Амур задуб на дереві... Зима.
Стріла примерзла кінчиком до шиби.
На столику надкушена хурма,
Качан капусти, хрін, баньката риба.

Засніжений будинок між доріг.
Укрився Карлсон шоколадним пледом.
Одну стрілу скупий амур беріг.
А бджоли крижані дзуміли: "Меду б...".

Снігурку ніс чорнявий бородань.
Рядилися вчорашні мацапури.
На підвіконні гибіла герань.
Сороки скрекотіли: "Ні - цензурі...".

Лягали спати дітки, пси, ченці.
Ліпились нісенітниці на стіни.
Амур тримав насіння в кулаці.
Горобчик цюкнув - хто ти? - у коліно.

Блукали гноми в гетрах морквяних,
Тепла й чудес шукали серед люду.
Скрипіли берці... Бій титанів стих.
"Нутеллу" смакувала тлуста Люда,

Хиталась абажурна бахрома.
Коханий потенційний ніс ялинку.
Тремтить амур на дереві... Зима.
...хто принесе божкові одежинку?


2016

Багато правди не буває,
Бо завше істина одна.
І суть її нас не лякає,
Показує де суєта.
Багато правди не буває,
Є доза у людей своя -
Бажає і усю ковтає,
Або поп'є як немовля.
Аби у долі упізнати,
Де правда у напої слів,
Добро у серці треба мати,
Аби ти сам не байдужів,
Не охолов до болю, горя,
Не був слугою у біди,
І поцілує тебе доля,
Та відвоює у журби.
Багато правди не буває,
Усі часи вона одна.
Хто чорне білим називає,
Напій омани п'є до дна.
2014

Важко стежиною йти, оглядатись:
Хто, як привиддя, мене доганяє?
Каже, що треба забути утрати,
Тепло дивитися на батерфляї…

Більше – проси у європ і америк…
Тих, що поважно повернуті задом.
Нібито клянчиш надійні папери
На ПМП* – і отримуєш задум.

Якось баладно думки про Палладу
Перепливають уяву, задуму.
Чуються жалості знову позаду
В полі-роздоллі всесвітнього струму.

Хто приєднає печалі приватні
До успадкованих дум випадкових?
Сумніви, далечі, зліпки і клапті.
Рінь, що пришерхла. Утішні розмови.

Як ефективно прожити на світі
Та і ще вийти із нього найкраще?
Треба із тим, що уже знаменитий,
Ще побувати у чортовій пащі.

І героїчні думки-парашути
Поруч хитає розгніваний дехто.
Буду вдавати: не видно, не чути.
Слава надвоє не ділиться легко.

Вивчаєш мову скрипаля
І джерело її, і схови…
Коли ще був зувсім малям -
Вас запідозрили у змові
І запроторили у клас
На довгих сім… плюс десять років -
Безцінний твій дороговказ
Веде у світ хрещених кроків…
16-12-2018

То хміль, то плющик...

1

Робити людей щасливими,
зітхаючи, вперто вчуся.
Проходжу - міцна - жаливами...
А реципієнт - не в дусі.

- Не треба... Мені так хороше. -
Ти вище... то сяй деінде!
Просіяне рідне борошно...
Джергоче іржаве, мідне.

2

Вклади мені, Боже, в голову
рядків оптимізму, треба.
Накрапав невдячник оловом,
на греблі шипить: "Не гребуй...
Дивися, ось я хитрющий...
У мене навчися, Майє!".
І лиже - то хміль, то плющик...
І курс по вітрах тримає.

2018


Про наське

1

Альби сучасні - ні сіло, ні впало...
Пише поетик, милується салом...
Котик оближе перо на осонні.
Липко-медвяно... перчини червоні...
Курка почує - втече на горище.
В серці - завія, ковтьобини... хвища.

Трішки уміння, а більше охоти.
Щільно заповнені чаші-блокноти.
Файли гортаєш...
Та де ж тут шедеври?
Ні, не поліпшу дурнички за євро...

2

Можна продовжити вірш, вкоротити.
Дріб золотавий потрапив би в сито...
Шерхоти, зойки... болотні мурени.
Серед торговищ - осібненькі сцени.

2018

А́льба (окситан. alba — «ранкова зоря») — поетичний жанр провансальських трубадурів, ранкова пісня, скарга закоханих на неминучість розлуки з настанням ранку. Це своєрідний драматичний діалог кавалера з дамою. Діалогічність альби вказує на її зв'язок з народною піснею.

ЕПІКА ЖИТТЯ

Між видимим й незна́ним меж немає –
Жеврі́є лиш ілюзія, епічність тла Буття
Й клоака будуарних хтив куцо горлає
Про велич ницих. Гра в блу́дне сповиття
Тваринної феєрії задухою волає і конає
У тому зашморзі душа. Пізна́ння ж окуття
Вир розуму в кайданах скутих дум тримає
Й в розпусті мрій. Шлях світосприйняття
Згубився в буднях й златі. Мудрість вимирає,
Вбива у метушні любов, рве боговідчуття
Природи Людства. Знань глибінь здолає
Сакральність Неба тайн, земного сенс Життя.

Павло Гай-Нижник
16 грудня 2018 р.

Шукати глузд у глупстві я мастак,
Кладу осібно мухи та котлети.
Без дурнів не було би розумак,
Без графоманів - геніїв-поетів.

Вважав, що втік з ліричних калабань,
Плаксивої як дощ позбувся вади.
Та все відносне - навіть Інь та Янь,
У моді чуйні діви бородаті.

У храмі Будди хреститься мулла,
Спасителя розп'яття гріє пузо.
В потоках газу, жовчі та бабла
Кується дружба із Євросоюзом.

Більмом ув оці дійсності пейзаж,
Стирчать голками із людей проблеми.
О, музо! Не тікай, у ліжко ляж!
Тут тепло, а надворі бруд і темінь.

Цинічний фарс - естетика доби,
Замажуть несмак віршомаза блатом.
Біжать "митці" писати про дуби,
Вдихаючи квіткові аромати.

16.12.2018р.

Людина природу хоче пізнати,
І те, що вже є й що може бувати.
Пише догадки, наукові трактати
Та в природі їй всього не знати.

Бо те що є й що буває,
У світі все, Боже слово рождає.
І все має час в пізнанні та дії,
Лиш частково здійснюються мрії.

Хочеш ти знати, як світ створився,
З вірою в серці до Бога звернися.
І зрозумій, сенс життя - це уміння
Любити Бога і його творіння.

Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не вдається,
Коли його на місце ставить доведеться.
Всім арсеналом починає мстить:
Слух несусвітній потайки розносить,
Щоранку до начальства із доносом мчить...
...Та знаю – це допоти, допоки не настане мить,
Як обійтись без мене він ніяк не зможе.
Віддам тоді свій присуд крижаний:
«Звертайсь до тих, кому ще не нашкодив.
А я збиратиму камінчик кожний».

Одного дня далекого села
в цілому люди…
мухи там окремо,
жила-була цікавинка мала…
із пам’яті, на жаль, ми не зітремо
…він приземлявся трохи невпопад
сочилося із крил… принишкли верби
чекали там чомусь на зорепад
і відбулося це
в пекучий серпень
а на дворі… малеча - дітвора
ще правили обідню, своя церква
корови спочивали, гори трав
в очах лелечих зупинився серпень
вже незабаром вирій: - поспіши
і притули їх постріл в подорожник
цікаво, де стрілець той, що згрішив?
зникає сенс у каятті, о Боже…
15-12-2018

У час такий, у ці літа суворі
займає нішу кожен по собі.
Шанують сильних, а не тих, що в горі
конають у нерівній боротьбі.

Але звершилось і лунає, – слава!
Софія оживає на очах.
Вертається у лоно патріарх
і споконвічне канонічне право.

Приліплюються всі, кому не лінь
себе усьому світу показати.
Уміють не оцінені таланти
піаритись на мрії поколінь.

Ой не поможе Томос Україні,
якщо у душу лізе сатана
та сотні літ не муляють коліна
і не минає рашеська весна.

Помолимось, але своєму Богу,
Єдиному, якщо ми як один
єдину обираємо дорогу,
але не забуваємо про тин.

– Чекай війни, коли шукаєш миру.
І цей девіз у світі не новий.
Я може й помиляюся, та щиро.
Але боюсь, що я таки правий.

15.12.2018

Ти на землю упала снігами,
розчинилась у лісі, воді,
закружляла у сповідей гамах,
що із неба лунали тоді…

Залишила один лише спомин
поцілунку на спраглих губах,
сколихнула життя мого човен
і у небі розтала як птах…

НЕ ПИТАЙ

Не питай де цілунком з’єднав небокрай
Поміж нами серця́ в оберемок любові.
Погортай весен сяйв й променево читай
Затамовані думи легенд смарагдо́ві
Про наш рай і гру доль. Уві сні пригадай
Мрій офі́ри й зорінь світу душ волошкові.
Розплітай візерунки, в барвах таїн пізнай
Сенс кохання й життя, схо́ви щастя казкові.

Павло Гай-Нижник
15 грудня 2018 р.

Т. І...
Мовчання довшає, мов ночі,
І гадки множаться щораз, –
Чом вогник сяяв неохоче,
А потім злякано пригас?
Адже стоять не дощовиті,
А лиш туманні трохи дні, –
Та він холоне і не світить,
І смутно бачиться мені.
Чи, може, нині погляд тішить
Отого вогнику димок,
Який змальовано у віршах,
Що йти не хоче із думок?
Бо укріпився в серці врешті
Він так, як ствердження моє, –
І я донині кличу: “Де ж ти?..”
Тому, що попелом стає…
05.12.18

Немає героя... Убита Надія...
На черзі і Віра, а може й Любов
до ближнього... За́ що оці лиходії
у мантіях з неї знущаються знов?

Коли покарає безкарна Феміда
суди, прокурорів і сучих синів
за їхню «презумпцію» щодо сусіда
і явних замовників – багатіїв?

Ні слава, ні воля нікому не милі,
якщо шаровари оділи пани.
Ті ж самі орли і ті самі горили
розігрують карту на мапі війни.

І де ж бо ти нині, ура-патріоте,
у цій мімікрії, у злій боротьбі?
Ти теж її знову судити не проти?
А чим насолила Надія тобі?

Чи тим, що твоє потаємне бажання
кидає у пики пилатам своїм?
Чи тим, що без неї полегшає всім?
Чи тим, що згасає зоря її рання
і слово її до народу останнє
упаде громами на голови їм?

12/18

Хтось одягнув одежину митця,
І думає зловив за гриву самого Пегаса
А інші всі не варт розбитого яйця
Гнилої грушечки на Спаса

Із слів митець складає мінарети
Оздоблює і сріблом й златом
До нього не підходьте без потреби
Він вас покриє поетичним матом.

Лиш він поет, і має незрівнянний хист
Але ви гляньте в небо синє,
Без золота кленовий лист
Без срібла сніг, без срібла іній

Без діамантів зорі і без кришталю
Все просто, але так прекрасно
Немає слів без болю і жалю
Немає віршів, і немає щастя…

Красиві рими без любові
Слова загорнуті в фіміам
Так не буває , лиш коли до крові
Лише тоді відкриється Сезам…
15.12.2018

Жити - смалити будні...
Висмалити до останку
Кармища обоюдні
В попіл - при божім ганку.

Вибути подих ночі,
Кола сансарного жарти...
Де ти, мій оболоче? -
Прочин - зусилля вартий.

Переливаю в тебе
Вени мої соковиті...
Хвилі пісень хвалебних -
В крила, що кромсають сіті.

Птаство моє перелітне-
З раю мойого серця,
Взори із мене витни -
Вимнож у сотні версій.

Зодіакальні пастки...
Люди - системні бранці...
Вичути - хоч би частку -
Волі ряхтіння - вранці.

Скільки не кинеш оком -
Війни, уривки долі...
Виходити по кроку -
Тягло, чутливо і голо...

Висмалити на попіл...
Буднів махорку згірклу...
Я ж нетутешня - пробі -
Родом із ранньої зірки

Дивлюсь, як тане на граніті,
В тремтінні полум'я, свіча
І намагаюсь притулитись
Плечем до рідного плеча.
Можливо, вітряно сьогодні
І десь розвіялось тепло,
Адже плече оце холодним
Таким ніколи не було.
На жаль, не вперше і не вдруге,
Торкаю урни кам'яні, -
А десь під ними вічна туга
Поневіряється в труні...
09.12.17

Сипонуло ж, ох!,
і село сховалося,
наче й не було.

Де ж та стежка, де,
що веде до вечора
крізь короткий день?

(15 грудня 2018)

* * *

Це лише у Айтматова
день понад вік тривав,
а у нашій місцевості в грудні –
авжеж, по-іншому…
Вже скляних дідморозів
на лапи ялин повішено,
і уже й не згадаю: яка вона є, трава,
і яке воно, Сонце… (Колись зустрічались, так.
А тепер зависає зрадливе з південпівкульцями.
Повернути б назад! Я йому написав листа.
Та мої аргументи
здаються якимись куцими).

Потерпати ще довго
в очікування тепла.
Щодо розквіту в квітні
ніхто не дає гарантій.
І приходять у сни
то усміхнений Миколай,
то міцний і засмаглий трудар
Едигей Буранний.

                І
Над проваллям, буває, стою,
а думками у вирій літаю.
І пірнаю у ту течію,
що додому уже не вертає.

                ІІ
Напиши мені, брате, листа
за адресою – «до запитання»,
як бувало у юні літа,
у твої відшумілі останні.

Напиши і повідай мені,
чи не марно я смикаю ліру,
бо нікому я так не повірю
як тобі у години нічні.

І читаю... У воду ступаю,
повертаю минулі роки...
Соломи́нку останню хапаю
на вируючім плесі ріки.

Ось і рік черговий закотили,
наче м’яч, у сивіючий мох.
І звітую я біля могили
як живу-доживаю за двох.

Лиш тобі розкажу по секрету,
що буває і що не було,
але бути напевне могло:
витворяє життя піруети,
ні кобіти уже, ні кебети
ні жалю, що тупіє стило.

               ІІІ
Таємниць вистачає до ранку.
Наливаємо ще філіжанку...
Допиває останню Морфей...

І затоплює тато лежанку,
а матуся відхилить фіранку...
Все чекає з дороги гостей.

12.2018

Усе своє? Свого не маю,
бо це – ілюзія, обман,
що є своє, синонім паю,
і ти йому господар, пан…
Життя довіку хижооке,
і загребуще, і цупке.
Вага «свого» на дно глибоке
людину вабить, кличе, зве…
і обростаєш ти речами,
своєю звичкою до них,
де щастя міряють на грами
оздоб на тіло золотих.

Усе своє?... Візьмеш до Бога,
коли загасне свічка днів?
Чи донесеш? Важка дорога
до царства яблук і вогнів…
Дійдеш туди і голий босий
постанеш правдою життя,
вмокнувши ноги в чорні роси,
перед таїнами буття…

 
у вітрилах безсоння
щемить невідомість
мовби сморід в обіймах
із дешевим парфумом

мовби спогад розірваний
сутінку присмак
перецвілі тони
ілюстрацій забутих

заблукалий у безлад
кособоких провулків
типажів оголяє
чи спалах чи виблиск

їх рубці ті що губи
ламкі напіврухи
& зневіра & спрага
безвільного змісту




 

То світиться сніг проти ночі.
А ніч – поза сніг перейти.
Гілки – рукава-поторочі.
Торкнеш їх окрайцями ти,
Окрайцями снів, течією
Солодкої тиші в шибках,
Ти похапцем глянеш - і глею
Нічного наб’ється в думках.

Та світиться сніг проти ночі,
І кіт попросився піти.
Ти – боса, ти – здивлені очі.
У вузол збираєш кути
І йдеш мовчазними садами,
Завдавши кути на плече.
Кіт, сторож високої брами,
Сліди на снігу прорече.

1
мій дім – моя фортеця…
мій дім – моя в’язниця…
ввижається-живеться…
живеться – доки сниться…
о сни мої-кассандри
о мислі-одіссеї…
октаедри… меандри…
єсеї… фарисеї…
німіє голос навіть
небесного поета…
одинаки минають
мережеві тенета…
останнього завіту
цифровані скрижалі…
всі ждуть фіналу світу
а треба жити далі…

2
відмовляюсь від імені – мови ради…
не для мене параметри і паради…
я сумна пародія на поета –
світ мене не виманить у лабети…

мова – моя музика… моя муза…
і мегера цілиться і медуза
в ніжне серце – славою і хулою…
темнотою о̀лень до водопою
йде таємно… бережно і подячно…
молитовно хилиться… а не лячно…

я собі не пам’ятник і не пам'ять…
і не зваблять написи... не позбавлять
мене волі бавитися словами…
...коли ви є мовою – мова – вами…

А разом з нами і земля страждала.
Ми хоч сяк-так порятуватися могли.
Вона ж... куди, скажіть, податись мала?
Її на рабство невігласи прирекли:
Де риба жирувала донедавна,-
Там торжествує нині жабуриння.
Де тінивсь край дібровами прадавніми,-
Там суховієм шкіриться пустиня...
На відкуп кинута невситним грошоманам,
Невже до скону буть землі у путах?
Невже все те, чим покоління марили,
Нащадками бездарно позабуто?

Сколько нужно вечности?
Чтоб молчание забыть…
Сколько нужно нежности?
Чтоб опять любить.
Ты мне - тишины мелодию;
Я тебе - звучание взамен.
Что же вдруг весною юною
Слышался тот звон?
Он же был вселенною
Я была – сама собой.
Что же вдруг за слабость милую
Разорвался этот, между нами, взор…
Сколько нужно времени?
Тысячи шагов…
Чтоб назад до милого
Чтоб без слов…
И под серцем крыльями
Во вселенной огонек лихой…
Как с тобой забыли мы
Что было под утренней звездой?..
Что же нам оставили
Время да любовь?
Как под утро я расстаяла
Говоря с тобой…
Что меня заставило?..
Что было потом?
Пусть вернется временно…
Пусть навек с тобой.
Как тебя ласкала я!
Как звучал зарницы звон.
Как же была мила я,
А тепер душа - камень да огонь.
Прокричу я вечности,
Так что в небе эха звон,
Млечном по пути,-
Ты опять мне нежность
Ту же подари!

вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,
колючим комашшям у вічі студенно пряде.
пришвартовує паростки криги між ребер так обережно,
що розтанути можна в свічечках інших людей.

як шаблезубі тигри, тінь його люта й жаска
повільно осідає за пазухи схиблених ліхтарів.
тут забагато нудоти – каже – і гачкувата рука
закреслює тонни зашарпаних пам’ятю слів.

північ з нього парує оловом захололих зіниць.
видих і вдих – краплі правди бабчаться пухирцями
і заніміло на ватяні ковдри котяться горілиць,
але вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,
і не жалить у спину гострими камінцями.

2018

А біль і нині не дає заснути
Габою мою землю накриває.
І як я можу усе це забути,
Коли у горі небо заволає?
Молили люди небо пам’ятати
Жахливі муки, у яких конали,
І Бога голосили їх узяти,
Окраєць хліба дітям віддавали.
Окраєць хліба, дéщицю надії,
«Мамусю, їсти…» - мозок розривали.
І опадали листям діти - мрії,
У небо ангелами відлітали.
І ангелами, у часи зневіри,
Охороняє пам’ять ці страждання,
І покоління, що не появились
Та не пізнали, що таке кохання.
Їм часу не дали, аби відчути
Кохання, що дає нове життя
Не засівали ниви їхні руки,
У серці не буяли почуття.
Ще ненароджені і люто вбиті -
Цинічно зламаний навіки цвіт,
Невинні душі болем оповиті-
Є оберегами на сотні літ.
2013

Ось і перший день листопада,
На травичці легкий морозець.
Хтось і радий цьому, хтось не радий,
Та осінній порі не кінець.

Іще сонечко нам усміхнеться,
Подарує останнє тепло,
Ностальгією тихо озветься,
Пригадається все, що було:

І приємні хвилини й не дуже,
Радість світла і сум водночас.
Та найгірше в житті - це байдужість,
Хай не буде її у серцях.

2015 р.

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
наче горлом бритва

чи думки не вигнані
а киплять смолою
чи беззора вийшла ніч
вкрила серце млою
де ти янголе прилинь
променем лелечим
гості всі мої пішли
і забрали вечір

скільки випито вина
істини не видно
де той совісті дзвонар
що покличе зридно
на останню з барикад
чи Святу Вечерю
все якось воно не в лад
в душному етері

де ти янголе не спи
на порозі Божім
вже зап’ястя цвях пробив
світ на пекло схожий
і усі хто цілував
обіймав леліяв
стали тихі мов трава
що без вітру мліє

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я тебе очікую
як Святе Причастя
крука вже покликали
і душа ще настіж

17 Січня, 2017

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька –
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.
Він повернеться ізнову –
Промениться місяць-ріг! –
Бережи з коня підкову –
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018)

Відлітають у даль недосяжну
Дні і ночі, хвилини і дні
Відлітають, щоб стати несправжнім
Залишитись десь там - в самоті

Відлітають мов хмари із вітром
Забуваю …Туди не дійти…
Лише думка блукає манірно
Без надії і навіть мети.

Лише усмішка іноді створить
На обличчі гримасу удач
І проникливі старістю очі
І той тихий і жалісний плач…

І ті порвані з силою струни
На яких моя грала душа,
Все безслідно , лиш тихе відлуння
Лише попіл, лише забуття…
13.12.2018

1 - Коли здається, що Правди-Бог далеко
Зв’язок нікчемний… кілька сот причин
Ти передай свій лист через лелеку
Найкраще буде це в осінній плин…

2 - Коли твоїй вірі потрібен ще поштовх
З усіх ситуацій - це найглавніше
Згадай як в дитинстві ти бігав на пошту
І розсилив своїм друзям по віршу…

3 - Коли ти вже їдеш далеко від дому
Так доля зіграла, а чи інша повинна…
Зустрінеш і зраду, і підлість, і втому
Буває і гірше, бережи пуповину!!!
13-12-2018

Не будь глупцом,
О, милый человек!
Ведь мы живем, уж,
Сколько тысяч лет?
Ведь мы создали бога,
Даже.
Себя в его подобии,
Уж сколько лет мы создаем?
Иль станет проще?
О, как далеко до неба!
И есть ли кто-то там?
А небо клонится
К груди поэта,
И призывает ум творца.
Целуй ее ты в губы,
Жизнь не станет легче.
Но будет мыслить проще,
О любви,о земле, и о людях.
Там на востоке дня
Солнце ярко светит.
И чистый херувим
Поет баллады.
Там Змей коварный Еву искусил,
Там Каин брата отравил,
Продал Христа Иуда.
Там танцы ночью,-
Купол неба выше
Там свадьба и тризна,-
Девченка влюбившись
Поет о любви.
Там месяц гитару приносит,
Танцуют цыганки вдали.
И окна морозом расшиты,
И снег серебрится ручьем.
Там губы близки,
И грудь там мелькает искрой.
Танцует девченка-
Там бал Сатаны.
И нет на груди там креста-
Не слышится Богу мелодия чудна.
И мать , уж, не ищет
С рожденья она – сирота.
Там голые ведьми танцуют,
Мелькают там тени чертей,
И слышен там голос пророчий,
И слышна там просьба: убить.
Во мраке дворцовые ставни,
И музика слышна,
И видна там луна.
И ложе скрипит,
И вьются там кудри,
И пьются там вина,
И голос там стонет
От страсти,
И шёлк ниспадает с груди.
И к деве подходит
Там разума демон,
Что знанья землянам дарил -
Великий Астарот,
Что крылья отнял у дракона,
И в небо в тот миг воспарил.
Берет он ту деву за руку,
И в дверь ту заводит
Где веется дым.
Сияют там синие очи,
И обвивают руки,
Словно змеи, тела,
И сердце пылает огнем.
И шепот там страсти безумный,
И крик там от боли и томленья,
И влажних губ прикосновенья,
И взрыв ручья от наслажденья,
И силуэтов там видна
Безумная игра.
У влажних ног
Ручей лазури,
И уст мольба,
У бедер сердца сокрощенья,
И милый свет,
Как сказка утра,
Знаний полна.
Проснулась - небо голубеет,
Петух кричит – знаменье дня.
И только след
Во взгляде томном,
Во бликах дня,
И вечная печать
На груди ее видна.

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.

А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.

Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…

Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.

Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!

Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.

Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…

Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!

Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.

Я так не вмію… та пусте,
і поетичному взірцеві
не заздрю чорно. Біло теж.
Зате подякую творцеві,
що є душа, і слово є,
та їх єднання на папері.
Шаную вічне і своє –
ошатний вхід і будні двері.

12.2018

Коли наближається швидкість
до світлового бар’єра,
то зникають зірки зо світлом
галактичного інтер’єра.

Їх вже по курсу не видно.
Не видно їх за кормою.
Я з безодні лечу в безодню,
оповитий жалобно пітьмою.

Дві плями нічого… Між ними
тунельовано рейсу вектор…
Та з боків зорельота вперто
світла рештки змінюють спектр.

До червоного від фіолету
по обшивці лине веселка,
немов кольоровий протяг
з тунельних тих закапелків.

Із зоряним вітром разом
зростається із металом,
неначе метелика крила
випростуються помалу.

Всесвіту кров – кольорова,
а зірки, як черешні чи вишні,
й зореліт потроху згасає,
на планети яблуко сівши.

2018

Пригадую неопалиме.
Не досипаю ніччю.
Усе стоять перед очима
іконами обличчя.

То поділю своє на двоє,
то стулюю сюжети.
А від ліричного героя
одні лиш силуети.

Допомагали, і любили,
і обіймались разом,
коли на Виселки ходили
усім десятим класом.

Так і пішли усі юрбою.
Нема дівчат і хлопців,
що полягли на «полі бою»
десь у чужій сторонці.

У кожного найвищі цілі
і не свої дороги.
І не біда, що уціліли
та мучились не довго.

Біда мені, що не згадаю,
на що я сподівався,
коли з обіцяного раю
на виселки подався.

12.2018

Так дуже близько — велике місто,
трамвай дзеленьком зупинки мітить,
крізь невгамовне щоденне дійство
проходять юрби туди і звідти —
турбот потоки
(це там, але не тут).

Сюди ж туристів давно не водять,
забута світом і автодором.
Тут пані Юзя, і пан Володя,
і їхня киця з лінивим зором
спинили роки
(не знаючи цього).

Зачарували свій час ті троє,
і що їм наші міські суєти.
Пильнують зелень гори старої,
відбулі дати, колишні мети,
затихлі кроки
(і вуличку свою).

(грудень 2018)

Слова, як зерна, силу мають,
Завжди, про щось повідомляють,
Є добре слово і лихе,
Cлiд пам'ятать завжди про це..
2009

Зимнее утро,
Как оно чисто,
Тихий снег, слегка кружится,
Лес совсем не шелохнётся,
Птичка резвая проснётся...
2009

у чеканні відстані мовчать
а мовчанню є про що сказати
про любов до сили і меча
при нагоді світом панувати

про купання в золоті й пітьмі
де немає голоду для втіхи
і про тихий плач і дикий сміх
у душі що Бог тобі надихав

у бажанні важелі надій
а надії мають право жити
мов каміння в колах на воді
чи волошка у обіймах жита

чи благання подолати біль
не давати приводу для втрати
чи плекати небо у собі
чи перемогти а чи програти

у сумлінні паростки удач
а удачі пришивають крила
із глухого вигнана кута
набирає змаху віри сила


незабутні кривди вибачай
безборонне світло переховуй
відшукай небесного ключа
віднайди пегасові підкови

у моєму голосі печаль
очі погасили світло-зорі
зорі наче сльози – їх не жаль
жаль в душі невиплакане горе

12 Січня, 2017

В думи завія пролізла
Випнула спокій у двір
Вимкнуте світло, вже пізно
У буді бубликом звір…
А темінь - на десять кроків
Хропе й облизує сни…
Дитина воно до року
І ти милуєшся ним
12-12-2012

Із лементу

- Можна кінуть на вєси... нє вапрос! -
дядько з ятки лементить. Малорос.

Ось автобус - до калюж підплива...
Дим усюди: з-під губи... з рукава...

Бабці місця (літ під сто) не знайти...
Обнялися парубки, мов коти...

У будення свій ранжир... чи фасон.
Я не думаю з лихим в унісон.

Кажуть: дєвушка. Мовчу... Гарно ж як.
Ось екслібрис на снігу - Залізняк...


Вірю-знаю...

1

Ні, про сенси, що у каші,
думать я не буду нині.
Зло наповнить патронташі.
Лізь у пекло по драбині...

Вірю-знаю, що халепи -
це спокута за колишнє.
Вій здирає купи лепу,
шле сновиддя з-за Комишні.

2

Є поети-онаністи,
є кити і оселедці...
Всюди лави... ніде сісти.
Двиготить моя фортеця.

Подарую по сервізу
Лані й Майї, ріжу тортик.
За віконцем хвилерізи...
Вулканічно... пал в аорті.

3

Релаксую - щоб не всує...
Доплітаю райські шати.
Бус Снігуроньки буксує...
Є причина... всім прощати.


2018

Доживаю своє уві сні...
        Не спішу до могили...
Але чується голос мені:
        – пам’ятай мене, милий.

Пам’ятаю... та наче й не чув,
        як, бувало, просила,
щоб і я написав, не забув :
        – я люблю тебе, мила.

І тепер, поки пам’ять жива,
        та опущені крила,
повторяю я інші слова:
        – забувай мене, мила.

Вже ось-ось – у далекі краї...
        Боже, дай мені сили
просинатись, як чую її:
        – я чекаю, мій милий...

12/18

 
рубається шляхта & маркіз
де сад кавує у шарантоні
доба мародерства в своїй повні
наполеон відбуває в круїз
 
босяцький ромео останній луї
підкидує на чуттєвій долоні
оперний моцарт ~ люди & коні в
апофеозі класичному скрізь
 
на мертве бароко лягає тінню
ампір ~ атеїзм як холодна зброя
мадам каліостро на одрі любови
сняться котильйони & зовні
 
провінційний провулок
дохідний дім
 
 
 
 
 
 
 
 

...Той день минув...
І стала ніч сліпа.
Почуй!
І вслухайся в слова:
Історія людей.
Тих, що були, і вже нема.
Колись і ми ввільлємось
В просто слово...
Історія людей:
Історія із святості й пороку;
І не поступиться той день ні кроку...
Той день, що впав сьогодні
На твоє ясне чоло.
І ти тепер єство, що стрепенулось,
Тихо, й знов, в утробі майбуття:
Тепер,під пісні, зір вестиме в вічність,
Той день, малюючи тебе крізь забуття...
...Той день єси і юний, і старий,
Мов его бога.
Коли в колиску положив,
Коли в труну проводив.
...І був той день німий,
І ніч сліпа була йому до пари.
І як ті двоє переспали
В печері неба голубій
І пара духів-голубів
Упала ним на груди:
Каїн і Авель.
І перший їх дім.
І перші сльози,
І перший сміх.
Крізь верболози
В наш дім німий,
у нашу хату, землю нашу...
І в ніч сліпу, в нашу ніч...
Той день, коли була свята вагіна,
І зводилися храми для повій,
І падали у сніг крихкий
Умерлі на очах тяжкого колізею;
І як горіли відьми на чумному пожарищі;
Душилися "не люде" під тупіт
Кроків ідолів живих...
І виживали бога ради, і чорта ради,
І ради дня, - німого дня.
І зачиналися під світло зір:
І прозрівала ніч, і були зорі їй за очі...
...І в шостий день творінь
Світанок розбудив
Од холоду нічного, і од химерних
І блаженних снів Живих...
І ми родились у світанок,
І йшли у той же самий день...
...Історія людей...

Знову цей клятий Грудень...
Попереду нудний шлях
Літру "запхав" маруда
Перший від ранку шах…

Тільки губами наче
Запуст.. Кричить душа
Мамо, ти знову плачеш?
Памороч, печінь - шах…

Літ, едак з виду, сотня
А й може разом всі дві
Господи, преісподня -
Спиртом зав’ялі дні…

Запуст - біг наввипередки
12.12.2018.

То хто він, хто, отой святий месія?
То де він, де, отой чудний пилат?
А поле жде... А доля розпач сіє.
І лід пече у теплім слові "брат".
Та брат не той, що від орди-руїни.
Та й геть не той, що ближній при межі.
А той, з ким спільний хліб, і рідні стіни
і отчий дім, зачахлий від олжі...
Любов пощезла... Тільки люта суміш
зо жовчі, брехонь, болю і тривог...
Месіє, ти ся вродиш в цьому глумі,
де вже углух від наших ґвалтів Бог?..
Тут вже ніхто не чує і нікого...
І хто б доніс до найглухіших вух -
не буде манни. Ні месій. На Бога...
Є поле. Є воли. І вірний плуг.

2018