Ой устав-устав, три свічки сукав,
при першій свічці - личко вмивав,
при другій свічці - одежу вбирав,
при третій свічці - коня сідлав.

А вибирався він з гір по дівку,
він з гір по дівку, та й по вірмінку.
Вона до його переказала,
пане Василю, не труди коней...

На Дай-Боже!.."

ЩЕДРУВАННЯ: - Гей, чи спиш, чи чуєш,
пане Господарю,
прийшли ми до тебе орати:
дві синиці в колісниці,
два ведмеді упереді,
дві курці в ярмурці!

-Щедрий вечір, добрий вечір,
добрим людям на цей вечір,
дай, Боже!

ВАСИЛЬ ТА Й МЕЛАНКА:

-А наша МЕЛАНКА лінива посуд розбила...
-...підмітає сургучі - від порога до печі...
- ...розливає воду на злую погоду...
- Василь уставай, Боже помагай!..

Щедрівка:"Ой вчора-вчора із вечора
пасла Меланка два качура.

Ой пасучи, загубила -
А шукаючи, заблудила.

Приблудилася в чистеє поле
А там Василько плужком оре.

Гей, оре-оре, жито сіє,
а за ним жито зеленіє.

Гей, оре-оре, поганяє,
Догори личком спочиває.

Гей, оре-оре, сам плуг заносить,
Йому Меланка їсти носить.

Ой, Черчику-Васильчику,
Посію Тебе в городчику.

Буду я Тебе шанувати,
По тричі на день поливати.

Щосуботоньки проривати,
За русу косу затикати.

Ще й до церковці виряжати,
та й "Василе́чком" величати.

Ой, Черчику-Васильчику,
Не гони кури по хлівчику.

Бо мої кури дорогії -
все по чотири золотії.

Ой, Черчику-Васильчику,
Не сідай скраю на припічку.

Або ж мені горшка збавиш,
Або ж собі жупан спалиш.

А сядь собі на лавочці,
Коло своєї Меланочки.

Наша Меланка в Дністрі була,
Дністрову воду пила, пила.

На камені ноги мила, мила,
Срібний перстенець упустила.

Срібний перстенець достягала,
Тонкий хвартушок замочала.

Повій, вітре буйнесенький,
Висуши хвартуx тонесенький.

Повій, вітре, сюди-туди,
Висуши хвартуx межи люде!

Повій, вітре, сяк-так, сяк-так,
Висуши хвартуx, як мак, як мак.

Повій, вітре, зо всіx сторон,
Щоби Меланці не був сором.

Щоби матінка не пізнала,
Щоби із хати не прогнала.

Наша Меланка малесенька,
Як конопелька тонесенька.

Наша Меланка неробоча -
На ній сорочка парубоча.

Наша Меланка не сама xодить,
Нашу Меланку парубки водять.

Наша Меланка током-током,
За нею хлопці скоком-скоком.

Наша Меланка украдена,
В Далекі Краї заведена.

Ні стежечки, ні доріжечки, -
Пішов би я до воріжечки.

Най ми ворожка відгадає,
Де Меланка пропадає.

А вороженька заxорувала,
Мені правдоньки не сказала.

Ой, Господар-Господарочку,
пусти у хату Меланочку.

Неxай Меланка погуляє,
Як тая рибка по Дунаю...

Як щука-риба з окуньцями
Наша Меланка з молодцями!

На Дай-Боже...

Щедрувальники: - Ой Васильку, Василечку,
чи любиш нашу Меланочку?

ВАСИЛЬ: - Як ми Меланку не любити,
коли ж не здужає робити...
У Господаря - по сто кіп,
а у Меланки - один стіп...

Дай,Боже...

Щедрувальники-посівальники: - Сієм-сієм, посіваєм,
з Новим Роком вас вітаєм -
коноплі під стелю, а льон по коліна,
щоб у вас, хрещених, голова не боліла...

Щедрувальники: - Дай же Вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а за столом - ситтю...

Дай же Вам, Боже,
синів оженити.
дочок віддавати,
пива наварити,
і нам погуляти!

- З Щедрим вечором!


ГОСПОДАРІ з короваями "Василем" та "Меланкою" в руках:

- На здоров'я!

ГОСПОДАРІ частують короваями щедрувальників.

Чи бачив я детектора брехні?
Питаєте мене у власній хаті!.
Та не смішіть ви ратиці мені –
на ньому уже сорок літ жонатий!

А ведмедик Косолапко
Тягне до полиці лапку.
Бо стоїть там банка меду-
Приховали до потреби,
Щоб не просто ласувати,
А корисні ліки мати.
Хоча горло не болить,
Солоденького кортить!

мир безусловно тесен
еще увидимся
но
для тебя у меня нету песен
он
по повадкам
безусловный гаврош
такой же его лексикон
ему б сострить
ответить ей в тон
но не сейчас не тут не ему
молча выходит
откусывает заусеницу
на среднем пальце
правой руки
улыбается
нижняя губа треснута
кровоточит

 
 
той, що приходить нізвідки, як водиться
той, що глузує з неписаних правил
той, що вичікує & до кінця
начебто зайвий

плутано знуджений від лапідарності
склянотверезими днями за днями
часто пасивний & передчасно
пасіонарний

хай у лектурах змісту сумнівного
хай гедонії вуличних стягів
від резигнацій & до жахіть
якось ~ нетак

(відбуває)



 *


Генрієта, огрядна та лагідна
на старих будуарних кришталях
у цілком провінційному стайлі
розкладає пасьянси ускладнені

Неподобства за щільними вікнами
не стосуються & ледь цікавлять
реформації з танцями, бійками
крикуни, корогви, ґраалі

Кожен сам власне сіті чи ґето
паралельні не перетинаються
без кохання & без ненависті

Генрієта повинна померти в
сподіванні про це не дізнатися



 *


майже згублений у листах собі, від тебе
може втрачений шляхом, чому не тема
у цім ніґредо, не зовсім пеклі, та врешті
in situ, в пеклі безпосередність~певність

мости ілюзій тим часом розведено
серед мілких спекуляцій та післячуттів
із наших уст промовляють навспак демони
мовляв лихе життя, вмирати безпечно

& холоднеча проваплює душу, мов сіль
на дворі чотирнадцятий, січневі íди
проспектами ночі & до світанку ген
антиволхви крокують світами своїми
скрізь тутешнє змовкає, вслухаючись &




 

Знову болісний крик несподівано спокій порушив,
На сеанс терапії отримав жмутину заяв.
А чи мій це обов'язок - гоїти втомлені душі?
Є для цього психологи, друзі та власна сім'я.

Бачу в кожного плями на совісті, гріх у стодолі,
Той живе безголосим, а в іншого щастя катма.
Став на сповідь у чергу до мене сумлінний католик,
А за ним бачу пейси, а далі біліє чалма.

Прохачеві дарую амріту й амброзії кусень,
Розчаровую словом навроки і чорну шальгу.
Цей сізіфовий камінь котити ніхто не примусив,
Я у люду терплячого у неоплатнім боргу.

А попереду батька сердега крокує до Лети,
Самогубці гукаю: - Спинися! Життя - не тюрма!
У поезії - ліки для хворих, безсмертя рецепти,
Всі роздати устиг. А для себе уже і нема...

14.01.2018р.

Баланс

Гриміло над Парнасом: "Я тут Бог!"-
Аж читачів наляканих трусило.
Від криків світ прекрасного оглох,
Потрібен піп з молитвами й кадилом.

Хтось бринька на гітарі замашній,
А я творю на бубні й козобасі.
У лірики зачовганій лижні
Танцюємо із гумором у вальсі.

Не можу більш дивитися на мед,
Липуче все - солодкі вірші, лахи.
Для мене це занадто, бо естет,
Прихильник сатиричної віагри.

Не пропадуть важкі мої труди,
І думи не проваляться у Лету.
Пегас не товстопуз, і не худий,
Бо має збалансовану дієту.

Є хрін і перець, сіль і часничок,
Смакують страви, бо непісно в роті.
Закінчую хлебтати суп-харчо,
А віршик цей на позитивній ноті.

14.01.2018р.

Моїй так холодно душі
І вона плаче, мов дитина,
Як заспокоїтися їй?
Війна ж турбує в Україні.

Із матерями ділить біль,
Сини яких пішли у вічність
За рідну землю, за свій дім,
За те, щоб щастя було дітям.

Та прагне втішить вона тих,
Хто постраждав, здоров"я втратив,
Зате вернувся все ж живим
До рідних й батьківської хати.

У пісні тугу виливать
Й журитись доти вона буде,
Поки хтось хоче воювать
Та гинутимуть марно люди.

І заспокоїться вона,
Як сонце миру усміхнеться,
Забудеться слово "війна"
Та всім щасливо заживеться.

2018 р.

Так і сяє у інеї ліс –
Як у храмі, усе урочисто.
Хто вбрання це казкове приніс?
Хто створив оце диво пречисте?

Навіть вітер, шалений пустун,
За пухким причаївся заметом,
Пустувати не сміючи тут,
Прикидався ліричним поетом.

Озираючи все з висоти,
Покружляє стривожена птиця,
Мов красу цю крихку обтрясти
Із гілля чарівного боїться.

Завмираю і тихо стою,
Аби теж не порушить нічого –
У священнім і світлім раю,
Де годиться лиш славити Бога!

2019

Оригинал стихотворения

Нинель Новикова

Иней

Словно сказочный, в инее лес –
Свой наряд получил ниоткуда…
Это диво из зимних чудес,
Белоснежно-ажурное чудо!

Даже ветер, проказник шальной,
Притаился за мягким сугробом.
Поиграть не решился с сосной,
Притворился порядочным снобом.

Наблюдая за всем на лету,
Покружит осторожная птица.
Веток хрупких щадя красоту,
Потревожить наряд их боится…

Вот и я, замирая, стою
И боюсь даже след здесь оставить…
Словно в сказочном зимнем раю,
Где лишь Господа хочется славить!

2017

Мороз міцнів, сердитий лютий,
голодомор, пусте  село.
Зима нестерпна, хижа, люта,
хатину снігом замело.
В кімнаті грубка ледве гріє,
з долівки тягне, з вікон теж,
і на шибках дубар малює
холодне плетиво мереж.
Вузенький стіл, стільці з фанери,
залізне ліжечко в кутку,
а у порожнім шифоньєрі
портрет вождя. На лежаку
маленька дівчинка, п'ять рочків.
Її матуся до імли
Латає за сухар сорочки
сусіду. - Мамочко,  коли
ми будемо картоплю їсти? -
Питає донечка мала.
В мундирі бараболя прісна
парує на краю стола.
Їх п'ять, вона рахує гарно:
- Одну тобі, одну мені
і братикам,  Сергійку, Вані,
що в школі у голодні дні.
Одна залишиться, то, мамо,
розріжем порівну на всіх?
Радіє дівчинка... - Оксано,
почисть картопельку? І сміх
лунає на усю кімнатку,
дитина чистить, лушпайки
кидає в рот, не бачить тато -
помер... І де тепер пайки?
У школі старшеньким потроху
давали висівки лишень.
Худющі, що їдять - макуху,
і то не кожен божий день.
- Дочистила картоплю, мамо!
А жінка просить...- Зачекай,
заштопаю рукав, ще рано,
іди пограйсь, терпіння май.
Дитина слізно поглядає
то на матусю, то на стіл.
Картопля швидко остигає,
сіріє на дворі довкіл.
З небес зірвалась хуртовина,
і понесла колючий сніг.
І схлипує, немов дитина,
не видно просвітку й доріг.

Вколола голкою долоню,
не дуже болісно, нехай!
- Хтось грюкає у двері, доню.
Напевно, хлопці! Відчиняй!
Вагітна жінка на порозі
упала, жебрає. - Зайди!
Підбігла мати, та не в змозі
підвестися. - Хоча б води,
мені б поїсти, в роті ріски
не мала тиждень, - голод скрізь...
І тягнеться сама до миски,
хапає з жадністю і їсть.
Запихується, підбирає
з долівки дрібки і нема
ні бараболі, ані раю...
Ридають дівчинка й зима!

Тут думи в відчаї проходять
Бринить душа, немов струна
І знов спокою не знаходить
Кругом де глянь, скрізь далина.

Немає милого обличчя
Очей блакитних теж нема,
Тут все чуже і все незвичне
Навколо лиш одна зима.

Де ти кохана, серце моє
В цей хмурий і зимовий час?
Немов у кішки тіло твоє
Хотів би пригорнуть хоч раз.

Відчути губ медових дотик,
Серденька палкого биття,
Твій блиск очей немов наркотик
Нема без тебе тут життя.

Лиш існування день від днини,
Із дому спогадів тепло,
Тебе б на мить, хоч на хвилину
З тобою все щоб ожило.

Щоб знов хотілися літати,
Щоб серце знов, як в юнака
У грудях почало стрибати
Й накрила хвиля враз п’янка.

Жага і пристрасть, знов зізнання…
Пірнуть у вихор почуттів,
І кожен раз, немов в останнє,
Щоб весь у полум’ї горів.

Та ось я відкриваю очі,
Це все - думки, і все - дарма...
З тобою поряд бути хочу,
Але навколо знов зима.

Січень 2019

З пащі лева
дзюрок не струмує, не чути рику.
Гіацинти цвітуть. Ні свисту, ні крику,
ні тобі голосів. Нерухома листва.
І обстава ця ніби і осторонь грізного лику,
і нова.
Пересохли вуста
і гортань проржавіла: метал, до речі.
Ба, заглушений напріч кран перетечі
у гущавіні сховку, в кінці хвоста,
кропивою оплутаний вентиль. Настоявся вечір;
неспроста
тіней тьма
оточила фонтан, буцім леви з хащі.
І – уплиг до скрушного сородича в центрі чаші,
– гайда через бар’єр, сновигають круг недарма.
Лижуть морду та лапи свого вожака. І, що м’якші,
то нема
їх темніш. Залюбки
він, урешті, зливається з ними увесь і
оживає, зістрибує вниз. І орава, в бентезі
чезне разом у млі. Ба, зірки
криє хмара в півнеба, і гадці тверезій
узнаки
у шитві звисока –
у покрапленій лавиці в поміч крадіжці –
дощ, поплічник отій потрочі – крадій вожака.
Сіє дощ над землею навкісні косиці,
буцім сіті плете або кліті котятам, левиці
без вузлів і гвіздка.
Теплий
дощ
моросить.
Ним, як леву, гортань
не остудиш.
Ти не будеш жаданим й забутим не будеш.
І тебе в пізню пору з землі воскресить,
коли чудиськом був ти, збіговисько чудищ.
Повістить
з ким ти збіг
дощ і сніг.
Й най не лячна застуда,
на нічліг ти вертаєш в сей світ ще і ще.
Бо немає самотности глибшої спомину чуда.
Так вертають із волі до тюрем бувалі там люди
і голубки – в ковчег.







-------------------------------------

Сповнені розпачу, відчаю очі
У перехресті один на один
Погляди наші: то чий же ти син?
Хто ж тобі сниться, приходить щоночі?
Мати чи батько? Чи постать дівоча?

Хлопчик в колонії зовсім недавно.
Сталося так: розум десь заблукав.
Збився зі шляху – злочинцем він став,
Жертвою підлих спокус та підстав.
Всі сподівання змінити щось – марні.
Дуже шкода: мав же задуми гарні.

Саме тому зустріч конче потрібна!
Слухай же вірш – і проросле зерно
Дасть урожай – пропаде геть багно!
Годі, топтався ти в ньому давно.
Зараз потрібно відчути: є рідні
Люди на світі і їм не огидно

Щирим, проникливим словом поета
Поспілкуватись з такими, як ти,
Може, нагода прийшла, щоб зрости,
Термін відбувши, сягнути мети!
Вчинками добрими прямо до злету!
Свіжий відчуєш ти подих планети!

Велич її дасть можливість творити,
Вчинки свої шліфувати і жити
Далі, із вірою в краще життя!
В прірву злочинну нема вороття!

13.01.2019
Свидетельство о публикации №119011306644

Нема нікому справ до того,
Що я нічого вже не жду
В житті крім спогаду сумного
Про тебе, гарну й молоду.
Неначе згадкою пошану
В безмовній тузі віддаю
Тобі, незміряно коханій,
За дні і ночі у раю.
Таку, до болю серцю милу,
Надалі доля не знайде,
Бо ти одна мене любила,
Як хтось нікого і ніде.
Немає завтра віднедавна,
Сную без прагнень і без мрій, –
Пойнятий смутком неугавним
В гіркій буденності своїй.
13.01.19

Як правило, кортить писати зрання,
Але обсіли думоньки сумні:
Не справдилися люду сподівання,
Не вилупився з мене геній! Ні!

Опуклі музи вабили ізмалку
І збуджували хтивий інтерес.
Моє ж письмо важезне, мов ломака,
Пегаса по хребтині грубо "Гепс!".

Злизав котко у глечику сметану,
Упав з небес наляканий Антей:
Тонка це грань - між бевзем і титаном,
Розсудливе писання непросте.

Малює муж пейзажі, натюрморти,
Нірванно-пасторальнії хмарки.
А я, лопух, описую городик,
Дружину, що сапає буряки.

Не виклянчив у читача пошани,
Усю загамав лірики акин.
А за вікном клубочаться тумани,
Неначе у голівоньці думки.

Не здатен римувати лози-сльози!
А на додачу - наче і немов!
Хоча добу в блокнотику ялозив,
Словес ліричних купу намолов.

Трагедія! Безсилля мучить душу!
Терзають вуха жінки хропаки.
А може, друзі, в прозі надолужу?
Писну щось патетичне! На віки!

11.01.2019р.

Теща

Зобидили. Укотре сльозотеча,
У роздумах - чи жити, чи не жить...
Бо глипнула спросоння люто теща,
Лечу на працю хутко, аж курить.

Вона зучора чорна від обиди,
Яга ще та - попробуй догоди!
Забув учора пса її помити,
То вирвала жмутину бороди.

За те, що випадково стукнув лобом
По носі тиждень лускала мене.
Гризуть жінки, і добре хоч не скопом,
Дружинонька вночі сіднички мне.

Розумна теща. В мене ж ніц кебети,
Між звивинами січка, пилюга.
Позичила півсотні під проценти,
Вже десять тисяч їй заборгував.

Забув коли жував востаннє курку,
Гризу лише хрящі та мослаки.
Ісхуднув, козаки, на шабатурку,
Крізь ребра світять місяць і зірки.

...Прокинувся в раю, в опочивальні,
Упала з пліч безвиході плита.
Це просто сон! Моя душа в нірвані,
А теща в мене кльова! Золота!

11.01.2019р.

Скорботні слова душу крають.
Шостий рік триває війна,
За Неньку воїни вмирають,
Україна-Ненька в нас одна.

Ми є твердіше криці,
Нащадки славних Родів.
Ми є мирні Українці,
Та долали ворогів.

Ми єдині рід із родом,
Слава нас життям веде!
Праця вільна всім народом,
Україна в Славі розквіте.

Нам засяє зірка Слави,
Чутно в серці Божий глас:
Пильний будь, народе України,
Шлях Святий лежить для Вас!
Січень 2019 р.

Пахана пов'язали вранці,
Порішили всю охорону.
Ні бельмеса він не второпав,
Тільки трясся і воду пив
Він витав у захмарних висях
І катав по старих шаблонах
І ніхто не прийшов на поміч,
І ніхто його не любив.

Це кумедним, либонь, здавалось,
Як усе, що вважалось вічним,
Пощезає неначе порох,
Мов крижинка в чужій руці.
Секретарша в стіну ридала
І папери жбурляв зі столу
Їх очільник на кокаїні,
З білим бантом на піджаці.

Генерал застрелився першим
Як належиться генералу
Він був завжди прямий, як шпала –
Вірнопідданий ідіот.
Заграницю чкурнули троє
За зелені повідкуплялись,
Чи пронюхали щось зарання
Про майбутній переворот.

А по вулиці йшли народи
Майоріли у небі стяги
Хтось нестямно кричав "Свобода"
І котилась луна "Ура"
І, як в давні часи, здавалось:
Торжествують добро і правда!
Торжествують добро і правда!
Торжествують добро і пра...

Президент на залізних нарах
Не чекав свого адвоката.
Погуляли добряче, годі –
Відпочинем в сирій землі.
Та все думав: «Наївні люди!
Ви купилися знов на щастя!
І побачите ви те щастя
В білих тапочках на столі.

Ох, наївні, наївні люди
Як ведетеся ви на щастя!
І побачите ви те щастя
В білих тапочках на столі...»

Які ж бо ви наївні, вишні, абрикоси і мигдаль!..
Варто теплу запанувати взимку,
Як ви своїм брунькам даєте волю -
Явитися на світ рожево-білим квітом.
А ще ж попереду і холоди, і хвища.
Та сонцю ви всміхаєтесь довірливо.
Точнісінько, як та малеча недоріка.
Не чуєте мене, бо пелюстки розкрили
Таким же, як і самі, наївним бджолам,
Що пахощами весни розбуджені,
Прокинулись. Несуться льотом реактивним....
...Та що це я про вишні та мигдаль, та бджоли?
А чи ж і сам я не такий наївний,
Хоча і створений Всевишнім
Начебто на Його подобу?
Себто сприймать усе тверезим глуздом.
А натомість - досить почути од вітіїв
Слова про волю, демократію, добробут,
Як мчусь голосувать за нездійсненну мрію.
Тому-то й вибачаю деревам і бджолам.
І тішусь, як вони, весною посеред зими.

Вдягла сережки-зайчики:
енергії ловці.
Песиголовці - крайчиком,
горобчики в руці...

Отак мені тут хороше -
немовби на Балі.
Просію слово... борошно...
Наснились ковалі,

три квітки із металу
шкварчали... і цвіли...
Відбила Зла навалу,
відмила крап хули.

Січнево і рахманно.
Ні бганки на лиці.
...а небо сіє манну
на сітку манівців...

Звукописом, тайнописом
утішуся, авжеж...
Хатинки сняться обриси...
тиночок... бульденеж.


2019

А сьогодні мете завіруха.
На полях розляглися сніги.
- Просинайся скоріш, відчайдухо,
Глянь в снігу і поля, й береги.

Небо хмарне, неначе в тумані.
- Запрягай ти швидкого коня.
Попереду сніги нездоланні..
Нехай віхола нас доганя.

Вітер ми обігнати в незмозі.
Залишаючи санні сліди,
Промчимо ми удаль, по дорозі,
Розкидаючи білі сніги.




20.02.2016р

Я не того тебе жадаю,
Поставить галочку аби.
І не доведений до краю,
Й не хочу втіхи від журби…

Тебе жадаю не для того,
Мов Казанова молодець,
Аби додати перемогу
До списку скорених «фортець».

Не хочу, ні, упасти низько,
Бо течія то не моя!
Відчув твою – ДУХОВНУ близькість,
І рідну душу в тОбі* я.

І не потрапив у тенета,
Що їх сплела Цірцея** зла.
Ми – два крила одного лету,
Одного тіла – два крила.

Немов два промені в імлі є,
Які до сонця потяглись!
І хто мене так зрозуміє,
Мені красу відкриє й вись?!

Хто серед холоду узимку
Дарує душу золоту?
І щастя дружньої підтримки,
І свого серця теплоту?!

Гармонію єднань любовних
Створити можеш тільки ти.
Хіба жадання те гріховне,
Що прагне щастя повноти?!

12.11.7526 р. (Від Трипілля) (12.01.2019)

пісня
**присвячується чудовій людині, Едуарду Сколінчуку, водію нашого волонтерського підрозділу "Вбережу", до його ювілею**
***мелодія авторська***

Вдома мати чекає.
Водію, не засни!
Як машину гойдає
На дорогах війни...
Снів солдатських химери
Снігу мла замела.
І везуть волонтери
Їм частинку тепла.

ПРИСПІВ 1
Закружляли орли
І воєнна химера
Палить тіло землі,
Що воліла повстать.
В ДОПОМОЗІ пройшли
Хресний шлях волонтери,
Щоб Христу донести
До Голгофи хреста.
(2-й раз...)
Чесно й гідно ПРОЙШЛИ
ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ВОЛОНТЕРИ,
ЩОБ ХРИСТУ ДОНЕСТИ
ДО ГОЛГОФИ ХРЕСТА.

І чекають солдати
Знов на зустрічі мить.
Хоч самі небагаті,
Всім поділимось ми.
У нелегку годину
Вам священний наказ
Рятувать Україну.
Ми врятуємо вас.

ПРИСПІВ 2
А часи надійдуть-
Крізь розчинені двері
Шляхом тим поведе
Нас Апостол Петро,
Бо ЧУМАЦЬКИЙ цей путь,
Хресний шлях волонтерів,
Мов до Раю, важкий,
Довгий, мов до зірок.
(2-й раз...)
Бо шляхетний ЦЕЙ ПУТЬ,
ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ВОЛОНТЕРІВ,
МОВ ДО РАЮ, ВАЖКИЙ,
ДОВГИЙ, МОВ ДО ЗІРОК.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119011109863

Эта симфония снега
Околдовала сады…
Рыженький пёсик с разбега
Вышил узоры-следы.

Белыми струнами ветер
Тихо играет в ночи…
И, словно ноты, на ветках
Чёрные сели грачи.

В сказке серебряной – нега.
Ты помечтай, не спеша…
В белой симфонии снега
Пусть растворится душа!

2017

Життя різнобарвне: відтінків багато.
І погляд, потрапивши якось за грати,
Побачив обличчя сумні та байдужі.
Юнацькі ці долі застрягли в калюжі,

В жахливій, життєвій нестерпній пригоді,
Надовго про волю забути їм годі.
Бо скоїли злочини різні і лихо.
Сидіти в колонії треба їм тихо

Весь термін, назначений, надто сумлінно
І щоб поведінка була на відмінно!
Тоді тільки з’явиться знову надія,
Що воля настане й здійсняться їх мрії.

Тому необхідні добра ці краплини,
Щоб впали до кожного в душу хлопчини!
А поклик, мелодія серця поета
Проллється бальзамом цілющим з куплету.
Повірити треба у зміни на краще!
Бажаємо, щоб усміхнулось вам щастя!

11.01.2019
Свидетельство о публикации №119011106733

Легкокрилим білим-білим птахом
Понад світом проліта колядка,
Сину Божому співа вона всехвальну,
Всіх віншує із різдв"яним святом.

Та з добром заходить в хату кожну,
Зичить миру, злагоди, здоров"я,
Розливає радості скрізь вина.
Христос народився!
То ж Його славімо!

2019 р.

Сніжинки, звихрені вітрами,
Шурхочуть срібними крильми
Над спорожнілими шляхами
Неподоланної зими.
Вона, неквапна і безкрая,
Мов зупинилася в ході,
І ні на мить не відпускає
Мене за межі холодів.
Не ваблять погляд побілілі
Ялини пишні вздовж узбіч,
Коли мороз судомить тіло
І витискає сльози з віч.
Німіє далеч похолола,
Замети всюди, як вали, –
Немов мене минуле в коло
Із сьогоденням вже взяли.
І в сніг нетанучий загорнуть,
Щоб я востаннє зміг уздріть,
Як неминуче стане чорним
Зимою вибілений світ.
09.01.18

Це ліхтарів таємні письмена
зриває вітер, в ніч жене причинно.
Війна снігів, миттєвостей війна.
У цій війні хтось плаче, мов дитина.

А письмена впираються «під дих»,
аж тисне в груди, млояться завії.
Проз другу ніч – елегій вищий стих.
Проз третю ніч – молитва до Марії.

Падуть рої сніжинок у сувій.
І слів нема, нема числа і ліку.
Іде війна миттєвостей і мрій.
Одну лиш ніч, і віч
-ність, і
довіку.

Самоклоновані поети
Летять нізвідки, мов комети,
Розсіюючи інтернетом
Недоримовані куплети.

місяць схожий на келих повний вина й туману
зорі розсипались салом на сковорідці
сонце дрімає у запічку мертво-п'яне
хмари як чоботи
тонуть у синій річці
неба

мені не треба навіть снів при такій яві
пасу небесних корів горілиць поночі
мої реальні світи не всякій уяві
під силу
не кожен це бачити схоче
треба визнати врешті
решті людей не до небесних корів —
їм аби земного узяти сповна
зібрати усю свою решту
не потопити човна
моя ж душа бездонна тому
що світ навколо неї не має дна
немає стін
перепон немає
щоночі ви засинаєте —
а я відлітаю
у цьому різниця між нами
смисли наших цілей —
ви хочете бути ситими
виспаними умитими
закоханими багатими

я — хоча би цілою
не розіп'ятою

Склювали глід червоні снігурі
на білосніжнім полотні у сквері.
Розсипала намистом на папері
і я свої думки - сніги вгорі.

Внизу парчі чеснота світова,
пишу на ній, ще поки сніг не витер,
допоки вистачає срібних літер,
в мелодію складаються слова.

Сніжниця мрій розрадою мені,
єлеєм, амброю у ці хвилини,
хоч небеса ховають морок синій,
врунисті хмари, місяць у човні.

Зникає пульс за обрієм зими...
Моя душа збентежена, свавільна
чекає на світанки... Сніг на віях
тремтить сльозою… Боже, обійми...

2019 р.

вдих-видих-вдих –
вітер стих,
під стелею висне морок,
мені далеко до сорок,
свій диптих,
а то й триптих –
я ще напишу не раз...
багато думок,
менше – фраз...

я вдячна тобі за те,
що ти відштовхнув мене...
тоді б я не втрималась – втримав,
не я, і не ти на колінах,
про тебе жену думки...
як добре так, не навпаки!

гартований сумом й слізьми,
і криками, й ляпасом долі –
отой, що кохає – той поряд.

а той, що лиш «хоче» – хрін з ним!

я вдячна, що ти відштовхнув,
звільнилась від дум я лукавих,
ранкову заварюю каву тому,
кого тихо люблю...

я вдячна за все й не тобі,
а тим, хто плітки і образи,
і тим, хто без дяки щоразу,
вони – колами на воді...

вдих-видих-вдих –
вітер стих,
під стелею висне морок,
мені ще навіть не сорок,
свій диптих,
а то й триптих –
я ще напишу не раз...
багато думок,
менше – фраз...

1

Ні голосу в текстах, ні музики... регіт...
Овальні м'ячі - напівздуті. Це - регбі.
До мене прихильний бреде чолов'яга.
А я відлітаю... Париж... Рим... Гаага...

Слона нагрузили, о ні, не відбрили,
когут позбирав артефакти і брили,
сидить, розсупонює бабині клунки,
мені сумовито, просвітлено, лунко.

На фальш я сказала: оце не справдешнє,
не смажила конику бульби, яєшні,
не слухала з тиждень пригадки, співала.
Повзла на мій голос півсонна коала...

2

Папуги злетіли, бо лячно, волого.
Писати в'юнам про ті днини еклоги.

І хто я - для світу? Світлана чи Майя.
Свічу, штангенциркуль міцненько тримаю.

2019

Спинися, друже, і посидь.
Склади хулу і оду віку.
В одну торбину – що болить.
У іншу – гожого без ліку.
Лиш дрібка ліку? Не біда.
Додай туди блаженні мрії.
І ось вона вже не худа
ноша своя, що добре гріє.
А ту торбину, де лихе
(її підняти стане сили?),
пусти із горба, хай хе-хе…
летить до біса, до могили.
Тепер дивися: зла нема,
а щирого достатньо міри.
Як добре жити без ума,
коли залатані всі діри!
Вага набутків і невдач
на користь щасного активу.
Купи з горіхами калач,
іди у завтра без пасиву…

01.2019

любов живе три роки
так писав беґбеде
йому можна вірити
в нього доглянута борода
і красивий піджак
любов вмирає три роки
ах блять це так довго
беґбеде пиздабол і мудак
любов вмирає болісно
і так тягуче повільно
як старий дворовий пес
відтягуєш його в кущі
нервово озираєшся
а ось він знову шкандибає
нє-нє-нє, не здох, воскрес
та з чого ти думав
що будеш щасливий
який такий у тому сенс
світ досконалий тим що він є
усміхаєшся в дзеркало
що втратив це воістину твоє

Я безмірно багатий коханням, –
Це його животворне тепло,
Наче ярого сонця дихання,
На світанні тебе обпекло.
Зазирнуло грайливо у вічі,
Напівсонні в німій самоті, –
Розбудило наразі та кличе
Нетерпляче в обійми мої.
Це воно, наче небо бездонне,
Не змінило природжену суть, –
І ясніє тобі за віконням,
І не змеркне ніколи, мабуть…
09.01.18

Веселка засміялась в небі,
«Грайливо вії підняла».
Всміхнеться радо і земля,
Бо людям втішитися треба
Й подумати колись про себе.

Зустріти свято незабаром:
Прикрасити свій рідний дім,
Купити гарне щось, а втім
Найголовніше: бути в парі.
Погода сонячна, а хмари

Розвіються – і чисте небо
Над головою – дивна мить!
В душі – веселка і блакить!
Зустрітись вдвох їм конче треба.
Послухати пташиний щебет,

Долати різні перешкоди
І цінувати мить життя,
Йдучи разОм у майбуття.
Все піднімаючись на сходи,
Дари приймати від природи,
Не заподіявши їй шкоди.
Радіти щоб була нагода.

09.01.2019
Свидетельство о публикации №119010910537

***авангардна ритміка, авторські знахідки***

Сп'яніла ніч
У винному тумані,
Судомі танцю,
Вихорі вогню.
Ковзнула з пліч "об-
кладинка" сукняна
На "фоліант" цей...
Вишукане НЮ

Намалюва-
лось, темне серед світла,
Відбитком тіла
Ночі на стіні.
І диво сталось,
Нібито розквітла
Троянда... -Хочеш,
Так її, чи ні?

-Звичайно, хо-
чу! І усю жадаю...
Та й не прозовий
Фоліант узяв.
Вінком сонетів
Я тебе сплітаю
(чи то... читаю,
Мов уявну яв...)

Ти не тотем
Злий... Зараз розцілую,
Лиш губи б не скри-
вавлені були,
Бо з терня пензлем
Я тебе малюю,
ОголенНЮ від-
давши шанобли-

во дань митця,
Цінуючи кохання,
Яке в мені збу-
дила ніч п'янка...
Картина ця сю-
жет для малювання...
Чи ТАК?.. Чи НІ?.. -Ти
Вся така!.. -Яка?..)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119010909989

1

Висисає дрібнота по крапельці хист.
Хоче міці комар, і знеболення зайве.
Репетує на шкірі: "...та я ж танцюрист!!!" -
яблуневий черв'як і обмацує айви.

Скільки ж вас у природі - у млі ойкумен?
Я принадила тьму ненаситців убогих.
Майталаються клапті нікнеймів... імен...
"...ти чужа, поріднись..." - націляються роги.

Відступаю... хрещусь... молитовна яса.
Знов очищено чакри, задраєно люки.
Залітає у шпарку осіння оса.
Все гаразд - то по каві дозовані глюки.

2

Ось на чортове колесо кличе вампір,
нецікаві йому горобець і синиця.
Між стоног збайдужілих, іржавих рапір
перевиховать хочуть ненатлі та ниці.

Я верталась не раз. Все ж потрібно піти.
Не відпустять, побачили слово чи плазму.
Виринають (фонтани пускають) кити...
Відпливаю - змивати гадючі міазми.

2019

ЦНОТА РОСИ

На пальців кінчиках трима́ цноту роси
І пещу світ джерельних див. Господні
Світанки Всесвіту у ній і пе́рвісні часи
Злилися в краплю Бога. В цій безодні
Тремтять віки́ таїн буття і Неба епоси
Вчаровані в прозорий перл. Природні
Смаки життя і геном чистоти краси
В ній закодовані, всі ча́ри первородні.

Павло Гай-Нижник
9 січня 2019 р.

За пихату зневагу і купу образ аз воздам,
Недовіри вручаю заочно віршований вотум.
Ви мене знецікавили повністю, мудра мадам,
І читати творіння безсмертні убили охоту.

Це - розплата за підлий і мстивий у душу плювок,
Руки друга в кишенях, не хочуть здоровкатись навіть.
Розбігаються пахолки і цілувальників полк,
Від шматочків пітьми поступово очиститься пам'ять.

Пробачаю усе. Огортаюсь у зоряну шаль,
Прохолодою ночі споліскую думи гіркаві.
Нащо тиснете й досі на серце, немов на педаль?
Краще йдіть у садочок свій кинутий сіяти мальви.

Відпочити бажаю од вереску хвильку одну,
Від мурашок вельбучних втомивсь одгризатися велет.
Зняв навроки гаргарячі, тишею в тирло хлюпнув
І на місяць пожбурив за коси настирливий шепіт.

Я для вас недосяжний. Звільнився урешті від пут,
Забирайте і вірші, і торби з грошима, і лахи,
І чалапайте далі, полюйте деінде - не тут,
Місце зайняте сонцем і мною - обпаленим злом вогнептахом.

09.01.2019р.