глядачі виглядаючі ню
одинокі пуантилісти
парасолька пивна & пристань
трохи знаючі про війну
німі безвідмовні статисти

відтінюючи пляжну блаж
ейфорію без ностальгії
переходять межі без дії
все списавши на антураж
природи оце на тілі

хай декори цвілі недбало
помірковано вжитий вайн
замість планів легкий дизайн
непозбутність усезухвала
причасть &
прийдешніх тайн




 

Пережду печаль, пережду насмішшя,
Перетну невір’я, що мені нашлють.
І наллю у глеки, зроблені в Опішні,
Недоречну зовсім неба каламуть.

Де ж оті зайчата, що ловив я змалку?
Де мої дівчата? Тиша − не одвіт.
І кричать пекельно ворони і галки:
Невимовно вічний я коло воріт.

Усвідомлю: тиша − також нагорода
Тим, хто у широкі двері не запхавсь.
І тому я цінний рідному народу,
І тому в довкружжі завжди сотня ґав.

Хай серед веселих − і моє обличчя
Світиться доречно злу наперекір.
Про дорогу, Бога нагадаю тричі,
Рознесу стражденно поеторядки.

У запасі буде благородний порух;
З ним не запізнюся і не поспішу.
А печаль одвічну осаджу, як порох,
Віднайду намічену доленьку-стежу.

І про мене сойка крикне в темні хащі.
Звідусіль затишшя − нібито мара.
І дощі вчорашні я осмислю краще,
Деревом почуюся, бо таки − пора.
І мені болітимуть віття і кора.

І
Живуть же люди! Ні тобі безсмертя,
ні раю пекла, ні надії чертям
на перемогу зла у боротьбі
за житіє, дароване до смерті,
молитвою у храмі, у мечеті,
у синагозі - дякою судьбі.

Воюємо одними язиками
за що попало... І ні те, й ні се
видаємо-друкуємо усе,
на що, буває, і немає тями...
Не відаємо, до якої ями
інерція утопії несе.

ІІ
У жорна слави доля сіє муку.
За ідола готові у багнюку
дорогою минулої яси.
За, - кукуріку, є в запасі, - ку-ку,
своя рука-владика миє руку,
і нагора - пародія краси.

Слугуємо дияволу і Богу.
За істину не любимо нікого.
Йдемо, не оглядаючись назад.
І мусимо у пеклі воювати,
бо у раю нема такої плати,
якої не пообіцяє гад.

ІІІ
Іду по лісу, смикаю листочки,
жалію покалічене гілля,
яке мені киває іздаля.
У кожного свої сини і дочки,
але немає спільної сорочки
у шатах лісового короля.

У ближнього своя до тіла ближча.
У ейфорії, хто літає вище,
не помічає, що – у негліже,
як осінню оголені дерева...
І – на тобі! Ані сузір'я лева,
ні протеже уже не береже.

У цьому лісі гомоніти – всує.
Велика птаха на малу полює,
хоча уже, здається, не сезон.
У прайді, головуюча, левиця.
Апологети поміняли лиця –
у мімікрії є іще резон.

І колеться, і хочеться «налєво».
І, ніби, діву ображає Хам,
і, наче, обіцяє їй сезам...
Прощає дурня гонорова Єва.
Пиляє Каїн родові дерева.
Карається за Авеля Адам.

Зміїне жало заміняє мову.
Уже й ханжа – за націю здорову,
але годує із руки чужу.
Колона клону оминає клани.
Ані тобі вінця, ані пошани...
Пора емігрувати за межу.

Ніхто не зобов'язаний співати
та бути з усіма за пані-брата.
Немає слави? Видуй на трубі!
І не бери нічого ні у кого,
лишаючи недоїмкою Богу
усе, що не належало тобі.

Давайте обнімемось! Ну ж бо!
Забудем хвилини гіркі.
У нас із Росією дружба,
Завчають дітки матюки.

У Мокші живуть чорноброві,
А Київ бояринь прийма.
Ординські церковки та мова,
Козацьких чубів вже нема.

Сусіди у нас нелукаві -
Перечити тільки не смій.
Орли двоголові у сяйві,
А поле пшеничне у тьмі.

В Криму зацвітають оливи,
Донбас від снарядів гуде.
Нові виростають могили -
Вкраїна хоронить дітей.

15.07.2018р.


На природі

Скучає пень за літніми дощами,
Засохнув у дуплі торішній мох.
У ліс іду з душі знімати камінь -
Порвав кота сусідського бульдог.

Глухий котко не чув дружини крику:
- Сніжок, тікай! А він м'ясце кусав.
Не встиг із хати шаснути в кватирку,
Завадила в зубиськах ковбаса.

Пащека "хрясь!", клики застрягли в шкірці,
Скляниці в небо вирячив мейн-кун.
Несу хвоста і вуха шмат сусідці,
Вона ж із клуні винесла колун...

Заступниця у мене є всеблага,
Ховатися погнала в дубину.
Вертається душевна рівновага,
А жіночку гнівливу не виню.

15.07.2018р.

Скипень безсоння, а дріжджі неспокою
зрощують ніч, на годиннику - вічність.
Тиша незаймана, пугач не зойкає,
небу блаженному стулює вічі.
Спи, відпочинь, заколисує затишно.
Котиться хвилею тінь некваплива.
Пасма думок, ніби спутана зачіска,
гребнем розпутати їх неможливо.
Відліки часу перлинами падають
в скриню Пандори. Не зрониш ні слова,
Світе, до мене розрадою... Згадую...
На Божій митниці - позачергова.

2018р.

Ми зустрілись у місті снів,
Наша зустріч була як сон
Поміж краплями в унісон
Стукотіли серця дощів

Швидкоплинна гучна гроза
Сумовитий осінній дощ
На бруківці холодних площ
Об'єднала одна сльоза

Тільки зник непомітно сон
Серед міста самотніх днів,
Залишились і я, і Львів,
І між нами стовпи колон

Ми розбіглися в місті снів
Та імла розлетілась вщерть,
Розкрутилася круговерть,
Місто снів затуманив гнів

Не потрібно, Вітю, сумувати
Та світами ширити жалі,
Поки можеш човгати по хаті
І когось кохати звіддалі.
Пий вино потроху й сигарети
Час від часу знищуй по ночах, –
І не думай про ніякі злети,
Раз позаду молоді зачах.
Головне – не стихнули б октави
І були незмінними лади,
Бо все інше – то буденні справи,
Що цікавлять інших не завжди…
14.07.18

Лежать... гойдає. Збірники. На ринку
Асфальт зісподу, зверху целофан
- Що, двайдцять рупій? ні, а в половину?…
Куди вже нижче… болісно від ран

І потекло їдке, убоге, липколице
Туди, де харч, об’їдки зі стола
Безбожні "миколайчики" і "гриці"…
Їй-Богу страх, аж не хватає зла…
Ось так - щоби римоване у мотлох
Перетворилось з часом залюбки?
Та я вас… геть… ви - бездуховне кодло
Ви - мул, ви - вонь, що випхалось з Ріки…

Тіснились автори серед історій
Поети, публіцисти… казкарі
І пріли в целофані сот героїв
В базарний день
з асфальтом
на дворі…
14-07-2018

Поміж трав зелених
Десь там у долині
Біг струмок веселий
Швидко та невпинно.

Біг попід горбочок,
Де росли берізки,
Поспішав струмочок
До сестриці-річки.

Напував водою
Квіти і комашки,
Йшли до водопою
Коники гривасті.

Пташка прилітала
Спрагу вгамувати,
Вода смакувала
Звірині усякій.

Чиста і холодна
Додавала сили.
Зустріла струмочка
Річка гомінлива.

З піснею дзвінкою
Вони мандрували
До синього моря,
А, може ще й далі.

2018 р.

 
з оновленнями в тисячах коментарів
війна скидає шкіру
скасовує шаблони & кліше

*

театр накрився цирк подівся хтозна де
хоч пеклу все єдино
бо ти єси у нім & не лише

*

коли кажу тобі що назагал нема
ні ворогів ні друзів
ані воскресіння ані смерті

*

світила падають & їм услід пітьма
ти епіфанія із
тих котрі миттєво непричетні

*

котрі не відають шляхів добра & зла
як мушлі побережні
як південний обрій напівстертий




 

Зриваю сну намисто.
Їм і п’ю.
Той самий дім і місто.
Дежавю.

Ті ж плани і знаряддя,
Де живу.
Хрещусь, як на прокляття –
На яву:

Ті ж сумніви й провини –
Всі мені.
Зачовгані новини,
Код брехні.

Ті ж зарослі зневіри,
Серп рядка.
Товчеться сонним звіром
«День бабака».

14.07.2018

В Україні влада унікальна,
Голову зламав би й Архімед.
Шиворіт-навиворіт - нормально,
Непогано й задом наперед.

На "Рошені" дід столітній паше,
Уночі гарують малюки.
Гніть горби! Від цього стане краще!
Ввечері - пивниці, кабаки.

Не приходить виборець до тями,
Бивні орють землю за сімох.
Це не я зробив народ рабами,
А самі улізли у ярмо.

Партії плетуть на лохів сіті,
Рвуться до державного керма.
Хочу Україну я любити,
Тільки сил любити вже нема.

14.07.2018р.

В Подстиховье, у прибрежных ракит
Монастырь мой бесприютно стоит,
На распутье трёх дорог, Стих-Успенский.
Сделай, Господи, его Воскресенским!
Новодевичьим и Новостиховным,
Не сословьем славным, а Новословьем!

А в Стиховье житьё дОрого стало,
«Бьёт ключом» - по головам да карманам,
Если б только на пальто – по сердечным,
На душе, что без пальто к первым встречным
Одиночества ветрам выбегала.
А теперь её устав - для усталых.

Не в зерцала ей глядеть – в чёрну речку,
И, как лес, сплавлять в молчанье словечки.
Вот такая у неё епитимья,
Чтобы голос не сорвать, слишком сильный,
Чтобы вымолчать своё новословье,
Чтобы выносить стихи в Подстиховье.

2012

У батька очі волошкові.
Таким ще синім льон цвіте.
Він гарним був, повір на слові,
І серце чуйне - золоте.
Бувало залунає пісня -
Леліють сльози на очах.
Любив борщі і юшку пісну,
Гриби збирати у лісах.
Рибалити, на вудку часом
Дзеркальний короп попадавсь.
Завжди був рибний день, а м'ясо -
На свято. Чиста, як вода
Була душа прозора в тата,
Хоч інколи міцне слівце
Умів, для ясності, додати,
Бо ненавидів над усе
Брехню і лінощі, нехлюйство.
Сам збудував сарай і дім.
Садиба потопала в буйстві
Бузку і яблуках Налив.
Родинно, затишно, синиці
Гніздечка вили з року в рік.
Півони, мальви, чорнобривці.
Трави покоси край доріг.
Чудовим був, повір на слові,
І серце дійсно - золоте!
У батька очі волошкові,
Таким ще синім льон цвіте.

2018р.

Даруй не дошкульність, а лілії,
і мовкни, гортай сторінки.
В еклогах - мудроти Вергілія,
і зась шварготіти ніким.

Крячок уявив себе соколом,
римує для жаб і вужа.
Пегасся дрібненько процокало...
Не страшно, що лисці чужа.

Була блискавицею, ладою...
А нині - жар-птиця між плес.
Обклався листками - і згадуєш
дверцята в країну чудес.

Проткнув, цяткував, мазав трішечки.
У дьогті дві ложки і сіть.
Лоскочеш під сливкою кішечку -
павук, що боявся згоріть.

А я не блідава... збурунена.
Сяйна полонянка грози.
Поезії - променем... лунами.
Чоло у лелітках роси.

2018

Нависають кучугури
Із небесних площ –
Невеселі і похмурі –
Певно, буде дощ.

І пливуть, не поспішають,
Десь у далечінь.
Вітер шепче кожній з гаю:
- Стань і відпочинь.

Вилий тугу, вилий горе
Морем теплих сліз.
Смуток радістю побореш,
Як поглянеш вниз.

А внизу - дерева спраглі -
Хочуть літніх злив.
Щоби їх гілок смарагди
Щастям зацвіли!

13.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Ти видатний сучасності поет?
У тебе звань – як у собаки бліх,
художник незрівнянний і естет,
здобутків маєш скриню й повний міх?

А що такого пан цей написав,
чим ощасливив славний свій народ?
Сьогодні темним нам повідай сам,
як захищав Вітчизну від заброд.

Говориш Ненька в кожного своя,
що мови нам потрібно розвивать?.
Не буде діла з даного роя,
в народі кажуть так – ні дать, ні взять!

А цих митців – хоч греблю вже гати,
шедеври строчать й поглядають в ліс.
Щодо таких – давно я „йду на ти“,
бо під ребром у них сховався біс.

Не раз, не два ми чули древнє „Слово“
про Русь і Київ, Ігоря полки…
Народ говорить, що слова – полова!
Все більше це дається нам взнаки...

Чому рукописи старі і стародруки
зібрати Катря повеліла всі?
Аби звільнити борзописцям руки
і фальшувать історію Русі?

Згоріло чом єдине древнє „Слово“,
Кутузов як столицю запалив?
Кому потрібна байка про основу
слов’ян – говорить нині часу плин.

Чом знаний Ігор рвав окремо жили,
на половців ходив лише один?
Об’єднані чом не підтримав сили,
якщо Русі він київської син?

До кого так звертався літописець,
як „браття“ в „Слові“ древнім написав?
Фальсифікатор він чи борзописець,
а може князь, подій учасник сам?!

Було б незайвим також розібратись,
чом найцінніші фонди не спасли –
чому в Москві рукописи лишались,
як значно менші цінності звезли?!

Тому й „Задонщина“, написана пізніше,
для „Слова“ стала першоджерелом –
царизм в історії копав для себе нішу,
у цій меті ідучи напролом.

А сумніви малі про автентичність
карались жорстко і при СРСР –
то орки штучно будували вічність…
Себе поводять так вони й тепер!

Чехізмати рябить підробне „Слово“,
росіянізмів – ліку в нім нема.
Та де предмет, дослідження основа,
коли відсутня пам’ятка сама?!.

Повідав що нам ти, Бояне віщий,
хто спонукав тебе оте зробить?
Мовчить історії старої попелище,
бо вічним сном той незнайомець спить…

Людина п’ять десятків тисяч років
існує у Європі на загал,
але сучасної історії уроки
спростовують весь попередній шал.

Від кого ми, сучасні українці,
хто наші предки – кельти-вояки?
Куди поділись арії, трипільці,
всота́ли їх минувшини віки?

Назад десятки тисяч років тому
із Африки попав сюди народ,
та льодовик діставсь нового дому
й безжально заморозив всіх заброд.

На зміну їм прийшли вже інші люди –
це землероби древні із Балкан.
Заполонили вільні землі всюди,
але і їх безслідно згинув клан…

Хто ж, кроманьйонці чи неандертальці?
Ні ті, ні інші – ми із цих країв!
Тут народились ми, тут наші шанці,
що вистояли в тисячах боїв!

І заселили предки всю Європу,
згубивши з часом значення своє…
Чому так сталось, наслідки потопу?
На ці питання відповіді є?

Минуле значення завжди велике має,
та попусту не варто голосить,
а щоб Вітчизна стала справжнім раєм –
колиску ту потрібно відновить!

13.07.2018

Фотони гуртуються в грона
сузір’їв з ламкої слюди.
В метанових дюнах Плутона
згубилися наші сліди.

Читаючи космос ногами,
нотуємо зоряний лан.
Галактика ж повна чутками
про зникнення з неї землян.

Пульсує в навушниках: «Де ти?!..»
І мороком важчає крок.
По колу кружляють планети
окрай порубіжних зірок

Хода колесує спроквола,
та знає орбіт заводій:
історія зовсім не коло,
вона – центрифуга подій.

Бо в темряви й світла на краї
м’якуш не черствіє душі.
А мама і досі шукає
сліди наші на спориші.

2018

Я - людина! Не бридка свиня!
На нозі стирчить помитий палець.
У Дніпрі купаюся щодня -
Трансцедентна влада постаралась.

Мер-боксер співа на всі лади.
Упіймав за носа, став питати:
- Де гаряча? - Випили ...коти!
Кріп із крана не тече й по блату!

Під мостом пурнає дід рябий,
Полірує щіткою кабаку.
Поруч - пані, дітлахи, баби,
Води потемніли в Гідропарку.

Мавки труть щітками "колобки",
Пошкребти по спинці просять хлопців.
Скоро осінь, відлетять шпаки -
Приготуймось плавать в ополонці.


13.07.2018р.

Вовчику-братику, де ті сліди між заметами?
Білого степу завія біжить навздогін.
Сірими спинами холодом разом приплетені,
Місячне сяйво у мороці ночі хвилин.

Вовчику-братику, гірко то зимними повнями
Зграю загублену степ поховав на віки,
Справді один затонув сніговими безоднями,
Слід той малий десь глибоко накрили сніги.

Ти пригадай, тільки вчора світилося веснами
Небо високе у розсипі сяйва зірок.
Як же тепер із тривогами кригами скреслими
Бігти снігами аж доки сповільниться крок?

Братику - вовчику,ти ще зберешся із силами
Виведе доля і місяць покличе вперед,
І не дістати гарячого серця вже стрілами,
Хай колискову співає тобі очерет.

Шаруділо й капало з-під листя
Попередньо гримнуло з небес
Розірвало ниточку в намисті
І про це ні слова в еSеMеS…
Я чекав, надіявся… в садочку
Розганяв й закреслював думки
Як мені провітрити їх, Отче
Під дощем у листі не з руки?!…
Хто ж ота красуння - ластівчина
Що з гніздечка випурхнула в світ?
Бачив сон… її, під серцем сина
І себе розгледів - довгий слід…
13-07-2018

Сутеніє понад садом,
Вітер спеку прибива.
Прохолодою відрадно
Ніжно дихає трава.

В небі місяць – наче скибка,
Зорі – в мерехтливій грі.
І немов фальшива скрипка –
Кантилена* комарів.

Йде в атаку камарилья,
Й паралельно – як Мара –
В небі хмарок ескадрилья -
Атакує небокрай.

Місто ще гуде, гуркоче –
І машини й поїзди.
Та заледве чуть сюди –
Сад немов стуляє очі.

*Кантилена (італ.) – зв`язний спів.

12.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
прірвою у полинні ~ лунає липень
свавілля змій & неспокій звірів
в зірницях марних чекань на зливи
стагнації пристрасті стигми зневіри
втрачені двері примарні вікна
післяпівнічно облудні будні
у чорнильній прострації герметичній
чи знайдено ніде або всюди
чи згублено між блиском & тінню
розхристана суть без уваги до змісту
сюргерой куртуазно нетлінний
дзенівський блюз безпутній & літній
на святково~візіонерській світлині
поки всує минають чи люди
поки небо у хмари розчинять
довільно блукаючи лісом ілюзій
де ввижається все що не тільки
згинуть крізь пройми радісно~млисті
пси цeрковних приходів сірі & білі
передплатники всесвітлих місій
благовісті дустові & кадильні
із тамтого кінця моста у нікуди
сяйвокрилі падіння розкриті
жде заратустра втікач від мудрих
у спекотносезонному адлібіті
порожніє святмісце тернисте
ніби сни ~ ніби все знову пізно
по містах опадають дроти & листя
віється вслід злиденній харизмі
все випадкове & неумисне




 

Спать довго не лягала Україна,
Лузала насіння, пила пиво:
Чекала гола від хорватів,
Як грали із синами супостата.
І діждалась, і повірила, що змога
Орлам балканським здобути перемогу
Й над тими, що світові футбол одкрили.
І віра ця дійти до фіналу додала їм сили.
Що ж, хай же й французи, давно уже не білі,
Спізнають те, що іншим відболіло.

Коли ти поминеш мене
в краю чужім, хоча нівроку
слова ці вимисел, а не
завбачення, про віщо оку

у всеозброєнні сльози
вони не повістять, ні дати
їх витончена волосінь
не в змозі вивудити, най ти

за тридев’ять земель і за
морями, в формі епілогу
(хоча, нагадую, сльоза
і без минулого, потроху

все зменшує), але мене
ти поминеш тамтого Літа,
ще Божого, й зітхнеш, – о, не
зітхай! – обвівши сумовито

ті кількости морів, полів,
між нас – і не убачиш чинні
з літами речі: товп нулів
і їх очільниці.
В гордині

твоїй чи сліпоті моїй
річ, або тім, що ні до чого
не зобов’яже це, та їй-
же, й дякуючи Богу,

на боргову бодай пеню
за те, що боронив погано
від гірших бід, обороню
тебе від зайвого зітхання.

Майбутнє має форму тьми
і супокою в ній нічного.
В майбутньому, якого ми
не знаємо, щодо якого,

собі, принаймні у однім
я в стані з’ясувати дещо:
що стріч зі самотою в нім
нам доста випаде і те, що

воно уже настало – рев
метілі, здаленілі зойки з
глухої сутолоки мрев
тому незаперечний доказ –

в майбутнім – і не у простій
розраді річ, а гойній силі –
отак бо віщий голос мій!
зворушити уяву в стилі

від Шахрезади; поготів
чи позаяк, цілющий скорше
посмертний жах, а не тамті
мотиви смертного, – дозволь же

осичин лепетом журних
і зичити тобі утіх; та
щоб тіні у снігу круг них
звитяги славили Евкліда.

***

Коли зітхнеться по мені,
дня, місяця од Божа Літа
якогось бо, на чужині,
за тридев’ять земель – а вийде

не менше двадцяти осьми
можливостей – озброюй вічі
вологи краплею, візьми
ще аркуш, і пером щовище

сторчма в нім перпендикуляр
постав, сподіванці в підпірку
й помогу, буцім той кресляр,
між точок двох: як під копірку

маліємо ми, чи й цілком
зникомі, а папір – спонука
триматись поблизу обом,
хоч точками; отож, розлука

і є межею по прямій,
і, самовіддані, як пара
коханців – погляд твій і мій –
крутизні перпендикуляра

послідують у горній схрон
з надією на порятунок
висот і ломотою скронь;
то що це є, як не трикутник?

Огляньмо і фігуру ту,
яка незлецьки в часі онім
нас понукала б у поту
скидатися не раз холоднім,

найти потилицею кран
опаленому злістю глузду;
і стачило б її старань,
коли не стерти віч полуду

із ревнощів, прикмет, комет,
порч, приворотної хороби
– то перейнятись на предмет
її трикутної подоби.

Всьому своя пора і ґрунт –
а тиснява і сліпуватість
обіймів – ліпші з запорук
розлук тривалих; обійнятись

воліли й покладались ми
самі на простір чи не надто
лопатками та ліктями,
за що сторицею й розплата

за зраду нам; візьми перо
і чистий аркуш – для промоцій
простертого, проймися про-
порційністю – а ми у змозі й

весь простір уявити, геж,
і уселенськість місць, належних
Творцеві: не сторожі веж
захмарних, то страстей у вежах

захмарних – уяви собі
оту пропорцію прямою,
між нами лежма, далебі,
і, мапу буцім, для розвою

подробиць сутнісних, розміть
сей аркуш, умістити перш ніж
урешті все – і зрозуміть

любови від життя залежність.

Отож, нехай прямої довж
відома нам, а нам відома
її тотожність скріпам лож
подружніх, і зіяє пройма

на місці стріч проникних віч
од недолугого маневру
між крайнощів(об чім і річ),
то перпендикуляр, по центру

сторчма постаючи, й трима
два погляди і, прямовисна
з підстав ґрунтовних, обома
здіймається його вершина

озонних не заради дір,
і хай обом снаги не стачить
на більше; але кожен взір,
заціплий на вершині – катет.

Прожекторів так промінці,
проникні у недружній хаос
захмарний поночі – і ціль
найдуть, і раді перетятись;

ба, ціль їх – не мішень стрільця
несхибного, – але бездонне
свічадо неба, де лиця
нездалі бачити дне óдне

не кажуть; і кого, як не
мене, теж катета, окрему
тобі довести надихне
з оказією теорему,

обернену прямій, і де
доведене наводить ляку
гірш пугала, і жах веде
забаглого притулку в закут.

Це те, що нам обом дано.
Надовго. Назавжди. Завважу
незримі, а усе одно
матерії. Зразки пейзажу

місцини для нестрічі. Звід
захмарний. У відлюдних нішах
гостинний закапелок. Вид
кутів, тим ліпших, що глухіших,

принаймні, тим, що зусебіч
нас не заскочать там. А решта
є власність неподільна віч:
верх власності для їх предмета.

З роками, бо далеко до
безсмертя нам і до едемів,
ми вимостимо там гніздо
і в нього порівну складемо

скарби самітників, сміття
неоговореного тощо
у закутах подовж життя;
і рано, або пізно, точка

з оказією піде в ріст,
заматеріє відкорінно,
в ній зоряних набуде рис
світ внутрішній, який хмарина

не застує, бо сам Евклід
дає обом, імлою любим,
і третій кут заздалегідь;
це, буцім, і скріпляють шлюбом.

Такий нам випадає триб.
Надовго. Назавжди. До гробу.
Незримим навіч. То згори
є око, пильне на поробу

невидиму: і день, і ніч,
зі Заходу по Схід, при повні
зникомі – ока умлівіч
усевидющого не годні

уникнути. І кільки б яв
пітьми не ув’язнила скопом,
візьми його тепер і встав
своїм новітнім гороскопом,

докіль те око в темноті
не дочуває слів. Розлука
є сума тріїці кутів,
а нею викликана мука

походить з потягу множин
до злук; і їх взаємна мога
сильніша инших форм тяжінь.
І поготів – потуг земного.

***

Схоластика, ти кажеш. Так,
дітвацька забавка зі горем
ним невстидимих неборак
у сховки. І зоря над морем –

що є вона, як не (дозволь
додати, щоб зарозумілим
не видавався стиль) мозоль,
натерта просторові світлом?

Схоластика. Бог її зна.
Можливо. Ліпше догодити
у відповідь. І де вона,
межа схоластики в сім світі?

Бог віда. Ідучи до сну,
я бачу за вікном кончину
зими, що застує весну:
це ніч відраює причину

від висліду. Не визнають
квадрати, дати, оковиди
твою долоню, чи мою,
до скронь притиснуту...
Коли ти

невільно поминеш мене,
згукнуться мимоволі згадкам
і височіні, де майне
деінде, там, над Скагераком,

у инших колі, чи сама,
блукава, мерехтлива ледве
зоря, якої вже нема.
У тім і поляга мистецтво

любови, та й життя, утім,
у відчутті речей підспудних,
що в місці виявить пустім
скарби, потвор, дівочогрудих

крилатих левів, пасадобль
божків безмірної могуті,
провісників орлиних доль.
Подумай, кількимога суті

творінь простіш – і поготів,
чим витинати оторочки
природній оболонці див –
дійти у просторіні точки!

Ткни пальцем уві млу – най будь-
куди. Куди волієш ткнути.
Не те, що є у ньому, суть
життя, а те, що мусить бути.

Ткни пальцем у пітьму вгорі,
де висотою мусять ноти
не поступатися зорі;
а як її нема – довготи,

мазків зайовзаність незлу
звиняй, немов тетер убозтву:
над токовищами розлук
намогу звиситися мозку.
-----------------------------








-----------------------------

А моє серце ніжності так хоче,
Хоча ідуть до осені літа,
Та літечко ще у душі тріпоче
Й співає жайвором над нивою життя.

Яка так щедро віршами вродила
І на майбутнє задумів запас.
Лише б Всевишній дав здоров"я й сили,
Вогник любові довго ще не гас.

2018 р.

Плеса спогадів

Як чуб трави, парканні чорнобривці.

І треба ж так, посіялись самі.

Краса - убивча сила. Де ж мисливці?

...Полює літо в травах по землі.



І я з дітьми, неначе та блаженна,

Побігаю босоніж по росі...

Цей день липневий сонячно-шалений,

Як врешті-решт усі липневі дні.



А плеса спогадів мої не оміліли:

Над Тясмином з тарзанок як було

Все круговерть, бо з остраху летіли:

Свистіло в вухах, і в руках гуло.



Тоді земля гойдалася і небо,

Хати і небо, поле й верболіз.

А мама все нас кликала до себе:

"Ти ж, доцю, змерзла! До води не лізь!"



Хотіла б я дитинство розгойдати,

Як човника на березі того.

Час-течія не хоче нас чекати,

Тримай, вітрильнику, ти берега свого.



Я йду стежками теплими з амброзій,

(Колись цвіли тут маки й полини).

Ніхто мене тепер уже не спросить:

"Ти доцю змерзла? В воду більш не йди!"



Бо вже моя матуся бавить внуків.

Бабуся кличе рідних онучат:

"Вода холодна, не вмочайте руки.."

...Купає Тясмин качечку й качат...

5.07.18

Я так мрію торкнутись твоєї руки ненароком.

І впізнати твій погляд серед тисячі інших облич.

Ти немов і далеко, непомітно зі мною, тут поряд.

Лиш до себе поклич...



Часто сняться мені ті бурштинові заходи сонця -

намистини нанизані наших останніх прощань.

Їх проміння тепло лисеням заховаю в долонці.

А воно у клубочку дрімає, поглянь.

За Крим кацап отримує медаль,
А на Донбасі гра у "хрестик-нолик".
Розбилася коштовна пектораль,
Підмінює ярлик ординський волю.

У братовбивстві москаля виню,
Обвикнув красти лиш у безборонних.
Долоні ще гарячі від вогню,
Косою смерть махнула біля скроні.

Щодня ховають матері синів,
Щодня кровицю п"є кремлівська банда.
Та не було б не суму, ні війни,
Якби у спину не плювала зрада.

Хохляцький дух підгнив за сотні літ,
А кум кричить: - Війна? Не маю діла!
Ну що йому Шевченків заповіт -
Вуста нерідна мова очорнила.

Налипла на державу всяка гидь,
Ще трохи і людей не стане в пустці.
За ці слова закриють рота вмить,
Забанять в інстаграмі і в фейсбуці.

Зі зрадою ми боремось не так -
Із друзями йдемо у темну нічку.
Не судимось - ламаємо хребта,
А трупа викидаємо у річку.

12.07.20118р.

Оплакую літа,
вдивляючись у далечінь,
де янгола перо
край неба простяглося.
Лелечі береги,
наяди млосних сновидінь,
за дзвонами краси
ховають сіру осінь.
Засмаглі горілиць,
з роси покошені жита,
і не віщує птах
земних щедрот для тіла.
На пасіці життя
в шпарину серця, золота
маленька бджілка, мов
у вулик залетіла.

2018р.

Над місяцем-соняхом
літав чорний ворон:
видовбував золоті зернини
із сяючої середини...
Та у дзьобі вони
не трималися,
а по небу зорями
розсипалися...
А на ранок з'явилася
диво-птаха - жар-птиця,
променисто-крилата вона,
сонцелиця...

 
хамфрі боґарт підводиться з ліжка
з’їжджати з цієї квартири
на годиннику щось нуль чотири
добрий ранок ~ безсонна нічка
 
завше можна знайти якесь діло
інша жінка чергова пісня
хай пріснé собі аби не присно
на свинець обертаючи срібло
 
чорнобіло~ барвиста дійсність
понад кавою мирно курить
позіхаючи ледь умисно
 
& художник часом натурник
& хворіє коли продюсер ~
спиває такі ж мікстури
 
 
-₵-
 
 
 
 
 
 
 
 

Спочатку було тільки слово,
Воно - усіх основ основа,
Тому. бридке, а чи красиве,-
Таїть в собі велику силу,
Яка чаїться десь у серці,
Допоки звуком не озветься.
Безжальне слово може вбити,
Із певних ніг на землю збити,
Тендітну душу загубити,
Знекровити, занапастити,
Талант навіки занедбати,
Невинного затаврувати,
Скувати душі у кайдани
Байдужості, ганьби, обману,
Посіяти жадобу, заздрість,
Прогнавши геть безпечну радість,
Там, де цвіли любові квіти,
Лиш лють і ненависть зростити.
А може слово окриляти,
У далечінь мрійливу звати,
Насінням плідним, благодатним
В незрілих душах проростати.
Сердечне слово надихає,
Лікує, пестить, осяває
Довкілля втіхою і світлом,
Дарує посмішки привітні.
Тому про слово треба дбати,
Щомиті мусим обирати -
Небесну даль подарувати
Чи ніжні крила обірвати.
2018

Пелюсткопад духмяний абрикоси.
Стара хатинка на краю села.
Тепла провісники - сріблясті роси,
І верболіз, що в коси заплела
Весна-бешкетниця під спів пташиний,
Що вальсом Гуно у гаю луна.
Арабісу альпійського перлини.
Пробудження природи таїна.
Стрункі берізки, юні наречені,
В сережках хризолітових стоять.
Кульбаби квіти, сонцем золочені,
Нектаром бджілок будуть пригощать.
У тім раю, у віхолі квітковій,
Дівча, мов зачароване, стоїть.
Бабусі серце, сповнене любові,
Готове небо й зорі прихилить,
Бо старості відрада - то є діти,
Адже назад немає вороття,
Вони дарують, як весняні квіти,
Надію на продовження життя.

Віками Україну мордували
її одвічні, кляті вороги.
Брехню за правду часто видавали,
історію кували в ланцюги.

Зі зрадників все витязів ліпили,
героям Неньки – ставили ж тавро.
Старалися лишити її сили,
аби назу́спіт повернув Дніпро.

Споруджували пам’ятки наймитам,
давали їхні ймення городам.
Вінки до їх підніж носили, квіти
й наказували те робити нам.

Історію у творах вивертали
назовні хутром ніби той кожух.
Най істини невільники не знали,
аби згасити геть бунтарський дух.

Синів, Вітчизні відданих, гнобили,
тримали в тюрмах, дальніх таборах.
Сибіром їх усіх розпорошили,
мов Калнишевського гноїли в Соловках.

Історію потрібно відновити –
кажу і ще казатиму не раз.
Лиш істина дорогу нам освітить,
вона в майбутнє всім дороговказ!

Я не кінчав консерваторій,
Але я люблю клізматорій!
Як сиплять перцю забіяки
Самому пороху у... діжку!

10.07.2018 р.

Сатирики шматують всіх підряд,
Але в одного ніц немає шани.
Поганий кровосисний апарат
На аурі лишає рвані рани.

Нехай він лусне чи ухопить грець!
Пив кров, тепер жує, неначе бургер.
А я цнотливий лірик-писунець,
Поезій струни рвуться від напруги.

Хитаються душевні терези
І зів'ядає гордовита поза.
З Парнасу підло тягне за труси,
А озирнусь - хапає і за носа.

Присів, творю, спускаю творчий пар,
А він вже тут - довбає по голівці.
Не діють ні прокляття, ні хабар,
У генія одгриз шматок сідниці.

Міняю стиль, малюю наратив,
Життєва правда замінила казку.
Верлібр у блог! Під псевдо вигук: - Ти???
Впізнав, упир! Ховаюся у ряску.

10.07.2018р.

Адами та Єви

Втік із хати, рубатиму дрова,
Поковтаю з розпуки вина.
Мусі-пусі не лізе, панове,-
Накричала уранці жона.

Я їй казку писав тижнів зо три,
Переплюнув Давида псалми.
А вона не пускає під ковдру,
Голодую, неначе в тюрмі.

Каже: - Кволої лірики мало!
Ну, а ти від Ерато здурів!
Хочу "бабок"! Амурного шалу!
Гризти тістечка - не сухарі!

Накуплю післязавтра курчаток,
Кабанця подарує кума.
Буде знов у сімействі порядок,
Нині ж гиркає: - Киш! Не займай!

Склав дрівцята ловкенько рядами,
Бур'яни посапав на межі.
Зароблятимуть гроші адами -
Єви будуть кохати мужів.

10.07.2018р.

На екрані - справжній мартопляс,
По TV дивлюсь канал дівочий.
А цицьки, панове! Вищий клас!
Настромитись добровільно хочу

Кум розкодував цей рай душі,
Аж Амур старий роззявив рота.
Пишна фея впала в спориші,
В казку розчинилися ворота.

Ще гурток ельфійок надлетів,
М'яз сердечний б'ється магнітаром.
Показати б власній вереді
Ці кульбіти, сексуальний слалом.

Рев жони на смерть перелякав,
В пах з розгону увібгалась ніжка.
- Бахуряко!- любонька гука,
- Геть від "плазми"! Марш зі мною в ліжко!

Рве на клапті розум хтивий шал,
Стиснула жона в палких обіймах.
Я дивлюсь один лише канал -
Натуральний. І жона не грима.

08.07.2018р.

Проспав

Між ДНК і рибосом
В лабети упіймала мавка.
Скажіть,- який мені резон
Тягнути остогидлу лямку?

Намріяв - визріє талант,
А син в туман горілки шаснув.
Навчився пити все підряд,
Жує, втопивши очі в "плазму".

Насправді отакий і я -
Не помічаю світ навколо.
Спіраль генома як змія,
Вкусила - не відчув й укола.


А, може, виховав черств'як?
Проспав, коли згасала зірка?
Сказав сусід: - Дитина - брак,
Одна ротяка є велика.

Завити хочу в неба синь,
Кровина рідна - бита карта.
Жона вагітна. Буде син.
Живіт штовхають рученята.

08.07.2018р.


Потойбічне

Штрикає цвинтар ультрафіолет,
А у могилах затишно на диво.
Бабуся крекче: - Тут лежить поет!
Опалубкові поклонись поштиво.

Ще вірує народ у чудеса,
Хрести кладе, курчаток ріжуть вуду.
Про домовини я ще не писав,
А варто, бо у ній лежати буду.

Дубова краща, із сосни не хо,
Поточить шашіль, зогниває швидко.
Як гигну, то укриюся гріхом,
Пихатий профіль вже не буде видко.

Дописую останній том рулад,
Пегас харчить, облізли хвіст і крила.
Уролог - цар яєчок і простат -
Для пацієнта не жаліє пійла.

Із часом пропаде горбочка слід,
Мене забудуть рідні, боги, мавки.
Здригнувся Всесвіт - помира піїт!
Любовна муза плаче у фіранки.

08.07.2018р.

Миті відпочинку свого…
Маю радість наяву:
Як же добре босі ноги
Устромити у траву.

Як же добре розчинитись
У природі чарівній.
І радіти, наче діти…
І снагу черпати в ній!

Бачити, як вітер водить,
Пестить хмари де-не-де.
Вечорову прохолоду
Як вино пить молоде.

Чути скрізь безперестання -
Легіт солодом запАх.
Лікуватись - від кохання -
В непрожитих ще літах.

10.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

IЖиття дає, а забирає смерть
усе, що устигаємо надбати.
Супроти неї ідемо на герць,
якщо не оминає наші хати.

У неї філософія така, –
пізнай себе, – і заповідь остання:
« не будь дурним». Іде без покаяння
душа, яка не варта п’ятака.

II« Усе іде, але не все минає», -
і є чого молитися усім,
аби на небі прийняли своїм
улюблені, яких уже немає.

Ці пам’ятають, хто і як місив
болото біля західної брами,
а нині поміж неозорих нив
лежать заупокійними рядами.

Осудять за нескоєні діла,
які до себе приміряють метри.
Що маємо, за те Йому хвала.
Чого немає, буде після смерті.

IIIЯ і не піп, і не учитель-дяк,
і не умію душі сповідати.
Самі себе виховуємо так,
аби не червоніти за таланти.

Бувайте, друзі вічні і живі,
і ті, що мимоволі за плечима
повторюють путі несповідимі.

Всі паралелі на землі криві.
Я ще гуляю по оцій траві,
а як іду, не хлопаю дверима.

07.2018

Усміхнена далеч зробила невпевнений порух,
Освітлена темінь соромилась бути собою,
Здавалось, що вічність минула уже відучора
І час половину життя відібрав у двобої.

Відкрита душа – то розчинена скринька Пандори,
А розум горлає святенником за аналоєм.
Та найголовніше зі мною, – навіки і поруч,
Хоча сьогодення іще й не такого накоїть.

Іде стрімголов, шкереберть очманіла епоха
І дати їй раду ніхто наодинці не зможе,
Бо їй наші прагнення – мовби об стіну горохом,

Її наші світлі пориви ніяк не тривожать.
Безцільно плетуться сміливці і страхополохи.
Хизується владою час – обважнілий вельможа.

2018

 
лохом сріблистим
шляхом ізвıдси
було красиво
& ти купився
шалом нарциси

усесвіт кожен
що ніби хоче
& начеб може
хіба не знає

совіцькі школи
не тому вчили в
часи трешові




 

Горобинонька червона
Достигає край воріт.
Свої кетяги додолу
Нахиляє від ваги.

Сонцем лагідним зігріті
Багряніють ягідки,
Теплим дощиком умиті,
Ой, чудовії які!

Я зроблю із них намисто
Та й на свято одягну,
Воно сяє променисто.
І веселу, не сумну

Гарну пісню заспіваю
Так, щоб чули люди всі.
Нехай лине рідним краєм
І торкається душі.

2018 р.

Чи зобразити буде до снаги?
Між хмар стемнілих – снігу кучугура…
Піднявсь у височінь Палац Богів,
І я моливсь до нього, наче гуру.

Й до мене зі своєї висоти
Він промовляв немов рожевим світлом.
Щоб помисли свої міг вознести,
І щоб вони любов`ю тихо квітли.

Якби і весь народ зі мною так
Моливсь… Відраду з того мав будинку.
І на одну ясну бодай хвилинку
Понад собою з бруду виростав!

9.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Сьогодні особливий день, мій сину,
Єдиний, неповторний в плині літ.
Сьогодні вперше ти побачив світ
І першим подихом наповнив груди.
Ти голосом, не чуваним ще всюди,
Нарешті закричав про свій прихід.

Сьогодні особливий день, мій сину.
Сьогодні ти відчув свій перший страх,
І поцілунок в мами на вустах
Пізнав ти перший з тисяч, що ще будуть.
Ці миті вже ніколи не забудуть
Ті, хто тримав тебе тоді в руках.

Сьогодні особливий день, мій сину,
Для Тої, що так ніжно берегла,
Ростила і від горя стерегла
Тебе у лоні, поблизу серденька.
Страждання й біль здолала твоя Ненька,
І в муках свою Радість віднайшла.

Сьогодні особливий день, мій сину.
Вже плід достиг від дерева Життя,
І, відірвавшись, впав в нове буття,
Щоб прорости попід небес склепінням.
Тож запасайся волею й терпінням,
Їх бережи з самого сповиття.

Сьогодні особливий день, мій сину.
Все в світі тобі вперше і нове.
Тож спрага пізнання нехай живе.
Тобі дороги всі тепер відкриті,
І стільки ще подій не пережиті!..
В яких річках твій човен попливе?

Сьогодні особливий день, мій сину
І описать його забракне слів.
Та час припас ще безліч таких днів.
Твій крок не міряв поки що просторів
І перше слово ти ще не промовив.
Попереду - життя для всіх цих див.

Сьогодні особливий день, мій сину.
Він зірку засвітив в густій пітьмі.
Сьогодні оселилися в мені
Надія і тривога, страх і радість,
Сенс існування і найбільша слабість...
Безмежна кількість змін в однім лиш дні.

03.07.2018

Закрутило, завертіло,
Не збагнеш, чиє де тіло.

Налетіли аксакали –
Закричали, як шакали.

Розізлили Терпсихору –
Та прогнала психів з хору.

Паганіні з'їв паніні
І зробив погано Ніні.

Наймудріші ті євреї,
Що одягнені в лівреї.

Обиралися по списку,
А отримали по писку.

Не вгамується ротяка -
Невмовкаюче патяка.

Біля ставу, біля гаті
Біснувалися рогаті.

Начувайтесь, дурнуваті –
Дуркувати вам у ваті.

Чорні руки від чорниць,
нігті чорні, як в дитинстві,
хоча руки часто чисті
серед просторів столиць,
там нема таких дерев,
там немає рути-м'яти,
у столицях гірше спати
з середи і на четвер.

Я беру наплічник свій
і гайну туди, де небо
посміхається до тебе,
загортає у сувій.
Тут матусі доброта
і турбота, тепла постіль,
почуваюся тут гостем,
волелюбна самота.

Тут шовковиця дідів
і наливом білим пахне,
тут я знов під рідним дахом.
Час і світ немов завмер.

Сни солодкі на четвер.

«Я – багата і вродлива,
Мов калина в лузі,
Я – сучасна українка,
Заздріть, любі друзі.

Я – весела і щаслива,
Бо маю родину:
Люблячого чоловіка
І гарну дитину.

Шлях до щастя є простим,
Йду ним безупинно:
«Чоловіка – на роботу,
В дитсадочок – сина!»

Мій коханий на роботі
Зовсім не страждає,
Бо обожнює мене
Й гарно заробляє.

…А парфуми,
Що від нього інколи струмують,
Мене – мудру і щасливу –
Зовсім не турбують…

На роботу йти бажанням
Вже не переймаюсь,
Зрозуміло всім і так:
«Сином я займаюсь»!

До вечора з ранку я
Дуже вже сумую,
Сина з татом із садка,
Бідна, знов чатую…

Була б рада я щодня
Вдома сина мати,
Але безліч справ важливих
Не можу здолати…

Цих проблем клубок тугий
Хочу розв’язати,
Дуже важко лиш собі
Щастя здобувати!

А удача – то є завжди
Мого щастя мати!
…Вже втомилась я для вас
вірші римувати...

Треба нам це зупинити.
Це - як «баба з воза».
А щоб все вам розказати –
Далі буде проза:

– нове авто під вікном; басейн також поряд; кава,сигарети дамські; свіжі овочі і фрукти – але тільки «біо»; круті обіди в ресторанах; запечені в ікрі банани (за смаком, …так мені здалося); краби, вже які набридли, але з ними гарні селфі; (…захотілося зненацька домашньої ковбаски з салом, як тоді, коли була я ще нещаслива…); свіжі квіти під дверима (знову не той колір, знову!); перукарня (зачіска, щоб під білявку, …не цю, а оту - з журналу!); пірсинг, шопінг, манікюр; ще раз шопінг; знов кафе і педікюр; і вино, велосипед; в парку зустріч, бо якраз подзвонив знайомий – швед; виставка собак і кішок; англійська мова – модно це; далі всіх масажів види: губ, обличчя, еротичний, сідниць, стегон, голови, просто для душі (симпатичний як артист, закордонний масажист); знову ресторан, вино; …за два місяці набрид цей екран айфона, треба новий купувати, щоб не соромно було у руці тримати; подарунки від коханця (теж набрид – жаднюга!); послати підлі смс – настрій коханці чи коханцю коханця зіпсувати (фу!, заплуталася я в Європи стандартах!); теніс (ой!, ледве «П» я не сказала, хоча, думка там блукала…); від солярію засмага, фітнес, сауна (щастя далі, щоб тримати - вагу треба позганяти); висмикнути на ногах і поряд все волосся без жалю, Він сказав «Я це люблю!»; (…жах… так втомилася, що вже нічого не можу…); …музика в смартфоні знов дуже вже ласкава – то спокушує мене подруга лукава… знову ресторан, вино; зміна одягу (не перша!); лабутени і штани, бажано шкіряні, - хоч незручно, але модно, особливо там, де є погляди голодні; феєричні і нові – знайомства, знайомства, знайомства…; …а тепер – мені поїздку за кордон швиденько треба оформляти: згиньте візи проклятущі, я – туристка невмируща, хочу дуже я в Європу, ну, і в Штати; …за кордоном побувати – щастя досвід перейняти; …нова хатня робітниця; для папуги годівниця; коротка зваблива спідниця; безхатченкам копійку дати – для щасливої людини надзвичайно це важливо; парфуму нового лінійка, – слава богу, є копійка; щоб удачу не злякати – треба в церкву зазирати; шуба норкова, бо та вже немодна і тісна; обручка дивна з діамантом, без якого обручки просто не бувають: всі щасливі про таке дуже добре знають; кава в барі, де удача; запальничка від Версаче; зі шкіри страуса з Парижу нові ботфорти; з Відня сир і свіжі тóрти; кінозал, вино; …боулінг (бридке слово, як будяк, не римується ніяк!); …і т.д., і т.д. … важко все запам’ятати, що для щастя треба мати…
Наостанок, як дарунок:
– для щасливих і вродливих надзвичайно є важливим вміння за кермом автó гарно так курити, ще при цьому в телефон довго говорити, а досвідчені ще можуть губи фарбувати і сусідніх водіїв матом посилати …вищим класом є при цьому (це є ознака еліти!) неквапливо за кермом також каву пити…

Все – втомилась, більше сил я уже не маю… вже від втоми і думок просто засинаю… коловерть складних питань чавить мою душу…. …хоч убийте, але далі з місця я не зрушу…
…Дуже важко вам довéсти, як непросто на собі тягар щастя нéсти…

…Ось і вечір,
За столом вся сім’я щаслива,
Син – щасливий, дитсадок –
Це ж мрія дитяча…
Добре мамі, що не бачить,
Як дитина плаче…
Завтра знову він туди -
В щасливу родину,
Де Держава
Захистить і мою дитину.
Дитсадок за щастя це
Дуже поважаю,
Сина, сонечко моє,
Йому довіряю.

Пожалітись тільки можу
я в такому плані:
Внесок місячний – це цілий
Обід в ресторані!

Логіка також говорить:
В садку є питання –
Невідомо, що там
Роблять нецікаві пані?
Невродливі, небагаті,
Від поту – всі в милі…
…Страшно думати,
А може, вони теж – щасливі?!


…Ніч спустилась,
Син повільно,
Тихо засинає…
І голівка лиш до мене
Низенько схилилась,
Посміхнувся і питає:
«Мамо, ти втомилась?»

…Лиш тепер я зрозуміла,
Горда і щаслива:
Чому манить
Всіх мого
Щастя панорама,
Чому ніжно звуть мене –
Наша садо-мама!»

2016

З догматами світосприймання
боровся Бруно як умів.
Нестримний потяг до пізнання
ченця у ньому переміг.

Усе життя він прагнув світла
й розтанув зрештою у нім…
Але зоря його розквітла –
розтало неуцтво як дим!