Вона
цю мить, здається, бачила вві сні
(і упізнання вразило, як хворість),
була у ній не звична випадковість,
а щось кільцеве, і на вишині
підозри -- що отак саме життя
не йде нікуди, тільки лиш по колу,
набридлі міти нам являє знову
і видає за свіжі відкриття --
відчула, як потьмарилась її
свідомість, що колись була ясною,
й предмети карусельною юрбою
поплили у немитому вікні
обмежених можливостей душі
щось цілісно і вірно відчувати,
і раптом їй схотілося тікати
від заданості...
Вкрадливий рушій
всього, що зупинилося на мить,
посунув враз годинникові стрілки,
ввімкнув шуми екрану, стук тарілки,
шепнув їй про обов’язок крутить –
-- засапано – педалі денних справ
(пісок з руки пересипати в руку),
вона убік штовхнула лже-науку
про весь отой surreal (дивний) стан,
і знов навколо все було нове,
а кожна мить рутини -- неповторна.
Буденності благословенні жорна,
хай труд ваш неоспіваний живе!

Дитина дивиться на світ,
Цей погляд ангела відкритий,
Цікавить наших дітей все,
Ще більше хочуть вони знати,
Всі їхні запитання чому, як, де, коли,
На все ми повинні уважно
І з повагою їм відповісти.

Дитина, як губка в себе все вбирає,
І перш за все - поведінка тих,
Хто поруч, з ким спілкується,
Живе, що бачить, чує.
Здається все так просто,
Однак формуються її манери,
Характер, погляд свій вже є ...

Нікому то думки мої не нові,
Відомі кожному вони,
Тому не слід нам на дітей,
Онуків ображатися,
Ми самі винні, якщо
Непорозуміння і проблеми з ними є ...
2.03.19 8.30

...А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості.

Годи мені, мій чоловіче
Ти чесно дивишся у вічі,
І мрієш тихо про "солодке",
Мені ж захтілося сельодки!

Годи мені, бо я тендітна,
Вагітна а чи не вагітна,
А мила і ласкава панна,
М'яка мов персик і рум'яна.

Годи мені, мій солоденький,
Цілуй і песть моє серденко,
Як на душі є тяжко й грубо,
Цілуй мене, цілуй у губи.

Мої вуста - пянкі черешні,
Тому щоразу обережно,
Якщо захочу солонини,
То знай, що щастя ось приплине.

Цілуй мене, люби і тішся,
Така моя життєва місія...
Аби весна штири сезони,
Аби цілунки - не прокльони.

Аби душа співала пісню,
Аби родило поле чисте,
Аби коріння сили роду,
Аби нащадкам ще приплоду!

Зашарілись верболози над водою,
Де весна пройшла нечутною ходою.
Синіми – навскіс –
Тінями беріз
Пише сонце лист.

Каже сонце, що надходить переможно,
Сумувати в сірих сутінках не можна!
І в душі, мов лід,
Тане, тане слід
Неспокійних літ.

А над Россю, над шумками водограю
Про кохання білі лебеді співають.
Щедро навесні
У серця ясні
Сіються пісні.

Хай ламається скоріше лід останній,
Хочеш, сонцем весняни́м для тебе стану?
В очі голубі
Подивлюсь тобі
Й не віддам журбі!

Кохання житиме завжди! навіть коли нас не буде, мов фенікс з попелу встає і знову любе. міліони років все живе вмирає, а коханя завжди грає не вгасає: І в холодну зиму, і в бурю морську, навіть в спеку тяжку Кохання живе = поки бються серця в ритмі одному, не зважаючі на горе, нещастя, всьому що є в нас злому) Коханя все і всіх здолає, і серце так радіє, так співає) Кохання житиме завжди! і Людина поручь% 01/03/2019/

Жалість не любов, а штучні квіти,
і мене ніколи не жалій.
Хочу, щоб не знав, як далі жити
без моїх обіймів, любий мій.
Щоб торкатися душі твоєї
срібло-словом, посмішкою вдень,
палахтіти уночі зорею,
Музою, натхненням для пісень.
Скільки б не судилося шукати
манівцем кохання береги,
я не хочу замінити матір,
чи сестрою бути. До снаги
у волосся заплітати мальви,
і гойдати неба сивину,
заглядати за горнятком кави,
в таїну очей, у глибину
голубих озер. На самім денці
вогник щастя, запальничка мрій.
Погляд більше скаже аніж серце -
рідний, ніжний, незбагненний мій.

Усе частіше сняться карі очі
та усмішка симпатії моїх
далеких літ – веселих і сумних
у таїні немеркнучої ночі.

І я літаю, як раніше міг.
Зелений вітер ласкою лоскоче.
Це означає: сни мої урочі,
весна переступає за поріг.

Та це не означає, що й вона,
як неминуча повінь і весна,
прилине знову казкою до мене.
Хоча, звичайно, іншої не жду,
та у чиїсь обійми упаду,
аж поки сниться маєво зелене.

01/03/19

Бачать себе зорі
У люстерку річки,
Вмилися в струмочку
Дві медунки-квітки.

Чорний грак вже вдома
У рідному лісі,
Журавлі й лелеки
Порушили тишу

Радісним привітом,
Бо вітають землю,
На якій їм жити
І звивать гніздечка.

Ситечком зі злота
Сонце тепло сіє,
Ожива природа,
Все весні радіє.

2019 р.

Чашу випито до дна.
Час жадає жертви.
А зима іще міцна –
Не спішить померти:
Кулуари, кутюр'є...
Точка замерзання.

У терпіння також є
Крапелька остання.
Сніг і розпач. Я – межи.
...Квіти. Квоти. Квити...
Господи, допоможи
Зиму пережити!

31.01.2019

Весніє. В небо цілиться тюльпан,
Лебідок пара сіла на ставочок...
Усе минеться - гнів,страхи, журба,
Долоня смерті всім закриє очі.

Юнак, дорослий муж, беззубий дід...
Затискує рука три фото в жменці.
Колись вдихну востаннє білий світ,
А видихну уже із мертвим серцем.

Мене ТАМ ждуть. А тут одна шопта,
Зовуть до себе Пушкін і Да Вінчі.
Звільняє путь марнотна суєта
Душі, яка летить у потойбіччя.

Я цілий вік чудесний сад садив,
Пора спочити, не сумуйте, люди.
Скуштуєте моїх трудів плоди,
Коли мене на світі вже не буде.

28.02.2019 р.

Мчать просвітки межи стовбурів дерев,
насторожено пульсує кожен нерв.
«Де ти? Де ти?» -- безугавний перестук,
б’є по мозкові настійливий п’ястук.
О, ці відстані -- не бачити тебе!
Висить небо, шите тінями, рябе,
страху – нападами — спалахи в очах,
видив-домислів з тунеля паротяг.
Все, що поруч, видається -- за версту,
і провалюються кроки в пустоту,
перевтомлена не вдержує земля,
і слідкуєш за собою звіддаля,
як тривоги диск у черепі завис,
і гойдання – до нудоти – вгору-вниз.

2018

Які думки у твому місті?
Куди, пакуючи валізи,
Сьогодні раз у сотий лісом
Ти мариш утекти зі свистом?

Які думки тебе тривожать?
Без мене жити ти не можеш?
Тобі цю дивність вибачаю,
Напоюю розмови чаєм…

Тобі душею десь за триста…
І вже твоє не юне тіло,
Воно любові захотіло,
І серцем промовляло чисто…

Які думки у твому лісі?
Ти сам згубився серед сосен,
Шукав мене, шукаєш досі…
Попереду весна, не осінь…

Візьми ураз, і розізлися,
Зроби для себе добру справу,
Кинь пити, жити ж бо цікаво!
І хай це спроба буде двісті –
Але на ранок буде кава!

Під небо гріхи піднімаються темними хмарами
і світло від нас відмежовують.
Та дивне проміння проникне між злісними чарами -
ці сяючі промені радо чоло обціловують.
У світлих долоньках тримаю оте Ясносонечко,
Господь усміхається, ніжно шепоче: "Донечка"...

Спіймати віршем рух думок
усесвітів супротилежних
в легкому рокотанні струн
і в рокоті розкотів грому
я намагаюся щодня.
Але, як прогорають обрії,
здіймаючи сузір’їв іскри,
в чиюсь я сам втрапляю пастку.

Хтось пише мене тишею,
хтось вимовляє мене хмарами,
малює мене хвилями
і грає на безоднях пам’яті
він радіосигналами,
мене в мені спіймавши мною,
та й по латках очей і люків
вже сновидіннями скромадить.

Але не скімлить в самоті
насмішкуватий розум барда:
він і над пасткою вночі
сміється, і над людоловом,
який не є відмінним від
людей, ним вловлених майстерно
і в заплутонових пустелях,
і в хащах орбітальних Сонця.

Цей тихий сміх, багаття сміх,
тріщить по маскування хмизу…
Тож людяність ловця – з її
моїми снами й помилками –
жаринами вже точиться
і кровоносними судинами
провулків змореного міста,
яке мисливців подолало.

І місто нас вогнесмішить,
і гиготить над сонцеловами,
бо один одного вони –
лиш до околиць протилежні! –
всякчас полюють жартома,
про струни й промені співаючи.

А у конечності земної
з’являються дві нескінченності.

2019

Сутеніє. Місяць ще не вповні.
Небо. Річка. Зоряне 3D.
Вітер шепче строфи молитовні,
вечір тіні, мов кужі́ль, пряде.

Охопили місто мляві темпи,
в кулаці пітьми вмирає рух.
Спить, як немовля, у водах Кемпа,
пестить берег повечірній Буг.

Стиглі зорі ляжуть на долівку,
ніч із тиші схованку зітче.
А моя огрійлива криївка –
це твоє безбоязне плече.

Заколише перелітна втома
і «під нуль» тривоги зістриже.
Ми і син. Утіха - троє вдома.
Споночіло. Місяць вповні вже.

26.02.2019

Увійшла в одкриті двері...
Світла хочеш? - увімкни
Ось на двох у вас вечеря
Що, одна?... побуду "ним"

Стану поруч твого ліктя...
Стану прикладом, взірцем
І повернемось до Квітня…
Ні. Ні. Ні!.. Забудь про це.
28.02.2019.

***трохи і передвиборче...)))***

В інтернеті «висять» до зорі
літератори. ...щойно подумав
Про тенденцію, як «лайкарі»
Тичуть смайли- за дурість! За дурість!..-
Одне одному і верещать
Під трембіту, чи під балалайку
Кон"юнктуру... Ось виклав на сайт
Твір художній. Бо- жодного лайку.

***термін ЛАЙКАРІ мною запатентовано.
Як і термін КВІТОМЕТАФОРЯТИНА, до речі***)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119022807501

Для долі кожному по аркушу.
З одного й другого боку.
Починаємо писать, як навчились
Тримати ручку чи олівець?
Ні, набагато раніш.
І річ не в тім,
Що один встигає зробити лиш начерк,
Інший закінчує другу сторінку.
Набагато важливіш,
Як зосереджено пишеться.
А ще – де поставити крапку...
P.S.
Дописую сторінку.
Боюсь переходить на другу.
Так і писатиму, мабуть, на берегах першої.

Я знав, що із Майданом щось не так,
"Свої" своїм стріляли підло в спини..
Злодюгам завжди вигідний бардак,
Для гніву мас потрібна кров невинних.

А потім всіх накрила чорна тьма
Росія простягнула "руку дружби"..
Втонула Україна у димах,
Орда топтала траками їй душу.

Нас кликали до лютої різні
Вожді товпи, проплачені кликуші:
- Іди і здохни з честю на війні!
Героям слава-а-а-а! Вічна слава мужнім!

А на офшорі гетьман має склад,,
Нестравлює бабло неситий шлунок...
То що - бажаєш ще підняти ґвалт
В державі? Ні? Не хочеш? Що ж - розумний...

Я вижив. Світ небавом зацвіте,
Весняне сонце світиться крізь лати.
Мовчав би. Тільки жаль своїх дітей -
Не буде в них майбутнього без правди

27.02.2019 р.

Забудь про осінь,
весна на носі!
Не хмарка в небі,
не білий лебідь -
вітрильник в мандри
не поспішав.
Світивсь яристо,
іскривсь намистом,
зірничка блисне,
розправить листя,
зелом заврунить
чиясь душа.
Розсипле зорі
ясні, прозорі
і золотисті,
мов аметисти,
що на Великдень
Бог дарував.
В зіницях серця
світ відіб'ється
і на сопілці
заграє бджілці
цвіркунчик поміж
шовкових трав.
Кульбабок пера -
гелікоптери,
яри, струмочки
усі рядочком,
за полем житнім
і синь-ріка.
Господнє диво,
бувай, щасливо!
Мандруй небого,
рушай в дорогу,
ти без ціпка...
2019р

Ромашки. Русява косичка.
Важливі слова. Голуби.
На клятву – цілунок у щічку:
«Дивись, люби».

Літа… Довга втеча від себе…
Заручниця долі?.. доби?..
Услід чи то стогін, чи шепіт:
«Дивись, люби…»

Якби не розлука… не осінь…
Якби не заміжжя… якби…
Чиє то кохання голосить? –
«Дивись, люби!..»

2019

Я сьогодні щасливий вже тим,
Що нічого не видно під снігом, –
Що узимку ні разу по нім
За тобою нікуди не бігав.
Що осінні сліди підошов
Поховались під ним до відлиги
Там, де марив колись про любов
До появи морозів і снігу…
23.02.19

Тим спомином, де немає
Ні з’яви від вас, ні муки,
Неначе пружким нагаєм
Левадам шмагаєте руки,
І річка ховає в землю
Очища свої вродливі,
Бо там, де колись озерно
Голубили ви, — обриви;
І ночі навкруг розп’яття —
Сміливих доріг зажура.
І ніде заслінку взяти,
І усмішка брови хмурить.

2019

Холодних не люблю очей.
В очах уся душа людини.
Вони у радості хвилини
горять у тисячі свічей.
Вони пронизують наскрізь,
чутливе будоражать серце
та у потоках рим і терцій
перетікають у каприс.

Лагідне море у милих очах.
Світять зірками вони по ночах,
сяють промінням удень наяву.
Морем казковим кохання пливу.

Ці очі ніжністю мене
і глибиною полонили,
дарили радощі і сили.
Хай щастя їх не омине.
Їх незбагненна таїна
мене поглинула навіки.
Кохання повноводні ріки
дарує хай завжди вона.

А на гіллі верби старої,
Немов на гойдалці-колисці
Мавка, що схожа із весною,
Біля води сиділа близько.

А біля неї Лукаш-вітер
Грав про кохання так натхненно
На чарівній своїй сопілці
І заворожував серденько.

Вона замріяно всміхалась,
Слухала музику казкову,
Про все на світі забувала,
Була щаслива від любові.

2019 р.

В Охотськім морі плава риба палтус,
Живе в Зімбабве тлустий павіан.
Тому, сідайте, будем розбиратись:
Хто з нас поет чи горе-графоман.

Гризеш перо безсило у печалі?
Натхнення ждеш? Списав один листок?
Колега ж - геній! Бо у віртуалі
Усе захлипав. Браво! Молоток!

А ти писни як ліз жоні під ковдру...
Нема снаги, бо вичерпавсь до дна?
Гаразд, тоді берися за природу -
Пейзажі теж достойні полотна.

Тут головне - аби лилися сльози,
В фіналі - літгероєві каюк.
А ще з голівки рви в розпуці коси,
Не забувай заламування рук.

Коли про тебе знатимуть й на Марсі,
Ревітиме бомонд: - Оце талант!
Бронюй хутенько місце на Парнасі!
Ти - геній! Деміург! Не графоман.

26.02.2019 р.

Істина

Нехай товпа на мене каже "Гав!"
Та правду вам скажу, - так буде лучче:
Поезія - замінник добрих справ
І прихисток для ледацюг вельбучних.

Я теж люблю у небо лупаки
Витрішкувати, бо у шлюбі з лінню.
А поле жде не буквиць, а руки,
Господаря очікує й газдиню.

Кладе поетів дійсність під обцас,
А їм давай солодкого дозвілля:
В дорослих цяці - музи та Пегас,
Як виправдання власного безсилля.

P.S.:

Нагодувала жіночка борщем,
Митцеві у таріль кладе смаколик.
А після сну писатиму іще,
Запоєм, як затятий алкоголік.

24.02.2019р.

Ох!

На ласкавицю зранку полюю,
Скоро ніч - результату нема.
А давай я тебе поцілую,
Ти ж у мене квітуча хурма.

Ти ж у мене лебідонька юна,
Сонцесяйна богиня небес.
Від любові кебета чавунна,
Сам гарячий, неначе АЕС.

Ой, вродливице,- глипни ласкаво,
Ніжку можеш поставить на грудь...
Мне у пальчиках локон білявий,
Оком "блись", станом знадливо "круть".

Ох і литочки! Просто бомбезні!
Вже здаюсь, без " Лягай! Хенде хох!".
Дай полащитись, наче той песик,
Потім в рай упірнемо удвох.

Як і завжди, лягаю із низу,
Аж по тілу пішли дрижаки.
Мить - із мене посипалась тирса,
Але я ще моторний таки.

Хоч не вчився коханню в Парижі -
Жінку ласкою розвурушу.
Ваша карма - читати цей віршик,
Ну, а наша - секрет, не скажу.

19.02.2019 р.



Острів любові

Кум бовкнув: " Я - поезії ікона!
Переступаю вічності межу...."
А з чолопочка блимає ворона,
Бо із пером над віршем ворожу.

Нірвана. Огорнув душевний спокій,
Забув про жінку, їжу, суєту…
Висаджую підтексти, недомовки,
Охвітнюю важкі менгіри дум.

Венера кличе! Треба йти "наліво"!
І хай невдахи піднімають шум.
Пегас у мене страстотерпеливий,
Вже не ірже - летить куди вкажу.

І знову ложе. А насправді – плаха,
Чуттєвий шал не благо – Божий бич.
Жар-птиця у обіймах вогнептаха
Амрітою впивається всю ніч.

Заснути зась, хоча вже зірка рання,
Любов пішла, тепер один як перст.
Острожник я на острові кохання,
Втекти немає змоги, - це мій хрест.

21.02.2019р.


Розслабся

Димар пускає дим із люльки. Отже
У лазні діви, не прості, а "Во!".
Цей світ ти все одно не переможеш,
Розслабся та отримуй задово.

Народові владар дарує дулі,
На шиї із розгону дурням " Гопс!".
Його синок не лізтиме під кулі,
Поїде разом з батьком у Давос.

А патріотів "кинули", мов лохів,
А хто при тямі - за кордон біжить.
Не справдяться прокляття й шобтиздохи,
Тому нічого, брате, й не кажи.

Реформами упився вже по вінця,
В очільника у Кончі сабантуй.
Зневіра - пофігізмові сестриця.
Пора до лазні. Ти ж - іди, кайлуй.

26.02.2019 р.

Галас

Політика – справа брудна,
З трибуни кричать депутати…
Всі – різні, програма – одна:
З цукерки народові фантик.

Не буде спасіння хахлу –
Прислужувать створений іншим.
Отож не соромся, кайлуй,
В перерві напишеться віршик.

Кацапи торгують газком,
Шліфує абрам діаманти.
А бевзя у зад копняком
Розумний жене працювати.

Он, гетьман на площі! Ану
Послухаймо «світоч надії».
Чев’ядіє в натовпі внук,
А люба дружина чманіє.

Сподобалось? Що ж – почекай,-
Цей "вождь", кажуть, злодій-убивця.
Витання в рожевих бульках
Властиве лише українцям?

24.02.2019р.

Дулю ховаю під одяг,
Холодно, лютий, зима...
Юля, Петро і Володя,-
А українців нема?

Кажуть - уже і не буде,
Карликам нащо титан?
Отже,- паяц чи приблуда?..
Жоден мені не кумпан.

Втомлений, бунту не хочу,
Мудрий, вже не ідіот.
Але гукають на площу,-
Владу не любить народ.

Цуплять земельку й заводи -
Скоро й штани віддамо.
Хтілося дуже свободи,
А пропонують ярмо.

Друзі - пробачте піїта,
Настрій хороший псую.
Буде вам сонечко, літо,
Житимемо у раю.

26.02.2019р.

Я не встигла сказати банальне "Привіт"
І не встигну сказати жахливе "Прощай".
Я стою...і стоїть біля мене весь світ!
А на серці осіла болюча печаль...


Не обійму тебе,не заварю нам чай,
Не побачу уже очі ясні й сумні.
І десятки років вкрила чорна вуаль,
Залишивши лиш фото старі на стіні.


Свічка тихо горить,я стою і мовчу.
Завтра знов новий день,робота,сім`я,
А в душі я ридаю й безтямно кричу!
Як за тебе хтось молиться,знай,що це я.


2019

В тобі не стільки болю, як в мені,
ховаю під перукою омани.
Ще твій Пегас у безпроглядні дні
не загубив підкову в океані.
Серпанком не упилася сповна,
не прикладала до грудей синочка,
бузок у коси заплела  весна -
від сонця злив не вицвіла сорочка.
Ще жовна не з'являлись від ганьби,
зіниці не тьмяніли від поразки,
не купувала чорної габи
і блазня ще не одягала маски.
Ще потяг твій  у задзеркаллі мрій
цукерки роздає в СВ вагоні,
зі смертю не вступала  у двобій,
не залишала матір на пероні.
Ще віриться - врятує світ любов,
і Божі прояви в билинці кожній,
і не з мечем Ісус до нас прийшов,
а з істиною в торбі подорожній.
Ще жеврієш молитвою в цей час
і мізки не викручують судоми.
Як би ж зі мною плакала хоч раз
Не дай, Господь, не зичу те нікому.
2019р.

 

Як продаєшся знову ти за гречку –
Ти є продажна шкура, безперечно
І не вартуєш навіть суперечки,
А лиш сідла, нагайки і вуздечки.

День за днем летить навперегін...
Квапляться хвилини і секунди!
Комусь в житті трапляється свій дзвін,
А хтось у нім лишається попутним...


І так той час іде невпинно,невблаганно!
Веде нас доля різними шляхами...
Новорожденному ще жити притаманно,
а хтось іде у вічність зі своїми орденами.


Чи встиг ти все сказати,все зробити?
Насіяти добра по всьому світу?
Усіх пустити в серце й полюбити?
Спіши...бо раптом можеш не успіти.

Всі ідеї – птахи, що летять до сильця.
Очеретом блакитним здіймаються вени.
Розвиваєш ідеї свої до кінця,
а кінець – це початок нової проблеми.

У нестримного духу нема майбуття,
в безоглядній відвертості зріє помилка.
Йдеш до царствених рік неземного злиття --
опиняєшся в місці, де грузько і мілко.

І як мантру твердиш на ходу, на бігу:
чи в черницях живеш, чи в обіймах богеми,
не доводь до кінця свою думку-жагу,
бо кінець – це початок нової проблеми.

2019

              І
Воюємо, аж тирса облітає.
Хто опинився вище, той і пан...
Папуга озивається із гаю, –
сатира не лікує, а вбиває.
Виною тому – підлий графоман.

Ату його! – за те, що каже правду
і так багато, що ніякі пні
не доганяють, де чиї пісні...
Важливо інше – ідучи позаду,
нема фасону на очах рідні.

              ІІ
І скаляться лукаві любі друзі,
і убивають щирі вороги...
Поезія – вода, бульки й круги.

Де істина конає у нарузі,
там шолудиве надриває пузо,
аби й на пісню не було снаги.

Журі вітієватої сердючки,
маруфи із російської попси,
де не посій, уміють гріти ручки...

Дурні-дурні, а хочуть ковбаси.
А як же пити-їсти не даси?
І їдуть найбідніші білоручки
афішувати вражі голоси.

              ІІІ
А що хотіти? Еталони – валом.
Імперії, союзи і спілки
очолюють геракли та амбали,
засушені й пузаті вояки.

Війна і сарана... А на підсосі
і телепні нової еРПеЦе,
і юрмища типових малоросів...
Набиті дурні – нації лице.

Вони ще є – опори і оплоти,
дурної сили браві патріоти.

У оглашенних місія така –
очолити одурену піхоту.

Єднаються корисні ідіоти
із п'ятою колоною совка.

02/19

Дурні хахли ділили булаву
І рвали одне одному горлянки.
Ніхто не хтів іти на "мирову",
Тепер на трунах свічі-недогарки.

Сусіда під шумок загамав Крим,
Ледь не ковтнув і решту України.
Тепер тут кожен другий - пілігрим,
Дарма благати помсти у ериній.

У Дикім полі вигорів курай,
В крові лежить, окрадене, півмертве.
А ті, що зверху,- нам малюють рай
І просять ще яси, пені, пожертви.

У серці біль, з-під ніг тікає ґрунт,
При владі професійні баламути.
Зневіра - найстрашніша із отрут,
Вбиває все. Майбутнього не буде.

Народ ізнов готують до гризні,
Сьогодні не у тренді миротворці.
Так хочеться дожити до весни,
Умитися веселкою і сонцем.

24.02.2019 р.

Еринії - богині помсти у давніх греків

На рамі шибки волоконце,
Давно примерзлих павутин, –
То заворушиться на сонці,
То припиняє рухів плин.
Бо ще із пригорщі потрохи
Зима притрушує сніжком
Сади схололі і дорогу
Зчорнілу звично за вікном.
На ній, зіщулившись од вітру,
І зір напруживши, і слух, –
Кіт вдалеч нявкає привітно
І сумно мружиться навкруг.
На всі чотири боки водить
Невпинно поглядом ясним,
Адже вчуває хід і подих
Невідворотної весни.
24.02.19

То пісня тужно даленіє,
То плине поруч без кінця, –
Малює образ твій, як мрію,
Німе свідоцтво олівця.
О недоторкане видіння,
В тенетах чудного вбрання, –
На фотокарточці настінній,
Навпроти погляду щодня!
Це ж треба, гарною такою,
Уміти мучить і любить, –
Влітати радістю дзвінкою
Та, як печаль, зникать за мить.
Не здогадаєшся, напевно,
По кім оцей невчасний звіт, –
Чому змережує даремно
Пожовклі аркуші графіт?..
Малюю все, що недоміряв,
Коли співаю те, що чув, –
І витираю звично з вії
В душі освячену сльозу…
24.02.18

Ще багаттю палати... Як буде куліш до смаку,
Що не із концентрату, в закіпченому казанку!..)))
Ми удвох біля вогнища. Згодом заллємо вогонь
І кохатися підемо під розчепірення крон

Верб сумних, що зеленим волоссям укриють своїм
Переплетення тіл... Зараз тільки вечерю доїм...
Ти, кохана, з рушниці вологи краплини зітри,
Мов сльозини... Їм нині не час... Хай чекають пори,

Як розлука захоче, мов привид, торкнути плече,
Бо у вІйни дівочий щораз виливається щем
Сльозогінно... неначе від газу Майдану пори.
Кача плине... У темряві шерех сполоханих крил...

На приховану творчість, на острів, куди через Стікс
Пролягає місточок, немов обіцянки пусті,
Припливли полювати... Чи ні... Ми цінуєм життя.
Тільки віру козачу у себе вбери і затям-

Це я міг би сказати душевно, без обеняків-
Різні влади даремно вбивають у нас козаків.
Дух козачий у нас, відчуваєш кохана!.. У нас
Наша сила і вдача... Кохатись ідемо нараз,

І сполохана кача злетить на два срібних крила...
Я віддячу за те, що мені ти себе віддала,
І до ранку над темними водами Відьми-ріки
Буде плинути стогін солодкодівочотривкий.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119022507431

віє вітер по Волині...
студить зболені долоні...
виє біль по Україні...
скачуть коні… скачуть коні…
назбирала собі болю
від кісток народу Леся...
той прикличе собі долю
хто ім’ям землі назветься…
і кохала… і кохали… –
все взяли слова молитви…
болю не утамували
ні європи... ні єгипти…
...віє вітер – гонить рими…
море хвилями здіймає…
ти навіщо мені, Криме,
коли Лесі тут немає…

Який типаж —
ці ваші віщі сни!
Даремний бій,
уперті звитки сірі...
Питають землю
хмари знавіснілі:
над чим болю
й коли вже завеснить?
А сни ідуть,
вичовгують підлогу.
Вороння в небі
молиться сповна.
Де півтора, а де
спада пів дня
і кличе віти.
Хрипко, на підмогу.
…Чекаю світла,
та боюсь весни,
де котики —
вертливо попід ноги.
Зелені стріхи
вилізуть до Бога.
Навіщо вам
ті ошалілі сни?!

2019

Вижив. А мусив попасти на зуби Гекаті...
Слава героям! Із фронту вернувся! Ура!
Що, рідна ластівко, хочеш зі мною літати?
Ніч для закоханих душ - це найліпша пора.

Хоч після бою суперників несли на ношах,
Ями копали врагам, а мені повезло,-
Я нещасливий, бо мучає заповідь Божа:
Вбивство - не подвиг, ножака напоєна злом.

Там, де я був - смерть співає печальні мотиви,
А на окоп маскувальну накинуто сіть.
Дай поцілую твій лик, щоб забути про вирви,
Длань поклади на те місце, де рана болить.

Снилася майже щоночі старенька матуся,
Небо молила - Спаситель мене й уберіг.
Ось, біля тебе. Та коле холодна тривога
За Україну та внуків без рук, і без ніг.

Вчора могилу заквітчував другу вінками,
Гарні і хрест, й домовина - жалітися гріх...
Грій мене жінко, обпалюй кохання вогнями,
Кличуть мене побратими у світ неживих.

25.02.2019 р.

Падають зорі сльозами
за нами,
гаями,
плетиво міста
мережать
трамваї і ми.
Місячне деко
далеко
краями тужавить,
дивиться згорда
крізь нас,
яко відлік весни.
Дико
столикі
і вікна ліхтарні, і вії
на протиріччях
одвічно
стають до борні.
Гублять цілунки
галунками
лавочки зрілі…
Погляд — мені,
а печенько на завтра.
Весні.

2019

Вона сміється, наче сипле перлами.
З-під вій іскрять лукавинки і бісики.
Ті очі можуть бути тільки першими-
єдиними. А кожне слово – піснею.

Бо ж руку подала без тіні сумніву,
природно й просто. Темрява розтанула,
як усвідомив у долоні сутнісно
маленький скарб тендітно-порцеляновий.

Вона сміється. Перлів не збиратиме –
з них проростуть лілеї перламутрові.
Збігають миті і стають крилатими, ,
бринять в душі віршами незабутніми…

Хочу хатинку дивну,
коника, трійко овець.
Сварки деконструктивні,
знов - за ідеї - герць...

В селах принишкли груби,
меж срібляний ажур.
Я не спілкуюся грубо,
з янголом світла дружу.

Музика щастя, ківі,
шатра при стежці... храм...
Не надихають ліві,
праві тасують крам.

Гірки американські,
рейваху перегук.
Еллі летить до Гданська,
В Кембрідж - її онук.

Прямолінійні вежі,
віра у ліпші дні.
В бабці кулястої - нежить.
Березень вкляк на пні...

2019

Кажуть, що жінка примхлива,
Неначе погода весняна,
Та все ж вона незрівнянна -
Лагідна, ніжна, зваблива.

Їй серенади співали
І цілували очі,
На подвиги краса жіноча
Чоловіків надихала.

Музику, вірші, картини
Й інші шедеври творили
Заради коханих, єдиних,
Бо в слабкості жіноча сила.

Жінка така загадкова,
Немов усмішка Джоконди.
Хай її дивна врода
Чарує всіх знову і знову.

2007 р.

***
А у Патагонії – війна.
Дикуни не поділили каву.
Ліві і не праві
дзьобають роззяву,
бо у Патагонії – війна.

***
А інакше не заробиш євро
як у власній хаті на крові.
Злі і неправі
б’ють по голові,
бо інакше не заробиш євро.

***
А у баби Ярини на дачі
два собаки, але не ледачі.
Не одному вони
полатали штани,
захищаючи Ясю на дачі.

***
А у діда Макара з Яремчі
чоловічі діла – не лелечі.
І ні те, і ні се,
і телят не пасе,
бо немає корів у Яремчі.

***
А у Амазонці не дарма
пощезали зайві крокодили.
У Дніпрі та Нілі
їх даремно з’їли,
а у Амазонці
не дарма.

***
А по радіо чути, – Ура!
А на телеку – соло Щура:
узурпація стеле,
корупція меле,
а війна убиває.
Ура!

02/19

Не діти ви Мої. Раби.
Не з милосердя вивів Я вас із Єгипту.
І заповіді, передані Мойсеєм, теж рабом Моїм,
Не зважувать і розглядать зусібіч тоді ви поклялися.
І що ж натомість: ця незрозуміла, темна й многолика
І потребує роздумів перш, ніж її виконувать…»
На милість покладаєтесь Мою.
Мовляв, якщо Він про гніздо пташине дбає,
То й ми, порушуючи заповіді,
Навіть цілковито зрозумілі,
Кари Його уникнемо.
Не уникнете, бо страх переді Мною
Не передує у ваших намірах і діях.
Та що це я про вас, посполитих.
Коли й такі мудрі, як цар Соломон,
Не зміг утриматися од спокуси .
Не брать жінок багато наказував Я,
Щоб не зробить серце розпусним.
«Ні, я візьму і не розпущуся!»-
Хвалився Соломон зухвало.
А на старості жінки серце йому вкоротили.
І розум засліпили: не бачив кому трон лишає,
Бо невдовзі син недолугий через зарозумілість
Царство назавше роз’єднає і посіє розбрат.
«Якщо ти сьогодні будеш рабом цьому народові,-
Старшини говорили, коли ще Соломон був живий,-
Рабом він буде по всі дні твої».
І що ж спадкоємець відповів, порадившись
З такими ж, як і сам, безтурботними дружками?
«Мій батько наклав на вас ярмо, а я ще додам,-
Хвалився Рехав’ям перед зібранням сивочолим.-
Батько мій бичами вас карав, я ж скорпіонами каратиму.
Зрештою, мізинець мій грубіший за стегно мого батька ».
І, позабувши клятву, дану на Сінаї,
Камінню й деревам, а не Мені ви почали молитись...
Отож, допоки не перестанете одмолювати злочин,
Не звертайтеся до мене і неминучої чекайте кари:
Розсію вас для науки по всіх світах…
Та, зненавиджених тільки за те, що ви юдеї,
З нового виведу Єгипту.

Одні слова, та істина нова
не оживає. Що не голова –
то маємо стару номенклатуру.
І напинає неук лаври гуру,
якого урятує булава.

А люду хоч би що і трин-трава,
аби свою отримати натуру.
І чуємо на поприщі культури
одні слова.

Але і не качаємо права,
і не причетні до макулатури,
яку несемо в урну верхотури...
Аж поки не почуємо, – овва!
Одні слова.

02/19

І
Над забуття здобуття, що як води в долонях -
мало зібрали долоні маленькі, тому дорогі
всі ті бентежні краплинки, що й без долоньок твої,
зміни вбирають, як танець вбирає кружляння.

Лінія руху, як продихи дотику губ, лине далі
і трансформуєшся нею під чарами життєлиття.
Тіла ж одежі, лиш якір у шафі на дні, і колодязь все глибший


ІІ
А зорі у цім кружлянні - мої і твої, лети,
я знаю, що ти зумієш, без ляку і чорноти,
нехай і була усім ти, та все навкруги не ти.
Нечулість, облуди, стіни, марно́ти, гріхи, хрести,
і понад незриме - вище, аніж молитов слова,
мелодію вихру, виру, весняний розлив несе,
і з кро́ві римується доля, пульсує: "жива", "жива",
жнива ці зігріє Сонце, що спопелить не все
над блисками вод кохання,
в глибинах смаку glacé...

Я думав, що не зможу жити
В оцій пустелі кам’яній,
Куди заходять зрідка діти,
Щоби прогнати смуток мій.
Уже хотів тікати звідси,
Сховавши обриси лиця,
Туди, де досі по-сусідству
Є ще не скорені місця.
Але щораз пересторога,
Важка, нещадна і глуха, –
Ставала поперек дороги
До неминучого гріха.
Несамовитий крик чесноти
Постійно чувся удогонь
І я дивився то на фото,
То на свічі сумний вогонь,
То на неприбрані знов речі,
То на затаєння листа, –
І в неподільній порожнечі
Зникала нишком самота…
22.02.19