Так хороше напитися печалі,
Сонливого осіннього тепла,
Мої думки, немов листки зів`ялі,
Вітриця - поетеса намела.

Вони іще на дереві тріпочуть,
Тоді – тяжінню мов наперекір,
Летять зірками в тихе небо ночі,
Чи падають рядками на папір.

Вітриця їх вишіптує-шурхоче,
Виспівує, здіймаючи увись.
Щоби вони, як ті птахи, охоче -
Піснями аж до сонця піднялись!

2.09.7526 р. (Від Трипілля) (2.11.2018)

У поцілунку осінньому -
Розіллється живий світанок
І немає у мене сумнівів ...
Я залишу на Землі свій слід.

Хоч очі заплющ, хоч нігті гризи —
Найкращі метафори зайві
В кожному дійстві чотири тузи
І дужий над ними провайдер

Хоч вени поріж, чи світ вкороти
Погодься, не зміниш картини…
Заплутали все давно у дроти
Оскільки і ти в цьому винен

Хоч лісом пройдись, чи вовком побудь
Найкраще пройдешнє минуле
Дерева під корінь — це ще не суть
Що з дошки змайструє хтось вулик…
02-11-2018

Це вперше листопад прийшов без мами,
і вперше листопадове дитя
шукати буде в небі до нестями
сліди її жертовного життя.

І вперше не радітимеш у свято,
і не подзвонить вперше телефон,
лише безмежний біль тяжкої втрати,
й уважний погляд зі старих ікон.

Уперше за столом згадаєш маму,
і біль сховаєш глибоко на дні,
можливо, навіть, зайдеш ти до храму,
хоч і гориш в пекельному вогні.

Поставиш свічку, та не за здоров'я,
це не молитва, а німий протест,
бо листопад не золотом, а кров'ю
на цьому дні тавром поставив хрест.

02.11.2018

Не турбуй мої сни, не блукай в них даремно
Не тобі я дарую цей час
А ти ходиш в сорочці, кольору неба
Та й шукаєш низку образ

Не турбуй мої мрії, в них немає тебе
А ти тихо шкребешся у грудях
Я не згадую - ні, я давно вже забув
Як воно, бути справжнім на людях

Не турбуй мою тишу, вона просто мовчить
В голові, без думок, лише сповідь
А ти тихо шепочеш, ніби хтось, та й кричить
Захлинаючись під твою повінь

Не турбуй моє серце, воно ніби папір
Котрий клеїш докупи ти скотчем
Я для тебе неначе божевільний Шекспір
Який більше писати не хоче

2018

Іржавіє вітер на звалищі гіперболоїдів.
Зникають прихилища інопланетних страшил.
А я заблукав у пітьмі поясу астероїдів
помежи байдужих, обсмалених зорями, брил.

Зі мною Іван. В нього дід у Донецьку був кіборгом.
Якби нас побачив, то лаяв за те б нас у смерть,
що не українською сваримось, сунучи вибалком,
а більше англійською й матом російським ледь-ледь.

Нам треба на схилах для бластерів вбити фіксатори,
бо дощ з метеорів опівночі буде крутим.
А вибалок тягнеться геть по усьому екватору
уламку планети, який не зліпився ні з ким.

Йому би зліпитись, Іване, – всіма би гектарами! –
коли закінчиться війни зорепадної гра,
якщо не з КанАвералом, то хоча б із Канарами…
Ну, добре!.. З Карпатами!.. Та острівцями Дніпра.

Стояти!!! Не бачиш, довбехо, камінних ти жигалок!?
Куди, одоробло, під метеорити пішов?!?
Спочинемо трохи, Іване… Дивися на вибалок…
Здається мені, що то просто засипаний шов.

2018

Мелодії пізньої осені.
Палітра – від Баха до Ліста…
То смуток органний… То – Боже мій! –
Фантазії флейт серед міста.

Замріяних кленів адажіо
І лип шелестке анімато…
Зітхне перехожий і скаже: «О!
Де ви так навчилися грати?»

…Щодня між дощами і мревами,
Не за гонорар – за подяку,
На біс диригує деревами
Маестро в розхристанім фраку.

02.11.2018

Вже дні холодні осінь пустила під укіс,
укрила чарівниця багрянцем сонний ліс,
струсила вербам коси, послала килими
і кришталеві роси збирає для зими.

Поволі лист осінній кружляє між осик,
розтав у неба сині давно лелечій крик.
Берізки ніжні віти схилили до землі,
рубіни горобини горять на жовтім тлі.

Задумалась калина про свій дівочій вік,
що час рікою лине і скоро Новий рік.
Укриє покривалом зима поля й луги
і білим опахалом прикрасить шелюги.

Та ще крокує осінь, довкілля золотить,
стіжки світловолосі простують у блакить.
І зустрічає знову найкраще із чудес –
симфонія осіння лунає до небес!

От нащо свиням гриви заплітати,
Підковувати змучену блоху?
Фантазія у геніїв багата,
Оригіналів - спробуй порахуй.

В мистецтві нині модне понтовите,
Хвалити звично естетичний слиз.
На оплески несуть словесні скирти,
Малюнки божевільного - на біс.

А чи модерні словеса зопрілі,
Де кожен образ, мов клубок ліан?
Втопили гопака в хавана гілі,
За римами клубочиться туман.

В Пегаса-гея одростає вим'я,
Носити музу бороду навчив.
А майстер жде хвали, благоговіння,
Та навзаєм - тікають читачі.

І де шукати логіки осердя,
Козою ґлузд вистрибує із лоз.
Вважав, що доторкнувся до безсмертя,
Пригледівся - банальний випердос.
02.11.2018р.

Сумовите

Ой, брати мої, парнокопитні!
Невеселі, сумні п"ятаки!
Вас поріжуть на Паску у квітні,
Будуть сало, ковбаси, шкварки.

А мені у руках саложерів
Пощастило - утік від ножа.
Лиш довіку розхитано нерви
В хащах тиждень по тому дрижав

На сніданок була бараболя,
Січка пріла - не кава лате.
У свиняки одна лише доля:
Стати їдлом голодних людей.

Сподіваюся, може, і всує,
Що втечу в небеса, мов Ікар.
Рай свинячий, я знаю, існує,
Та до нього дорога важка.

Повернутись не можу на згубу -
Свиноріз приготує обід.
Засинаю у листі під дубом,
Осипаються жолуді з віт.

01.10.2018р.

Під вікном

Задощило. Потемніли обрії,
Догорає на вікні свіча.
Восени поети в меланхолії,
У зітханнях схована печаль.

Б'є по нервах шерхіт падолисту,
З піднебесся сумовите "Кру!".
У тепла фіаско, неміч, відступ,
Лізе длань за смертю в кобуру.

В піджака мокріють плечі й вилоги,
Спить на ляді тлустий кіт Баюн.
Хмаровиння чвертьтонами сірого
Падає на голову мою.

Трем душевний (настроєве ехо),
Зів'ядає в серці пастораль.
Йде сусід. На вигляд - Дені Трехо,
А мені б з розгону у сераль...

Тупцювати під дощем невесело
Й мацати вогке вікно-слюду.
А дружина в ліжку пахне веснами,
Бачу литку файну, молоду.

Так замерз, що ніс та вуха сині,
Працював, обляпався вапном.
Грітися у гості до богині
Лізу у прочинене вікно.

02.11.2018р.

душа і тіло –
ніч і місто
не гріх
піти
чи пересісти
несила
втому перейти
у тиші гострені кути
тримають в голоді легені
і кров
у подиху шаленім
змиває сутінками сни
рожевими росли вони
і пахнули дощем в пустелі
без них
для мене небо –
стеля
а вікна –
очі порожнеч
душа і слово
щит і меч
думками поринаю
в себе
там сто галактик
просять неба
а віти літ –
весни

12 Липня, 2016

Осіння осяйна краса.
Іду по листі золотому…
Ця диво-осінь, небеса…
Усю душі гамують втому.

На спориші, мов шовк, лягла
Тонка і біла павутина,
У срібло землю одягла,
Замайоріла понад тином.

Під сонцем ніжно мерехтить
І заколисує тривоги.
Укотре в ноги у цю мить,
Шовками стеляться дороги.

01.11.2018р. Надія Таршин

Бувають вірші, гострі, мов уламки,
що душу перевернуть без жалю,
не ніжні леді - пристрасні вакханки,
від них не дочекаєшся - люблю!
Їм місце, мабуть, десь на ешафоті,
це дикий, неприборканий екстаз,
вони на шмаття рвуть останки цноти,
і завчені з дитинства сотні фраз.
Вони примарою блукають серед ночі,
до серця доберуться в темних снах,
ховаються в кутках, мов поторочі,
породжують неспокій у думках.

Бувають вірші, як перини білі,
м'які й пухнасті, ніжно пестять слух,
і шовковисто огортають тіло,
і умовляють, мов найліпший друг -
читати їх приємно на дивані,
і, потонувши серед подушок,
пірнати в хвилі спокою, в нірвану,
блукати в римах, мов серед зірок.
В цих віршах все прозоро-зрозуміле,
є ліс, трава, ромашки і любов,
цим віршам, мабуть, більше пощастило,
великий рейтинг, хоч дрібний улов.

01.11.2018

Час утікає, ми вслід летимо,
Звикли життя відкладати, немов
Жити попереду безліч віків –
Тоншають дні, і без того тонкі.

Жовтень укотре змінив листопад,
Шелест листів – шурхотіння цикад.
Різні мотиви шепочуть вони:
Світлі – весною, сумні – восени.

З неба чекаємо снігу й чудес,
Пси скаженіють, це значить, що десь
Їх журавель знов хрестом осінив –
Землю лишають пташині сини.

Кожна доба має безліч шухляд.
Вічність бере на приціл журавля –
Задля розваги здіймає курка,
Їй не здригнеться кістлява рука.

Здобич приносить вдоволений пес,
Янгол зсувоює плахту небес,
Крилами струшує сонми птахів,
Плаче під ними пожовкла Рахіль.

1

Автобусні тури в Париж...
та послуга вкотре - ведмежа:
хтось руку тримає. Облиш!
Я тут загасила пожежі.

Від себе втекти припекло.
Дзуміла пора медозбору...
Листочки пахучі - під скло...
Три флаєри тицьне Пандора.

Нічого ж новенького тут.
Беретик рудий набакирю.
Латають туркині батут.
Стрибає ковтьобами гиря.

Пора зів'ядання, промов.
Матюччя розкрилені гуси.
Скиртується болиголов.
Обіцяні захват... укуси...

2

Розбризкала муза парфум.
У сумці боа, сині пера.
Роздам ще торішній лукум.
Найму розумаку-суфлера.

2018

- Дайте точку опори!
- Є лиш точка роси,
неповернення точка
і три крапки краси...

Напишу про кохання і про хімію тіл.
Кода щастя – мовчання в епіцентрі всіх кіл.
Затопило віршами – так багато води.
У садку уповання недозрілі плоди.
Їм би точку опори і три крапки краси.
Їм би трохи Аврори, бо все інше єси…

31.07.2018

Моя любове, сухолиста гілко,
Болить мені твоя плакуча мить.
Якби ж то з тебе сотворить сопілку…
Із небуття. Із праху. Сотворить.
Які безодні і які вершини,
Надхмарні замки, палі і коли́…
Нас розпинали ті, кого любили,
Нас воскрешали ті, кого кляли.
Де вороги, де друзі? – невідомо.
Бредеш наосліп, майже навмання:
Що звалось рідним – стало незнайомим.
Була чужою – думалось, «своя».
Відлетна птахо, сухолиста гілко,
Розталі замки, спалені мости…
Без жалю. Без ваги. Творись, сопілко!
А там – на безум. Збудься. І лети.

Видумує неологізми
моя колега по перу
і деякі її трюїзми
я на заміточку беру.

Вона існує паралельно.
Пересікається із тим,
кому – що риба, що пательня,
аби пускати в очі дим.

Дивуюся, які таланти,
яке насичене перо,
а видають мої атланти
не одиниці, а зеро.

Буває, незнайоме слово
у вірші Янусом стає,
а перевіяна полова
нічого серцю не дає.

І хай би інше, та не гірше,
ніж те, що я собі хотів,
коли читати не умів,
але і нині, як раніше,
люблю нові слова у вірші,
а не шаради, ради слів.

Зігнав сонливий усміх з писка,
Потер долоні шкарубкі.
Лінуюсь чистити зубиська,
А от писати - навпаки.

Наснилося сьогодні море
І барабульчин тлустий ніс.
На вушко шепче темку мойра:
"Без мавки тут не обійтись".

Луплю Пегаса в хвіст і в гриву,
Росте, росте натхнення брость!
У руки "цап" на пляжі діву,
З розгону за прибій "шубовсть!".

Їй омовіння не зашкодить
В солонім розчині води.
Хлюпнула в ліфчик прохолода,
Кричить дружина "Відпусти!".

Ногами хвицає кохана
Ще й пазуриськами шкребе.
А я іду по дну титаном,
Тримаю небо голубе.

Екстаз! Ще трохи - і зомлію!
В очах від радості туман!
Нехай сидить краса на шиї,
Литками шию обніма.

01.11.2018р

Вечір прохолоду тиху ніс,
Щулились дерева напівголі.
Під склепінням золотим беріз
Думаю про тебе мимоволі.

Нас веде щемлива теплота,
І немає осені зажури.
Листя струменить, не обліта,
Сутінь усміхається похмура.

Обійнявшись, ми удвох ідем
Стежкою чарівною до гаю.
Жовтень нас веде у свій едем,
Золотом доріжку усипає.

31.08.7526 р. (Від Трипілля) (31.10.2018)

Копав картоплю на городі
і раптом віднайшов крота.
Забути бідолаху годі,
в очах мені картина та!

Мале, безпомічне створіння,
а на додаток – ще й сліпе!
Шукає бульбу між корінням
і в темноті лише сопе.

Мені ця думка серце крає,
здолати хочу темноту –
на операцію збираю,
щоб відновити зір кроту!

Цей день – найкращий у житті,
його не упусти й хвилини!
Нехай прозріння миті ті
довіку музикою линуть!

Гаряче серце кине страх,
його диктат у бездну кане,
туманом на семи вітрах
умить він назавжди розтане.

І дріб’язковість метушні
залиш безжально у минулім,
щоб спогади твої страшні
у вирі радості втонули.

Ввійди рішуче в щастя храм,
де поселилася свобода.
Відкрий замки десятків брам,
відчуй найвищу насолоду!

Надія, віра і любов
хай в душу вселяться навіки
й життя тобі дарує знов
кохання повноводні ріки!

Не тратьте час на тих, хто вас не любить,
кому ви збайдужіли вже давно,
хто вас не приласка, не приголубить,
кому дорожчі друзі чи вино…

Пройшла любов, кохання вже минуло,
розбіглись діти, внуки підросли
і ваша пам’ять тягне вас в минуле –
туди, троянди пишно де цвіли…

Де серце билось, музика лунала
хотілось в небо птахом полетіть.
Пісні давно дзвеніти перестали,
скінчилась почуттів високих мить.

А поряд десь існують інші люди
і в когось серце ніжністю щемить…
Не тратьте час на тих, хто вже не любить,
є досить тих, хто хоче ще любить!

30.10.2018

Тікаю із тілесної тюрми,
На полі бою впав. Мабуть, убитий.
Душею доторкнувся до пітьми,
Ледь не погас, уярмлений Аїдом.

Тепер у пеклі воїн-гречкосій.
Володар смерті пікою у груди
Штовхнув назад і каже: - Ти не мій.
Вертай туди, де скаженіють люди.

До мене ходу ангелам нема!
Лети назад! За Стікс - табу! Ні кроку!
...Отямився у гуркоті й димах,
Довкола в триколорах п'яні орки.

Упились. І добити не змогли,
В оселі діда втомлено поснули.
Під боком стиглі братики-хохли,
Розстріляні. Повсюди гільзи, кулі...

Бурят мерця останнього роззув,
Окинув крам хазяйновитим оком.
Пішла орда. А я у рай повзу,
Вже бачу рідний прапор над окопом.

31.10.2018р.

Молю

Творіння акт! У висях грають гімни,
Із раю тягне запахом олив.
Адама Бог виліплював із глини,
Лише до праці руки не помив.

Там, де душа - прилип шматочок бруду,
Де серце - трохи сажею мазнув.
Життя чудесне удихнув у груди,
Прокинулась людина оді сну.

А згодом зрозумів: дільце нечисте,
Та пізно - люд розмножився уже.
Довкола гвалт, крадіжки та убивства,
Ножа виймає братик-людожер.

У бубна б'є шаман, чаклує вуду,
Народець п'є усе - смолу, айран.
Щербатий глек, тріщинувате блюдо,
У стрісі незалатана діра...

Прицілився в сусіда - не промажу,
Все заберу - жону, будинок, пса...
Внук просить Бога: " Витри бруд і сажу !"
Але мовчать оглухлі небеса.

31.10.2018р.

Колись, можливо хтось на цьому світі
Про тебе добрим словом і згадає
Та на могилу прийде пом"янути,
Покладе кілька квіточок яскравих.

А ні - то й так лежатимеш спокійно,
За це ти ж не образишся на них,
Тобі ж бо вже тоді буде всерівно
Чи квіти тут, а чи бур"ян густий.

Нехай же буде соромно нащадкам,
Що не шанують і не пам"ятають.
А поки є ще сили, ти всіх радуй,
Добрими справами наповнюй дні до краю.

2017 р.

Тут вогко, тьмяно. І… нікого.
Горнусь до стовбура шорсткого.

З осердя «затишного раю» –
Як час іде – спостерігаю.

Надійно, тихо під покровом…

Осоння блиском вабить знову:
«Поглянь, довкіл дари безцінні!»

А я боюся вийти з тіні…

31.10.2018

 
сезонно було ще ідей
резони були безперечно
 
я згадуватиму хейдéй
& дещо посутніші речі
 
у мить проминання всього
ось небо вже плаче лелече
 
& ледь напідпитку босх
граффіті здира надвечір
 
 
 
 
 
 
 
 

Хазяїн бульбу насипає в лантух,
Багач! Не понтовитий фраєрок.
А писунам потрібно небагато:
Чорнило, лист паперу і перо.
'
Плететься в'язь, струмком біжить водичка,
Поезії звільняється сичуг.
В поетів ритуальна перекличка
Та я мовчу, бо мудре шкрябочу.
'
Учора віршувалося про осінь,
Еротикою бавився вночі.
Пора про сніг (зима уже на носі),
А потім про весну, птахів ключі..
'
Грунтує полотно сусід-художник,
Довбає скульптор мармуру шматок.
Здаватися творцем бажає кожен,
Я теж неначе вправний, "молоток"!

Гора Парнас насправді невелика,
Тягну туди Пегаса за хвоста.
Хоча "творіння" - лубочна картинка,
А не чеканка пишна, золота.

Пухнастик карася вхопив на таці,
Дав щигля. Думав - татя налякав.
А він од люті укусив за пальця:
Сьогодні не писатиму. Пока.

30.10.2018р.

Ну шо?
Я - чесний хлоп, не з панівної касти,
З грабунків не наварюю хісна.
То нащо влада? Звісно - щоби красти!
Невже, мій друже, ти цього не знав?

Вгодовані, напахчені, пикаті!
Хапкі купипродайки- торгаші!
А в тебе тільки жінка й діти в хаті,
І не бурчи - нестатки заслужив!

Бо цупив сам як випаде нагода,
Ділився із баригами добром.
Тепер пливе в царка од жиру морда,
А ти махай і день, і ніч кайлом.

Пенсіонери "пашуть" до загину,
І ти рабуй мовчазно, і не вий.
Заробиш на дешеву домовину,
На музику не вистачить грошви.

Чи можу щось порадити народу
Аби живими вийти із юги?
Голосувати варто за "Свободу",
А решта - кровососи, реп'яхи.

10.2018р.

Я дружбу вищою вважала за любов.
У серці відданість видзвонювала лунко,
ставала зустріч кожна віщим подарунком
і розбиттям залізних дарвінських основ
про потяг вижити – усупереч всьому,
людську розділеність, суперництво, самотність.
І не лякали вже років невідворотність
і засторога про суму і про тюрму.

Та дружба теж, бува, подібна на міраж,
що тішить око, виринаючи в пустелі,
в душі розкручує барвисті каруселі,
з глибин викопує зухвалість і кураж,
в траві одружує синицю з журавлем,
їм обіцяє в шлюбі радості по вінця,
і серцю ссохлому наказує «розвинься!» --
-- і пломенить воно розкриленим кущем.

А потім стиха і невпинно відступа
ця близькість – щира, напівсправжня чи уявна,
і вже орудують настійливо і справно
вітри відчуження... Ганебного стовпа
ніхто не ставить, бо не названо причин,
ані образ, ані свідомих винуватців.
Це повернувся хтось із дружби, як з вакацій,
без довгих роздумів, без жалю і провин.

Не згірше любощів, минає і тепло
того, що прийняте за дружбу випадково,
і ти готуєшся, що час розвіє знову
усе, що серце із довірою знайшло.

2018

Осіння дума з року в рік
Гребе гербарії граблями.
Сльота зими неподалік
Торгує хутром, вітражами.
Мій любий, скільки не ховай
У скрині почуття рожеві,
А хвіртка скрипне, і трамвай
Зачинить двері на кінцевій.
Ще соковите небо те
Малює пензлем акварелі.
Лелечий клекіт де-не-де
Ладнає струни менестрелів,
Аж легіт від жури замовк.
В альтанці за горнятком кави
Зроби назустріч щастю крок,
Мій світанковий, нелукавий.
Хоч жовтень палить хмиз беріз,
Гаптує мить нові самшити.
Весна повернеться на біс,
Життя на біс не повторити!

Земне буття спливає надто хутко,
експрес „Життя“ пришвидшує ходу…
Питання огортає серце смутком –
Чи мрію заповітну віднайду?

Чи стрінеться ще той, за ким скучала,
сльозу не раз зронивши у журбі?
Безсонними ночами виглядала,
зізнатися боялася собі…

І ось зустрівся, але надто пізно –
уклад, закон, обов’язки, сім’я,
а зверху Батько позидає грізно…
Ну як своє удовольнити "Я"?!.

Терзаються душею сива жінка
й закоханий у неї чоловік…
Відверто – нетипова ця картинка,
уже надворі двадцять перший вік.

Мелькають кілометри, дні, години,
а незабаром – запанує мла,
але вона жива усе ж людина,
їй хочеться хоч трішечки тепла!.

Любов статечна – як ота примара,
немов пекельні чари чи дурман,
останній шанс полинути за хмари,
думок медових пристрасний туман.

В якому віці серце більше плаче?
Звичайно ж, у останньої межі…
Кохання літнє – то нарзан неначе,
оази життєдайні міражі.

Життя вирує, кров хвилює серце,
бентежить душі, голови п’янить…
Потоки терцій, з'єднаних у скерцо,
спадають подарунками умить!

Любов остання – ніжний промінь світла,
вологи крапля у палючий день.
Жоржиною осінньою розквітла,
щоб заспівати декілька пісень…

Любов поважна – випадок, дар божий,
то долі бенефіс, останній шанс.
Нехай Всевишній стане на сторожі
і якнайдовше лине той романс!

Скільки осінь має фарб?
Цього ж бо ніхто не знає,
Але скрізь майстерно так
Все вона розмалювала.

Гаптувала килими,
Золотими ниточками
Вишивала рушники
Й простеляла під ногами

Берізонькам молодим,
Що зібрались до вінчання,
І вплітала в коси їм
Стрічечки жовто-багряні.

Та вона благословляла,
Посипала бурштином,
Наче матінка зерном
Своїх донечок коханих.

В осені багато фарб,
Скільки їх - то й не злічити,
Милуватись раз у раз
Нині можемо ми нині.

2018 р.

Я стояв на тім, що планида – гра.
Що навіщо риба, раз є ікра.
Що у готиці маємо гідну школу:
і звитяг сторчма, й засторог уколу.
Я підсів до вікна. За вікном осина.
Я кохав не часто. Одначе – сильно.

Я гадав, що ліс – похідна поліна.
І навіщо діва, як є коліно.
Що в пилу віків попускає вирлам
росіян вікопомним естонським шпилем.
Я підсів до вікна. Я помив посуду.
Я щасливим був, як уже не буду.

Я писав, що лампочці люба пíтьма.
Що любови чин не пізнати ницьма.
Що не знав Евклід, що іти на конус
річ понукає не нуль, а Хронос.
Я підсів до вікна. Мов у пору юну,
усміхнусь, буває, буває, сплюну.

Я казав, що листя руйнує бруньку.
І що сíм’я без доброї волі ґрунту
не піде у пагін; що галяви, луки
поготів не в собі, де блудили руки.
Я підсів до вікна, легкий на помині
самотинній моїй, обважнілій тіні.

Моя пісня осібна була мотивом,
от і хор її не співав. Не диво,
що мені за це в гуртовій полегші
ні ноги ніхто не кладе на плечі.
Я підсів у пітьмі до вікна; як хори,
море хурчить у хвилясті штори.

Спібесідник часин другосортних, гордо
визнаю привселюдно не першим сортом
мої ліпші думки, та чию потугу
раю днині наступній – змогти ядуху.
Я сиджу у пітьмі. І вона, у лоні
закуту, гідна пітьми іззовні.

Застряг поміж трухлявих щогл,
Узяв фальшиву ноту:
Писати тягне ні про що -
Погоду чи природу...

Пегас хоч кінь, проте рідня,
А музонька - за жінку
Про вічне квецяю щодня,
Блищить німбець над ликом.

Нема у хаті ніц тепла,
Вдягнув кожух, рейтузи.
Зрання недогризки рулад
Витискую із музи.

А вічне - це лише любов,
Пристойне "мусі-пусі".
Голівка від трудів бо-бо -
Сатирики у курсі.

Замучив поетичний сказ,
Пегас кусає грати.
Я - віршороб, не ловелас,
Ролями помінятись?

28.10.2018р.

Остання ніч

Зашарілася мавка вродлива,
Губки - персики! Мед! Шоколад!
Знаю певно - попереду прірва,
Повернути не зможу назад.

Що, мій друже голодний, порадиш -
Варто " з'їсти оцей "рататуй"?
Райська пуща розчахнута навстіж,
На заклання, осліплий, бреду.

Розколошкаю знічену даму,
Хай цнотливиця ахне в жазі.
Час надходить очистити карму,
У фіналі звалитись без сил.

Почались еротичні кульбіти,
Попід лоба очиці пливуть.
За любовний ковточок амріти
Заціловую трепетну грудь.

Наче змії скрутились у кільця,
Здався дамі козирній валет.
Соло в партії цій не годиться,
Тут працює амурний дует.

Прощавайте альковнії кубла!
Завтра - шлюб! Добровільна тюрма!
Тихо любка на грудях заснула,
Трохи згодом - і я задрімав.

28.10.2018р.

Від любові

Трагедія. Годину як сумний,
Безрадісно жую цукеру "Тузік".
У мавки осяйної вихідний,
Складає вірш. Табу на "мусі-пусік".

Хоч непитуший та хлебтав би ром,
Страждаю люто, жити геть не хочу.
Жона про осінь шкряботить пером,
Мрійливо закотила карі очі.

Сьогодні я солдат - не командир,
Впиватись мушу жінчиним талантом.
А в неї дума рветься на папір,
Хвилюються в кофтині груденята.

З гєнни лине музика Гуно -
Сусід для хула-хупи свердлить дірку.
А осінь зирить в хату крізь вікно,
Дмухнула листям жовтим у кватирку.

Серцевий збився ритм! Натхнення пік!
Апофеоз! В творця естазні крики!
А я не геній - просто чоловік,
Кричу тоді, коли кохаю жінку.

Під талією лагідно провів,
Поцілував із тилу в тепле вушко -
І...чудо, сестри! Я не овдовів!
На "комп" кохана кави "хлюп" із кружки.

А ви пишіть. Нових шукайте тем,
Відточуйте пегасові підкови.
Забута осінь, листячко руде...
Дружина стогне. Звісно, від любові.

29.10.2018р.

І живий, і здоровий

Написав про все - весну і плов,
Універсум та закони Ома.
А тепер (уперше!) - про любов,
Тема темна, зовсім невідома.

Знамо, діви є стрункі, рябі,
Фотками обклеєна вся спальня.
Де моя - не знаю, хоч убий!
Як шукати джерело кохання?

Пляж. Повсюди пишні тілеса,
Колобки пухкі, цибаті сарни...
Розгубивсь! Хитається бізань!
Всіх помити багнеться у бані.

Муки геть! До біса балачки!
Вибрав. Хутко плавом до красуні.
А до мене брасом, три "качки",
Упіймають - будуть вави, нюні.

Заховався сомиком на дні,
Налякався, ледь не втратив мову.
Краще мати фотку на стіні
Та живим лишитись і здоровим.

29.10.2018р.

Над тихим озером сумним,
У темряви ласкавій тиші
Картини сонячні весни
Олією уява пише.

Трави шовкової єдваб
І солов`їв розкішні трелі,
І ніжно-сивий пух кульбаб,
І хмар осонцених тарелі.

Проміння бризки на воді,
Вербові котики пестливі,
Дівочі лиця молоді,
Веселки сяючі у зливі…

І зелень свіжа поміж віт,
І танці риб на синім плесі,
Магнолії, черемхи цвіт,
Бузкові пахощі чудесні.

І небеса, і небеса –
Чарівні розсипи сапфірів!
Яка краса, яка краса!
Їй-Бо, очам своїм не вірю!

…Над озером і восени
Спиваю мовчки сіру тугу…
Які приходять диво-сни
У темряві імлистій лугу!

28.08.7526 р. (Від Трипілля) (28.10.2018)

Коли у тебе розривається шкіра на пальцях ніг
Просто тому що кришталеві черевички стерлися в скельця
Просто тому що життя — це твій вершник твій пан
У нього — батіг у нього овес у нього все що врешті-решт має сенс
А тобі — решта
Твої вії давно не віяла твої вії посеред балу перетворилися на решета
Витікає море з твоїх очей й вишиває біллю
Світлотінями моделює чи то скісний хрест чи ламане дерево
На щоках- і лишає слід на ранах твоїх білою сіллю

Ти даремно бігла цим колесом хитким теремом
Виховання казали тобі бракує —бути чемною
Хисту казали тобі бракує — повторюєшся темами
Світла казали тобі бракує — помреш темною

І ніхто не відкрив що вижити ще те благо що даремно ти
Бігла старим рипучим колесом приймаючи його за пишний терем
Приймаючи за даровані хутра власний хвіст
Приймаючи за слова осанни протяжний свист
Батога вершника свого превелебного пана

Ти остання
Інші майбуть вже впали — безталанні клячі
Ти остання —
Інші давно прозріли узріли бачать
Дивлять в саму суть речей у саму їх сіль
І не плутають з біллю біль
Не напитують про мистецтво серед трупняків та іншої гнилі
Не шукають тепла душевного у могилі
Не біжать зашорені й очумілі —
Гривами в лентах а спинами в милі... ти епічна дурепа
За відвертість надмірну прости
Пошукати ще треба таких як ти... й не знайти
Моя дівчинко інструктована в серце самого чорта вишита там решетилівською морокою — взором чистим

Коли у тебе розривається шкіра на пальцях ніг
Ця дорога перетворюється на червоний рушник без вивороту
А дні втрачають числа

Смисли стають стислими ніби відкритий куб Левітта Сола
Хрип твого відчаю переливається у соло

Бо це ти остання — інші давно зійшли з дистанції пекло надто близько
Що ж
Біжи
Біс із тобою дурне дівчисько
Дні посіріли ніби нитка-куниця лагідне полотно зносилось у шмату
Ніби і є ще порох в порохівницях
Але крім себе нікого стріляти

Сни твої стають неймовірними як літаючі люди Марка Шагала
Тільки в кольорі зовсім не так густо — твоя історія червоноязика gusto della busco Жаклін де Жонг
Лонгрід із постперестроєчних талонів
Покажи мені свої долоні псевдо мадам Вонг
Бо здається твої Олімпи Голгофи Говерли Фудзі — не більш як затерті сцени в Кантоні
І решетилівські зірочки на лініях де замість ліній — гілки хмелика
Ти зійдеш з дистанції зійдеш із розуму зійдеш на пси
Дівчинко із крильцями метелика
Дівчинко блажена єси

 
1.

Вечір ~ ніч. Ідеаліст релаксово перебуває на власній кухні
Неначе Господь десь там у своїй наднебесній господі
FM транслює ангельські хори в супроводі цитри й лютні
Співають здається латиною слова прості, сливе народні

За кухонним, кватиркою настіж, вікном далі лютує жовтень
Людиноподібні істоти як риби в невідомих його глибинах
Хапають повітря чи пиво, проминають сумніви вкотре
Проминають радощі й сльози для більшості неочевидні

Місто живе як заведено, містяни говіркують як звикли
Маніяки-таксисти, лесбійкуваті повії, гіпоблуди & гопи
Всі їхні клопоти або подвиги, у темряві чи на світлі
Трохи полум’я, більше тління, чи врешті~ решт попіл

Ідеалістові однаково привабливі, однаково надзвичайні
Хоча із таких марґіналій не постає літопис правдиво
Цікавинки, дрібниці, які полюбляє & все відмічає він
Якщо і не медитація per se, то добряча нагода, чи привід

Отак міркувати собі про знедолених, згублених, божевільних
Їх недоречну, здавалося би, чесність & шибеницький гумор
Ніким не оцінену працю, десь притомні уривки дозвілля
Обов’язки & дивацькі імперативи, які оце сам напридумав

А ще поринати у спогади, фільтруючи нетребне та нице
Конденсуючи еліксири легкі, електричні & фейерверкові
Теплі рампові позитиви, облич сяйво, виблиски у зіницях
Мініатюри у ракурсах іронічних, люстерках роверкових


2.

А ще рефлексії приязні до теми жінок, уявних & явних
Моментами ледь сп’янілих, а загалом, пожиттєво, тверезих
Переважно довірливих подруг, рідше спонтанних коханок
Що не потребують зайвих реплік, ані обіцянок, ані перверзій

Щодо матерій містичних у знаках, снивах, видіннях
Розмислює з особливою ревністю, із майже залежністю
Начебто їхня абстрактність & ніби окремість їхня ~

Трансценденція хмар~ вітрил між обрієм~ узбережжям
Трансценденція нічних ліхтарів~ зір у воді, металі, чи склі

Перестворює все земне, з архетипів посутно відмінних
Не для чиєїсь вигоди, не задля якоїсь іще справедливості
Напростець інтерпретуючи водевілі & пантоміми

Мирські*




 

все буде чики-чики
говорив Амор чоловіку
трохи ножниць
одеколону
і записуйся в ален-делони

все буде чики-чики
він забавляв жінок без віку
трішки фарби
фену
і чарів
ви як ноти
для гри Страдіварі

падав сонячний випік
сохла літність втягнувши шику
пий де-інде свій час Бальзаче
скинь
дамам давність
вилитість – мачо

все буде чики-чики
у Амора плани великі
стануть лики на себе схожі
і світлішими погляди
може

все буде чики-чики
навіть душі
які каліки
розкидаються чайовими
наче запахом проліску
зими

26 Червня, 2016

***
Великий успіх буде всує,
коли і слава омине,
і хтось не сіяне пожне.
Ніщо нікого не дратує
як те, що інший досягне.

***
Чого немає – те й криве
в молитві не захоче.
А наше плем’я бойове
не хоче жити як живе,
то хай живе як хоче.

***
Що найвище, маємо у Бога:
спільна вежа, і Його Дитя,
і за друга віддане життя....
Та немає меншого нічого,
ніж за ката зайве каяття.

***
Дуже легко чуже забирати
і не мати своє на горбі.
Не надійся, що будеш багатий,
як немає чого віддавати
на майбутнє бодай би собі.

***
Не біжи, не ходи.
Пересидіти маєш,
бо на всі поїзди
однією не сядеш.

***
Не треба бігати галоп
за репутацією, щоб
не був на все охочий.
І не кажи даремно, – гоп!
якщо не перескочив.

10.2018

Вернулась у шори надійні
красунечка в стилі Жаклін.
Десь там дефіляди та війни...
Отут сизий смерч перемін.

Наведені брови смолисто.
Шкарпетки плести не з руки.
Накручує пальчик намисто...
Які твої, жінко, роки...

Забудеш Варшаву і мачо.
У Ворсклі купатимеш біль.
Законний - художник ледачий -
заробить на бульбу та сіль.

Малює за гріш аватарки.
Торкнеться - втекла б за Дунай.
Приручена хижа вівчарко,
у вирву будення пірнай!

Пригадуй мелодії, пози,
світлини, що навпіл... дими...
Римуються метаморфози...
Кавуєш під вірші в куми.

2018

ІВійна триває і нові герої
поповнюють почесний пантеон.
Але якою кров’ю і ціною
купуємо фанатику-ізгою
купе – паяца лаври – на Афон?!

ІІВсе, що лежить погано, анексує,
грабує, пожирає людоїд.
Як той шатун залякує сусід,
винюхує, розколює, шматує
і суне ніс, куди йому не слід.

І висуває нам свою фігуру
у партії, де очевидний мат
готує потаємна агентура
і у дебюті нас іще до туру
перемагає їхній кандидат.

ІІІУ партії реваншу – ейфорія,
а у народу знову летаргія
до вибуху у храмі християн...

Отці парафій оновили сан.
Але чекає бурого месію
іноязика армія мирян.

І видиться уже не за горою
комічний на плацу Наполеон
і черговий ура-хамелеон...

А нам би пережити параною,
аби у рай дорогою тісною
іщез навіки їхній полігон.

10.2018

У небесах - міжхмарна просинь,
На мештах - листячко руде.
Оспівувати гайда осінь,
Бо скоро снігом замете.

Танцює вітер буги-вуги,
За роги шарпає козу.
В природи нині сіра смуга,
А я на літепло ласун.

Вона ж у листопаді гола,
Дерев шкелетики сумні.
О, де ж ви, літня баркароло
І вальс цвітіння навесні?

Чорніють прибрані городи,
На грядках труд селянський вщух.
Синичка мокра від негоди,
На дзьобі крапелька дощу.

Змива сльота сріблясті ниті,
Хвоста котку гризе блоха.
Ще вчора в бабиному літі
Мій ніс у павутині чхав.

Та сонце променем з-за хмари
Упало раптом на чоло.
Такі вони - осінні чари,
Строфа фінальна. Епілог.

28.10.2018р.

Розірвалося небо -
і в тріщину
бризнула
кров.
Запекла,
запеклася
і солоно
з'юшилась в греблю.
В жовтім жовтні,
як в озері жовтому,
спала любов -
і проснулась
і вперше
заплакала,
ставши на землю...
У червоній
від сонця і крові
опалій воді
Вона вийшла
самотня
й ступила
в осінню завісу.
Згіркнув тихо
й схопився у паморозь
зронений слід
у холодному
мертвому листі
вже голого лісу ....
Чуєш, ходить
по мокрих і чорних
опалих гілках
і шукає знайомого голосу
рідної тіні -
в тому лісі,
що десь заблудився
у маревних снах,
під розірваним небом
в скривавленім
світі осіннім...

2018

Той розкутий голос жовтизни
Переможно володіє світом.
Осене,ти спробуй розбудити
Приспану мелодію весни.
Може, в ній твоя зів'яла сила
Зачерпне цілющої води
Тим садам, що встигли одцвісти,
Тим рукам,що вірно їх ростили.
А коли заграє промінець
На моїй обвітреній долоні,
Сипле осінь яблука червоні,
Значить,ще любові не кінець.

Т.І...
Не шукав, не прагнув і не кликав
Поглядами, серцем та пером
Я його, спізніле і велике,
Рано вранці, вдень чи перед сном.
Шелестів тихенько, наче нелинь,
Восени між скрипами осик, –
І, як місяць в зоряній пустелі,
Чаклував безгрішно цілий вік.
А воно засяяло неждано
Й так яскраво в долі на краю,
Що померкли зорі на світанні
І осики змовкли у гаю.
Небувале, справжнє, сонцелике
Розбудило, стало, приросло, –
Хоч його не прагнув і не кликав,
Як би там самотньо не було…
28.10.18

 
її любов, не пристрасть
розповита
мистецька музичка
пюпітри & свічки
волосся переплутуване
вітром

порядний смак до
свіжості доречі
у повороті гри
примарні олтарі
& ледь скоцюблені
такі чуттєві
плечі




 

Заповзали в усі ворота
Незахищеної землі,
Вищиряючись чорнорото,
Злі сусідики – москалі.

Наче дика орда поганська
Чорним шляхом пройшла лихим...
Від Донецька і до Луганська
Засвітився криваво дим.

Мов злодюги чужу комору
Облаштовують крадькома,
Доки сила не переборе
Зайд, що нібито їх нема.

Пожовклий сад увесь – в журбі,
Тремтять на вітрі змерзлі віти…
А в небі - хмари голубі
Закрили полами півсвіту.

Лиш смуги білої краса –
Довгаста, наче ніс «Конкорда».
В ній забіліли небеса
Так незалежно, ніжно, гордо.

На мить все стало навпаки,
Всі помінялися ролями.
Танцюють хмари-малюки
Між неба сивими полями.

А у стемнілому саду
Холодний розгулявся вітер –
Примусив хмару молоду
Він од кохання – посивіти!

27.08.7526 р. (Від Трипілля) (27.10.2018)

За ніч спивали море таїни...
І келих наш із неповторності
Ми у любові геть одчаяні
Незламні ми і не поборені
Квітчастим словом перев’язані
Та Боже збав вас, є подряпани...
І хай на вигляд наче в’язні ми
Ми знаєм як і чим прокапати…
27-10-2018

Позолотило яблук круглі боки
Серпневе сонце в нашому саду
І груші налились солодким соком
Та стиглі сливи просяться до рук.

Донизу звисли винограду грона,
Смачнющі білі й сині ягідки,
Плодів під абрикосом також повно,
Ваги їх не витримують гілки.

Це літо осінь зустрічає радо
І стелить вишивані рушники,
Та натюрморт воно подарувало
Своїй сестрі-красуні отакий.

2018 р.