Три речі не повернути ніяк назад:
Слова, можливість, час ...
І ніколи не спалахне багаторазово,
Одного разу вночі темною полегла зірка.

Три речі, що не слід втрачати:
Спокій, надію, свою честь ...
Намагаючись частіше ближнього зрозуміти,
Його прийнявши таким, яким він є.

Три речі в житті найцінніші:
Довіра, любов, і переконання.
Лише за собою визнання провини,
Привносить в душу просвітлення.

Три речі в житті дуже слабкі:
Удача, влада, великі статки.
Вони, маючи різкий поворот долі
Даються нам як в покарання.

Три речі, що визначають людину суть:
Праця, чесність, життя досягнення.
Нехай важкий і не легкий цей шлях,
Але це - життя, а життя - рух.

Три речі руйнують розум і тіло:
Гординя, злість, вино без міри ...
Хто зміг в собі себе перебороти,
Побачить в тому всі ознаки химери.

Три речі, чомусь важко сказати:
Люблю тебе, прости мене, і, допоможи.
А може, просто перестали розуміти
Один одного ми, як давні вороги ???
Павло Купчинський
Переклала на українську мову 4.05.18 5.45

Ось мені й висока трава.
Ось мені і дні довжелезні
(жоден варвар не увірвав).
Співи солов’їв... До шаленства!

Хто це там кружляє? Джімейл?
Тьху ти: звісно, ДЖМІЛЬ... Заінетився.
Він до Спаса чи й доживе?
(Правила природи. Не знехтуєш.)

...Шлях до полуниць – непростий.
В темряві, авжеж. Бо чужі вони.
Мушу обере-ежно брести,
мешти зберігаючи вживані.

Трійце милосердна, пробач
грішного мене, фруктолюбного!
...Так, я про спасіння подбав,
хоч у пресі й не оприлюднено.

Літо, лисенятко руде,
швидко не біжи, дай тепла мені!
Знову схожий світ на Едем.
Знов я на лопатки покладений.

Впівголоса – еге ж бо, не на весь –
навік прощаюсь зі твоїм порогом.
Не колихнеться град, не трепенеться весь
від голосу тамованого.
З Богом!
І сходами, на вулицю, у тьму...
Навстріч тобі – околиці в диму,
болота вечорова прохолода.
Я не завада зору будь-кому,
словам твоїм журним – не перешкода.
І що воно – не здалеки гадать.
Пучки трави... модрина в пелерині...
Гнітять тебе, мені не в благодать
близькі та нелюдимі просторіні.

--------------------------

За бунт розплата - дулі запашні,
Не буде жінці шуби із шиншили.
Чи вислизну з бідацької лижні?
Очолила громаду міль безкрила...

У рейвасі злодюга переміг,
Згодовує нам заповіді Божі.
Упроголодь лягаю на нічліг,
Якщо у брата не позичу грошей.

Від жиру, мабуть, жебракує дід,
Виспівує під церквою бельканто.
Нехай народ бездумно хлебче спирт,
А то, дурний, оговтається раптом.

Звикаю їсти кашу із пшона -
Закрито шлях в Євросоюз убогим.
Терпіти мушу. Бо іде війна.
Чи доживу колись до перемоги?

03.06.2018р.

Ледачий

На грубі умостилися коти,
Із рибою впороли миску шосту.
Поїв і я. Схотілося лягти,
І ну її до біса ту роботу!

Уранці два гектари накосив,
Удень - "Камаза" дровенят розгепав.
Получку віддаю усю красі,
А їй все мало. Каже: - Більше треба!

Розжовую цукерочку "Рошен",
За хвильку провалюся у нірвану.
Але кричить жона: - Вставай уже!
Шуруй на працю, лежень окаянний!

Підскочив, наче ґедзь мене вкусив,
Від поспіху "поцілував" піддашок.
Валяка я. Мабуть, тому труси
Спадають, як не одягну підтяжок.

У шлюбі рай. Ні жодного сучка,
Навшпиньки зачинив у спальню двері.
На луг веду попастися бичка,
А жінка хай дрімає до вечері.

03.06.2018р.

Любіть жінку, носіть на руках
І називайте гордо «Королева».
Їй не потрібні діаманти і хутра,
А лише любов, турбота, ласка, віра.

Ви говоріть частіше їй про те,
Що немає на світі очей її красивіше,
І, може бути не відразу, але потім,
Вона зрозуміє, що немає її щасливіше!

Букет квітів залишить яскравий слід,
Будь-який вчинок луною відгукнеться.
А кожен ваш прекрасний комплімент
Бальзамом на душу їй радісно проллється.

І наостанок просто в двох словах:
Цінуйте її душу, а не тіло.
Любіть жінку, носіть на руках
І називайте гордо «Королева»!
Радханатх Свамі
Переклала на украънську мову 3.06.18 8.20

А день вмирає мовчки, без істерик,
Заслабли в нього руки, впав кинджал.
Вже сонце, той великий стиглий персик,
Нектарно ллється в гір старих Грааль.

А день змикає слабко очі-хмари,
Сповзають з них натомленість і сум.
Тривожить вечір небо, як гітару,
І з темряви снує собі костюм.

02.06.2018

 
атож ~ утік
провинний & неґречний
на захід сонця
місяцевий схід
у час кохань палких
& зречень
іще ~ якихсь

йому цвіли
без огляду & жалю
вночі ~ зірки
& хмарення удень
а він долав стезю до раю
із незапам’ятних
давен

вже скоро там ~
де гине відстань
між рідним &
простим
вздогін зірвались пси
мисливські

  їх
очі видів
 ти




 

Я – дивак, що весь вік без вагання
Видихався щоночі від втіх, –
Я доводив жінок до ридання,
Поцілунками пестячи їх.
Я вмирав од напасті й жадоби,
І згорав терпеливо до тла, –
Хоч хрустіли лякливо суглоби,
Як у вузол сплітались тіла.
І сусідок, і добрих знайомих
Не гнітив невідкладністю справ, –
Не дивився на час, а про втому
Ще учора нічого не знав.
А тепер захворів чи збайдужів,
Бо думки вже та дії не ті, –
В місті квітнуть сусідки, мов ружі, –
Пирії на городі густі…
23.06.17

Навмисно і чесно, з проханням
НАЗАВЖДИ,
Люблю я тебе до нестями.
Укотре було заблоковано
нами,
Сердешно обіцяне станом,
Плекати на щиру відвертість;
Доречно було б занести до
ЖУРНАЛУ
Обіцянок і спостережень.
Люблю, я люблю і зусім непрогавлю
Хвилин, коли бавлюсь як вперше,
твоїми ВУСТАМИ.
Бракує мені твоїх теплих
ОБІЙМІВ,
Без них я порожня пляшанка.
Сьогодні, поволі, за денне
ПРОМОВЛЮ
І з жахом, що час так спливає,
Тобі таланить дев'ятнадцятий
ПРОМІНЬ -
Життя споміж мар і
ПАЛАННЯ.
Тоді як замріяне поле жевріє
Під небом блакитним
і ГОЛИМ,
Ти мусиш підвестись
і йти в добру пору,
Де маки врослись кардамоном,
Де родиться першість.

01.06.18.

Прекрасна юності пора,
Юнак незайманий в тривозі,
Його п'янить любовна гра,
Він схаменутися не в змозі.

Його впіймала ти в полон,
Як інших миттю здобувала.
Мов квітки ніжної бутон,
Ти чистоту його зірвала.

Тобі схотілось, хоч на мить,
Тих відчуттів, що вигасають.
Єдиний раз любов горить,
А далі лиш перетліває.

Він любий, поки ви разо́м,
Але, як інші, в безвість кане,
Означений одним рядком
В історії твоїх романів.

Який любовний лабіринт
Для тебе доля наготує
Назавтра? В цю ж солодку мить
В постелі юність розкошує.

Бігом нагодував свиню у клуні,
А то село аж збіглося на шум.
За графіком - писатиму про нюні,
Глумитимуся, трохи согрішу.

Ридають козаки і чорноброві,
В інеті день і ніч іде сльота.
А жінка дійки розмина корові,
Працює, а не слізоньки ковта.

Поплакати хотів і я, панове,
Ось-ось волога бризне із очей.
Але згадав - пиляти треба дрова,
Гуртом не поридаємо, ачей.

А потім - надвечірня косовиця,
Голодний кнур, курчата і кролі...
Немає часу рюмсати-журиться,
Робота від зорі і до зорі.

Пора іти на поле перебенді,
Чарчину на коня уже налив.
Увечері поглипаю в інеті
На лики професійних ревунів.

02.06.2018р.

Я чула, як старець говорив:
"Не Дай Вам Бог вкрасти ...
Не будьте мерзенні ...
Але якщо обікрали все-таки Вас,
Не засмучуйтеся .... Значить - Ви не бідні ... "
Я бачу мудрість в старечих словах.
Був мудрим це Дід, проживши багато років,
А той хто обікрав Вас - духом убогий,
Йому тепла душі бракувало ...
Ні честі, благородства не мав ...
Брав все чуже, сам дарувати не в силах ...
Його вибачте, не тримайте зла,
Що б образа Вас не погубила ...
Скупі не будьте людям на добро,
Діліться теплотою душі, посмішкою
Що б сказані колись слова -
Не виявилися фатальною помилкою,
Не кажіть в гніві лайливих слів,
Не проклинайте, навіть Вас зрадивших ...
Образи, сльози, біль, нехай понесе -
Осіннім вітром і листям опалим ....
Лана Альтер, 2012
Переклала на українську мову 28.05.18 17.25

відшелестить, відквітне і відбуде,
зелене мрево ляже на стежки.
і сім вітрів розправлять сильні груди,
й помчаться сивим полем навпрошки.
а світ, немов у китицях шовкових -
люби і мрій, бо що тобі літа?
в густій траві – загублена підкова,
гляди ж, неначе з казки – золота!
і добре так пробігтись за вітрами,
повірити в щасливий зорепад.
у спогадах, як ув обіймах мами,
де ані сліз, ні підлості, ні зрад.
лише думок тоненькі павутинки
і замість хмар – небесні хоругви.
щасливо так і так на мить дитинно
збирати щедре сонце в рукави!
…іще цвітінь смарагдова повсюди,
ще зріє, у медах зачата, вись.
відшелестить, відквітне і відбуде –
лише не нині, а колись… колись...

Язик у дурня, як ножака гостра,
Бундючних бевзів краще не займай.
Образити людину дуже просто:
Зронив слівце - і друга вже нема.

Якщо товариш, наче дика пума,
Лаштує дулю тицьнути рука -
Одгавкуватись вельми нерозумно,
Вже краще цілувати їжака.

На перший погляд, наче не скажений,
А спробуй, хоч у чомусь запереч -
Узрієш злого чорта із геєни,
Маестро безкоштовних колотнеч.

P.S:

Кровицю звично смоктуть упирі,
Свої жалі викладують у чати.
Жона гукає мужу: - На, жери!
А він устав з-за столу й вийшов з хати.

01.06.2018р.

Просякло все байдужістю, журою
у місті каменю, бетону і свинцю.
Усе давно покрилося нудою,
енергія ядра де йшла до бою
із тоннами води і вуглецю.

Чаїть з восьмидесятих місто пустку
і монумент недбалості людській,
яка десятки, сотні тисяч мрій
у радіації перетворила згустки,
у попелище віри і надій…

Але чому трагедія та сталась,
який фатальним виявився крок?
Тому «все в нормі» як би не здавалось,
пильнуймо, знов аби біда не вкралась
і не спустила атомний курок!

Кажуть люди, що у світі жити –
це тобі не поле перейти.
Та живуть одні багаті й ситі,
доживають – верстви бідноти.

І куди убогому діватись,
як не покотити до межі?
Є на що Європі сподіватись.
Слава Богу – не усі бомжі.

Слава Йсу, ще є кого єднати,
не така вже нація й тупа
і гріхи не хоче сповідати
у кацапуватого попа.

Та біда, що мастаки украсти
позаймали всі святі місця.
Шайка корумпованої касти
хоче теж стояти до кінця.

Їй судом не укоротиш віку,
не упоїш золоту орду –
цю неоголошену біду...

Та, аби не затівати бійку, –
гнати в шию ситу шайку-лійку,
що порохнявіє на ходу.

05/18

Посестро- Відо, вільшанкам і сойкам не спиться.
Крильми тріпочуть у ночі тугий тулумбас.
Долу ізходять небесні та зірні вовчиці -
Сходять вовчиці сліди залишити для нас.

Котяться кумельгом Повні, зминають століття.
По косогорах біжать рокові румаки.
Хтось ізловився у часу скуйовджені сіті...
Але не ми - не зловились ми в сіті таки.

Поки на варті стоять золоті громовиці-
Танцю відьомського не перепинять дощі.
Ми на зап' ястях несемо чарункові кільця,
Ми відкриваєм портали до синіх вершин.

Посестро, бачиш, розсипались ябка по травах-
Де не ступити - кругліє світіння планет.
Най дотанцюєм у цих потаємних загравах-
В ритміці Магії наше осуття земне

І повернемось у рідну заскучену зграю...
Хтось верне першим, а хтось верне другим, а хто...
Дзвонять росою світанки, зоря догорає...
Посестро Русю - розчахнуті обрії ось.

Гостриться вічності чорна, висока зіниця.
Он потойбічності - давній такий перелаз.
І перестрибують з висі премудрі вовчиці...
Сходять додолу сліди залишати для нас.

 
мсьє Шапельє ~
пан Капелюшник іншочасом
сьогодні має хоч би як
легкий атракціонний настрій
дрейфуючи серед гуляк
на нім зірковий лапсердак
в кишеньці мешкають піастри

вода з вогнем ~
у шаленіючому вальсі
переливаються горять
поміж прикраси & гримаси
міксуючи усе навряд
із певністю зловтішних правд
зі спеціями сублімацій

скрізь променад ~
принад зринаючих мов шанси
запон спокусливих либонь
швидких видовищ оку ласих
позбираних в один флакон
де нудиться лаокоон
папуг лякаючи хвилястих

все карусель ~
усе кружляє правим галсом
вдогін літам що тануть сном
спливаючи безцінним глянцем
за півдобро & псевдозло
порційне чорнобіле тло
в якійсь кавовій філіжанці

немовби спад ~
неначе знов ті самі танці
хвацькі пожирачі пломень
сумбур прелюдій збій кадансів
геть некерований момент
як відпускаються зі жмень
подерті клаптики квитанцій

еtc.~
рядки порожніх анотацій
той спокій в галасливий день
наслідує буше на таці
як є фатальне & одне
аж поки місяць не стрибне
на стіл дзвінкий
чеширським зайцем




 

1

Я знаю шалені місця... -
сказало телятко тигру.
Немає там ні курця...
Мій пращур там ясла виграв.

Лишаймо сіренький гурт,
за лаву скубуться сойки.
Наснажене я на спурт,
не стейком лишусь - а зойком...

2

Дивлюся тій парі вслід:
чи дружба міцна можлива?
За кілька хвилин - обід.
У тайстрі тигрячій слива...

І якось воно отак
ведеться з царя Гороха:
взрів успіх чужий - маслак
від злості дрижить. Убого...

А може, якраз оці
друзяки зламають вершу,
здивують жаб в осоці.
відсутністю штампу "Я - перший"...

2018

Вмирає лев*… Лапище – на лілеях
(гербі, якому вірний до останнього).
Повстанці, як же так? Навіщо – лева?!
Супроти августійшого постали ви.
То й хай би королеві – королеве,
ну тобто смерть, якщо вже так допік він.
Та звірів цар… За що, нестримні, лева?
Ніхто не дав команди: «Зброю – в піхви!»

Вмирає лев. Не зрадити присяги
його навчили у дитинстві раннім.
…Так наші чорнобриві та русяві
од ран невиліковних помирали…

Вмирає лев. Могутній – та не вічний він.
В очах – нестерпний біль, та не розкаяння.
Навряд чи я колись із серця вичавлю
швейцарське горе, витесане з каменю.







_______________________________

* монумент «Лев, що вмирає» встановлений у Люцерні
в пам’ять про швейцарських гвардійців, загиблих у 1792 році під час штурму палацу Тюїльрі, або страчених після цього штурму

Худнемо. Спадають ліф, труси,
Лазимо навприсядки на дачі.
Що, голубко, хочеш ковбаси?
Пропоную посмоктати пальчик.

Нащо люба здався той омар?
Хто філе сьогодні купить здуру?
З курячих пазуриків навар
Вайлувату виструнчить фігуру.

Целюліт, жири, холестерин -
Нащо ці страхіття любій жінці?
Піднімись на хвильку із колін,
Випий залпом кухлика водиці.

Платять гарно. Влада - чистий мед.
От народ і біситься од жиру:
Замість масла споживають спред,
Смокчеться сироватка без сиру.

Репаються чорні п'ястуки,
У дугу зігнулась чорноброва.
Українці - як хорти стрункі,
Виростає нація здорова.

Гарно жити в рідному краю,
Йду на працю з апетитом вовчим.
Як засну - одразу щось жую,
А прокинусь - знову їсти схочу.

30.05.2018р.

Досить!

Насварений. Пегас бреде услід,
По носі муза майталає флером.
В поезії, я, браття,- інвалід,
Релікт казковий, риба кистепера.

Ввігнав зубиська геній у задок,
Шматує люто залишки таланту.
У нього кожен твір - барвистий шовк,
Слова гримлять, мов постріли гармати.

А в мене - срамота! Одні цицьки!
Сплітаються коханці голопузі.
Та краще би зостався без руки,
Аніж таке писати, любі друзі.

Піду на луг, нанюхаюсь квіток,
Ввірвалось еротичне тинди-ринди.
Загнали п'явки тигра у куток:
Здаюсь! Про вічне згоджуюсь творити!

30.05.2018р.

Кортіло звернути...
Та де ж я зверну від себе?
Так баглось не бути!
Не бути ж мені - ніяк...
Сама між зірками
шукала прийти потребу,
що саме за сим, і сюди,
і до болю - так...
Снувала стежину
таку павутинно лéгку...
Таку запрозорену
сизим по сивім сні -
прадавню, предивну
у нóвості ветху-ветху,
колисану Богом,
що сам ми складав пісні
і люляв падучу зерниною
в людське тіло...
І скрапнула медом
на мáтерину сльозу...
Зіпнувшись у рóки,
як те немовля, невміло
відміряла перший... не крок,
а стрибок в грозу...
Довкіл блискавиці
батожили, громом било.
І падала долі... Вставала,
не йшла навспак.
А Бог так дитинно ховав
і вертав ми сили
любити і бути...
Не бути мені - ніяк...

2018

Чи вирваний шматок
років твоїх уряд
вплететься у намічені узори?
Чи захистить мольба,
обернена назад,
в розстріляні «зелені коридори»?

Чи вистоять із слів
змережані світи,
чи всі вони – лиш плетиво ілюзій?
А нам – аби забутись,
нам – аби іти
по мовному тріскучому галуззі?

Чи зміряє душа
самотності узвіз,
що виріс перед очі крутизною?
Чи це вже – назавжди?
А чи Великий піст,
і книга книг лежить на аналою?

Я звідси не вступлюсь.
Із впертістю, як глід,
стоятиму від вечора до рання
і думатиму над,
і кидатиму в світ
без відповідей – знаю – запитання.

2018

Оригінально! Ось який мотив
доказує, що то є геніально,
освоїти відомий наратив,
аби плескали язиками, - файно!
Одне одному не сукати дуль.
Не лаяти за збіги і за риму...
Когось на шоу надихає Буль,
а хтось шукає точку «уязвиму»,
аби і цього «гуру» розп’ясти
бодай за те,, що нібито учитель,
лінивого любителя мучитель,
який не досягає висоти,
за те, що той азами володіє,
як пікою удатний Донкіхот,
і що не уповає на народ,
але на нього має ще надію,
та марно за поезію боліє...
Іде й не оглядається. Як Лот.

05. 2018

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Дощ забгав в мене радість сонця…
за вікном коли мжичка добра…
Я надумаю чистий простір.
В руках кава моя холоне…
Наче зрада вдалася втома
безкінечного дня, то ж годі.

Я стомилась опівдні спати,
заплітати волосся в коси,
Мені байдуже хто там, раптом,
з тобой знається, любий, досить…

Дощ забгав в мене радість сонця…
Мої сльози крадуться моквой,
До нестями солодкі сльози.
І приємні вони на дотик…
Я люблю, як веселка сходить,
босоніж по травиці топать.

30.05.18.

Хіба можливо звикнути до зла?
За правду люд штовхнув під гільйотину.
Крізь мене чорна заздрість проросла,
Меча обмови встромлено у спину.

Летів Пегас безжурно у зеніт,
Хмарки вихрили дивочуда крила.
Лише плювок - і щез поета слід,
А муза від отрути почорніла.

Зірвався коник стрімко у піке,
Розбіглися "товариші" та "друзі".
Упав невдаха в багнище липке:
Не співчувають - підняли на глузи.

Від підлості не викуєш щита,
Пиляють орки плодоносну гілку.
Яка ж людська чудова доброта,
Ненависть - навпаки - потворна ликом.

29.05.2018р.

Геть!

Я - естет! Тікай од мене! Киш!
Критикує! Ач, ума палата!
В мене сонцем сяє кожен вірш!
Все у світлотінях, мудрувате.

Тулишся, дворняго, до митців?
Підворіттям тхне твоя порода.
А талант - синиця у руці,
Бевзям некультурним насолода.

Задихаюсь між словесних скирт,
Багнеться роти усім зашити.
Ти водою поїш цілий світ,
А моя амріта - харч еліти.

Для титанів посаджу тюльпан,
А твої волошки зріють миші.
Знову біля тебе шум, товпа,
А у мене чисто. Мертва тиша...

29.05.2018р.

Не знаю навіть, як те сталось,
Творець сам вийшов з вівтаря
і помахом руки, здавалось,
вернув на землю Кобзаря.

Підняв поета з домовини,
назад його вернувши путь,
щоб глянув той на Україну,
як люди зараз в ній живуть.

І полетів Тарас під хмари,
немов архангел Гавриїл,
загладить щоб минулі чвари
і вічних суперечок пил.

Полинув батько над землею,
понад Карпатами, Дніпром,
над Україною всією
зі сподіванням на добро.

Та вгледів села він забуті,
все в бездоріжжі, геть екстрим,
наш Дніпр парканами закутий,
горить Донбас, в чужинців Крим…

На Умань не забув поглянуть,
на Гонту із Залізняком.
Живі тут квіти хоч не в’януть,
та чути кожний рік „шалом“.

Щоосені тепер хасиди
святкують свій тут новий рік.
Уже й Черкащина під жидом,
в наш час змінився й Бога лик…

Поглянув з сумом на столицю,
на олігархів-держиморд,
які жирують по світлицях,
в хлівах тримаючи народ.

Хіба про це тоді він мріяв,
коли писав славетний „Сон“?
Невже таку судьбу леліяв
в палючих думах наш Ясон?!.

Та й повернув пророк на Канів,
туди, де вічний його дім.
Наклав свою печатку Каїн
на Україну? Горе всім,

якщо пророцтво те здійсниться.
Невже приречені всі ми
і щастя буде тільки сниться?
Рішить повинні це сами!

Спустився на Чернечу гору,
схилилась в батька голова,
відсторонив юдейську Тору
і вимовив такі слова:

„Запам’ятайте, українці,
у книзі цій семітська суть.
Лиш гої ви для тих чужинців
і дітям гоями лиш буть!

Тримайтесь купи, сестри й браття,
бо сила в єдності жиє,
і українства хай багаття
майбутнє ваше осяє!“

Сказавши ці слова пророчі,
Кобзар розтанув, мов почив.
Проснувся я, продерши очі,
і сон мерщій свій розповів.

28 – 30.05.2018

«Вернулися, мабуть, в Збараж
Посланці гетьмана,
Розійшлися по домівках
Рідня і сусіди,
Тепер зможу говорити
З сином наодинці.
Пригорну, немов тебе, я,
Стасику мій любий,
Оці кілька книжечок,
Що тобі за втіху
Слугували у походах
По кривавих січах.
Пригадуєш, як казав ти:
«Візьмемо Варшаву
З її «Nie pozwalam!»
Стану своїх козарлюг
Латини навчати?»
Не послухав пан Хмельницький
Ні тебе, ні Йвана,
Понадіявся натомість
На спільника хана.
А ханові той за друга,
Хто більше заплатить.
Не скупились, видно, ляхи,
Бо ж не помагать Богданові
Докінчить почате, –
Подалася татарва
Грабувать Поділля,
Забирати у неволю
Юних подолянок.
То ж помчав ти з козаками
Перетяти бусурманам
Шлях до кривавиці.
Полягли на віки вічні
Твої побратими.
А на тебе чатували,
Щоб за гарний викуп
Перепродать як схизмата
На глум єзуїтам...
...Відки брав ти, синку, силу,
Щоб не закричати,
Як зранене твоє тіло
На списах здіймали...
«Хай подивиться востаннє
На свою Вкраїну!» –
Так гукнув під регіт шляхти
Ярема триклятий .
Бодай ти вже, скурвий сину,
На кутні сміявся...
Забрав в мене на старості
Єдиную втіху...»
...На Савур-могилі,
Оплакало Морозенка
Доблеснеє військо,
А Вкраїна свою втрату
Вилила у пісню.
І почула, мабуть, мати,
Перш, ніж йти до раю,
Невмирущий, як і пам’ять,
Сумний спів про Стася.

Як сумно й боляче мені,
коли дивлюсь на Україну –
народ втопає у війні,
втрачаємо своїх синів,
найкращі з них у небо линуть.
Так сумно й боляче мені…

Ой, сумно й боляче мені,
коли в сльозах розбита мати
по вуха у чужім багні,
шукає Бога в вишині
біля труни свого дитяти…
Нестерпно боляче мені!

Як сумно й боляче мені,
що діти розбрелися світом,
знайти в далекій стороні
копійку – вдома не прожити,
тут править бал чужа еліта.
Ох, сумно й боляче мені…

Так, сумно й боляче мені,
коли землиця знемагає.
Цю годівницю у борні
продати зайди вимагають.
Її чужинці й доконають!
Тож сумно й боляче мені…

Як сумно й боляче мені,
ненавиджу всім серцем ката…
Питаєш, що робити, брате?
Відправим у свої пенати
всіх ненаситних і пихатих –
одягнем Неньку нашу в шати
і стане радісно мені!

...не люблю мужчин-кабаноссі
з папіломкою щастя на носі,
із масними, липкими руками,
не пасують їм леза Оккама -
келих пива та чіпса кудлата...
Водять оком - шукають собрата,
погигочуть над Петею з Пешта,
пророкують войнушки, арешти,
знають курси-абетку-прогнози,
вдома їх зачекалися "кози",
дітлашня лементує - стрибуча,
десь у шафі - солдатська онуча,
під шашлик - анекдоти каправі,
сон під кущиком десь, у канаві...

Це подумала... ріжу галету...
Галатея - взірець для поета...
За віконцем - півонія, м'ята...
Джерґотять скацапнілі малята...
Чураївна дотруює Гриця...
...............................
амарант - це звичайна щириця...
......
2018

А мені всього лиш двадцять років...
Про кохання мріялось дарма:
В серце ворог вистрілив жорстоко:
Був живий. А нині вже нема.

У колисці снилася дитина,
Брату - як на скрипці виграє...
Тихо, рідна мамо, не буди нас,
Бог ласкавий: кожному своє.

Бачив сад у мріях білопінний,
І бджолу, яка несе меди.
Нене! Ми у горі цім не винні.
Ти за нас садочок посади.

На могилі стрій зніма кашкети,
Тут кінець усіх моїх доріг.
Встиг для України лиш померти,
Більш нічого, мамо, не устиг.

29.05.2018р.

Серед горців приказка не забута,
Народжена ще в минулі дні:
Щоб вибрати коня - оглянь копита,
Щоб друга вибрати - в серце заглянь.
Запам'ятай цю мудрість.
А, якщо запам'ятав, ось тобі ще одна:
Не піднімайся в гору, у якій
Вершина навіть опівдні не видно
Всі мудрості в дорозі знадобляться,
і третю заодно:
Не забирайся в озеро купатися,
Коли не знаєш, чи глибоке дно.
І, нарешті, остання моя порада:
Ти не один на світі проживаєш,
Не роби для інших людей довіку
Того, чого собі не побажаєш.
Расул Гамзатов
Переклала на українську мову 28.05.18 17.40

Во дворце, во Златоглавой,
Мужи пьянствуют за лавой.
Бокал за здравье поднимают,
Лета усатому желают.
Столы покрытые парчами,
В навал заставленые яствами.
А он в усы улыбку прячет,
Лукавый взгляд на всех торочит.
Вдруг умолкли звон бокалов
И жуйки пьяных коммунаров.
Усатый встал и речь держит,
А каждый за себя дрожит.
Что ж! Украину не сломили!
Иль нашу миссию забыли?
Почему же наши меры,
Не достигли нужной цели?
Что ты делал, ты, чекист?
Ты же старший коммунист.
Может, снять с тебя погоны*?
Ты не выполнил законы!
Согласно документов ВЦИК*
Я исполнять закон привык.
И собрал бльшую рать,
Чтоб на Украину их послать.
Чесных, верных коммунистов
И, как положено, чекистов.
И направил их в селенья,
В города и по деревнях.
И солдатов мы с собою,
Мы пригнали чередою.
Бедняков обьединили
На их братьев натравили.
Мы убрали укапистов*,
Заодно и боротьбистов*.
А кто нас не признавал,
Путь до вечности избрал.


2

Знать, народ забил в набат,
Мы направили солдат.
И покойные крестьяне,
Свои пополнили курганы.
Что бы не было инциндентов,
Мы убрали интеллигентов
А врачей и професcуру,
Посадили их до МУРа*.
А художников и писаков
В Сибирь их по этапам.
Кто противился нам,
Судила тройка и наган.
Затем священников прогнали,
Посадили и сослали.
Церкви мы придали злу,
Церковну утварь сдал в казну.
Но народ опять поднялся,
Он за вилы и косы взялся.
Солдат выполнил приказ
И восстание смолкло в раз.
Что бы Украину успокоить,
Год двадцать третий будут помнить.
Мы прекратили уговор,
Правое дело - “Красный террор''*.
Мы считали по закону,
Украинцы придут с поклоном.
Но не сломить этот народ,
Он за вольностью живет.
* *
*
Усатый вдруг поднялся,
Весь зал как буд-то сжался.
Каждый думал за себя,
У них спод ног “ушла” земля.
Он, окутаный дымами,
Злымы он сверкнул глазами:
-Кто не выполнил Законы,
Будут найдены виновны!


3
Тишина накрыла зал,
Он промедлил и скакзал:
- ВЦИК поставил нам три слова,
“Год великого пререлома'' *.
И батальоны чекистов,
Старших и младших коммунистов.
Кождый год подряд
Украину теребят.
Создав видимость колхозы,
У крестьян забрали возы,
Инвентарь для земледелья,
Волов, коней и снаряженья.
Землю у крестьян забрали
И колхозною назвали.
А земля стала пуста,
Ни колосьев, ни куста.
С каждой сельской «хаты»*,
Они забрали провианты.
И заложили в закрома,
Как колхозная страда.
Кто противился - сажали,
На ГУЛАГ их провожали.
Ссылали и тех, кто не спорил,
На сибирские просторы.
Так беспредельничала рать.
Но ответ пришлось держать.
Вновь собрались коммунары,
В Кремле заполнили залы.
Пред усатым стал чекист,
В страхе был он не речист:
- Не сломить сего народа,
Им вольный дух дала природа.
* * *
А усатый трубку курит,
Хитро глазки свои щурит:
-Кулаков в короткий час,
''Ликвидировать как класс''*.
Мол, кулаки виною стали,
Все зерно себе забрали.
И вся бедная страна,
Стала нища и голодна.
4
И на спеху создав законы,
В Украине создав зоны.
С зоны в зону не пускают,
В нарушителей стреляют.
И батальоны чекистов,
Старших и младших коммунистов
И так званых бедняков,
Ищут злостных кулаков.
По хуторах и деревнях,
И на селах и селеньях,
В каждый дом заходили
И кулаков там находили.
Если ты не батрак,
Значит ты и есть кулак.
Зерно и яства забирали,
Соленья в бочках разбивали.
Обшарив темные закоулки,
Чердаки и коморки.
И постели разбирали,
Провианты там искали.
Если дым печной клубился,
''Как с табакерки'' чекист являлся:
-Что ты варишь? Где ты взял?
Значит ты не все отдал!
Значит есть в тебя запасы.
Прячешь где свои припасы?
И пошли опять искать,
Землю щупом протыкать.
И с года в год Московская рать,
Смогла крестьян всех обоборать.
И укрепившие там кордоны,
Словно тюрмы были зоны.
И в год голодный - тридцать третий,
Умирали взрослые и дети.
Только стон шел до неба,
Просили люди смерти иль хлеба.
Деревни и села вымирали,
Города опустошали.
Вымер Юг, Восток Украины
И миллионы в середине

5
А составы вереницей,
Мчат с зерном за границу.
А корабельные караваны,
Идут с зерном за океаны.
Почему же дипломаты,
Цари, президенты и Папа,
И журналисты — все молчали,
Словно в рот воды набрали?
И с молчаливого согласия,
Рука терана поднялася.
В извращенный войны вид-
Преднамеренный геноцид.
* * *
. На украинские просторы,
В обжитые раннее зоны,
Российская рынула орда,
Занимая вымершие дома.
Их Украина прийняла,
Все для жизни им дала.
Почти век в мире жили,
Вдруг “на грабли наступили''.
И потомки возмутились,
Они к России обратились:
- Просим войско к нам прислать,
Чтоб територию забрать.
И эшелоны войско гонят,
Вновь Украину в крови топят,
Ложь, лукавство мир затьмили,
Вирус насилия оживили.
Но наш народ поднялся,
За вилы й ружья взялся.
И полки ребят с Майдана*,
Пошли в бой против тирана.
День и ночь ружья ковали
И войско славное создали.
Занял исходные рубежи,
Мир беречь от войны и лжи.





6

Погоны* — выражение автора. Погоны были введены в Красной Арми в1943.
ВЦИК* — Всероссийский Центральный Исполнительй Комитет. Создан в 1917г.
МУР* — Московский Уголовный Розыск. Создан 5 октября 1918г.
Красный террор* — Резолюция ВЦИК от 2 сентября 1918г. Это было средство достижения политеистических и экономических целей большевиков. Были массовые аресты и расстрелы на месте врагов революции.
Ликвидировать как класс* — Политбюро ЦК ВКПб от 30 января 1930г. Постановили .
Хаты* — выражение автора, в переводе на русский язык -Дома, избы.
Майдан* — Украинский народ вышел на миллионный Майдан за Европейский образ жизни, 21 ноября 2013г.
Боротьбисты (1918-1920) - боролися против Коммунистической партии диктатуры пролетариату.
Укаписты (1920-1925 ) - боролися за Независимую Украину.

У щастя до тебе, насправді, багато доріг...
Розглянься навколо - то шлях "По дорозі у Казку".
Увіруй... Увіруй... бо віра - святий оберіг -
у щось надвисоке - у приязнь, а надто - у ласку...

В Завітному Лісі по куп'ях снують світляки -
ці крихітні вісники Сонця, ці янголи втіхи -
скупайся у променях світла, у хвилях ріки,
а я буду поруч і щось промовлятиму стиха.

Ідилія... Спалах... На хвилю - на вічність, на мить...
Притаєні знаки, приглушені порухи серця.
Небачена з'ява - розбуджена Мавка горить,
високо над хмарами кінь вітрокрилий несеться.

Покиньмо імлу непроглядну, покиньмо усе -
приземлені зваби, осмислені покручі Духа.
Нехай по дорозі у Казку нас коник несе,
а наші німі одкровення лиш серце підслуха.

Ми обрані Світлом, ми білі ворони - то що ж...
Шумітиме Ліс заповіти свої спересердя:
яскраво горіти - це значить зневажити Лож.
Це бути. Це збутись... і вільно піти у безмертя!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Як кошеня до рук і до грудей,
голівкою м'якою в підборіддя --
крадеться дум довірливе поріддя
в бездушних хащах покручів-людей --

розчавлені, розпластані ... Живем!

У світанкових сутінках Едем
вартує день-у-день по нову душу ...
(Чи ж я закономірність цю порушу
розвихреною трагікою барв
життя у вищих проявах любові
до ближнього, до брата, що по крові
є спільником в неправій боротьбі --

безглузда гра в безсмертя, далебі!)

Ти -- вічний блазень, тіла вічний раб!
Скаліченою пластикою лап
тебе не відігріє трем дитячий,
що над убитим кошеням заплаче --

о людство стехнізоване, спинись ...
Чи ти вчуваєш серце, як колись
вчував у тобі Бог-Отець Людину --
чи ти й собі вподобилось в тварину,
в розгнуздану сваволю дичини?!

Тихенько-тихо браму відчини,
аби почути пісню колискову,
заблудлого дитинства сонний схлип:

"А наш котик Лапчик,
спить, немов калачик,
котить лапкою горішки
діткам для потішки".*

... Спочивайте наші ручки,
спочивайте ніжки ...



(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2

Ніхто не примусить хитати латаття,
в заплаву чорнильну закинувши вудку.
Ожиновим соком забризкала плаття,
У пелену зловлені жабки, що прудко...

Сміялась на гойдалці... Зболене з мене...
Шукала гармонії - престо, бадьоро...
Наводили оком, шугали мурени...
Віндсерфінг між піни в миттєвостей морі.

2018

На підвіконні мухи ловить кіт,
Гризе комах, немов козу пантера.
Сумую. Щез любовний апетит,
Нема бажання тішити Венеру.

В усьому винувата суєта,
Себе до дна розхлюпав на всі боки.
Тягати стало важко живота,
Немолодий уже, півсотні років.

Хропіти теж уже не маю сил,
Почався нежить, ніс замироточив.
Кохана! Відчепися, не тряси!
Я у печалі, і тебе не хочу.

Не слухає. Під ковдрою рука
Шурує, наче злодій у коморі.
Персиста ж мавка - тепла і м'яка...
Ізнову біс вселився у пракорінь.

Ще мить - і я із небуття воскрес!
Рожевий пік намацую вустами.
Злетів мажорний настрій до небес:
Вручила Єва яблуко Адаму...

28.05.2018р.

В небо!

А музоньки вимучують щодня
Плету віночок, а виходить - віник!
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.

У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
Він знахідка для кожного поета.

А на додачу дивочуд - шульга,
В роду кентаври і єдинороги.
Гарцює так, аж небом пилюга,
Метляє вітер гриви пасма довгі.

А хтось у бока бгає пуф м'який,
На ніжки - коц ворсистий (шерсть собача).
Вкриває в'яззю прудко сторінки,
Чаює в ліжку й одночасно плаче...

Пегасику! Та ну їх цих писак!
Давай усіх покинемо їх скопом.
О, як же добре нам у небесах!
Нехай невдахи горбляться за компом.

28.05.2018р.

Кохана і праця

Попорай, мила, кабана,
Бо всіх розбудить виском.
Горбата човгає жона,
А брав струнку берізку.

Ану, скажи, кохана, "Чіз!",
Дай мацнути за ребра.
Поглянь із радістю увись,
Сваритися не треба.

Подай з полиці цигарки
І нумо до роботи.
А завтра бульба і жуки -
Устигнеш до суботи.

Сьогодні бурячиння лан
Сапати треба краще.
П'ятсот рядків - дитячий план ,
Біжи хутчій, ледащо.

Лежати в ліжку - то дурне,
А от робота - свято.
А я ковтаю "самжене" -
Здоров'ю це не вадить.

У всіх жінки, немов жінки,
Моя - аж плачуть очі.
І хто тут винен, мужики?
А, може, хтось наврочив?

28.09.2018р.

Сонце у небі запалить світанок ясний.
Нібито все як і треба. Немає війни.
Вдови не плачуть... Не квилить країна від ран.
Плаває кача тисиною. Рання пора...

Десь у травневих гаях дзеленчать солов"ї.
Та у далеких краях не вщухають бої.
Понад горою для когось востаннє зійде
Сонце... І вперше для когось займається день.

Ночі страхи і кошмари полинуть у край
Лади і Мари, двозначності Зла і Добра.
Мрією міримо- світло сильніше пітьми.
Будемо вірить- просвітлені станемо ми.

Тільки от сонцю зневіра до віри. За мить
Зійде ( А ТО!...) у зеніт і усе спопелить.
Віриться щиро в минуло-полічені сни.
Хочеться миру... Готуйся мерщій до війни.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118052702757

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці - очерет,
На стінах осока - ще не прим"ята,
Вже хата вся - зелений мов намет.

Дажбоже мій, ти - чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата,
Зеленого вогню створив бо злет -
Оцю красу земну - зелені свята.

Здається в день цей - репає асфальт,
І упирі ховаються по норам.
Природа лік дає слабим і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, мій народ увесь співає,
Його здоровий, вільний дух літає!

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

Дрімав ставок, укритий жабуринням,
Пливли хмарки легенькі угорі,
В ставку, зігріті сонячним промінням,
Вигулькували жаби й жабурі.

Прекрасно все. Ідилія, та й годі.
Аж раптом чути войовничий клич –
Із-за ліска, на лихо всій природі,
Летить-чадить «Жигуль» а чи «Москвич».

Із жахом розлетілися лелеки,
У мул зарились з ляку пічкурі,
Відчувши враз смертельну небезпеку
Закам’яніли жаби й жабурі.

«Тю-тю, дурні, чого ви налякались,
Ви подивіться, хто це завітав!
Це ж справжня фея, ніжна та ласкава,
Чарівнішої я не зустрічав».

Та наша фея хутко роздяглася,
Дрючок вхопила і в ставок мерщій.
Страшенна колотнеча там знялася,
Жорстокий і нещадний був розбій.

І поспливали вгору черевцями
За півгодини мешканці ставка,
А фея, нагасавшись до нестями,
Поси́нівши, ловила дрижака.

У тім ставку живого не зосталось,
Лиш жабуриння плава де-не-де...
А наша фея, хто це – здогадались,
І кашляє, і чхає і т.д.

1981

Нова редакція (за пропозиціями колег по ПМ)

Дрімав ставок, укритий жабуринням,
Пливли хмарки легенькі угорі,
В ставку, зігріті сонячним промінням,
Вигулькували жаби й жабурі.

Прекрасно все. Ідилія, та й годі.
Аж раптом чути войовничий клич –
Із-за ліска, на лихо всій природі,
Летить-чадить «Жигуль» а чи «Москвич».

Із жахом розлетілися лелеки,
У мул зарились з ляку пічкурі,
Відчувши враз смертельну небезпеку
Закам’яніли жаби й жабурі.

«Тю-тю, дурні, чого ви налякались,
Ви подивіться, хто це завітав!
Це ж справжня фея, ніжна та ласкава,
Чарівнішої я не зустрічав».

Та наша фея хутко роздяглася,
Дрючок вхопила і в ставок мерщій.
Страшенна колотнеча там знялася,
Жорстокий і нещадний був розбій.

І поспливали вгору черевцями
За півгодини мешканці ставка,
А фея, нагасавшись до нестями,
Поси́нівши, ловила дрижака.

У тім ставку живого не зосталось,
Скрізь мертвий штиль, як моторошний сон...
А наша фея, хто це – здогадались,
Тепер смакує жаб'ячий бульйон.

2018

Зупиняється маршрутка
От я і читаю:
Куди вона людей возить?
Куди курс тримає?

Бачу напис: “ТуПдиспансер”!
Іще раз читаю.
Таки дійсно - “ТуПдиспансер”.
Я собі гадаю:

Все котиться до проґресу,
Щось нове здибає,
То, мабуть, і медицина
Щось нове вивчає.

Відкрива нові хвороби,
Як їх лікувати,
Щоби усім хворим людям
Якусь поміч дати.

Вже й туперкульоз відкрили -
Хворобу незнану.
Які ж в неї є симптоми:
Висипка чи рани?

І, отак поміркувавши,
Я людей питаю:
“Куди їде ця маршрутка?”
Й відповідь лунає:

“До Березовиці їде.”
Я став міркувати:
“Там, напевно, “ТуБдиспансер”
Мало би писати”.

То, виходить, що немає
Нової недуги,
Тільки напис написали
Уми недолугі.

Тії уми, що у школі
Вчитись не хотіли,
На “ТуПеркульоз” з дитинства
Вони захворіли.

І з такою недугою
Пхаються до влади,
А держава загибає
й нема на то ради.

Хворе наше керівництво
Нездало керує,
Бідний нарід в ярмі стогне -
Мафія жирує.

То ж пора з “ТуПеркульозом”
Боротьбу почати
І всіх хворих на недугу
Треба лікувати.

Щоб державне керівництво
Все грамотне було
І “ТуПеркульоз”-недугу
навіки забуло.

Щоб була державна влада
Вся грамотна, здібна,
А “ТуПеркульозна” влада
нам вже непотрібна.

Щоби мова наша рідна
У нас панувала,
Щоб чистіша від кришталю
Повсюди лунала.

Щоб в нас на “ТуПеркульоз”
Молодь не хворіла,
А в майбутнє щоб дивилась
І життю раділа.

2018р.

Сниво

Оце так сон! Мій куме, щоб ти скис!
От нащо стільки випили учора?
У клітці...Путін! Посинілий ніс
Від сопляків втирає триколором.

В письменниці поцупив олівці
(сльоза бринить од відчаю у дівки).
Писала нам щодня про янь і цінь,
А віднедавна - жодної сторінки!

Все прилипає до злодійських лап,
Від горя люд втягнувся в оковиту.
Художники лишилися без фарб,
А скульптори - без гіпсу і граніту.

Мистецькі верстви кличу на АТО,
Несу на бій Пегасові підкови...
На них зловили злодія гуртом,
Осиковий кілок уже готовий...

Прокинувся - по телику пурга,
Хохол кремлівську начищає зірку..
Ступає Кримом Каїна нога:
Похмура дійсність плюнула у пику.

27.05.2018р.

Віват!

Гуркочуть чобітки, салют, парад,
Мундири генералів у медалях.
Керує людом нині "шоколад",
Баблоси зберігає якнайдалі.

На п'єдесталі розцвіта бутон,
Це - наш правитель! Армії окраса!
Всі вороги чкурнули аж за Дон:
Народе мій! Очільником пишайся!

На виборах пообіцяв банан,
Аби голосували всі за нього.
Хай заздрять Бонапарт і Чингізхан
Оглушливо-успішним "перемогам".

А в Кончі-Заспі відьомський анклав
Визискує з останніх сил бідноту.
Не переміг володар, а програв,
Бо вбив довіру власного народу.

26.05.2018р.

Що мені навієш, вітровію,
Що тобі повідаю без слів?
Я брехати, братику, не вмію,
А відкрити правди не зумів.

Правди, що гірка, мов оковита,
Без фальшивослів’ я та олжі,
Аби остаточно зрозуміти,
Де свої, направду, де чужі.

Вієш ти від краю і до краю,
Бачиш те, що нам не до снаги,
Тільки ти один, мабуть і знаєш,
Де товариші, де вороги.

Підкажи-но, де то наша доля,
На яких блукає манівцях...
Чи судилось перекотиполе,
Чорний шлях.

Спокусливий потяг писати щоночі.
І маю я швидко здолати його.
Від втоми болять, закриваються очі.
Сон кличе, стискаюсь від впливу того.

Та тільки окремі слова у рядочки
Нестримно спішать та ще й риму плетуть.
Не хочуть стояти покірно в куточку.
Місцями міняючись, змінюють суть.

А марево ночі подразнює, кличе!
Та треба останній закрити куплет.
Згортай віршування, почуй, чоловіче!
Та крапку вже став, невгамовний поет!

26.05.2018
Свидетельство о публикации №118052700174

Давним-давно Мольєр свого Тартюфа
в таких яскравих фарбах змалював,
що кожному з нас вистачило б духу
не стати жертвою його негідних справ.

Чи то зміліло нинішнє суспільство,
чи то достаток нас девальвував,
та на вершині знову лицемірство
і вряд чи цим когось я здивував…

Десятки років водять манівцями
тартюфи нас і пророкують рай.
Ми зводимо лише кінці з кінцями,
чекаючи, коли настане край.

Край святотатству, хамству і блюзнірству,
бо підлість ница зараз править бал.
Кінець відвертій ері бузувірства,
що тягне слідом ненависті шквал.

Ми надто часто віримо тартюфам,
їх сотням обіцянок, а не справ.
Пройдисвіт нам фантом укотре „втюхав“
і спритно за стерно держави став!

На жаль, тартюф, у тій чи іншій мірі,
живе і нині в кожному із нас…
Утонемо у цім бездоннім вирі,
бо міцності обмежений запас!

На речных порогах камни-валуны.
Бугу камни Богом неспроста даны.
Голос высекают камни из реки.
Полируют камни волны-языки.

Так и человеку Богом дан заслон,
Чтобы сердцем в голос распевался он.
Сердце на преградах только и слыхать.
Полирует сердце буквенная рать.

27.05.2013

Ой, жіноцтво! Тяжко нам, біда!
Стало складно підчепити мужа.
Я ж красива, моцна, молода,
Ще ніхто у ліжку не подужав.

Хлопче! Нащо вирячив баньки?
Шаснути бажаєш під сорочку?
Для початку грошенят підкинь
І сережки начепи на мочки.

Будь активним протягом доби,
Щоб ні дня, ні ночі без кохання.
Кухня й праця будуть на тобі,
А іще прання і прибирання.

Шлюб сучасний - це тобі не мед,
Ти - карась, в я - велика верша.
Безкоштовно матимеш десерт -
Гостру на язик і мудру тещу.

Зрадиш - то чекатимуть суди,
Віддаси усе, що маєш жінці...
Милий, ти чого такий блідий?
Йди сюди, почухаю по спинці...

26.05.2018р.

Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс».
І снує думок суцільна єресь, -
хто кого із палуби жене...
Я не розумію, що ся стало, -
з болем і надривом щось кричало:
«Громадяни, слухайте мене…»

Палуба хитається та стогне.
Під гармошку палуба «чарльстоне»,
Палуба сьогодні не засне.
Там, на баку, плаче здичавіло
пісенька, з якої зрозуміло:
«Громадяни, слухайте мене…»

Там сидить вояк на бочкотарі,
прихилився чубом до гітари
і мудрує пальцями одне.
Він гітару і себе замучив,
та одне оте своє озвучив:
«Громадяни, слухайте мене…»

Громадяни слухати не хочуть,
громадяни про своє торочать –
їжа, пиво! Нащо їм сумне?
Їм би, може, ще і спати треба?
То чого волає він до неба:
«Громадяни, слухайте мене…»

Той томати он жує та солить,
карти хтось засалені мусолить,
чобітьми підлогу хтось мозолить,
Ну а він гармошку рве та гне.
Скільки раз отак усі мовчали,
поки душі кожного кричали:
«Громадяни, слухайте мене…»

Хтось колись їх теж отак не слухав.
Ребра розпирала сила духу,
та байдужу душу що торкне?
І тепер з душею в груди вбиту
слухати не хочуть пережите:
«Громадяни, слухайте мене…»

Ой, боєць , на тлі цієї тари
я такий же, тільки без гітари,
і мене висотує земне,
я іду і руки простягаю,
я, уже охриплий, повторяю:
«Громадяни, слухайте мене…»

Боязно, що чути не бажають,
і боюсь, - як чути починають, -
їхні душі пісня омине,
може в ній нічого, окрім болю,
вимученого оцього з кров’ю:
«Громадяни, слухайте мене…»

2000-18

А серце обливалося керваво,
коли благословляла на війну.
Чи знало, чи напевне відчувало
рвучких обіймів поминальний сум.

А потім – світ перевернувся вдруге,
утратив колір, запахи і звук.
У відчаї – рятунок від наруги
на відстані Твоїх тендітних рук…

А потім, потім – чи надовго, мамо? -
дитинне щастя чайки на межі.
В недобрий час у чорне око впало
і втоптане під чоботи чужі.

Чужі… Свої часами ще чужіші…
Єдине слово і: життя, чи смерть?!
Кінець… Червоно на уламках тиші,
і давить подих, і зникає твердь,

і пошугом на прадідівській груші –
«о незабутній смутку», «тихий жах»*!!!
Блаженна Мати на Вкраїні сущій
Віддала душу «за други своя»*.

А син вернув в обійми захололі.
Укотре знову струсонуло світ…

У сяйві материнської любові
через роки – в останній свій політ…