А разом з нами і земля страждала.
Ми хоч сяк-так порятуватися могли.
Вона ж... куди, скажіть, податись мала?
Її на рабство невігласи прирекли:
Де риба жирувала донедавна,-
Там торжествує нині жабуриння.
Де тінивсь край дібровами прадавніми,-
Там суховієм шкіриться пустиня...
На відкуп кинута невситним грошоманам,
Невже до скону буть землі у путах?
Невже все те, чим покоління марили,
Нащадками бездарно позабуто?

Сколько нужно вечности?
Чтоб молчание забыть…
Сколько нужно нежности?
Чтоб опять любить.
Ты мне - тишины мелодию;
Я тебе - звучание взамен.
Что же вдруг весною юною
Слышался тот звон?
Он же был вселенною
Я была – сама собой.
Что же вдруг за слабость милую
Разорвался этот, между нами, взор…
Сколько нужно времени?
Тысячи шагов…
Чтоб назад до милого
Чтоб без слов…
И под серцем крыльями
Во вселенной огонек лихой…
Как с тобой забыли мы
Что было под утренней звездой?..
Что же нам оставили
Время да любовь?
Как под утро я расстаяла
Говоря с тобой…
Что меня заставило?..
Что было потом?
Пусть вернется временно…
Пусть навек с тобой.
Как тебя ласкала я!
Как звучал зарницы звон.
Как же была мила я,
А тепер душа - камень да огонь.
Прокричу я вечности,
Так что в небе эха звон,
Млечном по пути,-
Ты опять мне нежность
Ту же подари!

вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,
колючим комашшям у вічі студенно пряде.
пришвартовує паростки криги між ребер так обережно,
що розтанути можна в свічечках інших людей.

як шаблезубі тигри, тінь його люта й жаска
повільно осідає за пазухи схиблених ліхтарів.
тут забагато нудоти – каже – і гачкувата рука
закреслює тонни зашарпаних пам’ятю слів.

північ з нього парує оловом захололих зіниць.
видих і вдих – краплі правди бабчаться пухирцями
і заніміло на ватяні ковдри котяться горілиць,
але вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,
і не жалить у спину гострими камінцями.

2018

А біль і нині не дає заснути
Габою мою землю накриває.
І як я можу усе це забути,
Коли у горі небо заволає?
Молили люди небо пам’ятати
Жахливі муки, у яких конали,
І Бога голосили їх узяти,
Окраєць хліба дітям віддавали.
Окраєць хліба, дéщицю надії,
«Мамусю, їсти…» - мозок розривали.
І опадали листям діти - мрії,
У небо ангелами відлітали.
І ангелами, у часи зневіри,
Охороняє пам’ять ці страждання,
І покоління, що не появились
Та не пізнали, що таке кохання.
Їм часу не дали, аби відчути
Кохання, що дає нове життя
Не засівали ниви їхні руки,
У серці не буяли почуття.
Ще ненароджені і люто вбиті -
Цинічно зламаний навіки цвіт,
Невинні душі болем оповиті-
Є оберегами на сотні літ.
2013

Ось і перший день листопада,
На травичці легкий морозець.
Хтось і радий цьому, хтось не радий,
Та осінній порі не кінець.

Іще сонечко нам усміхнеться,
Подарує останнє тепло,
Ностальгією тихо озветься,
Пригадається все, що було:

І приємні хвилини й не дуже,
Радість світла і сум водночас.
Та найгірше в житті - це байдужість,
Хай не буде її у серцях.

2015 р.

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
наче горлом бритва

чи думки не вигнані
а киплять смолою
чи беззора вийшла ніч
вкрила серце млою
де ти янголе прилинь
променем лелечим
гості всі мої пішли
і забрали вечір

скільки випито вина
істини не видно
де той совісті дзвонар
що покличе зридно
на останню з барикад
чи Святу Вечерю
все якось воно не в лад
в душному етері

де ти янголе не спи
на порозі Божім
вже зап’ястя цвях пробив
світ на пекло схожий
і усі хто цілував
обіймав леліяв
стали тихі мов трава
що без вітру мліє

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я тебе очікую
як Святе Причастя
крука вже покликали
і душа ще настіж

17 Січня, 2017

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька –
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.
Він повернеться ізнову –
Промениться місяць-ріг! –
Бережи з коня підкову –
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018)

Відлітають у даль недосяжну
Дні і ночі, хвилини і дні
Відлітають, щоб стати несправжнім
Залишитись десь там - в самоті

Відлітають мов хмари із вітром
Забуваю …Туди не дійти…
Лише думка блукає манірно
Без надії і навіть мети.

Лише усмішка іноді створить
На обличчі гримасу удач
І проникливі старістю очі
І той тихий і жалісний плач…

І ті порвані з силою струни
На яких моя грала душа,
Все безслідно , лиш тихе відлуння
Лише попіл, лише забуття…
13.12.2018

1 - Коли здається, що Правди-Бог далеко
Зв’язок нікчемний… кілька сот причин
Ти передай свій лист через лелеку
Найкраще буде це в осінній плин…

2 - Коли твоїй вірі потрібен ще поштовх
З усіх ситуацій - це найглавніше
Згадай як в дитинстві ти бігав на пошту
І розсилив своїм друзям по віршу…

3 - Коли ти вже їдеш далеко від дому
Так доля зіграла, а чи інша повинна…
Зустрінеш і зраду, і підлість, і втому
Буває і гірше, бережи пуповину!!!
13-12-2018

Не будь глупцом,
О, милый человек!
Ведь мы живем, уж,
Сколько тысяч лет?
Ведь мы создали бога,
Даже.
Себя в его подобии,
Уж сколько лет мы создаем?
Иль станет проще?
О, как далеко до неба!
И есть ли кто-то там?
А небо клонится
К груди поэта,
И призывает ум творца.
Целуй ее ты в губы,
Жизнь не станет легче.
Но будет мыслить проще,
О любви,о земле, и о людях.
Там на востоке дня
Солнце ярко светит.
И чистый херувим
Поет баллады.
Там Змей коварный Еву искусил,
Там Каин брата отравил,
Продал Христа Иуда.
Там танцы ночью,-
Купол неба выше
Там свадьба и тризна,-
Девченка влюбившись
Поет о любви.
Там месяц гитару приносит,
Танцуют цыганки вдали.
И окна морозом расшиты,
И снег серебрится ручьем.
Там губы близки,
И грудь там мелькает искрой.
Танцует девченка-
Там бал Сатаны.
И нет на груди там креста-
Не слышится Богу мелодия чудна.
И мать , уж, не ищет
С рожденья она – сирота.
Там голые ведьми танцуют,
Мелькают там тени чертей,
И слышен там голос пророчий,
И слышна там просьба: убить.
Во мраке дворцовые ставни,
И музика слышна,
И видна там луна.
И ложе скрипит,
И вьются там кудри,
И пьются там вина,
И голос там стонет
От страсти,
И шёлк ниспадает с груди.
И к деве подходит
Там разума демон,
Что знанья землянам дарил -
Великий Астарот,
Что крылья отнял у дракона,
И в небо в тот миг воспарил.
Берет он ту деву за руку,
И в дверь ту заводит
Где веется дым.
Сияют там синие очи,
И обвивают руки,
Словно змеи, тела,
И сердце пылает огнем.
И шепот там страсти безумный,
И крик там от боли и томленья,
И влажних губ прикосновенья,
И взрыв ручья от наслажденья,
И силуэтов там видна
Безумная игра.
У влажних ног
Ручей лазури,
И уст мольба,
У бедер сердца сокрощенья,
И милый свет,
Как сказка утра,
Знаний полна.
Проснулась - небо голубеет,
Петух кричит – знаменье дня.
И только след
Во взгляде томном,
Во бликах дня,
И вечная печать
На груди ее видна.

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.

А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.

Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…

Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.

Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!

Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.

Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…

Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!

Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.

Я так не вмію… та пусте,
і поетичному взірцеві
не заздрю чорно. Біло теж.
Зате подякую творцеві,
що є душа, і слово є,
та їх єднання на папері.
Шаную вічне і своє –
ошатний вхід і будні двері.

12.2018

Коли наближається швидкість
до світлового бар’єра,
то зникають зірки зо світлом
галактичного інтер’єра.

Їх вже по курсу не видно.
Не видно їх за кормою.
Я з безодні лечу в безодню,
оповитий жалобно пітьмою.

Дві плями нічого… Між ними
тунельовано рейсу вектор…
Та з боків зорельота вперто
світла рештки змінюють спектр.

До червоного від фіолету
по обшивці лине веселка,
немов кольоровий протяг
з тунельних тих закапелків.

Із зоряним вітром разом
зростається із металом,
неначе метелика крила
випростуються помалу.

Всесвіту кров – кольорова,
а зірки, як черешні чи вишні,
й зореліт потроху згасає,
на планети яблуко сівши.

2018

Пригадую неопалиме.
Не досипаю ніччю.
Усе стоять перед очима
іконами обличчя.

То поділю своє на двоє,
то стулюю сюжети.
А від ліричного героя
одні лиш силуети.

Допомагали, і любили,
і обіймались разом,
коли на Виселки ходили
усім десятим класом.

Так і пішли усі юрбою.
Нема дівчат і хлопців,
що полягли на «полі бою»
десь у чужій сторонці.

У кожного найвищі цілі
і не свої дороги.
І не біда, що уціліли
та мучились не довго.

Біда мені, що не згадаю,
на що я сподівався,
коли з обіцяного раю
на виселки подався.

12.2018

Слова, як зерна, силу мають,
Завжди, про щось повідомляють,
Є добре слово і лихе,
Cлiд пам'ятать завжди про це..
2009

Зимнее утро,
Как оно чисто,
Тихий снег, слегка кружится,
Лес совсем не шелохнётся,
Птичка резвая проснётся...
2009

у чеканні відстані мовчать
а мовчанню є про що сказати
про любов до сили і меча
при нагоді світом панувати

про купання в золоті й пітьмі
де немає голоду для втіхи
і про тихий плач і дикий сміх
у душі що Бог тобі надихав

у бажанні важелі надій
а надії мають право жити
мов каміння в колах на воді
чи волошка у обіймах жита

чи благання подолати біль
не давати приводу для втрати
чи плекати небо у собі
чи перемогти а чи програти

у сумлінні паростки удач
а удачі пришивають крила
із глухого вигнана кута
набирає змаху віри сила


незабутні кривди вибачай
безборонне світло переховуй
відшукай небесного ключа
віднайди пегасові підкови

у моєму голосі печаль
очі погасили світло-зорі
зорі наче сльози – їх не жаль
жаль в душі невиплакане горе

12 Січня, 2017

В думи завія пролізла
Випнула спокій у двір
Вимкнуте світло, вже пізно
У буді бубликом звір…
А темінь - на десять кроків
Хропе й облизує сни…
Дитина воно до року
І ти милуєшся ним
12-12-2012

Із лементу

- Можна кінуть на вєси... нє вапрос! -
дядько з ятки лементить. Малорос.

Ось автобус - до калюж підплива...
Дим усюди: з-під губи... з рукава...

Бабці місця (літ під сто) не знайти...
Обнялися парубки, мов коти...

У будення свій ранжир... чи фасон.
Я не думаю з лихим в унісон.

Кажуть: дєвушка. Мовчу... Гарно ж як.
Ось екслібрис на снігу - Залізняк...


Вірю-знаю...

1

Ні, про сенси, що у каші,
думать я не буду нині.
Зло наповнить патронташі.
Лізь у пекло по драбині...

Вірю-знаю, що халепи -
це спокута за колишнє.
Вій здирає купи лепу,
шле сновиддя з-за Комишні.

2

Є поети-онаністи,
є кити і оселедці...
Всюди лави... ніде сісти.
Двиготить моя фортеця.

Подарую по сервізу
Лані й Майї, ріжу тортик.
За віконцем хвилерізи...
Вулканічно... пал в аорті.

3

Релаксую - щоб не всує...
Доплітаю райські шати.
Бус Снігуроньки буксує...
Є причина... всім прощати.


2018

Доживаю своє уві сні...
        Не спішу до могили...
Але чується голос мені:
        – пам’ятай мене, милий.

Пам’ятаю... та наче й не чув,
        як, бувало, просила,
щоб і я написав, не забув :
        – я люблю тебе, мила.

І тепер, поки пам’ять жива,
        та опущені крила,
повторяю я інші слова:
        – забувай мене, мила.

Вже ось-ось – у далекі краї...
        Боже, дай мені сили
просинатись, як чую її:
        – я чекаю, мій милий...

12/18

 
рубається шляхта & маркіз
де сад кавує у шарантоні
доба мародерства в своїй повні
наполеон відбуває в круїз
 
босяцький ромео останній луї
підкидує на чуттєвій долоні
оперний моцарт ~ люди & коні в
апофеозі класичному скрізь
 
на мертве бароко лягає тінню
ампір ~ атеїзм як холодна зброя
мадам каліостро на одрі любови
сняться котильйони & зовні
 
провінційний провулок
дохідний дім
 
 
 
 
 
 
 
 

...Той день минув...
І стала ніч сліпа.
Почуй!
І вслухайся в слова:
Історія людей.
Тих, що були, і вже нема.
Колись і ми ввільлємось
В просто слово...
Історія людей:
Історія із святості й пороку;
І не поступиться той день ні кроку...
Той день, що впав сьогодні
На твоє ясне чоло.
І ти тепер єство, що стрепенулось,
Тихо, й знов, в утробі майбуття:
Тепер,під пісні, зір вестиме в вічність,
Той день, малюючи тебе крізь забуття...
...Той день єси і юний, і старий,
Мов его бога.
Коли в колиску положив,
Коли в труну проводив.
...І був той день німий,
І ніч сліпа була йому до пари.
І як ті двоє переспали
В печері неба голубій
І пара духів-голубів
Упала ним на груди:
Каїн і Авель.
І перший їх дім.
І перші сльози,
І перший сміх.
Крізь верболози
В наш дім німий,
у нашу хату, землю нашу...
І в ніч сліпу, в нашу ніч...
Той день, коли була свята вагіна,
І зводилися храми для повій,
І падали у сніг крихкий
Умерлі на очах тяжкого колізею;
І як горіли відьми на чумному пожарищі;
Душилися "не люде" під тупіт
Кроків ідолів живих...
І виживали бога ради, і чорта ради,
І ради дня, - німого дня.
І зачиналися під світло зір:
І прозрівала ніч, і були зорі їй за очі...
...І в шостий день творінь
Світанок розбудив
Од холоду нічного, і од химерних
І блаженних снів Живих...
І ми родились у світанок,
І йшли у той же самий день...
...Історія людей...

Знову цей клятий Грудень...
Попереду нудний шлях
Літру "запхав" маруда
Перший від ранку шах…

Тільки губами наче
Запуст.. Кричить душа
Мамо, ти знову плачеш?
Памороч, печінь - шах…

Літ, едак з виду, сотня
А й може разом всі дві
Господи, преісподня -
Спиртом зав’ялі дні…

Запуст - біг наввипередки
12.12.2018.

То хто він, хто, отой святий месія?
То де він, де, отой чудний пилат?
А поле жде... А доля розпач сіє.
І лід пече у теплім слові "брат".
Та брат не той, що від орди-руїни.
Та й геть не той, що ближній при межі.
А той, з ким спільний хліб, і рідні стіни
і отчий дім, зачахлий від олжі...
Любов пощезла... Тільки люта суміш
зо жовчі, брехонь, болю і тривог...
Месіє, ти ся вродиш в цьому глумі,
де вже углух від наших ґвалтів Бог?..
Тут вже ніхто не чує і нікого...
І хто б доніс до найглухіших вух -
не буде манни. Ні месій. На Бога...
Є поле. Є воли. І вірний плуг.

2018

Білосніжна завірюха
Не втомилася від руху,
Завітала, закружляла
Над садами, над полями.
Із мережива хустину
Одягла та хуртовину
Надіслала. Будьте вдома,
Полікуйтеся від втоми,
Від хвороб; щось забагато.
То ж прогонимо їх з хати!
Сніг вкладати хутко треба,
Бо вказівка щойно з Неба
Готуватись до зимівки,
Відкладаючи мандрівки.
Притрусила добре гірку.
Час невпинний – і ялинку
Прикрашати мріють діти,
А дорослим порадіти
Дуже хочеться наразі.
Новий рік зустріти разом.
Сподіваймося ж на краще,
Щоб здоров′я дав нам, щастя,
Миру, радості та статку
Ше й подумати спочатку,
Як привчатись до порядку!
…Ось такий сьогодні день:
Білий-білий, навіть пень,
Що чорнів поодиноко,
До небес піднявши око,
Виріс, думкою прозрів.
Жити краще захотів.

12.12.2018
Свидетельство о публикации №118121204303

Водоспад-водограй,
Ти дзвени-дзвени-співай,
Нехай пісня-дивограй
Пролунає на весь край

Про небачену красу,
Довгу дівчини косу,
Про ромашок очі жовті,
Вітерця теплого подих,

Галяву, сонцем залиту
І траву, росою вмиту.
Ще - калину та вербичку,
Що ростуть десь біля річки,

Дивний запах матіоли,
Хлібнеє безмежне поле,
Що біжить за небокрай,
Про вкраїнський рідний край.

2018 р.

Чиї б то діти не були,
Якого б кольору їх шкіра та волосся,
Гостями в моє серце входять
Якими є. І дозволу не просять.

НЕОФІТКА-КВІТКА

Спустились ця́точки зорі
Веснянками на личко кві́тки.
Осіннім сонцем десь вгорі
Змило́вує хтось світ нізвідки
В останніх пестощах. У грі
Сніжинок пе́рвісних сусідки
Вже мерехтять, мов ліхтарі,
Зірки́ – небесні маргаритки
І доцвітають хтивісто. В порі
Обіймів зимних ворожбитки
Чаклують з неба. Й байкарі
Вітри́ шепочуть оповідки
Про дні останні в кольорі.
Холодних поцілунків свідки
Вони в засніженій журі
Чека́ воскре́сність неофітки.

Павло Гай-Нижник
12 грудня 2018 р.

так буває
є любов
і немає
і оголене тіло верби
у осінніх вітрах
затихає
скоро знов
повертаюсь
у непрохані очі юрби

так буває
без промов
промовляє
проникає куди не поглянь
те яке від пера
оживає
так немов
синь від раю
що плекає у промені рань

так буває
не знайшов
що шукаєш
тільки видихи сніжні журби
і знеструмлений страх
не чекає
перейшов
задихаюсь
у всім тім що так ніжно любив

так буває
бачить Бог
та не дбає
ти звикаєш до гри й покарань
не насінням добра
проростаєш
і вином
розбавляєш
те своє в сто химер перестань

так буває
без обав
наступає
безвінків'я на свіжі гроби
і не кожна гора
снить Синаєм
я не знав
гірко каюсь
наче листя любов розгубив

1 Грудня 2016

Розфарбовую свою душу:
Сіре-в синє, а чорне-в зелене.
Розфарбовую своє серце
У всі відтінки, що має Вселенна.
Та найбільше візьму блакиті,
Ясновідблиску позолоти:
Найсолодші Небесні Миті,
Як щезають буденні турботи.
І великий Осяяний Спокій -
Ніжнобілий платок на плечі,
Світлі двері у передпокій,
У якому зорює вечір...
Тихо-тихо іду до себе.
Відкидаю суєтні трунки.
Лише пломінь, що падає з Неба.
Лише Ангелів поцілунки...

А вдома у нього зашторені вікна. Знає:
Молочна зима не зігріє цупких долонь.
Він креслить нерівні кола і ходить краєм.
Він просто звикає до січня самотніх скронь.

У нього в кімнаті троянди цвітуть вітражні.
Він слухає тишу і стелить різдвяні сни.
Він так відчайдушно чекає на неї – справжню…
СТО ДНІВ ДО ВЕСНИ.
11.12.2018

Ты если предал свою стаю
навлек беду и слезы мам
забудь дорогу лучше к Раю
не место там…
11-12-2018

Часу не гаю на дебати,
аби укоськати рідню.
Літературні ати-бати
ведуть ефірні окупанти.
А я дратую кацапню.

Оказій море. Та не знаю,
на що воно мені здалось?
Ачей пора уже до раю,
де і не ангели прощають,
що номінований за щось.

Усе, що маю за душею,
заповідаю піснярам.
Хоча за пам'яті моєї
усі оплачені орфеї
уже озвучують байрам.

Немає лементу навколо
самоневиданих томів.
Зате цінують нині соло
усіх допущених у коло
самореклами холуїв.

І тиражують фоліанти,
мішками книги видають...
І що? Яка у цьому суть?
За що ображені таланти
«міжусобойчики» ведуть?

Усю суху макулатуру
і рукопис газетяра
чекають печі на ура.
А самовидана халтура
і нео-нелітература
димить і тліє, бо – сира.

Каміни – наші опоненти,
оцінка праці і надій.

Палають оди і сонети
у «далі моря голубій».

А що удієш, як поети
ще вірять місії своїй?

12/18

Коробить сон мій хвал тривоги:
"Помер відомий кенгуру..."
У нім відсутні були роги
Ще оспівав був Азнавур
Цей Шарль завжди мене цікавив
Та трохи менш Ален Делон
А ще рецепт смачної кави...
І хто ж писав той "Тихий Дон…"
Перелік збільшиться суттєво
Якщо піти в зворотній бік
Я б запитав в Адама й Єви:
- Чому коробить з року в рік?...
11-12-2018

Про що це Ви, лікарю?!
Жити б йому ще та жити…
Нехай і не лідером,
без охоронців і джипів;

нехай і не визнаним
і не обтяженим славою.
Порвіть Ваші висновки:
Бог таки більше послав йому.

Відверто скажіть, віртуозе у білім халаті,
чи має він шанси хворобу свою подолати?

Та мовчки світило цигарку бере й запальничку
(бо щирих розмов уникає, боїться панічно).
Виходить. Біжить і сестричка услід за титаном.
І висне в повітрі
наївне
моє
запитання.

Глибокий спокій...
Тонкої різьби дерев
ніжна нагота.

День коротшає,
життя здається миттю.
Невже минає?

Зимова пора.
Зорі як канделябри
У трунній залі.

Ворони крячуть
зграями понад містом.
Погребальний плач.

Ох, вітряниця!
Ховаюсь в чужий під’їзд.
Чи перебуду?

Джерельний запах
Першого снігу вранці.
Чекаєш Різдво.

Саван чи крижмо
сповило місто і парк?
Чисто на душі…

Паморозь міцно
клену руки скувала.
Ховаю свої.

Під полуденним
сонцем іскриться іній –
Весільний вінок

Лютий прощався,
хугою заслав стежки.
Нові прокладу…

Хрон (infernum) - це делікатес,
Чистить чакри творчості шалено.
У сучасних супер-поетес
Вже не кров, а сік із нього в венах.

З'їв кеге - світлішають думки,
Вірші пруть глибокі та охайні.
В мене хрону бодні, баняки,
На десерт щодня даю коханій.

Сік із хрону вилікує сум,
Слізки із поезії - галопом.
Щезне блаж, істерика, трясун,
Звивини прокинуться під лобом.

Мій Пегас - елітний "Порш Кайєн",
А в невдах від " Запорожця" кузов.
Лірика плаксива - не моє,
Вилікував хроном кволу музу.

Віршарам рум'янець до лиця,-
Наче, хтось влупив по морді кедом.
Сила мислі вся у корінцях:
Вік жував і, врешті, став поетом.

11.12.2018. р.




Народження

- Прокинься, коханий! Вже ранок, мій любий!
Зі мною пограй в піддавки.
Під ковдрою шурхіт, дружина голубить,
Пестливо скубе волоски.

Здаюся одразу стрункій генеральші,
Бо мудрий, слухняний зольдат.
Хай коник моторний пасеться на паші,
Зростає із поні гігант.

Вмостилася доля ізверху ловкенько,
Галопом помчала в Едем.
А перса у неї духм'яні, м'якенькі -
Це місце для мене святе.

Всю душу із мене висотує мавка,
Притиснув до ліжка борвій.
В розчахнутій гілці стрибає кульбабка -
Долонею гладжу її.

У променях сонця стелюся барвінком,
Зливаються серцебиття.
У Яня та Іня рождається зірка -
Маленький клубочок життя.

11.22.2018р.

 
що не знайшовши загубив
в перелюбі чи навіть шлюбі
про що уста чи хай там губи
не усміхнулися тобі ~

не знаєш голомозий буддо
простуючи поміж гроби
від боротьби або ганьби
до тиші над усі усюди







 

Чом, каштане, пожовк? Може, ночі вже зовсім холодні?
Чи боїшся, що рине хурделиці білий загін?
Ти так довго стояв у зеленім вбранні, а сьогодні
Уночі пожовтів, мов за сонцем побіг навздогін.

Ніч минула-майнула, немов надломилася доля,
Хоч, насправді, убрання жовтіюче – теж до лиця.
Не зітхай, не сумуй – це під осінь міняються ролі
І пора позументи скидати з міцного плеча.

Ми з тобою, каштане, підемо до осені в гості
З кособоким дощем – сіруватим, неначе полин.
Про гостини оті – різнобарвні та золотокосі,
Попрохаєм у неї на спомин хоч кілька світлин.

З нею будем ходити по ще несходимих маршрутах,
Аж допоки зима їй не вручить свої постоли,
А твої каштанята, позбувшись колючого пута,
Побіжать увсебіч – ти їм листям стежки застели.


10 жовтня 2018р.

грудень на груди впав
снігом… снагою неба…
сон золотого Феба…
спав би собі і спав…
сніг на моїх устах –
тайна… не та… не тане…
сил небесних братання…
доля долає страх…
магія забуття –
сніг… наголо́… готично…
Каїнова дотична…
савана сповиття…
грудень – і день не день –
гру огранює грою
крига ламає зброю
міриться у мішень –
серце моє безсонне…
диво моє бездонне…

маюсь… зимово каюсь…
Голосу сповідаюсь…
сподіваюсь на Бога…
Господова барлога
там де німіє мова…
грудень… день… Книга Йова…

На черешеньці маленькій
Стали гілочки біленькі,
Але ж це не цвіт квітує,
Бо зимонька хазяйнує.

То ж розвішала сніжинки
На черешні та ялинці,
На дубочку і калині,
На горбочку та в долині.

Її ковдра біла-біла
Навіть річечку накрила,
Все довкола притрусила,
В біле царство запросила.

2018 р.

Доста глупства! Посивіли пейси,
Додалося у лобі ума.
Покататися на пікінесі
Ізнадвору гукнула кума.

В упряж "левів" пакую попарно,
Трохи сала стоплю з ненажер.
Пси могутні, потягнуть титана,
Я ж манюній - із пудом центнер.

В мудрих пустощах треба терпіння,
Від утіхи вигукую "Ах!".
Їздив, браття, учора на свинях,
А на тижні літав на слонах.

Батожищем вперіщив кусючок,
Щоб "Хюндаєм" помчали на схід.
Бо вважаю - для справи так лучче,
Надто тлустий в блохастиків вид.

Зледащіли! Не тягнуть корита!
Під ногами калюжки руді.
А котиську накручують діти
Пишні вусики на бігуді.

P.S:

Крики болю втонули у жартах,
Завтра іграшки будуть нові.
Вчиться син катувати у тата:
Буде гицель. Такий як і він.

10.12.2018 р.

Зміни

Від оглядин стигне кров у венах,
У дружини форм таких нема.
Чоловічий клуб, шесток, арена,
Танцівниця ногу підійма.

Бо щодня качається в спортзалі,
Випадає з топіків, тунік.
А у жінки моцний торс у салі,
Дві філейки, наче кавуни.

Задрижали у спіралях гени,
З дівою в уяві мартопляс.
Прикриває листячко вербени
Сексуально-еротичний паз.

Пік оргазму. Ми - країна вільна!
Геть моралі фіговий листок!
Вдома ж тихо. Під вікном дружина
Вишива Ісусика з хрестом.

Хай до Відня їде працювати,
Лоном торгуватиме щодня.
Шлюб сьогодні шеляга не вартий,
Долар у кишені - ось рідня!

10.12.2018р.

Знову

Нежить у поезії - це норма,
Стримувати чмихи сил нема.
Вчитель каже: - Тут потрібна кома,
Там поставив крапочку дарма.

На папір стрибають закарлюки,
Хутко січку хрумає читач.
Кожен твір народжується в муках!
Від душі! Пегасику, не плач!

Мастурбую музоньку щоденно,
Руки утомилися, їй бо!
Та канцони лізуть із глютеном,
А сонети загриза грибок

Ну то й що? У кожного є вади!
Тож до біса критику дурну!
Заздрісник шепоче: - Кинь писати,
Краще цвяхи забивай в труну.

У читців перехопило подих,
Вирячили очі о-го-го!
Це у мене вичмихнулась ода,
Геніальна! Звісно, про любов.

10.12.2028р.

У Творчості Байдужість запитала:
Навіщо гарувати у житті?
Уже добутого тобою мало,
Чому не утішатись марноті?

І Творчість тихо їй відповідає:
А Сонце зупинялося? Коли?
Без сяйва і тепла усе щезає…
Габою укривається імли.

Не маючи енергії світила,
Загине філософія буття.
Людина утрачає мої крила,
Коли марную течію життя.

Буває, що і Я відпочиваю,
Це називаю кризою Митця.
Усе іде... Я нове починаю –
Людину обертаю у ТВОРЦЯ.
2012

***
У тимчасовому житті
Усе крихке і тимчасове.

Міняють обриси світи
І деформуються основи,
В літописанні літ і сфер
Міняють межі континенти…
Ментальне прагнення рости
Міняє напрям.
Букви стерто
На вицвілих вказівниках,
Що не ведуть уже нікого
До тих омріяних висот,
Де сходяться в одну дороги.

Тремтить кришталь святкових мрій,
У марних планах на століття,
Всихають усмішки очей
І машкара до серця липне…

Усе висить на волоску,
Усе гойдається над прірвою.
Лиш чути холод унизу
І темрява шепоче: «Вірую…»
І відголосить глибина
Мінливим голосом минулого.
Немов з могили потягло
І в душу вогкістю війнуло.
І в ноги холодно чомусь.
І день ховається за вічністю.
А я занурюю у ніч
Із маски зроблене обличчя.

06-09.12.18 © Василь Кузан

…зійшлися до лопат своїх понурих
Шкребли той сніг, що падав кілька днів
Ячіли горобці на мерзлих фурах
Невимкнутий ліхтар ніяковів…
Неначе світло денне знову зайве
На поручні обпершись лаяв пес
Ось-ось і баба Нюра вийти має
У неї давня хартія - Собес…
Вона там прибиральниця давнІшня
Вона там наймиліша із усіх!!!
Шкребем і задивляємось на грішних
Котрих цей сніг докликатись не зміг…
07-12-2018

Польоти мрій – у снах і наяву,
Польоти мрій крізь ночі до світанку,
Коли туман лягає на траву
І сонце зазирає у фіранку.

Польоти вище зради і брехні,
Обмов, лукавства, підступів і скверни.
Фантазія ще оживе у сні,
Але любов – ніколи не поверне.

Я вишню посаджу поблизу хати
І почекаю доки зацвіте
До неї, може, знову вийде мати
І щось розкаже стиха й обніме.

І білий цвіт нестиме вітер
Навкруг все знову оживе !
Додому повернуться діти !?
Я вишню посаджу, нехай росте.

Нехай росте поблизу дому
Щоб біля неї сісти всім за стіл
Нехай росте , не знає втоми
Я вишню посаджу, щоб була всім…

09.12.2018р.

Час минув еротичних поез,
Їх чимало писалося літом.
Дощ - це сльози богині небес,
Восени їй завжди сумовито.

Віршомазики їй не рідня,
Тільки пишуть, показують розум.
Ну, а я її звично обняв,
Укриваю од вітру й морозу.

Спи, кохана, спочити пора,
На сторожі закоханий любчик.
Бо Венера для хтивців - це гра,
Мрій багато, а руки липучі...

Випий чаю, тут м'ята й лимон,
Це, насправді,- цілюща віагра.
Скільки років удвох живемо,
Люди кажуть - мені ти не пара.

Нині зимно, а бачу весну,
Розцвітає квіткова долина.
Не цілуй! Бо ізнов не засну...
Що ж ти робиш зі мною, богине?

09.12.2018р.

Запрошую всіх охочих, котрі шпацируватимуть центральною частиною м. Львова
у п’ятницю 14 грудня 2018 року, на презентацію моєї чергової збірки поезій «Повінь осолоди» на 18.00 за адресою: м. Львів, вул. М. Грушевського, 5 (поблизу пам’ятника М. Грушевському).
Для загального ознайомлення подаю передмову до книжки

ПОЕЗІЇ ОБПІКАЮЧА ДЖЕРЕЛИЦЯ
…Полишаю у зазимованих львівських домівках барикади-стоси космосів книг-душ й серед них – ошатний книжковий острівець Мирослава Артимовича, взолочений теплими барвами літа-осені та ще й передзимової срібла просині, який нещодавно виріс-виокремився повабним острівцем на столі у робітні.., тут годилося б душі заякоритися.., але ж довкола – літа літо – й Пегасові крила бринять заклично-вільно, – кличуть у путь крізь вродливе українське велелюддя містечок, сіл – у золоту ясу волинського піднеб’я, зачесану на хвилястий проділ шаблистою Стир-рікою, кличуть до безобрійних лук-ланів, до втаємничуючих нашу постигмовану пам’ять крутих урвищ-берегів, до замріяних пагорбів, тисячоліттями людьми люблених, дарованих Богом-Україною… На одному із таких острівців, щоб ближче до неба, у селі Більчі – мого дідуня Івана по татові, та ще й дядка по бабуні – поета-мучня Поліщука Валеріана, – тут мого роду пуповина – зупинився небесно-синій ковчег ще козацької дерев’яної Дмитріївської церковці, що над вічним спокоєм прихистилася… Намолена й наболена Лодія ся невтомно у космосі-часі лине-маятникує, – як нам сущим-ідущим, так і минуло-минущим, які вже у Стіксі давно усамітнилися…
Розривають-рвуть мої Пегаси упряжі-припони, осоружну вуздечку розкусують, – лину-линемо спрагло-нестримно у свою казку омріяну, лиш коло серця при боці тріпоче довірливим білокриллям – голубино-розпіреними сторінками – верстка душі майбутньої книги Мирослава Артимовича, обіцяючи «повінь осолоди»… Як нам разом буде там – у літеплах лук, у лісах, у річкових небесах?!.. Як буде там нашим світам?..
…Моє вимріяне Більче зустрічає величним спокоєм пропахлого медами перестигаючого літа… П’янію слізьми-сльозами-росами… Знаю, що заностальгую тут за словомузикою, врізьбленою у папір – й тоді покличу на побачення душ білоптаха в чорному букв мереживі – майбутнє дитя-книгу, – розгорну-вслухаюсь, занурюся-порину у повінь осолоди, у справжність слова любові, що поезією зоветься…
…Так і відбувається: розчиняюсь між небом і травами й розтуляю довірливо пелюстки книжкових сторінок майже навмання – і чую музику, і розумію, і разом із поетом співтворю1 душею:

Люблю самотність… Лоно тиші…
Коли розмашисто думкам…
Тоді душа слова колише…
І я в самотності не сам…

Або вслухаюсь в ось ці нелукаві відповідальні рядки:

Бог дав Тобі талант народжувати слово,
Огранювать думки різцями диво-рим,
Глибин старовини сягати до основи,
Дивуючи не раз поривом осяйним.

Чимало із поетичних дітей пана Мирослава – легкі, майже грайливі.., деякі, на перший погляд – гейби тривіальні, допоки не всмакуєшся у закодовану в їх словах-нотах пісню, в енергію любові, – автор кожне слово своє вилюблює-виціловує – розчулює-зворушує до катарсису… Прецікавий поет у пошуках пластики слова й в архітектоніці своїх поезій, оригінально експериментуючи зі словом, – він якось уміє наповнити його життєдайною енергією, або й творить нераз дуже доречні авторські неологізми… Поет віртуозно володіє словом (він – майстер виразного поетичного мазка!), поетикою (можливо, що й на інтуїтивному рівні)… Його любові у слові – віриш, багатшаєш нею, вслухаєшся у його ностальгії своїм серцем…

Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає.
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Із нот його поезії складаються пісні (чимало його творів справді пісенні, як вірш «Я світлію душею, коли усміхаєшся ти…», строфа з якого наведена вище), думка-настрій, форма – в усьому – суголосність… А ще він – й поетичний сміхотворець нівроку, доброокий … Його слово - звукальне.., поет дорожить кожним своїм творінням, він осягає філософію і сенс життя через слово й у слові – повчальному, мудрому слові!
Узримлені його рими.., лаконізм-густина – у кожному виваженому слові.., пошук й знаходження найоптимальнішої форми для висловлення чуття-думки, він – віртуоз акровірша, майстер вінковиплітання сонетів, який спромігся поєднати форму вінка сонетів з формою акровірша. Так-так, кожен з 15-ти сонетів (включаючи магістральний) є акровіршем! А як цікаво «змайстровано» подвійний акровірш «Люблю тебе одну – Одну тебе люблю», розкодуймо-прочитаймо його:

Люблю тебе, одну тебе люблЮ,
Юначі почуття спалю на попіЛ,
Бо я не вітрогон, а однолюБ:
Любов тобі до ніг кладу своЮ,
Юрлива птахо, я твій вірний сокіЛ.

Тебе люблю одну, люблю тебЕ.
Елегія чуттів – єдиний жереБ.
Без тебе сонця сяєво слабЕ,
Едему розкіш – ти. Я ж – ніби велеТ.

Одну тебе люблю, люблю однУ,
Дарунку долі! – я тобою повеН:
Нема тебе – мене долає нуД,
У парі ми – на серці світанковО.

Або ж подивуймо, як у вірші-посвяті «Дружині» буквально перетікає із серця у серце поетичне слово, в якому нуртує високий сенс любові:

Ти – мереживо з ніжності й ласки,
Ти – настояний трунок років,
перемога моя і поразка,
й заспокійливий серця мотив.

Я кохаю Тебе, як ніколи,
і молю невгамовні літа:
«Зачекайте!.. Мої видноколи
ще в пахучих покосах отав!..»

У віршах-освідченнях Мирослава Артимовича живеш, а читаючи його громадянську поезію – бачиш-переживаєш не раз дуже болючу любов до України.., аж раптом – вдарить обпікально у серце краплина козацької крові – й словом народиться - запече, болючим словом обов’язку – й покличе на варту України:

Я не був на війні… Не отримав цілунку від кулі…
Не вгризався у землю під залповим щільним вогнем…
Хоч немало років накували для мене зозулі,
та не вірив, що підлий «сусід» на мій край посягне.

Я не був на війні… Нині там – наші діти і внуки…
І усі, як один – України незламні сини…
Захлинуться в крові із московської псарні злі суки,
бо не відають ще злодіянь дорогої ціни.

Я не був на війні… Не вертався трьохсотим, двохсотим…
Не вкарбований іменем і у звитяги скрижаль…
Але доки ще слово в мені зарождається, – доти
не минатиме бою й моя поетична стежа…

….Мирослав Артимович в особистому спілкуванні… Привітний, усміхненодоброокий, з іскринкою іронії… Він сканує своєю усмішкою людей і зігріває, а поезією-словом – гоїть, своєю поетичною підказкою він вчить рівноваги на хисткій гойдалці життя, його наука – в слові-любові, в характерника Енея гостро-прозірливім слові…
…Мій лет-наближення до слова Мирослава Артимовича (не картаю себе і не каюсь, бо ж завше предорогі для мене довговимріювані літні дороги-дні!) – все ж притишили до піано нові дороги, бо ж кликали, чекали і повели мене до Риму-Вавилону, до казкових піднебних, мало не до овиду, каскадів водограїв, мов із раю, – довкола палацу у середньовічному італійському місті Тіволі… А потім був спекотний модерно-балаганний Неаполь, від якого потяг ще 25 кілометрів протупотів й повів-провів до станції «Circo Vezuviano».., а від неї – зачудовано й тривожно крокувалось мальовничим розмайним південним італійським містечком до занімілої двадцять віків тому античної Помпеї..,- й місто-легенда мовби розчахнулося навстріч незбагненною далиною давнини, повело принишклими безконечними німими вулицями із будинками-фортецями, благаючи вслухатися у патину закам’янілого крику-зойку, на усьому прикипілого.., місто, короноване Везувієм на безсмертя, мовби ділилося зі мною своїм даром безсмертя…
І ось нарешті – поверненя до Матері, – неспокійні дороги літа привели до рідних порогів, до ясних зір і тихих вод, до росянистих цілющих мурав, до Богом даного підсоння і душі рідного слова, де з поміж інших голосів сердець виразно закамертонував поетичний голос Мирослава Артимовича… Й збагнув я, усвідомив, що його слово скрізь ходило за мною навзирці – просилося у душу й не відпускало… Й знову про Слово несуєтно подумалось: до нього наближаємось, у ньому живемо-раюємо, з нього черпаємо живлющу вітальну енергію, любові енергію, разом із ним приходимо до себе і возносимось до Бога…
…Знаю, що моє пізнання слова-душі-слова поета Мирослава Артимовича обов’язкого продовжиться через сторінки його нової книги, певний, що його слово даруватиме кожному із його читачів Свято… Повірмо-довірмось йому! Й не ганджуйте, що так мені розмріялося, лірично розспівалося.., виною тут, мабуть, не лише елегійна казка проминаючого літа, а й непроминальна енергія Слова у «Повені осолоди»!
Отож, зуміймо почути й наслухаймо велемовну молитовну тишу слова у піано-музиці поезії-любові-пісні Мирослава Артимовича.., – вдихнімо її, візьмімо і увійдімо душею…

Жартує осінь: «Ждали на дощі?
А я вам – літом бабиним: дзелень!..»
Тож сонячно хай буде на душі
І з миром хай народжується день!

Багатшаймо поезією-любов’ю, йдучи з Україною у наш новий день творення!


Зиновій Суходуб
Заслужений журналіст України
член Національної Спілки письменників України

Поцілована полум'ям ранку
В Божий Світ відслонила фіранку-
В золотаве з багрянцем небо
Птах молитви злітає до тебе.
Він присяде на Божій долоньці,
Де блакитна Земля і Сонце,
Де заграви та дивохмари
Мрій людських випасають отари.
Небовогнику птах закурличе,
Що його моє серденько кличе:
Моє небо без нього сіріє,
Дощ пекучо стікає з-під вії.
Золотисту жадану зернину -
Сонцесвічки яскраву жарину,
Принесе диво-птаха на ґанок.:
Золотітиме в серці світанок.
Колоски шепотітимуть в днину:
Я тебе не покину, дитино!