Шматок землі,
принесений із цвинтаря, -
що це означає?
Ми тягнемо з собою
минуле, як равлик мушлю,
мов тяжкий багаж.
Зі шматком землі
можна принести енергетику,
яка буде довго пульсувати
і відчуватися.
Шматок землі
пропікає черевик
і продирається до кісток.
Його вже не можна
відчистити, він став
своєрідним тавром.
Шматок землі
поєднує в собі
світи і антисвіти,
космос, який розпадається
на друзки.
Шматок землі -
це пам'ять,
яка розсипається піском.

8 липня 2021

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Я заростаю травою.
Мене навідують раз на рік,
і то не завжди.
Пам'ять про мене стирається.
Забуття вкриває мене саваном.
Через 10 років мене навряд чи
хтось згадає.
Я заростаю пам'яттю.
Вона і є моєю травою.
А її покриває
сивий туман забуття.
Фотографія з надгробку
стерлася і злетіла.
Як зрозуміти,
хто тут похований?
Що від мене залишиться?
Надгробок майже зрівнявся
із землею. Де він і де земля,
майже не відрізнити.
Невдовзі пагорб землі
зовсім зникне. Так стріла часу
пронизує людину.

29 червня 2021

Каштан засмаглий,
Двійко жолудів
Та кетяг горобини –
Оце й усі сусіди мого столу.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття.
Мугиче тихе мурмурандо горобина.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
Для рівноваги, звісно.

Пливучі до Острова мертвих
у пустельній нерухомості вод
ніби мріють про щось,
а човен причалить ось-ось.

І думи, мрії та мордування
Він розчавить невідомість глибин,
і, мертвими дивлячись очима,
труп ступить на берег... один.

Він у холодні гроти увійде,
в безмовність темних гробниць,
де тлінням просочені склепіння
і немає ні рослин, ні птахів.

Там кістки ворогів та воїнів,
там мощі вбивць та святих;
там пісенька кожного заспіваного,
Вже дописано про кожного з них.

Внутрішній монстр
виривається назовні.
Внутрішній звір
прогризає ґрати.
Всередині людини
випалена пустеля.
Нікого не можна
залишити з нею
у камері.
Внутрішній монстр
шукає поживу,
ходить містом
у пошуках жертви.
Тепер став їсти
думки.
Власне, це кінцева мета
його полювання.
Ніщо так не смакує,
як матерія
людської свідомості,
як емоції,
які створюють
звалища людського духу.
Так виникають кладовища
ідей, які не відбулися.
А монстр біжить,
зовсім зголоднілий,
біжить у прірву.

3 червня 2021

Тріщини землі -
це порепане тіло пам'яті.
У них можуть упасти
спогади і забуті фотографії.
Вони все поглинуть
у своїх бездонних глибинах.
Тріщини землі жадають
хоча б краплі води.
Посуха випалює все.
Людські цінності губляться
у тріщинах дороги.
Там, де буяло життя,
лише пошматовані черепки.
Спраглі губи землі
ковтають рештки надій.
На звалищах ідей
росте лише гіркий полин.

25 червня 2021

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Стара церква. Зруйновані стіни.

Вона себе зруйнувати не давала

Благанням з хрестом ... під блакитні небеса ...

Ці лики ледве зримі як тіні

На кутах видно з усіх боків.

Молитва ніби залишається сіротою

Назавжди відкривши вікна отвір.

І цей будинок наразі для когось особливий.

Церковний світ душевний знаходять у ній.

Тут тануть оплавлені свічки,

Молитви чуються з вуст.

Вхід до вівтаря для всіх відкритий нині.

Панує у зруйнованій святині

Тут вічний дух зруйнованої церкви

Смугасті кіклопи
Вистрибують з текстів Гомера,
Копають рів
Навколо непорушних Мікен духу,
Навколо Аргосу диких жадань.
Наповнений мушлями келих*
Моря кам’яних вусатих котів
(Для кентаврів –
Для кого ж іще?)
У цій піраміді вікопомних дельфінів
Фиркають песики меланхолії,
Трохи планетарного «якби»,
А ще трохи марсіянського «ніби»,
Атож: осіннє полювання
Мокасинових знавців сопілок
На пурпурових мамутів зими.
Таки трохи.
Ледь-ледь.
Ботанічні фортеці Перікла,
Де стирчать колючками башти,
Які нагадують капелюхи**
Вщерть насипані-наповнені
Фальшивими флоринами світанку***.
Променисто виглядає пальто
Заброди зозулі.
Громадяни Парижу!
Слухайте!
Мером обрано Квазімодо!
Сяйво готичних вогнів
Часів чуми.

Примітки:
* - мушлями молюсків виду Cerastoderma glaucum (Bruguière, 1789).
** - капелюхи-крисані.
*** - жив колись в Мілані генуезець Пеппо Джовані Рікардо. Він виготовляв фальшиві флорини з мідного сплаву і збував їх нетямущим. За це його потім посадили до в’язниці і катували. Середньовіччя ж бо…

Маленький крук
Завбільшки з око левіафана
Став чужинцем на руїнах Лариси
І співає пеани пеласгів
(Тільки його слова і ноти
Не розуміють папуги,
Яких привезли на Самос,
Чи то на Родос, чи то на Лесбос
Пророки).

Маленький крук –
Він також вміє допомагати
Сукупно: каменярам та мірошникам –
Там, за млином водяним
(Пірнають в ставок каппи),
Тягне в гніздо старе
Шнурівки для черевиків
Подорожніх квіткових доріг:
Лускаті долівки палаців,
Де замість паркету зуби коней,

На верхівках дерев життя
Самотній маленький крук
Придумує новий погляд
На квітучий сад Епікура.

Маленький крук
Збирає сталеві голки
Для полку кравців і шевців
Деррі
Під час вільямітських війн,
Співає псалми гугенотів
На могилах єретиків
Божевільної секти
Рибалок Дубліна.
Salvete, piscatores!
Salvete, autumni domini!

 
усяке тойбічне
кшталту синіх псів за вікном
салют п’єро
 
містичні конвалії
тротуари
тотальна відсутність діб
 
голий янгол у пошуках
тіней схололих
 
нагла &
чорношкіра янь
спонтанний
дженезівський сніг
 
моя подальша реінкарнація
малює щось посмертне собі &
тепле
веселий джаз привидів
 
*SMILE*
 
п’єро жеж
 п’є
     ром
 
 
 
 
 
 
 
 

Я став схожий
на зовнінню подобу
себе колишнього,
лише оболонкою
колишньої особистості.
Мене можна впізнати
лише за блиском
у глибині очей,
який ховається
за новою іпостассю.
Маска нового Я
приростає до обличчя.
Старе обличчя
відпадає, немов луска.
Від нього залишились
лише бліді контури.
У незримому театрі
я одягаю маски
себе нового і себе
колишнього і вже
заплутався в них.
Дві маски зрослися
в нове обличчя, і мене
вже не можна впізнати.
Я злився з сірою масою
і загубився в ній.
Мене несе потік.
Я колишній пливе
брудними водами
і, може, колись відмиється
від намулу.

22 травня 2021

Старість - це мудрість,
яка запеклася
на скрижалях пам'яті.
Що вона розповість
на довгому шляху
до прозрінь,
яких завжди не вистачає?
Вона стане провідником
до білого виміру,
у якому розчиняться
страждання.
Старість утоне
у морі пристрасті,
нерозтраченої енергії,
нереалізованих вибухів,
кратерів вулкану,
які погасли,
не засвітившись,
вона буде білим маяком,
пересторогою, кордоном,
за який не можна
виходити. А вийшовши,
не можна не обпектися
об руйнівні вогні.

11 травня 2021

Злий меланхолії король
Прив'язаний дротом до трону
І розпускає Темрява знамена
То у його душі – лише біль

Всесвіт його порожній
Душі погасли всі світила
Біля краю самого могили
Цілують примар вуста

А втім він, мабуть, не помре
Даруючи вічності страждання
Світ в'янення, вмирання
Лещата свої не розімкне!

Злий меланхолії король
Душею вже не стрепенеться
Він мовчки, в тиші зіп'ється
То у його душі – один лише біль!

Тягнуть його лише міражі
Зневіри або смутку
Темрявою завішані дали
Його негаразди ранять, як ножі!

По довгих блуканнях, по нетрях –
Широка галява.
Це ще не вихід.
Ще густіші попереду нетрі.
Але трава гамірлива
Та мірковні статечні дерева,
Та навскісне, наскрізне сонце ранкове...
Слухаю Гріга.
Думаю, що тримає мене на цім світі
Переконуюсь - відлуння іншого серця.
Любляче серце...
Віковічний кругообіг життя –
Переливання надлишків,
Вкорочення надмірів...

Мисливець i лісник
Мисливець, що полював на левів,
якось стрівсь у лісі з лісником,
хвалитися почав, скільки їх убив.
«Чи не міг би ти, якщо спроможен,
показати лев’ячі стежки?»
«Чому б і ні!-зголосивсь лісник.-
Як підеш зо мною, то покажу
стежки і лігво, і навіть самого лева».
«Не треба лева»,- прошепотів мисливець,
блідий, мов крейда, і зацокотів зубами.-
Покажи тільки стежки. Не більше».

Р.S.
Легко буть героєм віддалеки од небезпеки.

Він прийшов до міста,
аби розірвати систему
зсередини.
Невідомо, якими ідеями
він користується.
Він кинув клич
на велелюдних майданах,
і за ним пішли
тисячі прихильників.
Що це за ідеї?
Чому вони діють,
ніби епідемія?
Як зупинити
невідомого пророка,
воскреслого
із доісторичних часів?
Він володіє масами.
Купка чиновників
розбіглася
зі своїх кабінетів.
У місті безвладдя,
але прийшла свобода,
на яку чекали люди.
Пророк запалив маси,
але вже не знає,
куди спрямувати
їхній вогонь.

31 березня 2021

Сірникові люди

Ніхто не любить, ніхто не жаліє,
Ніхто не покормить з руки.
Хворіє, хворіє, свідомість хворіє –
Зима перейшла у віки.

Ніхто не вникає, ніхто не приймає:
Чи за, а чи проти? В чім суть?
Таких і подібних аж з надлишком знає
Цей світ. Ти ж, як хочеш, – забудь!

Хто справжній, що цінне – з’ясуємо в дії,
Вже аж на порозі біди.
Не час бо для мрії, не час для надії,
Нам от залишити б сліди!

Тож топчемо ниви гріхом без покути,
Вже й слід загубили в багні.
Нам радість чужа, наче доза отрути,
Нам зблизька тьмяніють вогні.

Приблизили тих, хто піддався управі,
Та хто з них підставить плече?
Бо полум’я війн і досягнення слави
Прославленим нам не пече.

Руйнуємо підло своїми ж руками
Без сумнівів зайвих і сліз
Все те, що до нас будувалось роками,
З відплатами тягнемо віз.

Хтось вкотре будує хати сірникові,
Щоб звично їм впасти в огні.
Хтось тягнеться ввись, у багаття ранкові,
Та так і згорає на дні.
2012



Відгомін його сміху

Тільки не падай духом,
Він не помре ніколи,
Не перетворить в руїну
Спокійної гавані море!
Тільки не падай духом,
Він буде вічно жити
В твоїх душевних муках,
У твого серця стуках,
В спогадах і сподіваннях.
Тільки зумій не забути!

Смерть не наважиться вкрасти
Пам'ять з твоєї долі.
Життя залишає сліди
Навіть не з власної волі.
Життя проросте у квітах
Під вікнами. Тихої ночі
Подих вбере навіки
Погляд його і очі.
Відгомін його сміху
Стане твоєю втіхою.
12.2012



У жанрі N

Я – не поет, я – вірний слів фанат.
У жанрі N про класику лиш мрію.
Не йду поважно на думок парад,
Бо часом навіть в тіні інших млію.

Я – виплекана долею душа,
Леліяна роками супокою.
Самотня, безпорадна чи пуста –
Живлюся тільки світлом і росою.

Я не жадаю радості дарів,
Не знаю, куди дмуть вітри надії.
Гнітить в знемозі розуміння слів,
У роздумах не квапляться події.

Без захвату, без відчайдушних поривань
Моя мета – знайти мету єдину –
Маскує слабкість у безглуздості вагань
І досі жде сприятливу годину.

Стираючи на порох жадну мить,
Порожня метушня калічить долі.
Чому ж, оковані обов'язком дрібниць,
Ми добровільно не зречемось волі?

Ми свій талант, заритий у пісках,
Не маємо відваги відшукати,
Героями стаємо тільки в снах,
Говоримо – де краще б промовчати.

І збагатівши від мізерних перемог –
Принижуємо всіх і все на світі.
Як ледарі, прогнили до кісток
І лестимо самі собі, мов діти.

І відчайдушний крик чужих сердець
Не пробиває панцера бездії,
Тому не в змозі вгледіти кінець,
Хоч і на повну розчахнули вії.

Ми не пусті, та доказів нема,
Тож не повірить в заздрощах людина.
З корінням заздрощів народжена дарма,
Вбиває віру, що мета єдина,

Що в пережитках і скарбах добра
Ми накопичили красу саму від себе,
Не випадково і не жартома,
А подарунком і пророцтвом неба.

І досі в заголоджених серцях
Святі думки так рідко мають місце,
Та часом в усамітнених місцях
Ще мріємо про справжнє, вічне, чисте,

Про неосмислене, про власне і чуже,
Те, що поети змалювали словом,
Яке залізним кулаком не б'є,
Та може піднестись до неба громом.
01.2013



Керамічні душі

Керамічні душі. Шовкові дощі.
Нам бракує суші. У серцях – свищі.
Сонячне проміння заглядає крізь
Чорні окуляри – ширми вічних сліз.

В стаях власних вовком виємо на сміх,
Хибні кроки в стаї присипає сніг,
А під тихим небом крик живих хвилин
Перекрито шумом голосних машин.

Керамічні люди. Шовкові слова.
Хоч б'ємо на сполох, але все дарма.
В підрахунках ери вже бракує днів.
Тішить тільки власне розуміння снів.
20.01.2013



Несу з собою вітер

Те, що моє, – моє! Те, що тримаю, – маю!
Мене гризе лиш те, що я людей втрачаю.
Дбайливо грію плід – нащадка розуміння,
Та відбирає світ моїх надій творіння.

Кожна душа – родюча, у собі носить всесвіт,
Плекає плід надій, плекає плід любові.
Але згорає вмить, як дим іде у безвість
Під поглядом швидким, що вразить пустотою.

Холодний дим гнітить, як мокрота туману.
Іскри не видно в нім, тому не зрозуміти,
Чи догорає плід одвічного обману,
Чи це тумани манять у далину летіти.

Для когось я – мов дим, для когось я – лиш постать,
Проходжу повз, мовчу, несу з собою вітер.
Я, мов усі та кожен, заручник цього світу,
Послушний раб життя, повстанням не зігрітий.
04.2013



Серед постате покоління

Я не хотіла добиватись розуміння,
Я лиш хотіла віднайти того,
Хто серед постатей пустого покоління
У собі носить часточку мого:

Моїх надій, моїх бажань бездумних,
Моїх ридань під помахом пера,
Моїх одеж в словах, на герц лиш шумних,
І слів, що принципово догола.

Того, у кого крила не орлині,
Хто горобцем літає, все ж – летить,
Хто проживає вічність по хвилині,
Не втративши в ній жодну спілу мить.

Хто з Богом ділить вечори і ранки,
Вчиться чужого, не зрікаючись свого.
Такі ж у нього кожен день світанки
І захід сонця мій, немов його.

Такі ж у нього очі непрозорі,
Такі ж відтінки, власне – й кольори.
Ті самі вибрав він на небі зорі,
За ними йде шляхами догори.
04.2013



Жінка свого чоловіка

Самотня жінка мокне під дощем.
В руках – пакунки, а на серці – туга.
Ніхто не вкриє від дощу плащем,
Давно опорожніло місце друга.

Не вперше грізним скована дощем
Байдужа жінка, загартована роками.
Зв'язала почуття тугим вінцем,
Катуючи колючими думками.

Самотня жінка плаче під дощем,
Що створений для сліз жінок самотніх.
Як вирвуться з зіниць дурні митьцем,
То вже не буде їм шляхів зворотніх.

Стурбована спинилась під дощем
Холодна жінка. Остуділи руки.
Ввірвалися непрохані крадцем
У душу непідкореної – муки.

Самотня жінка втомлена дощем,
Який любила що є сил одвіку.
Припала до колін палким лицем,
Свого своя, дружина чоловіка.

Шанована, голублена колись
У темряві стоїть цілком безлика.
Невпинно звідусіль звучить: молись,
Самотня жінко злого чоловіка!
05.2013



Кущ жасмину

І серед того бруду і гнилих трісок
Розцвів, як квітка лотоса, окрасив днину
Зажурений, в задумі до кісток
Про долю злого люду – кущ жасмину.

Набралась кожна грішна і свята
Істота в цій закинутій місцині
П'янкого аромату від куща,
Сховавши власну суть у пишнім чині.
30.05.2013



А вечори

А вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевне, сміливіша,
А вечори уже не ті.

І сни не снилися давно,
На них чомусь бракує часу,
Ми загубили в днях окрасу
І сни не снилися давно.

І ночі зовсім вже нема,
Вона спинилась на порозі,
Відмовившись у допомозі.
І ночі зовсім вже нема.

В буденності плодили гнів,
А наплодивши понад міру –
В безлюдді свят шукали віру.
В буденності плодили гнів.

На запозиченім умі
Ми власні долі будували.
Усе збудоване ламали
На запозиченім умі.

Одна відрада – вечори.
На них тягар скидали спілий,
Ховали страх у одяг білий.
Одна відрада – вечори.

Та вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевне, сміливіша,
Та вечори уже не ті.
07.2013



Чуже місто

Місто знову мені чуже,
Люди знову мені байдужі,
Наче холодом з душ несе.
Я боюся цієї стужі.

Вже не палить своїм вогнем
Нитка долі чужого міста.
Десь почулось: і це минем!
І здалося, – ця думка – злісна.

Сиплю погляди крізь людей,
Бо не вловлюю в стрічних суті.
Людні вулиці без очей.
Кольорові – давно забуті.

Місто знову мені чуже,
Не попутні старі маршрути.
А домівка, а рідність де?
А без цього як далі бути?
09.2013



Людині

Пожовтіла Ваша осінь, пожовтіла.
Я не думала про неї й не хотіла
Зазирати в недописані сувої,
Дослухатися в них тиші вітрової,
Бо дарма, що нам не знати всіх обставин,
Й без підстави довіряти – проти правил.
Люди ж часто не такі, як їх малюють.
Зазирнула в Ваше небо – усміхнулась.

В моїй пам'яті Ви осінній, пізній.
Там чужий, та для когось і свій, і рідний,
Мов печаль, та така таємна й тиха,
Мов приємність душі, її вірна втіха.
Бо таким, як оті, що кричать , не станете,
Хоч би Вас і щодня до болю ранити.
Бо спасіння в цей день шумливий – плинне.
Бо найперший, кого назву – Людина!
10.2013



Трафіки

В церкві молимось за графіком,
В дружбу входимо за трафіком,
Плачемо коротким вигуком
І боронимо серця.

Миті всі, що між роботами,
Обкладаємо турботами.
Що було – зійшло пустотами,
Тож чекаємо кінця.

Між годинами і днинами
Нехтуємо сном, родинами,
І чиїмись злими кпинами
Творимо в собі борця.

А як вийде час – благаємо:
Чи на стіни лізти маємо?!
Вже ту мить, мов скарб, тримаємо
І шукаємо Творця.

Не шануємо тутешнього –
Не впізнаємо справдешнього.
Та відцвілого, пройдешнього
Не вплітають до вінця.

А коли б на подвиг зважитись,
Не ховатися, не скаржитись,
На думках своїх не смажитись –
Був би простір для митця!
Осінь 2013



На згадку про зиму

На згадку про зиму
Нам буде багряний сніг.
І тих, що забули, – сміх.
І тих, що вбивали, – плач.
І гріх.

Але тоді
Ми матимемо волю святу
І наша доля
Нам не скаже: спіймай!
І підкоривши
Якось гору круту –
Не осягнемо,
Де країні тій край.
07.02.2014



Ніч на дев'ятнадцяте

Дзвонили церковні дзвони.
Кричали: героям слава!
Гриміла зброя.

Покірні били поклони.
Вночі почалась облава.
Вкраїнська Троя.

Пани сторожили трони.
Раби добивались права.
До бою!

Бандит не знімав корони.
Святилась нова держава
Кров'ю.
19.02.2014



Стяг

А під синім небом майоріє стяг,
Так вітають вільних у своїй неволі.
Вже комусь забитий у долоні цвях,
Інші ще чекають подарунків долі.

Хто тобі розкаже істину святу?
Хто тобі порадник у твоїм терпінні?
Дмуть вітри зі сходу на свою біду.
Дмуть вітри із заходу в звичнім збайдужінні.

Ділені між псами плоть твоя і кров,
Терзані терени. І синів, і дочок
Продавали в рабство, а з чужинських мов
Сплутали узори вишитих сорочок.

Гнобить ворог пам'ять світлую отих,
Що тебе підняти прагнули з руїни.
Скільки ще зготують твоїм дітям лих,
Стільки ж раз спіткнуться, люба Україно!
03.03.2014



Знак любові

Люба наша, рідна наша ненько,
Батьківщино мила і свята,
Ти прийми, як скотиться тихенько
Нам з очей стурбованих сльоза.

Не відкинь, бо то є знак любові,
Що з коріння серця струменить.
Нею змиємо сліди запеклі крові,
За яку душа твоя щемить.

Ти прости, що довго твої рани
Омивали сіль і гіркота,
Що ховають степові тумани
Голови в могилах без хреста,

Що за гріх, не свій, а наш, не родиш,
Не цвітеш, не ллєшся молоком,
Що синів собі негідних плодиш,
Неспроможних зжитися разом.
03.03.2014



Помолись за мою Україну

Помолись за мою Україну!
West, please pray for my dear Ukraine!
И восток, за мою Украину
Помолись вместе с жаром свечей!

Твердо й палко, з гіркими сльозами
Присвяти хоч хвилинку зі ста
Для рятунку моєї держави,
Ублагай у молитві Христа.

Долучись до життєвого плину,
Бо ховають синів матері,
Оскверняють Святую Родину
Безсердечні оті упирі.

Отче, в чорну, гнітючу годину
Запали їй досвітню зорю
І прийми нашу неньку Вкраїну,
Як пречисту невісту Свою!
03.2014



Шевченкові

Вашій пам'яті віддана шана була.
Жаль, нащадкам либонь не збагнути смислу.
Ваше слово, немов наконечник спису.
Вашій творчості – слава, честь і хвала!

І чия в тім заслуга, і дума чия? –
На бруски розбирали Вас, наче руїну.
Ви усіх там присутніх в коротку хвилину
Засміяли б палкіше, ніж біду й москаля,

Адже з завчених реплік митця не збагнуть.
Там усе, в що вкладали Ви душу і серце,
Примітивним здавалось, і зло відверте
Я читала у Ваших очах, і лють.

Породили цю лють не образи й гніт.
Певно, брало Вас зло за отих безсилих
Проти власних гріхів і до поля лінивих.
І сповнялось образам тим двісті літ.
05.03.2014



Моя смілива думко

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Отак тебе терзали погані язики.
Для тебе сонце сходить, для тебе вітер віє,
А тут тебе кололи з усіх боків штики.

Коли ти народилась, моя смілива думко,
Я навіть похитнулась з розкутості бажань.
Зусиль пішло чимало, щоб ти звучала лунко,
Та я тебе прийняла без докору й вагань.

З тобою ми на пару і плакали, й сміялись,
Аж я навчилась жити із відчаєм твоїм.
Не раз тебе шалену я в сутінках зрікалась,
Та кожен раз хворіла, як піддавалась їм.

Я так тебе плекала, немов лозу тендітну,
Тобі то сонце в'яжу, то радощі пряду.
І якось ти приснилась мені в неділю Квітну.
Чекала, що на щастя, а вийшло – на біду.

Тобі життя замало, а вічності не треба.
Я думала, дам волі, позбувшись всіх дверей.
А вийшло – поділила на дві частини небо:
Одна для мого серця, а інша – для людей.

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Тебе живу зрівняли із міфом з-під пера.
У кожнім поколінні твоїм завзяттям віє,
Та тільки дурні вділять тобі шматок добра.
04.06.2014



Зла жінка

Із надгробку хмурий погляд кине зла жінка.
Що тривожило її тієї днини й не тільки?
Певне, дармо так подобалися собаки,
Бо в зубах не принесуть букети із маків.

Та й, напевно, не любила квітів зла жінка,
Бо без них могла прожити легко, й не тільки,
Як жила вона роками твердо без віри,
Аж надії й сподівання з нею старіли.

І сварила вона слабкість, потяг, постійність.
І створила вона в серці протяг осінній.
Засипало її листям жовтим і градом,
Керував в душі північний вітер парадом.

І шукала вона сенс у праці та буднях.
Зради й страх лягли важким камінням на груди.
Панував в пісках думок її спокій пустельний,
А по лініях долонь читався смуток смертельний.
2014



В суперечці з долею

О спокою мого крихто,
Прости мене, доле моя!
Бо з сорому знову притихла,
Бо з гонору згаяла "я".

Бо з сухості серця – не плачу.
Мої протиріччя вгамуй!
Бо з відчаю втратила вдачу,
У світ відпустивши саму.

О доле моя терпелива,
Така неприступна, мов січ,
То вітер, а я – не брехлива!
Від себе тікатиму в ніч.

А ти, що залежна від вдачі,
На що сподіватись могла?
Поглянь, хай без сліз, але плачу
Й ніхто не цілує чола.

А ти, що чекаєш випа́дку,
У чім винуватиш мене?
Твого я не власниця статку,
Втрачаю, що в руки пливе.

Хиткого і скутого шансу
В час скрутний, нужденний гляди.
У шансу випрошуй авансу,
Від мене лиш вчинків не жди.
22.06.2014



Бо кожен у душі поет

Тож, що є затишком душі?
Де є пристанище одвічне?
Хто нам союзник пліч-о-плічний?
І що комусь мої вірші?

А я нікому не віддам
Своє пристанище, потіху!
Я не піддам їх злому сміху,
За всі багатства не продам!

Бо кожен у душі – поет
І кожен у серцях – повстанець.
Вдягай собі на плечі ранець,
Згортай до нього свій намет

І йди шукати власну тінь!
Шукай свій затишок і втіху!
Позич в дорогу горстку лиха
У попередніх поколінь!
Літо 2014



Думки вцілілого

Дайте мені вина!
Хочу залити горе.
Гори мені, мов доли.
Далі і дня нема.

Дайте мені вина!
Дайте мені міцного!
Я говорив би з Богом,
Але гнітить вина.

Кров на моїх руках.
Кров у очах і серці.
Присмак гіркого перцю –
Стіни мені та дах.

Далі нема і дня,
Наче скрутило ноги.
Денно свої пороги
Переступав би я,

Тільки тут вічна ніч.
Я не спішу проснутись.
Випити б і забутись!
З вічністю віч-на-віч.

Хто він, отой солдат?
Бачу його щоночі.
Тільки не видно очі.
Він мене кличе "брат".

Чий то коханий син?
Може, ми духом браття?
Може, одне багаття
На двох нас і гріх один?

Той гріх на моїх плечах,
Той хрест я повік нестиму,
А поряд завжди повзтиме
Його передсмертний страх,

Його передсмертний крик
І передсмертні муки,
Біль і гіркі розлуки,
Й тінь, до якої звик.

А я уцілілий тут,
Де тільки вино рятує.
Моє передсмертя чує
Плюскіт думок-отрут.
Літо 2014



Що було – прийшло

А було й мені вісімнадцять років.
Що було – пройшло, не ступивши й кроку.
Ще стебло цвіте і пускає соки,
Як уже за мить наче має вроки.

І на принцип йшла, і трималась слова,
Була гостра думка і крилата мова.
Що було – пройшло, не зробивши й вітру,
А було – плекала я надію світлу.

Що було – пройшло, не спустивши й духу,
Загубилось десь серед гаму й руху.
Що було – пройшло, не лишивши й знаку.
Я складу йому у віршах подяку.
07.2014



Ситий спокій

І ріжуть мене, і мучать
Голодні мої думки.
Зсередини мене крутять
Назовні та навпаки.

І мечуть мене додолу,
І знов підіймають ввись.
Кладуть до мого подолу
Обітниці, що збулись.

Шепочуть: проснися, віро!
Чи в спокої є добро?
Чи вже до кінця зболіло
Тендітне твоє нутро?

Чи пам'яті геть не маєш? –
Почутою ж ти була!
Кого ти тепер вітаєш?
Від кого ти ждеш добра?

А потім, такий жорстокий
До цих запальних думок,
Приходить мій ситий спокій,
Боронить ступити крок.

Говорить: зречися долі!
Забудь про свою мету!
Ти маєш ще кусень волі?
Вона на твою біду!

В тобі ще є дим завзяття?
Позбудься його в цю мить!
Ця ситість, немов прокляття,
Та думка усе ж бринить.

І жевріє тихим страхом,
А сутність її проста:
Тоді ти є вільним птахом,
Коли ще жива мета!
09.2014



Обосічний меч

І я боялася б отих, що давно поневолені,
Вони ж голодні й промерзлі, вони не просто стурбовані!
Вони тримають при собі з двох сторін загострений меч,
І вже обридли їм роки із ярма безвихідних втеч.

У них змайстрований зі шкіри міцний караючий бич
І поміж них один блукає усіх єднаючий клич.
У їхніх думах повно суму, а у словах – гіркоти,
Вони із голодом знайомі, вони з бідою на "ти".

Та попри те ще твердо прагнуть творити завтрашній день.
Вони й під градами й в наметах своїх співають пісень.
І як би там не було далі, а далі буде життя,
Та їм, невільним і повсталим, назад нема вороття.

Я б їх боялась мимоволі, поволі б воля росла
І обосічний меч гострила, що є поборником зла.
Я б їх цуратися не стала, бо правда в світі одна.
Я б разом з ними теж повстала, нехай і з самого дна.
09.2014



На прощання

Скажу лиш на прощання людям правду:
Я вас любила, Боже, як любила!
Хай би прощання це громи побили!
Без вас чи зможу дати собі раду?

У тім краю, в тій стороні немилій
Чи будуть люди цього смутку варті?
Чи хтось зарадить тій глибокій втраті,
Коли ми перед долею безсилі?

Скажу лиш на прощання людям правду.
Куди подіти вас, о довгі роки?
Нам не по шляху більше, не по кроку!
Отим рокам запалюю лампаду.

Вкололо в груди, мов шипами рози,
Розлучення з усім святим одразу.
Прощатись, щоби не втаїть образу,
Потрібно гучно, відпустивши сльози!

Люблю прощання. Хай би збили грози
Розлуку, що прийшла без попереджень!
Прощанню не повинно буть обмежень,
Словам не можна визначити дози.

Сказати треба все, і кожне слово,
І кожен погляд, подих, сподівання
Кричати мусять: це навік прощання!
В прощання мить не відіймися, мово!
12.2014



Терпець

"Терпи, терпи – терпець тебе шліфує" В. Стус

От смішна у терпіння вдача –
Терпиш, терпиш, тріщить терпець,
А тебе обізвуть бідняча
Чи тюхтій, і хай йому грець!

От смішна у терпіння доля:
Чи то жив, чи проспав життя –
В закавулку сиділа воля
І не було у тім пуття.
Осінь 2014



Говори

Відгукніться усі небайдужі! –
Так би крикнути здолу ввись.
Але крик той одні калюжі
Змусить хвилями затягтись.

Так би крикнути, щоб з надривом:
Гей, мовчання своє облиш!
Тільки голос під скрушним впливом,
Ти і досі чомусь мовчиш.

Говори! Говори! Говори!
Маєш правду і маєш терпіння –
Буде плід із такого насіння.
Не мовчи! Говори! Говори!

Говори коли дують вітри
Так, що дух запирає і мову.
Просто знову і знову, і знову
Говори, говори, говори!
12.2014



Смутку ім'я

У мого смутку є ім'я – Розлука.
Говорить сильно, та не вір їй, бреше!
Така її наука недовершена:
Суха, холодна – зиму перевершила.

У мого смутку друге ймення – Втрата,
Бо я втрачала й навіть не помітила,
А як збагнула – то всипала квітами
Той шлях, де розгубила втіхи з бідами.

У мого смутку є багато прізвиськ,
Його хрестили на святого-грішного.
Святий нарік його Шляхом До Більшого,
А грішний кличе Шукачем Торішнього.
12.2014



Писати вірші

Я люблю писати вірші.
Певно, в цьому моя відрада.
Я сказати була би рада
Все, що геть не іде з душі.

Але в тому ж моя біда,
Бо писати не вмію влучно,
А сказати боюся гучно,
Щоб не вкрали мого хреста.

Я волію нести свій хрест,
Він бо мій і нічийний більше.
А віддати його – це гірше,
Аніж з ним хоч би з сотню верст.
12.2014



Чорна стрічка і чорний цвіт

Він хворів. Він не спав, а марив.
Все життя пережив за мить.
Він коханих своїх й некоханих
Впізнавав чи прощав без лиць.

Він не знав, чи мольби про спасіння
Із чиїхось течуть очей,
А над ним, мабуть, зо стонадцять
У сльозах провели ночей.

Лиш з обрамленої фотокартки –
Чорна стрічка і чорний цвіт –
Він – такий одкровенно-ніжний
Посилав прощальний привіт.

Лиш як очі його запались,
Лиш як холод торкнувся чола –
В шанобливій хвилині мовчання
Тиха відповідь їхня була.
12.2014



Вчорашній день

Чому так ллються сльози навесні,
Мов у берізки, що пускає соки?
Чи, може, це на неї впали вроки?
Чому такі мовчання голосні?

Куди ведуть мене мої помірні кроки?
Куди ведуть мене мої щоденні сни?
Вчорашній день попросить: поясни,
Чому так ллються сльози щовесни?
04.2015



Спочинок

Я б щоночі помирала,
Щоб вони були живі,
А не квітами всипала
Цей спочинок на землі.

Та хвалюсь на кожнім кроці,
Що колись із ними зналась.
Найживіший день у році
Був, як з мертвими прощалась.
05.2015



Мій дух

Я не помру до вірної пори,
До певної зазначеної миті.
Мій дух – він вознесеться догори
Чи будуть ним простори оповиті?

Мій дух – він буде срібним, як роса,
Як паморозь грудневого світанку?
Мій дух! Його прихована краса –
Мов поволока ніжного серпанку!

Мій дух низьким туманом у борах,
Скупавши крона, в корені проникне.
Зустрівшись з ним, напевне, вітер стихне,
І голос люду стихне у дворах.

Бо все живе – несе свою ясу,
Чи слово-символ десь на обеліску,
Чи голова свята на полумиску...
І тільки час відрубує красу.
12.05.2015



Кпини

І кричав мій глузд здоровий щогодини:
Чи озветься хтось і хто вже це припинить?!
Тільки кпини в спину, знову тільки кпини,
Що не мають ні природи, ні причини.

Позривалися, мов грона із калини,
Ці пурпурні, соковиті, зрілі кпини
Й волочили за собою мої сили
Й мої крила, аж до самої долини.

Ну і я від них також не відставала,
Я словами відбивалась, пасувала.
Не збагну лишень, чого отак кричала,
Мов калину на базарі продавала?
29.05.2015



Віщий сон

І сон оцей дрімучий, віщий сон
Убрав у себе злості стільки, стільки,
Що, люди, ох, якби ви знали тільки!
Який піднявся б бунт!
Думок полон.

Та сон отой таке завзяття дав!
Якби частіше сни такі читати,
То, може, не прийшлося б проводжати
Своїх братів до тих
Убивчих лав.
05.2015



Боса

Я стою перед вами боса,
З непокритою головою,
Бо пора вже сказати "досить"
Маловір'ю та словогною.

Бо у полі джмелі та оси
Більше мудрості мають зроду.
Бо давно вже спинитись просить
Той, Хто миє руками воду.

Я стою перед вами боса,
Мої коси роса змочила,
Не спроста я простоволоса –
Простосердя на них спочило.

Кожна крапля роси голосить:
Тут стоїть тихий згусток болю!
Бо пора вже сказати "досить"
Безсердечності та бездоллю.
05.2015



Бути уразливими

Як боїмося бути уразливими!
Як ганьбимося стати нав'язливими!
Як не вміємо жить в повну силу!

Як вважаємо межі стертими.
Як байдуже: живими чи мертвими.
Певно, це нас найбільш підкосило.
29.06.2015



Коли помру

Вмирати треба лиш нажившись досить.
Смерть, як й народження, – священна таїна.
Коли помру – це мусить бути осінь,
Бо осінь – це природи сивина.

Коли помру, а всім нам помирати,
Ох, як тоді захмариться блакить!
Триденна злива буде проводжати,
Мов реквієм – за мною загримить.

Коли помру – це мусить бути жовтень,
Такий – медовий, пізній, дощовий.
У мене з ним вже кілька є домовлень,
Він – мій порадник хмуро-грозовий.

Він обіцяв, що в зливі не намочить
Фати мені й моїх дівоцьких прав.
Казав, що листям й сонцем озолотить
Обручку і мереживний рукав.

Як згодився мене до шлюбу вести,
Мене – невісту, юнку під вінець,
То хай же він і душу мою пестить,
Як цьогосвітньому прийде кінець.

Коли помру – хай буде це не вечір,
Не надвечір'я, ні, – глибока ніч!
Щоб при свічках мої біліли плечі,
Щоб в свічниках горіло дев'ять свіч.

Я їхнім воском вже давно хворію,
Ба більшем – ним лікуюсь, ним творю.
У світлі цьому пещуся й малію,
Й в останню мить ставатиму на прю.

Вогонь свічок, як світло моє власне.
Їх дев'ять, адже досі я жива.
Чи так помру я, наче крайня згасне,
Щоб на вісьмох сповнялися дива?
18.07.2015



В дорозі

Ти в дорозі, кожен день в дорозі,
Серед місць шукаючи свого.
Ти з доріг отих зійти не в змозі,
Наче заганяють батогом.

По узбіччях – глядачі гонитви –
Розрослися кам'яні ліси.
Їх – лиш подорожнього молитви
На дещицю сповнюють краси.

Але ти, безмірно одинокий
Серед цих незатишних лісів,
Став таким до втоми простооким,
Став таким, як в супісках посів.

В цім сумбурі, мабуть, тільки небо
Є таким, як сто століть тому.
І, як сотні поколінь до тебе,
Ти в дорозі молишся йому.
11.2015



Була людина недарма
М. Б.

І скільки б часу не минуло –
Людина спомином жива!
Немов торішнії жнива,
Як для знедолених – притулок,
Як кожен кут і закавулок,
І пляц, де зайшлий спочивав,
І шлях, де стоптана трава,
Як кожен в стільниках чарунок –
Була людина недарма!
12.2015



Ненастя

"Але – сміливі завжди мають щастя"
І. Багряний "Тигролови"

Сміливі завжди мають щастя,
Кмітливі п'ють лиш чисту воду,
А я – смакую насолоду
Свого щоденного ненастя.

Багаті прагнуть багатіти,
Злиденні – швидше б зледеніти,
А я – ще мить і буду тліти
З цього огненного причастя,

А я складаю заповіти.
Не мій мою пильнує вроду.
Не нам долати цього броду,
Бо в нас буде своє пропастя.
12.2015



Місто довіри

Стоячи на порозі свого смеркання –
Місто жовто-гарячим вогнем палало.
В ніч, таку неймовірну, як час кохання,
Місто знало всю правду, тоді вже знало.

Чи читало з облич, із долонь і кроків,
Чи питалось в мольфарів, ворожок, магів,
Але напрям для вічних людських потоків
Прописало завчасно на лад зигзагів.

Не прощавши образ, нелюбові й зради –
Відсівало чужих, а своїх – вітало.
На одних – канонади, а тим – тиради.
Та, мабуть, я у скроні йому запала.

Мавши лиш пів гроша і травневу віру –
Приміряла я ролі себе майбутніх.
Я втиралась у шкіру йому й довіру.
Я була найприсутніша між присутніх!
12.2015



Ненароджені діти

Усе продовжило бути,
Хоча й кораблем тонути.
Та лиш у серцях покути
Давно по кутах не чути.

Усе продовжило спати,
Лісами у сні блукати,
І лиш сомнамбула здатен
З дощами гриби збирати.

Усе продовжило жити,
Земля не зійшла з орбіти.
Та лиш ненароджені діти
Не будуть зривати квітів.
12.2015



Далі буде

Буває, що світ минає.
Буває – минають люди.
Та щось в тобі точно знає:
Хай титри, та далі – буде!

Ще будуть слова зізнання
В коханні, прощенні, зраді.
Ще будуть кивки вітання
Людей, що направду раді.

Ще будуть слова пророчі
І сни, і думки, і книги.
Ще будуть звитяги творчі,
Застої й за тим – відлиги,

Загальні людські падіння,
Твої особисті злети,
Сердець голосні веління,
І розуму тихі вето.
12.2015

Ми рік, як уже не були студентами. 2007.
Поверталися з вечірніх походеньок по кафе
І говорили про брудний реалізм, про Буковскі. Перекладів його не було,
Але вона казала, що це справжня поезія,
І що реалізм не може бути брудним.
Це і є справжній реалізм на відміну від ліричного дурману.
А я торочив їй про те, що поезія — це проєкція думки божественного на земне,
А тоді зворотно — земного на божественне,
Слова наче цеглини відтворюють боже місто.
Ми — це спотворений, покривджений, викривлений образ.
Але вона вже почала говорити про «Мертвого півня»,
І ми йшли через сквер до освітленого провулка,
Що виходив на ратушу і чули — звідти доноситься музика.
Там, на невеликій сцені, справа грав гурт «Плач Єремії».
Ми не знали про концерт; наче він був стихійним, раптовим.
На сцені зліва імітував гру на електрогітарі якийсь знайомий чоловік в окулярах.
«Це, що Луценко? Міністр внутрішніх справ?» — запитав я.
«Та він п’яний» — додала подруга.
Він і справді був п’яним.
Співали «Вона». Люди горланили й махали руками.
Це була остання пісня.
«Як би я хотіла автограф Чубая, шкода — людей багато, не протиснутись».
«Пішли, візьмемо», — сказав я.
І ми пішли. Я потягнув її крізь натовп по діагоналі за сцену, наче криголам.
Там було вільніше.
Балаган. Ми роззирнулися:
Позаду крокував телеведучий різноманітних програм Микола Вересень
Якого обступили жінки та питали коли відновлять «Без табу».
Микола торкався вуха з сережкою і хтиво усміхався.
Попереду кілька чоловіків заштовхали Луценка в білий мінівен,
Прямісінько перед самим моїм носом, а трохи далі стояв Тарас Чубай.
Ми підійшли. Подруга дістала з сумочки блокнот з аркушами в клітинку,
І я попросив розписатися.
Музикант глянув на нас, почувши, як ледь заплітається мій язик
І мовчки розписався.
Я перегорнув аркуш.
«І ще тут, для мене», — сказав я.
І він знову поглянув на мене.

23.11.2024

Павуки ходять серцем.
Павуки дивляться в безодню.
Павутина покриває кімнату,
як всесвіт.
Вона нагадує навалу страхіть,
обплутуючи мозок
іржавими ланцюгами.
Нитками павутини
рухаються імпульси,
які йдуть
до фатального вибуху.
Павутина сковує книжки,
ув'язнюючи людський дух.
Вона вкриває одяг,
штовхаючи його
у попіл століть.
Павутина заміняє думки
і поселяється в голові.
Кімната стає
окремою свідомістю.

29 березня 2021

З тобою ми в безмежній темряві,
Крізь космос у капсулі летимо.
Не знаємо ніч, не знаємо день,
Де верх та низ, не знаємо ми.

Зірки мерехтять вдалині,
Прилади вогники горять.
На моніторах, ніколи,
Рідний нам не побачити погляду.

Ми не повернемося ніколи
До своєї покинутої землі,
Де вмирають міста,
Скарб гниє на дні.

Не має більше білих хмар,
А повітря свіжість несе.
Тільки трупи померлих ворогів,
І розтікає по Землі кров.

Ми в тендітній капсулі одні
До надії у порожнечі летимо.
А втім лише проблеми попереду,
Звісно від приладів пішов дим.

Час стікає по крапельці
і йде війною.
Він невідчутний,
але здатний руйнувати замки.
Час тече тихим струмком,
але залишає по собі руїни.
Пісок часу залітає
у найменші шпарини,
проникає в мозок,
поселяється в ньому
ледь відчутним шумом.
Клепсидра часу на вигляд
безпечна, але спроможна
стати вибухівкою,
яка розірветься
у зовсім несприятливу мить.
Час стає вершиною,
яку не кожен може подолати,
а досягнувши, стане
скляним стовпом,
укриється кригою
і розсиплеться на уламки.
За цими уламками
уже неможливо впізнати
колишню людину.
Від неї лишаться камінці
на битій дорозі,
такі ж безликі,
як безліч інших.
Вони не будуть блищати,
а лише нагадувати
про поразку
перед неминучою навалою.

1 березня 2021

Коли слово посіяне
Зерном сваволі
На рінні святого Томи,
Де в тіні крисані
Чекаєш пришестя Пандори,
Відпочинь у гавані келиха
За столом у весталок чи то валькірій,
А ж тут журба – некликана,
Неочікувана,
Наче дзьобаста озерна чайка
(Мальована чорним по білому).
Доки не покличемо вусатого пророка*,
Не розтлумачимо, чого ми хочемо**
Чи то почути, чи то поглухнути
Від слів нареченої приблуди кота,
Доти черевики будуть лише нагадуванням
Про холерні роки олійних фарб***.
Придумав собі зорю,
А вона згасла,
Топтав полинову землю****,
А вона стала подихом,
Написав на папері кавалок Істини,
А він побілів крейдою.
От і пиши після цього
Поеми пташиними знаками
На сирій глині найперших.


Примітки:
* - Фрідріха – він теж пророк.
** - а раптом ми нічого не хочемо? Що тоді?
*** - це я про часи Мікеланджело Мерізі да Караваджо (Michelangelo Merisi da Caravaggio), а зовсім не про модерн.
**** - точніше, євшанову – ту, що поросла Artemisia austriaca.

Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.

Я вийшов у ліс
і вслухаюся в голос тиші.
Вона біла, як цей сніг.
Біла магія тиші
зливається
з чорною магією зими.
Біла тиша нагадує аркуш,
на якому пишуться
людські долі.
Людина прокинулася в лісі,
і її свідомість схожа
на чистий аркуш снігу,
на якому можна записувати
усе, що завгодно.
Вона позбавлена знань,
які її руйнують.
Людина стає білим ангелом,
у якого відсутні
злі помисли.
Відбувся білий апокалипсис,
який перевернув світ до основ.
Біла тиша є лезом,
яке відділяє реальний світ
від потойбічного.

12 січня 2021

Розтай у моїх руках, довірся,
Ступни за грань.
Й з широких вулиць таємними дверцятами,
Всередину забороненого раю.

І без розуміння, без контролю
І розум геть.
З туги звичної ролі
Цієї другої ночі.

Повітряного очищення вистачає,
Й молячи богів.
Вино моїх дотиків,
Моїх кайданів.

Мій Всесвіт моїх бажань.
Тож хай буде так!
Пряма відповідь твоїх метань -
Один лише крок

Землю вкрив густий туман.
У ньому ховаються чудовиська,
які простягають свої клешні
до наших заповітних мрій.
В імлі зависають думки
і стають застиглими,
безбережними, драглистими,
усепроникненими, як цей туман.
Тане сніг, і з-під нього
проглядає листя, даруючи
неповторний духмяний запах.
Так весна народжується
під завалами зими,
так живе пробивається
крізь мертве, нове
крізь старе, і це вселяє
надію на краще майбутнє,
на непереможність життя.
У тумані можна уявити
усе, на що здатна фантазія.
Простір для уяви
необмежений. Сніг тане
і перетворюється на плетиво
безкінечного туману.

7 січня 2021

Портрет намальований зорями
Прочанина, що приходить щоночі
На горище, де сплять кажани
До весни – дзьобатої сірої птахи,
І шукає пошерхлі слова
Зітлілої книги старої поезії,
Яку можна лише шепотіти,
Ковтаючи звуки еламські
Засохлих жовтих троянд,
Ніби не темрява гусне як клей,
А лише жебонить лабіринт
Мушлі крученої – голосом моря,
Мушлі важкої блискучої,
Яку привіз капітан кульгавий
З острова, де ніхто не живе
Відколи дме вітер,
Що гойдає пальмову гілку
Пустелі колючих сонетів.
Дослухаючись до часопростору –
Отого, між галактиками,
І бавлячись у гру вовків-диваків
Зі старою королевою круків.
І що окрім цього?
У цій ароматній пітьмі,
Що гусне від вчора,
Що ковтає звуки мов чапля,
Якій смакують зелені кваки
Очеретів відлюдника Ніби,
Яка роздзьобує кварки,
Зловлені тут – в каламуті ріки,
Що тече.

Крига скувала вулиці
у свої залізні лещата.
Замерзлі думки
висять бурульками
на деревах.
Почуття ледь визирають
з-під заледенілих калюж.
Крижаніє свідомість,
перетворюючись на грудку.
Укриваються памороззю
надії, і вже не можна
побачити їхні контури,
їхню живу плоть.
Знайомі обриси
перетворюються
на крижані ґрати.
Зимовий полон
буде тривати дуже довго,
посадивши до ями в'язниці,
ніби у провалля Всесвіту.

4 січня 2021

О, як набридла круговерті
Бездушних чорних днів,
Моя кохана Смерть –
Одна – у душі моїй!

Є в мене один секрет,
Народи, що довкола:
Моя кохана Смерть –
Єдина моя Подруга!

Моя кохана Смерть,
Прекрасна та мила,
Ти прийдеш у вічі мені подивитися
Якого числа?

Небесне склепіння, земна твердь,
Морське полотно –
Моя кохана Смерть
І нас об'єднає в одне!

На всі запитання дасть відповідь
І нових не дасть,
Моя кохана Смерть,
А прийде лише раз!

Настане година – проникну у двері
До цих невідомих світів,
Моя кохана Смерть,
Та й покаже, ЩО ТАМ!

КОГО ще можу оспівати?
КОМУ віддати хвалу?
Моя кохана Смерть
Усіх перетворить на попел!

Вже не страшно померти,
Та й особливо – з натовпом,
Моя кохана Смерть,
Усіх забере із собою!

Сміятися з мене – не сміти!
Лише свисну ось зараз -
Моя кохана Смерть,
До вас усіх прийде зараз!

Порив меча, польоти стріл,
Граната, кулемет –
Моя кохана Смерть
Управу вам знайде!

Лише одне хочу зуміти:
Тієї миті, коли ПОРА,
Моя кохана Смерть,
Тобі закричати: «УРА!»

Товаришу! Пане! Повір!
Душою клянуся - ей-ей!
Моя кохана Смерть
Нехай буде – і ТВОЄЇ!!

Якщо я задумав помсту,
Та й ворогів у серцях кляня,
Моя кохана Смерть
Зіграє за мене!

І блискають золото, і мідь,
Фортуни колесо …
Моя кохана Смерть
Вам за все заплатить!

Я ходжу в ліс
і шукаю там минулий рік.
Я хочу подолати
розрив часів.
Він повинен пролягати
отут, на цьому пеньку,
ніби по краю серця.
Крижана бурулька стікає,
мовби клепсидра часу.
У цьому місці
проліг пролом
між різними цивілізаціями.
Я падаю в рів, який
ніхто не бачить, крім мене.
У ньому можна зламати
не тільки ногу, а й долю.
Ніби впав метеорит
і пролунав вибух,
але цього також
ніхто не бачив і не чув.
Я бачив дійство,
яке відкрилося лише мені.
Тепер мені нести
цю таємницю, ніби пташку
у долонях.

1 січня 2021

Світ чарівний

Є світ близький та чарівний,
Неначе мрій чарівність тиха.
Твоїх очей блакить і сміх –
Це промінь вічності, це втіха

Для людей,
Які твої малюють сни,
Які твої чарують дні,
Які твою плекають душу.
Ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
В твоїх очах – життя джерела.

Є душі ніжні та крихкі,
Мов чаші з дивного кришталю.
Каміння на дорогах в них
Зламати може крила раю,

Але ти
Не дай їм спотикнутися,
В дорозі цій відчути страх
І загубити сонця промені.
Скажи їм: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Зумій ним поділитися!

Є сила чиста та свята,
Мов чиста святість немовляти.
Ця дивна сила нас знайде,
Щоб біль душі заколихати.

Згладить шви,
Які розриви берегли,
Які сховатись не змогли,
Які з останніх сил тримались.
Відчуєш: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Любові крила за спиною!
2012



Заклики

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
Кроками дрібними, мов далекі зорі,
Перейдіть життя, перейдіть навскіс!

Зупиніть фатум, зупиніть години,
Зупиніть усе, в чім нема душі,
І відчуйте мить, наче сміх дитини,
Як тавро на серці, як п'янкі вірші.

Віднайдіть давно заблукалі мрії,
Поцілуйте їх і вдихніть життя.
Хай тріпоче день, як тріпочуть вії!
Хай сльоза – росою, хай тече сльоза!

Думкою любіть, думкою плекайте,
Того споминайте, хто про вас забув.
Вірою живіть, вірою літайте,
Відпускайте біль, що уже минув.

Майте пам'яття, майте вдячність щиру,
З волі до неволі вдячність бережіть!
Виховайте міць, викохайте силу!
Силу у коханні повік не губіть!

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
І своє житя, наче клаптик поля,
Перейдіть сміливо, перейдіть навскіс!
14.01.2013



Оповили тумани високу гору

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній і дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.

Розцвіли едельвейси на грізних схилах,
Їм для спокою тільки туману й треба,
Недосяжні на голих лискучих брилах
Причаїлися бажані лапки лева*.

Колисковою піснею ллється ніжний
Сметанковий туман на плечі мужні.
Там ходили сини славетних предків,
Там блукали і блудять мертві душі.

Над горою заграва лилася медом
День-у-день, як у дні, що за днями будуть.
Вкрились трави росою, неначе пледом,
Позіхають, мурличать, бо сонце будить.

Лиш зирне за плече – і знову ляже.
Розженеться увись, щоб туман злякати.
Ще біжить – до землі щось привітне скаже,
Про дороги туману кортить спитати.

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній і дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.
01.2013
*Едельвейси



Березневі мрії

Березневі пробуджені мрії
Напоїли нам спраглі серця.
Розімкнулися стомлені вії,
Щоб побачили все до кінця.

Наливаються світлом криниці.
Заливаються світлом гаї.
Відчувають в повітрі жар птиці,
Повертаються в рідні краї.

Десь підсніжники мліють в долонці,
Червоніють промерзлі вуста,
На них дивиться заспане сонце.
Голубіють моря й небеса.

А під сонцем – сніги порозталі.
Що ж за сонцем? За сонцем – світи.
Нащо нам ті незвідані далі?!
Поговоримо з сонцем на "ти".

Поговоримо, начебто з братом,
Підібравши пестливі слова.
Його серцем віднайдем, як шатлом,
З ним далекі, мов полюси два.

Ми не будем питатись про зорі,
З ними стрінемось в інші часи.
Запитаємо в сонця про долі,
Про початки живої краси.
03.2013



Плакучі дощі

Плакучі дощі.
Дрімучі, замріяні роси.
Розчісує вітер верби загадкової коси.

Давно вже не ті,
Давно не мовчали у очі.
Віддали усі сподівання у руки холодної ночі.

Вітання прості.
Прощання пусті й не останні.
Тремтіння душі на тлі соромливих туманів.

Не постать, лиш тінь
Залишилась на березі річки.
Серця на мосту з'єдналися в образі стрічки.

Ти – друг, вірний друг,
Ти – відданість, правда і радість,
Натхнення і світ, ти – світло, тепло і духм'яність.

Ти – гордість і втіха,
Ти – легкість, ти – спокій і пристань,
Притулок думок, співучість і дзвін, ти – колиска.

Солодка печаль
Нам постукає тихо і втішно.
При зустрічі сльози від щастя покотяться ніжно.

Високий політ
В наших дружніх проснеться обіймах
І вдячність, і сміх у очах і життєвих моліннях.
18.03.2013



Я не сама

Я не сама! Я з кожним, хто за мене
В молитвах просить, хто – на край світів!..

Я не сама! Я з подихом шаленим
Чотирибоких відданих вітрів!

Я не сама! Я можу до нестями
Лічити всіх, хто зве моє ім'я.

Я не сама! Я, може, цими днями
Знайшла того, хто ділить моє "я".
04.2013



Зі скелі

Часом буває, що зорі
Геть обмануть у дорозі,
Але надалі – на долю
Світять тобі на порозі.

Часом здається, що крила
Вміють літати з дитинства
Так, що відсутність польоту
Ти все рівняв до злочинства.

Та, щоб спуститись зі скелі,
Стежку гірську чи канати
З жахом, забувши про крила
Будеш з трудом обирати.

Гордо піднявшись над страхом,
Стримаєш холод й тремтіння,
Що пробіжать, мов мурахи,
По непослушних колінах.

Знову згадаєш про зорі,
Що освітили дорогу,
Та не повіриш, що світять
В сторону твого порогу.

Будеш роками спускатись,
Будеш збивати коліна
І мозолі натирати,
І підбирати поління,

Щоб розпалити багаття,
Щоб освітити простори.
Буде твій факел палати
Слабше за крихітні зорі,

Але для тебе відрадно
Стане він другом і братом,
Дороговказом і владним
В відчаї птахом крилатим.

Будеш за нього триматись,
Будеш на нього молитись,
Аж упадеш у знемозі
Свіжими росами вмитись,

Звівши до неба зіниці.
Роси і сльози на пару,
Раз і дай Бог, щоб навіки,
Знімуть завісу туманну

Та на хвилину засліплять,
Сказавши, що був лиш обманом
І світлий лиш тільки під світлом
Факел твій – фата-моргана.

Тоді ти без зайвого жалю
За недосвідчені роки,
Сліз не прикривши вуаллю,
Робитимеш впевнені кроки

До пристановища того,
Де заховалася правда,
Без хвилювання німого,
Ввірившись світлому завтра.

О, лиш тоді твої крила
Будуть літати на повну
Й небу повернуть сторицею
Позику вільності кровну!

О, лиш тоді ти відчуєш
Поштовхи вітру у спину
В напрямку дому. Збагнеш ти
Вартість життя в ту хвилину.
04.2013



Серп наливається

Спогади, спогади, пещені діти,
Як вас прогнати з закутків серця?
Тихою піснею кожен озветься
В ніч непритомну. В ніч непритомну

Порухом, колихом трав золотих
В думці воскресне лиш осінь кохана.
В три пори року ця осінь жадана
Є тільки мрією. Є тільки мрією

Стомлених. Стомлені верби – це душі,
Віття спустили над річкою низько.
Щастя, мов річка, і зовсім вже близько
Верби плакучі. Верби плакучі!..

Місяцю, місяцю, гострим серпом
Зрізуй колосся моєї фантазії!
Доки чекаю край шляху оказії –
Серп наливається. Серп наливається!
Весна 2013



Там прохолодним розлилось туманом

Там прохолодним розлилось туманом
В весняну пору – соковиту, п'яну,
Для дечого уже занадто пізню,
Для іншого там навіть не світало.

В повітрі відчувався смак пригоди,
В два боки часу йшли шляхи далекі.
В серцях було ще більше там свободи,
Ніж навесні у чорного лелеки.

Там різні долі різними стежками,
І знаю, це було не надаремно,
Схрещалися надійними хрестами
Й ставали там, де під ногами твердо.

І я була там. Я вливалась плавно
У ту ріку бурхливо-таємничу,
Куди струмок свій, хай і віднедавна,
З підземних тріщин голосно покличу.
11.05.2013



Чудо з чуд

Я брела просторими вулицями днів ранками.
Побачила – небо хмуриться на дощ.
У повітрі запахло солодко – фіалками.
За кілька годин лийне. Ну, що ж...

Я проходила під розкішними пейзажами,
А над духом моїм розовів цвіт алей.
І проносилися думки в голові форсажами,
Й будували свій власний Колізей.

Я на них не зважала, зачарована
Світом білим, солодким днем,
Бо була широкими очима здивована
Малюків у панамках, мов грибів під пнем.

В світі діялось щось неймовірне, п'янке-п'янке!
Навіть дами суворі плили, мов плин води.
Було в кожної серце в той день на диво легке,
А усмішки їхні зривали грона біди.

І я йшла така чарівна, злітав мій дух,
І вітер грайливо-свіжий мене гойдав,
Розносив, як в сніжний ранок, і цвіт, і пух,
З очей мені локони пружні у світ скидав.

Під ноги мої упало, мов чудо з чуд,
Скуйовджене сонце добрих дитячих рук.
Гарячий асфальт для нього – небесне тло,
А зорями йому стало розбите скло.

Дзвінкі, голосисті співи пташок дрібних
Глушили стук каблуків і шум машин.
Брела я на зустріч людям, яких люблю,
Аж раптом здригнулась: Боже, чи я не сплю?

От тільки б не покидати це місто мрій!
Ти духом своїм величним мене зігрій!
От тільки б не загубити це чудо з чуд!
І де б не була я, сонце, зі мною будь!
17.05.2013



Осипаються липи

Осипаються липи в одвічному розрізі днів,
Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
Написали мені уже з двадцять щорічних томів
Ці чудні килими, що окутують втомлені ноги.

Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка –
Віддавати красу на засмічення і на поталу.
Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?

Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
Перехожим дарують нові й ще новіші куплети
Чарівливої пісні про долі, віддавна відомі.

Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
Хтось зламає гілля і начхає на цвіт цей духм'яний,
Відхреститься лиш тим, що не може ковтати повітря,
Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,

Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
Пригадаються їм небайдужі та бажані люди
У момент, коли липа розпилює золото в очі.

І тамуючи голод долонь та очей безнадійний,
Віддається навіки людина людині думками,
А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
Оживляючи в пам'яті втіхи, покриті роками.
06.2013



Яблука для сестри

У коліно б'є трава, люба моя зелень,
Залоскоче по нозі – серденько веселе.
А за чубчиком гілля заховалось сонце,
Як загляне крізь шпарину – усміхнуся конче.

Йду стежиною виткою босими ногами,
Покрутилася, мов змійка, рідними полями.
Далі – кладка, потічок перетну сміливо,
Пригадаю, як ношуся ще за дня журливо.

Я весела, мов сопілка, голосно співаю.
Так вже файно, бо на серці таємницю маю,
З нею вдвох ми нероздільні, як вода з колодцем, –
Я сьогодні наодинці розмовляла з сонцем.

Наодинці, хоча поруч було повно люду.
Я ту мову надвечірню довго не забуду!
Там, де поле, що є зору, соняшником вкрилось,
Там над полем все до ночі сонечко хилилось.

У коліно б'є трава, вже вдяглася в роси,
Наче коцом огорнулась, спокою в нас просить.
Надобраніч зашепоче, запищить під кроком.
Не тривожу її тиші та обходжу боком.

В'ється стежка через сад, спраглий до водички,
Набираю там в подолок яблук для сестрички.
Гуси стрінуть. Чи вітають? Хто ж цю мову знає?!
Але вірний пес на фіртці вже давно чекає.

Знов дивлюсь на рідну душу, сонну і далеку –
Спить сестра. Клекочуть в вікна із гнізда лелеки.
Наварить смачної зупи мама до вечері.
Тиша стане, пес – із хати, ніч заходить в двері.

Завтра знову повз те поле, в соняшники вбране.
Пестять серце цьогорічні вранішні тумани.
День пройде, немов година, навіть не згадаю,
А під вечір повернуся знов до свого раю.
07.2013



Крилата

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила.
Полетиш у незнані далі,
Там поглянеш на трави впалі,
Застеляють собою доли,
Бо накрили їх сніжні гори.

Там, де вже полонина сніжна,
Зажурилася квітка ніжна.

Не сумуй, моя квітко ніжна,
Під снігами – весна безсніжна!
То є час для твого вінчання
З тим, хто чув про святе кохання.
Вийде сонце удень з комори
І розтопить ці сніжні гори!

Там, де ночі йде зміна вчасна,
Зажурилася зірка ясна.

Не сумуй, моя зоре ясна,
Хоч далека ти, та прекрасна!
Марно перли тобі рівняти,
Як бажання почнеш здійсняти.
Як заглянеш у тихі води –
Заливаються світлом броди.

Там, де тиха вода та чиста,
Зажурилася річка бистра.

Не сумуй, моя річко бистра,
Бо скорилась земля горбиста!
Ти обмиєш її відроги
І обтешеш круті пороги.
Всі дороги тобі відкрились,
Ти, мов птаха та, в небо звилась!

Там, де хвиля скалу пробила,
Зажурилася птаха мила.

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила!
07.2013



Літо моє красне

Літо моє красне, бий мене у скроні,
Висуши вітрами змучені вуста,
Лий дощі холодні у мої долоні,
Повипалюй коси, мов красу літа!

Тільки задихнутись від жаркого кисню
Не дозволь завчасно – це уділ слабких.
Обтяжілі хмари не гони навмисно,
Не ховай у зливі сліз моїх гірких!

Загартовуй волю небом перемінним,
Я кохати буду кожен хмар політ.
Хмари дужокрилі хай галопом кінним
Надбіжать з вістями, облетівши світ!

Хай до мого дому рвуться журавлями,
Хай до мого серця – наче до гнізда!
Хай моя подяка – криком над полями
За прожите літо, за усі літа!
08.2013



Дощ у Карпатах

А у Карпатах знову дощ –
Карпати плачуть.
За непогоду вдячний кожен,
Хто спеку бачив.

А у Карпатах знов тумани –
Мої обмани.
Тверезо думати не в змозі,
Бо серце п'яне.

Цей дощ холодним і жарким
Є одночасно.
Земні за звичкою говорять,
Що він невчасний,

Та я надіюсь на його
Палючу студінь,
Як на єдине джерело,
Що біль остудить.

Я під розламаною навпіл
У небі хмарою
Піймала думку, що не буде
Душа упалою,

Нема ненависті й любові
Нема ніякої,
Є тільки дощ, що у знемозі
Лягає мрякою.

Є тільки дощ, всеогортаючий,
Всепоглинаючий,
Є тільки дощ у цій місцині.
Журби не знаючи,

Окремий світ жалем просочений,
Дощем намочений.
Мрякливий дощ кимось зурочений –
На час відстрочений.

Не має сил цей тихий дощ,
Тримаюсь здогадів,
Щоб змити враз у пізній час
Частину спогадів.

Не маю сил уже судити я,
Не можу злитися.
Не маю сил сьогодні плакати,
Лишень – коритися.

Мені б стікати по щоках,
Лягати росами,
Губитися дощем в руках,
Мовчати прозами!

А ні, – забути власний страх
І жити вірою,
Допоки час – Карпатських гір
Пройнятись силою!
09.2013



П'яніти без вина

"Бог уже давно окреслив коло на піску довкола місця, де ти зараз стоїш"
Е.Гілберт “Їсти, молитися, кохати”

Чи та любов, що є в мені, сама дорогу знає?
Чи так сміливо серце б'є, бо щось святе тримає?
Чи за законами життя летить душа, мов птиця,
Туди, де колом на піску окреслені границі
Людської долі? Вже давно окреслені границі,

Та важко відшукати шлях, коли не маєш гуру,
І важко бути полоненим, коли не видно муру.
Так важко позбирати пазли – свого життя пороки,
Коли вони ховались пильно у серці довгі роки.
Під тягарем життєвих буднів у серці довгі роки!

Зібрати б волю у кулак й боротися з собою!
Прийняти кожен свій порок, самим латати долю!
Переступити через страх, принизливі події
Й зуміти вгледіти проміння одвічної надії.
На власне щастя без обману – одвічнії надії.

Я вірю, що вже йду туди, куди повинна йти!
Я вірю, що моїх навпроти – лежать твої сліди!
Я вірю, що у цьому колі не буде пустоти,
І жодні мантри не потрібні, щоб вгледіти світи
Сердець великих – наших двох. Розгледіти світи,

А в тих серця – бажання, воля, щоб огорнути світ,
Їсти, молитися, кохати, губити грона бід,
Прийти з усього, все ввібрати, наповнитись сповна,
Щоб знову іншим все віддати, п'яніти без вина,
Лиш від любові, від любові п'яніти без вина!
Осінь 2013



Отак, як в пізні весни

Я вдячна всім, хто стрінувся в житті,
Найперше тим, хто був в нім нетривало,
Та слід залишив теплий на душі,
Що й досі гріє, наче покривало.

Усім отим, що на шляху колись
Губили перли, я їх підбирала,
Чиї слова в світогляд мій влились,
Аж я про них ночами міркувала.

Пройшли, мов сніг, навіки. Поміж тим
Вони оту свою живильну воду
Віддали щедро закликом простим:
Шануймось! Ми ж усі з одного роду!

Відхід цей був однак не без мети,
Отак, як в пізні весни тануть криги,
Щоб дати шанс снігам ще раз мести
В нове життя, до іншої відлиги,

Так і вони колись бо ще впадуть
Мені на пам'ять світлими словами.
Цей слід в житті повік не заметуть
Нові часи з новітніми снігами.
Осінь 2013



На рідному плечі

Я тільки хочу, щоб щоразу,
Коли на рідному плечі
Схиляю голову, – образу
Зняли з очей вуста твої,

Щоби з чола шалену втому
Цілунком довгим випивав,
Щоб жінку – сонце свого дому –
Повік з обійм не випускав!
08.10.2013



Опале листя

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою розквітають грози,
Німіє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З чужих пісень.

Я не сама, це вже напевне –
Є цілий світ,
Є Бог, який не надаремне
Добавить літ.
І я не хочу потонути
В своїй душі.
Хай ллється сміх, хай ллються сльози,
Течуть вірші!

О, не забути б, не забути б
Мені ту мить!
А пам'ять – в діри, знову віра
Моя димить.
Ми ці дороги потоптали
Не раз й не два.
Дай, Боже, щоб за нами й далі
Росла трава!

А пам'ять – в діри, знову віра
Проспала вік.
Цей час осінній на зневіру
Мене прирік.
Лиш не забути б, не забути б
Багряний лист,
Не розміняти б з плином часу
Вітри на свист!

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою засинають грози,
Ясніє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З моїх пісень.
10.2013



І на тихому-тихому обрії літ

Впродовж всього життя на широких вітрилах
Пронесу я любов незбагненну свою.
Поселю її ген на небесних світилах,
Запалю щастя вогник – яскраву зорю.

Я зігрію очима споріднену душу,
Обласкаю усмішкою кожну струну
Серця цього найближчого, від чуття якнайтихшого
До гучної розпуки промовлю: люблю!

І незламна й швидка, як ніхто справедлива,
Промчить згадка-стріла крізь реальність та сни.
Не згадаю образ, буду вірити в диво,
Збережу лиш найкраще з п'янкої весни.

Обігне пам'ять гнучко тривоги та смуток,
І відсіє лиш добре з коротких епох.
Не присвою любові своєї здобутки,
Та вшаную ту ніжність, що дав мені Бог.

І на тихому-тихому обрії літ,
Як накриють спогади серце печальне
І згадається мрій юнацьких політ –
Образ твій розжене хмари мого одча́ю.
16.10.2013



Озватися

Хочеться озватися у польоті птиці,
Променем яскравим в небесній блакиті,
Вітром натхненним, колиханням вітів,
Кришталевим дзвоном, різнобарв'ям квітів.

Хочеться озватися ранньою весною,
Березневим холодом, тихою журбою,
Хвилиною втіхи для чужого серця,
Живою водою з чистого джерельця.

Хочеться озватися усмішкою матері,
Скромною величчю постаті знатної,
Часточкою доброго у людині справжній,
Подвигом окриленим у справі відважній.

Хочеться докластися до справи важливої,
Мудрості вічної, сотворіння дива,
Праці важкої для легкої долі,
Терпіння одвічного, що позбавить болю.

Хочеться докластися до будівлі дому,
Як наріжний камінь, забути про втому,
Виростити дерево із розлогим віттям,
Де птахи співучі вберуться в суцвіття.

І себе відчути часточкою вічності,
Миттю, доповненням до життя чарівності,
Піщинкою берега за віки розмитого,
Течією теплою моря вкрай розлитого.
10.2013



Горлиця

На три пори року приспали,
На три пори.
І три рази ноги скували
Сухі вітри.
І тричі стихії долала
Одним крилом.
І тричі пороги збивала
Міцним чолом.

Кутами своїми гордилась
Аж три рази,
А з неба гризоти котились
У три вози.
Потрійної кривди набралась
На три життя
І три рази з домом прощалась
Без вороття.

І тричі її проклинали
За доброту.
І тричі любов випивала,
Мов гіркоту.
І три сторони відкривались
Її шляхам,
І горлиця сиза кидалась
То тут, то там.

А на четвертий бік подалася – проснулась.
До четвертого порогу припала – кров не хлище.
Як четвертий кут відшукала – здригнулась.
На четвертім прощанні з домом – дім ближче.

Як з четвертої чаші надпила – стало солодко.
Добро віддала до останку – не мстилися.
Вчетверте з кривдою вона говорила коротко,
Бо з четвертої спроби набеса відкрилися!

Бо четверта сторона розхристана – це схід сонця.
Бо четверта пора року неприспана – весна–красна.
Бо четверта стихія нескорена – вогонь серця.
Бо четверті вітри безболісні – подих щастя.
Весна 2014



Я ніколи тобі не казала

Я ніколи тобі не казала
Найпотрібнішу кожному фразу.
Ця мовчанка завзято в'язала
Не брехню, а таємну образу.

Може, сказане вмить горобцями
Відлітає до Чорного моря,
Щоб на серце не впасти рубцями,
Упивється солі та горя?

Я ніколи тобі не казала
Те, що в думці ростила віками,
Лиш тихенько плечима знизала, –
Все осиплеться разом з пісками,

Все озвучене тліє повільно,
Все важливе стає неважливим,
Вже не золото – досі не срібло.
Все відсіється часом примхливим.
10.2013



А якщо забуду

А якщо забуду за весну –
Отже, лебедино не любила.
Розгорну свої зімнуті крила
І прокинусь з затяжного сну.

Я скажу "прости" ясному дню!
Мій найближчий, охмілілий, вірний,
Мій найперший раб, цілком покірний,
Що не викличе за сум мене на прю.

Неосяжною була, на жаль,
Вся чарівність дня цього відверта.
Та раптово вся несправжність – стерта,
Мов знялась з очей густа вуаль.

Ти ж мені мов неосяжна даль
Не тому, що на сходину вище,
Просто серця зледеніле днище
Видам обітне горизонталь.

Ти мені – не втіха й не печаль.
Мабуть, винна я перед тобою
За любов, закутану у волю,
Що стискала, наче горло – шаль.
08.06.2014



Жодних перевтілення

От якби була я гостродзьобим птахом,
Мала крила дужі та тендітний стан –
Я ширяла б небом, я творила б Бахом
Милозвучні ліки для душевних ран!

А якби я нотою билась в нотнім стані
Та лягла під пальці витончених рук,
То і струн, і клавіш, певно, було б мало,
Щоб відкрити світу серця мого стук.

А як лук стріляв би в ціль свою жадану –
Тятивою стала б, натягнувши дух.
Свистом пройнялося б все повітря рване.
Так би пронеслася, так, – аж ріже слух!

А якби чиєюсь тінню стала раптом,
Що прийшла з світанком, народилась з днем,
То з усі куточків пила б світло залпом,
Вже б ніхто не стримав і тугим ремнем!

А коли мені б і зовсім не родитись,
Зовсім і не знати плоть свою людську?
А коли б нікому навіть і не снитись,
Мала б стільки того, що лиш синь морську?

О, була б я синню, що виходить з неба,
Та синіша навіть від покрову злив.
Жодних перевтілень вже мені не треба,
Бо собою бути – найдивніше з див.
09.2014



Могли б дивуватись

Могли б дивуватись, та що дивуватись і з кого,
Бо завжди невірно були ми тлумачені світом.
Лиш Богом, напевне, одним тільки праведним Богом
Марнотно-колючим не були уквітчані цвітом.

Могли б милуватись. Милуйтесь, та лиш не собою!
На пам'яті в мене чудових людей не злічити,
Та зважившись гордо навік розпрощатись з юрбою –
То можна й на власних надіях розбитих спочити.

А люди чудові, мов чудо, нам трапляться всюди!
І чудом нам видасться їхнє щоденне вітання,
Аж вмить переповнить захоплення втомлені груди,
Відкинувши сум й неминучість години прощання.

І людяність, людяність конче потрібна людині!
Без неї, зажмурившись, падає з власного росту.
Я бачила – краще нема, ніж маленькій дитині,
Що серцем на світ поглядає так щиро і просто!
09.2014



Заклики пошуку

Шукай себе! А знайдеш, то не плач,
Бо вже запізно битись у тривозі.
Себе за того, ким ти є, пробач,
Й прости за того, ким ти буть не в змозі.

Шукай себе! А знайдеш, то прийми!
Хто, як не ти, прийме цю спраглу душу!
Себе розгубленого міцно обійми,
Дай клятву пам'яті та честі непорушну.

Шукай себе й знайшовши – розгортай,
Неначе книгу, і близьким, і стрічним.
За помилки друкарські не картай,
Та коректуй коректором магічним.

Шукай себе, а знайдеш, то люби!
Відчуй себе у цій любові вільним!
Себе ти вже ніколи не губи!
Собі до скону будь єдино вірним!
12.2014



Заклики зцілення

Не плач, не картай себе, дівчинко!
Така твоя думка розхристана,
Аж тиха надія неприспана
В цій думці була заколисана.

Чи ти з цього жалю наситишся,
Чи з докором кожним мужнішаєш?
На шию ярмо собі вішаєш,
Та з часом усе ж сміливішаєш.

Не плач, не сумуй, моя дівчинко,
Дороги твої ще незвідані
Попереду всипані бідами,
Та хтось прикрашає їх квітами.

Коли свої сили розхлюпаєш
Й знеможено в тиші лежатимеш,
Коли цілий всесвіт кричатиме –
Плоди цього жалю не жатимеш.

Не плач, не розжалуйся, дівчинко!
01.2015



Заклики любові

Люби весну і не картай за зливи,
За польові роботи, талий сніг,
За те, що ти в цей час найбільш вразливий,
Забудь, що ти роки від неї біг!

Люби весну у квітах гордовиту,
Люби у травах запашні луги,
Люби весну, туманом оповиту,
І полудневу спеку, до жаги!

Люби у цвіті яблуні та вишні,
У пелюстками всипаних стежках,
І за букети ароматів пишні,
За повноводність у гірських річках.

На три пори вона торік заснула
І зараз прокидається від сну.
Люби її за кожну, що минула,
Нелюбу і непізнану весну!
03.2015



Заклики й ознаки

Читайте книги, пийте молоко,
Любіть вологу і шануйте землю!
Моліться Богу, на добро й на зло –
На все в житті просіть благословення!

Кажіть: будь ласка, дякую, пробач!
Не бійтеся бездомного собаки!
І не зважайте на торби невдач,
Шукайте тільки доброї ознаки!

Готуйте їжу, їжа – це добро!
Діліться нею – це є добрий вчинок!
І не кажіть, що жінка – лиш ребро,
Бо в тім ребрі душі перепочинок!

Згрібайте листя і косіть траву,
І завжди все робіть душі велінням!
З терпінням, по травинці, по перу
Звивайте гнізда іншим поколінням!
03.2015



Чарівні бойківчаночки

Чаруючи,
Лікують серце панночки
Сопілочки –
Чарівні бойківчаночки,

І співами,
Гаївками, маївками,
Забавами
За затінків відтінками

З зозулями,
Де "ку-ку-ку" між віттям,
Між вишнями,
Черешнями, в суцвіттях,

І "фіть-фіть-фіть" –
Весняночки-співаночки –
Цей спів століть.
Й сорочки-вишиваночки.

І чути рій.
І голуб до голубочки:
Лелій, лелій!
Голубка тягне губочки.

І: лей-лей-лей!
Ой, нене моя, ненечко!
Як цвіт лілей,
Так лю тя, моя лелечко!

І любо так
На серці раптом робиться
Тій панночці,
І колом хороводиться.

Й сама вже: лю,
Так лю, мої зозулечки!
Ви ж так те "ку"!
Сопілочки... Голубочки...
04.2015



Несказанне

"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним."
Л. Костенко

Той екзамен вигадали Ви,
Пані Ліно, геній цього віку,
Чи його до вас ще прорекли
Злі вуста, яким немає ліку?
Та його, напевне, не складе
Змучена душа моя і п'яна,
Бо вже сотні років в блуд веде
Усмішка мовчально-полум'яна.
...

Чи ж не щастя, як цвіте бузок,
Як ворожить липа колиханням?!
Я тобі, назбирані з казок,
Подарую пригорщі кохання.

Зачерпну долонями води –
Підсини свої блакитні очі,
А мені в долоні поклади
Те, чим очі поділитись хочуть.

Зачитай своїх думок вірші!
Нам дано пів миті до світанку.
Зріє ясний день в моїй душі,
Коли рушиш уст своїх мовчанку,

Буде хай з неоднозначних фраз –
В них я коми й оклики розставлю.
Почитай мені останній раз
І довіку крапки не поставлю.

Нам приносять янголи у дар
Із обійм та поглядів розмову,
Щоб вона пробігли календар
Й оминула віхолу зимову.

Та такі широкі, як покіс,
І такі ж підкошені, як трави,
Наші душі, рідні аж до сліз,
Наші душі голосно мовчали.

Як гучним мовчанням причастиш,
Все несказане залишиш несказанним,
Боячись, що серцю не простиш, –
Поцілунком закричу прощальним.

Може я отак і задихнусь
Тим цілунком, ніжним тим цілунком,
Та свого мовчання не зречусь,
І твоє взамін прийму дарунком.
05.2015



Декому

Такому рідному, далекому
У дар! На пам'ять! На віки!
Що без імен, – пишу я декому.

В бурхливостях життя-ріки
Лежу слухняною і слухаю,
Чи не спускають нам плотів?
Мій послух буде запорукою
Для щастя нарізних життів.
Мій послух слову стане золотом –
Достаток духу проречу!
Моя молитва буде молотом,
Щоб всі вершини – по плечу!

Такі несуть нас різні течії,
То прохолодні, то жаркі.
Ми на розлуки є приречені,
Життєві води бо гіркі.
Та я не скаржусь, ні, я дякую
Тій річці днів, що нас вела,
Бо ніжність в серці є відзнакою
За всю любов, що вберегла.

До нього – рідного, далекого
Приходитиму в сни і в снах.
Мого оспіваного декого
Не відшукати в іменах.
13.05.2015



Завзяті дівчата

А у великих містах
У вікнах стоять
У темну пору
Самітні дівчата.
Там – у великих містах –
Щодня двадцять п'ять
Годин із упором
Стоять дівчата.

Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати – помрій про щось зелене.
Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати – римуй дурне й шалене.

А у маленьких містах
Ще довше не сплять,
До вікон ще ближче
Стоять дівчата.
Там – у маленьких містах –
Палкіше горять
Стожари й завзято
Стоять дівчата.

Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати – рахуй вогні навпроти.
Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати – люляй свої гризоти.

Рішучі дівчата не люблять спати,
Їх також не тішить в оманах блукати.
На них прокляттям лежить завзяття.
Нічниця – це їхнє щоденне розп'яття.
Вони беруться ідеї плекати,
Стратегії з грубої нитки в'язати.
Вони беруться думки сотати –
Не можуть спати.
05.2015



Не розумій мене

Не розумій мене, не шануй мене,
Не вертайся додому з цілунками,
Просто живи у снах! Просто живи і все! –
Крики серця довкіл відлунками.

Та не забудь мене. З часом згадай мене,
Як не слова, то й думки достатньо.
Просто люби мене! Чуєш, люби мене
Так, неначебто вперше й востаннє!
06.2015



Якби я знала

Якби я знала, як тепер болітиме –
Закрила б очі клаптем полотна!
Твоїми не п'яніла б зорецвітами
І не любила б, чуєш, не жила!

Якби я знала, як я сумуватиму
І як минатимуть повільно дні,
Коли тебе назавжди покидатиму –
Не роздувала б з іскорки вогні.

Чи ще прийдеш у сни, чи ще примаришся?
Хоч раз у вічність подаруй привіт!
Якщо чекати, кажуть, дочекаєшся.
Таких, як ти, чекають сотні літ!

Приходь до мене легко кожен раз,
Коли засну й забуду вкрити ноги.
Приходь до мене, наче не від нас
Втекла любов і сплутала дороги.

Буть поруч, як горить моє чоло!
Примарся, коли жар мене подужає!
Піклуйся і роби мені добро –
З тобою навіть при смерті одужаю!
30.06.2015



Подих червневого вітру

Тож, що це між ними було –
Чи подих червневого вітру,
Чи янгол небесно-привітно
Любов почепив на чоло?

Та пестила ніжна рука
Чоло, наче янгол торкався.
І він так затишно всміхався,
Що віра міцніла хитка.
29.06.2015



І я почну своє нове життя

І я почну своє нове життя,
Що налетить, мов свіжий подих вітру.
І я під ним трояндою розквітну.
І буде в ньому твердість і пуття.
07.2015

Я викинутий
у снігову заметіль лісу.
Лежу, укратий снігами
і кригою, ніби забуттям.
Я ліг у вікову сплячку.
Крізь товщу снігу
проросте зелений паросток,
але він буде вбитий
немилосердним холодом.
Залишається творчість
під глибокими шарами
білої пудри, яка буде
кволо народжуватися,
ніби в'язень у тюрмі.
Невідомо, коли закінчиться
зима. Можливо, вона буде
вічною. Відбудеться
світовий катаклізм,
і вона ніколи
не припиниться.
А мені краще
укритися снігами,
відчуваючи покинутість
у ворожому світі.
Краще викреслити себе
із соціуму і лягти
у безстроковий сон.

20 грудня 2020

Ти ніколи не зможеш роздивитися усе небо,
Спіймати його хмари чи місяць у воді, як один
З персонажів п’єси. Все, що ти можеш це
Стояти осторонь і передавати історію,
Що можливо розпочинається листівкою
Чиєїсь посмішки, або й шаленим реготом,
Як це було в далекому дві тисячі восьмому
Коли повінь розлилася набережною і мостом
Кинулася тріщина.
Як вона реготала!
Різкий випад жарту гострим вістрям звільнив
Куліси вуст і три десятки персонажів вийшли на авансцену
Кланятись публіці.
Обличчя її побагровіло від нестримного сміху,
Що хвилями накривав мол і заливав салон по продажу стільникових телефонів.
І навіть головний консультант — її чоловік, не міг заспокоїти
Чемну менеджерку банку, затягнувши за ширму позаду стелажів.
Клієнти поспішно покинули магазин, а вона все заходилась і заходилась
Відчайдушним, нестримним, тваринним реготом
Від якого хапали дрижаки.
Ось тоді він і вийшов — її чоловік, головний консультант, щоб глянути на мене
З міцно затисненою щелепою.
Для нього я був злочинцем — тим хто вразив її шпичаком дотепу,
Чи коли бажаєте розлоскотав вразливий океан
Зчинивши гігантські хвилі.
Його запитання було риторичним:
«Що, запав на мою дружину?»
«Та, ні», — відповів я, почувши у словах консультанта
Звук з яким зрізають квіти.

27.01.2024

Вона сказала, що запах старої книжки противний,
Як кімната самотнього, що покрита дощовими плямами,
Що сонце стікає полум’яними краплями
Пластмаси вбиваючи нещасних мурах,
А найдивовижніше те, що жити цікаво тому,
Хто не дочитує книг.
«Так, так, — казала вона, — читай мені поезію своєї покірності,
Коли хочеш, скажи, як мені встати, щоб кімната
Набула рис моєї недосконалості, і важкі тіні
Годинникових човників
Хвилювались у химернім плетиві фіранки,
А з місячного сяйва вихлюпувалась піймана риба
Твоєї жертовності».
Ми збираємо краєвиди у внутрішню кишеню грудей,
Білі клуби диму нескінченної мандрівки старого потяга,
Що торохкає хребцями драконового мосту,
І я люблю дивитися з вікон його купе на тебе
З пензликом у руках, по той бік,
В той час, коли дописуєш мене,
На картині твого Всесвіту, а я роздивляюсь позаду
Спадковість своєї фігури, що напливає натхненною русалкою,
Вирізьблена на гальюні твого сповненого вітрами галеона. Тож,
Закидай сіті, мій любий, капітане!
І вирушаймо на лови!

20.11.2023

Забуті поетичні рядки -
ніби перла, які потонули
у бурхливому мутному морі,
отруєному відходами.
Як їх виловили
у безликості океану,
як відрізнити від каменів,
крабів, риб, медуз?
Забуті поетичні рядки
злилися з солоною водою,
вони розчинилися вночі
у морському забутті.
Тепер їх не відродити
із безбарвних молекул пам'яті.
Над ними панують
кілометрові шари відчаю.
Невинні поетичні рядки
з'їли акули, вони стали
зовсім іншою речовиною,
яка посилює ненависть.
Пройшовши кілька етапів змін,
поетичні рядки
утратили свою сутність
і стали тілом океану.

4 грудня 2020

Із старого замку в новий
пролягає дорога,
яку важко знайти.
На руїнах старого замку
проростає пшениця,
а новий недобудований.
Він стоїть здебільшого
у людській фантазії.
Хвилі часу відкинули мене
на його уламки.
Старий замок
зруйнувати легко,
а новий побудувати важко.
Стоїть старий замок
докором сумління,
а новий - пам'ятником
нереалізованих мрій,
легковажності й поспіху.
На уламках старого замку
сідають ворони
як провісники потойбіччя,
сіючи безнадію.
Дорога до замку
порепана і розбита,
подолати її нелегко,
ніби зайти на скелю.
Колючки і чагарники часу
дряпають і не пропускають.

3 грудня 2020

Я був уражений темрявою з якої починався світ...
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був уражений темрявою з якої починався світ театру.
Простір повнився голосними звуками урочистої тиші,
Наче невидиме графіті, наче прозора бульбашка коміксів лускала під люстрою:
Слова, слова, слова... Історія про Джері та собаку!..
Аж до останньої життя сторінки...
Одним словом: «нічого»! ... Яка царівна бліда!
І літери осипалися в цій переповненій порожнечею залі
І гриміли у моїх вухах.
Я міг відігнати це привиддя, що виростало містичною стіною
І змушувало серце колотитися,
Та піти до пустої сцени, але ж ні!
Я наче боявся, що ці відчайдушні птахи минулого
Випурхнуть з цієї солодкої клітки, чи я розполохаю їх
І вони пропадуть,
Що зникне це плетиво голосів, тріпотіння крил.
Я потрапив не до театру, а до власного серця,
Що не бажало слухати розум і лякалося,
Жаских тіней в тісній печері допитливості.
Я тихо причинив двері, та здалося,
Що вони гупнули й посипалося тинькування плафона.
Попри те, що був червень,
Перед очима ішов сніг.

08.11.2023

думки - листя
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
лягають додолу
нагадують про неминучість змін
думаю про минуле, теперішнє і майбутнє
відчуваю зміну настрою

Висохле джерело,
із якого нічого не ллється.
Лише камені розкидані
волають про вичерпаність.
У цьому місці засох голос,
не пробивається навіть хрип.
Ніби висохле море поезії,
розкинулася ця долина
На ній нічого не росте,
дерева сохнуть на корені,
залишаючи кістяки.
Висохле дерево
кричить про німоту,
хоча в нього помер голос.
Із нього б'ється енергія
пекельного світу,
яка руйнує все на шляху.
Там, де була творчість,
панує розпад.
Біля засохлого джерела
поширюються буряки,
забираючи з собою надії.
Немає голосу,
лише сухе дерево
розмахує своїми руками
і говорить мовою німого.

30 листопада 2020

«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її і тим,
Кому саме слово Свобода ненависне.
Хто зневажає навіть за сам намір на цім світі жить.
Бо ж на тім світі по сімдесят незайманих дівчат
Отрима кожен, хто зла тобі причинить якомога більше,
Сини Аллаха за приклад узяли не раба Мого Мойсея,
А ненависного спрадавна підступного Амалека,
Аби зачумлених демократією синів твоїх, Європо,
Ножем у спину чи динамітом у вигаданий світ свій привести.

P.S.
Надужиті Liberte, Fraternite, Egalite
невдовзі перетворять світ цей на руїну.

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

        Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
                Мов ніч, що розливає
                  Морок осінніх звуків   у
                   Ьнідивонс хиктих    х          в
                      І насниться мара   ї            у
                      Тобі. І вкутає лінь о        ш
                         Голосних серце. в       к
                            І осінь заляже     т о
                                   На дні,
          Порцелянової чашки кавовою гущею
17.10.2023

три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
не такі як раніше
нагадують
життя триває
важко іноді
все ж можна знайти радість
три яблука ще міцні

У жінки мають бути ноги
Ноги, ноги, ноги
Ще, має бути попа,
визирати з під коротких шортів
Має бути талія і зовсім трошки округлий живіт
Мають бути груди. Будь-які, вони всі хороші
Дайте їм волю, нехай випирають соски.
Мають бути плечі, тендітні й маленькі,
плечі, які витримують все і більше ніж все
Має бути шия, мрія скульптора і мрія вампіра
Мають бути губи, це дуже важливо.
Мають бути очі, такі, щоб втопитися в них назавжди.
У жінки мають бути недоліки,
тільки з ними вона найгарніша за всіх.
Особлива й зваблива.
- - - - - - - - - - - - - - - - - -
Словничок для критики:
Виклик ідеалу
Спростування стандартів
Експресивність
Двозначність
Суб'єктивність
Сатира
Провокація
Еротизм
Відвертість
Стереотипи
Об'єктивізація
Погляд чоловіка
Культурний контекст
Гендерний аспект.
Парадокс недоліків.

 
Вникаємо чи як, піпол?
Чоловік з головою жінки
Полінезійські шпалери випнули обличчя, мікс орієнталь-ретро-
водевіль-джезового педа, сформували тверду, трикутну щелепу
жука чи то богомола
Курний поріз бритви, під вухом на горлі
Лице кольору плям нікотину на пальцях
Темнокільця збирані під зморшкуваті зіщулені очі, що ніби
мапа від надміру бірюзової пудри
Він казав старого язика через зле підігнані дерев’яні зуби
заплямовані надміром опіуму, посічені роками
Ступні, коричневі зморшки над капцями із соломки
Шматочок какао в рожевій мушлі зловив язика вплів у білі нитки
Вугільно-сірий ейзенхаур запханий в лотосовий аскот
Клапоть попелу згори білих-на-жовтім даксів
Чотири кісточки з перснями й нігтями обтяжені мундштуком
твердої чорної гуми
Мені лишалось вдавати аса, поки він пер тацю й мимрив
«Дешевий скурвій син», як соломинка випала з коли сальтуючи
в каналізацію
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
 
 
 
 
 
 
 
 

Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.
Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом
До якого мене відправили.
Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду
І як збивав їх надломленою сухою гілкою.
Як і те єдине, круглобоке яблуко, що наче сонце
Залишилось висіти на яблуні.
Пригадую, як розпалився від азарту. Ах! Останній кидок.
Пригадую, як жбурнув гілку, і як вона розчахнула оте яблуко навпіл!
На яблуні залишилась висіти рівнесенька його половина.
Пригадую...
Зараз я пригадую, що пізніше, так само вчинила з моїм серцем
Одна бешкетниця.
Здається,
Символи майбутнього приречені
Народжуватись з пустощів у минулому.

30.09.2023

Крижане царство сну,
де під дією холоду
усе розпадається.
Земля поринає в летаргію,
у забуття, у марення.
Смерть летить, як Аттіла,
на білих конях.
Краса руйнується
від несамовитої мерзлоти.
Порцеляна ніжності
розлітається на друзки.
Квітка любові
умерзає у кригу.
Очі розуму
стають скляними
Чи збереже крига
первісність почуттів?
Чи будуть вони зберігатися
у ній, як гербарій зими?
Те, що пройшло
крізь зимовий сон,
часто стає мертвим.
Незмигні очі зими
дивляться на нас
із глибини ріки.

20 листопада 2020

Покинь обладунки свої в кімнаті з товстої романіки,
Свою недолугу, видовжену тінь спускаючись долу
У внутрішній дворик з колодязем,
замок порослий травою між кам'яною бруківкою, покинь
Куртуазний апостроф розкішних жіночих грудей
І готичне небо,
І хлюпіт зі жмені сонця в сто тисяч монет,
Що падають сяйвом на озеро і на
вайлуваті пагорби.

Ніщо так не тішить, як біло-червона зворотниця,
Перед пустинним станційним двором в закапелках подорожі,
І темно-зелений ліс розчахнутий залізним полотном просмоленими шпалами.

Куди ти ідеш з багажем, валізами, клунями, скринями,
Гектарами збіжжя на прогнилому стерні,
Зі скиртами душ, тримаючи в оберемках снопи,
Куди ти ідеш тасуючи в пам'яті старезні афіші небес,
Атласні подихи віяла гри в залицяння,
Крик юності, що темними хвилями
Розростається темно-зеленим лісом,
Осідаючи відголоссям в яру?!

Сумуєш за тишею, шахами, неспішним читанням
Воскового часу на полиці твоєї нудьги.
Колись ти гортав гуляючи вітром по саду енциклопедії,
Але тепер сотні книг силкуєшся прищепити до молодого саду історії,
До п'ятого виміру приміських воріт.
Озираєшся, а за тобою прохолодна,
Стіна лісу, байрак з чагарниками та
Краплі світла, що вихоплюють тонку павутину угорі та безліч комах.

Покинь великий міф, як покидав неонову вивіску нічного кафе,
Солодкомовного Катулла, античні трагедії,
Літописи середньовічних келій, готичні
Страхопудала ґарґулій, романи на світанку пізнання,
Друкарські станки, листи Флобера, задушні подоли
Палких повітряних куль,
Вибухи спраглих гармат імперій,
Канкан голоду, бурлеск і страх війни, аж до
Виворотної сторони античної трагедії.
Дочитай щоденники пропахлі газом і кров'ю,
Витри п'яти від червоної фарби, що
Привели тебе до білого полотна перфомансу
І знову до війни.

Ти вийдеш з цього темно-зеленого лісу.
І побачиш знайоме сонце шерехате пекучим шафраном твоїх слідів.
І ти дивитимешся на його першу прозору сльозу
І я не знаю чи варто тобі молити його
Про забуття.
Завтра ми знову повернемося до сонця,
А ти підносиш руку із мечем правди над перилами вечора
Щоб поставити зарубку пам'яті його неповторності.

02.09.2022