На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».
P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

У пересічної людини
нема ніякої вини,
коли тікає з України
від революцій і війни.

На що небозі уповати,
коли усіх дітей її
околицями біля хати
вербують у чужі краї?

Куди убогому діватись,
коли усі його літа
нема надії сподіватись,
що буде воленька свята?

Якою має бути мрія,
якщо у роки навісні
не знаємо, куди повіє
чужа весна у цій війні?

Чекає одинока доля
і манять гори золоті.
Одними воїнами в полі
усіяні усі путі.

І десь за обрії ключами
летять у небі журавлі.
І багатіємо думками
про кращі села на землі.

Нікого мрія не рятує.
Але курликає жура, -
пора за чайкою, пора.

Не все, що є, минає всує...
Ніхто у небі не почує
моє - ні пуху, ні пера.


03.18

один поетик шалененький
прийшов у чужодомний сайт
де маразматики старенькі
на все наклали копірайт

за правдоньку любо боровся
та парнойенька сильніш
він на юхоньку напоровся
коли там виклав новий вірш

юхонька дужечки злякався
за сайтик рідненький всерйоз
він так піднять його старався
словомутящий віртуоз

дрижачим в злоньці рученятком
плюючи слюньку в монітор
заблокував поетика козлятко
сцикливий графоман-бугор

інші поетоньки й поети
словеньки свої берегли
і в сусліковість піруети
невидимо для всіх лягли

Скресни рікою ти багатоводною,
Виламай товщу льодів до хребта.
Сонячним зайчиком мічена родинка –
Та, найтепліша, стидлива ота,

Що виціловує шиї спружиненість,
Лащить до себе: торкни чи не руш.
Я у руках твоїх зм’яклою глиною
До первозданності, ангело-муж…

Випали, випали всі упередження,
Всі недомовки, образи, брехню!
Темним гранатом по контурах звершених,
Танцем метелика серце торкну.

Ти мій ліхтар в лабіринтах Венеції,
Тиша причалу в примарній війні.
O Sole Mio, притрушуєш спеції,
Мітиш химерним рисунком огнів

Душу сполохану, груди розсміяні,
Пипками в небо, рожевим у рай.
Свічки лавандові вибухли мріями
І засиніли зіницями. Знай

Буду я рибою, мушлею, соняхом,
Яшми густою пітьмою крізь ніч.
Як же зосталося мало нам, трохи лиш
Часу взаємного. Плач або клич

Милості долі у пальцях заплетених,
Де молитви у хоралі весни.
Я збережу сниво березня трепетне…
Нашого березня гойдані сни.

26.03.17

Він критикнув старого друга
Всього разочок, тільки раз…
У тім побачив той наругу,
Немов напав на нього сказ.

Якби ж то раз і так – легенько –
Щоб усміхнуло – жартував…
Так ти ж про нього – рідна ненько! –
Писав уже не раз, не два…

В десятках пасквілів огидних
Лайном ти друга обливав
За те, що він повівся гідно,
І правди промовляв слова.

Він став для тебе враз поганим
(Про нього тільки й пишеш ти!),
Антиестетом, графоманом
Посмів тебе, гад, наректи.

А ти його позаздрив славі,
В гнилих обіймах суєти.
Його набутки величаві
Для тебе – «постріл холостий».

І вірш за віршем – послідовно –
На нього відрами лив бруд.
Чи покидьок ти бездуховний?
Чи віддавать тебе на суд?!

Не вміючи писати стильно,
(Не буть тобі в салоні SPA!)
Його запхав ти в божевільню,
І яму ти йому копав.

Лежить на цвинтарі давно він
У віршах «чарівних» твоїх.
А ти і досі хочеш крові…
І розбирає жах… чи сміх?

Стругаєш Образи затерті,
Ножа ввігнавши в плоть живу.
Його, напевне, хочеш смерті
Вже не у віршах – наяву?!

…Хіба така вже це подія –
Огидна бійка на словах?
Ти смерть йому тут заподіяв,
А він тебе – коронував.

Отож, носи свою корону*,
Хай люди бачать, хто ти є!
Вона впаде, коли бездонна
Гниль заздрості в тобі згниє.


30.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Поглянь увись, і сили набирайся.
Дарма осмуття сіло на чоло.
З віків далеких поприходять райці
Вказати на притихле джерело.

Воно гуло до цямриння і мулу,
І піднімало рівноваги знак.
Насіння в нім ніколи не тонуло.
Гармонія висвічувала так…

Але віки позадивлялись вище.
І те, що поряд – нібито ніщо.
І часто мудрий наодинці свище,
Що задалеко з бідноти пішов.

А сонце-свастика – для аристократів.
Землі притуленість – остигле тло.
Немає сенсу, що почне карати,
Бо перед вічністю непевне зло.

Ми дійдемо до вищого освяття,
Як не самі, то з поміччю небес.
В довкружжі будуть − яснолиці браття,
В подобі кожній вовка − добрий пес.

Картина ця - натяжка тятиви,
Фрагмент лише, не повна панорама.
Як в мантрі поруч Крішни завжди Рама,
Так само буду я, де зараз Ви.

Звертання роззіпуємо з льодів.
“Ви” - глетчери розквітнуть “Ти” - садами,
Коли шаманством пікової Дами
Стріла зірветься в безмірі подій

і горизонт змалює нам новий.
Вінчатиме його казкова брама,
У подорож полине ніжна драма,
На кораблі ти будеш стерновий.

Безмежжя снив пойме і нас тоді.
Для різних суден там свої причали.
Відкриє двері перед втікачами
За обрієм небесний кустодій.

Не лише, про славу мрій,
Своє здоров’я пожалій,
За молоду, не бережем, що маєм,
Не розуміємо, що скарб тримаєм,
Який, розмінювать не треба,
Бо буде в тім, завжди потреба…
2009

Работа, дом и суета
Гармония, уже не та,
Проблемы хочется решить,
Достойно жизнь свою прожить,
И рано утром просыпаться,
Восходом солнца восхищаться,
Любить, дружить и наслаждаться,
Стремиться к цели – не бояться,
Мечтать, хотеть и строить планы,
Не допустимы здесь обманы,
Мечты, сбываются не все,
Лишь закалённые в труде...

2009

Гармонію вкусила муха,
І ось тепер сумний фінал:
Я критикнув старого друга,
А він зчинив на сайті гвалт.

В літературному шпагаті
Порвались лірики штани.
Це все зоїли винуваті,
Чекай-но, друже, не жени!

Хапай хутчій мою корону,
За так віддам її тобі.
А хочеш - стану епігоном,
Писати буду про дуби.

Присів доземно у поклоні,
Покірно вуха опустив.
Я миролюбець безборонний -
Зміни на милість лють і лгнів!

Зробив помилочку єдину,
Од крику задрижав Парнас.
Бо гумором на пана чмихнув -
Істерика одразу, сказ,

І хоч ти геній, чи не геній,
Уперто шепчуть небеса:
Поети робляться скажені,
Якщо сатира їх куса.



30.03.2018р.

Не виростай із просмалених сонцем шузів,
Не догравай на вінілі хмільні night-paty,
Хай іще будуть гротески, бурлески, ф’южн,
Музи у джинсах, і янголи ще крилаті,
Ще молоді. І у диво лунких поезій
Вірь. І блукай аж до ранку плетінням вулиць,
Кутайсь по вуха у місячний шовк і мерзни.
Знаєш, а всі ми – строкатий і теплий вулик
Зі сподівань і падінь, перехресних ліній,
Із фаталізму тих зустрічей, що не стались.
Ти залишайся для мене в дощах осінніх,
Я у відлунні полотен тобі лишаюсь,
У дежавю.
Де не гаснуть вогні night-paty,
Де бузтурботно до ранку танцюють музи,
Хрипне вініл, саксофони…, Давай тікать? І –
Схід розфарбовує обрій,
блукальців,
шузи…

у ягідний сік – схід веселкового реґґі :)

Іще зі школи ми - готові
і пам’ятаємо, як слід
обороняти добрий рід
і шанувати рідну мову.

І хай доказує піїт,
що є краса, і цілі інші,
і є задачі важливіші,
які рятують білий світ.

Передаємо естафету
у покоління на віки,
аби жила моя планета
і не вмирали вояки.

Та маємо таку сусіду,
яка не відає як слід,
що означає добрий рід.

І не залишиться і сліду,
якщо онуки роду діда
забули даний заповіт.

03.2018

"Почепила прання біля хати -
Позривало прищіпки ураз!
Ох, цей вітер, такий вже губатий,
Ну губатий, як кажуть у нас."

Вік живу, а такого не чула!
Може, вітер привіяв любов?
Може, будить весну, що заснула?
"Та й губатий цей вітер, ій-бо!"

27.03.2018

Гадав, що біг збагачує життя,
Допомагає рух усюди бути…
І досі якось болісно збагнути,
Що в підсумку – велика метушня.


29.03.18

О, ці жінки… Окраса мельпомени…
Експресія, жіночність і любов…
Вони – твоя прослава, о Родене!
Явись на мить із вічності оков!

Твого різця достойні їхні лиця
Й серця, на сцені спалені дотла…
Озвись – молю, Маестро! Появися
І цей тандем у пластиці прослав!

29.03.2018

Как много вас, красивых, на пути…
Ведь жизнь то больше впроголодь? Навстречу
Бежал как зверь, сорвавшийся с цепи
Устраивал засады каждый вечер…
Дежуря у подъезда, в кабаках
Заманивал в постель вас из немногих
Зависело от шрамов на руках…
И от мозóлей на глазах и вздохов…
Не суждено… - стелил цветы во след…
За преданность, за искренность девичью
Невозмутимость губ, сронивших «Нет!»
Храня, какую да ни есть, но личность…
29-03-2018

Свої поети і поетки
всі як один – нівроку.
Одним подобаються нецке,
а інші люблять хоку.

Моєму синові малому
до них далеко, звісно,
але іде цілком свідомо
у абстракціоністи.

Коли мазюкати кінчає,
то іноді таємно
і руки, й пензлі витирає
на полотні моєму.

Увага! Смійтесь, як охота.
Один художник знаний
оглянув цю його роботу
і каже, - геніально!

03.18

Период «селфи»…
Кто хоть раз в нём жил –
Без сожаленья распрощался
С ним бы.
Дружил, влюблялся –
Жил бы не тужил.
А то от «селфи» нарастают
Нимбы…

А, ти моїх метеликів ловив
Між грудями нестримними устами.
Миттєвість найчуттєвіших лавин
Вгамовував, руйнуючи устави.

Палаючий розхристаний камін
Нагрівся швидко, це не руська пічка.
Медових вуст незвіданий кармін
Ти цілував, я плавилась мов свічка.

Найперша ніч з тобою – дивина,
Закарбувалась реверансом карми.
Хмільніша від вінтажного вина,
Ця патока прикрита пелюстками.

Із пут розпусно вибилась коса,
Синхронно і бажання розплелося.
Я згадую, що ти мені казав,
Зав’язуючи очі тим волоссям.

Проникнув на незриму глибину,
Лунав у кожній мрії і клітині.
Прозоро-білі краплі бурштину
Лежали на тілесному сатині.

Ця ніч є найпрекрасніша з оман,
Втім, сни так і лишились цілинами.
Я згадую її мов крізь туман…
Вона була, але чомусь не з нами.

Ця зима жаска задовга, ой задовга...
Замерзають бідні журавлі -
як востаннє, привела дорога
до вітцівської землі.

Безконечна ця пора, ой безконечна...
Невгамовний апетит війни.
Та ж кільком година ця конечна
нині стала від зими!

Боленосні ці сніги, ой боленосні...
Скільки ж крові в них є на руках!
Помирають у Карпатах сосни,
відчаю тече ріка.

Безнадійна ця зима, ой безнадійна...
Тлумить шепіт марних молитов.
На душі утворюється піна
муки...знов, і знов, і знов...

18.03.18 р.

Величає себе до хмар,
Хто не вірить - за барки хапає,
В очі тицяє Божий дар,
Що, здається, яєчня насправді.

Нісенітниць набравшись ущерть,
Одягає корону фальшиву
І у бочці бездонній ель
Перетворюється на пиво.

А тоді, роздивившись навкруг,
Занотовує все до дрібничок:
Ось у того - зламався плуг.
А в тієї – погані звички.

Традесканції в джунглях ума,
В’ються мислі по древу гадюччям,
Та чого не було – то й нема,
І безплідне не стане плодючим.

Не трагедія - просто фарс...
А ось Ілона Маска «Теsla»
Полетіла недавно на Марс.
Крига скресла, панове, скресла!


29.03.18

Зустріч таки відбулася.
Випадок їй допоміг.
Слушна нагода знайшлася:
Божа це воля чи збіг?!

Він у Ізраїль далекий
Двадцять років як відбув.
Звик і до мови й до спеки, –
Тільки людей не забув.

Рідні, знайомі та учні –
Всі ці роки про них знав.
В пам’яті вислови влучні:
Як свій предмет викладав.

Зараз хвилюється знову,
Двері відкриє у клас:
І оживе рідне слово.
Миттю зупиниться час.

Хвиля з цікавого світу,
Мудрістю сповнений зміст.
З радістю слухають діти –
Вчитель відчує свій зріст.

Зріст збагатив він роками:
Досвід, уміння та хист.
Йшов нелегкими стежками
У вдосконаленні рис.

Каже, що звик на чужині,
Тільки щось очі сумні.
Він пам’ятає Вкраїну
Ту, де не бУло війни.

27.03.2018
Свидетельство о публикации №118032906868

За гранню доброго і злого, де позавидимість гуде,
зросла раптова примха Бога, коли замислив він тебе,
бо так бродив у нім неспокій, піймавши ум його сильцем,
що сотворив він хмарний профіль напівуламком-олівцем.

Він гуркотів, дощами крапав, жалями зливи обливавсь,
сміявся він і гірко плакав, і без надії сподівавсь;
струмки з вершин спадали шпарко, і гори кидались у них,
злітали гейзери у парках в кошлатих шапках парових.

І у потугах верхолазів, у тім, що сталось і гряде,
він малював тебе в екстазі в надії виразить себе
і розділить самотність Бога... Коли ж йому забракло сил,
він безборонного, тремкого тебе в долину опустив,

де часу рухаються жорна, і погляд в небо – тільки мить,
де необхідність невідпорна і де любов не захистить...

2018

Наче-неначе,
Мовби-немовби...
Музонька плаче -
Спучило ковбик.

Злиплися вірші
У позолоті.
Музоньку прищить,
Пісно у роті.

Плескає свита,
Радісні гуки -
Тягнуть піїта
Ввись попідруки.

Приндиться кузька,
Мліють кокотки.
Всіх засюсюкав
"Геній" солодкий.

"Майстру" не спиться,
Пише ногою.
Віршик-водиця
Ллється рікою.

Все про природу
Та про дубочки.
Лестощі в моді,
Слави віночки.

p.s:

Горбиться насип,
Стигне скелетик:
Вчора Пегасик
Схрупав сонетик.

29.03.2018р.

Замовчу – і гріхи замолю.
Не виманюй у мене слова.
Я в емейли не всиплю карлюк,
Бо емейли, як мудра сова.

На папері наївно пишу.
І ні звуку, мовчання – святе.
Я в колодязній тиші – віщун,
І печаль не болить, а цвіте.

Подул весенний ветерок,
С сосулек, капли потекли,
В снегу, протаял островок,
Зимы часы, уж сочтены,
Природа, в ожиданьи спала,
Весны уже пора настала…
2009

Усе він доїть козла сатири,
Одні й ті ж теми – по сто разів.
Прогризли миші у хаті діри,
А він все пише – як очманів.

І винограду не ваблять грона,
Він вибрав іншу – «шляхетну» путь –
Хоч кукурудзяну та корону
Захтів на лисину одягнуть.

Він скоро вдягнеться вже по-панськи,
Затеше круто своє стило.
Гряде «новітній» Степан Руданський,
Чи «невмирущий» байкар Крилов.

Вже й «брат по духу» дурні не пише,
Усим доводить, що не ішак.
А цей клепа недолугі вірші –
Король дурбеликів, тут – пішак.

Не хоче править нехлюйство власне,
Зате всих інших повчать готов.
В борні цій лютій запал не гасне…
До самокритики де любов?

У нього суржик – Пегасом «тьопа».
Самі прищі, чиряки в словах.
Прямує сайтом цей недотьопа,
Лайно розбризкує, просто жах!

Його благають: друкуй поменше,
Та більше твори свої ти прав.
А він ротяку розкрив, як вершу:
Це - авторських утискання прав!»

Прогризли миші у мізках діри,
Доїтись кізонька просить «ме!»
А він все доїть козла сатири,
ВіршАми* пучить його і дме.

До унітазу, немов до трону,
Його запрошено вже таки.
Засушено з кізяків корону,
«Перлини» вставлено з будяків!

28.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
Нарцис помер. Не задля кошту слави
Не через надмір сенсу, брак ідей
Без куражу, без епатажу навіть
знічев’я. Але втім, Нарцис помер

Його відшестя не увічнив мармур
Мечей не схрещували маври
Здебільш, засуджували, мабуть
Добропорядний та знеславить

Тепер настане вік сумніш & зліш
Заллє вином крихкі дзеркала
Ось кревний твій останній гріш
Вбивай та їж, такий імператив

І справивши дещицю тризн
Покинутий напризволяще ейдос
Бреде по весях & полях кудись
І проповідує про смерть Нарциса

(ad lib)




 

Говори казна-що. Я не вірю словам.
Доведеться нам глек розбити.
Бо безладна весна підневільна вітрам.
Бо розбурхане буде літо.
Бо хоч греблю гати – так багато доріг,
Що до прірви ведуть затято.
Бо настане пора почуттів і відлиг.
Вийде сонце з-за хмар плескате.
Говори казна-що. Я звикаю до дій.
Бо всі звуки – пуста полова.
Без твоїх зволікань і моїх безнадій,
Як по маслу, все йде чудово.
28.03.2018

І біг він до яру вже вкотре по воду
Вернувшись, спочив і знову побіг
Учора вона... надзвичайної вроди…
А він щось бажав… не встиг чи не зміг…
За клéнове листя майнула як вітер
Проміння лісне загублене кимсь
Він воду приносив ковточками звідти
Вірив, що мавку, впіймає колись…
28-03-2018

1

О, скільки янголів запінених...
Слова-прокляття на вустах.
Прикриті сіткою чи іменем.
Зрад арифметика проста.

Брели - звільняти поміж мурами,
збивали капцями зірки.
Турнепс дожовано, охмурено...
Були б царівнами тітки.

Оці недопалки - смотрящому.
Календи грецькі... Йде весна.
Охвітні вигуки "обрящемо!".
Радій, Деметро навісна.

Вже детонатори загорнено
В габу, цятковану дощем.
Читали Гемінґвея, Орвелла...
Та й розгромили мир - ущент.

2

Лелека плине над плацдармами,
рожево-синій сповиток.
Усе спокутуємо. Кармою
просякне завтрашній виток.


2018

Якби ж то
через терни — до зірок!
Якби
не підлягти метаморфозі.
Якби
життя дарований рядок
не зіпсувати у життєвій прозі.

На жаль...

В порохівницях — порохно.
І не зорить нікому у дорозі
вікно твоє, запилене вікно,
яке ти сам помити вже не в змозі.

2000

Малює Босх, у голові туман,
У Вавілоні крики, гвалт, гармидер...
Привів козу із поля дід Іван,
Бабуня цідить молочко до відер.

Розпалась вежа, бігають раби,
Але навіщо нам вони здалися?
Є сир і лой, вечеря та обід,
Бебекання кози - достатку пісня.

Під вежею - каміння, троща, суд,
В Євфраті утопили будівничих.
Рогату ж кралю полюбляє люд,
Сусід у мене творогу позичив.

Картина гарна - дам останній зуб,
Подоєна мара ногами хвиця.
Піду, на поле одведу козу,
Їй Босх не треба - хай жує травицю.

28.03.2018р.

Вовчиця

Заблукала овечка, не знає дороги додому,
А навколо вовки - вуха ріже нещадне виття.
Із похняблених строф повтікали крапки, тире, коми,
І жбурнула людва в очі критики чорний будяк.

Вовна у ковтунах, і потріскались ратички хворі,
Начіплялось кліщів, і ослаблюють зір більмаки.
Графоману біда - він до пекла чкурне апріорі,
Хай хоч тут поживе, нам чіпати його не з руки.

Зрію геніїв пук, в піднебессі ширяють таланти,
Сіроманців різці їх ніколи не вкусять у зад.
Рвуться ноти масні, віршів томики, зв'язки і гланди:
Був густий баритон, а однині - безмовний кастрат.

Безпідставно вважав, мій набуток - найвищої проби,
Бо за ціле життя не шмагала сатирика пліть.
Закунялось дарма, хижакові мій карк до вподоби,
Клаца вовчик зубцем, і на мене, від злості гарчить.

І вовчиця вже тут, зголодніли у неї малята,
Вже летить у стрибку - заволаю за мить на зубах.
Із пустого ніщо народилась повчальна балада,
Хутко вірш допишу, ще не встигну, уже у літах.

28.03.2018р.

Про природу


От сяду і всю правду розкажу,
Куди не глянь - суціль одноманіття.
Із дня у день римує друг-віршун:
А ну присядь, підправлю музі віхтя.

Спочатку уковтни на посошок,
Протри очиці заспані, каправі.
Безплатно перший подаю урок:
Пасися в поетичнім різнотрав'ї.

Як дум нема - пожуй но кураги,
Помасажуй у музи гарно дійки.
Натхнення лусне визрівший пухир,
Попруть у світ сонети, коломийки.

Нора і небо, камені та пух,
Сумне - веселе, тлінь чи ваговите.
Щемкі рулади - для дівочих вух,
Сатира - для потенції піїта.

Для величі, патетики - курсив,
Шкрябни сльозаве куму на догоду.
Немовби все ловкенько розповів:
Пора іти, писати про природу.

26.03.2018р.

ЧЕРИ ПРЫГАЕТ, ИГРАЕТ
ОВЧАРКУ, КАЖДЫЙ В НЕЙ УЗНАЕТ
СО ЩЕНКА, У НАС ЖИВЕТ
МЧИТСЯ, ЕСЛИ КТО ЗОВЕТ
ОКРАСКИ ЧЕРНОЙ, ГЛАДКОЙ ШЕРСТИ
ГЛАЗА ЕЕ, КАК УГОЛЬКИ
ВСЕГДА ТАК ПРЕДАНА, ПЫТЛИВА
И ОЧЕНЬ ЛАСКОВА, ИГРИВА
НЕ ЛЮБИТ В ЗАПЕРТИ СИДЕТЬ
НА КОШЕК И СОБАК СМОТРЕТЬ
ИНОГДА, ВОЗМУЩАЕТСЯ
СВОБОДУ ПОЛУЧИТЬ СТАРАЕТСЯ
А ВОТ КОГДА ВО ДВОРЕ ХОДИТ
МОЛЧИТ, И ЛИШЬ ГЛАЗАМИ ВОДИТ
БЫВАЕТ, СМОТРИТ В ДАЛЬ НА ЛЕС
ЗА ПТИЦАМИ, АЖ ДО НЕБЕС
А НАШИ КОТИКИ, ИНОГДА ЕЕ БОЯТСЯ,
ПРИХОДИТСЯ ИМ,
НА ОРЕХ ВЗБИРАТЬСЯ
ОТТУДА,СЛЕСТЬ НЕ МОГУТ САМИ
НЕСМОТРЯ,НА ТО, ЧТО С КОГОТКАМИ
КАК ТОЛЬКО МЫ ВО ДВОР ВЫХОДИМ
ВСЕГДА , СОБАКА РЯДОМ ХОДИТ,
ПЫТАЕТСЯ ЛИЦО ЛИЗАТЬ
И КАК БЫ ХОЧЕТ, ЧТО СКАЗАТЬ…
2009

Від природи ми такі,
Дуже різні, клопіткі
У кожного, характер свій
І цілий вирій різних мрій
Що, достатньо одному,
Лише крупинка іншому,
Маєш ти того дістати,
На що, характер будеш мати…

2009

Не умирала,
та воскресилась.
Життя без серця...
Для чогось силюсь
сказати щиро -
мені байдуже,
та тільки серце
любов'ю туже.
Та тільки руки
тремтять в печалі:
кучерик темний
у вічній далі...

Не умирала,
та воскресилась:
я знову пишу,
я відродилась

***

Тремтить сльозина,
сумна й зрадлива,
а з нею вірші,
печаллю віщі.

Де ті наші юні
і ясні літа,
ночі повнолуння,
очі і вуста,
перші поцілунки
і розлук жалі,
запахи медунки,
радощі малі?

Все пішло у Лету:
квіти і зело,
оди і сонети,
хата і село,
тин і перелази,
коні і вози...

Образи, образи,
ветхі образи.

Пам'ять забуває
закипілу кров.
Серце нагадає,
що таке любов,
що нас поганяє
у майбутній вік
і чого не знає
мудрий чоловік...

Ідемо у люди,
у своє ярмо...
Може, якось буде,
поки живемо?

Будемо радіти,
поки є межа -
слово у зеніті,
мова не чужа...

У щасливі миті
вірує душа.

03.2018

Ти той, з ким бачив зорі ті самі,
Мело тим самим вітерцем
Хто мріяв хвилями, пісками
Знов нашим берегом.
Тихцем.

Що ти, що я на серце руку клали
Співаючи ту саму пісню
І до свого ти не додав удари
Щоб билися мільйони інших.
Звісно.

Я чесно, не одразу й запримітив
Як між рядків новинних ще одних
Постів чергових, зборів коштів, твітів
Розтануло й твоє ім'я.
Ти стих.

Знаєш, я би кричав в сталевих грозах
З разу у раз його гучніше.
Хай лишиться у нас в життєвих прозах.
З поміткою :
"Найважливіше".

Ти мав мо більше бачить літ за мене
Або не на багато менше.
Надії, а не холод мать у венах.
Хоча її ти мав.
Мав завше.

Ти, він, і інших тисячі складали
Собою найвірніший легіон.
Не ви не втримали, не ви впустили.
Писали ж : "То не витримав
бетон".

Ти той, хто йшов по тих самих стежках
Мело тим самим вітерцем
На знову наших берегах
Тебе згадаю я.
Слівцем.

2018

У вібруючі струни вивільнює ніжність пружини.
На храмину кохання обернена скромна каплиця –
Мармурова підлога, вівтар, до інферно криниця.
Він обожненням вріс в несвідоме чужої дружини.

Мозаїчним портретом лягає римована смальта.
Синкопують чуття, триголосна малюється фуга –
Не коханець, не ворог і зовсім не схожий на друга,
Він стрибок у безодню, віраж з елементами сальто.

Розщепилась реальність умовно на дві половини.
У святилищі – гейша, в палаці – васал, королева. *
Ця залежність – труна! Втім, утроба труни металева –
Клавесинне осердя ховає крило домовини.

Неможливі бажання вгвинтилися в серце кілками,
Не згорнути в спіралі жагою розіпнуті струни,
Він цілунками зчитував з ніжних долонь її руни,
Контрапункт обертався ритмічними сутрами ками.

Одночасно не видно боки однієї медалі.
Журавля поки вабиш з руки відлітає синиця.
Пробудитися треба, побачити – гра лише сниться.
Сповідання зректися, щоб salto не стало mortale.

А серцю так не хочеться старіти,
Хоч зморшками пооране чоло,
Ростуть онуки і дорослі діти,
А старості немов би й не було.

Летять роки, як птахи перелітні,
Кудись удалеч, їх не зупинить.
В душі звучать пісні та радість світла.
Нехай же вічно ця триває мить.

2018 р.

Очицями краса на мене "блись" -
Пора кохатись, задзвенів будильник.
- Мій чоловіче, йди до мене, кись,
Клади голівку на новий напірник.

А я: - Ходім полоти бур'яни,
Або засолим огірки у діжці.
Вона ж мені: - Коханий, пригорни!",
У руці "тиць" свої гарячі циці.

- А, мо, давай утьопаю супця,
З учора ти не їла і скоринки...
Та лада вже не випустить живця -
Долоні ухопили нижче спинки.

- А хочеш, то поїдем на курорт,
На острові далекім знімем хижку?
Жона ж цілунком заліпила рот,
І персами заштовхує у ліжко.

Село труїти рушило жуків,
Позбавлені лиш ми такого дива.
Лани й городи мають мужики,
Зате у мене є кохання нива.

27.03.2018р.



Купайся

Втомила несита столиця,
З бетону висотний барліг.
Давай поцілуємось, кице,
До біса пошлімо усіх.

Тікаймо із пекла на дачу,
Загаром обсмалим п'ятак.
Аж мрію у руки ледачі
Рапавий встромити держак.

Я заздрю кротам на городі,
Сусідці, що рве бур'яни.
Сьогодні природа у моді,
Річки, неозорі лани.

Ми ж чавимо тлусті сідниці,
Тріщать під вагою стільці.
Обридло дивитись на шніцель
І брилу сальця у руці.

Пурнім у бджолине дзуміння,
Досвітню цілющу росу.
Разом потягаємо клим'я,
Зашкваримо торс карасю.

- Коханий, спинися, послухай!
Була вже у пеклі на біс!
Згадалася "мила" свекруха
І гострий як голочка ніс.

Від тиші я стану зелена,
Люблю штовханину і шум.
Ти ж їдь, покупайся без мене,
Я оду про це напишу.

27.03.2018р.

Блаж

Ламає вітер білу ружу,
Вербу перегриза бобер.
Консервний ніж встромили в душу -
Сховатись годі від мегер.

В кишенях порпається теща,
Жона заначку вигріба.
В обох ротяки, наче верші,
Мій карк у відьом на зубах.

Сичать удвох дзвінким хоралом,
Луску здирають коропцю:
- Гони бабло! Получки мало!
Із хати геть! Іди, працюй!

Од щиглів ніс болить і вуха,
Під копчиком одні синці.
Дарма я батька не послухав,
Не взяв це кодло на приціл.

Нашинкував м'якушки дробом
І в буду вигнав би до пса.
Тепер, братва, невдасі торба,
Вже б краще шершень покусав.

Умію тільки шепотіти,
Казати "слухаюсь", "окей".
Ссуть мужика, як аскариди,
Життя нестерпне і гірке.

Останні покидають сили...
Прокинувсь - жінка поруч, блаж...
- Який чудовий ранок, милий!
Чого схопився? Поруч ляж!

26.03.2018р

Я кожну хвилину ціную,
Твій запах губами я чую.
Кохаю тебе, я кохаю,
виглядаю здалеку, шукаю.
По тобі, кохана, знову плачу,
І молюсь за вечір, щоб побачить.
Сумний коханець без коханої-
нуртує кров жагою п’яною.
Цілую я тіло, молю
про кожну хвилину твою.
Я кожну хвилину ціную,
Твій запах губами я чую.
Чекаю, бажаю, жадаю,
Я смак твоїх губ відчуваю.
Цілую землю, де ступаєш;
Цілую мить, коли чекаєш.
Виглядаю здалеку, шукаю,
Бо тебе кохаю я, кохаю.
2017р.

Все минуло. Ось і провійнули
Дні кохання, сповнені теплом.
Надішлю листівку у минуле,
Де обом так затишно було,

Хоч зимові сніжні буревії
Замітали нам дороговказ,
Нас вела адресою надія
І бажання зігрівало нас.

Все минає. У калюжі сяє
Відблиск сонця, ніби на сльозі,
І немає, тЕпло, та немає
Вже адреси дійсної... Стезі,

Що вела навпомацки до тебе,
Не знайтися у світлині дня.
Надішлю листівку. Може треба,
Як було раніше... Навмання...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118032600551

Дощі вогненні не рождають
Нічого, крім старих тіней,
Примар тих вулиць, що блукають
У пошуках крихких людей.

Врожай його не бачить краще
Та чи то взагалі врожай?
Не родить — робить тільки важче.
Не дарить — забира вважай.

Та чи закриють тії боги
Собою від тяжких краплин?
Мурах злякались, вже не в змозі
В лице поглянуть до "тварин".

Скува той дощ сама людина,
І сипле радо із небес.
Явля собі такого джина —
Смертельних коїть лиш чудес.

Прискорить хай ту підлу зливу
Духовний наш метаболізм.
Ніякий біль на межах зриву
Не зломить чесний стоїцизм.

Умиємся, намастимося —
Ми з сотень крапель сотнею
Нанесемося, нап'ємося.
Нам вибору не дали — ми б'ємося.

Богів нема? То добре! Бо німб
Одягне кожен сам собі.
Нема богів — зведем собі Олімп
Не зчахнемо в гидкій журбі.

Й затямте істини прості :
Кінчається й найдовший дощ
Неначе був він уві сні.
Затихне шторм посеред площ,
Загине холод по весні.

2018

Слова, як годинник, розбуджують вмить.
Обличчям цікавим відкриють нам світ,
Чуттєвий, пронизливий він, загадковий.
Відчуємо потяг не випадковий:
Словами, в пізнанні, та з відгуком літ
Стосунки шліфуємо – розум не спить.

Слова – вони стислі бувають, гіркі.
Спілкуємось мляво або залюбки.
В словесні баталії йдуть юнаки.
Словами грайливо шепочуть жінки.
Слова – міць і зброя, наш друг, помічник.
Згуртуємось разом – і кожен так звик

В словах порятунок і відгук знайти.
Буває, що кличуть інтриги плести, -
Тоді аж занадто бувають бридкі.
А ще полюбляють ставати в рядки.
У прозі, поезії значно зростуть.
До рівня колись світового дійдуть!

Слова – наша гордість, біль і страждання.
Дають нам відчути і хвилювання.
…Це краще, що є - подарунок від БОГА!
Терниста, зіркова, словесна дорога!

26.03.2018

Як вогнище – шириться людське величчя.
Остигли на спалищі попіл і гнів.
І зовсім нічого нема на обличчях
Отих перехняблених долями днів.

Хитка доброта, що таки популярна.
Її не згубити – це справа свята,
Де не зарегоче обслинена лярва,
А стане – як мучениця і Свята.

На світі не все заплановано добре.
Це тиха наснага для вправних думок,
Що владу хитнули, а потім – і обрій,
Який не дістане ніколи зірок.

Не бачиться краще – нічого б не знати.
Всміхаюся хлібу, що ось, на столі…
І всі оті власні шалені утрати
Такі несуттєві на нашій землі.

Але і по цьому – утіху не жати.
Обдумай, як легше без болю прожить.
Он там, за дверима, прийдешнього шати,
Хоч кажуть мені: це лише міражі.

Яке те майбутнє – мій зір не побачить.
Теперішнє – видно, та, звісно, не все.
І хай неспокійно, а серце – юначе,
Воно і похмілля життєве несе.

- А что с тобой сегодня, брат?
Молчишь который час подряд!-
- Да, видишь ли, какое дело:
Держу "корону" неумело,
Вот и молчу, чтоб не слетела.
Посажена она не прочно,
Ведь дали "короля" заочно !-

25.03.2018

Не пізнавав себе у пориві…
Лики дзеркал роздивлялись зі стін
Без макіяжу… просто красиву
Нишком в куточку наспівував Стінг…

Дует переріс з дуета на тріо
У голосі Стінга поштовх, чи сплеск…
Екстравагантно - хімія й біо
Вона наче кістка… я майже пес…

А після у трьох під куполом зливи
Наші тіла опускались на старт
І я цілував. Розквітлу… красиву…
А все таки Стінг, це свідок чи бард?..
26-03-2018

Чи хочуть москалі війни?

…………………..Євгенові Євтушенку

Чи хочуть москалі війни?
Чи Богу моляться вони?
Над неозорістю полів,
Де крони схожі до голів
Дітей, жінок і тих солдат,
Що під березами лежать…
Не скажуть правди їх сини,
Чи хочуть москалі війни?…

У морі, в небі, на Землі
Москаль вклоняється війні.
І від весни і до весни
Війна іде до нього в сни.
Москаль у лаптях бачить лиш:
Горить Кабул… Не спить Париж…
І Сирія не бачить снів
Без кацапні, без москалів...

Не спить обдурений Донецьк,
Війни ж початок, не кінець.
Але піддавшись пропаганді,
Ще й досі лиже й служить банді…
А банда хоче воювати
За тих, у кого мозок з вати.
…Поставить брата до стіни
Москаль, що виліз із війни.

© Василь Кузан

А на коліна не ставай ні перед ким,
Перед начальством ти не прогинайся,
Перед найближчим другом теж своїм,
У ворогів ти не проси пощади.

Гордість свою та мужність покажи
І доведи, що духом ти незламний,
Що в тебе до життя іще жаги
Є так багато.Хай тобі позаздрять.

А впасти на коліна можеш ти
Перед матусею, могилою бабусі,
Треба свої коліна прихилить,
Коли державний прапор ти цілуєш.

І ще навколішки молитву вознеси
Всевишньому, за все Йому подякуй
Та все життя у серці пронеси
Любов до ближнього та до Вітчизни-мами.

2018 р.