Під років сто до істини доріс,
Второпав нащо в світі чорнобрива:
Без од у світі можна обійтись,
А без цілунків - зовсім неможливо.

От і цілую день і ніч красу,
А ви пишіть, страждайте, плачте, кайтесь.
Я з парубоцтва - той ще телесун,
Із пелюшок люблю м'якенький латекс.

Не сплять ночами втомлені творці,
Папери рвуть і обгризають нігті.
А я, Венеру взявши на приціл,
Весь вік ловлю благословенні миті.

У ліриків нормальний стан - журба,
Замріяні, нецьогосвітні взори.
Глибокі зморшки зріють на лобах,
Життєву нить вкорочують їм мойри.


P.S:

Нt думайте про славу, читачів,
Живіть коханням, доки ще не пізно...
Дружина каже: - Борщик похлебчи,
Йому лишень два тижні, ще не скиснув.

14.09.2018р.

Шкода що очі не сміються
Що літо поступилось місцем…
Що цілував тебе він буцім
У сі минор (в сонаті) Ліста

Шкода що час спливає хутко
Дивакувато і кумедно
Шкода що сам себе заплутав
Що замість солі пудрив медом…

Шкода що ти в мовчанках злипла
Безкомромісно і надовго

А де колись гойдались липи
Там ні людей тепер… ні Бога…
14-09-2018

Падають горіхи... падають...
мов долі людські на стріху:
з кимось падає ціла епоха -
хтось відлітає тихо;
хтось аж до краю наповнений щастям -
хтось, мов осіннє листя,
падають люди-горіхи... падають...
до раю і пекла ближче...
Хтось відкриває м'яку серцевину,
хтось - крижане осердя,
хтось не пробачить другу провину,
хтось, мов саме милосердя.
Мрії в горіхів прості до смішного,
в руку чиюсь упасти,
всі, від великого і до малого,
душу готові закласти!
Струшує дерево плід перезрілий,
струшує зрілий й зелений,
і неважливо - чорний чи білий,
встелено ними... встелено...

14.09.2018

Просить - українською - дядечко на милицях.
Продавчиня "грівночку" вимагає... шок.
Муза покавує... на кленочка хилиться...
За кутом прислужник артистичний змок.

Медитую...
Вересень...
Зайві ці негації.
У посудній лавочці бабряться слони.
На грошове дерево падає акація.
Перегруз ефіру... ближнім не дзвони.

А прєдєл мєчтаній - житній хліб і шкварочки...
Чорнобривці-бархатки рве Злоба-кума.
На ридванах окрики "виберем Одарочку!".
Клешнями поклацує голубий омар.

Конопатить плотика Оптимізм... притримує...
Підійду - три кладочки, прадідний місток.
Мандрувати баглося...
І маршрут, і рими є...
і шнури бікфордівські - від блідих шісток.

2018

Яка різниця: із короною – чи без титулів?
Відлюдьком жити – чи себе оточити кралями?
…Червоне сонце над ставком – голова Хрестителя –
сповзе
невдовзі
у безодню
занебокрайову.

Піду, не кваплячись, по тихій вечірній вулиці
в обнімку з дещо несміливою Соломією.
Погода – клас! Ні перемерзнути, ні обвуглитись.
І ще природа видається не посумнілою.

Чому на «Ви»? Давно знайомі. Добу з годиною.
І світле, й темне вже присутнє в недавніх спогадах.
Йдемо в майбутнє: не захмарене – чи задимлене?
Воно чекає нас із радістю – чи із подивом?

В кінці алеї, де фонтан генерує музику,
зізнатись в наших почуттях
якнайшвидше мусимо.

          І
Чи не тому Богові молились
на Майдані, чи не поклонились,
соваючи в урну мідяки,
що якомусь бісу завдяки,
перші у Європі опинились
біло-синьо-красні русаки?

          ІІ
Ефесбе Europe оточило
завдяки кадилу і серпу.
І чого хотіти ще клопу?
Загребуща мафія Кирила
обожає карлу Ліліпу.

А яка великоруська Дума
думає, буває , у Кремлі,
де її окраїни малі!
А які онуки у Кучума!
А куди подівся хлопчик Лі?

Може, роздуває пожари́ще?
Може, Соловей на дубі свище,
що оглухли всі поводирі?
Може, перевести очі вище?
О! Які світила угорі!

А яке опудало медведа!
А яке безуміє душі!?
Ясно, що Росія попереду,
бо вона дає по ложці меду,
розоривши пасіки чужі.

          ІІІ
Пасічники – ющі та азіри,
яники та інший зоосад...
І який не буде зорепад,
і якого не полюйте звіра,
а нікому ще немає віри –
бідне обирає шоколад.

І повірить, що усе «на шару»,
із надії видумає Харі,
винайде на куполі терор...
Ой « везе на кумполи» країні!
Погрузають у лихій гордині
цезарі і горе-прокурор.

Олігархи та онуки голі
і парафіяни ковбаси –
хатні юди та свої носи
ще чекають карлу на престолі
іншої – ординської Руси.
Де ж ти нині, Господи, єси?

09/18

Люди люблять діагоналі...
Більше за них - лиш кола.
У досконалості недосконалі -
Їм до душі проколи...
Граблі і спини під батогами.
Кожна така інкарнація,
Як садо-мазо і під ногами
Самого життя профанація.
Люди люблять ще паралелі.
Самі ж бо чомусь трикутні...
Кутом найвищим - звичайна стеля,
Що вище над тим - не посутнє.
Люди люблять азартно грати
І роблять вони це вміло:
Риска на риску - хрести, квадрати -
За ґрати і душу й тіло.

2018

Полинова осінь
Краєм неба просинь
У тумані тужно
Журиться верба,

Сонце непривітне
В хризантемі квітне,
Дощик тихо плаче,
Бо тепла нема.

На вербові коси
Світанкові роси
Павутинносрібна
Райдуги печаль,

Тиша солов"їна -
На вітрі пір"їна...
Кришиться повітря
На терпкий кришталь.

В полоні спекоти трималося літо.
З дощем всі стосунки неначе розбито.
Чомусь все обходив він наш регіон:
Чи в транс упадав, а можливо у сон?

Нарешті дійшла і до вересня черга.
Природа в чеканні стомилась, завмерла.
Всміхнулися якось і хмари на небі,
Та й шлях для дощу вказали, як треба.

Все вміння він щвидко покаже наразі:
І злива затопить усі перелази.
Працюючи плідно ось так, досхочу
Дорвався, все ллє! Зупинись!: я кричу!

Та тільки листочки в такій насолоді,
Кисневий запас щедро дарять природі.
Пан Вересень зрушив питання нагальне:
І Всесвіт прислав таки дощ довгожданий!

12.09.2018
Свидетельство о публикации №118091207915

Застиглий погляд. Зупинка часу –
Хвилини збіглися всі докупи.
Зніма їх вічність, мов шумовиння,
Себе в очах тих аби розкути.

Застиглі очі. Маляти ручки
Плетуть дитинство на довгих пальцях –
Спізнали фарбу які та злото,
А тільки вперше – майбутнім п’яльця.

Застиглий погляд. Життя строкате
Біжить шалено і все наосліп.
Тримає міцно долоню ніжка,
Застиглу всю – бо любов не поспіль.

Як вільно писати, писати як велено
Біллю у грудях, тугою велетня.
За небом без стель. Свій зріст забути,
Розправити плечі, собою бути.

Щоб руки - вітряк. Махай як хочеш.
А ноги у стриб. До зірок не доскочиш.
Бо небо у велетнів так високо -
Стрибають до нього багацько років.

Та місяць висить. І сонце сходить.
І ниви зірок щовечора родять.
Бо велетень, він не собі в кишеню -
У душу кладе зірок тих жмені

Очима. І далі над хмари скакати -
Розсіяти зорі, красу засівати.
Щоб тут, на землі, серед нас те диво
Сходило в поглядах, а не губило

Себе поза хмарами. Вільно писати,
Як велетень просить всі стелі ломати.

Стара бабуся (поліклінік жертва)
Застрягла у приймальні терапевта.

- У Вас аналізи у нормі, бабцю.
І серце, ніби виповнилось двадцять.
Здоровим людям не потрібні ліки.
Хоч відправляй у космос, - каже лікар.
Зраділа бабця:
- Часу я не гаю!
Давно у космос на мітлі літаю.
І робот, синку, он дивись - на спині,
а гуманоїди насправді - сині.
Весь посуд переб’ють, а після чаю
собі й мені у чарки наливають.
Ще докторе, ті сині б’ються зранку,
тож випишіть касторку й валер’янку.
Мені в аптеці не дали вже вчора,
послали в космос!
- Ви, що бабцю... хвора!?

2015р.

Не уповаю на путі слизькі,
але кому не снилася дівчи́на
і почуття до неї – ще такі,
які шанує юна половина?

Ну а коли такі уже близькі,
то як не намалюється картина,
аби до неї почуття п'янкі
не уявляли пісню лебедину?

Веду її у шати з лободи,
аби із нею і погомоніти,
і цілувати синьоокі квіти...

Хоч уві сні вертаюся туди,
де у любові із роси й води
іще беруться у капусті діти.

center> 09.2018

1

...учора похвалила щира пані:
"Яка туніка дивна! Ви - краса..."...
Умовкли Костянтин, Васілій, Ваня.
Кружляє-наближається оса...

Авжеж, пахуча... екзотичні квіти.
Стрімливо йду, простибі - кидь та кидь.
Несуть мені браслетки Зіта й Гіта.
Струмує зеленаво-синя нить...

2

А пензлі сиві десь малюють юнок,
натурниці в тату біжать на клич.
Ввійшла у заповідну зону... дюни.
О, скільки тут привабливих облич...

Обсидіан, перлини, діаманти...
Бусолі виграють. Слони гуп-гуп...
Перекантуюся. Читаю Канта.
Дієта морквяна: салатик, суп.

3

Сідамо допиваю... м'ятна тиша.
По гілці виноградній - скорпіон...
А море - за шлагбаумом... колише
чужі човни, ліхтариків неон.

....

2018

У мокру та холодну купіль
Вкинула осінь жовтий лист
І вітру сильному подути
Сказала, щоби чувся свист.

Замерз листочок той бідненький,
Тремтить-дрижить, аж посірів.
Нехай би сонечко скоренько
Вийшло із-під кошлатих брів

Тієї хмари, що собою
Його закрила.І листок
Зігрівся б.Осінь золотою
Назвав тоді, дарма, що змок.

2018 р.

Не кусайте мене, дівчата,
Бо хороший, коли й не сплю.
Від Амура усі таланти,
Із Венерою вічний шлюб.

Розбираюсь у поцілунках,
Де - любов, де - звичайна хіть.
Хоче ночі жаркої юнка,
Їй зі мною на це щастить.

У сусіда торбина грошей,
Інший - лан прикупив землі.
Ну, а я лиш кохати можу,
Заздрять дару всі королі.

Знов богиня пливе до спальні,
Кличе щоби і я приліг.
Так і бути - вшаную пані!
Бо любити красу не гріх.

За вікном зоря світанкова,
Не натішиться мартопляс.
На папері усе чудово,
У житті - краще в сотні раз.

12.09.2018р

С. М...
То пісня тужно даленіє,
То плине поруч без кінця, –
Малює образ твій, як мрію,
Німе свідоцтво олівця.
О недоторкане видіння
В тенетах чудного вбрання, –
На фотокарточці настінній
Навпроти погляду щодня.
Це ж треба гарною такою
Уміти мучить і любить, –
Влітати радістю дзвінкою
Та, як печаль, зникать за мить.
Не здогадаєшся, напевно,
По кому цей невчасний звіт, –
Чому забруднює даремно
Пожовклі аркуші графіт?..
Малюю все, що недоміряв,
Коли співаю те, що чув, –
Коли стираю звично з вії
В душі освячену сльозу.
15/07/17

 
у перламутрах ora et labora
невірогідне навпростець
ґедзь риторичний не митець
& пам’ять далебі потвора
 
розлогі кпини з маскою промови
асоціація фразем
в локаціях де наче жеврів дзен
пекельні центрифуги невгамовні
 
троянда кров блакитно майже чорна
провин її відродження & смерть
іще рипить іржава карусель
кісткове борошно труть жорна
 
ще курить асфоделі агасфер
ще вишукано все хай нестосовно
йдуть королівські мишолови
на свій бенкет із музикою сфер
 
 
щезай! звичайний чин помер
крізь відстані беззахисне & голе
а що найшов ніде або ніколи
чи має значення тепер
 
 
 
 
 
 
 
 

Чуєш іде біда ?
Насувається з темного краю
Чуєш – вона сильна і молода.
А ми ? – я не знаю.

Чорний вершник крила свої розкрив
Він устав на стременах
Бачиш ? Сотні і тисячі чорних грив
І не тільки на наших теренах.

Кров проллється,
Іде війна, всеосяжна й жорстока
Ангел білий більше не б’ється
Його рана глибока.

На поталу звіру весь світ
Від краю до краю
І ріку перейшов він вже в брід
І все ближче до знищення раю.

12.09.2018

Все, що визріло, скосить
Час із наших полів, –
Рання осінь термосить
Колос пройдених днів.
Хоч зерна небагато
Впало в жменю мою, –
В нім – здобутки і втрати,
І далеке “люблю”.
В нім солодкість і гіркість
Протиріч без кінця, –
І поезій добірки
Про події й місця.
Хай простять мені люди,
Без лукавства ознак, –
Бо не всім і повсюди
Дарував я п’ятак.
Жив, було, в порожнечі
Скрути голої сам, –
Тільки завжди, до речі,
Дорожив я ім’ям.
Хоч і скупо світила
Гордих предків зоря, –
Та була в світлі сила,
Віра, радість, жура.
А за вибрики долі
Хай простить побратим,
Бо помер він од болю,
А я мучусь живим.
Хай простить мені мати,
Що живу без пишнот, –
Що працюю завзято
Не за шурхіт банкнот,
А за честь, і за віру
В те, що зміниться світ
І не буде в нас міри –
Болів пройдених літ.

***
плакучій вербі дощик коси розчісує
чи гілка верби робить зачіску хмарі
хитаються втомлено сутінки п’яні
проходять повз пам’ять
вітаються
що ж

не писані п’яним закони й порядки
хоча графік руху висить на стовпі
дерев парасолі проходять крізь натовп
грибів
комарів
світлових вітражів

розщеплений промінь у ніч кровоточить
а пам’ятник сонцю за хмару заліз
боїться злизати вологу із лапи
зіщулений
зимний
здивований
ліс

втискається в душу тепло ніби цуцик
і носом холодним віщує про те
що скоро обсиплеться небо під ноги
і грудня бурулька у серце вросте

06-12.09.18 © Василь Кузан

В прицілі - хата, клуня, погріб, сад,
Між ними тінь похмура в хакі човга.
Це - ворог України, щирий кат,
Для мене - ціль, така ж як я для нього.

Утік вночі від власного братка,
У вигнання благословила мати.
Ось, повернувсь зі зброєю в руках
І власний дім розвалюю з гармати.

Здирають шкіру з м"ясом із хохла
З орлами двохголовими кашкети.
Тож вигорів од лютощів дотла,
Мета одна: чума повинна вмерти.

Агов, буряти! Комі, меря, чудь!
Кремлівська зірка світить? Не померкла?
Це ненадовго, бо усі помруть,
Хто носить у душі частину пекла.

Не вірить в карму лиходій-варнак,
Клуб перегару вилітає з гаври.
На Сході з чортом точиться війна,
Криваві плями бризкають на хмари.

12.09.2018р.

Так і треба?

Курнув трави? Штрикнувся циклопіном?
Із пупа око блимнуло на світ?
Зростає гормональне покоління,
Генетика новий виводить рід.

Мужі сучасним дівам до лампади -
Сьогодні шприц запліднює яйце.
Я ж - старовір, Венера спить у хаті,
Обцьомую їй груди та лице.

Відстав від часу, моди, технологій,
Закон про секс готують нам "уми":
5 років - як поглипаєш на ноги,
А поцілуєш - гигнеш у тюрмі.

Вкотилася свобода із Європи,
Дружина з гуми нині в мужика.
Хрещатиком пливуть лесбійські товпи,
Під Лаврою танцюють голяка.

Вібратор тягне в хату пришелепа,
Плюються Самуїл та Гавриїл.
А, може, українцям так і треба -
Лишитися без роду та сім'ї?

12.09.2018р.

 
тобі не вернутися звісно в
найнебезпечніший вік
 
столове якесь ігристе
рахунок не без інтриг
 
цяцьковані хмарами вічі
злягання дзеркальних вас
 
& музика запросто звише
ударка гітарка бас
 
ніщо не існує згідно з
теорією буття
 
зима забирає срібно
& не пробачає тяг
 
лишень елегійні вірші
у пролисках осяйних
 
яким особливо не віриш
хай жити не можеш без них
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще тепло і сонячно там,
Де трави приховують літо,
І неба збудований храм
Не знищено іншим завітом.
Замовкли птахи у гаю,
Аби не порушити сон цей...
Та сонях голівку свою
Уже не поверне до сонця,
Побачивши, що відбулась
Одвічного смутку подія.
Що осінь у гості зайшла,
Що літо пішло- зрозуміє.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118091109096

На самоті ламають крила ангели небесні
І падають додолу втративши свій рай
Палають догоряючи всі душі не воскреслі
А попіл відлітає аж за небокрай.

Ридають згублені, покарані й нещасні
А сльози росами вкривають землю знов
І проростають навіть часу не під власні
З надією і вірою в любов…

Пахне вечір димом і узваром,
Гупаються груші у траву.
Хтось із фронту зачекався пару,
Звісно, неушкоджену, живу.
Духота. Тріпоче протяг штори,
Та повітря гусне, як страхи.
А новини то сумні, то хворі,
І такі підкреслено лихі...
Ніч впаде, навалиться, притисне...
Знов зі сходу сунуться громи.
То давно не числа: "двісті", "триста" -
То важка статистика... І ми...

Не вистачає зітхань
Обрію золотого,
Шуму морського,
Зоряних оповідань -
Вишию я дорогу.

Вранці не чуть волинки,
Ані птахів не чуть,
Де ж розквітання суть,
Тільки роси краплинки
По вікнах моїх течуть.

Човен гойдає річка,
І, наче Леді Шалот,
Шукаю кохання код,
Згасне остання свічка.
Небо - блакитний льод.

Лицар чола торкнеться,
Холод відчує мій,
І нездійснених мрій,
Ключ не знайде від серця,
Але він буде мій
Ланцелот.

2018

А на трояндах сьогодні роса.
Їх дощ цілує, чи знову плачуть?
Що хліб їмо – а проїсться краса,
І «Змовкни!» скаже ще вчора мачо.

А я ж не квітка, щоб відцвісти
І все забути з опалим квітом.
Боліти ж будуть твої листи
З любов’ю в віршах, із цілим світом

До ніг моїх… Бо росту до зір,
Коли в очах ти шукаєш зорі.
І об асфальт мій низький уклін,
Коли – краплина в калюжі-морі.

А на трояндах сьогодні роса.
Бо дощ пройшов і усе позначив.
Мене також, бо і я краса,
Що відцвіте… І не винен мачо.

Виднокіл рястом
блаватним усіяний.
Зорі ж - кульбаби

Лебеді услід
лелекам гублять пір’я.
Десь і твій вирій

Хризантем-яблук
запах в отаві гусне.
Вино в бокалі

Повня у гіллі,
пряний дим від бадилля.
Заблукали думки

Бабине літо.
Павутиння за вітром,
у коси – срібло

Верес цвіте.
Вереск пташиний утих.
Тиша і млака

Багряні ріки,
розсипане золото –
Все земля прийме

Потяглись дощі
набряклою вовною.
Набрякло серце

Ораторії
звук завис монотонно.
Гніздо порожнє

Ця стіна дощу
непереможним кроком
змиє бруд світу
2018

Хочеться тепла краплину ще,
Щоб пахтіло липою, аїром...
Чхає хвора осінь під кущем,
Бо надворі холодно та сиро.

Хто сказав, що осінь золота,
А на плечах пишні шати-шмати?
За вікном добу уже сльота,
В неї ниють кості, хворі гланди.

Їй потрібно чаю, пиріжків,
І любові (для імунітету).
Має ж - фотосесії важкі,
На поталу віддана поетам.

Дай їй спокій хоч би на сезон,
Не торкайся лапами красуні...
Знову пишуть - про осінній сон,
Листопади, гарбузи у клуні.

Заховав і кисті, і мольберт,
Не малюю більш пейзажі людям.
В ліжку осінь втомлено сопе,
Я у неї примостивсь на грудях.

11.09.2018р.

Сон?

В клубках зміїних є своя краса,
І москалі бувають непогані:
Цілуються, вшановують Пейсах,
Горілку люблять, балалайку, "money".

Інакше й не звертається до нас
Як "малорос" або "хохол-мазниця".
А скажеш "українець" - миттю сказ,
На вигляд добрячок, насправді - гицель.

Піймали сіті сонного жука,
Павук у лапах лялечкою крутить.
Та здобич цього разу заважка -
Порвалися липкі, отруйні пута.

Джихад. Невірних знищать до ноги,
Кують окови нам кремлівські хани.
Не буде миру, дружби, пирогів,
А буде січа, пастки та обмани.

По виноградних лозах їде танк,
"Віджато" острівець, заводик, дачу...
Мабуть, це - сон. Насправді все не так!
В Криму весна. Але чому ж так лячно?

11.09.2018р.

Перекладаю ранки дощові –
на есперанто, мовою сонету.
Бринить сльоза росою на траві,
навіює непрохані сюжети.

Мої близькі й далекі візаві
не добачають видива поета,
як ми ідемо, а на мураві
вкорочуються тіней силуети.

На схилі літа і в зеніті дня
усе життя – одні оксюморони.
І лебідь у калюжі – каченя,
і грішному – далеко до покути,
якщо і тропи, і церковні дзвони
однаково і чути, і не чути.

09.2018

Погляд задумливий бузкових хризантем
Туди спрямований, де сонячний серпанок
Гойдався над землею.І дощем
Сипався у трави великий збанок.

Сріблом наповнений холодної роси,
Наче у купелі у ньому тії квіти,
Вітрець легенько пестив пелюстки,
То як же хризантемам не радіти

Погожим дням і сонечку й теплу
Та насолоджуватись ними доостанку?
Хоча вони й морозів не бояться,
Та осені все ж воздають хвалу.

2018 р.

Т. І...
Допоки квітнуть медоноси,
А бджоли – жваві й голосні, –
Зарано думати про осінь
І марнувати літні дні.
Давай удвох гайнем до ставу
На довгождані вихідні,
Щоб хвилі дружно і ласкаво
Нас погойдали у човні.
Або ж до гаю помандруєм,
Крізь щільні сіті павутин, –
Де клени й липи, мов статуї,
Стоять незрушно вздовж стежин.
А хоч – залишимо у полі
Сліди по колу і навкіс,
Щоб всі допитливі навколо
Його зросили морем сліз...
Давай загубимося в літі
І час побудемо одні, –
Раз медоноси повні квіту,
А бджоли жваві й голосні.
05.08.18

Не бояться душі перельотів,
я збігаю з трапа - ні-ні-ні.
З острахом дивлюся тут на готів,
прошака в осінньому багні.

Відшукала башту, де тихенько,
зачинила вікна від грози.
Потяги відмінено... до неньки
їду "блаблакаром". Підвези...

А повз - мене кенгуру та кози.
Це уява, не хвороба-ґандж.
Бабця-самота штовхає возик.
Обираю рисачка, плюмаж.

- Відірвалась від реалій, феє... -
прокричав грачисько навісний.
Розливає Попелюшка "фейрі".
Забувай про мальви до весни.

На Мальдівах - образи-потоки...
Описати б коло і віраж.
Розвалили маслобійню в строки.
Туго йдуть верблюди, вушка змаж...

"Голосуй, намрій нових-порядних!" -
Галасують найняті роти.
Виплітаю сюр - казкові рядна...
Є потреба гостра... і мотив.

Голуб миру обживає кліті.
Дід Арес посмоктує кальян.
Махаоном пролетіло літо...
...червоніє гречечки сап'ян.

Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Сьогодні тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Ніч одягає сорочку шовкову,
місяць не згоден прийняти відмову,
пальці торкаються вигинів тіла,
місяць коханку пестить уміло,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!
Сьогодні трояндами встелене ліжко,
і погляд притягують вигини ніжки,
забуті цукерки сумують у вазі,
а місяць у мріях вже б'ється в екстазі,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова,
смакує з вином полуниця в сметані,
та тільки не їжа у місяця в плані,
легкий поцілунок, і шурхіт тканини,
і двоє дуетом летять до вершини,
і знову тремтить від кохання свіча,
палає, спливає... і хоче... хоча...
Тихо... мовчи... ні слова...
сьогодні лише про романтику мова!

10.09.2018

Колючі спогади… І вісті –
ні одійти, ні одмахнутись.
Ховає час в осіннім листі
неспиту порцію покути.

Небес блакитна порцеляна…
По норах – дикобрази, кобри.
І віра, од причастя п’яна,
Нашіптує: «Все буде добре,

Без чвар-гризот і заморочок».
Життя наладилося наче.
Душа ж – забилась у куточок:
…плаче…

10.09.2018

Літо киває: мовляв, не сумуйте, вернусь;
перевіряє птахів: чи готові летіти?
Коригувань зазнає черговий колонтитул.
Швидко вживаю пігулку й кажу: „Не нервуйсь!”

Все – тимчасово: і жовтень, і жаль, і життя.
Байдуже: дощиком більше чи градусом менше.
(Дбаймо, авжеж, про готовність мереж і помешкань.
Ну і молімось, авжеж, за озимі жита).

Отже, не схильний до сильних емоцій і сліз,
стримано дякую літу за мед і черешні.

...Буде непросто.
Але устигатиму.
Скрізь.
Витягну.
Витисну.
Виграю.
Беззаперечно.

Я переплакав дощ. Роси було до біса,
Жона усеньку ніч втирала сопляки.
Бо взявся за ножа і пальчика урізав,
А він щодня шкребе поезію таки.

Хотів допомогти на кухні власній музі,
Кайлує цілий вік, а я лише жую.
Махнув разок ножем і поваливсь без пульсу,
Вже думав що хана, трагедія, каюк.

Прошепотів Пегас: " Покинь тупу лопату,
Обценьки, молотки, ганчірки та вантуз.
А в жінки - мозолі. То як мені не брати?
Я - чемний чоловік, хоча й богемний туз.

На днях підняв стільця, то вискочила грижа,
Пательню облизав - одразу пухирці.
Усе мене пече, чіпляє, коле, ріже,
Чалапає жона за мною назирці.

Є вої, лікарі, є паперові миші,
Дивитися на них не можна без жалю.
Нехай сидить поет під вишнями та пише,
А я йому чайку духм'яного наллю.

10.09.2018р.

Нехай пише

Це - не поези. Тоне все у мряці,
Немає світла, грубощі одні.
А том великий! Це ж бо стільки праці!
Писалося без свят і вихідних.

Можливо, і праві були зоїли,
І критики сміялись недарма.
Бо образи важкі, неначе брили,
Копнути глибше - сенсу ніц нема.

Підкраввся ззаду тихо до бомонду,
Дивлюся на маститих у шпарки:
Кладе "титан" шарами позолоту
На випрілі словесні остюки.

М'яке у моді, ні про що, сяйнисте,
Пахтять жоржини, мед, одеколон.
Піїтів сонми розминають кисті,
А я серйозний, а не балабон.

Даремно моршив лоба, супив брови,
Сказали - щось не те нагородив.
Жбурляю в грубу думи паперові,
Нехай горять усі мої труди.

10.08.2018р.

Кавуновий котик.
Смуги - диво з див...
Угрузає дротик.
Сумнів зародив.
Бо усі поземно...
Він злетів у даль.
Над селом Куземин
срібна вертикаль.

Зорецвіт - на блюдо.
Тиш... баштани... ніч.
Засинають люди
в сітях протиріч.

Капловухий песик
книгу розгорнув.
Пропливав Телесик...
Жабка на кону.

Хилитає ряску
гілочка верби.
Вечорова казка
ллється з-під габи.

2018

Міняють люди землю і себе,
її оази і своє обличчя,
аж хочеться у небо голубе
або у золоте середньовіччя.

Усе ще вищий меншого скубе
та ближньому, чого немає, зичить,
а те що є, усяк собі гребе,
лишаючи пустелю і паліччя.

Періодично струшує земля
воєнну епідемію Кремля
та ізолює цей тоталізатор.

Палає Україна нічия
і котиться цивілізація
у первісний Адамів інкубатор.

09/18

Напиши мені ще пару слів,
уяви, що я тобі цікавий
як далекий солов’їний 🎶,
і почуєш голос нелукавий,

і пізнаєш чарівний мотив
іншої пори, її октави...
І дорога наша поміж нив
заблукає у шовкові трави.

Та і я не той, і ти не та,
і не ті надії, поки осінь
на отави наші ронить роси.

Вибачай, що у твої літа
не тобі і не мої уста,
а нежданий поцілує коси.

09.2018

Старих осокорів
Чуби кучеряві
Уже стали жовті
Та ще й золотаві.

А там на тім боці,
За шляхом широким
Стояли тополі
Стрункі та високі.

Зеленеє листя
Зробилося срібним,
Неначе барвисті
Вінки на голівках.

Тополеньки знали -
То родичі їхні,
Тому їх вітали
Вони так привітно.

Поважні та мудрі
Дерева з роками
Тополям-красуням
Теж щастя бажали.

Хоч дуже хотіли
Зустрітися ближче,
Та доля веліла
На відстані жити.

2018 р.

Мене іще учитимуть у школах,
та я до того вряд чи доживу,
бо доки будем рухатись по колу –
триматимемось лише на плаву.

І то не факт, що не потонем зовсім,
не підемо сокирою на дно!
Лишатимемось доти голо-босі,
аж доки не здолаємо багно.

Не вичистимо спільно ми конюшні
відомого всім Авгія-царя,
аж доки всим загалом, разом, дружно,
святенників не скинем з олтаря.

Чужинського не спекаємось бога,
московських не позбавимось попів.
В майбутнє нам відкриється дорога,
чужих як зміним на своїх стовпів.

Народе мій, знедолений народе,
невже потрібно стільки літ кричать –
не досить лиш отримати свободу,
її потрібно потім захищать!

 
є чимало речей реально
непіїтичних & все ж
пребуваючих у чеканні
 
десь у проміжку від альтанок
із відтінками кольору беж
до біґбордів & сітілайтів
 
фоліанти од канта до конта
суєта що минає (sic)
зиск дискаунту чи дисконту
увсіляко недбалого &
 
твій ледачий розчовганий човник
все йому недалік ось би
 
невибаглива тьмяна вовна
ізневірені молитви
 
 
 
 
 
 
 
 

***
жовтим листочком вечора
відірвався твій поцілунок від мого бажання
і полетів у вирій

зимна самотність
заповзає під шкіру
судомлячи почуття

а дощі йдуть собі
від сумнівів до сповіді
і шпортаються
на перехресті сподівань

осене
поверни трохи літа
наповни серце оманою тепла
бо поцілунок з одним крилом
не полетить далеко

09.09.18 © Василь Кузан

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Міцно тримає замкнене коло:
І неможливо вирватись з нього!
Смугою розпачу оповите.
Вкотре не знаю, як далі жити?!!!
Світ у полоні, морок навколо,
В пазурах звіра, наче у злого.
Може, це сон? Сумний та жахливий?
Ранок шепоче: « Ти будеш щасливий!»
…Сонечко прийде на зміну дощам.
Будем радіти потужним вітрам:
Саме вони, поспішаючи полем,
Нас розлучили з пекучим цим болем.
Тільки тоді відродилися мрії,
Доля всміхнулась! Дарує надію.

09.09.2018
Свидетельство о публикации №118090905819

Іде і капле оп'янілий дощ,
такий не по-осінньому потрібний,
що хоч візьми тай у калюжу скоч
і затанцюй танок, йому подібний.

Хай на вербі його чекає борщ,
а ти не зазіхай на цю обідню,
але мерщій чоло своє наморщ
і занотуй оказію вечірню.

І хай у ринві буде каламар,
твоє перо підточує комар
або води як Буратіно носом.

У тебе є Мальвіна, ти – П'єро,
мокай у ту калюжу те перо
тай уперіщ
           сонетом
               криво-косо.

   09/18

1
Ні, багрянцем серця не запалять
ці листки, у холодній іржі.
Та зігріє про золото пам`ять
і про зорі в долоні вірші.
2
У тиші, у мушлі прозорій,
під вартою муз на Парнас
по місту йду, мислю про зорі.
У висі подбайте про нас.

08.09.2018

В довгу-довгу подорож Равлик став збиратися,
у торбину довгу довго пакуватися:
довгий-довгий шарфик Равлик склав в торбину;
склав яскраву, довгу, плетену ряднину;
довго-довго думав, чи хлібину взяти,
вирішив - не буду! довго пакувати!
Вирушив тихенько Равлик у дорогу,
бо не гоже равликам все робить спрожогу.
Довга-довга стежка, наче вужик, в'ється,
сонечко до Равлика весело сміється,
радісно у подорож Равлику рушати,
радісно пригоди й друзів зустрічати.
Довго-довго Равлик був уже в дорозі,
утомився дуже, далі йти не в змозі,
їсти захотілося, полудень минає,
тільки їжі й крихти в Равлика немає!
- Порятуйте, друзі! - кличе наш бідака,
- У біду потрапив Равлик-неборака!
Шарфика не можна навіть трішки з'їсти,
на ряднину довгу можна тільки сісти!
Та на щастя Равлика - Павучок з'явився,
з павутинки довгої швидко опустився,
запросив у гості, довго чаювали,
і про цю пригоду довго пам'ятали!
З того часу равлики у свою торбину
перш за все складають воду і хлібину!

09.09.2018