Пригорни мене, пригорни,
До сходження ще далеко.
Нехай прилетять лелеки,
Твої я побачу сни.

Ця вічність уже не схожа
На ту, що мене окутала.
Твою відчуваю руку,
І більше ніщо не тривожить.

І «завтра» уже не тривожить,
Мені би зустріти «тепер».
Допоки я не помер,
Додай мені сили, Боже.

14.03.2018

Хочу пізнати ще образ Афіни –
З Давньої Греції, з міфів богині.
Велич Олімпу в уяві спливає,
Екскурс в історію світ відкриває.

Світ легендарний - падіння та злети!
Війни нещадні руйнують планету.
Музи, Богині, Німфи славетні -
Та чи були всі їх вчинки шляхетні?!

Навіть не прагнемо зближення с ними –
Страшно під стрілами їх вогняними.
Просто цікавість, допитливість, пошук –
Треба знаннями поповнити кошик!

Двері в легенди відкриті у світі,
Шлейфом яскравим вони оповиті.
Зевсу і Гері, Ніке, Аполлону
Вистачить слави і Посейдону!

Постаті ці нам непросто збагнути,
Боязно навіть вбрання їх вдягнути!
Хочемо тільки минулого кроки
Знати, а власні життєві уроки

Треба вивчати, багато читати,
Світ неосяжний з глибин пізнавати.
Так, поступово, збагачений досвід
Висновків прагне – їх здійснює й досі.

Світлі відкриються грані кохання,
Віршів і музики - їх написання.
Є філософія – мудрість життєва.
Потяг до істини в кроках миттєвих!

26.02.2018

Так уже ведеться на цім світі:
З кого глузують, той і сам до глузів схильний.
Над черепахою постійно збиткувався заєць.
Ну, звісно ж, за ходу її повільну.
Іще сяк-так воно, як наодинці,
А привселюдно – це занадто вже.
І черепаха на поєдинок зайця кличе.
Який же регіт знявся тут:
Знітився заєць і кричить:
«Та я й без бігу обійду її разів зо тридцять !»
«Ти ліпше замість хвастатися – спробуй!»-
Спокійно із-під панциря доноситься.
Як досхочу нареготалась звірина,
Судить змагання попросили лиса.
І от «На старт!» пронизливо луна,
І заєць стрімголов до фінішу понісся.
Біжить та й скоса погляда назад:
«Поки доплентає, є час перепочити».
Ліг заєць на траву.Чекав, чекав...
Не зуздривсь, як заснув.
І бачить вже себе на фініші.
Ну, звісно ж, обійми, поцілунки тут...
А ще до всього – повний кошик моркви!..
Якби не морква, до ранку спав би.
Але так закортіло похрумкати опісля бігу,
Що він негайно ж і прокинувсь...
І чує регіт. Але де? На фініші...
Можна б зробити одчайдушний спурт,
Та зрозумів, що вже запізно:
Суперниця долає фінішну межу...
Щоб не нарватися на глузи,
Сором’язливо заєць пострибав під тінь ялини.
P.S.
Надмірна певність в спритності та силі
Стількох і серед люду підкосила.

Життя надсилає багато стежин,
Але є доріжка з дитинства одна:
Із дому до школи вела нас вона.
Прокинулись спогади раптом з глибин
Дитинства і юності світлі часи –
Лунають дитячі дзвінкі голоси.
Урок фізкультури на стадіоні.
Звучання згадалось акордеону.
А дзвоник всіх кличе – швидше за парти!
Вчитися треба – це зовсім не жарти!
Розбіглися діти – тиша навколо…
І особисте у кожного коло…

14.03.2018
Свидетельство о публикации №118031409373

У вічнім русі світ природи –
Ніщо на місці не стоїть:
І сонце сходить і заходить
Впродовж віків, тисячоліть.

То вітер віє, то вщухає,
То знов рушає у політ,
Неначе птиць рухлива стая,
Впродовж віків, тисячоліть.

І випиває ріки море,
Відколи цей існує світ. –
Вони ж течуть у неозоре
Впродовж віків, тисячоліть.

Старі відходять покоління,
Нові – у людства на чолі.
У тьму не кане те, що тлінне,
Впродовж віків, тисячоліть.

Те що було – зринає. Що це? –
Шмагає думка, наче пліть.
Нового не знайти під сонцем
Впродовж віків, тисячоліть…

04.03.2018

І не зовсім під іншим, і не під кутом,
Чи до речі, а чи не до речі -
Увійду я в історію, мабуть, бо влом
Було вивчити Лобачевського.

Я й Евкліда закинув… Виходжу на старт,
Збити з ніг намагаюся стаєра…
І навіщо погнався за мною?.. Не варт,
Бо візьму на приціл – і відстане

Розумово й фізично… А я - у підвал,
Де від роздумів - гори лушпиння…
Непокоїть питання – ну звідки ж я знав,
Що кути, як і коні, не винні?..


14.03.18

1

Щось його мало в чарунках, у генах.
Всюди ковтьоби, агітки, знамена.
Кавні ерзаци, зимові прикиди,
Люди байдужні, голодні сновиди.
Сквери задимлені, мегабігборди...
Жду провесніння огрійних акордів.

2

Може, депресія... є ж вітаміни...
Плямні бадьорці... натицяні міни.
Мови не чути, матюк за дверима.
Мрія - мандрівка до Єрусалима.
Треба Вогню, що загиджене знищить.
Башта висока... а багнеться вище.

3

Пошук оази, опілля, арени.
Ойкання тихе в кутках ойкумени.
Сяду зі шпицями. Парка навпроти.
Де ж ви, травневі джмелі, зорельоти?

Тридцять сніжинок і дрібка робусти...
Може, депресія-нуда відпустить.
Є ще молитва, мелодії... книга.
Сходить на плац драматична інтрига.

4

Переберу етикеточки, фанти.
Слоїк тинктури, на дні - діаманти.
Друг запитав чи жива, чи весела.
Ківі чавучить фортуна-чавела...

День Валентина, ось Патрика... Пробі...
Кажуть, у генія зірка на лобі.


2018

Где русло Сниводы картинно,
Перебивая звоны рос,
Доносит ветер петушиный
Зов – огородами насквозь.

И вторят петуху как будто
Заливисто луга, поля –
Частушки, юмор каламбуров…
От снега вольная земля

Примятую траву расправит,
Освобождаясь ото сна.
И птичье царство миром правит,
Заполнив песнями сполна.

О лёд вода звенит, стекая,
И – чуть заметно, так, слегка –
Весенней неге потакая,
Решила слизывать снега.

Ну, а в затоке – там иначе:
На берег льдина налегла.
На вербе же, как чёрный мячик,
Кустисто виснет омела'.

На холод ветер щедро веет –
Зима нам эхо донесёт.
Когда же всё это согреет
Весенний солнца хоровод?!

12.03. 2018 р.

Звідси видно далеко у просторі,
глибоко в часі.
Тут не тільки „ зелені ” –
а й сиві досвідчені вчаться.
…Вниз камінчик летить,
випадково ногою підштовхнутий.
(На моє зауваження
хтось відповість: „ Не пішов би ти?... ”
Ладно, я не ображусь –
так є агресивні й треновані.
Самовпевнені дурні,
таскайте з собою тонометри.)

Тут вражає краса.
І до Бога скорочена відстань.
Тут панують думки про свободу
(про „ кеш ” – ненависні.)
Ні на візу, ані на хабар
зберігати не треба тут.
Просто гори та небо.
Сприймається все дуже трепетно.
То ж, забувши погрози прямі
та дзеркала покривлені,
відчуваю себе молодим,
досконалим,
окриленим…

Ніч розлила пітьму
На утомлену тишу перону...
Защеміло... Зніму
Я на спомин душі заборону.

Відійшли поїзди
У краї, де ніхто не чекає.
Як же хочеш туди,
Де минуле твоє спочиває,

Мов на гілці пташа -
Сполохни і воно затріпоче!..
І зболіла душа
Відлетіти за потягом хоче,

Тільки серце тобі
Скаже правду, мов голкою вколе.
Безнадійності біль -
Ти нічого не вернеш ніколи.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118031200828

Шкрябну тонзуру мудрості за мить,
Із логікою кріпко обнімуся.
Життя багаття скоро догорить,
У яму ляже мрець старий без пульсу.

Кому і що живим я доказав?
А от коли засну в земній утробі
Казатимуть " Оце помер козак!
І працьовитий, як верблюд двогорбий.

А як писав! Таких уже нема!
Помер титан, а світ і не помітив.
А, може, в люду вистачить ума
Забути про невдатного піїта...

Глитає пес у плісняві батон,
Довбають кістку на морозі гави:
Таких як я - "потужних" - легіон,
Обмитих у дощах і бризках слави.

Співав коханій вечором пісні -
Заснула на руках Адама Єва.
Щасливо посміхається вві сні,
А решта все для мене - несуттєве.

14.03.2018р.

У часі сутінь, поза ним пітьма.
Сенс – волоцюга на шляху до Лети.
Як не пручайся, вибору нема.
Інакше би погинули поети…

03.2018

У садах загубилось село -
Українського роду колиска.
Чи далеко я буду, чи близько,
Б"ю тобі, отчий краю чолом.

Як вологу дає джерело
Річці тій повноводній бурхливій,
Так і є тим началом село,
Звідкіля почалася Вітчизна.

Тут коріння глибоке твоє
П"є землі-годувальниці соки,
Та гілля і високе й широке
У житті нам наснагу дає.

То ж коліна щораз прихилю,
Як прийду до причалу дитинства
І скажу, що село я люблю -
Українського роду колиску.

2018 р.

Це вже зовсім запізно доречним кутом…
це як біг по зустрічній до фінішу смузі…
це як загнані вірші по змові у том…
це як вас не турбують недруги й друзі…

Ви один на один під щокою приціл
диригує ваш студ розумово відсталий
лущить ваші думки так завзято як ціп...
і чекає на ваш емоції спалах...

Сяде бджілка ось-ось на розпурханий світ
і зіграє свої вам сонети липневі…
іймовірно й вона опилятиме цвіт
між рядками зізнань на вашому древі
Студ - сором
13-03-2018

Обійдемося без музик,
Без оплесків та пієтету.
Болить прокушений язик -
Критикував "авторитета".

Казав "Кидай свою мазню!
Доволі нюхати тичинки!
Пиши жарке, у стилі ню,
Щоб секс аж крапав зі сторінки.

А ти все строчиш про дуби,
Струмки та зорі вечорові.
Таке читають "голубі",
Дядьки безсилі, нездорові."

Та доля гепнула ціпком,
Моїх пояснень не розчула:
Віншують генія вінком,
Мені ж дісталась тільки дуля.

Шукав, мабуть, не там скарби,
Не модним стало цицькувате.
Іду писати про дуби.
Дівки невтішені - прощайте!

13.03.2018р.

Хай гачка не відає карась,
А сокири - молода берізка.
Геніїв критикувати зась!
Краще цілувати у губиська.

Віршотрясцю полірую зад,
Аж болять від оплесків долоні.
Хлипаю: "Ти - світоч! Бонапарт!
Запитай хоча би в баби Льоні.

Не штрикаюсь ріжками давно,
Можете прикладувать до рани.
Підстеляю золоте руно
Під п'яту титанові з осанни.

Лиш одну послабину дав Бог,
Підколов іззаду златоуста:
Геній налягає на горох,
Полюбляє квашену капусту.

Голова болить, в очах туман,
Під тромбона пишуться сонети.
Ви хваліть. У мене сил нема.
Хай спочатку сяде на дієту.

12.03.2017р.

Коли ти мене обіймаєш, Господи,
то я ніжно горнуся до тебе.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я стаю крапелиною неба.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
огортає пречисте смирення.
Коли ти мене обіймаєш, Господи,
я торкаюсь твого Одкровення.

І в скорботну тяжку годину,
коли серце німіє від болю ,
я до тебе, мій Боженько, лину
і приймаю Небесну волю.

Попереду також самотній чоловік.
І я за ним іду, і нам обом – не краще.
Для нас по-іншому працює часолік --
І гостро відчуваєм овид фальші.

За нами тінь одна – загострена життям.
Для нас оцінене сміється диво – жінка.
Вгорі не сонце -- тільки біла сотня плям,
Під ноги стелиться стезя, а не стежинка.

Ніхто-ніщо не змінить нашої ходи.
Ніхто-ніхто не бачив нашого величчя.
А ми таки – затято і печально молоді.
У нас -- означені дороги на сторіччя.

Тому хода легка, як пір‘я на вітрах,
Або ж - липка, як мед, як сік оливи.
Йдемо завжди, хоча давно дійти пора.
І зупинити нас довіку неможливо.

Рідний дім, ти, Україно
Хто живе, хто народився
І з тобою поріднився
То вже мабуть, на роки
З тобою звязані стежки
Як мріють всі про процвітання
Про силу, міць – без коливання
Про те, що будеш ти завжди
Красою, величчю гордитись
Потрібні всіх порозуміння
Для кого, рідна Україна
Бо вона, мабудь, як дитя
Яке, від кожного чека
Поваги, ласки, допомоги
Щоб не залишилось тривоги…
2009

Слова, як зерна, силу мають
Завжди, про щось повідомляють
Є добре слово і лихе
Слід пам’ятать завжди про це…
2009

Наснажуюсь південним вітерцем,
Війнув теплом ще заспаний Ярило.
Нарешті з курки випало яйце -
Нестися на морозі не хотіла.

В калюжі зазирають горобці,
Кудлатий пес забрьохався по вуха.
А ще недавно - зашпори в руці,
І сніг у носа бгала завірюха.

Бурулі одламалися від стріх
І пророста гачками картоплиння.
Залито луг водою під поріг,
Готую верші, путанки та клим'я.

Зацвенькала синиця - кличе в сад,
Лечу часник саджати на городі.
Гряде пора трудів. Весні - віват!
Куняючи писати вірші годі!

12.03.2018р.

І
У цьому світі доброти і зла,
де маються і праведні, і грішні,
ще є кому дожити до тепла
і є чого журитися невтішно
у серії комедії і сліз,
де іноді така тяжка наука,
як і раніше, запрягати віз,
аби тягнули лебідь, рак та щука
у цій фантасмагорії чудес,
де все тече, міняється й минає,
і поки долі кращої немає,
а білий світ у візії не щез
то у раю, а то й у пеклі десь
шукаємо собі хатину скраю.

ІІУ цій периферії суєти,
де мало хто іде за тамадою,
нарциси, що пишаються собою,
не помічають інших з висоти,
коли ідуть за ними не тудою
у цьому світі сяєва і тьми,
де ще існують істини печальні,
є я і ...ви, які межи людьми
і досі ще поділені ментально
у цім краю мелодії і слів,
де і комар бере найвищі ноти,
усяка міль злітається на соти...
А хочеться почути журавлів.
А хочеться подихати весною,
коли летять із вирію птахи
і не летять осколки на дахи,
і не весна об’явлена війною
у цьому храмі ідолів брехні,
якої обійти немає сили,
де чорне облицьоване у біле -
єдине, що лишається мені,
курликати своїй самотині
як птаха, що у вирій не злетіла.

ІІІУ цій юдолі туги і жалю,
де Кобзаря одспівують піїти,
куняй собі, здається, - люлі, лю...
Та як на горло пісні наступити,
коли на цьому березі добра,
де вища міра осуду – мовчання,
є ще у музи місія остання,
яка висить на кінчику пера -
єдина мить, коли мине жура
фатальної пори розчарування.

03.2018

Чуєш, люде України! Встаньте татку, сестро й брат!
Знов Михайлівські дзвони б’ють і б’ють в набат!
Набат будить спокій ночі та зове людей без слів:-
- Встаньте, люди України, пробуджуйтеся від снів.

Встаньте, воїни Слави, підійміть мечі, щити!
Знов вороже іго пробудилося із тьми.
Вперше дзвін той бив на сполох, вісімсот літ тому,
Як орда, татаро-монголів крушила Київську стіну.

А тепер крізь темінь ночі чутно крик і зойк дітей.
Діти встали за Свободу без щитів і без мечей.
Наші діти - діти Слави, була музика та спів,
Ніби Коршун на здобич, кримський “Беркут” налетів.

Дітей били кийками і щитами на розмах
І топтали, хто не втримавсь на ногах.
Де-хто вирвався з облоги, доганяли у дворах,
Доганяли по дорогах, ніби звірів на ловах.

Звук набата - допомога, діти кинулись на зов,
Врата Святі відкрились в Михайлівській Собор.
Та не всім було дістатись до Святих Воріт,
Сліди Беркута лишались від окровлених чобіт.

Крик дітей і звук набата - все змішалося вночі,
І кияни пробудились, засвітилися вогні.
Та ніхто не став чекати, переступивши свій поріг,
І на зов набата люди йшли з усіх доріг.

А набат котивсь лугами вздовж Дніпровських берегів,
По Карпатах, по Донецьку засвітились тисячі вогнів,
По Волині, по Поліссю не минав він сільських хат.
Встань за Волю, Україно, чуєш кличе знову набат!

У Києві на Майдані мільйонне віче відбулось.
Криваву бійню засудили. Дійсність єдності збулось.
Не дрімайте, українці, хай в серцях ще б’є набат!
Бо українці-яничари з ворогом на брудершафт.

Де пойма* Сниводи чарівна –
Бринить легенький вітерець.
Доносить гук бадьорий півня
Через городи навпростець.

І вторять півневі неначе –
Заливисто ізвіддаля –
Веселі вигуки юначі…
Од снігу звільнена земля

Випростує траву прим`яту,
Мов прокидається од сну.
І птаство радісно співати
Береться пісню голосну.

Об лід вода текуча дзенька
І – ледь помітно навкруги –
Тремтливі хвилечки легенькі
Навислі злизують сніги.

Та у затоці ще добряче
На берег крига налягла.
А на вербі – як чорний м`ячик –
Кущиста звисла омела.

На холод вітер ще багатий –
Зима відлуння нам несе.
Коли вже буде зігрівати
Весняне сонечко це все?!

12.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

с. Іванів, Вінниччина.

Люди рідкісних фахів рідко, та помирають,
урівнюючи свій труд з рештою. Землю риють
люди инших професій, і родичі вже назавтра
пониклі, як та природа, по втраті іхтіозавра.

Март – чорно-білий місяць, і зір у марті
не гає зі лаштуванням до відображень смерти;
сніг, колія коліс, і підіймає слідом
піший комір за знимком, що їде неквапно містом.

Голос зі телефону поночі замість фрази
передає дротами, як разок – намистини-сльози;
ба, це – німий клавір, і на важіль надавиш,
бо до почутих нот не підібрати клавіш.

Голкою наголо, у відголосках плачу
тíкають на стіні розпачі "до" побачень,
й порожнечу квартирі вихололій, без пауз
крає у темноті з вічним мовчанням запис.

Ще десь блукають Ельмові вогні,
і шерхнуть очерети у болоті,
і чуються рулади голосні
невидимої птахи у польоті.

І досі бачу цяточки одні
у голубій небесній позолоті,
і чую, наче на тугій струні
вібрує тиша на найвищій ноті.

І ...падає. Але на те й поет,
аби одного разу у сонет
занотувати видиво далеке.

О! Чуєте? Лунає з висоти
мелодія такої чистоти,
аж завмирає луговий лелека.

03.2018

А любка щедро накладає плов,
Бо після ночі як голодний гризлі.
Писатиму однині про любов,
Всі інші теми вмерли, перекисли.

Лінюх удень і уночі дріма,
Для мене ж тьма - пора благословенна.
Від чар кохання вчадів, без ума,
Просторе ліжко - ось моя арена!

В "десятку" звично поціля гарпун,
Втішають слух кректання, охи, зойки.
В сусідки ж чоловік - уже каплун,
Хоч молодий, заледве сотня років.

Сталевий спис у моді, не м'який,
Хоча уже й пора в такому віці.
Але слабкі сьогодні парубки,
Невтішені холонуть молодиці.

Із сажа раптом чується "Куві!",
Кабанчик просить укришити січки.
Аби порядок був у голові -
Кохайтеся! А решта все - до свічки.

11.03.2018р.

Іще господарює скрізь зима
І завірюха теж розтанцювалась,
Але підсніжником біленьким сніг запах,
В моєму серці поселилась радість.

Бо відчуваю - веснонька іде,
Граками та шпаками заспівала,
А чи струмочком, що в долині десь
В снігу собі дорогу пробиває.

Яскраво сонце світить з висоти
І мружать очі котики вербові
Та спини гріють.Помічаєш ти,
Що уже красна-весна мовить слово?

2018 р.

У вирії літають мрії
І сподівання, і надії
Яку з них можна захопити
Душею щедрою овити
Єнергією підпитати
Живильну силу їй віддати
І ось, вони уже у тебе
А чи є у них потреба
Не все, що маєш знадобиться
Ві сні, усе може присниться...
2009

Скільки скарбу маєш ти
Зможеш ти відповісти
Чи рахуєш ти усе
Що, цінніше над усе
Все, що око зачарує
Скарб не кожен цей рахує
Все, що ласкою зігріє
Майже кожен про це мріє
Ти цінуй найвище те
Найдоступніше й просте...
2009

Мигтять літа, мов кадри у кіно,
І кануть, ген за обрієм, у Лету.
Не кане лиш повік живий вінок
Твоєму Слову, генію-Поете.

Воно і грім, і спалах блискавиць
Минувшини, з якої – день урочий
Ти провіщав, не падаючи ниць,
Нескорений, не зламаний Пророче.

О, не один фунт лиха скуштував,
мов бранець на невольничім базарі,
Перетікав журбою у слова
Нетлінні, як ім’я твоє, Кобзарю.

Оті слова – всесвітній маєстат.
Тобі до ніг вклоняються парнаси.
Вікуй у славі в поколінь устах,
Ти – переможний прапор наш, Тарасе!

11.03.2018

 
Вступивши із фандáнґо
далі колесом пройшлись
там нудоти напад бистрий
юрма волала біс
& дужчав гуд у залі
відлітала стеля геть
заманулось нам іще напій
свій бар тягнув лакей

Все це відбулось із нею
казкував млинар тоді
кшталт лиця
примарний досить
став білішим за блідий

Вона мені: причини
не існує жодної
я ж ішов крізь гральні карти
не пустивши її
до шістнадцяти весталок
що пливли кудись невдовзі
хай закрив би вічі навіть
все одно б я видів щось &

Все це відбулось із нею
казкував млинар тоді
кшталт лиця
примарний досить
став білішим за блідий




 

Ти повертаєшся в нікуди,
на прісно пам’ятні круги,
шляхами Ноя та Іуди
на шальках судної ваги.

Ти повертаєшся до болю
із тягарем земних гріхів,
і сподіваєшся: відмолю
собі прощення у богів…

Ти повертаєшся до крапки,
до заперечення основ,
де сила, влада, хіть і статки
женуть по колу хижу кров.

Ти повертаєшся до Бога,
злякавшись мороку Ніщо.
В кінці кінців… твоя дорога.
І вибір теж – не абищо…

Ти повертаєшся додому –
до глини, пороху й землі,
і залишаєш в Книзі кому
та чарку з хлібом на столі…

02.2018

Навіть коти оті, що кличуть їх мартовими,
ввечері теж читали (чула ж бо!) Тараса.
Як же гучніло слово, як розлітались рими!
Аж припадала вухом сонна іще весна.

Навіть хазяйські псарні тихо сиділи збоку,
щоби не збити з ритму дивних оцих читців.
І вібрували тілом ночі незвичні токи,
і малювався захват місяцю на лиці.

Десь у світах незнаних, дальних і нетутешніх,
янголики котячі вміло вершили суд:
хто із читців невгамних буде сьогодні першим,
грамоту щонайліпшу нині кому дадуть.

А мартові котяри того і не чекали,
поки між темні хмари плуталася зоря.
Голосно так, невтримно вірші палкі читали
(чула сама, повірте! ), звісно, що з "Кобзаря".

9.03.18 р.

Де ви, де ви, пістолети,
Вороновані стволи.
Безталанному поету
Хибно козирі лягли.

Обійму вас, розцілую,
Наче дівчину на мить,
Наймиліших спом'яну я
Й куля в скроню полетить.

Накінець тягар сумління
Скину перед рубежем –
В царство снів без сновидіння
Не пускають з багажем.

2018

Первоцвіти - ніжні квіти.
Такі тендітні, такі милі.
Білі, наче небо!
Сині, наче море!

Зелені пелюсточки - смарагди соковиті
Радують у лісі, радують у полі!
Перші квіти - квіти сонячної долі.
Цвітучої красивої весни.

Любуймося ними!
Не зриваймо первоцвіти!
Світлими барвами,
Святково, щороку,
По весняному пробуджують
Безцінні смарагди, смарагди природи
Долю весни!

Крапельки роси на первоцвітах,
Крапельки прозорого проміння
Зустрічають зорю,
Зустрічають час весняний!


Первоцвіти - ніжні квіти.
Такі тендітні, такі милі.
Білі, наче небо!
Сині, наче море!

Переболить. Уже переболіло.
Таких утрат, що Господи прости,
на світі цім ні живо, ані мило -
самих вмирань засвідчені хрести.

І міражі уздовж за міражами.
А опертя - своя лише рука.
Як тане сніг, так тане між світами
примарна мить єднання нетривка.

Таких марнот... що без числа й без ліку.
Боротись з вітром - справа без хосна.
Та й скільки у людини того віку?..
Всього одна розбурхана весна...

2018

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

він загасив недопалок любові
і попіл розлетівся по руці…
розвіяло по долі папірці
життя земного факти доказові…
і книга зачинилась на замок
всі дотики його взяла з собою
навіки побраталася з журбою
у колі незавершених думок…
він не сказав – куди пішов… за ким…
кому тепер довершує сонети
і мінаретів темні силуети
зітханням домальовує легким…
сугдейська ніч… ні суддів… ні підсудних…
окраєць місяця на чорному столі…
і кров у виноградному гіллі́
вливається у скроні безрозсудних…
намарно море дивиться у даль –
його нема в кургані Меганому…
… присплю дітей і тихо вийду з дому
доспівувати в світ його печаль…

А що нам залишилось? Берег вітрів?
Легенди про тих, за стіною?
Учора, здається, тебе я зустрів,
І стільки печалей накоїв…

У когось екстрим, а я маю нестрим.
Зважай на зізнання відверте.
Гарячі слова і народження рим –
І докази , й серця резерви.

У стінку загупає – нам гарячіш.
Тулися до мене, розгубо.
Я теж – десь отут. Озовись! Але ти ж…
Така, мов зі мною не любо.

А думала що? Позабудь і зітри?
Це тільки початок повторень
Того, що накликали берег вітрів
І тиха взаємна покора.

Чи заговорить Україна рідною,
Якщо хохли втекли на чужину?
Син - у Варшаві, а дочка - у Сіднеї,
У цьому я себе лише виню.

Рубав Сірко запроданців з охотою,-
На сотні літ вперед чаклун глядів.
А нині зрада слова стала модою,
В ціні жратва, монети золоті.

Заборгувала батьківщина жидові
За власну землю, волю і хати.
Пів-України жебрає по світові,
У решти сил немає утекти.

На вишиванці обірвали китиці,
Побила міль і охабні, й брилі.
Людей не стане, мова самознищиться,
І запанують п'яні москалі.

Здає онук англійською екзамени,
Чужій рідні руки не подаю.
Не дай вам Бог останнім могіканином
Дожити у занедбанім раю.

11.03.2018р.

Для нас кохання - кава з пекучим перцем:
Тиском - у скроні, вогнем полум'яно - в кров
Та щосекунди ритм відбиває серце,
Дихати - важко. Стогнати... стогнати знов.

Довгих сім років - наша жага не згасла.
Я пам'ятаю очі травневі в січні:
"Ти не впізнала мене? Я - твоє Щастя!"
Каву пили, смакуючи з нею пристрасть.

Наше кохання - чай з чабрецю та м'яти:
Спокоєм душу заллє, ніжністю - тіло,
Зорі - з небес, цілунки - втретє... і вп'яте,
Мурахи - по шкірі, омріяні крила...

Обрали ми чай, аби серце - здорове,
Та інколи кави нам хочеться знову!

20.02.18р.

Занадто багато речей, котрі ранять.
Занадто багато людей – тих, що йдуть
І вже не вертають. Притлумлена пам'ять
Збиратиме їх, мов розгублену ртуть

З термометра битого, що аж зашкалив
Од надто гарячого подиху жнив,
Де всі ми – сніпками, серпам на поталу
Ущербного хроноса. Кожен, хто пив

Із хвиль забуття, ще повернеться в мури
Свого каземату, щоб снити немов
Крізь хмари задухи, у вирі зажури,
І з болю ліпити намарну любов.

Спи, моя дівчинко, спи, мій горобчику, бай…
Я не стривожу твій сон, твої мрії сентиментальні
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя дівчинко,
Просто відпочивай, баю-бай.

Сніг розтавати почав, сонце голить обличчя міст,
Бані соборів сяють закоханими очима
Я пишу тобі сон цей, дівчинко, як довгий лист
Послання у пітьмі, наосліп. Мої причини
Всі складні, незначні і до всього – я оптиміст,
Що доведений вже до краю. Цих ран і рань
Більше як гайвороння…та випустим зайві деталі
Всі причини мої – не вартують твоїх питань
Не дивуйся, маленька, я просто не хочу далі
Більше подвигів, гідр та агієвих стайнь,
Світ нехай постоїть. –
Зупиниться, відпочине.
Тільки мить
Поки я допалю цю цигарку, додумаю. – Мить!
Ту, що спинить тебе, що поглине тебе і розчинить
У мені
Вдушить мною, моєю густою журбою.

Ти ж зануришся і почуєш відразу – щемить
Дуже голосно, голко болить у душі тобою
То-бо-ю…
Го-рить!
А між тим, в завіконні інша пора бринить,
Нерест транспорту, миготіння осіб-та-персон –
Какофонія світу у найгострішім підкаті

Ходять чорні ворони бруківкою без перепон
Хто їм цар? Хто їм бог? Хто їх спинить
Ці орди закляті?
Увійди, моє серце, по вінця у сон
Обійди, моє серце, купальські багаття –
Не стрибай – то язичницькі драми, а ми – лихварі
Ми міцні урбаністи, ми хіпстери, ми – ідіоти
Що не вірять у бога, не вірять у чорта, вигадують ботів
Вживлюють їм інстаграм ніби додаткові життя у грі

Ботічеллі умер би, оплачуючи такій ботокс
Незрівнянній трансгендерній донні, своїй Ма…
Із сторіччя два-два-один, де вічна зима
Саме так, кохана, все – саме так, все зима
І зима, і зима…холоди уже геть дістали
Сніг ось-ось лише відступати почав,
Наш з тобою Всесвіт лише ось-ось зтеплів
Тільки перші промінчики, блискавки і – кристали
Твоїх сліз на моїх долонях. Та я не зумів
Зупинити весь холод, що дме з низини, із чрева
Що з холодного Кая скоро зовсім ізробить труп
Всі закохані вірять спочатку у па-де-де, пристрасть рук-і-губ
Парні спроби створити нові початки, зустріти нові світанки
Та раптом приходить такий ранок, що в одну хвилину
Дозволяє прозріти на третій чинник веселого – о-ппа! –
Па-де-труа!
І зрозуміти, що там, у тій кімнаті, у тих обіймах, у тих личинах –
В очах тих голодних пантер чи гарячих левів,
Чи пухнастих котиків чи сріблястих рибок
Крім, власне, них самих, завжди є Снігова Королева
Завжди відсоткова ставка брехні, безперечно, красива
Ніби фейковий Рібок - китайське економічне диво.
Спи ж, кохана, від ночі до ранку, від ранку – до ночі.
Спи ж, кохана. Ти мусиш одвічно спати. Я так хочу
Щоб сон твій не перервався ниткою Аріадни.
Не зім’явся ляком або якимсь привидом із реаліті-шоу
Якому позаздрив би сам Бернард Шоу
Й котре отам, за стінами твоїми – щодня.
Спи, моя дівчинко, у тебе є броня – мої долоні
Які затулятимуть вічно оченята твої сонні….
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя рідна, усі твої клопоти – дим
Я пишу тобі сон цей, кохана, як довгий лист
Так. Занадто заплутаний лист, одначе
Я казав тобі вже, маленька, я – оптиміст
Але ще реаліст і буденність мерзлу собачу
Я не хочу впускати у наші щасливі дні –
Я тебе залишаю навіки у сні.
Закривай оченята, горобчику, закривай.
Хлопчик твій тобі вічно співатиме, твій Кай.
Баю-бай
Бай…

10.03.2018. Рівне.

……………………………………….
Розповім усе як на духу:
І про явне і про потаємне -
Як мене здолав нараз "брехун…"
Осліпив надовго і об'ємно...

Вихилясом оминав кути.
Огризався гострим словоблуддям…
І ховав себе за кожен тин
У своєму серці правосуддя.
На дзвінки лише відповідав
Тим посилам, у яких задіян
Мій двоногий аеро-удав
Відповідно з погляду події…

Не благаю прощення гріхам.
За відвертість грішних хіба судять?
Все одно залишиться ще грам
У Душі тілесної посуди…
Літургії довгі мої дні.
Я без неї… а куди без неї?!..
Ніби чую, скиглить, плаче німф
Не пізнав заблуду "одіссея"

Зачекайте, я не відійду.
І не вам, не смикайте світ-чада.
Правду оголю, і не одну.
Це не прихіть, це душі порада…
10-03-2018

Розділили. Й розділились.
Поховалися по хатам.
Літній день стає немилим,
Схоронила сина мати.

Залякали. Та й злякались.
Кожен з свого двору бреше.
Й підіймає очі вгору,
Чи не кружить часом кречет.

Не нажерлись, хоч й зажрались.
Ненаситним суховієм
Над містами, над ланами
Розповзлися по країні.

На людській крові та муках,
Возвели собі хатини,
А того хто борюкався,
Наче кошенят, топили.

То ж берімо і єднаймось,
Доки світло та є сили,
Щоб і наші діти знали,
В нас незламна Україна.

Ці квіти - не квіти,
а жменьки любові,
а жовтогарячі цілунки медові,
букет поцілунків,
принесених Вами.
Цю ніжність всевишню
я тямлю без тями.

Вдихаю, впиваюсь, насичуюсь квітом.
У кожному келиху - сонця привіти
торкаю губами, цілую поштиво.
Весни королевість,
спасибі за диво.

Мрії, мрії хай присняться
І в житті моїм здійсняться
Мрії кожну мить приходять
З нами поряд завжди ходять
Викликають сподівання
Не потрібні тут вагання...
2009

Одним словом
Можна все сказати
Навіщо доказувати
Сперечатись
Хто хоче завжди
Нас пойме
Якщо ж не хоче
Чи не зрозуміло
Є можливість
Відверто запитати
Пояснення одержати
Ми ж всі люди
Умієм говорить
Спілкуватись ввічливо
Потрібно вчитись
Щоб не було ємоцій
Зайвих хвилювань
Здається - все
Настільки просто
Тихенько і по доброму
Звертатись, розмовляти
Собою володіти вміть...
9.03.18 13.20

ще сніг лежить і день не гріє
ще сива ніч у скельцях спить
та вже весни прозорі вії
благословили на блакить

погідне небо обрій тишу
і настроєве у душі –
плекай гармонію найвищу
кохай жінок пиши вірші

сніги пригнічені навколо
з’явились цяточки землі
горлає півень хрипле соло
інистим ранком на селі

«весна іде весні дорогу»
і хай би як і хай би що
маліє шал зими потроху
і міць її – уже ніщо…

03.2018