Дещо сказати тобі я мушу
Про дівчину, що тебе цілувала.
Якби вона вміла, то вилила б душу
Про кохання, яке ще не знала.

Якби вміла вона малювати,
То дала б на картині вам крила,
Щоби в небі разом блукати,
Коли по землі ходити не сила.

Якби вона здатна була творити,
То створила б іншу планету,
Щоб вам двом лише там говорити
І дивитись на зірки, комети.

Якби вміла вона співати,
То у пісню вкладала б моменти,
Щоби потім було, що згадати,
Відтворити всі спільні фрагменти.

Але правду сказати мушу,
Про дівчину, що тебе цілувала.
Всі слова, в які вклала душу
Вона лиш для тебе їх написала!
2019

Не плач, моє серце. Та ну ж, перестань.
Це просто зима. Просто зимно -
Тобі і котові, скуйовдженим горобцям,
Старій абрикосі та диму,

Що геть просочив і двори, й небосхил,
Неначе й без нього не гірко…
Лиш вітру дарма: он, розхристаний і лихий,
Продерши віконце для зірки

У хмарах, незграбних спросоння,
Регочеться люто, в два пальці свистить
І жменями кидає вниз перестрашене гайворóння.

О, як же ця зима набридла,
Постійна мряка - в серце ніж.
Хай плавить яро промінь світла
Ранкову паморозь в капіж.

Здається, день - і буде спека,
Сяйне веселка над дощем...
Та соловейко ще далеко,
Не рушив з вирію іще.

Подвір'я - паводі затока,
В садку стрибають карасі.
А сонце не розплющить ока,
Пливе в тумані із роси.

Вночі мороз в лещатах стиснув,
Замерз у небі водолій.
А місяць рогом ненавмисно
Чіпляє панцир слюдяний.

Цей світ міняється щомиті,
І я, водночас, разом з ним.
А ліс уже у первоцвіті,
І чути запахи весни.

12.02.2019 р.

Віддай свою душу гарячу,
Не жив я – блукав між чужих…
О, сон мій! Незвідане бачу
В жагучих обіймах твоїх!

У млості твоїй до нестями
Нечувана туга весни,
Що променем гріє ласкавим
Тягуча, мов пісня зурни.

В бузково-серпанкові ночі
Приніс я на світло та звук
Утомлені губи і очі
Та пуги надломлених рук.

В пожежі гірського смеркання,
В розливі розгорнутих крил,
З тобою, Тамаро, в коханні,
Горішній я, зовсім без сил…

І сниться – в далекім аулі,
На вічному схилі гори,
Тужливо до неба пурхнули
Вже зайві тут складки чадри…

Там стелиться в танці і плаче,
Під стогін зурни молода…
Хай скаче жених – не доскаче!
Рука у чеченця тверда!

12.02.2019
 
Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

ДЕМОН

Прижмись ко мне крепче и ближе,
Не жил я – блуждал средь чужих…
О, сон мой! Я новое вижу
В бреду поцелуев твоих!

В томленьи твоём исступлённом
Тоска небывалой весны
Горит мне лучом отдалённым
И тянется песней зурны.

На дымно-лиловые горы
Принёс я на луч и на звук
Усталые губы и взоры
И плети изломанных рук.

И в горном закатном пожаре,
В разливах синеющих крыл,
С тобою, с мечтой о Тамаре,
Я, горний, навеки без сил…

И снится – в далёком ауле,
У склона бессмертной горы,
Тоскливо к нам в небо плеснули
Ненужные складки чадры…

Там стелется в пляске и плачет,
Пыль вьётся и стонет зурна…
Пусть скачет жених – не доскачет!
Чеченская пуля верна.

19.04.1910

Гармонія – не тільки милозвучність,
взаємна відповідність всіх частин.
Вона – краса буття і вища сутність,
то досконалість, неповторний стиль!

Це єдність протилежностей в природі
і квітки маку ніжні пелюстки
чи скрипки голос у вінку мелодій,
зіркове небо в дзеркалі ріки!.

Молитва щира, що єднає з Богом,
хвилює душу, манить у блакить.
Чумацький шлях, як зоряна дорога,
нагадує про вічність в кожну мить.

Гармонія життя – велика сила!
Вона – мов хліб, усьому голова,
захоплення, що розправляє крила,
як лик святий земного божества!

Гармонія – це восьме чудо світу,
то щастя пік, душевна теплота,
зірницею усім звабливо світить,
мета життя, найвища висота!

Не суди, не знаючи нічого
про людину і її діла,
не висовуйсь всує вище Бога,
бо не збувається хула.
Не шукай крамоли, криміналу
там, де апріорі їх нема.
Зачекай! Розсіється помалу
навколо невинного пітьма.
Не сміши людей, розбивши лоба
у молитві ідолу. Жадоба
хаяти – то горе від ума...
Зле ім'я не досягне узвишшя...
Не одна гора родила мишу...
І не все – тяп-ляп, аби скоріш.
Не одна анафема ще діє.

Омофором ще зійде Марія
і тоді від сорому згориш.

02/19

(Автопереклад)

Бевзь-король у шахрайки-тури
Мед отрути вживає по крихточці.
Вишні з'їли, мені ще до гри
кісточки залишили у мисочці.

Рокіровка... Зіграв... Нічия...
Штамп вагання завірив, то де вони?
Вільний він, я також - нічия,
Тужать янголи, тішаться демони.

Розплескалась образа міцна
Гіркотою у грудях. Чи треба нам?
Не було б ні тури, ні вина,
Ніч не тліла б накуреним ладаном.

Валідол, валер'яна, миш'як
І безсоння - покутою грішника.
А король, мабуть, дурень, ще б пак,
Дзвони плачуть, віщують покійника.

2019 р.

Ничья

Шут-король у плутовки-ладьи
Сладкий яд принимает по горсточке.
Съели вишни, июль позади,
Мне остались вишневые косточки.

Отыграл... Рокировка... Ничья...
Все сомненья печатью заверены.
Он свободен. Я тоже ничья.
Тужат ангелы, празднуют демоны.

Расплескалась обида в груди,
Заспиртованной горечью...Надо ль нам?
Если б не было черной ладьи,
Ночь не тлела накуренным ладаном.

Валидол... Валерьянка... Мышьяк...
И косматая пытка-бессонница...
А король, видно, вовсе дурак,
Коль о нем плачет старая звонница.

2009р.

(Тетьяна Левицкая)

 
З наказом згідно
винищити зло
що процвіло
в землі завітній
 
Військовий флот
скеровує машини в
зірками зшите
ультрачорне скло
 
Казкові шпилі
мури & мости
& за момент
огневе божевілля
 
Зірветься з висоти
на щебінь пил &
смерть
 
 
 
 
 
 
 
 

В шторм, кипящих бурунов,
Корабль мчит сильней ветров.
На сине-желтых парусах,
Вздымаясь в пенистых волнах.

Сменяясь бури в грозный вал,
Ночи и дни корабль мчал.
Тридцать лет на Ост ведёт,
Верный компас и эхолот.

Лоцман, шкипер, капитаны
Команду вводили в обманы.
Пытались курс изменить,
Иль на мель корабль садить.

Команда верна кораблю,
Курс держали по рулю.
Облачивши суть обмана,
Лишали звания капитанов.

И сейчас под звон хлопот,
Когда война вовсю идёт,
Под шумок на капитана,
Рвутся - дельцы, шуты и профаны.

Не зная сути корабля,
Дотянуться б до руля.
А там, Бог пошлет удачу,
Кому нужно отдам здачу.

А что народец корабля?
Будет продана земля.
Где же им припарковаться?
На волне будут болтаться.

Разве нам в первый раз,
Пыль пускать прямо в глаз.
Пока найдут глазные капли,
Наступят вновь на теже грабли.
2019, февраль.

Крок - і вічність. Був - і вже нема,
Епігони одягнуть у шати...
Кажуть, що життя - лише обман,
Нащо ж на надробках ставлять дати?

Все що є - колись уже було,
Все що буде - ехо і повтори.
Універсум пише некролог
Сі бемолем навскіс у мінорі.

Кличе до молитви муедзин,
Пастві піп втирається в довіру.
З пекла шепіт, крапельки роси
Ріжуть правдолюбом здерту шкіру.

Всі гріхи невірам відпустив,
Гробарі із ніг знімають кеди.
Цвяхи вбито. Вишу на хресті.
Ще живий. Та хочеться померти.

11.02.2019р.

 
святковий вітрильник заходить у порт
усякий портовий жебрак ~ поліглот
& вірить у чесне жебрацтво
 
& сходять матроси дивиться народ
їх боцман у кнайпі жадає ряснот
а стюард розмислює ось бергамот
чому б його в чай не покласти
 
стрункі офіцери ~ панянок ескорт
хай кожен одружений ще й патріот
є настрій зірвати славетний джекпот
кінські перегони мажорний акорд
швидкий поцілунок на щастя
 
ось фокусник ~ бистрий наперстковий спорт
до ранку ніхто не вернеться на борт
бо пітьма духмяна й запрагла пригод
й пастки пропонують упасти
 
& місяць кривий що в генделику чорт
за душу кладе пожовтілий банкнот
& світ розгортається ласий
 
 
 
 
 
 
 
 

Пора. Невже занурилась у наголос
Довірливо до спасу із наївністю?

…ЇЇ єство саме ж її і звабило
Лишається почути лиш: - Бравісімо!

Давайте відштовхнемо вже від Берега
Човни такі давним-давно породжено
Чекають на відплив до свого Березня
Ген янголи з плеча злетіли Божого…

Давайте підштовхнем, не все ще втрачено
Зачаття у любові - сад для розквіту
Ріка … ріка… ріка … навіщо плачемо?
У нас на завтра бій, сьогодні розвідка…

Лети голубко, слідом сизий голубе
Пишіть листи, чекають дома звісточку
В очах у мам і тат тривоги полум’я…
А у садочку промінь ніжить квіточку…
11-02-2019

Мені так дивно: див нема.
Святі з усмішкою печалі.
Чернечі посох і сума
на поміч духу в райські далі.
Життя – предтеча? Ява – сон?
Дощі холодні, зорепади…
Душа відступника – притон
і не знаходить він відради.

Немов заховані в кулак,
і мла, і світло завше поруч.
Дві сторони – один п’ятак.
Між ними ранок, мрії обруч.
І ми затиснуті у час,
неначе слово в лоні речень.
Біжить рядок і гонить нас
шляхами віри, ваг і зречень…

02.2019

Хустка зелена,
Блакитні квіти,
Там біля стежки
Хтось її кинув.

Може то килим
З трави-барвінку
М"який та ніжний
Лежить у лісі?

В широкім лузі
Між осокою
Та й незабудка
Росте високо.

Крихітна квітка -
Неба краплинка
Сяє, мов зірка
Там біля вільхи.

Що свої ноги
Все життя мочить,
Любить вологу
Та дощу хоче.

І дика м"ята
Там недалечко
Так дивно пахне,
Тривожить серце.

Хтось казку бачить,
Природи диво,
Інший байдуже
Проходить мимо.

2018 р.

Полегшає великому поету.
Усе мале тікає у кущі.
Сатирою опльовані сонети
про насолоду, пахощі, дощі.

Усім відомо – ідолу не вперше
у люди вилізати із пітьми,
а де йому помовчати найлегше,
метає блискавиці і громи.

Являючи себе між голосистих,
я ці ази вивчаю на зубок
і відрізняю мите і нечисте,
аби й самому викласти урок.

Далеко ще до ліри і до музи,
коли Дніпро і стогне, і реве...
Єднаються «орли» і боягузи,
аби у бучі коцати нове.

Поезія вимахує косою,
аби запам’ятали небеса,
що не чіпляє ні її краса,
ні туга за вечірньої імлою...

Хай блекота умиється й росою,
та це не Божа, а гірка роса.

02/19

Ані глибокої образи,
Ні гніву чорного в душі, –
Хоч ти уже чотири рази
Кляла моїх товаришів
За те, що сміло йшли до хати,
Як це бувало перед тим,
Коли слідів патріархату
Позбувсь розгублено мій дім.
Тоді і жарти, й суперечки,
Й цілодобову метушню
І чуло, й бачило містечко,
Позбавившись раптово сну.
Бо дуже гучно співчували,
Як зупинялись на нічліг,
Мені безхатченки з вокзалів
І ти – не схожа ще на них.
Звідкіль і з ким прийшла до мене –
Нікому вже не відповім,
Бо пив і їв, і теревенив,
Та щиро дякував усім.
Вже потім зирив так у вічі,
Що бачив закутки єства,
І серця звуки таємниче
В жазі ладналися в слова.
І хоч звучали сумовито
Та не упевнено вони,
Я знав, що буду знову жити
Тим, чим знедавна тільки снив.
Отож ніякої образи
Нема на тебе у душі
За те, що вже чотири рази
Ти гониш геть товаришів.
10.02.19

Та нехай вони, як знають,
Із трусів повистрибають,
Нам – своє робить.
Дуркачів, Шуськів – до ями,
Всіх у ями, всіх у ями
Будем, будем бить.

Знову віршик-одноденку
Пише даун Василенко –
Плюнь, і розітри.
Чорт узяв його до пекла,
В задницю смоли запекло
Влив аж літрів три!

Репетують, небораки,
Всіх поставили їх раком
І щосили б`ють!
Бо образили, невдахи,
Нашого святого птаха –
Ось у чому суть!

10.02.2019.

Принеси картоплі
видої корову
і напів вже змоклу
ще й пошлють по дрова

За вікном як свисне...
грюкне там у хвіртку
побіжить
повисне
зразу на п’ятірку
08-02-2019

ТЕЧІЯ ЖИТТЯ

Пливти́ за течіє́ю крізь буття – мандр насолода,
І проти спаду вод гребти – не за́вжди вороття,
А й творення крізь чин – пуття його. Свобода…
Довільність вибору і напрямок мети як відчуття
Руху вперед, у світосприйняття. Із долею угода
Про сенс його. У коловерть ввійти для бороття
Не штука кволих, а биття; зухвальців нагорода
І шана ґонору. Себе між берегів знайти – гаття,
Шлях усвідомленої волі й сіль знаття. Природа
Всіх обраних човна порогами вести у плин життя
І веслувати крізь завороття, за хвилею, де згода…
Та й проти гри її – натхненно. Поміж сум’яття́
Чи у блаженстві суцвіття́, чи в гарті – все дорога,
Стежина мудрості, нагода утекти від самозабуття
У тихе сповиття дум плес журливих, сяяна нагода
Вир водограїв здужати і дух, де гавань майбуття.

Павло Гай-Нижник
10 лютого 2019 р.

Ти твердила – потрібно зачекати
так довго, що уже пройшли віки!
Але в чеканні доки зникнуть грати,
пройшли ми неповернення крапки…

Не розгорівшись згасли свічі наші
і невідомо, в тім чия вина.
Лиш пригубити видалось із чаші,
не осушити, випивши до дна…

Знов лицар помилився в сподіваннях,
пішовши захищати Камелот.
Кохання іспит не пройшло чеканням,
бо виявився міражем оплот…

Під одягом ховались душі різні,
та має свій кінець найдовший сон.
«Ніколи», кажуть, гірше аніж «пізно» –
такий у всі віки життя закон.

10.02.2019

Надудлившись міцнющої субстанції,
Полишив лоно матінки-землі.
І ось лечу я на космічну станцію,
Здається, на якомусь кораблі.

Відшліфував стратегію і тактику,
Бо я у мандрах – битий пілігрим.
Сягну обов'язково меж галактики,
Якщо проблем не виникне з пальним.

Рятуючись од вовка, в храм вскочило ягня
І двері за собою зачинило.
Мов навіжений, довкола сіроман ганя,
Щоб скористатись діркою якоюсь.
Стомився сіроман і просить слізно:
«Вийди, любеньке. Все одно тебе заріжуть...»
«Як вибирать одну із двох дорогу,
То краще вже віддатись Богу».

Р.S.
І на житейських перехрестях
Годиться смерть стрічати з честю.

Суспільство перекисло, ніби бражка,
гірчить все більше батьківщини дим…
Усім останнім часом жити важко:
одним – брехати, вірити – другим!

Із правди здерто позолоту,
Як шовк вуалі із фати:
Якщо писати про природу -
Читці урозтіч, хто куди.

Заасфальтовуються квіти,
Здригає небо гул ракет.
Пейзажні зайві тут піїти,
Ліричні вірші - секонд-хенд.

Пегас - і той, зрадливець, проти.
- Прозоро- каже,- пишеш ти.
Абстракції безумства в моді,
Химери з пекла - креатив.

Злетів зі слави траєкторій,
Не маю гонорарних жнив.
Але перо малює гори
І матіоли запашні.

10.02.2019р.

***
А на Європу Рашія плює...
Те саме – на Америку Європа...
І як воно не є,
а Пу усім дає
лише собі вилизувати ...пу.

***
А по Венесуелі є указ,
що у Мадуро й Путі нині сказ.
Укушені гієною обоє.
Качає нафту й газ
на Рашу Каракас...
А долари куди? Само собою.
***
А Сирії далеко до Курил,
але і ця у мафії горил...
Японія жадає Сахаліну...
І думати пора, –
яка погана гра
у сильних світу при хорошій міні.

***
А у кремлі наклали вето
на явну істину та суть
і на таємну накладуть.
По всій планеті
«іхтамнєти»
зелені душі продають.

***
А де-не-де ще жевріє надія,з
що не карає небо голубе.
Є істерія
по усій Росії,
що самураї вишкребуть себе.

***
А на Прєсні вся нечиста сила
шамана орди оголосила.
Відьми прислуговують попу!
Б'ють його Плєшивості поклони,
шлють усьому світові прокльони
за звання, присвоєні Клопу,
Крабу, і Недопалку, і Пу.

02/19

Ми бачимо лише́, що бачить хочем,
не роблячи поправок на туман,
але любов туманить часто очі…
Як легко так проґавити обман!.

Дивлюсь у запорошене люстерце,
у гості завітавши в отчий дім,
і щільно спомин огортає серце –
себе у ньому бачу молодим.

Перед очима мама, її руки,
що вишивають хрестиком рушник.
Звучить минуле нотами розпуки,
у грудях тоне мій безмовний крик.

Сльоза зрадливо застеляє очі,
дитинство в лету кануло давно
і дзеркало вже юність не пророчить,
бо часу повернути не дано…

Нагадають про неї лиш світлини,
що з часом пожовтіли на стіні,
та і вони життя мого третину
назад вертають лише уві сні…

Буду чути щоденно тебе,
Наче любої пісні відлуння,
Бо неспокій так душу шкребе,
Як монгол інструмент семиструнний.
Я тобі видаюся глухим,
І німим, і злочинно незрячим,
Хоч ніколи байдужістю рим
Ще по душах чужих не жебрачив.
Ти потонеш у водах Дніпра
Чи вростеш у ставок Голосіїв, –
Бо дитинству іще не пора
Підкоряти зістарений Київ.
Не спіши, мов сумлінний поштар,
Не штовхайсь, наче хвилі розбіжні, –
Мій спізнілий набуток і дар, –
Неспокійний, ласкавий і ніжний…
08.02.18

(переклад)

Ви знаєте, що я іще жива,
хоча краса моя давно зів'яла
і не шокують більше ті слова,
що легковажно не того кохала.
В люстерку моторошно , друже мій,
шукати коліжанку менестреля.
Жахливіше у тиші гробовій
почути музику віолончелі.
Вона бентежить, ранить чуйний слух,
і спогади прозорі за стіною.
Ви не повірите, що біль не вщух,
що виглядаю чорною вдовою.
Запаморочить вальсом листопад
І розіллє тужлива хвиля звуки,
але до Вас жадано не летять
спустошені самотиною руки.
Пригадую минулий маскарад,
цвіла не прикладаючи зусилля.
Шкода, що наш п'янкий вінчальний сад
лишився за сльозами божевілля.
Поспішні кроки - зради каламуть,
розпусника гріхи, покайтесь врешті!
Образи в серці тінню не живуть.
Все...Відпустила...Не чекайте решти!

2019р.

Неотправленное письмо.

Вы знаете, что я еще жива,
хоть красота моя давно увяла
и больше не идет за мной молва
о том, что я любить не успевала.
Мне страшно с зеркалом наедине
искать черты подружки менестреля,
еще больнее в жуткой тишине
услышать музыку виолончели.
Так теребит порой мой чуткий слух,
видением, фантазией прозрачной,
что я кажусь, мой незабвенный друг,
ранимой, одинокой и несчастной.
Круженье вальса, трепет, листопад,
мне чудится в печальном, чистом звуке,
но к вам в порыве чувства не летят
опустошенные печалью руки.
А помните, как бездну лет назад,
могла вскружить я голову любому?
Кто знал тогда, что наш венчальный сад
достанется иллюзией больному,
взъерошеных воспоминаний муть -
поспешный шаг предательского мачо.
Обиды в сердце тенью не живут.
Все... Отпустила я... Не ждите сдачи!
2010р.
(Татьяна Левицкая)

***оригінальна ідея***

Я метелик за долі станом.
Я метелик, який відтанув.
Ще зима... Тільки диво сталось,
І кімната змінила статус...
Восени від лихої днини
Залетів у порожні стіни.
Та змінилось усе незмінне,
І палає вогонь каміну,
І єднаються тіло з тілом
Тих, що влітку мене хотіли
На жоржині в долоні взяти,
Та дарма, я ж умів літати)))
Споглядаю на них знічев"я,
І, не будучи надто чемним,
Тим на голі сідаю спини,
Що цілуються без упину...
І літаю уздовж кімнати...
...треба подружку розшукати,
Що вповзала сюди за мною
Насолоджуватись весною.
Розбудити і покохати
Свою дівчинку пелехату,
Свою лялечку, що на стелі
Спить, і сниться ій, як метелик
Мов царівну розбудить сплячу
Навесні, і з пустої дачі
Ми на волю гайнем літати
І продовжимо рід крилатий...
...Догорають потроху дрова...
Холодіє кімната знову...
Ми ж метелики, ми не люди...
Спати будем... Весна ще буде.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119021000116

Десь на забутій
                орбітальній станції,
у невагомій синій самоті,
інопланетну
дудлю я субстанцію
десь градусів
                до вісімдесяти,
яка пече, немов
                протуберанцями,
зсередини земний мій організм,
а десь галактики
                тяжіння бранцями
у гіперпросторовий катаклізм
течуть повільно
                усіма зірками.
Й прострілений чорнющими дірками,
усесвіт наш всихає вже до дна.
І інопланетян нема вже з нами…
Й субстанції у пляшці вже нема…
А є лише пілот і космос п’яний,
що в дранті сидять
майже голяка,
яким самотина
                так ятрить рани,
що аж вібрують
зорі й ДНК!..
З них витікають
споминки струмками
в ніщо, але я ще живий, якщо
у мозку
                з пересохлими думками
на обрії подій
                дзюркоче, що
людина – самозахисту система
для космосу –
                який є бог, авжеж!
Та є для бога
                все ж одна проблема:
й людина – бог.
Комп’ютерних мереж.
Два бога разом – я і п’яний космос –
програм і доль сканують буревій,
бо головне,
                щоб пам’ять не усохлась
у суховії жахів і надій,
а крижані сонця давали раду
собі у катастрофі одинців…
Дивись:
                підпиті зорі снігопаду
вкривають гіперпростори дахів
і вогники проспекти обсідають,
і там, у місті хмарочосних призм,
крізь мерзлу шибку мене виглядає
коханої
чудовий катаклізм.

2018

Руки Господні - персні та стигми - в тісто солоне в'язнуть:
чиниться січень. Тліє сльоза на вилиці.
Втешуть для тебе хрест дерев'яний, світлоголосий в'язню,
ще заки місяць трісне, і в море виллється

точена тиша/товчене срібло, мов молоко із глека;
ще заки півні зречення тричі випіють.
Скажеш потому, світлоголосий, чи помирати легко...
Ближче до сходу січень спазмує викиднем,

сіється шквальним і мінометним, як з рукава чи торби.
І проростає цвяхом на тілі просфори.
Заки тамують кров'ю та оцтом спрагу твою, мій добрий,
змучений голос, ніби тесак, нагострюєш.

Ризи Марії - білені ружі - в рамі ікони в'януть.
Звістка недобра б'ється об хвилі радіо.
Тягнеться січень липко і довго, мов коляда різдвяна:
"Син народився/ Сина в полоні стратили".

2019

Зорі, наче вишиванки
Сяяли отак до ранку
На небеснім полотні.
Це чаклунка-ніч не спала,
Так майстерно гаптувала
Ті узори чарівні.

Я скажу вам по секрету:
Під тим зоряним наметом
Йшли закохані удвох.
Ночі зоряної казка
Дарувала крила щастя
І благословляв їх Бог.

2019 р.

Прозрів. Тепер не бевзик-пришелепа,
Сатирик між поетів - глупства прес.
Тому, коли згребе владар Ереба,
Зітхне Парнас: Нарешті біс пощез!"

Полишу вас, на стрічу рушу з Богом,
Бажаю мирно - без розп'ять і плах.
Якщо солодкий сон триває довго,
То казка перетвориться на жах.

Скрипить натужно карусель житечна,
Ще трохи і фінал, кінець меті.
Безсмертя тільки дурникам доречне
І музи поруч вічно молоді.

Лишаю скарб душі на епігона,
Косою в серце цілиться мара.
Здається, вчора з маминого лона
На світ з'явився, а уже пора...

06.02.2019р.

Оце людина справді має дар!
Піїти, критики тримайте дози –
Як солітер – довжезний коментар –
Нас висікли, як сидорову козу.

Один сушив, а цей уже січе,
Суддя більш «професійний» він і строгий…
І вирок, наче уй через плече.
Сестра таланту – стислість - не для нього!

І знову на «ПМ» клозет чи срач.
Є обсиратель головний – не ви всі!
Аж на гіллі усічений дуркач
Русизмом-суржиком ледь не вдавився!

9.12.7526 р. (Від Трипілля) (9.02.2019)

«На небо, що плавиться воском»,
Іде по зірковій косі
Старий прокуратор і тоскно
Ходу споглядає Месір.
За ним розчинилась у повні
Фігура любимого пса,
Почуто Пілатову сповідь
І двох прийняли небеса.
Не біле, не чорне, а сіре
Сумління, яке він умив.
Куди ж ви дивились, Месіре,
В бездарно проґавлену мить?!

І знов королева на лови,
Лиш гинуть і діти, і пси:
Навідліг зерно від полови, –
Тому замість Генріха син,
Од трути пітніючи кров’ю,
Чіплявся за сукню сестри,
Яку супроводив Коров’єв
Крізь пекло придворних інтриг
На бал, де цілують коліно
Насельники древніх могил,
Де вкотре «У захваті!»… тліном
Й взуттям із чужої ноги.

О, скільки б Майстри не писали
Євангелій від сатани,
Месіре, є та, що до зали
Не піде, хоч як не мани.
Що б «стала коханкою Босха»
Та Фауст у серці посів,
Відкинувши менторський посох,
Улігся в найглибший з пазів.
Опісля... то був її вибір,
Бо гріх дітовбивства душив.
А Генріх на шабаші випив
Миттєвість своєї душі.

Мати сина колисала:
Люлі-люлі-люлі,
Теплосяйно заглядала
В оченьки синулі.

Мати сина годувала:
Клала до серденька,
І дитятко усміхалось
Сонячно до неньки.

Мати сИночка зростила,
Світ в росу глядівся...
А синочок дужий виріс,
Прийшов, уклонився
І сказав: Матусю, мила,
Піду воювати...
І лишив стареньку неню
Однісіньку в хаті...

Щиро молиться до Бога
Сивочола жінка:
Хоч разочок обійняти
Рідненьку кровинку...

Оплески наші — до вранішніх рос…
Заради одної мадонни
Вежа, однак - моя рань - кальвадос
І неважливо, що заспано-сонний…

Поети-поетки, товариші…
Колеги, чи просто знайомі,
Я слугував вам усім від душі
У нашій із вами Недобудові…

Оплески ранні - забава? аванс?…
Мій тост за мадонну - двійнята!!!
Правило з правил - зустрінете нас,
Споглянемо… тихо: - Не віршувати.
05.02.2019.

Вона для тебе кисень... терапевт
травневий дощ і цвіт нічної ласки
ранковий спів пташиний… тет-а-тет:
Вона твоя холєра і поразка…

Вона для тебе лоцман - поводир
галявина із сонця від негоди
Вона - війна! і двостороній мир -
залежно вже від настрою природи…

Вона для тебе Альпи і Тибет…
заради понту зразу і обидва
і знову хтось сказав би те-а-тет:
Вона твоя під горлом гостра бритва
07-02-2019

Країну народження маєш одну,
І нить оту не урвати довік.
Моя країна пішла на війну,
І я зупинити її не зміг.

Комусь влади дурман,
Чи темниця комусь,
А мені цього болю не перемогти.
Моя країна стратила глузд,
А я не зміг їй допомогти.

Аби щось змінити, бракує сил,
Коли усе тут догори дном.
Не треба німбів і ангельських крил,
Треба просто не бути лайном.

І я відчуваю усім єством
Час настає вибирати.
Якщо ти гідний не бути лайном
Легше і жити й вмирати.
Легше і жити й вмирати.
Жити, і не вмирати.

Віршенята є в кожній книгарні,
Я ж відомий поет, а не штибз.
Знов писатиму вам про кохання,
Про природу - звиняйте, втомивсь.

Не зрівняються діви з дубами,
Мавки ліпші від них востократ.
Я навчився в Барака Обами
Ставить шах хорошулям і мат.

У Венери завжди під рукою,
Як абсент чад любові п'янить.
Мусі-пусі строчу вам запоєм,
Не спиняю перо ні на мить.

Хай на плечах зосталося рам'я,
А фінанси зайшли у піке.
Спориші, лопухи, різнотрав'я -
Для закоханих - ложе м'яке.

Ви ж пишіть про погоду й природу,
Буде ловко - усім аз воздам.
Я ж дружину під пахву - і ходу,
Як не втішу, то буде біда.

07.02.2019р.

Матусю сили залишали,
Як берег в’ялих хвиль відлив,
А ненька поралась помалу
І рух отой її живив.
Життям утомлена над міру,
Не присідала ні на мить, –
Неначе хтось колись наміряв
Їй те чи інше поробить.
Гордились нею і просили
Не метушиться з краю в край,
Але голубка легкокрила
Відповідала: “Не вмовляй...”
Від болів наглих вкрай знемігши,
Лиш очі мружила сумні, –
Трималась мужньо, бо тихіше
Була від нас в останні дні…
07.02.18

Заквітло підвіконня цикламенами,
і у саду галявини пробились рястом
підсніжників, крізь вогкий гобелен. А ми
милуємося первоцвітами і щастям.

Відлига сонячна рясна на дотики,
мімозовий розмай від неба до тюльпанів,
і схрещення долонь - томливість котиків,
прискореного подиху, щаблі фатальні.

Тендітні гіацинти, стрілки крокусів -
чарини росяні, п’ємо із них чар-зілля
спокусливо-хмільне. Ще тихий крок до слів,
ковток до пестощів і стогін до похмілля.

А деякі поети
тупі як школярі.
І як мені за єто
писать коментарі?
Усічені ґлаґоли
сто років на слуху.
Та впертюхи ніколи
не чують, – ху із ху.
І ніби є таланти,
а в серці – наче тать
якісь чужі мутанти
не припиня писать.
Їм туго слухать фрази,
а то, бува, й слова.
Але ж тобі, заразо,
ця тема не нова.
І хочеться такого
або таку узять
та за совкові роги
і у, і на послать.
Аби запам'ятало,
якщо не доганя –
коли папуг чимало,
не щезне кацапня.

02/19

Кажуть люди – буде добре,
Як забуду я колись,
Що вона пішла за обрій,
Повернутись боячись.
Кажуть люди – натомилась
І спочити прилягла
Там, де тільки Божа милість
Тішить душі та тіла.
Кажуть люди – сліз вологу
Час зітре з мого лиця
І не буде монологів
Про матусю без кінця.
Кажуть люди, – я їм вірю,
Що розвіється пітьма,
Хоч і мами на подвір’ї,
Як учора, вже - нема.
Кажуть люди...

07.02.18

Тобі би лиш вісімдесят було...

Ховався б день у тіні вечорові,
А ти гостей чекав би за столом,
Погладжуючи сиву шерсть котові.

А лютий замітав би всі стежки,
І сніг жбурляв на яблуню розлогу.
Ти б розставляв з напоями пляшки,
Ліхтар світився би біля порогу.

Ти завжди так чекав оцього дня,
Щоб з'їхались і діти, і внучата,
Щоб за столом зібралася рідня,

Та вже сім років я не маю тата...

06.02.2019р.

Ще не настав день.
Ще не настав час.
Тиша - анітелень...
Ще не існує нас.
Ще не існує світ.
Спить безрозмірна ніч.
Сонця нема - лід
Божих торкає віч...
Ще не розмерзся він.
Ще не потрібен брід...
Слова лише дзвін
Первісний родить рід.
Первістком - сонця лик.
Промені вишиття...
Бог до тепла звик,
Тішиться мов дитя.
Бог розв'язав час.
Бог подробив лід.
Бог розпочав нас
І загубив слід...

Знову минув день
Німо втіка час.
Тиша, анітелень...
Він не знайшов нас...

2018

Уже багато так перебуло.
Уже багато так переболіло...
Фарбує світ зима укотре білим
у сніг, як пух, чи янгола крило.

Різдво надії посеред снігів...
Різдво життя між зимна і тривоги
ізнову й знов заспівує про Бога,
І губиться між тисячі слідів...

Уже укотре спрага на тепло.
Коротка втіха вкотре переквітла...
Шукаю світло... Давнє юне світло,
що густо-густо часом замело.

2018

Розвішав дядечко Туман
Просушувати Ковдру білу,
А Сонечка нема й нема,
Лише дрібненька Мжичка сіє.

Намокла Ковдра іще більш,
Стала важка, що й не підняти,
Нема куди сховать її,
А як же мокрою вкриватись?

Ой, Хмарко, Хмарко, відступись,
Нехай же Сонечко всміхнеться
Та може Ковдру просушить,
Буде вона м"яка і тепла.

Хмаринка чула й відпливла
І Промінці враз застрибали,
Це Сонечко дало тепла,
А Ковдра та чомусь розтала.

2017 р.

Я чекаю від тебе листа, 
як чекають узимку на літо,
не знаходячи в домі кута,
де б не маятися, не боліти
божевіллям скорботним. А ти
в іншім вимірі, не дотягнутись
до блакиті, лиш до самоти
і сирітства душевної скрути.
Відступає  зима, ярина
випікає млинці маслянисті,
а хатина твоя мовчазна
у снігах, калиновім намисті.
Не діждатись на звісточку, щем
огортає відлунням  далеким.
Відчиняю веранду ключем,
забігаю в дитинство...
- Мам...Де ти?

2019р