Впали на калину горобці,
полюбились грона її пишні,
і такі завзяті молодці –
мало їм черешні вже чи вишні.

Налетіли, жадібно клюють,
до смаку плоди їм соковиті.
Галасливо у гіллі снують –
всі такі вгодовані і ситі.

Обліпили рідну горобці,
опустила калинонька віти…
Не здолаєм спритників оцих –
розбредемось неозорим світом!

На красиву лаву я на мить присяду,
Усміхнеться Муза ніжно так мені.
Прилети неждано, ти моя розрадо,
В чарівному парку в місті Ірпені.

Будуть хай навіки там благословенні
Руки, що створили цей скульптурний злет.
Де присів на хвильку і застиг в натхненні,
Вчувши голос неба, істинний поет.

Там йому в уяві ранок золотіє,
В ореолі Муза, як Весна, летить.
У повітрі - замок, що його Вітія*
Побудує словом у сяйливу мить.

І для нього мовби - лік спинився часу,
І відсутній погляд бачить тільки вись,
Де в кабріолет упряжені Пегаси
Везти Музу в замок разом узялись.

Там вона - Богиня - сяде на престолі,
Вітер їй в корону зорі намете.
Це - поета Мрія, це - поета Доля,
Що її увічнить слово золоте!
________________________
*Вітія - поет.

3 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019).

Минає все у цьому світі
і пропадає у імлі
моя весна. А наше літо
стартує на чужій землі.

Воно у Африці, Єгипті
дарує радощі й жалі.
Журою душі оповиті
несуть додому журавлі.

Із ними і тебе чекаю.
А засумую аж за край,
то не барися, прилітай.

У тебе сонечко сіяє.
У мене місяць – із-за гаю
ще усміхається. Нехай.


04/19

Годинник вицокує вечір.
Годинник відлічує ніч...
Сідають дві тіні на плечі -
одвічний союз протиріч.
Одна мені скиглить: дай спокій,
мовчи, боротьба - марнота...
А друга, мов голос пророка:
не здайся - стезя не проста...
Та саме усе, що не просто
народжує світло в пітьмі.
Немає без болітей росту,
Немає без втрат на війні...
Немає любові без жертви,
немає ночей без смеркань.
Не можна безболісно стерти
керваво намічену грань...
Усьому ціна і заплата.
А вибір - не просто урок:
сьогодні - відлічує завтра...
До нього один тільки крок.
До нього один тільки подих...
Чи буде в нас завтра, чи ні?..
Годинник не міряє броди -
минає полічені дні...

2019

А поміж нами довгі ночі, дні,
Дощі осінні і липневі грози.
Морозу квіти на моїм вікні
І вечорові безпорадні сльози.

А поміж нами – талої води!,
Що рве мости і покидає річку.
І навсібіч тече, і в нікуди,
Заходить в русло стале, в синю стрічку.

А я стою край берега. Навкруг
Пора весняна з повінню, із мулом.
До трав готовий мій квітковий луг,
Із місячним і зоряним розгулом.

А поміж нами вже роки, не дні…

Серед літа у Карпатах сніг
Ліг на квіти і зелені трави.
У природі холод переміг,
Замерзають рути і купави.

В заморозках ягоди, гриби,
Одяглися в панцир полуниці.
Літо зупинило раптом біг,
Води схолодніли у криниці.

Серед літа вскочила зима,
Сплутала всі плани і надії…
Глянула я – вже пуста сума
Днів щасливих. Залишились мрії.

Не була... Не бачила… Давно
Відспівала всі пісні в спокої.
Випав сніг у літі. Як в кіно…
Ворог на поріг, а я без зброї.

23.06.18

Даремність усього на світі
Така очевидна мільйонам
Чомусь віднімаючи змісти
Сприяє зростанню книжкових
Сторінок, де кожен мислитель,
Згадавши свій досвід буремний
Розкриє усім таємницю.

Усього на світі даремність

В житті чекаємо на зміни:
Зимовий відійшов пейзаж…
Пташина пісня всюди лине!
Весняний тішить ВЕРНІСАЖ!

В його доробку безліч перлів:
Цвітіння пік о цій порі!
Покличе височінь Говерли:
Дістатись поглядом гори.

Сади квітучі у низинах,
(Бузок, даруючи букет)
В кисневих ароматних зливах,
Несуть свій життєдайний мед.

І переповнюються груди,
Бальзамом зцілена душа!
Краса невичерпного чуда
Промінням сонячним з ковша

Проллється на зелену стрічку,
Хвилясту, вітряну, стрімку.
На полотно лягає ВІЧНІСТЬ,
І втілює весну п’янку,
Красуню гарну у вінку!

03.05.2019
Свидетельство о публикации №119050305776

Знемога вже квітне волого
і травень за квітнем гряде
один обіцяв нам нічого
а другий ніщо і ніде
тут все нетривке тимчасове
тут вишню гойдає вітрець
летить в далечінь птиця овен
а поруч сидить птах телець
ми вірили й ждали відколи
провіщено це в письменах
безбарвне отримує колір
і форму і запах і ах
а птиця розгойдує гілку
а в травня все схоже на гру
майструє з калини сопілку
п’ять дірочок туру ру ру
і з кожним хрущем мо’ антонич
доводиться бути на ви
стоять світлі дні мов ікони
дарують по жмені трави

Сиділа хмаринка в долонці,
У мріях гляділа на сонце
І думку гадала: "А може злетіти
І сяєво ніжною ковдрою вкрити?

Світило вже довго трудилось,
І зрештою добре втомилось,
Весь час працювати негоже -
Поспати натомлене зможе."

Всміхається хмарка раденько,
Бо має хустину руденьку,
Що сонечко їй пов'язало
Як солодко спати лягало.

Марудні дощі - надокучливий блюз,
бажання з можливістю не співпадає.
Амур з арбалета стріляє довкруж,
влучає у небо, а я помираю.
Укотре збираю валізи в Париж -
і вкотре квиток забуваю на потяг.
Кислотні тут зливи. А як же? А ми ж...
Ділили б на двох - відкладаю на потім...
Судомило... Схуд відривний календар,
тумани із кужеля спряли вуалі
на плечі мені. Спорожнілий бульвар
скидає під ноги печалі... Що далі?
Кружляє адажіо із па-де-де.
Знов кличе до пари, та тиснуть пуанти.
Невдовзі нудьга у сніги заведе.
Нельотна погода - і без варіантів.

Знайомтеся, братове, я - хохляк,
Усе життя не вистачає грошей.
Кричу на площах, лаюся усмак,
Державою ж керують мудрі мойші.

Бо змалечку не маю голови,
В одну сім'ю' єднатись не бажаю.
Єдина зброя - дуля в рукаві,
А в час біди - моя хатина з краю.

Чи мова, чи язик - усе одно,
Московська церква - рідна, бо за рогом.
Від призову утік слизьким лином
Забацувати жіночці пологи.

А син дивак, пішов таки на фронт,
Співає ув окопі "Ще не вмерла...".
Сльозами й кров'ю повниться Дніпро,
Стрясається від гуркоту Говерла...

03.05.2019 р.

І
Моря й озера – очі України,
а води рік – її кипуча кров
і у вінку червоної калини
ніхто за неї кращу не найшов.

Якби не це, то я і не писав би,
які у неї очі восени
або які її чарівні зваби
несуть усіх у кольорові сни.

Бували карі, майоріли чорні
і заясніли жовто-голубі...
Усі мої світи із нею – горні,
а дольними завдячую юрбі.

Із кобзою блукала сиротою,
з бандурою стомилася іти
у вигадані сяючі світи.

Арей і Ліра нерозлийводою
тасуються у вічному двобої,
у пошуку кінцевої мети.

ІІ
Її минуле чорне і червоне
присвоїли лукаві вороги.
Орли, гієни, круки і ворони
на цій путі не додають снаги.

Орда карає, а юрма воює,
осліплена загравою ночей,
і кров’ю упивається Арей.

Катівня узурпатора працює...
Але її, – Ура! – лунає всує,
завішане полудою очей.

ІІІ
Європу і не чую, і не бачу.
Так видається іноді мені
у темні ночі і гарячі дні.

Вкриваються китайкою – юначі,
а каламутні очі ще незрячі.
Арей гартує Ліру у вогні.

05/19

Узяв в обійми Травень Весну-Красну,
Рожеві й білі сипав пелюстки
У коси їй, в любові зізнавався
І золоті запалював Зірки.

Аж засоромилась вона, мов та дівчина
І щічки зарум"янились її
Пелюстками Тюльпанів.На Калині
Співали про кохання Солов"ї.

2019 р.

1

Вирви у кармі: образи та кпини.
Образ тьмяніє. А скільки лих буде?
Хто є сьогодні - хороша людина?
Де буревій, що змете халабуди?

Рідні поїхали в Осло і Мекку...
Порозглядаю статури та лиця.
Рвуться шпалери, гойдаються глеки...
Вірші мої - говіркі небилиці.

Хто їх читав би... у кожного - інше.
Розчарування... розлуки... причали.
Ось махаон - оселився у ніші.
Десь той Далі, що кохав би - як Галу.

Мелеться кава, без неї - нікуди...
Сукні яскраві прасує вітрисько.
"Ми є справдешні..." - скрегочуть облуди,
і опускаються планочки низько.

2

Мушлі розкрито. Перлини явила.
Проти Гармонії - піки та вила.
Стежку озвучили (тихше!..) цикади.
Перетасовую теми-помади.

2019

Пішачок став ферзем. Королеві шахує тура,
Знову мат! Це ж укотре від відчаю стисло аорту!
Без печалі та суму у світі немає добра,
Найдорожча утрата знецінює тлінну марноту.

Скроні вибілив сніг. промайнула остання зима,
Самота розлилась, животворний скінчається віршень.
Тут усе не моє, то журитись і сенсу нема,
Гроші - власність Нацбанку, у хаті господарі - миші.

Вулик настіж відкрив, хай зривається в подорож рій
Та шукає нову із хазяїном юним домівку.
Там де ружі росли - зеленавий стіною пирій,
Квіти - біль і журба, бо кохану нагадують жінку.

Жито сіяти зась, затупилися коси й серпи,
Ледь дійшов до садка, щоб обняти похилені віти.
Я засну у раю, там де яблуні-груші щепив,
Хай засиплють мене білосніжним, осонценим цвітом.

02.05.2019р.

Сини, сини, у селах і в містах
За вас матусі моляться щомиті.
Та прилітає знову чорний птах,
Біду несе узимку і у літі.

І вибухає з цього мамин світ,
І попіл смерті сипле їй ув очі...
Тепер цей біль шугає у зеніт,
Живе у ній із ранку і до ночі.

Виною в тім сьогоднішня війна,
В яку синів життя вкладає влада.
Своїх сховали по світах. Казна
Для них відкрита, то й грабують радо.

І стогне тихо скрізь голодний люд,
На спротив неспроможний, на свободу.
Стежки на цвинтар не від цих іуд,
А від простого нашого народу.

Ні сузір`я не заводять,
ні з хмаринками гульба.
Погляд ніжний незабудок
чи палкий, п`янкий кульбаб -

чий обрати? Дні і ночі
плаче грицик-однолюб.
Ні в кіно піти не хоче,
ні на блуд, а ні на клуб

нумізматів. Навіть звати
перестали. Вибачай,
бо у друзів буде свято,
в тебе - втома і печаль.

Доля вдарила чому так?
Пропустив похід у паб!
Ніжний погляд незабудок
чи палкий, п`янкий кульбаб

чий обрати? Гірко плаче,
заливається слізьми.
Ліки ти візьми найкращі
в поліклініці Весни.

Де припише-знищить смуток
мудрий Квітень-ескулап:
"Ніжний погляд незабудок
і палкий, п`янкий кульбаб!"

04.2019

Хвилюється море пшениці.
Сховались волошки в житах
Душа діамантом іскриться
У небі літає, мов птах.

Піду я в поля неозорі.
З волошок віночок зів'ю.
Тут небо високе й прозоре.
Все це я так щиро люблю.

Люблю колосочки пшениці
І сині волошки в житах.
В джерелах прозору водицю
І щебет пташиний в гаях.

Люблю я і гори, і доли,
Весняних садів аромат,
У небі незлічені зорі,
Й осінній рясний листопад.

Люблю я зимові пороші
І часу неквапного плин,
Тріскучі різдвяні морози
І іней на лапах ялин

У світі найкраще зібрала
Ти – матінко, рідна земля
І, щоб про тебе не казали,
Тобою захоплююсь я.

Вкраїно моя, - моя доле,
Люблю твою вічну красу.
Життя своє, радості й болі
Я в жертву тобі принесу.

Нехай колосяться ці ниви,
У житі волошки цвітуть.
Країно моя, будь щаслива.
Нехай буде світлим твій путь.

1

А море виштовхує весла, віншує живих...
Ростеш між острижених туй, голубих кипарисів.
Дивися на жмикрутів ласих, статистику лих,
Лікуй від синдрому сирітства плаксиву Кларису.

Плети бальну сукню: настане Вальпуржина ніч.
Вже солять лосося, нарізано перцю і кропу.
Злі гості летять крізь рожеву опону сторіч...
На шпажках залізних – оливки з садів Пенелопи.

У моді футляри, а мушля антична – твоя –
Упала зі сходів на чорта лакований череп.
Ти випила тепле кальмарне чорнило чи яд.
Іди ж, відчиняй кажанам золоту напівсферу.

2

Проходиш вогненним тунелем, ламаєш ключі.
І вірш – як молитву – повторюєш голосно всоте.
А ринда калік і щурів калатає хутчіш...
Пливке майталання словес по канві Геродота.

Линяння лілей... Кажани здаленіли – як бриз.
Коханка Артура зірвала перлину із трена.
Найнижчий в ряду відкриттів (ще в моху) кипарис
Підняв партитуру і… ладен забути Єлену.

3

У струмені меду інжирно-терпка гіркота.
Бджола лівадійська наснила розцвічені доли.
Зелений павітер на пірсі сонет нашептав,
Напнув за грядою Ай-Петрі шовкову кодолу.

Тасує тотеми безоке привиддя Авжеж...
У рань потойбіччя, населене духами, нишкне.
Пилок проминання в лілову серветку збереш –
Отой, що змітало боа із чернечої книжки...

2015

Соки носила синові,
Що на морській косі.
Пахла сливово, цитриново…
І шепотіла: «Ти сій».

Дні обростали клятвами,
Вибачень – сірий стос.
Врази на серці – плямами.
Шторм лютував усерйоз.

Спрагло хотіла спокою,
Вже не пурпурних вітрил.
Що ж ти клюєш її, соколе,
Поміж янтарних мірил?

Скарб у мішечках і нішах.
Внукам – конструктор, пістоль...
Віршем укрилась півгрішна
Мигдалеока Ассоль.

Бляклі світлини і мапи.
Висох трикутний басейн…
Грей, не поставивши крапки,
Вмер у кирпатої Джейн.

В слоїках мокнуть оливи.
Ряден пацьорки руді.
Цятки на шибах по зливі.
Пахне корицею дім.

Хвилі гойдають волосся…
Аркуш важкий, мов пісок.
Все, що бажала, – збулося.
Спурхнути б їй поміж сов!

Хто розженеться – шукати?
Мрево густюще, як мед.
Рейвах, омани, відкати...
Фальш – кордарон, флавамед.

Сукні носила сріблясті.
Грея стрічала з морів.
Молиться: «Боже, не впасти б».
Шовк пурпуровий зопрів.


2015

Бузку букет зів’яв у вазі,
забракло красеню води!
Отак і ти в своїй оазі,
не дочекатись би біди…

Ніч прийшла, заколисала
Звірів, дику й свійську птицю,
Люди теж позасинали,
Лиш мені одній не спиться.

І сама себе питаю:
-Чому сон утік від мене?
Але так собі гадаю,
Що прийшло якраз натхнення

Й вірші просяться ліричні,
На папір рядки лягають.
Занотовую їх швидше,
Бо думки всі повтікають.

Їх ти більше не спіймаєш,
Якщо не запишеш вчасно.
Може й згодом прийдуть кращі,
Але ті вже не згадаєш.

2019 р.

В Полтаві ранок. Лапу лиже кіт,
Хоч і бродяга, та охайний котик.
Вельбучна ж діва глипає на світ,
Неначе всі довкола ідіоти.

Писати любить. Увійшла у раж,
Спесивий тон вихлюпує у вірші:
- Усе не так! На сонці пляма! Ґандж!
У генія конфуз! На носі прищик!

Погаснув ґлузду й логіки маяк,
Презирство перекачує аорта.
На п'єдесталі, в позолоті, "Я!",
Дмухнув...і облетіла позолота.

Побачив душу. Чорний небосхил
Накрив, неначе паранджею, гордість.
А там - образи юності, страхи,
Розбиті мрії, комплекси, самотність...

А візаві уперто: - Все гаразд!
Лише вколи хвали солодку дозу.
Спасіння круг - це правда без прикрас,
Та пізно: океан поглинув розум.

02.05.2019 р.

1.
Вимарювала з безвісті. Гукала.
Очікувала на межі надій.
А мрія розбивалася об скали
Жалів, насмішок, випадків, подій…

І ось, нарешті! Не здалось – вітрила!
Червоні (надивитися дозволь!).
…Кораблик паперовий (де носило?)
Пливе до посивілої Ассоль.

2.
Оговтуюсь, немов після цунамі.
Шаленство думки. Хвиля почуттів.
…Ті ж обрії. Та ж тиша поміж нами.
І вже бракує голосу, не слів.

02.05.2019

                           І
Іронізую і від сміху плачу.
Нема Пегаса – запрягаю клячу...
Розмінною монетою плачу,
коли мені буває по плечу
недоїмкою роздавати здачу.

Не падаю, коли один лечу.
Нікого і нічому не учу,
вирішую не задану задачу,
і не міняю щастя на удачу,
коли перо дорівнює мечу.

А як і що – догадуйся, читачу,
чому немає місця деркачу.
Ну, не умію як великі мачо.

Дієслова римую досхочу
і не боюся. Я іще побачу,
кудою і куди я долечу.

                           ІІ
Нехай самозакохані поети
і поетеси видають буклети,
а я ще не доконаний поет.

Іду собі дорогою своєю
і фішкою мінорною моєю
хай буде незакінчений сонет.

Та критикуйте, прошу, ради Бога.
Аматори і «профі» залюбки
ще граються, бува’, у піддавки.

Але не розумію, ради чого
блокує зореносна остюки,
які не колють як у біса роги?

Опонувати у мої роки,
нехай воно і з легкої руки,
але, даруйте – не моя стихія.

У небі не міняю зодіак.
У мене ексклюзивний після-смак,
якщо тепліє у душі надія.

05/19

я іду урочистий і чистий неначе четвер
а позаду палають палають заграви
а за лівим плечем в мене той що знай греблі все рве
ну а той що у скелі сидить – той за правим

а попереду ніч непроглядна неначе народ
а згори позирають лелеки тотемні
а у мене словес /що мов бджоли гудуть/ повен рот
світанкові – ті світлі вечірні – ті темні

а у лівій долоні – недолі окраєць черствий
а у правій – три дрібки солоної долі
і вже повня над лісом така що хоч вовком завий
чи розбій-солов’єм засвисти мимоволі

щоб відбилася в скелях і греблях печальна луна
щоб народ як і обрій хоч трохи світлішав
щоб на ранок суцільна пітьма безнадія смутна
відпустили з облоги рядки цього вірша

той що в скелі сидить – той сьогодні мовчить уночі
той під греблею кашляє довго і хрипко
мед поезії гусне поволі і трохи гірчить
бджоли стихли одна лише б’ється у шибку

Час пооблущував глянець,
Роки́ одібрали своє,
І ось, мандрівний голандець
До берега пристає.

Ні гавані, ні причалу,
Ні любощів, ні утіх...
Пощезло усе помалу,
Зосталися сміх і гріх.

ДИТЯ І ВІВТАРІ ЮРБИ

У пошуках одвічних манівців,
Де порожнечі кухоль повний п’ється,
Дитя навколішки посе́ред вівтарів
Стоїть собі і серце його б’ється
Відгомоном луни гласу людців
Із пусткою у ду́шах. Гріх плюється,
Що на долонцях тих крихти хлібців
Та сіль сльози для світу подається.

А він ся дивить й тягне з гаманців
Маляті гріш. Сумління продається
Й купується на гульбищі співців
Марнот життя. Трясовиною ллється
У венах смак вина у пастку блуду слів
І в чрева харч. Телець злотий пасеться
На луках дум. А з агнців та женців
Зажерливість презирливо сміється,

Паскудить та зживає. Час жерців
Божків земних удавано святиться
У доброчин гордині й блиск творців
Хтивості благ. Дух істини цькується,
Любов жевріє, став в чесно́ті гнів,
А милосердя слабкістю зоветься.
Безликий люд пророцтва ж не узрів,
Юрбою дар дитяти не збагнеться.

Павло Гай-Нижник
30 квітня 2019 р.

Грициків уквітчані плантації,
що до Сонця тягнуться щосили,
бо до чого прагнути побачили.
Грициків уквітчані плантації
дужими зробили і ледачими,
щоб не потоптали, не скосили
грициків уквітчані плантації,
що до Правди тягнуться шосили!

04.2019

Останній раз ходила по гриби.
Сумують тихі верби край болота.
Високі сосни вийшли на горби.
З берізок облетіла позолота.

О, сірий день, холодна далина,
пронизана стрілою-колією,
і сосни, що співають, мов струна,
натягнута між небом і землею.

О, рідна земле! Дай мені снаги
здолати зиму і здобути весну!
Хай нині я закована в сніги -
напровесні, немов трава, воскресну.

І літо знов дарунки принесе,
а осінь в золоту покличе казку...
Мій щедрий лісе, дякую за все.
До зустрічі. Чекай мене. Будь ласка.

2017

Вечір розтрушує паприку в небі,
перебирає думки-квасолини,
цокає маятником швидкоплинним,
шибою стишує ластівки щебет.
Кидає вудочку в озеро смути.
З кого кров пити, а з ким в горі бути?

На веретені днів чорне, зелене,
сутінки - підсумки, гирі - вагання
і богомола жертовне кохання,
сонця затемнення, небо смиренне.
Ляже під потяг Кареніна Анна
без вороття, тільки я - невблаганна.

Місто бігборди зриває завчасно,
біль крадькома підступає до горла -
душить минуле. За касою - Воланд,
черга безкрайня за маревом щастя.
Доле моя, безпритульна дворняжко -
бачити болісно, вигнати тяжко!
2019р

Зайшов тихенько в жінчин будуар -
Лежить Амур-чужинець на Венері.
Я не скажу тобі ,,Оревуар!",
Не виставлю в холодну ніч за двері.

Уранці підеш. Мовчки, після сну,
У торбу вкинеш посмішку іуди.
Кладе на лобі зрада борозну,
У вени доливає струмінь трути.

Тобі пора. Вже восьма чи о-пів,
Небесний лик вмивається світанком.
Я винен сам,- не дав, не вдовольнив,
Не застелив шляхи життєві м'яко.

Не хочеш. Тихо плачеш за столом,
"Пробач. Я оступилась." вухо ріже.
Я це вже чув. Таке уже було...
Не вірю. Йди. Із самотою ліпше.

01.05.2019 р.

1

В'януть букетики, лиця,
аркуші рвуться - на ві...
Множаться нью-небелиці...
і торохтять візаві...

Вечір життєвих історій...
Нудно не буде, авжеж.
В офісі чи у конторі -
відблиски давніх пожеж.

Дзенькне браслетиком Зіна,
каву заварить Люсіль.
Розхилиталася піна,
плине людва звідусіль.

2

Згадує школу Оверко...
Перебиває Вадим...
Хтось відкида фантазерку,
з нею - сулія води...

Маркес посмикує вуса:
"...щось Мелькіадес умів..."...
Нареготались від пуза -
та розлякали котів.

3

Сміх запечатали, пляшку
жевжик пожбурив у твань.
Лізе на сцену комашка
з міхом земних міркувань.


2019

Там сонечка маленькі у траві
З кульбаби ткали золоті мережки.
Там під тинами вільно кропиві
Й берізки одягалися в сережки.

Там понад Сеймом скрізь конвалій цвіт,
А часнику і щавелю – на лузі!
Там жив мого дитинства дивний світ
В полях зелених, що на виднокрузі.

Там пахощі черемхи у лісах,
Бузок, тюльпани, дикий мак червоний.
Не загубився у моїх літах
Ванільний запах, Великодні дзвони.

Була і буде тисячі віків
Моя мала велика батьківщина.
Бо тут могили родичів, батьків,
У Пісках, що над Сеймом, на Сумщині.
26.04.16

Я на долю свою нарікав,
І просив, і творив заклинання –
Хай життєва небесна ріка
Нам пошле повноцінне кохання.

Десь зустрінемося крадькома,
Десь цілуємося віртуально…
І регоче холодна зима,
Мов стіна поміж нами – зі сталі…

Данина ненаситній Марі* –
Зачинила ворота до раю.
Налякали тебе упирі,
Що кохання – життя убиває.

І живем, як на прив`язі – ми,
Перед вироком клятої долі,
Тільки злегка торкнувшись крильми,
Безпорадні, голодні і кволі.

Знову розпач наповнив ущерть.
Мов із царства Харона ми – тіні.
Без кохання життя – наче смерть,
Безпросвітне тупе животіння.

І бредеш ти по нім – в ланцюгах,
Чути крик твій безсило-сердитий.
У свідомість уживлено страх,
Як від нього твій мозок звільнити?!

Як позбутися тої біди?
Ти мене замордуй ліпше, кате.
Вчений генію, ліки знайди
Щоб кохану мою врятувати.

Щоб іти по життю без оков,
Щоб залякане вирвати жало!
Щоб між нас повноцінна любов,
Наче Бог той святий, воскресала!

30 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Звучав легенди саундтрек
Уклін (помірний) виконавцям
Не «чорнобривці», «блек іс блек»
Зненацька так… і саме вранці
Солодкий спомин… ритм і звук
Таке буває раз в сторіччя
Аж у садку зацвів бамбук
Супроти в серці протиріччя...
30.04.2019.

Знаю, дехто скаже "ха-ха-ха",
Потім язиком іще поплеще:
Загризає песика блоха,
А зятину - жіночка і теща.

Плаче жінка, скиглить, кривить рот,
Каже мамці словеса гнівливі:
- Муж у ліжку сонний! Не Ерот!
Лускає терпець! Піду наліво!

Думала із бевзя буде толк,
Помилилась! Без любові гину!
А сусіда ловкий! Молоток!
Охи й ахи чуються щоднини.

Учепилась теща зятю в карк
І ревнула з усієї злості:
- Геть із хати! Ти тут не свояк!
Ну, а ти, дитино - йди у гості.

Дівчина послухала маман,
За чайком чкурнула до сусіда.
Ну, а там (о Господи!) шарман:
В ліжку парубків - до неба скирта.

Треба мужа гарного шукать,
Тільки де? Куди не глянеш - лежні.
А в сусіда повна благодать,
Бо немає ні жони, ні тещі.

30.04.2019 р.

У сапфіровім серці я тану,
ніжним поглядом щастя зігрітий.
Ще тримаю в обіймах жадану,
та бузком обсипається літо.

Вже покинули гнізда лелеки,
в сизім небі прощальні мотиви.
Небеса ллють з посріблених глеків
на змарнілі городини зливи.

Туга хмарою висне над нами,
з найдорожчим прощатися важко.
Прилітай вечорами думками -
незабутня моя, синя пташко!

Я чекатиму, віриш, як манни,
знов на пісню твою солов'їну.
Кинь на згадку з небес олов'яних
у долоні блакитну пір'їну!

…На заснеженных ресницах
След печали. След двойной
Словно раненая птица…
В декабре - пчелиный рой
Подойду и успокою
и с ресниц вздмухну снежок
Время наше… деток двое
С перемен и на урок…
30.04.2019.

Вітер часу зніс верхівки щогл,
Від вітрил зостався тільки шалик.
Тож боротися нема за що -
Слоників рожевих відстріляли.

Хоботи пішли на ковбасу,
Бивні - на корони, кулі, крісла.
Пишно квітне у вазонах сум,
А журливість хмарою нависла.

Мудра дійсність - це не парадиз
Чи кульбіти в пазусі Евтерпи.
Загризає мрії прагматизм,
А красу відштовхують потреби.

Зголодніла, зморена людва
Шастає у пошуках поживи.
Може, варто скласти два плюс два,
В пеклі нк очікувати дива?

В сіті упіймав казкову мить,
Добротою сповнений по вінця...
На долоні сонечко горить,
На плечі виспівує жар-птиця.

30.04.2019 р.

Неначе пава, осяйна і пишна,
пливеш легкою павіддю небес.
Сьогодні день який, розквітла вишне!
Христос воскрес!

Метелик заповзявся розгойдати
твої планети у відлунні мес.
А сонячно, а небо - у блаватах.
Христос воскрес!

Душа сьогодні - то розквітла вишня,
легкий метелик над пастеллю плес.
Душа подячні оди Богу пише.
Христос воскрес!

2017

Ой, здалеку суне й суне
Хмара чорна,
Рвучко й сильно вітер дуне
Десь із поля.

І гіллям дерев гойдає,
Крутить вихрем,
Пил угору підіймає
Й звідти кида.

Із відерця дощ неначе
Поливає,
Краплі по калюжах скачуть
Та співають.

У таночку дощ рясненький
Все кружляє,
Трави, квіти і земельку
Напуває.

2019 р.

Я тебе позвоню, пусть была не права,
но хочу, чтоб всегда были вместе
потому, что сильнее те ранят слова,
что стоят за кулисами лести.
Пусть все черные кошки уйдут и печаль
не сотрет наши светлые лица
и не жалят слова, наши души не сталь,
что б из пепла цветком возводиться.
Сколько соли рассыпано по пустякам,
столько пролито слез понапрасну.
А стихи, как душа, никому не отдам  -
облака за оберткой  атласной.
Я умею любить и умею прощать,
о прощеньи молить на коленях.
Лишь бы только на поезд нам не опознать,
что уйдет безвозвратно в сирени.
Позабудется боль, зло в сердцах не храним,
и обида уйдет с покаяньем!
Ты прости меня, друг, что делить нам, Бог с ним, 
солнце всходит для нас - до свиданье!

2019р

Він тільки й чека, аби я збочив:
Не приклавсь до шипшини,
Відсторонив бурячок варений,
Пігулки забув поміж їжею...
А найпаче - не йшов із крокоміром,
Аби набрать десять тисяч щоднини,
Не долучив ще й вправи на свіжім повітрі...
...Непереливки тому, що розпростер
Свої клешні в моїх легенях.
Та як не йметься йому загнати мене в могилу,
Так попри нехіть, а часом і понад силу
Не корюсь. Виходжу на трасу здоров’я
І живу з Божою поміччю поки що.

Там де живеш, за той куток радій,
Бо рідний край твого життя основа,
І тут твій сад, твій рід і твоя мова
Ти як людина збудешся тоді.

Бо рідний край одне з найбільших див,
Тут твоє щастя й твоя світла доля,
Твій виднокруг і щедрість того поля,
Де босоногим змалечку ходив.

Тремти за рідним краєм кожну мить,
Де манить погляд небо синьооке,
Своїх пісень співають сто потоків,
Він за тобою не перетремтить.

Парище
2019р.

Весни пожежа і в мені пала.
Горю, як світ, її вогнем зеленим.
І як у неї надлишок тепла,
так надлишок метафор і у мене.

Земля траві, то що вогневі гас:
так блискавично, із билинки-іскри
по чорнозему зелень розлилась,
як по Вкраїні військо запорізьке.

Весна прийшла на піках козаків.
І щоб козацьким люлькам задиміти,
мов з тисяч запальничок язички,
метнулось листя по бузкових вітах,

по вітах лип, каштанів та беріз -
весь парк палахкотить воскреслим листям!
І кожен кущик - літу обеліск -
тепер весні салют зелено блиска!

04.1994

Твої стежки не збіглися з моїми
І я на них нічого не забув.
Ми по світах розбіглися чужими,
Нікому тим ніхто не дорікнув.

Літа між нами стали частоколом,
Та однайшли теорію таку:
Життя біжить спіралями – по колу...
Чому б і нам не стрітись на витку?

Ми заблукали із варяг у греки...
І на одному березі ріки
обоє ми уміємо, таки,
любити так, аби побити глеки.

На відстані і серця, і руки
мені – на прощу, а тобі – у Мекку...
У часі розминулись на віки,
у просторі – на милі і парсеки.

У цьому ще трагедії нема.
Показує, буває, cinema
ще не такі у повісті сюжети.

Аби не переводилися дні,
наповнюються марення нічні
романами у юної Джульєтти.

04/19

Я в меншості. Пишу пісні та вірші,
Пегас гарує в творчій борозні.
А тих, хто хоче їсти - значно більше,
Покорм формує мислі, мову, сни.

Втомилася правиця харалужна
Від праці од зорі і до зорі.
Навзаєм - забуття, сліпе байдужжя,
Вітраж розбито, гаснуть кольори.

Прагматики варганять борщ із таєн,
За короля в титанів кухар-гном.
Розрив шаблону воском опливає,
В юдолі муз мурують гастроном.

На постамент викочують животик,
В голодних раж і захвату шопта:
Стоїть герой з варехою у роті ,
Скульптура те що треба! Золота!

29.04.2019 .