...Ще надто далеко до хати.
І жах - наче брила в душі.
"Я бігтиму..."
Не озиратись!
Мороз - поза шкіру...
Мерщій!

Вже дишуть у спину...
Істоти,
що вкотре не наздоженуть:
крилаті та чорні -
достоту,
пекельна і темна їх суть.

Добігти!
Чи встигну замкнутись?

...Прокинулась.
Ранок.
Сніжить.
І вкрадливий голос у вусі:
"Біжи, моя люба, біжи..."

01.2018

Ранувато про нас говорити. Слова,
Як і дихання, – спільні, бо наші. Летіти
Забажалося мріям чужим. Афродіти
Традиційно позаздрили нам. Ділова

Атмосфера лише у пісочниці. Там
І клепсидра, і час не згадаються. Овид
Безперечно зове до матусі. Розмови
І в дитячому світі надмірні. Густа

Повіває печаль. А чому? Розповім,
Розгадавши просту таїну. Неодмінно
І продовження буде осмислене. Гімни
Зазвучать недалеко, як треба. Траві

Не довірим себе тенденційно. Краса
Не осмілиться бути без нас. Однозначні
У коханні – йдемо непомітно. Удача
Полохлива і просить затишшя. Оса

Й есемески, емейли – нестримні. Гріхи
Ми свої не відкриємо людям. Відомо,
Що тоді й накохатись можливо. Удома
Не відчутно: ти іншої крові. Пихи

Позбуваються в тілоєднанні. Такі
Тамувались у мене думки. Політати
Неспромога – сім’я не пускає. Утрати
Порахують за нас вороги. Мастаки…

Нінель Новікова

Переклад з російської мови

Не забуду ніколи (він був, чи примаривсь,
Вечір цей): у пожежі зорі
Тліло небо бліде у розчахнутій хмарі,
І на жовтій зорі – ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
А смички розливали жалі.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Подивилася. Стрів ніяково й зухвало
Погляд гордий, віддавши уклін.
Кавалеру навмисно і різко сказала:
«О, уже закохався і він».

І відразу у відповідь гримнули струни,
Заспівали шалено смички…
Та була ти зі мною у зверхності юній,
В ледь помітнім тремтінні руки…

Підхопилась поривом крилатої мрії,
Ти пройшла, наче сон мій легкий…
І зітхнули духи, засоромились вії.
Шепотіли бентежно шовки.

Із свічада глибин ти очима кричала,
Слала погляди знову і знов…
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

2017
 
Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

В РЕСТОРАНЕ

Никогда не забуду ( он был, или не был,
Этот вечер): пожаром зари
Сожжено и раздвинуто бледное небо,
И на желтой заре – фонари.

Я сидел у окна в переполненном зазе.
Где-то пели смычки о любви.
Я послал тебе черную розу в бокале
Золотого, как небо, аи.

Ты взглянула. Я встретил смущенно и дерзко
Взор надменный и отдал поклон.
Обратясь к кавалеру, намеренно резко
Ты сказала: « И этот влюблен».

И сейчас же в ответ что-то грянули струны,
Исступленно запели смычки…
Но была ты со мной всем презрением юным,
Чуть заметным дрожаньем руки…

Ты рванулась движеньем испуганной птицы,
Ты прошла, словно сон мой легка…
И вздохнули духи, задремали ресницы,
Зашептались тревожно шелка.

Но из глуби зеркал ты мне взгляды бросала
И, бросая, кричала: «Лови!..»
А монисто бренчало, цыганка плясала
И визжала заре о любви.

19.04.1910

Все – просто!.. Навіть – простіше...
А ти – забула або: "Навіщо?.."

А я був впевнений, а я – був...
Із часом також про все – забув!..

Пригадую дівчинку, що переживала
усі ймовірності так, наче вмирала...

Так, наче бажане – вже насправді...
І навіть "про щастя" – в
кадрі!..

Близько, близько все – до серця...
І назавжди в тобі – її скерцо!..

Навіть трішки краще, аніж
було б насправді.
"Ось, відчуваєш –
її Аркадія?.."

І це – лиш сама уява, знаєш?..
А ти так само... усе – забуваєш?..

12.08.2017

припадають порохом чобітки з кришталю
на горищі в темені, над тісною спальнею,
з кумачу фіранки б'ють безсило крилами -
не злетять підранки, а були вітрилами

хмелем феї-хреснії чари пов'язали,
казино відкрилися де збирались бали,
із бетону вулики небеса підперли,
чи то ми здоросліли, чи казки померли.

2018

Змії дерев обвили обняли обдурили.
Яблук небесних хотіла? А яблук – нема!
Ти сподівалася, Діво, ти вірила в диво.
А за вікном – дощі, бо ж –
Зима…

Нам народився Ісус
І розквітли троянди –
Цього шаленого січня співають птахи.

Місить малеча багно, оминаючи ями,
Гроші рахуючи, гублячи копійки.
Ми засинаєм. Щедра кутя-від-мами
Свічка не гасне. Ходором ходять гріхи.
Тихі прийшли з того світу впокоєні душі –
Кожній – є крихта і крапля, і місце є…

Діво, ти втратиш Його цього року скоро –
Тільки три місяці буде життя твоє.

10.01.2018

Я адреси їх не пам'ятаю,
забуваю лиця, пазурі.
Телеграми-блискавки чекаю,
а мене минають поштарі.

Лицарі інтриги і дуелі
хочуть за поезію у бій,
бо її польоти вище стелі
каламутять декому напій.

І куди їй різаній тікать(ти)
по болоту, забува' коли,
хо’ або не хо' повоювать(ти)
і ширя' як бойові орли?

О, мої язичники на слово,
неприємне пам'яті дідів,
поки є Оранта і Покрова,
маю йти за віру козаків.

О, мої високо-парні птиці,
то не я націлюю рушницю,
де і курка лапою гребе.
Журавля боятись не годиться.
Поки маю у руці синицю,
захищаю мову! Не себе!

                                      10.01.2018

Давню казку, мов бубликів в’язку
В закапелках душі віднайшов
І твою несподівану ласку,
Що так схожа була на любов.

Ту любов, що колись загубилась
На чужих непривітних стежках,
Мов зоря з небосхилу скотилась
На юрмою вторований шлях.

Завмирало журне відгоміння
На схололому згарищі мрій.
І спадали тумани осінні,
Мов лаштунки у драмі моїй.

Я зможу чекати сумлінно.
Ламати на крихти вівторки.
Щовечора грати у твістер
Із груднем зухвалим у парі.
Я буду чекати незмінно…
Імбирне міситиму тісто.
За комір триматиму вітер,
Що спритно роздмухує хмари.
Я можу чекати невпинно,
Збираючи спокій у жменю.
І диву радіти буденно
Навчуся,
Повір,
Неодмінно.
5.01.2018

Спокій чорних зірок опадає на тіло під шатами
Лиш одна в ложесна не тяжіє подібно квазару
Що писала вогнем «мене текел…» царю Валтасару
Віфлеємський алмаз, не вимірний земними каратами

Вируватиму я, що край леза огнивом засвітиться
(Як колись Саломе танцювала для п'яного Ірода
На відзнаку за що, він занадто коштовну офіру дав)
Хай примерклі агати займуться в сатинових китицях!

Я терпітиму. Біль струменітиме в землю гранатами
і вбиратиме краплі страждання зміїного плоскінь. Ці
мужі конопель отруту ковтають, а довгих кіс кінці
оплітаються стеблами в пасмо. Ніхто і не знатиме …

Так, буцім Лівій Тит який, і він
в шатрі своїм сидів, тримав незриму
на оці пустки окіл широчінь
і м’яв в сухих руках листа із Риму.
Палило сонце. Стільки поспіль днів
він брів один в безводнім океані,
що зір у поміч роздуму склянів
і запеклася слина у гортані.
Палило сонце. Стовпчик ртуті ріс.
І вхід в намет іззовні, поза сумнів,
пісок заніс, заніс, поки він думав,
відкіль оця волога в кілько сліз.

---------------------------

За горлянку учепився час,
Скоро час лягати в домовину.
Старість - це потвора без прикрас,
Виїда зсередини людину.

Де ж та юність? Де шалена хіть?
Де любов, що обривала віжки?
Я літав. А нині все скрипить,
Чимскоріш бажаю впасти в ліжко.

Зморшки орють втомлене чоло,
У руці тремтить із супом ложка.
Аполон пощез. А є вайло,
Хочу позитиву хоч би трошки.

Намалюю хутко олівцем
Краплю щастя на оцій сторінці.
Бачиш, сонце сходить за Дінцем?
За вікном цвірінькають синиці.

Засіяли в серці вітражі,
Зникла на обличчі груба зморшка.
Внук благає: -Діду! Розкажи
Гарну казку про Котигорошка!

...Та прекрасне мріялось дарма,
З хати - вирва в сина та невістки.
Танк потрапив в ціль. Дітей нема.
Хлебче кішка молоко із миски.

В Дикім Полі кинуті хати,
Тягнуть долу спогади і втома.
Я дивлюсь на схилені хрести:
Нащо жити, ви скажіть, старому?

10.01.2017р.

                   І
Усі умремо. Настає той час,
коли і суєта суєт минає.
На одрі ні чужий іконостас,
ні Божий Дух нікого ще не спас
ні у Аїді, ні в Едемі раю.

На цій землі і найцінніший дар
не грає ніякісінької ролі.
Чи воїн ти, чи піший, чи гусар,
юродивий, а чи могутній цар –
усі однаковісінькі і голі.

                   ІІ
Немає винятку. Уже
очікує лиха година,
якою не була людина.
Їй-богу, не питай, – невже,
невже і я у чомусь винен?
Якщо і віруєш, то нині
і віра не убереже.

                   ІІІ
Дожилися до суду. Біда
наступає катюзі на п’яти.
А йому як із гуся вода:
не упійманий – не винуватий.

Вояки полягли на війні,
а живого кидають за грати
за накази чиїсь дурнуваті,
за державу свою у вогні...

Боже, як воно гірко мені,
що за себе пора помирати.

                                      01.2018

Я станцюю на лезі –
На срібній заточці півмісяця.
Плач за мною, коханий, розврунюйся дикими травами…
Я крещендо,
Я шал,
Я заверчена світлом, як саваном, –
Недоспівана пісня шамана гортанна. І кришиться

Спокій чорних зірок на долоню дрібними агатами.
Доторкнешся стегна, до розкрилля високо тягнутися,
Аж закінчаться сили, бажання пощезне ураз. Ти сам
Назовеш мене бісовим маревом, дівкою клятою.

І забудеш, як спав між конвалій сердечного вистуку,
Двоєдиного в мріях вчорашніх, а нині остарілих.
Я станцюю востаннє:
Падучою зіркою,
Павою.
Я метелик, що свічку собою
У вибух
Запалює.
10.01.18

Приходь. Проходь... Сідай.
Розказуй, як там справи –
справа й зліва?
Чим живеш? Радієш чим?
Нудьгуєш?..
Уважність до подробиць
кожних чую
та незабутність
до вагомих діл.
Навпíл... Висóти
в кожного свої,
і перетнутись було б
нам, мабуть, непросто...
Але ж, нарешті, маю
гостю! Але ж
буває, врешті,
й квітка – зим?
Засим дивись
іще кудись за спúну,
кудись уверх,
звичайно ж,
а не вниз.
Туди, де, мабуть,
линуть справжні
мрії – нехай
мої й за мить –
твої ж. Також.
Сьогодні я – багач,
отож, ділюсь
озимим... Нам
до весни іще
іти, іти, іти...
А ти підглянеш
трішки в мою
скриню –
найзаповітнішого?
Отож –
ходім?

Вином і сумом повнить осінь келих,
на сонці грані років виграють.
В вервечку снів барвисто-невеселих
поринула моя життєва путь…

Туман тривог думки усе клубочить
і образи летять за неба край,
та пам’ять відпускати ще не хоче
ласкаве літо й весняний розмай.

Багрянець листям стелиться під ноги
і на узбіччя падає душі.
Іду вперед наосліп, без дороги,
туди, де щедро пишуться вірші…

Туди, чекає де мене безмежність,
немає тиску стелі де і стін.
Іду вперед, забувши обережність,
туди, де не важливий часу плин…

Чи всім, хто перший, уготована корона?
Адам, Іван Христитель, сам Христос…
За ним: Стефан в суді синедріону,
а там між варти - молодий Савло, -

ще так далеко до його прозріння!..
Ще буде шлях… У кожного він свій:
стоїть Стефан під зливою каміння –
апостол-першомученик святий.

Зразок мети, незламності і віри,
і сили духу, що змагає все!
Із позачасся шле свої офіри
до кожного, хто далі понесе

дарунок пишний імені і долі,
на третій день співаючи Христу.
І хай здобуде у Всевишній Волі,
величних справ корону золоту!

09.01.2018

Ненадовго, бо жевріють ніжні проміння світанку
Небо землю ще бачить в обидві яскраві зіниці
Поміж них перламутром відблискують світні зірниці
Реверанс Місяцівни до Сонця зникає в серпанку

Дочекається доки вечірня заграва розтане
Доки люди підуть на гостину або вечорниці
Замилується личком своїм у люстерці криниці
Огорне покривалом зірок вигин гожого стану

Починає дивитися в хвіртки, різьблені віконця
Он, хлопчина не спить і немає ні тата, ні мами!
Він замріяно стежить як світло іде килимами
Віддзеркалюють зорі розвішані в хаті суконця

Стій-но, відьмо прозора, безстидна, хижачко розкута!
Не чіпай юнака, забирай краще тих, хто старіші
Утікай, пам’ятають цигани візит твій торішній *
Очі пустять на персні, волосся і шати на пута

Неодмінно піду, лиш побавлю себе білим танцем
Чом ти стовпником, отроче, став і завмер незворушно?!
Обійму тебе лагідно буде можливо задушно
Як полегшає, звіємось в небо залите багрянцем

Найпростіша зі здобичі стане примхливій Царівні -
Цей циганський юнак, що батьків його продані душі
В співробітництві з бісом отримують хліб свій насущний
Їхні внески різняться, тому і застави нерівні

Що то діється? Руки втрачають звичайну рухомість
Чари знищує звідкись повстала невидима сила
Це лунає зі скиту молитва про зниклого сина
Місяцівна прийшла по трофей - утікає натомість.


*Посилання на фабулу вірша "Про Царівну Місяцівну" Федеріко Гарсія Лорка

Мені приснився сон, страшний і темний.
Я заблукав у місті зла і тьми.
На троні – посіпака, пес нікчемний,
сидів бундючно і читав псалми.

Я бачив Попелюшку всю у чорнім,
та кукіль вибирала із вінця.
Чернець, що «Марсельєзу» грав на горні,
невинності зразком був для ченця.

Пусту колиску ненька колисала,
дитину вже поховано давно.
«Титаник» сива хвиля підіймала,
він виринав і знову йшов на дно.

Згустились хмари, потемніло море,
а вітер заревів як у сурму.
Проснулися гармати із «Аврори»
і сполохи розрізали пітьму!.

Мені приснився сон, страшний і темний.
Я нетрями блукав у місті тьми –
шукав дорогу вийти, та даремно…
Як довго ще блудитимемо ми?.

Від нього немає спасу.
Він бачить моі сліди.
Хоч стій, біжи, чи іди,
Наша зустріч-питання часу.

Через біль, через жах і задуху
Лабіринтами вулиць, днів,
За собою чуючи спів,
Я тікаю від нього щодуху.

Я ховаюсь в тумані ночей,
У пожовклих садах сновидінь.
Та тягуча і згорблена тінь
Вже моіх доторкнулась плечей.

Сил немає позбавитись пут..
Та вже пізно. І чую крізь сон
Його голос, як тихий прокльон-
Зупинись, зачекай -я вже тут.

Майстре, майстре ,
Що ти робиш !
Ти пощо талант свій гробиш ?
Нащо ти малюєш лиця ?
І для чого тут криниця ?
І навіщо нам вода ?
Може, правдонька гірка ?
Може, краще пуд той солі ?
Добре, майстре!
Годі, годі.
Залишайся.
Я піду.
Ти шліфуй
Свою інфу.


09.01.18

Хочу забыть воспоминания, -
В моей душе наводят грусть,
Печаль, сомнения и терзания.
Как будто не было. И пусть.
Хочу забыть ушедшие годы,
В коммунистической стране,-
Где гибли целые народы,
В голодной смерти и в войне.
За серп и молот мы боролись,
По пятилетним годам.
И на нищету, мы напоролись,
На зло соседним врагам.
Никто не думал о свободе,
Нас нищета равняла всех.
День и ночь текли в заботе,
Как труд Сизифовый, за грех.
Но в глубине, - в сердце гложет,
Борьба свободы и темноты.
Казалась, жизнь стране дороже,-
Но для страны, ты - порох ты.
За "благо" шли в бой народы,
Каналы, стройки, целина.
Но ложь была, как вечны воды
И в ней страна погребена.
Но час пробил. Судьба свершилась —
Самораспадом СССР.
И вновь державы возродились,-
Державы вольные теперь.
И я вдохнул глоток – свободы,
Свежесть - ласку ветерка.
И окунулся в мир свободы -
Но путь за блага не легка.
Борьба за Волю еще длится,
Телами дочек и сыновей.
И еще не раз, слеза прольется,
Наших, Украинских, матерей.
Август 2017 р .

1

Чарка веселощів - чаю,
дрібка меліси, гризот.
Всіх відпущу, пробачаю.
Віршів нових з вісімсот.

Варяться щі та пельмені,
гази вбирають носи...
Дивні присмаки - у жмені,
муза хихоче: "Неси...
Хай понаснажують. Сій же!".
Тиша. Весна чи зима...
Хорт зупинився: " ...о, свіже...".
...котиться зріла хурма...

Сала накопчено з бодню.
Прілі агітки, димок...
Ген уклякають голодні.
Тут карнавал... чи амок...

2

Не загублюся між масок,
балерунів, пелерин.
Ось атрибут садомазо...
Шлягери...
Душе, твори!

Напівдитячі утішки,
Слогани для шмаркачів...
Не похитнулась нітрішки.
Зодчий - "своя" - по плечі.

Ось деміург за полтину.
Десять муфлонів.
Парнас.
Вись оглядаю дитинно.
Мудрість несе ватерпас.
........
2018

Озвучена, проспівана поезія

Знову, дурний, вийшов з дому без шапки.
Сам невдоволений.
Сіють дощі.
Тим часом скронями, наче по грядках,
Вітер скитається, тихо скавчить,
Дім віднаходячи десь у волоссі,
Може, у зморшках посеред чола,
Може, за вухом.
Безпам'ятний, босий,
Вітер - навзрид, мов чуже немовля,
Десь попідтинню забуте навмисно,
Напризволяще покинуте чи
Промислом долі - одвічне розхристя.
Вітер зітхає.
Все сіють дощі.

Ти так, напевно, і візьмеш за звичку
Бути притулком для тисяч вітрів.
Поміж волосся, у рисах обличчя
Ти якийсь вітер приспав і пригрів.

Знову виходиш із дому без шапки.
Хмари - на небі,
Мир - на душі.
Вітер не скиглить - співає колядки,
Поки не втомиться.

Стихли дощі.

Ти можеш мене забути.
Це сила твоя і слабкість.
Побіля старої гути
Зітруться сліди у крапку.

Не так перейшлося поле,
Не плакали ми ніколи.
Було забагато волі
І присмаку пепсі-коли.

Від серця до видноколу –
Загроза мене забути.
І правда , як дівка гола,
Боїться остуди-блуду.

Де забагато волі,
Там дощ укісно йде,
Душа частенько гола,
Інфляція ідей.

Оці прадавні вади
Природа рівноважить.
Шмагає радо градом
І щирих, і продажних.

Я - кілер! А наймають - читачі.
Благають звідусіль про допомогу.
Улітку бевзя щиглем замочив.
Оклигав. Знов у хвіртку суне роги.

В недопоета віхоть у руці,
Але ротяку має надвелику.
Дрижать мисткині та старі митці:
Дрібний дристун, а крику аж до гику.

Обпудило, сохате, всі кутки,
Піїтам сумно, лячно, не до жиру.
Потрібна клізма! І біжать рядки,
Рецепт відомий - гумор та сатира.

Мікстура файна. Наче одшептав,
І прищекнув лопату-язицюру.
Сатирик я, для муді - вовкодав,
Деру живцем із мухоїдів шкуру.

Вже не бебека, щезла байбуза,
І сльози не зволожують повіки.
Тож я піду, бо вже кричать "Спасай!":
Точу перо, хай трохи покувіка.

09.01.2017р.

Лелеки, лелеки, летять, летять лелеки
З Центаври Альфи до Сонця і Землі,
Долають, долають нові й нові парсеки -
Їх на Центаврі звали «журавлі».

У небі, в небі єднаються щоночі,
У вирій прагнуть, прагнучи біди,
А із Центаври Альфи войовничі
Летять, кружляють і туди й сюди.

Навала валом на планету впала,
На нашу Землю, квітчані сади,
На чорноземи, орачів і рала,
Навала впала і туди й сюди.

Ой, очі, очі, очі ви дівочі,
Де ж ви навчились зводити людей,
Перетворили білі дні у ночі,
А чорні ночі в білі, еге-гей!

Позаплітали на вербі косички,
Гарбу перевернули гарбузів,
Ой-ой, дівчата, що у вас за звички,
Від ваших чарів я осатанів.

А поки хату файно підметете,
Вівса насиплю в яблуках коню -
Тоді із вами вип’ю tête à tête я
І голих в ліжко згодом затягну.

09.01.18

Ще в давнину царі боялись
своїх підступних ворогів,
а особливо їхніх слів,
які спотворити старались.

Ви тільки вдумайтесь у те,
що чернь собі вже дозволяла –
під особисте покривало
царя заглянути! Проте,

це не одне джерело страху,
їм змова видилась кругом.
Тому мечем і батогом
гнали народ простий на плаху.

Бісили пошуки неправди
вільного люду між царів
і слідчий не один згорів,
хто слідство вів супроти влади.

Змінилось щось із тих часів?
Тепер царі, окрім молитви,
з народом затівають битви –
не люблять правди голосів.

І, як раніше, брешуть, крадуть…
Вже не злічити їх гріхів!
Невже таких ось пастухів
благословив Він пасти стадо?!.

09.01.2018

А твої очі кольору неба,
Лагідні-лагідні такі і добрі,
Хвилі морської очі у мене
Ловлять твій ніжний люблячий погляд.

Небо і море.Ці дві стихії,
Яких приборкати ще не вдалося,
В наших очах ясно сяють-зоріють
І хвилями щастя хлюпають й досі.

2018 р.

Зі щирим краще хліб з водою їсти
і почуватися по-панськи,
до чорної ікри як з підлим сісти
та запивати те шампанським.

08.01.2017

Бог забирає ангелів увись,
Таку далеку і таку незриму,
А світ бідніє на одну людину,
Що осипала мудрістю небес.

08.01.18

Залипли бджоли у терпких медах,
Тонкі крильцята вижовкли бурштИном.
А я тобі… а я для тебе – ах! –
По сотах розтечусь, Адамів сину.

Сьогодні я… сьогодні і не раз
Коралями розсиплюся в постелі.
Збирай мене… Нанизуй і збирай…
А скибки яблук світять на тарелі:

Їм рай – не рай, коли без рук твоїх,
Без торків губ, цілованих бджолою.
Криштальна таця, різьблені краї,
І мед на пальцях, мед на стегнах. Млоїть

У грудях місяць пінно молоком,
Аж шумовиння затопило вишні.
Смакуєш зоряним п’янким пилком
Повільно так… тягучо так… неспішно…

Хай бджоли заздрять, хай дзижчать зі зла,
Ліпити соти – неважка робота.
Тебе змією міцно обплела
Допоки ніч…
допоки ми…
допоки…

28.04.17

гербарій життя… пересохлий папір минулого…
в руці розсипається… лине за вітром в небо…
та Нут повертає усе до сумного Геба…
прости мене, Боже, самотнього і заснулого…

холодне з дощами літо все краще за зиму вбогу…
і я бреду у дощі… і ковтаю небесні сльози…
о давній страх не спасти поезію з моря прози…
прости мене, Боже, безпутного і молодого…

О Боже, поспіши на допомогу,
покине моє серце хай імла
і осоромляться невірці в перемогу,
моїй душі хто зиче бід і зла.

Злостивці ті хай висміяні будуть,
а стопи їх повернуто назад.
Туди ж і лицемірство їх убуде,
розквітне красно Гетсиманський сад.

Хай звеселяться люди і радіють,
що люблять чи шукають ще тебе,
бо про душі спасіння щиро мріють
і славлять Бога завжди, не себе.

Жебрак я, Боже, бідний і убогий,
про допомогу все тебе молю.
За віри брак карай не дуже строго,
вона мені – як скрипка скрипалю.

                   І
Немає на сайті
великої теми.
Тому я писати-
му міні-поему.

Готові програми,
ідеї і ролі.
А ми і не тями-
ли нашої долі.

Немає надії
на біс і на браво.
Але порадіє-
мо за ноу-хау.

                   ІІ
Гортаю охоче
Інету сторінку.
– Ідеї не хоче-
мо. Маємо жінку.

Попав Казанова
до неї в тенета.
Не хоче замови-
ти щось за поета.

Оплутати чара-
ми кожна готова.
А от за гусара
немає ні слова.

                   ІІІ
Уранці сусіда
урветься до хати.
Увечері їде-
мо долю шукати.

Як дикі древляни
червоної юшки
жадають погани-
ми бути злодюжки.

Ворожка навроче:
не маєте мізок,
а Ігоря хоче-
те – поміж берізок?

Орошені кров’ю
усі перелази.
Ідемо покоя-
ми. Будемо разом.

                   ІV
Але напоїла
хорошого мила
і крилами біли-
ми очі закрила.

У синє повите
її покривало.
А жовто-блакитно-
го не помічала.

Неділя – у Гриця,
у неї – програма.
Оплакує лица-
ря пікова дама.

                                      01.2018

Чума… Прийшла чума у наше місто,
уразила великих і малих.
Колись було у ньому тепло, чисто,
лилася музика, лунав веселий сміх.

Тепер воно немовби опустіло,
а мертву тишу тихо крає дзвін,
нещадно розриває душу, тіло…
В глибини мозку долинає він.

Бреде бездомний в розпачі і тузі,
над ним висить кубічний дивошар…
Куди поділись дім, робота, друзі?
Ні, не безхатько він, уже – клошар!

Чума вражає, пустку в душах сіє,
занурює усе у небуття…
Нас покидають заповітні мрії –
лишається ілюзія життя!

Немов тая качка – чорнуха
Над хвилею човен пливе.
А вітер доносить до вуха
Як буря здалека реве.

Туман над рікою парує
Немов сотворіння живе.
Й вода життєдайна вирує,
Коріння під скелями рве.

І смутку у серці багато,
Й думки у рибалки сумні.
Не варто, нема що гадати
До берега вспіє чи ні.

Бо здіймуться хвилі мов стіни,
А човен у бездну впаде.
І лиш передзвоном подвійним
Над Лаврою дзвін загуде.

До Бога рибалка благає,
Бо дуже не добрий то знак.
Що чорне вороння кружляє
І не вгомониться ніяк.

Київ
2017р.

Малювала рука
Мною пройдений шлях,
А спітніле чоло
Говорило: це крах!
Ці знебарвлені дні,
Цей змарнований час.
Ой непросто душі,
Геть усе негаразд.

Аномальне тепло,
Дискомфорти і стрес.
Де твоя білизна,
Новоявлений пес ?
Не побілений сад,
Не устелений лан,
Не засніжений день,
Понівечений стан.

Світла радість Різдва.
Оминула мій дім.
Мабуть, це такий рік,
Забарився зі всім.
І втомилась рука,
І завмерло перо.
Сірий день, мокра ніч,
Розмальоване скло.

08.01.18

 
її імення корабель
прекрасний з боделєра
у штормі цім

& нерозпродані квитки
о так була прем’єра
самі митці

та хтось додому завезе
як повезе & над усе
черговий дрінк

хардкорові споживачі
хотіли би інтригу
&  екстрім  
  інтим




 

Змахнув день стомлений крильми,
Я знову сам, я знову сам -
В обіймах теплої зими,
Підвладний тільки небесам.

Вони – у сутінках усі,
Ген простелився хмарний дим.
Все світле у небес красі
Він виссав подихом одним.

Та боротьбі цій завдяки
В імлі зродилися умить
Вогнів чарівні світлячки,
Щоб вечір ніжністю умить.

І знову світ степлів добром
І заяснів, і аж воскрес.
І лівий берег над Дніпром –
Як віддзеркалення небес.

30.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Завітало щастя у альков.
Воскресаю! Я ж - поет, не цинік!
Думав - це божественна любов,
Придивився - між ногами цінник.

На очиці зсунулась чалма,
Став перед красою на коліна.
Закохався, розуму нема,
Бурмочу: -Вродливице! Богине!

Одягни подружні ланцюги!
Геть минуле! Нумо далі разом!
Буде лад, колиска, пироги.-
А вона: - Мені пора на трасу.

Уподобую чоловіків,
Ти за рік у мене вже трьохсотий.
Відкривай на портмоне замки,
Втішимо Венеру та Ерота.

Я - кохання чистого раба,
Натираю простирадлом копчик.
Вчора уподобала попа,
А тебе сьогодні, милий хлопчик.

Ти не проти? Бачу, бухне плоть,
За купюру подарую ласку.
Всіх любить заповідав Господь,
Зачекай, зніму лише запаску...

Хвойду одягаю в негліже,
Завтра освятити варто хижку.
Ти - не щастя, а конфуз, туше.
Прощавай. Читати буду книжку.

08.01.2017р.

Сумно
коли капітан навігував з вітром не заодно
склавши вітрила вітрильник пішов на дно
коли музикант ненароком порвав струну
надсадно вібрує дека шторм віддає луну

Все одно
нехай в океані буде холодно й голодно
єством своїм огорну капітана лагідно
скерую потік Гольфстріму до нас в западину
в розколі магмою засмажу гідру-гадину

Вип’ємо
солону воду обернену на п’янке вино
сади коралів постелимо мов м’яке руно
стихія тиском задемпферить луни пелену
я натягну на скрипку свою нову струну

Елізіум
плани фортуни на залишок днів зірвано
симфонію духу нехай і на дні зіграно
має скрипаль чи капітан німфу віддану
дав океан йому в подарунок підданку

відмірює доля нитку твого клубка
нещадно згортає простір її рука
намотує час на лікоть їй все одно
чи знято вже до фіналу твоє кіно

напевне вона б хотіла щоб швидше ти
пройшов всі свої шляхи і її пости
щоб титри вказали врешті ім'я і роль
а той хто на переправі спитав пароль

і ставлення до людини її легке
тканину життя встеляє шиття тонке
проте твоя роль у стрічці його одна
майстерно лягає золотом в'язь складна

а поруч нитки строкаті на полотні
утворюють візерунки прості й чудні
та підуть навіки голки у небуття
оцінять тоді нащадки все це шиття

Любо жити зайчику
У лісі й на лузі –
Куди тільки не піди –
Повнісінько друзів.
Та як зайчик не хотів -
Не мав друзів між хортів.
От і зараз, як на гріх,
Гавкіт чуть неподалік.
Тіка зайчик навмання.
Першим бачить він коня:
«Поможи, друже, в біді!..»
«Якби завтра...От тоді...»
Кинувсь зайчик до вола:
«Я б радий, та, бач, діла...»
А хорти все ближче й ближче.
Побіжу до цапа швидше:
«Ні, голубчику, не зможу.
Сам, як ти, тремчу од дрожі».
Віслюка й свиню просив –
Тільки вибився із сил.
А як бігти вже не зміг,
Пірнув зайчик в сіна стіг.

P.S.
Де багацько друзів, там друга нема.

В печалі день Господь тебе почує
і Бога Якового ймення захистить.
З Святилища, з Сіону, примандрує
жадана допомога й підкріпить.

Згадавши всі твої дари і жертви,
Він по твоєму серцю дасть тобі
і намірам твоїм не дасть померти,
задумане не втоне у журбі.

Нам радість принесе твоє спасіння
і в ім’я Бога ми піднімем стяг.
Спасіння Боже, як і воскресіння,
тобі найвищий дар з духовних благ.

Помазанця свого Господь спасає,
йому допомагає Він з Небес.
Його десниця й інших надихає
і робить все, щоб лід зневіри скрес.

Хвалитись іншим розкішшю не гоже
чи родовитістю минулих поколінь.
Ми ж хвалимо в подяці ім’я Боже,
вся слава Богу, лиш Йому! Амінь!

08.01.2018

Звеселіє Зима. Захмеліє Зима. Захурделиться…
Снігом білим лапатим під ноги рипуче простелиться.
Зазирне до печі, напече калачі в сирі-ма́сельці…
Діва Сина свого між бидля покладе в теплі ясельці…
Наздоров’, Колядо, приступися старими поконами,
Запали невгасиму свічу під святими іконами.
Хай тупцює у хаті Коза - жито множиться…
Хай наш рід-родовід все росте-вироста… не тривожиться!
Застеляйте столи́ та наповнюйте кубки мед-винами -
Це ж бо в хату прийдуть гості з дальніх доріг та з новинами:
Діва Сина Христа привела в білий світ - тьма розсіється!
…Від воріт до воріт коляда загляда, снігом віється…
Кине батько кутю ген високо, під небо, під сволоки…
Геть із хати ідіть-пропадіть, щезніть мороки…
На дай Боже, співаймо сьогодні хвалу Світлу Денному –
За родинним столом та все купно, гуртом – Нарожденному!

(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017-2018)

Святочно дзвони видихнули з себе
Мелодію, що сколихнула небо
І полилась величним благовістом
У світанковій тиші понад містом.
Вона впивалась тишею дзвінкою,
А та відповідала їй луною,
І місто прокидалося у лоні
дзвінкої тиші й мелодійних дзвонів...

Маріє, йди, яскиня ще не близько,
а люд глухий, не пустить на поріг.
ще мітить Бог Ісусові колиску
межи ягнят, у бідному дворі.
ще Вифлеємська зіронька не світить,
ще прикра темінь вкутала зірки
і Три Царі також блукають світом
чекають днесь Господньої руки.
і буде так, як у святочній пісні:
«Осанна в вишніх…дякую за все…».
Маріє, йди… помолимося грішні
за те Дитя, що світові несеш…